ГАЗЕТНІ ЗАМІТКИ ПРО ПРАВОПИС (1907–1944)

Державна Комісія при НКО УСРР для усталення українського правопису стала на вірний шлях, вказаний їй постановою Раднаркомів і намічений на першій організаційній сесії її пленуму. Вона намагалася систематизувати правописні правила й спростити їх, не заводячи дуже великих змін. Вона відхилила всякі наміри революціонувати правопис, і змагалася лише реформувати його, по змозі як найменше насилуючи живу мову.

Перше засідання підготовчої й робочої сесії пленуму 11-го падолисту присвячено плану роботи. На другім засіданні увечері 11-го падолиста заслухано доповідь К. Німчинова про українську азбуку.

Комісія коротко зупинилася на питанні про міжнародній алфавит. Однодумно визнавши бажаним заведення його, комісія так само одностайно визнала, що латинка, в ніякій мірі не осягає мети уодностайнення напису всіх звуків людських мов для всіх однаковими значками, бо, навіть, найближчі до нас, сусідні народи з латинською абеткою: румуни, мад’яри, чехи, поляки, литовці, латиші, естонці, по ріжному означають однакові звуки. Заведення ж латинки на Україні тепер, коли значна частина українських трудящих мас живе ще під ярмом чужих буржуазних держав: в румунській займашцині: Басарабії, Буковині, в Чехословаччині, Польщі та Північній Америці, могло би повести до небажаних політичних наслідків і дуже пошкодити справі культурного розвою українського робітництва і селянства, що живе поза межами УСРР і ССРР.

Алфавитна підкомісія, намічена на першій сесії в складі: голови А. Річицького, доповідача Е. Тимченка і членів М. Йогансена та С. Пилипенка не зібралася ні разу і не виготовила доповіди.

Та Е. Тимченко звернувся до президії комісії з листом, де пропонував три засади:

1) Число літер повинно відповідати числу звуків (звукових типів); не слід, щоб були зайві знаки, що позначають кілька звуків, наприклад, є, ї, ю, я, замісць йе, йі, йу, йа, не слід, щоб кількома знаками відзначався один звук дж, дз.

2) В основі правопис мусить бути загально-фонетичним, але в тих випадках, де є діялектичні розходження треба додержувати основи етимологічної.

3) Вимову чужих слів відбивати знаками нашої азбуки, що відбивають звуки найближчі до чужої мови.

Комісія мовчки погодилася з двома останніми засадами, хоч і не прийняла всіх практичних прикладів здійснення їх. Що ж до першої засади, то комісія признала неможливим здійснення її. Українська мова має коло 55 окремих звукових явищ, фонем, і лише 33 знаки. Завести 22 нових знаки до алфавиту ніхто не пропонував. Написання теперішніх подвійних звуків йотованих е, і, у, а, замісць є, ї, ю, я, через jе, jі, jу, jа, як це пропонував Е. Тимченко, вернуло б нас до драгоманівки. Не заперечуючи теоретичної вірности такої передачі цих звуків, Пленум все-ж ухвалив: «Вважаючи непрактичним і недоцільним при теперішніх умовах порушення питання про радикальну реформу українського алфавиту, Комісія визнає необхідним і доцільним лишитися при старім алфавиті — кулішівці».

Призначений на ранішнім засіданні доповідач в справі азбуки К. Німчинів пропонував одначе завести нові знаки для злитих звуків африкат дж, дз знаменних для української мови, подавши проєкт значків для них. Більшістю 8 голосів проти 7, Комісія ухвалила була завести ці нові знаки до нашої азбуки. З огляду на вагу цеї постанови і невиразність голосовання ще раз обміркували цю справу. Повторено закиди проти заведення нових знаків друкарськи-технічного і політичного характеру, трудність відмеття нових букв, особливо не на території УСРР, вказано на те, що однаково наш алфавит своїми 32 знаками не відбиває всіх 55 фонем. Нове голосовання дало 9 голосів проти заведення нових знаків (за голосувало 7).

Прихильники заведення нових знаків для дж, дз, внесли на це пропозицію усунути з української азбуки букву щ. За цю пропозицію подано 10, проти — 6 голосів. Букву ш, що означає два, иноді аж три звуки с т ш пропоновано замінити двома буквами шч.

Пізніше на ранішнім засіданні 14-го падолиста К. Німчинів в імени 10 прихильників усунення «щ» з української азбуки заявив, що, переконавшися з ходу робіт Комісії в технічній незручності усунення щ, він відмовляється від пропозиції усунути щ з азбуки. Комісія однодушно прийняла цю заяву до відома; отже буква щ лишається в українській абетці.

Таким чином, українська абетка має тепер 32 літери, що означають звуки і два знаки: ь та ’, в такім порядку: а, б, в, г, ґ, д, е, є, ж, з, и, і, ї, й, к, л, м, н, о, п, р, с, т, у, ф, х, ц, ч, ш, щ, ю, я, ь.

Новиною є місце для ь вкінці абетки, по всіх инших буквах.

Апостроф свого місця в порядку літер абетки не має і на розміщення слів за алфавитом не впливає.

Доповідач пропонував назвати всі букви одноманітно: а, бе, ве... ке, ле... ре, се, і т. д. Комісія визнала непедагогічним взагалі, як будь називати букви, щоб це не було завадою для початкового навчання в школі.

Міркування й постанови Комісії в справі абетки та написання звуку і на початку слів дали привід Вал. Про-зі в 44 ч. «Культури й Побуту» написати колючу «Наукову українізацію».

В комісіях палкі промови:

Чи «щастя» чи «счасливий день».

Чи може «шче» в «нешчирім слові»

— Рожчахують словесний пень...

Шумить ареопаг — суди,

І судять глибину умами:

— Що краще пишеться: «індик»,

Чи краще впишем «гиндиками»...

Ой, «записчить» література

(Жива народніми словами...)

І «вкрайнізована» культура

Повстане тільки «гиндиками».

Учительству годі відбувати справу усталення українського правопису уїдливим чи веселим дотепом. Йому треба уважно пильнувати цеї справи й винести свою організовану думку. Справа азбуки є справою букваря, справою початків навчання грамоти; вона близька, передовсім народнім учителям. Коли б на останій сесії пленуму правописної комісії що раз зайшла мова про український алфавит, треба, щоб долю його на довгий час вирішила не випадкова більшість в один чи два голоси, а думка переважної більшости учителів-практиків.

Сподіваємося, що учительство організовано відгукнеться на сторінках свого органу на всі важніші питання в справі усталення українського правопису.

П. ДЯТЛІВ.

«Народній учитель», № 48 від 01.12.1925, стор. 2.

ДЕ-ЩО ПРО НАШ ПРАВОПИС.

(Відгук на ст. т. Дятлова).

У ч. ч. 47 та 48 «Н. У.» т. Дятлів подав: інформації про роботу Держкомісії по встановленню українського правопису, висловивши надію, що вчительство відгукнеться на цю справу.

Зупинюсь я на ось-чому.

1. Кількість літер мусить відповідати кількости звуків. Безперечно так. Тільки в такому разі ми, вчителі, зможемо передати дітям усі відтінки мови. А для цього нам треба ще 22 літери. Це забагато. Але можна з певністю сказати що є багато в нашій мові таких звуків, котрі можна передавати через одну літеру, як Я, Ю і вони не потрібують для себе окремих знаків.

Тов. Тимченко пропонував замісць Я, Є, Ї, Ю писати ЙА, ЙЕ, ЙІ, ЙУ, і держкомісія погодилася, що Я — у вимові — ЙА, що Ю вірно передається через ЙУ.

Сучасний знак Ю передається у вимові двома звуками з малою подібністю, котра все ж таки є; на підставі цієї подібности Держкомісія знайшла можливим залишити Ю, Я, Ї, Є в абетці.

Працюю — працйуйу. Візьмемо ці двоє Ю. Перше зовсім не те, що друге: в другому ми чуємо перед Ю виразне Й, чуємо ЙУ, а в першому Й зовсім не чути.

Так саме написання ЛЙАЛЬКА, ЛЙУЛЬКА, СЙЯЙВО, ГОРЙУЙУ, ПЛЙУЙУ буде невірне, як власне і сучасне написання слова ПЛЮЮ, ГОРЮЮ, ЛЮЛЬКА теж невірне. Але заміняти одну помилку другою немає рації.

Що до літер ДЖ й ДЗ, то вони мають настільки ясний специфічно свій звук, що для них безумовно потрібно мати свою літеру. Є ж у нас О. Коли ДЖ, ДЗ мають один звук — не треба двох літер. Ці дві літери показують саме навпаки, бо звуки ДЖ, ДЗ не мають свого окремого звука. Та й саме письмо багато зручніше, коли буде одна літера, а про читання то й не говорити. Прочитайте таке слово як приїжджати, то-що, й ви побачите, як важко дитині охопити ці ЖДЖ та ЗДЖ. Тим більш потрібно мати свій знак, що в нас є такі слова, де ДЖ стоять поруч і визначають кожна свій звук: підживитись, віджимати, відзначати, підзаголовок.

Відносно літери Щ. Ця літера завджи відзначає два звуки — Ш і Ч, і хіба може надзвичайно чутке вухо почує в цьому С-Ч то-що. Я гадаю, що балачка про те, що Щ заміняє С-Ч а то й С-Т-Ш просто виходить із російських слів «Счастье» то-що, котрі ми передаємо через Щ (щастя). Літеру Щ можна було б, а коли не пізно то й треба, викинути.

Далі. Чому Держкомісія не говорила про ЙО-ЬО?

Мені здається, що коли комісія лякається й не хоче дати нових знаків для ДЖ, ДЗ, то зовсім непрактично мати два для зображення одного звука. Коли ж ЙО-ЬО не один звук, то чому ж тоді не ввели ЙА, ЙУ? І чому взагалі ЙО, ЬО не віднесено до йотованих? Хіба ЙА, йотована, а ЙО ні? Коли ми пишемо сльози, то маємо ЬО, бо тут не чути перед О літери Й, а просто м’ягчиться Л перед О. А в слові ЛЯЛЬКА? хіба не однаково? Льалька, сльози, льулька... м’ягчимо переднє Л. Одже, коли Я, Є, Ї, Ю лишаються в абетці, то замісць ЙО-ЬО необхідно знайти один знак. Щоб не вигадувати нових знаків кожна взяти російське ё, однаково, ми повинні знати російську мову і зайвий спільний знак полегчить роботу з учнями.

2. Тепер торкнуся другого боку справи, а саме, як учитель-практик.

Всі ми знаємо дике письмо французьке, англійське й почасти німецьке, порівнюючи з російським письмом. Пишуть одно, а вимовлюють зовсім инше. Прикладів можна навести сотню, а то й тисячу. Наша мова в цьому відношенні стоїть у кращих, порівнюючи умовах, а тому й навчити дитину письма й читання не так важко.

В той же час справа ця постільки важлива, що її треба розвивати. Чуємо Ш-Ч і писати треба ШЧ, чуємо один звук ДЖ і писати давайте одну літеру. Це найкраще для дітей і вчителя. Давно вже доведено, що діти опановують предмет зоровою пам’яттю найішвидче, і в школі це надзвичайно ясно видно, а тому багато легче читати СЯЄ, ніж СЙАЙЄ, або СЬАЙЕ.

Що до письма можна навести маленький приклад. Що легче й краще; мати й писати три літери замісць ЙО, ЬО, ДЖ і ДЗ, чи розбити Щ на Ш-Ч? Економія часу і легкість відразу на око впадають.

3. Торкнемося засідань Держкомісії. Сьогодні заслухали — погодились, а завтра передумали — відхилили, там знов погодились, а потім знов відхилили. Цікава причина, що виставлена Держкомісією в справі з ДЖ та ДЗ. Однаково, мовляв, наш алфавит своїми 32 знаками не відбиває всіх 55...... Для чого тоді заводити ще два? Ідучи за цією думкою виникає запитання... «Для чого було город городить».

Цікаво, що скаже наш учитель.

O. Сергієнко.

«Народній учитель», № 52 від 30.12.1925, стор. 1.

1927

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА.

Конференція для усталення українського правопису.

Дня 25. травня ц. р. відбулося в Харкові врочисте відкриття конференції для усталення українського правопису. Відкриваючи її, сказав народній комісар освіти УСРР, Скрипник між іншим таке: „Ми знаємо, що кожну літеру нашого альфабету і кожну формулу нашої граматики ми здобували в попередній історії нашого народу через велику політичну і класову боротьбу. Але минули роки, коли дві крапки над „і“ були прапором культурного розвитку нашого народу. Тепер поставлено величезну історичну крапку виступом на історичну арену нового суспільного спору — пролетарської кляси, що остаточно зруйнувала всі старі перешкоди на шляху нашого культурного розвитку. І ось тепер зібралися культурні робітники з ріжних округ і сіл нашої великої Радянської Української Республики, з радянських земель українських поза межами України, з далеких відрізаних від нас кордонами — українських земель Західної України, Закарпаття, Бесарабії та Буковини, щоби спільно працювати для одного з питань, що є передумовою нашої дальшої культурної роботи. Зібралися ми на терені Української Соціалістичної Радянської Республики. Це вельми характерно й емблематично для шляхів нашої майбутної єдности“.

По промові Скрипника приступлено до вибору президії. До неї ввійшли: Наркомосвіти Скрипник як голова, проф. Синявський (Харків), акад. Кримський (Київ), заступник наркомоосвіти Приходько, редактор ДBУ, Пилипенко, проф. Сімович (Прага), проф. К. Студинський (Львів), проф. Бузук (Харків) і педаґ. Ліщина-Мартиненко — як члени.

Ділову працю конференції почав акад. Кримський окремим, докладним і вичерпуючим рефератом про історію українського правопису. Звіт з дотеперішньої праці над усталенням правопису зложив проф. Синявський. На цьому й покінчилося перше засідання конференції. Дальшу ділову працю, конференція буде провадити щодня від 10-3 год. рано і від 6-9 год. вечером.

На конференцію наспіли від акад. д-ра Степана Смаль-Стоцького з Праги і від проф. М. Грушевського з Київа листи з повідомленням, що вони не мають змоги взяти участь у конференції. Письменник Василь Стефаник повідомив комісію, що він досі не одержав пашпорту на виїзд до УСРР. (За „Вістями“.)

«Діло» (Львів), № 122 від 04.06.1927, стор. 2.

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА.

Конференція в справі українського правопису.

Другого дня нарад обговорювали на конференції питання про перехід українського правопису на латинку. Над порушеним у такій формі питанням розвинулася обширна дискусія. Проти латинки виступили передовсім представники Західної України. Деякі представники Радянської України заявилися за постепенним вводженням латинки до українського правопису. Справу рішило остаточно голосування. Проти латинки голосувало 49 учасників, за нею були 3 голоси, а 8 учасників у цій справі здержалося від голосування.

Далі застановлялася конференція над справою усунення з нашого правопису букви „ґ“. Справу знов рішено голосуванням за викиненням було тільки 6 голосів. Здержалося від голосування 2-ох. Таким чином буква залишилася. На тому перервано ранішнє засідання. На вечірньому засіданні застановлялися над пропозиціями в справі заміни букви „ї“ коротким „йот“. Однак величезною більшістю голосів і цю пропозицію відкинено.

Третього дня нарад, тобто 27. травня обговорювали на конференції справу апострофу. Більшість учасників заявилася проти апострофу. Боронив його дуже акад. Кримський. Остаточно рішено справу голосуванням (47 голосами) так, що апостроф взагалі касується, а залишається його тільки там, де у слові пропущено одну або більше букв, а також у ґеоґрафічних назвах. Була й пропозиція, щоби апостроф замінити якимсь іншим знаком, але вона перепала. Не пройшло також внесення, щоби усунути з українського письма букви „я“, „є“, „ю“ та „ї“. Всіх їх рішено залишити.

Дуже живу дискусію викликала справа заміни зложених знаків „дз“, „дж“ незложеними буквами, очевидно новими. В тій справі вибрано окрему комісію, до якої ввійшли: Сімович, Синявський, Свєнціцький, Кримський, Мороз, Бузул, Сулима та Вороний. Протягом трьох днів комісія має прийти на пленум з конкретними пропозиціями. Тогож дня на вечірному засіданні обговорювали справу правопису чужих слів в українській мові.

«Діло» (Львів), № 123 від 05.06.1927, стор. 1.

ПРАВОПИСНА КОНФЕРЕНЦІЯ.

Реферат проф. В. Сімовича про діяльність правописної конференції в Харкові.

Прага, 8. липня 1927.

В суботу 2. липня перед численною авдиторією, що складалася з професорів і студентів Українського Педагогічного Інституту, виступив проф. В. Сімович з рефератом, в якому освітлив працю правописної конференції, що відбулася в Харкові в днях 25. травня — 3-го червня ц. р.

У вступі до реферату проф. Сімович зазначив, що його реферат присвячується сухій, скучній темі, а тому безперечно не задовольнить тих слухачів, які прийшли почути від нього, що мав нагоду пожити деякий час на Рад. Україні, про тамошнє політичне й господарське життя. Хоча референт ставить своїм завданням подати авдиторії детальний перебіг праці правописної конференції, однак охоче відповідатиме на ті запитання, які стоятимуть в звязку з темою реферату або торкатимуться питань зі сфери науково-культурного життя на Рад. Україні.

В першій частині свого реферату проф. Сімович розповів історію правописної конференції, вказавши на ті потреби чисто життєвого характеру, які спонукали Наркомос ще 1-го серпня 1925 р. скликати Державну Комісію для впорядкування українського правопису.

Плєнум цеї комісії двічи збирався в Харкові для вироблення проєкту українського правопису. Вироблений Державною Комісією проєкт (в 1926. році був виданий окремою книжкою) поступив на розгляд правописної конференції, в якій брав участь проф. Сімович по запрошенню Наркомоса.

Основну частину реферату проф. Сімович присвятив детальному оглядові праці конференції, зупиняючись на поодиноких постановах конференції в справі українського правопису.

Той, хто в свій час стежив за ходом праці правописної конференції хоча би по матеріалах, що друкува лися в „Ділі“ міг дізнатися, до яких рішень прийшла конференція, але навряд чи міг вповні відчути ту атмосферу, серед якої відбувалася сама праця конференції.

Реферат проф. Сімовича, як безпосереднього учасника конференції, допоміг слухачеві увійти, так сказатиб, в саму лябораторію праці конфернції.

Справді, тільки дізнавшись з уст учасника конференції про те, як гальмували хід праці конференції довгі й нерічеві виступи де-кого з неспеціялістів в таких питаннях, в яких вони мало визнавалися, стає зрозумілим, чому так затяглася конференція, яка була розрахована на три дні.

Вже другого дня нарад конференції обговорювалося питання про перехід українського правопису на латинку. Сам референт належав до тих „латинників“, які стояли за зміну кирилиці (гражданки) на латинку. Однак більшістю голосів справа вирішена за збереження кирилиці, при чому на захист цього рішення висувалися ті міркування, що зміна альфабету потягне за собою кольосальні витрати, відгородить українців ще більше від росіян, а в той же час в Галичині спричиниться до польщення українського населення й т. д. Цікаво, що у всіх часописах Рад. України вміщено неправдиві відомости про кількість голосів, поданих за й проти латинки. А саме, ча сописи вказують, що за латинку було 8 голосів, тоді як в дійсности за латинку було 20 голосів, проти 25 голосів. Між іншим, наочним доказом такого голосування служить фотографія „латинщиків“, яка вміщена навіть в одному ілюстрованому часопису Рад. України („Всесвіт“), який демонстрував проф. Сімович підчас реферату. Самий порядок вирішення правописних справ шляхом голосування вразив проф. Сімовича в такій мірі, що він вже на другий день конференції щиро признався одному з своїх колєґ, що не варт було приїздити йому на конференцію. Однак, ближче ознайомившись з умовами тамошного життя та зовсім відмінною психольоґією тамошніх людей, референт прийшов до висновку, що іншого порядку й не могло бути, якщо рішення конференції мусять зобовязувати не тільки представників науки, але й ширші кола громадянства.

Як відомо, конференція кінець кінців не розвязала багатьох правописних справ, а передала їх Державній Комісії при НКО для остаточного вирішення. І все ж таки, на думку проф. Сімовича, добре, що відбулася конференція, бо вона стає певним етапом в процесі уодностайнювання українського правопису.

З низки запитань, що були поставлені проф. Сімовичеві по рефераті, зазначу такі, які дали можливість референтові в загальній, але яскравій формі змалювати науково-культурне життя на Рад. Україні. Так проф. Сімович вказав, що ІНО все в більшій мірі підвищують вимоги щодо студентів і професорів, але рівень ІНО (Інститут Нар. Освіти) ще занадто відстає від того рівня, на якому стояли старі університети. Так само підвищується рівень трудових шкіл, в яких теж помічається зворот до старого укладу середніх шкіл, так що період експеріментів у шкільній справі потрохи завмирає.

