‹‹   Головна





МИХАЙЛО ВОЗНЯК.

Український „savoir-vivre“ з 1770 р.


[Україна: Науковий трьохмісячник українознавства. — 1914. — Кн. 3. — С. 35-55.]



I.

На біблїоґрафічно-археольоґічній виставі Ставропигійського Інстутута у Львові 1888 р. між рідкими друками була невеличка книжочка „Букварь языка словенскаго“ львівського видання з 1790 р. Згадана бібліографічна рідкість дала привід і тему для статтї д-ра Франка „Галицко-русскій savoir-vivre“ в XXXII т. „Кіевской Старины“ (стор. 281 — 299). У сій статті описав д-р Франко „Букварь“ з 1790 р. й заняв ся близше кінцевою складовою частиною книжочки, яка має заголовок: „ПолЂтика свЂцкая, отъ иностранныхъ авторовъ вкратцЂ собранная. Младымъ прилична, всЂмъ же обще благопотребная“.

Ся книжочка була відома також Якову Головацькому, що в 426 ч. „Нового Пролома“ за 1887 р. подав статейку „Первые учебники Галицкой Руси подъ австрійскимъ правительствомъ, изданные сто лЂтъ тому назадъ“. Заголовок статтї такий широкий, що продовження про дальші підручники нема, а зміст на стільки вузький, що Головацький промовчав факт, що в „БукварЂ“ є „ПолЂтика свЂцкая“ і будував свої напади на фонетиків і усправедливленнє етимольоґічної правописи на сих частинах „Букваря“, що зложені церковно-славянською мовою 1). Наглядно показав сим Головацький, як далеко відійшов від правильної наукової оцїнки памяток українського старого письменства.



1) З „Букваря“ навів Головацький уривок статей „О БозЂ е̃“ й „О Божіемъ промыслЂ д̃“. А далї писав: „Питаємо всіх вас (себто таких, що як автор статтї в 5 ч. „Буковини“ за 1887 р. говорить, що „так звана етимольоґічна правопись... не є історична, а своєвільна московська“): чи не є се ся сама етимольоґічна правопись і сей самий стиль, що його вживаємо ми всї“ Галичане в „Слові“, „Новім Проломі“ й инишх писаннях? „Языкъ чистый русскій“ — нема нї одного польонїзму, нї ґерманїзму. Не можна не признати, що сама мова, спосіб вислову й правопись в инших народів, прим. у польських письменників з 1790 й 1880—их років. Наші дїди й прадїди вчили ся з сього букваря грамоти, малолїтні дїти читали й розуміли, скільки могли розуміти, дідаскали, бакалярі і священики пояснювали незрозуміле молодшій братії, просвічували, скріплювали в вірі убогих духом; — але нїхто не ганив, що се писане „своєвільно по московськи“ й не клеветав, що вживаннє етимольоґічної правописи грозить народній самостійности й що вона грізна цїлости австро-угорської держави й ледви не всього католицтва“. Кінчить ся стаття щедрим розливом слів: „горе вам“. /36/



Про що Яків Головацький не вважав відповідним навіть згадати, ся сама „ПолЂтика свЂцкая“ стала для д-ра Франка предметом осібної інтересної статтї. По описї книжочки йде характеристика її як своєрідної енцикльопедії сього, чого вчили тодї в нас у народнїх школах. Хоч загалом „Букварь“ має церковний характер, — стоїть тут між иншим, — як і народня школа була тодї виключно в завідуванню церкви й духовенства або церковної служби та й писаний церковною мовою, одначе цїкаве се, що коли справа приходить до чисто світського сюжету, якому автор бажав ширшого поширення по між народом, — і його мова зближуєть ся у значній мірі до народньої мови або до сеї української лїтературної мови, що виробила ся в XVII стол. під пером Вишенського, Галятовського й инших“ 1).



1) Кіевская Старина, т. XXXII, стр. 284.



Замісць коментаря до біблїоґрафічної замітки про „Букварь“ подав д-р Франко коротку історію українського народнього шкільництва в Галичині в його початках, підчеркнувши сю важку боротьбу, яку прийшло ся звести свідомим представникам нашого народу за його істнованнє. Що торкаєть ся самого тексту „ПолЂтики“, писав д-р Франко: „Ся статейка перша й одинока сього роду робота в галицько-руській лїтературі, заслуговує на деяку увагу не тільки що до своєї мови, але й як зразок обичаїв тодїшньої де що освіченої части галицко-руського населення. Безіменний автор „ПолЂтики свЂцк—ої“ заявляє у самім заголовку, що його стаття „отъ иностранныхъ авторовъ вкратцЂ собранная“, але все таки, здаєть ся, що він головно наслідував польські /37/ взірці, хоч у деяких місцях прийдеть ся признати якусь степень ориґінальности“ 1).

Правда, що від найдавнїйших часів нашого старого письменства здобували собі елементи живої мови тим більше місця, чим більше світський і викликаний потребами щоденного життя був предмет поодиноких помяток української старої лїтератури. Все таки причина ріжницї меж мовою „ПолЂтики“ й решти „Букваря“ не ся, яку навів д-р Франко, тільки факт, що тут маєть ся справа передруку осібної самостійної річи.

По зорґанїзованню перед тим „Церковного Музею“, тепер „Національного Музею“ у Львові появив ся працею впорядчика сього Музею й теперішнього директора д-ра І. Свєнцїцького катольоґ старих друків, що дає менї змогу вказати на повних двайцять лїт вчаснїйший друк „ПолЂтики свЂцк—ої“. У віддїлї наших старих друків під ч. 503 переховуєть ся велика біблїоґрафічна рідкість 18° карток 12° з заголовком „ПолЂтика свЂцкäя co Йнострáнныхъ Äвторовъ вкрáце собрáнная. Младымъ приличная, всЂмъ же öбще благопотрéбная“ 2). Про істнованнє сеї брошури згадували вже перед тим аматори української книжної старовини. Заголовок „ПолЂтика свЂтска“, наведений Ант. Петрушевичем у „Хронологическ—ій росписи книгъ печатаныхъ въ типографіи Почаевской обители“ 3), вказував би, що тодї ще не бачив Петрушевич сього друку. Коли Яків Головацький давав своє доповненне до біблїоґрафії Ундольського, навів знов титул „ПолЂтика свЂтска“ з здогадом, що друк вийшов у Почаїві коло 1800 р. 4). Недокладність інформації з боку Головацького дала привід до далеко йдучих і нестійних слів д-ра Франка: „Про якесь осібне друге виданнє „СвЂцк-ої полЂтики“ без „Букваря“, яке міг би мати Головацький під рукою, не може бути й мови вже з сеї одної причини, що й він не мав цїлої каижки, але тільки уривок без заголовної картки та й сього уривка не описав, як було би потрібно“ 5).



l) Тамже, стр. 288.

2) Пор. д-р Іл. Свєнцїцький, Каталогь книгъ церковно-славянской печати. Жовква, 1908, стор. 155.

3) Ант. Петрушевич, Историческое извЂстіе о древней Почаевской Обители Чина Св. Василія Великаго и Типографія ея, съ росписью въ той печатаннымъ книгамъ (Галичанинъ, кн. 1, в. III і IV, Львів, 1863, стор. 173).

4) Як. Головацький, Дополненіе къ очерку славяно-русской библіографіи В. М. Ундольскаго, Спб. 1874, стор. 40 (ч. 203).

5) Кіевская Старина, т. XXXII, стор. 282.



