СУПЕРЕЧНОСТІ ГЕОПОЛІТИЧНОГО САМОВИЗНАЧЕННЯ
§1. Східна Європа, Україна та сучасні цивілізації
Держави колишнього соціалістичного блоку, як і ті, що виникли на руїнах СРСР, шукають свого геополітичного місця у світі. Так само й Україна. Все це, зрозуміло, таїть у собі підвищену загрозу нестабільності і можливості виникнення реґіональних конфліктів.
Враховуючи такий стан речей у сучасному світі, подивимось на ситуацію у Східноєвропейському реґіоні (і ширше — у Східнохристиянській цивілізації) та на геополітичне становище України в цьому контексті. Насамперед треба визнати, що наприкінці XX ст. на світовій арені діють вже не стільки окремі національні держави, скільки групи держав, що згуртовуються здебільшого за цивілізаційними принципами (хоч і не винятково за ними). Найяскравіший приклад — об’єднання протягом останніх десятиліть протестантсько-католицької Європи з одночасним збереженням системи трансатлантичного партнерства. Складніші і суперечливіші інтеґраційні процеси в межах мусульманського світу. Але високий рівень того, що можна було б назвати цивілізаційною самосвідомістю соціально активних верств мусульманського світу, сумнівів не викликає.
Серед сил, що репрезентують мусульманський світ поблизу Східної Європи, найзначнішою є Туреччина, яка на Балканах, у Закавказзі, Центральній Азії, а згодом, імовірно, і в Криму спроможна розігрувати як панісламістську, так і пантюркістську карти. Україна, так само як і Болгарія чи Сербія, Вірменія чи Грузія, Росія чи Білорусь, говорячи в термінах цивілізаційного підходу, не належить ані до Західнохристиянського (Північноатлантичного) світу, ані, тим більше, до мусульманської чи будь-якої іншої з азійських цивілізацій. Разом з тим існує певна, хоча ще й недостатньо осмислена реальність — світ зв’язаних між собою давніми духовними, історичними, економічними зв’язками народів Східноєвропейсько-Балкансько-Кавказько-Зауральського (до Тихого океану) простору. Структура цієї цивілізаційної спільності досить складна і тому, ідентифікуючи її, бачимо наявність двох досить відмінних один від одного підходів, які умовно можна було б назвати поствізантійством та євразійством.
Сенс першого — у його визначеності за спільними критеріями поствізантійської культури, але недолік — в іґноруванні не менш значущого давнього і глибинного взаємопроникнення і взаємозв’язку між слов’янством (передовсім росіянами) та тюрксько-мусульманськими (за винятком монголомовних буддистів — калмиків, бурятів та монголів) етносами. Концепція євразійства акцентує увагу саме на останньому, але, своєю чергою, не надає належного значення культурно-духовній спорідненості східнохристиянських народів.
Крім цього, необхідно підкреслити, що частина України і Білорусь західніше Дніпра, а особливо Галичина, Буковина і Закарпаття своїм корінням реально причетні й до цивілізаційного світу Заходу. А це, як і двоїсте становище Греції, надає, умовно кажучи, східнохристиянсько-євразійському простору додаткового, «західного» виміру.
Усвідомлення місця України в окресленому геополітичному просторі зайвий раз підкреслює важливість для її долі збереження стабільних і збалансованих взаємин з Росією. Загальновідомо, наскільки глибоко взаємопов’язані економічна, соціальна, культурно-наукова системи цих держав, для кожної з яких (для України більше, ніж для Росії) важко знайти собі альтернативного аналогічного партнера. Разом з тим політична нестабільність і висока вірогідність приходу в Росії до влади великодержавницько-шовіністичних сил вимагає від України вкрай обережної зовнішньої політики, наріжним каменем якої має бути збереження і зміцнення державного суверенітету та розвиток взаємин з усіма вагомими на світовій арені та конкретно у субреґіоні силами (Західна Європа, США, Туреччина тощо). Але це зовсім не суперечить першочерговій необхідності утвердження України саме у східнохристиянсько-євразійському просторі з урахуванням геополітичних помилок перших років незалежності.
Серед цих помилок передовсім варто відзначити такі. По-перше, наївні і марні сподівання на широку підтримку України з боку Заходу, як і ставка на інтеґрацію у західноєвропейську економічну та військово-політичну систему. По-друге, абсурдна з будь-якого (як економічного, так і культурологічного) погляду ідея Балто-Чорноморського альянсу. Країни Вишеградської групи, та такі, як Словенія та Хорватія, а також держави Прибалтики усвідомлюються протестантсько-католицькою Європою як «свої», тож їхня політика орієнтується (що має під собою культурно-історичні підстави) на кінцеву інтеґрацію у західний світ, додамо ще — з функцією своєрідного його «східного санітарного кордону», тоді як Україна потрапити туди шансів практично не має. По-третє, помилковим виявився такий підхід України до СНД, за яким остання розглядалася суто як тимчасова організація, необхідна для «оксамитового розлучення» 12 країн-членів. Традиційним зв’язкам (особливо економічним, не кажучи вже про міжособистісні) альтернативи знайти не пощастило. Крім того, ставка керівництва України на суто двосторонні зв’язки між країнами-членами СНД, обумовлена побоюванням домінування Росії у будь-яких міждержавних органах, призвела на практиці до ще більшої переваги Росії над кожним з її партнерів у Співдружності у їхніх взаєминах сам на сам.
