Попередня     Головна     Наступна





НА ЗЛАМІ ВІКІВ



90-ті роки XIX ст. — перші два десятиліття XX ст. багаті знаменними подіями, які сприяли розвиткові і зміцненню соціального престижу української мови. Отож слідом за В. Чапленком роки від утвердження реформованого в 1893 р. НТШ до видання першого офіційного українського правопису 1918 р. розглядаються тут як окремий дуже бурхливий і разом з тим дуже плідний період в історії нашої мови. Ці роки неповторні ще й у тому відношенні, що їх наповнювала творчість корифеїв української літератури, чий талант виявив себе уже в XIX ст. — І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Б. Грінченка, А. Тесленка, П. Грабовського, а також тих письменників, які почали свій творчий шлях у ці роки, а закінчили його в 30-50-х роках XX ст. — М. Вороного, В. Винниченка, С. Васильченка, О. Кобилянської.

Наукове товариство ім. Шевченка після 1893 р. значно активізувало видавничу діяльність: воно видавало «Записки», збірники секцій, етнографічні збірники та ін. 1

На цей час припадає і російська революція 1905 р., наслідком якої стало тимчасове ослаблення урядових обмежень щодо вживання української мови, а також перенесення діяльності НТШ на чолі з М. Грушевським до Києва і видання зредагованого Б. Грінченком «Словаря української мови» в 4-х томах 1907-1909 рр. До цього періоду належать і три роки відносної самостійності української держави.

Змужніла у цей час українська публіцистика і її мова. Великий внесок у розбудову української наукової мови зробив, як про це вже йшлося, М. Драгоманов. Швидко розвивалася українська масова преса. До середини 1906 р. виникло до 35 періодичних видань 2. /255/



 1 Див. с. 245

 2 Чапленко В. Названа праця. — С. 175.



Звичайно, виробити за два — два з половиною десятиліття науковий і публіцистичний стилі української мови, яка століттями не мала умов для свого розвитку, було нелегко. А проте, читаючи наукові твори гуманітарного профілю, публіцистичні твори, а також епістолярію першої чверті XX ст., переконуєшся, що ця мова мала все необхідне. І не дивно. Адже до її літературної розбудови доклали рук у попередні десятиліття М. Драгоманов, І. Франко, Олена Пчілка, Леся Українка, В. Самійленко, Б. Грінченко, М. Коцюбинський та інші відомі діячі української культури. І все ж ніколи раніше не розвивалася з такою активністю українська літературна мова, як у період виборювання українським народом власної державності. Як не дивно, цього не відчула в масі своїй російська інтелігенція. Як писав пізніше Г. Федотов, «...ми, як і раніше, вперто продовжували вважати малоросійську мову лише обласним наріччям російської, хоч славісти всього світу включно з Російською Академією наук давно визнали це наріччя самостійною мовою. Те, що ця мова з мови фольклорної поезії стала мовою абстрактної думки, якою вже існує велика наукова література, остаточно розв’язує питання про українську націю. Грушевського можна визнати її творцем» 1.



 1 Федотов Г. Судьба империй // Знамя. — 1992. — №3-4. — С. 198-199.



Українська літературна мова першої чверті XX ст. мала вже вироблену суспільно-політичну термінологію, з допомогою якої можна було повністю передати характер суспільно-політичних рухів як тодішнього часу, так і попередніх епох. Усталилися політичні терміни, уживані для позначення політичних змагань: вільність, громадянство, держава, державність, добробут, існування, незалежність, права, самостійність, самодіяльність (ХТУ); розвинулася термінологія, пов’язана з управлінням, адміністративно-територіальним поділом, функціонуванням державних установ і под.: виборче право, доходи, законодавство, земельна справа, лад, повіт, потреби самоохорони, суд, судівництво, скарб, спілка, устрій (ХТУ), громадяни, громадське життя, держава (Дон.), законопроєкт, людність, панованє, самопорядкуванє (ПУМ); майже повністю усталилася лексика, стосовна сфери етики: відносини, жаль, згода — незгода, пімста, честь, шаноба, шкода (Груш.), вимоги, доручення, досада, надія, обставини, почування, просьба, співробітництво, щирість (Єфр.). /256/

Беручи до уваги молодість української наукової і публіцистичної мови, а головне — майже повну відсутність україномовного шкільництва, автори не завжди мали певність, що вживана ними термінологія буде повністю зрозуміла. Тому майже кожен із них удавався до пояснень, які наводилися переважно в дужках після не зовсім зрозумілого широкій читацькій аудиторії слова. Варто зазначити, що об’єктами пояснень є як запозичена лексика (частіше), так і своя, переважно новостворена. Ось кілька прикладів першого типу: Зійдіть з політичної, з громадської арени; сі гетерогенні, чужорідні тіла; Гетьманщина задержала де в чім тільки демократичні порядки, але в відносинах економічних (хазяйських) і соціальних (громадських) вона відійшла від демократичності (ХТУ); дефензивний та офензивний (оборонительний та наступательний) союз; здеградувати (звести) Україну до становища звичайної провінції; реставрація (відбудування); прелюдія (початок); адепти (наслідувачі); толеранція (терпимість); аграрні (земельні) відносини (Дон.). Не уникає цього навіть Є. Тимченко, який на словах засуджував подібні тенденції. Ось зразок: «...Коли є такі бурси при гімназіях, то цікаво, чи дорого там беруть за пансіон (утримання)» (Тим.). Та і як же можна було цього уникнути, коли в мовленні будь-якого освіченого українця європейська лексика тісно переплелася з високо цінованою власною абстрактною. У того ж Є. Тимченка поряд із словом самолюбство виступає егоїзм, а антонімом до сполучення одержати звитягу є скапітулювати. Приклади другого типу трапляються значно рідше: держава одностайна (унітарна), чорновик (брульон) (ХТУ) і под. М. Грушевський для пояснень нерідко використовує російські слова: податки посередні (косвенні), митова (таможенна) політика, інші можуть дати вовну, бавовну (хлопок), вартість її ставала все більш конвенціональною, условною (ХТУ). Таких замін Є. Тимченко не визнавав зовсім: «Лихо в тім, що ми цілком втрачаємо чуття своєї мови і вже тепер спостерігаємо, що друкуючи, наприклад, в «Раді», раз у раз трапляється, що редакція замінить українське слово і вираз московським: український здається чудним, «ріже» (обмосковлене) вухо. Жодні протести не помагають» 1. /257/



 1 Див.: Баб’як П. Листи Євгена Тимченка до В. Гнатюка // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. — Т. CCXXIV. Праці філологічної секції. — Львів, 1992. — С. 312.



Оскільки українські історики й публіцисти пройшли певний вишкіл у Львові, то в їхній мові, природно, вживалося чимало слів західноукраїнського походження. Серед них насамперед треба відзначити ті, що набули вже поширення у Східній Україні і, зокрема, зафіксовані відомим словником за ред. Б. Грінченка. Це зокрема безличність (Дон.) — словник фіксує прикметник безличний (І. 41) у значенні «позбавлений совісті», злий (Дон.) у знач, «поганий» (II, 158), навзаєм (ХТУ) (II, 468), посідання (Дон.) — словник фіксує дієслово посідати зі значенням «володіти» (IV, 360), робітня (ХТУ) (IV, 26), справдження (Дон.) — словник засвідчує дієслова справдити і справджувати (IV, 188) та ін. Природно, всі ці слова з цією ж семантикою подає і виданий 1886 р. у Львові «Малорусько-німецький словар» Є. Желехівського та С. Недільського.

Серед незвичних як на сьогодні слів трапляються, природно, й авторські неологізми, утворені за українськими словотвірними моделями. До них можна було б віднести вживані Донцовим стреміти («прагнути»), урівноправлення, розріст (можливо, й від польського rozrost), незгодини. М. Грушевський у значенні «зосередити» вживає дієслово скупити (робота буде скуплена). Обидва ці автори послугуються дієсловом переводити і похідним від нього іменником переведення у значенні сучасних «проведення», «запровадження» (переведення й поглиблення демократії — ХТУ; не могли переводити ніяких постанов — Дон.). До неологізмів Є. Тимченка, мабуть, належать такі уживані ним слова, як тіснозорі патріоти, московизм, какословіє.

До беззаперечних неологізмів належать такі як українізація (Дон.) і перебудова (ХТУ).

Проте і стародавніх слів та форм публіцисти і вчені не цураються. Це такі, як добропочате діло, одшедші борці, наш ісход на Волинь, ненагородимий «непоновлюваний» (ХТУ) та ін.

У процесі становлення норм літературної мови в галузі лексики, що має народне походження, але здатна термінологізуватися, відбувається певний відсів синонімів. Це явище як цілком природне помітив ще Б. Грінченко: «...В молодих літературних мовах раз у раз стріваються паралельні форми того самого значення. Часом одна з них бере перевагу, друга зникає, а іноді обидві лишаються і живуть собі любісінько разом» 1.



 1 Грінченко Б. Тяжким шляхом. — К., 1907. — С. 42.



Так, М. Грушевський користується словом /258/ просторінь, яке Б. Грінченко пояснював як синонім слова простір. Усталеному сьогодні слову самовизначення в мові М. Грушевського відповідає самоозначення. У реченні «Сі козацькі пункти були подані на обраду царської думи» ужито слово обрада в значенні «обговорення», «вирішення». Шкода, що сьогодні про нього забуто. У словнику за ред. Б. Грінченка воно подане (III, 23), наводиться навіть похідна пестлива форма обрадонька.

У літературі початку XX ст. значно вільніше, ніж у сучасному суспільствознавстві, уживалися діалектні, локальні слова й вирази — як західні, так і східні. Напр.: Вияснивши се питання, і по дорозі також і загальне число... членів Ген. Секретаріату; хапалися оборонити; сливе весь час; забаганка; сюдою (ХТУ) і под.

Незважаючи на величезну роботу в плані вироблення української суспільно-політичної термінології та абстрактної лексики, у мові публіцистики першої чверті XX ст. все ще багато росіянізмів. Чомусь повільно приживається слово уряд — переважає правительство, порівняймо ще область, статя, рукопись, літопись і т. ін. 1



 1 Баб’як П. Названа праця. — С. 312.



У назвах країн відчувається російське посередництво: Германія (ХТУ), Турція (Дон.). Пор. ще: бувша Росія, величество, власть, вповні свідомі, жизненність, за границю, з кругів не панських, по наслідству, наслідник, ісконний, потомство, обладатель, за підписю, підчеркуватиме, свободно, совітують, сотрудництво, з його сторони, в стан торжествующих, убожество, центробіжність, ходоки (ХТУ); конечне звено, многі, недостаточний, слідуючий, сторонники, получили, уложений (Дон.) та ін. Поширені також кальки і напівкальки. Перші утворюються як відповідники до російських слів, у яких відповідні морфеми повністю або частково замінені українськими, напр.: предкладаю... свої домагання (ХТУ) — пред-лагать — пред-кладати; приклонники великоруської стихії (ХТУ) — поклонник — при-клонник; безпотрібно (ХТУ) — без-надобно — безпотрібно; здвигнення (Дон.) — воз-движ-ение — з-двиг-нення і под. Напівкальками можна назвати такі слова, в яких зберігається той же морфемний склад, що й у відповідних російських, але кожна з морфем відповідно українізована фонетично, напр.: сповнити «виконати» (рос. исполнить), розрішення «розв’язання» (рос. разрешение), /259/ укріплення «зміцнення» (рос. укрепление), сорозміряти «зіставляти» (рос. соразмерять) (ХТУ) і под. Калькуються також словесні кліше типу тим не менше (рос. тем не менее) (ХТУ), точка погляду (рос. точка зрения) (Дон.) і под.

