Попередня     Головна     Наступна





Т. ШЕВЧЕНКО — РЕФОРМАТОР УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ



Отже, початок XIX ст. повернув українському народові його мову як знаряддя творення культури. Але повернення це було далеко не повним. В «Енеїді» І. Котляревського, в повістях Г. Квітки-Основ’яненка, в піснях і баладах харківських поетів-романтиків український народ пізнавав самого себе, свій побут, свої звичаї, свої більші чи менші клопоти соціальні. І все ж це була література про народ, а не для народу. Дальший її розвиток і утвердження були можливі тільки за тієї умови, коли вона відобразить кардинальні суспільні проблеми своєї доби. Найбільшою бідою тодішнього суспільства була кріпаччина. Кріпосництво трималося на самодержавстві, яке глушило будь-які прояви демократії, на неосвіченості простих людей, на колоніальному гнобленні народів, що населяли окраїни царської Росії. Отже, знесення кріпацтва передбачало розвиток демократії в країні, поширення освіти, припинення колоніальної політики стосовно поневолених народів. Виразником дум українського народу, співцем соціальної і національної свободи став Т. Шевченко. Він піднявся на височінь національного поета тому, що сказав своєму народові саме те, що потребувало загальнонаціонального усвідомлення.

Дехто з дослідників творчості Шевченка несправедливо бачив у ньому ідеолога лише покріпаченого селянства 1.



 1 Дорошкевич О.К. Шевченко в селянських переказах // Спогади про Тараса Шевченка. — К., 1982. — С. 397.



Такий погляд обмежений у своїй суті. Справді, кріпосництво було тією корінною проблемою, від розв’язання якої залежав весь подальший розвиток суспільства: його демократія, що зачіпала всі суспільні шари, просвіта, яка торувала шляхи новій, демократичній культурі, /171/ вираження ідеї національної рівноправності. Т. Шевченко став загальнонародним поетом саме тому, що він бачив, у який вузол суперечностей зв’язує кріпосництво всі класи тодішнього суспільства, гальмуючи його рух по шляху прогресу.

Антикріпосницькі ідеї, сперті на віру в історичну перспективність поневолених мас, на переконаність у необхідності їх освіти, живилися також усвідомленням братньої єдності всіх слов’ян у реалізації цих ідей. 1848 р. у Празі відбувся слов’янський з’їзд, скликаний чеськими культурними діячами для взаємного ознайомлення представників різних слов’янських народів. Це було після арешту Т. Шевченка, приводом для якого була його участь в організації Кирило-Мефодіївського братства, що ставило собі за мету встановлення федерації слов’янських народів на основі їх рівноправності і братерства. Ідея слов’янської єдності в середині XIX ст. гуртувала навколо себе демократичні сили різних народів. На думку О. Герцена, пробудження слов’янських народностей швидко відобразилось в Україні і підняло з летаргічного сну народну думку й почуття. А що царизм намагався задавити і думку, і почуття, то вони намагалися вирватися на волю. Гнути й ламати, покладатися на грубу фізичну силу — одвічна риса російського уряду. «Петербурзький уряд, — писав О. Герцен, — завжди, у всьому йшов напролом, ламав усе, що траплялося під ноги, аби тільки дорога була посилана піском і, головне, була б простягнута прямолінійно під шнур. Він жодного разу не зупинявся ні перед чим і безсовісно топтав усе дороге й святе людині» 1.



 1 Герцен А.И. Письма к противнику. Письмо третье // Избр. философ. произведения: В 2 т. — М., 1946. — Т. 2. — С. 275.



Отже, антикріпосництво, демократизм, визнання повної рівноправності всіх слов’янських народів, — це те, що вносила Шевченкова поезія у розвиток суспільної думки свого часу. Поет давав читачеві навіть більше того, чого він від нього очікував: не лише освітлював дорогу до прогресу, а й сам сміливо ішов нею, розвіваючи сумніви і страхи своїх послідовників. У народу з’являлася віра в правильність обраного шляху, в можливість перебороти на ньому всілякі перешкоди, розвивався справжній демократичний патріотизм, що заперечував собою офіційно насаджуваний згори чиновницько-бюрократичний.

Широта політичного мислення, боротьба проти соціальної неправди і неволі, проти будь-якого насильства над людськими душами /172/ піднесла Т. Шевченка до вершин речника української нації. Шевченкове слово, його поетична мова запалювали серця мільйонів патріотичним вогнем. Поет оповивав крилом слави українську історію. Як висловився Дж. Грабович, «...він співець і пророк, що передавав голос свого народу, він духовний батько відродження української нації» 1. Завдяки його творчості українська література, пройнята гуманістичними ідеями, вийшла на широкий інтернаціональний шлях історичного поступу і вивела із забуття всю націю. Іти пліч-о-пліч з іншими народами — історична потреба кожної нації і неодмінна умова справжнього прогресу в її духовній творчості. «Національна література ніколи не розвивалася на самоті і в ізоляції від інших літератур», — справедливо зауважує Д.С. Лихачов 2.



 1 Grabowich G.G. The Poet as Mythmaker. — Cambridge, 1988. — C. 1.

 2 Лихачов Д.С. Прошлое — будущее. — М.; Л., 1985. — C. 192.



Структурний феномен мови Шевченка полягає насамперед у тому, що вона, на відміну від мови Квітки-Основ’яненка чи навіть Котляревського, була зорієнтована на весь україномовний територіальний та історичний обшир. У ній, як і в мові Котляревського, ліричний струмінь злився з сатиричним, але горизонти лірики й сатири в Шевченка були набагато ширші, ніж у будь-кого з його попередників. Як казав сам поет, «Енеїда Котляревського — добра, а все-таки сміховина» (Ш. I, 175). А далі продовжував: «Покійний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислуховувався до язика, бо може його не чув у колисці од матері, а Г[улак]-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся» (Ш. I, 375). Отже, предметом постійної уваги Кобзаря була не просто мова, а насамперед її зміст в устах народу і народні почуття. Ще одна не менш важлива особливість його мови — це те, що в ній при повному домінуванні народнорозмовного джерела знайшли належне структурне місце й елементи давніх слов’янських літературних мов.

Народнорозмовна основа поезії Т. Шевченка незаперечна. У ній органічно злилися пісенний фольклор і усна оповідь, доповнені всім тим, що збереглося від давніх мов, уживаних в Україні-Русі.

У мові геніального поета України відображені цілком народна фонетика й морфологія в їхній варіативності, представленій у говірках Середньої Наддніпрянщини, але без елемента спеціального копіювання, який був, скажімо, у Г. Квітки-Основ’яненка. /173/ Звичайно з кількох фонетичних варіантів слова або з кількох однозначних морфологічних форм Шевченко вибирав ті, які були йому звичні і які він чув не тільки на рідній Звенигородщині. А поїздив і походив він по Україні багато, прислухався, як говорять і в Києві, і в Полтаві, і на Слобожанщині, і на Поліссі, і на Поділлі. Побував і в Катеринославі, і на острові Хортиця. Скрізь чув і записував ту саму мову, її й відтворював у своїй поезіях, по можливості не вдаючись до вузькомісцевих слів і форм. Звісно, оскільки українська літературна мова в цей час тільки-но творилася, у мові того чи іншого письменника важко виділяти загальнолітературні й діалектні елементи. І все ж не можна не зауважити, що Шевченко, який добре знав фольклор і відчував наддіалектність його мови, зробив ще один крок назустріч тому, що не роз’єднує, а об’єднує всі українські діалекти, — назустріч виділенню їх спільних рис.

Найвиразніше це помітно в лексиці. Навіть ті слова, з приводу значення яких ще й досі інколи точаться суперечки, виявляються при розширенні кола джерел не вузькодіалектними, а належними принаймні до кількох діалектних масивів. Це стосується, наприклад, слова перетика, яке в «Словарі української мови» за ред. Б. Грінченка подається в двох значеннях: 1) перепона; 2) межа між двома володіннями, утворювана рядом дерев; друге значення, правда, супроводжується знаком запитання. Автори «Словника мови Т.Г. Шевченка» у слові перетика виділяють тільки друге значення, дещо скорочуючи його: смуга дерев, чагарник і т. ін. У обох словниках слово перетика ілюструється цитатами з того самого вірша Шевченка, що, таким чином, веде до висновку про його рідкісність і локалізацію в говорах, рідних поетові. Однак його фіксує і «Словник української мови», укладений у 1838-1843 рр. П. Білецьким-Носенком під Прилуками. І хоч «Кобзар» названий серед джерел його словника, але вірш «У перетику ходила» був написаний тільки в 1848 р., а опублікований аж у 1867 р.; отже, П. Білецькому-Носенку слово перетика було відоме раніше.

Т. Шевченка аж ніяк не можна віднести до побутописців. Якщо старанно проаналізувати лексику його творів, то виявиться, що поет дуже мало використовує специфічно побутову і сільськогосподарську лексику, досить обмежено вводить слова на позначення рослинного і тваринного світу. Ті ж із них, що все ж таки увійшли в /174/ лексикон Шевченкових творів, у більшості випадків не мають прямих номінативних функцій. Найчастіше назви із сфери рослинного й тваринного світу, сільського господарства виступають у складі порівнянь: Залилась дрібними, як горох, сльозами* (II, 107); Ростуть, як капуста на городі (II, 53); Розвіяла, мов ту полову (II, 323); Збиралися кардинали, Гладкі та червоні, Мов бугаї в загороду (I, 269); Заснули, мов свиня в калюжі (II, 345); І вороги нові Розкрадають, як овець, нас І женуть!.. (І. 341); Дивлюсь: неначе ті ягнята Ідуть задрипані дівчата (II, 358); Мов собаки коло вогню Кругом ченці стали (I, 271); Кардинали, як гадюки, В’ються круг тіари, Та нишечком, Мов коти, гризуться За мишеня (I, 268); Як кішечка підкрадається, Вижде нещасливий у тебе час та й запустить Пазурі в печінку (I, 239); Мов яблучко у садочку, Кохалась дитина (II. 12); В садах кохалися, цвіли, Неначе лілії, дівчата (II, 33); Кохалася мати сином, Як квіткою в гаї (І. 231); Обок його Цариця небога, Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога (I, 247).



* Тут і далі ілюстрації взято з 10-томного видання творів Т. Шевченка (див. список скорочень джерел).



Поряд із прямим порівнянням використовується й опосередковане: називання людини словом, що означає іншу живу істоту; при цьому, звичайно, назва має конотативний зміст — позитивний або негативний: Моя голубко сизокрила! Моя ти ягідко! (II, 173); Оцей годований кабан! Оце ледащо, щирий пан (II, 88); Вони брати і християни. А ти собака (II, 270).

Помітна частина рослинно-тваринної і сільськогосподарської лексики входить ло складу фразеологізмів, виступає при описі народних звичаїв (наприклад, гарбуз як символ відмови при сватанні), а тому й використовуються у ролі сполучної ланки між народною та індивідуальною творчістю, напр.: І зорі лічим, гречку сієм (I, 328); Де побачите, що гарбузи посажені, то так з коренем і виривайте (VI, 192); Купили хріну, треба з’їсти; плачте, очі, хоч повилазьте: бачили, що купували (I, 101); Ох, старі голови та розумні; химерять-химерять, та й зроблять з лемеша швайку (I, 101); Може, то така правда, як на вербі груші (II, 54).

Оскільки слова, вживані на позначення реалій навколишнього світу, виступають для порівняння з процесами, що відбуваються в /175/ людському суспільстві (спосіб життя, поведінка, взаємостосунки, супроводжувані різними емоціями і под.), то вони цілком природно використовуються в таких тропах, як метафора, алегорія, гіпербола та ін., напр.: Заснула Вкраїна... В калюжі, в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила (I, 228); Заснула Вкраїна, Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла (I, 227); Чуже поле не топтати, а своє орати (I, 554); Може зорю переліг той, А на перелозі я посію мої сльози (I, 228); І рудою поливали... / шаблями скородили. Що ж на ниві уродилось?! (I, 227); Орють лихо, Лихом засівають, А що вродить? побачите, Які будуть жнива! (I, 330); Понад полем іде, Не покоси кладе — гори (I, 394); У нас нема Зерна неправди за собою (II, 289).

Гнилий Тікич поділяє Звенигородщину на два масиви, відмінні в царині фонетики й морфології. Проте в фольклорі обох цих масивів фонетичні й морфологічні відмінності великою мірою нівелюються. Фольклорну традицію нівеляції локальних фонетичних особливостей переймає Т. Шевченко. В його поезії немає ні твердого /р/ (типу вечера, гараче), ні вставного /л/ (типу деревляний, соломляний), ні приставного /г/ (типу гобідати, гочерет), ні /к/ замість /т/ (кісто<тісто). Але він не уникає спеціально /о/ в новозакритих складах (сльоз, радость, невольник), в його творах тойді переважає над тоді, відповідно до місцевої вимови він пише зіма, а не зима. Оскільки Кирилівку оминуло (ґ), не користується цим звуком і Шевченко. Правда, один раз поряд із гвалт він пише (очевидно, відповідно до староукраїнської традиції) кгвалт (II, 391. В.). Цікаво також, що в нього помічається змішування к з г, а одного разу в автобіографії стоїть голега замість колега  1.



 1 Доманицький В. Критичний розгляд над текстом Кобзаря. — К., 1907. — С. 24.



Фольклор вирівнює й різні морфологічні форми. Цю фольклорну особливість повністю перейняв Шевченко. Не тільки в його поезії, але навіть і в листах до близьких друзів не знайти ні популярних на Звенигородщині форм типу ходю, просю, закусюють, ні сплутування відмінкових форм іменників першої, другої і третьої відмін; він досить послідовно, хоч і не без винятків, уживає закінчення -ею в орудному відмінку однини іменників м’якої і мішаної груп першої відміни (клунею, зорею/зорьою, землею, душею/душою) та в давальному і орудному відмінках однини іменників м’якої та мішаної груп другої відміни (зятем, ножем/ножом, гноєм, дощем). /176/

Чи не найскладніша справа з відображенням у мові Т. Шевченка народнорозмовного і фольклорного синтаксису. Ці два різновиди єднає, так би мовити, ситуативна нерозчленованість, пор.:


Ой вийду я на улицю, аж улиця тісна,

Сидить моя женишина гордая та пишна (ФЗМВ, 180).


Ні співакові, ні слухачам не треба спеціально пояснювати, що між першим і третім реченням існує умовно-часовий зв’язок, а другого речення — Аж улиця тісна — могло б і не бути, але тоді втратилась би образність: вулиця здається дівчині тісною тому, що на ній сидить її женишина гордая та пишна.

Ситуативна синтаксична нерозчленованість усувається, якщо окремі предикативні групи пов’язувати між собою відповідними сполучниками, але тоді зникає безпосередність сприйняття: Я була дома, [але] боялася вийти, [бо] Судять же нас воріженьки, ще й будуть судити (206).

