Попередня     Головна     Наступна

САТИРИЧНО-ГУМОРИСТИЧНІ ВІРШІ ТА ВІРШОВАНІ ОПОВІДАННЯ

«В тисячі сімсот п’ятомнадцять годі...»

«Отче Лісовський...»

Лікарство на болящих немощію п’янства, іли Бахуса новоізобрітєнноє

Піснь на корчму

Ой, як мене моя мати дала до школи

Пекельний Марко

Сатирична коляда

Вірша про Кирика

Про Кирика і жадного попа

Доказательства Хама Данилея Кукси потомственні

Плач дворянина

Сатира на слобожан

Плач київських монахів

Прибавок к плачу київських монахів

Отець Негребецький

«Ах, монах! Умними очима...»

Піснь свіцька («На горі стояла...»)

Вакула Чмир

* * *

В тисячі сімсот п’ятомнадцять годі

Отпал от Христа поп в українськом роді —

Федор Лісовський ¹, нов заблужденний,

Бога чужденний.

Сей живий в мирі бога не бояся,

Блудил безчинно, людей не срамляся;

Три жони імівши, коснулся на священство, —

Ах, безпеченство!

Сан апостольський взяти недостойне!

О, како дерзнул живий своєвольне!

Се вторий Іуда нині наречеся,

Світу промчеся.

Хто, живя в граді, противиться власті,

Такий не увойдеть злой йому напасті;

Тако Лісовський надіяся на язик,

Же мати ізвик!

Ров копал многим, яко пишет Давид, —

Сам в яму упал і посрамил свой вид.

Где честь священства дерзнул, малоумной,

Зри, о безумной!

Лучче би тобі утратити главу,

Ніж ієрейства загладити славу.

Слави іскал єси і мирскія власті,

А не душу спасти.

Воровство в тобі зіло ся вплодило,

Заздрость очію в погибель водило,

Блуду бо еси і лжи ісполнился,

Ах, нахопился.

Монарх хотіл єси, плуте, ошукати,

Побіг в Петербург панов удавати,

Господинам попам осторогу дав,

Аби на тоє кождий з них не дерзав;

Ложних свідетельств ся воздержали

І не глаголали.

Горе чоловіку, їм же хто вдається:

Таковий-бо, вім, да і не спасеться.

Горе безумне таковой твоєй славі,

Безчинной главі!

* * *

Отче Лісовський,

Плаче кнут московський

По твоїй шкурі,

Навіть по бандурі,

Возьмеш, небораче,

Ні попе, ні козаче!

ЛІКАРСТВО НА БОЛЯЩИХ НЕМОЩІЮ П’ЯНСТВА, ІЛИ БАХУСА НОВОІЗОБРІТЄННОЄ

Вижду тя страждуща очень на похмілля.

Біда! Згинет чоловік, треба іскать зілля!

І не вім, откуду би прибрати прилична;

Зриться в тобі болізнь внутрі необична.

Да се взродила в тобі любима сивуха,

Коєй напиваєшся ти по самії вуха!

І так болізнь сію імієш чрез стакани,

Чрез чаші, кубли, чванці, полні питія дані.

Немощі сей не улічить і сальвачна баня.

Разві дать треба сего заливання:

Треба дубовим суком спину шмарувати,

А трясущіїся руки у сук ізв’язати.

Голова ж, которая как не розпадеться,

Монистом желізним та ж да прикується!

Іще ж і в сальвацію його вести треба:

Закинуть в яму, щоб не видів неба.

І сальвувать його три дні поволі —

Сухар давать на день йому, а не болі!

А послі сего треба вийнять його з ями

І напоїть його сими полезними зіллями:

Помазать його маслом, тим, що з березьєв,

Так, щоб помазаний ні всидів, ні влежав!

Сіє ж лікарство токмо пользуєт літньою порою,

Іначе должно поступить з таким зимою.

Не треба весть його в сальвацію тридневну,

Но только вивесть на стойку дневну

І принудить полчаса стоять на морозі

В єдной рубашкі, щоб прохолодився сквозі.

І так, когда вимерзнеть з похмілля,

То вищереченого дать йому зілля.

Буді ж в ком приключиться та болізнь вдруге,

То сим образом врачувать в недугі:

Треба сискать на його мартового міха

І закинуть його туди без всякого сміха;

Зашить тот міх зверху і положить долі

І в два в’юна його лоскотать доволі

По сім міху, щоб болізнь не прикрилась,

Либо в каком кутку не затаїлась.

І так сей міх отженеть хворобу:

Не будеть боліть тим до самого гробу.

Внуши сей совіт, умом всяк трезвий,

Прийми про пам’ять сей совіт полєзний!

ПІСНЬ НА КОРЧМУ

Явилася єси, великомученице горілице.

Пройшла єси скрузь огень і воду

І приводиш люди во біду і во незгоду,

І була єси подружницею і злокозницею,

І узяли тя до пивниці,

А із пивниці узяли тя до столиці,

І узяли тя у скляниці,

І сіли з тобою за стул на лавиці,

Подвигом добрим подвизалася єси, великомученице згорілице,

Уподобилася єси овим попом і дияконом, і дяком,

І черцюм, іщи і нам, небораком простаком,

Коли ми тебе познаваємо,

Киями ся махаємо,

За волосся ся торгаємо,

Очі собі із голови видираємо,

По болоту ся валяємо.

ОЙ, ЯК МЕНЕ МОЯ МАТИ ДАЛА ДО ШКОЛИ

Ой, як мене моя мати дала до школи,

Ой, зазнав я тяжкої неволі:

Казав мені бакаляр говори «аз»,

А як же я не вимовив — гоп в писок раз!

Крикнув же він другий раз: «Говори «буки»,

Іще-м не вимовив — вже-м впав в його руки.

Крикнув потім в третій раз: «Говори «віде»,

Уже ж його рука по чуприні їде.

А як сказав учетверте: «Говори «живіте»!

Тепер його, хлопці, на лавку кладіте!»

Ой, просив я ся і молив я ся;

Ні мені ся випросити, ні ся намолити.

Ах, ти мій учителю, ах, ти мій крілю,

Отпусти мені сей раз, бо уже млію.

Тридцять раз я омлівав і тридцать ожив,

А він щораз лучче руки доложив.

Пішов я додому та й татові скажу:

«Так мене учитель збив, що я ледве ляжу!»

Іще-м собі гіршого лиха набавив,

Що учитель не добив, то отець доправив.

Побіг же я до мами та й і до сусіда,

Куди ся не оберну — всюди мені біда:

Матір мене коцюбою, сусід — цибухом,

Аж мені набігла грушка за ухом.

Пішов я до корчми позбути туги

Лигнув-єм горівки кубок і другий.

Мислю си: «Горівка моя потіха,

Як вип’ю з квартину — позбудусь лиха».

Випив я квартину, прийшов додому,

Аж ліпше було серцю мойому.

Від кварти горівки, доброї сивухи

Станув ми світ, як банька, а люди, як мухи.

ПЕКЕЛЬНИЙ МАРКО

Сідайте ж, хлопці, всі гуртом,

А ви, дівчата, геть в одділі,

Щоб не було між вами якої веремії!

А як же буде хто жартувати,

Того в потилицю будем гнати!

Мовчіть та слухайте,

Яку я вам буду казку казати:

Про хлопця-молодця, козака-яригу,

Що Марком прозивався,

Та ще й Пекельним звеличався,

За те, що у господа спасення зодбав

Та чортів у пеклі налякав.

Налякав так, що рогаті й досі від козаків втікають,

Та знай одно, що тільки лають.

А запорозький як дух почують,

То зараз в тартари мандрують!

Був собі козак Марко, ледар завзятий.

Батька й матір не поважав,

А все тільки пив та гуляв.

На вулицю до дівчат першим поспішався,

А у церкві посліднім зоставався,

Щоб мерщій можна було втікати,

Як піп на вихід почне благословляти.

З чужими жінками женихався

Та старих людей цурався.

За його буйною головою

Не було нікому спокою.

Тільки раз оцьому Марку

Святий Петро у сні з’явився,

Тоді, як він, говівши, запричастився.

«Ти тепер, — каже, — нових гріхів не маєш,

А як проснешся, то вп’ять нахапаєш,

А я ж за тебе господа благав,

Щоб він тобі на покуту час дав.

Тепер же сей час наступає,

І тобі нічого наминаться,

Та треба у пекло збираться.

А як, — рек, — там трохи побудеш,

То душі спасення здобудеш.

Та, гляди, з чортами не братайся!

А найпаче люципера цурайся:

Бо сей чортяка над чортами,

Як гетьман між козаками!» —

«А що ж мені з чортами робити:

Чи їх хрестом хрестити,

Чи тільки по шиї бити?» —

«У мене, — каже святий Петро, —

Є на тебе велика надія,

Що ти мені чортів присупониш

Та з пекла їх повигониш.

Вони козачим баглом завладіли.

І бідні козаки давно не пили й не їли,

А в запорожців нема ніякої сили,

Бо позоставались одні тільки жили.

Усі спасення у господа благають,

А чорти їх в рай не пускають:

Усі застави скрізь позапирали,

А стежки камінням позакидали.

Як же стали янголи літати

Та козаків з багла витягати,

То чорти почали їх там зачіпляти,

Щоб до нових гріхів намовляти.

У багло жінок напускали,

Щоб козаків на нові гріхи скушали.

Вже деякі почали женихаться,

Щоб у пеклі навік позостаться.

А інших стали горілкою частувати,

Щоб тільки спасення перестали прохати.

А в пекло тебе задля того посилаю,

Що спасення душі твоїй бажаю.

Будеш ти там з чортами жити

Та на послузі волю їх чинити.

А як ввіриться тобі пекельна сила,

Тоді дам тобі багато діла.

Будеш мені з пекла козаків визволяти

Та у рай застави відчиняти

Тим, що у господа милості просили

Та спасення душі заслужили,

Що від чортячих ласок жахались

І з відьмами не женихались,

І котрих чорти хотіли частувати,

А вони їм у вічі почали плювати, —

Та тих, що відьом за лопуцьки хапали

Та в пекельне огнище втягали.

От сих козаків ти будеш у рай пускати,

Де вони будуть господа прославляти».

Сказавши се, святий Петро десь дівся,

А наш Марко аж у пеклі опинився.

Його ж чорти як уздріли,

То, мов галич, кругом обсіли.

Нічого не питають,

Тільки, мов коти, хвостами виляють.

Аж ось один біс нагодився

Та з крюком до Марка схилився,

Та хотів вже йому вітання вчинити,

Щоб крюком за ребра зачепити.

Та тільки налагодивсь се зробити,

Як перестав доразу жити.

А Марко, узявши чортів крюк у руки,

Став чортів оглядати,

Чи не кинеться хто вп’ять крюком зачіпати.

А чорти так полякались,

Що аж на вище гілля позбирались

Та, як коти, зам’явкотали

І хвостами ще більш замахали.

«Се у вас, — каже Марко, — такі звичаї,

Щоб козаків так зустрічати

Та за ребра, мов собак, чіпляти?

Стривайте ж, я вас помуштрую!»

Та, сказавши, почав крюком махати

Та чортів з гілля, як груші, збивати.

Чорти ж до Марка як не наближались

І як до його вже не присікались,

Та не мали сили його зачепити,

Або чим вразити,

Бо Марка свята сила обороняла

І чортів геть відпихала.

А Марко, знай, одно — махає

Та чортів з дерев збиває.

Уже їх на гіллях зосталося трохи,

Розтікались усі, наче блохи.

А котрі по кутках поховались,

З переляку усі......

Та на все пекло так накурили,

Що зостатись там не було вже сили.

Марко хотів був уже втікати,

Коли ось сам люципер нагодився

Та, глядячи, що трохи не сказився.

«Се, — кричить, — уп’ять на той світ ганили

Та з відьмами бенкетували?

Оковитки налигались,

Що аж по пояс обідрались!

Геть беріть мені зараз мітли

Та вичищайте все відтіль!»

Один чортяка, мітлу взявши

Та до люципера пришкандибавши,

Став так йому одповідати:

«Се була у нас, пане люциперу, бійка.

Та така, що як і пекло стало,

То сього у нас ніколи не бувало!

Забрів до нас якийсь волоцюга,

Та вже ніхто, як козарлюга,

А ми хотіли йому честь чинити

Та крючми за ребра зачепити.

Як тільки цуцик заходився,

А він зараз як схопився

Та як бідолагу гепнув,

Що той доразу й ґеґнув.

Тоді почав його крюком махати

Та нас з дерев скидати,

Нівечити та клинцювати.

Багато наших, як бачите, побито,

А деякі хоч і поховались,

Та сраму на весь вік набрались». —

«А де ж се той козарлюга,

Розтриклятий волоцюга?» —

Кричить люципер, розходившись.

«Та ви бо, — каже куций, — тишче

Та держіть голову понижче!

А то він крюком раз як влучить,

То й макітру вам з шиї злущить!

Ось дивіться, пане, він за кущем прихилився

Та вже й на вас крюком намірився». —

«Ой, стривай, стривай, козаче!

Треба тут якось іначе! —

Став люципер сам прохати, —

Нічого тобі крючком махати.

Та ходім лиш до моєї хати.

Буду я тебе вітати

І, як запорожця, приймати.

За понівечених чортів не буду корити,

Бо вони справді за діло побиті:

Треба б було уперед розпитати,

А не крюком за ребра чіпляти.

Ти ж, куций, чортів поховаєш

Та з цілих шкури поздираєш,

Та у пекло даси наминати,

Щоб можна було на ремінь продати».

«Якби мене, — каже Марко, — так зустрічали,

То й не було б чортам і печалі.

Як же ти мене, люципере, вітаєш,

То я твого хліба-солі не цураюсь».

І повів люципер Марка у свій будинок,

А дорогою почав його питати,

Яка занесла у пекло нечиста мати.

«Де ж, — каже, — твоя душа дівалась,

Що від чортів відцуралась?

Тобі ще черга на світі жити

Та горілку коряками пити.

Чи, може, ти козаче, сказився,

Що у мене в пеклі опинився?» —

«Казись ти з чортами

І жінка твоя з дітками!

А як я тут опинився,

То не сам вже нагодився.

У нас на тім світі усяк знає,

Що душ чимало в пекло попадає.