Що стосується подібних словесних кліше, то вони чи не найбільше відрізняються від сучасних. З одного боку, відчутна наявність окремих галицьких моделей, які згодом не стали нормативними (ходить о те; зміна, що зайшла — Дон.), з другого, — засвідчується прагнення відштовхнутися від російського кліше і створити своє, самостійне (на рівняючи високім ступені, під умовою, по думці української аристократії, після слів (за словами. — В.Р.) Олександра II — Дон.)

Неусталеність термінології, пошук найточнішого слова для відтворення ситуації зумовлює інколи нагромадження слів-синонімів — власних і запозичених, напр.: безпринципність, аморальність, легкодушність, моральна розхристаність; се духовне холопство, холуйство раба; нарушали свавільно трактат, умову, договір; розстріл, зайняття і знищення Києва більшовиками були вершком, кульмінаційним пунктом, збірною точкою, в котрій... зосередивсь... перелом в історії України; коли приходиться тепер відступати від тих мірок, від тих критеріїв, від тих принципів, котрих ми тримались так недавно... (ХТУ). Отже, йде пошук слова. У цьому процесі розвиваються синонімічні ряди: те саме абстрактне поняття виражається двома, а то й трьома словами, напр.: нинішня хвиля — момент, будущина — будучність — будуччина 1, керманичі Росії — правитель — російська керма, громадянство — горожанство, мета — ціль, вільність — свобода — воля, лад — устрій, насліддя — наслідство — спадщина, Московщина — Росія (ХТУ); на будуче — будучність, воля (воля преси) — свобода (Дон.) і под.



 1 Цікаво, що серед синонімів цього значеннєвого ряду немає слів майбутнє, майбуття. Але ще дивніше, що проти слова майбутній як проти гіперизму виступав у 1970 р. В. Чапленко: «Недбало й без потреби створено слово «майбутній», і проти нього слушно протестував не тільки І. Нечуй-Левицький, а й добрий на той час знавець української мови М. Пилипович (М. Левицький). Єдина рація його — був відштовх від російської мови, в якій було слово «будущность»: відштовхуючись від нього, викинули слова «будучність», «будучина» (Чапленко В. Названа праця. — С. 224).



Постійний зв’язок з адресатом — носієм народної мови — підтримує досить багата фразеологія. Порівняймо у М. Грушевського: /260/ науки як кіт наплакав, відбивати охоту, задні пасе, теля не реве — корова не чує, українське письменство стало ставати на ноги; у Є. Тимченка: м’яти чуба, не дійдем ладу, Грушевський... спустив своїх хортів з ланцюга, аж за голову узявся, бавити час, бере гору, не падаймо серцем, на мене пеклом дише, не довго ряст топтати; у С. Єфремова: в Київі того «ДЂла» і з свічкою не знайдеш, виварюють з мене воду, одбивають усяку охоту, хоч очей у Сірка позичай, взагалі наколочено такого гороху з капустою, що можна лишень плечами здвигати, земля горить під ногами, довгоязика Хвеська, ніколи було вгору глянути, обставини вибили мене з колії, викинути його за борт, дати добру одсіч та ін.

М. Грушевський досить часто вдається до крилатих слів з класичної латинської літератури, які він подає інколи в оригіналі й перекладі, частіше ж — тільки в оригіналі, напр.: Dulce ot decorum pro patria mori (Солодко і гарно вмерти за отчизну); captando auram popularem; quantum satis; homo homini res sacra (ХТУ). Є. Тимченко наводить усталені в європейській літературі класичні звороти типу embarras de richesse (клопіт з багатства). В. Чапленко підкреслює, що це надавало молодій літературній мові особливої поважності, піднімало її авторитет 1. Донцов більше користується усталеними в той час у європейських мовах виразами лозунгового характеру типу «ніби воюючи за «the rights of the smaller nationalities of Europe» (Дон.).

Серед граматичних рис треба відзначити прихильність публіцистів до активних дієприкметників теперішнього часу як східнослов’янського, так і церковнослов’янського походження, тобто і з суфіксом -ч- і з суфіксом -щ-: хотящих; панування деморалізує, вироджує самого пануючого (ХТУ). Донцов вважає за можливе — звичайно, під впливом російської мови — використовувати навіть пасивні дієприкметники теперішнього часу із суфіксом -м-: невилічимий. У багатьох виданих тими часами граматиках ці форми рекомендувалися як нормативні. В. Чапленко зауважував: «Дореволюційні граматики, перевидані 1917-1918 рр., всі дієприкметникові форми і зв’язані з ними пасивні конструкції беззастережно приймали. От ми маємо у П. Залозного — «Явтух, усіма любимий», «Хата, спалена громом»; у Г. Шерстюка — «думаючий», «зріючий», «цвівший», «караємий»  2. /261/



 1 Чапленко В. Названа праця. — С. 346.

 2 Там же. — С. 328.



У виданнях НТШ використовувалась, звичайно, желехівка. Цю традицію М. Грушевський переніс і на Східну Україну. У книжці «Виїмки з жерел до істориї України-Руси» 1 він уживає літеру ї на місці колишніх Ђ та е в новозакритому складі (по цїлім королївстві, бесїда); складові частини прислівників, часток, сполучників пише окремо одну від одної (себ то, на ново, як що) і навпаки, частку ж пише разом із попереднім словом (колиж), постфікс ся пише окремо від дієслова, а його фонетичний варіант -сь — разом із ним (здаєть ся, бавити ся, але не квапивсь, готуватись); апостроф у цьому письмі не вживається (імя, відїзд), хоч інколи його функції виконує ь (побьють); афікси -му, -меш та ін. у складному майбутньому часі пишуться здебільшого окремо від дієслова (цїнувати мем, уважати меш), але можливі й нероздільні написання (робитиме); майже регулярно за допомогою ь підкреслюється пом’якшуваність приголосних /н/ та /с/ перед наступним м’яким приголосним та /ш/ (меньших, иньша, досьвід, сьвідомий).



 1 Див.: Вісник АН України. — 1992. — № 9. — С. 62-81.



Усі віддієслівні іменники середнього роду з абстрактним значенням мають у називному відмінку однини флексію -є; при цьому попередній м’який приголосний здебільшого — за галицькою вимовою — не подовжується (знанє, вигнанє, обробленє, пророкованє), хоч може відповідно до поліської вимови подовжуватись, що засвідчують його ж праці «Про українську мову і українську школу» (1912), «Українська література» (Т. 1, 1910) та ін. (пор. судя, сталітє, але шириннє).

Публіцистичні твори апелювали не тільки до розуму, а й до почуттів потенційного читача. Тому об’єктивний виклад супроводжувався непрямими порівняннями, метафорами. У Донцова вони лаконічні, традиційні, у Грушевського — майже завжди оригінальні й досить розгорнуті, напр.: «...Сходячу на політичному небі Європи звізду Прусію; Минувшина України була затоптана в болото; смітник світової історії» (Дон.); «В просторій хаті широкої автономії України; а коли буде утворена ся економічна база, можна буде дати більше уваги й культурі краси — щоб вона була окрасою організованого добробуту, а не світила яскравою латкою на убогих лахманах талановитого безштанька»; «після проголошення самостійності ніхто вже не може ховатися в хащі нейтралітету» (ХТУ). /262/

До засобів мовної виразності можна віднести й збереження ритміки й структури староукраїнських і староросійських текстів, які майстерно передає М. Грушевський у перекладі, напр.: 17 дня січня прислав гетьман Богдан Хмельницький до Василя Василевича Бутурліна і товаришів полковника Павла Тетерю — щоб йому, гетьманові, з ними побачитись, а грамоти при тім не передавати і промови ніякої не говорити; які незносні біди прийняли єсьмо; ближніх людей до нас з царською ласкою своєю прислати зволив; ...Аби його царське величество пожалував їх тим (дав їм те), про що битимуть чолом (проситимуть) посланники їх, а вони його царському величеству служитимуть во віки... (ХТУ).

Отже, магістральний шлях розвитку мови й стилю гуманітарної науки і публіцистики, які позначені на початку XX ст. великим поступом, збагатили українську мову всім необхідним для дальшого прогресу.

Українська публіцистика була невіддільна від художньої літератури. Хоч би як було, а саме красне письменство було законодавцем у розвиткові всіх стилів літературної мови.

Талановитим автором художніх творів («Соняшний промінь», «На розпутті», «Під тихими вербами», «Ясні зорі», «Серед бурі» та ін.), збирачем і охоронцем українського слова був Б. Грінченко. У своїй художній мові письменник був типовим представником степової України. Він не визнавав приставного /н/ у займенниках, що починалися з /j/ (в їй, хоч у неї), дієслова другої дієвідміни в третій особі однини теперішнього часу уживав без закінчення -ть (виходе, виносе), не відбивав властивого більшості говорів української мови чергування /д/, /т/ відповідно з /дж/, /ч/ (засвітю), префіксові й прийменникові од віддавав перевагу перед від (од учителів, але відразу), форми вищого ступеня прикметників утворював за допомогою суфікса -іщ- (цікавіщий) і под.

В оповіданнях і повістях із селянського життя Б. Грінченко використав усі можливі різновиди мови селян: поважний (мова старого Сиваша з повісті «Під тихими вербами»), гумористичний (в оповіданні «Сам собі пан»), жіночий, відомий з часів Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка, дитячий з використанням «дитячої» мови 1.



 1 Докладніше див. про це: Чапленко В. Названа праця. — С. 169—171.



У творах про міське, інтелігентське життя («Сонячний промінь», /263/ «На розпутті») мова письменника дещо змінюється: у ній з’являється чимало запозичених слів, зокрема й тих, що приходили на Схід із мови Західної України (повітря, життєпис, зацікавлювати і под.).

Чимало уваги приділяв Б. Грінченко перекладам з інших мов: російської (М. Костомаров), німецької (Гауптман, Зудерман).

