Жан-Бенуа ШЕРЕР
ЛІТОПИС МАЛОРОСІЇ, АБО ІСТОРІЯ КОЗАКІВ-ЗАПОРОЖЦІВ ТА КОЗАКІВ УКРАЇНИ, АБО МАЛОРОСІЇ
Панові Жерару де Ренвалю,
державному радникові, кавалеру ордена Карла III, колишньому повноважному королівському міністрові при його величності королі Британії
Пане,
історія народу, перші початки якого напевно спираються лише на патріотизм та на хоробрість, не може не становити деякого інтересу. Саме така є історія козаків, невідома досі: нема навіть списку їхніх проводирів або гетьманів.
Ви могли познайомитися з ними, живучи в Данцігу, бо вони доходили до цього міста, займаючися торгівлею. Ви можете оцінити їх так само, як цю книжку, що дає мені право подарувати її Вам.
Існує ще й інша причина, яка спонукує мене до прилюдного освідчення в особливій повазі до Вас. Це спогади про Вашу добрість і турботу, яку Ви завжди виявляли до мене.
Прийміть же, пане, поблажливо цей знак незмінних визнання та відданості, які я відчуватиму до кінця свого життя разом з особливою пошаною до Вас.
Ваш найсмиренніший і найпокірливіший слуга
ШЕРЕР /9/
ВСТУПНЕ СЛОВО
Аннали, які ми представляємо тут публіці, являють собою історію двох народів, що досі були більш уславлені, аніж відомі. Ця історія почалася понад вісім століть тому, але назви народів дійшли до нас лише двісті років тому.
Кількома розрізненими відомостями про них ми зобов’язані лише заворушенням у Польщі та війнам у Росії. У цьому творі самі згадані народи виходять на сцену, вони самі розповідають нам про свій спосіб життя, релігію та про вчинки, завдяки яким вони прославилися.
Історія переворотів, які вони пережили, та список їхніх гетьманів доповнять відомості, що їх ми вже маємо, і таким чином уперше буде заповнено порожнечу в новій історії.
Якщо картина зусиль цих народів, спрямованих на захист їхньої свободи, уряду, віри, звичаїв, зрештою, всього дорогого для людини, може цікавити наш філософічний вік, то ми не можемо не визнати пристрасті, якою надихають їх усі ті потреби. /10/
Стародавня історія не дає нам більш яскравих прикладів. У цих анналах, як і в історії античності, ми знайдемо суспільства, створені войовничим духом, що систематично підтримувався спеціальними установами. Виховані, як спартанці, завжди при зброї, як римляни, громадяни цієї республіки не підкорювали чужі землі, як ці останні, але захищали свої вівтарі та хатні вогнища відважно й постійно, воліючи труднощів мандрівного життя, а не розслабленості рабства. Ми побачимо батьків, що передавали своїм синам почуття гордості бути незалежними й залишали їм у спадок саму тільки шаблю з девізом «Перемогти або загинути!»
Ми побачимо, як вони надолужували втрати у війнах, як ці народи, що безмежно дорожили своєю свободою, знаходили нові сили для захисту. Ми спостерігатимемо політичні маневри і спалахи відваги, битви гноблення й опору, помітимо часи героїчні й буденні, пороки й чесноти; і ці чесноти, що викликають захват, коли йдеться про греків та римлян, можливо, вважатимуться варварськими у розповідях про козаків.
Наші знання не збільшилися завдяки козакам. Рим лишив нам закони й руїни, Греція — поетів і статуї. Серце стискається на згадку про розквіт Афін, розум дивується, споглядаючи сім пагорбів. Але з якими почуттями дивитимемося ми на козаків, якщо досі нам показували з-поміж них лише зрадників? Ми судимо їх без поблажливості, бо їхня велич не може примусити нас, як у випадку з римлянами, забути їхнє походження. До того ж дитинство їхнє не було, як у греків, прикрашене міфологією.
Українські козаки були мирним народом. /11/ Спочатку вони лише відступали перед несправедливостями, що їм заподіювали польська шляхта та ксьондзи. Отже, нема нічого дивного в тому, що вони, пересвідчившися, що їх хочуть знищити, вхопилися за шаблі й почали зміцнювати свою незалежність на безпечній відстані від місць, де вони зазнавали нестерпного гноблення. Проте, якщо однією рукою козаки мстилися за обмеження свободи, успадкованої ними від батьків, то другою вони зупиняли наступ півмісяця й відганяли татар. Хіба вони не захищали середземноморські провінції від навали східних варварів і не кидали гідного виклику фанатичній люті своїх ворогів — християн? Нехай же освічені та безсторонні народи вирішать, хто саме був невдячний, нехай вони розсудять козаків і Польщу, яка завдячувала їм своєю безпекою і водночас тремтіла перед ними.
Вдячність є доброчесністю особистою, уряди ж тримаються здавна осторонь від моралі. З того часу, як козаки об’єдналися з народом, що з нього колись вийшла більша їх частина, — у критичний момент для цього народу, — вони остерігаються ланцюгів.
Козаки звикли протягом тривалого часу до вільного життя, до уряду, схваленого їхніми новими покровителями, яким вони старанно служили і які повинні були б зрозуміти, що слухняність козаків зникне, як тільки буде перейдено межу, яку угоди поставили їхній владі. Цей народ, пам’ять якого повна спогадів про предків, скинув із себе ярмо, — і саме цього не хочуть йому пробачити.
Самозахист козаків назвали бунтом, а повстання вважається злочином, коли йому бракує належної сили. /12/
З цих двох народів один підкорено, а другий стерто з лиця землі, і ім’я його зникло з анналів історії. Тривожна політика офірувала його сусідам, тим самим сусідам, яких він стримував на перегонах, тим сусідам, які стільки втрачали через різні угоди. Звичаї та потреби не могли виправдати козаків, а наївний принцип відповідності — це право, яким можуть користуватися лише можновладці.
Ви не знайдете тут історії всіх козаків. Ми не маємо наміру вживати це слово в такому широкому сенсі, як це прийнято в Росії. Там називають козаками озброєну варту, яка служить у Сибіру по містах та по острогах — фортах. Козаки з Дону та Яїка знов-таки потребували б окремої розмови. Але ми обмежуємося тут українськими та запорозькими козаками; ці останні мешкають біля водопадів Бористена та по берегах цієї ріки.
Я виступаю тут лише редактором літописів, написаних місцевими людьми руською мовою. Вони ніколи не згадують своїх імен, і це споріднює їхні літописи з переважною більшістю анналів великоруських. У цих літописах нічого не змінено, бо спосіб, у який народ розповідає свою історію, виявляє його характер, що конче треба було зберегти. Примітки та пояснення додавалися лише до тих місць, які цього вимагали.
У цій історії ви знайдете подробиці, які задовольнять вашу цікавість, сумлінний опис звичаїв та своєрідної воєнної тактики, подвигів, що, здається, зійшли зі сторінок романів, та війська, чисельність якого примушує згадати те, що ми читали про гунів, готів та вандалів, сарацинів та персів. Та найбільше привертає увагу /13/ те, що одна людина для того, щоб піднестися над усіма, приводить у рух велетенські механізми й поширює жах по цілому королівству, яке не могли похитнути ні християнські держави, ні Туреччина.
Щодо написання руських імен, то тут прийнято їх передавати так, як їх вимовляють французи.
Якщо ця історія хоч на хвилину зацікавить безсторонню публіку, укладач буде винагороджений і віддасться з іще більшим завзяттям розпочатій праці, щоб познайомити читачів з історією народу, який протягом тривалого часу залишався невідомим, який завдяки козакам володіє третиною Азії і який не означав би нічого для Європи, якби не двоє великих людей — Петро Великий та Катерина Друга 1.
1 Автор має тут на увазі історію російського народу. — Прим. перекладача.
ЗМІСТ
Розділ I. Загальні відомості про Україну, або Малоросію, та про її населення.
Розділ III. Річки, селища та водопади на Дніпрі від гирла Самари до Очакова.
Розділ IV. Розміри володінь запорозьких козаків і козаків українських.
Розділ V. Поділ українських козаків на полки.
Розділ VI. Історія запорозьких та українських козаків до часів їх осілості.
Розділ VII. Обов’язки запорозьких козаків та козаків малоросійських і їхня старшина.
Розділ VIII. Давній та нинішній уряд Малоросії.
Розділ IX. Деякі звичаї запорозьких та малоросійських козаків.
Розділ X. Населення Малоросії.
Розділ XI. Риби, які водяться в Малоросії.
Розділ XII. Тварини, що живуть на берегах Дніпра та островах цієї ріки.
Розділ XIII. Птахи, що водяться у Придніпров’ї.
Розділ XIV. Плодові та інші дерева, які ростуть на берегах Дніпра.
Розділ XV. Способи, якими запорозькі козаки добивалися переваг над турками.
Розділ XVI. Історія незгод між козаками, королем та Річчю Посполитою.
Розділ XVII. Умови, на яких козаки визнали зверхність Росії.
Розділ XIX. Від переходу запорожців під зверхність Росії до їхньої загибелі.
Розділ XX. Знищення Запорозької Січі.
Розділ XXI. Місцевості, здавна населені запорозькими козаками, що звалися Січчю.
Розділ XXII. Про те, як громада запорозьких козаків зустрічала нових прибульців, та про їхню назву.
Розділ XXIII. Старшина запорозьких козаків.
Розділ XXIV. Ради запорозьких козаків.
