Попередня     Головна     Наступна




ПІСНІ ТА ВІРШІ НЕВІДОМИХ АВТОРІВ

Піснь свіцькая («Дівчинойко, моя голубойко...»)

Пісня свіцькая («Ци я була ци не красная?»)

Піснь о руснаках («Дина, дина, руснаци...»)

Піснь свіцька («Смутна на серцю хвиля наступаєт...»)

«Гей, сам же я не знаю, що так бардзо нудно!..»

«Во печалі, во великой...»

Піснь свіцька світова («Мізерія на сім світі...»)

Піснь свіцька непотрібная («Через Дунай тихий...»)

Піснь свіцька («Ах, мні жаль не помалу...»)

«Ци не жаль сердечне...»

«Занехай ти мене, я о тя не дбаю...»

Піснь свіцька («Гей, не тіштеся, вороженьки, не тіштеся...»)

Піснь свіцька («О, як тяжко, хто кохає...»)

Піснь свіцька («Ох, мні жаль великий...»)

Піснь свіцька («Ах, як серцю не нудіти...»)

Піснь свіцька («Вимовити мені трудно...»)

Піснь свіцька («Нехай нагородять неба твої труди...»)

Піснь свіцька («Постоянно, чесно...»)

Піснь свіцька («Єще сонце не заходить...»)

Піснь світова («Ах ти мні, біда мні...»)

Піснь мандрованого ляха з Варшави

«Ой боже мой, боже, дієт ми ся негоже...»

Піснь о злих панах

Піснь о страшних літех

Піснь о світі марном

«Захотіла Смілянщина віру утвердити...»

«Нащо сушиш голову, небоже?..»

Піснь світська, сиротинська («Що я кому виноват, за що погибаю?..» (перший варіант)

«Що я кому виноват, за що погибаю...» (другий варіант)

«Реку, реку правду ненароком...»

«Чом тужиш, серденько...»

«Далек ти полинеш, да мой сивий орле!..»

«Чесо ти ради, младенче...»

«Бистренькії річеньки...»

«Тужив, гукав жалостію голуб на бучині...»

Піснь світова («Біда ж мені на чужині...»)

«О, зрадливоє кохання...»

«Годі вам шуміти, зеленії луги!..»

Піснь світова («А що в світі за зрада великая стала...»)

Пісня свіцька («Мізерія на сім світі мене понудила...»)

Піснь свіцька («Нудно ж мені, що думаю...»)

Піснь («Видиться, в світі всі грішнії люде...»)

«Ах я нещасний, що маю діяти!..»

Красная богине

Піснь свіцька («Ох ми тяшкий жаль не малий...»)

Піснь о світі марном («Світ ся преміняєт, ясность закриваєт...»)





ПІСНЬ СВІЦЬКАЯ


Дівчинойко, моя голубойко,

Клопочеш ти мою головойку! 2

Як же ся мні да не клопотати:

Ци моя, ци не моя будеш,

Тілько мені серденько смутиш! 2

Дівчинойко, не горди мною,

Біднесеньким сиротою! 2

Як ти мною будеш гордіти,

Не буду я до тебе ходити! 2

Дівчинойко, чим же ти пишна,

Чом ти до мене з вечора не вийшла? 2

Не знаю, серце, не знаю,

Як я до тебе виходити маю? 2

Отець, матка на мя нарікають,

Же ся я в тобі, серце, кохаю. 2

Як я тебе не вижу годину,

Видиться мні, же сама загину, 2

Як рибі без води трудно,

Так мені без тебе нудно! 2

Гди би-м я мав орловіє крила,

Літав би-м до тебе, мила. 2

Упав би-м я на твоїм дворі.

Аби-м тебе обачив воскорі. 2

Дівчинонько, моя голубонько,

Скажи ж мені усю правдоньку: 2

Коли любиш — дай же, що маєш,

А коли не любиш — як собі знаєш. 2

Коли любиш, скажи ж правду,

А коли не любиш — я си іншу знайду! 2

Коли любиш — люби гаразд.

А коли не любиш — покинь мене зараз! 2







ПІСНЯ СВІЦЬКАЯ

(под: «Помишляю, окаянний»)


Ци я була ци не красная?

Ци я була ци не вдячная?

Змінила-м ся за нелюбом, ох нещасте моєї

Утратила-м молодість і здоров’я своє.

Жалься, боже! 2

Ци би я не міла кращого кого?

Жеби могл пристати до серця мого?

З ким би-м могла молодиє літа свої коротати,

І утіхи з милим другом сего світа заживати?

Сама-м винна! 2

Оттепер я і сама не знаю,

Да що чинити молода маю?

Приправила би-м си крила, на край світу полетіла

А чей би-м там миленького своєго где уздріла,

Любку милий! 2

Скоро на світ займеться ранейко,

То я вийду на місто спішнейко,

Погляну я по сторонах — всюди бачу людей много,

Коли нема ж милейкого — не утішуся ні з кого,

Любку милий! 2

Прошу тебе, моє сердейко,

Прийди до мене не пізнейко:

Коли тебе на час милий, серце моє, не видаю,

Ізганувши любов свою, сльозами ся заливаю,

Любку милий! 2

Прошу тебе і повторне,

Прошу, серденько, і покорне:

Не допускай нелюбові моїм тілом обладати,

Воліла би-м своє тіло звірам на покорм оддати,

Бо не годен! 2

Хоч би було серце кам’яноє,

Розтопило ж би ся, як би восковоє!

Очейками зранить душу, як би острою стрілою,

Ручейками миле прийме, побесідує ж зо мною,

Любку милий! 2

Хоч би мні мав хто що говорити —

Мені не можна нелюба любити,

А своєго милейкого

Люблю щире і зичливе

Аж до смерті! 2










ПІСНЬ О РУСНАКАХ


Дина, дина, руснаци,

А ви, братя седлаци,

Кед сте сити — співайте,

Кед сте гладни — танцуйте.

То є ваше седладстви

По роботі, по праці,

Лебо інше не мате,

Вшитко паном давате.

Приде вояк, приде пан,

Урядник і ешпан.

Каждий бере, каждий дре,

Цо лем может, то возьме.

Гди му не даш, цо вон хце,

Укаже ти палице.

Биєт, волат: дай, дай, дай,

А он кричит: яй, яй, яй.

Ідеш пану жаловац,

Мусиш з собов дари брац:

Гуси, кури, телята,

Вайца, масла, прасята.

А гдиш того ти не маш,

Нич у пана не взискаш.

Придеш дому, засе зле,

Жена кричит і дудре.

Такі наши руснаци

Веселі суть пахолци.

Приспівують: гоп, гоп, гоп,

Каждий русин добри хлоп.

Ядят, піют, танцуют

І порцію давают.

Добра душа єсть руснак,

Поховатся неборак.

Ножик хліба даруєт

І кія не сануєт.










ПІСНЬ СВІЦЬКА


Смутна на серцю хвиля наступаєт,

Що моя дівчина мене покидаєт.

Що я чинити тепер, бідний, маю,

Коли милую з очу пострадаю?

А іншой не маю. 2

Бідна пташина і та пару маєт,

Поки єй не знайдет, поти єй шукаєт.

А я, нещасливий, все то уважаю,

Що в своєй милості користі не маю,

А іншой не маю. 2

Риба з рибою і та ся злучаєт,

Моя слічна дама мене покидаєт.

Вода з водою із божого суда

Злучатися мусить для іного труда,

А я терпіти мушу. 2

І ви, орлята, соколята милі,

Позичте крил полетіти мені.

Нехай лечу в скали, яскині глубокі,

Нехай мої сльози наполнять потоки

При нещасной годині. 2

Ой, там же мені пребиваєт жити,

В нещасной долі горькі сльози лити.

Там моя розмова з звірятами буде,

Поки моє серце любві не забуде.

Лучче було не знати. 2

Гей, будь ласкава, не чинь серцю туги,

Бо я то знаю, що не буде другий

Над мене щирший, богу присягаю,

Нехай я твою давню ласку маю,

Твоїм слугою зостану. 2



* * *


Гей, сам же я не знаю, що так бардзо нудно!

Тілько тебе, серце, бачу, вимовити трудно.

Ах, полюбив, не зблудив,

Годна ж бути хороша,

Хоч страчуся до гроша.

Ах буду ся старати, аби поіскати,

Ласку твою, моя пані, коли б отримати.

Гей, а за чим, а при чім

Досвітчення річ годна

Моя мисль незлобна.

До ніг твоїх упадаю, не одміняй тому,

Що-м приїхав поіскати ласки в твоїм дому.

