Попередня     Головна     Наступна





ЧАСИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ І БЕЗДЕРЖАВ’Я



Цей розділ хотілося почати цитатою із повісті С. Васильченка «Талант»: «Мовчки пройшовши разів зо два по кімнаті, Журба спинився коло стіни, де висіла велика фотографічна картка його шкільних товаришів. Ряди чубатих юнаків визирали з неї бадьоро, сміливо, з енергійним виразом молодих очей.

— Гляньте на цих орлів, — сказав, задумано розглядаючи їх, Журба, — що не хлопець, то сила, розум, талант...

Почав спинятися на кожному: оце Марчук, наприклад, математик, якому рівного я не бачив... Мелешко — тенор, якому місце на кращій європейській сцені... Поет Васюта... Регент Коломийченко... Вітер — мрійник-філософ, це незрівнянний гуморист... Один в один... Це ж усе незрівнянний цвіт народу, вибираний, пересіяний! Скільки сили, скільки гордих надій горіло в їх очах! Усі були живучі, як молоді дубочки зелені! І усі, усі, як один, гаряче, незамиримо марили про вищі школи... А що ж ви думаєте — багато з них попало туди? Один Скорина, на тридцять першому році свого життя, вліз в університет, а через півроку помер од сухот».

Так, юні таланти, цвіт української нації, за царату в’янули й гинули. Та ось прийшла доба спершу відносної, а затим і повної самостійності України. Ненадовго — всього на три-чотири роки. У березні 1917 р. у Києві було відкрито першу українську гімназію. Згодом, у 1918 р. були засновані Київський і Кам’янець-Подільський українські університети, створено Всеукраїнську Академію наук (1918 р.), Центральну наукову бібліотеку. З березня 1917 р. у Києві почала виходити газета «Нова рада» як орган Товариства підмоги літературі, науці й штуці з участю Є. Чикаленка, А. Ніковського, С. Єфремова, М. Грушевського та ін. 1



 1 Чапленко В. Названа праця. — С. 288.



Крім того, було започатковано видання газет /291/ «Робітнича газета», «Народна воля», «Боротьба». З’явилися органи масової інформації і в інших містах: Харкові, Катеринославі, Полтаві, Вінниці, Катеринодарі, Новоросійську та ін. За даними «Енциклопедії українознавства», у 1917 р. на Наддніпрянщині й Кубані було 78 українських видавництв, у 1918 р. — 104 видавництва 1. Наприкінці гетьманського державного управління, всупереч волі його проросійського оточення, в Східній Україні було близько 150 українських гімназій. У Західній Україні в цей час було 2510 народних українських шкіл, вісім гімназій, кафедри українознавства при Львівському і Чернівецькому університетах. Українська мова стає державною, знаряддям дипломатичних відносин та міждержавних дипломатичних актів. Стає на ноги український правопис. Як пише В. Чапленко, «Правописну інформацію спочатку подавали різні автори з свого індивідуального почину («Загальні правила «Українського правопису» В. Науменка, «Український правопис, його історія та закони» І. Огієнка, «Курс українського правопису» О. Курило тощо), а потім за цю справу взялись державні українські чинники та наукові установи. Отож ще 1917 р. генеральний секретар освіти І. Стешенко доручив Іванові Огієнкові скласти короткі правила українського правопису, року 1918 це доручення підтвердив гетьманський міністр освіти М. Василенко. Навесні 1919 р. скликано правописну комісію, що до неї ввійшли всі тодішні видатні українські мовознавці — А. Кримський, Є. Тимченко, М. Грунський, Олена Курило, Гр. Голоскевич і інші, а ця комісія мала розглянути Огієнків проект правопису» 2.



 1 Чапленко В. Названа праця. — С. 280.

 2 Там же. — С. 315.



17 січня 1919 р. цей правопис було схвалено, і він був виданий як обов’язковий для вжитку у всій Україні. А в 1919—1920 рр. його затвердила й Всеукраїнська Академія наук. Велася активна лексикографічна робота. Так, зокрема, були видані «Українсько-російський словник». В. Дубровського (Київ, 1917), «Словник українськомосковський» того ж автора (Київ, 1918), «Російсько-український словник» С. Іваницького та Ф. Шумлянського (Вінниця, 1918) та ін. Виходили друком термінологічні словники.

Правда, єдності літературної мови у той час ще не було: Наддніпрянщина користувалася літературною мовою Шевченка — Куліша — Грінченка, Галичина й Буковина — галицьким варіантом, /292/ що всмоктав у себе багато полонізмів і регіоналізмів, Закарпаття — «русинською» мовою, що базувалася як на місцевих говірках, так і на москвофільському варіанті російської мови. Який же з цих варіантів був у офіційному вжитку? Якоюсь мірою всі три. Але що стосується офіційно-публіцистичної мови, то її найвиразніші зразки були створені на Наддніпрянщині. Ось, наприклад один з виявів — відозва Української Центральної ради від 22 березня 1917 р. «До українського народу»: Народе український! Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї волі й пробудження до нового, вільного, творчого життя після більш як двохсотлітнього сну. Уперше український тридцятимілліонний народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто Ти і як хочеш жити... З цього часу в дружній сім’ї вільних народів могутньою рукою зачнеш собі сам кращу долю кувати» 1.

Отже, творчій українській молоді, що прагла знань, відкрилася широка дорога до них, до того ж рідною мовою.

Але у 1920 р. землі України було розпанахано — Наддніпрянщина стала УРСР фактично в складі нової — «соціалістичної» Російської імперії, Галичина й Волинь опинилися під Польщею, а Буковина — під Румунією. Російські більшовики одразу ж забули не зовсім щирі вказівки В. Леніна про дбайливе ставлення до національних мов і культур. Їх політика на початку звелася до ліквідації національно-культурних здобутків українського народу у часи української незалежності 1917—1920 років. Була спроба підвести теоретичну базу під гасло «боротьба двох культур», тобто української і російської, з переконанням, що перша, звичайно ж, переможе. Від українських гімназій та двох університетів, заснованих в українській незалежній державі, не залишилося й сліду 2.



 1 Цит. за: Чапленко В. Названа праця. — С. 341.

 2 Чапленко В. Названа праця. — С. 372.



Українізація декларувалася, але не здійснювалась. У 1921 р. при УАН був створений Інститут наукової мови, але коштів на його утримання не було виділено. Упало видання українських книжок: якщо в 1917 р. українською мовою їх було видано 747, а російською 452, то в 1922 р. це співвідношення мало такий вигляд: українською 186, російською — 491.

Після утворення СРСР у 1922 р. і проведення XII з’їзду РКП було взято курс на зміцнення довіри національних республік до /293/ центральної влади. З цією метою виявлено далеко більшу увагу до національних мов і культур. Ще в 1921 р. Сталін на X з’їзді РКП (б) говорив про те, що й міста в національних республіках повинні «націоналізуватися». У резолюції X з’їзду КП(б)У від 29 листопада 1927 р., відомої під назвою «Про завдання культурного будівництва на Україні» подано статистичні дані щодо українізації книговидання, школи, преси, наукових установ, до яких було залучено вчених із інших міст і навіть із-за кордону, відзначено роботу над упорядкуванням українського правопису, над підготовкою термінологічних словників тощо. Значно зросла масова преса. У Києві тоді виходила досить солідна газета «Пролетарська правда», в Одесі — «Чорноморська комуна», в Дніпропетровську — «Зоря» і журнал з тією ж назвою. Крім того, виходили часописи «Червоний шлях», «Життя і революція», «Гарт», «Плуг», «Молодняк», недовговічні «Вапліте», «Літературний ярмарок», «Пролітфронт», «Глобус» у Києві, «Всесвіт» у Харкові, а також науковий журнал за редакцією М. Грушевського «Україна» та ін. 1



 1 Чапленко В. Названа праця. — С. 402.



Наукові праці співробітників Академії наук видавалися переважно українською мовою (80 %).

Про роботу над виробленням правопису й подальшим розвитком мовознавства йтиметься наприкінці цього розділу. А зараз варто зазначити, що вияв уваги до української мови, певні успіхи в галузі освіти й культури знову пробудили ентузіазм в української молоді, що прагнула знань і самовираження. Стала зростати літературна літоросль, насамперед кількісно. З’явилося з десяток різноманітних літературних груп: неокласики, «Плуг», «Гарт», «Молодняк», «ВУСПП», «Вапліте», «Ланка», «Марс», склад яких, крім неокласиків, постійно змінювався. Так, В. Сосюра переходив з однієї групи до іншої.

Скласти якусь схему розвитку літературної мови в підрадянський час досить складно. Які обрати параметри? Можна поділити письменників на тих, хто починав свою творчість до Жовтня, і тих, хто прийшов у літературу на гребені революції, можна аналізувати їхню творчість за літературними групами, але, як уже було сказано, межі цих груп були досить хисткими, та й самі групи існували недовго; можна, як це роблять літературознавці, простежувати мовно-літературну творчість за трьома «хвилями»: післяжовтневий час, 60—70-ті роки, 80-90-ті роки; можна розглядати окремо художню мову материкову й діаспорну. /294/ Спробуймо об’єднати всі чотири можливості, розглянувши спершу творчість символістів, неокласиків, Вапліте, далі тенденції розвитку мови вигнанців, зокрема належних до так званої «празької школи». Окремої уваги заслуговує мова реалістичної й історичної прози. Залишив по собі слід у мові прозовий і драматургічний неоромантизм. І хоч сумний спогад в літературі й мові навіюють 30-ті роки, але й про них згадати треба. Певне піднесення літературної творчості спостерігається в роки війни 1941 — 1945. Але цей же час породив нову хвилю втікачів від сталінської дійсності. Під їхнім впливом згодом виникає і розвивається ньюйоркська поетична група. Могутнім сплеском нової літератури й оновлення поетичної мови стали 60-70-ті роки. Окремо, очевидно, слід розглянути творчість тих, хто повернувся в літературу з далеких таборів після 20-30-х років заслання. Збагатилася новими ідеями, образами, словесним матеріалом література на історичну тематику. Нарешті, «четверта хвиля» — письменники 80-90-х років. Про них буде тільки згадано, бо як певний окремий напрям вони ще не визначилися. Звичайно, не може бути й мови, щоб розглянути мовотворчість усіх живих і покійних письменників. Це можна було б зробити, якби аналізувати їхню творчість за наперед заданими ознаками: особливості лексики певного періоду (кольористика, реалії життя, архаїзми і под.), але в такому разі мовні особливості кожного розчинялися б у загальній масі.

Символізм, як відомо, зародився на початку XX ст. Одним з його найталановитіших представників, крім О. Олеся і Д. Загула, був ранній П. Тичина.

Творчість П. Тичини, що постала в дореволюційні роки, можна визнати зі імажиністську. В. Барка, можливо не без деякого замилування й перебільшення писав, що цей поет «був найвизначнішим ліриком нашим по Шевченкові, належачи до ряду, де — автор «Слова о полку Ігоревім» і сам творець «Кобзаря» 1.



 1 Барка В. Відхід Тичини // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 1. — С. 543.



Як і всі символісти взагалі, П. Тичина використовував церковнослов’янізми, або, якщо точніше, — то слова з конфесійних книг: Господь іде, Голуб-дух, Мадонна, херувими, грезет із риз, псалми, благовісні руки і под., наприклад: «Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь. — Мов перед образом Мадонни. Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись дзвони. — Узори сліз» /295/ («Квітчастий луг»); «Тут говорять з Богом. Тут йому скажу — хтось заплакав за порогом — з херувимами служу...» («У собор»); «Спинилась Божа мати, заплакала сльозами («Скорбна мати»); Уже ми тобі ані пісень, ні псалом не воспоєм диким хором» («Мадонно моя»). Є у П. Тичини перегуки з українськими апокрифами, колядками. Це в колядках і в народних оповіданнях про Бога й апостолів: Господь воликами оре, зерном засіває ниву, а Божа мати пере ризи в Йордані. Порівняймо у П. Тичини: «Над сивоусими небесними ланами Бог проходить, Бог засіває. Падають зерна кришталевої музики» («Золотий гомін»). Звичайно, тут інша тональність: хліборобська праця Бога опоетизовується, піднімається на небо, але засів є засів — чи то реальним зерном, чи кришталевими зернами.