Щодо українізації шкіл, то тут помічається повільний розвиток, — на перешкоді більш рішучій українізації стає економічно-господарська розруха Рад. України. Українське учительство в більшости своїй віддає всі свої сили улюбленому ділу, не дивлячись на тяжке матеріяльне становище, в якому воно перебуває.

Досить сказати, що учитель на селі одержує утримання 27 карб., а в той-же час чоботи коштують 15 карб.

Заслугує на увагу спостереження референта, пороблені в часі відвідин ним деяких українських шкіл в Харкові та Киіві: українські школи в останній час притягують до себе богатьої дітей росіян і жидів. Це причиняється до того, що українська мова в школі засмічується чужими словами, — діти розмовляють — особливо в часі перерви не українською мовою, а своєрідним жарґоном.

Нічого казати про те, що всі ці поодинокі риси зі сфери науково-культурного життя на Рад. Україні — мимо волі референта — змальовують досить яскраво тамошнє політичне й громадське життя.

Авдиторія з пильною увагою вислухала реферат проф. Сімовнча та нагородила його після закінчення зборів горячими оплесками.

Ст. Сірополко.

«Діло» (Львів), № 152 від 12.07.1927, стор. 2.

Кирило Студинський.

З ПОБУТУ НА РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ.

[фрагмент]

На марґінесі правописної конференції.

Правописна конференція в Харкові почалася дня 25. н. ст. а покінчилася дня 3. червня в годині 10. вечером. Трівала вона повних десять днів, хоча в запрошених була визначена на тиждень. Запрошення на конференцію для Наукового Тов. ім. Шевченка і для письм. Василя Стефаника наспіли дуже пізно, бо дня 12. н. ст. травня. Я повідомив негайно Стефаника, хоча був певний, що він не успіє в такім короткім часі ані добути льготного паспорту з міністерства освіти, ані дозволу від Воєвідства на виїзд. А Стефаника вичікувано на Україні з радістю. Мабуть, задля опізнених запрошень, не могли прибути із Закарпаття до Харкова д-р Іван Панкевич і відомий поет Ґренджа-Донський. Д-р Сімович, сьогодні ще екстериторіяльний, прибув на Україну за радянського перепусткою, і ми оба з д-ром Свєнціцьким мали раніше признані пашпорти. Якби не те, ми не змогли би на час прибути і стати учасниками конференції.

«Діло» (Львів), № 158 від 20.07.1927, стор. 2.

З ПОБУТУ НА РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ

VI. Правописна конференція в Харкові.

Як я вже завважав, основу до правописної дискусії подавав спеціяльний підручник п. н. „Український правопис“ (проєкт). Числить він 121 сторін, а поділено його на 97 розділів. Видано його коштом Державного Видавництва України (ДВУ), розіслано як субстрат до дискусії, не тільки запрошеним членам конференції, але й науковим інституціям на Радянщині і поза її межами.

Справу виготовлення цього підручника трактовано дуже серіозно. Ще в 1925 р. утворено при Наркомосі державну комісію і розділено поміж поодиноких членів працю. На чолі комісії станув був ком. нар. освіти Шумськнй, а поміж її членами зустрічаємося також з прізвищем теперішнього керманича Наркомосу, Ол. Скрипника, так, що з тими двома людьми звязана історія підготовки і вирішення правописного питання. Як тільки члени підготовили роботу, зійшовся перший пленум у Харкові і радив над виготовленими рефератами від 11-21. листопада 1925 року. Головним впо рядником і редактором проєкту вибрано проф. Ол. Синявського, який зібрав увесь матеріял і поїхав до Київа, де мешкала більша часть членів комісії. Там на дванайцяти засіданнях, відбутих від 7-13. лютого 1926 р. реферував він свій еляборат. Щойно тоді скликано пленум другий, який від дня 5-8 квітня 1926 р. перевів чимало змін і остаточно усталив проєкт. Дискусії були уже завзяті. Коли одна ухвала видалася проф. Синявському невідповідною для української мови, він зрікся був далі редаґувати проєкт правопису й лише після настирливих домагань комісії мусів далі редаґувати (стр. 86.). Останній факт свідчить найкраще про те, що справу ведено дуже поважно. Комісія поклала собі за основу для впорядкування і упрощення правопису традицію і природу української мови (стр. 5.) Богатий зібраний матеріал в проєкті давав змогу розглянутися у всіх можливих, навіть сумнівних випадках правопису.

Проєкт правопису уложено так точно, ясно і вміло, що з малими змінами можна було приняти його в цілости. Його зміст був такий обильний, що наскільки конференція була би радила тільки над десяти розділами денно, то старчило би матеріялу на повних десять днів...

Між тим всупереч традиції висунено на конференції справу введення латинки, яка забрала чимало часу в дискусії. „Латинщики“ фотоґрафувалися спільно. Їх світлину поміщено у „Всесвіті“ ч. 23., а що під нею подані також прізвища, тому не зраджу тайни, коли їх репродукую. Були ними д-р Василь Сімович, П. Бузук, Евг. Тимченко, Ліщина-Мартиненко, Ярошенко, Чепіга, Йогансен, Ганцов, Висоцький, Наконечний, Сулима, Булаховський, Демянчук і Волошин. Як зазначено під світлиною, не було між фотографованими Пилипенка. Загальне число „латинщиків“ доходило до 15.

Я далекий від того, щоби висловлюватися легковажно про „латинщиків“, тим більше, що поміж ними є такі визначні фільольоґи, як д-р Сімович, Евг. Тимченко і Ганцов. Останній належить до ряду молодших учених та в часі конференції виявив дуже значне фільольоґічне образування і незвичайну ніжність в полеміці, так, що вибився в дискусії на одно із перших місць. Одно можу хіба завважати, що на радикальні зміни в правописі може собі дозволити тільки одноцільний нарід, що живе одним державним життям, що не виставлений на всякі можливі спроби денаціоналізації. Для українців, розділених і розбитих, цей час ще не наспів. Вислів цій думці дав перед усіма ком. Скрипник, що виголосив знамениту промову проти латинки. Вислід голосування відомий. За латинкою заявилися тільки д-р Сімович, Бузук і Пилипенко. Вісім членів з ак. Евг. Тимченком на чолі відсунулося від голосування, а 49 членів конференції голосувало проти.

Коли введення латинки не найшло щастя в голосуванні, висунено проєкт поновлення правопису Драгоманова, але його також відклонено. На вислід голосування в справі латинки і драгоманівки вплинув немало досвід, зроблений на галицькій землі. Не принялася тут латинка, пропаґована Ос. Лозинським, Софроном Витвицьким, Плятоном Костецьким, ґр. Ґолуховським і ін. Без впливу і значіння були видання латинкою для практичних цілей Драгоманова і о. Джулинського. Не утримався правопис Драгоманова, якого останки затримано тільки у збірниках пісень, виданих Науков. Тов. ім. Шевченка, хоча і тут виявилося в практиці, що цей правопис не віддавав точно нюансів мови і до цього треба було ужити деяких, нових знаків.

В імя правди треба зазначити, що внесок на введення нових букв замісць дз і дж появився тоді, коли ком. нар. освіти Скрипник не вів хвилево проводу. Одначе при кінці конференції анульовано цю ухвалу, а саму справу рішено віддати під розвагу широким кругам громадянства. Замітне, що ґрафіки, яких покликано до помочі, не видумали нічого путнього, а всі проєкти нових букв з боку членів конференції не витримували критики.

Апостроф на конференції відкинено. Ми, галицькі українці, не відчуваємо ніякої потреби апострофа. Акад. Кримський вважав усунення апострофа зневагою духа мови. Здається, що правда буде посередині та що апостроф у дуже сильному обмеженні найде примінення, тим більше, що на Україні ведеться українізація чужинців і українізатори мали би велику мороку, якби апостроф усунено. Не треба забувати, що правопис має і буде мати завсіди практичне значіння, з яким треба числитися.

Дуже живу дискусію викликала справа правопису чужих слів, власних імен і ґеоґрафічних назв. Російські прізвища рішено писати так як їх вимовляється. Так само вирішено з прізвищами анґлійців, французів, німців та інших народів. Окінчення польських прізвищ рішено українізувати: Бобжинський, а не Бобжиньскі. Переходжено опісля розділ за розділом з виїмком тих, до яких не зголошено ніяких поправок.

Заінтересування правописом поза конференцією в підготовуючій фазі було дуже велике. Наспіло перед конференцією поверх 60 проєктів будьто колективних, будьто від окремих осіб. Із західно-українських земель прислано таких проектів 37, а число їх серед конференції росло. Між іншим прийшли замітки від д-ра Івана Панкевича з Ужгорода.

В часі конференції висловлено стільки інтересних поглядів і фільольоґічних помічень, що сливе з кожного засідання виходив я з великим вдоволенням. Побіч учених фільольоґів брали участь в конференції письменники, редактори, педаґоґи. Не знаю, чи Ст. Сірополко передав вірно в „Ділі“ (ч. 152) звіт д-ра Сімовича про „Правописну конференцію“, але я мусів би спростувати висказ, що „хід праці конференції гальмували довгі й нерічеві виступи декого з неспеціалістів в таких питаннях, в яких вони мало визнавалися“... Так воно в дійсности не було і тим „неспеціялістам“ зроблено незавинену кривду. Я вслухувався з великою приємністю в промови Вороного, Чернявського, Мусія та інших численних промовців, що з великим пошануванням відносилися до краси мови, її мельодійности, з більшим, як дехто з фільольоґів. Зрештою у такому численному зібранні, як правописна конференція, були ріжні люди, з ріжними вдачами, темпераментами і поглядами, одначе, на загал беручи, всі вони держали прапор дискусії на певній, незвичайно милій для поваги справи висоті.

Не знаю також, чи міг д-р Сімович сказати другого дня конференції (тоді дискутовано над латинкою), „що не варт було приїздити на конференцію“. Вона-ж подала нагоду до широкої виміни думок на правописні теми людям, що з ріжних земель України прибули до Харкова. Окрім того конференція була могутнім викладником культурного і духового єднання розмежованого кордонами українського народу. Вдарено у дзвін цього єднання в промовах ком. Скрипника та інших промовців так щиро, так звучно і сильно, що хоч би для тих хвиль високого духового підйому варто було приїхати на конференцію!

Завважу, що на останнє засідання конференції прибув із Закарпаття посол чесько-словацького сойму Мондок, давніще русофіл, тепер комуніст, що прилучився у своїй промові до цього хору духового і культурного єднання, за що йому подякувало сердечними оплесками.

(Далі буде.)

Кирило Студинський

«Діло» (Львів), № 165 від 28.07.1927, стор. 2.

1929

ДО ОДНОЦІЛЬНОГО ПРАВОПИСУ.

Нарада українських робітників пера.

У суботу 9-го ц. м. з почину „Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка“ у Львові відбулась довірочна нарада представників усієї нашої преси в справі устійнення спільного правопису.

Крім редакцій часописів запрошено також представників ріжних журналів, видавництв і „Наукове Т-во ім. Шевченка“. Присутніх було 29 осіб.

Зборами проводив голова „Т-ва письменників і журналістів“ д-р В. Щурат. Нарада була скликана наслідком давньої постанови зборів Т-ва, яке вибрало окрему комісію для розгляду нового правопису, принятого на Радянській Україні. Віл імені цієї комісії реферував обовязуючий на Рад. Україні правопис п. Антін Крушельницькнй. Він перейшов головні пункти нових правописних правил, зазначуючи ті, щодо яких комісія висловилась за повним їх приняттям, ті, щодо яких вона не приняла ніяких рішень, залишаючи їх як предмет до дискусії і ті, до яких поставилась негативно. Цей реферат доповнювали опісля п. Ф. Федорців і М. Рудницький.

Перед нарадою відчитав листа від „Наукового Т-ва ім. Шевченка“ д-р Я. Гординський зі заявою, що „Наукове Товариство“ приняло вповні новий правопис і тимсамим його становище в цьому питанні ясне. Члени „Наук. Т-ва ім. Шевченка“ д-р І. Кокорудз і д-р О. Макарушка, що були на нараді одночасно як представники інших наших культурних установ, заявились за тим, щоби піти слідами „Наук. Т-ва ім. Шевченка“. Одначе вже із справоздання референтів стало ясним, що це справа не така проста. Новий правопис має чимало таких правил, які йдуть у розріз із вимовою майже всього нашого загалу в Галичині і вони мають у собі стільки виїмків, що вивчення їх у школі і поширення в усій пресі зустріло би значні труднощі.

Принціпіяльно не було розбіжности думок, щодо факту, що згаданий правопис треба яко мога прннятн в якнайширшій мірі, щоби не піддержувати штучних ріжниць в одній літературній мові. Одначе практично, наприклад щодо апострофу всі заявились однозгідно, що його нема глузду заводити у Галичині, де у вимові ніхто не відчуває ріжниці між словом „бурян“ і „буряк“, з яких тільки перше пишуть наддніпрянці з апострофом. Не менші перепони виринули би при вивченні правопису чужих слів.

У дискусії над цими питаннями забирали голос; проф. Біленький, д-р О. Назарук, Р. Купчинський, ред. Павлів і проф. Домбровський. З огляду на те, що більшість присутніх не була вже раніше ознайомлена із новим правописом, не можна було приняти ніяких рішень. До Львова прийшло дуже невелике число примірників нових правописних правил і навіть не всі редакції могли їх придбати.

Збори рішили, що вся наша преса повинна приняти спільний правопис від нового року, але при цьому рішили доповнити істнуючу комісію новими членами і скликати ще раз нараду для зясування головних правил, щодо яких має прийти до порозуміння. Ця нарада має відбутись негайно після виходу правописних правил, що є вже в друку і які перевидає „Наук. Т-во ім. Шевченка“ під редакцією М. Возняка. Ясно, що якби це видання затяглось, тоді доведеться познайомити з ним ширший загал при помочі преси.

Тому, що вся фільольоґічна дискусія над цими правилами на зборах, у суботу, торкалась тільки найзагальніших питань, ми покишо не вважаємо доцільним входити в її подробиці. Відкладаємо це до найближчої нагоди, коли зреферуємо весь правопис і наше становище до нього.

«Діло» (Львів), №251 від 12.11.1929, стор. 3.

ДО СПІЛЬНОГО ПРАВОПИСУ.

Український правопис із словничком. Упорядкував М. Возняк. Львів 1929., ст. 207. ціна 6 зол. 50 сот. Накладом Книгарні Наук. Товариства ім. Шевченка.

Ця книжка приходить у пору. Вона стає необхідним підручником саме тоді, коли ведеться дискусія між нашими робітниками пера, в якій мірі можна приняти у нас для загального вжитку основи українського правопису, затверджені харківським радянським урядом, а приняті Академією Наук у Київі і Науковим Товариством ім. Шевченка у Львові. Тому, що досі цей правопис невідомий навіть фільольоґам і вчителям, усі можуть заспокоїти свою цікавість придбавши цю гарно видану книжку, де крім загальних правил упорядкованих акад. Возняком, дві третині займає правописний словник.

На це перше видання словника треба глядіти як на сирий матеріал, з якого покищо вповні користати не можна. На 12.000 слів чи не третина є таких, які там зайві, бо щодо їх правопису нема і не може бути ніякого сумніву, нпр. аби, адвокат, анонс, битий, бік, буцім, від, вдячний, віче, вістка, воля, ворог, ворон, вуж, глухий, говірка, годинник, голуб, горох, грудка, гуска, дівча, дно... (і так в усіх буквах). Найбільше сумнівів викликає правопис чужих слів, тому, що під цим оглядом є найбільше нових змін, ріжних неодноцільних принципів і виїмків. Тому-то такий словник повинен би цим словам природно присвятити найбільше місця. Не є це легка праця і коли зважити, що вона була роблена наоспіх, не диво, що вибір цих слів був часто зовсім випадковий. У словничку находимо чимало дуже рідких назв, рідко вживаних, а зате мало слів дуже поширених, постійно вживаних, які треба би згідно з новим правописом писати інакше. Наприклад маємо там такі назви; Авдєєв, Азіній, д’Акоста, Айнгорн, Астіяг, Багдановіч, Бжезін, Брудзев, Бутвин, Бялобжеґи, Ветлуґа, Виповзів, Гаммерфест, Гарфлер, Ґастєв, Датіс і т. д., а зате нема в них зовсім популярних історичних імен, ґеоґрафічних назв і прізвищ сучасників, які доводиться писати постійно, скажім якінебудь: Аріосто чи Арйосто (бо є там Бйонделло), Кромвель чи Кромвел, Стокгольм чи Штокгольм, Пуанкаре чи Поанкаре, чи нпр. „Жанну д’Арк" можна писати з таким апострофом?

Є в словничку слова, щодо яких треба би раніше рішити, чи їхня форма, є правильна, нпр. такі слова як „акваріюм“ уживаємо в закінченні на -ій або -ія; радіюм — радій, санаторіюм — санаторія. Це саме торкається роду деяких слів; у словничку нпр. „вінеґрета“ є жіночого роду, а „ґротеск“ мужеського. Є в ньому і низка слів, яких вимова основана на помилці: не „Ґрінвіч“ а „Ґрініч“; такого прізвища як „Дауес" нема; прізвище „де-Бюссі“ пишеться у француській мові разом. Є в словнику також слова, щодо яких важко нам рішити, чи вони написані правильно, бо не знаємо їхнього значіння, нпр.: „етен“ і „етін“. Інші як пр. „благаня“ (без подвоєння) є може друкарською помилкою. Ще інші як нпр. два поруч себе „авантурник“ і „авантюрист“ роблять вражіння, якби не були вислідом одного правила, а якимись виїмками. Те саме важко рішити про таке слово як „війя“. У словник попали також зовсім не наші слова, як нпр. „опять“, „єхидний“, „бутелька“, а також паралєльні форми, між якими важко вибрати чи всі вони правильні, чи мають ріжне значіння, нпр. „останній“, „остатній“ і „послідний“.

Такі-же слова як „от так“, „от той“ без своїх гомонімів „оттак“, „оттой“ що мають інше значіння, можуть читача збентежити, немов би були єдиними правильними.

Це тільки побіжні замітки, які не мають претенсій на наукову критику. Фактом є, що словник насуває багато сумнівів, замісць їх розсівати. Велика частина з них є наслідком нових правил, які також їх не розвязують. (м. р.)

«Діло» (Львів), № 263 від 27.11.1929, стор. 5.

МИКОЛА МИРОНОВИЧ

ЩЕ ПРО ПРАВОПИС.

(Майже гумореска.)

Заки зачну писати, мушу читачам вияснити, чому я „пустився“ на фейлєтон. Я, — вибачте за слово, — математик і мушу щодня по пять годин говорити в школі по українськи про математику.

Не думайте, що то таке легке діло. Кожний шкільний підручник, має інші назви на математичні поняття, а до того україністи кажуть, що у всіх них нечиста мова. Та ще прикріше, коли доведеться самому писати про математику. Я не знав, як писати і довго не писав по українськи.

Аж тут у році 1925 появився „Словник математичної термінольоґії“ виданий „Всеукраїнською Академією Наук“. Моя радість була безмежна. Я найшов там всі терміни потрібні до шкільної математики і майже всі потрібні до наукової роботи. Маючи за собою авторитет Академії, я завів нову термінольоґію в школі. Я думав собі, що як десь за десять літ Академія видасть улішпену термінольоґію, а тоді я до неї пристосуюся, я покищо є чого держатися і не треба вже переживати того пониження, що мене завсіди огортало на згадку, що в математиці не знати, як що по нашому називається.

Деяких термінів згаданого Словника — як нпр.: „логаримт“ або „сьомий“ — я таки не міг увести в шкільній науці, бо коли я раз сказав „логаритм“, то потім мусів пів години успокоювати клясу, а коли я нераз пізніше переходив через шкільний коридор, то ученики гукали за мною: „логаритм“ пішов.

Крім цього я зачав писати математичні розвідки по українськи. Математичні терміни я вже знав, але треба мені ще було знати багато інших слів і зворотів, бо треба було будувати — страшна річ — цілі речення. Я радився тоді україністів і то в кожнім випадку лише одного. Бо коли я питався пятьох, то діставав пять ріжних відповідей і не знав, як писати. Колиж я спитав лише одного, то діставав авторитетне вияснення, що має бути так, а не інакше, послухав його і мав чисту совість.

Аж тут чую появився „Правопис“ затверджений Всеукраїнською Академією Наук і принятий Науковим Товариством ім. Шевченка. От, думаю собі, тепер і без україністів обійдуся, научуся сам писати „чистою літературною мовою“.

Того самого дня перечитав я перший фейлетон Чіпки про правопис. Перечитав, тай подумав собі: „А то дурний Чіпка! Читає наукову книжку і каже, що йому смішно! Коли Ти не доріс до наукової лєктури, то читай „Зиза“, тай смійся!“ Галактіон Чіпка так низько упав у моїх очах, що я перестав з ним приставати.

