‹‹   Головна





П. КУЛЇШ.

Дві мові, книжня і народня 1).


[Україна: Науковий трьохмісячник українознавства. — 1914. — Кн. 3. — С. 22-34.]



История нашого слова южного Руського, чи (якъ навпослі ёго названо) Украінського сягае въ старовину глибше нашоі памяти літописноі. Не записавъ чернець Несторъ Печерський, якъ жили, якъ розмовляли й співали по своіхъ хатахъ найдавнійші предки наші, ба вважавъ вінъ, по своему вікові, найголовнійшимъ діломъ військові чвари да походи варяго—Руські, да й самі походи, для поваги, вінъ оповідавъ словомъ церковнимъ, занедбавши язикъ народній, яко мову люду темного, що вирісъ у болвохвальстві чи язичестві, яко ту мову, которою чарівники—жерці народні вселяли въ темний людъ своі болвохвальскі забубони. Письменство Болгарське прийшло въ нашъ край съ попами-Християнами, которі силковались вигнати зъ простого миру старосвітські химери про славянськихъ богівъ: тимъ и не сквернили своіхъ писаній споминками про іхъ чарівничі звичаі и про іхъ. пісні, которі вважали вони, по своему вікові, скверною предъ Господомъ. Не багато жъ ми й довідались изъ іхъ писаній про те, що зовемо теперъ жизнью народнёю. Довідались ми тілько про Печенігівъ, Половцівъ и инші орди, которі на Русь набігали и на которі князьки підъ своіми корогвами оружню Русь водили; довідались про торги и вейни зъ Греками, про способъ, якимъ Греки свою віру по Вкраіні роспростерли, и про діла церковні, которі, якъ теперъ вбачаемо, чинились людьми духовними да великими панами, безъ поради народнёі.



1) Серед паперів з архиву редакції „Основи“, переданих недавно до Українського Наукового Товариства в Київі д. Гр. Вашкевичем, є кілька дуже цїкавих рукописів Кулїша. Здебільшого то ориґінали творів уже друкованих в самій „Основі“ та по инших виданнях, але є й річи друком до сього часу ще не оголошені. Така, приміром, „Коротенька история народу Українського, якъ вінъ проявивсь проміжъ иншими народами, що зъ нимъ діялось изъ давніхъ давенъ и якъ вінъ пробував на світі азкъ до нашого часу. На науку дітямъ и не гараздъ письменнимъ людямъ зложивъ Кулішъ“, — популярний курс історії України; на жаль, рукопис уриваєть ся на повстаннї Хмельницького (усього зберегло ся 64 сторінки дрібного письма, рукою Кулїша 60 ст., решта — чужою). Найбільший інтерес має одначе инший рукопис під заголовком „Дві мові, книжня і народня“, котру тому й подаємо до друку в першу чергу. Рукопис сей на 12 картках in 8° списаний дуже гарно і чітко рукою самого Кулїша, з невеликими поправками, був посиланий, очевидно, до цензури, про що /23/ свідчить напис червоними чорнилами на першій сторінцї вгорі. З сього напису і з самого тексту видно, що се мала бути передмова, певно, до збірника віршів Щоголева й Кузьменка, який мав носити назву „Первоцвіт“. Як звісно, такого збірника не було нїколи видано, натомість в „Хатї“ 1860 року, на ст. 5—24 під спільним заголовком „Первоцвіт“ умїщено пять поезій Щоголева й шість Кузьменка, до яких додано й передмову „Слово одъ издателя“, себ-то Кулїша. Передмова ся, за вийнятком вступних рядків, од слів: „отож упала мені въ руки поэзія якогось пана Щоголева“ є дословне повтореннє останнїх карток нашого рукопису з дуже малими стилістичними одмінами. Одже можна думати, що Кулїш з забороненої більшої передмови взяв менший витяг, який і видруковано в „Хатї“ разом з вибіркою поезій.

Але потім Кулїш, видко, захтїв зробити з сеї передмови окрему статю на тему взаємин книжньої й народньої мови на Українї. Се видко з тих поправок, які поробив він олівцем. Перш за все олівцем написано заголовок. Весь кінець, де говорить ся про Щоголева й Кузьменка, який війшов до передмови в „Хатї“, — викреслено. Про рік, коли зроблено сї поправки, можна гадати, судячи з переправки слів „шистнадцятий рікъ якъ умеръ Квітка“ на „двадцятий“, а також з того, що слова „Шевченко живе ище, намъ на велику втіху“ — зовсім закреслено. Одже виходить, що рік, коли Кулїш переробив передмову на самостійну статю, був 1863. Одначе статя ся, скільки знаємо, нїколи в друку не появляла ся, нїхто з біоґрафів Кулїша її не згадує, нема за неї слїдів і в оголошеному досї листуваннї Кулїша.

