Попередня     Головна     Наступна





УКРАЇНСЬКА МОВА ЯК ІНСТРУМЕНТ РЕАНІМАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ



Багата українська культура, певний час не підтримувана національною інтелігенцією, яка тепер більше звертала свої погляди до Петербурга, з другої половини XVIII ст. почала виявляти ознаки занепаду. Це давало про себе знати і в колишній Гетьманщині, і в Правобережній Україні, в тім числі у Західній. Тут, як відомо, остаточно перемогла унія, а з втратою православ’я цей край фактично був позбавлений тих політичних і культурних орієнтирів, за які він боровся протягом століть як складова частина одного національного організму. Нове уніатське духовенство, яке згодом відіграло важливу роль у поширенні національної культури серед народу, на той час ще не визріло. Сільські священики були і вбогі і мало освічені, то що вже говорити про їхню паству? Поступово занепадала й традиційна українська культура західних міст. Книгодрукування, яким колись славилися Львів, Острог, Перемишль, заглухло. Життя літературної мови ледь жевріло в малозрозумілій церковнослов’янщині. В. Чапленко зауважував: «Показово, що навіть офіційні заходи австрійського уряду після приєднання західноукраїнських земель до Австрії скеровані на запровадження в культурний ужиток мови «рутенів» чи «руснаків» не наштовхували цих людей на думку про власну українську мову як мову національну. Ось якою мовою писав з приводу відкриття університету для «русинів» один із тодішніх діячів — Тарасевич:

«День первый МЂсяца листопада 1787 року есть и будеть всегда памятный в житю народномъ каждого русина, въ той бо день осушествилося найвысшее рЂшеніе: на людомудрію и богословію отозвалися учители народно-церковно-рускімъ языкомъ: ...Се було истиннымъ восхищеніємъ слухати, як молодые таланта свое быстроуміе в /147/ политическихъ упражненіяхъ на своемъ родимомъ языцЂ изъясняли и такъ многоважномъ дЂлЂ просвещенія поступали...» 1



 1 Чапленко В. Історія нової української літературної мови. — Нью-Йорк, 1970. — С. 23-24.



Мало-помалу у Східній Україні засобом літературного спілкування стає російська мова, у Західній — польська й латинська, у Закарпатті — латинська й угорська.

Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі за мету повністю нівелювати й український народ, влити його в великоруську націю. Освіта українською мовою не тільки не розвивалася, але й переслідувалася. Якщо в другій половині XVII — на початку XVIII ст. українська культура, представлена такими її творцями, як Ф. Прокопович, С. Яворський, Є. Славинецький та ін., справляла великий вплив на розвиток російської, пробуджуючи в ній інтерес до світової цивілізації, то з другої половини XVIII ст. починається поступовий процес поглинання української культури російською. Українська мова оголошується провінційною, селянською і якщо й використовується освіченими українцями, то здебільшого для жарту. Серйозні праці, зокрема історіографічні і в задумі своїм патріотичні (напр., знаменита «История Русов»), писалися російською мовою.

На стані української культури не могла не позначитися й та обставина, що українські землі перебували в складі різних за суспільним устроєм, мовами і національними традиціями державних утворень. Звичайно, російська царська влада на своїй території сприяла розвиткові й поширенню російської культури, всіляко протидіючи будь-яким виявам інших національних культур. Австро-Угорська імперія була толерантніша до місцевих культур, але це скоріше виявлялося не в створенні умов для їх розвитку, а в непомічанні, що давало їм змогу вижити. Розвиток культури відбувався насамперед через новітній етап перетворення народного мистецтва в професійне. Нова генерація української інтелігенції усвідомила ту істину, яку вже давно осягло, хоч і старанно приховувало, царське самодержавство: народ, позбавлений своєї історії, культури й мови, приречений на асиміляцію, на втрату політичних і культурних орієнтирів. Як справедливо зауважував М. Костомаров, «суспільство, яке втратило колишній корінь, не одразу пустить новий, воно не має /148/ за собою історичної святині; доля їхніх предків служить для них докором, і вони відвертаються від неї, намагаються забути старе, бо їм від нього мимоволі соромно; а нове ще не встигло стати історичним набутком. На перевертнях взагалі лежить відбиток слабості, в’ялості, брак усвідомлення мети, міцності взаємодії праці та волі. Зрадивши раз душі своїй, вони ще довго здатні зраджувати її вдруге і втретє» 1.



 1 Костомаров Н. Мысли южнорусса. О преподавании на южнорусском языке // Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. — К., 1928. — С. 145.



Ідеологічною основою Російської імперії була тріада: самодержавство, православ’я, народність. На ній виховувалося українське дворянство кінця XVIII — початку XIX ст., що не могло не позначитися на їхньому світоглядові. Це було закономірно, оскільки імперська політика базувалася на централізації науки, освіти й культури. У 1812 р. було створене Міністерство народної освіти, запроваджене державне керівництво школою, внесені певні зміни в систему вже існуючих шкіл. У кожному губернському місті створювались гімназії, в повітовому — повітове училище. Характерно, що нові університети відкривалися в неросійських містах: у 1812 р. почав діяти Дерптський університет, у 1804 — Казанський і Харківський університети та реорганізовано в університет Головну Віленську школу. Ясно, що в задумі це були осередки поширення «общерусской» культури. Але фактично вони зіграли зовсім іншу роль: дали змогу не тільки російським, а й місцевим юнакам із дворян запізнатися як з офіційно викладеною, так і зі своєю реальною історією. Для імперії це була явна небезпека: її другий за чисельністю народ міг прокинутися від майже столітнього сну і відродити той природний корінь, який живив його протягом попередніх років. А ознаки цього з’явилися.

Наприкінці XVIII ст. у великій пошані були українські народні пісні, що поширювалися в рукописних збірниках. Тоді ж зароджується поетична творчість, що якоюсь мірою продовжила традиції, з одного боку, народних історичних пісень і дум, а з другого, — українського вертепу. Мова цих віршів була народна, але різне походження і різний ступінь грамотності їх авторів накладали на неї відбиток, що виявлявся у вигляді росіянізмів, полонізмів, церковнослов’янізмів. Великодні і різдвяні вірші та «світські» («світові») пісні, що, як правило, були анонімними, змінила індивідуальна творчість І.Е. Некрашевича і знаменитого І.П. Котляревського. /149/

