НАЦІОНАЛІЗМ ТА ЛЕҐІТИМАЦІЯ ПОСТКОМУНІСТИЧНОЇ ВЛАДИ
§1. Культура як політичний феномен посткомунізму
Культура у вигляді політичної проблеми — справжнє історичне відкриття часу «перебудови» й посткомуністичних трансформацій суспільства.
Свого часу поняття культури забалакувалось радянськими ідеологами, залишаючись, по суті, цілком стороннім людям, практиці повсякдення. Марксистська ідеологічна парадигма привчила розуміти культуру як царину і особливу творчу справу владної та інтелектуально-мистецької еліт, як відокремлену від буденності духовну галузь «високих» зразків «належного життя». Це стосується й піднаглядного культивування зразків української етнонаціональної культури (поезії, літератури, мистецтва, музики, а також мови) і, звичайно, національно-художньої та гуманітарної еліти.
Сьогодні питання культури зачіпає майже кожного на рівні звичайного людського самоствердження, на рівні життєвого світу — українця із центральних районів України, російськомовного жителя Сходу, які відчувають свою відмінність від українця із західних земель України, можливо, найбільш впевненого у своїй автентичності, у праві бути національним культуртреґером. Очевидно, що саме ці геокультурні відмінності, культурний реґіоналізм, найбільш інтенсивно експлуатуються сучасною політикою та політиками.
Національна культура та етнокультурні відмінності набули у перші роки незалежності набагато більшого суспільно-політичного значення, ніж економічні питання. Гасло розбудови національної культури у посткомуністичний час вигукується разом із гаслами демократизації суспільства, його лібералізації, впровадження ринкової економічної структури. Це не випадково. Річ у тім, що найголовнішим дійовим чинником сучасної леґітимації влади і трансформацій політичного ладу в цілому була і залишається сфера культури.
§2. Національно-культурна ідея і леґітимація сучасної політичної влади в Україні
Леґітимація влади означає, що для більшості населення існують вагомі арґументи на користь політичного ладу як правильного та законного. Леґітимність є не що інше, як вільна визначеність діючих владних структур та інститутів.
Наскільки існуючий устрій орієнтується на демократичні засади і норми впорядкування суспільного життя (через вільні вибори, референдуми, свободу слова і незалежну пресу), настільки для нього буде постійно виникати проблема леґітимності. У межах нашої національно-демократичної (принаймні за ідеологією суспільних перетворень) орієнтації політичного ладу реальним підґрунтям леґітимності є і залишається ідея національного відродження і культурної ідентичності українського суспільства. Так, саме послідовне проведення ідеї національно-культурного самовизначення української нації відрізняло програмні документи однієї з найактивніших і найбільш політично визнаних рушійних сил часу перебудови — Народного Руху України. Не випадково практично всі формулювання національного питання і положення щодо необхідності розбудови української культури (розділ «Культура. Мова. Наука») з першої Програми Руху увійшли у широкий політичний словник нової влади.
Але з ускладненням розвитку нового політичного устрою поняття культури як ідеї національно-культурного відродження втрачає свою первинну леґітимуючу силу. Політичне занедужання Народного Руху з його ставкою на національне питання, яке стосовно України нібито є «основою буття і розвою української нації», точно відбиває політичну обмеженість розуміння сфери культури лише у рамках консервативного ідеалу національно-культурного відродження і самобутності.
§3. Консервативний і демократичний змісти ідеї національно-культурного відродження
Посткомуністична політична влада ідеологічно експлуатує зміст ідеї національно-культурного відродження. У формі конкретної політичної дії він набуває вигляду всілякої, переважно ідейної (ритуальне відвідування офіційними особами відповідних святкових вечорів, вистав, презентацій) і ідеологічної (зафіксованої у риториці програмних документів владних структур) підтримки тих культурницьких рухів і починань, що спрямовані на відтворення, тлумачення і інтерпретацію масиву звичаєвих, традиційних, фольклорно-етнічних форм культурного життя. Поняття консерватизму в даному контексті не збігається з цілком позитивним змістом консерватизму культурних традицій як єдиної можливості збереження національного надбання. Йдеться про політичний консерватизм у ставленні влади до сфери культури, себто про закріплення первинної, ще недостатньо розвиненої в умовах реальної демократії, леґітимуючої функції ідеї національно-культурного відродження. Такий консерватизм має постійне тяжіння до культурної, а слідом економічної і політичної самоізоляції.
