Попередня     Головна     Наступна





КОРУПЦІЯ ЯК ПОЛІТИЧНИЙ ФЕНОМЕН ПОСТКОМУНІЗМУ




§1. Корупція у посткомуністичних країнах

Термін «корупція» в політичному лексиконі означає «підкуп» і «продажність» службових осіб, охоплюючи тим самим два взаємозв’язаних аспекти однієї із форм відчуження «слуг народу» від самого народу.

Корупція трапляється в будь-якій політичній і економічній системах і є складовою механізму експлуатації суспільства бюрократичними структурами. В умовах функціонування демократичних або авторитарних механізмів забезпечення нормальної життєдіяльності соціума корупція є другорядним явищем, яке істотно не впливає на загальнодержавну ситуацію або стає більш-менш контрольованою. Проте в умовах як авторитарних, так і демократичних режимів корупція може перетворюватися на структуротворчий елемент політичного та господарського життя суспільства. Це можливо тоді, коли серед широких верств населення переважає нестримне користолюбство.

Боротьбу з корупцією декларують держави практично усіх типів. Більш того, усі держави змушені тією чи тією мірою боротися з нею. Така боротьба може полягати у створенні системи надійних правових та інституціональних ґарантій суспільного і політичного контролю (демократичного чи автократичного) діяльності державних органів, різного роду організацій і окремих осіб, а може зводитися лише до вимушених заходів владних структур, спрямованих на відновлення елементарного порядку в суспільстві, перерозподіл сфер впливу поміж різними кланами панівної олігархії і формуваннями мафіозного типу тощо.

Безпосереднім суб’єктом корупції як особливого роду суспільних відносин, тобто таким, вчинки (або потурання) якого (за певну винагороду) на користь інших осіб мають конкретні протиправні, аморальні і суспільно небезпечні результати, може виступати державний чиновник будь-якого ранґу, політик чи функціонер громадської або господарської організацій. Особами, які отримують вигоду від його дій, можуть бути: індивіди, вітчизняні чи зарубіжні фірми, політичні та громадські організації, спецслужби іноземних держав.

Як засвідчує досвід посткомуністичних країн, в умовах корупції відбувається специфічний «розподіл влад», а точніше розподіл влади між політиками-прагматиками, особисто відданими керівнику країни, особами, котрі належать до «клану» керівника, а також особами, спілка і взаємна довіра між якими скріплені разом пролитою кров’ю, і різного роду політиками-романтиками, політичні орієнтації яких варіюються залежно від культурно-історичних особливостей конкретної держави і політичної кон’юнктури, а також мафіозними колами, які представляють криміналізований національний капітал і компрадорську буржуазію.

У багатьох державах з такими режимами видаються правові нормативні акти про боротьбу з корупцією. У цій нормотворчій діяльності найчастіше дається взнаки давня бюрократична традиція — шляхом видання правових актів, позбавлених реального механізму досягнення декларованих цілей, створювати видимість активної діяльності, імітувати соціально значущу державну функцію. «Боротьба з корупцією» досить часто виливається в розправу з представниками політичних і економічних кланів, які є суперниками, або ж в один із заходів леґітимації керівною олігархією свого політичного курсу. Груповий еґоїзм витискає стратегію забезпечення національних інтересів. І в цьому немає нічого незвичайного, це досить поширений спосіб дій за проґресуючої моральної і економічної кризи. Досить згадати досвід розвитку деяких африканських держав.

Надприбутки, отримані незаконними шляхами, дають можливість багатьом теперішнім посткомуністичним можновладцям матеріально забезпечити не лише самих себе і своїх дітей, а й ґарантувати здійснення найвишуканіших забаганок їхнім «майбутнім поколінням» — спадкоємцям незліченних приватних статків, що створюються нині за рахунок розпродажу власної країни.

Немає таких перешкод, через які корумповані і мафіозні кола не готові переступити, немає таких соціальних норм, які вони не зважилися б порушити. Світове співтовариство також не може не усвідомлювати серйозної небезпеки, зв’язаної з подальшою криміналізацією цілого ряду політично нестабільних реґіонів світу, надто посткомуністичних. Все це дає підстави для висновку, що проблеми корупції незабаром, безумовно, знаходитимуться у центрі політичної боротьби.