Розвиток літератури народною мовою від кінця XVIII ст. відбувався в двох напрямах: бурлескно-сатиричному і ліричному. Найвищим виявом першого напряму стала «Енеїда» І. Котляревського. Вона відбила народну мову колишньої Гетьманщини, причому не тільки селянства і простого козацтва, але й козацької старшини, тобто новосформованого українського дворянства. «Енеїда» засвідчила потенційну можливість української мови бути знаряддям перекладу з класичних мов. І хоч це був стиль бурлеску, але він показав невичерпні багатства українського народного словника. У поемі відбито побутову лексику (баклажок, барильце, гринджолята, клубок, комин, кубок, кухлик, ложка, макогін, миска, мітелка, ніж, носатка, ослін, пляшечка, посуда, припічок, рушник, світелка, сковорода, сулія, тарілка, тиква, торба, філіжанка, хата, шальовка та ін.), назви страв (баба-шарпанина, борщ, бублики, борщ до шпундрів з буряками, буханці з кав’яром, варенички пшеничні білі, галушки, грінки, гречані з часником пампухи, гуси, глід, свиняча голова до хріну, зубці, кав’яр, капуста, кваша, кисіль, книш, ковбаса, кислиці, коржики, коржі, козельці, крохмаль, куліш, кури до софорку, лемішка, локшина, лизень телячий, макуха сім’яна, мандрики, огірки, оселедець, полуниці, зразова до рижків печінка, посілне з ушками, печеня, печена з часником свинина, путря, редька, рогіз, сало, саламаха сластьони, стовпці, сухарі, тетеря, терн, хрін з квасом, часник, шулик медовий, юшка з хляками, в юшці потрух з галушками, яєшня, крутії яйця з сирівцем та ін.), напоїв (брага, винце, горілка, деренівка, кримська дулівка, що то айвовкою зовуть, медок, пиво чорнеє з лимоном, пивце, ремське з курдимоном, сивуха та ін.). Убрані герої «Енеїди» звичайно ж в український одяг. Особливо багато представлений гардероб української шляхтянки: дульєт, запаска, капот, ковтки, кораблик, кораблик із соболей, корсет, кунтуш з усами люстровий, намисто, охват, очіпок грезетовий, плашок з вибойки, спідниця, стьонжки, шнуровка, шушон єдамашковий, юпочка і под. Скромніше виглядає чоловіче спорядження: гаманець, губка, кремінець, кресало, люлька, каптан, кожух, онучі, постоли, пояс, сап’янці, свита/свитка/свитина, сорочка, чоботи, шапка, штани і т. ін.

Мова «Енеїди», а також «Наталки Полтавки» ввібрала в себе лексику, зв’язану з народними звичаями. Тут і народні пісні (весільні пісеньки, колядки, Про Сагайдачного співали, Либонь співали і про Січ), /150/ ігрища (в хрещика, в горюдуба, в джгута, в хлюста, в візка, у ворона, в тісної баби), і танці (журавля скакали, садив гайдука, гоцака і под.). Збереглася в пам’яті ще й військова (козацька) лексика: старі чини/звання (асаул, атаман, бунчуковий, військовий, значковий, козак, полковник, пушкар, сотник, хорунжий), з’явилася й новітня лексика цього значеннєвого поля (кригсцальмейстер, пров’янтмейстер, ратник), військові одиниці (депо пушкарське), назви зброї (булдимка, гаківниця, гармата, гвинтівка, збруя, келеп, кладенець, оружина, палаш, панцир, піка, ратище, рушниця, спис, флинта, фузія, шабля, шишак, щит, яничарка). Цікавою є лексика для позначення назв народів. Дотримуючись сюжетної лінії Вергилієвої «Енеїди», І. Котляревський не може оминути греків, троянців, латинян, сицилійців, рутульців, аргавців, сакранців, лабиків, аркадян та інших давніх народів. Але ж Еней був козак! Тому етнічна карта Європи і передньої Азії передається такими словами, як гишпанець, голландці, датчанин, жид, італіянець, литва, лях, москаль, португалець, прус, татарва, турчин, француз, цесарці, чухонці, шведин, швейцарці. Що ж до давніх народів, то вони, за Котляревським, входили в число козаків: Були аврунці, сидицяне, калесціі ситикуляне І всяких-разних козаків (Котл., 158). Те саме з власними назвами. З одного боку, це боги-олімпійці з їх латинськими (іноді і грецькими) іменами (Юпітер-Зевс, Юнона, Нептун, Венера, Еол, Меркурій, Марс, Ганімед, Феб та ін.), історичні й міфічні особи греко-троянського і латинського походження (Дідона, Еней, Каїн, Купідон, цар Ацест, Анхіз, Абсент, Ентелл, Дарес, Сівілла, Орфей, Геркулес, Вергілій, Латин, Мерика, Фавн, Амата, Турн, Лавися, Іул, Евандр, Паллант, Іракл, Мезентій, Цібелла, Евріал, Низ, Прометей, Авант, Астур та ін.), з другого — троянці з українсько-козацькими іменами: Знайшов з троянців ось кого: Педька, Терешка, Шеліфона, Панька, Охріма і Харка, Леська, Олешка і Сізьона, Пархома, Їська і Феська, Стецька, Ониська Опанаса, Свирида, Лазаря, Тараса, Були Денис, Остап, Овсій (Котл., 100). Мова «Енеїди» засвідчує, що в тодішніх вищих колах України були вже поширені імена по батькові: Іул Енейович, Паллант Евандрович, Тезейович пан Іполит. Трапляються прізвища на -енко, утворені від грецьких власних імен: Агамемноненко Галес, Тигренко із Стехівки. Явно до українського ономастикону прив’язані прізвища типу Покотиллос, Караспуло. Ойконімія перегукується з оригінальним текстом «Енеїди»: /151/ Італія, Карфаген, Олімп, Рим, Сицилія, Тібр, Трояча ін. Однак немало тут і таких назв, які пов’язані з Україною і навколишніми країнами: Чи риби з Дону везете; Бував і в Шльонскому з волами; під Бендер’ю воювали; роменський тютюнець; Польща; Гетманщина; Тула; Було, полковник так Лубенський Колись в Полтаві полк веде; Кубань; Дністер; Запорозька Січ; Шведська могила; Глухов та ін. Представлені в поемі й назви сіл, що розташовані близько Полтави: Ну, взяв би Муньку або Прісю, Шатнувсь то в сей, то в той куток, В Івашки, Мильці, Пушкарівку, І в Будища, і в Горбанівку, Тепер дівчат хоть гать гати (256). Представлені тут імена, дотичні східнослов’янської історії (Мамай, Желізняк, Гаркуша), й імена казкових та билинних персонажів (Муромець Ілля, Бова з Полканом, Ванька Каїн, Котигорох, Іван Царевич, Кощій).

Широко вживається в поемі народна фразеологія. Крім таких усталених зворотів, як п’ятами накивав, щоб і дух не пах, не по серцю, слухає чмелів, бісики пускать, дали прочухана, в три вирви вигнали, пустив ману, підпускати ляси, на ус мотати, нагріла в пазусі гадюку, заллє за шкуру сала, дам тришия, піймати облизня, берега пуститись, в гречку скакати, на слизьку попав і под., уживаються й менш відомі типу тягу дав, візьмем чвирк, охляли, ніби в дощ щеня, послала пуховик свині, підпускать москаля, і ще ти вип’єш добру повну, піти в нінащо, морду втерть, і саме вухо прехихе, до тебе лапки всі мостять і под.

І. Котляревський розкрив синонімічні багатства української мови. Правда в синонімічних рядах переважають простонародні емоційно знижені слова; пор., наприклад, синоніми до слів «іти», «піти»: почухрав, попхався, уплітати, чухрати, тягу дав, черкнув, помчала, шатнувся, швендяти, в собачу ристь побіг, шлялись, мандрують, мчить та ін. Нагнітання синонімів — одна з ознак індивідуального стилю І. Котляревського:


А вам, олімпські зубоскалки,

Моргухи, дзиґи, фіглярки,

Березової дам припарки (Котл., 218);


То Цінарш, цехмістр картьожний,

Фігляр, обманщик, плут безбожний (244);


Поганий, мерзький, скверний, бридкий,

Нікчемний ланець, кателик!