Статя не додає нічого нового до харастеристики лїтературних поглядів Кулїша кінця 50-х і початку 60-х років. Бачимо в ній те саме неґативне відношенне до Котляревського, те саме возвеличенне Квітки, ідеалїзацію сїльського побуту, що її найвищим висловом були звісні „Листи с хутора“. За те цїкаве тут майстерне схарактеризуваннє процесу розвитку лїтературної мови на Українї й її взаємин до мови народньої, а також погляд на сформуваннє лїтературної мови російської.

Зважаючи на високі прикмети стилю й мови в статї, яка являє собою один з перших зразків розроблення наукових тем по українськи, друкуємо її без усяких одмін, зберігаючи і правопис Кулїша і поставлені ним наголоси. Д. Д.

Примітка до електронної публікації на сайті «Ізборник». — З технічних причин наголоси не збережені.


1) Перекреслено на мові.



Отожъ уже и въ ті давні часи було на Вкраіні дві мови:1) одна виковалась накшталтъ церковнёі чи Болгарськоі и велась міжъ попами й вельможними мирянами; друга держалась нерушимо въ темній простоті. Коли бъ же було не такъ, коли бъ увесь людъ принявъ едину мову, ту, которою писавъ Несторъ Печерський, то хутко позабувавъ би вінъ своіхъ богівъ славянськихъ и всі пісні про іхъ. А то ні: не покинувъ він тихъ пісень, ходячи до церковъ Християнськихъ — перше съ примусу, а далі батьківськимъ звичаемъ; не всі вінъ іхъ поперезабувавъ ище й за нашого часу. Не за батьківъ же бо, не за дідівъ и прадідівъ нашихъ схаменувсь вінъ и згадавъ, що въ ёго колись були боги славянські, не недавно поскладавъ вінъ про нихъ — своі чаровничі пісні. Певне діло, що ведутця вони въ ёго ще съ тихъ давніхъ давенъ, якъ споминавъ сільский людъ богівъ славянськихъ не /24/ по-самимъ тілько прізвищамъ. Тимъ то й кажу, що история нашого слова сягае въ старовину глибше нашоі літописноі памяти.

Ище не було й чутки про тихъ Варягівъ, про тихъ Оскольдівъ и Дирівъ, а вже наши дівчата скакали чарівничими скоками кругомъ Купаловоі голлі и співали, може, такъ само, якъ и теперъ співають:


Місяць світить, гілка ссяе,

А Купало скрізь вітае...


Ище не знавъ нашъ край, чи есть на світі Византия, а вже купались дівчата у зачарованій Славянськимъ богомъ воді (sic), ніби змиваючи зъ себе нечисть щоденну, ніби черезъ ту таемничу чистоту сподіваючись проглянути у свою долю, або сподобитись одъ Купала якоісь прикмети веселоі, чи й смутноі, — якъ отъ и въ пісні показано:


Ой вечіромъ на Купала

Пішли дівчата до става

Купатися, плескатися

Та зъ долею змовлятися...


Коли жъ и въ давню старовину слово наше було вже голосне и доладне, то чому бъ же ёму, здаетця, не ширшати, не рости вгору, не вибратись изъ мови устнёі въ мову письменну? Тому, що письменні люде прийшли зъ землі чужоі и принесли инший язикъ укупі зъ Божимъ словомъ, и привели темний людъ до новоі віри примусомъ княжимъ, якъ и самъ Несторъ Печерський описуе. Ховавсь одъ іхъ темний людъ изъ своіми богами, уганяли за нимъ княжі посланці по нетрахъ и пущахъ, руйнуючи стару віру и нахиляючи силоміць до новоі; а всежъ усіхъ навернути була не подоба, бо не щиримъ серцемъ молились недавні кумирники Християнському Богові и потай одъ попівъ и княжоі дружині справляли празники своімъ Купаламъ, Посвистачамъ, Волосамъ, Перунамъ и иншимъ славянськимъ предковічнімъ богамъ. Ото жъ природня мова тинялась по лісовихъ застумахъ укупі зъ давніми піснями и звичаями, жила съ чабанами, съ пахарями, зъ рибалками й пасічниками, а новокована, ніби-то висча мова, княжила въ високихъ будинкахъ и судила судъ по городахъ и селахъ, и писала книжки и судні грамати по монастиряхъ. Якъ же було народній стародавній мові ширитись и рости вгору и вибіратись изъ простоти въ премудре письменство?

Пришли Татаре, перебили князівъ зъ дружинами, поруйновали монастирі, и не хутко послі тоі руіни піднялись изновъ пани на панованне, а монастири на науку віри християнськоі. Криючись одъ татаръ по нетрахъ и пущахъ, прості миряне прихилились изновъ до своіхъ давніхъ богівъ, хоть були й геть-то занедбали іхъ ради Бога християнського. Татари багато шкоди наробили князямъ, панамъ, городамъ и монастирямъ, а простий людъ мало про нихъ памятае. Літо-/25/писна история тяжко сумуе про те лихолітте, а простому людові байдуже було, кому давати дань, щобъ не займали хати, або куреня, — Татарамъ чи Варягамъ.