§2. Українська клептократія

Україна, як інші новостворені після розпаду СРСР держави, отримала розкладені і здеформовані громадські, політичні, державні та економічні структури. Це поставило перед нею надзвичайно складні проблеми, що їх, з огляду на постійні територіальні претензії до неї північного сусіда, потрібно вирішувати якнайшвидше.

Американський радянолог Моше Левін образно відзначав, що під час першої сталінської п’ятирічки радянська держава «з’їла» громадянське суспільство, в тому числі економіку: «Вона (перша п’ятирічка.— Ред.) була унікальним процесом соціального перетворення, проведеного державою. Держава зробила набагато більше, ніж «проведення» перетворень: вона замінила собою суспільство, стаючи єдиним ініціатором діяльності і контролером усіх важливих сфер життя». У процесі державного будівництва «суспільна структура була, так би мовити, цілком засмоктана державним механізмом, була немовби повністю асимільована ним» 13.

Іншими словами, Сталін на практиці реалізував геґелівську ідею створення державою «громадянського» суспільства через (якщо скористатися марксистсько-радянським «новоязом») державну надбудову, що сама для себе ґрунтує свій соціальний базис. Створення командної економіки та залучення до неї через примусову, суцільну колективізацію селянства сільського господарства відвело економічному чиннику другорядну, цілком залежну від політики роль. У державі, де 90% економіки є власністю держави, економічні проблеми просто неможливо розв’язати неполітично.

Влучно визначає ситуацію посткомуністичної руїни американський політолог Олександр Мотиль: в Україні є люди і речі, але немає механізму, який може ними керувати. Замість держави, яка ефективно провадить оподаткування і «поліціювання» певної території (функції держави за Максом Вебером), є те, що Мотиль називає «недорозвиненою і вкрай корумпованою українською псевдодержавою» 14.

Після розпаду СРСР Україна, міністерства і відомства якої були здебільшого «поштовими скриньками» для наказів з Москви, отримала замаленький, інтелектуально слабосилий, до того ж значною мірою «васалізований» механізм виконання завеликих завдань — від будівництва житла до продажу продуктів у гастрономах.

Закономірно, що більшість механізмів контролю та планування швидко дезінтеґрувалися. Замість приватизації відбулася, сказати б, феодалізація державних підприємств, керівники яких, маючи в своїх руках адміністративні важелі, масово повідкривали свої приватні кишенькові малі підприємства. Зрозуміло, що це дало можливість таким «приватизаторам» продавати власність «своєї» чималої частини державної економіки відносно дешево малим підприємствам, які штучно отримували високі прибутки, а фонди залишалися за державним сектором. Тобто відбувся унікальний, але безперспективний процес часткової приватизації, де прибутки потрапляють у приватний сектор, а борги зависають на державі. Державні підприємства швидко перетворилися на феодальні годівниці, втратили будь-які стимули для ефективного функціонування. Це не в останню чергу спричинило структурну економічну кризу, яку неможливо припинити без фундаментального переосмислення ролі держави в суспільстві, відокремлення приватного сектора економіки від державного та створення ефективних стимулів до виробництва продукції.

Структурні проблеми вже самі собою могли би призвести до економічного хаосу, катастрофічного зменшення виробництва продукції і, як наслідок цього, до відчутного зменшення прибутків у населення. Номенклатурна часткова приватизація призвела до зосередження величезної грошової маси (її практично неможливо поки що виявити) в осіб, захищених великими державними посадами, які до того ж мають реальний вплив на формування економічної політики держави. Вони зацікавлені у тому, щоб політика державного кредитування, яка створює інфляцію через структурний бюджетний дефіцит, тривала. Цей дефіцит породжує грабіжницьку податкову політику, яка, своєю чергою, призводить до того, що сьогодні практично немає сенсу займатися леґальним бізнесом. Грошовий голод держави має тенденцію тягнути економічну діяльність у «затінок», де держава не може її контролювати своїми інституціями.