Гульвіса, пакосний, престидкий,

Негідний, злодій, єретик! (26). /152/


Знижені слова, досить вдало використовувані в пародії, передаваній народною мовою, у творах наслідувачів «Енеїди» стали однією з ознак стилю, який утвердився в літературознавстві під назвою «котляревщина», Це такі автори, як Копитько-Думитрашко, Олександрів, Коренецький та ін. Від смаку до несмаку — один крок.

І. Котляревський, зважаючи на повну невпорядкованість тодішньої української мови, що тільки-но зароджувалась як літературна, вживав ще немало русицизмів: питейний, кушайте, осрамлена, уроди «потвори», защищать, не робійте і под. З погляду норм української літературної мови, представлених пізніше у творчості Т. Шевченка, є в І. Котляревського певні (незначні) відхилення в фонетиці і морфології. Це докладно висвітлюється у зазначеній праці В. Чапленка: «Маємо докази на те, що Котляревський свідомо ставився до цих явищ (фонетико-морфологічних) у своїй мові. Так, у замітці, що була пізніше опублікована в «Основі» («Основа», лютий, 1861 р.) він відзначив: «Въ Полта†и въ смежныхъ городахъ: конъ, волъ, ножъ, котъ, подолъ, мость и проч. произносят простолюдины: кинь, вилъ, нижъ, китъ, подилъ, мистъ и проч., но в сихъ же словахъ въ другихъ падежахъ единственного и множественного числа сохраняютъ о: вола, коня, моста».

З огляду на це він і відбив фонетику і морфологію своєї місцевості, що, в основному, належить діалектно до південно-східного наріччя української мови, себто того наріччя, що пізніше стало основою української літературної мови... Якщо й є в нього подекуди порушення цього закону, то це сталося або внаслідок фонетичної недослідженості української мови (звідси в нього вагання: написавши в одному місці спочатку «кисть», він потім виправив на «кость», як і навпаки: написавши спочатку неправильно «нашей», виправив потім на правильне «нашій»), або внаслідок впливу близької смуги переходових говорів (написання «поспульство», може, також «вечеръ», «старость», «познайте»). В окремих випадках до цього призводили його традиційнокнижні навички, і він писав «рость», «бой», «война», «подняли» 1.



 1 Чапленко В. Історія нової української літературної мови. — С. 33—34.



З появою «Енеїди» інтерес до народної мови перестав бути абстракцією. Національна самосвідомість акумулює народжену в суспільстві увагу до простолюду, особливостей його життя й /153/ культури. Вона заходить у суперечність із уже згаданими трьома постулатами імперської ідеологічної системи: самодержавством, казенним православ’ям і хибно трактованою народністю. Зароджуються нові суспільні течії, які своєрідно інтерпретують імперську тріаду в цілому і кожну з її частин зокрема.

Назвімо спершу тих, хто її повністю сприйняв, поділяв і (можливо, всупереч своїй волі) пропагував. Найвизначнішою фігурою тут був, звичайно, М.В. Гоголь. Письменник він насамперед російський, але вилучити його творчість з українського культурного контексту було б неправильно. Адже це він, слідом за І. Котляревським, геніально представив світові і українського селянина з його побутом, віруваннями, звичаями і фольклором, і козака, і дрібного дворянина; не хто інший, як він, любовно описав красоти української ночі і велич безберегого Дніпра. Разом з тим участь М. Гоголя в українському культурному житті була скоріше деструктивною, оскільки від одібрав в України її мову, інкрустувавши її словами мову російську. Високо оцінюючи внесок М. Гоголя в російську літературу, М. Костомаров разом з тим із жалем зазначав, що «багато з того, що автор «Вечорів» і «Миргорода» прекрасно виразив поросійському, природніше звучало б по-українському» 1. У «Тарасі Бульбі» розвинуто ідею безперспективності козацтва як свавільного війська, що було співзвучне великодержавній історіографії. І хоч тут ідеться про українських козаків з їх природними іменами й прізвиськами, проте, за М. Гоголем, всі вони плоть від плоті єдиного російського народу і «да разве найдутся на свете такие огни, муки і такая сила, которая бы пересилила русскую силу!» Українська тематика завжди живила творчість М. Гоголя, але цілком точну характеристику «Мертвим душам» дав В. Бєлінський, оцінивши поему як витвір чисто російський, національний, вихоплений із тайників «народного життя» 2.



 1 Костомаров М. І. Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке // Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. — К., 1928. — С. 42—43.

 2 Белинский В.Г. Похождения Чичикова или Мертвые души // В.Г. Белинский о Гоголе. Статьи, рецензии, письма. — М., 1940. — С. 164.



Разом з М. Гоголем ниву російської літератури обробляли такі вихідці з України, як М. Гнідич, В. Капніст, В. Марковський та ін. /154/

Друга група української інтелігенції — це ті, хто не поділяв офіційної думки про народність як ознаку «єдинонеділимості». Серед діячів цієї групи треба назвати Г. Квітку-Основ’яненка, Є. Гребінку, Л. Боровиковського, А. Метлинського, а також М. Костомарова, який все ж більше схилявся до третьої групи. Вони повністю поділяли другий постулат офіційної ідеології і фактично не заперечували перший. Що ж до третього, то важливою ознакою народності вони вважали рідну мову, народні звичаї, фольклор. За їхнім розсудом, рідна мова має стати підоймою народної освіти, хоч вони й не розраховували на те, що колись, навіть у далекому майбутньому, вона буде засобом всебічного розвитку українського народу. Ось характерна заява М. Костомарова: «Нам потрібне викладання науки нашою рідною мовою, викладання не тим, які вже звикли говорити та й мислити загальноросійською мовою, а тому народові, для якого рідна мова й досі — найзручніша й найлегша форма передачі й вираження думок. Замість повістей, комедій, віршів, — потрібні наукові книжки. Звісно, при виборі треба бути мудрим. Смішно було б, коли б хтось переклав українською мовою «Космос» Гумбольдта або «Римську історію» Момзена...» 1



 1 Костомаров Н. Мысли южнорусса. О преподавании на южнорусском языке // Науково-публіцистичні і полемічні писання. — С. 137—138.