Примірник „ПолЂтики“ в „Національнім Музею“ у Львові розвіває усякі сумнїви. Нє відворотній сторонї окладки з грубого бронзового паперу є записка: Probatio Calami. Libellus Exerticionum. Factus /38/ Ano Dni 1770 Decembris Д. З.“. Вистарчать порівняти характер букв у „ПолЂтиц—ї (пор. знижку першої сторони) і в передмові до зовсім певного почаївського друку з 1772 р. „Басней Талмудовыхъ“ і ствердити їх тожсамість, щоб признати „ПолЂтику“ почаївським друком. Сучасність записки дає підставу означити друк 1770 р.





II.

Нераз вказувано досї як у поодинокі почаївські друки другої половини XVIII стол. продирала ся слабша чи сильнїйша течія народньої мови в тодїшню славяно-українську лїтературну мову. Згадували за „НародовЂщаніе“, за проповіді Добриловського, за видання духовних вірш, поперед усього „Богогласника“. Одначе такі всї видання перевисшає широтою і глибиною течії народньої мови книжка, про яку вже в 1888 р. була друкована звістка саме в столїтте по її виході. Заголовок сього почаївського видання з 1788 р. „Książka lekarstw końskich oraz sposoby ratowania w chorobach bydła, owiec“, далекий від того, щоб українець шукав в сїй книжцї також памяток своєї мови. Примірник сеї дуже рідкої книжки має біблїотека варшавського унїверситету. Мав її у своїй біблїотеці і покійний наш історик Волод. Антонович, що написав про се Головацькому, а сей опублїкував вістку Антоновича в „ЗамЂткахъ и дополненіяхъ къ статьямъ г. Пыпина, напечатаннымъ въ ВЂстникЂ Европы за 1885 и 1886 годы“ (Вильна, 1888). Передмова до книжки писана по польськи, а на 9 стор. йде другий заголовок: „Книжиця для господарства, указующая, якъ ратовати въ хоробахъ всякую скотину, то есть: конЂ, воли, вЂвцЂ, козы, свинЂ, якъ бЂлити полотно, якъ боронити пашнЂ от саранчи, як ратовати ся от джуми, якъ губити гуселницю от капусти, якъ ловити рибу, якъ губити мыши и щурЂ, якъ ратовати скажени собаки, якъ ратовати людій, которихъ собаки скаженіи покусали, якъ ратовати человЂка, который не въ давномъ времени зъ ума зыйдетъ“. Далї ідуть по главам обіцяні в заголовку способи й богато инших господарських і лікарських порад — все друковане церковним письмом аж до сотої сторони. Потім сей самий текст передрукований другий раз „на западно-русскомъ языкЂ“ латинським письмом. Не без іронії дав замітку Головацький: „Галицкіе народовцы могли бы перепечатать эту замЂчательную книжку“ 1).



1) Як. Головацький, ЗамЂтки и дополненія, стор. 38.



Отсей ветеринарійно-лїкарський порадник і підручник доброго тону „ПолЂтика свЂцкая“ дають наглядне свідоцтво, як обставини щоденного життя викликували потребу книжки в живій народній українській мові або бодай у мові дуже близькій до народньої. Не могла її місця заступити нї церковно-славянська, ні якась инша славянська /39/ мова. Чи такий ветеринарійно-лїкарський порадник вийшов у простій мові з промислових понук якого спекулянта на заробіток, чи з ідейних мотивів, се не зміняє ствердження факту, що зайшла потреба книжки в народній мові. До того така річ як „ПолЂтика свЂцкая“, що вийшла на 18 лїт перед сим порадником, могла вже мати тільки ідейні цїли.

Ствердженнє ідейних понук при видаванню „ПолЂтики свЂцк-ої“ поможе вдати ся у здогад, хто міг спричинити її виданне. З сих часів відомий з інїціятиви й енерґічної працї по задуманому пляну Микола Шадурський. По скінченню богословських студій у Львові і по дворічних студіях на правничім видїлї краківської Академії він висвятив ся в 1751 р. на світського священика, про що довідуємо ся з передмови, написаної ним до львівського передруку цїкавої памятки нашого старого письменства „Іθика іерополітика“ з 1760 р. Став секретарем консисторії і ґенеральним прокуратором камянецької діецезії і протопресвітером катедральної церкви в Камінці Подільськім. 1760 р. був іменований надвірним судією при львівськім епископі а в 1761 р. став візитатором львівської дієцезії. На сім становищі довершив великого дїла — опису великої частини сїльських і міських наших церков з їх інвентарями, парохіяльних будинків і ґрунтів. Інтересу набирають сї описи ще більше тому, що в них замкнена велика сила свідоцтв про памятки нашої старовини й письменства й топографічних відомостей про поодинокі місцевости нашого краю.

І виданнє „Іθики іерополітики“ й візитації показують, що просвіта рідної країни лежала йому на серцї. При візитаціях мав добру нагоду приглянути ся близько життю нашого народу й неодно могло не подобати ся бувшому студентови правничого видїлу краківської Академії. І тут у першій мірі могла вдарити його потреба якоїсь більшої товариської оглади, в якій змалку мають виховувати й дїтей. Приписи такої оглади мали розширювати ся і поміж селянських дїтей, отож заходила потреба як найзрозумілїйшої мови. Таке розумованнє наводить мене на гіпотезу, що появу „ПолЂтики свЂцк—ої“ треба завдячувати інїціятиві Шадурського.






III.

Ще й тепер можна стрінути приписи доброго тону під заголовком „Polityk“. У сім значінню уживали сього слова від кількох столїть у Польщі й на українських землях. В одній різдвяній вірші — орації десь 20 й 30 р.р. XVIII в. згадуєть ся рівнож слово „полїтика“ в значінню доброго тону. Говорить ся тут, що


Не перестерігав другий і полїтики

Але разом у рот клав мяса по три штуки. /40/


Словарі польської мови приводять слово „polityka“ також у сїм значінню. Ось кілька прикладів: така to grzeczność tego grubianina! pfe! nie umie polityki! Або: то mi polityk, kiedy ja i sam czynię, co z moją jest wygodą i gosciom w tym wolność zostawuję. Або: Przez frantowką politykę złą intencją zdobią. Стаяислав Гераклїй Любомірський учив: Polityka uczy sabtelności w traktowaniu z ludźmi. А Вацлав Пороцкий стверджував: Poszedł grzech w politykę, w grubijaństwo cnota, w zbytek potrzeba, z męstwa stała się pieszczota“ 1).

У польськім письменстві, присвяченім вихованню малих дїтей (писання Злїчнера, Жабчица, Квятковского, Льоріхія й богато инших 2), ориґінальнім і перекладанім (головно в XVII в. з француської мови) стрічають ся також приписи для дїтей і молодих людей під заголовком „полїтика“. „Prawdziwa polityka ludzi szlachetnych“ (рівнорядні тексти француський і, польський), переложена з француської мови й видана у Варшаві 1754 р., не має нічого спільного з українським друком. Те саме треба сказати про „Plac polityki abo szkoła obyczajności“, яку видав Марлїяні в тільки щойно 1771 р., вже в рік по виході „ПолЂтики свЂцк—ої“.



1) Пор. Słownik języka polskiego Сам. Лїнде т. IV, Львів, 1858, стор. 309; Słownik języka polskiego ułożony pod redakcją Adama Krynskiego i Władysława Niedszwiedzkiego, Варшава, 1908, т. IV, стор. 537.