Гей, вірнему твоєму слузі,

Которий вік цілий

Прагнув бути жичливий.

Трудно Дунай переплисти, сили не стомивши,

Єще трудній друга міти, кріпко не любивши.

Гей, кохаю, не дбаю,

Богу печаль оддаю,

На нім життя складаю.

Гей, пойду пораджуся старенької мати,

Гей, чи кажет, чи не кажет тебе, серце, взяти.

Гей, пойд же, одвід же,

Не стратиш тим славоньки,

Поцілуєш рученьки.

Вороженьки осуждають, взяли з мене мови,

А вже ж мене осудили од ніг до голови.

Гей, кохаю, не дбаю,

Богу печаль оддаю,

На нім життя складаю.



* * *


Во печалі, во великой

Всегда пребуваю,

По тебі, милоє серце,

Тяжко воздихаю.

Нельзя мні забути тебе,

Преслична Діана,

Ти у мене, моє серце,

Паче всіх ізбранна.

Ти мене словами, серце,

К себі прилучила,

А тепер ти, моє серце,

Проч мя отрішила.

А коли же любиш, серце,

Люби же не лестно,

А коли ж ти ненавидиш,

Учини мні вістно.

Бог тому вельми не терпить,

Кто неправду дієт,

Тот, презлійший на сім світі,

Свою душу губить.







ПІСНЬ СВІЦЬКА СВІТОВА


Мізерія на сім світі, ах, мені, бідному,

Що не маю приятеля, ах, у своєм дому.

Не маю із ким пожартовати,

За білу ручку нікого взяти;

Не знаю, що чинити маю.

Ой, пойду ж я в темні ліси, в густую пущу,

Замкну я ся у келію, нікого не пущу.

Хіба би дівчина до мене прийшла

І в темной пущі би мене знайшла.

Та аби простенько до мене прийшла.

Заживале-м всякой втіхи і всякой радості,

Бо я єї вірне люблю, та не чиню злості.

Коби-м так бога любив сердечне,

То би-м до неба ступив безпечне,

Ах, со святими би-м жив конечне.

Ой, на воді два лебеді зимну воду пили;

Бодай тії повмирали, що нас розлучили.

Бігме не влежу, ані усиджу,

Коли дівчини часто не виджу,

Того світа білого ненавиджу.

Ой, ти ж, моя дівчинонько, живцем мене губиш,

Ой, виджу я по твоїх очах, що ти іншого любиш.

А що ж я тепер, бідненький, почну,

Хіба кохати іншую зачну,

А такую покину і проклену?

Ой, ти ж, моя дівчинонько, любімося собі,

Бо як ми ся не будем любити, зобачимся в гробі.

Наберемся там великого жалю,

Буде тобі жаль, ах, не помалу,

Що сьмо ся любили єще змалу.









ПІСНЬ СВІЦЬКА НЕПОТРІБНАЯ


Через Дунай тихий

Стоять лавки хибкі,

А я, молоденька,

Перейду стихенька.


Перейду я тихий Дунай

І биструю воду,

Ой, ачей я зубуду

Хорошую вроду.


Бідная дівчина

З чорними очима,

Ой, кого я вірне люблю —

Єсть тому причина.


Ой, піду я в поле

Милого шукати,

Всі стеженьки бачу,

Сліду не видати.


Ой, увили вінок

З зеленої рути;

Ой, кого я вірне люблю,

З тим мені не бути.









ПІСНЬ СВІЦЬКА


Ах, мні жаль не помалу,

Раненько як встану:

Нема ж мого миленького.

Ах, мні тяженько без него

Прожити.


Не уважай, миленький,

Хоч то жаль тяженький:

Потлумить то бог вороги,

А нам поспішить дороги

До життя.


Лютії ж то вороги

Запирають дороги

Чарами своїми злими.

Ах трудно прожити

За ними.


Єсли не дають прожити,

Треба ж було просити

До помощі пана-бога,

Аби простая дорога

Милому.


Але його просити,

Аби дав прожити

На сім світі нам щасливе,

Вовік віка нефальшиве,

Во мирі.



* * *


Ци не жаль сердечне,

Що-м гуляв безпечне

Я, серденько, у тебе?

Прошу, миленькая,

Чорнобривенькая,

Не покидай ти мене.


Ци не болить серце,

Мой милий младенче,

На таку любов смотрячи,

Що мя ошукало,

Нещастя споткало,

Злая фортуна при ночі?


Бог того скараєт,

Хто кого оставляєт

При сем полном фрасунку,

А гди ж я ходиле-м,

Здоров’я губиле-м

Для твоєго візерунку.


Ой, боже ж мой милий.

Тілько ти правдивий,

Не розлучай любві.

Отець розлучаєт,

Недоумівает

Он, серденько, о тобі.


Он то помишляєт

І злое гадаєт,

Не розмислить он себі.

Ох, мой милесенький,

Мой ти хорошенький,

Прибувай же ти ко мні.


Не скорби ж ти на тоє,

Що ся стало злоє,

Приснися хоч во сні.

Здоров’я ничтоже,

Більше любов може.

Ніхто не розлучить.

Хіба смерть розваже,

Гди во гроб пойти скаже,

Тая-бо нас розлучить.



* * *


Занехай ти мене, я о тя не дбаю,

А на твою ласку да не заробляю,

Бо я знаю, що жартуєш,

Мені свідки офіруєш,

А іншую любиш.


Ах, смів ти казати, що я тя кохала.

Що ж то за кохання? Я о том не знала.

Бодай єм долі не мала,

Коли-м ся в тобі кохала,

Тілько-м жартовала.


А ти собі шукай, котрую ти любиш.

Що своїм серденьком ні сяк ні так блудиш?

Щиро тебе упрашаю,

Хай од тебе ласку маю:

Занехай ти мене.









ПІСНЬ СВІЦЬКА


Гей, не тіштеся, вороженьки, не тіштеся,

Не ворогуйте на мене,

Прошу я вас, змилуйтеся.

Утішила вас моя невинна пригода:

Нещасная моя доле,

Смутна ж мені нагорода.

От бога маю, от бога то все приймаю:

Нехай же юж вороженьки

Більш на мене не ворогують.

Гей, ти, боже, вшелкіє діла і забави!

Ти узнаєш мої кривди

І вшелкіє мої справи.

Гей, любив же я да три літа дівчинойку,

Мати ж мені не казала,

Не бери єй, мой синоньку.

Гей, не так мати, як і сяя родинонька:

Не бери єї, мой синку,

Бо убога дівчинонька.

Гей, умер отець, когда би умерла й мати.

Боже ж мені допоможи

Тую дівчиноньку взяти.

Гей, пойду ж бо я да в зелену дібровоньку,

Ачей же я там положу

Свою бідну головоньку.










ПІСНЬ СВІЦЬКА


О, як тяжко, хто кохає,

На долегливость нарікає.

Нізащо суди,

Милі бесіди

єго. 2


Куди, гляну — не зобачу,

Тілько часом собі заплачу,

Бо кого любити,

З тим ся натішити

мило. 2


Зараз люди уважають,

Оченьками поглядають.

Я на то не дбаю,

Бо щире кохаю

єго. 2


Як оком гляну,

Зараз серцем своїм зв’яну,

Що ж, коли близенько

Мовити миленько

трудно. 2


Зараз мене, бідну, судять,

Єму ж мене вельми гудять.

А вже ж бо то тая

Заздрість проклятая

чинить. 2


Нех нароком руку стисне,

Альбо жартом слово писне.

То зараз обмова

Людськая готова

будет. 2


Як ся єще низько кланяєт,

То говорять: «З ним ся знаєт!»

Що ж кому до того,

Що маю я свого

Друга. 2


Хто не любить, то гадає,

То, як жінка, язик має.

Мудрий не завидить,

Дурний, хоча й видить,

не дбає. 2


Будет таким бог платити,

За нещирість їх судити,

Юж їм отпущаю,

Злості не гадаю

от бога. 2


Мені єднак гаразд буде,

Хоч говорять о мні люде.

Я бога благаю,

Єму хвалу даю

за ласку. 2








ПІСНЬ СВІЦЬКА


Ох, мні жаль великий, тужу непрестанне,

Тяженько вздихаю, як мні день настане.

Сидячи в хаті, думаю,

Же приятеля не маю,

Жаль серцю моєму,

Жиючи самому. 2


Гди би-м в пущі сиділ і жалю би-м не мал,

То би-м пред собою нікого не видал.

