Попередня     Головна     Наступна





ГЕОЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ ПОСТКОМУНІСТИЧНИХ КРАЇН




§1. Посткомуністична економічна дезінтеґрація

Одним із найважливіших чинників існування комуністичної системи була її жорстка подвійна централізація— у рамках кожної окремої країни та в міжнародному, міжнаціональному аспекті. Це знайшло свій вияв насамперед в існуванні так званого єдиного народногосподарського комплексу СРСР, системи взаємозв’язків під егідою Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) а також в таких квазіфедеративних утвореннях, як колишні Чехословаччина і Юґославія. Альтернативою входження в жорстко ієрархічні централізовані структури був тільки шлях практично повної економічної самозамкненості, своєрідної господарчої автаркії, що його дотримувалися такі прокомуністичні країни, як Албанія, Китай, Північна Корея (КНДР).

Крах комуністичної системи не міг не охопити її геоекономічні виміри. Розпад геоекономічної структури комунізму виявився процесом глибоко суперечливим. Природно закономірний, він розгортався на тлі проґресуючих міжнародних об’єднувальних процесів і саме тому здавався протиприродним. Слід врахувати, що більшість посткомуністичних країн мали високоспеціалізовані галузі і види виробництва, які не можуть нормально функціонувати без зовнішньоекономічних зв’язків. Економіки майже всіх таких країн (можливо, за винятком тих, що вже пристосовувалися до режиму економічної автаркії) мали досить високий ступінь функціональної залежності від зовнішніх покупців і постачальників — насамперед у межах народногосподарського комплексу СРСР і системи РЕВ.

Отже, колапс структур міжнародної співпраці, що існували раніше, спричинив складні геоекономічні проблеми геоекономічного самовизначення практично в усіх посткомуністичних країнах. Яку зовнішньоекономічну стратегію обрати, як ставитися до міжнародних об’єднувальних процесів, що набирають силу, хто може бути головними партнерами економічних взаємозв’язків у короткотерміновій і тривалочасовій перспективах — ці та схожі питання стали невід’ємною часткою тих численних дилем, що виникли в процесі післякомуністичних економічних перетворень 14. І неспроможність вирішити ці питання чи й відкладання їх вирішення на майбутнє до бажаного періоду подолання нестабільності, властивій перехідним економікам, може виявитись фатальною помилкою для будь-якої посткомуністичної країни.

Звичайно, на противагу процесам роз’єднавчим, які не вимагали від політиків ретельного аналізу і виважених рішень, а лише політичної сміливості і волі, процедури геоекономічного самовизначення потребують формування науково обґрунтованої стратегії і тактики у сфері міжнародних економічних зв’язків. Саме останнього бракувало політикам «першої післякомуністичної хвилі», і процес роз’єднання став перетворюватись на своєрідний психічний комплекс відокремлення, посткомуністичної ксенофобії, у тому числі і насамперед у галузі економічного життя. Керуючись емоціями на кшталт «антиімперських», «антитоталітарних» гасел у зовнішньоекономічній політиці, вони не зуміли домогтися суттєвого поступу на шляху входження їхніх країн у систему міжнародного поділу праці на новій основі.

Які можливі варіанти реального вирішення завдань зовнішньоекономічної стратегії.


§2. Можливі моделі геоекономічного самовизначення

Геоекономічна модель поведінки будь-якої країни — це похідна від досить складної сукупності чинників. Останні, зокрема, включають в себе характерні країні порівняльні економічні переваги, рухливість економічного і науково-технічного розвитку, довготермінові переваги внутрішньої і зовнішньої політики, історичні уроки і систему сучасних цінностей суспільства, культурні і релігійні особливості, психологічні відмінності. Виходячи з цього, можна вирізнити основні моделі геоекономічного розвитку посткомуністичної країни.

Модель 1. Збереження статус-кво. Для колишніх республік Радянського Союзу, пострадянських країн (ПРК) це означає переважну орієнтацію на розвиток економічних взаємовідносин у рамках СНД. Для колишніх партнерів з РЕВ така модель означала би пошук нових варіантів, які забезпечували б першочерговість взаємних економічних відносин.

