ОБРАЗИ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ
Чи не найважливішим продуктом життєдіяльності суспільства, а разом з тим і різних форм політичного дискурсу зокрема, є різноманітні образи стратифікації та соціальної структури. Їх безперервно продукують соціологи і засоби масової інформації, політики і політичні партії у промовах і програмових заявах, державні діячі й пересічні громадяни. Серйозність, послідовність і навіть натхненність, з якими це робиться, вказують на невипадковість, можливо, на виняткову функціональність таких образів. В усякому разі, не можна заперечувати їхні можливості створювати і обслуговувати єдиний комунікаційний простір, де суб’єкти політичної дії та взаємодії мають шанси досягти взаємопорозуміння, доходити до спільного визначення обставин, маніфестувати свої наміри та майбутню поведінку як передбачувану і послідовну. Тобто — творити єдину соціально-політичну спільноту або, навпаки, членувати та диференціювати її за наперед визначеними критеріями.
Особливо насичені образами соціальної структури і стратифікації програми кандидатів на місця у законодавчих чи виконавчих органах. Вони оперують ними настільки впевнено, що не залишається сумніву в існуванні високої мети, задля якої вони цьому віддаються, та мотивів і настанов, які спонукають до цього. Доречно припускати також існування правил, яким підлягають виробництво, розповсюдження або ж маніпуляції образами соціальної структури. Проте якщо суб’єкт політичної дії зацікавлений лише у ефективності образів, що використовуються, соціолог розшукує тенденції: те, що повторюється, і те, що обумовлює повторюваність та напрям перебігу подій.
§1. Що таке структура і як вона відтворюється
Соціологи найчастіше уявляють собі структуру як дещо інваріантне і стале — те, що зумовлює течію соціальних процесів і поведінку індивідів, що методологічно дає змогу вводити пояснювальні схеми і фіксувати контексти розуміння, але залишається стійким, не здатним радикально змінюватися в історично незначні проміжки часу. Не виключено, що таке уявлення склалося і закріпилося під час вивчення традиційних, за відомим визначенням К.Леві-Стросса, «холодних» суспільств – таких, що вкрай повільно еволюціонують. Проте і на схилі XX століття воно не вичерпало евристичного потенціалу, задаючи методологічні орієнтири теоретичним і емпіричним дослідженням. Є принаймні три твердження, які резюмують різноманітні підходи й інтерпретації поняття «структура» в соціології.
Твердження перше: структура існує до індивідів і незалежно від них.
При цьому не має значення, розуміється вона як ідеальне утворення — «бінарні культурні опозиції» К.Леві-Стросса 18 чи соціальні «правила і ресурси» А.Ґідденса 19. Або як речово-реальне утворення — класово значущі «позиції» у виробництві матеріальних благ згідно з трактуванням структури в марксизмі, «внески» у виживання суспільства у структурному функціоналізмі 20, «ситуації» на ринку праці 21 чи як «сіті» 22. Класи, прошарки, соціальні групи, категорії індивідів (інакше — спільноти і спільності), а поряд з цим ідеальні моделі і ціннісно-нормативні комплекси — ось що найчастіше мають на увазі соціологи, коли говорять про структуру. Додамо до цього «ролі» й «статуси», і декого вже ніколи не переконати у тому, що поняття «соціальна структура» має у соціології якесь прийнятне визначення. Насправді ж усі ці смислові відтінки тільки й дають змогу наближатися до відтворення і розуміння такої складної речі, якою є суспільна реальність.
Твердження друге: структура не лише дана чи задана, вона породжує форми суспільного життя, підтримує їх, оформлює, сполучає і погоджує. Інакше кажучи, структура являє собою породжувальний принцип будь-яких видів індивідуальної й колективної поведінки; кожний дійовий член суспільства має пристосовуватися до неї, незважаючи на те, усвідомлює чи не усвідомлює він свою залежність від структури. Як породжувальний принцип вона детермінує характер і зміст започаткованих нею процесів і тенденцій, незважаючи на опір окремих індивідів та груп.
Твердження третє: структура, тобто сукупність об’єднань індивідів і їхніх взаємних стосунків, функціонує як пояснювальний принцип, до якого все редукується і з якого все виводиться.