Найбільшою заслугою Б. Грінченка перед українською культурою є, безперечно, «Словарь української мови», який без цього справжнього подвижника, мабуть би, ніколи не побачив світу або ж був би виданий далеким від досконалості. Сам упорядник у передмові до словника скромно зауважував: «...Ми не вважаємо пропонований словник ні таким, що вичерпує багатства української мови, ні доведеним до такого ступеня досконалості, яка могла б задовольняти принаймні нас самих, і знаходимо собі виправдання лише в тому, що обмеженість часу, протягом якого треба було виконати всю роботу, була в цьому разі перешкодою, якої не могла збороти крайня напруга сил працівника. Ми вважаємо свою працю першим щаблем на шляху створення наукового українського словника, і усвідомлюючи його численні вади, все ж наважуємося випустити його в світ, щоб дати точку опори подальшій роботі у тому ж напрямі». І все ж «Словарь» справив колосальний вплив на процес нормування української літературної мови, хоч такої мети упорядник перед собою і не ставив.

Не дожив до революції 1905 р. П. Грабовський. Майже все своє свідоме життя провів він у тюрмах і на засланні. Друкувався у галицьких періодичних виданнях у 90-х роках XIX ст. Його поетичну уяву живила творчість Т. Шевченка, недаремно він постійно звертається до того кола образів, якими запліднив українську поезію великий Кобзар:


Не рушить нас кайдан, ні страта,

На все ми соромно-німі;

Освітній брат сліпого брата

Гнітить і досі ще в ярмі («Виклик»);

Не складаю пісень твоїй дивній красі,

Бо не бачу в стані сучасному;

Розпинали тебе всі до одного, всі,

Хто був паном у краї нещасному («О, яка ж ти сумна...»). /264/



П. Грабовський багато читав, у тім числі й українських творів. Але все ж він був вирваний долею із творчого процесу. Тому, мабуть, і творив він власні неологізми, яким не судилося стати загальноукраїнськими: зрадно, несподівний, передяни «передові люди», бездольці «люди без долі», оборонник «оборонець», рабувати «бути рабом» та ін. Трапляються у нього й галицизми, наприклад, кметь у значенні «селянин, хлібороб». Багато в його поезії — можливо, більше, ніж у будь-кого з українських поетів, — зменшених іменинників: віченька, ніченька, доленька, неволенька, серденько, думоньки, сонечко, калинонька, сиротинонька, квітонька та ін.

На початок XX ст. в українській літературі з’явилося ще одне — тепер уже всім відоме ім’я — Архип Тесленко. У 1906 р. він виступив як автор оповідань із селянського життя: «За пашпортом», «Хуторяночка», «У городі» та ін. Мабуть, немає в українській літературі іншого майстра, який би так природньо передавав усне мовлення українського пролетаря — сільського і тимчасово вписаного в міське середовище. Особливо вдаються йому монологи й полілоги, напр.: «Ось баба Пріська: — Та й пити ж матінко! — підвелась і гука: — Дівчино, винеси відерце нам! Дівчина так швиденько травою-травою до хати, вхопила — несе» («Хуторяночка»); « — Іди хто його зна куди й що! — Та куди «йди»? — питаю. — Та на той край: Та не був зроду, та зайди, та сам... А треба йти... Ex, життя! — Та й рукою махнув» («За пашпортом»); «Ну й на світі тепер... Аби я не голодний, а ти хоч і пропадай, та їй-бо правда. Ось хоч би і про себе скажу. Що тут, як тут житимеш; ну вівчар я, ну дітей п’ятеро в мене... Ну годувать їх, зодягать треба... а чим?» («Дід Омелько»). Природно, що в мові персонажів А. Тесленка чимало росіянізмів: больниця, получити, рощитатись і под. Цілі російські фрази вживаються у мові окремих персонажів: « — Да, — зітхнув той, — умирают люди. Сколько и при мнето отсюда вынесли уж» («На чужині»). Згідно з народною традицією, А. Тесленко вдається до повтору дієслівних форм: радію-радію, трушусь-трушусь, дивилась-дивилась, билась-билась, побілів-побілів і под. Дієслівні форми досить часто заступають віддієслівні скорочені слова: а в виски тільки сіп-сіп йому; а серце одно: тьох-тьох; а там щип-щип мене, або ляп-ляп долонею. Оригінальний в цього письменника опис природи — простий, ледь заштрихований, та разом з тим дуже виразний; ось вигляд із вікна поїзда: «Село далі якесь. Хати, клуні, /265/ хліви... Так і поринають в садках. Садки, сливи, вишні, так і зеленіють. Улиця пішла он кудись. Дядько у брилі солом’яному, у штанях широких іде нею, люльку закурює» («На чужині»); «По підгір’ячку хутірець послався — хаток зо три, та в дереві, в дереві ввесь, тільки покрівлі і видно. Вище трохи — млин. У долині — луки, трава по пояс, а квіток — так і рябіють» («Хуторяночка»).

Революція 1905 р. у Росії була справжньою подією і в суспільному становищі української мови. Аж до початку І світової війни зростала українська преса, множилася кількість видань, сталися певні зміни в мовному менталітеті селян і міщан: у них похитнулася впевненість у тому, що українська мова мужича, а російська панська. Проблеми творення української літературної мови з Галичини й Буковини знову були перенесені на Наддніпрянську Україну. Тут розгорнулася нова дискусія з приводу того, на яку базу має спиратися українська літературна мова — наддніпрянську чи галицьку. В дискусії взяли участь І. Нечуй-Левицький, М. Грушевський, А. Кримський, І. Стешенко, Б. Грінченко, І. Франко, М. Филипович, М. Пачовський та ін. На цей раз ішлося про те, що взяти в спільноукраїнську літературну мову з західноукраїнської мовно-літературної практики. Одні дискутанти (І. Нечуй-Левицький, А. Кримський) обстоювали думку, що це мають бути одиниці, інші (М. Пачовський, І. Верхрадський, І. Франко та ін.) наголошували на тому, що практику розвитку української літературної мови на західних землях не можна змарнувати. М. Грушевський з цього приводу писав: «Ігнорувати цю культурну мову, вироблену тяжкою працею кількох поколінь, відкинути, спуститися на дно і пробувати незалежно від тої «галицької» мови творити нову культурну мову з народних українських говорів наддніпрянських чи лівобережних, як деякі хочуть тепер, — це був би вчинок страшенно шкідливий, хибний, небезпечний для всього нашого національного поступу» 1.



 1 Грушевський М. Про українську мову і українську справу. — К., 1907. — С. 8.



Були проблеми й з українською пресою. «Галицька» мова була в Східній Україні малозрозумілою для читача, який не був призвичаєний до західноукраїнських видань. Серед них, особливо серед зросійщеної інтелігенції, весь час існував спротив проти «псування» мови І. Котляревського і Т. Шевченка. І все ж популярно-публіцистична /266/ мова потроху пробивала собі дорогу. Це були видання Української радикальної партії («Як визволитися з бідноти робочим людям», «Як цар людей дурить» та ін.), газета «Рідний край», часописи «Засів», «Село», «Маяк», популярні брошури Б. Грінченка та ін. Разом з україномовними виданнями зміцнювалась українська літературна мова, поповнюючись новими словами, у тім числі «кованими». При цьому були певні крайнощі, зокрема відштовхування від інших мов: своє — це не схоже на чуже. І все ж обійтися без запозичень ніяк не можна було. Такі слова, як пошта, телеграф, електрика, квадрат, кілограм і подібні заміняти витвореними на власному ґрунті ніхто, звичайно, не наважувався. Але ж вони приходили з сусідніх мов — російської і польської. Який же варіант прийняти? Як пише В. Чапленко, «потроху став вироблятися компромісовий стан: відкидались рішуче переважно побутові галицькі барбаризми «емерит», «рутинований», «мешти», «атут», «ас», а засвоювались наукові та промислово-технічні назви й вислови, навіть у галицькому генетично польському оформленні «хемія», «аритметика» — замість давнішого наддніпрянського «арихметика»; «ліхтар», «електричність» або «електрика» тощо» 1. Нові тенденції відбилися і в мові художньої літератури.



 1 Чапленко В. Названа праця. — С. 225.



Після Б. Грінченка, у якого помітні ще риси етнографізму, приходить нове покоління, котре орієнтується на метрів європейської літератури. Не пориваючи остаточно з селом та його аксесуарами, письменники-модерністи переносять свою увагу на такі поняття, як любов, краса, вірність, сила, шукання правди, світло знання і под. Зрозуміло, що у зв’язку з новими завданнями мала змінитися й мова.

Нову якість мови започаткував у другій половині XIX ст. І. Франко. Але його творчість служила зразком і на початку XX ст. Адже в цей час була написана поема «Мойсей», повість «Перехресні стежки» та інші твори. І. Франко розкрив тут особливості мови українсько-галицької інтелігенції кінця XIX — початку XX ст.

Творчість Лесі Українки також має початок в XIX ст. Але розквіт її припадає на початок XX ст. Леся Українка одержала своєрідну — домашню й суто українську освіту. А ще все своє життя вчилася інших мов, а тому крім української й російської знала ще французьку, німецьку, англійську, італійську, латину й грецьку. Вона дбала про те, /267/ щоб українська мова розвивалася на рівні інших європейських мов. Письменниця не брала участі в лінгвістичних дискусіях, але з її листів, а головне з мовної практики випливає, що вона дотримувалася усталених на той час літературних традицій, наслідувала не лише Т. Шевченка, але й користувалася виробленим у Галичині культурним лексичним мінімумом і не цуралася діалектизмів, зокрема волинських типу начиння «посуд», повіз, копняк «удар ногою» та ін. У словотворі письменниці треба відзначити часте використання суфікса -иськ-/ -іськ- (боїсько, осудовисько), синтаксичні конструкції «дієслово + ім’я у родовому відмінку» замість поширенішої «дієслово + ім’я у давальному відмінку» (мене боліло). Разом з тим на її мові позначився і полтавський діалект, звідки форми мнясо, вступив у їх і под. В. Чапленко зазначає: «Незалежно від діалектних явищ її мова надзвичайно багата лексично, граматично й фразеологічно. В цьому розумінні вона використала українську народну мову так, як ніхто інший з українських письменників. Це багатство чарує читача особливо в її пізніших драматичних поемах» 1.



 1 Чапленко В. Названа праця. — С. 232.



З граматичних рис треба відзначити послідовне вживання письменницею кличного відмінка і в українських, і в іншомовних іменах, членної форми прикметників (совиная нарада), форми другої особи множини наказового способу на -іте (живіте), дієприслівникових зворотів і т. ін. Чужомовні слова Леся Українка вживає сміливо, при цьому в тому значенні, в якому вони виступають у мові-джерелі. Щодо української лексики, то письменниця в основному задовольняється тим набутком, який був в українській літературній мові на початку XX ст. Дуже рідко зустрічаються створені нею неологізми типу догонці «ті, що здоганяють». Такі ж слова, як слухач, прийдешність, які В. Чапленко кваліфікує як неологізми, на той час уже стали нормативними.