П. Тичина розмовляє з природою як рівний з рівним. Тому його метафори майже всуціль антропоморфічні: «Співає стежка на город; Гарбуз під парасольками Про сонце думає» («У собор»); Очі, серце і хорали Стали, ждуть:.. («Одчиняйте двері...»); «Як чумацький шлях срібну куряву простеле» («Золотий гомін»); «і заспівали гори, Зазеленіли...; А у всіх навіть у травинки сміялись сльози; — Сказали тополі: бризнем піснями — сказали квіти; — Господь іде! — подумав десь полин. Заплакав дощ... і вщух» («Іще пташки»); «А від сходу мечами йде гнів...» («Енгармонійне»). Поет розмовляє з квітами, травами, напр.: «Ромашка? — здрастуй! І вона тихо — здрастуй!» («У собор»). Чимало в Тичини метафор-символів. Вони стосуються переважно темних сторін людської природи, особливо завойовників: «Чорний птах із гнилих закутків душі, Із поля бою прилетів; Гори каміння, що на груди мої навалили, Я так легенько скинув — Мов пух» («Золотий гомін»); «Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став» («Замість сонетів і октав»); «Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі» («Антистрофа»).

Лексика раннього П. Тичини переважно поетична. Але технічні реалії проникають і в його твори: тунель, канали, фабрики, екстракт цілющий і под. Проте слова такого типу здебільшого вплітаються в контексти, в яких ідеться про долю людську: «Аероплани й усе довершенство техніки — до чого це, коли люди одно одному в вічі не дивляться» («Антистрофа»); «Тоді як вже давно конгреси й техніка жорстокі міри геть вивела» («Прометей»).

Вся поезія П. Тичини пройнята музикою. Все у нього грає, співає, сміється, навіть коли сумно: «Внизу Дніпро торкає струни..; /296/ Десь у небі плинуть ріки, Потужні ріки дзвону Лаври й Софії; Над мною, підо мною Горять свічки, біжать світи Музичною рікою» («Золотий гомін»).

Раз-по-раз у поезії П. Тичини зринають церковнослов’янізми: воспоєм, нагая, гряде, скорбні і под. Поет відомий і як сміливий експериментатор у галузі словотвору: його яблуневоцвітно і досі мандрує від поета до поета. А менш відомих неологізмів (достоєвщина, партійноборний і под.) сотні. Останнім часом набувають популярності такі його рядки: «Стоїть сторозтерзаний Київ і двісті розіп’ятий я» («І Бєлий, і Блок»). Не оминає поет і діалектизмів, зокрема таких, як ачей «можливо», заори «краї поля, які важко піддаються оранці», перемежениться «кінчиться добром» та ін.

П. Тичина уживає переважно той варіант інфінітива, що кінчається на -ть (тримать, бороться, однімать), дієслова першої дієвідміни з суфіксом основи -а- досить часто в третій особі однини вживає без кінцевого (визволя, підійма), інколи використовує в іменниках форми двоїни (Коли йде дві струнких дівчині — «Ритм»). Поет милується в нагромадженні простих речень: «Я Прометей, я дух ваш, слава, гордість, я батько ваш, я друг, я проводир...» («Прометей»). Тут подано приклад з простими безособовими реченнями. Але частіше поет вдається до називних: «Самотна ти, самотний я. Весна! — світанок! — Вишня!» («З кохання плакав я»).

П. Тичина з його музичним чуттям — майстер алітерацій. Темна ніч з її невідомістю інкрустується у нього шиплячими (Півні чорний плащ ночі вогняними нитками сточують — «Пробіг зайчик»), а ранок прикрашений повторенням /л/ (Леліє, віє, ласкавіє — «Золотий гомін»). Пізніше П. Тичина втратив свій голос. Від символізму він відійшов, а до реалізму чи неокласицизму не дійшов.

Про мову поезій О. Олеся, мабуть, годилося б писати в попередньому розділі, бо розквіт його творчості припадає на дожовтневий період. Але оскільки він писав і в 20—30-ті роки, варто розглянути його мову саме тут. Ні, він не був символістом, але він не був і неокласиком, не був він і романтиком. Він сам по собі. Як писав В. Петров, «в боротьбі за естетизм проти аестетизму народників Олесь вводить в зміст своїх поезій: весну, журбу, айстри, сум і самотність, небо, сонце, майовий день, степ шовковий або широкий, усталені образи ідилії, стандартизований, умовнопоетичний, декоративний /297/ пейзаж» 1. В. Петров звертає також увагу на те, що з поезії в поезію вривається сміх: «Сміявся день», «Весь божий день сміявсь», «В сльозах, як в жемчугах, мій сміх», «трава всміхалась», «сонце сміється», «сміються, плачуть солов’ї» і т. д. 2

Велику роль у розвитку української літературної мови відіграли неокласики: М. Рильський, М. Драй-Хмара, М. Зеров, П. Филипович, Ю. Клен (Бурггардт). Неокласики не мали ні якоїсь окресленої програми, ні статуту, не виступали з маніфестами. Вони просто були закохані в поезію і постійно підкреслювали зв’язок сучасної їм української поезії з літературними традиціями мистецького всесвіту.

Неокласики були переважно ліриками. Правда, їхній ліризм був особливий. Вони не стільки описували чари коханої (хоч було й це), скільки здивованими очима вдивлялися в навколишній світ і знаходили в ньому багато прекрасного. Усі неокласики, продовжуючи традиції Лесі Українки, милувалися в перекладах.

Увага до історії людства, до трагічної долі України сприяла появі епічних творів Ю. Клена. Але про це пізніше.

Як писав Ю. Лавріненко, «на вісі Київ — Романівка виріс великий незалежний поет любові, краси і волі — із цим вантажем урізався його життьовий корабель у льодові поля комуністичного крижаного океану» 3.



 1 Петров В. Проблема Олеся // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 1. — С. 280.

 2 Там же. — С. 281.

 3 Лавріненко Ю. Лірика і ліричний епос Максима Рильського // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 2. — С. 94.



У 20-ті роки виходять друком його збірки «Синя далечінь», «Крізь бурю й сніг», «Під осінніми зорями», «Тринадцята весна», «Де сходяться дороги» та ін. У ліриці М. Рильського втілилася туга за великими культурами людства. Це позначилось на його образах, в яких часто згадуються міста, споруди й постаті минулих віків; природа ж подається просто, реалістично, як на долоні: «Мохнатий джміль із будяків червоних спиває мед» («Опівдні»).

Суть неокласицизму в тому, що поети цього напряму не робили експериментів з мовою, не рубали слова, а вдавалися до випробуваних у літературі класичних форм і вписували українську поезію у світову літературу. М. Рильський як з рідними поводиться з Мелларме, Аксаковим, Плетньовим, Доде, Шекспіром. Він звертається до образу Беатріче (Не ясноокий образ Беатріче І не вакханки /298/ темний, п’яний зір), Дездемони (Білосніжна Дездемона Стоїть на сходах угорі), Ізольди білорукої (Трістан коня сідлає... Ізольда білорука ридає за вікном), Лореляй (Скільки літ не пройде — все на скелі сидітиме з золотим гребінцем Лореляй). Поезія М. Рильського нерозривно зв’язана з античними творами: з Гомером, Феокрітом, Вергілієм, Піфагором, Анхізовим сином.

Метафори в М. Рильського базуються переважно на осмисленні природних явищ: «Розкинув місяць срібні крила; Умиється зелене літо і засміється, як дитя; Осінь ходить, яблука золотить; Червонобоким яблуком округлим Скотився день, доспілий і тяжкий» («Людськість»). Улюбленими кольорами поета є зелений (гаї зазеленіли, зелені надії, зелена весна, зелений літній день, лан зелений, свіжа зелень, зелені вруна) і синій/блакитний (синіє зима, сині зіроньки, світ голубий, дощ блакитний, синіє ранок, волошки сині, вода синіє, сині води, синя Десна).

У цілому ж мова М. Рильського — рафінована українська літературна мова, вироблена його талановитими попередниками. Він майже не користується церковнослов’янізмами, обережно ставиться до етранжизмів. Зате він майстерно використовує підпорядковані нормі варіанти, навіть наголошування слів, напр.:


Минають, зникають літá,

Всі лíта ідуть до одного,

Та радісна серцю мета,

Новá моя, нóва дорого («Шумлять за вікном дерева...»).


М. Рильського не влаштовує верлібр. Але коли він пише про своїх улюблених античних героїв, то інколи використовує гекзаметр:

Наш Одіссей нам тихенько розказує споминки дивні. Інколи він вдається до цього розміру і у віршах на сучасну тематику:


Грім одгримів і солодко млостю спокою

Віє од цвіту вишень і від сирої землі («Грім одгримів...»).


Неокласики настільки делікатно поводилися з мовою, що у них ми ніби й не зустрічаємо неологізмів. Але вони є. Це епітети, в яких природно зливаються воєдино дві ознаки (золотодзвонні пісні, спомин тихо-мирний, хмарки шовково-білі, вогняно-гарячі уста), абстрактні слова, утворені переважно усіченням (безлюд, другування, золотінь та ін.). Г.М. Колесник знаходить у М. Рильського понад 200 неологізмів 1. /299/



 1 Як парость виноградної лози. — К., 1973. — С. 229-259.



У 1929 p. M. Рильський писав: зате в житті ні разу Неправді не служив («Пам’ятник»). І все ж саме від цього часу в його мові з’являються слова, що були тоді в офіційному вжитку: кооператив, робфак/робітфак, комбайн і под. З’являються, мабуть, не без впливу тодішньої критики й нові мотиви, що потребують уживання таких слів, наприклад: «Хвала вугіллю та руді! Живіть і радуйтесь комбайни; Усміхнувся Волховстрою Дніпрельстан» («До мети!»); «країна, що кує з брил людських міцну нову людину» («Балада про любов»); «Розливай погожу воду, Молода Країно Рад» («Засівна пісня»); нарешті, з’являються і такі строфи:


З жестом суворим і простим,

З усміхом мудро-ласкавим,

Гордим, небаченим зростом

Зріс він над світом іржавим («Ленін»).


Згодом ці сюжети стають дедалі частішими, а разом з ними нагромаджується й така лексика, як клас, пролетар, злидар, більшовик, соціалізм, комунізм, партія, комуна, радянська слава і под. Але до кінця днів своїх М. Рильський лишається ліриком, закоханим в Україну, її народ і природу.

М. Рильський був не тільки поетом. Це відомий учений — фольклорист, етнограф, мовознавець. Він багато перекладав з інших мов. При цьому М. Рильський вважав, що переклад, навіть із близькоспорідненої російської мови — це «спосіб вигострити свою мовну зброю, піднести українську мовну культуру на вищий щабель розвитку!» Поет перекладав твори Пушкіна, Міцкевича, Словацького, Некрасова, «Слово о полку Ігоревім», сербські епічні пісні, твори французьких поетів: Буало, Корнеля, Расіна, Гюго, Ростана та ін. На відміну від деяких своїх сучасників, які любов до мови виражали геніально просто — «ой яка чудова українська мова», — М. Рильський доводив, що краса мови залежить від ступеня володіння нею, а тому все життя треба вчитися мови у народу і з словників:


Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля («Мова»).



Михайла Драй-Хмару відносять до символістів. Поте сам він зараховував себе до гуртка п’яти — неокласиків: /300/


О гроно п’ятірне нездоланих співців,

Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри («Лебеді»).


