‹‹   Головна





В. Міяковський

Ювілей цензурного акту 1876 року.



П’ятдесят років тому, 18/30 травня 1876 р. в німецькому місті Емсі, куди Олександер II їздив лікуватися й побачитися з Вільгельмом I, видано було знаменитого цензурного акта, в формі височайшого наказу, з чотирьох невеличких пунктів, якими встановлено було майже цілковиту заборону українського друкованого слова. Після заборони р. 1847 кращих художніх творів: Шевченкового Кобзаря, Кулішевих і Костомарових творів; після Валуєвського обіжника 1863 р., яким заборонено було пропускати через цензуру духовні й популярні книжки українською мовою, акт 1876 року був послідовним розвитком попередніх засад урядової політики. Оскільки українське друковане слово звязалося з першим політичним процесом кирило-методіївців, оскільки його вжито було як агітаційний і просвітній засіб для поширення серед народу популярних книжок під час ліберального руху 60-х років і повстанчого польського виступу 1863 р., остільки ясно було, що перший новий звязок між українством і революційним рухом викличе енергійний напад на українське друковане слово з боку уряду.

Так і сталося. Семидесяті роки в історії революційного руху в Росії знаменуються ходінням в народ, до якого пристали й українофіли. Важка рука уряду, що намагалася задавити соціяльно-ререволюційну пропаганду в народі, обернулася й проти українства. III відділ власної Й. І. В. Канцелярії був певний, що „существующая в Киеве партия украинофилов стремится провести в народе мысль о выгодах отделения малорусского края от России“. У всякому разі III відділу вдалося встановити злочинні звязки поміж „украинофилами“ та революційними організаціями народників. „Украинофили“, як це встановлено було слідством, вели пропаганду через учителів народніх шкіл, бо ці учителі „по самому свойству их профессии, находятся в непрерывных отношениях с народными массами и более чем кто-либо имеют возможность, изучив потребности и миросозерцание этих масс, влиять на них речью, принаровленною к их пониманию“. Роздача поміж селянством популярних українських книжок була другим засобом „українофільської“ пропаганди.

На все це звертала урядову увагу докладна записка М. Юзефовича, яка мала завданням довести всю неблагонадійність „українофільства“. її подано було в кінці 1874 року, того року, який для народництва приніс ліквідацію багатьох гуртків і підготовив матеріял для великого процесу 193-х. Агрументація докладної записки Юзефовича проста. Він змальовує українофільство як австро-польську політичну інтригу. Докладна записка його звертає особливу увагу на періодичні видання в Галичині, які були органами „українофільської пропаганди“— це „Вечерниця“ й „Мета“. Успіх цих двох виданнів, на думку записки, виріс після битви при Садовій р. 1866, коли прусаки розбили /63/ австрійців, та слов’янського з’їзду в Москві р. 1867, що мав своєю метою згуртувати слов’ян навколо Росії. Ще більший успіх мала „полонофільська“ „Правда“. „Польская интрига, говорить автор записки, опасаясь, чтобы обособление Галицких Русинов не разрешилось сближением их с малороссами, а затем с великороссами, как то и должно последовать на основании общих законов тяготения, придумала для сближения Галицких русинов с поляками новую политическую унию и избрала для того орудием старую украинофильскую мантию, которою так ловко прикрывались польские патриоты на правом берегу Днепра. Затемнить истину, сбить с толку Галицких русинов и неокрепшее у них общественное мнение, дать отпор вредным действиям их органа (антипольского журнала „Слово“, появившегося в Галиции в 1861 году стараниями членов общины св. Юрия) и, наконец, довести Галицких русинов до полного слияния с поляками такова была задача, которую польские патриоты поставили в основание своей дальнейшей политики с Русинами, и с этой целью, в 1872 году, стали издавать для своих земляков журнал «Правда»“. Автор записки докладно оповідає про напрямок журналу та про ті кола, які його підтримують. Називаючи „Правду“ журналом „чисто украинофильского направления“, він зазначає, що журнал цей „проводит идею сепаратизма, приняв в основание своей теории первоначальную мысль Богдана Хмельницкого о составлении независимого русского государства“. „Не касаясь, продовжує; записка, заветной мечты о слиянии русинов с поляками, без чего возрождение Польши не мыслимо, „Правда“ прилагает все усилия установить между двумя народами полное согласие, и много заботится о просвещении русинов, о их благосостоянии и сохранении ненарушимости их прав. Издается этот журнал на местном русском наречии... кирилицей 1, но с предварением, что как только степень народного просвещения поднимется до более значительного уровня, кирилица будет заменена латинскими письменами. Эта программа доставила редакции „Правды“ некоторую субсидию со стороны галицийского сейма (1000 гульденов), который, как известно, ассигновал 4 мил. гульденов на устройство во Львове народного руского театра, в видах образования русинов в польском духе. Впрочем утверждают, что гораздо значительнейшую субсидию редакция „Правды“ получает от украинофилов обоих берегов Днепра, в числе которых называют молодого графа Владислава Браницкого (проживающего в м. Ставищах Киевской губернии) и многих других польских вельмож сторонников идей Богдана Залесскаго, Падуры и проч., которые почему то, с недавнего времени, стали сознавать гласно происхождение своего генеалогического дерева от русского корня. „Правда“ издается весьма тщательно, опрятно, на русском наречии, но с польскими оборотами. Номинальный редактор этого журнала есть некто Огоновский, брат известного в Галиции профессора того же имени, действительный же редактор это Шушкевич 2.