2) Згадати би з них про віршовану річ „Grobinu abo polityka jego, prostota obuczajow i sztuk rozmaitych nadzianą (Краків, 1637). Е се дуже вільний переклад твору Франца Дедекінда „Crobianus sive de morum simplicitate (1549). Переклад довершив Іван Гучий, що жив на дворі князїв Острозьких. Річ замітна на стільки, що приложена до обичаїв у Польщі. „Є тут правила доброго виховання, що відповідні для кожного молодика, а головно на панських дворах“ Mich. Wiszniewskiego Historya Literatury polskiej, Краків, 1857 (стор. 475 — 76). Ся думка повторена за Мацєйовским, що вважає се писанне дуже важним для пізнання тодішніх звичаїв й обичаїв. (Polska i Rus do pierwszej połowy XVII wieku, I (1872), стор. 267. Зазначу ще одну річ: Krzywodębski Adryan, Chłopic wyćwiczony (Краків, 1680, Люблин (без року) й Варшава 1759). Є тут 16 правил у шости віршах; при кожнім означено, кілько ударів має одержати хлопець, як не додержить правила. Ударів з 10 до 40. Брошура вказує, як треба заховувати ся цїлий день (К. Estreicher, Bibliografia Polska, XX, стор. 340).



Мої пошукування за польським жерелом українського друку зостались безуспішні. Що найбільше можу вказати на деякі випадкові анальогії, прим. між українським друком і „Radam-и pszyjacielsk-ими“ Івана Грабєньского (його книжка вийшла першим виданнем у Варшаві 1769 р., другим 1775 р.) Грабєньский радить рівнож „młodemu kawalerowi, udającemu się na świat“ бути обережним у мові, говорити мало та скромно, не розсівати новин і не вірити їм, заховувати повірений секрет, не обмовляти нікого, не говорити ніколи про себе самого, а як /41/ се необхідно, зробити з скромностію і коротко, бо говореннє про себе є дуже делікатною справою. Перестерігає також, щоб заховати чистоту, порядок і правильність 1).

Все таки можу вказати одно певне жерело „ПолЂтики свЂцк—ої“. В 1717 р. вийшло в Петербурзї „Юности честное зерцало или показаніе къ жітеіскому обхожденію. Собранное отъ разныхъ авторовъ. Напечатася повелЂніемъ царскаго велічества. Въ Санктъ-пітербурхЂ лЂта Господня 1717, февраля 4 дня“ 2). З початку книжки є азбука, склади, цифри й короткі моральні поучення з св. письма, потім решта переложена з якогось німецького підручника й містить у собі правила як поводити ся в товаристві і т. д. 3). Пекарскому не вдало ся віднайти ориґіналу, що з його переложено „зерцало“, одначе „не підлягає сумнївови, що його треба шукати в нїмецьких підручниках початку XVIII в., коли були в ходї Spiegel für die Bildung, Der goldne Spiegel й т. п. писання, що своїм заголовком нагадують петровське „Юности честное зерцало“. У француській мові подобні видання були ще в XVI в., прим. Miroir de la jeunesse pour former a bonnes moeurs et civilité de vie. Poitiers pour Pierre et Jean Moines freres 1519, in 16° 4).

В 34 ч. „Атенея“ за 1858 p. подав Афанасєв статтю „Школа свЂтскихъ приличій“. Тут порівнані російські підручники правил доброго тону для молодї: „Домострой“, „Вождь по жизни“, згадане „Зерцало“ й „Истинный другъ дух. юноши“, що вийшов уже в 1858 р. в Петербурзї. Афанасєв указав, що останнїй підручник був більше вимагаючим, нїж „зерцало“, бо тут допускав ся скромний й обережний вислів своєї думки, як що молодик не згодив ся у чім з старшим, а „Истинный другъ“ припоручав молодшому мовчати проти старшого 5).



1) З уваги на значну скількість у „ПолЂтиц—ї“ живих польонїзмів, польське жерело для неї можливе; передусїм знайдеть ся воно в шкільних приписах доброго тону. Не можу рівнож ствердити, чи мала який вплив „ПолЂтика свЂцкая“ на почаївське виданнє з 1772 р. „Ethologia czyli nauka dla młodzi szkolney“ (примірник у виленській біблїотецї).

2) П. Пекарскій, Наука и литература въ Россіи при ПетрЂ Великомъ т. II. Описаніе славяно-русскихъ книгъ и типографій 1698 — 1725 годовъ (Спб. 1862), стор. 382.

3) Тамже, т. І. Введеніе въ исторію просвЂщенія въ Россіи XVIII столЂтія, стор 178.

4) Тамже, т. II, стор. 382.

5) Тамже.



Друкованого примірника „Юности честнаго зерцала“ я не знайшов у львівських біблїотеках, але на щастє у „Національнім Музею“ є правдоподібно копія, яка в справі порівнання „Зерцала“ з „ПолЂтикою“ віддає сю саму прислугу, що й друк. Уже в заголовках одної й другої /42/ річи спостерігаємо одну спільну прикмету, як „ПолЂтика свЂцкая“ „от иностранныхъ аvторов вкратцЂ собранная“, так і „Юности честное зерцало или показаніе к житейскому обхожденію собранное отъ разныхъ аvторовъ“.

Що до удержування поодиноких частей тїла, дає „Зерцало“ такі правила: „И сія есть не малая гнусность, когда кто часто сморкаетъ, якобы в трубу трубить или громко чхаетъ, будто кричить и тЂмъ в прибытіи другихъ людей илі в церк†дЂтей малыхъ пужает и устрашаетъ“ (196). „Такожи зЂло не пристойно, когда кто платком или перстомъ в носу чиститъ, якобы мазь какую мазалъ, а особліво прі другіхъ честныхъ людехъ“ (19 б). Крім того „млады отроки не должні носомъ храпеть и глазами моргать и ніже шЂю и плеча якобы из поватки тресті и руками не шаліть, не хватать илі подобно неістовство не чінить, дабы отъ издЂвокъ не вчінилосъ в правду повадки и обычаи ибо такия припяться повадки младого отрока весма обезъобразятъ і остыжаютъ такъ, что потомъ в домЂхъ ихъ пересмЂхая тЂмъ дражнят“ (12 а). Рівнож „никто честно воспитанный возгреи в носъ не втягаетъ, подобно какъ бы часы кто заводилъ, а потомъ гнуснымъ образомъ, какъ выше упомяяуто, пристойнымъ способомъ испражняетъ и вывергаетъ“. Забороняєть ся „рыгать, кашлять и подобныя такія грубыя дЂйствія в лицЂ другого“ не робити (19 а).

При столї „не прилично имъ (хлопцям) руками или ногами по столу вездЂ колобродить, но смирно ести, а вилками и ножикомъ по торЂлкамъ, по скатерти или по блюду не чертить, не колоть и не стучать, но должни тихо и смирно прямо, а не исбоченясь сидЂть“ (4 б). Коли „в бесЂдЂ или в комъпаніи случится в кругу стоять илі сідя при столЂ или между собою розговаривая или с кЂмъ тонцуя, не подлЂжитъ нікому неприлічнымъ образомъ вкругъ плевать, но на сторону, а ежели в каморЂ, гдЂ много людей, то прійми харкотіны в платокь, а такъ невЂжлівымъ образомъ в каморЂ или в церкви не мечи на поль, чтоб другим от того не згадить или отъити для того к сторонЂ (илі за окошко выброси), дабы нікто не видалъ и подотри ногами такъ чисто, какъ можно“ (18 б, 19 а).