За часів «перебудови» ідея повернення до історичних витоків культурного життя сприймалася як основа національного буття, як остаточне підґрунтя права на незалежне (у тому числі економічне) існування, права на самобутність, розвій, самостійну без посередників участь у процесі загальнолюдської цивілізації. Розпад Радянського Союзу стався зовсім не за формулою первинності економіки над іншими формами суспільного життя. Розклад єдиного соціального тіла відбувся не у межах економічно самодостатніх реґіонів, а за національно-територіальними кордонами культурних світів, що так чи так склалися протягом певного часу. Усе це означає, що національно-культурна ідея містить не лише консервативне значення відтворення історії. У розвинутому вигляді вона не є також базою геополітичного виокремлення нації, а набуває значення природної основи для відкритих, демократичних змагань різних систем соціальних та культурних цінностей. Якщо брати за приклад сучасні західноєвропейські демократії, культурна ідентичність втрачає консервативний зміст ідеї національно-культурного відродження. Національні ознаки культурного життя сприймаються як самоочевидне, що існує без спеціальних політичних зусиль, спрямованих на збереження та відтворення, а головною засадою леґітимації влади вважається саме демократичне визнання політичного ладу і владних структур.
Проте єдиний національно-демократичний характер суспільних перетворень в Україні не дає підстав керуватися лише одним — чи консервативним, чи демократичним — політичним розумінням культури. Реальна суперечність у ставленні теперішньої влади до культури може бути сформульована таким чином: або проголошення пріоритету консервативного змісту культури за рахунок обмеження демократичної відкритості суспільства, або наголос на демократичному сенсі культурної ідентичності як формальної умови організації сучасного суспільства і, отже, відповідної неминучої втрати набутого за часів перебудови суспільного визнання. Усе це можна бачити на прикладах нашої законодавчої і виконавчої влад. Якщо на вищих щаблях законодавчої влади більш культивується консервативний бік поняття культури, то там, де виконавча влада стикається з необхідністю демократичного тлумачення ідеї національно-культурної самостійності (скажімо, під загрозою втратити необхідні економічні зв’язки з іншими реґіонами колишнього Союзу), вона часто-густо задовольняється більш полегшеним, формальним розумінням культурної самобутності.
§4. Ідея «наукового націоналізму» у посткомуністичній політології
1993 року Міністерство освіти України розіслало у вищі навчальні заклади наказного листа з програмою нової «дисципліни» — наукового націоналізму. В останній йдеться спочатку про справжню необхідність повернення Україні її науково осягненої політичної історії — про наукове вивчення історії українського політичного життя та української політичної думки. Але згодом ця незаперечна теза набуває іншого звучання. На думку авторів листа, «так звана загальна політологія», яка створена «переважно західною наукою», не має, по-перше, чітко визначеного об’єкта досліджень, по-друге, є набором «абстрактних теоретичних положень, які в кращому разі можуть бути корисними як певне загальнолюдське бачення політики і таким чином входити у загальну частину національної політологічної науки». Остання набуває назву «науковий націоналізм» як визначення певної науки 8.