1 Звичайно, не церковним, а цивільним шрифтом.

2 К. Сушкевич.



Кроме сего над редакциею „Правды“ простирается опека двух известнейших в Галиции и Польше литераторов, а именно униятского священика Качалы и б. помещика Волынской губернии, проживавшего в последнее время в Житомире Крашевского, из которых первый снискал себе известность некоторыми политическими брошюрами и близкими отношениями с семейством князей Чарторийских и других влиятельных польских вельмож, а второй своими повестями и романами, в которых изображается преимущественно /64/ домашний быт польского дворянства в пределах России. Оба они вдохновляют редакцию „Правды“ и руководствуют ее в выборе статей для сего журнала“.

Далі записка спиняється на історії „Південно-західного відділу Російського Географічного Товариства“ та на діяльності його членів Чубинського й Антоновича. З слів автора записки виходить, що завдяки Чубинському склад товариства став яскраво українофільський; це спричинилося до дальшого розвитку українського руху, який виявився в таких конкретних фактах: 1) одчинено було нову книгарню під фірмою Левченка та Ільницького з книжечками та брошурками українською мовою, 2) перекладено було твори Гоголя та инших російських письменників на українську мову „с искажением его языка против народного говора, указывающим на притязание переводчиков составить из него какой то особый, самостоятельный язык, неимеющий ничего общего с Великорусским языком“; 3) влаштовано було в одній з київських друкарень технічні засоби для українського друку — а саме друкарські черенки з „кулішівкою“ та „громадным запасом знаков препинания, потребных для искажения русских слов, входящих в состав малорусских сочинений“; 4) поставлено було на театральній сцені російського театру в Київі переробку з гоголевої повісти „Ночь накануне Рождества Христова“ — „в переводе на малорусское наречие до крайности обезображенное переводчиком разными полонизмами и не встречающимися в народном говоре словами“.

Прояви українофільського руху записка одмічає в перепису київського населення 1874 р., яке переведено було київським відділом Географічного Товариства з тенденційною метою збільшити „цифру Малороссийського элемента на счет цифры других русских племен“ та ще під час Археологічного з’їздзу 1874 р., коли зав’язалася відома полеміка навколо „былин“ і „дум“.

„Все эти проявления украинофильской интриги, писав Юзефович, вызвали энергический протест со стороны редактора газеты „Киевлянин“, бывшего профессора здешнего университета д. ст. сов. Шульгина, который целым рядом статей обличал и порицал тенденциозное направление сторонников украинофильской партии, и в самых резких выражениях доказывал несостоятельность поставленных ими в основание своей политики положений, подводя эту политику под категорию ребяческих затей. Получив в Отделе Географического общества завязь, имея свою книжную торговлю, украинофилы пожелали иметь и свою собственную газету в крае, но как это им не удалось, то они забрали в свои руки существовавшую прежде, а именно „Киевский Телеграф“, перешедший в последнее время в собственность г-жи Гогоцкой жены профессора, которая, прикрываясь именем мужа, ищет всеми средствами роли общественной деятельницы. Под купленною фирмою безграмотного, даже в Киеве не живущего Снежко-Блоцкого, как редактора, „Киевский Телеграф“ издается собственно ярыми украинофилами из среды университетской молодежи, которые обрели в нем то, чего добивались, свой литературный орган. Означенная газета с одной стороны, а с другой стороны львовская газета „Правда“, о которой было сказано выше, в качестве органов украинофильской партии, подкрепляемые „С.-Петербургскими Ведомомостями“, дружно парировали удары Шульгина, но как на стороне последнего стало большинство, т. е. все благонамеренные и рассудительные люди и некоторые из столичных газет (Голос), то за ним, повидимому, и осталось поле сражения“.

Такою була історія українофільського руху за останні роки в /65/ змалюванню його запеклого ворога. Йому здавалося навіть, що розвиток його припинився, принаймні „внешние проявления украинофильской интриги“ більше не помічалися. Проте його непокоїть те, що сила популярних українських книжок розкупається що дня. Що з того, що ці книжки дозволено цензурою, — їх скуповують „едва ли не с целию распространения в народе, при содействии учителей сельских школ“. З цього випливає характер якоїсь пропаганди, яка може викликати великі труднощі в досягненні мети, що її собі поставив уряд при утворенні сільських шкіл. Для того, щоб довести, як найневинніші речі можуть обернутися на злісну українофільську пропаганду, автор записки наводить в самому кінці її історію з перекладом Тараса Бульби М. Лободи (Лободовського), тоді учителя сільської школи в Городищі, звільненого з посади в наслідок цієї історії. „Россия“, „русский человек“ і навіть „русский царь“ перекладач послідовно замінив в тексті перекладу на „Україна“, „українець“, „український царь“. Це не було одразу помічено, цензор легко пропустив переклад відомого йому твору, але зараз же після того, як на ці зміни звернули увагу, книжку було задержано та особливо компромітуючу сторінку після її знищення замінено иншою.