Розгляд геополітичних змін, що відбуваються на наших очах, спонукає до висновку про те, що вже тепер і, тим більше у наступному столітті, нормальний розвиток України, як і інших держав, передбачає пошук ними нового, природного місця у певному цивілізаційному просторі. Для України це, умовно кажучи, східнохристиянсько-євразійський простір, самовизначення у якому має бути таким, що не заважає всебічному розвитку взаємовигідних зв’язків з країнами Заходу, мусульманського світу та інших цивілізацій.
§2. Україна у геополітичних стратегіях XX століття
Для української геополітичної думки актуальним є питання аналізу тих стратегій, які розігрувалися в європейському обширі, об’єктом яких не з власної волі була зокрема, й Україна. Є підстави вважати, що таких стратегій було принаймні три, а на сьогодні формується четверта.
Перша стратегія припадає на початок століття. Кульмінаційною розв’язкою її стала Перша світова війна. Ініціаторами «імперської геополітики» виступили саме держави-імперії, які поділилися на два ворожі блоки: Антанту та Троїстий союз. Підсумок цієї політики — руїна держав-імперій, відступ імперського мислення, а також поява на цих руїнах самостійних держав. У тому числі й України (1917-1919 рр.), яка, фактично, стала жертвою зовнішньої інтервенції. Таким чином, якщо у Центральній Європі внаслідок Першої світової війни зникають континентальні імперські системи, то в просторі колишньої Російської імперії ми бачимо, по суті, лише зміну декорацій. Україна знову, як і колись, опинилася жертвою російської великодержавної стратегії і геополітики в її більшовицькому варіанті.
З цим зв’язаний другий варіант геополітичної стратегії, що виник унаслідок поділу світу за критеріями універсальних ідеологій і відповідних державно-політичних режимів. З одного боку, це, умовно, демократії західного типу, включаючи США, а з другого — тоталітарні системи фашистського та комуністичного зразків. Україна в цьому розподілі геополітичних сил самостійної ролі не відігравала, оскільки реально не володіла засадничими чинниками державного суверенітету. Більше того, як частина тоталітарної системи вона опинилася закладницею радянської геополітики сталінського зразка.
Підсумки цієї геополітичної стратегії виявилися трагічними для цивілізації в цілому. Адже Друга світова війна, як її кульмінація, виявила ще більшу відсталість політичного мислення від науково-технічного проґресу, який породив сумну перспективу самознищення людства. Геноцид та етноцид стали символами цього періоду світової геополітики. Внаслідок Другої світової війни було зруйновано лише одну, найбільш аґресивну, частину тоталітарного порядку — фашизм. Проте залишився і навіть зміцнив свої міжнародні позиції Радянський Союз, як провідник тоталітарної системи, аґресивної геополітики, що призвела до поділу світу на антагоністичні угруповання та блоки. Саме ця обставина і визначила характер геополітики третього періоду, позначеного атмосферою «холодної війни» і створенням так званої біполярної системи, що трималася на засадах зброї масового знищення. Створена для війни, ця зброя перетворилася на чинник геополітичних стратегій третього зразка.
Сьогодні ми переживаємо четвертий етап, який знаменує появу нової геополітичної ситуації не лише в Європі, а й у цілому світі. Цей етап умовно можна визначити перехідним від блокової, біполярної системи до позаблокової, інтеґраційної. Саме на цьому етапі Україна з’являється як незалежна держава, спроможна відігравати роль суб’єкта в геополітичних реаліях кінця століття. Проте геополітичну стратегію України на сучасному етапі остаточно визначити дуже важко. Це зумовлено як зовнішніми чинниками, значною стратегічною залежністю від партнерів по СНД, так і внутрішніми політичними обставинами, які стримують процеси демократизації, економічні реформи і в такий спосіб дистанціюють Україну від європейського економічного та, зрештою, і геополітичного просторів. Отже, ставши суб’єктом міжнародної політики, Україна опинилася перед вибором альтернативних геополітичних стратегій, а саме: «стратегії вибору пріоритетів» чи «балансу інтересів».