А ніхто не знає, як тут у вас жити

І яку роботу треба вам робити.

От як я в вас наживуся

Та додому на той світ повернуся,

Тоді всі люди будуть знати,

Як вас з землі витуряти,

Щоб ви людей не губили

Та і пекла б нами не гатили!» —

«Та се ти, козаче, так кажеш,

Що нашої добрості не знаєш.

Якби чорти людей не звеселяли,

То вони досі усі б пропали!

Якби не чорти, чи була б у вас горілка,

І цимбали, бубни та сопілка?

Чи ви вміли б танцювати,

Весілля гаразд справляти?

А скільки чорти людям грошей позичали,

Отже ж, і досі ні шага ви не оддали!?

А не бійсь, як у жидів, що набір забирають,

Незабаром і вертають!

Бо жиди не будуть довго ждати,

А йдуть зараз позивати.

А ти думаєш, велику користь маєм

Від тих, ким ми пекло набиваєм?

На тім світі усе прогуляють,

А до нас і без штанів втікають!

А що запорожці,

Так ті прямо голі й босі,

Та ще й чортів на сміх піднімають!

«Давайте, — кажуть, — одежу, що поздіймали,

Як не хочете, щоб ми позамерзали!»

А як запитаєш, що колись брали гроші,

То вони й кажуть: «Ось, нате вам воші!»

По празникам то нас ладаном ганяють,

А цілий тиждень тютюном закликають.

А інші так нас поважають,

Що на день сторицею поминають.

Чого ж тобі, козаче, нас корити,

Як вам добре з нами жити!?» —

«Та ти, люциперу, бачу, добре милиш,

Тільки до чортів мене не похилиш!»

Увівши люципер Марка у будинок,

Став зараз прохать сідати

Та почав, звичайно, ласощами угощати.

«Їж, — каже, — ся страва — то ласощі ваші,

А не чортячі наші.

Учора чорти мої на той світ літали

Та у гетьманських кухарів накрали».

Аж ось і підручні чорти нагодились

Та з переляку по стінках потулились.

«Ви, — каже люципер, — сього козака тепер не лякайтесь,

Бо він тепер уже вас не буде бити,

А почне горілку з нами пити.

Ви ж пана Марка звеселяйте

Та у музику йому заграйте!»

Де взялась музика, загуділи бубни,

Чорти ж за роги брались

Та в дрібунець пускались.

А Марко сів на покуті ще вище

Та, знай, горілку з люципером хлище!

Чорти ж до бочок вже добрались,

Та й ні од чого не цурались.

Аж побачив Марко, що люципер почав белькотати

Та, як товаряка, мучати,

Та потихеньку додолу спустився.

А там, як у пеклі спинився,

То й почав скрізь іськати

Та пекельні багла озирати.

Розшукавши, де багло козаче,

Він почав його одміряти

Та заслонів скрізь шукати,

Що чорти крізь їх холодний огонь випускають,

А гарячий напускають.

Уздрівши ж той заслон, що чорти огонь впускають

Та своє багло охолоджають,

Він почав його відвертати

Та з інших баглів огонь туди пускати.

А чорти, знай, бенкетують

Та своєї біди не чують?

Як огонь у козачім баглі перестав палати,

Тоді почали й козаки приставати

Та гуртом помагати.

Як же послідній заслін відкрутили,

То так доразу чортів і затопили.

Чорти й не огляділись,

Як усі попеклись та поварились.

Тільки деякі з люципером повтікали,

Що біля дверей стояли.

Тоді янголи стали налітати

Та козаків з пекла визволяти,

Котрі спасення у господа зодбали

Тим, що покаяніє вчиняли.

Сто літ пекло пустувало,

І так було б і пропало,

Та козаки почали грішити

Та господа гнівити.

З сього оп’ять чорти наплодились

Та пекло почали робити,

Щоб де було козацьким гріхам жити.

А Марка й досі не забувають

Та знай одно, що тільки лають.

САТИРИЧНА КОЛЯДА

Милостивий государ!

Відая вашу к наукам охоту,

Посилаю от себе к вам работу.

Она похожа как би на сатиру,

Только достойна ли явиться миру?

Єжелі она не достойна того виду,

Прошу не привесть мене в обиду.

Єжелі якая дурна машкара

Здесь — зодрать, бросить — пусть щезнет, как мара.

Не знаю, з чого панам запретить пристало,

Чтоб люди не робили горілки немало;

Іли у них толстиє постухають брюхи,

Єжелі нароблять нем’ягкой сивухи?

Іли у них в корпусі умалиться росту,

Как гнатиметь поспольство горілку непросту?

І пред сим всі посполу горілку робляли,

Равно люди хліб їли, а ті панували.

Думають ли, что і в нас так, как у Погарі —

Іной можеть просидіть з вином дней три парі!

Іли так, как в Стародубі, закуска литвину,

Что з похмілля за вино отдал би дитину

Хоть соборному дяку, хоть отцю Давиду?

Но їх хоть би кто не знал, то видно із виду!

В нас до неї не така охота, как в Січі,

Где іной вихмелиться на год всього двічі,

А которий безсилок, то только однажди,

І то в страсну п’ятницю — говорю без вражди.

Говорили ж, что [...], народ в світі гнусний,

В таковом ділі только неіскусний, —

Но не видно з них таких, не так поступають,

Кто волею не берет — силой накидають!

Хорош промисл, когда б так усякому вольної

Промисленников таких було би довольно!

Таких єще становлять смотрить в таком ділі!

Кто будет жить в правду, кто будет смілий;

Кто будет по всьому враг — і в ділі, і в слові,

Всякий день ходить п’яний от людської крові!

Всего ж горш, когда будет шибениці годний,

Смотри — придають йому і чин благородний!

Что хотя б кто і схотіл поіскать розправи,

Так тот чорт і в судейськой сидить же на лаві!

Уви, отечество! Отечество любезно,

В какой ти досталось час — і горький, і слезной!

Було ль тебе когда-нибудь тоє на мислі,

Чтоб тебе в сіє время толь біди притисли?!

Где твой мужествений дух, где скора розправа?

Щезла, вмерла, пропала, моль з’їла іржава!

Тепер як кто з патроном да дєнєг довольно,

Тому убить, і грабить, і розбивать вольно,

І всяким, каким схочет, торгом промишляти,

Був би хоть мало мотор, та к тому багатий,

Когда ж такой кто річі схочет посумнитись,

Тому хоть одним оком в Зіньков присмотритись:

Тут іспервоначала вийдет пан Розовський,

А потом милостивець стрінет — пан Бурковський,

Что накормили людей і хлібом, і сіллю —

Ні одного загнали з дітьми в богадільню!

Но і там не дали жить з покоєм, без лиха!

Не осталось з чого зшить і на сумку міха.

В того зуби большіє, ніж большого хорта;

В того руки страшні, нєжель когті в чорта,

Хоть би рад погладить іли поцілувати —

Тому нельзя не вколоть, тому треба вдрати.

Тот, як був в Зінькові на долгий час паном,

Чоловік ізо сто з’їл — з хатами, з барканом!

Іль зри далі — за ріку Псьол, в Сорочинці-город,

Сколько там в сльозах сищеш самих сідих бороді

Ні одного не сищеш малого куточка,

Чтоб где лиха не була великая бочка!

Но на таких жаль — не жаль, как би на природу,

Іль на атеїст, что зло ділають народу, —

На таких жаль, что бога і что права знають,

Но как натуралісти во всєм поступають.

Пан сотник радується, как ангел-хранитель,

Как появиться где вор іль дівства губитель:

Досвіта прибіжить к атаману поспішно,

Как уже где єсть ловля, ніби что потішно:

«Добродію вірний! Хліб, как Роман прокрався,

Где Іван Чечекало з дівкою попався!» —

«Ісполать-дє тєбє, друг, за такії вісті!» —

«Малой, подай скорій стул — атаману сісти!

Да налий водки доброй по срібном стакану!» —

«Будет обоїм, братець, по новом каптану!» —

«Как-де! То уже всмерку виломил там стіну,

А той, прощайте, Химці народив дитину!» —

«Но за сіє не треба великого датку:

Пусть обидва принесуть рублей по десятку.

Да потом їх іспросить, нет ли чого горше?

Так в ті пори можна взять з них єще й больше!» —

«Ой було б что взять у них — єсть добрі корови,

А обидва плохії, лиш робить здорові!»

А хоть би стали іскать, чи в нас не патрони

Суддя, писар, есаул, хорунжий, обозний?

Для зачину іскусних воров випускають, —

І будто самі втекли — в народ розглашають.

Для покупки лошадєй, плаття строєвого

. Козакам нельзя продать грунту нікакого, —

За воровства ж іль бої сотнику в заплату

Продать вольно їм з грунтом і самую хату.

Говорил би і больше, ко ніту охоти, —

Пусть їм кулі, порох і войськові клейноти!

Попи молчать, как гості, будто і не знають;

Только і діла, что акафісти читають!

Но пущай би і тоє з трелями читали,

Но хоть би простой річчю в том їх обличали!

Єще празники кажуть вперед за седмицю,

Чтоб люди приносили для просфир пшеницю.

Не так рад наш батюшка серед тижня святу,

Как перепадет то же, что отцю Кондрату!

Кадить, молитву дієт, маєт взор набожний,

А мислить, как би винесть карман не порожній!

Одним глазом в параклис умильно взираєт,

Другим — в блюдце, где дєньги, бистро поглядаєті

Как у попа к серебру жар воспламениться —

Ні кутею, ні ситою вовік не втолиться!

Того не зрить, какіє в людях забобони:

Тот бога чтить, монастир, а другой — ікони;

Тот мислить, как не ченцом не можна спастися;

Другому без ікони нікому молиться:

«Где твой бог руський, — кричить, — что його не видно!»

А в черкас — другой річі, і говорить стидно:

«Бодай мене лихо все так, как я забула,

Що п’ятінка святая, да масла лизнула!

Що послі не ділала, чого не робила,

Все додолу виплювала, рот водою мила!»

Нікакой больш не смотрить, как етої скверни,

Когда б так всього беріг народ правовєрний!

Спішно біжить к попу, не теряя время,

Сповідуєть, как тяжкоє гріховноє бремя:

«О, худо ж так! Смотри, вдар поклон до поту,

Один раз їж в п’яток, а не в суботу!» —

«Ой, я понеділкую і осталась мужа,

Не роблю і в п’ятінку, бо була недужа».

Чернеці то єще трохи духовнії люде,

Как они уж знакоми — довольно з них буде.

Пред сим було в подземних пещерах кочують —

Тепер і каменними ізбами бракують!

Заодно уж добрії, гордостю не п’яні,

Хоть в розкошах погрязли, как мідь в океані!

Как заморить себе, бідний, да вийдеть із кельї,

Всилу, мертвець, за брюхом дойдет до вечерні.

Не розсуждають плотськи, но мислять по духу,

На скріпленіє стомаха п’ють добре сивуху!

Где старець стоїть соборний в начальной скважні,

Редькой да горілкою смердить на три сажні!

То только держать они себі за святиню,

Чтоби украсить златом старую пустиню.

Ставлять в Кловах часовні і ллють колоколи, —

Там же нищ гладом таєт, не одінуть, голий!

В суботу да в неділю — старцям по полушкі,

А для своєй больш рубля на всякий день душки!

Но не везді, там лиш, где больше користі,

Что іному в год прийдет больш рублей, ніж двісті.

Многі однако і там щедро подавають

І ангельськії ризи в полицю скидають.

К чему не могу пристать, ниже іму віру,

Будто хлопці їх крестять, только не чрез міру.

Єсть у них ті, что читають за їх псалтирі,

Бо в соборного таких єсть два, три, чотири.

За внутреннюю пустиню іміють Триполля,

Где отправляють добре свої богомолля;

Кої сильнішії — ідуть ік Василькову,

Потом возвращаються в монастир ізнову,

Как із-за Йордана, з глубокой пустині,

Полні плодов духовних, полні благостині;

Інії в Рим странствують, той, что на Подолі,

Но, как папістов, виводять оттоль поневолі,

Як велить роздіть чернець бідного з кожуха.

«Во ім’я отца, і сина, — говорить, — і духа!»

Як їздить в степ, в сусіди, собі на погибель,

Мнить: «Я син обителі, треба чинить прибиль!»

Адам столько не плакал, как они ридали,

Как ізгнаніє з вотчин своє послихали!

Как-де Адам був ізгнан, но ізгнан з женою, —

Їм сидіть було б в кельї з єдной бородою!

Тот іміл в своєй власті всі польнії звірі, —

Їм було б достались одні книги віри!

Тот не ізгнан, но загнан на землі пространство,

А їм лиш було б глядіть в церкві убранство!

Но сколько же було плачу, сколько і утрати,

Как веліли із вотчин скот свой продавати!

Что стояло трьох рублей за таку скотину,

Веліли брать всього рубль і одну полтину.

За позов так держаться, як чорти за душу, —

В розталь, сніг, мороз, сльоту ідуть, как у сушу!

Один, знаю, і тепер лічить праву голень,

Что бігал у Глухов, как до води олень;

Но тот уломил ногу, другой скосил очі,

Что сиділ з бумажками ноябрськії ночі!

Но пущай би тот хромал, другой смотріл криво,

Чего б уже язиками говорити лживо?

Єщо у них ієрей єсть — Давид набожний,

А карман — тридцять ябед лживих непорожній!

В монастирі — дряхлії только да каліки,

Все ж — где села, мельниці, где з хлібом засіки!

Іль така заслужена і чесна особа,

Что уж їй там сидіти крайнє неподоба?

Тот уже в монастирі молитви читаєт —

То в лавках матерію, то чай покупаєт:

«Что в мене чай — такого ні в самом Китаю,

Дванадцяти водами один наливаю!

Смотри ж, какой трав’янист, какой-де душистой,

Да і сахар, посмотри, самой канар чистий!

Єщо одной покупкою тобі похвалюся,

Да нєт ли какой порчі і сам подивлюся.

Не матер’ял, не квіт, а какая плотина!

Как ви самі скажете: «Ізрядна люстрина!» —

«По чому купували ви тую люстрину?» —

«Стал мні локоть в два рублі і одну полтину.

