Головна       Див. також текст





АНОНІМ

ПОВІДАННЯ
ПРО СВЯТИХ КНЯЗІВ БОРИСА ТА ГЛІБА


ЗАБИТТЯ СВЯТОГО БОРИСА


«Не буде невинним лихий,— каже пророк,— а нащадок праведних захований буде». Так бо було смертним у давнині. Володимир, син Святославів, а внук-бо Ігоря Рюриковича, просвітив святим хрещенням усю Руську землю. Цей Володимир мав дванадцять синів не від однієї жони, але від різних матерів. Із них найстарший син Вишеслав, за ним - Ізяслав, третій — Святополк, котрий убивство зле замислив. Його мати раніше була черницею, грекиня вона, а розстриг її брат Володимира Ярополк через красу її і зачав від неї цього Святополка. Володимир же, поганин іще, убив Ярополка, пойняв жону його, що була вже не порожня, а від неї народився окаянний Святополк. Був-бо він од двох батьків, братів, тим не любив його [Володимир, бо не від нього був. А від Рогніди] мав він [чотири сини]: Ізяслава і Мстислава, Ярослава і Всеволода, а від іншої Святослава. Від болгарин! ж — Бориса та Гліба. І посадив їх на князювання в городах: сього окаянного Святополка в Пінську посадив, а Ярослава в Новгороді, а Бориса — в Ростові, а Гліба — в Муромі, інших же по всіх городах.

Минуло при Володимирі після святого хрещення літ двадцять, і впав він у люту недугу; в той час Борис із Ростова прийшов, бо печеніги із раттю ішли на Русь. Був у великій печалі Володимир, оскільки не міг піти супроти печенігів. Тож прикликав блаженного Бориса, йому-бо в хрещенні ім'я було дане Роман, передав йому багатьох воїв і послав супроти печенігів. Борис же з радістю піднявся й пішов, але не знайшов супостатів своїх і повернувся назад. І тут вісник прибув і сповістив йому про отчу смерть і як Святополк потаїв оту смерть. Уночі він вийняв поміст на Берестові, загорнув [труп] у килим і звісив додолу, по тому взяв у сінях поставив у церкві святої Богородиці — се отак учинив. Почувши про се, Борис почав тілом утерпати і залився слізьми, умиленно кажучи:

— Горе мені, отче і господине мій, до кого прийду і на кого мені дивитися? Горе мені, батьку, очей моїх сяяння і зоря лиця твого! Браздо юності моєї, керівниче нерозуму мого, від кого ще я насичуся ученням та розумом! Горе мені, горе мені, що не було тут мене, світе мій, та ж бо поніс би я сам чесне тіло твоє, поховав би і в гробові поклав! Я ж бо не ніс красоти мужства тіла твого, не сподобився-бо цілувати добролітних сивин твоїх, але, о блаженний! пом'яни мене в упокої твоїм! Серце горить, душа мені помисл нітить і не знаю, до кого звернутися, чи до кого гірку сю печаль простерти. Чи до брата, який став на батьковому місці? Але він до зваб світу сього прихилився і про вбивство моє мислить. Та ж коли мене вб'є, мучеником буду Богові мойому — я не противлюся! Недаремно пишеться: «Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать». Апостол-бо рече: «Як хто скаже: я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той не правдомовець». І попри боязнь, в любові немає досконалішого, як любити — відкину нині страх і піду до мого брата і скажу: «Будь мені батьком, ти старший од мене брат».

Отак думаючи, пішов до брата свого, і так він собі міркував: «Чи побачу я меншого брата Гліба лице?»