Переваги моделі 1 полягають в тому, що вона для багатьох являє собою найбільш просте й полегшене вирішення тих економічних завдань, у розв’язання яких занурилися країни після розпаду РЕВ, а згодом і СРСР. У такому разі економічні ризики щонайменші (хоч і посилюються ризики політичні, зв’язані з економічною залежністю зовні суверенних держав). Для здійснення цієї моделі ще існують певні зручні структури і звички взаємної співпраці, що їх посткомуністична номенклатура зберегла ще з минулого. Отже, у короткотерміновій чи й навіть середньотерміновій перспективах такий вибір може виявитись найбільш дешевим (у прямому економічному й у переносному суспільно-політичному сенсі) варіантом геоекономічної стратегії.

Щодо ПРК такий варіант уже практично втілився в об’єднувальний процес у рамках Економічного союзу країн СНД. Відповідно до ухваленого наприкінці жовтня 1994 року у Москві Перспективного плану інтеґраційного розвитку СНД передбачається поетапне формування єдиного економічного простору його країн-членів. Першими практичними заходами стало утворення Міждержавного економічного комітету (МЕК), Економічного союзу і підписання угоди про створення платіжного союзу. На порядку денному стоїть питання про створення зони вільної торгівлі, яка, завдяки координації і майбутній уніфікації зовнішньої митної політики країн-членів Економічного союзу, досить швидко переросте у митний союз. Об’єднувальні заходи передбачають досить інтенсивний процес лібералізації руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили (тобто форсований перехід від митного союзу до спільного ринку). Вони передбачають і досить широке коло питань з метою узгодження економічної політики країн-членів. Згідно з графіком уже в 1998 році це дасть змогу практично вирішувати питання створення валютного союзу, що, своєю чергою, свідчитиме (якщо оперувати загальновизнаними критеріями стадій міжнародної економічної інтеґрації) про реальне утворення Економічного союзу.

Таким чином, прийняті рішення спрямовані на відновлення у новій формі економічного об’єднання ПРК. Неважко здогадатись, що тут Росія гратиме провідну роль. При цьому інші учасники будуть економічно прив’язані до російської економіки. Слід мати на увазі, що об’єднання відбуватиметься не тільки згори, а й знизу — через створення так званих міжнародних фінансово-промислових груп, тобто пострадянських транснаціональних корпорацій. Навряд чи можуть існувати сумніви щодо того, хто контролюватиме переважну більшість таких ТНК. Російський фінансовий капітал, користуючись не тільки найбільшим серед ПРК економічним потенціалом, а й тим, що реформи в Росії просунулись дещо далі, ніж в інших країнах-членах Економічного союзу, має всі можливості переважати в новому спільному економічному просторі країн ПРК (за винятком країн Балтії).

Слід визнати, що переваги короткотермінового і середньотермінового варіантів моделі 1 можуть бути втрачені у тривалочасному варіанті недостатньою ефективністю економіки через переважну співпрацю з тими країнами, які також мають недостатньо високі параметри економічного розвитку. Цей головний ґандж моделі 1 змушує шукати якісь її різновиди, що дозволяли б узгоджувати загальний курс на економічне об’єднання в рамцях Економічного союзу СНД з курсом на послідовну диверсифікацію своїх зовнішньоекономічних зв’язків. Така стратегія розвитку спрямована на створення торгівлі (trade creation) у межах співдружності з одночасним намаганням уникнути відхилення торгівлі (trade diversion), що, як звичайно, супроводжує об’єднувальні процеси. Можна стверджувати, що така стратегія тією чи тією мірою властива, скажімо, країнам Середньої Азії.

Стосовно колишніх партнерів з РЕВ – країн колишнього соціалістичного табору, то у період після розпаду цієї організації модель 1 ніколи не бралася за основу справді масштабних спільних дій. Щоправда, слід відзначити спроби локального застосування такої моделі у сфері платіжних відносин колишніх країн РЕВ. Це виявилося насамперед у проектах створення багатосторонньої платіжної системи з метою подолання тих ускладнень, які спричинилися раптовим переходом на розрахунки у вільно конвертованій валюті. Проте, хоч як дивно, існує небагато фахівців 15, стурбованих можливістю шкідливого впливу різкого згортання економічних зв’язків між колишніми партнерами з РЕВ на економічне становище останніх, отже, й на загальний перебіг процесів економічних перетворень. У цих країнах такі труднощі сприймаються набагато спокійніше, надто ж там, де успішніше здійснюють макроекономічну стабілізацію і системні перетворення (Польща, Угорщина, Чехія). Останнє, зокрема, зумовило фактичну офіційну відмову від розгляду будь-яких, навіть обмежених, ініціатив у річищі виокресленої моделі.