Хотіл було купити чого подороже,

Хлопець сказал, что і в сей мні будет пригоже, —

Сей же только світліший брал Інокентій, —

Сподіюся посилати комусь на презенти.

Он побольш меня взял — аршинов п’ятнадцать.

А я собі, постаравшись, взял з лишком двадцать»»

Здається мні, говорять в пещерах святії

К вам, соборнії ченці, вслух слова такії:

«Хоть ваше вездє блищить сребро і злато,

Но наше яснішеє пещернеє блато.

Наші ізлежалії власянії ряси

Дороже, нежель ваші штофи і атласи;

Наші многошвейнії і худії руби

Кріпше, нежель в вас люстрина і бархати грубі!»

Сама ограда кричить, самий прах бездушний»

Келії, колокола, храм на ваш убор бучний:

«Чуть ви, отці святії, от риз, что на тілі,

По внутренньому виду равно не зчорніли!»

Казал би, как носиться старинная мова,

Что подражають князю поддані до слова,

Но у нас в резиденціях везді чин ісправний,

А найпаче, где живет всяк з нас безобавний;

Всякий із нас бережет только інтереса,

А другое всьо ділаєт горш самого бєса!

Один только і важен нам — первий да вторий,

А больш многим не страшен уже нікоторий —

Убивство, і нападки, і всякоє діло

З дєньгами да з патронами отправляють сміло.

Біглий юрист, как пером нічего не зможет,

Непорожнім карманом в том собі поможет,

Хоть учуєт за вину далеку Камчатку;

Но єсли вор лиш ставить дєнєжную взятку,

Знаєт, что наберет дєнєг хоть разбоєм, —

По всей моді чаєт жить дома і з покоєм.

Начто на іностранних врагов меч острити,

Когда внутреннім врагам попускати жити?

Лучче одного спасти із своїх подданих,

Нєжелі убити сто врагов іностранних,

Іначе нічим будет наділять каліку,

Бо посліднюю старшини отнімуть копійку.

Ось слишно, в нас будуть нові подкомори,

Когда б лиш з них по-прежньому не були вори.

Как будуть смотрить собі людської користі,

То хотя би і зараз побрав їх нечистий!

Лучче би пороки у сильних істребляти,

Нєжель робить горілку бідним запрещати.

Но когда бог милуєт і казнить во світі,

Можна в поправки худа надежду іміти.

Ділали пред сим біди кримськії татари,

А тепер минули їх смертнії удари.

Сонця, луни, звізд, землі вірний управитель

Ісправить все і бідних будет защититель.

Потрясет громом страшним круг неба широкой

І пороки всемірно накажет жестоко.

Казнь божая, кажуть нам, ходить на костилях,

Но догонить, хоть би був кто от ней в сто милях.

Не громкая моя бідна коляда,

Полно лежать в селі, ступай в города!

Не очень робій, хоть не сищеш брата, —

Требують того слідующі свята.

Єжелі кто спросить: «Что в город погнало?»

Сказуй: «У селі користі мні мало!»

Не Картезій ¹ -філософ, ні славний Вергілій ²,

Но селянин трудился в неважном сем ділі:

Ні ум, ніже способность, но от самой скуки

Захотіл писать сіє, перо взявши в руки.

Кто я таков — не пишу; така мні приміта —

Хоть не жив чиновним, не тягну до війта.

1764 года декабря 23 дня К. Р.

За сей пашколь, а не сатиру,

Наругательний всьому миру,

Іздателя висікти кнутом

Во справность прочим на том;

Послі чрез ката предать огню,

Такой заплати достоїн, мню.

1764 года геяваря 23 К. І.

ВІРША ПРО КИРИКА

Що ся стало на Волині в Овруцькім повіті?

Таке чудо, якого ще не було на світі.

Слухайте, люди уважні! Хоч мова не гладка,

Але очевиста правда, як вивинув з платка.

В однім селі между бором, — там же тече річка, —

Хрест зелений і святого Івана капличка.

Дворець красний, в нім розкішне дідича мешкання,

Маючого над мужиками правеє владання.

В тім селі стоїть і церков благочестивая,

Там священик бородатий, попадя гладкая.

В тім же селі був мужик бідний, Кирик звався,

Робив щиро, та нігди добра не діждався.

Мав він жінку пузатую і дитя малеє,

Но в бідноті і недузі ще було слабеє.

Серед літа, в час гарячий, пан зайняв на жнива.

Нещасному Кирикові померла дитина

В таку пору, що немає ні грошей, ні хліба.

Він упав на коліна, став голосити, —

Треба домовинки і похоронити.

Пішов Кирик до сусіди помочі шукати,

Але в цілім селі ніхто не хтів послухати.

Кирик сльозно заплакався, сплеснувши руками:

Дізнався він, яка любов межи сусідами.

Пішов іще до попа, упав на коліна:

«Помилуй мя, о чесний отче! Померла дитина

В такий час, що нема ні грошей, ні хліба,

А нещасному чоловікові велика загиба.

Змилуйтеся! Учиніте, зараз дитину схороніте,

Заплату, яка слідує, до осені пождіте!»

Піп струсив на Кирика бородою:

«Що ти баєш, сучий сину! Я ж тобі слугою?!

Коли не маєш чим платити,

То ти мені можеш кілька днів косити,

Твоя жінка може піти на лан жати люб в’язати.

Чи ж я маю твої плати до осені ждати?»

Рече до нього Кирик: «Не можу, чесний отче, бо час не до того:

Я сам вдома, єдинак не маю нікого,

Треба панщину відбути, як в панські власті,

Собі треба так же дбати, аби марно зовсім не пропасти».

Скочив піп, пхнувши ногою:

«Я не можу згодитися з тобою!»

Піп поміркував губою,

Вдарив в шию кулаком: «Не говори довго зі мною!

Не маєш чим заплатити і не хочеш робити?

А я ж тобі чорта дарма буду хоронити?!

Ти машельник, плут, бродяга, гультяй і п’яниця.

Твоя жінка — ледащиця, блядь, слободильниця

І лежуха. Для того у вас нічого нема і не буде.

Щоб такії випропадали лукавії люди!»

Нарешті піп пхнув Кирика в шию і у спину:

«Пашов вон ти, негідний! Ти, проклятий сину!»

Кирик на нещасну долю нарікає,

Ходить, блудить, сльози проливає.

Пішов з плачем до дідича. Аж дідич його вздрів,

Питається: «Чого зажурився?

Для якої речі?» Кирик свою причину сказав.

Дідич над ним ужалився, таку раду дав:

«Коли не знають тебе люди, піп не хоче знати,

Сміло можеш сам своє дитя поховати».

Той прийшов додому. Що з біди робити?

Бере рискаль і лопату, іде на могилки та й зачав значити.

Аж приходить к ньому старець — борода сивая,

Йоломок ясненький, одежа красная.

«Помогай біг, чоловіче! Що хочеш діяти?»

Рече старик до Кирика: «Чи не думаєш ямки копати?

Стій, небоже, тут твердо буде,

Нехай в тім місці копають кріпші люди.

Отут, в сій долинці, починай копати, тут м’якше копати.

Будеш мене благодарити а довго мене пам’ятати».

Пішов старий. Кирик хутенько до копання взявся,

Аж, недовго копаючи, до котелця з грішми дібрався.

Витягає наверх, що має сили,

Відкрив, глядить, аж там самі карбованці білі!

Тягне, що має моці, зніс руки, вліпив в небо очі,

Кінчив ямку, потім побіг додому охоче.

Свої гроші в комору впровадив.

Жінці гучний обід розпочавши,

Взяв в аренді спуст горілки, сам напився,

По великих трудах кріпко покріпився.

Хліба, м’яса, пива, меду придбав додому,

Є що їсти-пити, аби було кому!

Жінка цілу ніч не спала: то пекла, то варила,

Всіх сусід завидливих здивила.

Кирик схопився раненько, тоже мало спавши,

Побіг сейчас до попа, в карман гроші взявши.

Зайшов з добрим резоном, став сміло питати:

«Чи мно треба, отче чесний, на молебень дати?

А до того я би-м хотів з паламарем, з хрестом, зо всім братством моє дитя поховати».

Пін дивиться на Кирика і рече до нього: «Чи ти впився,

Чи з великої мудрості скрутився?

А коли ти не жартуєш, но хочеш так, як багаті люди,

Красно хоронити, поминки справляти,

Дай п’ятнадцять карбованців, то все буде,

З твоїм удовольствієм — хорошенько буде!»

Кирик не довго спирався, з кармана дістав, з нахальством на столі поклав.

Піп задивувався, ще до Кирика пожартував.

Тож — годити.

Дав три карбованці, сейчас зачали на «братство» дзвонити,

Много людей із лану зачало ся сходити,

Із хорошим благочестієм Кирикові дитя схоронив.

Кирик всіх ідущих із цвинтаря до себе запросив.

Кирик, всіх сердечне участувавши приходних, на інших моргає

І тим щедру милостиню дає.

А на обід запросив попа з попадею,

Дяків, братчиків, сусід з цілою ріднею,

Їдять, п’ють, а нишком позирають,

Одні бають, другі шепчуть, а треті моргають.

Ніхто так, як піп завидливий, оком пожирає

І думку думає:

«Що такого? Вчера-сь Кирик на колінах лазив,

Молив, просив, та нікого слізьми не поразив,

Тепер сипле гроші, багато частує,

Невже ж то його дідич так усердствує?

Сумліваюсь, яка то причина, —

Він ся десь покрав або кого розбив. Треба його добре взяти, поганського сина!»

Гості уже, звичайно, наїлись, напились.

Розійшлись до своїх домів, бесіду скінчили.

То ті, що в Кирика гарно їли-пили,

Зійшовшися на улицю, громко говорили:

«Казали, що Кирик куска хліба не має,

Що він, як собака, із голоду здихає, .

А сьогодні — як зверх на столі все стало!

Як в якого багатиря, подостатком стало».

Піп зайшов додому, став кріпко думати,

Яким би способом Кирика спитати:

«Хто то так вспомагає? Де він так набрався,

Що всіх людей задивив, багатим стався?»

А не може жадним способом теє пізнати!

Пішов до свої попаді, зачав ся питати,

Попадя прийшла з обіду, лягла, простяглася,

А по животі погладилася, почухалася,

Сюди-туди хутко схопилася:

«Пристань, — рече, — мій сивий голубче!

В Кирика наїлися, якби в якого багатиря — і не виділа лучче». —

«Супруго моя, супруго! Добре ми з тобою жити!

Яким, яким би способом Кирика за гроші спитати,

Де він того набрав?

Вірно, то його так дідич одарував?!» —

«Мій сивий голубе, пристань на моє осудженіє:

Нехай Кирик прийде до сповіді в воскресеніє.

А єжелі всього не скаже, то доти йому причастя

Не обіцяй дати, хоць би мав пропасти, поки за гроші не признається!» —

«Супруго моя, супруго моя, супруго! Добре ми

з тобою живем, але далеко ми до воскресенія ждати,

Мусить він десь гроші потеряти.

Треба тепер же до сповіді примушати».

Але піп втішився, в долоні поплескав,

Почухався по голові, бороду погласкав.

Скоро субота наступає, піп дяка до Кирика посилає.

Кирик змушений, в воскресеньє сповідь відправляє.

В церков входить,

А своїм звичаєм сповідь говорить.

Піп ся за гроші питає: «Може, ти де ся прокрав?

А може, кого забив?»

Мусив Кирик на сповіді ся признати,

Як найшов котельця з рублями і яким случаєм, і добрі гроші далися взяти.

Піп покрутив головою, поцмакав губами:

«Ти й не годний! Ти знайшов котелець з рублями,

Повинен-єсь зараз прийти просити:

Гроші, може, були закляті, тра їх було посвятити, поблагословити,

Посвятивши, половину на церковцю дати!

А ти еам п’янствуєш, обіди справляєш, якби який багатир!

Так робивши, то не знаю, чи благо будет їх уживати.

А теж барзій оглядись: ти всіх людей частуєш, кормиш і гуляєш,

Так робивши, хутко свою душу потеряєш.

А лучче старайся, мій голубче, душі спасенія!»

Поругався піп Кирика, ледве дав му причасть і розгрішеніє,

А сам пішов додому і став кріпко думати,

Яким би способом гроші відібрати.

І, не мігши жадним способом видумати,

Пішов до попаді, став казати:

«Супруго моя, супруго! Добре ми з тобою! *

Вже знаю, де в Кирика гроші взялися.

Але яким би способом в нього їх відібрати?»

Попадя ся усміхнула, не довго думала,

Завидливому попові латвий спосіб дала:

«Аж у нас, — рече, — на горі шкура воловая,

Чорна, з хвостом і рогами, але же сухая, —

Треба її розмочити. Вночі напнем,

Підемо до Кирика — настрашим і карбованці хапнем».

Хвацький піп іскочив на гору по шкуру, намочив водою;

Як прийшла ніч, зачалися в хаті з попадею:

Положив шкуру на столі, кріпко витягає.

Хвацькая попадя попа в шкуру одягнула,

Одягнувши, як рясою, — дратви і шила!

Зовсім попа з головою пристойно обшила,

Знала, як понатягати на руки і на ноги,

На голову наставила шкараднії роги.

Як піп зайшов до Кирика, став двері ламати,

Одмінним голосом став муркотати.

Кирик, теє почувши, взглянув в вікно, сполохався,

Бачить чорта з рогами, з страхом запитався:

«А чого ти хочеш, чорте?» Він до вікна пустився

І рогами просто на Кирика наставився,

Потім крикнув дивним голосом: «Як ти смів забрати

Мої гроші з котельцем, на могилках взяти?

Оддай сейчас, бо я тебе в пазури поймаю,

Вкину в огонь невгасимий, голову зірвавши».

Кирик, ледве жив, взяв котельце, за поріг висунув,

Запер двері, ще й хутенько засувку засунув.

Ввійшов до хати, сів, на головку руки заложивши,

Бо собі ніц не надібравши, як тішився!

Так знов смутний — грошиків позбувся.

Піп лукавий не хтів довго над грішми думати:

Вхопивши вобіруч за котельце, поніс просто до хати.

Цікавая попадя цілу ніч не спала,

Вікном виглядала:

«О, бачиш, сивий голубе любезний, як-єсь ся надовго бавив!