Розділ XXV. Становище отамана і влада, якою його наділяють курені.
Розділ XXVI. Прибутки отаманів.
Розділ XXVII. Канцелярія запорозьких козаків.
Розділ XXVIII. Кошовий, його помічники та їхні прибутки.
Розділ XXIX. Звичаї запорозьких козаків.
Розділ XXX. Релігія запорозьких та малоросійських козаків.
Розділ XXXI. Закони запорозьких козаків і злочини, до яких вони мають найбільшу відразу.
Том другий. КОРОТКИЙ ВИКЛАД ІСТОРІЇ КОЗАЦЬКИХ ГЕТЬМАНІВ І НАЙВИЗНАЧНІШИХ ПОДІЙ, ЩО СТАЛИСЯ В УКРАЇНІ
ТОМ ПЕРШИЙ
ІСТОРІЯ МАЛОРОСІЇ
Розділ перший
Загальні відомості про Україну, або Малоросію, та про її населення
Україна має дуже родючі грунти, так само як Росія та Поділля; землю обробляти тут неважко, а дає вона такий урожай усякого збіжжя, що люди не знають здебільшого, що з ним робити. Оскільки ж їхні річки зовсім не судноплавні, то вони не мають ніякої можливості вивозити його до інших країв.
У цій країні повно худоби, дичини, риби, меду, воску, а також дерева, яке вони пускають головно на побудову своїх осель. Бракує їм лише вина та солі. Вино до них іде з Угорщини, Трансильванії, Валахії, Молдавії та Франції. Але його також замінюють пиво, питний мед, горілка та ратафія з різноманітних плодів, до чого вони дуже охочі. Що ж до солі, то вони добувають її з копалень Велички біля Кракова або ж на Покутті, у польській провінції, розташованій між /20/ Трансильванією та Молдавією, де більшість криниць має солону воду. Після її випарювання залишаються приємні на смак грудочки солі, які, проте, не такі солоні, як сіль, видобута з землі.
Усі будинки в Україні зроблено з дерева. Міські мури роблять із землі, їх підтримує дерев’яна підпора, і все це нагадує греблю. Такі мури бояться вогню, але гарматному обстрілу вони протистоять краще, ніж кам’яні.
Малоросія простягається від 50 градуса широти до 53 градуса. Найбільша її довжина дорівнює 500 верстам 1, а широчінь — 400. За її межами аж до Чорного моря лежить пустельна рівнина, обмежена з одного боку Дунаєм, а з другого — Лиманом, або Меотідським болотом. Усю рівнину вкрито найрізноманітнішими травами. Тут ростуть на волі найбільш запашні квіти, що їх європейці вирощують у своїх садках 2, докладаючи великої праці. А трави тут такі високі, що в них легко може сховатися вершник зі своїм конем.
Дві причини змушують нас думати, що Вкраїна була відома римлянам. Це безліч срібних римських монет, які постійно викопують із тутешньої землі, і надгробок Овідія за шість днів подорожі від Бористена по пустельних рівнинах, що були, проте, колись заселені людьми. Цю думку певно підтверджують давні руїни, купи каміння й чимало гарних криниць. На могилі Овідія знаходимо таку епітафію:
Тут є могила співця, що божественний Август
Гнівно йому наказав з Риму назавше піти.
Марно нещасний бажав батьківську землю узріти;
Доля йому прирекла мати спочинок отут. /21/
Козаків, або хозарів, оскільки це є їхнє перше і найдавніше ім’я, знали вже у 948 р. нашої ери, як відзначає Костянтин Багрянородний у книзі під назвою «Про правління Імперією», у розділі X. Вони жили у Кабарді біля підніжжя Кавказьких гір, 1022 року їх розбив князь Мстислав. Ось що каже Нестор у Руському літописі: «Року 6530, чи 1022, Мстислав, князь Тьмутороканський, пішов на хозарів, або козаків. Князь козаків вийшов йому назустріч, і, оскільки сили обох військ були рівні, Редедя, хозарський князь, сказав Мстиславу: «Навіщо гинути безвинним воїнам, биймося удвох. Якщо ви мене вб’єте, то візьмете мій статок, мою дружину, дітей і мою країну. Якщо ж я вас уб’ю, то так само заберу все, що вам належить». Мстислав на те погодився. Тоді Редедя сказав Мстиславу: «Не биймося зброєю, а борімося, як це роблять селяни». Й вони схопили міцно одне одного. Боротьба тривала довго, і Мстислав уже почав був втрачати силу, й тоді він гукнув: «Пресвята Діво, допоможи мені! І якщо я переможу, то накажу збудувати церкву на славу імені твого». Після цієї молитви мужність повернулася до нього, й невдовзі він повалив свого супротивника. Не гаючись, вихопив він свого ножа й зарізав його. Після того він увійшов у країну переможеного, забрав його добро, жінку, дітей, наклав на козаків податок і повернувся до Тьмуторокані. Тільки-но він туди прибув, як наказав збудувати церкву в ім’я Пресвятої Діви. Вона й досі зберігає свій первісний вигляд».
Київ, головне місто України, був резиденцією великих князів руських, аж поки великий князь Андрій Юрійович Боголюбський не пере/22/ніс резиденцію до Володимира, не бажаючи постійно змагатися з половцями й іншими народами, що ринули на Русь із того боку. Київ помалу втратив свою велич, він був нарешті подоланий і цілком зруйнований Батиєм, що після славнозвісної битви на річці Калка з руськими князями розорив усю Русь, а князів зробив своїми васалами. Таким чином Київ і його околиці стали здобиччю татар. Козаки, що туди переселилися, скоро стали підданцями Вітовта Кейстутовича, великого князя Литовського, який, скориставшися з послаблення руських князів, захопив місто Київ і посадив у ньому як намісника чи губернатора Миндовга, князя Ольшанського. Місто Київ залишалося в такому становищі до 1340 р., коли помер князь Симеон Олелькович, що відновив церкви та печери, чи крипти, зруйновані Батиєм. Нарешті Казимир I, король Польщі, підніс Київське князівство до губернаторства.
Одноманітне й просте життя козаків не викликало ні в кого ні заздрості, ні ревнощів, але їхні героїчні дії розкрили на них очі всім сусідам, і насамперед полякам, які визнали заслуги козаків й використовували їх надзвичайно успішно як нездоланний бар’єр проти турків, росіян і татар. Щоб ліпше забезпечити собі їхню допомогу, поляки уклали з ними угоду, згідно з якою вони зобов’язалися платити козакам гроші на їх утримання, а також урочисто обіцяли ніколи їх не турбувати, не накидати їм жодних законів і не змінювати ані дрібнички в їхніх привілеях та установах. Бо козаки завжди вважали себе народом вільним і незалежним. Та, коли згодом полякам заманулося забрати їхні прерогативи, вони подалися під протекцію Росії. /23/
Мешканці України, які всі звалися козаками й пишалися цим ім’ям, воліють з тих пір, коли їх поділили на полки, а особливо від часу знищення запорозьких козаків, іменуватися малоросіянами, або мешканцями Малої Росії. Вони високі на зріст, кремезні, вправні, щедрі, не цікавляться збагаченням, ревниві до своєї волі й зовсім не придатні носити ярмо. Вони не знають утоми, вперті й хоробрі, але трохи схильні до пиятики. Вони вміють воювати, полювати звіра, ловити рибу й знають усі ремесла, потрібні у житті. Особливою їхньою рисою є здатність якомога краще приготувати селітру, що її так багато в їхній країні, звідки після постачання Великоросії вони вивозять її у великій кількості до інших європейських країв, головно до Данціга, куди голландці й люди з інших держав приїздять по неї.
Ця країна влітку повна комарів, і вони вам швидко згризуть обличчя, якщо ви не звикнете лягати спати в шатрі, схожому на солдатський. Це шатро вкривають бавовняним простирадлом, притискаючи по краях, що звисають на шість цалів від рівня матраса, щоб не лишилося жодного отвору.
Та ще більше надокучає їм сарана, яка, особливо в посушливі роки, затоплює цілу країну. Ці комахи, гнані східним чи південно-східним вітром з Татарії, Черкаси чи Менгрелії, країн, де вони постійно присутні, налітають хмарами завдовжки по п’ять чи шість льє, а завширшки по три чи чотири й так затьмарюють повітря, що найясніший день раптом стає похмурим. Скрізь, де б не сіли, вони протягом двох годин нищать усе, навіть зелені вруна. Ці комахи живуть лише шість місяців. Восени вони кла/24/дуть яйця, кожна — близько трьохсот, і якщо наступна весна буде, суха, то з них вийде саме стільки комах сарани. Вони гинуть під час злив, які є єдиним способом порятунку селян від цього лиха. Коли ж вітер змінюється на північний чи північно-східний, то він жене сарану до Чорного моря. Оскільки ці комахи не мають досить міцних крил, щоб літати, то вони набиваються у хати, засипають собою ліжка, столи, обліплюють м’ясиво так, що не можна нічого з’їсти, не проковтнувши сарани. Вночі вони падають на дороги й поля, вкриваючи їх шаром у чотири цалі, й, коли віз їде такою дорогою, над нею стоїть нестерпний сморід.