Але в світі жиючи,

Щодень на люди глядячи,

Не раз і заплачу,

Же так літа трачу. 2


Пришли, боже, день, час, годиноньку тую,

Ачей би-м де знайшов дівчиноньку свою.

Щоб юж більше не тужити,

Головоньки не сушити,

Молодих літ своїх,

Марне не губити. 2


А що ж я учиню? Напишу листоньки,

На всі страни світа розошлю послоньки,

Чи где жиє, пребуває,

Нехай мні відомость дає,

Нехай буду знати,

Где єї шукати. 2


Пишу я листоньки, на всход посилаю

Сиві голубоньки, нехай мні шукають

Молодої дівчиноньки,

В которої чорні оченьки,

Ходу тихенького,

Личка спанялого. 2


На западну страну послале-м горлиці,

А на юг і сівер — орли, ластовиці.

Ідіть, в пильності шукайте,

А мні відомость давайте

О єї мешканю

І моєм коханю. 2


Минаєт день, другий, відомості нема,

Подобно ж то моя фатига єсть дарма.

Прилітають голубоньки,

Кажуть, що нема дівоньки

Ведлуг мислі твої,

Тобі подобної. 2


Погляну на запад, аж летять горлиці,

Мовлять: не знайшлись-мо, токмо дві дівиці,

Але вельми єсть прекрасні,

Тілько в світі єсть нещасні:

Єдна зизоока,

Друга сивоока. 2


Орли, треті посли, відомость принесли,

З чорними очима дівчиноньку знайшли.

Личко красне і рум’яне,

Тілько на ноги не стане,

До того німая,

Ще трохи глухая. 2


Летять ластовиці з сіверськія страни,

Мовлять: не знайшли-сьмо, кром єдния панни,

Котра вчера ся вродила,

А дзісь уже як кобила,

До здибання з тобою

Буде, говорила. 2


Що ж вам, посли, вчиню за такії вісті?

Кажу соколові вас живцем поїсти.

А сам коня осідлаю

І поїду край Дунаю,

Буду полювати,

Милої шукати. 2


О боже, мій боже, боже милостивий,

Даруй же мні день той на влови щасливий.

Буду сіті закидати,

Буду дівчини шукати

По лісах, дубровах,

В долинах і горах. 2


Приїжджу над Дунай, моя мила стоїть

Межи двома львами, сама ся не боїть.

Боже, дай день добрий тобі,

Она руки даєт обі.

Мила мя приймаєт,

Здоров’ям вітаєт. 2


Слава тобі, Христе, і навіки хвала,

Же ся дівчинонька мні красна достала.

Просимо тя милостиво,

Пошли нам вік сей щасливий,

А по смерті в небі

Хвалу дати тебі. 2










ПІСНЬ СВЇЦЬКА


Ах, як серцю не нудіти,

Кого люблю — не видіти.

Кого моя мисль кохаєт,

Серце во мні умліваєт. 2


Великая серцю туга,

Як не виджу свого друга.

Рада б я з ним говорити,

Будуть люди нас судити. :


Очі видять і пасуться,

Не встидяться, не срамлються.

Ах, горе, горе, болізнь моя,

Проливаю сльози своя. 2


Лучче було не знатися,

Ніж, любивши, розстатися.

Лучче було не зчиняти,

Ніж, любивши, перестати. 2


Тече вода по долині,

Широкий лист на ялині.

З ким люблюся — обіймуся,

К миленькому притулюся. 2


І к милому, к миленькому,

К його личку рум’яному,

Запрягайте коні в санки,

Поїдемо до коханки. 2


Приїхали пред ворота,

Вийшла мила краща злота.

Приїхали пред яблоні, —

Вийшла мила для розмови. 2


А где жиєш, пребуваєш,

Мене, молодую, споминаєш?

А я жию край Дунаю,

Тебе, серце, споминаю. 2


За водами, за ріками

П’є мой милий з козаками,

Ой, п’є же он, подпиваєт,

Мене, молодую, споминаєт. 2


Спам’ятавши я о тобі,

Заплакати мушу собі.

Тогда я серце угамую,

Як з тобою пожартую. 2











ПІСНЬ СВІЦЬКА


Вимовити мені трудно, що тя люблю,

Але серцю мому нудно, що тя згублю. 2

Що тя люблю, як свою душу,

Сам тобі правду да признати мушу. 2

А ти мене ци не любиш, ци не знаєш,

Що навіки мене згубиш, єсли знаєш. 2

Що для тебе, ах мені горе,

Сам втоплюся да в Чорнеє море. 2

Не завдавай серцю туги, дівчинойко,

Не допускай умирати, голубонько. 2

Дай мені місце, серце, в себе,

Так мене люби, яко і я тебе. 2

Бійся бога, глянь на мене оченьками,

Розвесели серце моє розмовами. 2

Дай рученьку, нехай бачать люде,

Що дівчинонька та моя буде. 2

А як же ти моя будеш, будеш знати

І навіки мою щирість пам’ятати. 2

Дай нам, боже, вік щасливий,

Просимо в тебе, пане милостивий. 2










ПІСНЬ СВІЦЬКА


Нехай нагородять неба твої труди

І тяжкого серця вздихання,

Которі для мене поносить завсегди

Щирої милості кохання.

Я тобі вірне серцем сприяла,

Поки-м в свободі своєй гуляла

І друга вірного не мала. 2


А тепер, як милость нам руки зв’язала

Через поприсяги, то трудно

Тому, которому вірне слюбовала,

В парі проводити вік любимий.

Не знаю, чим би тобі платити,

Хіба й вдячністю нагородити

За твоє прихильноє кохання? 2


Нехай за тоє господь свої дари

Зливаєт з небес з високості,

Щоби могли по милостной парі

Повіншовати взаємності.

Заки то божа судила воля,

Чили то ж то моя така доля,

Що тебе моя приязнь минула. 2


Бо то єсть образа і присягши богу,

А іншого щиро кохати;

Бо то за тоє на страшнім суді

Треба богу отвіт дати.

Бог буде судил, як ся справовал,

Би-м за тоє пекла не достал

Навіки вічні. 2










ПІСНЬ СВІЦЬКА


Постоянно, чесно

Жить в любві нелесно

З драгою милою,

В радості обою

Всегда бить,

У вірності жить.

Два серця, один дух,

Дві мовлі, один слух.

Взгляди милиє,

Мислі здравиє,

Любов дражайша

І жизнь сладчайша

Всегда буде. 2

— Я сама то знаю,

Вірна бить желаю,

Что серцю твоєму,

Ізвісно моєму,

Как вірить вам,

Розсуди сам.

Хоч живу беззлатна,

Однако ж опасна.

І язики лживі

І клеветливі

В той час обнесуть

І обої понесуть

Обоїх нас. 2

Кто ж то не в превміту,

То пусть по завіту

Между нами буде,

Что на злі люде.

Но ти да я

Знаймо двоя:

Случай снискать можна,

Где серця неложна

Представить вірность,

Ко любві ревность,

Но тяготи бремя,

Случай моє время

Премінило. 2

Нех би что тайно,

Не було то явно.

Да серце сокруши,

Друг друга загріши.

Не лжа то бить,

Чого ж утаїть,

Ні на что,

Хоч будет сто.

Пренебрегаю,

Серце вручаю,

Тут всі завидять,

Нашу любов видають

На досаду. 2












ПІСНЬ СВІЦЬКА


Єще сонце не заходить, добраніч не мовлю,

Та нехай тая одізветься, що серденьком зову. 2


Одізвися, дівчинонько, одізвись, золото,

Щастя моє в твоїй долі, сонечна красото! 2


Коли бись знала, дівчинонько, в серцю моєм мислі,

Утонула бись (2) ти в річеньці бистрій. 2


Вийди, вийди, дівчинонько, у гай по телята,

Як у тебе, так у мене чорні оченята. 2


Нащо ж мені, нащо ж мені собаки тримати,

Суть у мене такі люди, що будуть брехати. 2


Нехай брешуть, нехай брешуть, добрешуться лиха,

Ми з тобою, моє серце, любімося стиха. 2


Любилися, кохалися, як риба з водою,

Тепер треба розстатися нам, серце, з тобою. 2


Вийди, вийди, серце моє, будеш гості мати,

Та скажи ж мені, моя голубонько, чим будеш приймати. 2


Пойду ж бо я в густі ліси, в глубокії скали,

Ачей же юж вороженьки не будуть брехали. 2












ПІСНЬ СВІТОВА


Ах ти мні, біда мні, 2

Молодому в тузі жити,

Кого люблю — не видіти.

Ах ти мні, біда мні.