Як хутко-сь ся справив!

Але ж покажи, чи много?» Піп хотів віддати,

Але руки від котельця не хотять відстати.

Піп, з радості в таку тугу впавши,

Плаче слізно, такої кари дізнавши.

Розкішная попадя хтіла гроші руками вибрати,

Але штука не вдалася, бо всі карбованці вкупу зліпилися,

Ані могла грошей взяти, ані рук відчепити;

Хтіла з попа шкуру зняти — не могла злупити.

О, чудо над чудами! Бо шкура до попа тіла

Приросла, пристала, якби прикипіла.

Плаче піп, голосить, тримає руками:

«Ах ви, гроші проклятії, пропав же я з вами!»

Цілу ніч піп над грошима сидить, нарікає,

Скоро день — до Кирика жінку посилає.

Попадя завилася, до Кирика входить,

Всю гісторію чудесну перед ним розводить.

Рече, що піп сміявся, хтів пожартувати,

Здумав шутку — в добрий спосіб гроші відібрати.

Нап’явши шкуру, штука удалася,

Але на якусь нещасну годину до рук вчепилася.

«Одягнися, прошу, зо мною до хати,

Твої гроші дадуться тобі взяти».

Кирик слухав пильно, врешті догадався:

«Недурно піп на сповіді питався!»

Прийшов до попа. Піп, спустивши очі:

«Я то, — рече, — ходив страшити тебе опівночі.

Возьми собі карбованці, занеси додому,

Но, прошу тебе, мій любезний, не скажи нікому». —

«Не скажу,

Но піду-то дідичеві розкажу».

Кирик не хтів гроші з котельцем брати,

Пішов перше до двора — дідичеві казати.

Розказавши всю причину, дідич удивився,

А прийшовши — перестрашився.

Бачить, що чорний, чорний, мерзкий і рогатий, —

Сотника і всю громаду казав закликати.

Прийшли люди і братчики, аж ся застрашили,

Що з попа зробився дідько уроджений.

Казав дідич которим найкріпшим за котелець рвати —

Жадному не хотів відстати.

На самім остатку казав при громаді Кирикові брати.

Кирик іно доторкнувся — котелець відстав.

Піп аж зубами скрегтав, як котелець взяв.

Дідич ужалувався, яким би случаєм з попа шкуру здійняти.

І всякими способами стали пробувати.

Але ж бо кров жива виступає,

Піп з болю кричить, аж мертвим стає,

Всі переконались, видять, що не жарти.

Питається громади:

«Чи желаєте собі такого попа?»

Рече громада до нього: «Як ми собі можем желати такого попа?

Як він прийде до церкви, — що має которий богу молитися.

То буде на попа дивитися».

Дідич взяв бумагу, став писати карту.

Описавши всю гісторію — «Новоє з’явленіє»,

Шле його до Житомира в духовнеє правленіє.

Ведуть попа, зачепивши вірьовкою за роги,

За ним біжить народ зо всіх сторін многий.

Ведуть його, село від села, улицями,

Другі кажуть, що цигани ходять з ведмедями.

Як прийшли в город губернський — не можна сказати,

Що тоді діялось — трудно описати.

Бігли попи, жиди, купці, кождий глядів,

Шевці, кравці, ремесленик в хаті не всидів.

По вулицях, по базарах жумаки курили,

В католичеськім соборі на збір дзвонили.

Декотрі думали, що город зайнявся,

А іншії, що жидівський месія народився.

Але хто видів чорного попа з рогами,

То кождий думав, що піймали чорта межи видумами.

Став піп перед дверима духовної палати

І подали протопопу бумагу читати.

Протопоп, прочитавши, дуже задивився,

Вибіг надвір, зирнув на кума, аж перестрашився;

«Що ти, бідний Керченський, зробив? Бачиш, як бог карає

Такого, котрий божого закону не ховає!

Я ж тобі того не дарую ради Христа муки:

Оддам тебе, як слєдує, в катовськії руки».

І скінчивши протопоп свою виговору:

«Возьміть рихло, — крикнув на пахолків, — чудесну потвору!

Хутенько справляйтесь і часу не гайте,

Розтягніть по-своєму, п’ятсот палок дайте!»

Швидко молодці, як льви, попа пірвали,

Чорну шкуру рогатую цупко натягали.

По-такому наказаний, став піп цікотати

Та на свою гладенькую жінку нарікати:

«Супруго моя, супруго, що ти ми зробила!?

Ти мене до сього діла намовила!

Ти без туги сидиш вдома — мене публікують,

Палками без милосердія в шкуру дують!»

Протопоп розгарячився і, дуже сердитий,

Не позволив попові дати їсти, ні пити.

Налаявся, наругався, заклявся без честі,

Казав його під конвоєм по всіх містах вести,

По городах, по селах, по церквах, щоби всюди знали,

Щоби всі люди чудеса божі пізнали,

А попи всі, видівши, щоби каялися,

Всього діла худого кріпко стереглися.

І так наш бідний Корчевський всюди волочився,

Всякий народ удивлявся і сам соромився.

Зайшов він до Почаєва, де Христовая мати

Великі чудеса зсилає. А хто хоче знати:

Сліпі, глухі і порчені

Там грішнії во всім гріху бувають спасені.

Але хто там хоче спасення доступити,

Повинен перше душу свою з гріхів очистити.

Отож там і наш попище хтів чуду дізнати,

Щоби міг благословенно шкуру виміняти.

Пішов він до монастиря покоритися,

Зичив собі назавше там остатися.

Став він казати: «О ви, чесні отці базиляни!

Буду вам вірно служити, поки віку стане,

І буду законів божих перестерігати,

На милість бога гріхи визнавати».

Базиляни сказали: «Ми би теє зробили,

Приймили би тебе і бога просили;

Знаєш добре, що нашая пречистая мати

Ніколи правовірним не дає загибати.

Але ж не можна нічого учинити на твоє прошеніє,

Аж по формі будеш мати позволеніє,

Написане від архірея. Іди ж, не бійся!

Хочеш хитро-мудро — отож старайся!»

Пішов піп, задумавшись, аж до Аннополя ²,

Слізьми своїми умившись: «Гірка ж моя доля!»

Привели го до села Загайчинець, так черці закричали,

Що ми такого чорта зроду не видали!

Він собі нагадав житомирські палки:

«Тут же мене, — каже, — посічуть-порубають на дрібні кавалки!

Супруго моя, супруго моя! Ти ж мені того порадила!

Ти мене до того діла припровадила!

Ти сидиш вдома, пануєш, а мене водять, публікують,

І чорну шкуру без милості палками дують!»

Привели його до архірея, поставили в брамі,

Потім роги поставились, шерсть наїжилася, хвіст задерся.

Подали бумагу архіреєві читати,

Архірей, бумагу прочитавши, тоже сам налякався,

Вийшов надвір, по шерсті його погладив:

«Що ти, бідний Корчевський, зробив?

Вірно, ти божого закону не додержував?

Я тебе святив попом,

А ти ся зробив волом!

Ну, тепер треба, тобі в плузі робити,

Там будуть тебе хлопці батогами-плетиками бити,

Повинна чорна шкура відстати,

А до Почаєва нема чого тобі і думати!

Як схоче бозька воля тебе простити,

Може, і тут шкура ся відчепити».

Казав взяти його між скотини, на день кусок хліба і трохи води давати,

А тим часом, нім що буде, ним орати

І послі на ніч в церкву запирати.

Мучився так пописько цілий місяць, висох, змарнів, з голоду вмирає,

Аж опівночі двері старець відчиняє.

У нього борода сивая,

Иоломок ясненький, одежа красная,

І каже: «Встань, попе, стріпнися!

Покинь шкуру і одягнися,

І завтра раненько іди до архірея, явися

І проси того самого, де-сь був, приходу

І не роби більше прикрості народу».

Завидливому попу клопіт і біда,

А бідному Кирикові щастя, як вода.

ПРО КИРИКА І ЖАДНОГО

...Біжить річка невеличка

А на тій річці стоїть капличка;

Недалечко од каплички божа церковка,

Святая, старая, благостивая;

А при тій церкві піп з попадею:

У попа борода велика й сивая,

А попадя молода ще та гладкая.

Жив був Кирик, бідний чоловічок,

Була в його бідна жінка,

Були й діти невеличкі.

От прийшов час, жнивова година,

Померла у бідного Кирика маленька дитина.

Пішов бідний Кирик до попа:

«Добродію, добродію, чи не могли б меї дитини сховати?

Що ви схочете за похорони взяти?»

Піп радий-радесенький,

Трясе бородою, розмахує рукою:

«Що ж, — каже, — твою дитину можна поховати,

Але не багато з бідних людей дбати,

А десять карбованців таки треба взяти!

Що треба, то треба, не мов мені ні слова,

Бо в мене з тобою короткая мова!»

Кирик каже: «Добродію, добродію,

Я не можу стільки дати,

Де вже мені, бідному Кирику, стільки взяти?»

Піп як тупнув ногою,

Як мотнув головою,

Як потряс бородою,

Як закричить,

Як заверещить:

«Ще таких людей не було і не буде,

Коли б випропадали такі бідні люди!»

Заплакав бідний Кирик та й пішов до пана,

Та й скаржиться пану:

«Не хоче піп моєї дитини ховати,

Хоче з мене, з бідного Кирика, десять рублів взяти».

Пан йому і каже:

«Я тобі в тім, Кириче, бідний чоловіче, не пораджу,

Я тобі ось що скажу:

Іди ти до села, достань заступа й лопату

Та іди сам на свою дитину яму копати».

Послухався бідний Кирик пана,

Пішов він додому,

Став на коліна, помолився богу.

Аж прийшов до його божий старець:

«Кириче, бідний чоловіче, іди ти до села,

Достань заступа й лопати

Та іди сам на свою дитину яму копати,

Та не копай на низу, а копай на горбу.

Нехай багатшії люди копають на низу».

Взяв Кирик заступа й лопати

Та став сам на свою дитину яму копати.

Та не копає на низу, а копає на верху,

Як казав йому божий старець.

Став бідний Кирик на горбу копати,

Став до його котел з грошима виринати.

Набрав бідний Кирик гроші до кармана,

Пішов назад до пана, а од пана до попа:

«Добродію, добродію, чи не могли б меї дитини сховати?

Що ви схочете за похорони взяти?»

Піп радий-радесенький:

«Що ж, — каже, — небагато з бідних людей дбати,

А десять карбованців треба взяти».

Бідний Кирик довго не возився.

Дав десять карбованців та й зовсім розплатився.

Піп гроші забрав і старосту зазвав,

Казав на дзвіниці на збір подзвонити,

З радістю, з веселістю Кирикову дитину похоронити.

Зазвав бідний Кирик попа до хати

Став його добре частувати,

Став мед і вино давати.

Дивується піп: «Як се так сталося?

У бідного чоловіка стільки грошей набралося?»

А попадя навіть очі витріщила,

Все до попа пристає, покою не дає:

«Добродію, добродію, чи не могли б ви бідного

Кирика до сповіді прийняти

Та на духу його добре розпитати,

Де б він міг стільки грошей дістати,

Чи не міг би він об тії гроші признати?»

Послав піп старосту, щоб Кирику наказати,

Що піп його хоче во всіх гріхах сповідати.

Прийшов староста до Кирика, бідного чоловіка.

Та й каже: «Ей ти, Кириче, бідний чоловіче,

Іди-но ти до церкви, хутенько сповідайся

Та в тих грошах гарненько признайся.

Чи хочеш, чи не хочеш, а мусиш ти таки сповідатись,

Мусиш в тих грошах признатись».

От пішов Кирик, бідний чоловік, —

В церкві у попа довго-таки сповідався,

А в тих грошах ніяк не признався.

Попадя не знає, що думати, що й гадати,

Не знає, як тії гроші од Кирика одняти.

Думала, думала-таки чимало,

А врешті-таки нагадала:

«Добродію, добродію, єсть у нас суха шкура!

Послухай-но мене гарненько

Та зроби, що тобі скажу, хутенько:

Візьми-но ти в ту шкуру та вберися,

Та до бідного Кирика по гроші покрутися.

Як побачить, так бідний Кирик злякається

І в тих грошах запевне признається».

От взяла попадя ту шкуру, намочила,

Пішла в село доставати дратви і шила.

Достала дратви і шила

Да в ту шкуру його і зашила.

Зашила попу руки й ноги,

Приставила на голові дьявольські роги.

Став піп стукотіти, грякотіти,

Став вночі до бідного Кирика підходити:

«Гей, Кириче, давай гроші, бо буду світ палити,

Бо як не оддаси, то будеш на огні в пеклі горіти,

Стануть тебе чорти гаками драти,

Стануть тебе бити й катувати!»

І стукотить, і грякотить,

І мотає рогами,

І тупає ногами,

Ще й трясе бородою.

Зобачив Кирик і зовсім злякався:

«Ой прийшла тепер до мене лихая година,

Що я буду тепер робити з тими грошима?

І чому я попу на сповіді не признався,

Тепер би я з такою бідою б не знався».

Взяв Кирик котел із грошима

Та як тарахнув дверима:

«А нехай же тебе, — каже, — візьме лихая година

Та з твоїми дьявольськими грошима!

Іди ти од мене, в чому прийшов,

Держи в руках, як найшов,

Не положи ніде, як узяв,

Носи так, як прийняв,

І щоб же тебе чорт узяв!»

Взяв піп котел й додому подрав,

Радесенький, що Кирик свої гроші оддав.

Став піп гроші пані оддавати,

Аж стали гроші до рук приставати:

Стала попадя шкуру пороти,

Став піп кричати, верещати —

Не можна аніяк шкуру одняти!

Трапилася з попом біда малая

Біда малая і простая:

Пристала йому шкура до сала.

От начали письма-листи по світу розсилати,

Чи не найдеться часами хто-небудь на світі,

Щоб тую самую шкуру з попа зняти.

Стали письма-листи назад повертати:

Ніхто не може теї шкури зняти.

А Кирик і каже: «Я можу тую шкуру з попа зняти,

Оно перше треба мені гроші назад оддати».

Як зняв Кирик шкуру і гроші взяв,

Піп закричав ще й зубами заскреготав —

Шкода йому тих грошей, але нема що робити,

Лучче гроші оддати, чим з рогами ходити.

