Попередня     Головна     Наступна





ПОЛІТИЧНА ГЕОГРАФІЯ УКРАЇНИ




Чи не найприкметніша ознака країн, що утворилися по розпаді СРСР, — хутко сформована й виразно окреслена неоднорідність політичного простору. За кілька років однопартійна гомогенність поступилася місцем багатоманіттю рухів і партій. Тільки ж не лише вони конституюють мозаїку політичного поля — вона зумовлена також політичними вподобаннями й вибором населення, яке проживає у конкретних реґіонах тієї чи тієї країни. Натомість вибір обумовлений деякими глибинними підставами.

У сучаснім політичнім дискурсі використання географічних опозицій — явище скільки поширене, стільки ж умовне. До протиставлення «захід — схід», «північ — південь», «нові землі — старі землі» вдаються для стислої, майже метафоричної вказівки на комплекс соціально-економічних та політичних незбігів, що утворюють рельєф, «географію» соціокультурного простору. Давно помічено, що політична географія використовує як матрицю географію історико-культурну, але леґітимності й завершеності набуває внаслідок мобілізуючої праці суб’єктів, зацікавлених в артикуляції соціально-культурних відмінностей з метою здобути доступ до влади.


§1. Історичне підґрунтя політичної географії України

Соціально-культурна неоднорідність України — плід примхливої й вільної гри історичних обставин. Її західний реґіон — Галичина й Буковина — тривалий час був складовою частиною імперії Габсбурґів, згодом Польщі й Румунії, а до України його приєднали під час Другої світової війни. Все те, що на північ та схід від цього реґіону, підлягало дому Романових, після 1917 року — СРСР. Східні й північні райони сучасної України останні три століття заселяли й обживали росіяни та українці — вельми строкатий за життєвою вдачею люд. Нову хвилю переселень, супроводжувану взаємодією й трансформацією культурних зразків, настанов і орієнтирів поведінки, спричинила індустріалізація Донбасу та Придніпров’я. Теперішнього вигляду кордони України набирають в 1954 р., коли до її складу увійшов Крим, більша частина населення якого проживає там у першому та другому поколіннях.

Історично зумовлені «націоналізація» заходу та «інтернаціоналізація» сходу — такі дві найвпливовіші й такі різні тенденції, що сформували у населення навзаєм відмінні «способи відчувати, думати і діяти» (Дюркгейм). На рівні буденних уявлень складалися образи справжнього й позірного українства. Галичани Західної України дивляться на наддніпрянців як на денаціоналізованих «малоросів». Останні ж сприймають галичан як ультранаціоналістичних «бандерів». Протистояння, породжене Другою світовою війною, санкції переможців і навзаєм протилежне витлумачення того, що сталося, посилювали розкол принаймні на дві України в межах єдиного географічного простору.

Відчуження давалося взнаки і на особистісному рівні. Є, приміром, свідчення того, що молоді українці, вивезені на роботу до Німеччини у 40-і роки, ставились один до одного з недовірою. Знаки їхнього роз’єднання зберігалися в еміґрації в Америці та Європі 9.

Отож домінуючою для України є географічна опозиція «захід — схід». Тут «схід» репрезентує також північ і південь, бо щодо Галичини й Буковини у фізичному просторі – вони розташовані «далі на схід». Певна річ, випадковим, але вельми символічним збігом є те, що у слов’янськім світогляді саме цю географічну вісь мають за найсуттєвішу — за рухом Сонця, од світлого сходу до темного заходу 10. Тільки якщо у світогляді давніх слов’ян межи сходом і заходом неодмінно мав місце і фіксувався певний центр, то сьогодні у висловлюваннях політиків та деяких засобів масової інформації помітна тенденція ствердити дуальну, різного змісту національну самоідентифікацію двох Україн 11. Суть справи, втім, до націоналізму аж ніяк не зводиться.

У якому розумінні вибори президента конституювали політичну географію України?

Не надто прихильні до соціології спостерігачі не без іронії заявляють, що функції цієї дисципліни фактично вичерпуються пошуком вірогідних підтверджень того, що всім і так відомо. І справді, хто ж в Україні не знає про відмінність східних і західних територій. А проте соціологи воліють спиратися у своїх дошукуваннях на більш строго обґрунтовані судження 12.

Неоднорідність політичного простору яскраво виявляється наприкінці 80-х та на початку 90-х років. Одразу ж стало очевидним, що ті з новопосталих рухів і партій, що претендують представляти загальноукраїнські інтереси, спираються на підтримку цілком певних реґіонів: націоналістичні — на західний, соціалістичні — на східний 13. Водночас масові опитування фіксують помітні відмінності у політичній активності жителів заходу, сходу і півдня країни. Галичина і Крим — ось дві зони, де населення найактивніше у політичному житті 14. Саме там соціологи фіксують найвищий ступінь готовності до різних форм протесту 15. До того ж і недосвідченому спостерігачеві зрозуміло, що енерґетика політичних пристрастей у реґіонах має своїм джерелом неспівпадні, часом взаємовиключні цілі та цінності державного устрою і ґарантій суверенітету.