І так ще він казав:

— Воля твоя хай буде, Господи мій. Це я так собі мислю в серці, що коли піду в дім батька мого, то численні язики змінять мій розум, щоб прогнати брата мого й озлобити, як учинив був батько мій перед святим хрещенням заради слави княження в сьому світі, а се все гірше від павутини, бо все мимо йде, як маю йти, а після відходу мого зі світу сього, як бо відроджуся тоді, яким мені має бути одвіт, де сховаю гріхів своїх множство, що їх надбали брати батька мого і батько мій,— де ж бо їхнє життя і слава сього світу, срібло й золото, багатоцінні ризи, вино й медове і їжа чесна, і бистрії коні, і домове красні та великії, і багато добра, і данини часті і безчисленнії гордіння про боярів — уже все з ним, начебто нічого не було, все-бо з ним зникло і немає від маєтків помочі, ні від безлічі рабів, ні від слави світу сього. Тим то і Соломон все пройшов, усе побачив, усе збирав і стягав і, роздивившись усе, сказав: «Все марнота і розрух, і зваба в світі сім є, тільки від добрих справ поміч, від добровір'я і від неблазенної любові».

Пішов по дорозі, мислячи про красу доброродства свого, і сльозами весь заливався, хотів стриматися, а не міг, і всі, його бачачи, також слізно плакали кожен у душі своїй і стогнали від горісті тодішньої. Хто-бо не заплаче за тієї смерті погубної, був-бо образ смутний блаженного і побито серце йому, був-бо жалосливий, правдивий і щедрий, тихий і покірливий, смиренний, милостивий і милосердий.

Се блаженний Борис мислив і каже:

— Бачу брата мойого, злії люди понуждають його, щоб убив мене, а коли кров мою проллє, мученик буду Господеві мойому, а дух мій прийме Владика. Отож, забувши смертну тугу, тішуся словами блаженними, що погубить Господь, каже, душу свою задля мене і моїх слів, віднайде її в житті вічнім, збереже її, і піде вона радісним серцем, кажучи: «Не зважай на мене, милостивий Господи, що покладаюся на Тебе, але спаси душу мою задля Твого милосердя, а не задля діл моїх — лихі вони є!»

Святополк же, сівши в Києві після батька, закликав киян, одарив усіх і послав посла до Бориса, щоб лестиво мовив:

— Брате, любов хочу з тобою мати, і неправду кажуть, що хочу послати тебе за батьком.

Прийшов уночі до Вишгорода, таємно закликав Путша і вишгородців і рече до них:

— Скажіть мені істинно, чи маєте до мене приязнь? Путша рече:

— Всі можемо голови свої покласти за тебе.

Диявол же побачив, що Борис усю надію на Бога поклав, почав до вбивства блаженного нахиляти. І як раніше Каїн на Авеля-брата 1, так і окаянного Святополка вмовив, наділивши думкою побити наслідників свого батька, а самому взяти владу єдиному в усіх городах руських. Тоді проклятий Святополк закликав до себе в радники на все зло вишгородців. Розтулив скверні вуста свої Путшиним чадам:

— Коли обіцялися свої голови покласти, йдіте туди, де брата мого знайдете Бориса, убийте його. Вони відповіли:

— Так учинимо!

Про таких пророк каже: «Швидкі їхні ноги, щоб кров проливати, руїни і злидні на їхніх дорогах».

Блаженний-бо Борис поставив на Альті шатра. Кажуть йому бояри:

— Піди сядь у Києві на отчому столі, се бо вої всі з тобою є!

Борис до них каже:

— Не підійму руки на старшого від мене брата, бо його я маю собі за батька.

Це почувши, вої розійшлися від нього. Залишився тільки Борис зі своїми отроками 3. Був день суботній, був він у тузі-печалі, вельми засумований серцем. Зайшов у своє шатро, плакав, жалісний глас випускавши:

— Сліз моїх не зневаж, Владико, адже я на Тебе уповаю, адже я з Твоїми рабами прийму участь і жеребок з усіма святими Твоїми, адже Ти милостивий і щирий є; згадую я бо мучення і страсті святого Вячеслава 4 від брата, що вбитий був, і як убив був святих варварів своїх батько. І слово спом'яну мудрого Соломона: «У вічній пам'яті праведний буде, надію складає на Господа!»