ДОКАЗАТЕЛЬСТВА ХАМА ДАНИЛЕЯ КУКСИ ПОТОМСТВЕННІ

Да вже ж наші дворяни герби посилають,

А що я був дворянин, то те і не знають!

Я надумався й собі пісеньку співати

І дворянство по свойому гербу доказати.

Он у мене герб який — в дерев’янім цвіті,

Що ні в кого не було в остерськім повіті:

Лопата, написана держалном угору

(Побачивши, скаже всяк, що воно без спору),

Усередині граблі, вила і сокира,

Якими було роблю, хоть якая сквира;

Так же ціпом молотив, скажу правду-матку,

Що аж скинеш було шапку;

Взявши косу на плечі, ходив в косовицю,

А щоб не голодний був, брав і молодицю;

Як же вітер — то біжу до млина із поля,

Бо й худоба там моя, — от мені неволя!

Далі ж трохи як розживсь, то й годі робити,

А надумавсь оддати в школу свої діти.

Як вивчились, в суд упхав — учиться писати

Да вже того і гляди — гостинці давати,

Щоб вони так, як люди, євстрати получили,

Бо мене розумнії на те пани вчили,

Хоч, було, і їм даси борошна потроху,

А інколи, як уродить, то й чвертку гороху.

Як винницю поставив — став гнати горілку

І за купця у Остер оддав свою дівку.

З казенного мужика зробився я паном

І дворянство доказав, хоть уже й не даром.

А далі сини мої стали всі євстрати;

За старшого взяв дочку з майорської хати.

За що ж мене негувать, за що волочити,

Коли стали панами уже й мої діти?

Кажуть, що я у винниці робити не буду, —

Сталось лихо на старість, не знаю відкуду;

Греблю до Жуківки зробив через воду,

Да й тут сказали, що я мужик зроду!

Нехай же й так, що паном мені не бувати, —

Дайте рід свій до кінця спершу розказати.

Як старі віки бували,

Як прадід мій був,

Його всі Хамом звали,

Да й сам того я не забув;

А дід у мене був Данило —

Ніщо було йому немило,

Як тільки у млині сидіть;

А батько мій Максим звався

І Данилеєм прозивався,

Чого і я хочу просить —

Щоб я Хамовим був внуком

І Данилеєм прозивавсь,

Щоб так горілку пив кубком,

Як батько мій впивавсь,

Щоб мені добре пани зробили,

І так щоб герб мій утвердили,

Як єсть в гаї столітній дуб,

Щоб гербовим Хамом звався,

Щоб більш біди не сподівався

І щоб ніхто не брав за чуб!

ПЛАЧ ДВОРЯНИНА

Любезнейший из всех губернский предводитель,

Лесов, земель, левад нелестный был любитель.

Недаром это все от нас он принимал;

Зато во благородство нас бесспорно постригал,

Благоразумно нам советовал всегда,

Как в дозательствах писать все без стыда.

Иному говорил: скажи, что дед полковник;

Другому, что отец из Польши твой покойник;

А благородные двенадцать человек

Подпишут, что было прежде их хоть за век!

Одни за интерес, другие с простоты...

Что нужды до того — лишь дворянином ты.

Мы, слушая сево разумного совета,

Все кланялись ему без всякого ответа;

Давали все ему что было у кого,

Понеже вольность нам дороже от всего!

Котору получа, быть чаяли в блаженстве,

И пользуяся всем, считаться в равенстве;

В солдаты чтоб не йтить и не платить оклады,

Избегнуть тягости и вырватся как с ада!

В чем всех нас ободрял роменский наш мецен,

Что ныне уж и сам посля главы, ничем.

После сего настал из Веприна начальник,

Который также был для нас всегда наставник.

Сему хотя были из сената повеленья,

Чтоб перебрать дела и с ними все сплетенья...

Но милостивый сей и щедрый наш отец

В дворянстве утвердил всех нас, его овец,

Что не жалели шерсть и кожу подарить,

Лишь бы по-прежнему в козачестве не быть!

Но все пропало то безвратно:

Нам, видно, не вкушать, что в свете есть приятно!

В четвертом поприще иной стал предводитель,

Что лжи великой враг, а истины хранитель.

Известным он путем старался уничтожить

То зло, которое все тщалися умножить.

Он сходной получа указ с его желаньем,

Всемерно поспешал своим благим стараньем

Очистить плевелы от чистыя пшеницы:

Писать во благородство лишь кто был слуга царицы.

Он рассмотрев дела со тщанием, безпристрастно,

Нашел, что ложно есть — многим отдал обратно,

Велел поправиться и лучше доказать,

Или каким кто был, тем вечно пребывать!

Но сколько ни желал он правду наблюдать,

Принужден иногда лукавству уступать:

В дворяне приняты два рода из крестьян,

Что ходатаем был за них великий пан!

В чем хоть и погрешил без умысла неложно,

Многим одно подвесть — всегда возможно.

Что дел всех он не мог окончить без остатка,

Тому причиною блюстители порядка,

Которые ему старалися мешать.

Усердие свое казне чтоб показать,

При всем том окончив служение похвально,

Хоть за поступками смотрели и пристально,

Во внутренны дела дворянские вступил,

Для общей выгоды хороший дом купил,

Денежную казну завел из складок,

И основал всему надлежащий порядок.

О займах правила той суммы положил,

И вскоре тот заем действительно открыл;

Однако же не мог всей угодить громаде!

Да где ж тот человек, в рае нет, ни во аде,

Чтоб обществу мог угодить всему,

Когда упреки есть и богу самому.

Но что нам до того, скажу я про себя;

Чрез милость Шемета поместили меня

В число тех, что в казну не платят ничего;

Зато я не жалел рублей ста для него.

Но ныне уж для нас настало злое время,

Что члены на себя взяли чужое бремя,

И секретарь дела обязан лишь представить,

А предводитель сам в чем надобно поправить.

Иваном уж Петра не можно написать.

А крепостей чужих не думай представлять!

О всем справляются и все трактуют дело

Ложь найдут иль обман, как ни наступай смело...

Чего же, как и я, представил вить немало —

Крепость, свидетельство и что ж тут недостало...

Из первой явственно, что был дед старшина,

В которого была вельможная жена;

С второй, что отец меж шляхт служил,

Подвойного себе чин в войске получил,

Но все не теперь мне отдавать обратно,

А что я потерял, пропало невозвратно...

Надеюсь на творца! сей станет за меня!

Пусть будет тем и сим! он — праведный судья!

САТИРА НА СЛОБОЖАН

Діялось за гетьмана Павлюка 1638 года, мая дня...

Що там за біс гарчить? Курнявкать, гавкать став,

Гуде, мов рій джмелів, мов ґедзь теля напав,

Кричить, мов за живіт завина ухватила,

Або об землю б’є когось нечиста сила?

Еге! Се ж із степів українських сей гул!

Завівся там якийсь з дощу в болоті мул,

Мов чайки в осоці, мов жаби при болоті,

Знай, квакають: ква, ква! Нема їм більш роботи!

Що ж се? Яка там твар мемекає: ми, ми?!

Ах, трясця ж в його мá! Рівняються з людьми!

Не тільки ж бо з людьми, а навіть з козаками!

Ах, плем’я гаспидське! Та ми ж вас нагаями!

Що ви швергочете? По-якому сей крик?

Німота бісова! Чи є у вас язик?

«Ми, — кажуть, — ми, ми, ми, ми — малоросіяни.

Українці з степів і славні слобожани,

З суплікою ідем до вас, своїх батьків,

Козацької старшини й зацних козаків,

Щоб ви таки дали і нам якую раду —

Без пастуха ж не буть і нам таки, як стаду.

Немало ж нас таких із наших хуторів,

Що з вами ж різали і турків, і ляхів.

Чим ми не козаки? Ми носим оселедці

І цюкнем шаблею, коли де доведеться!

Ні шабель, ні рушниць не впустимо із рук,

Нам тільки покажіть, де тих шукать гадюк,

Що хочуть скоштувать козацької одваги,

А ми вже зварим їм густої дуже браги!

Ми щиро служим вам, не так, як наймити,

Ви ж з нас глузуєте! Ми все в вас хомути,

Що все, бач, возим вас і гинем при обозі,

В снігах і в болотах, на сонці й на морозі,

Ви живитесь собі, де на війні грабіж,

А нам же що з того? Все їж один куліш!

Не доки ж нам ходить і голим всім, і босим —

Пишіть нас в козаки, вельможність вашу просим!»

Глянь, погань, що верзе?! Плюгавці, вон, а зась!

До козаків ваш брат ніколи не рівняйсь!

Так чванилась і дулась жабалуха,

Хотіла стать волом — та й тріснула, псяюха!

Од жабалухи сей собі б вам приклад взять,

Та й більш до козаків себе б вам не рівнять.

Чим же ви чванитесь? «От ми то слобожани!»

Ви — так собі щось, ат! Нехрещені цигани!

Кортить їх в козаки! Чи з розумом ся річ?

Не рівня вам козак, не рівня вам і Січ!

Паскудство, пастухи, бездомні волоцюги!

Якої з вас нам ждать против поган услуги?

Вас зараз нападе перерва й переляк,

Як тільки де спітка вас відьма, вовкулак,

А як де на коні побачите ви ляха,

То прудше всіх зайців розбіжитесь од страха!

Нащо ж вам на себе ждать турків і татар?

Жидівський наймит вас потре всіх на сухар!

Вас баба помелом звоює, кочергою!

Батіг здається вам громовою стрілою!

От, бачите самі, вам не пристав сей гам,

Не горло треба драть, а вгамуваться вам.

Пасіть собі овець, оріте, чумакуйте,

А лізти в козаки і думать не турбуйтесь!

Селіте слободи, але платіть нам чинш!

А ні, дак із степів позгоним вас: киш, киш!

Коли ж ви хочете у нас буть наймитами,

То справим всім штани з широкими матнями,

Ремінні очкурі, ремінні й постоли,

І пришви на зиму, щоб босі не були...

А що там далі пише —

Кінець од’їли миші.

ПЛАЧ КИЇВСЬКИХ МОНАХІВ

Київ, 1786 года, мая в 1 день

Милостивий государ!

Я, відая, что ви ділами незаботні,

А о новостях любопитствувать охотні,

Тепер же я новость імію

І об оной вам донести смію.

Вчера був я в Печерськом за ділом,

Где застал ченцов в собранії цілом.

Числа я їх хотя і не знаю, а кажуть, что дванадцять,

Но я застал їх в собранії тринадцять.

Хотя я преждє і не знал о їх обиді,

Но они всі казались мні в печальном виді.

Что ж в совіті їх тогда я примітил,

То к вашему любопитству замітил.

І всяк із них, не говоря, молчал,

Пока Зосима говорити начал.

А по нім і прочії рти отворили,

І нижеписаннеє со сльозами говорили.

1. Зосима, архімандрит

Отці і браття, ізвісні ль вам переміни такії,

Что для нас уже вийшли устави новії,

По коїм всі деревні не наші уже, —

Что же для нас тяжеліє может буть і хуже?

Лучче би їх преждє було не знати,

Нежелі їх тепер так оставляти.

І сіє вам, братіє, говорю неложно!

Но до первого іюля єще пользоваться будет можно;

Ви теперича всі міри взяти должні,

Чтоб до строку зділать келії непорожні.

Но не могу скрити, чтоб не об’явити,

Что і мні з вами недолго бути.

О горестно время, но не буть інако,

Повеліваєт-бо новий устав тако.

І я от вас в отдаль од’їжджаю

І вашим святим молитвам себе поручаю.

В чом пред вами грішен, в том меня простіте,

І господа бога обо мні моліте!

2. Орест, повірений

Как же тому буть? Не могу понімати!

Привілегії бо нас могуть защищати.

Хотя і прежде о сем я уже слихал,

Но збиться тому нікак не полагал.

Говорили только із своєй охоти.

Но всі то були наші недоброхоти.

Случалось буть у Петербурзі, знаю уже і дорогу,

Где успівал в ділах попремногу;

І єжелі сіє послідуєт точно,

То і єще туда с’єздить будет можно,

Где надіюсь іміть непремінно успіхи

Не для мене одного, но для всіх утіхи.

Но только надобно на то дєньгі многі,

А мощі у нас весьма недорогі.

Ми, даруя мощі, в ділах успівали,

Но подарки сії златом подкріпляли.

Без чого і тепер обойтись не можно,

І я вам, братіє, сіє говорю неложно.

Только прошу в том не посумниться

І на меня во всім положиться.

Чи мні ж тяжебнії діла неізвісні?

Для них одних були суди везді тісні!

Но нігде не дав промаха, ніже упустил коми

І накопил їх великії томи.

Чи я же к сєму не прилежен, іли не годжуся?

Мню і тепер помогу, єжелі потруджуся!

3. Єпіфаній, економ 1-й

Сіє, отче Орест, оставить уже нада,

А що говорить Зосима, то сущая правда!

Вот о чом нам і треба тепер поговорити:

Не возможно ль чого-небудь іще приобрісти?

Когда б знать что не буть за то в Камчаткі,

Іще можна б спродать стада при початкі.

Но однако продадим хотя одні коні

І за сіє не пошлють далі роботать, как в Херсоні.

Іще роздадим і дєнєжния суми,

Да то біда, что страшні і за то нам тюрми!

І ми в том оддаємось на божію волю

І-получим дєнєг немалую долю.

Не ми ль то приобріли, не все ль то наше?

Зсилаюсь на вас, преподобіє ваше!

4. Ворсофоній, економ 2-й

Я вижу, что все уже нині не тоє, —

Улетіло от нас все время золотоє!

Треба буквицю нам заготовляти,

Бо ні за що буде чаю купувати.

А на сахар і вовсі грошей не буде,

Да і меду то ніт, как не дадуть люде.

Із сим питьєм привикать далі треба

Єсли особой милості не буде з неба.

Ми б нічого у бога більше не желали,

Только б вічно деревні при нас пребували.

Я слишу, что уже люди збунтувались

І от послушанія нас вовся отказались:

Не слушають і отказивають грубо,

Чем умножають они нам печаль сугубо.

Я взираю на храм сей великой роботи,

Не уменшить ли он нам хотя мало скорботи?

Но помощі ніотколь уже нам не видно —

Печальной рок ідет к нам, очевидно!