Але це безумовно свідчить, що автори названої програми з української політології не обмежуються традиційним академічним підходом до вивчення політичної реальності, її історії та сучасності, коли самі політичні процеси стають предметом наукового пізнання тією мірою, якою поняття науки застосовується сьогодні в рамках поділу між природознавчими та соціально-гуманітарними дисциплінами. У програмі, яка запроваджується Міністерством освіти, сам український націоналізм, його світогляд, його ідеологія розглядаються як наука, тобто наукова теорія. Інакше кажучи, йдеться про те, що сам український націоналізм може бути теоретичною основою науки про політику, може являти собою певну методологію наукового осягнення всіх можливих політичних процесів. «Українська національна упередженість як наукова об’єктивність» — так загально формулюється це положення самими авторами 9. Оприлюднення ідеї «наукового націоналізму» серед широкого загалу національної інтеліґенції (викладачів та студентів вищої школи) свідчить про те, що за нею криються серйозніші теоретичні непорозуміння і складні пошуки політичних орієнтирів серед інтелектуальної еліти України. Річ у тім, що ідея «наукового націоналізму» вже самою назвою протистоїть колишній панівній ідеології наукового комунізму, що традиційно викладався у радянських вузах. Але разом з тим ця ідея такою ж мірою протистоїть системі ліберально-демократичних цінностей, отже, провідним західним соціально-політичним концепціям суспільного розвитку, що зорієнтовані на загальнолюдські цінності. Якщо в контексті розкладу комуністичної імперії теоретичне розмежування з марксистською ідеологією сприймається як цілком слушне, то протидемократична спрямованість задуму «наукового націоналізму» залишається, звичайно, у затінку. Проте її ідейні джерела можна зрозуміти, якщо звернутися до ориґінальних текстів класиків українського націоналізму. Найбільш лапідарний з них прямо вказував, що «націоналіст поборює аж до знищення усі інші фальшиві теорії», в тому числі «марксизм, інтернаціональний соціалізм..., лібералізм», які «є видумані ворогами, щоб розкласти й ослабити націю, а потім віддати на поталу чужих хижаків» 10. Таким чином, концепція «наукового націоналізму» свідомо або несвідомо є не чим іншим, як відбиттям існуючих політичних намагань окреслити та реалізувати свій, український «третій шлях» між Сціллою комунізму та Харібдою західного лібералізму, між консервативними цінностями українського життя і загрозою для традиційного українства з боку національно нівелюючих цінностей сучасної цивілізації, між високою політичною метою створення власної національної держави і західноєвропейськими процесами господарсько-економічного об’єднання націй на демократичних засадах. Усі ці суперечності є реальними для політичної думки України.
Але в наявному політичному житті, що перебуває у стані первинної політичної структурації та незакінченого ідеологічного розшарування, пошуки власного шляху існують ще, сказати б, віртуально, у творчій потенції української керівної та опозиційної еліт. Так само і поспіхом висунуте науковцями-політологами поняття «наукового націоналізму» є, по суті, ідеологічним кентавром, теоретичною конструкцією, виготовленoю з двох ідеологічних заперечень — комунізму та ліберального світобачення. Її теоретична невизначеність лише відбиває реальну невизначеність політичних рухів в Україні. Тому для розуміння майбутнього є сенс уважніше роздивитися реальний зміст висунутої концепції «наукового націоналізму».
Розповсюдження державними структурами програми з української політології, що містить у собі ідею «наукового націоналізму», не є випадковим. Політичною основою офіційної пропаґанди національного світогляду в Україні — починаючи від особливого наголосу на традиційні цінності, єдності мови, духовній спільності і кінчаючи оцінками міжнародних подій та світових культурних явищ крізь призму визнання та ствердження української нації – слід вважати історичну специфіку громадської леґітимації посткомуністичної влади. Від часу перебудови ідеї та ідеали культурного відокремлення, національного самовизначення сприймалися у масах як тотожні загальному гаслу національно-державницької самостійності і тим самим правили за головний чинник широкого визнання власних, національних, лідерів. Після нищівної критики комуністичної доктрини в «добу гласності» її місце посідає українська національна ідея, яка охоплює всі форми сподівання на краще майбутнє, що може бути побудоване на основі національно-культурної спільності. Це — відчуття народом (у граничній суспільній ситуації краху радянської імперії) власної буттєвої особливості, масове переживання своєї окремішності у колі інших національних спільнот колишнього СРСР, розуміння життєвої відмінності міжлюдського зв’язку, що історично склався на території України, все це разом – із таким мотивуванням своєї політичної волі, яке виходить з пріоритетів національної спільності. Природно, що реалізація новими лідерами загальних уявлень української національної ідеї у конкретній політичній практиці набуває певних рис класичного українського націоналізму.
Щоб зрозуміти об’єктивні чинники накладання національно-самостійницьких ідеалів на націоналістичну ідеологію у біжучих політичних діях, слід зауважити, що протягом тривалого часу ідейної перебудови політичного життя Україна вкрай повільно відмовляється від старих підвалин адміністративно-командної системи. Таким чином, намагання швидко втілити у життя національні ідеї і цінності заради політичної леґітимації набувають характерної для будь-якого тоталітаризму форми прямого наказу, адміністративного втручання, тотального контролю. Прикладів безліч, починаючи від господарських орієнтацій не на економічну вигоду, а на збереження національної самозамкнутості. Найбільш разючі з них, зважаючи на політичну невизначеність економічної перебудови в республіці (згадаймо лише відомий вислів одного з колишніх українських прем’єр-міністрів про необхідність визначитися, який суспільний устрій ми будуємо), можна зустріти у культурному, художньо-творчому житті. Політична практика перших трьох років незалежності в Україні на багатьох прикладах підтвердила влучну характеристику одного з провідних дослідників націоналізму І.Лисяк-Рудницького, що «український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху: націоналізм прагнув охопити своїм впливом усе життя українського народу в усіх його виявах... Націоналістичний рух не обмежувався суто політичними завданнями, а намагався керувати культурним процесом» 11.