Слово Леся Українка цінує дуже високо. Але для неї слово невіддільне від діла. «...Поки я не скинуся спогаду про абсолютно невільну Україну, я не можу, не сила моя скинутися того, чого досі не скинулась при гірших умовах, — пише Леся Українка М. Павликові. — Тоді треба скинутись мені й моєї поезії, моїх найщиріших слів, бо вимовляти і ставити їх на папері, скинувшись того діла, на яке вони кличуть інших, мені буде сором. Коли не vis major, як се /268/ було досі, а моє власне рішення примусить мене «сидіти тихо і не рипатись», ...то я тоді муситиму зломити свою «єдиную зброю» слово і стати глухонімою. Тільки се страшно, я сього більше боюся, ніж всякого чіпання» (ЛУ, 10, 145—146). За 50 років до Хвильового Леся Українка прагнула розбити мури української літературно-культурної замкнутості. Скільки вона сама зробила особисто, щоб прилучити українського читача до класичної і європейської літератури: це переклади творів Гомера, Данте, Байрона, Шекспіра, Дж. Свіфта, Гейне, Тургенєва, Надсона, Гюго та ін. Взагалі ж її мрією було видання українською мовою бібліотеки іноземної літератури, зокрема творів Байрона, Бальзака, Бомарше, Поля Бурже, Вольтера, Гаршина, Короленка, Конопніцької, Леопарді, Леконта де Лілля, Мольєра, Петрарки, Руссо, Сервантеса, Вальтера Скотта, Сирокомлі, Сталь, Шеньє... Не боялася Леся Українка братися і за сюжети світової літератури. З приводу постання «Камінного господаря» вона писала в листі до Л. Старицької: «Що се є дерзость з мого боку, се я й сама тямлю, але вже, певне, «то в высшем суждено совете», щоб я mit Todesverachtung кидалася в дебрі всесвітніх тем як, наприклад, з Кассандрою своєю, куди земляки мої, за виїмком двох-трьох одважних, воліють не вступати» (10, 259). Письменниця справді була відважною, а її драми на світові сюжети додавали нових слів в українську мову. Та насамперед її творчість будила вічно оспалу, провінційно затуркану українську інтелігенцію. Вона з жалем пише до М. Драгоманова: «Ні, ще є гірша річ — се як хто умисне з себе дурня робить, як той гоголівський голова, що глухого удає, аби не чути, чого не хочеться. Страх багато таких голів на Україні у нас і мені навіть гірко читати, як Ви стараєтесь, або вони Вас почули, — то не такі люди, аби їх чим пройняти, вони, здається мені, так зашкарубли, що до них уже «глас чоловічий не доходить» (9, 74). Тут наведено декілька уривків з листів Лесі Українки. Чи хоч віддалено нагадує їхня мова епістолярію Т. Шевченка або навіть П. Куліша? Звичайно ж, ні. Це високоінтелігентна мова, абсолютно позбавлена навіть натяку на «котляревщину». Мова Лесі Українки — це на початок XX ст. зразок інтелігентної літературної мови Східної України.

А як з мовою І. Франка? З одного боку, це феномен високорозвиненої, філософськи виваженої мови українського інтелігента, з другого — зразок побутової мови освічених галичан. /269/

У «Мойсеї» реалізується та лексика, яка визначає сенс буття, у цьому разі існування в світі певного народу. Звідси лексика оптимізму й песимізму: ідея, спокій, мандрівка життя, будущина, гордощі духа, сумління, зневіра, час простору й межі. Дуже широко вживаються абстрактні слова: бажання, вірність, воля, власть, забаг, зрада, захист, надія, покірність, підмога, презирство, побіда, свобода, честь, шана і под. Абстрактні слова природно вплітаються у метафори: / на крилах думок і журби Поза гори літає (Фр., 5, 216), кайдани кувать Нашій честі і волі (230); Серце його розмовля і кричить до Єгови (249).

Оскільки в «Мойсеї» інтерпретується біблійний сюжет, І. Франко інколи вдається й до церковнослов’янізмів, напр.: всує, на прю, преподобниця, чадо, враг.

Незважаючи на те що тема «Мойсея» філософсько-драматична, побутових слів тут не бракує, як і в «Марії» Т. Шевченка: збанок, криниця, шкіряний мішок, ягниця, будякова паша, кропива-жеруха, бугай та ін. Галицизмів у поемі майже немає, якщо не брати до уваги поодиноких слів типу не годний або форм на зразок збувавсь. Вплив діалектної стихії найбільше відчувається в наголошуванні: упаде, на тобі, моргали, яркі, пропаде, поводиря та ін.

Серед граматичних особливостей мови поеми не можна не звернути уваги на досить часте уживання повних прикметників: величезная, дивную, фантастичнеє, чистії, всесвітнії, сердитії.

Цікаво, що полонізмів у поемі майже немає.

У повісті «Перехресні стежки» відбита мова, якої так бракувало в той час у Східній Україні, — природна усна розмовна мова, вживана в інтелігентному середовищі. Її лексичну основу складають слова, повсюдно вживані в Галичині. Особливо виразна народна фразеологія: вісімнадцятий туман, зав’язав собі світ, судженої конем не об’їдеш, вішалися мені на шиї, краще з моста в воду, про людське око, головами наложимо, рука не підіймається; жінка як верба, де її посади, там прийметься; з хлопа сім шкір здерти, послухає чмелів і под.

Серед побутових слів панують діалектні, галицькі: заким, цукорня, хід (хода), опришки, жид, хлопістика, хлополюб, скрут вулиці, робітня, єгомость, негарний вигляд, завсіди і под. Досить послідовно зберігаються тут релікти колишнього перфекта: А потрактував би-с, пане, і мене порційкою; якби-сте купували маєток. Що ж до абстрактної лексики, особливо правничої, то тут відчувається залежність від двох джерел. /270/

По-перше, в основному польськомовний на той час Львів і в українську мову переносив свої абстрактні слова: до адвоката тут звертаються пан меценас, поздоровлення висловлюється дієсловом ґратульовати, учень, вихованець, зветься тут елев, думка — опінія, послідовний — консеквентний, відстороненість, неувага — обнегація, сім’я — фамілія, втручання — інтервенція; є тут навіть слово конверсія, що означає «повернення» (конверсія селянських довгів). Вплив польської мови не оминає й побутової лексики: домашній інструктор — репетитор, куферок — валізка, вахляр — опахало, реставрація — ресторан, стрих — горище, ліска — паличка, ковінька, фризієр — перукар, вельон — вуаль і под.

По-друге, живими ще були традиції галицького москофільства, а тому не повинні дивувати такі слова, як вилка замість виделка, занімаються, защитник, немногий, представте собі, позвольте, склонна, невтомимий, безпощадна, удержання в значенні «утримання», неділя замість «тиждень», сотрудництво, кругозор та ін.

Згодом, при витворенні єдиної літературної мови Східна Україна здебільшого не приймала русизмів; що ж до полонізмів, то вони частково влилися в літературний лексикон.

Західноукраїнські говори найбільше відбилися в мові В. Стефаника, М. Черемшини й Л. Мартовича. В. Стефаник відчував, що його говірка стояла на перешкоді поширенню його творів у Східній Україні. Тому коли в Харкові 1924 р. виходила збірка його новел, він не заперечував проти того, щоб редактори дещо «пригладили» його мову. Проте, як зазначає В. Чапленко, твори В. Стефаника, написані покутським діалектом, уже жили незалежним від автора життям. І вони зберегли для нас і /е/ з палаталізацією попереднього приголосного на місці літературного /а/ (порєдок), і тверде /ц/ у кінці слів (конец), і пом’якшене /ч’/ (богачю), і середнє /л/ (мелник), і м’яке /р’/ (прокураторь) та ін. Відповідно до літературного ся В. Стефаник уживав си, у третій особі множини теперішньо-майбутнього часу дієслів кінцева флексія уживалася без пом’якшення (б’ют); навпаки, в числівниках на -десят кінцеве /т/ пом’якшувалося (п’ятьдесєть, шістдесєть); іменники середнього роду з колишнім суфіксом -ja закінчувалися на -є без подовження попереднього приголосного (весілє, житє); замість загальнолітературної морфеми най-, що вживається для творення найвищого ступеня /271/ прикметників, міг виступати її варіант май- (май безпечніше); зберігалися релікти перфекта (утікала-м, аби-с упав, був-єм майстер, гадали-м, коби-сте поздихали).

До непересічних явищ української літературної мови цього періоду належить мовотворчість М. Коцюбинського. Власне, слово «мовотворчість» не зовсім точне, оскільки цей письменник був шліфувальником тих норм, які на той час уже склалися. Точніше було б сказати про розширення внутрішніх меж естетики українського слова. Як стиліст М. Коцюбинський був неперевершений. Він добре знав попередню українську літературу, всотав у себе її мову, але разом з тим вивчав мову у її живому звучанні, робив багато фольклорних записів. В. Чапленко справедливо зауважував, що М. Коцюбинський, як ніхто інший з його сучасників і навіть письменників пізніших років і десятиліть, свідомо боровся з вузькими діалектизмами, локалізмами, хоч своєю власною практикою не заперечував їх художньої вартості. «Яскравий приклад на це, — пише вчений, — маємо в «Тінях забутих предків», де він ужив тільки незамінних локалізмів («гачі», «маржина», «плай», «вориннє» тощо). І яка в цьому розумінні велика різниця між «Тінями забутих предків» та «Камінною душею» Г. Хоткевича, що написана суцільно гуцульським говором! Ця остання через те просто випадає з української літературної мови» 1.



 1 Чапленко В. Названа праця. — С. 237.



Однією з сильних сторін художньої манери М. Коцюбинського є економність мови, намагання передати мінімальною кількістю слів певну життєву ситуацію, наприклад: «Раз щось чорне та пелехате закрило світло і розірвало музику. — А! — А! — Се ви? Я. — Чорне трясло бородою та великим брилем, трясло Кирилові руку» («В дорозі»).

М. Коцюбинський не намагався ревізувати ту абстрактну лексику, яка усталилася в українській мові і віддзеркалювала її склад в інших європейських мовах. Він уживав суто українські слова з абстрактним значенням (будучина / пришлість, беззакон, здивовання, втома, байдужність, питання, пригода, справа, запеклість, певність, самозабуття, задума, зарозумілість, розвага, кривда, заздрощі, вражіння, зневага, розвій, розпука, приязнь, прикмета, зненависть, розмаїтість, самоповага, співчуття та ін.), але цілком толерантно ставився й до запозичень (синтез, ілюзія, деспотизм, етикет та ін.). Так звані етранжизми нерідко вживаються в нього на позначення /272/ предметних назв, інколи навіть побутових понять: атмосфера, екран, сигнал, емблема, кавалькада, шосе, парасоль, екстракт, кепі і под. Вкрапляє він у тексти й іноземні слова та вирази в оригіналі: in saecula saeculorem, macherie, avanti і под. Майже не користується письменник суспільно-політичною лексикою. Лише зрідка спливають у його мові такі слова і словосполучення, як українське поспільство, класова боротьба, начальство, бастувати.