У творах І. Квітки-Основ’яненка, як відомо, вперше українською мовою заговорив злодійкуватий Шельменко. Згодом письменник звернувся до прози українською мовою, в якій вивів привабливі, переважно жіночі постаті українського простолюду. Дворянство в нього українською мовою не заговорило. Правда, в «Щирій любові» «охвицер» «каже просто, по-нашому: «Куди ти, чоловіче добрий, устаєш? Сиди!» Але далі його мова тільки переповідається. І. Квітка-Основ’яненко не тільки не засуджував добровільну русифікацію українського дворянства, а навпаки, бачив у цьому явищі закономірне прилучення української інтелігенції до загальноросійської і світової культури. Рештки давніх українських звичаїв часів гетьманщини Квітка їдко висміює, водночас ставлячись з великим співчуттям до селянства. Фактично він повторив на українському грунті те, що започаткував у російській прозі М. Карамзін: звернувся до простої людини з її простою мовою. Тільки мова ця була не російська, а українська, що й утвердило її в жанрі прози. Є. Гребінка мав на кого /155/ послатись, спростовуючи поширені в його часи думки про непридатність української мови для літературної творчості. Він уважав, що в Квітчиній «Марусі» «лагідні почуття висловлені так вдало, що навіть прихильники цієї думки, збираючись реготатися до упаду при самому імені Марусі, плакали під кінець повісті» 1. Звичайно, на перший постулат ідеологічної тріади — самодержавство — ні Квітка, ні будь-хто з письменників з його кола не зазіхав. Усе лихо, описуване в його повістях, ішло від дрібних чиновників, які порушували волю царя зробити щасливими всі суспільні стани всіх племен і народів. Особа царя у них, зокрема у Квітки, просто обожнюється: «Господь нас усіх по милосердію своєму не оставив і послав нам такого милосердного царя, що й міри нема. Без його любові, хлопіт і старання об нас що б з нас було? Пропали б ми усі» («Добре роби — добре й буде»); «От істинно отець ік своїм дітям! І хіба ж тільки у нього і є, що ми? Еге! Слава тобі Господи! Є нашого народу чимало, а то ж ще російського, і німецького, і татарського, і калмицького... і якого-то народу нема! І усе ж то йдуть під нашу державу, бо дуже хороше усім жити! І усе ж то наш милосердний цар об всіх убивається і жалкує, як отець діточок своїх» (Там же).

І все ж ніхто інший, як Г. Квітка-Основ’яненко, підкреслював окремішність українського народу від російського: «Язык, имеющий свою грамматику, свои правила, свои обороты в речи, неподражаемые, неизъяснимые на другом; а его поэзия... Пусть попробуют передать всю силу, все величие, изящность на другом!» 2.



 1 Гребінка Є. Твори: В 5 т. — К., 1957. — Т. 5. — С. 304.

 2 «Література». Київ. — 1928. — № 1. — С. 124.



Він же залишив нам чіткий відбиток слобожанського говору першої половини XIX ст., який мало змінився і в наші дні.

У лексиці Слобожанщини відчувається зіткнення української і російської мовних стихій: поряд із парубок виступає тут парень-друзяка, поряд із злякатись — зрябіти і под. Слово пан-отець означає тут не «піп», а «батько», чоловік — «людина», мужик — «чоловік». Кінь (кобила) зветься тут шкапою, могила гробом, бідолаха лебедахою, судак сулою і под. Наявність у Слобідській Україні західноукраїнського елементу засвідчують такі слова й вирази, як уконтентувати, нараяти, які є вони на твар, коцярка (заведи коверниць або коцярок), батувати «нарізувати шматками» і под. Специфічно слобожанськими є, /156/ очевидно, слова брусувати «їсти» (— Сідайте, дружечки, мої голубочки! та без сорому брусуйте, а ти, старосто, їм батуй — 3, 65), збіржа/збиржа «візницький екіпаж» (на передній збиржі троїста музика, .., а на третій збиржі сидить чоловік у хорошому жупані — 3, 247), ляговитися «спати», закаркати «засміяти», личман «вівчар». Слово жодний «ні один» уживається тут у значенні «кожен». Абстрактна лексика виразно поділяється на три групи:

1) питома українська: біда, безчестя, вередовання, вигадування, вина, вік, вість, воля, втіха, втрата, гадка, глузування, гнів, горе, гордість, диво, діло, добрість, доля, достаток, доступ, дума, нудьга і под.;

2) запозичення з російської або церковнослов’янської: мученіє, одиночество, дарованіє, диханиє, допрос, жительство, забвениє, замішателство, зачатиє, защита, злодіяниє, істина, милосердиє, множество та ін.;

3) найвірогідніше створена самим письменником: послухнянство, молодожон, очуствуваться, пивомедиє і под.

Українські персонажі Г. Квітки-Основ’яненка загалом люди побожні. То ж не дивно, що в їхній мові чимало церковної лексики: діющий, наученіє, ізрадовався, муж, жона, рожденіє (дитя), родителі, покаяніє, наказаніє, создатель, сладкогласная гортань, Боже созданіє та ін. На той час була ще чинна Київська академія з її латиною. Студіози її знають, але й українську лексику до неї навертають. Тому-то й з’являються такі вирази, як «доміне Кутієвський пхне, доміне Пузановський поточиться, зачепить Галочку, а та швиденько одскочить, як муха відлетить, то доміне — плюхентус у грязенсус і закаля свою пикентус» (3, 310). Не вмерла ще на той час і староукраїнська канцелярська мова. Писар Пістряк з «Конотопської відьми» навіть більше кохається в мові «Литовського статуту», ніж Возний з «Наталки Полтавки» І. Котляревського: (Пістряк): — Возложіте каменія на нечестивую вию її, і на руці, і на нозі її і паки потопляйте її...; — Несумнительно сія баба суть од баб єгипетських. Вона єхидна прелюта, похитала дождевиє каплі і скри у себе у чванці, або в іному місцеві. Повели, пане сотнику, возмутити її розанами, да претерпить до нестерпимості і да розпустить хляби воднії, і да ороситься земля (3, 157—158).

Уже йшлося про те, що серед абстрактної лексики є чимало росіянізмів. Немало їх і в побутовій мові. На той час харківське /157/ міщанство уже переймало лексику і усталені звороти з мови, якою велися судові справи, якою розмовляла державна адміністрація, а від них вона колами розходилася поза межі губернського міста. Тож Квітка фіксує такі слова, як свідитель, царство-государство, защитить, одчот, подарки, увольненіє, закон запреща, а ось мені яке привиденіє було, наущеніє, рощот, наградити, дарованіє, удовольствіє, доказательство і под. Чимало діалогів вводиться в українську мову в російському озвученні, напр.:

— Каво табє надобно (3, 242); — Чаво табє, дєвушка, тут требанада? (3, 243); — Послушай же, любезная, ти тепер іспужалася і не можеш говорить, а минє нєкогда, у меня не одно дєло (3, 244) і под. Проте російська мова подається тут часто в її українському сприйнятті, напр.: Смотри ж, как прийдуть звожчики з лошадями, так пускай запрягають і везуть до моей лавки (3, 383); Cкорик: Што за пріятной оцей Харкові Єй, істинно! і за границею таково на видал! Таки што хазяїн, то і доброй чалавєк (2, 28). Як уже засвідчують і попередні приклади, Квітка, спираючись на тодішню мовну практику, вкладає в уста своїх персонажів чимало слів-дублетів, в яких перша частина є українська, а друга російська: требанада, тутечка-здесечка, хіба-разві, каже-говорить і под.

Не уникає письменник і перекручень типу скубент, хвитальний «квартальний», лепорт «рапорт», відлепертував і т. ін.

Характерною ознакою розмовної мови є наявність у ній значної кількості слів-вербоїдів. Немало їх і в словнику самого Квітки: аж гульк — хутір, очима луп, за полу сіп, за руку дьорг, беркиць з ліжка, зирк-зирк по церкві, свою гарну молоду цмок, невістки знай у противну хату рип та рип, гайда надвір, а у самої слізоньки кап, кап, кап..., шасть із хати, туж, туж... вибіжить і т. ін.

