Ісповідь 1789 года февраля дня
Письмо, писанеє к гнідинському священику Іоанну Филиповичу во время його іменин
ЯРМАРОК
Хвилон і Хвесько
Xвилон
Оже да й здоров, Хвесько, що ти ярмаркуєш?
Що добре тут продаєш, або що купуєш?
Хвесько
Та мовчи, бра, Хвилоне! Продав свою клячу.
Хвилон
Ану, бра, за що ти збув ту шкуру собачу?
Хвесько
Та оце за повпета ізопхнув насилу,
А далі купив собі за повш[ос]та кобилу.
Хвилон
Я ж тобі давно казав: годі вже держати,
Сіна зовсім не вкусить і стала хромати.
Хвесько
Е, добре, бра, що тобі усюди шанцює,
Усяк не лиха хоче, коли що купує.
Да не всякому пайдйть, хоч і переплатиш, —
Не тільки не заробиш, але ще й утратиш.
Хвилон
йо, да се ж ти, як бачу, тільки праштикуєш!
Все гнетешся, а досить добре й ти гендлюєш!
А чи в’є пак ти продав воли ген онтії?
Коли ні — продай мені, даром, що сліпії,
Хвесько
Та продать не даруга, коли б без утрати,
Щоб не гризли голови ма жінка ке мати.
Да й хіба що я кау, бо в’є ж то тягучі,
Хіба тобі, бра, куме, ізбреше син сучий.
Хвилон
Та ну, в’є годі тобі зо мною калякать,
Лучче продать, ніж на їх гледєчи да й плакать!
Хвесько
Але ж бо то в’є і ти базікаєш дурно,
То в’є далебі мені аж на серці нудно.
Коли каєш, дак кай, та й будем сватами,
Нехай-таки ще родні прибуде між нами.
Хвилон
Ну, вступи ж за повштадцять, дак будем платити,
Коли б тільки годились у плузі робити.
Хвесько
Куме, слухай! З моїх рук щастє тобі буде,
Вони дуже робочі, нехай кауть люде.
Хвилон
Спасибі ж тобі, куме, нумо ж пить горілку,
Та ще треба землею стерти волам спинку.
Випий же, свату, до дна, щоб воли орали.
Хвесько
От так, свату, вгору хвись, щоб тобі брикали!
1790 года, август 20 д[ня].
ІСПОВІДЬ 1789 ГОДА ФЕВРАЛЯ ДНЯ
Духовник
(к кающемуся чоловіку)
Се, чадо духовнеє, бог зді єсть пред нами,
Толіко оскорбленний нашими гріхами.
Колікія ти гріхи чувствуєш, собою
Сотворенніє пред ним вражою злобою?
Об’яви без утайки, малі і великі,
Всегда-бо ми грішні всі, яко человіки.
Раз что-либо зле сказать, зділать іль помислить,
Вічно а то ж все грішим, что і не ізчислить.
Беззаконія всегда творим, хоть не раді,
А не каявшись, за те буть должно во аді.
Я пастир душі твоєй, не скрий предо мною
Нічого, чим когда бог оскорблен тобою.
Ісповідающийся чоловік
Що ж, я коли зогрішу, я не так, як люде,
Що інший ледащо, да й ще звягать буде.
А я хліба да солі не збавив нікого.
А більше яких гріхів? Не чуюсь нічого.
Горюю да бідую! Хоч хліба не маю,
А ніколи нікого я не позиваю.
Ой, чи я ж би бідував, як тепер бідую,
Якби хотів грішити, занять річ чужую?
Духовник
Духовник я нині твой, скорблю я тобою,
Что ти не то говориш, что треба, зі мною.
Украв когда что-нибудь, хоть би і малоє,
То уже і согрішив, будет казнь за тоє.
Ходить в церков лінився, а ходив за ділом;
Божився, дурно клявся душею і тілом,
Обманув і осудив, п’яний був без міри,
Ні празника, ні бога не знав ти, ні віри;
Всі гріхи сміло творив, но не звав гріхами,
Убойся бога, скажи, се бог между нами.
Нічого таїть пред ним отнюд невозможно:
Ні помисла, ні діла, ані слово ложно.