Модель 2. Повна геоекономічна переорієнтація. Її перевагами є можливість рішучого структурного маневру у проведенні економічних реформ, залучення в економіку сучасних технологій, орієнтація на ринки з більш високими вимогами, що змушує до прискореного підвищення конкурентоспроможності. Проте цей варіант потребує значних витрат і чималого часу. Він може здійснюватись лише за наявності певних передумов, передовсім таких: інтенсивний процес нагромадження капіталу в країні, що базується як на внутрішніх заощадженнях, так і масштабному інвестуванні із-за кордону; досягнення досить стійкої макроекономічної сталості економіки, що може витримати ті навантаження, які супроводжують рішучу структурну перебудову; високий ступінь відкритості ринків країн, у напрямі яких здійснюється переорієнтація експорту.



Таблиця 1

Географічна структура експорту та імпорту окремих європейських країн з перехідною економікою 16 (у відсотках) '


Країна


Східна Європа


СРСР/СНД


Країни з розвинутою ринковою економікою




1989


1992


1989


1992


1989


1992


Болгарія














експорт


12,9


6,3


49,3


25,2


19,6


37,0


імпорт


12,0


6,0


34,0


28,6


35,4


44,9


Польща














експорт


16,4


5,8


24,4


11,0


43,2


73,7


імпорт


16,6


4,9


21,4


14,1


46,5


68,9


Румунія














експорт


10,2


5,0


14,5


13,5


47,7


47,6


імпорт


14,9


7,1


22,5


13,7


17,2


56,0


Угорщина














експорт


15,9


6,0


25,1


13,2


43,1


70,0


імпорт


17,1


6,6


22,1


16,8


49,3


67,7


Чехо-Словаччина














експорт


20,1


9,7


26,5


10,9


37,6


63,7


імпорт


21,9


5,5


25,9


24,6


37,6


62,6


* Дані за 1992 р. охоплюють I-III квартали.





Ця модель взята на озброєння колишніми партнерами Радянського Союзу з РЕВ. Так, протягом 1989-1992 рр. у певній частині східноєвропейських країн, СРСР/СНД і країн з розвинутою ринковою економікою досить інтенсивно відбувалися зміни в експорті та імпорті.

Дані таблиці 1 свідчать про те, що практично всім східно- і центральноєвропейським країнам з перехідною економікою властива суттєва переорієнтація у своїх зовнішньоекономічних зв’язках на розвинуті ринкові економіки. Причому чим більш успішним є перехід до ринкової економіки, тим більшим є відхилення в бік ринків розвинутих країн.

Серед ПРК намагання здійснити докорінну переорієнтацію спостерігаються в країнах Балтії. Проте, якщо в країнах—колишніх партнерах РЕВ цей процес переорієнтації або вже досить далеко зайшов, або й завершився (Польща, Угорщина, Чехія), то на теренах колишнього СРСР він реалізувався тільки в Естонії. Ця країна в 1993 р. спрямовувала до країн з розвинутою ринковою економікою 53,7% свого продукту, а імпортувала 67,9% сукупного обсягу ввозу. Для країн СНД ці показники були суттєво меншими: 29,0% і 21,8%. У Латвії цей процес тільки розгортається, можна говорити про своєрідний стан біполярності: у 1993 р. на країни СНД припадало 45,8% латвійського експорту і 37,8% – імпорту, тоді як для країн з розвинутою ринковою економікою відповідно 34,2% і 29,6%. У Литві процес переорієнтації знаходиться у початковій фазі і країни СНД переважають: 62,8% в експорті та 84,1% – в імпорті 17.