На те слово вельми зрадів, а настав вечір, повелів вечірню співати, а сам почав зі сльозами молитви творити з частими зітханнями і зі стогонами численними — по тому ліг спати. І були вві сні його численні думки і печалі міцні, і тяжкі, і страшні: як віддатись на страсть і як відтерпіти і віру утримать, як він щадимий вінець прийме від руки вседержительної. Прокинувшись зі сну вранці, була-бо неділя, повелів пресвитерові заутреню співати, а сам, озувши ноги свої і умивши лице, почав молитися Господові Богу.

А посланії від Святополка тієї ночі підійшли близько і почули, що блаженний Борис співає заутрені псалми 5 — була-бо вість йому про забиття, і почав співати: «Господи, що се примножилися на мене, тужаться на мене, численні постають на мене» та інші псалми і так до кінця. І почав співати Псалтир: «Бо пси оточили мене... обліг мене натовп злочинців». І таке: «Господи Боже мій, на тебе уповаю: спаси мене». А по тому канон і читання. А закінчивши утреню, почав він молитись, дивлячись на ікону: «Господи Ісусе Христе, що в сьому образі явився на землі і зволив на хресті пригвоздитися і прийняв страсті заради гріхів наших! Сподоби мене, Господи, заради імені Твойого убитим бути!» Тоді почув він тупіт убивць біля шатра і, затрепетавши, почав сльози з очей випускати, мов струмінь. І сказав:

— Слава тобі, Господи, за все, що сподобив із-за заздрості лютої сю прийняти смерть і всепостраждати заради любові до слова Твого. Не захотів я слави княження, ні столу батькового не зволив за апостолом, що каже: «З любові все терпить, всьому віру бере, не шукає своїх». Тим-то, Владико, душа моя в руці Твоїй є, адже не забув закону Твого, адже Тобі, Господи, годі так бути».

Це побачили піп і отрок, що йому служили, господина свого змарнілого і обнятого печалями, і з плачем сказали йому:

— Господине наш любий, якою добротою ти був наповнений, коли заради любові Христової не захотів противитись братові, хоч мав біля себе всіх воїнів.

Тоді вони побачили, як мчать до шатра, блискаючи оружжям і оголеними мечами, як скочили і без милості посунули копія окаянний Путша, Татець, Єлович, Ляшко — і так пробито було вельмимилостиве тіло блаженного Бориса. Отрок же його Георгій упав на тіло його і сказав:

— Не покину тебе, господине мій любимий, але краса тіла твого прив'ядає, тут і я буду сподоблений життя своє кінчати.

Був бо він угрин родом, Борис возложив на нього золоту гривну і любив його — тут і його пробили копієм, він вискочив поранений із шатра нашвидку. Так само й Борис — не попали йому в серце. Почали казати вбивці:

— Чого дивимося, стоячи. Кінчаймо велене нам! Се блаженний Борис почув і почав молитися і просити їх, кажучи:

— Брати мої возлюблені. Дайте мені трохи часу Господові моєму помолитися!

Зирнув на небо зі сльозами і, гірко зітхнувши, почав молитися умиленно засмученим серцем:

— Господи, Господи, Боже всемилостивий і премилостивий, слава Тобі, що сподобив мене перейти від зваби життя сього, слава Тобі, прещедрий Живодавче, що сподобив мене єси терпіння святих мучеників; слава Тобі, Владико, Людино-любче, що сподобив мене прийняти хотіння серця мойого! Слава Тобі, Христе, за велике милосерця, що спрямував ноги мої на путь мирний іти до Тебе неблазенно, тож доглянь із висоти святої Твоєї і побач хворість серця мого, яку я від свого брата прийняв, для Тебе-бо я умертвленний! Господи Боже, знай-бо, Господи мій, знай, що не противився я аж ніяк. Кажу: мав я всіх воїв батька мого зі мною, і всіх улюбленців батька мого, і ніяк я не мислив братові моєму зла; він же, як тільки міг, постав на мене. Коли б мене ворог неважив, перетерпів би я це; коли б ненависник злотворив проти мене, сховався б я од нього, але Ти, Господи, бачиш, тож суди те, що сталося між мною і між братом моїм, і не постав нам, Господи, гріха сього, але прийми душу Ти нашу.