Наявність такого синтаксичного синкретизму, в якому в зародку перебувають і сурядність і підрядність, зовсім не означає, що народнорозмовний і фольклорний синтаксис не мають засобів вираження сурядних і підрядних зв’язків: у ньому передаються всі ті відношення, які представлені в синтаксисі розвинутої літературної мови, але засоби цієї передачі часто економляться, уодноманітнюються. Наприклад, сполучником що виражаються відношення


означальності:

Чи не того ж то коничок ірже, що я вірно кохаю (ФЗМВ, 179);

додатковості:

Чую я серед людей, Що мій милий не повернеться (179);

причиновості:

Тим я її не займаю, що сватати маю (196);

наслідковості:

Гирод вепми засмутився, Що Христос-цар народився (К.Зв., 206).


Звичайно, в поезії Т. Шевченка якщо і є елементи синтаксичного синкретизму, то вони належать до винятків: виступають переважно тоді, коли у твір повністю переноситься певний фольклорний компонент; таким є, наприклад, взяте з русального вірування заклинання, наведене в «Причинній». Пор.:


Не мий ноги об ногу,

Не сій муки над діжу,

Ух, ух,


Пограймось, погуляймо

Та пісеньку заспіваймо:

«Ух! Ух! /177/


Солом’яний дух, дух!

Мене мати уродила,

Нехрищене положила (ФЗМВ, 98).


Солом’яний дух! дух!

Мене мати породила

Нехрещену положила» (I, 5).



Проте, на відміну від народнорозмовного, у фольклорному синтаксисі є свої специфічні фігури, які Т. Шевченко використовує повністю. Одна з них — це дієприкметники, які завершують собою зворот, пор.: Ой заржи, заржи, вороний коню, під круту гору йдучи (ФЗМВ, 179) — Заговорили щось погане За гробом люди ідучи (II, 451). Далі треба відзначити вживання сполучника та не в значенні приєднувального, а як такого, що єднає два і більше сурядних присудки: Наберу я хмелю повну жменю Та посію над водою (ФЗМВ, 185) — На розпутті кобзар сидить та на кобзі грає (I, 63). Одна з виразних фольклорних ознак — повтор: Козак звичай знає, він рано вставає, Та він рано вставає, ярмо накладає (ФЗМВ, 197) — І про неї добрим людям Кобзарі співають, Все співають, як діялось (I, 22). Нарешті, однією з ознак фольклорного синтаксису є складнопідрядні речення, в яких головне завершує конструкцію: Кого люблю усім серцем, повік не забуду (ФЗМВ, 199); А як будеш двох любити, буде тебе Бог судити (187); Як заїдеш ти за гору, я тебе забуду (215). Т. Шевченко переймає цю конструкцію:


Бо хто матір забуває,

того Бог карає (I, 335).


Отже, народнорозмовна основа мови Т. Шевченка виступає досить виразно на всіх рівнях: лексичному, фонетичному, морфологічному і синтаксичному. І разом з тим кожен з цих рівнів засвідчує орієнтацію поета на первісне образно-художнє нормування мови в фольклорі і на свідомий відбір слів і форм відповідно до їх територіальної поширеності. Заслуга Т.Г. Шевченка перед українською культурою полягала насамперед у тому, що він надав літературній мові внутрішньої естетичної впорядкованості, збагативши народнорозмовну мову органічним уведенням у неї елементів з інших джерел і тим самим віддаливши мову літератури від побутової мови. Особливо помітна творчоестетична робота у синтаксичній організації тексту.

Т. Шевченко, на відміну від своїх попередників — поетів-романтиків — не стилізував свої твори під фольклор: він або трансформував його, або лише спирався на вироблені в ньому естетичні цінності. Його самобутня творчість органічно зливалася з фольклором як формою національного самовираження. /178/

За спостереженням В. Чапленка, народнорозмовні елементи переважають у його ранній творчості, а пізніше наростає значення церковнослов’янізмів та етранжизмів. Проте цей же автор зауважує, що «й в останні дні свого життя наш поет не раз удавався до цього джерела (в таких своїх речах, як «Над Дніпровою сагою», «Подражаніє сербському», «Титарівна-Немирівна», «Тече вода з-під явора», в перекладах із «Слова о полку Ігоревім») 1.



 1 Чапленко В. Названа праця. — С. 93.



Усі епічні українські твори Т. Шевченка пересипані уривками з історичних, ліричних, весільних і побутових пісень. Цікаво відзначити, що героїні деяких творів («Гайдамаки», «Відьма», «Марина»), які через трагічні обставини втратили розум, співають пісні з весільної перезви: «Загрібай, мамо, жар, буде тобі дочки жаль, жаль», «Ой у новій хаті полягали спати», «Як була я молодиця» та ін. Очевидно, ще в дитинстві Шевченка зачарували чумацькі пісні. Між 1843 і 1847 рр. він записав пісню:


Ой йшов козак з Дону, та із Дону додому,

Та із Дону додому та й сів над водою:

- Доле ж, моя, доле, чом ти не такая,

Ой чом ти не такая, як доля чужая (VI, 231, 9).


Якщо порівняти цей запис із поезією «У неділю не гуляла», то можна припустити, що пісню було почуто в період першого перебування поета в Україні (1843-1844 рр.), бо згадана поезія датована 18 жовтня 1844 р. А саме в ній чується відлуння народної пісні:


Іде чумак з-за лиману

З чужим добром безталанний,

Чужі воли поганяє,

Поганяючи співає:

«Доле моя, доле!

Чом ти не такая,

Як інша чужая?» (I, 254).


Безпосередній зв’язок між фольклорними записами Шевченка та його оригінальною творчістю відчувається і в таких порівнюваних рядках:


Ой із-під гори, із-під кручі

Ішли мажі риплючі (VI, 262, 10).


Ой із-під гори та із-під кручі

Йшли мажі рипучі (II, 423). /179/


Очевидно, мають рацію дослідники, які вважають, що саме про мажі, а не про фантастичні мажери ідеться і в іншому контексті, який прочитано так:



Ой із-під гори та із-під кручі

Ішли мажери п’ючи (II, 104).


Великий інтерес становлять записи, здійснені спершу Т. Шевченком, а пізніше Марком Вовчком і О. Марковичем. Зокрема, наведений раніше уривок у їх запису звучить так:

Ой з-за гори, ой з-за кручи скриплять вози йдучи (ФЗМВ, 334). Варто порівняти й записи таких пісень, як «У Києві на ринку» (VI, 263, № 12) і «У Києві на ринку» (ФЗМВ, 229), «Під городом під Солидоном» (VI, 267, № 16) і «Ой не знав, не знав проклятий Мазепа, як Палія зазвати» (ФЗМВ, 369), «Пливе щука з Кременчука, тече собі стиха» (VI, 269) і «Пливе щука з Кременчука пробита із лука» (ФЗМВ, 214), «Ой сидить пугач та на могилоньці» (VI, 277, № 38) і «Ой злетів пугач та на могилоньку» (ФЗМВ, 320).

І все ж не сюжетні, тематичні й текстуальні перегуки з фольклором визначають народність Шевченкової музи. Його поезія з цього погляду відрізняється не лише від народної пісні, але й від поезії попередників — українських романтиків. Не можна не погодитися з С.Я. Єрмоленко, що «головна відмінність мовно-поетичного мислення Шевченка від мови поетів-романтиків полягає в тому, що останні не завжди могли відірватися від бурлескного нашарування в зображенні картин природи і народного життя. Вони запозичали з народної пісні окремі образи-мотиви, переносили їх на грунт романтичного сюжету і тогочасної літературно-мовної традиції, в якій певну роль продовжували відігравати бурлескні елементи» 1.



 1 Єрмоленко С.Я. Народнопісенне слово в мові Тараса Шевченка і українських поетів-романтиків 20-40-х років XIX ст. // Збірник праць 27-ї наукової Шевченківської конференції. — К., 1985. — С. 82.



Українськими піснями, назвами українських танців пересипані й російські повісті Т. Шевченка, особливо ті, в яких події відбуваються в Україні. Пильну увагу поета привернула пісня:


Упилася я,

Не за ваші я —

В мене курка неслася,

Я за яйця впилася. /180/


Він використовує її в «Наймычке», «Музыканте», «Близнецах», «Прогулке c удовольствием и не без морали». Саме в цих чотирьох прозаїчних творах найчастіше наводяться зразки українського фольклору. В «Наймычке» їх вісім, в «Музыканте» — чотири, в «Близнецах» — двадцять, в «Прогулке...» — п’ять. Повторюються рядки і з інших пісень. Так, у «Близнецах» двічі наводяться рядки з пісні «Чи я така уродилася, Чи без долі охрестилась», у «Близнецах» і в «Прогулке...» співають «Зійшла зоря із вечора, не назорілася». Герої російських повістей танцюють «метелицю», «горлицю», «гречаники», «журавля». Очевидно, більшість із наведених у російських творах Шевченка пісень з дитинства відомі авторові, деякі ж власноручно записані пізніше. Вони ввійшли, звичайно, й до збірок інших аматорів фольклору і професійних фольклористів. Це, наприклад, відома пісня «Ой у полі могила з вітром говорила» (VI, 323, № 9), яка подається в «Близнецах» у такому варіанті:


У степу могила

З вітром говорила:

Повій, вітре буйнесенький,

Щоб я не чорніла (IV, 67).


Чимало сюжетів, наявних у цих піснях, використовуються в оригінальній творчості Шевченка. Пор. наприклад, такі уривки:


Ой жила вдова

Та на краю села,

Вигодувала сина,

Сина Ивана.

Вигодувавши, до школи дала,

А з школы взявши,

Коня купыла

(Нар. пісня, наведена в «Наймычке», III, 87)$


Удовиця у м’ясницю

Сина привела.

Вигодувала малого,

До школи дала.

А із школи його взявши,

Коня купила

(«Ой крикнули сірії гуси», II, 184);


Хлопче-молодче з чорними очима,

Нащо тобі жінка — камень

за плечима

(ФЗМВ, 233);


Хлопче-молодче

З карими очима,

Нащо тобі жінка,

Камінь за плечима

(«Москалева криниця»; 1847, II, 408. В.); /181/


У неділеньку рано та раненько

Збиралася громадонька,

1 старая й молодая,

І велика і малая

Та криницю виливала —

Сповитого сина доставала

(VI, 379, № 43);


У неділеньку раненько

Збиралася громадонька,

Та криницю виливали,

Та дитя теє шукали

(«Титарівна», II, 82).



Сюжет народної балади міг ставати сюжетом епічних творів Т. Шевченка, скажімо, поеми «Петрусь» 1.

Фольклорні мотиви невіддільні від використовуваного Т. Шевченком етнографічного матеріалу. Дослідники відзначають, що поет досконало знав особливості українських обрядів, зокрема весільного. Отже, не випадково старости, рушники, хустина, молоді, бояри, святий хліб обмінений, дружки, тобто слова на позначення етнографічних атрибутів українського весілля, — важливий лексичний елемент у поезії Т. Шевченка. М. Шубравська має цілковиту рацію, твердячи, що Т. Шевченка слід уважати першим із народознавців; хто дав (у «Назарі Стодолі») широкий опис українського сватання із промовою сватів, вихопленою із самого життя з документальною фольклорно-етнографічною точністю 2.

Як відзначив у свій час Л. Булаховський, Т. Шевченко часто вдавався до засобів інтимізації. Учений досліджує два з них — вказівні займенники та звертання 3. Третім засобом інтимізації, очевидно, слід би назвати народний символізм.



 1 Див.: Шубравська М. Фольклорні елементи в поемі Т.Г. Шевченка «Петрусь» // Збірник праць 27-ї наукової Шевченківської конференції. — К., 1989. — С. 118—134.

 2 Шубравська М. Народні обряди в творчості Шевченка // Збірник праць 24-ї наукової Шевченківської конференції. — К., 1983. — С. 11.

 3 Булаховський Л.А. Мовні засоби інтимізації в поезії Т. Шевченка // Вибрані праці: В 5-ти т. Т. 2. Українська мова. — К., 1977.



Відомо, що в свідомості кожного народу живуть певні поняття-символи, що відбивають своєрідне розуміння зв’язку речей і подій. Ця система понять-символів інтимно входила у Шевченкове поетичне бачення і багато в чому позначалася на словесно-образній структурі його творів.

А. Кримський, коментуючи етнографічні особливості населення Звенигородщини, зауважує: «В городині, де є дівчата, повинен бути /182/ барвінок, щоб хлопці стелилися до дівчат, як барвінок. Має бути й любисток, щоб хлопці любили; в пазусі теж треба носить. Далі рута, щоб дівчата не старілись. Дзіндзівер — для чарів. Дівчата купаються в дзіндзівері і приспівують ім’я того хлопця (Омелька чи кого), за якого хоче вийти:


В дзіндзівері купалася,

В дзіндзівері зросла.

Проси Бога ти, Омельку,

Щоб за тебе вийшла! (К. Зв., 423).


Символом людської сили виступає дуб, символ природи — вітер, море, символом дівочої краси — калина, бо вона червона, символом волі — птах, пташина, символом ласки і подружньої вірності — голуб, горлиця, символом плинності людської долі — річка, символом самотності — безпритульності — зозуля, символом дівочої волі — вінок, символом чоловічої волі — орел, сокіл, символом щасливого кохання дівчини з парубком — єднання зорі й місяця, символом нещастя, смерті — ворон, крук, сич, сова, пугач, символом плинності життя — барвінок 1. Цей список, звичайно, можна продовжувати й продовжувати. До того ж, певні слова можуть символізувати не тільки особу, предмет, подію, процес, але і їх прихід: поява дівчина — зіронька зійшла, повернення милого — сокіл прилетів і под. Але суть питання не в повному складенні списку слів-символів нашого народу, — хоч це теж цікава й корисна річ, — а у виявленні спільного й відмінного у способах їх образного використання у фольклорі і в поезії Т. Шевченка.

У народній пісні, як відзначає С. Єрмоленко, «динамічна природа пісенного образу виявляється як у мікроконтексті, — в окремому слові з його звуковою, формальною організацією і відповідно семантикою, так і в макроконтексті — синтаксичних конструкціях, що формують пісенні строфи з найрізноманітнішими видами паралелізму» 2.



 1 Гузар З. Із спостережень над ідейно-художньою своєрідністю поеми Т. Шевченка «Сотник» // Збірник праць 27-ї наукової Шевченківської конференції. — С. 139.

 2 Єрмоленко С.Я. Фольклор і літературна мова. — К., 1987. — С. 111.