Якщо М. Рильський вводив у свою поезію класичні образи, то М. Драй-Хмара кохався в стародавніх словах:


Люблю слова ще повнодзвонні,

як мед, пахучі та п’янкі,

слова, що в глибині бездонній

пролежали глухі віки («Лебеді»).


Микола Зеров, як і М. Рильський, був тонким ліриком і блискучим перекладачем. За його життя вийшло два поетичні збірники: «Антологія античної поезії» (переклади з Катулла, Вергілія, Горація, Овідія, Марціала) і «Камена» — збірка оригінальних віршів. Образи сонетів М. Зерова навіюють давні твори, зокрема «Слово о полку Ігоревім»:


Я бачив сон. Важенних перел град

На груди сипали мені старому («Сон Святослава»);


Князь Ігор очі до зеніту звів

І бачить: сонце під покровом тьмяним,

Далека Русь за обрієм багряним,

І горе чорний накликає Див («Князь Ігор»).


Його увагу вабить сарматський степ, мармури Атен, білий Гептастадій, воскреслі аварин, гот і гунн, він чує крик дулібських жен під батогом зневажливого обра. Звертається він і до раннього християнства, переслідуваного офіційним Римом: «Навколо нас кати і кустодії, Синедріон, і кесар, і претор» («Чистий четвер»).

М. Зеров захоплювався французькими парнасцями; на його поезії найбільше відбився вплив Хосе Марії Ередіа — найбільшого віртуоза сонета у французькій поезії 1.



 1 Див.: Державин В. Поезія Миколи Зерова і український клясицизм // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 1. — С. 530.



Сам поет у сонеті «Pro domo» пише про це так:


Класична пластика, і контур строгий,

І логіки залізна течія —

Оце твоя, поезіє, дорога.

Леконт де Ліль, Жозе Ередія,

Парнаських зір незахідне сузір’я

Зведуть тебе на справжні верхогір’я («Молода Україна»). /301/



Найулюбленіший епітет М. Зерова — чорний і в прямому і в переносному значенні, наприклад: «І чорний день десь дзвонить у стремена» («Сон Святослава»); «і чорних воєн безпощадна тінь» («Херсон»); як антонім уживається досить часто епітет білий: «Але ніщо не хвилювало так, Як Фарос твій, твій білий Гептастадій» («Олександрія»).

Чого зовсім не було в поезії М. Зерова, так це червоно-революційної лексики й фразеології. Цього тодішня ідеологічна система не прощала.

Якщо неокласики вбачали революцію української художньої літератури в наближенні до європейської класики, то група ВАПЛІТЕ ставила своїм завданням позбавити українську літературу «просвітянської» форми. Попередниками ВАПЛІТЕ була спілка пролетарських письменників «Гарт». Ініціатором створення Вільної академії пролетарської літератури був М. Хвильовий. Сюди ж належали О. Досвітній, М. Яловий, М. Куліш та ін.

М. Хвильовий починав як поет, але здобув собі славу як прозаїк. Сам він називав себе романтиком. Ним він фактично і був. Він мріяв про «загірну комуну». Його перші оповідання, часто безсюжетні, пронизані романтичною символікою. Але поступово в ньому наростає злість до тих, хто продав його революцію і зруйнував віру в загірну комуну. Він стає сатириком і наближається до реалізму.

У творах М. Хвильового постає рання радянська дійсність: тут уживаються слова на позначення породжених нею установ і організацій (комнезам, ревком, виконком, кооперація), документів (оправка, партквиток), поборів і привілеїв (продподаток, совнаркомовська пайка, пролетарська норма), партійних — і близьких до них — осередків (ком ’ячейка, Комінтерн, комсомол), армійських звань (червоноармієць, комісар бригади, чекіст), поширена в той час фразеологія: пролетарське походження, диктатура пролетаріату, інтереси пролетаріату, ідеологічно витриманий, буття визначає свідомість, матеріалістична діалектика, розколоти партію, соціалістичне змагання, робітничо-селянська дітвора та ін. Є тут і лексеми, що під впливом радянської дійсності виникали в народі: комунія (комунією лаяли), совбарин.

У «Повісті про санаторійну зону» наявна медична термінологія: істерія, анабіоз, заразна хвороба, хворий психічний процес, гарячка та ін. /302/

Оскільки М. Хвильовий заперечував просвітянство і відштовхувався від побутовізму, ми не знайдемо в нього надміру фразеологізмів. Проте ті поодинокі, що зустрічаються, дуже нестерті, наприклад: «Більшовицька власть — це печериця печена» («Колонії, вілли»).

У своїй переважній більшості персонажі М. Хвильового — харківські інтелігенти, у мові яких багато росіянізмів. Є вони і в авторській мові: суєтиться, женщина, прольотка, полове питання, м’ятежний, кровать, смазливий, унасток, поселок, одуванчик, солом’яна вдовушка, ярко, надменний та ін. У мові персонажів трапляються цілі російські фрази, наприклад: « —Ваша дитина прєлесть, прямо удівітельно» («Колонії, вілли»), « — А ви, товаріщ Молодчіков, нє хітрітє, не випитивайте...» («Кіт у чоботях»); « — Покинь жартувати, — махнув рукою лінгвіст. — Для руської публіки, для... як би це сказати... для поощрєнія:

Для заохоти, — поправила Аглая («Вальдшнепи»).

Але вплив галицької мовної практики тоді ще дуже відчувався. Не уникає галицизмів і М. Хвильовий: льокайськи, рурка, шпацірувати, консеквентний; — Укінчений, як кажуть галичани, «фільозоф» («Вальдшнепи»).

Донеччанин М. Хвильовий виніс із південної України такі місцеві слова, як скорзно «брудно», «млосно», кукражити «бешкетувати», мамулуватий «неповороткий», хихлатий «пухнастий» та ін. До новотворів письменник майже не вдається. Можна відзначити лише окремі слова, серед яких найодіозніше сполучення загайаватизований «Капітал», тобто твір К. Маркса, облагороджений відомою поемою Лонгфелло. Подекуди трапляються арготизми типу галдіти, пошамати.

Стиль М. Хвильового — від перших новел до останніх великих прозових творів — характеризує стислість висловлення. Для того, щоб виразити свою думку, він удається не до речень, а лише до слів, що мають бути центрами речень. Лаконічно, але дуже виразно, наприклад: «Коли поодцвітали вишні (позривали ягоди), поналивались яблука. В яблуках мед, пасіка, бджоли, дід сивенький — смачно» («Колонії, вілли»); «Історія браунінга така: ліс, дорога, втікачі, вороги і хати, і дерева, і всім байдуже, вже дихати не можна, горять груди і згорають-згорають... Постріл...» («Редактор Карк»); «Гапка — це глухо. Ми її: товариш Жучок» («Кіт у чоботях»). Окремі уривки складаються тільки з називання іменників та інтер’єктивів, напр.: /303/


Плакати! Плакати! Плакати!

Гу-у! гу-у!

Бах! Бах!

Плакати! Плакати! Плакати!

Схід. Захід. Північ. Південь.

Росія. Україна. Сибір. Польща.

Туркестан. Грузія. Білорусія... («Кіт у чоботях»).



Оце вам і історія громадянської війни 1918—1920 рр. До інтер’єктивів письменник звертається дуже часто. Порівняймо ще: «Вечір. А потім ніч. — Мяу-у-у!» («Свиня»); «На баню церкви злітались галки, тисячі галок! Кричали, падали, злітались. Здавалось, що тут недавно проїхав Чичиков.

— Чи-чи!

— Kpa! Kpa!» («Сивий листопад»).

М. Хвильовий не часто користується епітетами. Зате вони в нього завжди оригінальні і якісь тужаві: тугі зітхання, нагартована спека, згоріло-голубе небо і под. Зате метафора — його улюблений художній прийом. Він не дозволяє собі використовувати народні метафори або так звані «просвітянські». Його образи цілком оригінальні, часто несподівані, наприклад: «...Ставок думав золоту пісню» («Колонії, вілли»); «Налетіла на вікно сіра хмара і стало волохато» («Редактор Карк»); «Прямо — широка церква проколола хрестом мовчазне небо» («Синій листопад»); «Недалеко й калюжа, а в калюжі вовтузиться сонце, як порося» («Чумаківська комуна»); «А над містом мчиться, як революція, молода весна. Зазирає в обивательські вікна, показує язика й летить далі» («Чумаківська комуна»); «Над санаторієм ішла глуха тиша» («Повість про санаторійну зону»); «По травах нечутно свистіла коса світанку; Спалене сонце уже давно зарилось у далеких пісках» («Вальдшнепи»).

М. Хвильовий полюбляє парадокси — поєднувати непоєднуване (жевріло блакиттю; Приваблювала вона анарха не красою своєю, а саме некрасивістю, в якій була своєрідна краса — «Повість...»).

Нарешті, хотілося б звернути увагу ще на один стильовий момент. Колись П. Тичина писав: Ставте діези в ключі! Саме такі діези в смислових ключах знаходимо у М. Хвильового. В повісті або як її називає автор — новелі «Іван Іванович», присвяченій осміюванню компартійного міщанства, таким діезом є слово мажор і похідні від нього (мажорне сонце; так мило сміється Фіалка і Май, що прямо/304/ мажор; Вона, Галакта, мажорно думала про нове літо; змагатися можуть тільки здорові мажорні елементи нашого суспільства; мажорну новелу скінчено). У «Повісті про санаторійну зону» таких діезів два: крик санаторійного дурня — очевидно, натяк на невпорядкованість, глупоту життя, і далекий гавкіт собаки — надія на те, що десь далеко є інше життя. Але крик дурня не вщухає (За рікою кричав санаторійний дурень), а собачий гавкіт припиняється (3 конторського плацу доносилось виття собаки: то здихав лікарів сетер).

До «Вапліте» належав М. Куліш. Як писав Ю. Лавріненко, «Іван Тобілевич створив класичну драму народного театру, Леся Українка — класичну європеїзовану українську драму. Микола Куліш був творцем модерної драми українського революційного відродження» 1.



 1 Лавріненко Ю. Микола Куліш // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 1. — С. 623.



Мова М. Куліша — це цілий океан, особливо в таких гротескних драмах, як «Народний Малахій», «Мина Мазайло», у «Патетичній сонаті». Ясно, що в нього, як і в Хвильового, уживається притаманна цій епосі лексика (комсомольські збори, комсомолець, комуніст, радянський), не уникає він і росіянізмів як одної з ознак тодішньої Східної України (проізношеніє, безобразіє, етого не может быть). Фразеологія у нього лаконічна, але виразна: пішов на вивідки, тільки ти мовчок, ти його одним махом закохаєш. Мимохідь М. Куліш пропагує красу української мови:

«Мокій: — Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна — бринить;

Рина: Ти знаєш як по-українському кажуть: ночью при звьоздах не спітся?

— Ну?

— Зорію. Правда, прекрасно звучит? («Мина Мазайло»).

До «Вапліте» належав М. Бажан, а формально й П. Тичина. Як неокласик М. Рильський, так і ваплітяни П. Тичина й М. Бажан пережили страшні 30-ті роки, Другу світову війну і продовжили свою творчість і вдосконалення української літературної мови у повоєнний час.

Як виміряти значення творчості М. Бажана для розвитку української мови? Для відомих поетів звичні методи літературно-мовної /305/ оцінки непридатні. І все ж спробуймо відповісти на одне з найскладніших питань: чому поезія М. Бажана виділяється з-поміж віршів таких його високообдарованих сучасників і соратників, як П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра? Творчість кожного з цієї великої четвірки, яка пліч-о-пліч пройшла всі етапи української підрадянської літератури, по-своєму неповторна. Завдяки літературно-художній діяльності цих майстрів, її громадській спрямованості, завдяки вихованим з допомогою цих корифеїв новим когортам українських поетів, прозаїків і драматургів, завдяки їх постійному втручанню в літературно-мовні процеси українська література постала перед світом як оригінальна громадсько-естетична цінність, а українська літературна мова як досконале знаряддя для втілення художніх задумів.