Козаків мучить своєрідна хвороба, що лікарі її звуть «пліка», а місцевою мовою вона зветься «пошесть». Ті, кого вона вразить, лишаються протягом року з нерухомими руками й ногами, наче паралітики, та ще їм дуже болять нерви. Коли мине рік, однієї ночі голова їм зрошується таким великим потом, що на ранок усе волосся склеюється докупи. Після цього хворий відчуває велику полегкість і за кілька днів одужує з паралічу, проте волосся залишається склеєне, і, коли його обстригти в цей час, волога, що виходить крізь пори на голові, падає на очі, й людина втрачає зір. Ця хвороба, поширена між коней так само, як між людей, вважається невиліковною, та завдяки зміні повітря при переїзді до інших країн було кілька випадків одужання. Ця недуга йде, на загальну думку, від жорсткості або якоїсь іншої прихованої властивості води. Цікаво, що вона передається через статеве єднання, як венерична хвороба, і що часом вона вражає новонароджених дітей. Та в міру свого зростання діти одужують і навіть здо/25/бувають таким чином довічне забезпечення проти цієї недуги.
Мова козаків є діалект польської мови, а ця остання є діалектом слов’янської. Вона дуже вишукана, переповнена зменшувальними формами, а способи висловлювання дуже витончені.
Розділ другий
Опис течїі Дніпра від річки Самари до міст Очакова та Кінбурна, приток цієї ріки зі згадками про визначні міста та місцевості, про фортеці, збудовані на берегах цих річок у давнину чи останнім часом, а також про місцевості, де козаки мають свої домівки.
Дніпро, відомий у давні часи під іменем Бористена, витікає з болота у Смоленській губернії. Він позначає у різних місцях межі Малоросії й Польщі і вливається кінець кінцем у Чорне море між містами Очаковом та Кінбурном.
З кримського боку:
1. Річка Самара витікає з пустельної місцевості і вливається у Дніпро. Біля цієї річки стоїть монастир грецького обряду. Росіяни побудували тут 1736 року, під час війни з турка/26/ми, чимало фортифікацій від згаданого монастиря аж до гирла цієї річки, а також редути на певній відстані один від одного.
Уздовж цієї річки мешкали кілька тисяч запорозьких козаків разом з їхнім проводирем.
2. Річка Татарка на віддалі однієї версти від річки Самари. Біля неї росіяни збудували у 1736 р. редут.
3. Річка Ворона за одну версту від Татарки. Біля цієї річки є редути та фортифікації, зведені росіянами того ж таки 1736 року.
4. Річка Волянка на віддалі однієї версти від Ворони. Того самого року росіяни збудували тут фортифікації та редути.
5. Річка Московка Суха за одну версту від Волянки.
6. Велика Московка за 20 верст від Московки Сухої. Біля цієї річки є фортифікація та редути, збудовані росіянами 1736 року.
Ці дві останні річки беруть початок у пустельній місцині, у водах Молошної, і довжина їх до вливання в Дніпро — 200 верст.
7. Річка Кінська починається у пустельних місцях біля витоків річки Берди; вона тече по пустелях до Дніпра 400 верст. Там вона розділяється на два рукави: один вливається у Дніпро на піщаному березі за 20 верст нижче від гирла річки Московки, другий тече біля Дніпра, не змішуючися з ним, аж до Кінбурна, і вливається через Лиман у Чорне море.
Саме там, де один з рукавів Кінської впадає у Дніпро, росіяни збудували фортифікації з редутами у 1736 р.
При цій річці Кінській, поблизу Дніпра, колись було місто, що звалося Самик, давня столиця татар, яка мала сімсот мечетей 1. /27/
8. Річка Джанчекрак віддалена від Кінської на 200 верст, вона тече пустельними місцями і на сотій версті своєї течії підходить до Дніпра на десять верст. Тут було колись місто з фортецею та багатьма мечетями, але назва його не збереглася до нашого часу.
9. Річка Карачекрак за 20 верст від Джанчекрака. Вона витікає з пустельних місць і має 100 верст довжини. При цій річці було колись місто, що звалося Нагайське. Його іменували також за назвою річки Карачекрак.
У 1736 р. росіяни збудували тут редут.
10. Річка Маячка, за 40 верст від річки Карачекрак, починається в степу й має 20 верст довжини. Колись тут було місто Маяк із мечеттю.
11. Річка Аталькова, на відстані 20 верст від Маячки, починається в степу. За 100 верст від витоків вона проходить повз місто з фортецею Плетений Ріг і ще за 18 верст вливається у Дніпро. Росіяни збудували тут 1736 року редут. Між цим містом і Дніпром розташоване містечко Пальчик, що належало колись татарам. Від цього міста до Кам’яного Затону налічують 19 верст. Кам’яний Затон побудували росіяни під час війни з турками у 1696 р., а в 1736 р. вони збудували тут редут.
12. Річка Білозерка. Ця річка проходить за десять верст від Кам’яного Затону. Вона бере початок у степу й вливається у Дніпро за 195 верст від своїх витоків.
Колись на цій річці стояло славнозвісне місто Білозерка, збудоване давнім народом, що мав назву «франки». Після того, як цей народ переселився до Німеччини, у Білозерці була правителька на ім’я Білозерська, яка перетворила Білозерку з околицями на щось подібне до сень/28/йорії, не надто великої, але досить значної. Коли ж у тій місцевості з’явився татарський хан Мамай, що прийшов воювати з Руссю, вона злякалася, втекла з міста й оселилася біля Дніпра, з очаківського боку. Ми ще матимемо нагоду поговорити про неї. Мамай зруйнував місто дощенту, як тільки його побачив. У 1736 р. росіяни збудували на цій річці фортифікації та редут.
13. Річка Мамайсурка. Хан Мамай збудував на її березі місто, давши йому своє наймення. Ця річка протікає за 10 верст від Білозерки, починається у степу, має 10 верст завдовжки і вливається у Дніпро.
14. Річка Рогачик за 20 верст від Мамайсурки, починається у степу й доходить до Дніпра через 150 верст.
15. Річка Чаплива, за 10 верст від останньої, починається у степу і вливається у Бористен за 11 верст після витоків.
16. Річка Лопатиха, віддалена від Чапливої на 30 верст, бере початок, як і ця остання, про яку ми щойно говорили, у степу й за 30 верст губиться у Дніпрі.
17. Річка Русинова Балка, на відстані 10 верст від Лопатихи, починається у степу, тече одинадцять верст і вливається у Дніпро.
18. Річка Каїр — Суха — Широка, за 30 верст від Русинової Балки, вливається у Дніпро за 20 верст від витоків.
19. Річка Каїр Мечетна, за 10 верст від згаданої, як і вона, починається у степу, тече 30 верст і впадає у Дніпро.
20. Річка Каїр Західна, за 10 верст від Каїр Мечетної, тече зі степу і вливається у Дніпро за 30 верст від свого джерела. /29/
21. Річка Каїр Крута, за 10 верст від Каїр Західної впадає у Дніпро за 20 верст від своїх степових витоків.
22. Річка Каїр Дуризька, за 10 верст від Каїр Крутої, вливається у Дніпро за 11 верст від свого джерела.
23. Річка Виливайло, за 8 верст від Каїр Дуризької, впадає у Дніпро за 20 верст від витоків.
За 18 верст від річки Виливайло, біля Кінської Води, колись стояло велике татарське місто, назва якого невідома. Його зруйнували самі татари через напад комахи, званої турками «мармук», а козаками — «тарантул». Їх там було дуже багато, що змусило татар піти з міста, оскільки укус цих комах майже завжди смертельний для людей.
За 5 верст від цього міста стояло інше, назви якого ми так само не знаємо. З тієї ж причини було залишено й це місто, за мурами якого досі стоїть кам’яна мечеть, цілком порожня. У місті й навколо нього є комахи, що спричинилися до цих спустошень, і російське військо, яке стояло тут табором у 1738 р., дуже від того потерпало. Вояки з радістю пішли з цієї місцевості. Від цього міста 4 версти до міста Шан-Гірей, що належало раніше туркам.
За версту від Шан-Гірея, перейшовши річку Кінську, можна дістатися до острова на Дніпрі, на якому стояло колись турецьке місто Аслан. На цьому ж острові росіяни спорудили редут 1738 року.
Навпроти Кизи-Кермена, на відстані 3 версти, стояло місто Тавань, що колись належало туркам. Але росіяни захопили його й побудували у 1739 р. редут, який назвали Таванський. /30/
Усі ці міста — Тавань, Кизи-Кермен, Аслан і Шан-Гірей — було здобуто 1696 року росіянами під командуванням генерала Шереметєва, який наказав їх зруйнувати.
Навпроти Таваня, з кримського боку, перейшовши річку Кінську та острів, про який ми недавно говорили, росіяни спорудили у 1736 р. фортифікації, давши їм назву Кизи-Кермен. Від цих фортифікацій треба лічити 70 верст до міста з фортецею Олешки, біля якого козаки-запорожці мали колись свою Січ.
Віддаль від Олешків до Лиману становить 28 верст, а від Лиману до солоного озера в степу — 30 верст. Росіяни у 1738 р. спорудили біля цього солоного озера редути. Звідси 20 верст до Кінбурна, розташованого на пісках між Лиманом, Очаковом і Чорним морем. Спочатку тут оселилися турки, 1696 року вони збудували кам’яний мур, але в 1736 р. російський генерал Леонтьєв захопив і зруйнував його. Проте того самого року турки відновили цей мур.