Наслідком записки було те, що автора її викликано було до Петербургу для участи в особливій нараді при міністерстві внутрішніх справ спеціяльно для розвязання долі українського руху. До складу наради входив крім міністра внутрішніх справ Тімашева начальник III відділу Потапов, міністер освіти Д. Толстой, обер-прокурор Синоду та автор записки.

На засіданнях цієї наради Юзефович повторив доводи й факти а своєї докладної записки. В додаток до неї він спеціяльно зупинився на діяльності Драгоманова, „который неустанно проводит свои вредные принципы не только в отечественной литературе, но и за границею, где вошел в непосредственные, личные сношения с Галицкою антирусскою партиею, сгрупировавшеюся в обществе „Просвиты“. На думку Юзефовича, „статьи Драгоманова в газете „Правда“ не оставляют ни малейшего сомнения на счет того значения, которое заключает в себе настоящее украинофильство... оно есть ничто иное как попытка, которой маскируется чистейший социализм или вернее чистейшая демагогия“. Юзефович висловлював думку, що хоч „політичні пошесті“ не можуть в Росії мати такого руйницького значіння як на Заході, цеб то не можуть викликати революції, „но, во-первых, они губят массы нашей молодежи, а, во-вторых, были и у нас примеры заражения, которые угрожали России страшными бедствиями, и что поэтому принятие энергических мер для пресечения зла безусловно необходимо“.

Доводи й висновки Юзефовича було скріплено даними різних відомств, що брали участь в нараді. Міністерство внутрішніх справ подало відомості, які малися в Головному Управлінні в справах друку. Вони характерні й важливі, як мотиви її обгрунтованим цензурного акту 1876 року. Цензурне відомство вже давно звернуло увагу на велику кількість книжок, що їх видавалося українською мовою. З першого погляду вони не видавалися нічим особливим з політичного боку і зміст їх полягав у сфері чисто науковій або художній. Проте слідкуючи з особливою увагою за напрямком всіх українських видань для народу, що з’явилися в значній кількості, цензурне відомство прийшло „к положительному заключению в том, что вся литературная деятельность так называемых украинофилов должна быть отнесена к прикрытому только благовидными формами посягательству на государственное единство и целость России“. /66/

За запискою Юзефовича, нарада звертала особливу увагу на поширення серед народу популярних українських книжок через сільських учителів. „В книгах, изданных нашими украинофилами для народа с дозволения цензуры, — зазначалося в протоколі наради, — не замечается явного демократического направления, но это вовсе не доказывает, чтобы украинофилы были чужды разрушительных начал социализма. В киевскую цензуру неоднократно представлялись рукописи, которые не были пропущены к печати именно потому, что в них обнаруживалась вражда к высшим и богатым слоям общества и стремления поселить к ним злобу и презрение“.

III відділ подав на нараді відомості як раз що-до поширення популярних книжок серед української людности. Цей епізод з діяльности „українофілів“ мав тоді повну свіжість події сьогоднішнього дня і безумовно в аргументації цензурних заходів проти українського друкованого слона грав не останню ролю. Ми маємо змогу розказати його за архівними документами.

Епізод цей звязаний був з іменем П. А. Косача, тоді мирового посередника на Волині, та згаданого вже Михайла Лободовського, другорядного письменника й перекладача.

Після звільнення Лободовського з посади учителя в Городищі, він з листом О. Лоначевського-Петруняки, що був інспектором Київської Олександрівської ремісничої школи і університетським товаришем Косача, звернувся до цього останнього. „Податель сего, писав Лоначевський Косачеві 10 січня 1875 року, — некто Лободовский, бывший народным учителем; но увольнился по поводу какой то напечатанной им глупости“.

Особисто Лободовський пояснив Косачеві докладніше свою відому вже нам історію, і через те, що переклад „Тараса Бульби“ було дозволено цензурою, а в офіційних документах Лободовського позначено було, що він звільнився за своїм проханням, Косач направив його до одного з мирових посередників Новоград-Волинського повіту. Лободовський став писарем у Пищевському волосному правлінні, але дуже швидко посварився з місцевим священником, і мировий посередник 1-го участку Станкевич перевів його до Сербівської волости.

Станкевич дуже добре одзивався про сумлінність та здібності Лободовського, і тому коли мировому посередникові 3-го участку Арефовичу потрібно було доброго писаря у велику Райківську волость, він узяв туди Лободовського. Перед переїздом до с. Райки Лобовський їздив на короткий час до Київа і речі свої, серед яких було біля 5 пудів українських книжечок, покинув у канцелярії з’їзду в Новоград-Волинському. Цей пакунок і спричинився до того розслідування, що його переведено було в справі роздавання книжок Лободовським за участю П. Косача. Від’їздючи до Київа, Лободовський просив пакунок цей доставити йому в с. Райки, але ніхто не хотів брати важкого й незручного пакунку, де разом було запаковано книжки, самовара, кожух та чоботи. Нарешті його повіз до Райків за розпорядженням Косача сусідній волосний старшина.