И живъ простий людъ по своіхъ нивахъ, по гаяхъ и по оселяхъ, не багато вважаючи, що починаетця нова вже держава на Вкраіні, не Варязька, а Литовська. Все жъ и Литвини, опановавши Киівъ и всю южну Русь, пустили віру, городські звичаі, писане право и ввесь земський порядокъ по старосвітському; и якъ було за Варягівъ, такъ велось и за Гедимина, за ёго синівъ и внуківъ на Вкраіні, зъ малими одмінами. У городахъ и по монастиряхъ учила, радила, судила й писала новокована ніби то красча мова, а по селахъ и хуторахъ співала й розмовляла річъ стародавня, правдиво рідна.

Прилучилась Литва до Польщи, прилучилась и Украіна зъ нею. Позаводила въ себе Польща академиі, — завелась академия й на Вкраіні, въ Киеві. Поляки жъ вибились по малу-малу изъ-підъ мови латинськоі и почали вчитись у школахъ, судити й писати по польски, а Русини, вважаючи письменну свою мову за якусь поважнійшу одъ простоі и всякому розумну, занедбали въ Киевськихъ и всякихъ иншихъ школахъ співучу мову народню. Учились діти по школахъ Письма Святого, учились церковнихъ гласівъ, учились и граматики й реторики и философиі на всіх язикахъ, тільки байдуже було учителямъ про ті речи, которі въ простихъ хатахъ миряне одинъ до одного промовляють, байдуже було про народні співи, которими простий чоловікъ беседу або себе самого звеселяе й розважае. Бо вчили въ тихъ школахъ ченці да духовні люде, которі просту мову вважали недостойною про божественне діло глаголати, объ високихъ наукахъ правити, а піснословие народнє, яко суету мирську, зневажали.

Тимъ часомъ наше просте, правдиво рідне слово не замовкало, бо скілько ні випускали школи въ миръ людей ученихъ, були тиі учені — що капля въ морі, и якъ тамъ міжъ собою ні базикали по письменські, а не змогли всёго великого миру Украінського до свого смаку словесного навернути. Велика бо сила въ простому народнёму слові и въ простій народній пісні, и тайна тоі сили — въ людськихъ серцяхъ, а не въ людському розумі. Те слово серцемъ люде вимовили, якъ були ще зовсімъ темними, якъ не знали ще ніякого бога, опрічъ сонця, місяця, огню, води и тимъ подобнихъ божихъ дивъ. Те слово розлилось по Вкраіні піснею про радість и горе, про зоряве небо, про любиі гаі й луги зелені, ище тогді, якъ не знали люде, що то за письменство и чи есть де воно на світі. Прийшовши до насъ письменство съ чужого краю съ чужою мовою, оповістило мирові, що не гараздъ бездушного кумира за бога вважати и одъ ёго щасливоі долі бажати. Понявъ імъ віри темний людъ, бо й справді німі кумири не промов-/26/ляли до іхъ черезъ своіхъ чаровників-жерцівъ такоі правди, якъ святе Письмо, которе невидимий Богъ — сказано імъ — черезъ святихъ людей даровавъ усімъ народамъ. Тілько не понявъ віри наставникамъ, которі вмовловляли ёго, що не рідною простою, а якоюсь ніби поважнійшою мовою треба въ тузі и въ радості серцемъ до серця озиватись, або свій розумъ передъ людьми виявляти. Не вмовили ёго й академики киевські, а не то прості дяки по школахъ. Скілько ні обернулось простихъ мирянъ у письменниківъ черезъ ту чужеземну науку, — все те никло въ народі, якъ у морі капля. Писались новокованою мовою книжки по школахъ, писалось право й папіри по судахъ, промовляли тою мовою вельможні пани на своіх радахъ; простий миръ кланявсь усімъ імъ, яко розумнимъ своімъ главамъ, а въ серці, самъ тогого не знаючи, бувъ одъ усіхъ іхъ розумнійший: тимъ и не кидавъ свого рідного слова, не забувавъ рідноі пісні, и одъ найдавнійшихъ давенъ додержавъ у памяті де-які пісні нерушимо ажъ до нашого часу.