Купив я собі „Правопис“, дав гарно оправити, заніс з пієтизмом до дому, тай зачинаю переглядати. Отвория припадково на ст. 140., дивлюся, є написано „метода“. Ов, — думаю собі, в математичнім словнику було „той метод“ і горе було ученикові, що сказав би мені в школі „та метода“. Що-ж робити? Та ба! Шукаю дальше. У математичнім словнику було слово „невідомий“ і було заборонене слово „незвісний“, а тут є виразно на ст. 148 „незвісний“. Там було „негативний“, „сегмент“, а тут уже „неґативний“ і „сеґмент“ і богато такого іншого. Як я тепер покажуся ученикам на очі?

Коли всі пішли слати, я сів при столі і зачав читати новий правопис від першої сторінки. Взяв я червоний олівець, щоби підкреслити слова, що будуть для мене нові своїм новим способом писання або наголошування. Та дуже скоро я вже найшов так багато „дивних“ для мене слів, що перші сторінки книжки були цілі червоні і щоби не замазувати книжки, я зачав підкреслювати ті слова, що для мене не були дивні. Напружую увагу, читаю дальше. Читаю, читаю, аж тут мій сміховий мяз зачинає корчитися, а лицеві мязи зачинають — як каже Академія на ст. 111 — „дриґати“ й „дрижати“. Соромно мені, що мені смішно, але що-ж робити! Притискаю долоню до уст і лиця й читаю дальше. Та бв! крім рухів лицевих мязів, є ще інші фізіольоґічні прояви смішности, зачинаю „порскати“. Вкінці, щоби це задушитися, таки на голос регочуся. Будиться жінка: „Чого смієшся?“ Щож я маю казати? Що я такий дурний як Чіпка? Та хто жонатий, той знає, що жінці не можна не відповісти. Коли жінка спить, а чоловік читає і сміється, то мусить щось „пікантного“ читати. Встала з ліжка, прилетіла до книжки глянула на наголовок, глянула на мене, сказала одно ніжне слово: „ідіот“ і пішла спати.

Я мусів перервати лєктуру. На другий день коли не було нікого в хаті, я скінчив читати новий „правопис“. Годі мені вичислювати всі ті — скажім делікатно — „дивні“ форми, звороти і наголоси, що мусять розсмішити кожного мелянхоліка. Там є багато таких слів, що я їх не годен вимовити.

Але що мені тепер робити з математичною розвідкою, котру я саме недавно зачав писати „чистою літературною мовою?“ Я вже досить стратив часу на науку чужих мов і не буду на старість учитися нової, тимбільше, що я певний, що ніхто ніде нею не говорить. Може би скликати конференцію всіх тих, що пишуть по українськи (розуміється, без участи україністів) і порадитися, як властиво писати? Або ні, піду ліпше до Чіпки порадитися. Він не є такий цілком дурний, як я собі думав!

«Діло» (Львів), № 285 від 25.12.1929, стор. 4.

1930

ПОЛІТИКА І — ПРАВОПИС. ЩЕ ОДИН ПРОЄКТ „НА ЗНІЩЕНЄ РУСІ“.

Львів, 7. серпня 1930.

Канікула має в пресі віддавна свої права. Це та доба, коли дипльомати і політики виїзджають на відпочинок, а денникарі не маючи готових справоздань із парляментів, конґресів і конференцій, добувають із шаф вирізки про чудеса та примхи природи: раз про теля з двома головами, раз про „Синьобородого“, що зїв живцем 12 своїх наречених і не мав докорів совісти.

До категорії таких вакаційних сензацій треба зарахувати також статті великого „Синьобородого“ політика проф. Ст. Ґрабського, що має апетит невинного людоїда. Він досі не знає, чи хоче зїсти кожного українця тому, що ненавидить його як ворога чи тому, що так сильно його любить.

Особи, що не взяли зі собою на вакації на лєктуру індійських повістей, могли би однаково добре читати статті вшехпольських публіцистів, які підгукують за своїм великим учителем: „гур-ра!“. Ось „Львовскі Курєр Поранни“ видрукував дня 6-го ц. м. передовицю „поважного діяча в тернопільськім воєвідстві“ п. з. „О кресах“. Ах, ці „креси“! Що за багацтво матеріялу для індійських історій! Залізна рука, око за око, похід уперед і... правопис...

Ні, це не є друкарський чортик. Між усіма проблємами нового курсу вшехпольської політики чимале місце займає також реформа правопису. Хто хоче мати гумор, нехай слухає:

„Чи не слід би скасувати грецької азбуки, а завести в усіх школах одноцільну латинську азбуку? Зробили це вже югословяни, касуючи кирилицю вживану в Сербії в користь латинської азбуки вживаної в Хорватії (до речі: вістка цілком неправдива! — Прим. Ред.), зробили це турки і читаємо, що думають над цим більшовики. Цеж роблять уже навіть самі русини, видаючи багато молитовників для сільського населення латинською азбукою. Чи після заведення латинської азбуки в школі ми мусіли би вчити когонебудь із поляків по руськи? Працюючи професійно більш 20 літ у Східній Малопольщі, зустрічаюсь завдяки моїй професії невпинно й щоденно із сотнями руских селян і хоча в школах я по руски не вчився, не мав я випадку, щоби я надибав якінебудь труднощі в цьому напрямку. Не зустрів я русина, який не розумів би польської мови і навпаки кожний поляк легко зрозуміє русина, що говорить своєю рідною мовою. Правда — проти проєкту зведення одноцільного калєндаря та азбуки виступлять якнайгостріше українські аґітатори, тому, що таким робом щезла би найважніша перепона розвитку нашої культури на Східних Кресах. Але руске населення не буде проти цього — навпаки: заведення латинської азбуки буде для неї добродійством, тому, що зєднала би його із західною культурою і дала би кожному, хто скінчив одноклясову сільську школу, змогу рухатися на Заході, чи на чужині, чи в польських містах, шукаючи за хлібом“.

О, могутня сило культури! Латинська азбука і польська одноклясова сільська школа відчинять нам дорогу в світ!

Є в німецькій сатиричній пресі такий старий зразок на дотепи: „Як малий Моріц уявляє собі...“ наприклад: політику. Вшехпольський Моріц розвязав усю політичну проблєму двох культур і двох мов — спільною азбукою. Наприклад: є по українськи „теля“, а латинською азбукою пишеться те саме слово „ciele“ і кожний, хто жив усього 20 літ між нашим народом — розуміє.

Чи варт поважно відповідати на ці небилиці? А може є ще в нас справді люди, які лякаються, що латинська азбука, яку може колись приймемо із таких самих мотивів, як інші народи — це буде тільки діявольський млин придуманий вшехпольськими культуртреґерами?

Мали ми сотні літ спільну азбуку з росіянами і азбука не змосковщила нас; латинської вживають народи, що живуть поруч себе в віковій боротьбі — і від тих самих букв німецькі слова не стають чеськими, ані француські — італійськими. Зате „кресові дзялаче“ мають талант індіянських ворожбитів, що вміють одним махом руки перемінювати одну мову в другу. Адже не від нині доказують вони такої штуки, що український нарід перемінюють раз у „малоросів“, раз у „русинів“, раз у „почціви братні людек“ то знов у „гайдамацьку дзіч“ — відповідно до того, на чий млин вода має плисти.

Українська проблєма стає для вшехпольських публіцистів вряди-годи сезоновим телятем з двома головами. З одної з тих голов вони вже зїли мозок і тому такі мудрі. Коли польські державні мужі дійдуть у розвязці „української проблєми“ аж до реформи... правопису, радимо їм звернутись до якоїнебудь вшехпольської редакції, щоби позичила їм одного із знавців цієї дуже простої „політичної“ справи.

Могли в Харкові при реформі українського правопису тягнути його за вуха в бік російського, щоби влекшити вивчення української мови російській інтеліґенції, зможе і пан Ґрабський, дійшовши до влади, тягнути його в бік латинки так сильно аж не лишиться з української мови ніодного українського слова!

«Діло» (Львів), № 175 від 09.08.1930, стор. 1.

1932

СКІНЧІМ ПРАВОПИСНЕ БЕЗЛАДДЯ.

У звязку з дискусією на недільних Загальних Зборах Наукового Товариства ім. Шевченка, в якій порушено теж справу українського правопису та в доповненні звідомлення, яке появилось у „Ділі“, дозволю собі подати у цій справі кілька уваг.

Правописне питання, в якому українське громадянство бовтається від 48 р. без ладу й пуття, загострилося до краю й остання пора його розвязати. Витворився хаос, анархія; кожний, хто пише, хтоб він не був, учитель, учений, журналіст, чи рядовий громадянин, творить собі „свій“ власний правопис. І не можна з цього приводу обвинувачувати „Діла“, як це зробив де-хто на Зборах НТШ. Навпаки заслуги його для очищення нашої літературної мови й устійнення правопису превеликі й безсумнівні. І взагалі нема ціли шукати винуватих, хоч з другого боку треба ствердити, що дешо завинила у цій справі Фільольоґічна Секція Наук. Т-ва. Працюючи в характері правописної комісії, вона прийняла у складі сімох членів правопис Академії Наук (т. зв. харківський) виключно для видань Товариства. Головаж Секції (не члени) недвозначно заявив, що не задумує робити заходи, щоби цей правопис прийняли у школі, і що байдуже йому, чи й хто прийме цей правопис, чи ні.

Однак Наук. Т-во не може замикатися у крузі академічних дослідів; його теж обовязком розвязувати наукові проблеми для практичного вжитку всього громадянства. І саме правопис — не академічне питання, а пекуча потреба щоденного життя. Серед тієї анархії, що в ділянці правопису витворилася, обовязком Наукового Товариства і тільки його вирішити справу в порозумінні з громадянськими чинниками, які ні правописних законів, прийнятих Секцією, ні їх форми не хочуть (байдуже про причини) прийняти.

Тому підписаний звернувся до нового Виділу НТШ з дезидератом, щоби спонукав Фільольоґічну Секцію скликати наново правописну Комісію, в якої склад крім дійсних членів Секції, в першу чергу мовознавців, входилиб також представники преси, учительських кол і культурно-просвітніх установ, щоби вже раз, виходячи з академічного правопису (не творити нового!) шляхом деяких компромісових змін управильнити правописне питання і тим самим ввести однозгідність у всіх виданнях бодай у межах Польщі та закінчити немиле правописне безладдя.

Яр. Біленький.

«Діло» (Львів), № 262 від 26.11.1932, стор. 3.

1934

НОВИЙ КУРС БІЛЬШОВИЦЬКОЇ ВЛАДИ НА УКРАЇНІ В НАЦІОНАЛЬНО-ОСВІТНІЙ ПОЛІТИЦІ.

Заміна М. Скрипника на посаді народнього комісара освіти відомим україножером В. Затонським явно промовляла за тим, що має наступити ще рішучіша боротьба з українським національним рухом на Сов. Україні.

Беручи на себе завдання виправити великі помилки свого попередника якраз у національно-освітній політиці, В. Затонський насамперед підібрав собі відповідних товаришів, а саме письменника Андрія Хвилю та педаґоґа Ізраіля Абрамовича Хаїма. Вибір цей також не віщує нічого доброго для розвитку української культури: А. Хвиля вже давно спеціялізувався на викритті „націоналістичних ухилів“ серед українськнх учених і письменників, — досить пригадати тут його брошуру „Під академічним забралом“, в якій А. Хвиля викриває „контрреволюційну діяльність“ академиків С. Єфремова та А. Кримського; щодо І. Хаїма, то найбільше відомим його твором є „Система радянської освіти“ (Харків 1927 р.), де автор щиро признається, що Сов. Україна відмовилася від ідеї єдиної школи вже з тої причини, що „й дрібнобуржуазні, петлюрівські уряди також накреслили цю ідею на своїм прапорі“.

Ще не розібравшись, як слід, у справах народнього комісаріяту освіти, В. Затонський виголосив програмову промову, в якій накреслює новий курс національно-освітньої політики на Сов. Україні (цю промову потім надруковано під скромним заголовком „Про підручники“ на сторінках „Комуністичної Освіти“, ч. 5, 1933 р.), а його заступник А. Хвиля в цьомуж орґані вмістив дві статті, які докладно освітлюють чергові завдання народнього комісаріяту освіти.

Щоби зрозуміти, куди саме прямує новий курс у національно-освітній політиці, необхідно познайомитися зі статтями цих двох вищих представників народнього комісаріяту освіти. В статті „Про підручники В. Затонський висуває основний постулат національно-освітньої політики: „в конкретних умовах Рад. України ізоляція від російської культури є виразне націоналістичне перекручення“. Для переведення в життя цього постуляту, В. Затонський рішив не лише підсилити вивчення російської мови в українських школах в такій мірі, щоб учні могли читати твори російських письменників в ориґіналі, а не в перекладі на українську мову, але й завести в українських початкових і середніх школах вже в 1933-34 шк. року стабільні підручники, які взявся виготовляти народній комісаріят освіти Сов. Росії на замовлення комісаріяту освіти Сов. України, як з математично-природничих дисциплін, так і з ґеоґрафії та історії. Таким чином хоче В. Затонський виправити „прояв найзоольоґічнішого наіоналізму, найшаленішого шовінізму, який хотів „штучне відірвати пуповину, що звязує літературу російську з літературою українською та всі історичні процеси культурного розвитку обох народів“.

А. Хвиля у своїх статтях „За більшовицьку пильність на фронті творення української радянської культури“ („Ком. Освіта“, ч. 5, 1933 р.) та „Знищити націоналістичне коріння на мовному фронті“ (там-же, ч. 6, 1933 р.) поставив своїм завданням довести, що „українські націоналісти“ С. Єфремов, Е. Тимченко та інші автори академічних словників провадили спеціяльну шкідницьку роботу, намагаючись відірвіатн наукову термінольоґію від „трудящих мас“, а також створити штучну барієру поміж українською й російською мовою. В кваліфікації цих „ворогів українського народу“ А. Хвиля виказав себе великим знавцем лайливої тврмінольоґії: „Тільки пани Єфремови, українські зоольоґічні націоналісти, що мріяли про відновлення буржуазної куркульської синє-жупанної, жовто-блакитної, широко-штанної націоналістичної України, могли заводити на такі манівці розвиток української наукової термінольоґії, розвиток української мови“.

Щоби виправити українську наукову термінольоґію, фразеольоґію та український правопис, народній комісар освіти утворив спеціальну комісію, яка насамперед визнала за потрібне припинити видання словників з тим, щоби „провести певну уніфікацію технічю-наукової термінольоґії, що істнує в СРСР і є зрозуміла для широких трудящих мас“.

Внаслідок праці комісії ухвалено завести між іншим такі терміни замість ухвалених в академічних словниках:

Схвалено в академічних словниках — Затверджені Комісією — В російській науковій літературі

Рівновартник — Єквівалєнт — Эквивалент

Первень — Єлємент — Элемент

Бігун — Полюс — Полюс

Відрізок — Сегмент — Сегмент

Зеро — Нуль — Нуль

Підсоння — Клімат — Клімат

Рівник — Екватор — Екватор

Мапа — Карта — Карта

На жаль, А. Хвиля не пояснює, чому саме всі ці затверджені комісією терміни є зрозуміліші широким трудящим масам українського народу, ніж ті, які у свій час принято в академічних словниках. А щоби усунути „штучну барієру“ між українським і російським правописом, комісія ухвалила в словах чужоземного походження не мякшити букви „л“, себто писати апломб, блуза, флот і т. д., а також викинути літеру „ґ“, а зазлишити загалом одну літеру „г“, бо, як пояснює А. Хвиля, „це значно спростить український правопис і сприятиме його швидкому засвоєнню широкими трудящими масами“.

Особливо обурюється А. Хвиля проти складачів „Українського правопису“, схваленого М. Скрипником 6. вересня 1928 р., за ті приклали, які вони наводять для ілюстрації в „Українському правопису“.

Не можу не подати тут декілька витягів із цього розділу статті А. Хвилі, щоби показати, з яким мистецтвом викриває А. Хвиля „націоналістичне забарвлення“ у звичайнісіньких прикладах, які він наводить із розділу про пунктуацію:

„А хтож, могутній, заборонить встати й нам од сна?“ (Г. Чупринка). „Це викличник Чупринки — українського націоналістичного бандита, петлюрівця, якого 1921 року розстріляло ЧК за участь в орґанізації повстання проти радянської влади. Для чого потрібно було націоналістичні (курсива в ориґіналі. С.) заклики бандита Чупринки популяризувати в українському державному правописі, схвалювати Наркомосу УСРР?“

„Між ними, звісна річ, і Антонович“. (С. Єфремов). „Для чого потрібно було гетити до правопису цитати з вправ шкідника С. Єфремова?“

Цікаво, що в той час, коли видано „Український правопис“, навіть А. Хвиля ще не оголосив С. Єфремова „шкідником“...

„Заспівають на колишній голос кобзарі і затужать у розпуці матері“. (В. Поліщук),

„Що В. Поліщук вірить у те, що кобзарі таки заспівають „на колишній (курсива в ориґіналі. С.) голос“ це нам зрозуміло. Але чому комісія упорядкування українського державного правопису визнала за потрібне стабілізувати цей націоналістичний (курсива в ориґіналі. С.) афоризм Поліщука в „Українському Правописі“?

„І гавкав Рябко, щоби москалі (а їх було до хріна на селі), щоби москалі не вбрались до комор“. (П. Гулак-Артемовський).

„Як бачимо (слідом за Гулак-Артемовським), впорядники укрправопису і собі досить своєрідно апелюють із сторінок правопису до Рябка, щоб він оборонив комори від москалів. Хіба не стирчать із цієї ілюстрації куркульсько-петлюрівські (курсива в оригіналі. С.) вуха тих, хто її добирав“.

Вбачає А. Хвиля шкідницьку роботу також в українських граматиках Е. Тимченка, О. Курилової та ін., бо всі вони старалися оберігти українську мову від моокалізмів, тощо.

Як свідчить А. Хвиля, ті заходи, що їх уже поробила комісія, спрямовані на те, щоби українська мова йшла, „як цьому вчить нас тов. Сталін — в інтернаціональній єдності, в братній спілці з російською радянською культурою й літературою, в братній єдності з радянськими культурами інших народів СРСР“. (Курсива в ориґіналі. С.).

Поданий тут матеріял, на мій погляд, добре характеризує новий курс у національно-освітній політиці більшовицької влади Сов. України: розвиток української мови, літератури й культури в єдности з російською мовою, літературою та культурою, заведення в українських школах підручників зпід пера російських авторів — це основні риси нового курсу, який, на думку В. Затонського, має виправити ті хиби, що їх допустився його попередник М. Скрипник.

Безперечно, новий цей курс внесе немало перешкод для розвитку української культури, але всеж не спинить українського національного руху на Сов. Україні, який знову пірне в глибину народніх мас, щоб вибухнути у свій час із нечуваною силою, як це вже було 1917 року.

Ст. Сірополко.

«Діло» (Львів), № 10 від 15.01.1934, стор. 3.

НЕДОЦІЛЬНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ.

Дня 22-го ц. м. помістив „Новий Час“ статтю п. з. „Наше правописне обличчя“, де подає до відома своїм читачам справді сензаційну вістку. Ця вістка — зміна правопису. Редакція „Нового Часу“ хоче під гарним гаслом „для одного народу одна літературна мова й один правопис“ завести апостроф і транскрипцію у чужих словах „ле“ замісць „лє“, (білет, делегат) далі „філологія“, „телеграма“, „філософія“ і багато інших слів, що досі в нас не прийнялись.

Ми мали вже нераз нагоду зазначувати своє становише у правописній справі. Стоючи віддавна на тому, що ми повинні якомога вирівняти спільну літературну мову, одночасно виступили кілька літ тому проти нового правопису, затвердженого харківським комісаріятом освіти, із двох дуже важних причин: 1. тому, що вій для дас непридатний із практичних мотивів, себто не можна його вивчити ні поширити, 2. тому, що він має силу помилок і непередуманнх, наоспіх зібраних правил, що доводять до прикрих непорозумінь.

Нині, коли харківський правопис зазнав нових змін і викидає букву „ґ“, заступаючи її буквою „г“, коли викидає „ля“, „лю“, „льо“ у словах негрецького походження отже пише „лампа“, „блуза“, „лупа“ (зам. люпа), „лос“ (зам. льос) до попередніх мотивів прийшов іще новий і плутанина збільшується. Гадаємо, що кількалітній досвід із виданнями Наук. Т-ва ім. Шевченка, повинен був переконати наше громадянство безсумнівно: те, чого не всилі були вивчити фільольоґи, не вивчать теж неспеціялісти. Ми глибоко переконані, що реформа, введена „Новим Часом“, полягає на якомусь непорозумінні; навіть зачуваємо, що її ввів на власну руку коректор. Транскрипція чужих слів за харківським зразком насуває для галичан такі труднощі, що з них сам провідник такої „одноцільности“ не зможе виплутатись.

