Попередня     Головна     Наступна





РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНА СОЦІОЛОГІЯ ПОСТКОМУНІЗМУ




Суспільство, що його соціологи і політологи сьогодні називають «посткомуністичним», зовні вже мало подібне на так зване «соціалістичне». На поверхні соціального і політичного життя досить багато ознак, що нібито свідчать про зміни і трансформації, які відбулися. «Нові заможні» та «нові бідні» — прошарки, які сформувалися надзвичайно швидко, за один-два роки; небачений потяг до створення різноманітних партій; новий, точніше «нарешті відтворений» пантеон справжніх історичних і культурних героїв держави та нації; переоцінка минулого та бажаного майбутнього – суспільство активно й настійливо продукує та акумулює власні формули самовизначення та ідентичності. Створюється враження, що воно поспішає запевнити себе та інших не тільки у прагненні змінитися, а й продемонструвати реальність і незворотність перетворень. «Нове» — ось слово, яке найчастіше використовується для характеристики поточних процесів. Більше того, все, що відбувається, намагаються подавати як «нове», як зміни на краще чи на гірше. Проте в експансії «нового» уважний спостерігач здатний помітити інваріанти, а також ознаки наявності «старого». В цьому, власне, й полягає завдання соціолога – він прагне відшукати безперервність та наступність.

Водночас треба визнати, що соціальні утворення, що виникають, — стани, прошарки, класи, інститути, організації — іноді важко ідентифікувати за допомогою традиційних соціологічних або політологічних термінів та парадигм: вони не мають аналогів, як не має історичних аналогів спроба трансформувати державно-соціалістичний устрій у демократичний на засадах відносної відокремленості держави від сфер публічної та економічної. Тому деякі соціологи та політологи пропонують різні терміни (на зразок «соціальної ембріології») для вивчення соціальних форм, які мають перетворитися на щось зовсім на них зараз не схоже; або – на зразок «соціальної паразитології» – для спостереження за новоутвореннями, які масово виникають за умов економічної та соціальної кризи і генетично зв’язані тільки з нею; або ж – «соціальної патології» – для пояснення розпаду структур суспільного та повсякденного життя, руйнівних міжетнічних конфліктів, деґрадації моральних норм та системи цінностей.

Ось чому у межах політичної соціології посткомунізму чи не найактуальнішими проблемами сьогодні є розуміння та вільний від ідеологічних упереджень опис процесів соціального поділу та стратифікації (цьому присвячені статті про тенденції структурації та стратифікації, політичну географію України), розробка перспективних підходів до аналізу кризових явищ (стаття про соціальні патології посткомуністичного суспільства). Зрозуміти, що відбувається у посткомуністичних суспільствах, чи справді вони поривають з минулим, допоможе й релевантна інтерпретація політичного дискурсу. Як свідчать спостереження, він досить чутливий до сучасних тенденцій соціальної диференціації і водночас є вкрай консервативним, оскільки зв’язаний з мовою та мовними кліше, які можуть демаскувати поверхове наслідування модній політичній риториці і виявити фундаментальне підґрунтя масових дискурсивних практик. Соціологічне значення мовної комунікації полягає ще і в тому, що вона завдяки виробленню, розповсюдженню і не в останню чергу навіюванню образів соціальної структури та стратифікації може і консолідувати масу у солідарні спільності, і протиставляти одну спільність іншій. Індивіди та групи використовують такі образи також для визначення власної та інших економічних чи політичних ситуацій, власної та інших соціальних і культурних ідентичностей.







ТЕНДЕНЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ СТРАТИФІКАЦІЇ




Якщо вважати моделі соціальної структурації та стратифікації певними напівфабрикатами, що їх витворили цивілізації і які згодом допрацьовуються Україною з урахуванням своєї історико-культурної специфіки, то за три роки незалежності в такій праці не лише не досягнуто успіху, а й, здається, вона ще не розпочиналася. Повсякчасні запевнення влади в прихильності до демократичних ідеалів та ринкової економіки залишалися протягом всього часу передусім лише політичною риторикою, позаяк правові, господарчі та соціальні цінності й гасла не було переплавлено в норми, вони не стали загальними правилами поведінки, що наслідуються. В результаті сталося так, що незалежність України вже має вербалізовану й відбиту в символах політичну історію, але практично не має традиції. Відверта непослідовність у вчинках, обіцянках, закликах, а головне непослідовність у відповідальності — ось риса проминулих літ, яка впадає в око. Лише криві спаду виробництва та інфляції стабільні й незмінні. Наявні ознаки процесу, що його Й.Шумпетер, не вагаючись, міг би визначити як «нетворчу конструктивність та нетворчу деструктивність»: у такій ситуації всі творчі й руйнівні стосовно старого дії лише погіршують ситуацію.