Писав М. Коцюбинський, звичайно, тією мовою, яка усталилася в Східній Україні від часів харківської школи романтиків, Квітки і Шевченка. Але не ігнорував він і мови І. Франка та О. Кобилянської. Тому трапляються у нього так звані «галицизми», які доречніше кваліфікувати як елементи тодішнього західноукраїнського варіанту літературної мови. Це, скажімо, такі слова, як реченець «строк», таким робом, робучий, спочувати, зарібок, не годен, навчитель, бюрко, хлоп, як ся маєте та ін.

Є й окремі нечисленні локалізми, переважно центральноукраїнські, подільські й західноукраїнські. Так, гамалик «задня частина шиї» уживалося вже у «Чорній раді» П. Куліша, бурчак «дзвінке джерело» засвідчене в творах Ганни Барвінок; та все ж більше подільських і західноукраїнських слів: коби я знав, катрага «курінь», чугаїнка «верхній одяг типу свитки», полонина, трусок «дрібні тріски» і подібні. М. Коцюбинський користується переважно східноукраїнським словом город, хоч уживає й місто. Цікавим є протиставлення панське (добро, поле) — людське, яке в дещо зміненому вигляді (колгоспне — людське) збереглося до наших днів.

Письменник, на відміну, скажімо, від В. Винниченка, старанно уникає росіянізмів. Вони представлені у нього поодинокими прикладами або в мові неосвічених селян (приказ стреблять всіх бунтарів), або окремими фразами у офіцера Антоші (— Вот негодяї — «Коні не винні»).

М. Коцюбинський пильно прислухався до мови тих народів, що жили серед українців. Є в нього молдованізми («Пе коптьор»), тюркізми (байрам, мінарет, хаджі, гяур, чалма, кєпек «собака», кель мунда «йди сюди», фез, бакшиш, ферандже, дервіш, ахшам хатр олсун «добрий вечір», муезин) і гебраїзми (шохат, бобе Єстерко, реб Абруме).

Фразеологія у М. Коцюбинського спільноукраїнська: стати на ноги, забити клин у тім’я, полуда з очей спала, дідька з’їсть, при /273/ своїй небозі добре і в дорозі, брала хіть, западати в нетяму, дур голови береться; робім і грудьми, та не будемо людьми; кричати на пробі, вилізло шило з мішка та ін.

Лаконізм, а отже, й виразність зображень досягається ощадженням слів у реченні, наприклад: «На небі сонце — серед нив я» («Intermezzo»). У мові письменника мало порівнянь традиційного типу — паралелізмів, поєднуваних сполучниками мов, немов, ніби, наче і под. Зіставлення у нього здебільшого мальовниче, ніби на образку: Денце макітри облипли мухи, наче насіли на щось солодке. То чорнів ярмарок («Як ми їздили до Криниці»). Метафора завжди несе в собі ефект несподіваності: «Кує зозуля. Б’є молоточком у кришталевий великий дзвін — ку-ку! ку-ку! — і сіє тишу по травах» («Intermezzo»); «Високе, чисто жіноче і різко дзвінке, воно в блискавку злилось з рожевим тілом та з лопотом ніг» («В дорозі»); «Однак дзвони несподівано впали. Мідь струснула осінню мряку і розсипалася по всіх кутках» («Fata morgana»).

М. Коцюбинський різко порвав з попередньою фотографічною традицією художнього опису природи: пейзаж у нього психологічний, настроєвий. Не буду тут наводити всім відомого уривка з «Fata morgana», де «плачуть голі дерева». Ось інша картинка, в якій відбивається прагнення людини до гармонії в суспільному житті: «А навкруги було так гарно, так радісно. У чистій і ніжній, як лоно коханки, блакиті, в могутній хвилі життя, що ледве виявлялось таємним тремтінням соків, в теплому й затишному диханню весни було так багато радості, почувалась така повна гармонія... І наче в такт природі серце моє стрепенулось од бажання подібної ж гармонії в людському житті, од сподівання нової весни...» («По-людському»).

Автор майже ніколи не називає пору року, коли він описує природу, — все розкривається шляхом зображення відповідних явищ: «Серце розкриває обійми і тим розлогим нивам, що, порвавши кайдани, збудились до нового життя, і тим дітям повітря — вільним птахам, що з далеких країв прилетіли до нас у гості, і тому кущикові фіалок, що, захистившись межи травицею, тихо процвітає, віддаючи свої пахощі чудовим пахощам весни!...» («Ціпов’яз»).

Те саме з портретом. Часто він невідривний від способу сприйняття світу тим, хто дивиться на людину. Наприклад, культурний хлібороб Прокіп із «Fata morgana» так бачить кохану Гафійку: /274/ «Прокіп обіймав оком Гафійку. Туга, здорова, чиста — вона світилась на сонці, як добра рілля, як повний колос, а очі мала глибокі та темні, як колодязне дно». До зображення портрета можуть додаватися певні супровідні риси, що якоюсь мірою впливають на сприйняття зовнішності людини: «О. Василь ходив перехильцем по хаті, заклавши руки в кишені підрясника та схиливши в задумі голову, а по стінах лазила тінь кудлатого ведмедя» («Лялечка»).

М. Коцюбинський — майстер використання кольорової гами, особливо в пейзажі. Наприклад: «Десь далеко, край небосхила, здіймалась сива імла, виповняла повітря... Чорними ярами покотився білий туман» («Ціпов’яз»); «Осінь горіла на сонці, як сильна рудоволоса жінка в блакитній шовковій сукні. Молоді липи вже роздяглися й стояли голі, мов діти в своїй безсоромності... Особливо гарні були клени, тепер такі легкі. У своїй прозорій жовтизні вони нагадували рум’янець сухотниці» («Дебют»).

Творчу манеру М. Коцюбинського певною мірою використовували пізніші українські прозаїки, зокрема М. Хвильовий, Г. Косинка, А. Любченко, а в наш час — О. Гончар.

Тепер про письменників, які писали в цей час, але творчість яких була продовжена і в наступні десятиліття (переважно на еміграції).

Наприкінці 80-х років уже нинішнього століття повернувся до українського читача Микола Вороний — друг і якоюсь мірою учень Івана Франка. Сам поет казав про автора «Зів’ялого листя»: «Вплив його могутньої особи був на мене колосальний». Ішлося насамперед про лірику. «Грубого реалізму не визнаю, — писав М. Вороний. — Терпіти не можу «Тюремних сонетів» Франка, але закоханий в його «Зів’ялім листі». Так то так, але сам М. Вороний не цурався громадських тем. Адже він автор перекладу «Інтернаціоналу», «Варшав’янки» й інших революційних творів. Як пише Г. Вервес у передмові до його творів, «він захоплювався соціальною лірикою М. Некрасова, І. Козлова, І. Базова, Г. Гейне, витонченою лірикою французьких поетів (А. Сюллі-Прюдома, П. Верлена, П. Бурже, Л. Бульє), навіть староіндійською, перською та японською поезією» 1.



 1 Вервес Г. Поет повертається на Батьківщину // Передмова до видання: Вороний Микола. Твори. — К., 1989. — C. 19.



Правда, східна поезія не стає в один ряд з М. Некрасовим, вона тільки свідчить про поетичні обрії автора. Але оспівуванню революції /275/ М. Вороний віддав-таки шану, що позначилося на його мові, пор.: «А наді мною Революція В червоній заграві плила»; він, як і Франко, шукає сил, щоб визволити і свій люд, і свою землю: «Розкішний край мій у ярмі, Мій люд — невільники німі; О рідна земле, люба нене! Чому, припавши до твоїх грудей, Я тільки плачу, як дитя нужденне, А сил не набираюсь, як Антей?» Але революція у М. Вороного мала національний характер. Адже він — автор знаменитого «Євшан-зілля», твору, що як ніякий інший вплинув на національне пробудження українського народу.

М. Вороний кохається в Шевченковій поезії. У його віршах часто трапляються рядки, належні батькові української літератури й мови: «Виростав вас, доглядав вас на втіху та диво; Занедбали й те, що мали Землячки кохані, Славних прадідів великих Правнуки погані!...»

Та є в нього перегуки і зі «Словом о полку Ігоревім», з І. Франком, Лесею Українкою: «Слухай, старче, ти шугаєш Ясним соколом у хмарах, Сірим вовком в полі скачеш, Розумієшся на чарах»; «Я взяв би тебе, мою зіроньку ясну, поніс би далеко на крилах пісень»; «Розпука кидає в блакить Крик навісної муки».

М. Вороний — людина високої культури, європейської освіченості. Його поезія насичена посиланнями на художню класику. Тут і голівка Греза, і ескіз Родена, і меланхолійний ноктюрн Шопена, і фрагменти вірша Сюллі-Прюдома, і псалми Верлена. Не оминає він і загальновживану культурну лексику типу фантом, діадема, ельф, фатум, ексцес, ореол, каватіна і под. Ідентичні вкраплення з чужих мов також не рідкість: «О, не здивуйте, excellentes*, В тім слові — відгук боротьби За давнє uti possidentes**, За гасло Panem et circenses!*** Я син юрби».



 * Ваша світлість.

 ** Маєтності.

 *** Хліба і видовищ.



Історизмів поет майже не вживає. Це хіба що слово гудець «поет, співець» у «Євшан-зіллі». Не інкрустує він свої твори і народними фразеологізмами (поодинокий приклад — Як тільки ж полуда з очей нам упала), проте інколи творить афоризми сам, наприклад: Та коли ти Вкраїни не кохаєш, — ти не моя!

М. Вороний багато перекладав французьких поетів, що позначилося й на його власній творчості, зокрема на манері версифікації. Порівняймо переклад з А. Сюллі-Прюдома: /276/


Тепер знемігся я і вже в блакить очима

Не смію линути з одвагою орла.

Але хто ж виростив у мене за плечима

Два дужих і дзвінких крила?;



з П. Бурже:


Гойдався той дзвін, як легіт весняний,

Із далечі літ.

До мене слав усміх чистий, коханий

Конвалії цвіт.



А тепер вслухаймось у вірш самого М. Вороного:


Кудою йти? І нащо сподівання,

Коли мети в моїм житті нема,

Коли утрачено і мрії, і бажання,

— Усе дарма!

Руки молитовні,

Погляди любовні

Німі...

Крила сніжно-білі...

Хвилі, сині хвилі

У тьмі.



Один з улюблених поетичних прийомів М. Вороного — завершення строфи тими словами, якими вона починається:


О рубіни червоні!

А хто ж вам дав багровість і полиск огня?

Моя гордість, ображена гордість моя,

Що тримала мій гнів на припоні.

О рубіни червоні...



Перегук із світовою поезією відчувається і у власних іменах. Героями М. Вороного є Дедал з Ікаром, дочки богів Електра, Тагота, Стеропа, Майя, Пелена, Меропа, Альціона, французькі поети Ронсар, Маріні та ін.