Спостерігачі й коментатори слушно вказували на тенденцію збігу політичної та культурно-історичної реґіоналізації. Однак тільки вибори показали, точніше виявили, політичні вододіли й перевали. Насамперед тому, що своїми вподобаннями — Дюркгейм сказав би «способом політичної дії» — населення накреслило своєрідні паралелі й меридіани, висловивши своє ставлення до минулого й сьогодення і пов’язавши надії й сподівання зі своєю кандидатурою. Дані про голосування малюють контрастову картину доволі однорідних, а за політичним знаком протилежних полюсів, поєднаних простором, де жоден із кандидатів не мав вагомої переваги, — простором своєрідної політичної амбівалентності, «центром».

З одного боку, виборці, а з другого – претенденти своїми діями конституювали політичну географію України. У передвиборних змаганнях буквальним називанням речей своїми іменами, а також алюзіями артикульовано не лише історико-культурні відмінності, а й відмінності у змозі переживати економічну кризу – подекуди монопромислові, гіперіндустріалізовані схід та південь мали обмежені ресурси пристосування до зупинок виробництва, хронічної невиплати заробітку. До цих відмінностей претенденти привертали увагу, їх посилено експлуатували, аби отримати щонайбільші політичні вигоди. Залишається питання, якою мірою відмінності у виборі політичної фіґури були зумовлені різницею представлених програм і тим, як довго в якомусь із реґіонів пробув кожен із кандидатів у президенти, з чого розпочинав і чим закінчував свої виступи, які обіцянки давав. Проте зрозуміло, що кандидати апелювали переважно до своїх, недвозначно локалізованих у фізичному просторі виборців, боротьба за голоси давала надію на успіх тільки у просторі політичної амбівалентності, але аж ніяк не на території конкурента. Структура політичного простору приневолювала кандидатів натискати на відміни поміж «ми» та «вони», поміж сходом, де знаходили відгук програмні положення претендента у президенти, і заходом, де безумовну підтримку має діючий на тоді президент.

Високий ступінь ідентифікації виборців зі своїм кандидатом свідчить про те, що мети (а нею була вища державна влада) було досягнуто накиданням та вкорінюванням у свідомість людей образу полярних політичних устремлінь, претензій, настанов. Отож політична структурація утворюється як результат спільних дій населення та конкуруючих за владу кандидатів у президенти, які надали леґітимності наявним культурним й соціально-економічним відмінностям і на протиставленні їх вибудували власні виборчі кампанії. Політичний капітал у сучасній Україні — таку у другій половині 90-х років маємо ситуацію — здобувають, крім усього іншого, інтенсивною експлуатацією реґіональних відмінностей. І тоді, заручившись беззастережною підтримкою в одній частині країни, можна бути геть знехтуваним у іншій її частині. Що, властиво, і сталося на виборах президента.

Відтепер відмінності піднесено до ранґу інструмента чорнової роботи політика, знарядь його повсякденних клопотів і турбот. Але реґіони й собі, голосуючи за своїх кандидатів до парламенту чи на вищі державні посади, конкурують за домінування в політично, культурно й соціально неоднорідній Україні. Розрізняти й ідентифікувати — цю навичку опановано політиками й населенням реґіонів у перебігу виборів другого президента, вона усвідомлена і стала фактом повсякденного досвіду виборців та політиків.


§2. Висновки з політичної географії для соціології

Соціологія, як і політика, чутлива до відмінностей. За різницею у способі політичної дії соціологові вільно вбачати — знову скористаймося із термінології Дюркгейма — й відмінності у «способі думати й почувати», або в ментальності, вдаючись до більш сучасного терміну французької школи «Анналів». Інакше кажучи, соціолог схильний вважати «реґіон проживання» за чинник, що наперед визначає помисли, емоції, повсякденні вербальні й реальні реакції індивідів. Соціолог убачає в ньому силу, спроможну погамовувати, нейтралізувати вплив інших чинників. Помічено, скажімо, що росіяни, які проживають у Галичині, реаґують на події й оцінюють їх відповідно до тамтешніх зразків. Українці на сході та в Криму масово відтворюють у поведінці поширені тут напрям думок і спосіб дій 16. Не етнічна належність, а втягненість до загальної атмосфери, підпорядкованість їй — ось та важлива обставина, яка помітно зменшує значущість етнічного чинника.