У 1737 р. росіяни знов здобули його й поставили тут свій гарнізон. 1738 року, коли росіяни зруйнували Очаків, вони розорили й Кінбурн. /31/
Розділ третій
Річки, укріплені міста та пороги, що існують на Дніпрі від гирла Самари до Очакова
З очаківського боку:
1. Якраз навпроти впадіння Самари, перетинаючи Дніпро, бачимо острів Кам’янський, на якому росіяни спорудили у 1737 р. фортифікації та редути.
Поблизу Кам’янського з очаківського боку стояло колись козацьке місто Кайдак, чи Кодак. Воно було споруджене 1637 року за наказом Владислава, сьомого короля Польщі, щоб певніше тримати козаків у покорі.
Росіяни у 1737 р. збудували на тому ж місці редут, названий Кодацьким.
I. Під самим Кодаком на Дніпрі стоїть перший поріг — Кодацький. Після нього у Дніпро вливається річка Сура, що має витоки в степу за 10 верст від Кодака. І біля самої цієї річки на Дніпрі:
II. Поріг Сухий.
III. Поріг, званий Ханський, за кілька верст від річки Сури.
IV. Поріг Дзвінець, за 10 верст від попереднього. /32/
V. Поріг Княжинець, за 6 верст від Дзвінця.
VI. Поріг Ненаситець, за 3 версти від Княжинця. Цей поріг найбільш небезпечний, військові кораблі не можуть його перейти, і їх доводиться перетягати по суходолу за допомогою спеціально для цього зроблених механізмів. Недалеко від цього порогу росіяни спорудили у 1737 р. редути й фортифікації.
VII. За 4 версти від Ненаситця є поріг Воронова Запора.
VIII. За 3 версти від Воронової Запори є поріг Верхній Вольний.
IX. Останній віддалений на 2 версти від порогу Будильського.
X. Поріг Лісний віддалений на 3 версти від Будильського.
XI. Від Лісного до порогу Тавольчаного 2 версти.
XII. А від останнього 4 версти до [Нижнього] Вольного. Біля цього порогу з очаківського боку росіяни спорудили 1737 року редути й фортифікації.
2. Річка Хортиця Суха за 5 верст від Малишевиці, що починається в степу і вливається у Дніпро за 20 верст від витоків.
Росіяни збудували за 2 версти від цієї річки фортифікації з редутами.
Між цими фортифікаціями й Малишевицею росіяни збудували кілька редутів на відстані один від одного, щоб мати прикриття для російської флотилії.
За версту від цих укріплень і нижче, на Дніпровому острові, росіяни збудували 1737 року невелику фортецю, названу Запорозька Підмога.
3. Річка Хортиця Велика вливається у Дніпро навпроти Запорозької Підмоги. Вона виті/33/кає зі степу й за 18 верст від свого джерела губиться у Дніпрі.
4. Річка Хортиця Нижня, за 10 верст від Хортиці Великої, як і вона, бере початок у степу, вливаючись у Дніпро через 18 верст. .
Навпроти цих трьох річок на Дніпрі є великий острів Хортиця, де запорозькі козаки мали раніше свою Січ.
1630 року, бувши під протекторатом Польщі, вони разом із поляками брали участь у війні проти Росії.
Під час цієї війни один козак на ім’я Сагайдачний збудував для захисту Січі на цьому острові невелику фортецю, яку він назвав Окоп. Як свідчать ті самі козаки, мешканці згаданого острова, фортеці у давнину тут не було, і збудувати її допоміг пісок, що його зносила течія і який нагромаджувався з бігом часу.
У 1738 росіяни збудували на цьому острові великі фортифікації та чимало редутів. Саме тут на тривалий час зупинялися російські війська та флотилія після очаківської експедиції.
5. Річка Біла, за 40 верст від Хортиці Нижньої, має джерело в степу і вливається у Дніпро через 2 версти.
6. Річка Червона за 30 верст від Білої. Витікає зі степу й за 20 верст вливається у Дніпро.
7. Річка Тарасівка, на відстані у 20 верст від Червоної, народжується у степу й тече до Дніпра, проходячи шлях у 10 верст.
На цій річці поблизу Дніпра стояло колись укріплене місто, збудоване у незапам’ятні часи франками.
8. Річка Грушівка, за 10 верст від попередньої, витікає зі степу і вливається у Дніпро за 10 верст. /34/
9. Річка Токмаківка, за 9 верст від Грушівки, має джерело в степу за 60 верст від Дніпра, в який вона впадає. Біля цієї річки була в минулому Січ запорозьких козаків. Досі можна побачити руїни давно розореної фортеці.
10. Річка Кам’янка, за 10 верст від Токмаківки, витікає зі степу, тече 19 верст і вливається у Дніпро.
11. Річка Кам’янка Червона за 10 верст від Кам’янки. Джерело має в степу, за 20 верст від Дніпра, в який вона вливається.
12. Річка Підпільна, на відстані 10 верст від Кам’янки Червоної, витікає зі степу і, як ця остання, впадає у Дніпро.
На цій річці стоїть місто з фортецею, що зветься Микитине. Там раніше була Січ запорозьких козаків. Біля нього росіяни збудували фортифікації під час війни з турками. У той час тут був табір запорозьких козаків під командуванням сина гетьмана Поповича.
13. Річка Чортомлик, на відстані у 25 верст від річки Підпільної, витікає зі степу і вливається в Дніпро за 30 верст. На цій річці була давня Січ.
У 1738 р. росіяни збудували тут редут. Між давньою і новою Січчю 7 верст віддалі, остання була ближча до річки Підпільної.
14. Річка Базавлук, відокремлена від Чортомлика 30 верстами, має джерело у степу й тече у Дніпро, впадаючи в нього за 150 верст від витоків.
15. Річка Базавлуцька Кам’янка, за 10 верст від Базавлука, починається в степу й тече 148 верст до Дніпра.
16. Річка Грушівка, за 9 верст від попередньої, так само починається в степу, має 20 верст довжини і впадає у Дніпро. /35/
17. Річка Тернівка Більша віддалена від Грушівки на 8 верст. Джерело має у степу й тече 30 верст до Дніпра, що в нього вона вливається.
18. Річка Тернівка Суха, за 4 версти від останньої, витікає, як і вона, зі степу, має 28 верст у довжину і впадає у Дніпро.
19. Річка Осокорівка, за 15 верст від попередньої, так само витікає зі степу, тече 51 версту і вливається у Дніпро.
20. Річка Золота, за 9 верст від попередньої, має витоки у степу, тече 21 версту і впадає у Дніпро.
21. Річка Дурна, за 11 верст від Золотої, має джерело у степу і вливається у Дніпро за 15 верст від витоків.
Ближче до Дніпра, за дві з половиною версти від цієї річки, росіяни збудували 1738 року редут, названий Миколаївським. За 7 з половиною верст від цього редута було раніше місто з фортецею, але назва його невідома й так само невідома, хто й чому його зруйнував.
22. Річка Наносоцька Суха, за 18 верст від Дурної, витікає зі степу і вливається у Дніпро за 5 верст від витоків.
23. Річка Наносоцька Мокра, за 9 верст від попередньої, як і вона, починається у степу і за 5 верст від джерела впадає у Дніпро.
24. Річка Мілова, за 19 верст від Наносоцької Мокрої, вливається у Дніпро за 10 верст від свого джерела.
На цій річці колись стояло місто Мілове.
25. Річка Кам’янка, за 9 верст від Мілової, йде від Малого Інгульця, проходить степом і має 100 верст у довжину. На цій річці запорозькі козаки мали свою Січ. /36/
Було також за 4 версти від Кам’янки давнє місто Пропасне. Між цим містом і фортецею Вишня Голова Космач було колись місто Космач за 20 верст від останнього.
26. Річка Дрімайлівка, за 6 верст від Космача, витікає зі степу. Вливається у Дніпро, маючи 20 верст завдовжки. Від цієї річки 10 верст до міста Кизи-Кермен, відбудованого росіянами у 1737 р. Від Кизи-Кермена до Дніпра — 8 верст.
У цій місцевості стояли два укріплених міста за 6 верст одне від одного, але невідомо, хто їх збудував і який народ їх зруйнував.
27. Річка Тягинка за 26 верст від одного з тих міст, вона бере початок у степу і впадає у Дніпро за 23 версти від свого джерела. При самому її гирлі стояло велике місто Тягник, а біля міста — трикутна фортеця з круглою вежею, оточеною з усіх боків водою. Ця фортеця, яку нібито спорудили давні франки, мала одну версту завдовжки й півверсти завширшки. Її кам’яні фундаменти збереглися до наших днів. 1738 року росіяни відновили її.
28. Річка Малий Інгулець за 15 верст від попередньої. Вона витікає зі степу, має у довжину 115 верст і вливається у Дніпро у тому місці, де знаходяться залишки міста, згадки про яке цілковито стерлися з людської пам’яті.
За 17 верст від цього міста росіяни збудували 1737 року, під час війни з турками, великі фортифікації, звані Олександерс-шанц, тобто форт Олександр,
29. Річка Білозерка, за 3 версти від Олександерс-шанца, витікає зі степу й через кілька верст після джерела вливається у Дніпро. На цій річці стояло місто Білозерка, де мешкала правителька, що мала таке саме ім’я. Це було в той /37/ час, коли франки, які збудували місто, залишили його при наближенні кримського хана Мамая. Ця правителька втекла й оселилася ближче до Дніпра, з очаківського боку. Між цим містом і Дніпром іде велика дорога, яку звуть королівською. Цим шляхом проходили польські королі, коли вирушали в походи на своїх ворогів. Відома ця дорога ще й тим, що на ній відбулася битва між поляками, турками й татарами.