Інші визначальні чинники, що вплинули на розладнання економічного організму України, — її раптове всезагальне відмежування від так званого «єдиного народногосподарського комплексу», куди вона була штучно інтеґрована без будь-якої економічної логіки та уваги до реґіонально-національних потреб і інтересів. Щоб запобігти небезпеці українського «економічного сепаратизму», виробництво налагоджувалося таким чином, що чимало підприємств були ізольовані і від матеріалів, і від ринку. Наприклад, український титан перероблявся в Росії. У результаті цього Україна сьогодні має продавати дешевий необроблений титан, а російські підприємства, що працювали на «українському» титані, не мають достатньої сировинної бази у себе в Росії.

Логіка підказувала два можливі виходи з цієї ситуації: безробіття або інфляція. Держава обрала інфляцію. Цей вибір був детермінований ще одним важливим чинником — психологією громадян новоствореної держави, які в основній своїй масі хоч і виявляли незадоволення комуністичним режимом, все-таки звикли дивитися на державу як на універсального мецената, відповідального за все. Під тиском такої «соціальної свідомості» керівники держави не знайшли в собі сили піти на шокову терапію, лякаючись соціального вибуху, хоча, як показав час, постійне психологічне пригнічення протягом тривалого часу, безвихідне економічне становище більшості населення — погані помічники у радикальних економічних реформах, тому що неґативно впливають на мораль і норми співжиття громадян країни.

Сьогодні єдина модель ринкової економіки, відома переважній більшості населення, — це модель «чорного» ринку. На відміну від Америки, де організована злочинність інфільтрує леґітимний бізнес, в Україні організована злочинність (колишні банди, які контролювали, скажімо, проституцію та скупівлю краденого) створила великі комерційні фірми, які часто вступають у конкуренцію з фірмами з другого нелеґального джерела фінансів — заборонених (тепер частково леґалізованих) компартії і комсомолу. До речі, те, що діяльність колишніх бандитів і колишніх партійних діячів збіглася, призвело до того, що населення не бачить між ними жодної різниці, об’єднуючи їхню діяльність одним словом — «мафія». Розвиток ринкової економіки на засадах «чорного» ринку культивує культуру економічної діяльності ближчу до Аль Капоне, ніж до західного бізнесу. Банкіри не можуть жити без особистої охорони, що складається з представників колишніх спецназів, бо конфлікти, що їх на Заході розв’язують за допомогою адвокатів, тут дешевше і ефективніше розв’язують вибухівкою. Неможливо відкрити навіть маленький кіоск без неофіційних податків певним, сказати б, «інстанціям».

Треба зазначити, що коли кримінальні структури доросли до леґітимного бізнесу, відбулася своєрідна леґалізація й «мафіонізація» бізнесу взагалі. З одного боку, вони створили банки й інші великі приватні фірми, не відкидаючи своєї традиційної сфери «діяльності». Неспроможність держави нормально оплачувати міліцію та інші охоронні органи, а також технічно оснастити їхню діяльність дала злочинним організаціям можливість «інфекціювати» інші малі підприємства через вимоги неформального податкування рекету-протекції. Більшість власників малого та середнього бізнесу добре знає, що неможливо безпечно працювати без такого «страхового внеску» якомусь досить впливовому «хрещеному батькові».

Колишні партапаратники мають свої структури контактів і асоціацій, що допомагає їхньому сучасному «бізнесу».

Стало фактом, що ніхто не може жити на офіційну зарплатню. З одного боку, потреба «лівого» прибутку спричинила несерйозне ставлення до головної роботи, яку потрібно відбувати, аби не входити в суперечності з чинним законодавством. А це призводить до значних економічних збитків. З другого — зубожіння певних соціальних верств неминуче призвело до швидкого розповсюдження корумпованості, яка набула структурного характеру. Все це можна визначити одним словом — «клептократія» — влада злодіїв. Це не означає, що всі державні діячі, службовці продажні або крадуть, але досить рідко можна знайти людину, яка, приміром, не маючи можливості купити дитині черевики, відкине можливості додати щось до особистого прибутку не зовсім законним шляхом. В цьому сенсі можна сказати про «хабаризацію» цілої структури політичної влади й державної адміністрації.