Далі у гарному гаслі „Н. Ч.“ на першому місці стоїть літературна мова, і саме від цієї мови, а не правопису, треба зачинати реформу. А тимчасом у згаданій статті „Н. Часу“ находимо вже в перших словах такі квітки, як „йдучи на встрічу (!)“, а в статті з дня 22-го п. з. „Чи сліпець може видіти очима вмерлого“ просто жахливі дивогляди ще передпотопної формації, як „сейчас“, „по перетяттю“, або фразу „проблєма перещіплювання очей з одного звіряти на другого скінчилася доказом неможливости чужозріння!“ Спершу треба виправляти мову та стиль, а потім уже прикрашувати слова апострофом на доказ неможливости чужозріння“.

Це значить попросту виливати дитину з водою і то водою досить брудною.

До цієї справи вернемось іще в окремій фаховій студії.

«Діло» (Львів), № 19 від 24.01.1934, стор. 5.

НАШ ПРАВОПИС І В. Н. КОНГРЕС.

Надрукована недавно в „Ділі“ кореспонденція з Перемишля знову і знову підносить таку наболілу у нас справу нашого правописного хаосу. З кореспонденції виходить, що справа стоїть навіть гірше, ніж то ми, нефільольоґи, могли уявляти собі. Виявляється, що навіть в одній школі, але в ріжних клясах, вживається ріжного правопису. І то в середній школі, яка, власне, й має завданням навчити людей правильно писати. І то в Перемишлі, де навчання в ґімназії взагалі завжди стояло на висоті, а, зокрема, проф. д-р Евген Грицак є знаним і дуже поважним україністом.

Але як цю справу наладнати? Це, звичайно, дуже добре, що директор ґімназії турбується ненормальним станом у своїй гімназії і, скликає своїх професорів-україністів на правописну конференцію. Зворушує і та скромність, яку виявляє конференція: устійнити правопис у стінах перемиської ґімназії і, як найвищий ідеал, в школах міста Перемишля! Але якже з усіми українцями? Як з тими тисячами шкіл, де щоденно викладається український правопис, з тими сотнями українських часописів, що будуть приходити також і до Перемишля і руйнувати роботу конференції, нарешті, з тими міліонами українців, що пишуть щоденно листи, рахунки, трактати, вірші — і кожний „на свій манєр“.

Тут, „кромє шуток“, — як казали панночки на Правобережу, справжня трагедія. Нація, що не має устабілізованого правопису, завжди може наткнутись на відмову їй культурности. Ще інші народи, які мають свою державу, можуть позволити собі на такий збиток, але не ми. Ми мусимо зробити з тим, нарешті, якийсь порядок.

І новий почин перемиських педаґоґів треба щиро привітати й усіма силами підтримати. Перемиська конференція апелює до Наукового Т-ва ім. Шевченка і до Львівської Шкільної Кураторії. Це — правильно, але цього мало. Справу упорядкування українського правопису треба зробити справою всеукраїнською, при наймні розуміючи під цим тих десять міліонів українців, що живуть „по цей бік Збруча“, в Америці та на еміґрації.

А для надання їй належного авторитету й обовязковости, треба звязати її з Всеукраїнським Національним Конґресом.

Всеукраїнський Національний Конґрес повинен зібратися як орґан, що має упорядкувати, по можливости, усе національне життя. Його обовязком, без сумніву, буде сказати своє слово і в справах нашого правописного хаосу. А щоби те слово було належне і відповідне, всі українські фільольоґи і компетентні місця та установи (Наукове Т-во ім. Шевченка, Іст. Філ. Т-во у Празі, Високий Педаґоґічний Інститут і т. д.) повинні вже нині почати наново працю по устійненні правопису, притягаючи до того знавців та педаґоґів з Буковини, Підкарпаття, Америки і т. д.

Знаємо, що завдання це — нелегке. Знаємо, що українські фільольоґи — нарід особливо непримиримий і войовничий. Але нині — час порозуміння й консолідації. Во імя упорядкування національного життя, — мусять і вони погодитись для сьогоднішнього дня на якомусь компромісі.

А Всеукраїнський Національний Конґрес спопуляризує цю справу і своїм авторитетом надасть їй характеру — обовязконого для цілого світового українського шкільництва, для видавництв, для преси, для кожного українця, що уміє тримати перо в руці...

І це велике діло безумовно може статись! Необхідно лише, щоби пп. перемиські педаґоґи, що піднесліи його, не були занадто скромні, не кидалиб своєї праці, а, навпаки, провадилиб її аж... до побідного кінця.

C. S. R.         М. З.

«Діло» (Львів), №95 від 15.04.1934, стор. 5.

1938

РУСИФІКАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ

Правописна комісія при комісаріяті народної освіти працює над новою реформою українського правопису з 1933. р., що його вважають тепер вислідом націоналістично-бухарінівсько-троцькістівського шкідництва, метою якого є штучно віддалити українську мову від російської. Слід пригадати, що правопис з 1933 р. введено в життя теж під гаслом ліквідації „націоналістичних відхилень“, що їх нібито мав правопис Української Академії Наук. Ось так теперішня реформа правопису буде другим етапом планової русифікації української мови, як це докзує стаття проф. Грунського і проф. Губажевського у „Вістях“ з 2. ц. м. Автори закидають дотеперішньому правописові введення багатьох польонізмів. На їх думку правопис утруднює ученикам вивчення мови „братнього російського народу“.

«Діло» (Львів), № 173 від 09.08.1938, стор. 8.

НЕ РОБІТЬ ІЗ ПРАВОПИСУ ПОЛІТИКИ! НОВА ЗАРАЗА В ПРАВОПИСІ.

Наше духовенство тягають тепер по судах за „рущенє“ прізвищ. І суди задумуються, чи писати треба „Оберскі“ чи „Оберський“, „Ваньковіч“ чи „Ванькович“, бо головно за закінчення „ий“ і „ич“ ведеться тепер боротьба.

Оповідають, що в однім такім процесі останніх днів обвинувачений священник оправдувався зовсім розумно, що закінчення прізвищ „ий“ і „ич“ питоменні українській мові та що всі прізвища, чи вони українські, московські, польські, чеські, — взагалі славянські віддавна в українській мові передаємо наростком „ий“ і „ич“.

На це прокуратор виняв кілька чисел одного львівського українського щоденника і дав цілий ряд прикладів з того часопису, де прізвища кінчались на „ий“, „ій“, „і“ та навіть на „и“ — а врешті на „ич“ і „іч“: „Раковський“ (голова НТШ), „Раковскій“ (звісний большевик), Собєскі, Словацкі, Хвальковски, Шимоновіч, Робакевіч, а навіть прізвище жида — Хадаєвіч.

На те обвинувачений відповів: Для мене не є міродатне те, що пишуть малограмотні, хочби навіть і в ґазетах, — для мене міродатні є граматичні закони і правописна традиція, що виводиться від віків і затверджена вченими. Писати нпр. „Словацкі“ — це нонсенс, бо в такім разі мусілиб ми писати в 2. відмінку „Словацкія“, 3. відм. Словацкієві і т. п. граматичні дивогляди. Тому треба писати Словацький, Словацького, Словацькому і т. д. — таксамо по польськи як пишуть Хмєльніцкі, Хмельніцкєґо — хоч це прізвище звучить по українськи: Хмельницький і т. д.

Твердження правописного правила, що імена власні треба писати так, як їх пишуть у даних мовах, з яких походять, торкаються імен власних західноевропейських народів, особливо француських і анґлійських, де вимова деяких голосівок і приголосівок ріжниться від нашої вимови. І так в українському правописі пишемо Шікаґо, а не Хіцаґо (Chicago), Чемберлєн, а не Хамберляйн (Chamberlain), Бордо а не Бордеавкс (Bordeaux), Клемансо а не Цлеманцеау (Clemenceau).

З приводу тих процесів треба завважити, що по всій імовірности, цілу хрию „рущення прізвищ“ викликали таки наші редактори, що бажають бути „ориґінальними“. А що в нас є страшний „гін“ до всяких „новин“ особливо в мові і правописі, що найбільшу дурницю приймають за модну, то з часописів ця зараза перекидається на сторінки книжок.

Отже діється, що в нас тепер імя президента польської держави пишуть уже трояко: „Мосціцький“, „Мосціцкі“ і „Мосціцкий“ (дивись декрет про розвязання сойму). Ба, ще більше — навіть історичні прізвища, яких правопис устійнила вже літописна традиція, змінюють за вподобою цього або того редактора: Собіський — Собескі; Казимир Великий — Казімерж Вєлькі, Болеслав Смілий — Болєслав Смяли.

Денникарі, які з політичних оглядів хотять зазначити закінченнями слів до якої національности належить дана особа, попадають у вічну плутанину, бо часто подаючи прізвища арештованих з приводу якоїсь „темної історії“ самі не знають, чи мають до діла: з українцями, поляками чи іншими славянами. Якби триматися послідовно закінчень і наростків даної національности в її ориґінальному вигляді то требаб писати росіян „Достоєвскій“, сербів „Вуїць“ зам. Вуіч, болгар „Стояноф“ зам. Стоянов, чехів „Врхліцки“ зам. Врхліцький.

Усі славянські народи, таксамо як і ми, витворили собі вже закони, за якими віддавна передають чужі прізвища по-свому, зокрема-ж ті закони торкаються наростків і закінчень і цих законів треба придержуватись.

«Діло» (Львів), № 251 від 12.11.1938, стор. 4.

1941

ЯК МОСКАЛІ ВИКРИВЛЯЛИ УКРАЇНСЬКУ МОВУ

Большевицько-московський „лозунг“ у зв’язку з національною політикою Москви у відношенні до поневолених народів мав такий вигляд: „національні по формі, а соціалістичне по змісту“. Але усю безліч лозунгів, чи, кажучи по-людськи, кличів і гасел треба було у них розуміти навпаки, такі ці гасла, по відкиненні брехні, мало для окупантів України таке значіння в практиці: „Національне (до деякого часу) по формі, московське по змісту“. Яке ж було становище української мови в ряді інших проблем кремлівської національної політики і як ту, найдорожчу нам українську мову, розпинали і викручували на всякі лади?

Треба сказати, що від самих початків московсько-большевицького панування на Україні, українська мова та її правопис були не що інше, як один із засобів закріплення того панування над українськими землями і разом з цим обмосковлення української Нації, здеправування її питомої культури і духового надбання.

І коли Хвильовий, цей великий талант у літературі і переконаний український комуніст, мав цивільну відвагу закликати до своєї громадськості: „Лицем до Заходу, геть від Москви!“ — то він це розумів не інакше, як відверту боротьбу української культури з московською.

Перша має свій корінь в Західно-европейській культурі і може розвиватися тільки під її впливами, друга — московська — чужа нам і шкідлива.

Московські кочовики-наїздники, що під плащиком своєрідного псевдосоціялізму нібито сприяли розвиткові української мови, робили це виключно для політичних інтересів Москви, для приспання і розкладу української збірної душі. Так звана українізація була подумана як найкращий засіб русифікації, про що свідчить хоч би та скажена кампанія останніх років за тим, щоб українську мову „в інтересах соціялізму“ наблизити якнайбільше до „братньої російської мови“. Наслідки цьрго кидалися ввічі на кожному кроці: українська мова, хоч і була мовою великої „союзної республіки“, була тільки толєрована і калічена систематично на користь „обще понятного русского язика“. Москаль зі своїм підпомагачем і учителем жидом ненавидів українську мову, дарма що офіціяльно для задурманення „хахла“ вживав її, кращеб сказати, мучив її немилосердно. Для нього українська мова все була мова мужицькою, хахлацькою, простою, для щоденного вжитку, а московська мова — „мова Лєніна і Пушкіна“ — це була мова вища, панська. В цьому і наші землячки — яничари, партійні і не партійні, більш чи менш свідомі свого українства, з належним „усердіем“ своїм панам вторували.

Цілком звичайне було явище, коли не тільки службовці ріжних мастей, але й учителі української мови по школах після офіціяльної частини зараз же між собою починали говорити на „общепонятном“. Наближуючи українську мову до „братньої російської“ опоганнили її цілою масою москалізмів в лексіці і фразеольогії.

Український правопис, в якому „буржуазно-націоналістичні елементи“ наробили „багато шкідництва“, переправлювано так, щоб він накручував і вимову, і граматичні форми до московської мови. Напр. всі чужоземні слова, які нібито увійшли до української мови через російську, обов’язково треба було по наказу вимовляти з московська, отже: артіст, тєатр, універсітєт, факультєт, діректор і т. д.

Властиво кажучи, не було ніякого українського правопису. Газети і журнали вживали одного, в шкільних підручниках був другий, дарма що від пятьох років радила якась там комісія при нібито Українській Академії Наук над упорядкованням одного сталого правопису. І не диво, що комісія ні до чого не могла договоритися, коли відбувався живий процес наближування. Граматику української мови складено невільничо — сторінка в сторінку, розділ за розділом — за граматикою російської мови. Тому багато мовних і правописних явищ, властивих російській мові і графіці, перенесено живцем до української мови та правопису — на більшу славу Москви і на заслугу перед нею. Взагалі ціле розуміння правописної справи, що її зв’язано з мовою, зводилося в головах спеціялістів і неспеціялістів, в українознавстві до сакраментальної Скрипниківщини, яка казала писати і вимовляти „лямпа, кляса“, тоді як треба було вимовляти і писати „лампа, клас“.

Для поборення Скрипниківщини наказали кремлівські володарі викинути з української азбуки букву ґ (g), вслід за чим щез із мови контрреволюційний звук ґ. Проти цього звука — букви поведено таку щиру боротьбу, що ледви, де сьогодні на звільнених Західно українських землях знайдеться в друкарні така черенка. З цього очевидно вийшли такі мовні потвори, як „гузик, ганок, гегемонія, гігієна, Гете, Гегель аби по братньому (Gegel).

Все це мовне сміття, занесене в нашу хату з московського подвір’я, треба буде вигорнути та привернути українській мові такий вигляд, який відповідає її духові і розвитковим органічним тенденціям.

Це справа наших мовознавців, що займуться нею в найближчому майбутньому. Про нам важливіші мовні і правописні питання, які вже нині дуже актуальні для видавництв періодичної преси для широкого загалу, напишемо в дальших числах нашого часопису.

І. П.

«Українське слово» (Станіславів), № 2 від 24.07.1941, стор. 2.

РІДНА МОВА В УКРАЇНСЬКІЙ ШКОЛІ

У найближчому часі розпочнеться навчання в наших, тепер не лише формою, але й змістом українських школах. Оскільки ж на національний зміст школи в першу чергу складається рідна мова, міркуємо подати тут рефлєксії щодо місця й значення української мови в школі.

Рідна мова є одною з найважніших ознак народу. Складаючи частину народнього духа, стає вона символом національного життя, святощами й дорогоцінним скарбом народу. Є вона душею кожної нації, образом минулого життя народу, дзеркалом його історично—культурного розвою. Нарід, що занедбує свою мову й починає свої думки й почування висловлювати чужими мовними категоріями, стає пригожим лише на погній для чужої культури. І він того варт... От чому мова завжди має таку велику вагу в національному рухові, от чому ставлять її на перше почесне місце серед головних наших питань. От чому й вороги наші завжди так старанно пильнували, аби насамперед заборонити нашу мову, знищити її дощенту. Бо німого, мовляв, попхаєш, куди забажаєш. І через усе це ми повинні добре знати свою мову, бо завжди в силі того знання і сила національного руху, сила національного самоосвідомлення. Ми повинні знати її найбільше, повинні вчитися її найдовше, більше того — рідну мову свою повинні поставити першою підвалиною національного виховання. Тому в школі серед інших наук українська мова мусить бути в осередку всього шкільного навчання, мусить стати головною підвалиною шкільної освіти. На навчання рідної мови і літератури повинно покласти як можна більше сил та знання, адже ні один предмет шкільного навчання не має такої вартості для виховання молоді, її усуспільнення, приготування до життя, як саме рідна мова. Звідси прямий висновок, які великі обов’язки накладає на вчителя навчання української мови: кожний учитель, якого б фаху він не був, а тим більше учитель мови мусить докладно знати свою літературну мову; як у школі, так і поза нею, говорити тільки взірцевою рідною літературною мовою, щоб власним прикладом впливати на учнів і на оточення. Також всі учителі інших предметів мусять завжди звертати пильну увагу, щоб і на їхніх годинах панувала чиста й правильна літературна мова. Бо мало зробить сам учитель рідної мови, якщо його не підтримають і вчителі інших предметів. Не вільно вчителеві оправдувати свого незнання рідної мови нефаховістю. На жаль, здаємо собі справу, що багатьом із нас бракує доброго знання рідної мови, знаходимо на це й певне виправдання: поперше, всі ми жили під тяжкою московською чи польською рукою, подруге, наш нарід, поділений кордонами, розвивався в неоднакових історичних та політично-суспільних умовах, і в зв’язку з цим мова наша розвивалася під ріжними впливами; під великим впливом мови польської, подекуди чеської й румунської й під найбільшим натиском мови московської, яку скрізь заводили примусом; нарешті, більшість з нас вчилась у школах чужою нам мовою. Так, це все правда... Але й правдою є, що нині забираємось до творення свойого власного життя, а рідна мова має не останню вагу в цій творчій роботі. Тож коли ми хочемо бути нацією, то повинні в першу чергу подбати про нашу мову, нашу найголовнішу національну ознаку, подбати, щоб була вона в нас, подібно до мов інших великих народів, справжньою літературною мовою, а не робила вражіння якоїсь мішанини українсько-московсько-польської мови з великою домішкою інтернаціональних слів, при чім складання речень і наголоси — часто також зовсім чужі. Щоб цього уникнути, поперше, мусимо старанно вивчати свою рідну мову, а далі пильно слідити за своєю мовою, пильнувати та дбати про її чистоту і народність — національний характер нашої літературної мови, про її граматичну й орфографічну правильність, а то тим більше, що вже маємо, крім власного почуттю мови, по чому пильнувати за таку чистоту й правильність, маємо цілий ряд прекрасних праць, присвячених питанням чистоти и правильності нашої мови. Маю тут на увазі праці Голоскевича, Курилової, Ганцова, Смеречинського, Грінчеика, Умайця, Смаль-Стоцького, Кримського, Синівського, Колесси, Зілинського, Огієнка, Тимченка, Німчинова, Возняка, Сімовича, Мироненка і ін. Тож не можемо та й не сміємо виправдувати тих, кому бракує й бракуватиме далі бажання, щирости й охоти навчатися своєї мови як слід, а тим більше — учителів, які мають говорити, писати й вчити наших дітей — нашу будучність тільки чистою, правильною й гарною українською мовою; а не калічити її.

У чому ж наші головні помилки?... На потрібні нам поняття часто нашвидку черпаємо слова з чужих мов, забуваючи про те, що наш нарід по обидва боки Збруча має свої прекрасні слова на ті поняття. А ще частіше, бажаючи уникнути полонізмів, умисне відкидаємо чисто українські слова, які вживаються народом на всьому просторі України, тому тільки, що вони звучать однаково, або майже однаково, як і в польській мові, і заміняємо їх менш відразливими московськими, яких наш нарід ніде не вживає. Це особливо кидається в очі авторів граматик і взагалі книжок, виданих в УСРР після 1929 р.

Це пояснюється тим, що від 1930 року московська влада в Україні цілковито віддала українську мову на поталу ріжним „партійним мовознавцям“ — дилетантам — вроді Кагановича, або просто малограмотним Фінкелям, Василевським та Хвилям які, з доручення Москви, насильно впровадили обмеження прав української мови в ділянці термінології, лексики, складів й правопису, роблячи під гаслом „уніфікації“ міродатними в цих ділянках для української літературної мови правила й засади московської мови.

Пам’ятаючи, що навчання граматики не мусить лише обмежуватися навчанням сухих форм мови, навчанням тих форм, що однакові всім мовам Европи, скажемо: відмінам, членам; речення і т. ін., але мусить дати знання самої мови, як такої, її особливостей, її справжніх прикмет, явищ, окремих, своєрідних правил, що власне й відріжняють нашу мову від інших слов’янських і надають їй оригінальний, своєрідний аромат... Не можемо також зводити навчання граматики до навчання лише правопису, адже у нас, на жаль, так повелося, що коли хто знає провопис, то вже й кажуть, що то людина „грамотна“, що граматики вона тямить... Так само синтакса повинна навчити про життя групи слів, про життя речень, а не бути тільки показником розділових знаків, на що її часто зводимо по школах. Українська синтакса повинна виявляти учням своєрідні прикмети рідної мови, повинна показати їм склад нашого українського речення, нашу відмінну фразеологію, повинна довести, що є в нашій мові відмінного від інших слов’янських мов.

