[Жан-Жак Руссо. Про суспільну угоду, або принципи політичного права. — К., 2001. — С. 286-288.]
Попередня
Головна
Наступна
КОМПОЗИЦІЯ ТЕКСТІВ ЖЕНЕВСЬКОГО РУКОПИСУ, ЩО НЕ УВІЙШЛИ ДО ОСТАТОЧНОЇ ВЕРСІЇ ТРАКТАТУ ПРО СУСПІЛЬНУ УГОДУ.
КНИГА І
Розділ І. Предмет цього твору
(складається з одного абз.) — Мета твору: визначення загальної природи суспільного тіла.
Розділ II. Про загальне суспільство роду людського
(1)-(2) — Основою загального суспільства є потреба у взаємній підтримці.
(3) — Жалюгідне становище первісної людини; неможливість упорядкувати міжлюдські стосунки в природному стені.
(4) — Загальне суспільство посилює сильних за рахунок слабких.
(5) — Загальне суспільство передбачає виключне панування індивідуального інтересу.
(6) — Нерозвинена первісна людина нездатна відчути щастя, а сучасна цивілізована — досягти його.
(7) — Людські здатності в природному стані є украй нерозвиненими.
(8) — Природне почуття людськості — підвалина загального суспільства — дуже нетривке.
(9) — Загальне суспільство не має самостійного реального існування.
(10) — Несумісність партикулярного і спільного інтересів.
(11) — Для поєднання людей в суспільство недостатньо самого лише авторитету релігії.
(12) — Поняття Бога і природного закону не вроджені людям; розбіжність у витлумаченні цих понять призводить до ворожнечі.
(13) — Дійсні основи суспільства має досліджувати філософ, а не теолог.
(14) — Чи вигідно підкорятись загальній волі?
(15) — Ми не здатні стати людьми перш, ніж станемо громадянами.
(16)-(17) — Ідеї природного права і братерства стали поширюватись досить пізно. У давнину чужинців розглядали як ворогів.
(18) — Шлях подальших міркувань.
Розділ III. Про засадничий пакт
(2) — Зростання потреб і примноження бажань призводять до змін у способі буття.
(7) — Суверен потребує гарантій вірності від приватних осіб. Ненадійність присяги. Суспільний пакт є угодою між народом у цілому і кожним з підданих. /287/
Розділ IV. У чому полягає суверенітет і що робить його невідчужуваним
(1) — Суверен — це застосування суспільної сили загальною волею, він є моральною особою, а не індивідом.
(2) — Лише загальна воля може бути дійсним рушієм суспільства.
(3) — Партикулярна воля не може замінити собою загальної.
(4) — Повсякчасна узгодженість загальної й індивідуальної волі неможлива. Загальна воля завжди по-новому, залежно від обставин, узгоджується з суспільною силою; тому вона не може пов’язувати себе чимось на майбутнє.
(5) — Простота і безпорсередність загальної волі є запорукою згоди між державою і сувереном.
(6) — Загальна воля рідко коли є «волею всіх».
Розділ V. Хибні поняття суспільного зв’язку
(1) — Мета трактату: виробити загальний метод формування політичних суспільств.
(2)-(7) — — Спростування традиційної аналогії між сім’єю і політичним суспільством.
(8)- (10) — Спростування тези про те, що людина має право захопити більше землі, ніж здатна обробити.
(11)-(14) — Спростування тези про те, що рабство випливає з права війни.
(15)-(17) — Спростування тези про те, що тиранічне урядування з плином часу перетворюється на законне.
(18) — Спільна користь є підвалиною громадянського суспільства і критерієм розрізнення законно встановлених і тиранічних держав.
Розділ VII Нехибність позитивних законів
(1) — Принципи, викладені у попередньому розділі, є найправильнішими з усіх, що коли-небудь виголошувалися щодо політчиих тіл.
(2) — Суспільний стан є «штучним», існування держави суто ідеальне. Проблема створення політичного об’єднання.
(3) — Закон є засобом подолання всіх труднощів, пов’язаниих із створенням суспільства.
КНИГА II
Розділ І. Закінчення теми законодавства
(1) — Проблеми, що стоять перед наукою при законодавство
Розділ II. Про законодавця
(6) — За монархії, мовчання народу не завжди означає схвалення дій володаря; воно може бути зумовлене ще й страхом.
(8) — Рішення повелителя, владу якого народ добровільно визнав, не є актами загальної волі.
(9) — Народ обирає правителів задля своєї власної користі; підкорятись слід лише тим з них, які правлять відповідно до вищенаведеної тези.
(10) — Народ має право оцінювати діяльність своїх повелителів. Закон завж- /288/ди повинен відображати актуальний стан загальної волі.
(11) — Загальна воля є постійним зв’язком, що об’єднує суспільство. Законодавець не може їй суперечити.
(12) — Корисність релігії для політичного об’єднання.
(10) — Суспільну угоду робить тривкою не присяга, а внутрішня вірність громадян.
Розділ III. Про народ, здатний сприйняти закони
(1) — Звертання до звичаїв,
(17) — Законодавець повинен враховувати звичаї.
(18) — Розміри держави становлять специфічну проблему для законодавця.
(19) — Народ, що приймає законодавство, повинен бути вигідно розташований щодо сусідів, а його територія — рівномірно заселеною.
(20) — Важливим є вибір) сприятливого моменту для прийняття законодавства.
Розділ IV. Про природу законів і принцип громадянської справедливості
(4) — Закон отримує свою силу від суспільного пакту.
(5) — Матерія і форма законів.
(6)-(8) — Оскільки закон є виявом загальної волі, він повинен спрямовуватися лише на загальну мету.
(9) — Чому закон не має зворотної дії.
(12) — Найперший закон, що випливає з суспільного пакту.
(13) — Позитивне і цивільне право.
(14) — Раціональне природне право і природне відчуття.
(15) — Поняття справедливого і несправедливого породжуються законом.
(16) — Суперечності золотого правила моралі; максима «кожному своє» грунтується на праві власності.
(17) — Закон найбільшого блага є засадничим для будь-якої моральної максими. Приватна власність і громадянська спільнота — основи політичної спільноти.
Розділ V. Розподілення законів
(3) — Про закони величності у Римі.
(4) — Цивільні закони.
[Про громадянську релігію]
(8) — Через свою нетерпимість релігія громадянина є неприйнятною.
(16) — Що таке позитивні й негативні догмати громадянської релігії.
(21) — Нетерпимість унеможливлює мир.
(22) — Основний догмат будь-якої нетерпимої релігії.
(23) — Громадянська релігія як засіб гармонізації суспільства.
[Про шлюб протестантів]
(2)- (3) — Опис утисків, яких зазнають протестанти у Франції.
(4) — Протестантизм — нпймудріша і найм’якіша з усіх християнських сект. /289/