Єсли ж іще матер’яних ряс нам не носити,

Не горько ли нам во власяницях ходити?

Оставлять нам матерії крайнє сбидно,

Власяниці же носить нам грубо і стидно!

Єжелі ж к тому права не іміти,

То нікто на нас не буде і смотріти.

О горестно, і незносно, і печально время!

Налагають на нас тяжебноє бремя!

5. Мелхіседек, намісник

Без напитков і матерії можна б пробути!

Как же нам осетрину свіжу позабути?

Лучче почитаю во гробі лежати,

Нежелі тараню я буду вживати!

Как прийдуть на мисль лимоннії соки,

То будуть текти із очей кровавії токи!

Но все сіє ми хотя превозмогти і возможем,

Как же ік церкві при старості привикнути можем?

Я правил економію разов із чотири,

А, ставши ченцом, не читал ні разу і псалтирі.

А хотя було к чтенію время і настанет,

Но за меня хлопець всегда прочитаєт.

О других же книгах говорить не смію,

Бо я їх читать вовсє не умію!

Тогда я їх добре уміл, как бил єще в мирі,

Бо прочитуваю їх, було, на день разов і чотири,

А ставши ченцом, тогда я їх позабувал,

Бо і в монастирі весьма рідко бувал.

Бувши в економіях, носил одно бремя,

А к чтенію книг вовсє не було время.

А тепер же в церков доведеться почаще ходити,

Бо далєє уже нічого буде робити:

Не буде деревень, не буде скоту,

Надобно взяться за свою роботу!

Тепер же стануть до всеночной будити, —

Надобно ж хоть в кельї псалтир протвердити!

6. Модест, еклезіарх

Случиться всего в світі, но живуть же люде,

Но то біда, что ні водки, ні сивухи не буде!

Я без кушанья жити превозмогу,

Но без водки жити і дня не могу!

К чому привик страсно і как только із утроби,

! без того, братіє, увидите меня скоро во гробі!

7. Гервасій, ключар

О боже мой, что я сіє слишу!?

Од одних ваших слов я уже і не дишу!

Єсли б мой совіт вам благом показался,

Я по нему ісполнить всячески потщался:

Добре би було наділить тепер господ,

Даби і нам от них іміть милость вперьод.

Роздадим їм коні і коляски,

То можем от них надіяться ласки.

Нам не нужні були тогда сторонніх помощі,

Бо із вотчин возили так деньги, как із садов овощі!

Тепер же того нікогда не буде,

А добрий господин нас не позабуде.

8. Ферапонт, начальник ближніх пещер

Можна і на то поступити, чтоб і подарити,

Но чтоб за то не довелось в тюрмі сидіти!

Кажеться, були нам пани добрії люде,

Но вряд ли нам кто приятствувать буде.

Они з нами дружили, как виділи у нас,

А тепер нищих забудуть не за великий час!

9. Віссаріон, дальніх пещер начальник

Ми трактуєм обо всім, но сему не знаєм толку,

Не наберуть ли з монахов какого-небудь полку?

Чого, однако ж, не дай слишать, боже,

Но сіє, кажеться нам, на то похоже.

10. Іоасаф, казначей всіх пещер

Сіє все, братіє, ми остановімо,

А о святих печерських поговорімо,

Нас би вовся бідними не звали,

Когда б при печерах з руж’ями не стояли.

Єжелі ж совершиться і сіє діло,

Тогда уже монахи будуть зваться діло.

Бо хто і в монастирі служити нам буде,

Когда отберуться от нас всії люде?

Ні дров, ні води нікому будет доставить,

Бо із нас одного доведеться во очередь приставить.

Да і дров неоткуду будет нам брати —

Надобно і то завсегда за гроші купувати!

Кто ж натопить нам груби?

І кто почистить каменнії труби?

Єсли кому прийдет подобноє время,

То і сіє падет точно на нас бремя!

Как не досадно! Бувши господами,

А зділаться наконець как суще рабами!

Но все сіє послідуєт точно!

Уви! О время горестно і незносно!

11. Варлаам, уставник правого крилоса

Воздвижімо руці к Варварі великой,

Не сподобить ли она милості толикой?

Стократ воспівали би єй у году похвалу,

Да оставлять нам деревень хоть частицю малу!

Но уви! О горе! І та не защищаєт,

І молитви наші вовся отвергаєт:

«Не могу, — говорить, — зріти на ваші дорогії шати

І совітую вам ті вовся оставляти.

Єжелі ж будете ходити по своєму сану,

Тогда защищать всемірно вас стану.

Молитви мої всегда будуть о вас к богу,

Чтоби он показал к себі вам дорогу.

Мої молитви давно уже о вас бували,

Чтоби ви деревень і стад вовся забували,

Чтоби перемінили горді ваші нрави

1 чтоб путі ваші всегда були праві,

Чтоб бога всігда в серцях своїх іміли

І чтоб душі ваші всігда пламенем горіли».

12. Іннокентій, уставник лівого крилоса

О день іюля, первим нареченний!

Сколь ти для нас будеш горестний і плачевний!

В теченії тебе ми, как осужденні,

Всіх користей тогда ми будем лишенні!

Но можеть бить того ми були достойні,

Тяжебних-бо наших діл були суди вездє полні?

Упом’януто о сем і в новом уставі,

Но не к пользі монастирськой, ніже нашей славі.

Єсли б ми поменше судебних діл іміли,

То, може б, деревнями і вічно владіли!

Лучче нам було уступати своє,

Нежелі к монастирю присвоювать чуже!

Ми хотя во Христа і твердо віруєм,

Но по словам його мало что ділаєм!

Не писаніє ли рече, что віра мертва без діл?

Вот за что положен для нас такой преділ!

Апостол запрещаєт вином упиватись,

Для чого ж було нам його слов не держатись?

Но ми з вином всемірно обращались во всякой час,

Вот за что і жребій такой пал на нас!

13. Андріян, соборний писар

Как би то не було, только би жениться!

Я би сей день согласился розстричся!

Да і не могу никак мислей отринуть,

Чтоби іюля первого клобука не скинуть.

Тогда клобуки нам були милі,

Как ми деревнями цілосно владіли.

Тепер же безженство может мні наскучить,

І за что я попущу страсті себя мучить?

Хорошо преждє ми во всім були бойкі!

Іміли каждий із нас по дві портомойки —

Одну для суботи, другу для неділі,

І носили ми всегда рубашки білі!

Потому не було в жоні і нужди,

А только я іскал у знатних господ дружби.

Сія моя річ, конечно, вам внятна,

Потому-то і наша жизнь була нам приятна!

Я, оженясь, чадами веселиться буду,

І монашеськую жизнь вовся позабуду!

Какових ви о сем мислей, того я не знаю,

Но я в мирі больше найти спасенія чаю.

Засим пора нам в келії ступати

І до первого іюля судьби ожидати!

Милостивий государ!

Ви меня знаєте непременно, чаю,

Для того і ім’я своєго тут не із’ясияю.

Любопитство же ваше і впред довольствувать буду

І вашим покорним слугою пребуду.

ПРИБАВОК К ПЛАЧУ КИЇВСЬКИХ МОНАХІВ

О, отці-монахи, сколь ви жалосні стали,

І под какой нещасний жребій нині подпали,

По которому уже не можна вам рабами повелівати,

А знать, что должно самим вам к роботі привикати!

Пользоваться же будете разві только тим,

Что вперед сего єсли запаслися чим.

А то знайте, чеснії отці-монахи,

Что без прибавки к старому скоро не станеть у вас і рубахи.

Ах, как ви нині кажетесь мні печальні і смущенні,

Знать, что ето не прежнєє время вам буть до судов допущені!

А лучче би вам було, єсли б ви посмирніє жили,

То би і деревні ваші вічно при вас були.

І видно нині, чеснії отці-монахи,

Не помогають вам і судебнії ваші бумаги.

Но нині должно уже вам світську тяжбу оставить

І друг перед другом в монастирі себя смиренно должно уже представить.

Также видно, что ні слободи, ніже крестьяни вам не помагають,

А знать, то прийшло время, что все от вас отбирають.

Ах, как жалко всякому розставаться із сокровищем обильним,

Котороє собрано домагательством обидним!

Видно также і то, что ні матер’янії ряси, ніже високії клобуки вам защита,

Но ото всіх сторон ідеть к вам нищета.

І уже не тоє се время, чтоб вам дорогії напитки пити,

І должно, видно, самим із криниць воду носити,

І ту вмісто аглицького пива і вина шампанського употребляти,

А дорогії напитки вовся треба вам забувати.

Із дерева же должно вам своїми руками поділать дерев’янії чаші,

Бо златих кубков не будуть іміть болі руки ваші.

І уже не то, видно, приходить вам время, чтоб крестьян работать заставляти,

А видно, что самим должно к роботі привикати!

Кельї месть, двори чистить і топить груби,

Хотя же і неохотно, но должно самим по очереді чистить і труби.

Із пущей же вольной ліс полно вам істребляти,

Но оний уже время за свої гроші купувати.

Наполненнії же судебнії міста тяжебними ділами

Рішаться не в вашу, ніже в монастирськую пользу, но і не самими вами!

Видно, что і то время приходить, чтоб ченцям жениться,

Бо уже невозможно будет вам з портомойками обходиться.

Но день первого іюля все вам покажет,

І по отобранії от вас всіх привілегієв, что вам тогда світ скажет?

«Вот, жили великоліпно!» — скажуть тогда вам,

Что уже будет ізвісно тогда і нам.

І так старайтесь тепер, чеснії отці-монахи,

Своїми трудами наживать собі рубахи!

С.Д.П.К.П.П. 1792-го года.

ОТЕЦЬ НЕГРЕБЕЦЬКИЙ

Є село Негребка, воно на Подоллі;

Там двір є, церква, парафіян доволі;

Народ все достатний, бідних було мало,

Усі жили, як бог казав, що кому ся стало.

А скоро у згоді жиють добрі люде,

То там при них і другим добре буде:

Добре для попа, добре для прислуги,

Котра не знає ні біди, ні туги,

Дяк, паламар гладкі, тільки піп-бідняка:

Хоч не старий і розумний, трохи був гуляка.

Не душив копійку, не міг доробитись,

Бо частенько і гульненько любив веселитись.

Раз якось захотілось йому погуляти,

А не було за що — де ж тут грошей взяти?

От він у цім горі дав собі таку раду:

Скликав до себе цілую громаду

Та й каже: «Браття, ви знаєте сами,

Що вже літ до двадцять, як тут жию з вами,

А яка з того користь і який пожиток?

Ніби ви не бідні, маєте й добиток,

Поля, ниви, садиби заможні,

Декотрі з вас живуть, як вельможні, —

А нікому й досі не прийшло згадати,

Що й о спасенії душі треба подумати.

Треба старатись, як і другі люде,

Нехай як у них, так і у нас буде.

Чи ж то конечне в Почаїв ходити,

Коли ж такий самий празник можна освятити

І у нас в Негребках, який там буває?

Нехай же кожен із вас подумає,

Щоб і богу було мило, і для вас всіх сладко:

Зберемося разом та зробімо складку —

Так, невелику, але і немалу,

Щоб у час добрий, щоб мені ся вдало

З вашими грошима, з просьбою моєю

Виробить на празник для вас привілею.

А я з благочинним і з всіма попами

І з біскупом лучче ще, як з вами,

Знаком і дам раду, а як буде треба,

Я готов зайти аж до неба:

Знаю я і в небі

Таких, що услужать в церковній потребі».

Громада се вислухала, погадала,

Сто злотих зібрала і попові дала.

Піп, палицю в руки взявши

І гроші тії сховавши,

Уставши раненько, помолився богу

Та й рушив в дорогу.

Пройшло дві неділі, громада чекає,

На усі дороги попа виглядає.

Чекають, виглядають і думають люде,

Що як ся піп верне, в селі празник буде.

А піп за очима добре празникує,

Ані гадки за привілей, так там бенкетує!

По-свойому, як знає, гуляє,

А скоро складки громадської не стає,

Скоро до копійки з грошей так ізвівся,

Аж четвертої неділі заледве вернувся.

І скликав громаду, а сівши на лаву,

Із свого посольства таку здав їй справу:

«Як тільки-м вийшов, помолившись богу,

В наміреную до Рожиськ дорогу,

Зараз мня здибав секретар біскупа

І рече: «Яка-то у вас мисль глупа,

Аби сто злотих на привілей стало!

Там сто червоних, і то єще мало».

Як мені зачав о всім толкувати,

Скільки-то кому потреба оплати:

«То в консисторії, также до печаті,

Канцеляристам также треба дати.

А біскупові? Он не возьме мало.

Также би твоїх сто злотих достало!»

Я, му вклонившись, против єго мови

Експлікувався на то тими слови:

«Що народ бідний, ледве що зібрали

І тих сто злотих, которі мні дали.

Маю я надію, що ми не одкажуть,

І милосердність якую покажуть».

Секретар на те: «Добре говорити,

Але кождому треба їсти, жити.

З чого ж би вони в консисторії жили,

Щоб милосердність на вас положили?

Милосердій нема, тільки в небі;

Тут кождий. о свей думає потребі.

Нема тут за чим довго пробувати,

Бо ся не можна чого сподівати».

Думаю собі: «Дурно я трудився

І на дорогу немало стратився!

А знавши добре входи і до раю,

Якось я прецє і там ся запхаю.

Відти вже ближче до неба дорога —

Вже аж я піду до самого бога».

Пустившись, іду я все манівцями,

Проходжу ліси, поля, гори, ями,

А все день і ніч через дві неділі

Прецє-м зобачив рай ще о дві милі.

Там чисте поле окрите цвітами,

І аж до раю нема жадной тами.

Прийшовши під рай, аж там стоять сходи,

По тих до неба заходять народи.

Не так ми скучно доти було іти,

Але на сходи як прийшло влазити,

Там ми ся здало, же їм нема конця:

Вони стояли іще вище сонця.

А що ж робити, коли-м ся затрудив!

Міркую собі: «Я не буду блудив,

Піду з другими, а в небі знаком!

Пустять мя, приймуть, не будуть лакомі,

Аби що дати, бо вони в розкоші,

Не потребують уже наших грошей».