Є навіть осібний роздїл з поученнєм „како младый отрокъ долженъ поступат, когда оный в бесЂде с другими сидить“. Тодї треба держати себе „в порядке“ після такого правила: „В первыхъ обрежъ свои ногти, да не явится, якобы оныя бархотомъ обшиты, умой руки и сяди благочинно, сиди прямо и не хватай первый блюдо, не жери какь свинія и не дуй въ ушное, чтобъ вездЂ брызгало, не сопи, егда яси, первый пій, будь воздержанъ и бЂгай піянства, пій и яждь, сколько тебЂ потребно, в блюдЂ будь послЂдній, когда что тебЂ предложатъ, то /43/ возми часть из того, протчее отъдай другому и возблагодари ему. Руки твои да лежить долго на торЂлке, ногами не мотай, когда тебЂ піть, не утирай (рта) губъ рукою, но полотенцом и не пій, пока еще пищи не проглотилъ, не облизывай перстовъ и не грызи костей, но обрЂжъ ножемъ, зубовъ ножемъ не чисти, но зубочисткою и одною рукою прикрой роть, когда зубы чистишъ, хлЂба, пріложа к грудямъ не рЂжъ, Ђшъ, что пред тобою лЂжит, а индЂ не хватай. Ежели перед кого положить хощешъ, принимай перстами, какь нЂкоторые народы нынЂо быкди. На Ђду свою не чавкай какь свинія и головы не чеши, не проглотя куска, не говори, ибо такъ дЂлают крестьяне; часто чихать, сморкать і кашлят не пригоже. Когда яси яйцо, отрЂжъ напредь хлЂба и смотри, чтобъ при томъ не вытекло і яждь скоро, яишнои скорлупы не разбивай и пока яси яйцо, не пій. Между тЂмъ не замарай скатерти и не облызивай перстовь около своеи талерки, не дЂлай забора из костей, корокъ, хлЂба и протчего. Когда престанешъ ясти, возблагодари Бога, умой руки и лицЂ и выполощи роть“ (20 б — 21 б).

Що тичить ся поводження в товаристві „Зерцало“ передусїм каже як поводитись з родичами. Їх повинні мати дїти в великій пошанї. Як родичі приказують що дїтям, вони мають „всегда шляпу в рукахъ держать, а пред ними не вздЂвать“. Не можна сїдати коло них нї скорійше від них, „при нихъ въ окно всЂмъ тЂломъ не выглядывать, но все потаеннымъ образомъ великимъ почтеніемъ, не с ними в радь, но немного уступя позади оныхъ к сторонЂ стоять“ (Заб). Також „у родителей рЂчей перебивать не надлЂжит и ніже прекословить и другихъ ихъ сверстников в рЂчи не впадать, но ожидать, пока они выговорятъ, часто одного дЂла не повторят, на столъ, на скамъю или на что иное не опіратся и не быть подобнымъ деревенс-му мужику, которой на солнце валяется, но стоять должни прямо“ (4 а). Без питання не говорити, як прийдеть ся їм говорити, не „с сердца или с задору говорить, не якобы сумозбродъ“, а все, що говорять, має бути правдою без додатків і недомовлень (4 аб).

Як родичі або хтось инший запитає, мають їм відповісти зараз і „не смЂхомъ дЂлать, якобы ихъ презирая и не слушая ихъ повелЂния и слов, но исправно прімЂчать все, что имъ говорено бываетъ, а многожды назадъ не бЂгать и прежняго паки вдругорядь не спрашивать“ (5 аб). З людьми треба говорити ввічливо, чемно, розумно, „не много говорить, потомъ слушать и другихъ рЂчи не перебивать, но дать все выговорить и потомъ мнЂние свое, что достойно, предьявіт“. При сумних звістках треба бути сумним і висловити співчуттє, при веселих веселим. Як хто хоче поради, дати йому її, а заховати тайну (5 б, 6 а).

Себе нї не хвалити нї не понижати й соромити, не вивисшати /44/ без потреби свойого роду, від инших треба ждати похвали (6 б) 1). Приставати тільки з чесними людьми, а як від отрути і зарази втїкати перед легкодухами та нечесними (9 а).

Хлопець має бути „весма учтивъ и вЂжливъ, какъ в словахъ, такъ и в дЂлахъ на руку не дерзокъ и не драчливъ, также имЂетъ оной стрЂтившаго на три шага не дошедъ и шляпу приятнымъ образомъ снявъ, а не мимо прошедши назадъ оглядоваясь поздравлять, ибо вЂжливу быть на словахъ, а шляпу держать въ рукахъ не убыточно, а похвалы достойно и лутче, когда про кого говорятъ: онъ есть вЂжливъ, смиренный ковалеръ і молодець, — нежелі когда скажуть про которого: онъ есть спЂсивый болванъ“ (10 б). Як прийдеть ся з ким говорити, не мають „притворять и ніже задомъ къ кому обращатся, пока кто говорить“, бо се „признакъ гордости и непочитанія“ (16 б). Одначе з другого боку „никто не імЂетъ повЂся голову и потупя глаза в низь по улицЂ ходить или на людей косо взглядовать, но прямо, а нє согнувшисъ ступать и голову держать пряможъ, а на людей глядеть весело и пріятно с благообразнымъ постоянствомъ, чтобъ не сказали: онъ лукаво на людей смотритъ“ (17 а).

Як хтось запитає про щось, то „надлЂжитъ тебЂ отозватца и дать отвЂтъ, какъ пристойно, а не маши рукою и не кивай головою или инымъ какимъ непристойнымъ образом на подобіе нЂмыхъ, которыя прізнаками говорять или весма нікакои отповЂди не дають“ (19 б). На вулицї і в церкві не дивити ся людям в очи, „якобы изъ ихь насквозь кого хотЂлъ провидЂть и ніже вездЂ заглядоватся или роть розіня ходить яко ленівый оселъ“ (20 а). Поздоровляючи кого, „долъжно не головою кивать и махать, якобы от поздра(вля)емаго взаімно чести требовать, а особливо будучи далеко, но надобно дожидатися, пока ближе вмЂстЂ соідутца; нежели другой тогда взаимной чести тебЂ не отдастъ, то опосле его никогда впредь не поздравляй, ибо честь есть того, кто тебе поздравлялъ, а не твоя“ (20 а).

В „Зерцал—ї“ є також правила; „коімъ образомъ імЂетъ отрокъ поступать между чуждыми“ (21 б — 23 а), а потім „ДЂвическія чести и добродЂтелей вЂнецъ“ (23 а — 29 б).



1) В „Зерцал—ї) стоїть: Никто себя самъ много не хвали и не уничижай, (не стыди) и не срамоти и ниже дЂла своего возвеличивая разширяй болЂ, нежели какъ оное въ подлинномъ дЂйст†состоитъ, и никогда роду своего и прозванія без нужды не возвышай, ибо такъ чинятъ люди всегда такия, которыя невдавнЂ токмо прославились. Як хто хотїв би заперечувати, що „Зерцало“ одно з жерел „ПолЂтики“, зводить порівнати з підчеркненими словами отсей текст з „ПолЂтики“: Не хвали себе, анЂ уничижай, анЂ срамоти, ниже дЂло свое албо имня алб родъ возвышай, бо такъ чинять тилко тіи, котріи не давно прославилися. /45/



Коли зважити, що „Зерцало“ мало кілька видань, не тяжко було зазнайомити ся з одним примірником укладачеви „ПолЂтики“. При деяких спільних правилах є межи „Зерцалом“ і „ПолЂтикою“ і значна ріжниця в будові і самих правилах. У „Зерцал—ї“ стрічають ся повторення, роздїлені правила поміж оба поли, мають ся на увазї панські дїти і на кожній ступенї страшить ся їх поводженнєм „деревенскихь мужиковъ“, що більше не рідко звязане з тим тривіяльне порівнаннє, а в „ПолЂтиц—ї“ того всього нема. Нема й згадки про крадіж, пянство і подібні проступки, перед якими перестерігає „Зерцало“. „ПолЂтика“ була підручником доброго поводження для усякої дїтвори без ріжницї стану, скорійше навіть для селянських дїтей, нїж инших. Виклад автора лагідний і не вважачи на демократичні цїли поважний, чого не можна сказати про „Зерцало“. Найправдоподібнїйше була призначена „ПолЂтика свЂцкая“ для шкільного вжитку по сих наших школах, де вдержала ся українська викладова мова.