Тоді сам зирнув на тих умиленними очима і зі змарнілим лицем, весь слізьми облившись, сказав:

— Братіє, приступіте і кінчайте службу вашу і хай буде мир господину, братові мойому, і вам, братіє!

Чуючи слова його слізні, не можучи ані слова сказати від страху і печалі лютої, але із зітханням гірким плакали кожен у душі своїй, кажучи: «Горе мені, княже наш любий і дорогий, блаженний водителю сліпих. Одежа нагих, старості жезле, вказувателю безсоромним — хто-бо се все виправить! Та ж бо не захотів він слави світу сього і не зволив веселитися з чесними вельможами у князюванні і не захотів вічності у сьому житті; хто, братіє, не подивується великому твому смиренню, хто не смириться, сього смиренного бачачи і слухаючи!»

А помер преблаженний святий Борис і віддав у руки Божії душу свою місяця липня, у двадцять четвертий день, на пам'ять святої мучениці Христини. Побито тоді ж отроків багато. З Георгія ж не могли зняти гривни, тож відсікли голову і відкинули вбік, через що пізніше не могли пізнати тіла його. Блаженного ж Бориса загорнули в шатро і повезли на колісниці, а коли були в бору, почав він підіймати святу голову свою. Про се Святополкові сторожа повідомила, він же послав два варяги і пробили вони мечем його серце: так він помер і взяв незв'ядний вінець; тіло його святе принесли до Вишгорода і поховали в церкві святого Василія в землі.



ЗАБИТТЯ СВЯТОГО ГЛІБА


І на сьому не полишив убивства окаянний Святополк, але на більше скаженство почав поставати і, бачачи здійснене бажання і уже не згадуючи лихого вбивства, і нітрохи до покаяння не схилився, бо сатана його підбивав, щоб ще гірше содіяти і ще більше вбивство. Мислив-бо у собі окаянний:

— Що вчиню, коли полишу вбивство двох, зло мені буде! Почувши про це, брати мої гірше над се мені учинять, і як там не буде, а проженуть мене і відчуджуся від престола батька мого, на жалість мою земля з'їсть мене і огуда упаде на мене, а князівство моє візьме інший, і в дворах моїх не буде живучого. Коли його Господь возлюбив, а я вбив, до хвороби виразку приклавши, прикладу отож беззаконня до беззаконня, адже гріх матері моєї не залишить мене і з праведними не напишуся.

І в розум поклав лиху раду диявол.

Послав [Святополк] по блаженного Гліба, сказавши:

— Прийди швидко, батько кличе тебе — не здоровиться вельми.

Гліб же, не гаючись, з малою дружиною на конях пішов І приїхав на Волгу, до гирла Тьми б, і у рові схитнувся під ним кінь і трохи наломав йому ногу. Звідтіля до Смоленська пішов і став на Смядині, яку бачимо від Смоленська єдину. В той час вістка Ярославові надійшла про отчую смерть і про брата. Послав Ярослав до Гліба і каже:

— Не ходи, брате, батько тобі вмер, а брата від Святополка вбито.

Почувши це, Гліб закричав плачем гірким та смутною любов'ю, проказуючи:

— Горе мені, Господи, горе мені, про двох я плачу і стогну, про двох, жалкуючи, тужу; горе мені, плачу по батькові, ридаю також і вельми, відчаюючись, по тобі, брате Борисе, як ти був без милосердя прободжений і як смерті був відданий від свойого брата, а не від ворога. Ліпше мені з тобою, брате, вмерти, аніж про тебе знати, що позбавлений ти життя. Я гадав бачити твоє янгольське лице, а се вже туга наспіла до мене люта. О брате, господине, нині що я учиню, позбавлений твоєї доброти й батька многорозумного? О милий господине, брате, коли єси дістав відвагу від Господа, моли про моє знидіння і скорботу. Хай же і я сподоблюся ту ж таки прийняти страсть, і з тобою я житиму, аніж у звабі світу сього бути,— і так він стогнав і сльозами землю мочив і з частими зітханнями Бога прикликав.