Ах ти мні, біда мні, 2

Що по щастю, що по долі,

Коли жити по неволі,

Ах ти мні, біда мні.


Ах ти мні, біда мні, 2

Всюди бачу люду много,

Не утішать серця мого,

Ах ти мні, біда мні.


Ах ти мні, біда мні, 2

Всюди пари людей бачу,

А я, бідний, з туги плачу,

Ах ти мні, біда мні.


Ах ти мні, біда мні, 2

Розлучили пару милу,

Щоб глядіти на могилу.

Ах ти мні, біда мні.













ПІСНЬ МАНДРОВАНОГО ЛЯХА З ВАРШАВИ


Да йшов ляшок із Варшави,

На нім бути, сукні шарі.

Мам при боку канчука,

Не боюся мужика. 2

Да йшов ляшок маковиком,

Надибав жінку з чоловіком.

Помагай-бог не дав

І шапочки не здонняв. 2

Мужик його привітав,

За чуприну вихитав.

От так, ляшку, добре знай,

Помагай-бог давай. 2

Да пішов ляшок понад Бугом,

Аж там оре мужик плугом.

Ой, став ляшок гадати,

Щоби єму сказати. 2

Да гадав ляшок до півдня,

Прийшов пішком до плуга.

Бодай здоров, ляшку, був,

Помагай-бог чом забув? 2

Да подай, хлопче, батога,

Буду вчити ляшка я

Помагай-бог давати

І шапочку знімати. 2

Да біда ляшка спокусила,

Прийшов ляшок до русина.

Помагай-бог не дав

І шапочки не здонняв. 2

І той його привітав,

За чуприну вихитав,

Познав русин, що ляшок,

Бо під носом порошок. 2

Гей, пішов ляшок дорогою,

Надибав білу гусь над водою,

Помагай-бог, біла гусь,

Навчила мене тая Русь, 2

Леч ось ідет медвідь кусий,

А він мовит, що й то русин,

І зняв шапку хутненько,

Уклонився низенько. 2

Медвідь мовит: що, лях, грати?

Почав з ляшком жартовати.

Медвідь з ляхом попіграв

І чуприну обідрав. 2



* * *


Ой боже мой, боже, дієт ми ся негоже,

Аще ти мене забудеш, боже, да кто ж мене вспоможе?

Родина мя не знає, дружина отступає,

А кто ж мені, нещасливому, радойки дати має?

На коника сідаю, богу тя поручаю,

Юж я от тебе, моє сердейко, далеко од’їжджаю.

Мусим ся в тверді скали моцно замуровати,

Да щоби о мні жодного хиру да не було слихати.

Сам я не знаю, що радити маю.

Занесуть мене буйнії вітри до тихого Дунаю.

Несуть кості на сушу, рибойки з’їдять тушу,

А ти, мой боже, будь милостивий, прийми мою душу,

А ти, моя дівойко, моє любе сердейко,

Ой, поховай же, ой, позбирай же, сивая голубойко,

Хоц я под землею буду, о тобі не забуду.

А ти за мене, а я за тебе бога просити буду.

Ой, вийду я на горойку, погляну я в долинойку,

Юж я не виджу своєго сердейка, лем єго могилойку.









ПІСНЬ О ЗЛИХ ПАНАХ


Конець світу юж приходить,

Не горазд ся щодень робить.

Панове злі наставають,

Люд худобний зневоляють.

О панове, сребролюбці,

Горді хулні самолюбці,

Не людіє возносливі,

Предателі, ох, злосливі.

Самі себе ненавидять,

А убогими ся бридять.

Правотяться не по пра[в]ді,

Права чинять все на зраді.

Тепер правди не познати,

Добрий тот, хто знає лгати.

І наїсться, і нап’ється,

Людськой праці набереться.

Антихристи явно зводять,

Антихриста плоди робять.

Перше правда потлумиться,

Віра, любов ізміниться.

Настає час царства єго,

Щорок горше всего злого.

Люде у бідах загибають,

А у журбах ізсихають.

Тепер правда оскуділа,

Ненависть ся вкореніла.

Не маш любві межи пани,

Іздирають християни.

Іздерли люд і здирають,

Самі себе прибирають.

Який такий з доломаном

Каже звати себе паном.

Ко господу серця мієм,

Зложену пісню вопієм.

Жалость свою потішаймо,

Скорб от серця отдаляймо.

Бо злих панов бог карає,

Смерть і войни насилає.

Простак бідний сам не знає,

На своюм ся присягає,

Слезами ся умиває.











ПІСНЬ О СТРАШНИХ ЛІТЕХ


Смутніє трени в світі ся знайдуют,

Же остатніє літа наступуют; /

Земля запустіла, война юж повстала,

Єдна матка з дітьми юж гладом померла.

Кто ж не заплачет так великой біди,

Же ся юж стают на солнцу отміни?

По затмінню солнца ні маш нич доброго,

Только крвепроляття — повстал брат на брата,

Кролевства падают, цесарства рушают

І великіє панства війни край рушают;

Віра на віру барзо юж повстала,

Не єдна церков юж єсть зрунтована.

Боже милостивий, дай ся ублагати,

А люд зубожалий не рач погубляти;

Небо і земля мимо мают іти,

Слова боскіє мають ся сполнити.

Бо юж льви срогіє на світі повстали

І волци драпіжнії людей пожирали;

Міста попалено, замки поламано,

Людем вірним свята ґвалтовано.

І заздрость многа на світі повстала,

Же мати діти на смерть видала,

А діти отця не хотят чтити,

Бо в молодості не давал їх бити.

І в приятельстві неприязні много,

Же рад би предати юж єден другого:

І сусід сусіда в убозтві не ратує,

Але єму во словах своїх трутизну готує.

Для того пляга боска на нас юж упала,

Же рука поганська горі юж повстала,

Для того панове лютіє повстали,

Же серця лютії в них ся показали.

О, кресте святий, рачся нам вказати,

Як царю Константану із’явися во сні, —

І ми всі к тебі руці простираєм,

Із глубини серця жалосне волаєм:

«Улютуй же ся, тройце святая, над нами,

Потлуми враги своїми ногами,

Аби-сьмо тебе гойне вихваляли,

А бога в тройці єдиного знали.

Нехай же ти буде от нас честь і хвала

От нині і до віка годні воздана,

Котрий жиєш і царствуєш во вік віка, амінь».












ПІСНЬ О СВІТІ МАРНОМ


О, всесвіте барзо нензний, то же-сь украшений,

аот людей вшеляких то же-сь спустошений!

Великіє гради, села вшитки спустошили,

Которіє панов зацних пред тим в себе міли.

О, чловіче ти мізерний, на що ся надієш,

Сам не знаєш, єжелі ти ютрейший ден доспієш?

Вчора-сь виділ сусід своїх — дащо їли, пили,

А сим часом барзо скоро не знаєш, где ся діли?

Кирвавіє ріки текут, кров ся проливає,

Земля плаче і ридає, кров в себе ховає.

По дорогах тіла лежать, всюди розметані

І окрутними звірами рожне суть рознесені.

Тераз сини отцев своїх ні за що не мають,

А отци теж синов своїх турком ради запродають.

Хвала ж тебі, алілуя, ох, мой моцний пане,

Ми тя будем всі хвалити, поки нам світа стане.



* * *


Захотіла Смілянщина віру утвердити,

Восточному цареві главу преклонити;

Зараз стали бідних людей в обоз вигонити.

Да вчинили ляхи пани меж собою справу,

Розігнали вірних людей в московськую страну;

Худоби їх забирали, монастирі драли,

А ще бідним християнам й страх завдавали.

Да вчинили вражі ляхи у Вільшані славу,

Да отняли Даніїлу млієвському главу,

Тіло єго повеліли огнем іспалити,

Главу єго а до палі із гвіздєм прибити...

Вражі сини жидиченьки тоді ізраділи,

Як ктитора Даніїла на палі узріли.

А в той час страх великий людям завдавали,

Усіх людей до єдності на віру навертали.

Сподівались на йгомена, що він зарятує,

А він тільки їздячи по Україні да ляхів дратує.

Заплакали старі люде і малії діти:

«Горе, горе нам на світі, що нігде прожити!»

Телепинці з Вербинцями, дайте собі руки,

Ожидайте на тім світі пекельної муки!



* * *


Розум

Нащо сушиш голову, небоже?

Жура біді порадити не може.

Бог тільки сам нещасливим потіха.

Удай ся до него серцем і устами,

А бог добрий, змилується над нами,

З тим позбудеш туги, смутку і лиха.