Це намагання цілеспрямовано формувати суспільне життя, керувати культурними процесами у посткомуністичній Україні, спираючись на певну ідеологічну систему, утворює відповідні засади для виникнення образу «наукового націоналізму». Річ у тім, що нові провідники національної ідеології використовують ту саму політику тотального втручання у життя людей, на загальні методи якої спиралася доктрина наукового комунізму.
Останнє поняття ми свідомо вживаємо без лапок тому, що марксистське бачення історичного процесу відверто орієнтувалося на норми та ідеали європейської науки – класичного природознавства. Завершуючи так званий проект Просвітництва, марксистська ідеологія сповідувала тотальний раціональний контроль за організацією людського життя та утопію безперервного керування суспільними процесами, які, на думку її засновників, мають спиратися на відкриті розумом закони історичного розвитку людства. Сьогодні мало хто сумнівається у тому, що історичний досвід на терені однієї шостої світу наочно довів неможливість організації політичного режиму на засадах класичного науково-просвітницького світобачення. На аналогічні ідеали підпорядкування розмаїття людського життя певним ідеологічним принципам, «наукове» нормування та тотальний контроль спирається, за своєю сутністю, і концепція «наукового націоналізму». Проте ця концепція має істотні відмінності, що прямо стосуються самого поняття «науковості» націоналістичної ідеології.
Можна бути впевненим, що науковці, які висунули концепцію «наукового націоналізму», ніколи не брали до рук автентичних текстів українських націоналістів, скажімо, такого класика національної думки, як авторитетний Дм.Донцов. Так само безсумнівно, що філософське підґрунтя українського націоналізму у вигляді відомих творів Шопенгавера, Ніцше, Шпенґлера, Ортеґи-і-Ґасета та ін. залишилося поза їхньою професійною увагою як нащадків наукового комунізму. Залишається поза сумнівами одне: ідея «наукового націоналізму» стала можливою на ґрунті разючого накладання політичних орієнтацій комуністичної та посткомуністичної влад на активістське, насильницьке формування суспільно-культурного життя. Проте вони мають діаметрально протилежний світоглядно-філософський зміст.
Його можна зрозуміти з загальних визначень українського націоналізму у будь-якого авторитетного автора цієї ідеології. У її стислому викладі Д.Ткачук відразу зауважує, що «націоналістична ідеологія – це не є штучно видумана теорія (наука)», а «цілий ряд тісно з собою пов’язаних правд..., що на їх підставі розвивається життя... і, отже, життя нації» 12. У Дм.Донцова це загальне положення українського націоналізму набирає центрального значення головної ідеї, яку він пропаґує все життя, – ідеї про засадничу відмінність націоналістичного світогляду від ідеалів європейського Просвітництва взагалі та його похідних у вигляді позитивізму, наукового соціалізму, наукового матеріалізму зокрема. Саме за таку науковість він піддає нищівній критиці майже всіх відомих українофілів та українських демократів, починаючи з П.Куліша й закінчуючи М.Драгомановим та його численними освіченими послідовниками, яких за їхню соціально-просвітницьку та просоціалістичну орієнтацію презирливо нарікає «українським провансальством» (маючи на увазі, що вони відстали від модерної європейської моди на заперечення наукової раціональності). Майже паралельно з Е.Гуссерлем у першій третині XX ст. він на протилежних філософських засадах самостійно розвиває думку про кризу європейської культури та європейського людства (Націоналізм. – Львів-Жовква, 1926; у більш довершеному вигляді ті ж самі думки див. у кн.: Де шукати наших історичних традицій. – Львів, 1937 ). Так само, як і Гуссерль, він вбачає причини такої кризи у світоглядній орієнтації Європи на ідеали Просвітництва та наукового Розуму, тобто в її раціоналізмові. Але, на відміну від відомого феноменолога, український мислитель робить протилежні висновки.