У країнах СНД дуже важко визначити справжніх прибічників цієї моделі розвитку. З одного боку, Азербайджан, Молдова, Туркменистан, Узбекистан, Україна мають наміри урізноманітнити, диверсифікувати географічну структуру їхніх зовнішньоекономічних зв’язків. З другого боку, така диверсифікація потребує досить суттєвих витрат і часу. Таким чином, геоекономічна стратегія цих держав має суттєві відмінності між довготерміновими інтересами та вимушеними поточними діями. При цьому, напевно, невідомо, яким чином поєднати короткотермінові і тривалочасові інтереси. За таких умов переважають заходи прискореного пристосування, що унеможливлює здійснення рішучої геоекономічної переорієнтації.

Модель 3. Геоекономічно нейтральна система. Ця модель передбачає необхідність рівномірного розвитку зовнішньоекономічних зв’язків «на всіх азимутах». Вона має переваги, які полягають у забезпеченні щонайширшої економічної бази політичної незалежності держави, а також можливості зробити сектор зовнішньоекономічних зв’язків більш сталим щодо коливань політичної кон’юнктури, набути здатність маневрувати між різними країнами у проведенні зовнішньоекономічної політики і отримувати таким чином додатковий економічний виграш.

Недоліки цієї стратегії зумовлені великим ступенем ризику її переродження в політику ізоляціонізму і економічної автаркії, адже теоретично геоекономічної нейтральності можна досягнути двома різними шляхами. Перший — це часткова переорієнтація зовнішньоекономічних зв’язків, за якої останні не орієнтуються на якийсь новий пріоритет, а стають геоекономічно більш доцільно структурованими. Другий— це прискорене згортання зовнішньоекономічних зв’язків з країнами, які за комуністичних часів вважалися пріоритетними. Очевидно, що перший зі згаданих шляхів більш складний. Тому за браком достатніх передумов для переорієнтації, а також за невміло сформульованої зовнішньоекономічної політики другий шлях стає невідворотним. Наслідки реалізації такої стратегії розвитку можемо спостерігати на прикладі, скажімо, Азербайджану, Вірменії, Грузії, Молдови та безпосередньо України.


§3. Моделі участі в процесах міжнародного економічного об’єднання

Практика посткомуністичного розвитку наочно довела нереалістичність курсу «економічної незалежності», що неодмінно здійснюється за рахунок економічної ефективності. Виходячи з цього, перед усіма посткомуністичними країнами постає питання про шляхи входження в процеси міжнародного економічного об’єднання. При цьому теоретично і практично виявилося декілька можливих варіантів вирішення цього питання, оскільки входження в світове господарство за нинішніх умов може відбуватися насамперед через активну участь у діяльності тих чи тих реґіональних (інтеґраційного характеру) угруповань. Це призвело до появи цілої низки крайових економічних організацій інтеґраційного типу та намагань створити такі організації.

Так, 1990 року Литва, Латвія та Естонія домовляються про поступове створення Балтійського ринку. 1991 року ці ж таки країни створюють митний союз балтійських держав з метою досягнення всебічного економічного об’єднання.

Тоді ж таки фірми і організації Болгарії, Польщі, СРСР, Угорщини і Чехословаччини створюють міжнародну організацію «Східноєвропейська співпраця і торгівля» (СЄСТ) з метою відновлення на ринковій основі порушених господарських зв’язків між колишніми партнерами РЕВ. Проект співпраці передбачав створення Східноєвропейської біржі і Міжнародного кліринґового банку, торговельних домів. Практично тоді ж таки виникає й інша неурядова організація, що діє в цьому напрямі, — «За реґіональний ринок країн Східної Європи і Азії».

У 1992 році Азербайджан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменистан і Узбекистан (Казахстан як спостерігач) вступають в Організацію економічної співпраці (ОЕС), членами якої з 60-х рр. вже були Іран, Пакистан і Туреччина. Це дозволило перетворити ОЕС в один з найбільших у світі торговельних блоків. Передбачено зниження торговельних тарифів, створення інвестиційного банку, спільної авіалінії, встановлення супутникового зв’язку тощо.