Творчий почерк М. Бажана пізнається одразу. Кожен його твір позначений глибиною філософського узагальнення суспільних явищ, виразністю образів і своєрідним ритмом, що є організаційним началом мовного матеріалу.

Ритм невіддільний від віршового розміру. М. Бажан в епічних творах віддає перевагу ямбу, в лірико-філософських нерідко звертається до амфібрахія. Разом з тим і ямб і амфібрахій у цього поета мають свої специфічні ознаки. У кожному рядку чотиристопного ямба він, як правило, лишає ненаголошені «просвіти». Залежно від поставленої мети ці «просвіти» можуть займати постійне місце в рядку, утворюючи своєрідну цезуру у всій строфі, або ж рухатися в строфі від кінця першого рядка до початку останнього чи навпаки — від початку першого рядка до середини чи кінця останнього.


Порівняймо:


Колонки електричних гроз

В дротах прогримотіли.

І лопає тривалий трос

Як лопаються жили («Будівлі»).


І той акант — не лавр на голові державця

І брами щедрої ніхто не розчиняв,

Щоб бранців пропустить

з подоланих держав,

Бо шлях звитяг крізь браму

не прослався («Будівлі»). /305/


О безконечні дні в нетопленій хатині,

Картоплі мерзла слизь, крутий землистий хліб,

Розквітла по кутках на вибіленій глині

Зелена, мокра цвіль і рудуватий гриб! («Батьки й сини»).



Користуючись амфібрахієм, М. Бажан додає інколи до однієї із стоп ще по два ненаголошені склади, навмисне порушуючи ритм. Для чого це робиться? Для того, щоб підкреслити певне відхилення від норми в описуваній ситуації. Чи не нагадує рух самописця кардіологічного апарату ритм, що супроводжує нічні роздуми старого майстра:


Зигзаги свистків паровозних,

залізні розгони дороги,

і буферів брязкіт,

і оклик

заблуканої машини,

Удаваність супокою.

Притлумлений трепет тривоги

І втома

принизлива втома зістарілої людини

(«Нічні роздуми старого майстра»).



Тут не ставиться завдання дослідити всю складну метрику Бажанової поезії. Відхилення від класичних розмірів, прагнення до тонічного вірша було особливістю багатьох українських поетів. Тут звертається увага на те, що М. Бажан, винятковий майстер ритму, свідомо й послідовно вдавався до неакцентованих стоп. І в зв’язку з цим виникає питання, як це йому вдавалося. Адже кожне слово нашої мови має обов’язково один наголошений склад. Виняток становлять односкладові слова, але й вони в мовленнєвому потоці акцентуються (пор.: на бíк і нáбік, під лíс, без рýк і т. ін.). Таємниця Бажанової майстерності криється в тому, що він сміливо і щедро вводить у поезію багатоскладові слова. Якщо середня довжина слова у літерах в поезії В. Сосюри дорівнює 4,1, у А. Малишка — 4,9, то в М. Бажана вона сягає 5,2. Отже, можливості варіювання ритму постають не як самоціль поета, а як величина, підпорядкована доборові /307/ ваговитого, характерного для епохи науково-технічної революції слова.

На відміну від поетів-ліриків, М. Бажан не зупиняється перед широким введенням у поезію численних науково-технічних термінів: ватерпас, відбійний молоток, газолін, горно, дамба, електростанція, копри, крепіж, куб, лебідка, остружок, палі, парабола, спіраль, трос, центрифуга, терикон, трансформатор, турбіна, шурф та ін. Якщо скласти словопокажчик до творів поета, то можна дістати уявлення, коли і в якій послідовності науково-технічна термінологія входила в нашу щоденну мову. І ось ці буденні прозаїзми під сміливою рукою майстра стають ознакою високої поезії:


І манна надземності,

манна гуманності

Змінила свій хімічний склад.

Та й прізвище інше учені їй видали,

Як дару сучасного неба і слід, -

Звучить голосніше за герцогські титули:

Дихлорліетилсульфід.


Поряд з науково-технічною термінологією в поезію М. Бажана енергійно вривається суспільно-політична, особливо філософська: абстракція, безсмертя, безкрайність, людяність, людство, поступ, світобудова, творчість та ін. Абстрактна лексика виступає у двоєдиній суті: як відображення сил добра (велич, відданість, віра, довіра, дружба, єдність, майбутнє, святиня, ствердження) і зла (біда, біль, ганьба, злидні, зненависть, небуття, підозра, самотність, хіть). Поєднання двох термінологічних струменів — науково-технічного і суспільного — несе в собі величезний значеннєвий заряд: прогрес людства полягає в пізнанні матеріального світу, поєднаному з духовним самопізнанням.

Між цими двома термінологічними пластами пролягає третій — музична термінологія: акорд, арпеджіо, гама, клавіатура, мотив, нона, октава, ораторія, прелюд, симфонія, тон, хорал, хуга і т. ін.; сюди належать і назви музичних інструментів та їх частин: валторна, горн, клавіші, кобза, корнет-а-пістон, струна, тромбон, флейта, фортеп’яно та ін. Музика ніби поєднує собою два світи — внутрішньолюдський, духовний і зовнішньолюдський, рукотворний, ще раз рішуче підкреслюючи необхідність гармонії між ними: /308/


І котяться важкі акорди сил,

Широких спин і мускулястих тіл

З залізної клавіатури.


Активне використання науково-технічної, суспільно-політичної і музичної термінології дозволяє авторові досягати передбачуваних художніх рішень. Особливістю бажанівського світовідтворення є використання абстрактної, зокрема й термінологічної лексики для персоніфікації, побудови метафор: Інша грань нову межу затисла; Безкрайність і кінець прядуть єдину сталь; Ти з нами і для нас, товаришу Життя!; Багрово-чорні сполохи блукали по зомлілій від жаху землі; Тьмяне й гірке мистецтво дивного майстра з Вінчі... дивиться нам у вічі і под. Трапляється, що одна метафора проходить як організуюче начало крізь увесь твір. Наприклад, у вірші «На вулиці» з циклу «Київські етюди» такою наскрізною метафорою є порівняння зруйнованих війною будівель з покаліченою людиною:


Голосом любові і скорботи

Нам кричать румовища німі.

Простягнувши перебиті руки,

Зяючи проломами голів,

Зводяться над смрадним сміттям бруку

Постаті замучених домів.


У центрі більшості поетичних побудов, в яких відображається одвічний зв’язок речей, ознак та дій і в матеріальному світі, і в світі ідей, перебувають поняття труда і творчості — це і є межа всіх людських змагань:


Чуття єдинств — чуття безсмерть. Тоді

Між творчістю й трудом розтрощено різницю,

І в творчім захваті всеможний труд таїться,

І творчий захват — в кожному труді.

І жить — це значить жить,

зречевлювати труд,

Зречевлювати мисль,

утілювати слово

В строфі поем, в пропорції споруд,

У ритмах пильного і впевненого кову,

Нового людства творячи статут («І сонце таке прозоре»).


Сучасний поет намагається знайти свіже слово для втілення нової думки. Таким є і М. Бажан. Не відмовляється він і від класичної спадщини. Майстром літературних ремінісценцій, як уже було /309/ сказано, є, звичайно, М. Рильський. Але знав, відчував і цінував силу поетичного перегуку епох і М. Бажан. В його поезіях пушкінські «в багрец и золото одетые леса» оживають у «пурпурі й золоті зір перемоги», шевченківська «Сибір неісходима» обертається «неісходимою путтю»; ведучи наступ на фашистські зграї, що відкочувалися на захід, наші воїни згадують образи з улюбленого твору В. Сосюри «Червона зима»:


В далині

Уже їм мріло над Дінцем Лисиче

І Харкова огроми кам’яні («Битва»).



Інколи з’являються в поезії М. Бажана й іншомовні вкраплення. Згадуючи тупоголових німецьких генералів, що перебували на службі в російській армії часів російсько-французької війни 1812 року, описаних Л. Толстим у «Війні і мирі», поет вкладає їх ретроградні накази в уста німецько-фашистських завойовників:


Він простору прагне. Він прагне поширень.

Хрипко вигаркує: Vorwärts! Скрикує дико: Sieg!

Erste Kolonne... Zweite Kolonne...

Dritte Kolonne marschieren!.. («Нічні концерти»).


Давньоруська ратна лексика природно входить у мовну тканину «Данила Галицького». Стародавні воїни — списники, мечники, лучники, озброєні стрілами, харалужними мечами, шестоперами, клюгами, піднісши княжу хоругов, стають на ратне діло проти крижовників, пересікають «німецьку кість крізь лати і щити» і «летять шоломи, як череп’я, з чол, розламуються ґратки заборол».

М. Бажан не милується барвами, ми не зустрінемо в нього райдужних переливів. В його поезії переважають червоний і чорний кольори, як в українській вишиванці. Інші барви зливаються в нього з предметами, яким вони притаманні. З’являються типово бажанівські новотвори: багроцвітний, злотобородий, пташино-жовтий, тьмяноводий і под.

М. Бажана приваблюють слова високого звучання, вживані класиками української літератури. Він дає в українській літературній мові друге життя словам псалма (й готичний розцвітав трилисник, мов хрест, мов квіт, мов псалма і мов сон — «Будівлі»), офіра (Вже дзвін його упав помалу, Мов мідний шаг, офіри мідний шаг — «Будівлі»), стигма (І роззявлявсь собор, немов солодка стигма Безвольної й самітної землі — «Будівлі»), шарлат (Одягнені в шарлат, /310/ Тоді здвигав свої дзвіниці злотокуті, Мов пишні бунчуки бундючний гетьманат — «Будівлі»), торжище (До їхніх торжищ, пристаней та брам Зі всіх країв купці привозять крам — «Данило Галицький»), персть (Згоріла персть, пробиті віадуки, Зубці руїни, кіптява пожеж — «Роки»), поєдинчий (Де кожен сам, самітній, поєдинчий, — стрибне в ревіння, в хаос, в хлань — «Політ крізь бурю») та ін.

На відміну від П. Тичини та навіть і М. Рильського, М. Бажан рідко вдавався до творення неологізмів. Коли вони в нього й трапляються, то їхня структура настільки прозора, що вони зрозумілі й поза контекстом. Це слова типу врозпаш (пор.: вроздріб, врозбрід, врозтіч, врозтяж), горещі (пор.: радощі, любощі), зречевлювати (увійшло в літературну мову поряд із поширенішим уречевлювати), зубрій (пор.: орлій, левій), кругойдучість (пор.: кругойдучий, кругозір), мідноллятий, нездвижний, прямокуття і под.

Повернімося ще до Бажанового ритму. Карбованість його поетичного рядка підкреслюється нагромадженням називних і простих поширених речень:


Тривожних коней храп. Людей тяжкі колони.

Снарядні ящики. Бляшанки бомб. Харчі («Батьки й сини»);

Земля диміла. Починалось літо.


Був день грози. Був сорок другий рік («Сталінградський зошит»). Суворий карбований ритм супроводжує лунка алітерація: у віршах і поемах М. Бажана частіше, ніж у поезіях інших його сучасників, звучить розкотисте /р/: «А в небі раною горів Червоний карб пожеж» («Колискова»); «Багрові, як в кузні, жахтять вечори, Пурпурні, як присок, ряхтять реп’яхи» («Уманські спогади»). Удається поет і до слів-паронімів, які додають до звукопису ще й приховане зіставлення:


Пора пожарів. Пора покари

віщує спалах

гуде на сполох («Уманські спогади»).


Порівняймо ще: «Плющать удари. Плещуть пожари» («Нічні концерти»), «Цей струм прелюду жданий і жаданий» («Уманські спогади») та ін. Навіть не звук, а форма літери може бути використана з художньою метою. Недалекого, босякуватого командира з розформованого полку часів громадянської війни, впевненого в собі, одягненого з претензією на моду, поет порівнює з літерою ф. А далі підбираються для характеристики цієї людини відповідні слова, що містять у собі звук, а відповідно й літеру ф: /311/


Розпишавсь він фанфароном,

Розфуфиривсь фертом-фатом,

Всіх фартових франтів шеф («Уманські спогади»).