Тут приспіли раптово послані від Святополка лихії його слуги і лютії зложорстокі звірі, котрі душу мали, яких зустрів у насаді, бувши в гирлі Свядини. Гліб же зрадів душею, сподіваючись од них цілування прийняти, а вони насупилися, а оскільки так само пливли, почали оті лиходії стрибати в насад блаженного, маючи оголені мечі, аж у гребців зі страху із руки весла повипадали. Гліб же збагнув, що це вбити його хотять, зирнув на них умиленними очима, весь сльозами залившись і, часто зітхаючи від скорботи сердечної і з засумованим лицем, жалісно видав із себе голос, кажучи:

— Господинове, братіє улюблена, залиште мене, ніякого зла не вчиню. Господинове мої, не ображайте мене — яку вчинив обиду братові мойому і вам? А коли є якась обида, ведіте мене до князя вашого, а до мого господина, брата. Помилуйте мене, юність мою помилуйте, я буду рабом, господинове мої, помилуйте. А ви, господинове, не зітніте мене невирослого — не споживете колосу недозрілого, а молоко: беззлісної не ріжте лози молодої, доброплідної — молю я вас і схиляюся перед вами. Звістіте мені, яке вам учинив я зло? Хай же не жалітимуся на вас, невже ви кров мою пролити хочете, адже в руках я ваших, братіє!

Вони ж бо, немилосерднії лиходії, жодного слова не постидилися, але, мов лютії звірі, схопили його. Блаженний почав казати таке:

— Спасися, батьку, господине Василю, спасися, мати, госпоже моя, спасися, брате Борисе, старійшино юності моєї, спасися, брате-приспішнику Ярославе, спасися ти, брате Святополче, спасітеся й ви, братіє і дружино, всі спасітеся, уже бо не буду вас у житті своєму видіти, оскільки розлучаюся із вами з нужди,— і кажучи це, плакав.- Василей, Василей, батьку мій, прихили вухо своє, почуй голос мій і подивись, що лучилося чадові твоєму, як без вини заколюють його, почуй, небо, утям, земле, і ти, брате Борисе, почуй голос мій. Батька мого Василя прикликаю — не почує, ні ти мене не почуєш — уздри скорботу серця мого і рану душі моєї, побач із течивом сліз моїх, наче ріку. Ніхто мені не допоможе, але ти мене пом'яни і помолися про мене Христу-Богові.

І почав, уклякнувши, молитися, кажучи:

— Прещедрий Господи, премилостиво сліз моїх не неваж, але умилися на моє знидіння й уздри розжалібнення серця мого — вже бо заколюють мене, не знаю, хто радив, чи за яку обиду, й не тямлю — ти знаєш, Господи мій! Господи, ти апостолам своїм сказав: «Коли за ім'я моє озлобляться на вас і зраджені будете разом із друзями, і брат брата на смерть віддасть і умертвлять вас імені мого заради». І ще таке: «І не лякайтеся тих,— каже,— хто тіло вбиває. Уздри, Господи, і суди се, бо душа моя перед тобою, Господи, в руки твої віддаюся і тебе славлю з Отцем і Сином і Святим Духом».