Останнє твердження залишається справедливим для суспільних наук, у яких соціальна структура була і залишається фундаментальною, незалежною змінною. Проте політична, а значною мірою повсякденна і масова свідомість констатації наявності конкретної соціальної структури сприймає й інтерпретує насамперед у прагматичному плані, тобто в перспективі можливостей зміни її з метою вдосконалення соціального цілого чи усунення її вад. Міркування, згідно з якими ми тут маємо справу з незалежними і непіддатливими структурними композиціями, з опором їх, у такому разі як звичайно іґноруються. Очевидно, що структура є продуктом наполегливої «праці» історії: іноді явної і прилюдної, інколи тихої і таємничої, недосяжної для традиційної методології соціальних дисциплін. Чому все відбувається саме так — питання складне, а тому потребує окремого розгляду. Зовсім залишати його без відповіді неможливо, тому звернімося за поясненням до вдалого образу Н.Вінера. Він розповідає, що на камінній дошці Інституту стратегічних досліджень у Прінстоні, що його очолював А.Ейнштейн, був викарбуваний афоризм: «Господь Бог хитромудрий, але не зловмисний». Іншими словами, нелегко відкривати таємниці природи, проте вона чинить опір дослідникові не зловмисно, без наміру.
Щодо «природи» соціальної, тобто суспільства, соціологи нічого схожого стверджувати не можуть. Навпаки, у світі людей забагато утаємничується і приховується зумисно, байдуже, з добрим чи злим наміром. Досить часто дещо малоймовірне або зовсім неймовірне з примхи чи сваволі оголошується наявним тут і тепер, майже у кожній точці простору міжгрупових взаємин. Навіювання, соціальне виробництво фактів, а поряд з ними й артефактів являють собою здебільшого упереджені, ціннісно й ідеологічно анґажовані дії, в яких не виконуються веберівські вимоги щодо свободи від цінностей.
У суспільстві факти і артефакти не тільки співіснують, а й утворюють іноді досить складні сполучення. Внаслідок цього проблематичною стає сама можливість відокремити «реальність» від її інтерпретацій, соціальний факт від його ідеально-символічних відтворень. Так відбувається не стільки внаслідок підступних дій соціальних агентів, що перманентно відтворюють закулісний простір і дбають про недопущення до нього сторонніх, а завдяки особливій, чуттєво-надчуттєвій, за Марксом, природі соціальної предметності. Соціолог виходить з того, що індивіди та групи сприймають та інтерпретують ситуації та процеси не тільки згідно з об’єктивними якостями останніх, а й відповідно до культивованих у суспільстві очікувань, домагань, стереотипів. І, як давно помічено, якщо вони визнають ситуацію реальною, реальними визнаються і всі наслідки її 23. Таким чином, реальна поведінка індивідів і груп, політичний чи соціальний дискурс, в який вони здатні вступати й насправді вступають, зумовлені не тільки «реальними» фактами, а й чуттєво-надчуттєвою предметністю, яка являє собою поєднання істини з тим, що визнається за «істинне» в певний час і в певному місці.
Це повною мірою стосується і соціальної структури. Вона відтворюється всією сукупністю соціоекономічних і культурних обставин. У цьому значенні є сенс розглядати її як феномен «об’єктивний», предмет наукових досліджень. Однак не менш інтенсивно структура відтворюється діяльністю зацікавлених соціальних суб’єктів: політичних лідерів і окремих політиків, партій, залежних і незалежних експертів, соціологів-професіоналів і соціологів-аматорів. Уявлення щодо структури, таким чином, є продуктом суспільного репродукування. Тут, за П.Бурдьє, йдеться про виробництво і наступне нав’язування як леґітимного жаданого з боку тих, кого ми вище назвали соціальними суб’єктами, бачення й сприйняття стратифікованого світу за допомогою акту символічного навіювання. І така леґітимація тим певніше досягає мети, чим точніше суб’єкт навіювання враховує здоровий глузд і поширені в суспільстві очікування, чим наполегливіше він це робитиме, демонструючи неабияку зацікавленість і волю 24.
Інтенсивність виробництва символічної соціальної структури зростає в періоди виборчих кампаній — наперед запланованого й оголошеного часу здійснення політичного дискурсу. Саме тоді претенденти на вакансії в органи влади досить активно структурують соціальний простір, дають імена й оцінки. Інакше, можливо, й бути не може, оскільки їхні програми є передусім програмами ще не реалізованих намірів перетворення порядку, що існує. А порядок символізує саме соціальна структура — організований розподіл найважливіших життєвих ресурсів між інститутами суспільства, групами та індивідами. Виходячи з цього, припускаємо, що уявлення кандидатів у владні органи щодо соціальної структурації, які водночас є засобами леґітимації політичних домагань за допомогою нав’язування жаданого бачення суспільства й створення хоч би ілюзії політичного дискурсу, підлягають вимогам оперування з поняттям соціальної структури, сформульованим вище.