«Вибір пріоритетів» відповідає тому високому рівню самостійності держави, завдяки якому вона може відігравати активну роль, сама обирати собі стратегічних партнерів, брати безпосередню участь у структурації геополітичного простору. Стратегія «балансу інтересів» на сьогодні чи не єдино можлива для України, оскільки слід враховувати як зовнішні, так і внутрішні чинники. Їхня взаємодія, на жаль, у цілому робить геополітичний курс України таким, що залежить від кон’юнктури, а це, своєю чергою, свідчить про те, що Україна лише наближається до статусу суб’єкта геополітики, багато в чому залишаючись об’єктом гри зовнішніх геополітичних сил.
Уроки століття, що минає, переконливо довели, що тільки тоді, коли Україна стане повноцінним суб’єктом міжнародних відносин, спроможним здійснювати власну геополітичну стратегію, вона матиме перспективу як держава, а її народ сформується в цілісну політичну націю.
§3. Європа чи Євразія
Здобута Україною на початку 90-х років незалежність залишатиметься примарною без повернення до загальноєвропейської цивілізації. Хоч якими великими здавалися б набутки перших років самостійності (державна атрибутика, військо, дипломатичне визнання), без перевлаштування соціально-економічної й політичної систем та зміни геополітичної орієнтації неминучими будуть і втрата суверенітету, й, напевне, саме зникнення української нації.
Нагальна потреба невідкладного геополітичного дискурсу зумовлюється чинниками навіть не стільки довготривалого характеру, скільки обставинами дуже хиткого й нестабільного modus vivendi перехідного періоду, викликаного великомасштабними струсами та колізіями в суспільно-політичному житті та економіці великої кількості країн та народів, що заселяють простір від Одеру до Сахаліну, від Адріатичного та Чорного морів до Льодовитого океану. Все більш очевидним стає факт, що хоч якими яскравими були феєрверки незалежностей та солодким шампанське на поваленні берлінського муру, цьому та іншим мурам стояти б віки, вдалася б Росія до свого єдиного переконливого арґументу — зухвалої мілітарної сили.
У Східній Європі загалом та на терені колишнього СРСР зокрема склалася цілком унікальна й історично безпрецедентна ситуація, коли в економічній незалежності неросійських народів від Росії остання на часі зацікавлена більше, ніж вони самі. Здається, досі в Україні ні симпатики СРСР, ні націоналісти не усвідомили факту, що реставрація Союзу колишнього рівня економічного добробуту аж ніяк не можлива, попри найпристрасніші евлогії одних та найгнівніші анатеми других — цьому Союзові елементарно бракує того палива, що ним живився цей земний рай протягом останніх двох десятиріч.
Причиною досить індиферентного ставлення Росії до незалежності України й інших східноєвропейських країн є брак сировини, реалізація якої забезпечила б надходження продуктів харчування, та брак самого продовольства у цих країнах; їхнє підбиття тепер економічно неефективне й не виправдало б витрат. Втім, за умов різкого падіння валютних надходжень і значного погіршення внаслідок цього рівня життя в Росії її аґресія щодо «близького зарубіжжя» та, можливо, на східно-європейські країни в пошуку засобів життєзабезпечення стає неуникненною (історична паралель — події 1918-1920 років).
Зрозуміло, найліпшим варіантом убезпечення України від загрози був би вступ до НАТО й користування усіма ґарантіями колективної безпеки, що їй це членство надавало б. Проте поки що такий варіант неможливий, його треба залишити як мету на майбутнє. За умови короткої й хиткої затактової рівноваги більш реальними здаються зусилля на налагодження всебічної співпраці та взаємопідтримки на терені Східної Європи. Це відповідало б не лише вимогам забезпечення стабільності потреб структурної перебудови економіки як кроку до загальноєвропейської інтеґрації, а й скасувало б небезпеку блокади Росією та Туреччиною чорноморських комунікацій України і (в головних рисах) відбивало б історією усталений східноєвропейський порядок, що існував до розбору польсько-литовсько-української держави як більш-менш гомогенного етнічного утворення, опертого на спільні або дуже близькі культурні, господарчі, правові, релігійні та мовні засади. Хоча це б ще не вирішувало проблем гармонізації взаємин та зближення Східної та Західної частин континенту. Ключовою проблемою тут є позиція, інтереси Заходу.
Стосовно Східної Європи західною геополітичною наукою вироблено два засадничі підходи. Перший, репрезентований анґлійською (а також французькою) думкою, виходить з необхідності перетворення цього реґіону на cordon sanitaire, що має відокремити життєві світи двох антиномічних цивілізацій Сходу та Заходу. Згідно з цією візією східноєвропейська смуга має виконувати роль буфера, що пом’якшує тиск Сходу та нейтралізує його експансіонізм; очевидно, що подібна «splendid isolatіon» між двома світами прирікає східноєвропейські країни на швидке виснаження сил у нерівному протистоянні Сходові.