Створення 1992 р. Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС) — організації 11 причорноморських країн, а також Азербайджану, Албанії та Вірменії передбачає поступове зняття обмежень на переміщення товарів, капіталів і робочої сили, розвиток інфраструктур транспорту і зв’язку, максимальне заохочення взаємної співпраці, створення єдиного інвестиційного і зовнішньоторговельного банку для цього краю.

У 1993 р. виникає Економічний союз (ЕС) країн СНД, що має за мету поступове формування однорідного економічного простору, проведення взаємно погоджених економічних реформ і скоординованої економічної політики, стикування господарських механізмів країн-членів. Характерно, що паралельно цьому мали місце намагання здійснити економічне об’єднання країн СНД на більш вузькій основі. Це, зокрема, виявилося у заяві урядів Республіки Білорусь, Російської Федерації та України (липень 1993 р.) про невідкладні заходи щодо поглиблення «економічної інтеґрації», що передбачало укладення договору, а також утворення організаційних структур економічної співпраці країн Середньої Азії і Казахстану.



Таблиця 2

Проінтеґральні чинники стосовно різних реґіональних економічних об'єднань і партнерських зв'язків


Реґіональні економічні об'єднання або партнерські зв'язки


Проінтеґраційні чинники


1


2


3


4


5


6


7


8


снд


+/-


+/-


+/-


+/-


+


+/-


-


-


Росія-Білорусь- Україна


+


+


+


+


+


+/-


-


+


Держави Середньої Азії і Казахстан


+




+/-


+/-


+/-


+/-


+/-


+


ОЕС


+


-


+/-


-


-


+/-


+


+


ЧЕС


V-


V-


+/-


-


+/-


-


+/-


-


Балтійський ринок


+


-


+


+


+/-


+


+


+


Чорноморсько-Балтійський союз


+/-


+/-


+


+/-


+/-


+/-


+


.


Вступ до ЄС-

- країни центр. Європи

- інші країни


+


+/-


+/-


+/-


+/-


+


+


+


Вишеградська четвірка


+


-


+


+


V-


+


+/-


+


Регіональна організація колишніх членів РЕВ


+/-


+/-














Балтія- Скандинавія


+


+/-


-


-


+/-


+


+


+


Румунія-Молдова


+


-


+


+


+/-


+/-


+


+


Далекий Схід Росія-Японія


+


+


-


-


-


-


-


-


Далекий Схід Росія-Китай


+


+


+


+


+


-


-


-


Галичина-Польща


+


+/-


+/-


+/-


+


+


+


+


Закарпаття- Угорщина


+


+


+/-


+/-


+


+/-


+


+



* Позначка «+» -означає наявність відповідного проінтеґраційного чинника, «-» - наявність антиінтеґраційного чинника, «+/-» - один з двох можливих варіантів: або існує взаємна нейтралізація проінтеграційного і антиінтеґраційного чинників, або за нинішніх умов неможливо виявити їхній баланс.




У грудні 1993 р. Польща, Угорщина, Чехія і Словаччина — країни так званої Вишеградської четвірки уклали угоду про вільну торгівлю в Центральній Європі з метою заохочення взаємного товарообміну і узгодження економічної політики.

Протягом усього цього періоду низка держав прагне налагодити відносини з Європейським співтовариством. Це стосується набуття Польщею, Угорщиною і Чехо-Словаччиною в 1991 р. асоційованого членства в ЄС, укладення широкомасштабних договорів про партнерство і співпрацю між ЄС та Росією і Україною (1994 р.).

Слід згадати також, що у певних політичних колах («національно-демократичного» спрямування) досить активно обговорювалася ідея створення так званого Балтійсько-Чорноморського союзу (чи альянсу), тобто організації, що, як дехто вважає, могла би стати альтернативою об’єднання в рамках СНД.

Специфічна інтеґраційна стратегія, орієнтована на скандинавські держави, є в балтійських республіках колишнього СРСР, а в Молдови — щодо Румунії.

Спостерігається й специфічна орієнтація окремих країв у великих за територією державах на різних зовнішньоекономічних партнерів. Так, далекосхідні райони Росії мають виразний потяг до Японії та до Китаю. В Україні Галичина традиційно орієнтується на Польщу, а Закарпаття — на Угорщину.