Воля

Сам не знаєш, що до мене мовиш:

Спиш подобно, чи в полі вітер ловиш!

Пробудися, а зваж, що ся діє:

Ото в той годині люб по малой хвилі

Будут темні очі твої в могилі,

А язик твой навіки оніміє.



Розум

Гнієт зерно, жеби плод родило;

Гнієт жолнір, бо звитяжити мило;

Сієт орач з охотою і тучі пожадаєт,

Ти смерті боїшся, власне, як би тіло,

Не повставши не суд страшний, вічне гнити міло, —

Такая-то любов бога в твоєм серцю палаєт?



Воля

Бог єсть силен, трудно не признати,

Але ж трудно смерті ся не лякати:

Плачуть люде по улицях, плач їх єсть безмірний.

Гради, весі, поля, ліси трупів полни,

Смутний погреб пси і круки, звірі в собі ледво

чинити здолни,

Сами навет священики одмели люд свой вірний.



Розум

Смерть при муці і смерті Христовой

Увольнит нас з погибелі гріховой,

З любве бога принята з охотою.

Готов будь умерти, то для бога мало,

Хотя й би ся при найтяжших болізнех умирало, —

Так учини і ти разом зо мною.



Воля

Ах боже мій, нех же умираю

І в повітрю нехай нагле сконаю, —

Прийми тільки смерть за гріхи смерті сина твоєго;

І немощну волю для Христової страсті

Тримай сам при твоєй волі, кріпи, не дай упасти,

А ото я в руці твої даю духа моєго..









ПІСНЬ СВІТСЬКА, СИРОТИНСЬКА


Що я кому виноват, за що погибаю?

Ах мні нудно, сиротині, що родини не маю.

Я листоньки пишу, післоньків не маю,

Ким би передати — сам бідний не знаю.

Прилетіте, прилетіте, білі лебедоньки,

Понесіте од мене родині листоньки.

Одсуну я кватироньку, гляну по світоньку, —

Ах, там люде ходять, з родиною ся водять.

А я, бідний сиротонька, дивлячися, плачу,

Перед сльозоньками світонька не бачу.

Коли я що маю, — родина мні ся знаходить,

А коли я не маю, і всі мя обходять.

Занесіте ж мене, буйні вітри, в чужу сторононьку,

(Щоб я вже не слухав) людську обмовоньку.

Ой фортуно ж моя, ти ж щастям керуєш,

А другому щастя навіки даруєш.



* * *


Що я кому виноват, за що погибаю,

Що я от злих человік спокою не маю?


Ненавидять, гонять, б’ють, живцем пожирають,

Як яструби, на бідную птицю нападають.


І вскритися не могу, ні явно прожити,

Явно гонять, тайно б’ють, закидають сіті.


Як рибарі на рибу невід затягають,

Так на мене злії люде сіті закидають!


А що ж кому за вина такая причина?

За що гонять, за що б’ють? О, я сиротина!


Лютим огнем, яростію палають без міри,

Метаються на мене, як дивіє звірі.


Ах, боже ж мій єдиний, печальним утіха,

Возри на мя сироту, визволь мене з лиха.


Та нехай лихо та не нам, та нехай нашим ворогам!

Они тоє знають, що нас осуждають.


Суди, боже, вороги та нехай будуть знати,

А я жию под скридлом твоєй благодати.



* * *


Реку, реку правду ненароком;

Що зобачу своїм ском,

Зараз зважу не помалу,

На що ж би ся тоє здало

В світі гулящом?


Ой, умерти, зараз плачу,

Коль хороше що зобачу,

Коли дівчину хорошу,

У кут єї зараз прошу,

Щоб єй хто не врік.


І там я зараз пізнаю,

Хоць помацки, то вгадаю;

Зараз зважу мову свою,

Хто дасть масла, а хто лою.

От то Соломон!


І так я не єдну здуру.

Дивну мні бог дав натуру:

Люблю з ними все мешкати,

З ними бути, навіть спати.

От то натура!



* * *


Чом тужиш, серденько,

Гди любиш тихенько?

Перестань тужити!

Сприяю ти.

Не мавши друга,

Серденьку туга,

Щоденне глядячи

На люди.

Хоч кілько кохати,

Юж не буду мати

Такої щирої

Дівчини.

Для тої причини —

Своєя дівчини —

Бог мені даруєт

Іншую.

Юж просити бога,

Нех од серця тривога

Отступить конечне

В коханню.

Гди милость скажет,

Нех руці зв’яжет

Священик стулою

Своєю.

Гей, будь же ласкава!

Твоя будет слава.

Потішай серденько,

Прошу тя.

Щоби не тескніло,

Щоби в любві било.

А тепер юж мушу

Терпіти.

Що ж? Коли милості,

Так теж і щирості

Першої знехати

Тяженько.

Ліпше би не знати,

Нижли занехати

Дівчину красную

До часу.

Хоч буду кохати,

Юж не буду мати

Також красної

Дівчини.

Чорні оченьки,

Білі рученьки,

Розмова милая

Щоденне.

Гей, боже ласкавий,

Ти любості давай,

Друг друга любити

До смерті.

Прошу тя слуга,

Даруй ми друга,

Щирого во любові

Навіки.



* * *


Далек ти полинеш, да мой сивий орле!

А хто ж тебе у чужині, сердечний, пригорне?


Да чи в луги, да чи в ліси, да в чистоє поле,

Озьми ж мене із собою, мой сивий соколе.


Да скоро ж ти прилинеш, я весела буду,

Да як сядеш близько мене, всего смутку забуду.


Да прилітай же ти да щодня пораненьку,

А потішай, серце моє, ти мене, молоденьку.


Бог і тоє знає, хто нас обмовляє,

Нехай тому тяжко-важко, хто нас розлучає.



* * *


Чесо ти ради, младенче,

Вправил тугу в своє серце?

Не треба юж скорбі міти,

Лучче у радості жити, 2


Не довлієт сітовати,

Но на бога уповати.

Бог — багатий, щедростливий,

На сироти милостивий. 2


Бог печеться сиротами,

Огорнеться щедротами,

А всем скорбей і плачливий,

На сироти милостивий. 2


Мієш друга возлюбленна,

Од бога тобі вручена.

Перестань юж днесь тужити,

Же днесь отця не видіти. 2


Отця і матки не видаю,

Слезне з плачем к ним волаю:

Отче, отче, прибудь ко мні,

Розвесели серце во мні. 2


Прибудь, отче, на брак к сину,

Увиждь жену мні єдину.

Наймильшая моя мати,

Чом не прийдеш мя вітати. 2


Прибудь, матко, днесь ко сину,

Увиждь жену мні єдину,

Наймильшая моя мати,

Чом не прийдеш мя вітати. 2


Со женою свого сина

Прибудь, матко, днесь єдина,

Увиждь, увиждь цорку свою,

Сином твоїм любимую. 2


Сестро ж моя любимая,

Чом на мене гнівливая?

Прибудьте днесь, не смутіться,

Се бо брат ваш веселиться. 2


Вас, братія, оставляю,

Люб ся з вами розлучаю.

Бо доколь ся юж скитати,

І марне вік свій теряти. 2




* * *


Бистренькії річеньки,

Холоднії водоньки. 2

Поможіте плакати,

Миленького шукати. 2

Альбо кто його там держить,

Что до мене милий не біжить. 2

Альбо листоньку писал,

Альбо служеньку прислал. 2

Пришли, пришли служеньку,

Розвесели мою туженьку. 2

І листоньки не писав,

І служеньки не прислав. 2

Сідлай коня ворона,

Ідем, мій милий, до Львова. 2

Бери стріли і сайдак,

А я пойду, милий, піша так. 2

Мене ноженьки не болять,

С тобой, миленький мой, мандрувать.

Мене рученьки не болять

Тебе, миленький мой, обнімать. 2

Мене устоньки не сверблять

Тебе, миленький мой, ціловать. 2

Мене глазонька не болять

На тебе, миленький мой, взглядовать. 2





* * *


Тужив, гукав жалостію голуб на бучині,

Зажурився мій миленький по своїй дівчині.

Чим ся журиш, мій миленький, чему ся хлопочеш.

Чи собі дівчиноньку іншую взяти хочеш?

Як же ся мні вельми не журити і як не тужити,

Же любиле-м красну дівчиноньку, з нею мні не жити.

Ах, так же мні жаль строптива і болезнь сердечна,

Же любиле-м дівчиноньку, оставлю конечно.

Для чого, мой миленький, мене оставляєш,

Жаль і плач серденьку на всі дні жадаєш.