Іспитуяй серця бог вся видить, вся знаєт,
Грішників і временно, і вічно карает.
Кающаяся ж грішника прощаєт вовіки,
Простить і твої гріхи, хотя б і великі.
А ти покайся от всіх, престань впредь грішити,
То по смерті зо Христом будеш в небі жити.
Духовник
(к женщині)
Говори ж іще і ти, что ти согрішила?
Чим случайно і когда бога оскорбила?
Розлічнії суть гріхи, многі і великі,
Коїм повинні всі, жени й чоловіки,
їздила ль когда вєзді ворожки іскати,
Щасливеє місце б знать на постройку хати?
Шутки кощунніє ль ти в весіллях творила,
Іль і больше чим, скажи, і как ти грішила?
Женщина
Ні, отченьку, я чесна й роду не такого,
Як іншеє буває, матки й отця злого.
А мене-бо навчили отець муй і мати
Колядувок і щедрювок й бога зухваляти.
Говію я щороку, п’ятюнку шаную,
Не їм, не п’ю, не роблю до вечора в тую.
От бризнуло на губу, як сир одкидала, —
Чого я не робила! Ввесь рот полоскала!
Ісусе, прости мене, грішную такую,
А бульше я на собі нічого не чую.
Духовник
Єдин бог єсть без гріха. Что ти се говориш?
А мир весь во злі лежить, і ти тожде твориш.
Женщина
Разві ти, панотченьку, по собі се знаєш,
Що ти у мене гріхюв так довго питаєш?
Іще ж хіба за те гріх, що брехнеш, панотче,
Губою немитою? Се ж діло охоче!
Я ж таки не все брешу, я чесна собою!
Десь ти по злобі почав так крутити мною.
Духовник
Іісусе преблагий, з висоти небесной
Призри на недостойний труд мой, в сем нелестной!
О владико, не стяжи од руки моєя
Крові погибших когда із волі своєя!
Аще б безгрішно було священство б оставить,
Когда не можна нікак невіжов ісправить.
Не судиться б і собі, когда суд послідній
Прийдет, а грішник тогда во ад пойдет бідний.
Но то горе, ах, что ти осудил за тоє,
Что злий раб мнас в землю скрил, не прирастил вдвоє.
А когда так, то і мні надобно трудитись,
Даби осужденним так в день он не явитись.
Не моє-бо діло то серця обращати,
Довлієт то для мене, даби не молчати.
Єдина то благодать духа пресвятого —
Хотящаго і святим ділаєт із злого.
Духовник
(к дівиці)
К тебі убо, дівице, річ я обращаю:
Покайся, то бог простить, і я нинь прощаю.
Розкажи здісь подробно, без всякой утайки,
Всі гріхи до послідной пустой какой байки.
Дівиця
А я що зогрішила? Що я можу знати?
На вечюрки не ходжу, не пускає мати.
Шість раз мене і торюк моя мати била.
За те, що на юлицю разів з п’ять ходила.
Єдин тулько раз колись пісню заспівала —
Да й вигнала із хати, що й не ночувала.
Все ж тепер добре роблю, у гріхах не чуюсь,
Од теї доби й досі усе я шануюсь.
Духовник
(к малолітнім)
А ви, діти, не крадьте, не будьте упрямі,
Не брешіте, не бийтесь між собою самі.
Малолітнії
Чи ще ж і ми зогрішим? Ні, отче, нічого!
Молимось, б’єм поклони, нічого худого.
Всі обще
(ропщуть)
А що ж то піп наш почав всіх нас так нуждити?
Доки ж уже ми йому будемо терпіти?
Се ж уже на сповіді й брехню завдаває,
Коли скає хто йому, що грехюв не має!
Оце ж пак, а де йому грехюв таких взяти?
Як нічого не грішив, що ж має казати?
Чи то ми так грішимо, як і інші люде?
Да аби були люде, а піп у нас буде.
І його б ми за попа всі посполу мали,
На проскури б носили й його б шанували,
Нехай би він перестав тілько мудрувати,
Щоб так, поодинцю все, всіх нас сповідати.
Іще ж коли б перестав муштрувать в причасті,
Що од свити закавраш одрізав у Насті.