Не маємо також наміру вичислювати помилки, бо їх можна було б назбирати без кінця-краю (час на це, на нашу думку, прийде на всякого рода літніх курсах для некваліфікованих, як рівно ж і кваліфікованих учителів, де можна буде широко потрактувати болючі питання як мовного, так і методичного характеру), скажу лише, що тут особливо можуть бути помічними учителеві такі праці: Про нашу літературну мову — Модеста Левицького, Українська фразеологія — Мироненка, Норми української літературної мови — Синявського, Уваги до сучасної української літературної мови — Курилової, Чистота й правильність української мови, Український стилістичний словник і Словник місцевих слів, у літературній мові невживаних — Огієнка, Правописний словник, вид. 7, Голоскевича, як рівно ж: Найголовніші правила української мови (за новим правописом) — Синявського, Основи нового українського правопису — Грунського, Новин український правопис — Гладкого, Український правопис — Возняка і Український, правопис, вид. 1. 1929 ДВУ. У зв’язку з цим останнім, тобто правописом, скажемо кілька слів: найважніші правила українського правопису Українська Академія Наук видала ще 20 лютого 1920 р. Але правила ці були занадто короткі, а життя вимагало докладних, тому Академія приступила знову до праці. По довгій і грунтовній попередній праці ріжних комісій, 31 березня 1929 р. Академія ухвлила повні правила українського правопису, що з того часу стали обов’язковими на цілій Придніпрянщині. Так само й науковий галицький світ „Наукове Т-во ім. Т. Шевченка“ у Львові 25 травня 1929 р. без усяких застережень прийняло цей академічний київський правопис, що в такий спосіб став правописом усієї України. Та й інакше й не могло статися, адже у цілому культурному світі постанови своєї Академії Наук у справах правописних стають обов’язуючими. Так, у всьому світі, тільки, на жаль, не у нас... Первородний гріх більшості українців полягає в тому, що всякий з них уважає себе за авторитет у питаннях нашої мови, а своє село чи містечко, де він народився або довго проживав, уважає за центр землі української. Отож у нас нефахові доморощені „знавці“, не шануючи авторитету своєї найвищої наукової установи, кожний на свою власну руку часто продовжують вживати лише „свойого власного“ правопису, інакше кажучи: кожний пище, як хоче. Не кажемо вже про те, що больщевицькі московсько-жидівські специ відмови з їх мовною програмою злиття всіх інших мов із московською добачали в цьому академічному правописі націоналістичні й шкідницькі настановлення. Не зважаючи на це, дехто, не розуміючи справи, називає й цей правопис большевицьким. Отож, тим, що називають цей правопис „большевицьким“, можемо лише сказати, що справді большевицький правопис від 3 травня 1933 р. дуже ріжниться від цього академічного з 1929 р. Большевицький правопис складав Хвиля в 1933 р., враз з сотрудниками, здебільша жидами, а академічний складали наші визначні вчені—мовознавці й письменники, що тепер на Соловках, в Сибіру, або взагалі нема їх уже в живих. В большевицькому правописі з 1933 р. змінено все те, що ріжнило наш правопис від московського. В передмові А. Хвнлі до цього правопису читаємо: „а) ліквідовано націоналістичні правила щодо правопису іншомовних слів, б) викинуто з правопису форми, що засмічували сучасну українську мову архаїзмами, непотрібними паралелізмами і провінціоналізмами; в) змінено ілюстративний матеріал, що мав націоналістично-куркульський характер; г) внесено зміни в граматичну термінологію та взагалі ліквідовано все, що було скеровано на відрив української мови від „братньої московської“? Хіба цих вже кілька уваг Хвилі мусять промовити, що цей його правопис аніяк не можна вважати українським; тому в ім’я доброго розвитку нашої духової культури, в ім’я нашого, національно-культурного інтересу, карності, лише академічний правопис з 1929 р. мусимо прийняти без жадних застережень. Деякі недомагання цього правопису залишім справжнім фахівцям для спокійного наукового вирішення й в разі потреби зміни згодом відповідно до кількалітнього досвіду та фактичних потреб культурного життя нашого народу. Так буває у всіх народів, так повинно бути й в нас...

Тепер ще пару слів про граматичну термінологію: як і в питаннях правопису, так і тут в нас ще подекуди помітно анархію і ми маємо здебільше, як то каже прислів’я: „чия хатка, того й паніматка“ — в кожній граматиці свою термінологію. А тим часом однаковість, єдність граматичної термінології має велику вагу й тому, ми повинні всіма силами дбати, аби скрізь заводити однакову термінологію. Маємо тут на увазі термінологію уставлену враз з правописом в 1929 р. Українською Академією Наук. На закінчення своїх уваг хочемо висловити надію, що коли проминуть тимчасові й цілком зрозумілі труднощі нашого воєнного часу, в нашій новій школі з’являться усі потрібні умови й засоби до того, аби вчитись рідної мови, аби навчитись її якомога краще. Ані на хвилину не забуваймо, що наша рідна мова — це наша окраса, це наша душа, це найвиразніша ознака нашого національного культурного життя. Зародившись десь на світанні суспільного слов’янського життя, мова наша витерпіла страшне лихоліття татарщини, пережила утиски Польщі, перенесла страшний гніт Москви, і проте, перегорівши як криця, дійшла до нас чистою, свіжою, музичною, незаплямованою, справді щирослов’янською мовою...

Любити таку мову повинні повним серцем, а вчитись її — всіма силами.

«Нова доба» (Бердичів), № 30 від 26.10.1941, стор. 2.

ДЕРЖАВНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС

При інституті мовознавства Української Академії Наук організована комісія з представників академії, відділу освіти обласної управи, відділу освіти міської управи, представників видавництв і періодичних видань, що має розглянути і вирішити в найближчий час питання про державний український правопис. За большевиків розгляд державного українського правопису протягом останніх 4-5 років марнувала урядова комісія, призвівши тим до повної плутанини в газетах, журналах і навіть у підручниках різних попередніх правописів і наявних проєктів правопису.

Комісія розпочала роботу і просить установи, організації та приватних осіб подавати з приводу правопису свої зауваження — в письмовій формі або усно, — на адресу: Фундукліївська, 15, інститут мовознавства.

«Українське слово» (Київ), № 52 від 08.11.1941, стор. 4. (З незначними змінами в газеті «Нова доба» (Берлін), № 4 від 25.01.1942, стор. 2.)

ДЕЩО ПРО УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС

Згідно з т. зв. „академічним правописом“ з 1929 р. апостроф ставимо в таких випадках:

1. Після губних б, п, в, м, ф перед йотованими я, ю, є, ї, як нпр. п’ять, п’яний, в’яжу м’ясо, п’ю, б’ю, сім’ї і т. ін.

2. Після р, коли цей звук стоїть у кінці складу перед я, ю, є, ї, як нпр. бур’яни, пір’я і т. ін.

3. Після префіксів, що закінчуються на приголосний, перед я, ю, е, ї.

4. У власних іменах: Лук’ян, Мар’яна.

Цих правил придержувалися лише на землях, які входили в склад б. УССР. На інших же етнографічних наших землях придержувалися „Правописних Правил“, прийнятих Н. Т. Ш. в 1922 р., або правопису, який уживала редакція „Діла“, або ще інших правописів, а всі вони різнилися від академічного правопису головно браком апострофа.

Для усунення цієї правописної дивовижі в дн. 16 і 17.III. 1940 р. відбувся у Кракові Перший Культурно-Освітній З’їзд представників письменників, журналістів, шкільних інспекторів, повітових культурно освітніх керівників з Лемківщини, Надсяння, Холмщини та з Підляшшя, православного і греко-католицького духовенства і б. дійсних членів Н. Т. Ш. З’їзд одноголосно ухвалив впровадити в життя один загально-обовязуючий український правопис згідно з проєктом д-ра І. Зілинського.

Ухвалений правопис опирається у своїй основі на академічному правописі, але щодо випадків, у яких ставиться апостроф, з’їзд прийшов до переконання, що уживання його в наведених випадках мало на меті відучити від російської, мякої вимови губних приголосівок тих українців, які набули таку чужу український мові мяку вимову в російських школах або в інших російських середовищах.

Беручи під увагу факт, що губні здавен-давна вимовляються твердо перед ї, є, я, ю на цілій чисто українській мовній території та що це є одна з головних фонетичних окремішностей української мови від російської, З’їзд ухвалив, що нема ніякої причини та потреби зазначувати це окремим знаком у письмі й тому далеко краще й доцільніше буде зазначити коротко в правописі чи в граматиці, що пять, вяжу, мясо вимовляється як пйать, вйажу, мйасо і т. д.

Далі З’їзд ухвалив, що так само недоцільно вирізнювати при помочі апострофа тверду та мяку східно-українську вимову звука р перед ї, є, я, ю від мякої в таких словах, як нпр.: бур’ян, пір’я, подвір’я.

Згідно з ухваленим З’їздом правописом апостроф потрібний і треба його ставити лише в таких випадках, де він має фонологічне значіння, а саме, для зазначення твердої вимови попередньої приголосівки перед йотованими голосівками є, я, ю;

1. Після приростків, що кінчаються приголосівками д, з, нпр.: З’ява (зйава), але зява (зьава в риби), під’ємний, під’язикий, під’яремний, під’юджувати, пред’явник, з’єднати, роз’єднати, з’явитися, з’явище, з’ясувати, роз’ярілий, роз’яснити, роз’ятрити і т. ін.

2. У таких чужих-словах, як нпр.: д’Анунціо, д’Акос та, д’Алямбер, О’Коннор.

Не знаємо, чи цей правопис прийметься як загально обовязуючий і чи закінчать остаточно довголітні суперечки.

Г. О.

«Наші вісті» (Любомль), № 11 від 09.11.1941, стор. 4.

УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС

При Інституті Мовознавства Української Академії Наук організували комісію з представників Академії відділу освіти Обласної та Міської Управи, представників видавництв і періодичних видань. Вона має розглянути і вирішити в найближчому часі питання про державний український правопис. У цій ділянці нема тепер ніякої певної лінії, бо ніхто не знає, якого українського правопису притримуватися. Відомо, що більшовики за час свого 23-літнього панування багато разів змінювали український правопис тому, щоб увести в цю справу плутанину, і щоб опісля впроваджувати все нові й нові російські слова. На жаль ця зараза поширилася була на Захід і наші навіть свідомі люди заражувалися нею, не здаючи собі справи з того, що діють. На думку українських мовознавців, найправильнішим українським правописом був би ще правопис з часів Скрипника. На всякий випадок треба змагати, щоби відійти якнайдальше від всяких масколізмів, від тієї „совєтської“ мови.

«Нова доба» (Бердичів), № 51 від 09.12.1941, стор. 4. (З незначними виправленнями (нпр., «всяких москалізмів») замітка опублікована в газетах «Український голос» (Проскурів), № 2 від 04.01.1942, стор. 4; «Маріюпільська газета», № 27 від 30.12.1941, стор. 1.)

КОМІСІЯ В СПРАВІ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ.

Інститут Мовознавства Української Академії Наук зорганізував комісію із представників Академії, відділу освіти Обласної та Міської Управи і представників видавництв для розгляду і для вирішення справи українського правопису.

«Голос» (Берлін), № 26 від 10.12.1941, стор. 3.

1942

ОБОВ’ЯЗУЮЧИЙ ПРАВОПИС

Львів, 22 січня.

Правописні справи, треба признати, не були в нас якслід наладнані. До передвоєнного хаосу долучився ще большевицький правопис так, що кожний часопис зачинав писати іншим правописом. Аж тепер на тій ділянці велика і радісна новина! Компетентні українські наукові чинники вирішили по довгій призадумі завернути до академічного правопису з 1929 року. Цей правопис буде тепер обов’язувати всюди, отже: у різних виданнях, у редакціях, у школах і т. д. „Українське Видавництво“ у Львові передрукувало „Правописний Словник“ Ізюмова другим виданням за редакцією Олександра Панейка із вводовим словом проф. д-ра Василя Сімовича. Словник має 784 сторін ки. Він усуне всі сумніви, які може хто мати щодо писання своїх і чужих слів, а також усуне всі непорозуміння, які виринають у правописних справах.

Нестор Прутський.

«Львівські вісті», № 12 від 22.01.1942, стор. 3.

ЗАВЕРТАЄМО ДО АКАДЕМІЧНОГО ПРАВОПИСУ В 1929 РОКУ

Правописні справи дотепер не були у нас якслід наладнані. Не дивота отже, що кожний як хотів, так і писав. Ще більше збільшився заколот, коли долучився большевицький правопис. Цей знову кожночасно підтягався під російський правопис так, що з року на рік наступало зближення, то й не могло бути мови про стабілізацію правопису. Компетентні українські мовознавці вирішили повернутися до академічного правопису 1929 р. Цей правопис буде тепер обов’язувати всюди: в школах, редакціях, видавництвах і т. д. Українське Видавництво у Львові, передрукувало „Правописний Словник“ Ізюмова другим виданням за редакцією Олександра Панейка зі вступним словом В. Сімовича. Словник має 784 сторінки, та подає правопис коло 60 тисяч слів. Ціна 16 зл. Починаючи від цього числа будемо також у нашій газеті послідовно придержуватися цього правопису.

«Вільне слово». Часопис для Дрогобиччини і Самбірщини, № 16 від 06.02.1942, стор. 3.

ПРАВОПИСНИЙ СЛОВНИК

За редакцією Олександра Панейка вид. „Українського Видавництва“ у Львові 1941 р. (стор. 784.)

У 1933 році відомі українські «посіпаки» — жидки, що постійно перебували на послугах московського політичного центру, виявили надзвичайне зацікавлення чистотою й правильністю української мови (про це будемо говорити згодом окремо), а пізніше, московська влада ввела правопис, який калічить нашу мову, штучно наближаючи її до московської.

Цілий ряд спів, що в чужих мовах вимовляється м’яко, таких, навіть як прізвища, почали писати твердо, лише з тої одної причини, що московська горлянка не достосовава до того й калічить їх вимовляючи. Так вапр. хоча француз. письм. зветься — «Золя» і хоча у француз. мові немає твердого «Л» — пишуть за новим «академічним» правописом твердо, лише тому, що одні москвини кажуть «Зола»! З тої ж причини усунуто і сконфісковано, яко «контрреволюційну» у всіх друкарнях літеру «Г» тверде, яким різниться наша азбука й мова від московської. Тому хоч ми всі по всій території виразно вимовляємо і «Г» м’яке і «Г» тверде, яке зустрічається у старих наших словах: «гніт» (лямпи), «гуля», «ганок», «грати», «гринжоли» і інші, котрі тепер мусимо писати і друкувати (наша друкарня не має «г» твердого) так, як «гніт» (напр. московсько-жидівський), чи «гарно».

Виданий правописний словник є передруком дуже незначно зміненим, словника, виданого в році 1931 — Дер. Вид. Укр. — цебто з того часу, коли українським правописом і мовою цікавилися в першу чергу, українці, а не жиди й москвини. Цей словник погоджуваний був з ухвалами Інституту Мовознавства та виправлений за вказівками рецензента того інституту. Має він до 60 тисяч слів і безперечно є не лише кращий з тих, які ми можемо набути, але й вживаючи його ми перестаємо далі калічити, за московсько-жидівськими вказівками сталінського уряду, свою мову. Радимо всім видавництвам України стосувати тимчасом цього словника.

За це видання ми з чистим сумлінням можемо подякувати Львівське «Українське Видавництво», чого на жаль не можемо сказати про його історично-публіцістичні видання, не вільні від багатьох помилок.

І. М.

«Волинь», № 14 від 19.02.1942, стор. 3.

ЗА ПРАВОПИСНУ ДИСЦИПЛІНУ

В нас, українців, правописні справи ще ніколи не були якслід упорядковані, хоч ми витрачали на це завжди більше енергії, як інші народи. Не хочемо пригадувати тих давніх часів, коли за „йори“ та „єри“ ми вели „святу“ війну, бо ми щойно недавно переживали (а по правді ще й досі не закінчили її) другу, неменш безглузду війну — за апостроф. Перед нами ще такі недавні часи, коли апостроф означав ні більше, ні менше, тільки... радянофіла, а писання без апострофу — „незалежну політику“... Все це є ознакою нашої дрібничковости, загумінковости та малодушности.

Наслідки були такі, що перед 1939 р. кожне „шануюче себе“ українське видавництво мало свій буцімто-правопис! Окремі автори, і то навіть поважні, не тільки писали, а навіть у друкованих творах залишали „свої“ особливості правопису. А про масу письменних людей нема що й казати. Кожний писав так, як йому диктувало його всезнайство. Бо в нас чомусь думають, що в мовних справах кожному вільно судити на „свою гадку“. Про мовні справи беруться рішати всі, кому тільки охота є. Що там якісь наукові авторитети! „На мою думку“ (що вона часто примітивна, науково необосновава, це всезнайкові байдуже!) треба писати так, а не інакше. І все. За большевиків люди дещо призвичаїлись уже були до одного правопису, зате тепер розпаношилася ще більша самоволя! І, не зважаючи на видання правописного словника Ізюмова, правописний хаос не зменшується. Наші правописні гуляй-батьки, навіть не заглядаючи до цього словника, здебільшого не признають його, українські часописи і дальше пишуть як попало, видавництва дальше дотримуються одні таких, другі інших правописних норм. Різні „перекладачі“ при урядових установах найчастіше редагують усякі урядові оголошення так безграмотно, що жах бере! А найгірше вже зі школою. Тут, що вчитель, а навіть більше, що учень — мають свій „правопис“! Цим, делікатно кажучи, часто прикривають свою безграмотність і лінивство! Хто як хто, але школа покликана і вчити і виховувати. Тому вже найвижчий час завести правописну дисципліну.

Встановлювання правописних норм, їх зміни і доповнення оставмо кому слід нашим науковим установам та признаним авторитетам з ділянки мовознавства. Наш обов’язок — під порядкуватися їх рішенням. Цим дамо доказ своєї культури і здисциплікованости. (—пк).

«Дрогобицьке слово», № 32 від 16.03.1942, стор. 1.

ДО ПИТАННЯ ПРО МОВУ

Кременчуцький часопис „Дніпрова хвиля“, від 29 березня 1942 р. повідомляє, що в дальнішому він буде дотримуватись правил Державного Правопису, прийнятого Всеукраїнською Академією Наук і Львівським Науковим Товариством ім. Т. Г. Шевченка та затвердженого Народним Комісаром М. Скрипником (зацькованого в свій час большевиками).

Цей правопис самий кращий на Україні, бо переважна більшість правил його базується на глибокій науковій основі, а крім того, цим правописом користувалися по всіх українських землях — від Каспійського моря й до снігових хребтів Карпат.

Правда, деякі правила (а їх небагато) з вищезгаданого праврпису вже застаріли і будуть подаватись в новому насьогодні освітленні.

В останній час в пресі з’явились нові слова (совєти, большевик), правопис яких треба пояснити.

Слова совєти, большевик — слова чужоземні, бо вони виникли на терені Московщини. На підставі правила правопису чужомовних слів, ці слова треба вимовляти так, як вони звучать в тій мові, з якої походять.

Ось чому слова совєти, совєтський, большевик, большевистський, большевизм і всі інші вивідні слова, зберігаючи фонеми, графічно треба зображувати тільки українськими літерами.

В найближчому часі ми друкуватимемо матеріали про правила згаданого правопису та вміщуватимемо ряд статтів, що висвітлюватимуть основні питання з укр. правопису.

«Відродження» (Миргород), № 27 від 04.04.1942, стор. 3.

ПРО УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС

В українських школах і серед тієї частини нашого громадянства, яка розмовляє по укрзїнськи, покутує, на жаль, ще й досі „український“ правопис, створений при большевиках евнухами української нації й жидами після трагічного самогубства наркома Скрипника і модернізований уже органами НКВД в 1939-1940 рр. Одначе останні „творці“ не видали свого варіянту у формі кодексу, канонізованого большевиками за підписами „комісії“, бо напевно незручно було підписуватися, а до того „творці“ знали, що невиловлені українці, ці смиренні ягнятка за большевиків, „духом“ сприймуть з часописів і журналів волю русифікаторів. Отож не дивно, що в останьому, після Скрипника, правописі й орфографічному словникові написано „хемія“, „синтакса“, „кляса“, „фльота“, але по духу з 1939 р. пишеться неофіційно, еле загально прийнято „хімія“, „синтаксис“, „клас“, „флот“, бо по руськи „хімія“, „синтаксис“, „клас“, „флот“. Подібних „удосконалень“ можна навести ще багато.

Удари русифікаторів були спрямовані за такими принципами знищення української мовної культури:

1) Уподібнити українську мову російській „братній“ (розумій „братовбивчій“), позбавити її рис самобутности.

2) Все, що не можна живцем знищити во ім’я руської „інтернаціоналізації“, те треба споганити, викреслити його природню красу, зробити таким, щоб від нього відверталася не тільки інтелігенція, але й простий народ, отже духовну поживу український люд піде шукати до російської культури.