При цьому паралелізм у народній пісні переважає. Пор.:


Червоная калинонька вище тину стояла,

Много дива видала:

Куди нелюб їхав — трава гнила,

Куди милий їхав — дерево кудряве (ФЗМВ, 94); /183/


Ой рясна, красна в лузі калина.

Святій вечір!

А ще красніша Петрова дочка (ФЗМВ, 126);


Ой стелеться барвіночок, не коренем — листом,

Ой не коренем — листом.

Визиває козак дівку не голосом — свистом,

Ой не голосом — свистом (ФЗМВ, 183).


Фольклорний паралелізм переростає у порівняння: Сам ти загинеш, як билина в полі (ФЗМВ, 234); Що в удовоньки серце, Да як зимнеє сонце (245); Бо моя врода, як Дунай-вода, Бо моє личко, так як яблучко, сама й молода (245) і под.

Т.Г. Шевченко, використовуючи народні слова-символи, порівняно рідко вдається до паралелізмів. Найчастіше вони виступають у його ранніх творах:


Тече вода в синє море

Та не витікає;

Шука козак свою долю

А долі немає (I, 14);


Вітер віє, повіває, По полю гуляє.

На могилі кобзар сидить

Та на кобзі грає (I, 26).


Пізніше, скажімо в «Гайдамаках», паралелізми трапляються тоді, коли підкреслюється фольклорний характер мовлення, напр.:


Кобзар (співає):

«Літа орел, літа сизий

Попід небесами;

Гуля Максим, гуля батько

Степами, лісами» (1, 103).


Проте подібні приклади використання фольклорної формули поодинокі. Порівняно широко представлені слова-символи у складі порівнянь: Нехай думка, як той ворон, літає та кряче (I, 23); Старий батько коло неї, Як дуб, похилився (I, 283); Неначе птахи чорні в гаї, Козацтво сміливо літає (I, 202); І княгиня [...], мов горлиця, над нею Цілу ніч витала (II, 382); Було, вночі Сидить [Оксаночка] під тином, мов зозуля, Та кукає (II, 206); І військо, як море, 3 знаменами, з бунчуками 3 лугу виступало (II, 137); А сивий гетьман, мов сова, Ченцеві заглядає в вічі (II, 37); Як той явор над водою Степан похилився (I, 280).

Натяк на використання фольклорного джерела може бути й далеко тоншим. Так, у «Назарі Стодолі», де окремі елементи обряду сватання передані з етнографічною точністю, на деякі з них тільки /184/ натикається: господиня хати, в якій мають відбутися вечорниці, співає пісню «Зоря з місяцем над долиною Пострічалися; Дожидалися до білої зорі, Не діждалися» (III, 25). У пісні той же символ — вірне кохання, — що і в весільній, яка співається на дівич-вечорі:


Слала зоря до місяця

— Ой місяцю, мій товаришу!

Не заходь та раній мене,

Ізійдемо обоє разом,

Освітимо небо і землю, —


Врадується звір у полі, гість у дорозі (ВП, I, 264).

Але хоч символ в обох піснях однаковий, але в тій, що співає господиня, зустріч зорі із місяцем не справдила надій дівчини, а отже, і в сюжетній лінії драми «Назар Стодоля» можна сподіватися не тільки позитивного, але й негативного фіналу історії кохання.

Дуже ефективним поетичним прийомом є зведення кількох народних символів в єдиний образ. Так, через динамічну ознаку висушувати (сльози) поняття сонце («радість») і сльози («горе») перегукуються з народним символом роси («сліз»), яку висушує сонце («радість»).

Освоєння фольклорної цілини — це не лише вирощення на зораних землях тих злаків, що ростуть самосівом у степу. Майстерність хлібороба полягає в тому, що він уміє відібрати найкраще зерно, помістити його в родючий ґрунт і добре доглянути посіви. Майстерність поета нагадує хліборобську працю: з паралелізмів і сталих порівнянь він видобуває слова-сим воли, добре знаючи, що символічність у них підтримується зв’язком із фольклорною образністю, і ставить їх у новий семантичний контекст. Так з’являються нові, суто авторські образи, переважно метафори. Ось як, наприклад, використовується слово вітер — символ стихійної сили: Надувся вітер; Як повіє — Нема нічого: скрізь біліє... (I, 42); Сердитий вітер завива (I, 3); Розбивши вітер чорні хмари, Ліг біля моря одпочить (I, 5); вражають динамізмом метафори із словом орел як символом волі, напр.: А думка край світа на хмарі гуля, Орлом сизокрилим літає, ширяє, Аж небо блакитне широкими б’є (I, 26); Бандуристе, орле сизий! Добре тобі брате: Маєш крила, маєш силу, Є коли літати (I, 68). Особливо сильне враження справляють метафори, у межах яких поєднуються два й більше слів-синонімів, стосовних того самого поняття, наприклад, природні сили: Вітре буйний, вітре буйний, Ти з морем говориш (I, 9). /185/

Можна відзначити й невипадкову появу слів-символів у формі орудного відмінка в ролі непрямих порівнянь: А ти, пречистая святая, Ти сестро Феба молодая!.. Із казарми нечистої Чистою святою Пташечкою вилетіла (II, 284) — символ свободи, незалежності від обставин; Дивися, чорная змія По снігу лізе... Утечу. У ірій знову полечу, Бо я зозулею вже стала... (II, 100) — символ безрідності, безпритульності, самоти.

Як в українській вишивці символічно поєдналися червоний і чорний кольори, так у поезії великого Кобзаря України переплелися любов і ненависть, ніжність і гнів, замилування і прокляття. Для всіх цих людських пристрастей є свої символи, які вросли в товщу прадавніх, ще дохристиянських вірувань і які єднають інтимними зв’язками поета з його народом.

Не в усіх творах Т. Шевченка використовується цей третій інтимізуючий засіб. Він, звичайно, відсутній у «Давидових псалмах», у творах, стилізованих під слова пророків. Тут виступає інша символіка — біблійна. Але в поемах на євангельські теми поет теж тяжіє до гранично узагальненого образу, до образу-знака, до символу, притчі, тобто до образів багатозначного смислу 1.



 1 Див.: Івакін Ю. О. Образний світ // Творчий метод і поетика Т.Г. Шевченка. — К., 1980. — С. 179.



Не дає, здається, місця для народної символіки і поетичний простір сатиричних поем «Сон», «Єретик», «І мертвим, і живим, і ненарожденним», містерії «Великий льох». Але ж, мабуть, недаремно в поемі «Сон» з’являється зловісна сова, яка «летить лугами, берегами та нетрями, Та глибокими ярами, Та широкими степами Та байраками» (I, 241), а в поемі «Єретик» одним із центральних є символ моря, в яке впадають усі слов’янські ріки. І не випадково в гостро сатиричному посланні «І мертвим, і живим, і ненарожденним» слово орел — символ вільної людини — ужито з протилежним значенням: І люди б не знали, що ви за орли, І не покивали б на вас головою (I, 331). І все ж це вже лише відлуння народної символіки, яка пронизувала ранні твори Т. Шевченка, коли він, як сам каже, здатен був на «Тії добрі сльози. Що лилися з Катрусею В московській дорозі; Що молились з козаками В турецькій неволі І Оксану, мою зорю, мою добру долю, Що день божий умивали...» (I, 351). Утрата давніх романтичних мрій, розбурханий гнів проти несправедливостей соціального ладу ведуть його музу до суворого реалізму: /186/


І тепер я розбитеє

Серце ядом гою —

І не плачу й не співаю,

А вию совою (I, 352).


Поет упевнений у тому, що «не вернуться знову його літа молодії й веселеє слово». Але залюбленість у запашний народний вислів, в пісенно-фольклорні переливи часто обриває гостро викривальні інвективи і веде Кобзаря в садок вишневий коло хати, і знов «дівчина заручена Калину сажає» (I, 386), і знов бачить він, «як у Дніпра веселочка Воду позичає» (II, 8). Здається, що Т. Шевченко відпочиває в фольклорі. Він настільки проникся народнопісенними мотивами, образами й символікою, що його власне самовираження зливається з народним. Тоді від сатири він повертається до лірики, яку можна назвати не індивідуальним, а усталено-народним самовираженням. Так народжуються Шевченкові пісні типу «Ой стрічечка до стрічечки», «Та не дай, господи, нікому», «Якби мені черевики», «Ой я свого чоловіка», «Закувала зозуленька», «Ой не п’ються пива, меди» та ін. У своїх віршах-піснях, стилізованих під народні, він широко використовує не тільки народну символіку, але й властивий фольклорові паралелізм:


Ой три шляхи широкії

Докупи зійшлися,

На чужину з України

Брати розійшлися (I, 388).


У 1858 році П. Куліш разом з «Неофітами» одержав від Т. Шевченка дві «пісні». «Пісні твої дуже гарні, — пише він в листі до Т. Шевченка. — Невже обидві ти сам скомпонував? «Дуда» наче мені знакома». Т. Шевченко відповідає йому:


«Заграй мені, дуднику,

На дуду:

Нехай своє лишенько

Забуду», —


оце тільки не моє, а то вся пісня моя». Наведений уривок («Заграй... забуду») є строфа з відомої жартівливої побутової пісні «Ой ходила дівчина бережком...» 1 Очевидно, вона весь час спадала поетові на думку, бо ще в 1852 р. лист до Ф.М. Лазаревського він починав епіграфом:



 1 Ревуцький Д. Шевченко і народна пісня. — К., 1939. — С. 34. /187/



Заграй мені дуднику на дуду —

Нехай свого лишенька забуду.


Далі текст листа починався з народного прислів’я: «Сироті на чужині і сухар хлібом стане. То так і мені оце ваше письмо» 1.



 1 Піпьгук І. Шевченко і фольклор // Літературна критика. — 1936. — № 4. — С. 75.



Тема взаємозв’язку Шевченкової музи з фольклорними джерелами невичерпна. До неї обов’язково доведеться повернутися і при розгляді історичної лексики, і при встановленні спільності сюжетів балад і поем Шевченка з баладами й поемами інших слов’янських поетів, і навіть при розкритті значення для творчості поета церковнослов’янського джерела. І все ж найголовніше в цій темі — це народнопоетичний символізм, який у принципі доступний кожному поетові, але, як свідчить історія розвитку літературної мови, використовується не завжди.

Друге джерело Шевченкової мови, як про це йшлося, — історичні свідчення. Вітчизняна історія вливалася у світ почуттів малого Тараса із вуст його діда:


Столітнії очі, як зорі сіяли,

А слово за словом сміялось, лилось:

Як ляхи конали, як Сміла горіла... (I, 144).


Звичайно, ні дитинство, ні юність, проведені в неволі, не були найкращою порою для знайомства майбутнього поета зі світовою і вітчизняною історією. Але літа, проведені у Вільні, а згодом у Петербурзі, не минули марно. Адже для того, щоб після визволення у 1837 р. читати «Історію хрестових походів» К.-Ф. Мішо, роман Ж.Ж. Бартелемі «Мандрівка молодого Анахарсіса по Греції...», історичні твори Е. Гіббона, Й. Лелевеля, треба було мати уявлення про історію людства. А після визволення до послуг молодого художника була бібліотека його улюбленого вчителя К. Брюллова, величезна книгозбірня книгопродавця і видавця О.П. Смирдіна й, мабуть, університетська бібліотека.

Вітчизняну історію Т. Шевченко, за непрямими свідченнями, почав вивчати за «Історією держави російської» М. Карамзіна, виданої в 1816—1829 рр., хоч пізніше, оволодівши першоджерелами, він називав цього історика «придворним історіографом». Така оцінка в основному збігається із ставленням до М. Карамзіна з боку декабристів — попередників громадсько-політичних рухів 40-х років XIX ст. /188/ Ще готуючись до вступу в Академію мистецтв, юний художник виконав малюнок «Смерть Олега, князя деревлянського», сюжет якого, очевидно, навіяний картинним зображенням цієї події у творі М. Карамзіна. Книжку М. Польового «Історія князя Італійського, графа О. Суворова, генералісимуса російських військ» (СПб, 1843) він ілюстрував, а отже, знав її чудово.

Т. Шевченко не міг оминути увагою «Історію Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського, видану 1822 р. Далі, очевидно, були рукописи козацьких літописів, «Історії Русів», які в 20-30 роках ходили по руках; пізніше, перебуваючи на засланні, Т. Шевченко, як відомо, неодноразово звертався до своїх друзів з проханням надіслати йому здійснені на той час видання цих творів.

У 40-ві роки посилюється загальна наукова увага до історії України, вивчаються і видаються історичні джерела, зокрема в «Архиве Юго-Западной России, издаваемом для разбора древних актов...» (ч.1-8. К., 1859-1914).

У 1845-1847 рр. співробітником цієї комісії — художником, збирачем фольклорних та етнографічних матеріалів був Т. Шевченко. Його безпосереднє завдання полягало в змалюванні історичних та архітектурних пам’яток, але ця праця відкривала поетові ще й можливість всебічного ознайомлення з джерелами історії своєї батьківщини. Отже, якщо наприкінці 30-х — на початку 40-х років поет заклав фундамент своїх історичних знань, то з середини 40-х років він не тільки вивершив цю будівлю, але й став історикомпрофесіоналом. На цей час припадає і його особисте знайомство з такими відомими істориками, етнографами і фольклористами, як М. Максимович, О. Бодянський, М. Костомаров, що не могло не позначитися і на розширенні кола його історіографічних інтересів, і на об’єктах його поетичного оспівування, і, природно, на мові.

Центральною постаттю поезії «Іван Підкова» («Виправа на Царград») був молдавський господар, який до 1577 р. перебував у запорізькому війську. Про нього Шевченко міг довідатися з «Історії Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського та із «Запорізької старовини», виданої І. Срезневським у 1833-38 рр. Цей же збірник послужив йому відправним пунктом і при створенні поезії «Гамалія». У листі до Ф.Н. Корольова Т. Шевченко писав: «Спасибі тобі, добрий чоловіче, за ласкаве слово, за гроші, і за Старину запорізьку... Лежу оце п’яті /189/ сутки та читаю Старину, добра книжка, спасибі вам і Срезневському. Я думаю дещо з неї зробить, коли здоров буду, там, бачите, є дечого такого, що аж губи облизуєш» (I, 558). У другому листі до цього ж адресата поет прямо називає твір, який йому навіяла «Запорізька старовина»: «Пливши в Стокгольм, я скомпонував Гамалія, невеличку поему» (I, 558). У поемі «Тарасова ніч» історичні події передані так, як їх засвідчила усна народна творчість і як через неї вони були сприйняті й відтворені М. Гоголем і К. Рилєєвим. Є.П. Кирилюк уважав, що деякі фактичні дані Шевченко взяв із рукописної «Історії Русів» 1.