Бо от тебе, моя миленькая, далече отхожу,

Кому мене, мой милий, вручаєш дівчину пригожу?

Вручаю ж я тебе всещедрому богу,

Поклон тобі оддаючи низенький до ногу.

Будь здорова, дівчинонько, бувай же здорова,

І о мені не забувай, дівчино чорноброва.

А я так же, моя миленькая, тебе не забуду,

Лягаючи, альбо вставаючи, вспоминати буду.

Сядь зо мною, дівчинонько, сядем ми обоє,

Нехай тераз на остатнє потішимся двоє.

Дай же ми, моя мила, рученьку нелестно,

Уж Дніпром попливу за биструю Десну.

Чи скоро ль, милий, до мене будеш? Як бог дасть, не знаю,

Тераз тебе, моя миленькая, любезно желаю.

Чим же ти мене знаєш, дівчину кохану?

Так любиле-м, кохале-м тебе непрестанно.

А тепер же от мене Дніпром хочеш плисти,

Присилай же до мене, миленький мой, листи.

Пришлю, альбо і сам к тобі буду, бог дасть, на Покрову,

Єсли хочеш, візьму, маленькая, тебе, чорноброву.









ПІСНЬ СВІТОВА


Біда ж мені на чужині, бідній сиротоньці,

Не так же тій сиротоньці, як бідній головоньці.


Же не маю з ким приязні, туги розлучити,

Тілько звикл-єм безпрестанку на чужині жити.


Ходжу, нуджу, по юлонці тяженько зітхаю,

Же на тій чужині родини не маю.


Коли б в мене тут була хоч єдна родина,

Ніхто б, ніхто б мні не сказав, що я сиротина.


Летів орел через море, перо уронивши,

А хто ж тебе там потішить, сирото наймильший.


Ой, як тяжко сиву перу на землі лежати,

Ох, так тяжко на чужині родини не мати.


Летів орел через море, да подай, море, пити.

Трудно, трудно сиротоньці на чужині жити.


Гой, сироти, гой, сироти, когда вам добро будет,

Що вас уненавидят, єще судят люде.


Може, б мені лучче було з родиною мешкати,

Тілько біда мізерному, єще звик мандровати.


Ой, вийду я за ворота, стану як сирота,

Ніхто ж мене не займає, бо роду не знає.


Але ж бо той світ так до себе маєт,

Що тепер убогого род ся одрікаєт.


Хіба ж мені тая будет щирая родина,

Сажень землі на цвинтарі, висока могила.


А на тій могилі буде написанно:

Тут той лежить чоловік нещасливий, що сиротою званно,


Да всі знають, мимо ідуть, хто тут одпочиваєт,

Той чоловік нещасливий, що тут роду не маєт.




* * *


О, зрадливоє кохання, гди ж ся юж розстати,

Що сердейку було мило, треба занехати.

Дівчинойко, моє серце, гди ж я от’їжджаю,

Білоє личко, чорнії брови богу поручаю,

Гди час марне істратил-єм, що хтіл — не достал-єм,

Як билинка в чистом полю праве юж зостал-єм.

Ах, сердейку тяжейко, тяжко, нудно,

Через зліє ворожейки розмовляти трудно.

— Ах, мой милий, милесейкий, чом же ти смутнейкий,

Чом не мовиш словця ко мні, мой пане краснейкий?

— Трудно ж мені із тобою, серце, розмовляти,

Приглядяться ворожейки та будуть брехати.

Сама видиш, моє серце, же щире кохаю,

Милейкую дівчинойку за ручку стискаю,

— Посію я дрібний мак, а вродиться лен,

Ой, очхнися, мій миленький, бо юж будет день.




* * *


Годі вам шуміти, зеленії луги!

Годі мліти серцю моєму з незносної туги! 2

Як цвіти прекраснії скоро одцвітають,

То так нас молодії літа скоро покидають. 2

Прийшли літа скоро, як бистрії ріки,

А я живу у нещастю через усі віки. 2

Віють вітри в степу, запрету не мають,

Ідуть мислі вдень і вночі — спокою не дають. 2

Старость моя і жизность! Не можу терпіти,

Що я не вмів молодими літами владіти. 2

Тепер я не знаю, як дожити віку:

Ой, де ж мені подітися, бідному чоловіку? 2

Пойду я з печаллю а в темнії луги;

Ой, чим же я визволюся з великої туги? 2

Лучче ж мені жити в пущах між звірями,

Аніж мені при нещасті жить між ворогами. 2

Лучче ж мені жити в степу у пустині,

Аніж межи людьми при нещасті жити наєдині. 2








ПІСНЬ СВІТОВА


А що в світі за зрада великая стала,

Чили тепер, чили з давніх літ такая бувала?


Потратив-єм літа в світі, втратив-єм надію,

Де ж я тепер, бідний син, подітися мію?


Не кожному, як бачу, Вкраїна панує,

Єден плаче, другий скаже, а третій не чує,


Єден плаче, другий скаче, третій ся насмівае,

А о лиху, о печалі своєй не знає.


А у лісі тонким древом і вітер колише,

А сирота на чужині ледве з лиха дише.


А у лісі більшая пташка меншую збиває,

А сирота на чужині сльози проливає.


А хто схоче сироту к собі прихилити,

Тілько треба ласки божой о помощ просити.


Прошу, прошу, ізмилуйся, о божая мати,

Не дай же мні, сиротойці, марне погибати.









ПІСНЯ СВІЦЬКА


Мізерія на сім світі мене понудила,

Обоюдная копія серце мні пробила.

Сам не знаю, що маю чинити,

Прийде мні ся із тоскності самому згубити,

Що не маю із молодих літ щасливої долі,

Тілько біду тяжку терплю от лихой неволі.

Скитаюся по всім світі, як яка пташина,

Не знає мя, где я жию жадная родина.

Може би мні лучче з родиною жити,

Тілько біда мізерному, що звик вандровати,.

Але тепер отой сей світ все до себе має:

У багачів мізерного родина не знає.

Хіба мні тая буде щирая родина:

Сажень землі на цвинтарі, висока могила.

А на тій-то могилойці так буде писано:

«Тут лежить той чоловік, що го сиротов звано».

Ах, люди мимо йдучи, хто тут спочиває?

Туто лежить той чоловік, що роду не має!










ПІСНЬ СВІЦЬКА


Нудно ж мені, що думаю,

Лиху долю проклинаю.

Гей, біда в ділом віку,

Трудно жити чоловіку.

Молодосте, квіте красний,

Ох, чому ж єсь так нещасний?

Літа губиш, серце нудиш,

Не женишся, дурно любиш.

Мати ж моя коби знала, :

Нещасно б не годовала:

Воліла ж би-м утопити,

Ніжли тепер все тужити

Сам хороший вік минає,

Ах, нещасний наступає,

Бо як стану над літ сорок,

Не поглянет мила оком.

Будуть мене одганяти,

До шпиталю одсилати,

Там со старцями вкупі жити

І милостиню просити.

Бідна ж моя милостиня!

Ліпша ж любая дівчина!

Обідати, вечеряти,

З нею любо спочивати.

Пойшов бе-м я до монастирю,

Але сам собі не вірю:

Гей, там треба много сили,

Щоби біси не скусили.

Треба би ся засклепити,

Щоб дівчину не бачити;

Бо як дівча обачил би-м,

От престола отскочил би-м.

Где ж ся мені обернути,

Где з голови біду збути?

Буду жити, най так буде:

Терпен — спасен, кажуть люде.









ПІСНЬ


Видиться, в світі всі грішнії люде,

І нам умирати всім потреба буде.

А як прийде час умирати,

То треба нам всім із сім світом розставати,

А як прийде час, година,

Як нестане — давай вина.

Як нестане —

Давай, пане,

Фляшку і другу.

А я тобі іскажу, мосьпане,

Що так і до тебе смерть не пристане.

Обернися, офукнися,

Тупни ногою, погрозися:

— Пойди, смерте, бо полаю,

Бо я тепер гостей маю.

Не до того,

Коли много

Фляшок на столі.

А як не схочеш, смерте, мя слухати,

То і скажу тебе за двері випхати.

Пойди, смерте, преч до невірних,

Не зачіпай нас, грішников бідних.

Бо ми іще хочем жити,

А так враз їсти і пити.

Коб горілка,

Коб з медком,

З добрими людьми.

А ви, милий пане господарю,

Не чиніть собі фантазії помалу.

Но як пойдете до пивниці,

Поналивайте повні шкляниці

І поставте разом в столі,

А ми вам на долі

Хорошенько

І низенько

Уклонимося.