Дуже швидко мировий посередник Арефович розчарувався в новому писареві. За висловом офіційного документу — „он, превратно понимая интересы крестьян, стал вдаваться по некоторым делам в критическую оценку действий посредника, чем способствовал возникновению недоразумений по делу о разверстании угодий в имении помещика Селиванского, затем роз’яснив крестьянам неправильность составления ими приговоров, которыми они уступали помещикам право открытия корчем, воспользовался случаем, чтобы вызвать с их стороны тем большее неудовольствие, когда помещиками прекращена /67/ была крестьянам плата за содержание питейных заведений, находящихся в среде крестьянских наделов, вследствие выдачи акцизному управлению удостоверения в том, что те из помещичьих корчем, за которые крестьяне получали прежде плату, находятся будто бы вне крестьянских наделов. Причины и цели, руководившие деятельностию Лободовского по кратковременности его пребывания, не более пяти месяцев, и за выбытием его прежде, чем на него обращено было внимание, остаются не вполне выясненными, а потому не представляли собою положительных данных к обвинению Лободовского в таком проступке, который требовал бы немедленного удаления его от должности, обязанности по которой он исполнял относительно добросовестно; но впоследствии, когда распространились слухи о вмешательствах и превратных толкованиях его по некоторым делам, при чем он, Лободовский, настаивал, чтобы ему переданы были для хранения печати должностных лиц сельского управления, а по делам более серьезным дозволял себе собирать некоторых крестьян, иногда даже ночью, для каких то с ними совещаний, то Мировой Посредник Арефович, получив об этом сведение от смещенного по проискам Лободовского бывшего сторожа волостного управления Колесникова, распорядился о переводе Лободовского в Деревичскую волость, в которой сам имел место постоянного жительства, с тем, чтобы иметь возможность лучше следить за его поведением, но Лободовский сдав дела Райковской волости, к месту нового назначения не прибыл, — и, предварительно раздав крестьянам и учителям сельских школ бывшие у него книги, сам неизвестно куда скрылся“.

В селі Райках була велика школа з ремісничим класом, що її заснував і про неї піклувався інспектор народних шкіл Чечот, брат якого був в тому селі священником. Здається, цей священик і був перший, хто пустив офіційним шляхом відомості про роздачу Лободовським українських книжок серед учнів ніколи. Священник написав брату інспектору, той сповістив округу і дав наказа одібрати в учнів книжки.

Далі помітили книжки в селян та учителів не тільки в Райках, а й по сусідніх селах в Мартиновці, Хижнику, Чорній, Губині, Северині, Яремичу. Правда, поширення українських книжок по цих селах можливо належало вже не Лободовському, а иншим особам, бо як виявилося далі українські книжки роздавала й дружина Косача, сестра М. Драгоманова, відома пізніше письменниця Олена Пчілка.

Поширення українських книжок по селах Райківської волости стало помітним для різних урядових осіб. Вже після виїзду Лободовського з Райків пристав, проїздом через село, побачив кілька книжок у хлопчика та селян, про що сповістив справника та посередника Арефовича. В одному з сусідніх сел теж випадково проїздом жандармський унтер-офіцер помітив у хлопчика українську книжечку, розпитався звідки вона, але через те, що книжка була, з цензурним дозволом, він тільки висловив свою думку „о предпочтительности книг русских перед малорусскими“. Розмова жандарма зробила вражіння на селян і пішла поголоска, що жандарми вже шукають як самого Лободовського, що не задовго перед тим зник, так і роздані ним книжки. Все це дуже стурбувало Арефовича і він наказав зібрати всі роздані книжки по селах Райківської волости, склав їм списка, якого представив по начальству. Арефович виправдувався перед волинським губернатором, що Лободовського він прийняв на службу лише за настирливим проханням Косача, але, коли довідався про історію з перекладом Тараса Бульби та особливу прихільність до Лободовського Драгоманова, він установив суворий догляд за писарем. /68/ За словами Арефовича, в наслідок цього догляду й розкрито було роздачу українських книжок. Арефовичу довелося давати відзив і про своє безпосереднє начальство, голову з’їзду мирових посередників Косача: „Самого Косача он, Арефович, никогда не замечал в распространении книг, жена же его, родная сестра Драгоманова, действительно раздавала книги, хотя в самом ограниченном числе, посещая волости и села для собрания узоров малороссийских вышивок“. Арефович промовчав, що власна його дружина як раз і їздила по селах з О. П. Косачевою. Це стало відомим владі з инших джерел. Почувається, яким страшним стає ім’я Драгоманова навіть в такій глухій провінції. Волинський губернатор одмічає, що Драгоманов перед від’їздом за кордон одвідує Новоград-Волинський, щоб побачитися з матір’ю, яка живе в Косачевій родині.