Емпіричне підтвердження будемо шукати у змісті виборчих програм, тобто «монологічних» промов, перед електоратом 49 кандидатів до Верховної Ради України на виборах 27 березня 1994 року у трьох виборчих округах м.Києва. Фіксувалися висловлювання, в яких прямо чи опосередковано, позитивно чи неґативно називалися групи, прошарки, спільності, категорії індивідів, тобто конкретне розшаровування соціального цілого. Таких висловлювань зафіксовано 209, і наведені нижче відносні величини виведені з цього числа (наступні констатації не репрезентують настанови київських кандидатів у депутати, оскільки мета полягала не у формуванні репрезентативної вибірки програмних заяв, а у виявленні правил оперування соціоструктурними уявленнями).
§2. Прищеплення вад стратифікації як важливий складник політичного дискурсу
Як найчастіше і відбувається у політичній боротьбі, визначальною характеристикою соціальної структури визнається у програмах поділ на «владну еліту» і «народ» – поділ, що набув патологічних форм. Твердження про неспроможність існуючої влади як обґрунтування необхідності усунення її — ось головна тема передвиборчих заяв нових кандидатів у політичну еліту. На їхню думку, відвертий цинізм законодавців, які іґнорують інтереси «народу» на користь власним приватним і суто еґоїстичним прагненням, що об’єднав їх у кастоподібну спільність, не можна далі терпіти. Суспільство внаслідок цього фактично розколоте, поляризоване, втратило цілісність, а весь тягар такого стану несе мовчазна більшість. Вона, крім того, позбавлена засобів контролю над діями еліти, її фактично усунуто від участі в політичному житті.
Колишніх депутатів звинувачують за допомогою досить широкого спектра вербальних символів з неприховано неґативною ціннісною забарвленістю («мафія при владі», «номенклатура», «демократи», «нові гетьмани», «корумпована каста», «партія влади», «теоретики безробіття», «винні у пограбуванні України»). Такі звинувачення становлять 19% від усіх висловлювань. До них належать також непрямі інвективи щодо привілеїв позбавлятися відповідальності за порушення закону. 5% висловлювань наполягають на рівності всіх перед законом, недвозначно звертаючи увагу на панівну еліту та її сателітів як таких, що не підкоряються закону й живуть за правилами, досить відмінними від правил для більшості населення. Якщо до того ж врахувати 6% закликів обрати до нового парламенту людей шановних, відданих Україні і до того ж компетентних (колишні парламентарі — алюзія, яка легко прочитується, — таких цнот, зрозуміло, позбавлені), то частка висловлювань стосовно поляризації і навіть протилежності інтересів, рис характеру та життєвих уподобань політичної еліти, з одного боку, і маси, з другого, сягатиме 30%, а спектр звинувачень досить стало визначиться у межах шкали, яка ґрадуюється від «некомпетентності» через «корумпованість» до «іґнорування» або навіть «зради інтересів України».
Ті, хто перебуває при владі, крім того, оголошуються у програмах відповідальними за раптову анемічність держави, яка загрожує перетворитися на перманентну. З’ясувалося, що основний соціальний інститут суспільства не в змозі підтримувати, не кажучи вже про підвищення, економічний і соціальний статуси традиційно залежних від нього професійних категорій: учителів, лікарів, військовослужбовців, наукових працівників (6% обіцянок забезпечити пристойний рівень доходів). Як стверджується, держава залишила без опіки категорію непрацездатних і соціально слабких членів суспільства — інвалідів, пенсіонерів, ветеранів війни та праці, ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і потерпілих від неї, багатодітних сімей, дітей, матерів з дітьми і молодь (27% прямих висловлювань).