Школи наші раділи мирові щиримъ серцемъ и приводили багато людей до познання Письма святого черезъ чужоземню мову. Шановавъ іхъ за се и городський и сельский людъ, и хто що змігъ одъ свого достатку дававъ на церкви, при которихъ звичайно велись тиі школи. Смиренно приймавъ простий людъ одъ наставниківъ науку письменства и не дававъ собі права розбірати, чи такъ чи инше бъ треба письменнимъ книжки писати, судъ укладати, до простихъ мирянъ промовляти. Коли чого не розумівъ у іхъ писанняхъ и въ глаголі, то вважавъ себе за недорослого, и помислу ні въ одній голові не було, що вина въ тому наставниківъ, а не учнівъ. Тілько серцемъ бувъ вінъ одъ тихъ премудрихъ книжниківъ розумнійший, бо не вабило ёго серце розмовляти въ своій семъі пописьменські, або зложити пісню письменною мовою. Коли жъ хто заносивъ изъ бурси въ село чи на хутіръ премудрий кантъ схоластичний, то слухали ёго селяне й хуторяне, дивуючись простою своею головою, якъ-то воно розумно скомпоновано, а проте канта не переймали, бо серце іхъ одъ того канта не билось, — серцемъ вони були розумнійші одъ письменного співаки. Покидавъ село письменний співака, — покидавъ село й кантъ ёго; ні одна память не волила схоластичнёго співу міжъ своіми сільскими співами вмістити.

Отожъ за князівъ Варягівъ було дві мові на Вкраіні: одна церковна, судова, панська; друга сільська, хуторська, щира народня. Настало панованне Литовське, — те жъ саме виявилось на Вкраіні, бо визвавши Варяги чужихъ наставниківъ съ чужимъ письменствомъ помогли імъ виковати якийся середній язикъ міжъ Болгарськимъ и Украінськимъ народнімъ, и те письменство, уложивши стародавнє /27/ Руське право на записяхъ, перейшло до беззаконноі 1) Литви, наче який кладъ. Настало панованне Польске, — и все дві мові було на Вкраіні, бо писане право ще більшъ утяглось у ту химерну, суху, ненародню мову, а схоластика по школахъ розуміла речи тілько головою, а серцемъ іхъ не розуміла. Повалили козаки Польщу, да не змогли повалити мертвоі Польськоі схоластики на Вкраіні, и сами своі универсали академичнімъ складомъ, для більшоі ніби поваги, писали. А проте пісня, не бувши в школі, правдивою поэзіею по хуторахъ и селахъ розлягалась; а проте дума, вирвавшись изъ-підъ письменства, у козацькихъ таборахъ до найвисчоі Гомеричнёі красоти підиймалась.

Отъ же, якъ прилучилась Украіна до Московського царства, то схоластична письменна мова перейшла въ московські духовні и мирськиі товариства. Знайшла вона тамъ собі давній підготовокъ у чернечихъ писанняхъ и вкоренилась потімъ у Россійскихъ книжкахъ якъ молочай, або степова зіновать 2), котороі ніякими плугами зъ землі не видерешъ. Що більше шкілъ споружувано по всёму царству, що більшъ книжокъ друковано, то ширше вона розросталась, и якъ колись не вважала у насъ дома на щиру народню мову, такъ занедбала й тамъ живе слово, которе въ народніхъ пісняхъ голосило и въ народнёму гомоні йграло.



1) Литва не мала такихъ розумнихъ судніхъ правъ, якъ наша прежня Русь Украінська, котора зъ давніхъ давенъ звикла громадськимъ судомъ правоватись. Тимъ ище Богъ знае коли прозвано Литву беззаконною, да й до нашого часу сільский миръ не забувъ того слова.

2) У Полтавщині есть величенні лани підъ зіноваттю. Ніхто й не зазнае коли вони заглухли й заросли тимъ ледачимъ хвощемъ. Не то що плугомъ не ватеребишъ іі коріння, да й ніякими заступами не викорчуешъ. Дике звіръе и птаство безпечне водитця въ густихъ кущахъ зіноваті, бо ні чоловікъ, ні скотина не продеретця въ середину невисокоі да густоі нетри.



На Вкраіні ся мертва, протинародня мова не дуже то зміцнилась, бо іі голубили тілько ченці по монастиряхъ да законники по судахъ, а тамъ приголубили іі царедворці, которі за довгого жіноцького пановання орудовали самохіть всіма землями міжъ чотирма морями въ Европі и до кінець Камчатки въ Азіі. Тутъ підпустила въ неі Польща свого слова, а тамъ Москва піддала свого акання — и вирісъ потай народу у палатах язикъ, которого ні Польща своімъ, ні Вкраіна своімъ, ні простий Русько-Московський людъ своімъ не називае, — вирісъ язикъ Россійский. Поки вінъ гніздивсь на Вкраіні, не появлявъ вінъ голоснихъ пісень мирові, бо нікому було бъ гараздъ іхъ слухати. Наши бо великі лицарі, Серпяга, чи Самійло Кішка, чи Сомко Мушкетъ, чи хто инший, були героі народні, прославлялись середъ оружнёго народу — козаківъ, и одъ того народу во-/28/співались імъ голосні славословия-думи живимъ народнімъ, а не глухніть и мертвимъ академичнимъ словомъ. У Петровому жъ царстві прославлялись героі середъ салдатъ, тріумфовали середъ столиць за очима у великого сільского миру, и не знавъ сільский миръ, якъ іхъ славити піснею и за що славити. Тимъ и випало се діло на людей письменнихъ, которі іхъ мало не за богівъ уважали, и понаписували імъ письменні люде велегласниі гимни, про которі байдуже було простому народові. Одъ тихъ-то писанихъ гимнівъ хвалебнихъ пішовъ дальше и дальше розростатись и глибше да глибше коренитись по городахъ язикъ Россійский, що тая зіновать у степу, которого прості люде одбігли. Переймали той язикъ и наші земляки письменні, бо тимъ язикомъ по школахъ іхъ учено, тимъ язикомъ по судахъ іхъ сужено, и понаписували тежъ немало всякихъ книжокъ, которихъ ні простий Украінець, ні простий Москаль не вважае родичами піснямъ своімъ. Инший бо въ нихъ складъ, инший тонъ, инше й слово саме.