Крадіжки також набули структурного характеру, надто ж коли йдеться про ґарантовані, державні кредити. Тут за найліпшу ілюстрацію може слугувати справа номенклатурного кооперативу «Земля і люди» під керівництвом колишнього міністра сільського господарства й теперішнього заступника голови Верховної Ради України Олександра Ткаченка. Як відомо, пан Ткаченко в 1993 році отримав для цього кооперативу кредит на суму 70 млн. доларів США від Нью-Йоркського банку «Сітібанк» на купівлю американського кукурудзяного насіння. Певну кількість насіння справді закупили. (Потім п.Ткаченко сказав, що воно було зіпсоване). Решту кредиту витратили на придбання 32 американських автомобілів, телевізорів, комп’ютерів, факсів, меблів та інших товарів масового попиту. На погашення цього кредиту, бо кооператив не розплатився, Україна витратила 53 млн. доларів. На сьогодні ще залишився борг (близько 20 млн. доларів) американському банкові 15.

Ця історія показова в тому сенсі, що потреба захистити «підгодівлю» конкретних політичних діячів впливає на цілий простір політичного життя, навіть формує його. І свідчить вона про те, що крадіжки мають характер політики.

Українська клептократія — важливий чинник нестабільності і в економіці, і в політиці. Але як форма влади вона нежиттєздатна і тимчасова, бо не може зупинити процес зубожіння населення і утримувати ефективний контроль над військом та міліцією. Є два можливі варіанти розв’язання цього гордієвого вузла. Або Україна зважиться на радикальні економічні реформи, на приватизацію і роздержавлення до розмірів, коли держава буде здатна виконувати функції, які на себе бере, і через формування демократичного громадянського суспільства стане безпосереднім та рівноправним учасником родини націй (можна це назвати польським варіантом). Або стане країною другого ґатунку, яка може брати участь у світовій цивілізації тільки через медіацію російськоцентричного СНД, який її проковтне, тобто здійсниться так званий білоруський варіант.


§3. Корупція і корпоративні інтереси

Більшість суджень про економіку та політику, поширених сьогодні серед учених і практиків — економістів, політиків, експертів, політологів, — обґрунтовується таким чином: мовляв, існує якийсь об’єкт-суспільство, економічне життя, відносини котрого слід лише правильно зрозуміти, вивчити, зробити правильні висновки, створити на цій підставі добрі програми перетворення і... трансформації у потрібному напрямі врешті-решт здійсняться. Тобто водночас передбачається, що є хтось, хто бажає з цього об’єкта зробити дещо досконале. Але, звичайно, щоразу трапляється так, що з цих благих побажань нічого не виходить. І кожного разу знаходяться виправдання: то план не такий, то проект недосконалий і т.ін.

Проте суспільство — це не пасивна річ, не мертвий об’єкт. Це річ активна, яка має, сказати б, власну динаміку економічного життя. Говорять, наприклад, про вплив політики на економіку, але економіка ще більше впливає на політику, навіть якщо цей вплив не надто наголошується самими політиками. Скажімо, Селянська партія, вона таки фракція в українському парламенті, вона таки представляє інтереси сільськогосподарських корпорацій та голів колгоспів України. 80 відсотків рішень, які вони підтримують або не підтримують, безпосередньо випливають з їхнього економічного, корпоративного інтересу.