Витоки подібного стану справ об’єктивні з походження і містяться в межах історії незалежної України, а не в зловорожих підступах хоч би яких там зовнішніх сил. Для розуміння того, що сталося після 1 грудня 1991 року, вдамося до метафори. У кінці цього, такого багатого на політичні події, року Україна раптом виявила, що вона має, скажімо, м’язову масу Гуллівера у вигляді гігантських військово-промислового, металурґійного, вугільного та ін. комплексів. Усі вони перед тим працювали на весь колишній Союз, і от раптово дісталися суверенній республиці як неочікуваний спадок. Одразу ж з неминучістю виявила себе індустріальна гіпертрофованість, до того ж з індустрією технологічно застарілою. З другого боку, як держава Україна являла собою Хлопчика-мізинчика з мініатюрним, місцями зовсім не сформованим соціально-політичним кістяком, без жодного досвіду самостійного й самодостатнього існування, без чіткої концепції державності, що підсумовувала б сподівання й орієнтації широких верств населення.

Таке химерне поєднання гігантського та мініатюрного, зужитих і недоформованих структур перекинуло Україну горілиць і зробило нерухомою. Подібний стан, як відомо, загрожує пролежнями. Так і сталося: в соціально-економічному тілі утворилися, кажучи мовою філософів, «непрозорості» і «непроникності», які позначили цілком автономні зони самоорганізації, що живуть за власними правилами й нормами і виробляють стратегії структурації та стратифікації лише для себе й неухильно дотримуються їх. Суспільне ж тіло в цілому не реформується і не проґресує, тобто залишається історично нерухомим. Свідчень цього на поверхні соціального життя аж занадто. Чи не найпоказовіші в цьому плані намагання ось уже другого президента створити «вертикалі влади». Тут наявний натяк, його досить легко зрозуміти щодо взаємної ізольованості центральної й місцевої влад — політичних посудин, які не сполучаються, але мають бути сполученими. Деякі Укази Президента відкликаються невдовзі після введення у дію, уряд не може зрозуміти химерних реакцій виробничих та комерційних структур на рішення, що приймаються, — життя з усією очевидністю йде за власними правилами, не подібними до тих законів та постанов, що їх виробляє влада.

Окрім того, організації та структури, що їх необхідно формувати, відтворюються за матрицями й моделями відверто бюрократичного й тоталітарного взірців. Ось приклад з галузі науки (проте щось подібне відбувається і в інших сферах діяльності). В Україні, як відомо, досить швидко було створено Вищу Атестаційну Комісію для офіційного підтвердження та утвердження наукових ступенів і звань, і нині вона вже зарекомендувала себе як установа чи не більш відстала й залюбки готова диктувати науковій спільноті зразки поведінки, а також наглядати за нею, ніж колишня загальносоюзна ВАК. Подібна установа органічна для жорстко централізованої держави і спроможна ефективно функціонувати лише в рамках гіпертрофованої бюрократичної системи комуністичного зразка.

Далі, за всієї наявної соціально-економічної руїни, економіку України аж ніяк не можна назвати грою без шансів на виграш. Тут є знавці правил господарчого змагання в умовах невизначених правил і непередбачуваних наслідків. Тут виникають великі капітали, створюються нові підприємницькі структури, що процвітають за будь-яких найжорсткіших обмежень з боку офіційної влади, тут активно плетуться складні мережі еквівалентних та нееквівалентних обмінів. Досить швидко, надто ж у великих містах, склався своєрідний «виробничо-дозвільний клас» — численна група молодих та енерґійних індивідів з високими доходами, яких обслуговує розгалужена мережа нічних казино, барів, ресторанів, дорогих магазинів тощо – інфраструктура для витрачання здобутого у вільно конвертованій валюті. А поруч – зони господарської анемії, занепаду й розпаду економічної тканини, незворотної втрати мотивації до праці, черги по дешеві продукти.