Широкий кругозір, енциклопедична освіченість, загострено чуйне сприйняття світу, свіжість думки у всі роки творчості М. Бажана йшли поруч із його поетичним баченням, шанобою до слова, умінням улити новий зміст у старі слова і знайти нове слово для сформованого змісту.

До «Гарту» якийсь час входив Володимир Сосюра. Він відомий насамперед як тонкий лірик. Навіть його епічні твори, як наприклад «Червона зима», «1871 рік», «Осінні зорі», «Оксана» та інші, пройняті ліризмом. Василь Гришко написав про поета статтю з характерною назвою «Серце «другого Володьки» і заборонена любов» 1.


 1 Гришко В. Серце «другого Володьки» і заборонена любов // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 2. — С. 197.



Про що йдеться? Про те, про що писав сам В. Сосюра:


...Рвали душу мою

два Володьки в бою,

і обидва, як я, кароокі,

і в обох ще незнаний, невиданий хист.

Рвали душу мою -

комунар

і

націоналіст («Два Володьки»).


Так, хоч В. Сосюра й був у петлюрівському війську, а потім перейшов на бік червоних, хоч і називав він себе «Я — Комуни великий електрон» («У місті»), прославляв могутню волю ВКП, Леніна, хоч і твердив «Зброя нам — ленінізм, і Комуна мета» («Україно моя»), але серцем горнувся до вишневої, червінькової України:


Україно, моя сторона! Україно, моя сторона,

Краю мій і сподівань, і мрій! («Україно моя»).


Була ще одна роздвоєність у психології поета: він нібито не визнавав політичної відстороненості поета, та разом з тим був закоханий у справжню поезію. У вірші «Неокласикам» він писав:


Що ж... марте про Париж і Грецію вивчайте,

дивіться на життя крізь килим і трюмо

та рибочку ловіть... Але назавжди знайте,

що потягти назад себе ми не дамо. /312/



Так, спокійна золота осінь із її класичним спокоєм прийде до нього аж після Другої світової війни і зблизить його з неокласиком М. Рильським. На початку ж 20-х років він не цурався модерністських прийомів на зразок:


Мишенята сині на паркані,

то проміння одгадай чиє?...?

на траві дві тіні простяглися п’яні,

обнялися тіні...

Місяць

нижче

нахилився,

воду

п’

є

: («У плащі»).



Як і неокласики, він звертається до відомих у світовій літературі й історії імен: Дантон, Кампанелла, Рабіндранат Тагор, Дездемона, /кар, Еол, Клеопатра, Фламаріон, Діоген...

Для В. Сосюри не було заборонених тем. Перший голод 1921-1923 рр., спровокований більшовиками, він не замовчував:


А дома на печі — худа, голодна мати,

й здихає за селом наш тихий кінь гнідий («Сніг»);

Сестриця з братом

під вікном ходять... і на заводі

убило милу... («Ґерґоче місто»);

Під його [Леніна. — В.Р.] портретом

навколішках хлопчик стоїть,

простяг крізь одежу обдерту

до нього він руки свої («Сон»).



Поет не цурається міста, але залюблений він все ж у сільські пейзажі, запахи, шуми, напр.: «Розливається кров і по жилах тече, ніби пахне вона лободою» («Так ніхто не кохав...»); «Місяць у полі бродить, в трави лице вмочив» («Темні заплакані вулиці...»); «Але серце у мене козаче, — і нагадує кожна корова те село, де я вперше побачив горобця і зорю малинову» («Не зустрінусь у полі...»); «Росяна калино, лопухи мої» («Я на рани...») і под.

Поезія В. Сосюри не багата на епітети, проте всі вони оригінальні: синьоокий степ, жирні очі, золотий самогон, кароокий сум, /313/ день золоторунний, стомлені долоні землі, нічка розпатлана і под. Зате метафори в його віршах панують. Значна частина їх — антропоморфні: скиглить ніч, торохтить по бруку день, у колисці вій гойдався молодик, димарів сигари до неба простягли розтулені вуста, на хмарних рушниках зоря квітки виводить, рипнула дверима осінь, вітер на сопілку грає, у вітру розмотались обмотки, перестав вовтузитись і плакать на снігу розстріляний мороз, розридались огні на попелі, багряний вечір плакав в травах, б’є осінь в бубон золотий холодними вітрами та ін.

Коли йдеться про юне кохання, то, мабуть, не було іншого такого поета в Україні, який би висловив це почуття так сильно і щиро. При цьому відверта гіпербола не сприймається як перебільшення:


Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

і земля убирається зрання («Так ніхто не кохав...»).


Поет знаходить потрібні гнівні слова, щоб засудити зрадників України:


Руками власними тюрму

творили ми собі одвічну...

О, будьте прокляті, кому

назад повернуто обличчя («Сад»).


А скільки натхненних слів сказав він про нашу мову; яким болем відгукнулися вони в серцях зневажених українців:


Без мови рідної, юначе,

й народу нашого нема («Юнакові»).


Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов’їну («Любіть Україну»),


В. Сосюра не любив експериментів з мовою, тому в нього майже немає неологізмів. Якщо й є, то це структурно прозорі дієслова, утворені від іменників: осеніти, інженерує, менестрелься. На відміну від неокласиків і М. Бажана, В. Сосюра уживає чимало росіянізмів. Тут він ближчий до свого земляка М. Хвильового: посьолок, укуть, восторжені, жутко, страсно, впереді, трус «боягуз», ток, строй, отряд, учоба та ін. Є в поета улюблений каламбур, який досить часто повторюється: /314/


Знову ти?!.. О люба, чи не сон це?..

Золотими літерами сонце

на панелі пише про любов («Сад шумить»);


Усе до сонця, все до сонця...

О ні, народу мій, не сон це («Народе мій»).



Сосюриними кольорами є синій і янтарний: у синім убранні, четверо синіх очей, синю і сонно, синява, в синім океані, підіймається місяць у сині, синь твоїх очей, ночі Донеччини сині, синій цвіт, синій сад, волошки синіють, синій сміх, вечір одсинів, тополі синій шум; янтаріти, у колір янтаря, ліг на верби огонь янтаря, янтарне волосся, янтарний пил та ін.

Рима у В. Сосюри дуже смілива: ніхто з такою безстрашністю не вдавався тоді до асонансів, як він: бреде — степ, садам — помадою, очах — чай, гул — в снігу, молодик — золотий, базар — гроза, жах — лежать, ідей — кладе, туге — герць, трава — співать, мета — прочитать і под.

У граматиці поет інколи звертається до рідної говірки, і тоді з’являються форми дієслів без чергування /т/ з /шч/ перед /й/ (опустюсь), або ж форми третьої особи однини дієслів першої дієвідміни без кінцевого /je/: тіка, цвенька, ляга, одлуна, колиха.

У «Гарті» перебували також поети В. Еллан-Блакитний, І. Дніпровський, М. Йогансен, прозаїки К. Гордієнко, О. Копиленко, І. Сенченко, кінодраматург, а згодом і прозаїк О. Довженко та ін. Правда, О. Копиленко та І. Сенченко належали і до об’єднання «Плуг», а плужани П. Усенко й І. Шевченко — до об’єднання «Молодняк». Усі три об’єднання до їх ліквідації наприкінці 20-х років сприяли подальшій розбудові української літературної мови.

О. Довженко на довгий час був розлучений з Україною — жив і працював у Москві. Його вершинна художня проза припадає вже на післявоєнний період. І. Сенченка М. Хвильовий залучив до «Вапліте». У його творах, особливо 20-х років («Червоноградські портрети»), «Дубові гряди»), соковитий реалізм переплівся з романтичним ліризмом і просто-таки гоголівським гумором.

У 1927 р. вийшла друком сатира І. Сенченка «Із записок Холуя». Усі художні засоби у цьому творі підпорядковані всебічному розкриттю образу новітнього Холуя, який виконує всі побажання Пія («Пій — це все суще над нами»). Це епітети, якими нагороджує себе сам Холуй (незрівнянно прекрасний Холуй, великий із найбільших /315/ Холуїв, величний і незрівняний Холуй), фразеологізми, в яких розкривається кодекс честі Холуя (Мовчіть. Будьте як риба. І ви переуспієте...; Дивітесь у рот Пієві; Брехня, що лежачого не б’ють. Бийте, душіть; Не бійтесь плювків. Сміло підставляйте очі під них; Кожна зайва думка — етап до життєвих незгод), повтори (Тікайте від свідків... Уникайте свідків). З’являються прозорі неологізми, утворені від слова холуй: холуїзм, світ ще не весь охолуївся та ін.

Талановитим плужанином був А. Головко. Його роман «Бур’ян» (1926 р.) викликає тепер суперечливі почуття. Написаний він, безперечно, талановито, нестандартною, далекою від пригладженої згодом соціалістичним реалізмом мовою. Це був час, коли трудящі маси ще вірили, що більшовицька революція принесе їм щасливе життя. Але роки йшли, а щастя і вільне життя не приходили. Стояли на заваді шкідники-куркулі? Так, ця ідея в романі проводиться: мовляв, десь у глухому селі Обухівці начальство помінялося, але порядки лишилися старі, а може, стали й гірші. Але якщо уважно вчитатися в текст, то дійдемо до інших висновків. Так, у Матюхи... з бокової кишеньки, — червоний крайок партквитка, — колись на партз’їзді бачив отак у дуже видатного партійця. Отож, є на кого рівнятися Матюхам. Тому-то й звучать мінорні ноти в довірчих розмовах селян: « — Що ти хотів, сину, як мужик темний, а біля власті — сучі сини та п’яниці; Ти більше світу бачив — то що воно з революцією сталося? От і в нас сільрада є, і Ленін в сільраді на партреті, а сказати, сину, тобі... — погане життя».

З’явилася нова лексика, що засвідчує нові реалії сільського життя: продподаток, сільрада, голова сільради, воєнком, землевпорядкування, комнезам, артіль, кооператив. Аксесуарами партійця при владі є галіфе і наган.

Трапляються вузько локальні слова: обібрати у значенні «обікрасти», отоса «вірьовка, що з’єднує кінці передньої вісі з оглоблями»; у першій особі однини дієслів другої дієвідміни кореневі /д/, /т/, /с/ не чергуються відповідно з /дж/, /ч/, /ш/: ходю, пустю, носю.

Письменник полюбляє слово возжатися, хоч це явний росіянізм, що перебуває як поза літературною мовою, так і поза українськими діалектами.

У лексиці чимало скорочених слів. При цьому варто зауважити, що редукуються і голосні, і приголосні, напр.: — Та ’дже: пара /316/ волів, пара коней...; — Давиде, бо’ з тобою!; — Пішо’ вон! — на собаку гаркнув; — Та бре? і под.

На фразеологічні звороти, епітети, метафори роман не багатий. Синтаксис своєрідний — відбиває народне мовлення навіть у авторському тексті. Багато безсполучникових речень типу: « — А ще як коняки в якого бідняка немає — погиб, щитай»; «А з саду, з-за муру ще шелест по листі — кроки чиїсь». Часто письменник удається до інверсії: означення виступають після означуваного, присудки перед підметом, наприклад: «Дні йшли за днями по довгих паузах осінніх беззоряних. Осипалось листя вже геть чисто з дерев. Понамокали од дощів і мов нижче понависали стріхи». Замість присудків часто виступають інтер’єктиви: «Рудий чоловік тоді взяв молот — гуп!..; По спині грудочка глини, в горошинку завбільшки — хруп!». У пейзажних малюнках — зокрема, в зіставленні теперішнього з минулим — практикується повторення тих самих речень: «Шуміли верби над ставом хором жіночим тужливим — І шуміли верби хором жіночим тужливим»; «А восени шумів-шумів ліс по-осінньому — Шумів-шумів ліс по-осінньому».