На епітети й метафори поезія М. Вороного небагата. Та є в нього і народні «біле личко, Чорні брови», і мистецьки відшліфовані кольори призахідних хмар — Круг його хмари хиткі, хвилясті, І позлотисті, і бурштинові, І фіалкові, і попелясті. Метафори здебільшого пов’язані з небом і нічною порою: Небо зорями сміялось, Ніч безока над містом стоїть; Нічка на землю упала Синім прозорим серпанком та ін. Порівняння мають фольклорний характер: Ой то не хижа сарана, Не круки степ укрили, — То Конрад рушив у похід свої /277/ потужні сили. Любить поет повтори типу: То літньої ночі було на Дніпрі... Чудової теплої ночі. Одним із засобів образності є алітерації: Тамара блудить як примара. Тамара терпить од катара І стогне: О Ма-да-га-скарр! Табло: Тамара і Оскар; Плачуть дзвони на дзвіниці. Інколи в поетичну мову вриваються розмовні інтонації: Ти питаєш, чи кохаю? Ба який! Або я знаю... Здрібнілих слів майже немає. Зрідка з’являються слізоньки, устонька і под.

У тогочасній і навіть у післявоєнній прозі й драматургії помітною фігурою був В. Винниченко. Високий інтелектуалізм, поєднаний з абсолютним мовним реалізмом, — ось головна особливість мовного матеріалу цього автора. З одного боку, він розбудовує виражальні можливості української літературної мови, продовжуючи творчі традиції І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, І. Тобілевича й інших творців найголовнішого інтелектуального знаряддя нації, з другого — не боїться нелітературного слова, не сахається ні російщини, ні просторіччя, ні жаргону. У нього народ висловлюється так, як він говорить насправді. Бо є різниця між тим, як слово має звучати, і тим, як воно прижилося у різних верствах населення. Перше завдання — розбудова літературної мови — творчо-просвітницьке, друге — видати на світ Божий усе, що письменникові відомо, — чисто художнє.

Отож, розгляньмо спершу внесок В. Винниченка в нормалізацію української літературної мови. Письменник широко використовує вже досить вироблену на той час абстрактну й термінологічну лексику, переважно стосовну почуттєвої сфери: бажання, біль, злість, роздратовання, заздрість, горе, істина, ненависть, легковажність, почування, напруженість, непорозуміння, обман, обставини, хитрощі та ін. Як свідчать приклади, найпопулярнішими суфіксами абстрактних іменників є -ість/-исть, -ння, -ття, -ини, -ощі, а також нульовий (пор. біль, горе, розмова, суть, сором, туга, сум, огида) і под. Звичайно, використовувались ті варіанти суфіксів, які були прийняті на Східній Україні. У львівських виданнях творів В. Винниченка суфіксові -ття часто відповідає -тє, а суфіксові -ння-ннє і -нє: забитє, електризуванє, мовчаннє, брякотіннє, шапотінє («Боротьба», львівське видання 1903 р.). Джерелом поповнення абстрактної лексики служать також інші мови, звідки невпинним потоком вливаються слова типу інтуїція, сюрприз, апатія, скандал, лібералізм, демонстрація та ін. /278/ «Згущення» абстрактної лексики в психологічних повістях і оповіданнях В. Винниченка, наприклад, в «Історії Якимового будинку», надзвичайно високе. Порівняймо: «Разом з сміливістю, одважністю, силою волі, у неї ще стільки дитячої ніжности, безпорадности, що зворушує аж до сліз». В непоодиноких випадках нагромадження абстрактної лексики підпорядковане певному творчому задумові — викриттю політичного верхоглядства певних кіл інтелігенції, наприклад: «Яким трохи помовчав і почав виясняти, що він думає. Але це було все те саме: свобода, рівність, незалежність женщини, вільна праця, будівництво і т. д.» («Історія...»); «Годі з нас крикливих обіцянок, «творчих процесів», ідеалів, непевності й обманів» («Таємність»).

Звичайно, велика увага письменника до абстрактної лексики — це не просто прагнення всебічно розбудувати лексику української літературної мови. Проглядає тут і суто творча підоснова: глибокий психологізм, притаманний переважній більшості його творів. В. Винниченко не належав до письменників-побутовістів, тому ні місто, ні село з їх одвічними аксесуарами не дуже займають його увагу. Головне для нього — людина з її духовним світом, мотивація її поведінки, а також невмотивованість багатьох її вчинків. І все ж реалії тогочасного життя хоч-не-хоч потрапляють на сторінки його творів. Це й назви різного типу владних структур, елементів системи управління (волость, сход, староста, соцький, писар, земство, казна — «Салдатики»), і слова позначення різних форм творчої діяльності (Він [Сидор Іванович] пише вірші, драми, повісті, оповідання, наукові статті, романси, популярні брошури, псалми, байки, оди, афоризми — «Історія...»), і назви деталей інтер’єру приміщення інтелігентної сім’ї (бокальчик, шезльонг, гравюри, преспап’є, портьєри — «Історія...»).

Велика заслуга письменника перед літературною мовою в тому, що він широко користується усталеними зворотами, які втратили образний зміст і служать своєрідними кліше для передачі певного типу взаємовідносин між людьми, виступають варіантами тверджень і заперечень, передають певний психологічний стан і под. Ось деякі з них: розходились в поглядах, пускається на хитрощі, вся штука в тому, нічого не матимеш проти, не надаю цьому великої ваги, не в тому річ, не дивлячись на те, не було сумніву, скористувати ситуацією, затоптати в багно, кинулась в плач («Історія...»). Кожна з таких сполук має однослівні семантичні відповідники /279/ (затоптати в багно — зганьбити, кинулась в плач — заплакала і под.), але наскільки їх присутність збагачує літературну мову, робить її гнучкішою, а думку виразнішою.

Кожен період історії певного народу, особливо якщо він бурхливий, позначений соціальним напруженням, характеризує певна лексика. Насамперед це найпоширеніші слова, слова, які в усіх «на вустах». Один з героїв оповідання В. Винниченка «Уміркований» і «щирий» в листі до своєї дружини пише: «Горе тепер, Олю, та й годі: куди не поїдь, скрізь у поїзді тільки й почуєш: революція, резолюція, конституція, інтелігенції.» Така «лексика доби» щедро ввійде згодом до публіцистичних творів письменника. Зокрема, за його «Відродженням нації» можна скласти політичний словник другого десятиліття XX ст. Але й художня література довоєнного періоду містить немало політичної лексики (соціялізм, революціонер, нелегальне становище, марксист, есдеківська брошурка — «Історія...»); експропріатори — «Голод», соціалісти, ер-у-пе (Революційна українська партія. — В.Р.), демонстранти, поліцаї, козаки — «Роботи!»). Автор досить стримано ставиться до всіляких «ізмів», інколи навіть глузливо, бо прихильність до вживання тих чи інших політичних гасел не завжди йде в парі з розумінням їхнього змісту. Герой оповідання «Таємність» зауважує: «Треба мати на увазі, що моя наречена тільки й мріяла про «народ», партії, бомби, страйки. І щоб все це було страшенно таємниче, щоб побільше конспірацій, шифрів, паролів. До речі, тоді вже народилося сакраментальне сполучення «вороги народу» («Таємність»).

Дбаючи про усталення норм уживання слів, В. Винниченко, як ніхто інший, відображає мову різних суспільних верств населення України такою, якою вона була в його часи і якою, на жаль, вона багато в чому лишається ще й сьогодні. Чи програють від цього художні твори? Здається, навпаки: сьогоднішній читач не впізнає в деяких персонажах сучасних повістей і романів живих людей, бо вони розмовляють добірною літературною мовою.

У нас ще й досьогодні досить убогі знання про українське просторіччя. А поза тим докладне вивчення багатої художньої спадщини В. Винниченка дало б змогу приблизно класифікувати цей багатющий мовний матеріал. Шкода заходу? Навіщо вивчати мовні покручі? Така думка, на жаль, панує і серед мовознавців, і серед письменників. Недаремно ж і В. Винниченкові закидали «зловживання» /280/ цим лексичним шаром 1.



 1 Див.: Мольнар М. Забутий письменник? Кілька думок про письменницьку долю В. Винниченка // Винниченко Володимир. Оповідання. — Братислава, 1968. — С. 13.



Але ж за всіх обставин він існує, і відводити від нього погляд — це все одно що лишати на поталу хворих людей, не подаючи їм медичної допомоги. Звичайно, є в українському просторіччі перекручені і недоречно вжиті слова й вирази типу спінжак («Кумедія з Костем»), некіпаж («Раб краси»), фітьфебель, мундьор («Боротьба»), яконовія («Хто винен») і под. Але ж ці слова — один із способів самовираження персонажів, наприклад: — Ха-ха-ха! Іван, Степан, Денис — синод! Ха-ха-ха! Славная препорція!...» («Краса і сила»). Та ж не тільки подібні слова характеризують українське просторіччя. Тут і цілком літературні, але знижені слова типу розшолопати («Боротьба»), мужичня («Таємність»); тут і прийняті в народній мові словосполуки типу давати рощот («Кумедія з Костем»), про всякий случай («Краса і сила»), свадьбу грають («Малорос-европеєць»), що мають літературні відповідники (розраховувати, про всякий випадок, справляють весілля); тут багатюща фразеологія, що увиразнює мовлення, робить його барвистим і цілком природним, наприклад: « — Думав, що мене кондрашка тут на місці гепне; ...Невже ж таки їм повилазить, що я чоловік тихий собі; ...Попереду зайди до секретаря та ткни йому щось у руку — щоб його за печінки вже ткнуло — може з того щось і вийде» («Уміркований» і «щирий»); « — Ну! — шепотіли задні, коли передні зсувалися вниз. — Валяй далі! — хропів той і мовчки сунувся знов уперед («Голод»); « — Не меліть чорт зна що» («Роботи!»); «Чорта з два; «ваньку валяти»; «звістка наробила шелесту»; «Тепер їм за вухом не засвербить тюрма» («Таємність»).

Дуже активно використовується у просторіччі оцінна лексика і фразеологія.

У ранніх творах В. Винниченка поодинокими фактами засвідчені зменшені слова (типу світлечко в «Димі»), а також перифрази (типу дім неволі — тюрма» — у «Темній силі»). У пізніших творах, особливо в публіцистиці, вони вживаються значно частіше.

Уже йшлося про те, що В. Винниченко прекрасно володів скарбами народної мови. Ще одним доказом цього є вживана ним фразеологія. Особливо багатою і нетривіальною є вона в оповіданні /281/ «Хто ворог». Ось кілька прикладів: Утишеніє, коли в кишені є; Як то кажуть, добре чорту в дудку грати, сидячи в болоті; одну злама, другу виріже; — Та дай йому, Мотре, щоб аж за дев’ятими ворітьми гавкнув; — От не дав Бог жабі хвоста, а то б усю траву витолочила; — Бідують — не бідують, а мовляв, якби не «ох», то давно б іздох; — Нічого! — посміхається сумний дядько. — Аби живі, а голі будемо; — Голос — як сурмонька, та чортова думонька; — Ні се, ні те — святи, попе, яйце! Порівняймо ще в оповіданні «Краса і сила»: « — Та що ви, дядьку, торгуєтесь? — вмішується один із купки в широченному брилі, з веселим, лукавим поглядом. — Криця не лошиця; біжить — дрожить, упаде — лежить. Сестра її в Києві з гори бігає». Тут представлені досить рідкісні фразеологічні сполуки. Ще активніше письменник використовує часто вживані, які розкривають менталітет українського народу, напр.: « — Та ви тут стелете м’яко, та як слатиметься там!» («Хто винен»); «Як холодною водою облив я запал мого Якима» («Історія...»); «Аж дух радіє; Куди його потягла нечиста сила?» («Федько-Халамидник») та ін.