Не можна оминути увагою і ствердження — заперечення — питання. Як ствердження уживається спільноукраїнське так або його ускладнена форма так-таки так: — Так, так, так, ваше благородіє: от це так; ...Загула вп’ять громада, що як який чоловік скаже слово, то вона не розчухаючи, що і для чого, зараз і кричить — «так-таки, так, так!» Але не виключається й полтавсько-слобожанське еге, еге ж: А Галочка йому у відвіт тільки і промовила «Еге!» (3, 313); — Я вже... вибрала собі жениха... — сказала Олена та й засоромилась і почервоніла як рак. — А кого? — Пана сотника /158/ конотопського Забрьоху. — Що печеним гарбузом попоштувала? — Еге! (3, 177). Як ствердження уживається також слово атож: Далі Захарій, подумавши, перехрестився та й каже жінці: — А що? — Атож, — сказала йому Васька, утираючи сльози (3, 350). Як заперечення у всіх випадках виступає ні: — Адже ти посватаний? — Ні, Марусю, ні на кому я не сватаний (3, 40). Є й перекручене російське ніту: — Покажи. Ето письмоводитель писав? — Ніту, ваше високоблагородіє! (3, 229). Як вияв здивування уживається вільна морфема йо: Як сказала йому се бабуся, так він з радощів аж задрижав та щось хотів сказати, та й не зміг; а тільки вивалив очі та, силкуючись, ледве-ледве промовив: Йо? (3, 180); — То не живий солдат, а то його парсуна! — Йо!гукнули дівчата (3, 18). Дуже своєрідну роль відіграє вільна морфема але. Вона фактично не має сполучникового значення, а виражає реакцію на щось не зовсім сподіване з певним відтінком здивування або сумніву. — Так що воно таке є? — спитав Йосипович — Чи се вірша, чи що? — Але! Я й сам не знаю (3, 134); — Так від чого тут миру погибати, — казав пан Забрьоха, — коли ти, пане писарю, чхаєш?.. — Але! чхаєш! — покрутивши головою казав Ригорович (3, 145).

Г. Квітка-Основ’яненко відтворює фонетику Слобожанщини. Найвиразніше це виявляється в заміні /й/ на /н/ в середині слова: не заньмай, приньметься, виньме, наньмичка, наньми «найми»; хоч і не регулярно, але все ж відображається в його мові тверде /р/: поратуй; /в/ на початку слова перед /о/ може зникати: та не того Василя озьмемо; навпаки, перед /у/ може з’являтися протетичне /в/ — на вутреню прийти; після сонорних приголосних може виступати як /й/, так і його замінник /н’/: урем ’я, але мнясо; в запозичених словах може виступати /ґ/, але в творах Квітки ця фонема позначається диграфом кг: кгарсон.

Щодо морфологічних особливостей, то вони найцікавіші в дієслові. Слобожанський говір найдовше серед інших українських зберігає флексію -ть у третій особі однини дієслів першої дієвідміни, що чітко відбивається в мові Г. Квітки-Основ’яненка: ідеть, колеть, да будеть воля твоя, збереть, вмреть, ждеть, заснеть, береть, проженеть, отженеть; ця особливість поширюється й на синтетичні форми майбутнього часу: лежатиметь, розумітиметь; у цих формах дієслова з суфіксом основи -а- втрачають /159/ флексію : не помага, зна, чита, дожида, дріма, обіда, шука і под.; досить часто форми минулого часу супроводжують особові форми дієслова бути: покинула єси свого урага; забув єси, католиче; так ти єси Потап; забули есте; приголосні /д/, /с/ у першій особі однини дієслів другої дієвідміни можуть не чергуватися з /дж/, /ш/: просю, сидю (але прошу, посиджу); /т/ в особових формах дієслів завжди чергується з /ч/, /шч/: пущу, випущу, запущу. У значенні прохання щось отримати часто вживається замість дай (дайте) ке (кете): ке сюди камінець; а кете лишень чогось поснідати. Іменники чоловічого роду другої відміни в називному відмінку множини нерідко приймають закінчення -ове (панове, сватове), а в давальному відмінку однини — -ові/-еві: мужикові, об обідові; це ж закінчення може вживатися і в іменниках середнього роду четвертої відміни: дитятеві. Серед прикметників, переважно стягнених, трапляються також короткі (стар чоловік, молод чоловік) і повні нестягнені (добрая, добреє, премудриї). Дієприслівники нерідко запозичуються із церковнослов’янської мови: пришедши, увішедши.

Серед словотвірних особливостей слід зазначити наявність дієслівного суфікса -ова-, який ще не заступився пізнішим варіантом -ува- (поціловатись, розпитовати, частовати, нагодовати, розказовав), а також замилування письменника в демінутивах, напр.: От на березах і листя зашуміли промеж себе, що й вони по ласці Божій будуть красоватись на ясному сонечку. Схаменулась травонька, як скропила її небесна росочка; піднялись стеблинки, розпукались цвіточки і, порозівавши ріточки свої, надихали на усю долину таким запахом, що, почувши його, забудеш про усе... (3, 37); На небі хоч би тобі хмариночка: пташечки співають веселенько, травонька по вгородах зеленіє, як те сукно (3, 192). Демінутиви утворюються й від прислівників і навіть від словосполучень: кожинінький раз, якечки, увесьденечки.

Імена, прізвища, прізвиська за тодішньою традицією здебільшого семантично пов’язані з апелятивами, що натякають на певні особливості поведінки персонажа: секретар Грошолуп, писар Шельменко і под.

Фразеологізмами Г. Квітка-Основ’яненко користується щедро. Він залучає й загальноукраїнську, і місцеву, слобожанську ідіоматику. До загальноукраїнської можна віднести такі вирази, як /160/ напекти раків, пари з уст не пустити, кінці в воду, як на ножах сидить, нав’язав камінь на шию, драла дати, цур дурня, та масла грудка, аж жижки трусяться, і в рот нічого не брати, ханьки мняти, кишки рвати зо сміху, пошити в дурні, дуба дати, моркву скородити, ні кола ні двора немає, гаспидом дихати, на ус мотати, наговорити на вербі груші, забити баки, де козам роги правлять, вести перед, землі під собою не чути, стояти як укопаний (укопана), чужий вік заїдати, на всю губу (купець), позичати очей у Сірка, робити до кривавого поту, під лежачий камінь і вода не біжить, не смій і носа показати, захотілося гирі проти ночі кісничка, (щось) ще вилами писане, попався, жучку, панові в ручку, розпустити вуха і под. До регіональних фразеологізмів можуть бути віднесені такі: світ мені не змилився; не до поросят, поки свиню смалять; не положіть гніву; назбирається їх до сина; побігти на провідки; на врагів мені твоя жінка, на цвіту прибитий; сказано: мужика обнімає, а на халахура моргає і под. Мудрий Шельменко видає народні фразеологізми за вислови із Святого письма: Писаніє глаголеть: на вовка помовка; моя хата скраю, я нічого не знаю.