Різноманітність об’єднувальних тенденцій свідчить не тільки про важливість пошуку кожною посткомуністичною країною своєї «інтеґраційної ніші» в загальносвітовому геоекономічному просторі. Вона свідчить також про брак опрацьованої зовнішньоекономічної стратегії в цих країнах, що призводить до намагання випробувати різні варіанти інтеґраційної поведінки й методом спроб і помилок знайти єдино правильне вирішення. Це, до речі, зумовлює досить дивну, на перший погляд, тенденцію об’єднуватися одразу в кількох реґіональних угрупованнях, причому досить відмінних за своєю орієнтацією і інтеґраційною стратегією.

Проте слід усвідомлювати, що для успішного втілення в життя стратегії економічного об’єднання необхідна спільна та узгоджена між собою, тобто своєрідна синерґетична дія багатьох проінтеґраційних чинників. Найважливіші з них такі:

1) географічна близькість країн;

2) наявність потенційного взаємодоповнення економік з погляду тих характеристик виробництва, які відображають взаємовідносні переваги цих країн;

3) майже однаковий загальний рівень економічного і соціального розвитку країн;

4) наявність схожих стратегій економічного розвитку на перспективу;

5) наявність розвинутих і розгалужених зв’язків між суб’єктами економічної діяльності відповідних країн;

6) спільність довготермінових політичних інтересів країн;

7) історія відносин між відповідними державами і наявність між ними сприятливого психологічного клімату;

8) наявність культурної, релігійної спільності.

Тож як саме виглядають різні інтеґраційні проекти з погляду наявності чи браку цих проінтеґраційних чинників?

Проведений аналіз дає можливість вирізнити три групи інтеґраційних можливостей або партнерських зв’язків. Першу групу формують ті, що мають реальні шанси на успіх. До них належать: можливе об’єднання Росії, Білорусі та України, формування Балтійського ринку, об’єднання країн Вишеградської групи та їх входження в структури ЄС, двостороння інтеґрація: Румунія — Молдова, Галичина — Польща, Закарпаття — Угорщина. Дещо менші шанси мають відносини країн Балтії зі скандинавськими, Далекого Сходу Росії з Китаєм.

З другого боку, за нинішніх умов мало шансів на успіх мають ЧЕС, спроби інтеґрації в ЄС інших країн (крім посткомуністичних країн Центральної Європи), намагання відродити об’єднання колишніх партнерів з РЕВ, а також інтеґрація Далекого Сходу Росії з Японією.

Досить непевні шанси на успіх мають: інтеґрація в рамцях Економічного союзу країн СНД, держав Середньої Азії і Казахстану, колишніх республік СРСР в ОЕС, реалізація ідеї Чорноморсько-Балтійського союзу (альянсу).

Не слід, щоправда, переоцінювати значення отриманих результатів. Річ у тім, що наведена ґрадація ґрунтується на принципі рівнозначності всіх проінтеґраційних і, відповідно, антиінтеґраційних чинників. Насправді таке може й не спостерігатись. Так, у економічному об’єднанні Росії, Білорусі та України є лише один від’ємний чинник — історично-психологічний. Але він може зробити об’єднання цих країн практично неможливим у короткотерміновій та й середньотерміновій перспективах. Те саме можна сказати і про створення Балтійського ринку, об’єднання країн Вишеградської групи, Румунії і Молдови, оскільки брак взаємного доповнення ключових чинників виробництва у відповідних країнах може взагалі унеможливити економічне об’єднання. Зважаючи на це, можна дійти важливого висновку, а саме: найближчим часом формування масштабних об’єднувальних угруповань і господарських комплексів на базі посткомуністичних країн досить проблематичне.


§4. Схід — Захід, Північ — Південь чи щось інше?

Проблема геоекономічної орієнтації посткомуністичних країн має не тільки реґіональний об’єднувальний, а й ґлобальний виміри. Під цим кутом зору важливо визначити, як можуть інтеґруватися посткомуністичні країни в світову економіку, полюсом чи точкою якої геоекономічної вісі вони мають шанс стати. Як відомо, країни колишнього соціалістичного табору належали до категорії «Схід»— як противага розвинутому капіталістичному Заходу. З крахом комунізму таке протиставлення вже не має сенсу.