Досі йшлося про використання В. Винниченком тих багатств, які закладені в надрах самої мови — лексики і фразеології, літературних і народнорозмовних слів. Загляньмо ж тепер у той куток його творчої лабораторії, де розроблялися спеціальні стилістичні прийоми.

Хаотичність, нецілеспрямованість або надокучливу одноманітність дії В. Винниченко передавав нагромадженням різноманітних іменників, не належних до одного значеннєвого поля, наприклад: «В довгій вузькій вуличці возів, затопленій кіньми, волами, людьми, чути регіт, сварку, торгування; на возах, завалених лантухами, сіном, свіжою травою, свитками, голосно перегукуються молодиці, дівчата, невеличкі хлопчики...» («Краса і сила»); «...Я ...утрачав надію колись скінчити огляд цих сіялок, віялок, жаток, плугів, телефонів, електричних дзвінків, конюшень, амбарів, водопроводів, водокачок, молотилок, маслобоєнь, собачих будок» («Малорос-европеєць»).

Однією з традицій української художньої літератури є творення складних слів. Великим майстром поєднання, здавалось би, різнопланових за змістом слів в одне був Т. Шевченко; згадаймо його горихвилі, слова-сльози, білохате село і под. В. Винниченко плідно використовує цю традицію. Особливо часто він звертається до творення складних якісних прикметників, що передають або відтінки кольорів, /282/ або подвійність почуття як наслідок якоїсь події, або, навпаки, вияв того самого почуття взаємно доповнюваними формами, наприклад: чорно-синє волосся, темно-молочний фон неба, матово-жовте лице, сумно-чудова звістка («Історія...»), похмуро-заклопотаний вигляд («Таємність»). В одному реченні може бути й два, а то й більше таких складних прикметників, наприклад: «З кожного кутка тхнуло упертою, насторожено-завзятою, хоробливо-дражливою польською мовою; За селом зовсім розсвіло. Перед нами луг лежав зелено-сивий, з димом туману, з сіро-зеленявою стьожкою річки» («З споминів»).

Як і в інших письменників, метафори В. Винниченка нерідко будуються за антропоморфічним принципом, наприклад: «Села, вбогі на радість, багаті на сльози, обідрані села скорчившись лежали в ярах та балках, мов старчата в рівчаках, силкуючись нагріти собою своє тоще, нещасне тіло» («Дим»). Окремі пейзажі, що базуються на антропоморфній метафориці, нагадують відповідні словесні малюнки М. Коцюбинського, але створені вони раніше. Так, в оповіданні «Краса і сила», опублікованому 1902 р., є такий пейзаж: «Низьке темносіре небо; не то вечір цілий день; пронизуватий, холодний вітер, купи пожовклого листя і дощик, дощик і дощик. Плачуть під ним вікна, плачуть стріхи, плачуть дерева, тини, коні, плаче навіть картуз звощика». Повість М. Коцюбинського «Fata morgana», в якій цей пейзажний малюнок доведено до вірша в прозі, була написана, як відомо, в 1903 році. Характеризуючи метафору В. Винниченка, треба згадати, що в деяких випадках вона має двопланову природу: дієслово, яке стоїть у центрі метафори, спершу вживається у прямому, не образному значенні, напр.: «У кутку шаруділи, пищали й билися миші. А в голові також, як миші, пищали й шкрябали серце думки» («Історія...»).

Даючи портретну характеристику людини, письменник підмічає в її зовнішності якусь найбільш примітну рисочку, називає її і потім час від часу повторює. Ось, скажімо, портрет Явтуха з оповідання «Салдатики»: в сих маленьких, сіреньких очах; дивлячись кудись далеко ясними невеличкими очима. Це може бути й не фізична риса, а предмет, що становить невід’ємну рису зовнішності персонажа, наприклад, окуляри: Через якийсь час «окуляри» вернулись, щільно причинивши за собою двері...; — Мені все одно... — згодились «окуляри» («Роботи!»). /283/

Така імпресіоністичність зображення застосовується і в інших ситуаціях, зокрема в спогадах про щось: «В уяві встала біла сукня, червона краватка, смугляві щоки і сонце на підлозі їдальні» («Історія...»).

Досить рідко В. Винниченко вдається до порівнянь, але зате всі вони виважені, оригінальні, напр.: «...Там далеко, за ламаною лінією добродушних, присадкуватих, як повнотелеса попадя, карпатських гір...»; «на мене дітлахи дивились такими ж здивованими очима, як їхні телята дивляться на нові ворота» («З споминів»).

Досі йшлося про лексику, фразеологію, частково синтаксис як з погляду їх нормативності, так і їхньої участі у процесах творення художніх образів. Коли ж ми звернемося до морфології, то нас спершу чекатиме певне розчарування: уживається досить багато ненормативних форм. Можливо, ненормативними вони видаються нам з позицій сьогоднішнього дня? Ні, в часи В. Винниченка вони теж були вже ненормативними, їх свідомо намагалися оминати і Леся Українка і, особливо, М. Коцюбинський. У чому ж справа? Може, це теж один із виявів мовного реалізму, властивого Винниченкові? Це, безперечно, так, але, як здається, є ще одна причина вживання таких форм. Звичайно, з пуристичного погляду такі форми, як допустю, заплатю («Краса і сила») не вкладаються в норми літературної мови, але в системі говорів Південно-Східної України вони цілком природні, а отже, для носіїв рідної письменникові говірки цілком нормативні. «Це ж наше, українське, рідне», — мабуть, оцей внутрішній голос примушував В. Винниченка дбати про представленість південноукраїнського говіркового масиву в художніх творах, та навіть і в публіцистиці.

Окремо слід зупинитися на такій спірній формі, як активні дієприкметники теперішнього часу. Власне, закономірність їх уживання в українській літературній мові по-справжньому аргументованих заперечень ні в кого й не викликала, проте помічалося прагнення уникати їх як не народної, а запозиченої з староукраїнської мови форми. До того ж майже не засвідчувались — принаймні на Східній Україні — дієприкметникові звороти з цими формами. В. Винниченко ставився до активних дієприкметників теперішнього часу аж надто толерантно. Поряд із словосполученнями, в яких дієприкметники вживалися переважно в атрибутивному значенні, він допускав і дієприкметникові звороти. Наприклад: дрижача рука, /284/ прохаючий голос, розуміюча посмішка («Краса і сила»), блукаючі очі («З споминів»), Чого при людях вона з ним така близька, така щось знаюча, патякуюча, голубляча («Соняшна машина»).

В. Винниченко майстерно будує діалоги й монологи. Ось малоосвічена людина, селянин Явтух, уперше виступає прилюдно. Говорить він не зовсім складно, але щиро, переконано і переконливо. Але ж це промовляє не він — розмову відтворив або навіть скоріше створив письменник. Які ж основні компоненти він заклав у неї? Це чергування запитань і відповідей, а також повтор слова. Повторюються слова, що визначають головний зміст промови: мужик (відстоювання гідності людини праці), треба (необхідність активної боротьби), неправда (об’єкт боротьби): « — Вас як собак скрізь женуть... Іди, кажуть мужик! Мужик!.. А хто робить, як не мужик!.. Та й мовчати?.. Годі!.. Он кавунівці пішли до свого пана, забрали хліб... І нам треба йти... Треба, люде!.. Бо подохнемо все одно... І всім треба... Треба неправду вигнати... Скрізь тепер неправда!.. І ми неправду робимо» («Салдатики»).

Отже, яке місце посідають твори В. Винниченка в історії української літературної мови? По-перше, вони єднають початок століття (перші твори) з його серединою — «Слово за тобою, Сталіне» написане 1950 р., а «Щоденник» він вів до кінця життя — 1951 року. По-друге, його мова позначена високим інтелектуалізмом: вона насичена абстрактною лексикою, що передає всі відтінки діяльності людської душі; разом з тим у ній відбивається колорит кожного з періодів у громадсько-політичному житті України від початку століття і майже до кінця сталінської доби. По-третє, художня манера В. Винниченка настільки своєрідна, що його голос ніколи не загубиться в хорі української прози, як існуючої, так і майбутньої.

Дожила до радянських часів (приєднання Буковини до СРСР в 1940 р.) Ольга Кобилянська. Перші її твори виходять друком у 90-х роках XIX ст., останні — в 20—30-х роках XX ст. У 1899 р. вона відвідала Україну, познайомилася з діячами української культури і подружилася з Лесею Українкою. Тематика їхніх творів відмінна, хоч інколи й звучать спільні мотиви: «Канапка» Лесі Українки і «Valse melancolique» O. Кобилянської. Не можна не помітити, що лексика, морфологія і художні деталі О. Кобилянської про землю і людей, які працюють на ній, відмінні від тих же мовних рис у романах і оповіданнях, присвячених інтелігенції. /285/

Зупинимося спершу на художніх особливостях творів селянської тематики. Треба відзначити, що письменниця досить економно використовує тут епітети й метафори. Але якщо вже вдається до метафор, то в центрі їх битва, бій, наприклад: «Хмари снігу кидалися зміями на себе; клубилися й розбивалися завзято; інші знов металися серпанками сполохано на всі боки, розпинали широко свої крила, відпирали напір дикого вихру» («Під голим небом»). О. Кобилянська кохається в кольорах, утворюючи шляхом словоскладання найнесподіваніші їх поєднання: синяво-сріблиста мряка, льодово-зелений блиск, зелено-брунатний мох, грізно-чорна барва, криваво-червоний вогонь та ін. Письменниця, можливо не без впливу переконань Лесі Українки, намагається писати загальноукраїнською літературною мовою. Як побачимо далі, це не завжди їй удається: над нею тяжіє західноукраїнська мовно-літературна традиція. Але фразеологічні звороти, яких вона вживає, переважно спільноукраїнські: вилізе, як шило з мішка; не говорила на вітер; дістала добрих гепаків у плечі; збанок до часу воду носить; ви б набрали в рот води; й пальцем не кивнула б; не лізь мені в очі; тепер отвираєш хавку і под. Як і в інших письменників її часу, у О. Кобилянської виступає вже вироблена певним чином унормована абстрактна лексика. Переважна її частина українська з походження (жура, будучина, співчуття, настрій, задумливість, свідомість, єство, справедливість, надія, темінь, безробіття, обурення, поведення, рівновага, сумління, самота, подія, ненависть, пересвідчення, бажання, благородність, сміливість, нагода, мета), але не цурається вона й запозичень (енергія, симпатія, протекція, гармонія, вегетація і багато ін.). Зрідка трапляються полонізми, що усталилися в галицькій мовно-літературній традиції: небезпеченство.