Дієприслівники досить часто виступають у функції присудка і вживаються як його однорідні члени: А помолившись і став розважати Наума (3, 76); Увішедши Наум у церкву, так і пав перед образами (3, 77). Передаючи особливості народнорозмовного синтаксису, Квітка, перш ніж висловити якусь думку, вдається до питальних речень: Що ж з нашим Тихоном? Може, люди у щасті його зовсім і забули? Ну, ну, не знаю, щоб такого старателя забули! (З, 127); ївго, ївго! чого-бо ти так довго засиділася у сусіди? Що тобі так ніколи припало? Поки ти там базікала, а дома що робиться? Ось прийди та подивися! (3, 221). У тих випадках, коли йдеться про раптовість причин і наслідків якихось дій, замість минулого часу дієслів уживається майбутній: ...Як же схопиться наш Микита, либонь забув і очкур підв’язати, як крикне... (3, 433); Як же зарегочеться увесь базар... (3, 429).

У мові Г. Квітки-Основ’яненка відбилися етнографічні особливості нашого народу: весілля і похорон, співанки й ігри. Напр.: ...А от вже на ігрищах, на Купала, весною у короводі, у ворона, у хрещика... (3, 309); От і почали у кострубонька. Пішла луна скрізь (3, 314); — Та тривай-бо, Галочко, — закричали їй дівчата, — ще у жони не зограли, а вона вже у хрещика (3, 315); — Даваймо у кривого танця (3, 316). /161/

Метафора у Г. Квітки-Основ’яненка чисто народна: сонечко злизало сніг по горбиках: волосинка з вас впаде, а в мене серця шматок відірветься; світ їй відкривається і под.

Формули народного етикету представлені дуже широко. Це, зокрема, дай Боже, день добрий! З неділею будьте здорові, нехай вам Бог помага на усе добре, помагайбі, добридень, Боже вам помагай, дай, Боже, вечір добрий і под. Цікаво, що є тут і західноукраїнська з походження форма звернення «Як ся маєте?»

Не бракує в повістях Квітки і народних лайок: так трясця ж їх матері; і цур йому, і пек йому від мене; а дзуськи, поганий; а щоб тебе з Денисом; та пропадай, вража личино; а щоб ти злиз; тю, тю на твого батька; а щоб він не діждав з своїм поганим родом; бодай ти пропав з потрохом...; трясця вам та сто погибелей.

Отже, мова Г. Квітки-Основ’яненка — це помітне явище в історії української літературної мови. Він не ставив за мету підняти її до рівня всебічного знаряддя розвитку народу. У нього було скромніше завдання: через художнє слово будити в людині її душу. Є. Гребінка писати прозу українською мовою не наважився — повісті й оповідання він писав по-російському. Він також славив царя і вважав за велике благо для України приєднання її до Росії:


А тут Господь спасенье шлет c небес:

Московский царь, родной, единоверный,

Согласен нас и праведную церковь

Навек под свой покров высокий взять.



Україномовна творчість Є. Гребінки представлена трьома поетичними жанрами: байки, лірика і переклади.

Байок письменник написав не так уже й багато, так що матеріалу для мовного аналізу бракує. Можна лише відзначити, що Є. Гребінка милується в народній фразеології: втришия гнать, з глузду звів, баньки повитріщали, голову до неба зволить драть, Дурний! дурний, а в школі вчився; кат його ма; хай їм цур; піде бокаса; хоть сядь та й плач; куць виграв, куць програв. Персонажі байок типово українські: Горобці, Вишня, Пшениця, Хмара, Будяк, Коноплиночка, Рожа, Хміль, Верша, Болото, Маківка та ін. Звичайно ж, байки не обходяться без емоційно забарвленої, переважно з негативною тональністю, лексики типу бідаха, паскуда, бішений, до церкви прямо почухрав; їх німці будувать уміють, А вже не зляпає наш брат. В цілому лексика байок Є. Гребінки майже не відходить від усталених тепер літературних норм. /162/ Інколи трапляються історизми (за живота чортам служить, погана твар «лице») або регіоналізми (здумав у значенні «згадав», штучна птиця «дуже гарна», смух у значенні «шерсть»). Натяком на імітацію документів за нормами Литовського статуту є слово понеже: Понеже Віл признався попелястий... Серед дієслівних форм, що відбивають діалектні, хоч і масово поширені особливості, є дієслова з суфіксом основи -а-, які у третій особі однини не мають кінцевого : гуля, перевіша. Особові займенники після прийменників не мають нарощуваного н: до єї.

У ліричних поезіях відбито ті ж діалектні морфологічні особливості, що й у байках. Загальна ж тональність трохи відмінна: відчувається вплив романтизму з нахилом до сентименталізму:


Серце ниє та болить,

В грудях важко; плачеш, плачеш...

Божий світ не веселить!..

У садку пташки щебечуть,

По степу цвітуть цвітки...


Чимало тут постійних епітетів, узятих з фольклору, типу буйнії вітри, синєє море, світ білий і под. Але відчувається й відлуння «котляревщини»: варену, хлопче, при на стіл; хлиснути; їси собі до очкура і т. ін.

Як відомо, Є. Гребінка — перший перекладач творів О. Пушкіна: він відтворив українською мовою його «Полтаву» ще за життя автора (1835 р.). Зміст поеми передано досить точно, але стиль змінено. Недаремно Є. Гребінка після заголовка вказує, що це «вольный перевод на малороссийский язык». У перекладі немає наявної в оригіналі посвяти, є пропуски в тексті. А головне — інша тональність: замість урочистого мовлення тут проривається лексика «Енея — парубка моторного». Замість «На ложе мнимого мученья Стоная молит исцеленья. Плоды страстей, войны, трудов, Болезни, дряхлость и печали, Предтечи смерти, приковали Его к одру» ми маємо в перекладі «Набгали враг знає чого, Коржами тім’я обліпили, У хаті ладаном кадили»; замість «Но он решил: заутра бой» читаємо «Ось завтра вранці Я вам, москалики, поганці, Цибульки піднесу під ніс». І таких пасажів безліч. Ось найяскравіші: Ні, паскудний ланець; Щоб дитятко хоч закуняло; все рюмала; під нічку сплиснула з двора; [Петро] шмагляв — в шатро і з-під шатра; Тогді Украйна мурмотала; Чого він жде, старий Йовтух; тепер ушкварить /163/ би війною; гарбуз ісхрумав неборак; Як же, псяюха, він злякався; нахвалявсь утерти носа; І я з моїми козаками шпурну на моцного Петра; Махне, і жаба цицьки дасть; капут бідахам; Піхота швендяє за нею; і на Петра полки пужнув; Кругом козацтво аж кишить і под. Звичайно, в тодішній українській мові знайшлись би нейтральні, а то й високого звучання слова, які б замінили пародійнознижені. Так, замість паскудний ланець, що відповідає за текстом пушкінському старец нечестивый, могло б бути вжито, скажімо, старий негідник, замість сплиснула з двора (у Пушкіна «она сокрылась» пристойніше було б ужити зникла, втекла, залишила; рюмала має нейтральний відповідник плакала; старий Йовтух, звичайно ж, не відповідає вжитому в оригіналі «он изнемог; он слишком стар»; пор. також «Украйна глухо волновалась» з «Тогді Украйна мурмотала» і под. Є і явні семантичні невправності. Так слово бовваніти «невиразно виднітися» Є. Гребінка вживає в такому контексті: «Мов хмари, коси бовваніють».