Інші підходи стосовно майбутнього Східної Європи були запропоновані в Німеччині; назагал вони можуть бути класифіковані як східно- та західноорієнтовані. Ця різноспрямованість відбиває культурно-історичний дуалізм Німеччини, константою історичного буття якої був діалог двох — з огляду на суспільно-політичні, культурні та релігійні виміри — східної та західної частин, причому опозиція «Захід-Схід» часто має характер не стільки географічний, скільки культурно-цивілізаційний. З перемогою східної, прусської орієнтації (т.зв. Borussismus’у) світ ставав свідком не лише суголосності й зближення Німеччини з іншим носієм східної традиції — Росією, а й їхнього повного погодження у спільних діях супроти решти європейського світу, як це відбувалося впродовж XIX ст. та першої третини Другої світової війни. На початку 20-х років протагоністами Ostorientierung та блоку з комуністичною Росією були крайні праві (скажімо, А.Меллер ван ден Брук) та радикальні ліві (націонал-більшовики), велику симпатію до більшовицької Росії відчувала цієї доби також переважна більшість націонал-соціалістів, зокрема Ґеббельс; у цих планах, які були втілені в життя за сприяння школи К.Хаусхофера, Україні не відводилося жодної ролі. Не таємниця, що в теперішній Росії не бракує тих, хто жадає реставрації «прусської» Німеччини, з якою можна було б не лише знов розподілити Східну Європу, а й досягти гегемонії на континенті. У сучасній Німеччині, втім, не існує впливової політичної сили, яка ставить своєю метою антиєвропейський альянс з Росією.
Порівняно зі східним проросійським курсом вагомішою тенденцією німецької суспільно-політичної думки була, безперечно, орієнтація на західні, загальноєвропейські цінності. У річищі цього загальнодемократичного, по суті, ліберально-консервативного напряму лежить проект «Середньої Європи». Саме в просторі ліберально-консервативної системи координат, очевидно, можливе стратегічне зближення України з Німеччиною. Дружні відносини цих країн обумовлюються, отже, поверненням України до історично притаманних їй консервативних вартостей — індивідуалізму, приватної власності, принципу laissez-faire. Після цілком реальної чергової поразки чергової спроби вестернізаційної модернізації в Росії, крім міцного східноєвропейського об’єднання навколо вісі Німеччина – Україна (Німеччина – Польща — Україна), важко знайти сили, спроможні забезпечити мир у східноєвропейському прикордонні, бути запорукою безпеки в Європі.
Важливо пам’ятати, однак, що реінтеґрація України в європейську спільноту можлива лише за умови визнання за Україною європейської культурно-історичної ідентичності, позитивної відповіді на перший складник двочлена «свій-чужий». У зв’язку з цим важливого значення набуває питання типологічної близькості українського суспільства європейському, оскільки факт географічного розташування України автоматично не забезпечує їй членства в європейській сім’ї. Попри те, що схожість пострадянської української та європейської соціально-економічних систем дорівнює майже нулю, аналіз соціогенези української нації дає всі підстави говорити про тотожність (або принаймні паралелізм) соціотворних процесів в Україні та Східній Європі впродовж усієї історії України аж до 30-х років XX сторіччя. Згідно з висновками європейських спостерігачів, які вивчали соціальний лад в Україні в XIX – першій третині XX ст., європейська ідентичність української нації зумовлювалась наявністю інституції приватної власності й чинністю адекватних європейським правових норм, етносоціопсихологічними архетипами індивідуалізму, консерватизму та демократизму, а також схожістю типів політичної культури та політичної свідомості.
Відтак, реінтеґрація України в європейське співтовариство з цього погляду реальна через відродження традиційних для країни суспільно-політичних і економічних структур та інституцій, через реактивацію історичної соціальної спадщини, актуалізацію історичної пам’яті й відтворення, реставрацію, таким чином, порушеного соціокультурного континууму. Гальмування руху в цьому напрямку означатиме усталення деформації історичної тяглості в існуванні української спільноти й спричинить, очевидно, загибель української нації як європейської та як такої взагалі.
Саме такі наслідки матиме курс на інтеґрацію в СНД та участь України в реалізації проекту Євразійського Союзу. Треба пам’ятати, що висунута ще на початку 20-х років «євразійська ідея» розроблялась російськими націонал-більшовиками за фінансової підтримки ДПУ-НКВС як альтернатива комуністичній ідеології з метою збереження тюрко-слов’янської геополітичної цілісності, леґітимність якої освячена державно-політичною й культурною спадковістю Золотої Орди, Московського князівства, Російської імперії, СРСР.
§4. Україна та СНД
Для оцінки перспектив інтеґрації України у світове співтовариство в цілому та європейський геополітичний простір зокрема необхідно визначити, якою мірою участь України у тих чи тих процесах, що відбуваються на геополітичному терені континенту, відповідає її національним інтересам, забезпечує незалежність та безпеку.