Слід звернути увагу й на інший аспект цієї проблеми. Якщо більшість населення годується не за рахунок своєї заробітної платні, а через зв’язок із селом чи завдяки іншим заняттям, то чому ж все-таки переважна більшість населення ще тримається за свої робочі місця? Чому не закриваються підприємства, а люди, отримуючи, скажімо, на заводі ім.Артема в м.Києві зарплатню, на яку неможливо прожити, все-таки залишаються там? І тут може бути така відповідь на ці запитання. Якщо люди починають формувати економічні відносини поза й окрім основного місця праці, місця їхньої «виробничої прописки», тобто неофіційно, фактично нелеґально, нелеґітимно з погляду юридично-виробничих норм, то над ними з невідворотною необхідністю вибудовується досить потужна верства корумпованого суспільства. Корупція структурується у вигляді корпоративних представництв у верхніх ешелонах влади — чи в уряді, чи в парламенті і т.ін. Інакше кажучи, через леґальні структури виробництва і влади знаходять свій вихід, свою приховану леґалізацію корпоративні інтереси іншого роду — приватного виробництва або приватної торгівлі і, нарешті, корпоративний інтерес власне кримінальних структур. Це може відбуватися і без чіткого усвідомлення факту представництва цих інтересів тими чи тими державними чиновниками та вищими виборними особами. Але немає жодної ґарантії, що ця первинна невинність не переросте з часом у свідоме лобіювання цією частиною еліти корпоративних (замість загальнодержавних, суспільних) інтересів і в їхнє подальше інституціональне закріплення.

У цілому цей процес має об’єктивний характер. Однак про яку політику і про які реальні економічні програми і реформи може йтися, коли елементарно не враховується факт наявності потужних корпоративних інтересів у середовищі керівної еліти? Як можна планувати реформи, не приборкуючи ці напівлеґальні і практично нелеґальні представницькі інтереси? У випадку із Селянською партію цей процес не складає великої загрози. Тут інтереси виходять, зрештою, на леґальний рівень, завдяки чому стає відомим, чого бажають, наприклад, представники колгоспно-феодальної корпорації. Вони не можуть допустити радикальних змін, зв’язаних із земельною власністю, обстоюючи ту її форму, в якій вона існує. Є й такі корпоративні «програми», про які ніхто нічого не знає. І на час складання офіційних планів їх, звичайно, не враховують.

Так, слідом за Президентом України Кучмою можна говорити про соціальне партнерство. Цілком зрозуміло, що це проґресивна теза вже хоч би тому, що вона визнає існування різноманітних суспільних інтересів і різних суспільних груп. Раніше цього ніхто офіційно в Україні не визнавав. Вважалося, скажімо, що директор представляє інтереси свого трудового колективу. Вважалося, що директор, який відпочиває із сім’єю в Швейцарії, має той самий інтерес, що й робітник цього підприємства, який отримує п’ять доларів на місяць. А тепер різні інтереси різних суспільних груп і класів принаймні визнаються. Та який з цього випливає висновок у запропонованій Президентом програмі? Слід підвищити заробітну платню більшості населення. Інакше кажучи, визнається, що є хтось, на чиї доходи потрібно орієнтуватися, тобто підтягувати доходи решти до рівня цього політико-економічного інкоґніто. Про останній, втім, не говориться нічого. Хоча б з пропаґандистських міркувань варто було б запланувати прийняття закону про податок на предмети розкоші.

Зрозуміло, цілком можливо, що цей стихійний процес корпоратизації посткомуністичного суспільства сам собою не такий уже й страшний. Тут більш небезпечною є диспропорція у представництві інтересів різноманітних груп. Інтереси багатьох прихованих і явних корпорацій в цьому проекті економічних перетворень зовсім не представлені. Скажімо, інтереси профспілок як леґальної корпорації в ньому фактично не знайшли місця. Програма враховує інтереси переважно леґального бізнесу та державно-промислових структур. А це означає: інтереси досить великої частини людей, що їздять підторговувати, існують на додаткові заробітки, привозять продукти з села і т.ін., зовсім не враховуються. А головне — не враховуються явно, леґально й інтереси тих прихованих суспільних корпоративних утворень, про які йшлося вище. А це може призвести будь-яку, навіть прекрасно продуману програму до сумного результату — економічного провалу. Взагалі в Україні (як і в багатьох інших посткомуністичних країнах) все може закінчитися випадком.




13 Lewin М. Society, State, and Ideology During the First Five Year Plan. Cultural Revolution in Russia, 1928-1931/Ed. S.Fitzpatrick. - Bloomington, 1978.- P.41

14 Motyl A. Dilemmas of Independence: Ukraine After Totalitarianism. - N. Y., 1993. - P.54-55; 65

15 Демос. - 1994. - №1.





Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.