IV.

Але хоч як шукати б жерел „ПолЂтики“ (здаєть ся треба повірити її твердженню у заголовку, що вона зібрала з ріжних авторів) можна з певністю припустити, що якась частина приписів узята з щоденного життя. І на скільки вона являєть ся зразцем українських тодїшнїх товариських звичаїв, на стільки цїна її як історичного документу. Для мене вона цїкава передусїм тим, що являєть ся на двайцять лїт ранїйшою появою від додатку „Букваря“ з 1790 р., а далї майже чистою народньою мовою, на скільки інтелїґент хотїв бачити її книжною, лїтературною. Польонїзми не дивні і при тодїшніх обставинах, польській школї і польському дусї, самозрозумілі. Тяжко ще народній мові запанувати вповнї у друкованій книжцї, але який величезний ступінь представляє „ПолЂтика“ в порівнанню з иншими нашими друками XVIII в. й сими шкільними підручниками, якими мучено українських дїтей при кінцї XVIII й в першій половинї XIX в. 1).



1) В порівнанню з мовою „Правилъ школныхъ для училищъ парафіалныхъ въ діецезіи перемиской“ (Львів, 1817) мову „ПолЂтики“ можна назвати вповнї народньою. Ось які два перші правила роздїлу „О захованіи ся въ школЂ“: 1. ДЂти! майте всегда вашя спряты школния в порядку и на поготовію, не псуйте я, но чисто соблюдайте. 2. Токмо до науки потребныя съ собою берить; ножа и леніи без выразнаго дозволенія учителя до школы носити не належить. Або перший параґраф „О захованіи ся кромЂ церкве и школы“: В дни недЂлныя и урочистыя зъ дому до церкве идуще, заховуйтеся скромне и обычайне. Такожде назадъ повертайте.



У моїх „Матеріялах до історії української піснї і вірші“ знайде місце одна невеличка збірочка духовних віршів, видана найправдоподіб-/46/нїйше для ужитку місіонарів XVIII в., де подибують ся і такі ґраматичні форми, як: отець, мойого, свойого, свого і т. д. Священичий стан і звязане з сим призвичаеннє до церковно-славянської мови авторів сих вірш позначило таки свій сильний слїд у церковно-славянїзмах. Подібно, маєть ся справа також і з „ПолЂтик—ою свЂцкою“, де польонїзми й церковно-славянїзми треба пояснювати сим самим способом.

В 1790 р. передрукували видавцї „Букваря“ „ПолЂтику“ з дуже незначними змінами. Як що моя гіпотеза, що приписує інїціятиву до видання „ПолЂтики“ Шадурському, а зложенне її людям з його кружка, мала б підставу вдержати ся, передрук „ПолЂтики“ при „Буквар-і“ з 1790 р. дуже легко пояснити. Примірники „ПолЂтики“ до 1790 р. розійшли ся, а популярність книжочки й призвичаєннє до неї не дозволяли видавцям „Букваря“ з 1790 р. поробити в ній більші зміни. Завдяки тому ріжнить ся мова „ПолЂтики“ від мови инших складових частин „Букваря“ з 1790 р.

Вкінцї даю передрук сеї невеличкої книжочки з 1770 р., подаючи у замітках відміни передруку з 1790 в. на підставі примірника „Букваря“ крилошанської біблїотеки в Перемишлї, а за випозиченне „Букваря“ до біблїотеки Наукового товариства ім. Шевченка у Львові для пороблення відмін тексту складаю щиру подяку Впов. Мітратови Подолинському.






* * *



ПолЂтика свЂцкая от иностранныхъ Аvторовъ вкратцЂ собранная. Младымъ приличная 1), всЂмъ же óбще благопотребная.


Глава, а̃.

О пристóйном уложеню тЂла.


а. Тримайся просто, чи то стоишъ, чи сЂдишъ, чи клячишъ, голову трохи наклонену маючи на передь 2), еднáкже не скривляй áнЂ в праву, анЂ в лЂву сторону. Не обертай головы легкомыслне и плохо, але если треба, оберни зволна 3).

б. Не морщ чела, а тим барзЂй носа. Если молчиш, не май (1б) устъ отвореныхъ, анЂ стискай, губь 4) барзо. Нехъ не буде тварь твоя надь 5) потребу смутна, гнЂвна, удивляющая ся, албо 5—6) збитъ весела, но старай ся, абы з повагою веселость, з смЂлостію спокойность злучена была.

г, Не стрЂляй очима тамъ и самъ, але подлугъ звичаю низпущени май. НЂ на кого не поглядай окомъ кривымъ, погоржаючимъ и пишнымъ. Коли з кимъ говоришъ, не диви ся на лице его (але нижше персей), особливе, если з такимъ, котрогось шанувати повиненъ, албо з особою иншого полу розмовляешъ.



1) Прилична. 2) Зволна. 3) Передъ. 4) Губъ. 5) Надъ. /47/



д. Руки, если порожнЂи, (2а) тримай спокойне передь собою, а не по задъ себе, анЂ въ кЂшеняхъ, и вистерЂгай ся пилно рухати раменами, лопатками и росправляти 1) без потреби руками.

е. Без 2) слушной потребы не стирай рукъ, не мацай ся по бородЂ, по лицЂ без потребы, анЂ руками тихъ частей тЂла дотикай ся, котрим завше покрытымъ быти приналежитъ 3).

з. Пазногти не обрЂзаніи и неумитіи носити гнусно есть, а потом огризати албо обрЂзовати при людяхъ честныхъ барзо непристойно.

з. Сидячи тримай ноги просто, крЂпко, ногу на ногу не закладай анЂ розставляй. (2б) анЂ далеко от себе протягай 4), а коли стоишъ, ноги передь 5) ногу не виставляй.

и. Не чини великого 6) шуму витираючи носъ: до того заживай, хустки завше, а вичистивши носъ, не зазирай въ хустку.

θ. ВистерЂгай ся як можешъ, кЂханя, кашляня голосного барзо и отдиханя такого, щобы могли иншіи чути.

і. Не крути головою, коли говоришъ и не чини примЂровъ, то есть знаковъ, якобы присвЂдчаючи за кождымъ словомъ вимовлянымъ 7), албо що чуешъ.

я. Не тикай ся без потребы (3а) шіи, пояса, рукавиць 8) и иншихъ вещей, Не заламлюй 9) палцовъ, анЂ витягай з составовъ, анЂ ихъ заживай накшталтъ палцатовъ, що до бубна заживаютъ. На конецъ стоячи тримай ся на ногахъ крЂпко.

ы. Заховай пристойную хендоґость суконь, еднакъ же без жаднаго пристрастія, котрое по себЂ покажешъ, если часто поглядаючи на нихъ. безъ потребы що. разъ будешъ поправляти на собЂ.