Духовник
Ніт, возлюбленнії, ніт, не хотіте й сами!
Ви йдіть за духовником, а не он за вами.
Іісус, світ істинний, світа єсть податель,
Да просвітить же і вас, яко благодатель.
Його познать, то й гріхи познать будет можно,
Покаявшися ж жить з ним, єй се єсть неложно.
Всі роптавшії
Коли ж так, дак ми тебе всі будемо слухать.
Да позвюль сивуху пить да табаку нюхать.
Розказуй тоді, що хоч, бо ми всі сліпії —
Не знаєм, чи за гріхи єсть кари якії.
А ми будем пильненько на ус те мотати,
Чи не станем хоч трошки грехюв познавати.
Тепер же, хвала богу, прийшов піст великий,
В церкві не будуть хіба самії каліки.
Котрий не був через рюк — тепер побуває
Хоч уперше, коли піп людей сповідає.
Очі продере свої, побачить все злеє,
Що як коли зогрішив, хоч слово якеє.
Єй-богу, покаємся, жінки й чоловіки,
Щоб у небі зо Христом царствовать навіки.
ПИСЬМО,
ПИСАНЕЄ К ГНІДИНСЬКОМУ СВЯЩЕНИКУ ІОАННУ ФИЛИПОВИЧУ,
І К ЙОГО СИНУ ПЕТРУ,
І К ДЯЧКУ СТЕФАНУ КРИНИЦЬКОМУ
Отець Іван,
Петро й Степан
З своїми жінками,
Просим до нас
Хотя на час
Приїхать святками.
Будем гулять
І зухвалять
Рожденного бога —
Уже од вас
Просто до нас
Зроблена дорога.
Заспіваєм
Хоть над чаєм,
Вип’єм калинівки.
Поговорим,
Що сотворим,
Тут же з нами й жінки,
На колоді
О пригоді,
Що будем на світі,
А чи спати,
Чи гуляти,
Або що робити.
Все то нужно,
Як досужно.
Тепер не до того:
Не робити,
Но спочити
Треба дня святного.
Да то не нам,
Знаєш і сам,
Бо у нас заботи:
Більш святного,
Ніж простого
Дня бува роботи.
Да вже ж з того
Нам такого
Не розсістись лиха,
Треба святом
З кумом, братом
Погулять істиха.
Приїжджайте,
Поздравляйте,
Щоб нам дочекати
Веселенько,
Здоровенько
Іще празднувати.
А ми разом
Усі скажем
Із вами посполу:
Більш не вмієм,
Що запієм,
Не ходили в школу,
Сядем дружно
Все окружно
За столом у хаті.
Хоть не пансько,
Да й не хамсько
Будем розмовляти.
А між тими
Річми всіми
То чим заїдати,
То по чарці,
,То по парці
Будем запивати.
Розгулявшись,
Розмахавшись,
Того іще й мало,
Вип’єм, оп’ять.
Хоть і по п’ять,
Аби тільки стало!
Як не стане,
То достане
Батько або мати:
Однак чесно
І нелестно
Не виженем з хати.
Насидівшись
І напившись,
Розходиться станем.
Хто із нами,
А хто з вами —
Усі разом грянем.
Нехай усяк
Пізнає, як
Жить любезно треба.
Попи усім
Должни таким
Зробить путь до неба.
Бо вже усяк
Словам не так
Повірить ісхоче.
Лучче, як сам
Іскаже нам:
«Вірю вже, панотче,
Твоїм ділам,
А не словам,
Що ти поучаєш.
Як добрий сам,
То вже і нам
Бога ублагаєш!»
Так зробімо,
Научімо
Хрестьян любо жити.
Самим ділом
Введем сміло
У небесні кліті.
Будем з ними
Вічно всіми
В небі кучовати,
Пиво нове
З ребр Христових
Будем попивати.
Писав Іван,
Бо вміє сам —
Навчився у школі.
Годі писать,
Як прозивать —
Він вам всім знакомий.
1791 г. дек[абря] 19 д[ня].
На конверті напис:
Отцю Йвану
Дать, як пану,
У власнії руки.
Пусть читає
І сполняє,
Щоб не було скуки.