У вживанні перекручених російських та інших чужомовних слів А. Головко наслідує В. Винниченка. Деякі з таких «онароднених» слів автор бере в лапки («ребілітірувати»), але в більшості випадків вони не виділяються з тексту, а становлять його органічну частину: куди обратитись, не получав, убіждьонний, хто жизнь поніма, підозріва, прозойде яка драма, равноправіє. Особливо колоритна мова місцевого начальства:

« — А! Так ти підривати! Хто тобі розрішав?! — і грізно насупився Матюха на Давида».

Крім реалістичної прози, у 20-ті роки зароджується проза романтична. Найпомітнішим творцем цього напрямку був виходець із «Гарту» Ю. Яновський. Як письменник-романтик він визначився уже в перших своїх збірках «Мамутові бивні» і «Кров землі». Роман «Майстер корабля» 1928 р. овіяний подихом безмежної молодості, поезією манливих морських просторів. М. Наєнко дає Ю. Яновському таку характеристику: «Прозаїків з такою художньою енергією, як вона була в Яновського, світова література XX ст. знає не більше двох десятків. Серед найвідоміших у нас імен постають у пам’яті Джойс і Конрад, Хемінгуей і Ремарк, Дос Пассос і Мештергазі, Апдайк і Айтматов, /317/ Маркес і Матевосян, Гончар і... Всі вони, здається, повністю розкрилися перед людством найголовнішими гранями своїх талантів, а Яновський, маючи ті ж, як і в них, художні потенції, лише виявив цілковиту готовність зробити це. Перешкодило розп’яття на ґратах нормативної, соцреалістичної псевдоестетики...» 1



 1 Наєнко М. Юрій Яновський// Українське слово. — К., 1994. — Ч. 2. — С. 395.



Вершинними прозаїчними творами Ю. Яновського є «Вершники» і «Чотири шаблі».

Романтична проза тим і відрізняється від реалістичної, що в ній відсутній просторічний елемент. Тут немає ні росіянізмів, ні гаплології, ні форм типу ходе, носе, возе, літа, обніма і под. Ю. Яновського можна назвати законодавцем української літературної мови 20-30-х років. Трапляються, правда, слова західного походження типу скрипок «скрипаль», кріс «рушниця», сильвети «тіні», офірування «пожертва» і под. Запозичені слова уживаються відповідно до норм, запроваджених у правописі 1928 р.: фльота, ешельон, парада та ін. «Чотири шаблі» пересипані сентенціями, що виявляють ставлення автора до реалій навколишнього світу: Гармошка — демагог, багатоголоса перекупка; Любов і ненависть, дружба й самопожертва вже підносяться з забуття; Коли птах щастя сідає на землю, — тоді його й треба ловити.

Ще одна особливість романтичної прози — вона, як і поезія, значно більше насичена тропами, ніж проза реалістична. У Ю. Яновського оригінальні, ваговиті епітети (рипуча горлянка, метушливі пісні, кулеметні речитативи), порівняння (струни дзенькотять, ніби падають у безвість дзвінкі краплини часу; Іде ця анархічна сила, що тільки руйнує, повстає катастрофічно й зникає за обрієм, як фантастичний вогненний птах; Прекрасний осінній день погасав, як дзвін), метафори (По Землі розтікається вечір; Струни зайшлися цілими оплесками звуків; Дмухнув по землі осінній вітер, дмухнув просто на сонце і врешті зіпхнув сонце за обрій). Багато представлена фразеологія. Один із персонажів роману, Панько Виривайло, просто сипле приказками і примовками, як із мішка: — Не сиди, небоже, то й Бог допоможе...; Чуже горе за ласощі, а своє — за хрін. Свічки поїли, а самі очима світимо.

Повернімося до літературних об’єднань. Крім І. Сенченка та А. Головка, з «Плугу» вийшли також Д. Бедзик, В. Гжицький, Г. Епік, П. Усенко, Н. Забіла, І. Кириленко, В. Минко, П. Панч, О. Копиленко (належав також до «Гарту») та ін. /318/

На особливостях мови О. Копиленка зупинімось окремо.

Після І Всесоюзного з’їзду письменників 1934 р., на якому М. Горький обгрунтував засади нового мистецького методу — соціалістичного реалізму, всі інші літературні напрями на всьому терені СРСР припинили своє існування. Утверджувався соціалістичний реалізм і в Україні.

Характерною особливістю соціалістичного реалізму, а відповідно й мови творів, написаних цим методом, була агітпропівська спрямованість на «виховання нової людини».

Яскравим прикладом соціалістичного реалізму 30-х років є романи О. Копиленка, зокрема «Дуже добре» й «Десятикласники». Ці твори буквально пересипані такими патетичними фразами, як «Невже ви думаєте, що так можуть робити свідомі піонери, радянські учні, з яких має вирости нове покоління борців, червоноармійців, пілотів, інженерів, лікарів, комсомольців, комуністів» («Дуже добре»); «В нашій країні виростають кращі люди в світі. Вам належать вирости найкращими; Вибирати собі професію не жарт. Хоч правда, в будь-якій галузі головне — це якнайбільше принести користі любій Радянській Батьківщині, що виростила, виховала і проклала всім їм шлях до життя» («Десятикласники»). А ось картини радянської дійсності: «Нові заводи виростають щороку» («Дуже добре»); «Шумить глуха, дика тайга, бушує шторм північного моря, завиває пурга в безмежній тундрі, палить невмолиме сонце в гарячій пустелі, а уперті, незламні герої праці завойовують, перемагають і пустелі, і тундру і тайгу...» («Дуже добре»). На цій лексиці і фразеології виховувалося ціле покоління — діти, підлітки, юнаки 20-30-х років. І хоч з плином часу вони усвідомлювали, що лексика — це одне, а реалії життя — це зовсім інше, але ілюзії все ж залишалися: якщо не тут, не на нашій вулиці, не в нашому кварталі, не в нашому селі чи місті, то десь поза нами існує те життя, про яке співають у пісні, розповідається в школі, пишеться в книжках і висвітлюється в кінофільмах. Так мова впливала на формування колективної свідомості і позначалася й на індивідуальному сприйнятті світу.

Прищеплювалася також шпигуноманія. Батьки цього покоління билися з денікінцями, махновцями, петлюрівцями, білополяками, а їм лишилося виловлювати їх рештки, що вжилися в радянську дійсність, але, звичайно ж, служать іноземним розвідкам. Таким є /319/ Медовий (зверніть увагу на прізвище!) із «Десятикласників». Отже, класова чуйність — головна чеснота радянської людини.

У творах О. Копиленка жодного разу не згадується Україна, українська наука й культура. Помічається тенденція до «Зближення» української мови з російською, про що свідчать такі, наприклад, слова, як одіяло, рискувати, мостова, конструкції типу скрипка краще, ніж рояль і под.

Звичайно, романи О. Копиленка не позбавлені й реалістичних рис. Вони засвідчують шкільну лексику 30-х років: «незадовільно» за поведінку, староста класу, громадські доручення, керівник класу, урок, завпед, прогул, викладач, вихователька, підручник, настукати «побити» (із тодішнього шкільного жаргону), педагогічна рада, ланковий, задача, приклад, зошит, дзвінок та ін.

Представницькою творчою групою був «Молодняк». До нього належали С. Воскрекасенко, І. Гончаренко, Д. Гордієнко, Я. Гримайло, С. Голованівський, О. Донченко, О. Корнійчук, С. Крижанівський, О. Кундзіч, Т. Масенко, Л. Первомайський, Л. Смілянський, П. Усенко, А. Шиян, та ін. Зрозуміло, що описати індивідуальні особливості мови кожного з цих письменників немає змоги. Та цього й не треба робити. Адже це була молода генерація, яка повністю прийняла революцію і з якої партія виховувала саме тих письменників, які їй були потрібні — оспівувачів «щасливого життя».

У середині 20-х років у літературу ввійшов Л. Первомайський. Перша збірка його творів «Терпкі яблука» побачила світ у 1929 році. Працює він і в галузі драматургії. Його п’єси «Комсомольці», «Невідомі солдати», «Ваграмова ніч», «Початок життя» ставилися в багатьох театрах України і поза її межами.

Звичайно ж, поет-комсомолець славить революцію, але робить це талановито і з загальнолюдських позицій. Його ідеалом є небо: в небі сяють зорі звитяг, зелений небозвод; небо входить і до складу метафор: Мінарети шпилі об небесний граніт обламали. Деякі з цих метафор досить сміливі, такі, що пізніше трапляються в поетів-шістдесятників: Зоряні в небо вбито клинки. Звичайно, це не єдине слово, що стає основою метафор. Ці тропи в поета досить часті і завжди оригінальні: Сплять шофери в обіймах таксі; На вулицях міста туман обнімався з стовпами і под. /320/

Л. Первомайський володіє здатністю тонко відчувати й передавати ритм. З цією метою він часто користується називними реченнями і навіть може розривати слово з тим, щоб його друга частина римувалася з цілим словом цієї ж строфи, наприклад:


Лісок.

Над ліском —

і вітер, і жар.

Пісок.

Над піском —

Збіговище хмар.

Гурт

хмар.

Злив

свист

Рвав

марш

гор-

ніст («Балада перемоги»).


За допомогою відповідного ритму досягається відтворення швидкості:


Велосипед — вперед,

педаль — і

далі,

далі...

Тікає шлях — ого! лови!

Волосся вітер запліта

в спіралі («З гори без тормоза»).



Якщо у В. Сосюри улюблений колір синій, у М. Рильського — зелений, у М. Бажана — червоний і чорний, то в Л. Первомайського, як у М. Рильського, — зелений: долина — клин зелений, зелений небозвод, зелененький гай, зелений червень, зелена іскра та ін.

У віршах Л. Первомайського трапляються ремінісценції з творів Т. Шевченка. Так, у «Трипільській трагедії» маємо:


Реве та стогне широкий і ревучий

Дніпро внизу.

А лани широкополі —

і жита в ланах.



Ще: І кров сторіками Дніпро у синє море.

Продовжується започаткована П. Кулішем традиція історичного художнього твору. У романі 3. Тулуб «Людолови» (1934 р.) оживають /321/ такі слова, як гетьман, сотник, осаул, козак, запорожець, колегіум, протестація. Уживаються лексеми на означення владних структур (староство, вальний сейм, посольська ізба, королівська канцелярія, уряд, сенат, соймик), посадових осіб (великий канцлер, маршалок, солтис, пани радці, метрикант), суспільних об’єднань та їх членів (братство, братчик); досить складними є назви різноманітних документів — ми з ними не зустрічалися навіть у розділі про мову XVII ст.: фірман «універсал турецького султана», регулямін «наказ шляхти своїм послам до сейму» та ін. Є тут і назви податків (поволовщина, медове), зброї (шаблюка, лук, сагайдак, рушниця), страв (вершковий сир із кмином, полендвиця, струдель, варені яйця, кава). Передаючи дух епохи, письменниця удається до церковнослов’янізмів. Іноді це цілі речення: ігдеже праведні спокоєваються; своя своїх не познаша. Звучать у романі і фольклорні мотиви, зокрема вживаються вислови з дум: Де ж це видано, щоб козакові-нетязі не було де стати і коні попасти.

Є в романі й запозичення з тюркських мов: капудан-баша «адмірал», кет-худа «хазяїн», бей «татарський феодал», ясир «захоплені в полон невільники» та ін.

Від початку 20-х років розвинулася сатирико-гумористична література. Перед тут вели брати Губенки — Остап Вишня і Василь Чечвянський.

Ніхто не отримував таких протилежних суджень про свою творчість, як Остап Вишня: від суто негативної (Б. Антоненко-Давидович) до винятково позитивної (М. Хвильовий). Звичайно, мова Остапа Вишні була нібито далека від літературної: це насамперед народна, селянська мова з домішкою міських жаргонів. Але використовував цю мовну стихію Остап Вишня саме з літературною метою, ліплячи колоритні образи неосвічених і напівосвічених дядьків-селян і міських люмпенів.