А ви, милі пані господині,

Не ухиляйтеся, бо ми у гостині.

Прикажіте тлусту гуску,

Тут єй поставте на перекуску.

А як ви так учинете

І ви тут єї поставите,

То ми вам

Ізложим дяки,

Уклонимся паки.

А ви, фурмане, коні запрягайте;

Хоче-сьте не їли, о том не думайте.

Нуте, нуте, скоро поганяйте,

Більше сьому дому не наприкрайте,

Бо як зачнуть фантазії,

Візьмуть дубові фузії,

Як стануть стріляти —

Стид буде втікати.

Ліпшей додому завчасу їхати

І на добраніч усім оддати.

А ви, милі братія годні,

Випиваймо єще по одній,

Бо як помрем, то не будем,

Бо як помрем, то не будем,

Бо як помрем,

То не будем

Більше в сім дому.




* * *


Ах я нещасний, що маю діяти!

Люблю дівчину, не могу єй взяти.

Не могу єй взяти, бо я небагатий.

Ах я нещасний, що маю діяти!


Коли б ви роки були ісхотіли,

Мене багатим були сотворили,

Взяв би я тую, котора мні мила.

Ах, доле ж моя, доле нещаслива!


Що я тому винен, що я серце маю

І що я тебе так вірне кохаю?

Познавши тебе, мушу я кохати,

Ах я нещасний, що маю діяти!


Куди я пойду, не виджу нікого,

Коли там нема серденька мого.

Ти-сь од мене взяла серце і душу.

Ах я нещасний, єще жити мушу.


Як я тебе люблю, ти о тім не знаєш.

Хіба ти, мила, серця не маєш?

Ах ти не знаєш, як то єсть кохати,

Волів же-м би я тебе і не знати.


Ой, боже, мій боже, глянь на серце моє,

Вшак же ти бачиш все нещастя моє,

Що я без неї не могу прожити.

Ах я нещасний, що маю чинити!


Нащо ж так кажеш, щоби ся кохати,

Коли не судиш нам ся повінчати?

А коли судиш, то чому не злучиш,

Нащо ж так тяжко серце моє мучиш?


Хоть єї не візьму, буду єй сприяти,

Всякого добра буду єй желати.

Буду до смерті за нею тужити,

Іншої над неї не буду любити.


— Ах, не зарікайся іншої любити,

Бо ти без кохання не можеш прожити.

Забудеш о тім, що я тобі мила.

Ах, я нещасна, що я полюбила!








КРАСНАЯ БОГИНЕ


Красная богине

І пані княгине

Великого роду.

Коли спомню собі

О твоїй подобі,

Нігда не забуду.

Ой богме, годна, щоби єї кохати,

Хоц би за тоє нагороди і не мати,

Ні подякованя.

Ой, з такою жити,

Літа проводити

Без жадной трудности.

У стану тонейка

І вся хорошейка,

...ем я єй люблю.

Бачу, не покину,

Хіба перед згину,

Перед богом я слюблю.

Ой богме, годна, щоби єї кохати.

Сивейкі очі,

Яко звізди вночі,

Коли єсть погода.

Уста рум’янії,

Личенька білії,

Серцю охолода.

Ой богме, годна, щоби єї кохати.








ПІСНЬ СВІЦЬКА


Ох ми тяшкий жаль не малий,

Многи скорби мня обяли.

Отца, матер оставил-єм

І сам от них заблудив-єм.

Усіх живих я оставил,

А днесь слишу, іш померли.

Отець, мати преставися,

Во мні серце раздвоїся,

Ци не плохий розум стался,

Же в чужину єм загнался?

Хоть померли, не видаю,

В чужем краю пребиваю.

Плачте очі, слези лийте,

Отця, матер юж не взрите.

У чужині мушу жити

І з близькими ся не видіти?

У чужині пребивати, —

Так чужину треба знати:

Ані честі, ні похвали,

Токмо досить ізневаги.

У чужині пребувати —

Не дай, Христе, умирати!

Слези мої, Христе, прийми, ,

Житіє чисто даруй ми!







ПІСНЬ О СВІТІ МАРНОМ


Світ ся преміняєт, ясность закриваєт,

Которой бурності нигди не престаєт.

Доми божія і земля вкривавлена,

От поганов тиранов барзо спустошена.

Як льви, зазирають християн вловити,

Аби єще всіх дощенту побити.

О, моцний пане, так долго тирваєш,

Мордерство незносно чем не караєш?

Якая гординя тут ся встановила,

Котрая єще пред тим неслихана била?

Християни ораз всі ся іскупили,

Не відають, где би ся фрасунку позбили?

Где князі і пани, люб теж сенатори,

Котрих много єсть в Криму із татари?

Їж там палацов, покоєв не мають,

За гордость і пиху то собі тримають.

А кості і тіло в полю ся валяють,

Звіріє і птаство тії трупи збирають,

Котрих єще було у пущі немало,

Краєві і царству половици не стало.

Боже справедливий, судіє правдивий,

Нехай юж не будет на нас врагов лживих!

Не допущай на нас такого тиранства,

Уховай нас, предвічний царю, от поганства!






ПІСНІ ТА ВІРШІ НЕВІДОМИХ АВТОРІВ


Піснь свіцькая («Дівчинойко, моя голубойко...»). — Вперше надруковано у ЗНТШ, 1897, т. 15, с. 10 — 11, за текстом рукописного пісенника початку XVIII ст.

Подається за першодруком.


Пісня свіцькая («Ци я була ци не красная?»). — Вперше надруковано в ЗНТШ, 1897, т. 15, с. 31, за текстом рукописного пісенника початку XVIII ст. У підзаголовку вказано, що співається вона на мотив відомої духовної пісні «Помишляю окаянний».


Піснь о руснаках («Дина, дина, руснаци...»). — Цей вірш XVIII ст. відомий у кількох варіантах. Вперше неповний текст опублікував Ян Коллар у другому томі своєї збірки «Narodnie zpieyanky» (Будин, 1835, с. 377) у словацькій транскрипції. Інші, повніші варіанти за рукописами XVII — початку XIX ст. подавали О. Л. Петров (Материалы для истории Угорской Руси. Спб., 1906, т. IV, с. 44), Франтішек Тихий (Науковий збірник т-ва «Просвіта» в Ужгороді, 1923, р. II, с. 111), Ю. А. Яворський (Материалы для истории старинной песенной литературы в Подкарпатской Руси, с. 320 — 321), В. М. Перетц (Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI — XVII веков. М. — Л., 1962, с. 172 — 174), за текстом Шариського пісенника початку XVIII ст. Кращий варіант з Нижньорибницького рукописного пісенника 1817 р. знайшов і опублікував І. Панькевич у журналі „Narodopisny vestnik ceskoslovensky", XXXIII, Прага, 1956, № 3-4. c. 205.

Подається за публікацією І. Панькевича.


Піснь свіцька («Смутна на серцю хвиля наступаєт...»). — Вперше надруковано у вид.: Возняк М. З культурного життя України XVII — XVIII. — ЗНТШ, 1912, т. 109, с. 25, за текстом рукописного пісенника Івана Пашковського середини XVIII ст. Варіант, записаний до 1729 р.. див. у вид.: Перетц В. М. Историко-литературные исследования и материалы. Спб., 1900, т. 1, ч. 2, с. 169.

Подається за публікацією М. Возняка.


«Гей, сам же я не знаю, що так бардзо нудно!..» — Вперше надруковано у вид.: Перетц В. М. Новые данные для истории старинной украинской лирики (Известия Отделения русского языка и словесности АН, 1907, кн. I, т. XII, с. 149 — 150. Є окремий відбиток, с. 6 — 7) у польській транскрипції, за текстом рукописного збірника першої половини XVIII ст.

Подається за першодруком.


«Бо печалі, во великой...». — Вперше надруковано у вид.: Перетц В. М. Историко-литературные исследования и материалы, т. I, с. 226, за текстом рукописного збірника, укладеного близько 1747 р.

Подається за першодруком.


Піснь свіцька світова («Мізерія на сім світі...»), Піснь свіцька непотрібная («Через Дунай тихий...»), Піснь свіцька («Ах, мні жаль не помалу...»), «Ци не жаль сердечне...», «Занехай ти мене, я о тя не дбаю...» — пісні з рукописного пісенника Степана Вагановського (середина XVIII ст.). Вперше надруковяно у вид.: Возняк М. Два співаники половини й третьої четвертини XVIII в. — ЗНТШ, 1922, т. 133, с. 153 — 164.