Дм.Донцов всіляко доводить, що криза у Європі, яка 1914 року вибухнула першою світовою війною, є наслідком визрівання національних життєвих світів, кризою, що спричинена зіткненням національних воль до самоствердження, виборюванням свого місця у світі.
Ґрунтуючись виключно на новітній філософській традиції, яка прийняла самоназву «філософії волі», волюнтаризму або ірраціоналізму, він доводить, що граничною основою людського життя, світогляду, ідеології є не раціональна свідомість, а людське воління. Тому його концепція набуває авторської назви вольового націоналізму. Поняття вольового націоналізму Донцова не є випадковим для українського націоналістичного руху в цілому. У цьому понятті у філософсько-обґрунтованому вигляді відбивається головний висновок українського класичного націоналізму, який формулюється таким чином.
Націоналізм у історично усталеному сенсі цього поняття, як воно використовується класиками української націоналістичної думки, є системою «вольових» правд щодо життя нації. Філософське поняття волі, воління є лише загальною формою позначення реальної настанови на втілення у життя людських жадань, прагнень або відбиває те справжнє воління до життя, яке міститься у всіх людських почуттях та переживаннях і яке у своїх джерелах непідконтрольне раціональним міркуванням, а мотивується усіма чинниками людської життєдіяльності. Тому для української нації, для якої стан незреалізованого воління до національно-буттєвого самоствердження є майже постійним, націоналізм набуває реального суспільного сенсу, волі до власної культури, самостійного державницького буття. Проте, як воління та почуття у реальному житті не можуть замінити розум, так само націоналізм не спроможний виконувати функції наукового знання, політичної теорії.
Націоналізм та націоналістична ідеологія не є і не можуть бути такою системою поглядів, що ґрунтується на фактах свідомості або розуму. Націоналізм може ґрунтуватися лише на позанауковому факті воління, на такій, що не зв’язана з попередньою, дії розуму, «волі нації». «Ця воля — це головна прикмета нації і основна точка у націоналістичній ідеології» 13. Таким чином, націоналізм в жодному разі не може бути наукою в її точному європейському розумінні. Наші «новітні» націоналісти просто штучно вигадали, сфантазували «концепцію наукового націоналізму». З огляду на їхню історико-філософську безпорадність з ними можна було б і не сперечатися. Але за ідеєю української націоналістичної політології ховається дезорієнтованість, справжня наукова безпорадність можливих політичних діячів, які будуть використовувати (і вже використовують!) її псевдонаукові положення.
М.Гайдеґґер, виходячи з власного трагічного досвіду панування націоналістичної ідеології та «німецької науки», після Другої світової війни розвинув думку про сутнісний «суб’єктивізм всілякого націоналізму» («Лист про гуманізм»). Проте жодний, хто знайомий з долею та філософським доробком цього великого німця, не стане тлумачити наведене положення як вульґарне заперечення національної ідеї чи національного буття. Йдеться про той справжній суб’єктивізм, тобто небажання та невміння рахуватися із самим реальним життям, що його обов’язково набуває національно зорієнтована свідомість, коли остання бере на себе виконання функцій офіційної ідеології та наукового знання, науки. Річ у тім, що суб’єктивізм націоналізму якраз і виникає у ситуації, що позначається висхідною неможливістю раціонально охопити, раціоналізувати все розмаїття національного воління, з одного боку, та намаганням певної групи людей владно закріпити своє націоналістичне світобачення у вигляді жорстко раціоналізованої «програми», «методології», «науки» або «ідеології» – з другого. Це породжує реальну теоретичну та політичну ситуацію, коли у вигляді обов’язкових для наукового знання «обґрунтувань», «доведень», «пояснень», пошуків «закономірностей» та ін. подаються приватні, часткові або однопартійні відчуття, бажання, прагнення, сподівання, тобто одномірне, неповноцінне, незагальнозначуще й тому необ’єктивне бачення суспільного життя. Спрямованість та сила людського воління історично мінливі. Його закріплення у вигляді дискурсу офіційної ідеологїї чи у формі політичної «науки» буде означати перемогу політичного догматизму і, значить, приреченість суспільства на політичне свавілля й поразку всілякої форми демократії.