Історія з Лободовським на посаді волосного писаря трапилася в першій половині січня 1876 р. Посередник Арефович сповістив волинського губернатора про це 8 лютого; на початку березня переведено було розслідування урядовцем для особливих доручень при волинському губернаторі, Роше. В квітні переведено було розслідування через урядовця для особливих доручень при генерал-губернаторі Жевахова. Начальник волинського жандармського управління написав до III відділу, звідки довідався міністер внутрішніх справ і зробив запитання губернаторові, який 8 травня подав всі подробиці справи. Вся ця тривога счинилася як раз в момент, коли в Петербурзі працювала особлива нарада за участю М. Юзефовича і справа Лободовського була для наради прекрасним доводом того, що треба для українських книжок збільшити цензурні вимоги, бо инакше ці книжки, пройшовши цензуру, стають легальним знаряддям для нелегальної пропаганди.

Справді всі книжки, що їх відібрали в селян Райківської волости, були з дозволом цензури.

Мировий посередник Арефович представив список на 28 назв книжок українською мовою і самі книжки в кількості 154 примірників; їх дали на перегляд тому ж Юзефовичеві. В справі Лободовського знаходиться автографічна рецензія цього ворога української культури, в якій дано оцінку книжкам. Окремою групою поставлено 22 книжки, серед яких знаходимо белетристичні: Ів. Нечуя-Левицького — „Рибалка Панас Круть“, Шевченка — „Гайдамаки“, „Тарасова ніч“, „Перебендя“, „Наймичка“, Марка Вовчка — „Народні оповідання“, Куліша — „Сіра Кобила“, „Орися“, „Листи з хутора“, Стороженка — „Українські оповідання“, „Закоханий чорт“, „Вчи лінивого“, „Як бог дасть“, і перекладні Байки Крилова та „Сорочинський Ярмарок“ Гоголя. До цієї ж групи однесено популярні книжки Комарова „Розмова про небо та землю“, І. Левицького „Унія і Петро Могила“, Опатовича „Оповідання з святого письма“, Горбунова „Що робиться у воздусі“, „Де що про світ божий“, М. Троцького „Як тепер одбуватиметься військова служба“ та „Про хвороби й як їм запомогти“. Про всі ці книжки Юзефович висловився так: „Все эти книги не заключают в себе ничего вредного и противоцензурного; но распространение их в народе имеет, розумеется, свою политическую цель, а эта цель начинается с национального партикуляризма, как переход к политическому сепаратизм у. Про книжку Гребінки „Ніженський полковник Іван Золотаренко“ в перекладі Т. Біленького і з передмовою О. Левицького, Юзефович написав: „книжка эта совершенно благонамеренного содержания, выражает полное сочувствие подвигу Хмельницкого, проникнута чувством общерусского единства и преданности царю (Олексію Михайловичу). Нельзя не удивляться, что она попала /69/ в издательскую программу здешних украинофильских деятелей. Она принадлежит перу Гребенки и написана давно. Нового в ней только предисловие про казачество и Украину, тоже вполне благонамеренно изображающее Хмельницкого. Надо думать, что это хитрость, чтобы показать, что мы де издаем и такие благонамеренные книжки для народа. Я уверен, что она издана в небольшом числе экземпляров“.

Про „Запорожців“ Нечуя-Левицького сказано: „В ней (казці) изображается „Запорожская Сечь“, не исчезнувшая, а погруженная колдунами (характерниками) на дно Днепра, где козаки, с своим гетманом, живут в очарованных садах, молятся, плачут и возглашают: „настав час“! Самые характерные места я отметил красным карандашем“.

Останнім іде відзив про переклад Тараса Бульби, який слово в слово повторює відповідне місце з докладу Юзефовича на нараді.