Відчуження влади на користь вузького кола осіб трактується як структура, що породжує ще деякі розшарування соціального цілого. Окремі програми настійливо звертають увагу на поляризацію багатства і злиденності у вигляді прошарку тих, хто надто швидко накопичує багатство і розширює собі доступ до обмежених ресурсів та благ, а також прошарку тих, що швидко зубожіють, які фактично перебувають у заложниках у близької до банкрутства держави (6% зафіксованих висловлювань). Тут, таки звичайно, протиставляються чесні, хоч і бідні виробники продукції та корисливі спекулянти, гендлярі, банкіри, які несправедливо збагачуються (6%), а також люди, які мають і не мають можливості досягти економічного і життєвого успіху на запропонованих населенню України умовах приватизації (3% висловлювань).
Отже, передвиборчі програми частини кандидатів у депутати, які балотувалися в Києві, нав’язують виборцям образ деформованої політичної й соціально-економічної структури, що безвідкладно підлягає виправленню й оздоровленню. Ця глибоко стратифікована, поляризована структура — «владна еліта» — «потерпілий народ», «багаті» — «зубожілі», «законослухняні» — «ті, кому закон не писаний» — не може бути визнана справедливою, вона не відповідає очікуванням мас, є продуктом корисливих, антинародних дій тих, хто перебуває при владі. Транслюється, отже, досить конкретна модель сприйняття, розуміння та пояснення наявної ситуації. Запевнити виборців у реальності ситуації і неминучості наслідків її і означає леґітимізувати і виправдати власні політичні домагання. Це — леґітимація дефектністю соціальної структури, аномальністю процесів стратифікації.
Це, далі, леґітимація радикальним волінням змінити все на краще. Демонструється не стільки вербальна рішучість виправити становище завдяки більш компетентному керівництву — звинувачень щодо некомпетентності практично немає, — скільки вербальний радикалізм, який надихається згадками про непримиренну боротьбу з ворогами та зрадниками, характерну для перших етапів будівництва соціалізму. Радикалізм виявляється й у запевненнях бути «вірним народним слугою», тобто у дещо оновленому відповідно до наявних реалій романтичному стереотипі, до якого чутливі досить численні категорії населення.
Активне, в діапазоні від саркастичного до лайливого, використання наліпок і жарґону ідентифікує тих, хто перебуває при владі, як групу заколотників («пани-демократи», «товариші-соціалісти» або зовсім нехитре — «злодії») з одночасною дискредитацією їх і пониженням статусу. Тут ми, безумовно, маємо справу із засобами політичної боротьби, які використовуються на сцені політичного театру в усіх куточках світу. Проте ця констатація не вичерпує соціального змісту і дії, і обраних засобів.
Тут слід нагадати, що привілеєм давати ціннісні характеристики, імена і визначення раніше володіла лише керівна еліта і її уповноважені. Тепер, саме у процесі більш-менш свободних виборів, можливість іменувати, називати й оцінювати публічно стала відкритою й привабливою для багатьох. Певна легкість вступу у боротьбу за владу, а разом з тим – у хвилюючий розум та почуття політичний дискурс надає всьому діянню ігрового, симуляційного характеру (політичні наміри учасників можуть, зазвичай, залишатися досить конкретними). Тому й виробництво різного роду соціоструктурних «симулякрів» сьогодні органічно вписується у сценарій виборчої кампанії, підсилюючи насолоду давати імена. Боротьба класифікацій, як про це говорить П. Бурдьє, природно супроводжує боротьбу за офіційну номінацію, за монополію встановлювати «правильну» класифікацію і «правильний» порядок 25. Претенденти на владу завзято викривають «неправильну» соціальну структуру, змагаючись у вигадуванні та присвоєнні імен.
А втім, більша частина правил подібної гри в імена, за усвідомленими чи неусвідомленими інтенціями самоутвердитися у виробництві символів, зовсім не випадкова, вона визначається структурою непіддатливої соціальної матерії. Статусна невпевненість, падіння рівня життя, про що і йдеться у програмах, настійливо оголошуються наслідками неадекватної структурації та стратифікації суспільства. Претенденти на місця у законодавчому органі виступають «за» народ і «проти» тих, хто при владі, «за» скривджених, чесних, але покинутих державою, і «проти» пожадливих, які не лише процвітають, а й цинічно зневажають інтереси держави. Вони — такий акцент програм — по один бік із стражденною більшістю. Саме на соціальній території, що її посідає ця більшість, кандидати до нової політичної еліти спілкуються з нею, розвивають дискурс, спрямований на досягнення взаємоузгоджених визначень ситуації в суспільстві. Ось чому звернення до маси скривджених (лише 3% позитивних висловлювань щодо підприємницької страти) зумовлені нормою політичної раціональності – чужа, навіть ворожа масі керівна кліка повинна бути усунена з політичної сцени (в соціологічному значенні терміну «кліка» – у програмах його немає).