З урахуванням цього розглянемо східний вектор інтеґраційного руху України: Співдружність Незалежних Держав. Спробуємо окреслити ті наслідки, які може мати для геополітичного становища України, її безпеки та виживання як суверенної держави подальша її інтеґрація в єдиний «євразійський простір», котрим має стати СНД на думку її адептів. У системі національних пріоритетів питання виходу із соціально-економічної кризи є першочерговим. Враховуючи те, що переважна більшість чинників кризи так чи так зв’язана з наслідками розпаду СРСР (розрив старих господарських зв’язків, розпад єдиної рубльової зони, прив’язаність до традиційних ринків сировини та збуту товарів, територіальні, прикордонні, етнічні проблеми тощо), то цілком зрозумілим є те, що пропозиції відродження «оновленого Союзу» на терені СНД, «відбудови СРСР», навіть «возз’єднання з Росією», як єдиного імперативу виходу України з кризи, отримують певну підтримку.
Подібні настрої існують також і в інших країнах Співдружності. Їх часто використовують деякі лідери для прискорення процесу еволюції СНД в нове інтеґраційне об’єднання з чітко окресленими наддержавними інституціями, контрольно-розпорядчими і навіть примусовими функціями.
Україна, безумовно, зацікавлена у відновленні старих і налагодженні нових економічних зв’язків з країнами СНД, насамперед з Росією. Головне питання полягає в тому, який характер мають ці зв’язки, яке є їхнє внутрішнє наповнення. Сумісність ринкових економічних структур — це міцна підвалина демократичного інтеґраційного процесу. Причому такі зв’язки не обов’язково повинні мати наддержавні реґулятивні органи, тим більше політичні інституції. Як показує західноєвропейський досвід, останні виникають тоді, коли досягнуто певного рівня економічної інтеґрації, що базується на високорозвинутих демократичних ринкових національних економічних структурах, приблизно однакового рівня і типу. У випадку з СНД штучне прискорення ще не повністю сформованих ринкових економічних структур, по суті, призведе до відбудови «єдиного народногосподарського комплексу» колишнього СРСР з властивими йому органічними вадами: неефективністю, технологічною відсталістю, економічним «утриманством», гіпертрофованою централізацією і т.ін. Все це суперечить логіці ринкового реформування і, безумовно, призведе до згортання реформ та «консервації» економічної відсталості, збереження ізоляції нових незалежних країн від світового господарства. Прискорення такого процесу завдасть економічних і політичних збитків усім учасникам, незалежно від рівня економічного потенціалу. Приклад тому — спроба об’єднання грошових систем деяких країн Співдружності. Саме він демонструє пріоритет геополітичних та військово-стратегічних чинників в інтеґраційному процесі, що відбувається нині в СНД, наявність принципових перешкод узгодження інтересів, курс Росії на утвердження власного домінуючого положення. Це твердження повною мірою стосується економічного Союзу СНД. Становище, що позбавляє можливості членів Економічного Союзу брати участь в інших економічних та торговельних союзах, має скоріше політичний, аніж економічний характер. Примат політичних мотивів простежується і в інших положеннях документа про Союз. Виходячи з цього, статус асоційованого члена Економічного Союзу для України є оптимальним.
За цих умов орієнтація на Схід, зволікання з подоланням успадкованого стану відокремлення від інтеґрованої Європи своєрідною «економічною лінією Керзона», безумовно, сповільнило б реформування соціально-економічної структури України, її входження до співдружності високоцивілізованих країн.
§5. У пошуках стратегії
Сьогодні Україна виступає передовсім як пасивний об’єкт політики інших ґлобальних гравців, що пояснюється двома основними причинами. Це, по-перше, брак чітких ґлобальних пріоритетів економічного та політичного характеру, що безпосередньо випливає з невизначеності стратегічних напрямів соціально-економічних перетворень на національному рівні. По-друге, Україна на сучасному етапі просто не має відповідної економічної бази та організаційної інфраструктури для реалізації своїх інтересів на міжнародній арені.
Така ситуація невизначеності надзвичайно небезпечна, оскільки стихійна чи примусова інтеґрація України у світове господарство позбавить її можливості ефективно реалізовувати власні національні інтереси, призведе до неґативних політичних та економічних наслідків на національному рівні, поставить під загрозу самобутність і навіть незалежність держави. Тож в Україні мають розуміти, якою мірою їй потрібно інтеґруватися у певні політичні та економічні об’єднання, а з якими – лише йти на співпрацю. Мова сьогодні має йти про «керовані» зближення та інтеґрацію. Щонайменше, пасивне очікування результатів інтеґраційних процесів небезпечне для України втратою наявних потенційних можливостей стабілізації економічного становища та динамічного переходу до нової моделі економічного розвитку. Додатково ускладнює проблеми самовизначення глибока суперечливість посткомуністичної геополітичної ситуації.
Після закінчення холодної війни стало модним говорити про кінець протистояння двох систем у Європі. Подібний оптимізм видається передчасним. Привиди останніх десятиліть усе ще дуже впливають і певний час впливатимуть на розвиток подій у Європі, вже позбавленої ознак холодної війни.