Поширенню книжок було надано характера українофільської пропаганди. „Тенденційну мету“ Лободовського підкреслив волинський губернатор у поданні своєму до міністерства. Начальник Волинського Жандармського Управління писав до III відділу, що хоч книжки й дозволено цензурою „и по содержанию своєму не имеют антиправительственного характера, но усилившееся распространение их, в последнее время, в среде простонародия вышеупомянутой местности, видимо незаинтересованного ими и не проявляющего ни малейшей склонности к чтению, дало повод предположить, что книги эти распространяются кем либо с предвзятою целью“, особливо, коли це поширення книжок звязане з „распространением малороссийской народности“, яке „несогласно“ з завданням уряду. Навіть Новоградволинський справник розумів дух часу і підкреслює „общее стремление министерства народного просвещения к распространению книг на русском языке“. Мировий посередник Арефович теж зазначає, що хоч брошюри й дозволені цензурою, але неухвалені міністерством освіти для поширення по школах. Правда, серед них не було таких книжочок, як „Сказка о Мудрице Наумовне“, „Сказка о копейке“, „Бог то бог, да сам не будь плох“ — що уявляли собою агітаційно-революційну літературу народників і що їх було заборонено особливими обіжниками, на які й посилається Арефович. Все ж таки Арефович, давши наказа відібрати в населення книжки, вважає за необхідне „в должном и спокойном духе“ роз’яснити причину цього на сільських сходах по тих селах, де найбільше оказалося книжок (Райки, Яремичі). Роля П. Косача в поширенні книжок осталася не з’ясованою до кінця. Новоградволинський справник доносив губернаторові, що „главными агитаторами были Г. Косачь и его жена, сестра бывшего профессора киевского университета Драгоманова, которые по образу жизни своей старались вводить на каждом шагу хлопоманию, сближаясь исключительно с низким классом народа“. Косачеві ставилося в провину, що він прийняв Лободовського й постачав йому книжки. Його викликали до губернатора, потім до генерал-губернатора. Здається, розмова з цим останнім та ще захист з боку урядовця для особливих доручень Жевахова повернули справу на краще. Але весь цей епізод був добре використаний на урядових верхах, як один з яскравих мотивів для заборони українського слова. Він добре пасував до загального погляду уряду, який одбився й в протоколі наради, що українофили лише прикриваються невинною, а навіть похвальною метою поширення освіти в народі, і, щоб зробити науку для народу приступнішою, вживають в популярних книжках української мови. Але цю мову, „наречие“, вони хочуть піднести на ступінь самостійної літературної мови, перекладаючи твори російської та чужоземних літератур. Цей літературний сепаратизм в очах уряду був небезпечний уже й з /70/ політичного боку. „Допустить создание особой, простонародной литературы на украинском наречии, записано в протоколі наради пятьох вершителів державної політики що-до українства, значило бы положить прочное основанію к развитию убеждения в возможности осуществить в будущем, хотя может быть и весьма отдаленном, отчуждение Украины от России“. Тому нарада оцінила однодушно українофільський рух за з’явище небезпече та нетерпиме. Поширення в народі книжок та брошур українською мовою визнано за необхідне припинити. Найдоцільнішим для цього засобом уважався цензурний утиск та заборона перевозити українські книжки з-за кордону. Чотири коротких пункти височайшого наказу, які були сформульовані нарадою, мали припинити українофільську пропаганду. Першим пунктом заборонено було перевозку книжок з закордону без дозволу головного управління в справах друку. Другим пунктом заборонено друкування оригінальних творів і перекладів українською мовою за винятком історичних памяток та творів красного письменства, які наказано було друкувати неодмінно „ярижкою“. Цензуру всіх цих творів зосереджено було не по місцевих комітетах, а в Головному Управлінні в справах друку. Третім пунктом заборонено було сценичні вистави та видання нот українською мовою; нарешті, четвертим припинено видання газети „Киевський Телеграф“.

По иншій лінії вжито було й инших заходів: закриття київського відділу географичного товариства, переслідування Драгоманова та учителів українофілів.

Височайший наказ 1876 р. не було опубліковано, а лише розіслано як обіжник Головного Управління в справах друку. Крім того була ще таємна постанова наради про „негласну“ грошову субсидію Галицькій газеті „Слово“ для протиставлення в Галичині українофільскому напрямку ідей, що бажані були для російського уряду.

Наслідки цензурного акту 1876 року були цілком негативні навіть з урядового боку. Галичина, замісць поширення ідей, потрібних російському уряду, стала базою для перенесення антиурядових ідей на Україну. Москвофильство „Слова“ гинуло серед ворожого настрою проти російського уряду за нечувані цензурні утиски українського слова. А цензурні утиски переходили всяку міру й приводили до абсурду, до протиріч з політикою уряду. Через те, що наказа 1876 р. не було оголошено до загального відому, заборони українських вистав на місці, переслідування учителів і книжок по бібліотеках здавалися своевольствам місцевої влади. А місцева влада иноді дійсно перегинала палку на инший бік. 10 червня в Київі одержано було обіжника з височайшим наказом і 14 червня його переслано трьом правобережним губернаторам. Через місяць після цього, 29 липня київський губернатор Гессе ставив питання про книжки українською мовою, що їх видано було раніше і що знаходилися у великій кількості по книгарнях ще до обіжника з наказом 1876 року: „не следует ли малороссийские сочинения, подходящие под действие высочайшего повеления 18/30 мая из’ять из обращения и продажи“. На цьому відношенні надто ретельного губернатора генерал-губернатор Дондуков-Корсаков поставив резолюцію: „не отвечать“. В Петербурзі трапився характерний випадок з галицьким виданням „ОповЂданє про житє св. Мучениковъ Бориса и ГлЂба“, надрукованих церковно-слов’янським шрифтом. Книжечку цю з комітету цензури чужоземних книг переслано було до духовної цензури, яка і заборонила книжку на підставі пункту першого наказа 1876 р. Але Головне Управління в справах друку виправило помилку духовної цензури і зазначило, що не тільки треба пропустити брошуру, а ще й „радоваться, что в /71/ Галичине партия, противная украинофилам, издает книги, печатая их церковним шрифтом“. Разом з тим були книжки, які змістом своїм могли принести лише користь, а загальна заборона популярних видань українською мовою була на перешкоді і почувалася недоцільною. В 1879 році якимсь випадком співачка Давидова одержала, дозвіл драматичної цензури виконувати на сцені деякі пісні, але коли на другий раз зібралася їх виконати в Київі, місцева влада побачила в цьому протиріччя з височайшим наказом 1876 р. і запитала міністерство внутрішніх справ, як бути з дозволом, що мав співачка Давидова. Головне Управління сповістило київського генерал-губернатора, що дозвіл воно видало „по недоразумению“, що височайший наказ лишається в силі.