§3. Непочуте попередження щодо катастрофи
Наведені матеріали, безумовно, свідчать про те, що сформульовані вище твердження щодо соціологічної інтерпретації соціальної структури функціонують як правила, що їм підлягає й політична риторика. Соціальна стратифікація є продуктом життєдіяльності суспільства, який, своєю чергою, задає йому ритми діяльності і визначає статусний порядок доступу до обмежених ресурсів. Інтенсивна ціннісна забарвленість передвиборчого дискурсу обґрунтовує необхідність зміни теперішньої структури, тобто теперішнього соціального порядку.
Немає сумніву в іншому: образи соціальної структури, що їх транслюють програми кандидатів, упізнаються виборцями. Наведені в них зразки структурації соціального світу не раз з’являлися в засобах масової комунікації, вони відповідають — і це можна стверджувати з високим ступенем імовірності, не звертаючись до процедури соціологічної перевірки такої гіпотези, — індивідуальному і груповому повсякденному досвіду значної частини населення. Річ у тім, що у посткомуністичному суспільстві ані багатство, ані бідність вже не ховаються по закутках, вони вийшли на вулиці і не криються — для багатьох це незвичний і вражаючий особистісний досвід. Сьогодні соціальне розшарування легко сприйнятне, його символізацією й оцінкою разом з політиками і засобами масової комунікації займаються майже всі. Здебільшого примусово отримані нові статуси, в образі яких люди переживають свій новий соціальний стан, зіставлення його із статусами близьких соціальних груп і прошарків добре усвідомлюються й тією чи тією мірою вимагають дій на захист своїх прав, щоб у будь-який спосіб запобігти та перешкодити зовнішньому зниженню свого статусу. Досвід участі у трудових конфліктах сьогодні мають численні професійні категорії, а його набуття свідчить про здійснену ними «операцію ідентифікації» свого місця у стратифікованому просторі.
Образи стратифікації, що їх відтворюють політологи і соціологи, не суперечать уявленням, які використовують політики, а також уявленням, панівним у масовій повсякденній свідомості. У кращому разі останні лише уточнюють загальну картину, значних розбіжностей в інтерпретаціях не спостерігається. Соціологи схиляються до думки про деґрадацію соціальної структури внаслідок виникнення та утвердження зон непроникності й непрозорості, тенденції дестратифікації численних категорій економічно активного населення у державному секторі господарювання — незаперечного результату перших років суверенного і незалежного існування України у пострадянському і міжнародному товариствах.
Найрадикальнішою у цьому контексті є думка, згідно з якою сучасне українське суспільство — це аморфне утворення, в якому немає чітких соціальних страт, а індивіди втратили критерії соціальної самоідентифікації 26. Доповнює цю думку твердження про поляризацію (дихотомізацію) структури 27. Як уже було сказано вище, кризові явища можуть мати своїм джерелом як неструктурованість соціального цілого, так і існування зон непроникності. Останні теж можуть бути структурованими або вельми аморфними. І цьому не суперечать досить поширені уявлення про «люмпенізацію» значної частини населення, забути або позбавитися яких не дає змоги стан економіки, політичний дискурс та пропаґанда кандидатів у ході перманентних виборчих кампаній початку дев’яностих років.
Багато з тих, хто сьогодні претендує на владу, фактично попереджує про «охолодження» (термін дуальної класифікації Леві-Стросса) українського суспільства і його перехід до такого стану, в якому домінуватимуть традиційні, значною мірою анахронічні механізми соціального відтворення. Холонути і костеніти у нерозв’язних і напружених опозиціях і зонах непрозорості — такими є реальні перспективи і доля цього суспільства. При цьому зовсім не має значення, який саме соціально-політичний ідеал продукує уява авторів програм – тоталітарно-розподільчого чи ринково-продуктивного суспільства. Про одне, про загрозу остаточного переходу до розряду «холодних» суспільств попереджають електорат носії різних, навіть протилежних політичних переконань та ідеалів — комуністи і демократи, націоналісти та інтернаціоналісти.