Передо мною ішов німець скраю;

Запиталися, подлуг обичаю:

«Хто входить з світа!» Німець рече: «Ich!»

То святий Петро подумав, що мніх,

Та й пустив німця в небо, як на сміх.

Зараз відчинив для мене ворота,

І мене ввійти теж взяла охота.

Зараз мя пізнав, що не по-німецьки:

«О, як ся маєш, отче Негребецький!»

Реку: «Здоров-єм за благословенням

І перед богом вашим ся вставленням». —

«Що тя до неба такого загнало?

До нас приходить з того світа мало». —

«Велика, отче, церковна потреба

Змусила мене прийти аж до неба.

У нас єсть церков, але на публіку

Жодного в року нема в ній празнику.

Люди убогі і я не багатий,

Щоб який прецє з того профіт мати.

Що ж, в консисторії як нема оплати,

Трудно убогим, аби що вскурати.

Біскуп без грошей тоже не зарадить,

Также убогий з ними що порадить?

Поміркувавши, що там не до ладу,

Самого бога буду просить взгляду». —

«Що ж, ти знакомий, не довго забавиш, —

Рекл мені Петро, — і все діло справиш».

І запросив мня до свого фільварку,

Казав горілки налляти ми в чарку...

Там-то розкішно всі живуть небяни!

Вони багаті, як на світі пани.

Тут ми допізна собі учтували,

Аж поки всі в небі спати полягали.

По учті Петро казав рано встати,

Аби ще бога без діла застати;

Бо якби-м трафив на другую справу,

То мою просьбу вкинули б під лаву;

Але як треба, аби-м я застав,

Як тільки рано, аби господь встав.

І я там, доволі наївшись, напившись,

Ліг спати під стропом, в солому зарившись.

Аж назавтра будять мене й дають знати,

Що пора вже йти до господньої хати.

Там-то весело у небесах, браття!

Такі палаци, що хата на хаті!

А так сіяє ясно, бо єсть свічок сила,

Як коли б наша корчма загоріла.

Іду в палаци, де боже мешкання —

Свята Параска просить на снідання,

Свята Кулина табаков частує, —

Аж ми ся серце од всього радує.

Другі знакомі также запрошають,

Що душі мило — всього досить мають.

А я ся спішу, щоб ся не спізнити, —

Потому прийду, тепер треба іти.

Входжу, пребувши всі небесні чати,

Аж до передові богової кімнати

І виджу дверима, що в великій хаті

Бог-отець сидить на злотім варстаті;

Син божий близько сидить на полиці

На дуже прекрасній, багатій столиці;

Дух святий ніби нічого не знає,

Сидить на печі і горох дзюбає.

Призвавши мня, бог закричав на слуги:

«Може пождати іще який другий!

Чом Негребецький стоїть за дверима?

Я го доглянув своїми очима.

Чом не приступить і не скаже сміло?

Я його справу вислухаю мило».

Тут я прескромно через поріг влажу:

Як йому тільки діло моє скажу,

Що я на празник привілею прошу

І ото просьбу од людей приношу?

«А на якого ж ти хочеш святого?

У мене знайдеш для себе готово!»

Я ся одізвав, що за Михаїла

З сили небесной, альбо Гавриїла.

Зараз Михаїл, убравшися в шати,

І меч до боку припасав багатий;

На нім холошні тонкі, замшовії,

По всіх швах злотом облямованії;

Куртка понерва з злотими гудзами,

Шапка злоціста з білими перами,

В жовтих чоботях, крила, як у пави,

Став перед богом, подлуг свей устави.

Я, ся здумівши, при порозі стою:

А то архангел! Свою красотою

Нас не пошпетить, буде оборона,

Которий його візьме за патрона!

«Ото, Михайле, Негребецький просить,

І ото просьбу од людей приносить,

Аби на твоє ім’я написати

І привілеї їм на празник дати.

Та, — рече господь, — як же тото буде?

Чи знають тебе тамтейшії люде?» —

«Но, — рекл Михаїл, — пресвятіший боже,

Негребецький мня познакомить може.

Як тільки зачав правтину учити —

Я його знаю, добре будем жити». —

«Пиши, Михайле!» Він зараз за крило

Вхвативши живо, аж мня удивило,

Таке золоте перо витягнувши

І коло стола господня станувши,

Добув чичуги, став темперувати,

Взяв лист паперу і зачав писати.

«Поки напишуть, — бог сказав маршалку, —

Негребецького візьміть до фільварку,

Прийміть за гостя, дайте му вигоду,

Бо він струджений з далекого ходу».

Вивели мене в пекарню, сів я на припічку,

Дали мені їсти пшеничну паляничку,

І схаб свинячий упечений, тлустий,

І поставили на мисці капусти.

Так заїдаю, аж не знаю годі,

Аж мені смалець тече по бороді,

А тії кості на землю скидаю,

І ангелики ними забавляю.

Тільки поївши, дали мені знати

Аби до бога іти вже до хати;

Галас зробився, б’ють бубни до тривоги,

І я ся підняв, хтів стати на ноги...

Щось загриміло, ударили в дзвони, —

Шум ся, крик зробив: «Ну, до оборони!»

Зараз ся збігли турки і татари,

Калмики, греки, козаки, райтари,

Збройне шарлатанство,

Ляхи, [...] і всяке поганство:

«Чорти з люципером збираються,

І вже в небо впираються!».

І я до свого пірвався костура,

Гонив за чортом, не бачив, де дзюра, —

Як на ню трафив, так оба посполу

Аж до земного полетіли долу.

А привілеї при такій недолі

Там ся у бога остали на столі...

Шкода, панове громада, того опустити,

Іще би треба до неба раз піти;

Якби-сьте іще ми сто злотих дали,

То би на тую дорогу ми стали.

Я вже з дороги не буду звертати,

Просто вже піду до господньої хати,

Щоб таки раз той привілей дістати!

* * *

Ах, монах! Умними очима

Посмотри, что смерть за плечима.

Куда в мислі бродиш,

Почто в мир ходиш?

Как живеш?

Как живеш! Точиш сміх і бали,

Бавишся, частими бокали

Впиваєшся часто, .

Граєш в свиріль гласно,

Ах, монах!

Скучно тобі в келії сидіти

І в сльозах над правилом бдіти, —

Ти ж шукаєш в селах

Молодиць веселих

І дівчат.

Ах, монах! Гдє твої обіти,

Что клялся чесно, свято жити?

Где совість, где віра?

Чтоб не любить мира,

Присягал!

Горлиця, как друга лишиться,

Вовіки з другим не спариться,

Где древо зелено,

Цвіти украшено,

Не сядет,

Но летить з тоски, горя, туги

В далекі страни, пусті луги,

Чтоб не возвратиться,

К тому не спариться.

З другою.

Ти ж не так живеш розумно,

Как она поступаєт умно.

Се только і звіри

Суть тобі приміри

Подобні.

Но біжиш паки во кал тинний,

Іли, как пес, на своя блевотини.

Видиш, что некстаті,

Пора перестати,

Бо стидно.

І мрамор, весьма хладен камень,

Великий з себе пустить пламень,

Тотчас возгориться,

Как з другим скотиться

Каменем.

Но ізволь, розсудивши тоє,

Остав зло, озьми вже благоє,

Чтоб творця молити,

Даби в небі жити

Вовіки.

ПІСНЬ СВІЦЬКА

На горі стояла,

На дяка волала:

«Прийди, дяче, прийди,

Не вчиню ти кривди!

Єсли прийдеш вночі —

Бог ти на помочі;

Єсли прийдеш рано —

Будет зготовано.

Зготовлю курочку,

Упечу гусочку.

Помалейку ступай,

Дверцями не скрипай,

Прийди ку постілці,

Сядь ми на перинці!

Паленка є дома,

Фляшенка є повна,

Слуга з полі з воли,

Піп спить у стодолі,

Свекра перед пецом,

Служниця за пецом —

Не бійся нікого,

Заживай доброго!»

ВАКУЛА ЧМИР

Ішов з корчми

Вакула Чмир,

Напившись доп’яна.

Згубив люльку,

Чубук, губку

І тютюн з гамана.

Від городу

У слободу

Він одбрів чимало.

Прийшло ж в думку

Тягти люльку —

Аж тільки кресало!

Оглядівся,

Ізумився,

Що нема худоби,

Тепер пропав,

Зовсім захляв,

Неначе з хороби.

Враженний хміль

Його припік

До якої шкоди!

Був як козак,

Тепер харпак,

Сором до господи.

Став гадати,

Як зібрати

Козацькую збрую;

Назад побрів

І не глядів

На годину злую.

Вітер і сніг

Валить із ніг,

І зла завірюха

В вічі струже

Притьмом дуже,

А він таки трюха!

Чвалав доти

До охоти,

Гукаючи грімко,

Поки збиться

І зблудиться

Дав йому злий дідько.

Збивсь з дороги,

А другої

Не мусить попасти!

Що робити?

Що чинити?

Йось прийшло пропасти!

Пішло на звід:

Уже і слід

Замела зла хуга.

Ворчить, сопе,

Своє човпе,

Стоя, в руки хука!

Мислив, рачив,

Як побачив,

Що прийшлось до лиха,

Бо вже й мороз

Щипле за нос

І за ноги стиха.

Брести ж мусив,

Хоч і уса

Морозом взялися.

Нема мочі! .

Уже й очї

Слізьми залилися.

Він злякнувся,

Як почувся,

Що злая охиза

Гірше крутить,

Його мутить,

Да й мерщій поклизав!

Сніг не втиха,

А він маха

У одній свитині.

Уже мало

Не припало

Згинуть, як скотині,

Нічна доба!

В вічі довба

Завірюха клята!

Коли бачить,

Аж манячить

Таке, ніби хата.

Він ізрадів,

Хутчій побрів

По лихій годині.

Брів навпростець

Та й у хлівець

Убрався між свині!

Біди ізбув!

Рад дуже був,

Що лігво побачив.

З покоєм ліг

Там у барліг,

Зігнувсь по-собачи.

В тім барлозі

Руці й нозі, —

Тепленько із сіна!

Нема гадки,

Плеще в ладки,

Що нагрілась спина.

Хропе козак!

Парує так,

Мов на печі в житі,

Без кожуха,

Капелюха,

Тільки в одній свиті.

Як прочнувся —

Схаменувся:

«Що за вража сила,

Глянься, у хлів,

Та ще й в барліг

Мене затащила!»

Уже ж хмеля

Ні гареля

В голові немає,

А ще злий чад,

Як лютий ад,

Голову ламає!

Дума встати,

Дак підняти

Голови не може,

Щоб піти в путь, —

Лежати ж тут

Козаку негоже.

Ізрухнувся,

Обзирнувся —

Не чути, ні слиха.

Він підождав

Та й драла дав,

Щоб не було лиха.

Коли чапа

Аж і шапар

Преться по морозі.

Питать Чмир став:

«Чи не видав

Люльки на дорозі?»

Шапар Чмира

До трактира

Поволік за плечі:

«Коли се так,

То за п’ятак

Купиш меду глечик!»

Чмир із радіщ

Уп’явсь, як кліщ,

В того Семеняку:

«Я горілки

У жидівки

Куплю за гривняку!

Скажи тілько,

Бо вже гірко

Моїй душці стало.

Болить живіт,

Збляк лиця цвіт

І в горлі захрясло.

Уже три дні

Терплю злидні,

Ледве волочуся;

Зовсім стерявсь

І поплошавсь,

К чому вже годжуся!

Колись в Бендер,

Як той орел,

Було швандигаю,

Орду сучу

Було мучу,

Попід бік штиркаю.

Коненя бридке

Дуже ж швидке

Було в мене з чорта.

Само сиве,

Чорногриве

І з цятками морда.

Вже не згаджу,

Як улажу

З сим конем за турком!

Тільки ноги

На дороги

Мелькнуть було прудко!

Так в тім часі

І в запасі

Тютюн волочився.

Була люлька,

Чубук, губка —

Нічим не журився!

А тепера

Ся потеря

Збила спантелику!

Увесь змарнів

І почорнів.

Аж затягло пику!

Скажи ж, братче,

Де ти бачив

Мізерную збрую?

Чи не найшов,

Як хто ішов?

К тому помандрую!» —

«Ковтун Назар

Сам на базар

Як ішов уранці,

Знайшов люльку,

Чубук, губку

У Стецьковій балці.

Та й далеко,

Мій сердего,

Ковтун живе відціль!

Кажуть люде,

Миля буде

Ік його домівці!»

Чмир як почув

Се, дак стругнув

Чимдуж до Назара.

Тільки з носу

Від морозу

Стовпом іде пара.

Як же Чмира

Злая чвира

Застукала в полі, —

Мете з неба,

Грати треба

В лихої неволі!

Ніт прикмети,

Все замети,

Немає і сліду!

Йти огидло,

І не видно

За чвирою світу!

Ніде скриться,

Притулиться

Від сієї чвирі,

Сперло здухи

Й капелюха

Знесло з його гирі!

В снігу, в кучі

Всі онучі

Й ремінні волоки!

Гаман згубив,

Писок набив,

Нам’яв добре й боки!

У заметах,

Мов в тенетах,

Постолята косі

Стирчать бідні!

Ґудзі ж мідні,

Мабуть, там і досі!

Уже б він рад

Брести назад,

Так вибивсь із мочі!

Вертівсь, м’явся,

Та й додлявся

До самої ночі.

Хоть би в пику

Хто дав хвигу —

Так стало невидно.

Одна хуга,

Лиха мука,

І чвалать огидло!

Він сів долі,

По неволі

В кузюк ізігнувшись.

Дрижить увесь,

Мов Сірко-пес,

У свитку ввернувшись.

На сім шляху

Набравсь жаху,

Не може підняться!

Ні рукою,

Ні ногою

Нельзя опираться!

Кричав, вищав,

Стогнав, пищав, —

Так ніхто не чує,

Що сей козак

У полі так

Злиденно ночує.

З біди заснув.

Як же скрепнув

Мороз, та ще й ґречний,

Так і ноги

До дороги

Примерзли і плечі.

Від сей хуги

Його руки

Заклякли і губи.

Лежить козак,

Як повний мак,

Ізціливши зуби.

Набрів Охрім,

Аж уже нім

Лежить Чмир Вакула.