Дані соціологічних опитувань 17, зокрема, вказують на те, що жителі західних, більш аґрарних областей куди вище оцінюють престиж традиційних професій розумової праці: учителя, викладача, вченого, інженера, військовослужбовця, медсестри. Лікаря поставлено тут на п’ятому місці, поперед адвоката, депутата й комерсанта. Мало не контрастом є неґативні індекси престижу тих само професій в оцінках респондентів східного та центрального реґіонів. На індустріальному сході вище оцінено професії фізичної праці: швачки, будівельника, слюсаря й механізатора, хоча й тут їх поставлено в нижній частині ранґової ієрархії.

Такі дані переконливо свідчать про те, що кожному реґіонові притаманна виразна особливість бачення світу професій (способу думати). У західних областях оцінки престижу мають навіч менше екзальтації й екстремізму. Респонденти увіч уникають як давати високопрестижним професіям максимальні оцінки, так і безоглядно упосліджувати низькопрестижні. Стриманість у оцінках, що вочевидь випливає з уявлень про безперечно добрі риси будь-якого заняття, незатрачений пієтет до професій розумової праці, безсумнівна дистанційованість від того, як держава оцінює їх сьогодні, — такий тут домінуючий спосіб думати. На заході населення мовби стягує шкалу престижу, не дозволяючи собі невтримно звеличувати або вкрай знецінювати заняття. У центрі й на сході переважає радикалізм оцінок, суголосний з діями держави у кризовий період — економити на винагородженні, тобто ступені поваги саме до представників розумової та фізичної праці у державному секторі господарювання.

Захід різниться з центром і сходом виразнішою індивідуалістичною орієнтацією, меншою прихильністю до групових способів досягнення успіху. Там не так гостро (терпиміше) сприймають різницю в доходах, необхідність її частіше відчувають і усвідомлюють як норму демократичного суспільства, там рідше висловлюють думку про незаслуженість чужих доходів і бажаність вирівняти їх втручанням уряду.

Сполученість політичної дії та способів думати і відчувати набирає вигляду більш або менш виразної тенденції. Ми завважуємо її там, де йдеться про перспективи демократії, економіки, про цілі та умови індивідуальної чи групової поведінки. Ця поєднаність має історичне походження, але випливає також і з теперішніх обставин, зі структури економіки і тягаря кризи, який очевидно неоднаково відчувається та усвідомлюється в різних реґіонах, зі структури розселення. У цьому сенсі маємо підстави говорити про «реґіон» як самостійний диференціюючий чинник, який визначає наперед не тільки неоднорідність та напругу політичного й соціального просторів України, а й способи інтерпретації жителями різних країв нинішніх подій та стратегій розвитку.


§3. Висновки

Отже, за роки незалежності конституювалася політична структурація і стратифікація України, тобто її «політична географія», і це означає, що історико-культурні, економічні, поселенські відмінності набрали політичної форми й понижені до ролі засобів політичної боротьби за домінування, акцентація на них стає одним із правил політичної гри. Політикам, тобто людям, які реально практикують уміння поділяти й владарювати, чинити тиск та застосовувати насильство, мабуть, уже не встояти перед спокусою підкреслювати й виставляти наперед відмінності задля мети, винятково політичної. Тим-то головною для України стає зовсім не проблема націоналізму, а взаємне нашарування полів економічної, соціальної, культурної і політичної неоднорідності. Ця проблема може прибирати різних облич і маніфестувати себе у гарячих дискусіях, скажімо, про статус російської мови, ступінь автономії Криму або федералізацію країни. І треба зовсім нічого не розуміти в тому, що відбувається, щоб трактувати його як проблему національну.







9 Цимбалістий Б. Політична культура українців // Сучасність. — 1994. — №3. — С.94 — 105; №4. — C.77-90.

10 Попович М. В. Мировоззрение древних славян. — К.: Наук. думка, 1985. — C.55-62.

11 Armstrong J. A. Nationalism in the Former Soviet Empire // Problems of Communism. — 1992. — Vol.41, January — April. — P.121-133.

12 Социальный облик молодежи. — К.: Наук. думка, 1990. — C.25-33. Див. також: Політичний портрет України: Бюлетень дослідно-навчального центру «Демократичні ініціативи». — 1993. — №5.

13 Wilson A., Bilous A. Political Parties in Ukraine // Europe — Asіa Studies. — 1993. — Vol.45, №4. — P.693-703.

14 Головаха Є. Політична залученість населення: поінформованість, активність, компетентність//Політологічні читання. —1992. — №2. —С.18-27.

15 Паніна Н. Готовність населення до соціального протесту // Політологічні читання. — 1992. — №2. — C.28 — 38.

16 Bremmer G. The Politics of Ethnicity: Russians in the New Ukraine // Europe — Asia Studies. — 1994. — Vol.46, №2. — P.261-283.

17 Оксамитна С., Макеєв С. Соціологічний ракурс політичної географії України // Політичний портрет України: Бюлетень дослідно-навчального центру «Демократичні ініціативи».— 1995.— №11.— С.3-6.





Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.