Глава, б̃.

О способЂ захованяся при столЂ.


а. СЂдячи у столу, есть рЂчъ барзо непристойная, спирати локтЂ на нЂмъ албо локтями тручати другихъ.

б. И то не полЂтична 10) розваляти ся и ростягати на столцЂ, драпати ся, кивати ногами, на ту и на ту сторону що разъ поглядати.

г. Ест рЂчь барзо немилая другимъ и не пріемная кашляти, плювати и носъ витирати при столЂ: если еднакъ без того не можна ся обойти, заслони ся серветою любъ хусткою, особливе витираючи 11) носъ, и въ томъ всЂмъ вистерЂгати ся 12), абы не голосно.



1) Розправляти. 2) Безъ. 3) Принадлежитъ 5—6) албо. 4) ПротЂгай. 6) Предъ. 6) Великаго. 7) Вимовленымъ. 8) рукавицъ. 8) Заламляй. 10) ПолЂтика 11) Витераючи 12) Вистерегайся. /48/



д. Есть противъ полЂтики розвивати сервету перше, нежели розвине той, хто есть старшый у столу.

(4а) е. Есть знакъ лакомого и недобре вихованого стрЂляти очима на всЂ стороны албо приглядатися особамъ албо потравамъ передъ собою поставленымъ.

ж. При столахъ, при котрыхъ звичай есть бесЂдовати, вистерЂгайся говорити, маючи уста полніи.

з. Мовъ мало и ростропне: а найбарзЂй стережися показатися гнЂвнымъ на кого при гостяхъ.

и. При чужомъ столЂ не виривайся краяти мяса албо частовати иншихъ, если въ томъ дому не маешъ поваги особлившои 1) албо если тя господарь о тое не проситъ, (4б) хиба если з такими сЂдишъ, з котримъ 2) маешъ поуфалость.

і. Ђжъ помалу, не клади въ губу другаго куса, першого 3) не полкнувши: анЂ такъ великого 4), котримъ бысь наполнилъ уста.

к. Не схиляй.ся надь 5) потраву, але но 6) трохи наклонися, если що рЂдкого Ђшъ, и заразъ знову випростуйся. Вистерегайся также чого на обрусъ албо на себе пролляти.

л, Есть то власность лакомаго з тимъ ся освЂдчати, же маешъ склонность до потравъ делЂкатныхъ албо и самимъ дЂломъ тое показовати, избираючи лучшыи, албо протягати 7) руку до полу(5а)мисковъ далекихъ от себе, албо мовити о томъ без потребы, албо показовати по собЂ, жесь не контентъ з Ђдла и напою.

м. Не пій россолу з чары, любъ 8) талЂрки, бо то есть 9) грубіаньска.

н. Не висисай шпЂгу з костей анЂ оглодуй кости.

о. Не мляскай 10), жуючи албо пючи. Не пій отдихаючи. Не лупай костей ножемъ любь 9) зубами.

п. Есть непристойна руками брати мясо, если на тое маешъ вилки: албо хлЂбь 11) тлустими руками. Обтерти перше треба руки, до хлЂба беручи ся (5б).

р. Не мочай анЂ мяса анЂ хлЂба въ полумиску. Не мЂшай килка потравъ вкупу. Не частуй другого тимъ, чогось уже самъ скоштовавъ.

с. Кости и ости з рибы, и скоринки 12) з фруктовъ, на краю талЂрки складай, а не на обрусЂ, и под стол не кидай, абыся о 13) нихъ пси не покусали. Костокъ з фруктовъ любь 9), що колвекъ не випліовуй на тарЂлку, але з устъ въ руку тихо випустити 14) и потомъ на тарЂлку.



1) Особлившой. 2) Котрими. 3) Першаго. 4) Великаго. 5) Надъ. 6) Ено. 7) Потягати. 8) Естъ. 9) Любъ. 10) Мляцкай. 11) ХлЂбъ. 12) Скорки. 13) От. 14) Випусти. /49/



т. Не край хлЂба спершися на тарЂлку албо обрусъ, бо то не хороше: не обдирай скоринки з хлЂба, бо то рЂчь непристойная 1).

(9а) Шпетна есть зливати россолъ з полумиска в ложку: а витирати хлЂбомъ есть знакъ лакомства.

у. Коли подаютъ трунокъ до напою, бери з стороны подлЂишей, если будешъ з особами не равними себЂ въ достоинствЂ.

х. Не пій нЂґди, маючи що въ устахъ: утри уста перед питіемъ и напившися.

ц. Перестань Ђсти, если другіи перестали: овшемъ упереди въ томъ иншихъ, сли суть над себе годнЂйшіи.

ч, Не утирай серветою поту з лица, анЂ носа, анЂ тарЂлки.

ш. Не вистерЂблюй 2) зубовъ (6б), анЂ вимивай устъ при столЂ и при другихъ.






Глава, г̃.

О хожденіи.


а. Не ходи збитъ спЂшно, анЂ збитъ по малу, анЂ величаво, анЂ плохо, але мЂрне и з повагою себЂ належитою.

б. Идучи не горбся, не кивай собою, не звЂшай рукъ не стукай велми ногами о землю, не волочи ногъ за собою. Идучи на сходи, по одному ступай.

г. Не смЂйся и не говори самъ до себе. Мимоидучи не зривай фруктовъ, цвЂтовъ албо листовъ въ улицЂ огорода того, въ котромъ прохожаешся.

(7а) д. Если ходишъ з такою особою, котруюсь шановати повиненъ, не застановляйся, тилко тогда, когда она станетъ; не випережай ей; не обертайся перше, нЂжъ она, и то такъ, абись ся тиломъ не обернувъ.

е. З 3) особою високаго сана не прилично есть ити рЂвно, але потреба зоставатися на полъ крока за нею, такъ еднакъ, абы могла чути мову твою!



1) Обрусъ, бо то рЂчъ непристойная. 2) ВитерЂбляй. 3) Зъ.



ж. Зъ рЂвнею себЂ ходи рЂвно, не обертайся завше перше и не застоновляйся часто, хибаби того потреба была.

з. Если килкохъ рЂвня себЂ (7б) въ купЂ прохожаются, полЂтика потребуе, абы тіи, котріи въ серединЂ были цофнулися на стороны доходячи конца улицы или будинку, а середины уступили тимъ, котріи по бокахъ были: що и тіи повинни учинити, отправивши свою колЂй.

и. Если ся прохожаешъ з двома рЂвними себЂ въ годности, над котрыхъ ты годнЂйшый, обертайся разъ до едного, другій разъ да /50/ другого; если зась не рЂвня они, частЂй до годнЂйшаго. Тіи, що по бокахъ, до того, що въ серединЂ, и з нимъ разомъ мають обертатися.

і. Если особа годнЂйшая, (8а) з котрою забавляешся, з кимъ иншимъ особно розмовляетъ, отступити 1), абысь не чувъ, що говорятъ, ежели каже приступити, приступити з ушанованіемъ. Если тя проситъ, абысь о рЂчи, о котрой мовятъ, открывъ свое разумЂніе, мовъ острожне и мало, не сопротивляйся упорне 2) напротивъ разумЂнія того, з котрымъ еси въ компанЂи.

к. ПолЂтика каже годнЂйшому старшого уступати мЂсця.

л. Если прохожаешся з кимъ далеко от тебе достойнЂйшымъ, а той сяде, стояти потреба, азкъ поки (8б) каже сЂсти, того еднакъ за першимъ росказомъ не чинити, хиба за другимъ, и то на подлЂйшомъ мЂсцЂ.