Це зовсім не соціальні «контрасти», це — цілком суверенні анклави в соціально-економічному просторі посткомуністичної України з переважною тенденцією до подальшого замикання на собі. Індивіди, що до них належать, вже майже не вступають у контакти – вони відвідують різні магазини; центри великих міст — раніше традиційне місце проживання високопоставленої державної та партійної еліти — поступово заселяються «новими заможними» (вони ж таки активно забудовують пригороди), а «спальні райони», як їх називає населення, зводяться все далі від ділового та комерційного центру; вони користуються різним транспортом: перші власним, другі комунальним, що працює все гірше. Таке відокремлення життєвих вдач і сфер життя, відсутність безпосередніх контактів безумовно сприяє послабленню соціальної напруги і є деякою «хитрістю» соціуму, ніби інстинктом самозбереження, який запобігає концентрації руйнівної соціальної енерґії. Проте тим більше навантаження припадає на масовий та політичний дискурс — саме в ньому ці два шари протиставляються (докладніше про це у главі 4 цього розділу).

Новий соціальний поділ є наслідком невпевненої, зі збоями праці механізму відтворення соціальної структури. Тому в результатах такої роботи — а ними є великі суспільні групи і верстви населення — уже важко впізнати риси, добре знайомі з минулих часів, практично непомітні риси бажаного майбутнього, але вдосталь репрезентовані нові, часто-густо несподівані. В елементах соціальної структури, що формується на наших очах, настільки непередбачувано поєднується або співіснує старе й нове, нежиттєздатне й таке, що вирує енерґією, що стає все важче відійти від думки про стихійну структурацію на зони непроникності українського суспільства або ж заперечити її.

Такий ефект якоюсь мірою спричинений тим, що певної самостійності набули й окремі ланки механізму, відповідального за відтворення нормальної або такої, якої потребує суспільство, соціальної структури. Три ланки цього механізму взаємно дистанціювалися одна від одної: соціальні інститути (передусім держава); ціннісно-нормативна система, яка забезпечує відповідну міру солідарності й згоди між групами та верствами населення; нарешті, дії індивідів та груп, які в принципі мають бути підконтрольними тим чи тим соціальним інститутам та орієнтованими на леґітимні, загальнообов’язкові та ціннісно підтверджені взірці й моделі поведінки.

Саме тому із структуротворчою роллю та роллю підтримки залежних від них класів, груп та категорій населення ані держава, ані наявні (розвинуті й нерозвинуті) елементи ринку (тобто другий найважливіший інститут суспільства, що перебуває в Україні на початкових стадіях становлення), безперечно, не справлялися. До того ж ціннісно-нормативна система, яка відповідала б новим цілям соціального розвитку та стратифікації, загальнообов’язкова для більшості і нею таки підтримувана, лише має скластися і стати леґітимною. Тільки в розвинутих формах вона може справляти вирішальний вплив на міру міжгрупової солідарності і згоди, надихнути до життя нові соціальні групи та верстви населення, незвичні для традиційних (соціалістичних й більш старих) уявлень, проте адекватні новим соціально-економічним реаліям.

На тлі кволості, бездіяльності або вкрай немічних реакцій головних інститутів суспільства, коли бракує загальновизнаної системи цінностей та ідеалів, структуротворча, соціально диференціююча роль держави, ринку та інших соціальних інститутів практично повністю перейшла на бік спонтанної діяльності індивідів та їхніх корпоративних об’єднань, набула форм «рефлексу виживання» в умовах пристосування до кризових обставин. Можна стверджувати, що ситуаційні, короткочасні, а часом і просто випадкові чинники формування соціальної структури переважали над довготривалими, точніше сказати, «системними» чинниками, притаманними економікам, що динамічно розвиваються, тим соціальним інститутам, які стабільно функціонують, а також леґітимним цінностям і нормам.

Як закономірний підсумок виникнення й утвердження зон непроникності в механізмі відтворення соціальної структури, в ній вкрай повільно формуються соціальні утворення, спроможні за оптимальних умов стати основою ринкової економіки (підприємці, фінансисти, менеджери, торговельні та фінансові посередники). У подібній ситуації значно швидше з’являються й оформлюються «несистемні» елементи структури, які здебільшого не мають перспектив розвитку, але володіють здатністю до самовідтворення, обстоювання власних інтересів та потреб завдяки доступу до дефіцитних ресурсів, створенню нових, у тому числі нелеґітимних, неправових можливостей задоволення економічних, соціальних та політичних домагань.