Аж ніяк не відразу здійсниться мрія про загальноєвропейські політичні і економічні структури та про єдину систему безпеки в Європі. Зважаючи на сучасні тенденції розвитку Західної Європи і країн колишнього Радянського Союзу, можна сказати, що нині ще залишається реальною можливість відновлення у Європі біполярної системи, приблизно такої ж самої, як за часів холодної війни (слід, однак, зазначити, що така конфронтація, на відміну від колишньої, не обов’язково буде військовою, хоч її суспільно-економічні наслідки можуть бути не менш значними).
То як же у цю геополітичну схему вписується чи може вписатися Україна? На сьогодні вона багато в чому сприймається і за кордоном, і в Україні багатьма українцями (яких, здається, перейняв майже паралізуючий слов’янський фаталізм) як реальний кандидат на повне і остаточне членство у рахітичній Співдружності незалежних держав.
Та, попри все, Україна має впевнено йти шляхом, що веде до об’єднання з Заходом. Завдяки цьому народ України не тільки отримає надійні ґарантії своєї безпеки і свого добробуту, а й зможе запобігти можливому новому розподілу Європи. Тим самим буде усунута головна перешкода на шляху становлення справжніх всеєвропейських структур.
Мета зовнішньої політики полягає у створенні такого оточення для країни, у якому можуть успішно розвиватися всі національні суспільні та економічні інституції. На перший погляд, внутрішньополітичні підвалини зовнішньої політики очевидні, та на це надто вже часто не зважають. Тому, гадаємо, просування України до об’єднання з Заходом слід розглядати у двох аспектах — внутрішньополітичному і зовнішньополітичному.
Щодо останнього, то наближення України до Заходу, що спостерігалося у 1994 році, досить обнадійливе. Досягнуто проґресу в розширенні відносин з Європейським Союзом і НАТО, незважаючи на, здається, неохоче, але все ж таки все глибше усвідомлення важливого геополітичного значення України. Україна вже просунула ногу у двері, які зовсім недавно ніхто, здається, не хотів відчиняти для неї. Потрібно зробити все можливе, аби ці двері відчинилися ще ширше. Таким чином, у зовнішній політиці відчувається рух до кінцевої мети — об’єднання України з Заходом — зрозумілим шляхом тактично необхідного маневру, у тісній, але не тривалій співпраці з СНД як способом цивілізованого розлучення.
Однак у «проблемних реґіонах» країни органічний зв’язок між теперішньою зовнішньою політикою України та її внутрішньополітичними підвалинами досить слабкий. Якщо говорити про ситуацію в цілому, то орієнтація України на Захід відчувається, здається, переважно в структурах виконавчої влади, що знаходить зрозумілу підтримку у Західній Україні, Києві та серед деяких прошарків населення. Проте, якщо наявні тенденції, що простежуються у дискусіях про шляхи розвитку української державності, все ж таки втіляться у чітку політику, то буде надзвичайно важко, а може, й не можливо просуватися, як нині, у західному напрямку. Тактична необхідність тоді б перетворилася на мету.
За таких обставин нелегко бути оптимістом щодо далекого майбутнього України, незалежно від того, які б могли бути миттєві економічні вигоди від такого напряму розвитку. Повне добровільне входження в СНД, де домінує погрозлива, нестабільна і нахабна Росія, аж ніяк не сприяло б становленню якоїсь доречної форми суверенної української державності і тут несприйнятний арґумент про дешеву нафту.
Навряд чи легко можна спростувати докази на користь суверенної України, чия внутрішня і зовнішня політика мали б чітку орієнтацію на Захід. По-перше, рішучість України у проведенні зовнішньополітичного курсу з орієнтацією на Захід була б вирішальним моментом у подоланні залишків ментальності і орієнтирів часів холодної війни.
По-друге, оскільки, як добре розуміли В.Ленін та М.Горбачов, без України не може бути Радянського Союзу, то так само й СНД без України не зможе перетворитися у загрозливу імперієподібну структуру.
По-третє, послідовна орієнтація на Захід сама собою примусила б Росію краще проаналізувати свою внутрішню і зовнішню політику. Отже, Україна могла б зробити значний внесок у вирішення Росією проблем свого майбутнього (слід сподіватися, благодатного для всіх) як країни справді постімперської і пострадянської.
По-четверте, внутрішньополітичний курс на безперервне і послідовне здійснення ринкових реформ буде, безперечно, все більше зміцнювати зв’язки між Україною і Заходом, а це полегшить українській дипломатії провадити переговори щодо оформлення інтеґрації.