В споминах Є. Чикаленка знаходимо згадку, як лисаветградський гурток українців звернувся до Костомарова й Пипіна з проханням, щоб вони виступили в друкові з протестом проти указу 1876 року: „В листі до Костомарова ми згадали один вірш І. Галки (Костомарова), в якому він присягався до смерти боронити українське слово. Костомаров подякував за нам’ять про нього й обіцяв зробити все можливе“.

Але в оборону українського слова виступили й більш дальнозоркі представники влади. Ближчим приводом для цього була пригода з III випуском Лисенкових пісень, що їх друковано було в Лейпцігу. Київський цензор не дозволив їх пустити в продаж (1878 р.), посилаючись на заборону друкувати український текст під нотами. Головне Управління в справах друку єдиним мотивом заборони виставило правопис, яким надруковано було текст, проте заявило, що воно не буде мати ніяких перешкод, коли київський генерал-губрнатор дозволить випустити їх в продаж.

М. В. Лисенко подав генерал-губернаторові Черткову велику докладну записку, в якій змалював всі цензурні перипетії справи. Через те що записка ця була зовнішнім приводом для полегшення долі українського друкованого слова й належить перу видатного музики, ми містимо її цілком.


Его Високопревосходительству,

Господину Кіевскому, Подольскому и Волынскому Генералъ-Губернатору, Генералъ-Адъютанту

Михаилу Ивановичу Черткову.


Кандидата Университета Св. Владиміра, артиста Лейпцигской Консерваторіи

Николая Витальевича Лисенка


Докладная записка.


Спеціальное мое занятіе, а слЂдовательно и единственное средство къ жизни составляетъ музыка, и при томъ, какъ уроженца юга Россіи, — по преимуществу малорусская. Для музыкально научной обработки этой музыки я, въ теченіи нЂсколькихъ лЂтъ, занимался и занимаюсь собраніемъ и изученіемъ мотивовъ народныхъ пЂсенъ, — этого основанія всякой народной музыки. По накопленіи достаточнаго музыкальнаго матерьяла я приготовилъ къ изданію, спеціально съ музыкальною цЂлью, три сборника, малорусскихъ народныхъ пЂсенъ съ мотивами и фортепьяннымъ къ нимъ аккомпаниментомъ. На всЂ эти занятія я употребилъ много времени, массу труда и довольно значительныя по моему состоянію матерьяльныя средства.

Первые два тома моего музыкальнаго сборника, не встрЂтили ни малЂйшаго препятствія къ выходу въ свЂтъ и потребовали даже второго изданія, напечатаннаго въ мЂстЂ моего музыкальнаго образованія — ЛейпцигЂ, и допущеннаго къ свободному обращенію въ Россіи. Но когда, въ 1878 году, изъ-за границы прибылъ напечатанный въ ЛейпцигЂ же третій выпускъ моего сборника пЂсенъ, то Кіевскій цензоръ не нашелъ возможнымъ выдать мнЂ его и разрЂшить въ продажу, — не потому, чтобы мой сборникъ заключалъ въ себЂ какія-либо противоправительственныя, тенденціозныя пЂсни по своему содержанію, а единственно ссылаясь на то, будто бы существуетъ распоряженіе, воспрещающее печатаніе нотъ съ малорусскимъ текстомъ. /72/

Не встрЂчая въ законЂ подобнаго воспрещенія, почитая его какимъ-нибудь мЂстнымъ недоразумЂніемъ, я старался разъяснить его въ Главномъ Управленіи по дЂламъ печати, гдЂ и узналъ, что единственною причиною недопущенія въ продажу моего сборника служитъ ничтожное отступленіе въ текстЂ пЂсенъ отъ общепринятаго в русской литературЂ правописанія, отступленіе которое между тЂмъ допускается въ нЂкоторыхъ даже спеціально грамматическихъ и филологическихъ русскихъ сочиненіяхъ. — Въ Главномъ же Управленіи по дЂламъ печати заявлено моему уполномоченному, что со стороны Управленія печати не можетъ быть никаких препятствій къ выпуску въ продажу моего сборника, если Ваше Высокопровосходительство признаете возможнымъ допустить обращеніе его въ свЂтъ.

Конечно, если бы я своевременно зналъ или предвидЂлъ воспрещеніе отступать отъ общепринятаго правописанія, то какъ музыкантъ не придавая этой грамматической сторонЂ особаго значЂнія, я текстъ издаваемыхъ мною пЂсенъ, большинство которыхъ раньше уже было напечатано и разрЂшено цензурою, излагалъ бы правописаніемъ общепринятымъ. Наконецъ знай я своевременно о воспрещеніи издавать какія либо ноты съ малорусскимъ текстомъ, — я бы не затрачивалъ послЂднихъ своихъ средствъ на изданіе и доставку изъ-за границы, а потомъ и обратно за границу, моего сборника пЂсенъ, стоявшаго мнЂ весьма дорого. Я этого не зналъ и знать не могъ, такъ какъ такого воспрещенія не находилъ въ законЂ. Между тЂмъ недопущеніе моего сборника въ продажу наноситъ мнЂ весьма значительный матеріальный ущербъ, подрывая мои трудовыя достатки.