И довго, довго Россійская словесность, по розуму й толку письменного люду, здавалась усякому, хто іі відавъ, рідною, чи якъ-то іі величали отечественною; и недавно тілько почали де-які голові іі початку й зросту доглядатись и зъ народнёю мовою, зъ народнёю піснею рівняти. Недавно почали постерігати, що чого жъ вона тілько до письменного, до ученого, до городского, до спанілого люду промовляе, и чомъ іі проста людина, хоть би й найрозумнійша, не розуміе, а зрозумівши, чому въ ій не смакуе, чому до серця іі не приймае! Недавно почали дивоватись, чому писані вірши, хоть сто разъ іхъ люде чули, не вкореняютця въ голові такъ якъ неписана пісня, котору иноді разъ тілько чоловікъ почуе, да й до віку не забуде!.. Чому? чому? да й кінця нема питаннямъ. А вона, отта словесность, колись монастирська Болгарська, підправлена трошки, ніби нехотя, украінськимъ словомъ, потімъ академичня, помазана Польщизною, а далі пересажена до столиць и Московською мовою круто замішана — пише собі да й пише, друкуе да й друкуе, радить да й радить, учить да й учить, судить да й судить, мало вважаючи або й зовсімъ не вважаючи на мужиківъ и на іхъ здорове, голосне, чисте слово. Гарно іі привітають по городахъ и по сільскихъ будинкахъ; а що по хатахъ іі не знають да й знати не бажають, то на те хатні люде — темнота, на те вони злидні, и розумъ у іхъ невеличкий, и слово въ іхъ до землі поникле.

Отъ же найшлись такиі люде, що, не вдовольнившись книжками, почали пильно до тоі сільскоі темноти придивлятись, якъ вона въ світі живе, якъ вона своімъ невеличкимъ розумомъ усяке діло розбірае, якъ вона тимъ до землі пониклимъ словомъ свою душу въ пісні й розмові виявляе, и здивовались не помалу, що та темнота, ні въ /29/ кого не вчившись, правду й неправду, Бога й людей якъ найглибше розуміе и розумъ свій не въ книжкахъ записуе, а въ пісняхъ виспівуе. Не помалу здивовались розумні голови, почувши душею въ простому и невченому слові селянъ свіжу силу, мовъ непочату воду, и, занедбавши мову письменну, приникли зъ жадобою до тоі віковічнёі криниці. Тимъ-то способомъ виявились у письменному мирі отті чудовниі пісні, отті думи народні, посписувані въ миру неписьменного.

Помиляютця тиі, которі думають, що наша словесность Украінська пішла одъ Енеіди Котляревського. Котляревський бувъ панський писатель, и для панівъ скомпонувавъ Енеіду. Одрізнившись одъ простихъ людей одежею й звичаями, сміючись поглядавъ вінъ на чумацтво, на бурлацтво, на пахарське житте, сміючись и глузуючи показавъ усе те въ давніхъ велеліпнихъ богахъ и славнихъ герояхъ, — и зареготало надъ Енеідою панство, зареготали и всі, хто одрізнивсь одъ народу сільского, зареготали въ гурті й селяне, не второпавши, що се іхъ передражнено; бо віковічні заморозки, почавшись за князівъ Варягівъ, прибили все на Вкраіні, и вже простий селянинъ не знавъ, або не вмівъ за себе сказати, що вінъ — тежъ чоловікъ, да ще може й красчий одъ тихъ, що зъ ёго мови й звичаівъ глузують. Да й усімъ письменнимъ очи затуманено; ніхто й поміжъ ними не добравсь до глибини историчнёі и не вважавъ, що тиі новиі звичаі чужі, що та недавня мова чужа не однимъ украінцямъ да й усімъ селянамъ на Руському сівері. Байдуже було премудримъ современникамъ Котляревського, що тими новомодніми звичаями завдано солодкоі отрути всякому добру душевному, що тою чужоземнёю модою хижа пиха роспустила крила по всёму Руському мирові и сараною насіла на простий темний людъ, зъідаючи зъ ёго увесь цвітъ до кореня. Ніхто не домисливсь, що та ніби делікатна мова віщуе смерть рідній словесності и силкуетця — не то въ насъ, да й на сівері — изъ людей Руськихъ зробить людей Россійскихъ. Не будучи бо всенароднёю, та новокована мова заводить по городахъ грядки, а по селахъ грядочки да й сіе на тихъ грядкахъ и грядочкахъ які хотя чувства и мислі. Що-року ширшають тиі посіви, а не зъ народу берутця для того зернята. Нехай же збагне, хто здужае, чимъ воно пахне отте протинародне розумове господарство и до якого конця воно простує, розростаючись по Руському мирові и беручи для себе зерня та не зъ народнёго животворного слова! Темний людъ працює надъ своімъ мозолявимъ діломъ, не роздивляючись гараздъ, що въ ёго рідному, краю чинитця; темний людъ думае — гадае про свою долю своімъ Руськимъ розумомъ, чуе правду й неправду своімъ Руськимъ серцемъ, и співае свою Руську пісню про Руську жизнь, яка бъ ні була вона славна, чи безславна; а письменна словесность зове вже своі Россійські /30/ химери Руськимъ толкомъ, своі Россійські восторги й печалі — Руськимъ словомъ. Збагни жъ теперъ, хто здужае, до якого конця простує те смертоносне схоластичне зіллє, которе всіялось незнать коли въ живий и співучий Руський миръ да й коренитця на Руській землі що та зіновать на степу.