По-п’яте, і це найважливіше, історія свідчить, що західна модель суспільно-економічного розвитку пропонує найефективніші засоби реалізації потенціалу населення України та досягнення добробуту. Якщо підходити об’єктивно, то аж ніяк не можна заперечувати ні динамізм, ні відносну ефективність цієї моделі розвитку. Більше того, враховуючи її універсальність (а, по суті, чи йдеться про якусь західну модель? Цей термін було б доцільніше використовувати з аналітичною метою, а не для опису світових реальностей на порозі XXI століття), немає жодних підстав сумніватися в тому, що й Україні все ж таки вдасться застосувати її та успішно адаптувати до своїх обставин. Нинішній стан і тяжка доля України обумовлені політичними чинниками, і тут ні до чого якийсь культурний, соціальний або історичний детермінізм.
Майже немає сумніву у тому, що Україна залишиться незалежною державою. Суперечки точаться лише з приводу змісту незалежності, інакше кажучи, про добробут і безпеку українців, а отже і європейців. Вибір Україною орієнтирів зовнішньої політики неминуче вплине на перебіг цих дискусій, а їхні результати, своєю чергою, безперечно, вплинуть на цей вибір і ще позначаться у XXI столітті.
§6. Проблеми «повернення» в Європу
Необхідність виходу зі стану напівізольованості передбачає насамперед «повернення» України в Європу, її зближення з Заходом. Проте слід все-таки з’ясувати, що означає для України це зближення. Передовсім це відхід від напруженості і встановлення відносин доброзичливості між двома сторонами. Зближення України з Заходом не слід ототожнювати з процесом її інтеґрації з Заходом. Зближення може залишити країну в ізоляції. Тому переростання зближення з Заходом в реальний прискорений процес інтеґрації до співдружності народів та провідних Європейських інститутів — Північноатлантичного Блоку та Європейського Союзу — є новим завданням України.
Це надто складне завдання з огляду на деякі геополітичні чинники і сили, що можуть послабити позиції України на шляху до Європейського Співтовариства. Ці сили дедалі наполегливіше змушують Україну обрати зовнішньополітичний курс, що аж ніяк не відповідає нейтральному. Неоднозначна геополітична орієнтація в кращому разі лише зафіксує становище України як держави, що перебуває в ізоляції між Європою та Євразією. У гіршому разі започаткує процес нового поділу Європи, внаслідок якого Україна опиниться осторонь широкого європейського співтовариства держав.
Головним чинником, що віддаляє Україну від більшої частини Європи, є намагання Росії посісти панівне становище на території колишнього СРСР і в Східній Європі. Російська стратегія в цьому аспекті спрямована на зміцнення та інституціоналізацію СНД, і передовсім у питаннях економіки та безпеки. Політика Москви щодо Києва — важливий елемент цієї стратегії, що відображає перевагу Росії над незалежною Україною.
Тих, хто сприймає українську незалежність як «тимчасове історичне відхилення», нескоро полишить почуття російської зверхності. Україна була і залишається надто важливою для Росії в економічному та стратегічному відношеннях, щоб оцінити факт її незалежності інакше. Більш того, інтеґрація України в Європейське співтовариство була б істотною перепоною для пострадянської російської зовнішньої політики, спрямованої на відновлення євразійської зони домінування. Тому, вірогідно, можна припустити, що найближчим часом російські наміри щодо України в кращому разі залишаться суперечливими, в гіршому — гегемоністськими.
Другий чинник, що визначає європейський геополітичний ландшафт, — це реґіоналізація економіки континенту за чотирма групами.
Перша група — Вишеградська. Вона складається з Польщі, Чехії, Угорщини та Словаччини. Ці країни, за винятком Словаччини, наполегливі у переході до ринкових реформ, фінансово і валютно платоспроможні, тут проходить інтенсивна приватизація.
Друга економічна група представлена державами Балтії — Естонією, Латвією та Литвою. Для їхньої політики також характерна швидка приватизація, платоспроможні валютні та фінансові акції і незаперечне бажання вступити до західного співтовариства держав.
Третя група складається з Балканських країн — Румунії, Болгарії, Албанії та держав колишньої Юґославії. Ця східно-європейська група постраждала від стаґнації в економіці та в результаті громадянської війни. Незважаючи на те, що Болгарія і Румунія є асоційованими членами Європейського Союзу, їхнє інтеґраційнє зближення із Союзом значно відстає від країн Вишеградської групи. У хаосі Балканської війни вирізняється Словенія, яку образно називають «європейським Сінґапуром», що народжується.
Четверта група складається з країн СНД — Росії, Білорусі та Молдови. Для них характерний брак ринкових реформ, фінансова та валютна неплатоспроможність.
Незважаючи на зростаюче визнання Заходом і зокрема Сполученими Штатами того, що їхня політика щодо Східної Європи винятково «русоцентрична», і того, що «політика щодо Росії» зовсім не адекватна «політиці щодо Європи», уявлення про європейську безпеку в період після «холодної війни» ще не склалося, а це могло б сприяти визначенню характеру відносин зі Східною Європою в цілому і Україною зокрема.