І разом з тим цей перший переклад російського твору українською мовою ще раз підтверджував, що російська й українська мови — це різні утворення, які мають значні семантичні відмінності; крім того, незважаючи на наліт «котляревщини», переклад засвідчував і непересічні можливості української мови відтворювати пушкінський вірш. Пор.:


Казак на север держит путь,

Казак не хочет отдохнуть

Ни в чистом поле, ни в дубраве

Ни при опасной переправе.

Как сткло булат его блестит,

Мешок за пазухой звенит,

Не спотыкаясь, конь ретивый

Бежит, размахивая гривой.


Козак в Московщину летить;

Козак не їсть, не п’є, не спить

Ні в чистім полі, ні в діброві,

Ні на дубу, ні на поромі.

Як скло, шаблюка так блищить,

Капшук у пазусі бряжчить;

Не спотикавшись, кінь порскливий

Біжить, пуска по вітру гриву.



З’являються тут і перші авторські неологізми, напр. срібнохвильовастий змій.

Є. Гребінка — один із зачинателів публіцистичного й епістолярного стилів — у його передмові «Так собі до земляків» і в післямові «До зобаченя». Вони недалеко відійшли від художніх творів. Чимало в них замилування рідним краєм, а отже, й лексики пейзажного колориту: «По садам цвітуть голубенькі проліски; і вишеньки, і черешеньки, і груші, і яблуні окинуться пахучим біленьким цвітом». /164/ Багато тут звичних для тодішньої писемної мови народних фразеологізмів типу і пішли розказувати; аж за живіт бере; гуляй душа без кунтуша; лиха прикупивши і под. Як і в Г. Квітки-Основ’яненка, використовуються церковнослов’янізми (создав же Господь). І все ж тут багатша етикетна лексика (добродій, добродійство, панове, земляки), вводяться слова, стосовні культурного побуту (натура, лист, книжка, друкарня) і т. ін.

Якщо протягом перших двох десятиліть XIX ст. в українській літературі виступали ще розрізнені письменники-одинаки, то від початку 30-х років розвивається діяльність окремих літературних гуртків при великих культурних центрах України, переважно при Харківському університеті. Бурлескні тенденції в цей час певною мірою продовжуються в мові П. Гулака-Артемовського, але їх перериває романтична течія, що розвиває в собі такі літературні жанри, як балада, лірична пісня, романс, романтична драма і трагедія. Той же Гулак-Артемовський дав перші зразки романтичних балад та цікаві переклади класиків світової літератури. Природно, змінюється й мова. Поряд з П. Гулаком-Артемовським на ниві українського художнього слова працював Л. Боровиковський. Він кохався в фольклорі і намагався стилізувати народну поезію під літературні форми. Особливо вдало вводив він у поетичний контекст українські приказки: За Хведорове, бачиш, жито — та Хведора і бито; Голодний Клим озвавсь з баса: «Найлучча птиця — ковбаса!» і под.

Найактивнішою групою Харківської школи романтиків були А. Метлинський (Могила), О. Шпигоцький, М. Костомаров (Галка), О. Корсун, М. Петренко. В поезіях Метлинського відчувається лірична туга за тим, що «наша мова конає». А він же був професором Харківського, а згодом Київського університетів. Отже, це не просто емоційний сплеск, а спостереження серйозного науковця. Згодом Метлинський проголошує право української мови на рівний розвиток з мовами інших слов’янських народів. Він славить її в таких словах:


Рідна мова, рідна мова!

Мов завмер без тебе я!

Тільки вчую: рідне слово

Обізвалось, мов сім’я... (АМІГ, 122).


Залежність поетики Метлинського від мови фольклору дуже відчутна, особливо в римуванні: у нього переважає дієслівна рима — іде — гуде, конає — завмирає, ходитиме — палитиме і под. /165/

М. Костомаров відстоював життєздатність української мови. Зокрема, він писав: «Мова, яку звуть звичайно малоросійською і якою говорять в південно-західних губерніях Росії і в Галицькому королівстві, не є наріччям мови російської... Вона існувала здавна і тепер існує як наріччя слов’янського кореня, що займає за своєю граматичною і лексичною будовою середину між східними і західними наріччями величезного слов’янського племені, наріччя правильне, багате, гармонійне і здатне до розвитку літературної освіченості» 1.



 1 Костомаров М.І. Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке // Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. — С. 41.



Разом з тим він бачить, що вона, осміювана й переслідувана, позбавлена права ввійти в сім’ю освічених народів:


Ох, тим молодий співець не співає,

що рідна мова, як свічка, сконає!.. (АМІГ, 158).


Характерними ознаками мови поетів-романтиків є, по-перше, звернення до козацької доби як до певного символу існування українського народу, по-друге — тверда віра у відродження української нації. Отже, з одного боку, бандура, козак-співака, а люду погибшого слава колишня у пам’яті тмиться (Мог.), а з другого — І як сонце із-під хмари — Рідне слово ізійшло (Мог.).

Мова поетів-романтиків насичена історичною лексикою. Тут військові козацькі звання (козак, сотник, гетьман — Мог.), назви зброї та оборонних засобів (бійниця, гармата, кулі, ручниця, самопали, стріли, шаблюка — Мог.), одягу (кармазинові жупани, гаптовані сап’яни, пояси шалеві, басани зелені, адамашки і атласи, Оксамити, блаватаси — Гал.), і ймовірні неприятелі (лях, орда, татарин), і наслідки військової боротьби (кості по степах, могила, поминальная пісня). У М. Костомарова історична лексика сягає старокиївських часів (бояри, град, дружина, знаменіє, коромола, половчин, пороки, на поток). Є тут і відлуння «Слова о полку Ігоревім»: Боян стародавній, Даждбожий внук, напитись шоломом Дону.

Непересічна заслуга романтиків у становленні абстрактної лексики як однієї з важливих складових літературної мови. Вони її не творили, а брали з народної мови, але вводили в свої твори щедріше, ніж це дозволяла безіменна фольклорна поезія: веселість, віра, воля, доля, думка, горе, жаль, жарти, життя, звичай, істина, кара, лихо, любов, милость, наука, недоля, ненависть, печаль, плач, помста, порок, /166/ радість, ревнощі, розум, свобода, святиня, слава, сподівання, темнота, туга, утіха, хитрощі, чвари, щастя і под.

Безперечно фольклорною ознакою є здвоєні слова. Серед них переважають іменники, але є й дієслова та прислівники. Здвоєні слова—це переважно іменники з прикладкою, що виконує означальну функцію (вороги-гадюки, травиця-зелениця — Мог.; панич-неборак, дівка-сиротина — Гал.); проте є чимало таких іменників, що передають близькі за змістом поняття (Дніпр-вода, в степу-полі, степ-земля, з силою-раттю, рожа-квіт, щастя-доля — Мог.; пуща-чагар, степ-долина, мати-неня, голубонька-горлиця, по балках-тернах, роду-племені, отця-неньку, мед-вино, час-година, шуря-буря, дуб-дубок, душка-душа — Гал.). Здвоєні дієслова — це зведені воєдино синоніми (казав-завіщав, ростуть-цвітуть — Мог.; сохне-в’яне — Гал.); те саме стосується і прислівників (тяжко-важко — Мог.; сумно-жалібно — Гал.).