Може, вже й нема ратунку народнёму Руському слову на сівері, а въ насъ на Вкраіні ратунокъ ище буде. Може темний руський, сіверний людъ, навчившись колись письменства, прийме Россійську словесность за-свою рідну, бо въ тій словесности е голосні поэти, а въ ёго народній нема ні одного. Ми жъ опрічъ рідноі пісні маемо ріднихъ поэтівъ, которі вже роблять міцну реакцію тій академичній и городській словесности, беручи зернята для своеі мисли и чувства зъ народу сільского, самостійного духомъ. Не одъ Енеіди жъ Котляревського ведуть свій рідъ наши поэти. И сама Наталка-Полтавка — не прáбаба іхъ поэтичнімъ жінкамъ и дівчатамъ. Котляревський тілько розумомъ скомпоновавъ Наталку, а серце ёго було съ тими, що мали ею втішатись. Не глибоко проглянувъ вінъ у душу селянина, и серце наше не бъетця такъ до Наталки, якъ до Квітчиноі Марусі або до Шевченковоі Катерини. Актриса ёго Наталка, а не щира поэтичня селянка. Чи такиі жъ дівчата виступають передъ насъ у Народніхъ Оповіданняхъ Марка-Вовчка? Чи такиі вони въ нашихъ пісняхъ?

Котляревський мавъ одного тілько учня, Гулака Артемовського. Заткнувъ сей учень за поясъ учителя и почавъ бувъ сміхотворствомъ добиратись до тихъ узликівъ, которі ще й досі не порозвязувані, да рано знемігсь на силахъ, стоячи одинъ середъ славословнихъ або солоденькихъ Россійскихъ поэтівъ, которихъ и въ насъ на Вкраіні не мало позаводилось. Кинувъ объ землю свою козацьку кобзу Гулакъ, и вже не нахиливсь іі зъ землі підняти. Иншоі слави досягъ вінъ своіми силкованнями, да про ту славу дзвонять соломяні дзвони,

Квітка одинъ на своіхъ плечахъ вивізъ нашу селянську жизнь и нахиливъ усякого свого читателя до поважного раховання, що воно есть той простий людъ, про котрий байдуже людямъ письменнимъ! Квітка — истинний батько нашоі словесности книжнёі. Такъ ёго звавъ Шевченко, такъ певно ёго зватимуть и грядущі поэти наші.

Отъ же Шевченко, зовучи Квітку батькомъ и отаманомъ своімъ, глибше ёго увійшовъ — не въ звичаі, не въ жизнь народню, а въ народню душу. Поставивъ вінъ передъ собою не сільску темноту, яка вона есть теперъ, а той духовний образъ, которий ся темнота зъ давніхъ давенъ виявляе въ пісні, и дивлячись на той великий образъ души народнёі, плачемъ оплакавъ ёго упадокъ або зневагу, сміхомъ обсміявъ перевертнівъ, которі багномъ той образъ на-собі оскверни-/31/ли, гіркимъ докоромъ збивъ зъ речи протинародніхъ славословниківъ и грізно пригрозивъ недолюдамъ грядущою лихою годиною. Простий людъ виступае въ ёго співахъ увесь у соняшному промені посередъ густихъ хмаръ, которі зверху надъ нимъ и округи ёго насупились, виступае убогий и до землі пониклий; отъ же сияе злиденне рямъя ёго въ тому божественному промені якоюсь святою славою, и здаетця вінъ у своій смирній богобоязливости, паномъ надъ панами... Дивна наша народня пісня! дивна жъ своею силою й невчена поэзія Шевченка посередъ словословлящихъ солодкомовнихъ ученихъ поэтівъ. Гучно и весело було въ будинкахъ, тихо и сумно по хатахъ, якъ загримівъ ёго співучий голосъ. Примовкли трохи будинкові и стрепенулись хатні люде, зачувши ёго пісню. И чудуютця вже геть давно тиі, и прислухаютця радіючи сіі; а пісня ллєтця чарами, и ширшае, ширшае кругъ кобзаря громада, смакуючи въ рідному слові. Живе слово — не порошина, марне воно не гине въ живихъ душахъ. На що вже той схоластичний теренъ, та школьна зіновать непроходима, невикоренима, да й то задержалось воно въ народі черезъ тисячу рікъ. Ні одного поэта не дали наши протинародні школи; глушили вони своіми науками й книжками всяку поэзію въ народі; отъ же до конця не заглушили, и изъ пониклоі до землі словесности співаноі піднялась угору словесность писана, и вже нема на світі такоі сили, котора змогла бъ іі заглушити.