Є лише один відомий шлях позбутися можливих наслідків суб’єктивізму, що можуть бути зв’язані із перетворенням національного воління у політичну «науку». У контексті нашої розмови це означає вимогу залишити національну ідею, націоналістичний світогляд тим, чим вони насправді є, – волінням нації до національно-культурного, владно-державницького самоствердження у всіх тих реґіонально дуже різних та суспільно мінливих формах, в яких це воління являє себе у реальному житті та політичній практиці. Це також означає вміння сприймати націоналізм як невід’ємну частину політичного істеблішменту, тобто як закріплену у вигляді усталеної системи поглядів, думок та гасел націоналістичну ідеологію певної групи людей, рухів, партій, тобто у горизонті ідеї демократії.
§5. Ідея демократії та українська протодемократія
Сенс культури та зміст демократичної організації суспільства мають багато спільного, але разом з тим й істотно різняться між собою. Якщо перше із захопленням використовується посткомуністичною владою, нинішніми «швидкими» політиками, то друге (відмінності) або просто не помічають, або не поспішають бачити.
Загальне, перше, просте визначення демократії (політичного панування на відміну від деспотії) дає Арістотель. Він розуміє демократію як практику самовизначення вільних та рівних людей 14. Тобто йдеться про ту суспільну процедуру, коли люди вільно та спільно визначають, яке керівництво їм обрати, яку саме владу бажано мати. На засадах чого вони доходять такої згоди у виборі влади? Для Арістотеля це питання не є проблемою для роздумів. Для «перших демократій» така загальна воля народу (протоконсенсус) була ґарантована спільною традицією та етосом, тобто загальноприйнятими нормами традиційного життя, самоочевидністю культурного співіснування тощо.
Проте для сучасних розвинутих форм демократичного устрою саме питання суспільної згоди, питання громадянського консенсусу є надзвичайно важливою проблемою. Інакше кажучи, це питання тієї програми, на базі якої вільно прийдуть до суспільної згоди різні, але політично рівноправні люди. Це водночас питання леґітимації влади, тобто вільної визнаності «керівництва» більшістю громадян на підставі згоди 15.
Відчуття та переживання переважною більшістю населення України своєї життєво-культурної відмінності від інших великих спільнот колишнього СРСР призвело до ухвалення незалежності понад три роки тому. Не в останню чергу розуміння власної національно-культурної відмінності (не плутати із етнокультурною ідентичністю!) набуло леґітимуючого значення для вільного визнання на референдумі 1 грудня 1991 року власної української влади і необхідності самостійної державної політики. Самостійна політика і політична влада, незалежна держава Україна взагалі можуть існувати й занепадати разом із визнанням або, відповідно, забуттям певної національно-культурної єдності, спільності. Відчуття національно-культурної, якщо хочете, геокультурної спільності й набуло характеру тієї очевидної згоди, яка була потрібна для протодемократичного самовизначення України як політичної одиниці на сучасній мапі світу.
Найпростіше і загальне розуміння культури — розуміння її як того, що спілкує всіх нас у єдиний національний, а поза тим — людський світ. Етнонаціональна єдність — це сув’язь, суспільний зв’язок, природний «консенсус», наданий нам історією, культурною традицією. Український публіцист і мислитель Дмитро Донцов називає цей зв’язок точніше — спільністю волі української громади, спільністю воління до самоствердження. Але — і це найпосутніше — етнонаціональна єдність тепер, за умов розвинутого європейського світу, сучасних економічних зв’язків, людської модерної мобільності, розмаїття інформаційних впливів і т.ін. — далеко не ґарантована традицією. Етнонаціональна спільність сьогодні не може слугувати за єдину основу демократичного консенсусу, на що сподівається багато хто з наших сучасних політиків. Культурний реґіоналізм України — наочне доведення цього безсумнівного факту.
Нинішній етап суспільного розвитку України дає всі підстави кваліфікувати ситуацію як протодемократичну, як лише перший крок у реалізації ідеї демократії.
У своїх глибинах ідея демократичної побудови суспільства нерозривно зв’язана із перспективою подолання національних обмежень і міжнаціональних суперечностей. Найвидатніший теоретик громадянського суспільства, світської етики та права І.Кант бачить «загальний всесвітньо-громадянський стан як лоно, у якому набудуть розвою усі первинні задатки людського роду» 16. Справді, ідея демократії вже за своєю апеляцією до вільної згоди рівних людей принципово не може бути обмеженою гаслом «демократії лише для окремої спільноти серед інших спільнот».