Історична правдивість поеми «Гайдамаки» базується насамперед на історичних піснях і оповіданнях про коліївщину. «Поет воїстину народний, — писав М. Рильський, — Шевченко все своє творче життя пройшов пліч-о-пліч з піснею, вона була його доброю і мудрою розважницею, вона окриляла його в «казармі нечистій, вона провідною зорею сяяла йому в глухій миколаївській Росії» 2.



 1 Кирилюк Є.П. Тарас Шевченко. Життя і творчість. Вид. 2-ге, доповнене і перероблене. — К., 1964. — С. 69.

 2 Рильський М.Т. Передмова до книжки: Ревуцький Д. Шевченко і народна пісня. — К., 1939. — С. 2.



Та разом з тим у поемі «Гайдамаки» помітне бажання Т. Шевченка подати картину цілої епохи. Відповідно до цього «надзавдання» в «Гайдамаках» використовуються фольклорні мотиви, фольклорна образність, але все ж переважає авторська оцінка історії, а звідси й його індивідуальний стиль. Він зливає воєдино найрізноманітніші художні прийоми: епос, лірика і драма, інтимне і громадське, прозаїчне і героїчне, вірш і проза схрестилися в одну цілість.

Треба зауважити, що між історичною піснею, усним переказом і історичним документом стоїть ще одне мовне джерело: давня індивідуальна художня творчість. Наскільки знав її Т. Шевченко? Можна припускати, що від часу його роботи в Археологічній комісії йому доводилося знайомитися з такими текстами. У другій половині XIX ст. збирачі фольклорно-етнографічних записів не гребували й уривками з давніх прозових і віршових творів на історичну тематику. І цілком слушно, тому що індивідуальні вірші не тільки збігалися з описом козацького геройства в думах, але й відбивали їх ритмічний склад, характер римування. Пор. уривок з вірша «На потреб Сагайдачного» з думою про Хмельницького і Барабаша: /190/


Каторги едины палилъ,

другія потопилъ;

Много тогды зъ неволЂ хрыстіанъ свободилъ,

За што Богь

з воинством его благословилъ (ИПМН, 129);


Оттогді ж то пані Барабашева, гетьманова,

Удариться об поли руками,

Обіллється дрібними сльозами (ИПМН, 5).


Чи не вперше звернув увагу на нуртування творчих сил у давній українській поезії І. Франко. В «Студіях над українськими народними піснями» він зауважив: «Там, де вперед не видно було нічого, або добачувано було лише стару мертвечину, язиковий макаронізм та несмачні панегірики, тепер, при ближчім досліді, можна завважити певний розвій, боротьбу різних течій, різнорідні змагання, спупеневе вироблення мови й віршової форми, проби письменства, близького до життя й його інтересів» 1.



 1 Франко І. Студії над українськими народними піснями // Зібрання творів: У 50 т. — К., 1986. — Т. 43. — С. 248.



У записах Шевченка, зокрема в його альбомах 1846 р., засвідчено великий інтерес насамперед до історичної пісні: тут аж три записи пісень про Палія. Згодом вони стануть поштовхом до створення його Орської поезії «Чернець» (1847 р.). Однією з улюблених народних дум була для поета «Дума про пирятинського поповича Олексія», яку він згодом поряд із «Думою про Марусю попівну Богуславку» вмішує як матеріал для читання в своєму «Букварі южноруському» (1861 р.). За зразком думи про поповича він створює власний варіант, що є складовою частиною поеми «Сліпий» («Невольник»).

Чи відчувається перегук між лексичним складом українських історичних пісень та дум і староукраїнської авторської поезії? Безперечно, відчувається. Він помітний у деяких усталених формулах, зокрема в переліку ознак службового становища людини, відомої своїми заслугами перед вітчизною. Так, у багатьох думах побутує формула «козак лейстровий, писар військовий». І. Франко висловлював здивування, чому в думах про Хмельницького і Барабаша це означення поширюється на Богдана, хоч він не був реєстровим козаком. Алогічність приписування Хмельницькому цих ознак зніметься, коли читач переконається, що «козак лейстровий, писар /191/ військовий» — готова формула, що прикладається до багатьох історичних і неісторичних постатей. В староукраїнських віршах перелік заслуг оспівуваного героя також здійснюється через сполучення «Іменник + прикметник»:


И ти Чигирине, місто Україны, не меншую славу

Теперъ въ собі маєшъ, коли оглядаєшъ въ рукахъ булаву

Зацного Богдана, мудрого гетмана, доброго молодця,

Хмельницького чигиринського давного запорозця (ИПМН, 140).


Т. Шевченко переймає ритм думи, як спеціальний стилізуючий засіб нанизує сполучення «іменник + прикметник» у характеристиках дійових осіб (типу лицаря старого, брата військового), використовує військову й батальну лексику тих часів (гармата, ножі обоюдні, шаблюка, ратище, самопал, рушниця-гаківниця та ін.; козак, запорожці, отаман, гетьманщина, есаул, обоз, табор, полковник, товариші запорожці та ін.), вдається до сполучень іменників за типом прикладок (батьку-отамане, пани-брати, брати-отамани, козацтво-товариство) і парних дієслів-синонімів (стогне-плаче, плачерида, квилить-плаче, в’ються-гнуться та ін.).

Складовою частиною поеми «Сліпий» («Невольник») є дума, яку співає Степан, повернувшись із турецької неволі. Окремі строфи думи написані в нехарактерному для неї коломийковому розмірі (У неділю вранці-рано Синє море грало; Товариство кошового На раді прохало — I, 284), але більшість — це нерівноскладові рядки з об’єднуючою їх дієслівною римою:


На морі синьому

За островом Тендром потопали,

Пропадали...

Один потопає,

Другий виринає

Козацтву-товариству із синьої хвилі

Рукою махає, гукає:

— Нехай вам, товариство, бог допомагає! —

І в синій хвилі потопає,

Пропадає (I, 285).



Елементи такої ритміки є й у інших, не стилізованих під думи творах. Пор. у «Гайдамаках»:


Єсть серце єдине, серденько дівоче,

Що плаче, сміється, і мре, й оживає,

Святим духом серед ночі

Понад ним витає (1, 85); /192/



у «Гамалії»:


Ой заграй, заграй синесеньке море,

Та під тими байдаками,

Що пливуть козаки, тільки мріють шапки,

Та на сей бік за нами (I, 199);

під думний лад повністю стилізовано вірш «У неділеньку святую...»:

І одномасне, одностайне

Громада вибрала гетьмана —

Преславного Лободу Івана,

Лицаря старого,

Брата військового (II, 138).



У поемі «Царі» є ще стилізація під російські билини:


Не із Литви йде князь сподіваний

Ще незнаємий, давно жаданий;

А із Києва туром-буйволом

Іде веприщем за Рогнідою

Володимир князь со киянами (II, 74).



До нанизування сполучень іменник + прикметник Т. Шевченко вдається нечасто і тільки у випадках стилізації тексту під народну думу, напр.:


Тоді сироту Степана,

Козака лейстрового,

Отамана молодого,

Турки-яничари ловили (I, 285).



Зв’язок між синтаксичними структурами старої української літературної мови і синтаксисом Шевченка виявляється в тому, що мовна свідомість поета формувалася під впливом цієї багатої змістом і формою літератури. Він спершу всотав її в себе, а згодом витворив небачений до того в українській культурі органічний сплав суто народного матеріалу з давньою літературною формою. З народної мови поет широко вводить в літературну еліптичні конструкції. Одна з найпоширеніших форм еліптичності у Шевченка — це опущення підмета. Пропуск підмета нерідко поєднується в поемах та віршах «з характерною для Шевченкової поезії згущеною присудковістю, завдяки чому розповідь набуває особливого лаконізму, динамічності і розмовної виразності» 1. /193/



 1 Чамата Н.П. Типи віршової інтонації // Творчий метод і поетика Т. Шевченка. — К., 1980. — С. 437.


Увага читача вже приверталась до того факту, що з плином часу змінювався Шевченків синтаксис. Народна оповідь з переважанням паратактичних конструкцій над гіпотактичними замінювалася характерною для літературної мови складною системою взаємозалежності слів і словосполучень для вираження найскладніших часових, локальних, об’єктних, цільових, причинових і допустових відношень. Звичайно, відповідні синтаксичні засоби можна знайти і в народнорозмовній мові, але у Шевченка вони представлені в такому згущенні, як це було характерно для старої української літературної мови.

Отже, не тільки слова на означення давніх реалій брав Шевченко із староукраїнської мови. Він узяв звідти одну з найголовніших форм вираження думки — відшліфований синтаксис.

Чим глибше знайомився Шевченко з історичними джерелами, тим менше лишалося романтики в його творах на історичну тематику. Уже згадувалося про те, що в листі до Ф.М. Корольова поет дякує йому за надіслану «Запорожскую старину», яка дала йому поштовх до створення «Гамалії». «Де Ви викопали стільки скарбів?» — запитував у її видавця І.І. Срезневського М.В. Гоголь у листі від 6 березня 1843 р. — Усі думи і особливо повісті бандуристів сліпучо гарні! З них тільки 5 були мені відомі раніше, а інші для мене новина» 1. Але згодом, коли читач став одержувати дедалі більшу кількість безпосередніх фольклорних записів, він став сумніватися в достовірності ряду текстів цієї збірки 2. Очевидно, переоцінена сучасниками й історична достовірність подій, описуваних в «Истории Русов». І. Франко називав цей твір дуже пізнім і майже наскрізь фантастичним 3.



 1 Айзеншток И. Неизданные письма Т.Г. Шевченко // Литературное наследство. — М. — Т. 19-21. — С. 567.

 2 Драгоманов М., Антонович В. Исторические песни малорусского народа. — К., 1875. — Т. 1. 6. XVII—XXXII; Костомаров Н. Историческая поэзия и новые ее материалы. // Вестник Европы. — 1874. — № 12. — С. 573-629.

 3 Франко І. Студії над українськими народними піснями // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1986. — Т. 43. — С. 26.



Справді, цілий ряд документів, які наводяться в цьому політичному памфлеті, і за мовою і за стилем належить, очевидно, до пізніх фальсифікатів.

І. Франко скептично ставиться й до тих документів, якими ілюструються козацькі літописи кінця XVII — початку XVIII ст.: «Величко майже на кожнім кроці діяльності Хмельницького подає /194/ просторі листи та універсали, в яких аж надто пробивається стиль і тенденція радше мазепинщини, як Хмельниччини» 1.



 1 Франко І. Студії над українськими народними піснями. — С. 62.



Уже йшлося про те, що з 1850 р. Шевченко просить своїх друзів, щоб вони прислали йому літописи С. Величка і Г. Кониського (тобто «Историю Русов», неправильно в той час авторизовану). Він їх одержав не пізніше 3 листопада 1854 р., оскільки дякує О. Бодянському: «Спасибі тобі ще раз за летописи, я їх уже напам’ять читаю. Оживає моя мала душа, читаючи їх! Спасибі тобі!» (VI, 92). Але якщо раніше сюжети його окремих творів збігалися з тими ідилічними картинами, які подавалися в «Истории Русов», то пізніше подібні мотиви в його творчості зникають зовсім. Так, початок його вірша «Ще як були ми козаками» (1847-1848) чи не повністю відповідав поетичній тональності початку «Истории Русов»:


Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

Пишались вольними степами,

В садах кохалися, цвіли,

Неначе лілії, дівчата (11, 33).



Цей же мотив повторюється в поезії «Буває, в неволі іноді згадаю...» (1850 р.):


- Не знаю, як тепер ляхи живуть

З своїми вольними братами?

А ми браталися з ляхами!

А ж поки третій Сигизмонд

З проклятими його ксьондзами

Не роз’єднали нас... (II, 233).



Очевидно, давніми спогадами про «Историю Русов» навіяні й поезії «Чернець», «Хустина», що потім були конкретизовані, виправлені після повторного читання. Відголоски цієї ж теми відчуваються в поемі «Швачка», у віршах «Ой чого ти почорніло...», «У неділеньку святую», «Заступила чорна хмара». Усі вони були написані у 1848 р., тобто ще до повторного знайомства Т.Г. Шевченка з «Историей Русов» і козацькими літописами. Після 1845 р., тобто після прочитання історичних джерел, /195/ поет до вітчизняної історичної тематики не повертається, отже, немає підстав для твердження, нібито мова козацьких літописів кардинально позначилася на його мовно-образних засобах. Основою історичної лексики у творах поета є все ж таки народна пісня й дума, яка, проте, не була відгороджена стіною нерозуміння від староукраїнської поезії.

Особливе місце в лексиці і фразеології Т. Шевченка посідають церковнослов’янізми, що в сучасних дослідженнях не розглядаються як окремий лексичний шар, відмінний від давньоруського і староукраїнського.

Церковнослов’янська мова приходила до українського селянина різними шляхами: через церкву, через колядки і щедрівки, через культову книгу; в Україні, як і в Росії, церква тримала в своїх руках і розум і душу селянина. Не так багато книжок для читання було в нього. Якщо й удавалось йому здобути початкову освіту, то і підручником, і вчителем життя був для нього псалтир (скільки разів, бувши школярем, малий Тарас читав його над померлими!), або ще четьї-мінеї. Барвиста поетика псалмів, їхня малозрозуміла, таємнича лексика відкладалися в свідомості своєрідними кліше, які відбивалися і в мові сільського грамотія. Псалтирем оборонялися від сил зла, у ньому шукала захисту принижена душа.

Різдво і Новий рік не обходилися без колядки й щедрівки. Багато з них перегукувалися з веснянками, купальськими піснями, але в основі багатьох колядок все ж таки лежав відомий євангельський сюжет про народження Ісуса Христа, про трьох царів і трьох пастухів, які привітали Діву Марію з новонародженим, про звірство царя Ірода, який, прагнучи знищити немовля з царського коліна, наказав вирізати всіх новонароджених дітей. Оскільки подібні сюжети народ знав у їх церковнослов’янському оформленні, багато церковнослов’янських слів або й цілі церковнослов’янські речення потрапляли в колядки, напр.:


От, прекрасний граде Вихліїме!

Отверзи врата їдема (К. Зв., 219);

Царіє! Вдарте во струни,

Возіграйте, князі во труби!

Христос раждається — славіте,

Язици, розумійте,

Яко c нами Бог (К. Зв., 220).