ПИСЬМО,
ПИСАНЕЄ К ГНІДИНСЬКОМУ СВЯЩЕНИКУ ІОАННУ ФИЛИПОВИЧУ ВО ВРЕМЯ ЙОГО ІМЕНИН
Отче Йване гнідинський, возлюбленний тезку,
Ідем на іменини, очищай нам стежку!
Оже да й же здоров був із своїм патроном,
Посаджай нас до столу за новим ослоном.
Добренькою почастуй великим стаканом,
То будем ми тебе звать милостивим паном,
Варенушку между тим добру на потуху,
Хоть бокалом, щоб було здорово у брюху.
А ми скажем: «Здоров був, отче пане Йване!»
Тільки частуй, аж поки горілочки стане,
Щоб знать, хоч третього дня, вашого патрона,
Як не вгадаєш, куди і встать із ослона.
Тоді-то «Сполать! сполать! — будем глаголати. —
А щоб же ти довіку дождав панувати!»
Писав тезко з тезкою, з зятем і з сестрою,
Поздоровляємо вас віршею такою.
Місяця небесного, сього ж таки року,
А числа, що у книжці написано в строку.
ЗАМИСЛ НА ПОПА
Свирид
А що, свату Охріме! Нумо лишень гадати,
Як би то нам свого попа в шори вбрати.
Геть він силоміццю вліз у нашу парафію,
Та піди ж ти, як над нами крутить веремію!
Чого наші батьки і діди не чували/
То щоб ми йому те на сповіді слебезували!
Та ще ж то видумав яку затію,
Щоб ми давали дітей у ванацію!
Охрім
Геть я ж вам казав: не дуже лиш ви на ту
оковитку!
Свирид
Хрін же його вгадає, що добрим казався здітку.
Xарко
Нема і на світі, як наш піп був старий,
Що і досі згадує великий і малий.
Xвилон
Та й будемо, Харку довго споминати,
Бо вже не будемо такого попа мати.
Пархім
Умів же, Филоне, з людьми обходиться,
Та й було тоді де горілки напиться.
Уже небіжчик хоть добре за вінчання драв,
Так добре ж і людей у хаті напував.
Попили, голубчику, тії оковитки,
Та ще не тільки ми, але й наші дітки!
А до сього ж бо ніяк і приступиться,
Не тільки щоб коли горілки напиться.
Хоть за ділом прийдеш, то все рило дує,
А як чого попросиш, то мов і не чує.
Тарас
Нехай же то нас уже не шанує,
А то й Нечипора, що ще й титарює.
Панас
Він і отамана ні в віщо не ставить;
Як той що скаже, то він своє править.
Хвесько
Ходімо лишень до дяка та все розкажімо,
Та хорошенько лишень попа уплетімо.
Приходять всі до дяка.
Свирид
Здоров будь, пандяче! Як собі маєш?
Геть за чим прийшли, чому не питаєш?
Дяк
Панове парафіяни, просимо сідати
Когда в гості прийшли, то будем вітати.
Охрім
Та сполать, пандяче, за твою ласку!
Послухай лиш нас, яку скажем казку.
Візьми лиш каламар та напиши круто,
Щоб надіть на попа залізне путо.
Дяк
Почтенниє миряни, звольте казати,
Чорнильниця готова, що будем писати?
Xвесько
Пиши, пандяче, що піп нам не велить іграти в карти
І що відняв у дітей усі дітські жарти.
Дівкам не велить ходить на вечорниці,
Хіба ж їм, небогам, постригтися у черниці?
Парубкам не велить з дівками гуляти,
По чім же їм буде молодість згадати?
Наказав празників, що з півкопи буде,
І щоб кожне свято до церкви ходили люде.
Пархім
А коли ж, пане свату, будемо робити,
Як будемо щосвята до церкви ходити?
Уже хоть старий піп небіжчик не вмів ванадії,
Та й не було тоді такої затії.
До церкви ходили не кожной неділі,
Говіли тільки ті, которі хотіли.
А сей же бо велить і дітям говіти,
І щоб конче дітей «Вірую» учити,
А хто «Отченашу» не знає, того і не ісповідає,
А як «Тройці» не знає, то й не причащає,
Луцько
Хоть є за що, хоть нема, то й саджає в куну,
Ось як посадив і Хіврю, мою куму,
За те тільки, вибачте, що угрішилась, як діжу місила.