Росіяни збудували біля самого шляху редут, якому дали ім’я святої Анни. Він стоїть на дніпровському острові за 5 верст від Білозерки.
Поблизу цього редуту, на березі Лиману, стояло місто Станіслав, зруйноване поляками.
30. Річка Буг, чи Бог, тече за тридцять верст від руїн Станіслава. Вона витікає з Польщі. На цій річці стояло велике місто Чичибей, за 200 верст від Лиману. Це місто, збудоване і зруйноване турками, мало багато мечетей.
У гирлі річки Буг стоїть укріплене місто Семенів Ріг. Ми говоритимемо про нього у шостому розділі, де йтиметься про давні часи запорозьких козаків, аж до епохи, коли вони звикли до осілого життя.
Серед найважливіших річок України є такі:
I. Дніпро, про який ми вже говорили.
II. Десна, що має джерело у Смоленській губернії, недалеко від витоків Дніпра. Вона вливається у цю ріку поблизу Києва.
III. Річка Прип’ять витікає зі Смоленської губернії, впадає у Польщі в Сож, а ця остання річка вливається у Дніпро.
Ці річки судноплавні аж до дванадцяти порогів біля міста Переволочна. Пороги дуже утруднюють навігацію до Чорного моря. /38/
IV. Річки Сейм,
V. Судость
VI. та Ільспоф вливаються у Десну.
VII. Псло,
VIII. Сула
IX. та Ворскла — у Дніпро.
Це річки важливі, вони були б судноплавні, якби греблі млинів, збудованих на них, не заважали рухові.
X. Стугна
XI. і Трубіж вливаються у Дніпро.
XII. Річка Остер впадає у Десну.
Ці три останні річки були у давні часи дуже важливі, береги їхні було добре залюднено. Ще й нині тут видно руїни великих будинків, що доводить наявність у минулому значного населення. Тепер їхні течії перетято великими болотами, що місцями доходять до 3 верст завширшки.
31. Місто Очаків стоїть при з’єднанні Лиману з Чорним морем. Це місто збудував народ, який козаки звуть половцями, оскільки вони полювали диких звірів і селилися на рівнинах. Цей народ, нащадок давніх кимврів і готів, чия мова становила суміш руських, польських та валаських слів, називав себе «узи» й так само іменував Дніпро. Тому турки на великій карті, накресленій року гіджри 1137, а нашої ери 1724, де подано Чорне море й навколишні землі, називають Дніпро Ози-Зуч, а пост біля малої фортеці Абложа — Орай Мурза, або форт князя народу «узи». Коли росіяни прийшли у ці місця, вони переробили ім’я генерала Ози Зуч на слово «Очаків», що позначено на турецьких картах як Кааль Ози, тобто фортеця Ози.
Половці, або узи, володіли у 1103 р. містами /39/ Слют за 4 дні подорожі від порогів Дніпра, Руков на Дону, Суборів та Азов.
Понад сто років тому в Очакові оселилися греки. Та, коли турки здобули Костантинополь, Очаків так само перейшов до їхніх рук і залишався під їхньою владою до 1737 р., коли росіяни взяли його штурмом. Того ж року велике турецьке військо оточило Очаків. Відчайдушна облога тривала два тижні, але залога під командою генерала Стоффеля так добре захищалася, що турки після численних вилазок змушені були відступити, а після нападу на їхній табір вони втекли вночі, кинувши майже все спорядження. Потім, у 1738 р., росіяни зруйнували Очаків й вивели звідти залогу через пошесть чуми та різних інших хвороб, таких лютих, що половину залоги спіткала смерть.
Розділ четвертий
Про межі володінь запорозьких і українських козаків
Коли українські козаки піддалися Росії, то насамперед їм було підтверджено привілеї володіння країною, яка їм належала. Ці привілеї, хоч вони й були послідовно підтверджені /40/ всіма царями й куплені ціною козацької крові, зазнали однак тієї самої долі, як і всі інші привілеї. Їх намагалися скасувати або щонайменше відібрати одну по одній від тих, хто з них користався. Це призвело до загального незадоволення у Малоросії.
За царювання імператриці Єлизавети, яка, завдяки своєму фаворитові фельдмаршалу Розумовському, була досить прихильна до козаків, але яка наприкінці свого царювання понад шістнадцять років не відвідувала асамблеї, не цікавилася ухвалами сенату, не підписувала жодних указів, було створено губернаторство Нова Сербія, до якої включили багато земель та лісів, що віддавна належали козакам. Було також організовано міліцію, або гусарське військо, для нагляду за поведінкою козаків.
Козаки добре розуміли, що такі установи зруйнують їхній лад. Вони безперервно скаржилися цариці. Та замість задовольнити скарги було вирішено заарештувати тих, кого їхні співвітчизники зобов’язали протестувати. Цих депутатів було ув’язнено у Санкт-Петербурзькій фортеці, де вони й загинули з горя. Таке жорстоке ставлення не роззброїло козаків. Вони вислали нову депутацію на захист своїх прав і для того, щоб показати протекторам, що без них, без їхніх рук, без хоробрості, з якою вони проливали свою кров, Великоросія ніколи не зберегла б величезні краї, що ними вона володіє.
Ці вимоги не мали успіху, вони лише озлобили уряд. Він не тільки позбавив козаків привілеїв, які вони мали до того часу. Посланці зрозуміли, що не повернуться додому живими.
Головним предметом суперечки був величезний ліс, що нині становить значну частину Нової /41/ Сербії і який зветься Чорний ліс. Козацькі сланці доводили, що з незапам’ятних часів козаки володіли цим лісом і що, згідно з найдавнішими грамотами запорозьких козаків, Чорний ліс належав їм. Вони доводили, що їхні найдавніші отамани й кошові, як, наприклад, Сірко, зі своїми Козаками порядкували у цьому лісі, маючи пасіки, що деревина, звана «кругляки», здавна належала їм і що, зрештою, ніхто й ніколи не ставив під сумнів їхні права на цей ліс. Вони доводили також, що запорозькі козаки мали у своєму володінні річку Інгул аж до її джерела, що вони вільно займалися там торгівлею, так само як і в іншій місцині, званій Балка Лозоватка, що вони завжди займалися риболовлею на Дніпрі й на всіх малих річках в очаківському степу від острова Хортиця до річки Бог. Запорозькі козаки додали до всіх цих резонів довгий список земель, на яких вони завжди займалися полюванням, а також не менш довгий список річок, де вони ловили рибу, — від джерела до гирла. Вони також додали, що коли кому-небудь був потрібен курган 1 для виготовлення селітри, він питався про це козаків, бо від них залежав дозвіл. І вони давали такий дозвіл, вимінюючи його на щорічну платню.
Але козацьких доводів навіть не слухали. А щоб покарати козаків за дерзновенність їхніх вимог, їм було відібрано всі їхні землі. У них забрали навіть Чорний ліс, щоб віддати його новим поселенцям Нової Сербії. /42/
Розділ п’ятий
Про поділ козаків України на полки
Мешканці Малоросії поділені на полки, яких налічуємо десять, а саме: 1. Стародубський, 2. Чернігівський, 3. Ніжинський, 4. Київський, 5. Переяславський, 6. Прилуцький, 7. Лубенський, 8. Гадяцький. 9. Миргородський, 10. Полтавський.
Подаємо опис кожного полкового міста.
I. Стародубський полк.
1. У Стародубському повіті знаходиться Стародуб — місто, в якому є суддя. Міщани користаються тут з магдебурзького права й живуть набагато краще, ніж в інших полках. Серед мешканців міста є люди вищого рангу, і між ними — полковник зі своєю старшиною, цивільні чиновники такого ж рівня, чимало шляхтичів. Стародуб лежить за 150 верст від Глухова.
Мглин так само користається магдебурзьким правом. Бідність його мешканців і погане географічне положення — оце й усе, що можна сказати про це місто. Воно має фортецю для захисту кордону.
Погар — давнє місто, відоме колись під іменем Радогощі, керується тим самим правом, що /43/ й два попередні. Воно є важливим торговельним центром, тут продають коноплі та олію з конопляного насіння.
Новгород-Сіверський, що стоїть над Десною, користається тим же правом. До 1523 р. місто було резиденцією князя, який ним правив. Від цього міста 64 версти до Глухова.
Почеп, у якому живуть дуже багаті купці, належить графові Кирилу Григоровичу Розумовському, генералові-фельдмаршалу й колишньому гетьману Малоросії.
II. Чернігівський полк.
У Чернігівському повіті знаходиться Чернігів — дуже давнє місто, колишня столиця руських чернігівських князів. Місто дуже добре розташоване на березі Десни, воно є нині резиденцією єпископа і має прекрасну школу. Міщани користаються магдебурзьким правом. Полковник разом з іншими начальниками та з канцелярією перебуває у місті, а комендант — у фортеці. За винятком кількох незначних містечок, як Березно, Сосниця та Мена, у цьому полку інших міст нема. Чернігів є на відстані 195 верст від Глухова.
III. Ніжинський полк.
У ніжинському повіті знаходиться місто Ніжин, що стоїть над річкою Остер. У місті є суддя, військовий та окружний суди. Мешканці користаються з магдебурзького права.