Нерідко траплялися випадки, коли церковнослов’янське слово в народній колядці змінювалося до невпізнання. Тільки за змістом можна здогадатися, що усла (вусла) — це гуслі:


Вдарте в усла сьміло (К. Зв., 220);

Прийми вусла, Давиде (220). /196/


Бувають і такі загадки, суть яких з’ясовується тільки при старанному текстологічному аналізі, напр.: От лошоті мордо скоті (К. Зв., 239), тобто Бог во плоті между скоті; Злута, лима, смирно воздаймо (239), тобто Злато, ливон, смирну воздаймо; Пастерія на смиренно тайно (240), тобто Пастирії на свирілі поють. Аг. Кримський зауважував, «що церковнослов’янізми наших колядок стають для розуміння новітніх колядників усе важчими і важчими, а через те навіть і чисто українські стихи в колядках обертаються в щось покалічене, аж безглузде. Та от і відомая «нова рада» перевернулася в якусь «навереду» (№ 43); а ще замість «Богъ на землю сниде» співають «бо на землю сніг іде» (№ 46) (236). Але це йдеться вже про колядників 20-х років XX ст. Що ж до Шевченкових сучасників, то вони переважну більшість церковнослов’янських слів розуміли, що давало їм можливість спонтанно творити свої варіанти колядок. Варто також згадати, що вихідним матеріалом різдвяних пісень були й давньоукраїнські художні твори, зокрема різдвяні шкільні драми. Ось типовий приклад «ВЂрши воскресению Христову», яка, безперечно, давала текстовий матеріал для варіювання колядок:


Христосъ воскресъ нинЂ!

ВЂрте мнЂ, малой дитинЂ,

Бо я билъ во ЯрусалимЂ рано,

И тамъ мЂнЂ сіє повЂдано (УП, 316).


Отже, колядка, змикаючись із індивідуальною художньою творчістю, вбирала в себе нові церковнослов’янізми, хоч, звичайно, в переважній більшості випадків вона творилася за законами українського фольклору і з того ж мовного матеріалу:


Народився Ісус Христос, народивсь,

Которий нам небо й землю просвітив.

На Ордані тихо вода стояла,

Там Причиста свого сина купала (К. Зв., 222).


Таким чином, використанню Шевченком церковнослов’янізмів передувала тривала фольклорна традиція.

Джерелом поетичного узагальнення історичного досвіду боротьби зі злом стали для Шевченка Давидові псалми. Він досить часто /197/ не переповідає змісту псалмів, а використовує їх як відправний пункт для політичної інвективи. Українізуючи текст, він зберігає в ньому окремі слова і цілі церковнослов’янські звороти. І таким чином відомі народові кліше потрапляють у нове оточення, наповнюються новим змістом: треба і волю, і землю, і пісню повернути тим, у кого вони відібрані.

Давидові псалми, як згодом і слова пророків, дали Шевченкові великий запас високої, патетичної лексики й фразеології, що виходили з-під його пера як заклик до необхідності творення історії чистими руками переслідуваних сіячів правди. Не сприймаються як чужоземні слова древо, муж, воспою, благая, восхвалили, яко в притчу, ізбави, беззаконіє, творящий, доколі, а тим більше лексика, створена за церковнослов’янським зразком з українських або з українських і церковнослов’янських морфем; вона використовується у всій творчості поета: Окрадені, замучені, В путах умираєм (псалом 43) — Та не однаково мені, як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую збудять... (I, 383); довготерпеливий («Осія. Глава XIV») — А бог куняє. Бо се було б диво, Щоб чути і бачить — і не покарать. Або вже аж надто довготерпеливий (II, 14), Вільно входять у Шевченкові твори, особливо громадянського спрямування, й усталені звороти, адаптовані під впливом псалмів: Встать на ката знову (псалом 43) — Одностайне стати На ворога лукавого (I, 337); І на злих моїх погляну Незлим моїм оком (псалом 53) — Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом (I, 354); Воцариться в дому тихім, В сім’ї тій великій (псалом 132) — В сім’ї вольній, новій (I, 354) і под.

Цікаво відзначити, що Шевченко вводив окремі церковнослов’янські слова в репрезентовану ним українську літературну мову для позначення абстрактних понять і діячів, причому в деяких випадках українські церковнослов’янізми, будучи спільними за походженням і змістом з російськими, відрізнялися від них формою, напр., верхотворець («создатель», «творец»), криводушіє («лицемерие»), оновленнє («обновление»), провозвіститель («провозвестник»), самодержавець («самодержец»), своєволя («своеволие»), споборник («соратник»), судище («судилище») і под. 1 /198/



 1 Літописець Нестор. Українсько-російський словничок до Кобзаря Т.Г. Шевченка. — Херсон, 1917.



Очевидно, в свідомості Т. Шевченка панувало поняття про невіддільність українського і церковнослов’янського мовних джерел у мовному вихованні. Інакше важко було б пояснити, чому він використовує і українську і церковнослов’янську мови у своєму «Букварі южнорусскому» (СПб, 1861). Поняття про склади автор «Букваря» розкриває в шести «стихах», які є уривками перекладених ним «Давидових псалмів»: «стих первий» — трохи змінений початок 132-го псалому, «стих другий» — кінець псалому 53-го, «стих третій» — кінець псалому 12-го, «стих четвертий» — уривок з псалому 93-го, «стих п’ятий» — завершення попереднього псалому, «стих шостий» — перша частина псалому 149-го. Чому поет подає уривки саме в такому порядку? Очевидно, це ще один доказ того, що канонічний текст був для нього лише загальнокультурною канвою для власної поетичної творчості.

На с. 7 «Букваря» повністю подається 132-й псалом у перекладі Т. Шевченка. Звичайно, відомі народові з церковної відправи слова поет лишає без перекладу. Це миро добровонне, тварям земнородним, братів благих; лишається, звичайно, й локальний колорит: роси Єрмонськії, гори Сіонськії.

Великий інтерес з погляду нормалізації української літературної мови становить Шевченкове переднє слово до наведених далі молитов: «Іісус Христос, син Божий святим духом, воплощенний од пречистої і пренепорочної діви Марії, научав людей баззаконних слову правди і любові, єдиному святому закону. Люди беззаконнії не няли віри єго іскреннему святому слову і розп’яли його на хресті меже разбойниками яко усобника і богохула. Апостоли, святії ученики його, рознесли по всій землі слово правди і любові і його святую молитву».

Привертає до себе увагу двічі повторене сполучення слово правди і любові. В оригінальних творах Шевченка виступають окремо слово правди і слово любові: І брат з братом обнялися І проговорили Слово тихої любові («Єретик», I, 263); І слово правди понесли По всій невольничій землі Твої апостоли святії («Неофіти», II, 268).

Отже, говорячи про мову Т. Шевченка як про народну, не можна плутати поняття народності і простонародності. Народність його мови в освоєнні всіх тих джерел, що живили духовний світ української літератури й культури в цілому, не можна не зважити на /199/ її зв’язки з європейською літературою і культурою. Прометей — один із вічних образів європейської поезії — у Шевченка став символом боротьби народів царської Росії за соціальне й національне визволення; у своїх творах поет згадував політичних діячів (Августа, Нерона), філософів (Сократа, Геракліта), поетів (Гомера, Вергілія, Горація, Овідія), порівнював своїх земляків — месників за кривду — з богами й героями Еллади й Риму. Одними з улюблених героїв, часто згадуваних Шевченком у «Журналі» і в російській художній прозі, були Телемон і Бавкіда з «Метаморфоз» Овідія; у російських поемах «Тризна» і «Слепая» відчувається його добре знайомство з байронівськими стилістичними і композиційними прийомами; творчість окремих європейських письменників (Р. Бернса, Альфреда де Віньї) сприяли утвердженню принципу народності в його творчості. Особливо близька йому була слов’янська поезія — як народна, так і професійна. У поемі «І мертвим, і живим...» він згадує чеського поета В. Ґанку, видатному діячеві чеського і словацького відродження П. Шафарикові присвячує поему «Єретик», за мотивами відомих сербських пісень, виданих В. Караджичем, пише вірш «Подражаніє сербському», високо цінує польського поета А. Міцкевича (відчувається навіть певний настроєвий і стилістичний перегук між третьою частиною поеми польського письменника «Dziady» і поемою «Сон» Шевченка). Цікавою є й така деталь. Уже згадувалося про те, що покривджені Шевченкові героїні, яких нерідко горе доводило до божевілля, співають пісні з сороміцьким підтекстом. Чи не запозичений цей прийом у В. Шекспіра, якого так любив український поет? Адже й Офелія з «Гамлета», що збожеволіла після смерті батька, співає:


Устав юнак, убравсь будь-як

Та й двері відчиняв;

До себе дівчину впустив,

А жінку проводжав (В.Ш., 5, 86).


Своєрідний розгін в інтернаціональний поетичний контекст творчість Т. Шевченка взяла уже від самих її перших романтичних початків. На цьому етапі помічається близькість його в розробці народних баладних сюжетів з А. Міцкевичем, К. Махою, до певної міри з О. Пушкіним та І. Козловим. Треба відзначити, що фольклор усіх слов’янських народів виробив такі сюжетні лінії, як насильство матері над дочкою у виборі чоловіка, зрада юнака дівчині або дівчини юнакові, /200/ трагічна розв’язка любовної колізії через соціальну нерівність і под. На ґрунті цих сюжетів виростають такі метафори і порівняння, в яких самогубство стає актом перетворення людини в дерево (улюблений образ міфів усього світу), обернення її в міфічну істоту, скажімо, в русалку, співзвучність почувань людини і природи і под. Звідси випливає закономірний перегук ідей і образів А. Міцкевича і Т. Шевченка. Як відзначають дослідники, на образи і прийоми його балад «діє «магнітне поле» романтичного світосприймання, пройнятого, проте, соціальним змістом, що визначає характер художнього конфлікту» 1. Г. Нудьга налічує у Шевченка близько двадцяти балад 2.

Якою мірою творчість українських, російських, польських, чеських та інших поетів-романтиків, що розвивали фольклорні мотиви, була оригінальною? Чи не позначалися в ній взаємні впливи? Коли й позначалися, то лише тією мірою, якою їх відбивала народна, фольклорна поезія 3. При наявності спільних сюжетів їх різнили і національний колорит, і система поетичних образів. Мав, звичайно, рацію О. Колесса, коли писав: «Не єсть се доказом великої самостійності якогось поета, коли в його творах не добачуємо ніяких слідів знаної йому літератури, так, як із другого боку, існування таких слідів не свідчить знов про велику залежність даного автора. Часто буває якраз навпаки» 4.

Із приміток Бр. Залеського до листів Т. Шевченка довідуємося, що український поет був добре знайомий з творчістю А. Міцкевича і багато його творів знав напам’ять 5.



 1 Пилип’юк О. Художній світ ранніх балад Т.Г. Шевченка // Збірник праць 27-ої наукової Шевченківської конференції. — С. 98.

 2 Нудьга Г.А. Українська балада. — К., 1970. — С. 107-108.

 3 Русанівський М. О. Шевченко і українська література першої половини XIX ст. // Наук. зап. Київ. ун-ту. Зб. філол. ф-ту. — К. — Т. 1. — 1939.

 4 Колесса О. Шевченко і Міцкевич. — Львів, 1894. — С. XXIII.

 5 Там же. — С. 3.



Очевидно, він захоплювався творчістю А. Міцкевича ще в час свого перебування у Вільні. Сюжетна спільність і образна подібність упадають в очі при порівнянні балади А. Міцкевича «Ucieczka» і Шевченкової «Тополі». Правда, цей сюжет — приневолення матір’ю дочки вийти заміж за нелюба — ще раніше розробляв у німецькій поезії «бурі і натиску» Г.А. Бюргер /201/ (балада «Ленора») і в російській А. Жуковський (балади «Людмила» і «Світлана»). І в польського і в українського поетів наявна та сама психологічна деталь: дівчина ладна скоріше лягти в могилу, ніж вийти заміж за нелюбого або почути звістку про смерть коханого. Пор.:


«— Nie powiozą do ołtarza,

Powiozą mię do cmętarza,

A pościelą chyba w trumnie,

Ja umrę, gdy on nie żyje!

Ciebie, matko, żal zabije»

(Mc., /, 10$);


Не хочу я панувати,

Не піду я, мамо!

Рушниками, що придбала,

Спусти мене в яму.

Нехай попи заспівають,

А дружки заплачуть, —

Легше, мамо, в труні лежать,

Ніж його побачить (I, 50).



Психологічний мотив в обох поетів той самий, але настільки різна лексична реалізація образів! У А. Міцкевича протиставляються вівтар як символ вінчання і цвинтар як символ смерті. У Т.Г. Шевченка змальовано обряд поховання дівчини: вишиті рушники, що супроводжують обряд сватання, використовуються і в обряді поховання; весільні співи дружок замінює спів церковного причту.

Відчувається близька сюжетна залежність між «Рибкою» А. Міцкевича, «Русалкою» О. Пушкіна, «Русалкою» Т. Шевченка і віддалена — з його «Причинною». У Пушкіна й Міцкевича обманута князем (паном) дівчина топиться, стає русалкою (рибкою), але вигодовує своє дитя і мститься кривдникові. У Шевченка в «Русалці» дівчина топить свою дочку, згодом русалки топлять її саму; у «Причинній» же русалки зненацька нападають на дівчину, гублять її, а це стає причиною смерті і її коханого. Але якщо балада А. Міцкевича повністю витримана в романтичному дусі, то в мові О. Пушкіна і Т. Шевченка виявляється прагнення до реалізму, співи русалок передані в дусі народних пісень:


Что, сестрицы? в поле чистом

Не догнать ли их скорей?

Плеском, хохотом и свистом

Не пугнуть ли их коней? (II, 258);


— Чи всі ви тута? — кличе мати.

Ходім шукати вечерять.

Пограємось, погуляймо

Та пісеньку заспіваймо:

Ух! Ух!

Солом’яний дух, дух! (I, 5).



У романтичній поезії поширені численні персоніфікації. Як і в О. Пушкіна, А. Міцкевича, К. Махи та інших, у Т. Шевченка блідий місяць виглядав, сичі перекликались, думка каже, вітер ліг біля моря /202/ одпочить, пішов шелест, думка говорить, доля ходить полем, серце нудить світом, засне долина, соловейко задріма, рука гуляє, сонце гляне, верба сміється, нехай усміхнеться сонце, з вітром могила в степу розмовляє, калина плаче, сіло сонце та ін. Ця особливість не тільки не зникне з пізніших, реалістичних поезій Шевченка, а навпаки ще більше розів’ється і закріпиться в них. Тут, як і раніше, на синє небо виходить зоря; хатки біленькі виглядають; Дніпро з лугами виграває; І Трахтемиров геть горою нечепурні свої хатки розкидав з долею лихою; хмари звеселіли; І соловейко на калині [...] святого Бога вихваляв; місяць хмарою повивсь; завив з дзвіниці великий дзвін; І болящеє, побитеє серце стрепенеться; Од споконвіку і донині ховалась од людей пустиня; А воля в гостях упилась; Поки живе надія в хаті, Нехай живе, не виганяй; Нудьга, печаль і сором душу оступили і т. ін. Іноді метафора навіть набуває певної сюжетності, як наприклад:


І море ревнуло Босфорову мову,

У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові

Тую журбу-мову на хвилі подав (I, 199).