Наступивъ уже двадцятий 1) рікъ, якъ умеръ Квітка, и мае вже вінъ собі (не одного) преемника въ картинахъ селянського життя 2). Шевченко (живе ище, намъ на велику втіху, и) не мае нікого до себе близького, въ високій думі народній, не то посередъ рідного миру Руського, а й по всій Славянщині ні міжъ живими, ні ніжъ мертвими. Такихъ бо поэтівъ народи віками дожидаютця (все одно, що Дантівъ, Шекспирівъ, Байронівъ). Такий поэтъ становить самъ собою народъ — у одній своій единиці. Колись Польскі пани метиковали въ сенаті, чи не лучче бъ було знести до остатку людъ козако-Руський и всю Вкраіну иноплеменнимъ людомъ заселити. 3)



1) Первісно стояло: шістнадцятий.

2) Стояло: Марка Вовчка,

3) Такъ колись Чингисъ-Ханъ радовавъ изъ своіми ханами, чи не знести бъ імъ до щенту ввесь Китай, щобъ зробити зъ ёго безпечний пастовникъ для табунівъ своіхъ. Восточні селяне и досі переказують своімъ дітямъ сю дику легенду. Не йметця віри, да чого не виробляють моущі люде й передъ нашими очима.



Нехай би воля Божа допустила яку-небудь дику силу до такого беззаконія; то й тогді Шев-/32/ченкова поэзія не зникла бъ. Отъ ми якъ важимо ёго безсмертні, щиро-народні думи и пісні! Нема й не буде, може, ёму рівного міжъ славянськими поэтами. Зъ безоднёго жерела бъе ёго слово.

Наповае жъ воно здоровимъ розумомъ и чувствомъ найбільшъ земляківъ Шевченковихъ, виганяючи зъ нихъ схоластичний и всякий чужонародній чадъ. Отъ же, якъ до Шевченка появлялись книжечки віршованоі прози Украінськоі, такъ и послі ёго первоцвіту випускавъ де-хто пісеньки ріднимъ словомъ зложениі, да не ріднимъ духомъ натхненні. Въ тихъ віршахъ пануе часомъ тупий сміхъ Котляревського, часомъ угловате глузованне Гулакове, безъ ёго стихотворноі поэзіі; часомъ голосили тиі пісні наче по мертвому, да сами не знали, чого плакали, — все въ іхъ мовъ би туманомъ якимъ ся покривалось, — не видно було крізь плачъ поэтичнёго образу. А були й такі, що, почавши пісню ніби по-Шевченковські, зводили іі на цапиний ладъ и воспівали славословив путамъ, которими іхъ у школі спутано. Не кастальскоі води сіі поэти напилися, наілись блекоти десь у болоті и гідкимъ одуромъ своі книжечки наповняли. Вхопили замісь тридцятострунноі бандури троеструнну брянчанку, и своіми співами справді поважну й голосну музу народню перевернули на якусь полкову швендялку. Гіркою ганьбою, а не хвалою рідній матері Вкраіні, були іхъ божевільні вірши. Слухали ми іхъ, сами своеі мови соромлячись. Отъ же вся та гидота тілько підъ темну добу була наявъ показалась, а теперъ зновъ по своіхъ щілкахъ, що тиі цвіркуни, поховалась, и тілько деколи хто-небудь зъ нихъ цвіринькне, даючи ознаку, що не очистилась ище, ради свята, рідна наша хата Украінська. Ніхто жъ бо опрічъ мене, не прикладавъ до того праці, щобъ витравить ту погань изъ рідного письменства. Да й на мене напустилось чимало добродіівъ, чого я такимъ жорстокимъ словомъ тихъ письменнихъ співакъ зневажаю! Дарма: я знаю, яке діло роблю, до якоі словесноі целі 1) простую; не збочу я зъ свого мановця, не смутять мене легкодушні нарекання. Въ кого е праведний поэтичний даръ, тому не страшне мое жорстоке слово. Кому жъ не повелівъ Господь серцемъ до серця промовляти, и людямъ щиру правду якъ на долоні показовати, той нехай не псуе рідноі мови несенитницями. Отъ 2) же бо й справді на мій судъ не одинъ зъ Украіни писатель своі компоновання шле до столиці, не вважаючи на ту жорстокость, которою мині де-які добродіі дорекали. Богато іхъ перечитавъ я, да не багато для печаті вибравъ.