Майже вся торгівля у цьому місті знаходиться в руках греків, частина яких приїздить і виїздить, а інші мешкають тут постійно, але всі вони живуть за своїми законами. Сьогодні у Ніжині є чимало купців з Великоросії. /44/
Це місто розташоване на неплодючих грунтах, тут дуже не вистачає води. Ніжин зазнав багато шкоди від частих пожеж. Від нього 164 версти до Глухова.
Глухів — місто на річці Єсмань біля межі Білгородської губернії.
Від 1708 р. гетьман та інші воєначальники, що разом із ним керували країною, встановили тут свою резиденцію. Нині тут засідає Малоросійська колегія і мешкає старшина, або колишні генерали. Від цього міста 70 верст до Севська.
Батурин, місто на річці Сейм, належить графові Кирилу Григоровичу Розумовському.
Воно відоме як резиденція гетьманів від 1669-го до 1708 р. Цього останнього року воно було взяте штурмом і знищене. Це була кара за те, що всі його мешканці підтримували Мазепу.
Останній гетьман граф Розумовський наказав механікові Гіршбергеру збудувати на річці Сейм відомий водяний млин, але він згорів 1765 р.
Батурин стоїть за 83 версти від Глухова.
Кролевець — місто, розташоване за 39 верст від Глухова. У ньому відбуваються славнозвісні ярмарки.
У Кролевці є п’ять церков, багато ставків, але нема жодної річки. Борзна, Нова, Млини, Конотоп, Ямпіль та Вороніж — найкращі містечка, належні до цього полку.
IV. Київський полк.
У Київському повіті знаходиться Київ, що стоїть над Дніпром. Як свідчать давні письменники, місто було збудоване трьома князями — Києм, Щеком та Хоривом. Колись воно було у повному розквіті, тут мали свою резиденцію великі князі Русі, але внутрішні війни та безперерв/45/ні навали поляків і татар позбавили Київ його блиску. Проте й нині місто відзначається вигідним географічним положенням і є найкращим в усій Малоросії. Тут живе митрополит усієї Русі, а також генерал-губернатор. Тут є гарнізон, дві фортеці, комендант, славнозвісна академія — найдавніша й найкраща школа на всій Русі, багато монастирів. У нижньому місті, що зветься Подолом, є суддя. Апеляції на його ухвали подаються київському генерал-губернаторові. Козаки та селяни, що живуть навколо Києва, підсудні Малоросійській колегії. Відстань від Києва до Глухова — 302 версти.
Козелець та Остер, два міста на річці Остер, керуються магдебурзьким правом.
У першому з цих двох міст мешкає полковник та інша старшина Київського полку, у другому є рада провінції (земський суд) і рада для розмежування земель (суд підкоморський). У Козельці є міський суд, суддя та урядовий суд.
V. Переяславський полк.
У Переяславському повіті знаходиться Переяслав, місто, засноване в одинадцятому столітті на річці Трубіж.
Воно користається з магдебурзького права, має єпископа та семінарію. У ньому мешкає полковник і вся старшина його полку. Від нього 255 верст до Глухова.
VI. Прилуцький полк.
У Прилуцькому повіті знаходиться місто Прилуки, відоме лише завдяки тому, що в ньому мешкає військова старшина і перебуває цивільна влада провінції. Воно розташоване за 175 верст від Глухова. /46/
VII. Лубенський полк.
У Лубенському повіті знаходяться Лубни, розташовані на пагорбах над річкою Сулою.
Воно є місцем перебування штабу та керівництва полку. Тут є також монастир і добра військова аптека. Відстань звідси до Глухова — 227 верст.
Ромен, чи Ромни, над Сулою — місто велике й усім відоме завдяки своїм ярмаркам, особливо тому, що відбувається 20 липня. Його відстань від Глухова — 133 версти.
VIII. Гадяцький полк.
У Гадяцькому повіті знаходиться Гадяч — місто, розташоване на пагорбах над річкою Пслом.
Воно належить фельдмаршалові й колишньому гетьману Малоросії графові КирилуГригоровичу Розумовському.
Гадяч є місцем перебування полковника і суду цієї провінції. Його віддаль від Глухова дорівнює 157 верстам.
IX. Миргородський полк.
У Миргородському повіті знаходяться Сорочинці — містечко на Пслі, що належить одному шляхтичеві, за 212 верст від Глухова.
Містечко завдячує своїм існуванням об’єднанню різних невеликих земельних володінь, даних як винагорода хоробрим людям, які відзначилися на війні.
У цьому містечку, розташованому за 212 верст від Глухова, мешкають полковник і судді провінції.
Миргород — містечко, відоме лише через те, що воно дало ім’я полку. /47/
Городище — найкраще містечко на Дніпрі, важливе завдяки своїм ярмаркам.
X. Полтавський полк.
У Полтавському повіті знаходиться місто Полтава, розташоване на річці Ворсклі на просторому узвишші. Тут мешкає полковник і численна старшина.
Генерал-аншеф Української дивізії живе тут майже постійно.
Міщани Полтави керуються магдебурзьким правом. Місцеві мешканці ведуть велику торгівлю биками з Сілезією.
Це місто загальновідоме завдяки битві 1709 р. між Карлом XII і царем Петром І. Від нього до Глухова — 292 версти.
У місцях розташування усіх цих полків повітря є найчистіше і найздоровше. Найкращим доказом цього є те, що мешканці цієї країни хворіють лише тими хворобами своїх місцевостей, про які ми говорили раніше.
Хоча їхні найближчі сусіди, кримські татари й турки, дуже часто бувають спостигнуті чумою, ця напасть рідко переступає поріг Малоросії; а коли вже трапляється таке нещастя, то воно звичайно невдовзі зникає.
У полках, оточених безлюдними степами, недавно вимерло багато худоби. Часом ця епізоотія повторюється.
За винятком незначної частини Стародубського полку, мешканці усіх полків мають великі володіння і збирають прекрасні врожаї усіх видів збіжжя, так що дуже часто їм навіть буває важко знайти досить місця для зберігання зерна. /48/
У Переяславському, Прилуцькому, Полтавському, Гадяцькому, Лубенському та Миргородському полках лани такі широкі та просторі, що власники не можуть знайти достатньої кількості наймитів, щоб зібрати все. Тому вони лишають велику частину врожаю незібраного, щоб годувати худобу, якої в них дуже багато.
Мешканці Чернігівського, Ніжинського та Київського полків більш роботящі, ніж жителі степових місцевостей. Мешканці Стародуба перевищують усіх своїм запалом до роботи, вони працюють так само і навіть більше, як селяни Великоросії. Стародубські шляхтичі та селяни найбагатші з усіх. Стародубський полк і частина Чернігівського мають більше лісів, ніж потрібно їхнім мешканцям. Досить багато лісів є й у Ніжинському та Київському полках, але в інших полках у багатьох місцевостях лісів бракує. Більшість мешканців, будуючи хати, замінюють дерево глиною, якою вони обмазують свої домівки. А для опалення вони вживають солому, кизяки, сухе галуззя та листя тощо.
У цій країні дуже багато трав. А річки, озера та ставки переповнені рибою.
Більшість садів дає найрізноманітніші і найсмачніші плоди.
Один лише виноград важко знайти у Малоросії, та ще шовковиць майже ніде нема. Проте недавно їх почали садити у Києві та Полтаві, там же стали розводити виноградники, і вони добре ростуть, так що мешканці цих міст починають виготовляти вина і прясти шовки.
До звичайної продукції країни належать коноплі, льон, мачтове дерево, поташ, олія з конопляного сім’я та лляна олія, тютюн з американських сортів, посаджених в Україні, мед, /49/ віск, вовна всіх різновидів, сало, горілка, селітра, багато коней та взагалі худоби, насамперед биків, що становлять важливий предмет торгівлі з Санкт-Петербургом, і в першу чергу з Сілезією.
У Малоросії є безліч качок та гусей. Цікаво, що коли ви хочете тримати цих птахів, то їх треба замикати на початку зими, інакше вони відлетять і житимуть цілу зиму в степах біля джерел. Як тільки зима закінчиться, вони вертаються завжди у той самий двір, де їх годували, і жоден птах ніколи не залетить до чужого двору.
Крім цього, у різних місцевостях є мануфактури та фабрики для виготовлення поміж інших товарів сукна, шкіряні заводи та інші.
Розділ шостий
Про історію запорозьких та українських козаків аж до тих часів, коли вони звикли до осілого життя
Хоч від самих початків свого існування козаки були воїнами і саме такими їх пізнали сусідні народи, час, коли вони сформувалися в націю, визначити неможливо. Війна, яка стала колискою їхньої слави, не залишала їм часу на /50/ опис їхніх героїчних дій. Завжди при зброї, вони мало турбувалися про те, щоб передати нащадкам розповіді про свої подвиги. Життя їхнє було просте, вони існували завдяки відібраній у ворогів воєнній здобичі, дбали про збереження своєї свободи і аж ніяк не хотіли терпіти постійну владу над собою. Гетьман або кошовий та кілька помічників — оце й усі начальники, яких вони настановили.
Походження козаків, якщо можна їм вірити, сягає 800 року, а їхні перші військові збори відбулися 948 р.
Ось що вони нам розповідають про свою давню історію. Один чоловік на ймення Симеон прибув з Польщі у Лиман — місто у гирлі Бугу. Звідти він пішов на косу 1 — це слово означає вузьку смугу землі або взагалі піщану мілину. Та коса й досі зветься з цієї причини Семенів Ріг. Той Семен прийшов на цю смужку землі, щоб полювати на диких кіз, кабанів та на іншу звірину. По багатющих ловах протягом літа він повернувся, щоб перебути в себе решту року. Його товариші, дізнавшися про безліч дичини навколо коси, зібралися його супроводжувати. Їх була ціла сотня, і вони обрали його на свого голову, або отамана.