Для реалізації своїх намірів русифікатори заборонили читати твори українських письменників і поетів; Винниченка, Грінченка, Черкасенка, Олеся, Вороного, Чупринки, Дніпрової Чайки, Леонтовича, Кониського, М. Левицького, Черемшини і навіть невинного гумориста Руданського (до останніх днів) і багатьох інших. За це були „в ходу“ бездари, циніки й хулігани Пилипенко і Поліщук В. (довгий час), а Копиленко до кінця; побіч них виросли на Україні, як гриби по дощі нікому непотрібні й невідомі навіть „письменники“ жиди і росіяни, які мали завдання „інтернаціоналізувати“ Україну. Ці „інтернаціоналісти“ (розумій — шовіністи) накинулись на лексику української мови й заборонили страхом смерти вживати українцям такі слова: відсоток, термін, (також речинець) терміново, абетка, книгозбірня, часопис, життєпис, складня і багато інших, а замість них ввели на зразок російських: процент, строк, азбука, бібліотека, газета, біографія, синтаксис і т. п. Вони накинулис на стилістику й фразеольогію, як справжні руйначі й почали ламати їх. Ось що писала про початок цього ламання ще 16 років тому назад О. Курило в своїй праці: „Своєрідним характером, тим так званим „духом“ своїм, мова спирається передовсім на стилистиці, складні (= синтаксі), фразеольогії та словотворі. А сучасну українську літературну мову в названих царинах підганяють під російську літературну мову. Сучасна українська літературна мова найбільше в спеціяльно-наукових та популярно-наукових виданнях своєю складнею та фразеольогією, почасти й словотвором, мало нагадує українську народню мову, вона намагається йти шляхом російської наукової мови з її здебільшого далеким від народнього складом фрази“ („Уваги до сучасної української літературної мови“ стор. 2). Цей напрям русифікації привів до вживання таких видів речення: „Головну увагу звернуто мною. Ним видаються книжки. — „Така конструкція не властива українській мові. Треба сказати: „Головну увагу я звернув. Він видає книжки. (О. Курило, там же стор. 43). Подібно до цього можна навести безліч зворотів.

Так само русифікатори викинули з української абетки букву „ґ“, хоч вона для української мови необхідна (в словах: ґуля, ґанок, ґринджоли, Ґебельс, ґраф і т. п.) В російській мові, бачите, є лише один дзвінкий, звук „г“, що відповідає німецькому „g“, отже і українці мусіли мати лише одну букву „г“, хоч це суперечило духові нашої мови. В слід за цим накинено нам російську вимову таких слів: Хелсінки, Хелл і т. п, замість правильних: Гельсінки, Гел, бо у москалів, бачите, нема глухого звука „г“ і вони заступили його (неправильно) через „х“.

Ми мусіли калічити свою кличну форму слів, бо в росіян нема цієї форми, а тому нам рекомендувалося писати: „Куди ти йдеш, Ніна?“ (Загродський „Граматика української мови“ ч. І, стр. 59, видання 1938 р.) замість „Куди ти йдеш, Ніно?“ Але найбільше нахабство ці „удосконалювачі“ виявили в давальному відмінкові однини чоловічого роду. Ось що написано в Загродського; „Давальний відмінок однини має паралельне закінчення -ові, -еві,-єві (заводові, серцеві) і -у,-ю {заводу, серцю). Для живих предметів переважно вживається -ові, -еві, -еві (Шевченкові, Ковалеві, Олексієві), для неживих -у,-ю, (вікну, пню) (Загродський, там же стор. 65). Очевидно Загродські соромились нав’язати і живим предметам російське закінчення -у, -ю, щоб ці предмети не опротестували таке насильство. Читаємо в Загродського нижче: „Примітка: При збігу кількох іменників у давальному відмінкові закінчення -ові може зберігатись тільки в одному, в інших пишемо -у: поетові Тарасу Шевченку або поету Тарасу Шевченкові (там же стор. 65). В найголовніших правилах українського правопису, прийнятих Академією наук в 1919 р. і в 1920 р., про давальний відмінок в пункті „16“ читаємо: „У давальному відмінкові однини в словах чоловічого й середнього роду твердої одміни треба писати закінчення; -ові, а в словах м’якої -еві: батьк-ові, козак-ові, Васил-еві, учн-еві. Слова на „й“ мають закінчення -єві (краєві, раєві, чаєві). Отже ніяких форм -у, -ю. В правоиисі Скрипника (1928 р.), де русифікаторам удалось внести більше намулу, читаємо в § 26:

„В давальному відмінкові однини іменники мають закінчення: 1) „ові“ и „еві“ („еві“): а) майже всі іменники чоловічого роду: дуб-ові, Михайл-ові, учител-еві, ра-єві.

б) зрідка іменники середнього роду: ягнятк-ові, військ-ові, сонц-еві і ін.)“

Отже знову без паралельних форм „у“, „ю“.

Признаюсь тобі, читачу, що за 40 років свого життя я, живучи на Полтавщині, Київщині, Дніпропетровщині, Харківщині, Одещині, Чернигівщині, Донбасі, Кубані, Волині й Поділлі, не чув їх з народніх вуст, щоб говорили „Тарас-у“, „поет-у“, „Шевченк-у“ в давальному відмінкові, а лише закінчення „ові“, „еві“, „єві“.

Чому русифікатори в останньому правописі замінили: кляса, плян, фльота, комісаріят, психольогія, трикутн-ій, західн-ій, народн-ій, східн-ій і ін. словами; клас, план, флот, комісаріат, психологія, народн-ий, трикутн-ий, західн-ий, східн-ий, і інше? Лише тому, що їм треба було еластичність, м’якість, красу нашої мови підфальшувати, споганити грубиною, знекрасити і дальше: уподібнити українську мову російській. Русифікаторів дуже турбувало те, що багато слів нагадували не російські, а латинські, німецькі, чи польські слова своєю вимовою, родовим закінченням чи словотвором, як „часопис“ (=газета) по німецьки — die Zeitung (die Zeit — час), „програм“ (по німецьки — das Program), „кляса“ (по німецьки — die Klasse) і т. ін.

Правопис останнього видання, граматика Загродського складені так, щоб споганити природню красу, витравити всі риси самобутности української мови. Все вивчається порівняно до російської мови. Отже той, хто навчає за цим правописом, свідомо чи несвідомо, продовжує догоджувати волі русифікаторів. Шлях,і до очищеного, освіженого і оновленого українського правопису, очевидно скоріше веде через правопис Скрипника, ніж через останній правопис. Краще блудити і збиватися в шуканнях нового без центральної вказівки, ніж продовжувати русифікацію за Загродським. Отже — в бік від теперішнього правопису до правопису Скрипника! Хто продовжує останній правопис русифікаторів, той бере на себе відповідальність перед українською нацією за продовження традицій большевизму.

Редакція часопису „Подолянин“ вже писала про долю української мови, писали окремі робітники установ, але кращі учителі-мовники, працівники інституту мовчать, як будьто так повинно бути, хай учні читають Загродського, а його читають навіть у місті в де-яких школах.

Я пропоную:

1. Граматику й літературу вести лише за записами вчителя й не давати учням користуватись большевицькими підручниками.

2. Прийняти правопис Скрипника в найближчі дні.

Це буде крок до оздоровлення своєї рідної мови. Цю статтю я написав, щоб збудити громадську думку вчителів навколо цього питання.

м. Кам’янець Подільський.

П. КОГІПЕ.

«Der Podolier. Подолянин», № 29 від 05.04.1942, стор. 6.

ДО СТАТТІ „ПРО УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС“

В статті „Про український правопис“, що була надрукована в великодньому числі „Подолянина“, в речення „Отож не дивно, що в останньому, після Скрипника, правописі й ортографічному словникові написано „хемія“, „синтакса“, „кляса“, „фльота“... попали через по милку останні два слова „кляса“ і „фльота“. Одночасно повідомляємо наших читачів, що неможемо користуватися буквою „ґ“, бо її немає у друкарні в достатній кількості.

Редакція. Редактор КОРБУТЯК Д. М.

«Der Podolier. Подолянин», № 32 від 12.04.1942, стор. 4.

ЯК БУДЕМО ПИСАТИ?

Український правопис, упорядкований проф. І. Зілинським

Від деякого часу в нашій пресі стали знову появлятися щораз численніші статті на правописні теми. Виникли вони внаслідок прилучення Галичини до Генеральної Губернії. Справа в тому, що в Галичині, за час большевицького володіння, був введений т. зв. академічний правопис, що його затвердила Українська Академія Наук у 1929 році. Цей правопис прийняло в Галичині всеціло тільки Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові та деякі видавництва. На ділі ж панувала в нас правописна анархія. Дійшло до того, що майже кожний часопис мав свій власний правопис, не говорячи вже про школи, де чи не кожний учитель-україніст придержувався і навчав учнів власного правопису. Всі ці „власні“ правописи різнилися від академічного правопису головно тим, що відкидали т. зв. апостроф.

Стан цей тривав до часу приходу большевиків, які в усіх своїх виданнях додержувалися виключно правил академічного правопису.

Одначе правописне безладдя не скінчилося. Воно перенеслося на ці українські землі, що ввійшли в склад первісної Генеральної Губернії і тут далі панувало воно в школах, пресі та книжкових виданнях.

Щоб цей стан безладдя усунути, зладив наш мовознавець, професор української мови у краківському університеті, Д-р Іван Зілинський проєкт правопису, спертий у своїй основі на академічному правописі. Цей проєкт прийняв одноголосно 1-ший Культурно-Освітній З’їзд, що відбувся весною 1940 р. у Кракові при участі представників духовенства, дійсних членів Наукового Т-ва ім. Шевченка, письменників, журналістів, шкільних інспекторів і інш. Цей проєкт правопису затвердила Наукова Рада Українського Центрального Комітету та й самий У. Ц. Комітет для загального й шкільного вжитку. Його прийняло теж одиноке на всю Ген. Губернію „Українське Видавництво“ в Кракові в усіх своїх виданнях. Правопис появився внедовзі друком і в цей спосіб усунуто на терені Генеральної Губернії правописне безладдя. Що більше, його стали приймати українські видання у Велико-Німеччині.

Із зайняттям і прилученням Галичини до Генеральної Губернії віджила знову правописна справа. Не тільки у Львові, але й у багатьох містах Галичини стали появлятися часописи та й книжки, що здебільше придержувалися введеного большевиками академічного правопису, головно т. зв. апострофу, дарма, що він головно на галицькому грунті, зовсім чужий і незрозумілий. Віджили теж правописні дискусії, головно на сторінках преси і в краю і поза краєм. Дедалі, а повторився би стан правописного безладдя з перед війни.

Зовсім зрозуміло, що всякі прилюдні дискусії та й спори на правописні теми, та ще й у сучасну пору, річ для загалу зайва, а то й шкідлива, а ще більше шкідливий правописний хаос. Усунення його, і то негайне, стадо пекучою вимогою.

Сьогодні, просто з полекшою, приходиться повітати появу другого накладу (перший наклад розійшовся майже за раз по появі) „УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ“, упорядкованого проф. І. Зілинськии, видання Українського Видавництва, Львів-Краків 1942. Правопис цей, затверджений найвищою під сучасну пору українською установою — У. Ц. Комітетом, а далі ж шкільною владою для вжитку в українських школах стає вже хочби лиш на цій основі загальнообовязуючим правописом у Генеральній Губернії. В останньому часі правопис цей прийняв, як одиноко обовязуючий, також Уряд Пропаганди в Генеральній Губернії і доручив підчиненим собі виданням виключно його придержуватися.

Правопис цей обовязує та на майбутнє буде обовязувати наш часопис.

„УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС“, упорядкований проф. І. Зілинськнм, спертий, як вже вище згадано, в основі на правописі академічнім. Уведені зміни в правописі голосівок і приголосівок дуже незначні, зате дають ясне опреділення правописних правил. Є декілька корисних доповнень, що їх немає академічний правопис.

Питання апострофу вирішене тут ясно: „апостроф є потрібний і його треба конче писати тільки (підчерк. наше), після приростків, що кінчаться приголосівкамн для зазначення іх твердої вимови перед йотованими я, є, ю, нпр., з’ява (=зйава) але зява (=зьава в риби), з’явище, з’ясувати, з’єднати, роз’єднати, роз’юшити, і т. д.

„Окрім того пишемо апостроф у таких чужих словах, як; д’Анунціо, д’Акоста, О’Коннор“.

У всіх інших випадках автор відкидає апостроф, як зайвий і неоправданий.

Це вирішення має своє значіння головно для шкіл, де навчання дітей правописного правила про апостроф було непоборною трудністю і тільки вводило зайві ускладнення.

Так само вирішає Автор ясно справу чергування у-в, і-й, що теж вводило багато сумнівів та й писання чужих слів.

Увесь правопис зладжений у приступній формі за окремими розділами.

Правопис, як кожна, творена людиною річ, справа умовна. Йде про те, щоб устійнити й прийняти одні, однакові правила й їх додержуватися.

Дискусії на мовно-правописні теми це річ мовознавців і місце на це в наукових установах та в наукових мовознавчих виданнях. В щоденному житті загалу вони зайві. І хоч би з цього погляду поява одиноко обовязуючого правопису це факт, що його треба тільки повітати.

Б. Д.

«Рідна земля», № 18 від 03.05.1942, стор. 7.

ДЕЯКІ ДІЇ БІЛЬШОВИЦЬКИХ ПОГРОМНИКІВ У ЦАРИНІ КУЛЬТУРИ

У своєму погромі української культури більшовики особливу увагу приділяли нищенню всього того, що відрізняло нас від російського і що здавна зв’язувало нашу культуру з західно-європейською.

Зокрема, більшовицькі диктатори викинули з української абетки літеру „ґ“. Ця літера вживалася у нас ще з минулого сторіччя для передачі звуку твердого „г“. Через неї писалися такі слова, як, наприклад: ґуля, ґава, ґедзь, ґанок та інші, а також за правилами правопису, затвердженими покійним Скрипником, і більшість чужоземних слів, в яких фігурує латинське „g“ відміну від „h“, яке в українській мові відповідає звичайному, широко вживаному, м’якому „г“. В російській же мові, на відміну від усіх західно-європейських мов, існує тільки одна літера „г“, що має тверду вимову, нею одночасно заміняються латинські і „g“ і „h“, що призводить до значної плутанини і неправильності в передачі багатьох чужоземних слів.

Але більшовикам саме того тільки й прагнулося, щоб відгородитися якомога вищим муром від Європи та здобутків її культури. Тому, ще навіть у 1917 році, роблячи реформу старого російського правопису, совєтські заправили з двух літер „і“ та „и“, які в російській абетці передавали один і той же звук, навмисно віддали перевагу „и“ і зовсім викинули літеру „і“, хоча вона як раз вживається майже усіма європейськими народами. Так червона Москва здійснювала своє облудне гасло „Пролетарии всех стран, соединяйтесь“.

Особливого культурного погрому довелось зазнати в СССР народам магометанської віри (татарам, туркменам, узбекам і інш.), яким совєтські диктатори заборонили вживання їхнього арабського шрифту, що становить основу їхньої письменності, яка базувалася там на вивченні Корану. Названим заходом більшовицькі погромники здійснювали не тільки своє хижацьке руйнування релігійних почуттів людини, але також намагались якомога відгородити ці поневолені ними народи від народів Близького Сходу з їхньою спільною арабсько-магометанською культурою.

Проте, примусово перевівши їхні абетки на латинський шрифт, кремлівські боягузи пізніше злякалися, вирішивши, що це зможе зблизити ці підвладні їм народи з європейським світом. А цього вони боялися дужче усякого вогню. Тому, додержуючись політики послідовної русифікації, вони уже останніми роками, знову зробили черговий погром і наказали запровадити в усіх мовах цих народів „інтернаціональну“ російську абетку.

Таке безприкладне калічення і знущання, яке провадилось під маркою „культурного піднесення“ народів Середньої Азії, призводило, звичайно, до того, що, наприклад: один туркмен умів читати лише арабським шрифтом, другий — тільки латинським, третій — лише російським, четвертий — ніяким, а щоб усі разом, то теж — ніяким.

Більшовики, ці погромники національних культур, ці запеклі вороги культурного єднання з Європою, звичайно, і не думали дбати у себе про справжній розвиток культури. Так звана ж совєтська культура була тільки показною, з повною внутрішньою злиденністю. Вона була лише засобом задурманювання голів комуністичною отрутою, щоб запаморочені нею народи легше ішли на поводку у світового жидівства — цього запеклого ворога людства усього культурного світу.

Дм. Денисенко. Науковий працівник.

«Дніпропетровська газета», № 110 від 15.05.1942, стор. 2.

КОМІСІЯ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ

[КИЇВ, 20.VII.] При підтримці німецької влади створено в Києві комісію для перегляду українського правопису, яка з травня ц. р. працює над впорядкуванням і надрукуванням підручників для українських народних шкіл.

В загальному щодо розв’язання правописних питань, комісія керується Академічним правописом України 1929 р.

В основу своєї праці, що має закінчитися до наступного місяця, комісія взяла 1-ий проект правопису, складеного українською Академією Наук, і на базі цього матеріалу тепер остаточно впорядковує український правопис.

[Засідання комісії відбуваються регулярно тричі на тиждень у Київському педагогічному інституті.]

Комісію очолює директор Київського Педагогічного інституту проф. Грунський, а до складу її входять: проф. Шаровольський, проф. Марківський, проф. Ковалів, проф. П. Горецький, письменник Аркадій Любченко та багато інших відомих мовознавців.

«Голос Волині», № 60 від 25.07.1942, стор. 2

(Інформаційна замітка з незначними змінами була передрукована в багатьох україномовних газетах: «Нове життя» (Козятин), № 57 від 25.07.1942, стор. 3; «Вінницькі вісті», № 59 від 26.07.1942, стор. 4; «Нова Шепетівщина», № 58 від 26.07.1942, стор. 2; «Наші вісті» (Любомль), № 28 від 26.07.1942, стор. 4; «Ружинський вісник», № 23 від 26.07.1942, стор. 4; «Кремянецький вісник», № 60 від 26.07.1942, стор. 4; «Нове українське слово», № 171 від 26.07.1942, стор. 3; «Нове життя» (Старокостянтинів), № 35 від 30.07.1942, стор. 4; «Український голос» (Луцьк), № 31 від 30.07.1942, стор. 3; «Український голос» (Проскурів), № 61 від 30.07.1942, стор. 4; «Рідна нива» (Яготин), № 22 від 01.08.1942, стор. 4; «Уманський голос», № 62 від 01.08.1942, стор. 2; «Нова доба» (Берлін), № 31 від 02.08.1942, стор. 3; «Голос Дніпра», № 112 від 02.08.1942, стор. 2; «Олевські вісті», № 24 від 02.08.1942, стор. 4; «Відродження» (Тараща), № 88 від 02.08.1942, стор. 3; «Дзвін волі» (Біла Церква), № 42 від 02.08.1942, стор. 2; «Подолянин», № 64 від 02.08.1942, стор. 4; «Відродження» (Миргород), № 76 від 04.08.1942, стор. 2; «Українські (Кіровоградські) вісті», № 60 від 05.08.1942, стор. 3; «Рідна нива» (Пирятин), № 80 від 05.08.1942, стор. 2; «Ніжинські вісті», № 38 від 05.08.1942, стор. 4; «Васильківські вісті», № 45 від 06.08.1942, стор. 3; «Кам’янські вісті», № 92 від 06.08.1942, стор. 4; «Дніпрова хвиля», № 47 від 06.08.1942, стор. 2; «Український вісник» (Берлін), № 7 від 09.08.1942, стор. 5; «Вірним шляхом», № 26 від 09.08.1942, стор. 6; «Голос Сарненщини», № 49 від 09.08.1942, стор. 4; «Гадяцька газета», № 57 від 09.08.1942, стор. 2; «Нове життя» (Первомайськ), № 16 від 10.08.1942, стор. 3; «Світлий промінь», № 45 від 10.08.1942, стор. 4; «Коростишівські вісті», № 9 від 15.08.1942, стор. 2; «Маріюпільська газета», № 106 від 16.08.1942, стор. 4; «Голос» (Берлін), № 27 від 23.08.1942, стор. 4.)

УСТІЙНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ

Київ, липень 1942

Правописна комісія при Педагогічному Інституті в Києві закінчує свою працю над остаточним устійненням правил єдиного всеукраїнського правопису. Ця правописна комісія продовжувала і закінчує тепер працю, що її почав ще осінню 1941 р. Інститут мовознавства Української Академії Наук у Києві. Участь в цій остаточній праці над усуненням всяких неясностей і сумнівів щодо поодиноких правил українського правопису беруть такі мовознавці нашої столиці: проф. Завітневич, як голова комісії, проф. Горецький — головний редактор, далі відомий мовознавець проф. Грунський, Шаровольський, Марківський, Жовтобрюх, Гавриш та інші. Є в комісії відомі старі мовознавці і молоді українські філологи. Правила цього правопису будуть обовязкові для всіх шкільних підручників, часописів-журналів, нових книжкових видань тощо, в Державному Комісаріяті України. Праця комісії триває вже кілька місяців. Комісія сходиться на ділові наради, майже щодня в свойому приміщені на Бульварі Шевченка біля Української Міської Управи і недалеко від Вододимирського собору.