Звичайно, Остап Вишня прекрасно володів літературною мовою. Іноді саме вона, вишукана літературна мова, ставала засобом створення гумористичного ефекту, оскільки зміст заходив у суперечність із формою, наприклад: «Програма нашої освіти у нас на селі складалася на підставі споконвічних традицій і на підставі життьових умов» («Як ми колись учились»). Остап Вишня часто вдається до змалювання парадоксальних ситуацій, що й є одним із головних засобів комізму, наприклад: «Вживають того дуба (з лікувальною метою. — В.Р.) так: одкусюють од дуба обапола хворим зубом і їдять /322/ того обапола до цурки» («Дещо з українознавства»). Такими ж парадоксальними є вказівки на орієнтацію в просторі: «Отоді ж таки, як жила-була на світі Атлантида, гонів за сотню за Атлантидою, трішки вбік, праворуч, була друга казкова країна» («Чукрен»).

Остап Вишня висміює завжди поширені в Україні — навіть і в наш час — легенди про походження нашого краю: «Що є таке Україна?... Заснувалася вона ще за 5000 років до створення автокефальним Богом світу» («Дещо з українознавства»).

Пародіюючи мову наукових творів і ділових паперів, письменник виділяє типові риси українця:

1. Якби ж знаття!

2. Забув.

3. Спізнивсь.

4. Якось воно буде.

5. Я так і знав! («Чухраїнці»).

Можна було б сподіватися, що Остап Вишня щедро використовує багату народну фразеологію. Насправді ж ні; вона в нього є, але представлена досить скромно, наприклад: встигнемо з козами на торг; наробив аж пальці знати; Що я в Бога... теля з’їв чи що? («Самі тобі чудеса»); дивитесь на дзвіницю, що, як Пилип з конопель, виткнулась із купи будинків... («Понад туманами»); На віку, Вячку, як на довгій ниві — всього буває («В’ячеслав») та ін.

Зате письменник часто вдається до «нагнітання» слів, особливо при описі велелюдних зібрань (згадаймо манеру В. Винниченка). Ось опис ярмарку: «..І все це ворушиться, дихає, курить, говорить, кричить, лається, мукає, ірже, ігигикає, ремиґає, позіхає, кувікає, хреститься, божиться, матюкається, заприсягається, пахне, кудкудакає, квокче, смалить одне одного по руках, грає на гармонію, на скрипку, причитує, п’є квас, їсть тараню, «буцкає», лускає насіння і крутиться на каруселі» («Ярмарок»). Усну творчість Остап Вишня знає прекрасно. Крім пісень, казкових зачинів і завершень, він іноді вдається і до замовлянь: «Господи поможи! Пресвята Богородице, мати помічнице! Стань мені у поміч, у рожденного, молитовного (ім’я) більмо з ока ізігнати. Йшли три отці святі, за ними три звірі люті: перший чорний, другий білий, третій сірий. Як уздріли — більмо з’їли» («Ох, і лікували нас...»). Ще один типово вишнівський художній засіб — це парадокси типу: «Купуєш панчохи, пильненько додивляйся, бо дадуть тобі одну більшу, другу меншу або різномасні... /323/

— Одна панчоха ж більша! — протестуєте ви.

— Так зате друга менша! От воно так на так і виходить» («Київ — Харків»).

Серед об’єктів критики є русифікація. Вона виявляється і в щоденному мовленні, і навіть у фольклорі:


Не хочу я чаю пить,

Не хочу заваривать,

Не хочу тібє любить

З тобой разгаварювать («Чукрен»).


Висміюється обивателько-російське уявлення про Україну і українців: «Населення на Вкраїні — малоросійські хохли» («Дещо з українознавства»).

Василь Чечвянський (Василь Михайлович Губенко), з 1924 р. виступає в республіканській періодиці, а 1928 р. виходить його збірка гуморесок «Царі природи». На перший погляд, творча манера В. Чечвянського близька до творчої манери Остапа Вишні. Однак якщо Остап Вишня писав в основному про селян, то В. Чечвянський — про міщанство у всіх його різновидах, якщо Остап Вишня трохи навіть перегинає з росіянізмами, з «рубаною» мовою, то В. Чечвянський, який спершу теж захоплювався ненормативною лексикою, згодом пише літературною мовою, лише трохи інкрустуючи її «базарною» лексикою. У дусі давньої традиції, яка була започаткована ще Г. Квіткою-Основ’яненком, В. Чечвянський уживає прізвища з натяком на ті чи інші риси натури їхнього носія: Ідіотенко, Брехенчук, Шушукало. Уживає він і «вічні» слова, які разом з поняттями, що їх вони позначають, дожили й до наших днів: безгосподарність, кумовство, самопостачання. У ранніх творах чимало макаронізмів — слів і граматичних форм, — що вживаються як російські, але насправді є ознакою слабкої освіченості носія цієї мови, наприклад: В мінє муж не знаїть, сколькі йому лєт. Це речення. Ще більше перекручених поодиноких слів: юринда, антанабиль індіхвиренція, кіньмитограф, бюрокрад, знізойдіть з подножки, дебьот-кредьот та ін. Дає про себе знати міський жаргон у таких, приміром, словах, як підлататися «поживитися», відповідальний жлоб, бузотьор і под. Не цурається В. Чечвянський і фольклору. Деякі його образки починаються казковими зачинами: «Жив собі та був собі — і не десь там за морями-лісами, а в нашій же таки республіці — молодий Ваня» («Універсальність»). /324/

Одним із засобів творення гумору є імітація наукових визначень: «Базар — це місце, де ваша мама закуповує продукти, лісом називається загальне зібрання дерев, лугом — пленум трави й сіна, а полем — житлоплоща майбутніх французьких булок...» («Деякі поради для початківців»); «Берег моря, або за морською термінологією «пляж» — штука дуже складна. Складається вона з голих людей, недопалків, битого шкла, недоїдків, шматків газетного паперу, морських ракушок і брудного піску» («Стихія»).

Нарешті, в морфології відчувається східноукраїнський колорит, зокрема в дієвідмінюванні: злазю, сердюся, закусюю та ін.

Після захоплення України Червоною Армією частина письменників, у тім числі майбутніх, опинилася за кордоном. До вже згаданих В. Винниченка й О. Олеся приєднався Є. Маланюк, який у 1925 р. видав збірку «Стилет і стилос», у 1926 — «Гербарій», у 1939 — «Перстень Полікрата», у 1954 — «Площа», у 1959 — «Остання весна», у 1964 р. — «Серпень» та ін. Стилістично його поезія тяжіє до неоромантизму, хоч він більше схилявся до неокласики. Недаремно серед радянських поетів він найбільше цінував М. Рильського. Розквіт його творчості припадає на 30-ті роки, коли він практично очолював празьку поетичну школу.

Є. Маланюк був залюблений у класичну світову поезію. У його віршах трапляються ремінісценції з «Слова о полку Ігоревім», І. Франка, П. Тичини і навіть В. Маяковського, наприклад: ...Дону синього не пощастило зачерпти. Руська земле! За шолом’янем єси; І в новій купались Каялі Воскреслі із мертвих полки; ...І йшли віки, одним ярмом закуті; О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о, ні!; На злих координатах авеню і стрітів.

З неокласиками Є. Маланюка ріднить увага до всесвітньої історії. У його віршах оживають Колумб, християнські Марія-Магдалина й Соломія, поети Сковорода, Рільке, Гумільов, Ахматова, Каліпсо, композитори Бетховен, Ліст, державні діячі Цезар, Орлик, Войнаровський, Марк Аврелій; тут же є місце й для літературних героїв: Навсікаї, Пенелопи, Фауста, Бульби, тут же сяє й «Джоконди усміх таємничий».

З усіх на світі земель Є. Маланюк найбільше любить і найбільше ненавидить Україну. Любить він її як свою нічим незамінну вітчизну, а ненавидить як край покірних гречкосіїв, що забули своє звитяжне минуле. Звідси постійне протиставлення Еллади (батьківщини мистецтв) /325/ і Риму (батьківщини законодавства і державної влади). Україну поет називає степовою Елладою: О, моя степова Елладо, Ти й тепер антична ясна; Сліпуча степова Еллада. Він же запитує в неї: Куди ж поділа, степова Елладо, Варязьку сталь і візантійську мідь?; Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу Проклятий край, Елладо степова? Тільки Рим з його осягненням і поширенням державності як основи суспільності міг повернути Степовій Елладі її колишню горду славу:


Хай зникне ж скитсько-еллінська краса

На припонтійськім тучнім суходолі,

Щоб вільний Рим кордоном вперезав

І поруч Лаври — станув Капітолій.



Ще виразніше про це ж промовляють такі рядки:


Котилась Русь, як перекотиполе,

Чіпляючись останніх рубежів,

Де під орлами Риму виростали

Священним плугом ґотиків струнких

Навік опанцеровані народи.



Прихильність до неокласики обмежує поета в шуканні неологізмів. І все ж вони в нього інколи трапляються. Це сколювати «обступати колом» (Хвилями околюють твій хрест), льотник «льотчик» (Льотник бомби кидає в Шанхай), радіобрех, кіновенера і под. Не оминає він і рідкісних слів типу костомара «велика кістка», приходень «прихідько», меандр «вигин» та ін.

Як син своєї доби Є. Маланюк не цурається виробничо-технічної лексики: автоматика, координати, колектор, стрателема, формула і под. Наприклад:


То ж не поет, хто лиш невпинно

Дзюркоче про добро і зло.

Поет — мотор! Поет — турбіна!

Поет — механік людських мас,

Динамомайстер, будівничий.

Майже «інженер людських душ»!



Трапляються в поета і полонізми (каварня, офірувати, кадлуб), а ще частіше церковнослов’янізми (гряде/грядете, довліє злоба, як древле, рцем, нарече, обречение). Церковнослов’янізми інколи вживаються як антоніми до буденних слів: страшне твоє життя, як житіє. Досить часто за звичаєм староукраїнської мови Є. Маланюк уживає пасивні дієприкметники теперішнього часу на -мий і короткі пасивні дієприкметники минулого часу: незнаємий, пригнічен, пооран. /326/

Як колишній ад’ютант генерала Б. Тютюнника, Є. Маланюк знається на військовій термінології: клещі, лівий фланг, частини, бівак, гармата, дріт польового телефону і под.

Метафора у Є. Маланюка найчастіше пов’язана з різними періодами доби:


Гарячий день втопивсь в нічній прозорій млі...

А ніч — лунка безодня —

Дзвеніла зорями;


Ось вечір знов. Заплющує повіки

Безсилий день.



Степова Еллада навіює поетові такі образи, як завірюха херсонських вишень, Білі сосни колом під копулою неба зросли; Вже кров’ю кленів перші рани Позначив вересень в лісах.

Творчість Є. Маланюка позначена ненавистю до пригноблювачів. Тому в його поезії багато злих інвектив, спрямованих насамперед проти імперської Росії і «здрібнілих мікромалоросів», напр.:


Полуботок, Шевченко, Гоголь —

Здушить, скалічить, отруїть!

Не рицарство, не перемога,

А тільки зрада, підшепт, їдь;

Роздрібнене дощенту крушить

Закон життя. І де ж вогню

На вожденят вошиві душі,

На лицедіїв метушню,

На їдь продажної безради,

На яди дідичної зради.

На віковий коловорот

Хохлацьких ахів і глупот?



Та все ж поет вірить у свій народ, сподівається на його відродження:



Ти не загинеш, мій народе,

Пісняр, мудрець і гречкосій.



Як прийнято в українській поезії — материковій і діаспорній — Є. Маланюк уміє обігрувати в слові кольори:


Все далі висиха Синюха

Й линя її весела синь.