Глава, д̃.

Як приналежитъ 3) з людми обходитися.


а. Кланяйся особамъ над тебе достойнЂйшымъ приходячи къ нимъ и отходячи. Тойже уклонъ тимъ нижшый 4) быти повиненъ, имъ тіи особы, котрымъ кланяешся суть честію 5) от тебе вышшіи.

б. Виходи противъ особамъ годнимъ, хотябы рЂвным тебЂ, если въ гостину до тебе приходятъ, заразъ, якъ тилко довЂдаешся о ихъ приходЂ. Тое учинивши, и до будинку (9а) запросивши, проси сЂсти на честнЂйшомъ мЂсцЂ. И потомъ отходящихъ вивести ажъ за браму. И если не пЂшо чекати, поки всяде на коня чили возъ, такъ поклонъ учинивши, назадъ повертай.

г. Не всЂдай на коня, анЂ на возъ при особЂ над тебе годнЂйшой, у котрой гостивесь, але належитъ почекати, поки отиде 6).

д. Встань, если до тебе хто приближается хотячи з тобою бесЂдовати, хотябы бувъ рЂвня тобЂ.

е. Не входи нЂґди з накритою головою до дому годнаго кого, але за порогомъ открый.

ж. Не проси нЂґди старшого от тебе, абы накрывъ голову, и своей не накрывай, ажъ онъ накрые и тебЂ роскаже: анЂ збороняйся упорчиве накрыти, если разъ и другій каже, з рЂвнею своимъ привитавшися и попросившися взаемне, волно 7) разомъ накрити.

з. ГрЂшитъ противъ обычаемъ добрымъ 8), хто не прошеный першое засЂдае мЂсце, альбо 9) упорчиве не хоче тамъ сЂсти, где просятъ. Въ дому своемъ першого, хотя рЂвнЂ себЂ, належитъ уступати мЂсця.



1) Отступи ты. 2) Упорчиве, 3) Принадлежитъ. 4) нижшій. 5) vacat. 6) не отиде. 7) Волно. 8) добримъ, 9) албо. /51/



и. Если значне над якую особу не естесь годнЂйшый, не повиненесь допускати, абы (10а) мала передъ тобою стояти з одкритою головою, не просивши абы ю накрила. Ростропность также потребуе не примушати особы далеко от тебе подлЂйшой, абы накрыла 1) голову, бо того (знаючися до своей повинности) не може учинити.

θ. ПолЂтика того потребуетъ, абы уступати з дверей и иншыхъ 2) тЂсныхъ мЂстъ, если туди особа якая годная проходитъ. На сходахъ вигоднЂйшаго уступати 3) мЂсця.

і. Если особа зацнЂйшая хощетъ мовити з тимъ, з кимъ ты забавляешся, забирати ся уступити, если не (10б) роскаже зостати.

аі. Если особа годнЂйшая прійде на тое мЂсце, где ты знайдуешся, встань и стой поти, поки она не усяде и тебЂ сЂсти каже. При нЂй потреба перестати от дЂла и розмовы, котрую зачавесь.

бі. Не отворай нагле дверей, входячи до будинку, особливе, если в томъ дому суть особы, котрыи 4) шановати принадлежитъ; тогожся вистерЂгай и виходячи з дому.

гі. Если кто знакомитый при себЂ каже сЂсти, избирай нижшее от него мЂсце; еднакъ же не хотЂти упорчиве и близко 5) его, коли каже, сЂсти есть рЂчь 6) непристойна.

(11а) ді. Розмовляючи з особами учтивими, не спирайся, анЂ збитъ близко 7) приближай ся, але на крокъ от нихъ быти приналежитъ.

еі. Не питай особы надь тебе годнЂйшой, якъ ся мае? хиба бы хора была.

зі. Если не умЂешъ лЂкарской штуки, не одважъ ся радити лЂкарства того и того хорому, котрого навЂжаешъ, анЂ пулсовъ мацай, если не маешъ надъ кимъ 8) власти; а особливе иншого полу особь 9) нЂґди не тикай ся.

зі. Не тягни за сукню албо за плащъ кого, з кимъ хочеш розмовляти, анЂ здалека не кличъ, чи то сло (11б) вами, чи мЂґами, если есть особа чести годная, але иди до ней. НЂґди не сказуй рукою на того, о комъ мовишъ,

иі. Не переглядай, анЂ ся тикай паперу, книжок, инших 10) подобнихъ вещей чужихъ без позволеня его; анЂ зазирай въ то, що хто особно читае.

θі. ВистерЂгай ся, абысь нЂґди не дрЂмавъ тогдЂ, коли другіи розмовляютъ, абысь не сЂвъ, если другіи стоятъ абысь не ходивъ, если иншіи стоятъ, абысь не поступавъ, если другіи застановлятся. Не души блохи албо иншого робака при другихъ.



1) накрывала, 2) иншихъ, 3) уступай, 4) которыи, 5) блиско, 6) рЂчъ, 7) не вЂдаешъ, 8) нимъ, 9) особъ. 10) и иншихъ. /52/



к. При другихъ хотя рЂв(12а)ныхъ тебЂ, не обертай ся тилом до огня, коли свЂтит ся на комЂнку и если другіи при огни стоят, без потреби не поправляй и уступи з охотою тымъ, котріи хочутъ грЂтися.

ка. ПолЂтика не позволяе роззувати ся 1) при другихъ чести годныхъ 2) и грЂти ногы.

кв. Не кихай, анЂ плюй пред другихъ, але на сторону обернутися, не викидати слины далеко от себе албо на стЂну, анЂ чрезъ окно на улицу; а тое, що сплюнешъ, затри ногою.

кг. ВистерЂгай ся позЂвати, коли з другими розмовляешъ; и если от того не можешъ удержатися, то (12б) тихо и не говори на той часъ и закрый ся рукою албо хусткою, обернися на сторону.

кд. Хотячи що подати албо одобрати от другого з далека не витягай руки, попередъ старшою особою, але по за тою 3). Переходячи также з едного мЂсца на другое, не преходи попередъ особами честными хибаби потреба примусила, и то проси о позволеніе.

ке. Не бався довго у тихъ, котрыхъ навЂжаешъ, особливе у хорыхъ албо у тихъ, котріи собЂ часъ много шацуютъ. Якіи суть особы побожніи, пилнующіи науки и забавніи. Из такими мовити (13а), що потреба, коротко, виразне, без церемонЂи.

кз. ВистерЂгайся церемонЂй змишленыхъ 4) и збытечныхъ; вистерЂгай ся подхлЂбства. Въ церемонЂяхъ зась потребныхъ стосуйся до звичаю мЂсця, часу и особы.






Глава, е̃

О мо†и розмовахъ.


а. Говорити не збитъ сквапливе, анЂ збитъ помалу, голосомъ мЂрнымъ, не високимъ, анЂ такъ тихимъ, як бы тіи, з котрыми розмовляешъ 5), не могли чути.

в. Старатися 6), абы не мовити попростацку; вистерЂгатися словъ плохихъ и такихъ, що двояко могутся (13б) розумЂти, а до рЂчей непристойныхъ стосоватися.

г. Заховай завше пристойность и помЂркованіе 7) въ словахъ жартовливыхъ (котрыи часомъ могутся мовити для розвеселеня умыслу), абысь не впавъ въ непомЂркованіе тихъ, котріи за звичай въ розмовахъ своихъ не маютъ статку, але все въ смЂхъ обертаютъ, якіи суть, блазнове надворніи, фЂґлями и мовою, непристойною, учинками годными смЂху, а що горше, же часомъ смЂючися и святыя рЂчи албо уломность людскую осмЂваютъ.