Основою єдиного всеукраїнського правопису, що тепер дістане своє остаточне затвердження буде правопис або правописні правила, що їх уклала харківська державна правописна комісія 1928 р. у тісному контакті і в порозумінні з Інститутом мовознавства Української Академії Наук у Києві. Ці правописні правила були затверджені тодішнім українським комісаром Народної Освіти Скрипником в 1929 р. В харківській правописній комісії брали участь українські наукові робітники майже з всіх наших земель. Працював там тоді д-р Смаль-Стоцький, Студинський, Кримський, Сімович, Тимченко, Синявський і, статтями в газетах та окремими листами, також проф. Грушевський і Яворницький. Відомо, що тоді ще, цебто за часів Скрипника-Хвильового-Любченка, українські мовознавці, письменники і журналісти мали деяку змогу і в совітській дійсності виявляти свою власну думку і укладали правописні правила згідно з традицією української мови. Теперішня комісія у Києві при складанні правописних правил бере під увагу і правописні правила проф. Зілинського (Краків, 1941) і правописний словник. Сімовича-Панейка (Львів, 1941).

Український правопис, устійнений 1928-29 р. р. в Харкові, проіснував недовго: від 3 вересня 1928 до 5 вересня 1933 р. Большевицька Москва не хотіла бачити самостійного розвитку української мови; і так вже в 1933 р. проголосила дотеперішній український правопис за „націоналістично-буржуазний“. Большевики створили нові правописні правила, що мали на меті „усунути штучний (!) барієр, що розєднує українську і російську мову і що орієнтує українську мову на західні мови“. Це сказала Москва офіційно. В дійсності почалася тоді ще обережна, але систематична, послідовна і вперта русифікація всього українського.

Правописні, вже „совітські“ правила українського правопису проіснували також недовго, бо вже в 1939 р. видано ще один проект правопису, що ще більше наближував українську мову до мови російської, і хоч ще не був офіційно затверджений, його практично вже заведено в пресі, школі та в мові установ. Так большевики послідовно змагали до того, щоб українську мову зовсім зліквідувати, як мову літературно зовсім самостійну.

Українські учені, мовознавці, академіки і професори на східно-українських землях енергійно боролися проти таких русифікаційних заходів Москви і багато з них стало жертвою в боротьбі за незалежність українського правопису. Замордовані, вивезені, або щезли без сліду такі: Голоскевич, Ганцов, Тимченко, Синявськкй і багато, багато інших.

Праця комісії в Києві була нелегка. Треба було усунути московські впливи, але знов не допустити всякі інші „ізми“. Довгі дебати викликав правопис чужомовних слів, передача „л“ і „г“, тощо. Комісія ухвалила, напр., вживання „кляса“, „проклямація“, „лябораторія“; щодо сумнівного „г“, то буде писатися „гімназія“, але аґент, аґітація, аґроном, делеґат і т. д. Як відомо, „совітський“ український правопис не знав зовсім букви „ґ“ і вживав зросійщене „класа“, „прокламація“ і т. п. Зате залишено апостроф, виправдуючи це вимогами для східних земель. Ще багато інших уточнень і удосконалень та змін і щодо правопису т. зв. „скрипниківського“ в 1928-29 р. р. приносять тепер ухвалені правописні правила.

Незадовго вийдуть правописні правила книжково, щоб не було баламутства, бо дотепер прим. харківський щоденник „Нова Україна“ вживав цілковито правопису з 1928-29 року; київське „Нове Українське Слово“ останнього „совітського“, хоча большевиків уже давно нема.

Правописні правила, що вийдуть тепер у Києві, не є ідеальними і незмінчивими, так як ідеально доброго правопису нема ні в одного народу на світі, бо літературна мова всіх культурних народів постійно доповнюється, виробляється.

Юрій Таркович.

«Краківські вісті», №176 від 11.08.1942, стор. 3. (З незначними змінами (напр., «совєтські») в газетах: «Дніпрова хвиля», № 57 від 29.08.1942, стор. 3; «Костянтиноградські нові вісті», № 32 від 08.10.1942, стор 2)

ПРО СПРАВИ ПРАВОПИСНІ

Сталося так, що численні українські газети, видавані в містах, звільнених від жидо-комісарського режиму, одраз виявили стремління перейти на правописні норми, усталені «Українським правописом 1928 року». Це явище, безперечно, знаменне. Тепер лише поодинокі інтелігенти, які ще й досі не визволились від страшного нагніту недавнього минулого, здивовано спостерігають «порушення» українського правопису, що панував за совєтів останні 9 років (від вересня 1933 року).

Треба усвідомити всьму громадянству, а насамперед, інтелігенції, що йдеться про поворот до науково-обгрунтованих життєвих норм правопису, а порушення цих норм, порушення брутальне, зухвале, що мало на меті нівелювати українську мову, знищити її особливості було з боку жидо-сталінських чиновників від культури, цих правдивих спадкоємців Валуєва, Юзефовича і інших сатрапів царської Росії, душителів українського слова.

У декого може виннікнути запитання: чому ж у нашій правописній практиці дороговказом повинні стати саме норми 1928 року? Варто лише пригадати місце і значення цих норм в історії українського правопису, щоб дістати правильну відповідь. Всупереч дикунським заборонам мови нашого народу в царській Росії, несприятливим обставинам для її розвитку в Галичині — міцніла, гартувалась українська літературна мова, закономірно вимагаючи для себе певних правописних норм.

Уже 85 років минуло з трго часу, як П. Куліш, що в своїй дивно-многогранній діяльності пильну увагу звертав і на мовні справи, розробив правописні норми української мови. Цей правопис, що має назву кулішівки, базується, як відомо, на фонетичному принципі (писати так, як вимовляють), хоч і принципу історичного додержано певною мірою. Правопис набув всеукраїнського значення. 1886 року кулішівку вдосконалив західньо-український вчений Євген Желехівський, видаючи свій українсько-німецький словник. Желехівський увів, між іншим, літеру «ї», викинув твердий знак, запровадив вживання апострофу після приростків і т. д. В Галичині і Буковині цей вдосконалений правопис одразу запанував і в пресі і в школі. Інакше було на Україні Наддніпрянській. Звірячий указ 1876 р. забороняв і мову, і правопис. Окремі українські видання друкувалися відтепер ненависною «ярижкою». Лише після 1905 року українські газети і журнали, які почали виходити в тодішній Росії, друкувалися правописом, що втілив у собі кращі риси правописних норм і Куліша і Желехівського.

Ось головніші ознаки його, що властиві і нашому сучасному правописові: 1) вживання апострофа після губних перед йотованими (в Галичині в подібних позиціях апострофа не ставили), 2) літеру «ї» писали там, де й тепер ми пишемо — в Галичині ж у свій час ця літера означала ще й м’якість попереднього приголосного, напр., лїд, тїло і т. д., 3) подвоєння приголосної в іменниках середнього роду з кінцевою буквою я — в Галичині було — життє, оповіданнє тощо, 4) частку ся з дієсловом писали вкупі — в Галичині і в деяких виданнях Наддніпрянської України — друкували: купати ся, бояти ся і т. д. (Пригадайте з цього приводу цікаве оповідання Васильченка, що так і зветься «Ся»).

Після революції 1917 року довгий час спроби унормування не охоплювали всього складного правописного комплексу. Лишався иерозроблений такий важливий розділ, як правопис іншомовних слів. Книжки, що виходили у Києві, разюче відрізнялись від львівських видань своїм правописом. В таких умовах зібралася Всеукраїнська правописна конференція у Харкові 1928 року. Їй передувало діяльне обговорення проблем правопису і на сторінках газет і журналів (згадаймо напр. виступ Мих. Сергійовича Грушевського в журналі «Україна» за 1926 рік) і на численних зборах і нарадах учительства. Саме в ці роки вищої стадії в своєму розвиткові доходив найкращий український театр — «Березіль» під керівництвом великого режисера Леся Курбаса. Пролунали, мов дзвін на сполох, палкі заклики Хвильового, — геть од Москви, орієнтація на Европу.

За Хвильовим пішли кращі українські письменники, об’єднані в т. зв. «Вапліте», спрагло потяглася молодь.

Видатні знавці мови, знані українські лінгвісти (серед них був і широко відомий в Німеччині проф. Ганцов, і проф. Синявський, і проф. Голоскевич, і представники Західньої України: проф. Симович, проф. Смаль-Стоцький і багато інших) не могли не чути вимог нації, і в наслідку з’явився «Правопис 1928 року». Значення його насамперед в тому, що він кладе край правописній роз’єднаності різних частин України.

Правописна конференція 1928 року це перша Всеукраїнська конференція в історії створення українського правопису і взагалі в історії України.

Правописні норми 1928 року, з належною повнотою відбивають особливості сучасної української літературної мови.

Правопис іншомовних слів грунтується на правильному принципі: новіші запозичення віддавати в нашій мові так, як вони звучать у мові рідній. (Ось відкіля і плян, кляса, агітація, Гете і т. д.).

Не встигли засохнути чорнила в протоколах конференції, як події завирували в шаленому темпі. Сталінсько-жидівські сатрапи зрозуміли до чого воно йдеться і негайно пустили в хід свою «м’ясорубку». Процес СВУ, поступовий арешт всіх членів правописної конференції (крім учених Західньої України, які не мали «щастя» бути громадянами УРСР), жахливий голод на Україні (організований згори), самогубство Хвильового і Скрипника, нечуваний терор проти українського народу, його інтелігенції...

Правопис 1928 року оголошено «фашистським», націоналістичним і т. д. І 1933 року скасовано. Проте, з 22 червня 1941 р. перед українським народом відкрилися широкі перспективи органічною творчою роботою здобути і собі певне місце в умовах Нової Европи, що її очолює Великий Німецький Народ.

Характерне однодушне прагнення вчених Львова, Києва, Харкова, вчителів, робітників нової української преси застосовувати правопис 1928 року, що був і є одним із справжніх вікон в Европу і від того так немилосердно нищений жидо-комісарським режимом.

Цідком можливо, після війни до правопису 1928 року будуть зроблені деякі додатки, навіть зміни. Проте, все це буде робитися на певній науковій базі, а такою базою і є правописні норми 1928 року.

О. Гамалій.

«Голос Полтавщини», № 114 від 02.09.1942, стор. 3.

1943

ПОСТАНОВИ В СПРАВІ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ

Львів, 27 січня.

З приєднанням Галичини до Ґенеральної Ґубернії виринула потреба переглянути ще раз справу українського правопису, бо ж виявилося, що в нас тут і там помітні ще де-які, хоч і невеликі та несутні, відхили від тих правописних правил, що їх установили впорядковані проф. д-ром Зілинськкм два видання „Українського правопису“, виданого в Кракові 1940 і 1941 року.

Для повного узгіднення української правописної системи Провідник Українського Центрального Комітету покликав окрему Комісію, до якої, крім редактора згаданих видань правопису проф. д-ра Івана Зілинського, увійшли проф. д-р Василь Сімович як фахівець-мовознавець, д-р Володимир Радзикевич як представник педагогічних кіл, ред. Михайло Демкович-Добрянський від УЦК, при чому Комісія кооптувала для своїх праць іще ред. Осипа Боднаровича як представника преси, д-ра Григорія Лужницького як голову Спілки українських письменників та проф. Олександра Панейка як редактора „Правописного Словника“ Ізюмова, що вийшов 1941 р. заходом Українського Видавництва.

Комісія на цілому ряді засідань переглянула згадані попередні видання правопису та узгіднила, за рефератом проф. Сімовича, поправки і доповнення, які увійшли до третього видання правопису, що появилися якраз у цих днях друком під заголовком „Український правопис“, упорядкував Іван Зілинський, третє доповнене видання, Краків-Львів 1943, Українське Видавництво.

Подаючи до відома хід остаточного устійнення правописних правил та вістку про їх появу друком, вводить їх Український Центральний Комітет у вищезазначеному оформленні як обов’язковий та доручає всім своїм клітинам — Українським Допомоговим (Окружним) Комітетам, Делегатурам, мужам довіря, всім Об’єднанням Праці і Українським Освітнім Товариствам — додержувати їх у практиці. Вся українська преса, всі установи та ціле громадянство теж послідовно будуть придержуватися цього правопису.

Воднораз Український Центральний Комітет повідомляє, що Головний Відділ Науки та Навчання в Уряді Ґ.-Ґ. своїм розпорядком з дня 19 грудня 1942 р. ч. 15362/42 У. 32 допустив вищезазначені правописні правила до вжитку в школах з українською мовою навчання Ґ.-Ґ. як єдиний дозволений правопис.

Д-р Володимир Кубійович

Провідник Українського Центрального Комітету.

«Львівські вісті», № 17 від 28.01.1943, стор. 3.

УНІФІКАЦІЯ ПРАВОПИСУ В ГАЛИЧИНІ

Український Центральний Комітет в Генеральній Губернії затвердив нові правила правопису, що їх склала комісія в складі проф. Зілинського, Панейка, Сімовича та інш. Нові правила правопису вийшли вже друком і додержування їх обов’язкове для всіх украинских установ та шкіл. Нова постанова УЦК з’являється дуже вчасно, бо якщо в новому правописі і були б спірні моменти, їх однаково не оминути, а шкільне навчання і правопис окремих осіб були досі ніщо інше, як неприпустимі продукти «власної творчости». Затвердження нових «Правил» створює одну з найелементарніших передумов спільного культурно-національного життя. Дуже бажане було б відповідне порозуміння галицької правописної комісії з відповідними установами, що, як відомо, працюють у Києві й Харкові з тим, щоб покласти край «ендемічним» правописам і відновити спільність правопису серед цілого українського народу.

«Голос», № 6 від 07.02.1943, стор. 3.

ЄДИНИЙ ДОЗВОЛЕНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС

Для повного узгіднення українського правопису Провідник Українського Центрального Комітету Проф. Др. Володимир Кубійович покликав окрему комісію, до якої ввійшли мовознавці, представники педагогічних кіл, письменників і журналістів. Комісія переглянула два попередні видання „Українського правопису“ за 1940 і 1941 рік, що їх упорядкував проф. д-р Н. Зілинський. Комісія узгіднида, за рефератом проф. д-ра Сімовича, поправки і доповнення, які увійшли до третього видання правопису, що появилися саме цими днями друком під заголовком „Український правопис“, упорядкував Іван Зілинський, третє доповнене видання, Краків-Львів 1943, Українське Видавництво. Головний Відділ Науки та Навчання в. Уряді Ґ. Ґ. своїм розпорядком з дня 19 грудня 1942 р. допустив вище зазначені правописні правила до вжитку в школах з Українською мовою навчання Ґ. Ґ. як єдиний дозволений правопис.

«Голос Підкарпаття», № 6 від 07.02.1943, стор. 7.

(Ідентичний текст у газетах-клонах: «Воля Покуття», № 6 від 07.02.1943, стор. 7; «Станіславівське слово для областей», № 6 від 07.02.1943, стор. 7; «Рідна земля», № 6 від 07.02.1943, стор. 7; «Чортківська думка», № 6 від 07.02.1943, стор. 7; «Тернопільський голос», № 6 від 07.02.1943, стор. 7.)

ДОПОВІДЬ ПРО ПРАВОПИС

(З викладової залі)

Львів, 8 лютого.

Фахова група вчителів середніх шкіл УУОТ при УК на Львів-місто владила в неділю, 7-го лютого в домівці УК, у Львові (Ринок ч. 10. II пов.) доповідь проф. д-ра Василя Лева п. н.: „Новий український правопис“.

Доповідач подав історію устійнень правописних змін від Котляревського почавши, а на III-ому виданню „Українського правопису“ проф. д-ра І. Зілинського скінчивши. Опісля прелегент звернув увагу на сутні різниці між II-им і III-тім виданням обов’язуючого тепер, згідно з постановою УЦК, „Українського правопису“ проф. д-ра І. Зілинського.

Доповідь викликала дуже живу дискусію. Багато промовців нарікало, що не можуть ніде дістати цього III-го видання „Українського правопису“. Це, розуміється, тільки справа часу. Слово забирали: радник проф. д-р Іван Копач, проф. д-р Скорик, проф. Олександер Панейко, проф. Бендерський, проф. д-р Теокрит Пачовський, проф. Кавулія, проф. Гайдучок і інші.

III-тє обов’язуюче видання „Українського правопису“ проф. І. Зілинського — вислід праці правописної комісії, що радила у Львові з появою II-го видання цього правопису. У новому виданню він згідний з „Правописним словником“ О. Панейка — Із’юмова, себто з українським правописом за Скрипника. Інтересно, що правописна комісія в Києві, яка радить вже довший час, не устійнила досі правописних правил. Але останні вісті кажуть, що при допомозі проф. Грунського правописна справа і там буде вирішена в той самий спосіб, в який вирішено її й тут.

Серед різних правописних справ, що їх торкнено підчас зборів, правильний був м. і. заклик писати імена і прізвища по німецьки з українська (пр. Іван = по німецьки „Іван“).

Вирішено владити для бажаючих окремий курс українського правопису, а в „Львівських Вістях“ ввести „Куток мови“, де знавці мови вчили би, як не треба, а як треба правильно по українськи писати.

Зборами проводив проф. Цегельський. Доповідь „розпанахала ріллю“ — зацікавила справою не тільки учителів-україністів, але й учителів інших предметів та ширші кола громадянства. (—)

«Львівські вісті», № 27 від 09.02.1943, стор. 3.

НОВИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС

Як уже повідомлялося, з травія 1942 р. в Києві працює комісія над новим українським правописом. До складу цієї комісії ввійшли кращі українські вчені лінгвісти: н. п. професор Грунський, професор Маслов, професор Шевельов та їнші видатні мовознавці.

Робота над правописом зараз майже закінчена. Незабаром проект правопису буде поданий до Райхскомісаріату для затвердження.

«Світанок» (Бердянськ), № 7 від 18.02.1943, стор. 2.

НА ШЛЯХУ ДО ПРАВОПИСНОЇ ЄДНОСТИ

Доц. Др. Яр. Рудницький

З початком 1943. р. ми були свідками дуже важного й відрадного явища в Галичині.

З датою 22. січня ц. р. проголосив провідник Українського Центрального Комітету в Кракові, проф. др. Вол. Кубійович важну постанову в справі українського правопису. Від цього дня зобов’язує на терені Генеральної Губернії правопис, устійнений окремою комісією в складі проф. Др. Ів. Зілинського, проф. др. Василя Сімовича, проф. др. Вол. Радзикевича, ред. Мих. Демковича-Добрянського, ред. О. Боднаровича, др. Гр. Лужницького та проф. др. Ол. Панейка й виданий офіційно книжкою «Український Правопис». Упорядкував Ів. Зілинський. Краків 1943. Його затвердив Головний Відділ Науки та Навчання в Уряді Г. Г. з дня 19. січня 1943. р., як єдиний дозволений правопис в українських школах Генеральної Губернії.

Цю постанову треба відмітити й гаряче привітати з таких причин:

По перше, вона є виявом остаточного правописного об’єднання західньо-українських земель із східними, бо схвалені првописні правила є в, основі правилами всеукраїнського, т. зв., академічного правопису, що його в р. 1929 прийняли Всеукраїнська Академія Наук у Києві та Наукове Т-во ім. Т. Шевченка у Львові.

По друге, ця постанова завершує собою 25-тиліття поступання в бік східньо-українського правопису, т. зв., грінченківки (що лежить в основі академічного правопису) на ЗУЗ. Це поступання проходило поволі, серед гарячих нераз дискусій і не без правописного більшезнайства всяких непокликаних до цього індивідів. Правописний хаос і самоволя, що панували в Галичині безпосередньо перед вибухом останньої війни цим актом остаточно зліквідовані.

Коротко: від 22. січня 1943. р. край пише одним всеукраїнським правописом, із апострофом, із групами — ле — (нпр. «леґенда»), — лог (нпр. «філологія»), — грам — (нпр. «програма») і т. д.

Коли край щодо правопису об’єднаний, то еміґрації не залишається нічого іншого, як теж беззастережено прийняти академічний правопис. Треба признати, що більшість видань, які тут появляються стоїть на цьому становищі. Офіційні видання Українського Наукового Інституту в Берліні, зокрема ж словники й мовознавчі підручники, що появилися з його доруки, опираються всеціло на правописній системі з 1929. р. Та й Український Вільний Університет чи Історично-Філологічне Т-во в Празі виявляють у своїх виданнях щораз більше зрозуміння для правописної єдности. Останній «Науковий Збірник У. В. Університету» виданий академічним правописом. Преса, періодичні й неперіодичні видання еміґрації теж засвідчують — з малими виїмками — цю тенденцію.

Щоб прийти з допомогою в цьому напрямку та з другого боку, щоб засвідчити становище еміґрації до правописної проблеми, випустили ми в світ якраз рік тому книжечку п. н. «Український правопис і правописний словник», Прага 1942, де заведено правила академічного правопису включно з апострофом. «З уваги на то, — писали ми в передмові, що в праці над академічним правописом брали посередньо, або безпосередньо участь представники майже всіх українських земель та еміґрації, треба дивитися на нього, як на вислів соборництва на правописному полі й доки наші найвищі наукові установи не скажуть у цій справі іншого слова, треба вважати його за єдинообов’язковий.

Треба теж із приємністю відмітити, що академічного правопису включно з апострофом придержується й українська еміґрація в Італії. Підручник української мови та українсько-італійський словник проф. Є. І. Онацького вийшли за правилами з 1929. р.