На протязі багатьох років вони мешкали у тому гирлі Бугу. Їхні сусіди, які називали їх хозарами, вважали їх відмінними стрільцями з сагайдаків.
Грецький імператор, який жив у Царгороді, воював з турками, котрих там звали сарацинами, і шукав скрізь солдатів, які б його підтримали. Він прочув про козаків-сагайдачників, які завжди влучали в ціль і мешкали неподалік від нього. /51/
Зрадівши цій новині, він відправив до них посланця з великими грошима. Той приїхав до козацького коша 2, де був їхній отаман, і сказав їм, що його послав імператор греків передати їм великі гроші, а щоб вони за те погодилися піти на Дунай битися з його ворогами. Отаман прийняв пропозицію, одержав гроші й на чолі усіх хозарів негайно вирушив у похід.
Насамперед він пішов до українських містечок Лисянки й Медведівки та інших, де його військо зросло до 2 000 душ, і згодом вийшов на Дунай.
Прийшовши на береги цієї ріки, він не раз перемагав турків, а потім уславився в одній битві, коли 4 забрав у них усіх коней та худобу, відрізав їм відступ на рівнину, зруйнував міста, які мали з усіх укріплень лише редути, а їхніх мешканців узяв у полон або віддав на вістря мечів.
Після такої великої перемоги над сарацинами грецький імператор запевнив хозарів у своїй прихильності й узяв їх під свій захист. Він дав їм ім’я козаків і письмові рекомендації польському королю, у яких, віддавши належну шану воїнам, просив короля узяти їх під захист за їхню хоробрість і поміняти ім’я хозарів на козаків.
Отаман зобов’язався сам передати ці листи польському королеві. Його зустріли в короля з великою пошаною й дуже хвалили за те, що він здобув на війні таку славу.
Коли отаман повернувся від короля, він отаборився в околицях Очакова, на Дніпрі, де збудував собі оселю, яка зветься улус. Від того часу кількість козаків збільшувалася день у день. Особливо великий приплив людей стався через приїзд багатьох польських шляхтичів, які, опинившись у злиднях через власні розпусту та /52/ марнотратство, воліли краще битися разом із козаками за здобич, аніж померти від голоду у своїх селах. Об’єднані сили цих людей зробили козаків жахом Сходу.
Розділ сьомий
Про обов’язки та посади запорозьких та малоросійських козаків
Про гетьмана
Керівник козаків завжди звався гетьманом. Цю назву запозичено в поляків, які так іменували своїх командувачів ще до того, як почали існувати козаки.
Спочатку влада гетьмана була дуже обмежена. Він не наважувався нічого почати, не порадившися зі старшиною й не здобувши схвалення усього козацького народу.
Маєтності гетьмана спочатку становило єдине Чигиринське староство. Згодом до нього додалося Гадяцьке староство, і нарешті його прибутки перевищили 100 000 карбованців.
Той, хто мріє про гетьманську булаву, має бути воїном, народитися в законному шлюбі і здобути прихильність усіх козаків і цілого народу, бо все військо завжди обирає гетьмана одноголосно. Він має резиденцію у місті Батурині. /53/
Про головну старшину.
Після гетьмана йде головна старшина, або старші керівники. Їх дев’ятеро від того часу, як Мала Росія підкорилася Великій.
Гетьман не може нічого зробити, не порадившися зі старшиною. Обирають їх на ціле життя, і гетьман не має права навіть їх карати. Про їхні провини гетьман зобов’язаний повідомляти царя Великоросії.
Про інші посади
Це не єдині посади, відомі в козаків. Є й чимало інших різних ступенів, крім тих, що вже не існують.
1. До цих останніх належить генеральний обозний. Так звався начальник артилерії Малоросії як під час походів, так і за мирного часу. Він засідав у колишньому генеральному суді, головою якого був гетьман. Для свого утримання він мав землі, на яких стояло чотириста
будинків.
2. Двоє генеральних суддів, які мали засідати у генеральному суді Малоросії, до якого скликали суддів з міст, містечок, сіл тощо. На землях, які їм давали для їхнього утримання, стояло триста будинків.
3. Підскарбій, або генеральний скарбник. Цю посаду було утворено 1729 року для нагляду за прибутками та витратами країни. Місце, де зосереджуються прибутки, зветься канцелярія генерального підскарбія. На його утримання давалися землі з трьомастами будинками.
4. Генеральний писар, або генеральний секретар, має подавати свої висновки щодо всіх справ як цивільних, так і воєнних, що підлягають розглядові генеральної канцелярії. /54/
5. Двоє генеральних осавул, або генеральних ад’ютантів. Їхній обов’язок — попереджати та викорінювати зловживання у війську у мирні та воєнні часи, а також провадити огляди війська.
6. Генеральний хорунжий є охоронцем великих прапорів, що їх дарує російський двір кожному гетьманові після його обрання.
7. Генеральний бунчужний є охоронцем військового знака, що зветься бунчук, або кінський хвіст 1. Його так само російський двір дарує кожному новообраному гетьманові. У воєнний час він має під своєю командою усіх своїх соратників, про яких ми говоритимемо трохи згодом.
Кожен із цих чотирьох останніх офіцерів має для свого утримання по двісті будинків. У мирний час вони перебувають на цивільній службі, особливо коли гетьман скликає суд.
Військові посади
1. Полковник. Він має повну владу над підпорядкованими йому солдатами. Він дбає про всі їхні потреби і приймає рішення про всі воєнні операції полку після наради зі старшими офіцерами. Він встановлює артилерію у містах, і для цього при ньому завжди знаходиться полковий обозний. Крім цього, він є головою провінційного суду свого полку.
2. Осавул, або ад’ютант полку. У кожному полку їх є двоє для підтримання порядку.
3. Двоє полкових хорунжих. Вони наглядають за бойовими прапорами. Коли козаків посилають на кордон, ними завжди командує хорунжий.
4. Сотник — командир сотні козаків. Кількість сотників непостійна у полках, так само як і /55/ кількість козаків. Його обов’язок: дбати про всіляке збільшення добробуту підпорядкованих йому ста козаків, які мешкають у селах. Йому допомагає найстарший з цієї сотні. Хорунжий ’охороняє полковий прапор.
6. Значкові товариші — це чотириста козаків, обраних звичайно в усіх полках. Вони зо.бов’язані одержувати й виконувати накази своїх полковників щодо будь-яких справ, військових чи інших.
Посади в артилерії
1. Ми вже говорили про генерального обозного, який командує артилерією Малоросії на полі бою і в мирний час. Він має під своєю командою всю артилерію, осавул, хорунжих та полкових обозних; кожен із них повинен наглядати за артилерією своєї частини. Вони дістають накази від генеральної канцелярії артилерії.
2. Бунчукові товариші. Їхні пости існують від часів, коли найважливіші посади залежали від козацьких виборів. Перші військові товариші, які брали участь у війні, підлягали наказам бунчужного генерала, через що й дістали назву бунчукових товаришів, або ад’ютантів бунчужного. Та після встановлення більшого порядку у військових посадах їх поставили одразу після полковника. У мирний час їх використовують для різноманітних доручень.
3. Військові товариші — це офіцери, які у воєнний і мирний час виконують накази, що приходять з петербурзького двору. Ці двоє офіцерів підлягають генерал-губернаторові й не одержують ніяких наказів з полковницької канцелярії. /56/
Колись було організовано у Малоросії піхоту й кавалерію на тих самих основах, що й інші регулярні війська того часу. У 1709 р. їх було скорочено до трьох піхотних рот, якими командували вищезазначені офіцери.
Звичайна кількість міліції, або війська, дорівнює двадцяти тисячам. Їх набирають по одному від кожної родини. Крім цього, армія складається з селян, які працюють поденно в козаків, допомагаючи їм і відбуваючи військову повинність у разі потреби. У мирний час їх використовують для внутрішніх потреб держави. Крім цього війська, є ще три роти, що дістають платню та добові раціони. Є також кілька регулярних солдатів, які звалися колись жолдаками, а нині фузілерами, що охороняють свою столицю Глухів. Не забуваймо й про прекрасні запорозькі частини. Назву їхню цілком виправдано, бо ці частини формуються з мешканців Січі на Дніпрі, які зовсім не мають родин і живуть з полювання та риболовлі, а ще з торгівлі з татарами. Їх поділено на тридцять вісім куренів, у яких налічують тридцять-сорок тисяч душ. Командує ними кошовий отаман. Останній з тих, хто займав цю посаду, одержав від імператриці Катерини II за свою службу в неї золоту медаль з її портретом, яку він носив на блакитній стрічці на своїх грудях.
Їхні судді, секретарі та осавули часто змінюються з волі народу, і кожна січ. має коло себе окрему залогу зі своїм командувачем. /57/
Розділ восьмий
Про колишній і нинішній уряд Малоросії
1. Генеральна канцелярія була колись під єдиною орудою гетьмана, і всі справи залагоджував генеральний секретар. За гетьманів Данила Апостола та графа Розумовського усі воєнні та цивільні справи належали до відома канцелярії, що складалася з трьох достойників Великої Росії і з трьох — Малої. З того часу, як у Глухові було створено колегію для малоросійських справ, вона стала займатися справами, які до того вирішувала канцелярія.