Ще раз підкреслимо, що різні посткомуністичні країни мають об’єктивно різну геоекономічну орієнтацію. Для Польщі, Угорщини, Чехії стала реальністю орієнтація на країни Заходу. Власне, самі ці посткомуністичні країни стають складовими Заходу. Схожа тенденція характерна й для Болгарії, Словаччини, Латвії, Естонії, певною мірою Литви, хоч їхнє входження в західні структури досі проблематичне і вимагатиме більше часу і зусиль. Щодо інших ПРК та певною мірою Румунії, то для них постає справжня дилема: Захід чи Південь?

Формування геоекономічної вісі «перехідні економіки Півночі — Південь» є досить реальною перспективою для країн Середньої Азії і Казахстану (навіть за непевних шансів розвитку економічної інтеґрації в цьому напрямку). Втім, і для таких європейських країн, як Росія, Білорусь, Україна, названий напрямок може стати суттєвим доповненням до їхніх зв’язків із Заходом. (Між іншим, саме розвиток в цьому напрямку може забезпечити збереження від руйнації потенціалу переробної промисловості, оскільки значна частина продукції цих галузей протягом певного часу лишатиметься неконкурентоспроможною на ринках розвинутих країн.)

На вісі «Північ — Південь» для країн з перехідною економікою особливий інтерес становить налагодження відносин з нафтодобувними країнами Перської затоки. Це зумовлено тим, що саме в цьому краї зосереджена основна маса вільних капіталів, що шукають прибуткового вкладення. А саме вкладення таких капіталів у розвиток наукомістких виробництв, оновлення окремих переробних галузей в країнах з перехідною економікою може служити меті розгалуження, диверсифікації структури зовнішньоекономічних зв’язків країн Перської затоки, забезпечення з меншими витратами реалізації амбіційних економічних прагнень держав краю. Крім того, слід мати на увазі ісламський чинник, що у культурно-психологічному плані спонукає до налагодження господарських зв’язків з мусульманськими країнами колишнього Радянського Союзу. Важливим напрямом геоекономічної стратегії багатьох країн з перехідною економікою може стати формування вісі «перехідні економіки Заходу і Сходу — Схід», де під Сходом треба розуміти головним чином нові індустріальні країни Південно-Східної Азії. Саме тут можливе реальне поєднання значного науково-технічного потенціалу окремих перехідних країн (передовсім Білорусі, Росії, України) з досвідом оперативного впровадження їх у виробництво і освоєння нових ринків збуту – з досвідом, що його накопичили нові індустріальні країни згаданого реґіону.


* * *

Таким чином, навряд чи можна говорити про наявність якоїсь однієї моделі геоекономічної орієнтації посткомуністичних країн. Навпаки, найбільш імовірною є проґресуюча різноманітність структури їхніх економічних зв’язків. При цьому може відбуватися процес все більшого геоекономічного віддалення колишніх партнерів з одночасним формуванням нових центрів економічного тяжіння цих країн. І це буде цілком природним явищем, що відображатиме формування міжнародних економічних альянсів переважно не з політико-ідеологічних міркувань, а з урахуванням комплексу чинників геоекономіки, виходячи насамперед з порівняльних переваг країни у світовій економіці.

Для окремих посткомуністичних країн проблема геоекономічного самовизначення ускладнюється тим, що в геоекономічному виразі вони не є однорідними. Їхніми територіями немовби пролягає певний геоекономічний кордон. Це об’єктивно зумовлює різну геоекономічну орієнтацію різних реґіонів країни. Як приклад, можна назвати Росію, Молдову, Україну. Тут питання геоекономічне є водночас і внутрішньополітичним. Тому тенденції його вирішення значною мірою визначаються внутрішньополітичним становищем згаданих держав. У цьому аспекті останні являють собою особливо важкий випадок, оскільки зберігається значна ймовірність надполітизації відповідних рішень, підпорядкування економічних міркувань внутрішньополітичним.