Для подолання економічних і геополітичних сил, що віддаляють Україну від великої Європи, Київ має виразніше заявити про свій намір інтеґруватися у співтовариство, активізувавши економічну і політичну реформи. Вони перетворюють Україну з потенційно залежної (на думку Заходу) на державу, економічні і політичні дії якої будуть визнані і схвалені як стратегія.
У зовнішній політиці Києву слід усвідомити, що чітка геополітична орієнтація на Західну Європу не вимагає ізоляції від Росії. Інтеґрація до структур безпеки Заходу, його політичних і економічних об’єднань значною мірою сприятиме розвиткові української економіки, стане найбільш дійовим чинником, завдяки якому нейтралізуються недосконалості російсько-українських економічних відносин.
§7. Параметри гармонізації зовнішніх зв’язків
Зважаючи на масштаби та якісні характеристики, Україна має і реальну можливість, і нагальну потребу в самостійному, позбавленому поточної політичної кон’юнктури визначенні своїх природних місця і ролі в системі міжнародних відносин, у тому, щоб знайти більш чіткі, уособлені і усталені параметри самостійного члена європейського і світового співтовариства. Принципами такого самовизначення, очевидно, мають бути самодостатність, безумовний пріоритет національних інтересів, незалежність від інших країн чи груп країн, високі цивілізаційні стандарти і відповідальність у політиці, ініціативність у розвитку партнерства на основі реальної рівноправності та взаємних вигод.
До України можна було б застосувати вислів відомого літератора Ф.Ґоренштайна щодо Росії, в якої «культура... зв’язана з Європою, а цивілізація з Азією». При цьому риси своєрідної «азійщини» тут помітно увиразнювались в їхньому більшовицькому варіанті останні 70 років. Позбутися їх, реально увійти в Європу є нібито об’єктивний імпульс нашого теперішнього суспільства. Проте, у зв’язку з конкретною наповненістю європейсько-російської альтернативи, проблема вибору пріоритетів виявляється непростою.
Державі, що виникла переважно в результаті подій зовнішнього характеру, багато чого і сьогодні, і на перспективу потрібно ззовні. Воно частково є на Заході, частково в Росії. Захід і Росія є тими партнерами України, які взаємно не замінюють, а взаємно доповнюють одне одного. Орієнтація на Росію діє нині як імператив, зв’язаний з першочерговими економічними завданнями, а також безумовною потребою збереження всього комплексу гуманітарних зв’язків. Водночас орієнтація на Захід відбиває необхідність політичних ґарантій незалежності, віднайдення додаткових можливостей економічної модернізації, створення перспективної моделі суспільного розвитку в цілому.
Така політика — і Росія, і Захід — уявляється не тільки логічно вивіреною з погляду плюсів і мінусів та малої вірогідності здійснення інших варіантів, але й такою, що найбільшою мірою відповідає завданням внутрішньої інтеґрації і стабілізації українського суспільства. Практична реалізація проблеми вибору (чи Росія, чи Захід) призвела б до протиставлення одних власних інтересів іншим, штучного обмеження можливостей міжнародної взаємодії. У зв’язку із сутнісними відмінностями в соціально-історичному досвіді та менталітеті окремих реґіонів країни, політика однобічної орієнтації не може бути справді загальнонаціональною, а отже і ефективною.
Виникає запитання: чи можлива в принципі і чи буде ефективною стратегія, позбавлена чіткої геополітичної орієнтації в деструктурованому і далекому від гармонії просторі Центрально-Східної Європи. Очевидно, враховуючи ставлення двох згадуваних сторін до України — очікувальна позиція Заходу і політико-економічний пресинґ, намагання домінувати Росії, — орієнтирами на найближче майбутнє можуть бути: переважно політична і, наскільки це можливо, економічна співпраця із західними країнами; переважно економічні і, наскільки це можливо, політичні відносини з Москвою. Додамо, що належне місце у зовнішніх зв’язках України поступово має зайняти й Південь.
Суть такої політики — у принциповій відмові від будь-яких виявів конфронтаційності, спроб використати антиросійські настрої і спроб протиставлення Заходу Росії, в активному сприянні розвиткові загальноєвропейського співробітництва. При цьому Україна, реалізуючи свої різноманітні довгострокові інтереси, може відіграти виняткову роль у попередженні реставрації геополітичної біполярності на континенті.
Відмова від однозначного вибору у питаннях геостратегічної орієнтації не має розглядатися як ознака ізоляціонізму, індивідуалізму чи аморфності зовнішньої політики України. Навпаки, ця політика має спиратися на чіткі вартісні орієнтири, принципи та пріоритети і на цьому ґрунті підносити дієздатність і привабливість України як конструктивного надійного партнера. При цьому важливо не впасти в месіанство і не обтяжувати себе функціями «мосту», посередника, утопічним і заздалегідь невдячним завданням штучно підштовхувати об’єднання Заходу і Сходу.