1) роззуватися, 2) годнихъ, 3) тую, 4) змисленых. 5) В друцї: рЂзмовляешъ, 6) старайся, 7) помЂркованіе. /53/



д. Не смЂйся без причины: (14а) и зъ причины если смЂешся, не смЂйся голосно; не вищирай зубовъ.

е. Въ розмовахъ порочныхъ не розтирай над потребу мовы, анЂ желай того, абысь ся показавъ мудримъ въ словЂ.

s. Не примовляй нЂкому ущипливими словами, горделивыми, албо кого понижаючими, овшемъ завше показуй способомъ мовы твоей покорнымъ и ростропнымъ, же шануешъ тихъ, з котрыми розмавляешъ 1), особливе если суть особы поважніи и над тебе годнЂйшіи. При нихъ наветъ потреба стримати себе от знаку гнЂва и лаяня подручныхъ своихъ (14б).

з. Пристало, абысь самъ о себЂ рЂдко що мовивъ и о томъ, з чого бы похвала тобЂ могла быти. А если прошеный будешъ, абысь що о себЂ сказавъ, учинитъ тое въ килку 2) словахъ, покорне и скромне, не понижаючи иншихъ и себе надъ инихъ не вивышшаючи 3).

и. Велми не пристало мовити о рЂчахъ нестосуючихъ ся до часу и особъ, якъ то о рЂчахъ смутныхъ под часъ охоты, о подлыхъ и плохихъ въ компанЂи особь розумныхъ и учоныхъ, о субтелныхъ и высокихъ между простими и неуками.

о. Хотячи мовити о инте (15а) ресахъ якихъ, не заживай довгой розмовы и тогдЂ зачни мовити, коли видишъ способность; вистерЂгайся едно повторати.

і. Не мовъ о рЂчахъ твоихъ приватныхъ и домовыхъ, хиба бы з пріятелемъ щирымъ албо просячи о пораду 4).

аі. Въ кождомъ дискурсЂ, чи то о интересахъ, чи о иншихъ рЂчахъ, вистерЂгай ся розтирати мовы над потребу, особливе если матеріа мовы не есть значная албо домышляешся, же не барзо подобается другимъ.

ві. Мовячи о якой рЂчи, не домагайся, абы присвЂдчали тобЂ, мовячи: албожъ я (15б) неправду мовлю: и не важся торкати локтем того, котрого о що питати хочешъ.

гі. Не выявляй того, от кого чувесь то, що кажешъ; хиба бысь бувъ певный, же той, хто тобЂ сказавъ, не будетъ о то жалковати.

ді. Наветъ з рЂвными себЂ мовъ скромне и до матеріи, о котрой мовится; не говори збитъ много не будь подобенъ тимъ, котрымъ языкъ якъ на коловротЂ.

еі. Не переривай мовы тымъ, котріи зачали говорити але слухай и не забавляйся чимъ иншимъ, хибабы того треба была, и то просити о позволепіе компа(16а)нЂи, еслись не старшій над нею.



1) розмовляешъ, 2) въ килку, 3) не вивышшай. 4) Так у первіснім друцї у передруцї поправно: пораду. /54/



зі. Межи килкома будучи, не виривай ся першій з своимъ зданіемъ въ той матеріи, котрая до розмовы подана есть, хиба ажъ попросятъ о тое, если над иншихъ не старшимъ еси албо потребы не видишъ; а коли даешъ свое зданіе, не замовляй з далека, але просто мовъ до пункту питаня.

зі. Не сопротивляйся зданю другихъ, анЂ упирайся при 1) своемъ; и в тихъ рЂчахъ, въ которыхъ волно 2) рожне розумЂти, не гань тихъ, котріи противне тобЂ розумЂютъ.

иі. Не мовъ нЂчого такого, (16б) о чомъ бысь перше не помысливъ, не отповЂдай другому перше, нЂжъ скончитъ мову. Не поддавай словъ тому, котрый тяжкую маетъ мову, хиба бы того самъ онъ хотЂлъ албо з нимъ самъ-на-самъ говоришъ, и то если з нимъ маешъ поуфалость.

θі. Прійшовши до компанЂи, не питай, о чомъ розмовляли, если над ними власти не маешъ; и если перервали дискурсъ з твоей причини, проси полЂтичне, абы кончили; тогдЂ той, который почав мовити, повиненъ повторити коротко то, що уже мовивъ, если особа, що пришла, годна пошанованя особлившаго.

к. Не довЂдуйся о чужихъ справахъ, котріи до тебе не належатъ, анЂ росповЂдай легкомыслне того, що межи людми чувесь.

ка. Не мовъ о рЂчахъ пришлихъ албо 3) непевныхъ, анЂ о тихъ, котріи в секретЂ мЂти приналежитъ 4).

кв. Не показуй по себЂ, же немиліи суть тебЂ недосконалости другихъ; анЂ уважай, анЂ мовъ о томъ без потрЂбы 5) нЂґды; и не указуй жартуючи, анЂ на очи не викидай.

кг. Миле приймай и дякуй, если кто въ чомъ перестерЂгаетъ; и хочай противъ поваги твоей другій (17б) согрЂшитъ, покривай то ростропне,

кд. Не одважайся лаяти албо напоминати тихъ, котріи до тебе не належать; хиба бы тя до того примушала христіанская милость, и то учинишъ дискустне.

ке. Не ославляй того, котрый чинивъ, що молъ, въ спра†себЂ порученной, хотяй ему не удалися, як желавъ.

кs. Не напоминай нЂґди нЂкого з гнЂвомъ албо зе злости, але з помЂркованіемъ, скромне и дискретне.

кз. Въ компанЂи будучи, (18а) не говори ни з кимъ секретне; а если треба того будетъ 6), отступи мало на сторону, взявши на тое позволеніе.



1) В перв. друцї хибно: пра, 2) волно. 3) албо, 4) принадлежитъ, 5) потребы, 6) В передруцї помилково будедъ. /55/





УвЂщанія общая.


а. Не хвали себе анЂ уничижай, анЂ срамоти, ниже дЂло свое албо имня 1) албо родъ возвышай; бо такъ чинятъ тилко тіи, котріи не давно прославилися.

в. Кождого шануй, нЂкого не понижай, себе смирай пред кождимъ, за тое Богъ и люде люблятъ.

г. Въ припадкахъ долегливыхъ, в напастехъ, в скорбехъ, в нуждахъ если хощешъ бути терпеливымъ и не вел(18б)ми смущатися, памятай, же то бываетъ з волЂ Божой без котрой и власъ з главы не спадае.

д. Не смЂй ся велми абысь не показався легкомыслнымъ, не удивляйся, видячи що ново, анЂ приглядайся бо 2) то знакъ есть, жесь нЂґди нЂчого не видЂвъ.

е. Не доноси, щось чувъ о комъ злого, и не люби того, хто тебЂ доноситъ слово злое. Такому приналежитъ 3) отповЂсти въ той способъ: кождый о другихъ такъ судить, якъ ся ему здае, а не такъ, якъ есть в самой рЂчи.



Конецъ.




1) имя. 2) не удивляйся, бо, 3) принадлежитъ.







[Возняк Михайло. Український „savoir-vivre“ з 1770 р. // Україна: Науковий трьохмісячник українознавства. — 1914. — Кн. 3. — С. 35-55.]







‹‹   Головна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.