Подається за першодруком.


Піснь свщька («Гей, не тіштеся, вороженьки, не тіштеся...»), Піснь свіцька («О, як тяжко, хто кохає...»), «Піснь свіцька («Ох, мні жаль великий, тужу непрестанне...»), Піснь свіцька («Ах, як серцю не нудіти...»), Піснь свіцька («Вимовити мені трудно, що тя люблю...»), Піснь свіцька («Нехай нагородять неба твої труди...»), Піснь свіцька («Постоянно, чесно...»), Піснь свіцька («Єще сонце не заходить, добраніч не мовлю...»), Піснь світова («Ах ти мні, біда мні...»), Піснь мандрованого ляха з Варшави. — Вперше надруковано у вид.: Возняк М. З культурного життя України XVII — XVIII вв. — ЗНТШ, 1912, т. 109, с. 24 — 36, за текстом рукописного пісенника Івана Пашковського середини XVIII ст.

Деякі пісні мають кілька варіантів. «Пісні вандрованого ляха з Варшави» і її численним варіантам І. Франко присвятив окремий розділ у своїх «Студіях над українськими народними піснями». І. Львів, 1913, с. 131 — 143, 502 — 503.

«Пісні свіцькі» із пісенника І. Пашковського подаються за публікацією М. Возняка.


«Ой боже мой, боже, дієт ми ся негоже...» — пісня із Тиличанського рукописного пісенника середини XVIII ст. Надруковано у вид.: Яворский Ю. А. Новые данные для истории старинной малорусской песни и вирши. І — XII. Львів, 1921, с. 24.

Подається за цією публікацією.


Піснь о злих панах («Копець світу юж приходить...»). — Вірш знайдено у рукописному пісеннику середини XVIII ст. і опубліковано у статті І. Панькевича «Новонайдені старинні світські пісні в підкарпатськім пісеннику И. Сабова». — «Підкарпатська Русь», 1934, р. XI, ч. 1 — 10, с. 58 — 59. Варіанти віршів відомі й з інших рукописних пісенників XVIII ст. (Див.: Франко І. Карпаторуське письменство XVII — XVIII вв., с. 146 (за рукописом початку XIX ст.); Яворский Ю. А. Материалы для истории старинной песенной литературы в Подкарпатской Руси, с. 269 — 270 (за рукописом 1763 р.).

Подається за публікацією І. Панькевича.


Піснь о страшних літех («Смутніє трони в світі ся знайдують...»),


Піснь о світі марном («О, всесвіте барзо нензний, то же-сь украшений...». — Вірші із першого рукописного пісенника Івана Югасевича, укладеного у 1761 — 1763 р. в селі Прикрой на Східній Словаччині, вперше опубліковані у вид.: Яворский Ю. А. Материалы для истории старинной песенной литературы в Подкарпатской Руси, с. 267 — 268.

Подаються за першодруком.


«Захотіла Смілянщина віру утвердити...». — Вперше надруковано у статті Ф. Лободи «Вирша о сожжении млиевского ктитора Даниила Кушнира». — «Киевская старина», 1886, т. XV, с. 205 (Известия и заметки), за копією П. А. Лукашевича з рукописного збірника 1767 р. У творі йдеться про дійсний факт — спалення 27 липня 1766 р. у містечку Млієві на Черкащині титаря Данила Кушніра за те, що не хотів прийняти унію і віддати уніатам церковне начиння. Ця подія часів Коліївщини знайшла відображення у поемі «Гайдамаки» Т. Шевченка.

Подається за першодруком.


«Нащо сушиш голову, небоже?..» — Вперше надруковано у рецензії І. Франка на книгу П. Житецького «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее...» (К., 1899 — 1900). — ЗНТШ, 1900, т. 38, с. 39 — 40 (Бібліографія), за рукописом (рукопис № 2703 з бібліотеки Оссолінських у Львові, датований 1769 р.).

Подається за першодруком.


Піснь світська, сиротинська, («Що я кому виноват, за що погибаю...»), «Реку, реку правду ненароком...», «Чом тужиш серденько...», «Далек ти полинеш...» — пісні з рукописного збірника Федора Шелестинського середини XVIII ст. Вперше надруковано у вид.: Возняк М. Два співаники половини й третьої четвертини XVIII в. — ЗНТШ, 1922, т. 133, с. 126 — 128, 132 — 133.

Подаються за першодруком.


«Чесо ти ради, младенче...». — Піскя із рукописного збірника 1771 — 1776 рр. дяка Даниловича. Вперше надруковано у вид.: Перетц В. М. Новые данные для истории старинной украинской лирики, с. 24 — 27.

Подається за першодруком.


«Бистренькії річеньки...», «Тужив, гукав жалостію голуб на бучині...» — пісні із рукописного збірника XVIII ст., описаного В. М. Перетцом. Див.: Перетц В. М. Историко-литературные исследования и материалы, I, с. 287. Вперше надруковано у вид.: Перетц В. М. Новые данные для истории старинной украинской лирики, 1907, с. 34 — 35, 40 — 41.

Подаються за першодруком.


Піснь світова («Біда ж мені на чужині, бідній сиротоньці...»). — Вперше надруковано у вид.: Возняк М. Матеріали до історії української пісні і вірші, т. I, с. 238, за текстом рукописного пісенника XVIII ст.

Подається за першодруком.


«О, зрадливеє кохання, гди ж ся юж розстати...». — Вперше надруковано у вид.: Яворский Ю. А. Два замечательных карпаторусских сборника XVIII века, принадлежащих университету св. Владимира. К., 1909, с. 48 — 49, за текстом рукописного збірника 1721 — 1759 рр.

Подається за першодруком.


«Годі вам шуміти, зеленії луги!..». — Книжна пісня із репертуару кобзаря Остапа Вересая. Вперше надруковано в журналі «Киевская старина», 1882, т. III, кн. 8, с. 281.

Подається за першодруком.


Піснь світова («А що в світі за зрада великая стала...»). — Вперше надруковано у вид.: Возняк М. Матеріали до історії української пісні і вірші, т. I, с. 237, за текстом рукописного пісенника кінця XVIII — початку XIX ст.

Подається за першодруком.


Пісня свіцька («Мізерія на сім світі мене понудила...»), Піснь свщька («Нудно ж мені, що думаю...»). — Вперше надруковано у вид.: Гнатюк В. Угроруський співанник Ів. Гряделевича. — ЗНТШ, 1909, т. 88, с. 153 — 155, за текстом рукописного пісенника кінця XVIII — початку XIX ст. із Закарпаття. Варіанти цих пісень зустрічаються і в інших рукописних збірниках XVIII ст. (див.: Возняк М. Матеріали до історії української пісні і вірші, т. I, с. 237 — 238; Возняк М. Два співаники. — ЗНТШ, 1922, т. 133, с. 133.

Подаються за першодруком.


Піснь («Видиться, в світі всі грішнії люде...»), «Ах я нещасний, що маю діяти!..» — Вперше надруковано у вид.: Возняк М. Волинський співаник Степана Білецького (Матеріали до етнології й антропології. Львів, 1929, т. XXI — XXII, с. 249 — 251) за текстом рукописного пісенника кінця XVIII — початку XIX ст., де вона має назву «Піснь вторая для компанії служащая»).

Подається за першодруком.


Красная богине. — Вперше надруковано у вид.: Яворский Ю. А. Новые данные для истории старинной малорусской песни и вирши, І — XII. Львів, 1921, с. 31, за текстом Тварозького рукописного пісенника XVIII ст. (с. Тварожець у Східній Словаччині).

Подається за першодруком.


Піснь свіцька («Ох ми тяшкий жаль не малий...»). — Вперше надруковано у вид.з Франка І. Карпаторуське письменство XVII — XVIII вз., с. 143 — 144, за рукописним пісенником Митра Дочинця із Закарпаття початку XIX ст. Інший варіант із Коритнянського збірника церковних і світських пісень кінця XVIII — початку XIX ст. опублікував М. Лелекач у журналі «Підкарпатська Русь», 1929, с. 165. У цьому джерелі вказано, що «сія пісня сложена єсть от Іоанна — младенца Андрашія».

Подається за публікацією І. Франка.


Піснь о світі марном («Світ ся преміняєт, ясность закриваєт...»). — Вперше надруковано у вид.: Яворский Ю. А. Материалы для истории старинной песенной литературы в Подкарпатской Руси, с. 269. Це вірш із третього рукописного пісенника Івана Югасевича, укладеного 1811 р. у селі Невицьке біля Ужгорода.

Подається за першодруком.






Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.