До празької поетичної школи, метром якої справедливо вважають Є. Маланюка, належать також О. Ольжич, О. Теліга, Л. Мосендз.

О. Ольжич — майстер українського вірша, обдарований епічним /327/ хистом. Як писав В. Державин, «належне ідейне й мистецьке сприйняття поезії Ольжича вимагає від читача високого рівня літературної культури — ба навіть чималої обізнаності з передісторією та історією Європи» 1. Ольжич — борець. Він, як і Є. Маланкж, за сильну державу, якій присвячує і свою поезію, і своє життя. Тому в його віршах панують як ключові слова кров і смерть, тому так часто зустрічається батальна лексика: граната, кіннота, лаву розгорта, залога, револьвер, кулі в магазині, здобутий в огні бастіон, цівка, окопи, траншеї, контратака, бій, постріл та ін. В. Державин справедливо закидає поетові, що серед цієї лексики трапляються «модернізми» загальноєвропейського вжитку 2, які скоріше можна було б назвати архаїзмами (барикада, петарда, мортири і под.). Загальна громадянська спрямованість поезії Ольжича штовхає його й на зловживання газетною стилістикою, до якої той же В. Державин відносить такі вирази, як «потворно оголена суть», «зрада ідеї», «тендітні квітки пансіонів» та ін. 3



 1 Державин В. О. Ольжич — поет національного героїзму // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 2. — С. 538.

 2 Там же. — С. 582.

 3 Там же.



«Наступальний» характер поезії Ольжича зумовлює уривчастий синтаксис, часте звернення до називних речень, простих безособових речень, наприклад:


Одвага. Непохитність. Чистота.

Милується! Беріть! І будьте, будьте!... («На полі бою»);

Зв’язковий. Сухе привітання.

Кашкет, окуляри, ровер («Грудень»);

Ми жали хліб. Ми вигадали млин.

Ми знали мідь. Ми завжди воювали («Археологія»);

Ні кроку зі шляху, ні думки назад,

Ні хвилі даремне на місці («Грудень»).

Не цурається Ольжич церковнослов’янізмів (словоблудіє, благословеніє), засвідчується і зв’язок з південно-східною Україною (ріша, замість рішає, вирішує); як і в Є. Маланюка, є в нього ремінісценції зі «Слова о полку Ігоревім»: /328/


Давнім трунком, терпкістю Каяли —

Ці — і кров, і смерть («Давнім трунком...»).


За спостереженням В. Державина, Ольжич майстерно оперує ономатопеєю (звукописом) 1, особливо часто вдаючись до нагромадження плавних /р/ і /л/, напр.: Глухо храми упали у норах розбитих палат.

Як писав Д. Донцов, Олена Теліга була «поеткою з Божої ласки» 2. Вирази й образи, якими повна її поезія, — це: вихор, вогонь, пожежа, «весняна бурхлива завірюха» 3.



 1 Державин В. О. Ольжич — поет національного героїзму // Українське слово. — Ч. 2. — С. 587.

 2 Донцов Д. Поет вогняних меж // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 2. — С. 600.

 3 Там же. — С. 601.



Як і в інших поетів празької школи, поетична увага О. Теліги прикована до України: «Найчастіше слово — Україна» («Пломінний день»). Горить її душа, пломеніють її почуття, животворним вогнем сповнена її поезія: запальний квітень, вогонь спокус, вогонь отрути, кришить вогонь із кремнів, горіння тіла, палити серце, полум’яне пекло та ін. В метафорі домінує сонце: «П’яним сонцем тіло налилося» («Літо»); «Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив» («Сучасникам»).

На формування О. Теліги як поетеси значний вплив справив Л. Мосендз. За своїми поетичними уподобаннями він належав до неокласиків.

Характеризуючи мову письменників празької школи, ми вже заглибилися в 30-ті — початок 40-х років. Правда, раніше вже йшлося про мовотворчість П. Тичини, М. Бажана, В. Сосюри, А. Головка, Ю. Яновського, І. Сенченка, О. Копиленка. Ці письменники пережили несприятливі для художньої творчості роки. Кожен по-своєму. Пішли з життя або були усунуті від творчої роботи М. Хвильовий, Остап Вишня, В. Підмогильний, В. Чечвянський, М. Куліш, Б. Антоненко-Давидович, З. Тулуб і десятки інших письменників. У мовознавчій літературі панував терор.

У травні 1928 р. у Харкові відбулася правописна конференція, яка схвалила новий, розширений український правописний кодекс. Зберігаючи традиційну українську графіку, вчені докладно опрацювали орфографію та вперше унормували правила української пунктуації. /329/ Орфографія «Українського правопису», схваленого 1928 і виданого 1929 р., була побудована на компромісі: українські з походження слова писалися згідно зі східноукраїнськими правописними традиціями, а запозичені — згідно з західноукраїнськими. Як зауважує Ю. Шевельов, «для двох частин України, розділених політичним кордоном, вибір л чи ль, г чи ґ зумовлювався російським або польським впливом, і в кожній частині друга система була невідома в щоденному вжитку. Накидати невластиву вимову та ще й не всім, а тільки деяким чужим словам, означало вдатися до нечуваного досі мовного експерименту. Не знати, чи такий експеримент вдався б у незалежній державі; з певністю можна твердити, що при двомовній інтелігенції і невисокому рівні освіти серед решти суспільних прошарків, коли частина мовців щойно проходила українізацію, — шанси на його успіх були невеликі. Іншими словами, не було соціяльно-політичних передумов, конечних для вдалого завершення експерименту. Правопис 1928-1929 рр., дарма що старанно опрацьований видатними мовознавцями, був нереальний, приречений на невдачу» 1.



 1 Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус. — К., 1987. — С. 161.



Інша справа — лексика, галицькі лексичні елементи, зокрема термінологія, увійшли в тодішні словники і стали невід’ємною частиною української літературної мови. Великий вплив на подальший розвиток української літературної мови мали «Норми української літературної мови» О. Синявського, а також колективно написані і відредаговані Л. Булаховським «Загальний курс української мови для вчителів-заочників» (1929 р.) і «Підвищений курс української мови» (1931 р.).

Існували дві школи у поглядах на нормалізацію української мови: київська і харківська. Київська школа (Є. Тимченко, О. Курило, М. Гладкий, С. Смеречинський та ін.) у своїх рекомендаціях щодо нормалізації термінології пропонували замінити екватор на рівник, паралельний на рівнобіжний, конус на стіжок, сектор на витинок, штепсель на притичку, курсив на письмівку і т. ін. Мовознавці харківської школи (О. Синявський, М. Сулима, М. Наконечний та ін.) були більш помірковані і не вдавалися до таких мовних експериментів.

З 1931 р. припиняється так звана «українізація». Провідні кадри українізаторів в Наркомосі й на курсах були заарештовані й або розстріляні, або розтикані по таборах. «Обсяги українізації, якими б /330/ малими вони не були, в царині запровадження української мови як засобу щоденного спілкування по містах зведено нанівець. Російська мова повністю перейняла на себе цю функцію, навіть у стінах Академії наук розмови тепер велися звичайно по-російськи» 1. Кінець позірної «українізації» настає в 1938 році. Починається деукраїнізація чимраз більшої кількості шкіл по великих містах та промислових центрах. Разом з тим відбувається наступ на мовознавство. Про те, як це робилося, свідчить хоча б назва статті К. Німчинова «Проти націоналістичного шкідництва в синтаксисі української літературної мови» (1934 р.), Симбіозний правопис не припав до душі тодішньому партійно-державному керівництву. Наступне видання правопису, яке, вірогідно, підготував Н. Каганович, було зорієнтовано тільки на східноукраїнські правописні традиції. Раніше вже наводилася думка Ю. Шевельова про те, що правопис 1928-1929 рр. був нежиттєвий. Варто згадати у цьому зв’язку й погляд І. Огієнка: «Наша літературна традиція по пам’ятках розпочинається з XI віку, — і в цих старих наших пам’ятках переховується й певна відповідь, в якій саме формі вживати нам чужих слів... Скажімо, коли ми споконвіку все писали Амвросій, Ірина, ефир, то яка ж рація міняти ці споконвічні свої форми на латино-польські Амброзій, Ірена, етер? Коли ми ще з початку своєї літературної мови чужі звуки g, l, і все передавали через г, л, и й писали гигант, митрополит, Платон, то чому я тепер повинен на все те махнути рукою й писати та вимовляти гігант, мітрополіт, Плятон» 2. Словникова робота, яка активно провадилася в 20-ті роки, в наступне десятиліття майже повністю припиняється. Виданий 1937 р. «Російсько-український словник», в якому відбита русифікаторська тенденція, зазнав нищівної критики, його укладачі були репресовані. Звинувачення на адресу словника були абсолютно безглузді, наприклад, словник дозволяв відмінювати слова бюро, депо і почасти радіо в орудному відмінку однини, що розцінювалося як прокладання шляху німецькій військовій інтервенції 3.



 1 Шевельов Ю, Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). — С. 177.

 2 Огієнко І. Нариси з історії української мови: система українського правопису. Популярно-науковий курс з історичним освітленням. — Варшава, 1927. — С. 123.

 3 Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). — С. 199.



І все ж, незважаючи на тупу русифікацію, основний склад української літературної мови ґрунтовних змін не зазнав... /331/

Що відбувалося в цей час на західноукраїнських землях? Як відомо, Польща в 1918 р. захопила, крім Галичини, ще Підляшшя, Холмщину, українське Полісся і західну Волинь. Румунія ще в 1918 р. окупувала Буковину. Закарпаття з 1919 р. потрапило до складу Чехословаччини. На території Польщі українську мову було зведено до рівня домашнього вжитку. Правда, українці мали право відкривати приватні школи з рідною мовою викладання, але тільки в Галичині. Ні Волинь, ні Поділля, ні Холмщина такого права фактично не мали. Мовні утиски, як завжди в умовах насильства, зміцнювали соціальний статус української мови, позначалися на психології мовців, що проймалися почуттям самоутвердження. Тут видавалася й мовознавча література, зокрема твори І. Огієнка. Він опублікував тут «Український стилістичний словник» (1924 р.), «Чистота і правильність української мови» (1925 р.), «Нариси з історії української мови» (1927 р.) та ін. 25 травня 1929 р. Наукове товариство ім. Т. Шевченка ухвалило прийняти «Український правопис», затверджений Харківською правописною конференцією. Взагалі ж мовознавство в Галичині розвивалося слабо, хоч і активніше, ніж у 30-ті роки на підрадянській Україні.

Румуни, захопивши Буковину, формально визнавали права українців на вживання своєї мови. Але насправді всі українські товариства було закрито, Чернівецький університет румунізовано, катастрофічно зменшилася кількість українських шкіл. Правда, з 1929 р. настають деякі ліберальні зміни, дозволено організовувати українські товариства, зросла кількість періодичних видань. Але тривало це недовго — тільки до 1938 року.

Конституція Чехословаччини 1920 р., якій підлягала Закарпатська Україна, гарантувала право вільно користуватися мовами національних меншин. Насправді ж місцеві русофіли не хотіли допустити місцеву мову до освітніх і державних функцій, у чому їх підтримувала й празька влада. У цей час з чотирьох гімназій у двох навчання проводили українською мовою, в одній — російською, а в одній — мішано 1.



 1 Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). — С. 247.



Організовується «Общество им. Духновича», яке веде проросійську — природно антиукраїнську — пропаганду. І все ж українська мова під впливом українізації, що відбувалася в /332/ той час в УРСР, пробиває собі дорогу 1. А як з так званою «русинською» мовою? Як твердить Ю. Шевельов, «у суті речі, «русинська мова» не була здатна до «мовної війни» і не потребувала її. Як система вона була мертва» 2.



 1 Штець М. Літературна мова українців Закарпаття і Східної Словаччини після 1918 р. — Братислава, 1969. — С. 73.

 2 Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). — С. 254.







Продовження розділу







Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.