Ото ж бо цілий день у куні сиділа.
А Левка старого за те тільки в куні держав,
Що тільки, неборак, з кумою жартував.
Артем
Та й мене самого в куну пригрунцював,
Що тільки сміявся, як він казань казав.
Харченка Терешка віддав на покаяння,
Що тільки угрішивсь на Андрієве стояння,
А Стецькові Хамурі і паски не святив,
Що тільки, неборак, сім річків не говів.
Омелько
Та й Петра Батиря в куну посадив,
Що тільки до церкви п’ять років не ходив.
Педоря перед причастям тільки кваші покуштувала,
От же ж бо і за те в куні стояла.
Сергій
Та й Хомі-нетязі причастя не дав,
Що, ідучи до служби, горілку куштував.
Солоха Федьківна дитину приспала,
Говіла цілий піст і в куні стояла.
А Ісько у п’ятницю скорому наївся,
То і за те в куні добре насидівся.
А Кирик Левченко не втік того сорома,
Що женився на Стесі, а вона йому кума.
Яцько
Та й Левко Хутепа три дні в куні сидів,
Що люльку тяг тоді, як говів.
Грицько
Та й же і Кулини покрова не вкрила,
Що без чоловіка дитину родила.
А Процько за куму хотя у куні не сидів.
Та на саме ж різдво увесь день поклони бив.
Зінець з родичкою тільки женихався,
Та й за те, неборак, у куну попався.
Педько
Пиши ще й се, пандяче, що не велить челяді колядувати.
На улицю ходити і на купалах скакати.
Дівкам не велить вінка робити,
Щоб не грати в карти а в шинк не ходити.
А чому ж небіжчик не тільки на купала ходив, але й навкулачки,
Що не один було од нього лізе рачки!
Ото ж бо сей не йде і нас не пускає,
Тільки в церкві за дяком щодень галасає.
А старий небіжчик не раз в шинку і хрестив
Дитину, на купалах скакав і колядувати ходив.
По весіллях, було, не тільки старостує,
Хоть у приданах ще було і дружкує.
А вінчав небіжчик не тільки з кумою, —
Хоть би хто десь прийшов — із рідною сестрою!
Да вже ж він, покійник, не менше гріхів знав,
Та парафіян своїх так не мордував.
Вільно тоді було, що хотіть, робити,
Не принуждав, царство йому небесне, до церкви ходити.
І лихословиці тоді ми не вміли,
Ото ж бо насущний хліб їли.
Охрім
Тоді, пане Педьку, і біг лучче годив,
Геть сількись, що народ до церкви не ходив.
Тишко
А при сьому ж бо і біг не став годити,
Бо стали дітей вакації учити.
Лаврін
Геть правду казала небіжчиця Настя,
Що не буде народ більше мати щастя.
Супрун
Бо вона бачила, як замирала,
Що п’ятінка святая пречистої прохала:
«Перестали ке, пречиста мати, мене шанувати
Не дай же мирянам щастя і долі мати!»
Ярема
Бо вже швидко мусить кінець віку мати,
Коли вакаційники стали попувати!
Через їх ніколи мирянам і погуляти,
Так коли ж п’ятінку святую шанувати?
Касьян
Та вже так! Прийдеться ходить без сорочок,
А ще ж то треба і віддавати дочок.
Геть як бодня порожня, то ніхто не загляне,
То й дівоцтво їх, як трава, зав’яне!
Чи любо дивиться на Вірку Стецівну,
Що волос посідів, та й не знайде собі рівню?
Ілько
Бо тепер без віна вже й ні до порога.
Ось як дівує і Вірка-небога,
Що й на світі до неї ніхто не загляне,
Геть тим, що в бодні нічого немає!
Луцько
Прийдеться і нашим дочкам дівувати,
Коли буде довго сей піп попувати.
Нечипір
Не бійся, пане Луцьку, не буде довго попом,
Як підемо до хурхурея всі гуртом,
Та як розкажем, як він нами крутить,
То зараз і його до себе прицупить.