Стверджуючи універсальність ідеї демократії, Кант зовсім не мав на увазі перспективу своєрідної «денаціоналізації», скажімо, східнопрусських німців, а лише вбачав у громадянському суспільстві необхідну умову для досягнення міжнаціонального, міжнародного миру. Так само й сьогодні мета політичного утвердження демократії не заступає нагальних питань українського національно-культурного відродження. Йдеться лише про його сучасне, актуальне тлумачення. Розвинута ідея демократії йде набагато далі простої німотної спільності роду.
«Німотність роду», яка на перебудовчих мітинґах давала буцімто демократичну згоду на висловлювання спільного національного воління, сьогодні, коли треба йти далі, вже не може слугувати за зразок політичної поведінки. Вона може лише слугувати — й служить — підставою старій «новій» номенклатурі, що прийшла до влади на гаслах «розбудови культури», цілком недемократично нав’язувати своє, часткове, недовершене, вузькопартійне бачення суспільного й культурного життя. Тим самим одна частина неоднорідної за культурними, етнокультурними ознаками загальноукраїнської спільноти протиставляється іншим.
Усі теорії розвинутої демократії свідчать: демократія ґрунтується не лише на природній етноспільності. Основою демократії є розвинутий публічний діалог (комунікація) представників різних політичних орієнтацій. Такі комунікативні дії аж ніяк не можуть обмежуватися сліпою, німотною національно-культурною ідентичністю. Справжня національна ідентичність саме й є наслідком розвинутих історичних зв’язків, результатом раціональної комунікації 17 між представниками одного народу, що може складатися з різних субкультур.
Найгучніші апеляції до ідеї демократії в посткомуністичній Україні можна почути від тих політиків, які розглядають суспільне значення їхніх партій та рухів у перспективі «національно-демократичних» перетвоpень. Проте й практичне дотримання цієї самоназви, й політичне осмислення суспільної мети в понятті «національної демократії» містять у собі реальну загрозу «вічного повернення того ж самого» (Ніцше): нескінченного милування протодемократичними ознаками української спільноти і, отже, — політичний нарцісизм й одвічне повторення зужитих романтичних гасел та неоромантичного словника політиків доби чудесного національного визволення.
У цьому контексті принципове значення має критичне вивчення тих мовних, понятійних засобів, які не тільки створюють семантичну культуру політичного дискурсу посткомуністичної доби, а й використовуються (свідомо чи несвідомо) новою владою як головні публічні засоби власної леґітимації.
8 Концептуальні засади української політології / М-во освіти України. — К., 1993. — C.1,5.
9 Там само. — C.7.
10 Ткачук Д. Український націоналізм. — Прага, 1940. — C.10.
11 Лисяк-Рудницький І. Націоналізм // Енцикл. українознавства: Слов. частина. — Париж-Нью-Йорк, 1966.—Т.5. — C.1723-1728.
12 Ткачук Д. Український націоналізм... — С.5.
13 Там само. — С.8.
14 «Політичне панування — панування вільних та рівних над собою». — Див.: Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность: Лекции и интервью. — М., 1992. — С.31,66.
15 Див.: Habermas Ju. Legitimation Problems in the Modern State //Habermas Ju. Communication and the Evolunion of Society. — London: Heinemann, 1976. — P.178.
16 Кант И. Идея всеобщей истории во всемирно-гражданском плане // Кант И. Соч. в 6-ти т.— М.: Мысль, 1969. — Т.6. — С.21. Про універсалістські — загальноцивілізаційні — засади ідеї демократії так, як вона обґрунтовується у теоретиків XVII-XVIII століть, див.: Соловьев Э.Ю. И.Кант: взаимодополнительность морали и права. — М., 1992. — С. 19-27.
17 Найґрунтовнішим доведенням цього положення ми вважаємо: Habermas Ju. Op. cit. — Р.178-206. Зауважимо у зв’язку з цим, що й поняття консенсусу в його точному розумінні як особливої процедури досягнення взаємноприйнятної згоди у процесі публічного обговорення не збігається із тим, що ми вище назвали протоконсенсусом — «німотною» етнокультурною єдністю людей.