Уявлення про деформованість та дефектність соціальної структури завдяки зусиллям спеціалістів і дилетантів перетворюються на стереотип і порожнє місце. Явні викривлення соціального простору спричиняють — з усіх боків попереджують — структурні напруження, а вони, своєю чергою, призводять до конфліктів з руйнівними або важко передбачуваними наслідками. Рядові виборці повинні — згідно з правилами політичної гри у виробництво соціоструктурних «симулякрів» — сприймати програми кандидатів насамперед як засіб запобігання соціальної катастрофи.
Однак, і це на перший погляд парадоксально, на таке попередження рядові виборці у масі своїй не відгукнулися – за майже рік перманентних виборів у вищий законодавчий орган держави у Києві обрано лише п’яту частину парламентарів. Здебільшого вибори не відбулися внаслідок того, що на виборчі дільниці прийшло менш ніж 50% виборців. Стурбованість усіх тих, хто прагнув до влади, їхня демонстративна готовність узяти на себе відповідальність і виправити ще не вкрай безнадійне становище наштовхнулися на байдужість або незворушливість виборців і не змогли подолати їх. Образи соціальної структури функціонували у політичному полі Києва як справжнісінькі «симулякри» — тобто те, за чим немає жодної реальності, що нічого, крім себе, не представляє. Політичний дискурс, таким чином, не відбувся — внесення коректив у перебіг політичного і повсякденного життя киян відкладено на хтозна-коли, занепокоєння кандидатів з приводу майбутнього (свого і держави) не знайшло широкого відгуку.
Отже, саме перетворення досить правдоподібних образів стратифікації на «симулякри», не спроможні ініціювати та підтримувати політичний дискурс, а також політичний абсентеїзм, потребують тлумачення. Майже неймовір-но, аби їх повністю можна було пояснити втомою чи байдужістю виборців, роздратуванням від невтішної картини соціальної стратифікації, що її наполегливо і завзято нав’язують їм претенденти на владу, засоби масової інформації та соціологи, невдалими строками або підступами компетентних маніпуляторів, які зробили ставку на зрив можливості політичного волевиявлення. Скоріше, слід допустити існування і вплив чинників, зв’язаних з деякими загальними правилами розмежування (але й взаємного тяжіння) сфер політичної і приватної, сфери застиглих структурованих приписів та індивідуального життєвого світу, який відчайдушно прагне боронити суверенність і запобігти будь-якому втручанню.
Не виключено також, що за умов непроникності та непрозорості природно складається негласна угода про розподіл сфер компетенції та впливу. Влада і політики замкнуті у своїй сфері і поглинуті її проблемами. Їм не вдається впливати на стратифікаційні процеси в суспільстві, вони швидко втрачають мотивацію це робити, якщо вона й була раніше у них. Своєю чергою групи і верстви населення з різним успіхом пристосовуються до незвичного соціально-економічного оточення, в якому «несистемні» елементи переважують системні та стабілізаційні. Жодна з сторін не виявляє прагнення конструктивно взаємодіяти і вступати у комунікацію, а може, і не знає, як це робити. У Києві образи соціальної структури не стали спільними визначниками ситуації. Може, саме тому, що у політиків та виборців були «різні» ситуації, «власний дискурс», кожний суб’єкт політичного процесу волів залишатися у своїй ситуації і своєму дискурсі.
18 Леви-Стросс К. Структурная антропология. - М.: Наука, 1983. - C.245-257.
19 Giddens A. Agency, Institution and Time-Space Analysis: Toward an Integration of Micro- and Macrosociologies/Ed. K. Knorr-Cetina and A.V. Cicourel.- Lnd.: Routledge & Kegan Paul, 1981. - P.168-171.
20 Davis K., Moore W. Some Principles of Stratification // Readings on Social Stratification/Ed. M. Tumin. - New Jersey: Prentice-Hall, 1970. - P.368-377.
21 Weber M. Class, Status, Party, Readings in Social Stratification, P. 29-39.
22 Social Structures. A Network Approach / Ed. B. Wellman and S.D. Berkowitz. - N. Y.: Cambridge University Press, 1988. - P.19-61.
23 Thomas W. The Unadjusted Girl. - Boston: Little Brown, 1931. - P.41.
24 Бурдье П. Социология политики. - М: Социо-Логос, 1993. - C.72.
25 Бурдье П. Там же. - C.76-77.
26 Полохало В., Слюсаренко А. Політичний процес і політична еліта // Політична думка. - 1993. - №1. - C.12.
27 Волович В., Макеєв С. Соціальна стратифікація і політика // Політична думка. - 1993. - №1. - C.15-16.