Або й супліку оцю як розбере,
То й, може, самого попа до рук прибере.
Та як крутопопи попросим старого,
То не бійсь, зараз нам дадуть другого.
Та як розкажем, годі йому мирянам за шкуру сала заливати,
Вивчим його, сучого сина, як попувати.
Буде він знати, як шанувати мирян.
Як одвідає хурхурейських барбар.
Антін
Коли б, Нечипоре, хоть по шостаку зложили,
Та підсунули хурхуреєві, щоб його доступили.
Панас
Та й крутопопі треба щось дати,
Бо правду казала небіжчиця мати,
Що без грошей ні до пана,
Як без сукна до гетьмана.
Явтух
Правду оце ти, пане куме, кажеш,
Бо їхать легко, як віз підмажеш.
Онисько
Підіть лишень крикніть мого кума,
Да попросіть сюди Безпалька Наума.
Вони люди старіші і всюди бували,
То, може б, щось таке і вони сказали.
Чогось вони і самі сюди чимчикують!
А читай лиш, пандяче, нехай і вони почують.
Дяк
(читає)
В бозі преосвященнійшему, над владиками владичествующему, божієй церкви, яко Христовой невісти, украсителю, божіїх веліній істолкователю, пресвітеров премудрійшему учителю, всіх бідних защитителю, серцю всякой доброй надежди, єпископствующему єпархії Новоглядинськой архіпастирю Іуару Своєвольському от православних села Нерушмене парафіян, пресвітеру Планєнной церкви премногогрішних рабов твоїх
Слезноє прошеніє.
Ми, нижайшії раби, просим і мольби діємо! Услиши нас, святий і пресвятий владико, припадающих і молящих тебе, цілующих найсвятійшії нозі твої, просящих милосердія твоєго. Ізбави нас от хищного волка, баснословящого латинщика, недостойного пресвітерського сана. Ібо як волк овець разгоняєт іли яко лев свиріпійший, іский, кого проглотити, тако і сей час по божію попущенію, гріх ради наших, пресвітер Януарій Славолюбський много нам содіяв пакості, удручаше-бо великими наказаніями тілеса наша, і многіє уже солідоваше на хребті нашем беззаконія, яже не бі ліпно пресвітеру такова діла творити, яже тунеядец сей пребеззаконний ізнуряєт плоть нашу постом і молитвою. Найгорше діяше — повелі-бо не-бити піснославленію, яже єсть коляда, в пресвятий день рождества Христова, также і прославленію честного пророка і мученика предтечу крестителя Іоанна скакати юношам і дівам чрез огонь, обливаніє в пресвітлий день воскресенія Христова, істребив сплетеніє вінцев, акі мученичеських во время п’ятидесятниці. Но неудоб яже звірообразному оному пресвітеру Славолюбському і вся та веселія, яже бисть, чего і пресвітерствовавший пред сим і вічной пам’яті достойний Фома Боголюбський не воспрещаше, но єще і поучаше по слову псалміста «на всяком місті благослови, душе моя, господа».
Демко
А що ж оце ви пописали?
Адже ж ви самі себе зв’язали!
Геть він не сам се крутить,
А все його пан сотник наш учить.
Супрун
Да він же його сюди і втоптав,
Да й за його свою годованку віддав.
Терешко
Та вже ж таки хоть грунти позбуваєм.
А таки його з попівства зопхаєм.
Демко
Та гляди лиш ти, Терешку, не дуже лиш тупай,
Та перше старих людей послухай,
Треба перше сотника схвасувати,
Та тоді будем і на попа прохати.
Наум
Уже, Терешку, не сипати против сили піском,
А через позов будемо ходити пішком.
Тиміш
У їх грошей багато, та вони розумні люде,
Куди піди, то їх право буде.
Педько
Нехай же його недобре опанує,
Коли нам на лихо пішло, нехай коверзує.
Наум
Ходім лучче могоричу пити,
Чим маємо чорт знає що робити.
Та кликніте пандяка, нехай вип’є чарку.
Пархім
Іди за нами, пандяче Марку!
Дяк
Благодарю покорно за вашу ласку, за ваші привіти,
Іде пономар до церкви дзвонити.