Ваше Высокопревосходительство простите мнЂ, что я позволилъ себЂ занимать Ваше просвЂщенное вниманіе быть можетъ нЂсколько подробнымъ изложеніемъ обстоятельствъ моего личнаго дЂла. Но такъ какъ отъ Васъ, единственно отъ Васъ, какъ Главнаго попечителя о нуждахъ обывателей ввЂреннаго Вашему управленію края, — зависитъ снять съ моего труда тотъ незаслуженный запретъ, который тяготЂетъ на немъ въ теченіи двухъ уже лЂтъ, то я принялъ смЂлость всепокорнЂйше просить Ваше Высокопревосходительство сообщить Главному Управленію по дЂламъ печати, что со стороны Вашей не встрЂчается препятствія къ выпуску въ продажу изданнаго мною сборника, изданнаго исключительно съ музыкальною цЂлью и не заключающаго въ себЂ ничего политическаго и противозаконнаго.

Я увЂренъ, что Ваше Высокопревосходителъство, въ просвЂщенныхъ заботахъ о развитіи народной музыки, отнесетесь къ моей просьбЂ съ тою справедливостью, которая безполезно никогда не станетъ нарушать чужихъ интересовъ, а напротивъ будетъ поддерживать законный трудъ своимъ просвЂщеннымъ вниманіемъ.

У сего имЂю честь приложить на усмотрЂніе Вашего Высокопревосходителства одинъ экземпляръ 3-го выпуска моего сборника и покорнЂйше просить почтить меня сообщеніемъ о распоряженіи, какое Вамъ угодно будетъ сдЂлать на настоящей моей просьбЂ.


Кандидатъ Университета Св. Владиміра

Николай Витальевичъ Лисенко.


Кіевъ

29 декабря 1880 г.

На КрещатикЂ д. Мезера

кв. № 12.


На записці М. Лисенка генерал-губернатор М. Чертков поставив таку характерну резолюцію: „представить с отзывом об отмене установленных стеснений“. В записці Черткова, яку він дійсно представив міністрові внутрішніх справ на початку 1881 р., знаходимо надзвичайно інтересну оцінку наказу 1876 р. та його наслідків 1.



1 Записку цю складав Ів. Рудченко (Білик), брат Панаса Мирного. (Вказівка акад. С. Єфремова).



Зазначаючи, що наказ 1876 року видано було без відома та заключення місцевої адміністрації краю, записка ця підкреслює, що встановлені цим наказом цензурні „ограничения“ мають вигляд недовір’я до народу, який нічим не дав для цього ніякого приводу та до того ж вони не виправдуються необхідністю і спричиняються до небажаної роздратованости серед місцевих людей і прихильників місцевої народности. Записка вважала за можливе, а навіть і бажане в інтересах встановлення довір’я до уряду повну одміну наказу 1876 р. Літературні та музичні твори українською мовою, як висловлюється /73/ записка, треба поставити в однакові цензурні умови з такими ж творами російською мовою. Одночасно з Чертковим з критикою височайшого наказу виступив і його попередник Дондуков-Корсаков, що під час видання наказу 1876 р. був у Київі генерал-губернатором, а на початку 80-х років був на тій же посаді в Харкові. В записці цього останнього підкреслено було инший наслідок цензурного акту 1876 р., якого не змогли передбачити сліпі адміністратори 70-х років: це зазначений вже зріст українського руху в Галичині. Дондуков-Корсаков ставить його цілком на карб височайшого наказу. Що-до заборони театральних вистав українською мовою, то Дондуков-Корсаков цілком погоджується з Чертковим і визнав, що ця заборона не тільки не досягла мети, але викликала „решительное неодобрение и неудовольствие даже всех искренних приверженцев единения с Россией. Оно прямо способствовало усилению авторитета украинофильской партии, дав ей возможность указывать на стеснения даже таких невинных проявлений народного духа и творчества“.

Дондуков-Корсаков уважав за необхідне — одміну „ограничений“ 1876 р. спочатку що-до сценячних вистав та музичних творів, а потім і що-до літературних творів незалежно від їх змісту.

Інтересно що, ці думки підтримав начальник головного управління в справах друку кн. П. В’яземський. В докладі міністрові внутрішніх справ, підсумовуючи мотиви Черткова й Дундукова-Корсакова, кн. В’яземський визнавав необхідність полегшень в умовах українського друкованого слова і дозволу видавати крім історичних пам’яток та творів красного письменства також инших оригінальних творів та перекладів, як-що вони не будуть виявляти собою сепаратистичних тенденцій. Головне управління вважало за необхідне заборонити лише „кулішівку“ та підручники й книжки для народніх шкіл і народнього читання. Нова спеціяльна нарада з представників відомств була більш обережною і, стоючи на грунті наказу 1876 р., доповнила тільки другий пункт цього наказу дозволом друкувати українські словники. Деяке полегшення внесено було в пункт про театральні вистави, але цілком заборонено формування спеціяльно українського театру.


В. Міяковський.







[В. Міяковський. Ювілей цензурного акту 1876 року // Бібліологічні вісті. — К., 1926. — № 3. — С. 62-73.]








‹‹   Головна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.