1) На полях олівцемъ написано: мети.

2) Починаючи з сього слова і до кінця все перекреслено олівцем.



Що съ того за користь буде, що ми Украінськихъ книжокъ наплодимо, /33/ да Вкраінського, духу съ книжокъ не роспустимо? Не честь намъ, не подоба чужими тропами ходити; треба намъ свій путь до Парнасу прокладувати. Тимъ то, все мляве, все соломодзвінне й недоумковате треба намъ геть одкидати, и не тільки свого кошту на ту словесну потерть не трачу, да й охочихъ зупиняю, щобъ лучче старцю въ селі милостиню сотворили, аніжъ ні те ні се друкомъ оглашати.

Недавно впали мині въ руки вірши якогось пана Щоголева 1). Зрадівъ я, іхъ перечитавши. Прочитавъ пану Шевченкові — и Шевченко слухавъ іхъ смакуючу. И звеселились ми обое, що таки хоть одна струна полюдськи на рідній бандурі бринькнула. Не багато тихъ віршъ, да чистий же медъ, а не перга словесна. Не до Шеченковихъ іхъ прировняти, а все жъ и те — щира рідна поэзія. Се такъ якъ иноді весною соловей у саду голосно да любо виспівуе, а тутъ коло тебе золота бжілка надъ квіткою въетця. Слухаешъ соловъя зъ великою вподобою, а не скажешъ же й бжілці: „Лети собі геть, не гуди коло мене!“ Складъ у того пана Щоголева 2) правдиво рідний. Не Шевченківъ голосъ вінъ переймае, переймае голосъ народнеі пісні, и зъ пісні бере основу свого компоновання. Тимъ часомъ, яко поэтъ правдивий, а не підспівачъ, мае вінъ у своему голосі щось праведно свое, — якусь власну повагу й красу, котороі ні въ пісні народній не покажешъ, ні въ Шевченковихъ віршахъ, що отъ вінъ чуже добро присвоівъ. Се такъ якъ отъ иноді співають дівчата надъ водою и въетця по воді іхъ чистий голосъ, и оддаетця въ гаю мовъ чаровничі співи самоі народнёі музи, — стиха, неясно, не такъ голосно, а любо слухати, и слухаешъ его дивуючись!



1) Певно, не того героя Щоголева, що стрелявъ зъ гарматъ підъ Одесою. прим. Кулїша.

2) Первісно стояло: Щиглика.

3) Первісно стояло: Недобитка.



Впали жъ мині въ руки й вірши иншого поэта, пана Кузьменка 3). Сей не такъ сподобався намъ, якъ панъ Щоголевъ, а прочитавши ёго вірши, не змогли ми іхъ забути. Есть у ёго віршахъ щось таке, що до души доходить и въ душу проситця. Такъ иноді стрінешъ хлопъя середъ села; мизерне воно собі буде и не прибране, босе й простоволосе, а згляне на тебе такимъ любимъ поглядомъ, такъ обізветця до тебе приязненько, що вхопивъ би на руки да й понісъ на рукахъ, якъ свое рідне. Вірши пана Кузьменка не мають тоі сили, що Щоголеви, а проте якась есть у нихъ тихость приятна, якась душевна задумливість, и пливуть ёго слова одно за другимъ не прудко, а такъ якъ маленькі утенята, вперве на воду пущені. Можна бъ де за що й зганити іхъ, що не такъ-то вони голосні и часомъ наче въ прозу /34/ (одтяжну) впадають; да й ганити не хочетця: такъ вони стиха тихесенько до душі твоеі про якісь дітські літа, чи про якесь молоде щастє промовляють.

Вважаючи іхъ тихий голосокъ, що не до всякоі душі й дійде, просивъ я пана Шевченка, яко орла поэтичнёго, приняти іхъ підъ свое крило и не попустити дрібнимъ кобчикамъ на поталу, и панъ Шевченко, поділяючи серцемъ моі речи, приложивъ свою руку коло руки моеі. Первоцвітомъ сю книжечку ми прозвали, вважаючи вірши пана Щоголева и пана Кузьменка за пробу пера, которе, може, колись появить щось голосне на всю Вкраіну.


П. Кулішъ.



1858, декабря 17

С.-Петербургъ.








[Куліш П. Дві мові, книжна і народна // Україна: Науковий трьохмісячник українознавства. — 1914. — Кн. 3. — С. 22-34.]







‹‹   Головна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.