Теоретично можна уявити собі, що різні області країни можуть у зовнішньоекономічних зв’язках орієнтуватись на різних партнерів. При цьому, скажімо, східні і південні області України могли би інтеґруватися в північно-східному напрямку, а західні— у західному (для Галичини пріоритетним напрямком була би Польща, а для Закарпаття — Угорщина і певною мірою Словаччина). За умови забезпечення успішного реформування економіки і достатнього динамізму розвитку нових економічних зв’язків всередині країни така геоекономічна модель не матиме шкідливих наслідків з погляду ґарантування національної єдності. І навпаки, в умовах проґресуючих економічних негараздів згадані геоекономічні розбіжності можуть стати першим кроком на шляху до її дезінтеґрації. У такому разі можемо спостерігати повторення гірких уроків історії Радянського Союзу, Чехословаччини і Юґославії вже на новому рівні і за нових обставин.


Література

1. Будкін В. Політика та ідеологія в зовнішньоекономічній стратегії нових незалежних держав. Політична думка, 1994, №2.

2. Валентей С. Постсоюзное экономическое пространство. Российский экономический журнал, 1993, №7.

3. Кириченко В. СНГ: диалектика единения и размежевания. Российский экономический журнал, 1993, №10.

4. Bofinger, Peter. A Multilateral Payments Union for Eastern Europe. Banca Nazionale del Lavoro Quarterly Review, 1991, №176, March, pp. 69-88.

5. Brabant, Josef van. A Central European Payments Union. New York: Institute of East-West Security Studies, 1991.

6. Collins, Susan, and Dani Rodrik. Eastern Europe and the Soviet Union in the World Economy. Washington: Institute for International Economics, 1991.

7. Csaba, L. Eastern Europe in the World Economy. Cambridge: Camridge University Press, 1990.

8. Flemming, John, and J.M.C. Rollo (editors). Trade, Payments and Adjustment in Central and Eastern Europe. London: Royal Institute of International Affairs, 1992.

9. Havrylyshyn, Oleh, and John Williamson. From Soviet dis-Union to Eastern European Community? Washington: Institute for International Economics, 1991.

10. Hohmann, Hans-Hermann, and Christian Meier. Systemic Transformation in the East of Europe: Tasks, Risks and External Aspects. Berichte des Bundesinstituts fur ostwissenschaftliche und internationale Studien, 1994, №4.

11. Proceedings from the conference on «A Payments Union for Eastern Europe», Rome, 28-29 June 1990. London: CEPR Bulletin, 1990, August.

12. Schuller, A. Nationale Reformen und internationale Ordnung: Zur aussenwirtschaftlichen Neuorientierung der RGW-Lander. — Jahrbuch fur neue politische Okonomie. Tubingen: Verlag Mohr Siebeck, 1991.







14 Будкін В. Політика та ідеологія в зовнішньоекономічній стратегії нових незалежних держав // Політична думка. - 1994. - №2; Валентей С. Постсоюзное экономическое пространство//Российский экономический журнал. - 1993. - №7; Кириченко В. СНГ: диалектика единения и размежевания//Там же. - №10; Schuller A. Nationale Reformen und internationale Ordnung: Zur aussenwirtschaftlichen Neuorientierung der RGW-Lander // Jahrbuch fur neue politische Okonomie. - Tubingen: Verlag Mohr Siebeck, 1991.

15 Bofinger P. A Multilateral Payments Union for Eastern Europe // Banca Nazionale del Lavoro Quarterly Review. - 1991. - №176. - P. 69-88; Brabant J. A Central European Payments Union. - N. Y.: Institute of East-West Security Studies, 1991; Trade, Payments and Adjustment in Central and Eastern Europe/Ed. Flemming J., Rollo J. - Lnd.: Royal Institute of International Affairs, 1992; Havrylyshyn O., Williamson J. From Soviet dis-Union to Eastern European Community? - Washington: Institute for International Economics, 1991; Proceedings from the conference on “A Payments Union for Eastern Europe,” Rome, 28-29 June 1990. - Lnd.: CEPR Bulletin, 1990.

16 Economic Survey of Europe in 1993-1994. - N. Y.: United Nations, 1993.- P.116,118.

17 Economic Survey of Europe in 1993-1994. - N. Y. - Geneva: United Nations; 1994.





Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.