На зламі романтизму і реалізму посуворішала муза нашого поета. Його творча палітра лишилася такою ж багатою, та разом з тим у ній з’явилося більше напівтонів, а піднесені слова розбавилися зниженими, такими, що досі були поза прийнятими естетичними критеріями. Що лишилось назавжди — це абстрактна загальнокультурна лексика, яка єднала творчість слов’янських поетів з прийнятим у європейський поезії лексиконом Д. Байрона, А. де Віньї, А. Мюссе, Й.-Х. Гельдерлінка, А. Шеньє, П. Шеллі та ін. Серед слів, що прийшли з західноєвропейських мов, треба назвати такі, як автодафе, арена, армія, банкір, барон, вальс, гвардія, герольд, гетера, гімн, догмат, драма, елегія, епілог, інтродукція, епопея, інститут, інвалід, кардинал, кастрат, катакомби, колега, лазарет, леопард, маркіз, маг, муза, неофіт, німфа, оригінал, оргія, плебей, сенат, сфінкс, цитадель та ін.

Однією з обов’язкових умов розширення функцій народнорозмовної мови є виведення її за рамки побутового вживання, розширення її інформативних функцій, перетворення на універсальний засіб самовираження народу. Мабуть, цим пояснюється постійне прагнення Т. Шевченка листуватися зі своїми земляками, особливо з селянами, по-українськи.

Треба відзначити, що у першій половині XIX ст. листування українською мовою, як і літературно-оповідна проза, мали на собі /203/ відбиток стилізації під простацьку, «мужичу» мову. Шевченко переборює цей стиль, зберігаючи його поодинокі елементи тільки в листах до старших людей. Услід геніальному поетові України пішли Марко Вовчок, П. Куліш, в епістолярії яких вироблялися початки української публіцистичної і наукової мови.

Уже в часи Т. Шевченка починає розвиватися українська преса. В 1838 р. Є. Гребінка задумав видавати чотири рази на рік літературний додаток українською мовою до російськомовного петербурзького журналу «Отечественные записки». У цьому додатку мали побачити світ і перші Шевченкові твори. Проте з невідомих причин цей задум не здійснився. Є. Гребінка підготував згодом альманах «Ластівка», який був виданий В. Поляковим 1841 р. у Петербурзі. В редагуванні альманаху брав участь і Т. Шевченко. Тут же вперше побачили світ п’ять його поезій. Того ж таки року в Харкові виходить альманах «Сніп», виданий О. Корсуном. В обох альманахах були представлені художні твори, фольклорні записи. До публіцистичного жанру можна віднести вміщені в «Ластівці» і вже згадувані передмову й післямову Є. Гребінки «Так собі до земляків» і «До зобачення», а також прозові вставки О. Корсуна до вірша «Від чого чапура живе біля моря», надрукованого в альманасі «Сніп». Протягом 1843-1844 рр. І. Бецький видає в Харкові і Петербурзі альманах «Молодик». Він мав те ж літературно-художнє спрямування, що й попередні альманахи. Тут, зокрема, були опубліковані твори Т. Шевченка «Утоплена», «Думка» («Тяжко-важко в світі жити»), «Н. Маркевичу». У «Южном русском зборнику» (1848 р., Харків), виданому А. Метлинським, вперше наводиться короткий життєпис письменників (Г. Квітки-Основ’яненка, М. Петренка, С. Александрова, М. Макаровського). В альманасі «Ужинок рідного поля» (М., 1857 р.), підготовленому М. Гатцуком, де вміщені українські народні пісні, приказки і прислів’я, подається також «Присвітка» (передмова українською і російською мовами М. Куцого — М. Гатцука), а також «Озірк на вистє’ моўи луду козако-рус’кого і ого Ỹкраíн» того ж автора. До речі, тут висловлюється думка про те, що літературна мова для всіх українців повинна бути одна. За змістом цей нарис становить собою публіцистичний виклад ідей, якими перейнята «Історія Русів». У нарисі використовується абстрактна лексика, успадкована переважно зі /204/ староукраїнської мови: основи життя, громада, хапатись за всі змоги, бажаїмий скуток, користі, лихе товариство, свічченє, до свого заповіту, глумота, простолюд, святобливий данок, нема йому спину, на раду собі, панування, учинки, рідний край, остатньої години, у скрутну добу, література, співпрацовці, воля, колегіальне братство Київське, за добрими змогами, письменниця («граматика»), викладки, космополітство, Андрусовський трактат та ін.

На Західній Україні до видань цього типу належить «Русалка Дністровая», впорядкована і видана 1837 p. M. Шашкевичем. У «Передслів’ї» до збірки і в «Предговорі к народним руским пЂсням» знов-таки вживається та абстрактна лексика, яка була переважно успадкована із староукраїнської мови: надія, здорові рістки, велич, народ, покоління, поведінка, спадком лишили, передвік, мір, природа, смуток, радість, чувства, красота, статки, почесть, недоля, журба, отчина, справа, страсть, присуд, роспука, чужина, провина, гадка, борба, будущий та ін.

Беручи до уваги обмежені можливості української публіцистики, треба зважити на її своєрідне продовження в листах, особливо тих, в яких піднімаються соціальні питання. В епістолярному й публіцистичному стилях є багато спільного, адже їх єднає апелятивність, звернення до людей як з бажанням увести їх у коло певних подій, поінформувати про щось, так і викликати в них почуття, співзвучні з емоційною настроєністю автора. У цьому зв’язку українську епістолярію основоположника літературної мови разом з передмовою до «Гайдамаків» можна вважати зародком україномовної публіцистики.

Листи Т. Шевченко писав, як відомо, українською і російською мовами. Як правило, українсько- і російськомовні листи мають різних адресатів. До своїх рідних (до Микити й Варфоломія Шевченків), до друзів (зокрема, до художника Ф.Л. Ткаченка, з яким колись квартирував разом у Петербурзі), до українських письменників (Г. Квітки-Основ’яненка, П. Куліша, Я. Кухаренка, Марка Вовчка), до видатного актора М.С. Щепкіна, до дослідників української історії й збирачів фольклору М. Костомарова, М. Максимовича (і М.С. Максимович — дружини вченого), М. Цертелєва та ін. поет звертався тільки по-українському. У листі до брата Микити від 15 листопада 1839 р. він просив: «Та будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не помосковському, а по-нашому... Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами» (VI, 16). /205/

Усього в уміщених у Повному зібранні творів Т.Г. Шевченка (т. VI, 1957 р.) 229 Шевченкових листів; по-українському написано 144.

Російською мовою поет писав листи до офіційних осіб, до керівництва Петербурзької академії мистецтв, до російських письменників О.М. Плещеєва, В.А. Жуковського, С.Д. Аксакова, петербурзького художника-портретиста М.О. Осипова та ін. Тільки по-російському написані його листи до В.М. Рєпніної; російською мовою листувався він і з друзями-поляками, хоч висловлював жаль, що не пише по-польському.

Стилістичні особливості російських і українських листів якоюсь мірою зумовлені самим змістом апеляції і адресатом. Навіть якби він однією і тією ж мовою звертався, скажімо, до давнього приятеля І. Сошенка і до генерала Дубельта, до брата Микити і до княжни В. Рєпніної, то стильові відмінності цих листів були б надто виразні. Але, звичайно, наклала свій відбиток і певна українська традиція листописання з її козацько-селянським колоритом, і невиробленість української загальнокультурної лексики, неусталеність термінології.

В епістолярію Т. Шевченка час від часу вриваються елементи прийнятої в той час так званої «котляревщини», тобто лексики і фразеології культивованої епігонами І.П. Котляревського. Наприклад: до В.Г. Шевченка (22.01.1861 р.): Заткни пельку отому поганому землемірові, та роби швидше з тим сердешним грунтом (VI, 228). Але такі вкраплення поодинокі. В цілому поет подолав «котляревщину» як таку. В українських листах, порівняно з російськими, відчувалася до певної міри внутрішня свобода, викликана відсутністю усталених, перевірених довголітньою практикою вживання епістолярних кліше. Особливо виразно стилістичні відмінності в листах українською і російською мовою виступають тоді, коли в них розповідається про той самий факт. Порівняйте, як висловлюється Т. Шевченко про незабутню для нього зустріч із М. Щепкіним: до С.Т. Аксакова (04.01.1858 р.): Простите мне, что я не написал вам c Михайлом Семеновичем. Не мог. Старый чародей наш своим посещением сделал из меня то, что я и теперь еще не могу прийти в нормальное состояние (VI, 160); до М.О. Максимовича (04.01.1858 р.): Я ще й досі не охолонув од мого дорогого гостя, і досі стоїть він у мене в очах і не дає спокою ні вдень ні вночі (VI, 160); до М.М. Лазаревського (04.01.1858 р.): Приїжджав до мене /206/ колядувати старий М.С. Щепкін, то я після його колядки й досі хожу наче після похмілля. Нехай йому Господь шле добре здоров’я (VI, 161); до П.О. Куліша (II.І., 1858): Наробив він мені оце старий лиха: приїзжав до мене на святках колядувать. Я й досі ще хожу наче з тяжкого похмілля од його колядок. Учистив старий! аж пальці знать (VI, 162). А ось повідомлення друзям про те, що йому нарешті дозволено покинути остогидлий Нижній Новгород, де поет ніби продовжував заслання, будучи позбавлений прав виїзду з цього міста: до І.О. Ускова (17.11.1858 р.): На будущей неделе думаю оставить навсегда Нижний Новгород, прожить до весны под Москвой у Щепкина, а весною, естли не разрешат мне жить в столицах, поеду в Харьков, в Киев, в Одессу и за границу (VI, 173); до М.М. Лазаревського (22.11.1858 р.): Думаю на тім тижні покинуть оцей поганий Нижній Новгород. Поїду аж під Москву в гості до мого старого батька — М.С. Щепкіна, та в нього до весни пробуду. А весною, як не буде мені якої ради з тими поганими столицями, то чкурну в Харков або в Киев, а може й дальше, як Бог поможе (VI, 174).

Специфіковану частину загальнокультурної лексики становить термінологія. Власне в загальнокультурний лексичний фонд входять не терміни як однозначні елементи термінологічних систем, а значною мірою детермінологізовані слова, що вводять людину в світ науки, але не розкривають усіх її таємниць. Такою була роль терміна в епістолярії й публістиці часів Пушкіна і Шевченка, такою вона лишається й тепер. Різниця тільки в ступені впорядкованості термінології тоді й тепер, а також у насиченості нею текстів.

Оскільки Т. Шевченко був митцем, то, як і слід сподіватися, в його епістолярії найширше представлена термінологія й номенклатура, пов’язана з живописом і гравіюванням: альбом, алебастр, фарба (і краска), олія, сепія, аркуш, барельєф (і барельєфік), статуетка, картина, гальванопластичеський, портрет, карандаш, цизорик, пензель (і кисть) та ін. Інші термінологічні системи представлені в листах не так виразно. Серед них варто відзначити групу назв різних наук (астрономія, етнографія, математика, навігація, географія, історія), а також медичні терміни (ревматизм, цинга, холера).

Трапляються випадки, коли Т. Шевченко просто запозичує термін з російської мови, навіть не змінюючи його звучання: Як буду виїзжать із цього поганого укріпленія, то напишу тобі (VI, 142). Але /207/ здебільшого він шукає український відповідник. Так, для передачі російського терміна «железная дорога» він користується термінами чугунка і залізний шлях 1. Як передаси рисунки графу Ф[едору] Щетровичу], сідай на чугунку та до мене (VI, 179); Поцілуй свою любу жіночку за мене і за себе та й гайда на залізний шлях (VI, 156).

До загальнокультурної і термінологічної лексики прилягає шар абстрактних слів. Він не однорідний, оскільки охоплює сферу почуттів волевиявлення, соціальних стосунків; в абстрактних же словах втілюються символи народного сприйняття прекрасного й потворного. Без абстрактної лексики не обходиться не тільки літературна мова, але й територіальний чи соціальний діалект. Але, звичайно, в літературній мові абстрактні слова представлені ширше, входять у численніші синонімічні ряди.

У листах Т. Шевченка абстрактні слова за походженням поділяються на три групи.

До першої належать загальнонародні слова на позначення почуттів і душевних станів: безталання, щирость, ласка, дяка, лихо, нудьга, радость, віра, надія, воля, неволя і под.; наприклад: 3 превеликою радостію і дякою прийняв я лист ваш уже другий (VI, 45); Десять літ неволі, друже мій єдиний, знівечили, убили мою і віру і надію (VI, 130); Опріч нудьги, всі лиха перебували в мене (VI, 55).

Другу групу становлять запозичення із старослов’янської мови типу благодать, помишленіє, благословеніє; це, звичайно, книжна лексика, яка, проте, поширена і в народній мові. Наприклад: Мені вдень і вночі сниться ота благодать над Дніпром, що ми з тобою оглядали (VI, 195); Великий ти поет, друже мій Семене! Благодарю тебе всім серцем і помишленієм моїм! Чим, як і коли заплачу я тобі за твоє істинно християнське діло! (VI, 115); Низенько кланяється тобі Вл[адимир] Ив[анович] і сердечно просить не перемінять доброго наміренія (VI, 154). Письменник і сам продукує слова за старослов’янським зразком, типу веселіє, подружіє: Великим веселієм звеселили ви мене своїм добрим, християнським листом у цій бусурманській пустині (VI, 41);.. Уже було й подружіє найшлось. Та господь не благословив моєї доброї долі! (VI, 58).

Нарешті, третя група абстрактних слів — лексика, перейнята з російської мови. Як правило, це слова, що проникали з офіційноділової мови, і до яких на той час ще не було українських /208/ відповідників: розрішеніє, приказаніє, одпуск... І в той самий день прийшло мені розрішеніє малювать, а на другий приказаніє в поход виступать (VI, 51). Можливо, ці русизми з’явилися в листах не тільки тому, що Шевченко не знайшов українських відповідників. Можна припустити, що вони, як і в поетичній творчості, відігравали певну стилістичну роль: копіювали мову «власть придержащих». Таке припущення небезпідставне, якщо зважити на те, що й перші дві групи абстрактної лексики відбивають тенденції вживання її в оригінальних україномовних творах поета. До того ж Шевченко був вимогливий до мови. Згадаймо, як він висміяв Я.Г. Кухаренка за те, що той у листі назвав поета «закадишним другом»: «Мабуть ти давно в землях християнських не бував і доброї мови християнської не чував, що зовеш мене закадишним другом. Чи ж чути було коли-небудь меж християнами таке бридке, паскудне слово? (VI, 189).