Романтичній поезії, як і фольклорові, притаманні увага до здрібнілої лексики. Це переважно іменники (вітрець, дібровонька, діточки, зозуленька — Мог.; вишеньки, вітронько, дитятко, дівчинонька, квіточка, коненько — Гал.), прикметники (пустісінький — Мог.; золотенький, зелененька, маленький, вірненький — Гал.), прислівники (нікогісінько, веселенько, жалібненько — Мог.), дієслова (питки, їстки — Гал.); та чи не найчастіше трапляються сполучення іменника з прикметником — обидва в здрібніло-пестливих формах: громадонька веселенька, садочки зелененькі — Мог.; молоденький козаченько, дітки маленькі, сивенькі голуб’ятка, вітрець студененький — Гал. Вражає різноманітність пестливих слів, нагромадження різних словотвірних моделей, напр.: Ой вербице зеленая, Вербонько моя (АМІГ, 307).

Увібрала в себе романтична поезія і фольклорні постійні епітети: на воронім коню, козак чорнобривий, тихий Дунай, річка невеличка, вороненький коник (Мог.); сира могила, місяць блідний, темна діброва, яснеє сонце, небо високе, земля широка, море глибоке, козак молоденький (Гал.) та ін. Метафора в цих творах суто романтична. До її складу входять такі слова, як вітер, ворон, зоря, кохання, місяць, могила і под. Напр.: Його бандура, схоче він, завиє, його бандура й вороном закряче (АМІГ, 35); Колись, мій синку, ми тії могили Трупом та трупом начиняли (39); Уже вечірньої зорі Погасло світло, з-за гори Встав місяць повновидий (294) і под. /167/

У поетів-романтиків була тенденція до нормалізації мови української літератури. Спеціально уникаю тут терміна «літературна мова», бо про неї можна говорити тільки після творчості Т. Шевченка. Зразком чистоти мови був, звичайно, фольклор. І поети романтики, як і безіменні творці фольклору, намагалися уникати вузько локальних слів. Та стежити за цим було дуже важко, тому локалізми, звичайно, з’являлися. Це, скажімо, у І. Галки рябець «шуліка», увійнятися «вгамуватися», ізгарб «сніговиця», «хуртовина», меріти «мріти», оцваньок «пеньок», музувіри «турки», плавочки «качки», утворний «стрункий», «гарний» та ін. У галузі морфології А. Могила навіть допускає стилізацію під особливості західноукраїнської народ. ної мови. Так, у вірші «Думка червонорусця» знаходимо: Край в цю пору згадує мі ся частенько; Хто тя, краю милий, хто по волі кине? Хто к ті із чужини, краю, не полине (АМІГ, 56).

Романтична традиція позначилася й на мові творів В. Забіли. Як і в решти романтиків, у нього стогне пугач, гуде вітер вельми в полі і т. ін. Він часто використовує народно-пісенні порівняння, соковиті епітети. Та разом з тим деякі твори В. Забіли (як, до речі, й П. Білецького-Носенка, С. Писаревського) позначені стилем бурлеску, що є даниною так званій «котляревщині».

Основні постулати романтизму поділяли й члени «Руської трійці» — західноукраїнського відгалуження спільноукраїнської літературної течії. Але якщо харківська школа романтиків виявляла себе переважно в творенні літературної мови, то М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький і їх оточення зробили великий внесок у розвиток літературної мови своєю збиральною діяльністю в галузі фольклору, етнології, народного прикладного мистецтва, а також лексикографії.

Разом з тим не можна не відзначити, що поети «Руської трійці» висловлювали патріотичні думки, зокрема, закликали не цуратися рідної мови:


Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила, —

Чом же мова єй не мила?

Чом ся ней встидати маєм?

Чом чужую полюбляєм?



У першій половині XIX от. були спроби створити граматики й словники нової української народної і літературної мови. 1844 р. П. Білецький-Носенко подав на розгляд міністрові освіти рукописи словника й граматики української мови. Рецензію на ці праці написав М. Максимович, і була вона цілком позитивна, хоч перший ректор /168/ Київського університету й запропонував подати текст створеним ним варіантом українського правопису. П. Білецький-Носенко з цим не погодився, і його багаторічна праця так і не побачила світу.

У цей час уперше вчинилися суперечки щодо українського письма й правопису. У 1834 р. Й. Лозинський у Галичині запропонував писати українською мовою латинським письмом. Проти цієї пропозиції рішуче виступив М. Шашкевич. Першу спробу створення нового українського правопису, пристосованого до звукової системи української мови, зробив О. Павловський у своїй «Граматиці української мови», написаній 1805 р., а виданій тільки 1818 року. Павловський уперше почав вживати літеру і на позначення фонеми [і], літеру Ђ на позначення сполуки [je], диграфа іо на позначення [jо] та ін. Правописом О. Павловського скористалися видавці «Русалки Дністрової», які в фонетизації українського правопису пішли ще далі, відкинувши ъ у кінці слів, закріпивши за є значення звукосполучення [je] та літери, що пом’якшує попередній приголосний.

У Східній Україні аж до 20-х років XX ст. намірів замінити традиційне письмо латинським не було. І. Котляревський користувався традиційним українським правописом, успадкованим від староукраїнської літературної мови. Ідеї О. Павловського не одразу завоювали тут популярність. М. Максимович — авторитетний учений-славіст — відстоював історично-етимологічний правопис. На поступку фонетичному звучанню він пропонував ставити над літерами ô, ê, Ђ коли вони звучать як [і], дашок, який би вказував на відповідне звучання. В. Чапленко, безперечно, має рацію, коли твердить, що в цьому разі М. Максимович «мав на увазі інтерес всеросійського читача» 1.



 1 Чапленко В. Історія нової української літературної мови. — С. 82.



І все ж цей правопис не приймали ні Г. Квітка-Основ’яненко, ні П. Гулак-Артемовський, ні Є. Гребінка. Певне застосування він знайшов у Галичині, але зрештою лишився книжним витвором.

Отже, українські пародисти й особливо романтики відродили українську літературну мову, тепер уже повністю на народній основі. Вони не тільки зробили помітний внесок в її природну нормалізацію, але й викликали бажання описати її фонетичну й граматичну природу. І все ж, як зазначав В. Чапленко, «тільки цим, цариною красного письменства в його переважно ліричних, /169/ ліро-епічних (балади) та почасти драматичних жанрах (в дусі романтичної балади Шіллера, а може, й трагедії Шекспіра) їхня мовна практика й обмежилась. Вони зовсім нічого не дали в галузі мистецької прози (тільки геть пізніше, бо аж у 50-х роках, це надолужив П. Куліш своєю «Чорною радою»), як також нічого не здійснили з своїх планів у царині наукового та публіцистичного мововжитку (за винятком відозви Кирило-Мефодіївського братства та «Книг битія»), але мовостиль цієї останньої специфічний — євангельський» 1.



 1 Чапленко В. Історія нової української літературної мови. — С. 77.



І все ж їхня роль у виробленні української літературної мови дуже помітна. Якщо І. Котляревський увів народну українську мову в літературний обіг, то поети-романтики, слідом за Г. Квіткою-Основ’яненком, розбудовували українську літературну мову для вираження найкращих сторін душі українця — і простолюдина, і дворянина. Вони ж упорядкували фонетичне і граматичне багатство української мови.












Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.