Тоді зирнув на них умиленно і притишеним голосом сказав:

— Братіє, вже починайте, робіте, для чого послані були! Тоді окаянний Горясір велів зарізати його, повар же Глібовий на ім'я Торчин заколов блаженного Гліба, ніби незлобиве ягня, — місяця вересня в п'ятий день, у понеділок, на пам'ять святого пророка Захарія, і принесено Господові че сну жертву, і ввійшов у небесні обителі до Бога і уздрів любого свого брата й дістав небесного вінця, якого бажав, і зрадів радістю, що дістав се од Бога. Окаянні ж убивці повернулися, прийшли й повідали Святополкові, що сотворили велене ним. Він же возвеселився серцем, і збулося сказані пророком Давидом: «Чого хвалишся злом, о могутній?.. Ти зло полюбив над добро, а неправду більш, як правду казати... отож Бог зруйнує назавжди тебе, тебе викине і вирве». Убитого ж Гліба і схованого на місці опустили поміж двох колод. Господь же не полишає рабів своїх: там, де лежало тіло святого, довгий час інколи стовп було видно вогненний, що горів, ніби свіча, і знову-таки чули янгольське співання, хто мимо проходив і лови чинив чи випасав. Це бачили і чули, але ні в кого не було гадки знайти тіло блаженного Гліба, аж доки Ярослав, рушаючи, з'єднав численних воїв на окаянного братовбивцю Святополка і численні з ним учинив брані. І завжди при сприянні Божому і при святому сприянні перемагав, а окаянний посоромлений тікав. Потім триклятий прийшов із множеством печенігів; Ярослав тоді з'єднав воїв і пішов супроти на Альту й поставив стани на тому місці, де був убитий святий Борис, звів руки до неба і сказав:

— Се кров брата мого волає до Тебе, Владико, як колись Авелева, і Ти відомсти за нього, як братовбивцеві Каїнові. Тож молю Тебе, Господи, хай і сей так само помсту прийме! — І, помолившись, сказав: — О брати мої! Хоч тілом звідси пішли, але благодаттю живі, ви, що стоїте перед Господом, молитвою допоможіть мені!

Це сказавши, пішов на супротивника і покрив поле злодійське 7 множістю воїв, і зійшлися вони, коли сонце сходило. І була січа лиха тоді, і сходилися тричі, билися цілий день, а до вечора осилив Ярослав, а той окаянний Святополк побіг, і напав на нього біс і розслабив, аж на коні не мав змоги сидіти, а несли його на носилицях. І прибігли до Берестового з ним. Він же каже:

— Тікайте всі, женуться-бо за нами і посилають. І не було спротиву тим, що гнались у слід їхній. І так, лежачи в немочі, схоплювався і казав:

— Тікаймо, іще женуть. Ох, горе мені, загину! Тікайте!

І не міг на одному місці терпіти. І побіг у Ляцьку землю, гонений гнівом Божим, і прибіг у пустиню між чехи і ляхи, і тут покінчив лихе життя своє окаянний. І дістав відомсту від Господа, що з'явила послана на нього пагуба, а після смерті вічну взяв муку і так подвійно прогрішив у житті: тут позбувся не тільки княження, але і життя, а там не тільки царства небесного і з янголами пробуття, але й муці та вогню віддався. І є прірва його 8, й досі виходить їз неї сморід лихий, що вказує людям: коли хтось, почувши се, учинить так само, то таке осудження прийме, ще й лютіше сього. Так само й Каїн, про помсту не знаючи, єдину дістав рану, а Ламех 9 знав, отже, знаючи про Каїнову покару, з-за того сімдесят 10 помст прийняв — така бо відомства злотворящим. Так само Іульян-цар, що багато крові пролив святих, дістав був копієм у серце і був пробитий, так само і сей окаянний, уникаючи злострасності, смерть прийняв, і відтоді крамола припинилася на Русі. А Ярослав, узявши всю владу Руської землі, почав про святі тіла розпитувати: як і де покладені були. Про святого Бориса розказали йому, що у Вишгороді його покладено, а про святого Гліба не всі знали, в якому місці його вбито, тільки відали, що поблизу Смоленська вбитий він. І повідали йому (Ярославу), що чували від приходнів ізвідти, як світло бачили і свічі в порожнім місці. Почувши се, послав [Ярослав] на розшуки пресвітерів, аби розізнали про брата. Ішли вони з хрестами, і свічами, і кадилами і, поклавши в насад, взяли й поклали у Вишгороді, де було преблаженного Бориса тіло.