Морфологічні форми в епістолярії Т. Шевченка в цілому збігаються з тими, які представлені в поетичній спадщині. Слід відзначити паралельне вживання форм грає, карає, знає з відповідними скороченими вмира, чита, полегша, надання переваги суфіксові -ова- (не -ува-) (нарисовать, ціловать, намалювать, сплюндровали) й формі інфінітива на -ть (мать, написать, зробить, їхать, долетіть, побачиться, дуже рідко промовити), уживання особових форм дієслова бути (благий і дивний єси господи).

Дуже важливими з погляду тенденцій розвитку майбутньої української публіцистики є ті рядки Шевченкових листів, у яких він дає оцінку певним літературним явищам і мистецьким творам, тобто по суті пише невеличкі рецензії. Кілька разів він звертався до «Записок о Южной Руси» і до «Чорної ради» П. Куліша. У листі до Я. Кухаренка (20.04.1857) Шевченко так оцінював «Записки...»: Переслав мені із Пітера курінний Панько Куліш книгу своєї роботи, названу Записки о Южной Руси, писану нашим язиком. Не знаю, чи дійшла до Чорноморії ця дуже розумна і щира книга. Якщо не дійшла, то вишли, не будеш каяться. Такої доброї книги на нашому язику ще не було дрюковано. Тут живо вилитий і Кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на лодоні показана. Куліш свого нічого не давав, а тілько записав те, що чув од сліпих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла книга добра, щира і розумна (VI, 130). «Чорну раду» він /209/ оцінює в листі до М. Лазаревського і до самого П. Куліша. До М. Лазаревського (29.09.1857): «Подякуй доброго і розумного Куліша за його Чорну раду і за Записки о Ю[жной] Р[уси]. Я вже другий раз читаю Чорну раду і як прочитаю, то напишу йому прездоровенний мадригал. А поки що буде» (VI, 153). «Прездоровенний мадригал», очевидно, не вийшов. Ось що пише Шевченко Кулішеві (05.12.1857): «Дуже, дуже добре ти зробив, що надрюкував Чорну раду по-нашому. Я її прочитав і в Руській беседі, і там вона добра, але по-нашому лучче. Розумний, дуже розумний і сердечний епілог вийшов; тілько ти дуже вже, аж занадто дуже, підпустив мені пахучого курева; так дуже, що я трохи не вчадів» (VI, 155)*.



 * Ідеться про Кулішеву оцінку шевченкової творчості, яку він дав в епілозі до «Чорної ради». Він писав, що Шевченко «в українській мові створив чи, краще сказати, знайшов такі форми, яких до нього ніхто й не передчував... У його віршах наша мова зробила великий поступ, що його звичайно робить спільними зусиллями народ та ще й упродовж довгого часу».



Зв’язок з художньою літературою забезпечується постійним зверненням до класичної белетристики. Наприклад, Т.Г. Шевченко в листі до А.І. Лизогуба від 22.10.1848 р. порівнює себе із солдатом з твору Г. Квітки-Основ’яненка «Солдатський портрет»: «І я теперо точнісінький, як той москаль, що змальовав Кузьма Трохимович панові, що дуже кохався в огородах» (VI, 39). І все ж таких ремінісценцій небагато. Частіше поет звертається до уснонародної поетичної творчості — і української, і російської. Наприклад.: «Я думав, що ви давно вже в Москві сумуєте, аж бачу, що ви тепер по Михайловій горі походжаєте, на сині гори поглядаєте, з Дніпром розмовляєте, та й мене, сірому одинокого, на чужині не забуваєте» (VI, 186); «Завтра попливу вверх по матушке по Волге, а поки що цілую тебе, твою стару і твоїх діточок» (VI, 145).

Значно частіше в листах Т. Шевченка можна знайти перегук із його власними поезіями. Початок їх покладений листами із заслання. Приблизно тоді, коли поет написав «Караюсь, мучуся... але не каюсь!» (II, 32), цей же мотив прозвучав і в листі до А.І. Лизогуба від 11.12.1847 р.: «Бодай і ворогові моєму лютому не довелося так каратись, як я тепер караюсь» (VI, 41). Ця ж нота чується і в листі до О.М. Бодянського від 03.01.1850 р.: «Не знаю, чи карався ще хтось на /210/ сім світі так, як я тепер караюсь» (VI, 58). І в листах, і в поезіях періоду заслання киргизький степ порівнюється з незамкнутою тюрмою:


Боже милий!

Чи довго буде ще мені

В оцій незамкнутій тюрмі,

Понад оцим нікчемним морем

Нудити світом? (II, 109).


Порівняймо образ тюрми як символу заслання в листі до М.М. Лазаревського від 14.08.1857 р.: «2 августа я вирвався з своєї тюрми, а 5 августа гуляв уже по славному городу Астрахані» (VI, 144). Що ж до нікчемного моря, то, хоч воно в часи Т. Шевченка ще не було доведене до нинішнього жалюгідного стану, але саме так характеризує його поет у багатьох листах: до А.І. Лизогуба від 07.03.1848 р.: «...а може доведеться рік або й другий простерегти нікчемне оте море» (VI, 49); до А.І. Лизогуба від 09.05.1848 р.: «Я тепер веселий йду на оте нікчемне море Аральське» (VI, 51).

У неволі скрізь погано. Мабуть, тому Т. Шевченко так не подобаються казахські степи (у нього скрізь киргизькі):


Кругом тебе простяглася

Трупом бездиханним

Помарнілая пустиня,

Кинутая богом (II, 209);

А тут бур’ян, піски,..

І хоч би насміх де могила

О давнім давні говорила (II, 46).


До характеристики киргизького степу він часто звертається і в листах, писаних як по-українському, так і по-російському: до О.М. Бодянського (03.01.1850): «Перейшов я пішки двічі всю киргизьку степ аж до Аральського моря — плавав по йому два літа, господи, яке погане! аж бридко згадувать! не те що розказувать добрим людям» (VI, 57); до С.С. Гулака-Артемовського (01.07.1852): «А это укрепление, да ведомо тебе будет, лежит на северо-восточном берегу Каспийского моря, в Киргизской пустыне. Настоящая пустыня! песок да камень; хоть бы травка, хоть бы деревцо — ничего нет! (VI, 65). Туга за рідним краєм, за його пейзажами виразно чується і у вірші «А.О. Козачковському», і пізнішому за часом листі до нього. Пор.:


І згадую Україну,

І згадать боюся. /211/

І там степи і тут степи,

Та тут не такії, —

Руді, руді, аж червоні,

А там голубії,

Зеленії, мережані

Нивами, ланами,

Високими могилами,

Темними лугами (II, 46);


до А.О. Козачковського (14.04.54): «Мені тепер здається, що й раю кращого на тім світі не буде, як ті Андруші, а вам то може навіть остило дивитися і на сині Трахтемирівські гори» (VI, 86).

Негодована, ненагодована дитина — один з улюблених поетичних образів Т. Шевченка: серце плаче і не спить, мов негодована дитина; царі цькують ненагодовану волю і под. До цього ж образу звертається поет і в листі до А.І. Лизогуба від 07.03.1848 р.: «Не знаю, чи зраділа б так мала ненагодована дитина, побачивши матір свою, як я вчора, прийнявши подарунок твій щирий» (VI, 49).

Перегук поетичних творів і епістолярії свідчить про постійну роботу творчої уяви Т. Шевченка. Листи наповнюються метафорами і порівняннями, окремі їх рядки звучать як поезії в прозі: до М.М. Лазаревського (20.12.1847): «Отже так зо мною трапилося, спершу я сміливо заглянув лихові в очі. І думав, що то була сила волі над собою, аж ні, то була гордость сліпая. Я не розглядів дна тієї бездни, в котру впав. А тепер, як розглядів, то душа моя убогая розсипалась, мов пилина перед лицем вітра» (VI, 42); до Я.Г. Кухаренка (05.06.1857): «...Я сам думав, що вже зледащів, захолонув у неволі, аж бачу — ні. Нікому тілько було огню положить під моє горем недобите старе серце. А ти, друже мій, догадався, взяв та й підкинув того святого огню. Спасибі тобі, друже мій єдиний» (VI, 139); до М.С. Щепкіна (12.11.1857): «Якби-то нам побачитися, якби-то нам хоч часиночку подивитися один на одного, хоч годиночку поговорить з тобою, друже мій єдиний! Я ожив би, напоїв би своє серце твоїми тихими речами, неначе живучою водою» (VI, 152). Та не тільки ліричний струмінь вимагає від автора листів багатої метафорики. Звучить у них і сатиричне слово, яке теж одягається в образне вбрання. Так, у відповідь на пропозицію М.О. Максимовича подати якісь твори до слав’янофільської газети-тижневика «Парус», Т. Шевченко в листі-відповіді від 22.11.1858 р. пише: «Не доведеться мені давать під парус свої вірші і того ради, що парус сей надуває заступник вельможного пана, любителя березової каші (йдеться про кн. В.О. Черкаського, який обстоював корисність застосування до селян тілесних покарань. — В.Р.). Може воно так і треба московській натурі» (VI, 186).

Цікавим є топонімікон Т. Шевченка. Поет зв’язує воєдино давнє й сьогоденне, свою Вітчизну з близькими й далекими землями. Україна постає в іменах Києва, Чернігова, Львова, Харкова, Черкас, Полтави, Чигирина, Почаєва, Суботова, Батурина та інших міст по обох берегах Дніпра аж до Дунаю. А ось шляхи, що єднають різні частини України: Чорний шлях виходив од Дніпра. І біг через степи Запорізькі через воєводства Київське, Подільське і Волинське — на Червону Русь до Львова (I, 148). Цей простір заповнений десятками назв сіл і містечок: Андруші, Байбузи, Балта, Бихів, Борозна, Борисполь, Будища, Вишгород, Гирівка, Гоноратка, Гончарівка і т. д. Звідти перекидає Т. Шевченко історичні мости на північ — до Москви, Петербурга, Полоцька, Балахни, на північний схід і схід — до Нижнього Новгорода, Гур’єва, Астрахані, Аральського моря, Байкалу, на північний захід — до Вільни, на захід — до Варшави, Праги, Дрездена, Дюсельдррфа, Парижа, на південний захід — до Бесарабії і далі на Балкани і на південь — у Крим до Бахчисарая і через Босфор до Афін 1. Але на першому місці за вживаністю у творах Шевченка, як це докладно вивів М. Фененко, була Україна, Дніпро, Київ. Уже в поемі «Гайдамаки» Україна згадана 36 разів 2. За дев’ять років (1838—1847 рр.) від звільнення з кріпацтва до арешту в справі Кирило-Мефодіївського товариства в поезії Шевченка, а також у драмах «Назар Стодоля» і «Никита Гайдай» його улюблена Батьківщина називається до 130 разів 3. Київ тільки в «Кобзарі» спом’янутий до 50 разів 4. Головна водна артерія України — Дніпро — названа в творах Шевченка близько 100 разів 5.



 1 Русанівський В.М. Утвердження української літературної мови // Жанри і стилі в історії української літературної мови. — К., 1989. — С. 155.

 2 Фененко М.В. Топоніміка України в творчості Тараса Шевченка. — К., 1965. — С. 18.

 3 Там же. — С. 21.

 4 Там же. — С. 30.

 5 Там же. — С. 125.



Дуже популярна в українському /213/ фольклорі назва річки Дунай відображена і в Шевченковій поезії 1. М. Фененко розкриває й психологічні мотиви такого рідкісного в літературі явища, як численне згадування місцевостей рідної країни, розлука з якою тривала більшу половину життя 2.



 1 Фененко М.В. Топоніміка України в творчості Тараса Шевченка. — С. 56.

 2 Там же. — С. 120.



Географічні назви відіграють насамперед художню роль, але й пізнавальну також.

Мова Т. Шевченка майже одразу ж стає об’єктом лексикографічного опрацювання: серед джерел укладеного 1842 р. «Словаря малоросійського, или юго-восточнорусского языка» його автор П. Білецький-Носенко називає і Шевченків «Кобзар». Шкода, звичайно, що цей словник побачив світ лише в 1966 р., тобто не справив того впливу на розвиток української літературної мови, на який розраховував автор.

На перший погляд може здатися, що реєстр цього словника дуже близький до Шевченкового лексикону, лексикографічно впорядкованого у праці «Словник мови Т.Г. Шевченка», т. 1—2 (К., 1964). Але порівняння їх уже тільки за першими п’ятьма літерами дадуть нам парадоксальні підрахунки: з 1894 слів, зафіксованих на літери А—Д у «Словнику мови Шевченка», та 2074 сліз з реєстру на ці ж літери «Словаря малороссійского...» спільними виявляються тільки близько 560. Тобто в україномовних творах Кобзаря тільки 29,5 % слів збігаються з тими, які зафіксував лексикограф XIX ст.; що ж до П. Білецького-Носенка, то він не ввів до реєстру свого словника понад 73 % слів, використовуваних поетом!

Порівняймо спершу спільні слова загальномовного й індивідуального словників. Тут ми зустрінемо насамперед лексеми на позначення навколишньої природи (багнище, багно, багнюка, байрак, балка, барвінок, бездна, билина, блискавка, будяк, болиголов, бугай, буряки, бур’ян, ведмідь, веприще, віл, вовк, возлісся і под.), на позначення людського побуту (барило, баркан, бебех, будинок, варена, вареник, верх, верша, вечеря, відро, віжечки і под.), людських стосунків (вірить, воля, глузувати, годувати, горнутися, господарювати, гость, громада, друзяка і под.), понять мір і ваги (аршин, багато, вага, година, год, гривня, доба і под.), спорідненості (баба, /214/ бабусенька, батечко, батько, батьки, братік, доня, донечка, дочка, дружина, дядечко, дядько, дядина і под.), соціального становища людей (багатий, багатирі, бідний, бурлака, вдовенко, вдовиченко, вельможний, вільний, власть, гайдамака, гетьман, господар і под.). Серед цієї лексики представлені назви ознаки (білий, біліти, блакитний, бридкий, ветхий, волохатий, вродливий, гарний, гіркий, гладкий, гожий і под.) і дій, пов’язаних з переміщенням у просторі (бігати, блукати, везти, возити, вештатися, втікати і под.), вираження думки, волі, настрою (бадьоритися, бажати, боятися, вважати, передувати, виводити «робити висновки», второпати, гадати, глузувати), процесів спілкування (балакати, благати, брататися, верзти, вибачати і под.), звучання (брязчати, брязкати, верещать, гам, гвалт, гомін, гомоніти, гримати і ін.), створення предметів матеріальної і духовної культури (будувати, гаптувати, гартувати, гатить (греблю), друкувать і под.). Чимало слів характеризують етнографічні особливості українців (дзиглик, бандура, борщ, боярин (весільний), бублик, бурса, вареник, варениці, вильоти, веснянка, галушка, гопак, горлиця (танець)), їх історичні реалії (байдак, бунчуки, дзигарі, дукати), служить назвами свого й інших країв та народів (волох, Волощина, грек, Вкраїна, країна), історично засвідчені назви професій, роду занять (бакаляр, бондар, бурсак, дяк і под.). Є серед спільних для обох словників лексем і слова на позначення абстрактних понять (батьківщина, безталання, біда, братерство, вдача, віра і под.) і старослов’янізми (велій, весі, ветхий, вомєсто, глаголи), якоюсь мірою представлені власні імена людей, топоніми (Гандзя, Ганнуся, Гриць; Броварі, Дін).