Іван НЕКРАШЕВИЧ
Некрашевич Іван Георгійович — поет і проповідник другої половини XVIII ст. Народився близько 1742 р. у селі Вишеньки (нині Бориспільського району на Київщині) в родині священика. Закінчив Києво-Могилянську академію, був священиком у рідному селі. Останні відомості про Некрашевича маємо з 1796 р., коли новий київський митрополит призначив його своїм намісником.
Зберігся рукописний збірник кінця XVIII ст. — автограф поетичних творів і проповідей (українською і латинською мовами) І. Некрашевича, описаний у вид.: Перетц В. Я. Историко-литературные исследования и материалы. Из истории развития русской поэзии XVIII в. Спб., 1902, т. III, с. 377 — 383. У другій частині цієї праці (Приложения) на е. 152 — 168 надруковано вісім поетичних творів І. Некрашевича за описаним автографом. Цей рукописний збірник знаходиться у Ленінградській державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна під шифром Q. XVII, № 175.
Збірник належав київському археологу Т. В. Кибальчичу. Перші відомості про нього подано у ЗНТШ, 1897, т. XX, с. 1 — 3, де вперше, надруковано п’ять віршів І. Некрашевича: «Письмо... Арсенію Криницькому», три «письма» Іоанну Филиповичу і «Письмо к нікоторим гостям писанноє» (с. З — 10).
Повністю діалоги і поетичні твори І. Некрашевича за автографом і всіма відомими списками опубліковані у вид.: Кістяківська Наталя. Твори Івана Некрашевича, українського письменника XVIII віку (Розвідка й тексти). К., 1929, XXIV + 35 с. (Пам’ятки мови та письменства давньої України, т. II, вип. 1. Сатиричне та побутове письменство XVIII в.).
Твори І. Некрашевича друкуються за цим виданням.
Ярмарок. — Вперше надруковано у вид.: Перетц В. Н. Историколитературные исследования и материалы. Спб., 1902, т. III, с. 157 — 158.
Ісповідь 1789 года февраля дня. — Вперше надруковано в «Руководстве для сельских пастырей», 1877, № 11.
Замисл на попа. — Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1885, т. XI, с. 545 — 555 («Супліка, або замисл на попа») як інтермедія невідомого автора, записана з уст народу в Галичині і на Чернігівщині. Другий текст «Замислу на попа» надруковано в «Киевской старине», 1899, т. LXVII, с. З — 8 (Документа, известия и заметки), за списком 1798 р., виготовленим священиком Іваном Матвійовичем Скитським. При публікації «Замислу» Н. Кістяківська, крім двох друкованих текстів, використала Іде два рукописні списки: один з кінця XVIII ст. і другий із збірки В. М. Перетца, датованих 1810 — 1820 рр. (вміщений у вид.: Перетц В. H. К истории польского и русского народного театра Спб., 1905, VIII — X, с. 79 — 96, під заголовком «Просьба ня попа слободи «Не руш мене» от парафіян»). У найновішій публікації тексту «Замислу» у виданні «Давній український гумор і сатира» (с. 338 — 345) використано текст «Киевской старины» (за списком 1798 р.) і публікацію В. М. Перетца. Зокрема, за публікацією В. М. Перетца відновлено рядки 171 — 198 (у тексті скарги від слів «премного грішних рабов твоїх» до «благослови, душе моя, господа»).
Авторство «Замислу на попа» не встановлено. Більшість дослідників (П. Житецький, В. Перетц, М. Петров, Н. Кістяківська) на підставі аналізу стилю і змісту твору, порівнюючи його з «Ісповіддю», вважають його автором І. Некрашевича.
В одному із списків кінця XVIII ст. є ще «Резолюція» до твору, дописана, очевидно, пізніше: «Священик сискан і не наказивал би їх... за розпискою к місту отпущен; дячка, чтоб такових прошеній не писал, висічено розгами і отправлено в повиновеніє священику; а просителей почитали б с... і впредь такових пустошей не доносили, по наказанії плетьми за поруками отпущено в їх пребиванія, яже єсть доми» (Кістяківська Наталя. Твори Івана Некрашевича, с. 32).
Подається за вид.: Давній український гумор і сатира, с. 338 — 345.