Уже йшлося про те, що в творчій манері О. Кобилянської помітне намагання писати загальноукраїнською літературною мовою. І це їй значною мірою вдається. Все ж вплив західноукраїнської літературної традиції відчувається. Та це й закономірно, адже вона накладалася на ту мову, якою користувалася галицька, покутська і буковинська інтелігенція і яка позначалася на мові простолюду. Тому в мові письменниці наявні такі слова, як штивний «прямий», ґазда/ґаздиня, стрій «одяг», гарувати «тяжко працювати», заховуватися «поводитися», кримінал «тюрма», файний, небавом «незабаром», кавка «ґава», сарака «бідолага», хосен «користь», урльоп «відпустка», ґвер «гвинтівка», /286/ торністра «ранець», банувати «тужити», п’ястук «кулак», вуйко «дядько», ліцитуватися «продаватися з торгів», борзо «скоро», чічка «квітка» та ін. Чимало й локалізмів, переважно серед побутової лексики: сардак «рід верхнього одягу», стрільба «рушниця» (але є й рушниця), звірята «тварини», дріб «домашня птиця», лащ «ланцюг», скорцик «килимок», кертиця «кріт» і под.; є серед слів і назви, зв’язані з сільським самоврядуванням (двірник «сільський староста»), різними формами споріднення і людських стосунків (нанашко «хрещений батько», бадіка — форма звернення до старших, камратувати «дружити», пазити «турбуватися про когось», стариня «батьки»), назви рослин та їх частин (шумилиння — листя навколо кукурузного початка, матригуна «Atropa belladonna» та ін.).

Місцевий колорит передають численні синтаксичні сполуки: не ялося їм підносити очей, або я знаю, вертала домів, аби я мучився там через три роки дурної, давай позір на все, ледве що мож було замітити і под. Вираження емоцій і реакція на мову іншої людини також виражається здебільшого локалізмами: ади, ади; — Мой, мой, мой! — кликнула вона і збила руками («Земля»).

Як і на мові І. Франка, на мові О. Кобилянської позначилося поширене в Західній Україні москвофільство. Не знайшли відповідного українського втілення такі слова, як великан, грудь, воздух, склонний, обичай, вокруг, лож, об’ясняти упрямий, черти та ін. Звідси ж, мабуть, і толерантне ставлення до активних дієприкметників як теперішнього, так і минулого часу: кочуючі цигани, морозячий воздух, натрясаючий окрик, прошиваючий свист, невтомимі мурашки, оставшаяся флора.

Зрідка О. Кобилянська уживає форму двоїни (чотири дівці); специфічні особливості є в уживанні дієслівних форм: зрідка трапляються форми інфінітива та -чи (печи), зберігаються релікти перфекта (абисьте знали), уживається майбутній час, що складається з особових форм допоміжного дієслова бути і основного дієслова у формі минулого часу (будеш мусив іти), третя особа однини зворотних дієслів виступає в скороченому вигляді (віддаєсь), наказовий спосіб утворюється як за допомогою частки нехай, так і най (нехай господь Бог прийме його душу; най стулить рот).

У творах на теми з життя інтелігенції, наприклад в «Valse melancolique», насамперед упадає в око відмінний від попередньої групи творів склад лексики. Тут інші слова на позначення побуту (комфорт, фортеп ’ян, резонатор, ролети «штори», фотель, отоманка, /287/ інструмент, парасолька, кімната), значно зростає кількість слів з абстрактним значенням (темперамент, опозиція «незгода», психологія, інстинкт, монолог, дискусія, симпатія, почування, неспокій, смуток, меланхолія, композиція, фантазія, індивідуальність), широко представлена лексика з галузі мистецтва (образ, штука, артистка, гармонія, композиція, статуя), іншомовні слова часто наводяться в оригіналі: ergo, type antique, vis-a-vis.

Україномовна творчість С. Васильченка почалася з видання збірки «Ескізи» у 1911 р. і завершилася уже за радянської влади оповіданням «Олив’яний перстень» у 1926 році. У творах цього письменника теплий фольклорний ліризм поєднався з чудовим знанням сільського життя, особливо молоді. Як писав про нього С. Єфремов, С. Васильченкові властивий «якийсь мрійний гумор, з яким він ставиться і до людей, і до природи, скрізь шукаючи м’яких задуманих тонів несподіваних переходів од звичайного до чогось таємного, чого, мабуть і сам автор ще собі до повної свідомості не довів, але що огрійливим теплом дихає на вас із сторінок його творів» 1.



 1 Єфремов С. Історія українського письменства. — К., 1995. — С. 580.



Як В. Стефаник і М. Коцюбинський, С. Васильченко володіє мистецтвом художньої деталі, багатством кольорових тонів, настроєвим пейзажем, наприклад: «По садах вітри гасають, а над садами зоріє небо осіннє. Маленьку хату оступили кругом високі ясени. З ясенів спадає сухий лист на струхлу солому, падає додолу на зів’ялі півники, сережками чіпляється в бур’янах. Крізь бур’яни блимає низеньке віконце, блакиттю мальоване, у віконце шматок білої стіни видно в хаті, а на стіні на білій з-під чола позирає невеселий селюк у шапці. Чорнобривцями заквітчаний, у рушник прибраний, а сам думний та сумний» («Чайка»); «Скільки золота, золота того сумного, осіннього... Скрізь — поміж могилами, по лавочках, навіть на пам’ятниках і хрестах... На кладовищі од його аж сяє... Коли вперше глянеш на це море жовтого листу, зразу аж серце стенеться: на мить намріється обмареним очам, що то повно скрізь весняного сонця, його золотого, гарячого проміння. А глянеш удруге — і серце заниє: нема сонця — то золота печаль. Сум...» («Чайка»).

За творами С. Васильченка теж можна було б укладати фразеологічний словник української мови — стільки тут природно вплетеного /288/ і в авторську мову і в мову персонажів справжнього золота, напр.: хапун ухопив, смуток бере, про вовка помовка, а вовк із-за гори; як не брехне, то не дихне; лиха його матір знає, допекти до живих печінок, направити на стежку, аж за серце бере, і в ступі не впіймаєш, сеї ночі й очей не закривала; косить би косив, коли б який дідько косу носив; хто гостей шукає, той штани латає, її реви насіли, і в старій печі дідько топить; захотів у жука та меду, зайчики в голові стрибають, біс біду перебуде, немає й пам’яті, яке з цього пива та вийде диво; хоч не в’їжно, так уліжно; прийшла-таки коза до воза; або здобути, або живим не бути та ін. Ці фразеологічні одиниці доповнюють суто народні прокльони і лайки: Ну то нечиста мати з ним, тю на тебе, я тебе як стану, так за дев’ятими ворітьми кавкнеш; засмієшся ти в мене на кутні, хай вона вам струтиться, безвісти пішла б ти, все один чортів батько, на чотири вітри оженило б тебе та на п’ятий шум, розкрили вершу, як ворота; не плещи казна-чого, щоб тобі очі по, вилазили, нема на тебе кручі, кат би тебе попостукав, ах ти ж бісова пара і под. До цього треба додати ще примовки: Отой Петро, оте дурне лепетро, козина головка, не боїться ні собаки, ні сірого вовка, та гуляв з дитиною на майдані («У жнива»).

Серед творів С. Васильченка є й імітація під фольклор. У таких «казках» звичайними є характерні для усної народної творчості звороти: Ось послухайте ж... («Осіння казка»), Пішов козак темними ярами, пішов смутний та невеселий (там же).

У повісті про життя і творчість Т. Шевченка «Широкий шлях» письменник часто вдається до ремінісценцій: За ним розбіглися, як руді мишенята, його менші брати і сестри; Ох, палати, палати. Бодай ви уже й терном були позаростали; Почорніло якось село, небо синє — і те помарніло.

Чимало в мові С. Васильченка місцевих слів. Це, зокрема, голінний «завзятий», покіль «доки», плохий «смирний, тихий», роботяжечка, поназдивитися «роздивитися», мантулик «лагоминка», старунчик «той, хто старує, говорить як старий», нетеча «нечиста сила», хлудина «хворостина», ліса «тин», жилуватий «мускулястий, дужий», трямок «бантина», зарічений «той, хто любить суперечити», вшелевкатися «потрапити кудись невдало», зуспити «зустріти», розумовський «дуже розумний», гуторка «мова, спосіб мовлення», спускатися «з’їжджати з гори на санках» та ін. У «Словарі» за ред. Б. Грінченка з наведених немає тільки слова розумовський. /289/

Східна Україна, як відомо, була досить-таки зросійщена. Тому не встерігся письменник таких росіянізмів, як кажеться «здається», прошлого року, будто, знакомий, старанний, хто мішає, не обіщає, миролюбіє, похожий, храбро, желізо та ін.

Згідно з північноукраїнською діалектною стихією займенники після прийменників не мають приставного /н/ (про його), особовий займенник середнього роду воно уживається на означення чогось не зовсім певного, без ознаки статі (воно ж прив’язане — про недоростка), паралельно вживаються форми се і це (се, брате, дурне; це я замерзаю в степу), дієслова в третій особі однини теперішньо-майбутнього часу вживаються переважно без кінцевого -є (не зна, співа, стріля), хоч воно може й уживатися (гуляє). Не уникає письменник активних дієприкметників теперішнього і минулого часу (ходячого сусіда, над помершою), інфінітив уживає переважно з суфіксом -ть (співать, сміяться, мать, спать). Прикметники й прикметникові займенники можуть уживатися в членній формі (серце палючеє, такеє, на чужую, сяя година, дурную, дорогая, золотеє), разом з тим нерідко уживаються скорочені слова (тра, ка, вам Прісько бігати більше; та вона по-нашому, мо й не вміє; я не хо). Письменник не зловживає суспільно-політичною лексикою, проте подих революції 1905 р. в його творчості відчувається: агітація, громадяни, делегати з’їзду, збори, протести, маніфестації, мітинги, прапори, «Марсельєза», рівенство, братерство, воля і навіть образне революційна завірюха. У післяжовтневий час його лексика збагачується такими словами, як комісар, комнезамож і под. До колгоспів і радгоспів С. Васильченко, як відомо, не дожив.

Короткий нарис про мову цього видатного розбудовника української мови варто завершити словами в день його 50-ліття від 30-ї трудової школи м. Києва: «Вітаємо з п’ятдесятирічним ювілеєм нашого друга й товариша Степана Васильовича Панасенка — Васильченка, глибокого знавця дитячої душі, що змалював її в багатьох художніх образах і збудив у ній почуття краси й любові до вільного українського слова».

Отже, кінець XIX — початок XX ст. — короткий, але дуже плідний період у розвитку української літературної мови. Він збігається з пробудженням української національної свідомості, зі спробами збудувати свою власну державу, з бурхливим наростанням художньої творчості як у галузі літератури, так і в інших ділянках мистецтва.














Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.