У чому ж тоді відмінність між обома словниками, та ще й така велика? Вона насамперед визначається тим, що П. Білецький-Носенко створював загальномовний словник, а Т.Г. Шевченко, звичайно, такої мети перед собою не ставив: його словник — це насамперед та лексика, яка була потрібна йому як митцеві, щоб розбудити духовні сили народу. Дехто з учених проводить різку межу між мовою як засобом спілкування і мовою як матеріалом художньої творчості. Звичайно, Г.О. Винокур мав рацію, коли вважав за головну ознаку поетичної мови рефлексію на слово, на граматичну форму, порядок слів і под. «Все те, що в загальній мові, з погляду її системи, є випадковим і частковим, в поетичній мові переходить царину істотного, в царину /215/ власне смислових протиставлень» 1.



 1 Винокур Г.О. Избранные работы по русскому языку. — М., 1959. — C. 251.



Природно, в мові творів Т.Г. Шевченка, як і в поезії взагалі, кожне слово має свій поетичний мікроконтекст. Вітер у нього не тільки віє, але й гуляє по полю, у тополі стан високий, поле широке, як те море, слово козак, уживаючись в одному мікроконтексті зі словами воля, вольний, стає символом свободи, ворон на могилі — символ смерті і т. д. Але не можна забувати, що крім цих семантичних обертонів кожне слово зберігає свої комунікативні властивості: і ліс, і гай, і море, і козак, і могила, будучи поетичними символами, лишаються разом з тим позначеннями певних реалій. Саме як такі сприймаються вони у словнику, поза поетичним контекстом. Тому порівняння поетичного словника письменника із загальномовним словником не тільки не протипоказане, а навпаки, цілком доцільне і науково виправдане.

Зіставляючи Словник мови Т. Шевченка із загальномовним словником, укладеним його сучасником, ми насамперед наочно переконаємось, що поет постійно дбав про збагачення виражальних можливостей української народної мови. Один із прийомів, до яких він постійно вдавався, було розширення синонімічних рядів, що позначалося, з одного боку, на можливостях емоційної оцінки об’єкта зображення в конкретних поетичних контекстах, а з другого, — на збільшенні семантичної глибини загальної мови. Пор.: пекло — ад, апостол — благовіститель — пророк, багачі — дуки, болото — багнище — багнюка, багряний — чермний — червоний, бевзь — дурак — дурень — безумний, бестія —звір, болящий —хворий, весілля —брак, брівоньки —бровенята, бувальщина — билиця, будущий — грядущий, надія — упованіє, великий — велій — здоровий — величенний, вертоград — сад, вняти — почути, возопити — закричати, воутріє — вранці — рано — ранесенько/ранісінько — раненько, время — час, врозумляти — научати — наставляти, вспом’янути —згадати, глава —голова, гласити —казати —мовити — говорити — глаголити — белькотати, давно — во время оно, днедавній — старий — ветхий — древній і под.

Поезія Т. Шевченка — це пристрасна проповідь добра, очищення, пробудження людського в кожній душі. Власне, боротьба добра із злом є основою будь-якого художнього твору. Але в кожній національній поезії, більше того, у кожного по-справжньому /216/ оригінального поета є властиве тільки йому коло слів — їх ще звуть ключовими, — з якими асоціюються сили добра і зла. У Т. Шевченка добро виступає в образах матері й дитини, Христа і його апостолів, зло — у личині дурості, що не минає ні вбогих, ні багатих, але найбільш виразно виявляє себе в насильстві і руйнуванні.

Серед слів, що уособлюють добро — мати, дівчина, дитя. Мати — це і символ життя, і добробуту, і сімейного затишку, і людяності, і свідомого сприйняття світу; але це ще й символ народження добра, справедливості, братерства; це й рідний край, Україна, яка разом з тим асоціюється з удовою.

Особливо виразною є пара мати — син, оскільки вона передає не тільки кровний зв’язок, але й символізує найвищу справедливість: Мати Божа — Ісус Христос. Порівняймо семантичний діапазон цієї пари у поетичних контекстах: Породила мати сина В зеленій діброві (I, 230); Перед нею помолюся Мов перед образом святим Тієї матері святої, Що в мир наш Бога принесла... (II, 194). Образ Христа, в свою чергу, виступає в оточенні його послідовників — апостолів. Це вони несуть у світ, між люди, слово правди і являють собою зразок братерства. Отже, коло улюблених слів поповнюють апостол, благовіститель, праведний, святий, правда, воля, брат, братерство, брататися, браття, братній, напр: Твоя дитина... Не неофіт новий, А апостол великого Христового слова (II, 274); Іван пішов собі в пустиню, А твій меж люди, А за ним, за сином праведним своїм І ти пішла (II, 321); І никли гордії владики Перед святим його хрестом (II, 462. В); Дитина б тая виростала Без матері, і ми б не знали Святої волі на землі — Святої правди (II, 490. В); І тихнуть Божії слова, І в келії, неначе в Січі, Братерство славне ожива (II, 37).

Цікаво відзначити, що зовсім інші асоціації викликає поєднання слів мати — дочка. Ця пара скоріше включається в семантичне поле обмеженої волі, навіть насильства. Пригадайте: Сама хоче мене мати В землю заховати (I, 60); Якби знала Матуся горенько твоє, Чи оддала б за генерала Дитя єдинеє своє? (II, 222); Мене мати хоче дати за старого заміж (I, 51); Скажу йому: — Сватай мене Або отчепися... Бо як мені у матері... То лучше топиться (II, 149).

Досить виразне, — хоч і не таке чільне, як мати — син, займає в образній системі Т. Шевченка поєднання батько — син. Воно знаменує зв’язок поколінь, відповідальність батьків за суспільну свідомість дітей. Напр.: Нехай бачать сини і внуки, що батьки їх /217/ помилялись (I, 150. П); Не заріже батько сина, Своєї дитини, За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни (I, 196); Чого ж ви чванитеся, ви! Сини сердешної Украйни! Що добре ходите в ярмі, Ще лучше, як батьки ходили. Не чваньтесь, з вас деруть ремінь, А з них, бувало, й лій топили (I, 253). І чого в Шевченка зовсім немає — це зіставлення Бог — отець, Саваоф — Христос. Для Божої матері, як ми бачили, він син, улюблене дитя, для Бога ж отця він не існує, духовного зв’язку між ними немає. Отже, не в тому справа, що «Шевченко кидавсь од безбожних викликів до віри в суд Божий» 1, а в неприйнятті поетом Бога як втілення насильства.

Мати й син, брати, батько і син — усе це члени сім’ї, основа суспільності. Сім’я (сем’я) — це також одне з улюблених Шевченкових слів. Воно вживається і в прямому значенні (Сім’я вечеря коло хати — I, 390), але значно частіше в переносному як символ єдності людей: Отак німота запалила Велику хату І сім’ю, Сім’ю слов’ян роз’єдинила (I, 262); І мене в сем’ї великій, В сем’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом (I, 268).

Об’єктом поетового співчуття постійно виступають сирота й удова. Ці слова символізують усіх скривджених, покинутих людьми й долею, упосліджених. Як зауважив Р. Гром’як, «в поетичному контексті «сирота» має полісемантичне навантаження: сирота — людина без батьків; сиротами виступають батьки, що втратили дітей; сиротою — є і дівчина, зраджена юнаком чи надовго розлучена з ним» 2. Навколо слів сирота і вдова виростають великі словотвірні гнізда: сирітка, сиріточка, сирітський, сиротина, сиротити; вдівонька, вдовенко/удовенко, вдовин/удовин, вдовиця/удовиця, вдовиченко, вдовівна/удовівна. Вони ж «притягають» до себе помітну кількість епітетів: сирота — убогий, багатий, сірома, сивий, старий, молодий, малий, сліпий, щасливий, безталанний  3; вдова/удова — убога, стара, безталанна, окрадена, сердешная, молодая/младая, небога, сиротина  4.



 1 Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм // Літературно-публіцистичні праці: В 2-х томах. — К., 1970. — Т. 2. — С. 48.

 2 Гром’як Р. До діалектики класового і загальнолюдського, національного й інтернаціонального в поезії Т. Шевченка // Збірник праць 27-ї наукової Шевченківської конференції. — С. 28.

 3 Ващенко В. С. Епітети поетичної мови Т. Г. Шевченка. Словник-покажчик. — Дніпропетровськ, 1982. — С. 37.

 4 Там же. — С. 9. /218/



Найулюбленішим прислівником Т. Шевченка є тихо — він уживається 110 разів і має багату семантику: тихо — це «неголосно», «повільно», «неспішно», «безшумно», «безтурботно», «мирно», «непомітно», «ласкаво», «слабо» та ін., напр.: Тихо задзвонили у Києві (II, 66); Крізь верби сонечко сідає і тихо гасне (II, 242); Опівночі брама тобі Тихо одчинилась (II, 464. В); Ми в раї пекло розвели... З братами тихо живемо, Лани братами оремо і їх сльозами поливаєм (II, 230); І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечірній Тихо засіяє (I, 336).

Положення про те, що українська мова має право на входження в коло слов’янських літературних мов, обстоюване вченими І.І. Срезневським, М.О. Максимовичем та ін., було практично доведене поетичним талантом Шевченка. Як зазначив І. Франко, «ся маленька книжечка («Кобзар» 1840 р. — В.Р.) відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову 1. Процес творення української культури набув нового, тепер уже необоротного розмаху. На його традиціях виросла нова генерація письменників, що принесла славу українській літературі: М. Коцюбинський, Леся Українка, І. Франко, П. Грабовський, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький та ін. їхня творчість базувалася також на спадщині послідовників Т. Шевченка, які з’явилися по обидва береги Дніпра уже за його життя. Мова поета на перший погляд вражає своєю простотою й народністю. Але, як доводить увесь попередній її розгляд, ця простота позірна, її досягнуто шляхом глибокого проникнення в поетичну свідомість народу. Як справедливо відзначив Ю. Шевельов, «Шевченко віддається сміливим стилістичним експериментам» 2.



 1 Франка І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року. — Львів, 1910. — С. 107.

 2 Шевельов Ю. Вступна стаття до книжки: Потебня Олександр. Мова. Національність. Денаціоналізація. — Нью-Йорк, 1992. — С. 31.



Деякі українські поети намагалися наслідувати творчу манеру Т. Шевченка, перенести її в свої твори механічно, без індивідуального переосмислення. Якоюсь мірою це сприяло утвердженню української літературної мови, але мало додавало до розпрацювання української літератури. Проте були й такі випадки, коли від замилування /219/ мовою Кобзаря, наслідування його образної системи українські поети приходили зрештою до розуміння революційного характеру його поезії, а отже, й до вироблення свого власного поетичного стилю. Такою була, наприклад, творчість Ю. Федьковича. У вірші «В день скону батька нашого Тараса Шевченка і Кобзаря Русі, мартира України, предтечі нашої волі і слави» (1866 р.) він уже й сам виступає як оригінальний поет.

Шевченко по праву вважається творцем української літературної мови, як основи нової, уґрунтованої на народній основі української культури. «Поява «Кобзаря», — писав О. Афанасьєв-Чужбинський, — миттю розвіяла летаргію і викликала любов до рідного слова, вигнаного з ужитку не лише в колах вищого стану, а й у розмові з селянами, які намагалися і, звичайно, кумедно, висловлюватися по-великоруськи. Сміливо можу сказати, що після появи «Кобзаря» більшість взялася за повісті Квітки» 1. Звичайно, в його часи в українській мовно-літературній практиці ще лишалися старі традиції, зокрема, продовжувалося епігонське наслідування І. Котляревського (1848 р. побачив світ «Вовкулака» С. Олександрова, 1859 р. надруковано «Жабомишодраківку» К. Думитрашка). Але це були тільки окремі рецидиви.

На кінець 50-х — початок 60-х років ім’я Т. Шевченка стало настільки популярним у наддніпрянській і західноукраїнській літературі, що всі питання, стосовні розвитку української мови і літератури, так чи інакше пов’язувалися з ним. Критикуючи напрям і мову галицького «Слова», М.Г. Чернишевський писав, покладаючись на популярність поеми Т. Шевченка «Кавказ», яка була опублікована тільки 1859 року: «Нашим російським малоросам дано всі права й вигоди, яких вони коли-небудь бажали. Їх скривдити тепер не може ніяке плем’я. Вони благоденствують, за цілком вірним і дуже вдалим висловом свого улюбленого поета Шевченка» 2.



 1 Афанасьєв-Чужбинський О.С. Спомини про Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. — К., 1982. — С.88-89.

 2 Чернишевський М.Г. Національна безтактність // Літературно-критичні статті. — К., 1951. — С. 334.



Щодо України, то тут авторитет Шевченка визначив увагу до всіх сфер народного мистецтва, а отже, й до їх відображення в усіх царинах професійної художньої творчості. П. Куліш, який при всіх незгодах /220/ з політичними переконаннями Т. Шевченка писав до поета: «Оце ж я, виповняючи свою обіцянку, запевняю Вас, що нігде в світі таких щирих і прихильних до себе дітей не знайдете, які у тій Полтаві. Тут-бо не то пани, не то паненята, а всяка душа письменна і щира з Вашим «Кобзарем», наче з яким скарбом дорогим носиться, так хутко вже й книжок їм буде не треба, бо повитверджували вже всі Ваші стихи напам’ять і, тривайте, чи не по «Кобзареві» вже й Богу моляться 1. Авторитет Шевченкового слова був високий не тільки завдяки його політичній вагомості, а ще й тому, що позбавлений права на власну історію і національну самосвідомість, український народ сприймав твори свого поета не лише як красне письменство, а й як фактор розвитку всього культурного життя в Україні. Білоруський письменник М. Богданович у статті, написаній до сторіччя з дня народження поета, писав: «...Це письменник, якому судилася величезна роль стати символом культурної цінності цілого народу, уособленням усієї його духовної сутності» 2. В одному з листів наприкінці життя (1859 р.) Т. Шевченко писав: «Я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу...» (VI, 200). І сам же він своєю творчістю вивів свій народ у число непересічних за таланом і талантом.



 1 Куліш П. Вибрані листи, українською мовою писані. — УВАН у США. — Нью-Йорк-Торонто, 1984. — С. 159.

 2 Богданович Н. Избранные произведения. — М., 1953. — С. 283.














Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.