Весь обдувся,

Ізігнувся,

Тиму ж тая куля!

САТИРИЧНО-ГУМОРИСТИЧНІ ВІРШІ ТА ВІРШОВАНІ ОПОВІДАННЯ

«В тисячі сімсот п’ятомнадцять годі...», «Отче Лісовський...». — Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1891, т. XXXV, с. 56 — 57, у статті С. Моравського «Федор Лисовский, 1709 — 1722 (Очерк внутренней истории Малороссии в первой половине XVIII в.)».

Подається за першодруком.

¹ Лісовський Федір — на початку XVIII ст. був протопопом у Гадячі, потім став новгород-сіверським сотником, типовий представник козацької старшини. Вірші-пасквілі знайдені у судових справах, які велися проти Ф. Лісовського.

Лікарство на болящих немощію п’янства, їли Бахуса новоізобрітєнноє . — Вперше надруковано у вид.: Перетц В. М. Из старинной сатирической литературы о пьянстве и пьяницах. — У зб. Сергею Федоровичу Платонову ученики, друзья и почитатели. Спб., 1911, с. 437 — 438 (є окремий відбиток) за рукописом середини XVIII ст., що зберігається в ЦНБ АН УРСР № Д.А/П.442 (1.III 89.10), арк. 474 — 475.

Піснь на корчму. — Вперше цю пісню-пародію надруковано у вид.: Мишанич О. В. Література Закарпаття XVII — XVIII ст. К., 1964, с. 90 — 91, за копією, зробленою М. Возняком із закарпатського рукописного збірника Йосипа Сабова середини XVIII ст. Копія зберігається в архіві акад. М. Возняка у Львівській науковій бібліотеці їм. В. Стефаника (Воз. 76. П. 23).

Подається за першодруком.

Ой, як мене моя мати дала до школи. — Вперше надруковано у збірнику Вацлава з Олеська „Pieśni polskie i ruskie ludu galicijskiego", Львів, 1883, c. 429 — 430.

Подається за першодруком.

Пекельний Марко. — Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1885, т. XII, с. 684 — 695.

Подається за першодруком.

Віршована обробка легенди про Марка Проклятого виникла у другій половині XVIII ст. Записана вона у 1835 р. в Тенчинській станиці від 76-річного чорноморського козака Вакули Губи. Перший її публікатор П. І. Зуйченко відзначив, що список, яким він користувався, був пошкоджений. Зберігшись в усій традиції, оповідання має явні сліди бурлескно-травестійного письменства XVIII ст., близьке до віршів великоднього циклу. У ньому опрацьовано одну з мандрівних легенд про «великого грішника», який на українському грунті став простим козаком, власне перелицьовано на народний лад апокрифічне оповідання «Про збурення пекла». Легенди про Марка Пекельного у XIX ст. збирав Олекса Стороженко і використав у повісті «Марко Проклятий» (1879).

Сатирична коляда. — Вперше надруковано за рукописом кінця XVIII ст. у журн. «Киевская старина», 1882, т. I, с. 543 — 551, у статті Ефименко П. Образцы обличительной литературы в Малороссии. Датується 23 грудня 1764 р., підписаний ініціалами «K. P.», зберігається в ЦНБ АН УРСР, № Д. А. 905 л. Сатира не має назви і в науковій літературі стала відома як «Сатирична коляда», «Сатира невідомого селянина» або «Сатиричний вірш 1764 года декабря 23 дня. K. P.»,

Другий список сатири виявив Ф. Я. Шолом у збірнику рукописних і друкованих матеріалів XVIII ст. (зберігається в ЦНБ АН УРСР, № 78, п. 210). Він увійшов до «Хрестоматії давньої української літератури» О. І. Білецького вид. 2-е. К., 1952, с. 441 — 447; вид. третє доповнене. К., 1967, с. 584 — 590. Ініціали автора читаються «K. P.». У списку, опублікованому П. Єфименком, відсутні 15 рядків тексту (117 — 131, від

«Тот бога чтить, монастир, а другой — ікони» до «Один раз їж в п’яток, а не в суботу!»), які є у списку, знайденому Ф. Я. Шоломом. У першому списку є пізніша приписка «розгніваного читача», відсутня у рукопису № 78, п. 210.

Зведений текст двох списків надруковано у вид.: Давній український гумор і сатира. Упорядкування текстів, вступна стаття і примітки Л. Є. Махновця. К., 1959, с. 302 — 309. Свою сатиру невідомий автор називає «колядою».

Подається за вид.: Давній український гумор і сатира, с. 302 — 309.

¹ Картезій — латинізоване ім’я французького філософа, фізика, математика і фізіолога Рене Декарта (1596 — 1650). Вчення Декарта було відоме на Україні, його ім’я згадувалося у працях Феофана Прокоповича.

² Вергілій Марон Публій (70 — 19 до н. е.) — видатний римський поет, автор «Енеїди» та інших творів.

Вірша про Кирика. — Вперше надруковано у статті М. Левченка «Вірша про Кирика як антиправославний, уніятський витвір». — Етнографічний вісник, К., 1927, кн. 5, с. 74 — 82. Цей же текст увійшов до книги: Казки та оповідання з Поділля в записах 1850 — 1860-х рр., вып. 1 — 2. Упорядкував Микола Левченко. К., 1928, с. 112 — 121.

Подається за першодруком.

Твір про Кирика відомий у двох варіантах — як народна казка і як літературна віршована обробка. І вірша, і казка були дуже розповсюджені, їх записували багато разів у різних місцях. Цей сюжет увійшов до міжнародного фольклорного репертуару (див.: Андреєв Н. П. Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Л., 1929, с. 58; Сравнительный указатель сюжетов. Восточнославянская сказка. Л., 1979, с. 211). Вірша про Кирика вперше була записана 1856 р. і потрапила до видання П. Куліша «Записки о Южной Руси», Спб., 1857, т. II, с. 83 — 95, під заголовком «Баллада из времен унии». Цензура заборонила її публікацію і вирізала сторінки з віршею про Кирика. Уціліло лише кілька доцензурних примірників. Текст із «Записок о Южной Руси» опубліковано у названій статті М. Левченка «Вірша про Кирика, як антиправославний, уніятський витвір», с. 87 — 90. Увійшов він і до вид.: Давній український гумор і сатира, с. 260 — 268. П. Куліш вказував, що вірша записана художником Л. Жемчужниковим від кобзаря Остапа (очевидно, малося на увазі Остапа Вересая). Пізніші дослідження не підтвердили паспортизації П. Куліша, бо Остап Вересай такої вірші не знав. Новіші архівні матеріали, розшукані і передані для нашого видання О. І. Деєм, показують, що запис вірші про Кирика, опублікований П. Кулішем, здійснив М. Білозерський 13 січня 1856 р. від лірника Василя Липника із Димера на Київщині. П. Куліш літературно опрацював записаний текст, надрукував його без закінчення.

У 50-х роках XIX ст. віршу про Кирика записав на Поділлі відомий збирач фольклорних та етнографічних матеріалів А. Димінський. Цей запис, що побачив світ лише у 1927 р. є найповнішим. У 80-х роках XIX ст. ще один запис на Волині (нині загублений) здійснив етнограф М. А. Янчук. Відомі записи вірші про Кирика польської фольклористики Юзефи Мошинської (Bajki i zagadki ludu ukraińskiego. Zebrała Józefa Moszyńska. — Zbiór wiadomości do antropologii krajowej, W Krakowie, 1885, t. IX. c. 149 — 152 (№ 31), Ф. Кудринського, В. Кравченка. (Кравченко Василь. Народні оповідання й казки, т. II. — У кн.: Труды общества исследователей Волыни. Житомир, 1911, т. XV, с. 77 — 80) і найновіший з Чернігівщини 1934 р. (див.: Народ про релігію. К., 1958, с. 169 — 178).

Дослідники вважають, що вірша про Кирика виникла в другій половині XVIII ст. Взявши за основу вірші сюжет відомої народної казки, анонімний поет створив їдку сатиру на духовенство, наповнив свій твір деталями живого народного побуту. Тому про публікацію твору, навіть про її рукописне побутування, не могло бути й мови — вірша перейшла в народ і стала жити за законами фольклорних творів.

¹ Базиляни — члени уніатського чернечого ордену василіан, заснованого у Литві, на землях Західної Білорусії та Західної України після запровадження Брестської унії (1596 р.).

² Аннопіль — містечко Острозького повіту на Волині.

Про Кирика і жадного попа. — Вперше надруковано у статті Ф. Кудринського «О Кирике й жадном попе!» — «Киевская старина», 1884, т. XLIV, с. 544 — 547. Записано в м. Степані Ровенського повіту.

Подається за першодруком.

Доказательства Хама Данилея Кукси потомственні. — Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1882, т. I, с. 224 — 225, за списком кінця XVIII — початку XIX ст., знайденим в одному з чернігівських архівів. На окремій сторінці надруковано «родословне дерево» і «герб» Хама Данилея Кукси. На гербі, що має вигляд дерев’яної лопати, зображено знаряддя селянської праці: косу, вила, ціп, граблі, плуг та ін.

Подається за першодруком.

Плач дворянина. — Вперше надруковано у журн. «Киевская старина», 1889, т. XXVII (Документи, известия й заметки), с. 194 — 196, за рукописом з датою «іюня 3, 1799».

Подається за першодруком.

«Доказательства Хама Данилея Кукси потомственні» і «Плач дворянина» — сатира на намагання козацької старшини і заможного селянства одержати права «малороссийского дворянства».

Сатира на слобожан. — Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1884, т. X, с. 550 — 552 (Известия и заметки), під назвою «Ответ малороссийских козаков украинским слобожанам (найденный в глуховском архиве).

За іншими даними, цей твір під назвою «Козаки в щасті» належить українському поету першої половини XIX ст. Остапові Рудиковському (1784 — 1851). В обох варіантах вказується, що «Отвіт» знайдено в глухівському архіві, і те, про що йдеться, «діялось за гетьмана Павлюка 1638 года, мая дня» (див.: «Киевская старина», 1892, т. XXXVIII, с. 59 — 61). Очевидно, тут має місце якась містифікація. Можливо, О. Рудиковський записав цей сатиричний твір з якогось невідомого джерела. Події, відтворені у творі, — конфлікт між козацькою старшиною і слобідськими селянами — відбувались у другій половині XVIII ст., коли слобідське селянство хотіло зрівнятися у правах з козацтвом. Авторство «Сатири на слобожан», дата її виникнення точно не встановлені. В останньому виданні тексту (Давній український гумор і сатира. К., 1959, с. 319 — 320) і в «Історії української літератури: У 8-ми т.», К., 1967, т. 2, с. 75 — 76, вона віднесена до другої половини XVIII ст. як твір анонімний.

Подається за першодруком.

Плач київських монахів. — Вперше надруковано в журн. «Русская старина», 1881, кн. 10, за рукописом, що зберігається в Інституті російської літератури АН СРСР (Пушкінський Дім) в Ленінграді (№ 3168, арк. 1 — 7). За другим списком твір надруковано в журн. «Україна», 1907, т. III, с. 380 — 388. Ще один неповний текст сатири за списком кінця XVIII ст. опубліковано в ЗНТШ, 1908, т. 85, с. 136 — 140. В. І. Рєзанов вмістив «Плач київських монахів» у виданні: Драма українська. І. Старовинний театр український. Вип. 6. Драми-моралітети. К., 1929, с. 255 — 263. В основу публікації взято список, надрукований в «Русской старине». Варіанти подано за текстом, вміщеним в «Україні». Подається за публікацією В. Рєзанова. Враховано деякі різночитання тексту, надрукованого в «Україні». «Прибавок к плачу київських монахів» вміщено у тому ж рукописному збірнику, що й «Плач» (арк. 8 — 9). Ініціали в кінці рукопису розшифрувати не вдалося.

Отець Негребецький. — Вперше надруковано Іваном Франком у ЗНТШ, 1905, т. 75, с. 5 — 14 (Miscellanea).

Подається за першодруком.

Вірша про отця Негребецького належить до гумористично-сатиричних творів кінця XVIII ст. І. Франко опублікував її за трьома копіями. Перший, найдавніший запис початку XIX ст., має сліди польського походження. Зберігся він у колишній бібліотеці Оссолінських у Львові у рукописі № 4017, без вихідних даних. Перші 20 рядків складено польською мовою, далі текст записано латинкою. Друга копія належала художнику О. Сластіону, який чув віршу 1876 р. в містечку Копайгороді на Поділлі, а пізніше записав її у Петербурзі від подолянина Е. Грибинюка. О. Сластіон надіслав свій запис до редакції журналу «Киевская старина», та цензура заборонила публікацію. Третій варіант І. Франко одержав теж із Петербурга; записаний він був на Полтавщині від подолян. В основу публікації І. Франко взяв першу, найстарішу копію, замінивши перших 20 рядків польського тексту українським із двох пізніших копій. На думку І. Франка, автором вірші про отця Негребецького «був якийсь український поляк, що бажав забавити веселе товариство коштом українського попа». Виникнувши як літературний твір, вірша про отця Негребецького з часом сгала надбанням фольклору. В її основі мандрівний сюжет про спритного попа і його «подорож на небо». В устах народу вона відшліфувала свою первісну книжну форму, стала повноцінним твором народної сатирично-гумористичної літератури.

«Ах, монах! Умними очима...». — Вперше надруковано у журн. «Киевская старина», 1883, т. VI (Известия и заметки), с. 762 — 763, за текстом рукописного збірника кінця XVIII ст., укладеного в Новомлинському жіночому монастирі на Чернігівщині.

Подається за першодруком.

Піснь свіцька («На горі стояла...»). — Вперше надруковано у вид.: Яворский Ю. А. Материалы для истории старинной песенной литературы в Подкарпатской Руси, с. 297, за текстом рукописного пісенника Івана Югасевича, укладеного 1811 р. у с. Невицьке біля Ужгорода.

Подається за першодруком.

Вакула Чмир. — Вперше надруковано у вид.: Павловський О. Грамматика малороссийского наречия. Спб., 1818, с. 93 — 106, паралельно з російським прозовим перекладом як зразок живої української народної мови. Датувати це гумористичне віршоване оповідання можна кінцем XVIII — початком XIX ст.

Подається за першодруком.

Попередня     Головна     Наступна