Отак наладнано останнім актом Провідника УЦК в Кракові правописну справу тепер уже для всього українського писаного слова. Треба сподіватися, що від тієї хвилини уже нігде не траплятимуться випадки самоволі на цьому полі й що українське громадянство усвідомить собі наказ часу: тепер не пора ані на правописні дискусії, ані на правописні реформи чи з’їзди. Треба прийняти всеціло те, що має за собою авторитет наших найвищих наукових установ та защо терпіли наші визначні мовознавці після 1929. р. Ідеальний цей правопис не є, але треба пам’ятати, що й немає ідеальних правописних систем на світі. Річ у звичці та у громадянській карности: підпорядкувати себе, як одиницю й свої погляди національній спільноті та її інтересам!

А втім: перед нами стоять під теперішню пору важніші завдання, як «боротьба проти апострофа», чи проти інших правописних правил:

Треба отже думати, що всякі самовільні «правописні конференції», що про них ми час від часу читаємо в пресі, всякі доморослі «правописні реформи» й, т. зв., вияви громадської безкарности більше не траплятимуться й не заколочуватимуть порядку в цій ділянці нашого національного життя.

Для всього свідомого українства існує покищо один соборпицький правопис, а саме «академічний» із 1929. року й його треба беззастережно придержуватися як в офіційному, так і в приватному житті.

«Український вісник» (Берлін), № 7 від 04.04.1943, стор. 10.

УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС НА НОВОМУ ЕТАПІ

Більшовицька практика в галузі національних культур і мов у совєтській в’язниці народів — СССР підпорядкована була одному-єдиному гаслу з сталінського талмуду: «В період диктатури пролетаріяту національні культури (і мови) повинні злитися в єдину загальну, інтернаціональну культуру з однією спільною мовою».

Навіть у теорії «мудрий» Сталін і не міг створити тієї єдиної, спільної мови, але з більшовицької практики кожному було ясно, що за спільну «інтернаціональну» мову мала правити мова московська, мова, про яку один із більшовицьких писак, відомий Маяковський, заявив, що коли б він був навіть негром, і то вивчав би її за те, що нею розмовляв Ленін.

Що справді до цього йшло, в тому нас переконують численні факти немилосердного знущання жидо-більшовицьких «будівників безкласового суспільства» з національних мов народів, що мали нещастя жити під сонцем сталінської конституції. З лексики національних мов викидалось усе, що бодай у найменшій мірі нагадувало про самобутність національної мови, фразеологія і правопис національних мов підганялись під норми московської мови. В графіці взята була тверда лінія на впровадження в усі мови «уніфікованої» (читай московської) абетки. Так це було зроблено в узбецькій, казахській, татарській та інших східніх мовах, не зважаючи на те, що не так давно мови ці перейшли на прогресивнішу систему письма — латинську.

У графіці й ортографії української мови відбувався той самий «процес» — впровадження уніфікованих норм; з абетки викинуто літеру «Ґ», з граматичної термінології викинуто терміни «приросток», «наросток», «літера» і ін.; запроваджено правописні норми, не властиві, українській мові: «і» в родов. від. — радості, участі, солі; а в родов. відм. іменників чоловічого роду: Донбаса, Херсона тощо. Цей «процес» мав іти ше й далі. Надто спритні редактори совєтських газет готовили вже грунт до дальших змін, вживаючи в своїх газетах такі правописні «новини», як «запоріжський», «бахмачськйй», «імені» (род. відм.), «Європа» і т. ін. Я глибоко переконаний у тому, що ще б рік-два совєтської влади — і в українській абетці ми мали б заміну українських «и», «і», «е», «є», «йо» російськими «ы», «и», «э», «ё», тобто цілком перейшли б на московську абеткову систему (ярижку), точнісінько за наказом Петра I, щоб в Україні «нікакіх кніг, протівних россійской печати, не печатать». (Цитую з пам’яті).

Волею Фюрера великого німецького народу Адольфа Гітлера звільнений спід жидо-більшовизму український народ будує своє народньогосподарче і культурне життя без жидо-москаля і капіталіста. І хоч за цілком зрозумілих обставин воєнного часу друкована продукція українською мовою ще мало розвинута, та всеж про характер української літературної мови, зокрема про правопис її, ми можемо говорити на підставі матеріялів викликаної до життя великої кількости часописів як в Україні, так і поза нею. Навіть побіжний огляд кількох випадково взятих газет різних назв покаже нам різнобій, що існує між ними в написанні цілої низки слів чи граматичних форм. Це, безперечно, негативне явище пояснюється тим, що не всі газети прийняли один і той самий правописний принцип, одну і ту саму редакцію українського правопису.

Частина газет, — переважно закордонних (берлінські, празькі, краківські), в своїй практиці дотримуються так званого скрипниківського правопису 1926-29 рр., ухваленого високоавторитетною комісією з представників од усіх земель Соборної України.

Інші газети (київська, дніпропетровська) непорушно додержують правопису останніх років совєтської влади. Більшість же газет колишнього підсовєтського терену відійшли від згаданих норм, але не в однаковій мірі, що й породило прикре явище — розходження в написанні багатьох слів української мови.

Такі розходження є не тільки між газетами, територіяльно віддаленими (наприклад, берлінська «Голос» і «Донецькі вісті»), але й між газетами, шо сусідять між собою, а то й виходять навіть в одному місті. Так, наприклад, берлінські «Голос» і «Українські вісті» вживають «большевик», а берлінська «Українська дійсність» — «більшовик». «Голос» пише «совєти», «совєтський», а «Українська дійсність» — «совіти», «совітський». «Голос» вживає «народний», «східний», «західний», а «Українські вісті» і «Українська дійсність» — «народній», «східній», «західній».

Або ось територіяльно близькі газети дніпропетровська і запорізька; у першій читаємо «Європа», «нарід», «більшовизм», у другій — «Европа», «народ», «большевизм».

Або візьмемо полтавську і лозівську газети; у першій — «плян», «соціялізм», «міністер», у другій — «план», «соціалізм», «міністр».

Іноді та сама газета одне і те ж слово пише по-різному, в залежності від того, з якого друкованого джерела використовує матеріял.

Все це йде на шкоду українській мові і на втіху ворогам її, недобиткам і агентам жидо-більшовизму. Цьому лихові можна запобігти виданням єдиного, обов’язкового для всіх українського правопису. Поки та кого правопису ще не видано, хоч проєкт його вже складений, видавництва та редакції часописів повинні багатьом недоречностям у мові їх газет запобігти.

Я мав нагоду вивчити мову українських газет з 60 міст України й поза нею. На підставі зібраного матеріялу я хочу схарактеризувати основні пункти розходження в правописі й подати про них свої міркування.

1. Часто вживане тепер слово «Европа» деякі газети пишуть з «Є» («Дніпропетр. газ.», «Ранок»). Більшість газет уживають тут «Е», що є цілком правильним.

2. У закінченнях родового відмінка однини іменників III відміни на «ть» з попередньою приголосною (вість, участь, смерть і ін., сюди ж приєднаємо 5 слів кров, осінь, сіль, любов, Русь) більшість газет вживає «и»: вісти, смерти, соли, крови. Тільки «Ніжинські вісті», «Дніпроп. газ.», «Нове Запор.», «Відбудова», «Дон. газ.» вживають у цих формах «і», що, безперечно, є помилковим.

3. «Ія» і «іа» в чужомовних словах. Більшість газет у чужомовних словах уживають «ія» (соціяльний, авіяція), і тільки «Ніж. в.», «Дн. г.», «Н. Зап.», «Відб.», «Дон. г», «Крам, в.» та «Лозів. з.» вживають «іа». Останній часопис навіть в сло ві «диявол» не поступається своїм прин ципом і пише «диавол». Без огляду на те, як розв’яже це питання новий український правопис, я радив би всім часописам перейти на «ія».

4. «Ля», «ла» в чужомовних словах, тут створилася своєрідна практика. Всі газети закордонні і Західньої України, а також більшість газет Правобережжя вживають «ля» (плян, кляса, декларація). Газети Лівобережжя, за винятком «Гол. Полт.» та «Нов. Укр.», вживають «ла» (план, декларація). Проєкт нового правопису прийняв у цих випадках «ля». Отже газетам Лівобережжя треба поступитися своїм принципом і вживати «ля» в чужомовних словах, за винятком грецьких і давно запозичених.

5. Правопис прикметників «народній», «східній», «західній». Більшість газет відносять ці прикметники до м’якої групи (що є цілком правильним) і відповідно до цього віддають на письмі: «східнього», «народніх», «західньому». Проте «Голос», «Краків. в.», «Волинь», «Укр. гол.», «Дн. газ.», «Н. Зап.», «Відб.», «Дон. г.» і «Крам. г.» вважають, що ці прикметники твердої групи і відповідно з цим передають на письмі (народного, східному). Згаданим ви ще газетам варт було б одмовитися від свого принципу.

6. Слова «совєти», «совєтський» одностайно всі газети передають правильно. Саме «совєти», як занесене з Московщини і для українців чуже, а не «ради», бо та більшовицька установа нічого спільного з українськими радами не мала, і називати її радами — паплюжити добре ім’я справжніх українських рад, що мали місце в історії українського самоврядування. Не варто навіть це слово пристосовувати до української фонетики, як це робить газета «Укр. дійсність», пишуча «совіти». Це ж саме треба застосувати до слів «колхоз», «совхоз».

7. Чи не найбільша є плутанина з правописом слова «більшовик» і всіх вивідних від нього слів. Пишуть «більшовик», «большевик», «більшовизм», «большевизм», «большевізм». Якщо вживаємо «совєти», а не «ради», то це зрозуміло: йдеться про термін, про лексику. При слові ж «більшовик» ідеться не про термін, а тільки про правопис його. Тому тут не варт відступати від українських правописних норм. Намагання писати це слово по-московськи призвело до багатьох варіянтів, а мети не досягнуто. Коли бути послідовним, то за московським правописом писати треба «большевік» (так жодна газета не пише), «большевізм» (так пише «Нова Укр.»), і не «большевицький», а «большевістскій», чого теж жодна газета не вживає. Чи не краше замість багатьох варіянтів уживати «більшовик»? І так це слово — будь воно трижди прокляте — в печінках сидить, а то ще доводиться ламати язика над його вимовою і руку над його писанням.

8. Не менша плутанина сталася з словом «доброволець». Широко вживане всіма українськими газетами, це слово зазнало на собі найгрубіших порушень відомого кожному школяреві закону чергування о-і: у відкритому складі «о» — доброво-лець, у закритому — «і» — добровіль-ця, добровіль-ці. Та редактори деяких газет (а може, тільки коректори) цей закон ігнорують; принаймні, від нього відійшли «Укр. дійсність», «Волинь», «ОАД», «Укр. доброволець», «Дон. газ.» і деякі інші. І харак терно: всі, в тому числі й вищеназвані газети, правильно вживають «во-ля», «віль-ний», «вільно», «добровіль-но», але тих, хто вступає в армію добровіль-но, звуть чомусь не «добровіль-цями», а «доброволь-цями».

Дальші пункти я викладатиму лише в формі пропозицій.

9. Без жодного обмеження вживати кличний відмінок іменників: Іване Петровичу, Софіє Лук’янівио, Галино.

10. Поширити закінчення «у» в родовому відмінку власних географічних назв: Донбасу, Кавказу, Херсону, Берліну, як це було в попередньому правописі.

11. Німецьке «ei» передавати через «ай»: Майн, Райх, а не Рейх («Дн. газ.»).

12. Чужоземні іменники середнього роду на «о» вважати відмінюваними;, у пальті, з кіна, до бюра, від радіо лише орудний — радіом.

13. Писати мільйон, батальйон (не міліон, баталіон); героїчний, архаїчний, катедра, павза.

14. Вживати також митрополит, єпископ, архиєпископ.

15. Вважати за правильне вживання виразу «в Україні» аналогічно до «в Німеччині», «в Болгарії» тощо.

16. Назви українських міст з наростками «ськ», «цьк» вважати іменниками середнього роду на «е»: Дніпропетровське, Слов’янське, Краматорське, Луцьке, Луганське. Але Кам’янець-Подільський.

17. Запровадити в українську абетку літеру «Ґ». Ця літера введена в практику багатьма газетами. Чимало українських слів без неї не можна правильно передати (Ґава, Ґанок, Ґудзик, Ґрати (іменник) дзиҐа і ін.). Посилання на те, що її немає в друкарських касах не заслуговує уваги, її легко зробити: у перевернутій догори літері «д» відділіти лівий бік, і залишиться літера «ґ».

Якщо всі, кому дорога справа розвитку української мови, зважать на мої надто стисло викладені міркування й поради, то це не лише піднесе якість газетної мови а й допоможе школі нашій; цим українська мова бодай частково здихається того величезного лиха, яке заподіяли їй гнобителі народу українського, виродки ненависного нам жидо-більшовизму.

Проф. М. І.

«Донецкий вестник». Воскресное издание для области. № 82 (201) від 08.08.1943, стор. 3

ЧЕТВЕРТЕ ВИДАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ

Саме друкується четверте видання книжки „Український правопис“ проф. унів. д-ра І. Зілинського. Це, подібно як і попереднє видання, допущене згідно з декретом Правління Г[енеральної] Г[убернії], Головний Відділ Наука й Навчання, до вжитку в школах з українською мовою навчання, як єдино обовязуючий прaвопис.

«Голос Підкарпаття», № 33 від 15.08.1943, стор. 6.

1944

50-ЛІТТЯ СУЧАСНОГО ПРАВОПИСУ

На черговому науковому засіданні Українського історично-філологічного Т-ва в Празі в грудні минулого року був прочитаний реферат „50-ліття виходу „Граматики Руської мови“ Степана Смаль-Стоцького і Теодора Ґартнера“. Реферат прочитав відомий український мовознавець проф. д-р І. Панькевич.

Голова Т-ва проф. Д. Антонович, відкриваючи засідання, вказав на ту незвичайну подію, що сталась 1893 р. в культурному житті наших західних земель — того року запроваджено у всіх українських школах новий український правопис, названий тоді фонетичним. Головний тягар за новий правопис виніс на своїх плечах творець наукової системи української мови проф. Чернівецького університету, д-р С. Смаль-Стоцький. Той правопис став одним із могутніших засобів у житті українського народу на шляху його національного і культурного об’єднання.

«До Перемоги». Тижневик Військової управи Галичина для добровольців стрілецької дивізії Галичина, № 3 від 21.01.1944, стор. 3.

50-ЛІТТЯ ФОНЕТИЧНОГО ПРАВОПИСУ

Останнє наукове засідання Українського Історично-Філологічного Товариства в Празі було присвячене незвичайній події, що сталася перед п’ятдесятьма роками, яка вельми спричинилася до національного і культурного об’єднання українського народу. 1893 р. на Західних Українських Землях — у Галичині й на Буковині — було запроваджено до всіх українських шкіл новий правопис, названий тоді фонетичним у відміну від дотеперішнього етимологічного. Головний тягар боротьби за новий правопис виніс на своїх плечах творець наукової системи української мови проф. Чернівецького університету д-р С. Смаль-Стоцький. Відкриваючи ювілейне засідання, голова Т-ва проф. Д. Антонович у короткій святочній промові вказав на значіння нового правопису, як одного з могутних об’єднуючих засобів, та на величезні заслуги що до цього акад. д-ра С. Смаль-Стоцького. Реферат «50-ліття виходу «Граматики Руської мови» Степана Смаль-Стоцького і Теодора Ґартнера, прочитав, проф. д-р І. Панькевич. Цього року, говорив прелеґент, припадає 50 літ від події, що мала далекосяглі наслідки в культурнім житті України, а передусім у шкільній ділянці в Галичині та на Буковині, бо укр. дітей позбавлено великих правописних труднощів в розпізнаванні кількох знаків. Наслідки введення цього правопису мали якийсь час і відгомін політичний та партійний у формі протестів, заяв, нападів, а навіть родинний — різниці між батьками і дітьми, чи, може, різниця поглядів між самими дітьми. Різниці ці поширено було також і між селян, що в культурному житті поділилися на два, чи навіть три угруповання.

В основу фонетичного правопису лягла Кулішева реформа української правописної мови. Хоч видавання книжок «кулішівкою» в Російській імперії аж до 1905 р. було заборонено, все ж ця система скоро перекинулася до Галичини, де вже 1864 р. друкували нею статті на сторінках «Мети», місячника «Правди», «Світу» тощо. «Кулішівка» поволі здобула собі права громадянства і стала правописом всеукраїнським, стягнувши на себе напади консервативних частин українського суспільства, особливо зі сторони т. зв. москвофілів, а також москалів і поляків.

Із розвитком української літературної мови, кулішівка перестала вже задовольняти українців. Повстала потреба нової граматики. Тож 1886 р. приступив проф. С. Смаль-Стоцький разом із проф. Т. Ґартнеррм до реформи на полі українського правопису, до заведення системи Куліша з поправками Желіхівського, реформ, що мали далекойдучі наслідки, а то з’єднання української нації під оглядом правописним.

Зконстатувавіпи неможливий хаос у тодішніх шкільних книжках, як до мови і що до правопису, пізнавши фактичний стан української літературної мови, ми — оповідає в своїх споминах проф. С. Смаль-Стоцький — рішили перш усього взяти до правопису, до заведення гармонії між школою та літературою, до зконсолідування літературної мови... Проф. С. Смаль-Стоцький був уповні свідомий того, що починає велике діло, конечне й потрібне для консолідації українського народу як нації, але таке, що натрапить на страшний опір усіх ворогів тої консолідації. І він не помилився. Ворогами реформи, крім галицьких москвофілів, була частина українських народовців, частина поляків, що від них залежала теж доля українських шкільних книжок, бо мали в своїх, руках Шкільну Краєву Раду, а до того всього долучилася ще й закордонна політика — протест Росії. Побороти всі ці труднощі була справді нелегка справа.

Для осягнення своєї мети, проф. С. Смаль-Стоцький вжив впливу проф. Т. Ґартнера, і той зчасом пересвідчив міністерство шкільництва у Відні про потребу реформи українського правопису. Тоді, по довгих ваганнях, міністерство зарядило анкети при обох Шкільних Радах — у Львові та Чернівцях, — але з причини шалених протестів справа там перепала. Тим часом із простої справи реформи правопису, з простої та ясної системи, основаної на «кулішівці» й «желіхівці», виринула постанова скласти нову українську граматику, що відповідала б сучасному станові роївитку української мови. Праця та тривала більше п’яти років, бо треба було будувати все на нових основах, створити дійсне українську граматику, яка дала б правдивий, нефальшований образ української мови. По закінченні праці, подали обидва автори рукопис до апробати Шкільної Крайової Ради у Львові. Рецензента миїї були українці — Огоновський і Партицький — та поляк Третяк. Рецензенти дали прихильну оцінку.

1893 р., мимо нечуваних протестів й аґітації, Шкільна Краєва Рада видала рішення завести граматику Смаль-Стоцького і Ґартнера до українських шкіл. Того ж року вийшла граматика друком із. двома титулами: «Руська» для Галичини й Українська для Буковини. Назви: «Українська Граматика» не допустили поляки. Самий хід про вагу справи, що мала величезне культурне і національно-політичне значіння для духового об’єднання українського народу. Правда, довго ще граматика проф. С. Смаль-Стоцького не мала практичного значіння для Наддніпрянщини, бо там у школах було заборонено навчання по-українськи. Все ж галицькі книжки й журнали діставалися через кордон і робили своє. Незабаром, після запровадження нової граматики в Галичині, одинокий український літературно-науковий журнал «Зоря», перейшов на фонетичний правопис, а за ним й інші видання у Львові, що ними керував І. Франко.

Як у своїх численних інших мовних працях, так і в цій проф. С. Смаль-Стоцький виходив із того становища, що ніколи не було ніякої «прарускої мови» — спільної для українців і москалів, як це твердили деякі московські вчені. Українська мова походить безпосередньо і просто від праслов’янських говорів так само, як і всі інші слов’янські мови — чеська, болгарська, сербська, словацька, польська тощо. Вона і своїм віком і своїм характером рівнородна посестра всіх інших слов’янських мов.

Навіть із короткого перегляду цеї граматичної праці проф. С. Смаль-Стоцького можна бачити, що вона мала дійсно далекосяглі національні, культурні та наукові завдання; вона справді об’єднала український народ в його широких масах в одну цілість під оглядом правопису, а шкільній молоді принесла велику полегшу у вивченні правопису рідної мови за фонетичним принципом, відповідаючим сучасному станові уккраїнської мови.

Що тепер ми вважаємо за річ самозрозумілу, то тому 50 літ назад було кроком вельми відважним. Лише невтомна завзятість покійного акад. д-ра С. Смаль-Стоцького допровадила його великий задум до щасливого здійснення.

Л. М.

«Український вісник», № 2 від 13.02.1944, стор. 4.

При підготовці добірки були використані матеріали електронного архіву української преси «Libraria: Архів української періодики онлайн».

  ‹‹     Головна