Се ж бо пречудно і дивно: стільки літ тіло святого лежало і не зачеплене було звірами, нітрохи не почорніло, як це тіла у мертвих, але світле було, і красне, і ціле, і добрі пахощі мало. Так було збережено страстнотерпцеве тіло, і хоч не знав багато хто, де було покладено святі тілеса, але прославив їх Христос по цілій Руській країні пречисленними чудесами, що сяяли, ніби сонце, сліпих просвічуючи, хворим здоров'я подаючи, кривим — ходіння, глухим — слух; усі недужі, котрі своєю вірою закликали, скоро діставали сцілення — несила виповісти творені святими чудеса. Воістину, цілий світ може сказати, що діються предивні чудеса (більше їх, як піску морського) не тільки тут, де їхні тілеса, але й по всіх країнах всі болісті й недуги відганяють, а тих, що в узах і в темницях визволяють і на місцях, де церкви в їхнє наймення поставлені, багато чудес зцілення сотворяється — все те як похвалити не тямимо і не знаємо; може, вами ангела назвуть, що швидко знаходить скорботних; царя чи князя запрошу до вас, а більше, людину просту, що досягає смирення,— нині ж бо у вишнє царство поселилися. Воістину, ви царі є царям і князі князям, та ж бо при вашому сприянні князі наші противенців перемагають, вашою поміччю хваляться, ви землі Руської забрала й утвердження землі нашої. Тож сприяйте у своїй Вітчизні так, як і великий святий Дмитрій 11, і не неважте новопросвічених людей, котрі віру стверджують молитвами вашими. О блаженнії! Та ж бо гроби прийняли тіла ваші чесні, як скарб багатоцінний блаженної церкви — в ній-бо покладено було раки 12 ваші святії, що ховають блаженні тіла ваші. Блаженний-бо воістину більше всіх город руський, який має в собі такий скарб, з ним-бо не порівняється жоден у світі — воістину Вишгород зветься. Другий - Селунь 15 у Руській землі явився, славний своїм без мзди лікуванням: не тільки наш народ, але й приходні з усіх країн безкоштовно зцілення беруть. Але про блаженних Христових страстотерпців завжди від нас молитва, хай не прийде на нас зло, і всяка пагуба хай не найде на нас, голод же й озлоблення відженеться і від усякого бранного меча хай збавить нас, і від міжусобних ратей і марної смерті, і від усіх гріхів падіння заступіте нас тих, що уповають до вас, як грішники великі і беззаконні понад міру, але які мають надію на ваші Спасові послані молитви. Владико, Господи, доглянь з небес нас, убогих і надто грішних, дай же нам час покаяння, не погуби нас з беззаконствами нашими. Помилуй нас, ущедри за милістю своєю і заступи постійними молитвами страстотерпців Твоїх.




Повідання про святих князів Бориса та Гліба. Переклад з рукопису XVII ст. Валерія Шевчука. (Давня українська література. Хрестоматія. — К., 1992. — С. 204—212.)


1 ...Каїн на Авгля-брата... — сини Адама і Єви. Згідно біблійних переказів, Каїн убив Авеля.

2 Альта — ріка, яка протікає поблизу ЇІереяслава-Хмельницького, що на Київщині.

3 отрок — князівський або боярський слуга, що входив до складу молодшої дружини; молодий дружинник.

4 Вячеслав — йдеться, очевидно, про Вячеслава Чеського.

5 псалми — релігійні пісні, молитви.

6 В інших списках — Смядини.

7 В інших варіантах: поле ляцьке, латинське.

8 В інших варіантах: є могила його.

9 Ламех — біблійний персонаж, батько Ноя.

10 В інших варіантах: десять помст.

11 Дмитрт — очевидно, йдеться про великомученика Дмитрія Солунського.

12 раки — кам'яні гробниці.

13 Селунь, Солунь — нині — м. Салоніки в Греції.







Головна       Див. також текст




Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.