Соціальний поділ на слабнучі елементи структури (верстви і категорії населення), з одного боку, і такі, що міцніють та процвітають, а також стійко підтримують, не допускають зниження свого матеріального й соціального статусу — з другого, є нині чи не найвиразнішим, він чітко позначився у суспільному житті. У них різна доля і різні перспективи на найближче й більш віддалене майбутнє і відповідно дуже різне соціальне самопочуття індивідів, які до них належать. У тих людей, що входять до першої категорії (слабнучих елементів), спостерігається криза відчуття належності до держави, криза ототожнення себе з нею. Річ у тім, що рівень освіти, компетентність, досвід вже не забезпечують статусну стабільність та безпеку, не в змозі запобігти зниженню життєвого рівня і стандартів споживання. Правила, згідно з якими сьогодні розподіляються матеріальні та соціальні блага і реґулюється доступ до них, мають мало спільного як з плановою, так і з ринковою системами господарювання.

Для багатьох вони в кращому разі незрозумілі, випадкові, у гіршому — несправедливі, принизливі. Важливим наслідком такого стану є проґресуюча деструктурація та дестратифікація частини економічно активного населення, зв’язаного головним чином з державною власністю. Зростаюча стурбованість, відчуття соціальної деґрадації, несформованість економічних інтересів визначають самопочуття цієї категорії. Звідси криза статусу громадянства, позаяк держава не виправдовує їхніх соціальних сподівань. Причому криза статусу громадянства супроводжується і доповнюється кризою професійної та особистісної ідентичності, вони розвиваються на тлі загальної неспроможності індивідуально, та й навіть у кооперації з колеґами, протистояти зниженню рівня життя.

І, навпаки, верстви населення, що процвітають і міцніють, гостро зажадають додати до матеріального благополуччя ще й відповідну частку соціальної поваги і визнання, ціннісного підтвердження леґітимності власного існування. Це носії соціально-економічної компетентності, їм відомі правила, за якими провадиться розподіл та обмін обмежених ресурсів, вони здатні задовольняти свої різноманітні потреби. Відмінності в одязі, стилі життя вказують на соціальну дистанцію від інших спільностей. Проте задоволення їхніх ціннісних домагань можливе за умови утвердження ціннісно-нормативних уявлень, які, вочевидь, заходять у конфлікт з попередніми, носіями яких є слабнучі елементи соціальної структури.

Неоднорідна й та категорія населення, якій вдається підтримувати свій соціальний та матеріальний статуси. Частина її, певно, зацікавлена в збереженні нинішнього становища, оскільки головним джерелом її прибутків є експлуатація відтворюваних кризовою ситуацією можливостей володіти ресурсами і обмінювати їх. Активно конструюючи паралельні офіційним системи господарювання та обігу благ, вони конкурують з ринковими й державними структурами, неминуче заходять у конфронтацію з ними, але не менш часто, очевидно, доходять з ними згоди про розподіл сфер впливу, пропорції розподілу прибутків та привілеїв. Інша частина згаданої категорії начебто внутрішньо не схильна видобувати вигоду з кризової ситуації, але змушена робити так, поступаючись тискові несприятливих обставин.

Безладдя й хаос, непевність у тому, що стосується певного моделювання бажаного соціального поділу, може бути наслідком неструктурованості соціального цілого. Проте той самий ефект настає й у разі глибокої структурованості за наявності зон непроникності та непрозорості. В Україні ми, безперечно, маємо справу з останнім феноменом – соціальна тканина не суцільна, вона має розриви. Причому подібний характер поділу соціального цілого є й наслідком загальної кризи, і передумовою її подальшої консервації.

Завдяки дії різних чинників у масовій свідомості складається легкий для сприйняття біполярний образ соціальної структури, зафіксований різними опозиціями: «верхи – низи», «сильні – слабкі», «ті, що процвітають, — ті, що зубожіють», «компетентні за даних обставин — некомпетентні за даних обставин», «ті, що виграють, — ті, що програють». Відбувається, таким чином, суперечлива соціальна структурація та стратифікація посткомуністичного суспільства. Найбільш компетентні й активні змінили професію, знайшли додаткову роботу, намагаються не припустити зниження рівня життя. Інші все ще сподіваються на допомогу, захист, культивуючи патерналістські настрої і очікування, відповідним чином голосуючи на виборах у вищі органи влади. Серед чинників стратифікації все більш суттєвим стає здатність та спроможність використовувати наявні можливості для підвищення статусу, з успіхом поводитися в нетрадиційних різновидах діяльності. Отже, на перших етапах перетворення державно-соціалістичного суспільства посткомуністична модель структурації та стратифікації нагадує скоріше модель конфліктного типу, аніж функціонального.





Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.