2. Генеральний суд є останньою інстанцією для апеляцій на вироки, винесені міськими, містечковими та сільськими суддями в усіх кримінальних справах і в більш-менш важливих справах цивільних. Генеральний суд бере до уваги інформацію, одержану від комісарів, висланих на місця подій. Колись цей суд складався з колишніх воєначальників. Згодом вони були замінені на вихідців з Великоросії. Потім щороку в кожному полку стали обирати одного генерального суддю. Нині члени цього суду призначаються санкт-петербурзьким сенатом. Іноді він призначає генеральними суддями деяких людей, що є родом з Малоросії. /58/
3. Канцелярія скарбниці Малоросії є під орудою генерального підскарбія. Вона наглядає за економією, прибутками й видатками країни.
4. Генеральна комісія для перевірки рахунків. Вона перевіряє всі реєстри прибутків та видатків національної каси. Їй підпорядковано комісії кожного полку для здійснення цих перевірок.
Міський, або городський суд
В усій Малоросії є десять однакових судів, за кількістю полків, де провадять кримінальні процеси. Полковник є тут на першому місці. На другому — полковий суддя у супроводі двох колишніх офіцерів.
Суд для селян, або земський суд
Є десять судів у Малоросії, які розв’язують суперечки між селянами. У кожному з них головує суддя з міщан та його помічник.
Суд, що зветься підкоморський. Підкоморій, або землемір, одержує скарги щодо розмежування землі, які йому надсилають міські суди та суди для міщан. На його рішення подаються апеляції до генерального суду. Відповідно до вимог, цей суд висилає комісарів на спірну землю, які перевіряють присуд землеміра і підтверджують або скасовують його. Підкоморій має допоміжних землемірів, яких він посилає на місце, якщо йдеться про не дуже важливі справи.
Мешканців Малоросії поділяють на такі класи:
1-й клас. Священики, або біле духівництво 1.
2-й клас. Шляхта, урядовці й ті, хто вже пішов у відставку.
3-й клас. Військові, або козаки.
4-й клас. Міщани, або мешканці міст різного стану. /59/
5-й клас. Посполиті, тобто селяни, або хлібороби, що їх звичайно звуть у цій країні «піддані» — кріпаки. Їх не можна продавати окремо, але, коли продають землю, до якої їх прикріплено, вони разом із цією землею переходять під владу нового власника.
Духівництво за законами країни та угодами, укладеними з гетьманами, має всі вигоди шляхти за винятком права купувати нерухоме майно; це було йому заборонено указом 22 серпня 1728 р. після відповідного подання гетьмана. Духівництво складається з митрополитів, єпископів, архімандритів у монастирях та ігуменів, або абатів, які одержують прибутки з земель, що належать їхнім монастирям. Протопопи, або старші священики, та священики з рештою тих, хто служить у церквах, мають утримання також від цих земель, що управляються так само, як володіння шляхти.
Ось як поділяється шляхта:
1. Кілька давніх шляхетських родин, які завжди мешкали у цій країні й одержали свої землі від руських великих князів до того, як тут встановилося польське панування. Таких родин небагато.
2. Кілька шляхетних польських родин, які мають атестати, що дозволяють їм володіти нерухомим майном. Ці атестати були їм дані під час польського панування й підтверджені польськими королями та великими князями литовськими. Якщо вони втратили під час війни свої титули, то права їхні не було порушено, що доводить, наприклад, безперервне користування прибутками від їхніх земель тощо.
3. Дворяни, що їх посилає час від часу Велика Росія у Малу. /60/
4. Ті, що їм було подароване шляхетство за їхні заслуги, хоча вони походять з козаків, і навіть за їхню службу у мирний час. Це було спеціально встановлено й визнано у Зборовському трактаті між королем та Річчю Посполитою і Хмельницьким.
5. Ті, хто за їхню службу або на підставі угод між Росією, з одного боку, і гетьманом та народами Малоросії, з другого, дістали від Великоросії землі і хто має документи, які підтверджують їхнє право власності.
6. Ті, хто за свою службу одержав землі від гетьмана, хоч вони й не мають відповідних документів. Російські великі князі взяли на себе зобов’язання підтвердити гетьманські дари, якщо до них звернуться. Термін давнини не було встановлено, і не може бути й мови про те, що в них можуть відібрати те, що вони дістали від гетьманів, чий дар заступає всі документи.
Уся ця шляхта користується найбільшою свободою в усьому, що стосується її земель та іншого нерухомого майна, і найбільшими прерогативами, наприклад, щодо купівлі землі, вступу на службу, вибору між посадами засідателя й радника у судах та використання продукції своїх володінь на власний розсуд.
Шляхтич може бути заарештований лише за образу величності та участь у заколоті, що має бути підтверджено переконливими свідченнями, які подаються негайно. Цей народ б’ється за свободу, не шкодуючи життя, він б’ється й за своє добро та привілеї. Це визнав Петро I у маніфесті, адресованому українцям 6 листопада 1708 р., у таких висловах:
«Нема іншої нації на землі, яка могла б похвалитися, що користується більшими корисними /61/ привілеями, утвердженими на свободі й властивими їй та її країні, аніж мешканці Малоросії під нашим милостивим скіпетром. Ми бажаємо, наказуємо та встановлюємо нинішнім маніфестом, щоб ніхто, під страхом накликати на себе нашу немилість, не замірявся вимагати від них більше однієї копійки з голови для нашого скарбу. У разі порушення закону ми обіцяємо їм нашу допомогу. Крім того, ми зобов’язуємося допомагати їм і підтримувати збройною силою проти будь-якої небезпеки на просторах Малоросії, а також захищати їхні християнські церкви, монастирі, міста та домівки проти будь-яких нападів невірних чи турків».
Малоросійському війську, яке звичайно зветься козаками, Польща, коли Малоросія була під її протекторатом, надала багато пільг та привілеїв, винагороджуючи за важливу та віддану службу. Коли Малоросія перейшла під протекторат Великоросії, усі привілеї козаків було збережено. Ці привілеї полягають у вільному користуванні їхнім майном, у вільних виборах їхніх гетьманів та інших керівників. Що ж до військової служби, то їм дозволено вільно вступати на неї без будь-яких перешкод, щоб допомагати Великоросії. Цих умов дотримувалися від часів царя Михайловича аж до смерті імператриці Єлизавети таким чином, що кожен цар, який правив у цьому проміжку часу, давав їм своє царське слово й підписував власною рукою обіцянку не порушувати цих умов.
Міщани одинадцяти міст, які ми згадували при поділі Малоросії на полки, живуть за магдебурзьким правом, яке є законом в усьому, що стосується купців, рибників, митців та робітників. Таким чином, шляхтичі й козаки, які мають пра/62/во риболовлі у містах, або ті, що мають там будинки, повинні коритися законам того міста.
Суди в цих містах складаються з охоронця, бургомістрів і радників, які знають усього потроху. Апеляції на їхні присуди подають до генерального суду.
Малоросійські селяни та хлібороби зберегли право, згідно з їхніми привілеями, переходити з одного місця на інше та з землі одного поміщика на землю іншого за невелику таксу, яку вони сплачують Великоросії і яка поповнює запаси, призначені на утримання регулярного війська у Малоросії. Що ж стосується податків на їхню власність, то тут нема нічого певного. За винятком міщан, про яких ми вже говорили, всі мешканці оподатковуються відповідно до привілеїв, наданих їм за часів, коли вони були під протекторатом Литви, згодом — польської корони й нарешті Великоросії, за законами Великого князівства Литовського, які звичайно звуть статутами, за наказами коронного сейму, відданими до 1654 р., коли вони стали під протекцію Великоросії, й нарешті за наказами царів Великоросії, відданими від 1655 р.
Торгівля мешканців Малоросії найбільше процвітала від часів давньоруських князів до нападів татар та поляків, перед занепадом Візантійської імперії і навіть після вигнання греків з Криму. Бо, коли вірити давнім руським літописам, можна було долати дніпрові пороги з найбільшими кораблями й досягати таким чином Чорного моря. Від тих часів різні небезпеки, а насамперед — пониження рівня води у Дніпрі, яке вже не дозволяє перепливати через пороги, — все це істотно заважає торгівлі. Тепер вони торгують продукцією своєї країни, /63/ транспортуючи її суходолом до Риги, у Данціг, до Сілезії, до Польщі, у Крим та до інших місцевостей.
Розділ дев’ятий
Деякі звичаї запорозьких козаків і козаків Малоросії
Запорозькі козаки носять як відмінний знак на маківці голови чуб, великий, наче жмуток пір’я. Решту голови вони голять. Вони надають такого значення цьому чубові, що коли один козак вирве його в іншого, то мусить заплатити йому п’ять карбованців.
Дівчата низького походження носять у Малоросії коси, з’єднані на голові, як у деяких місцевостях Німеччини. Але дівчата вищого стану перев’язують волосся стрічкою і лишають його вільно звисати ззаду, не вживаючи ні пудри, ні помади.
Коли малоросійська дівчина кохає хлопця, вона йде до його батьків і, заходячи до хати, каже їм: «Помагай Бог». Це вітання, яке завжди промовляють, прийшовши до кого-небудь. Потім вона сідає і звертається до свого коханого з такими словами: «Іване, Федоре, або якесь інше ім’я, одержане при хрещенні, доброта, напи/64/сана на твоєму обличчі, запевняє мене, що ти будеш добре керувати своєю жінкою й любити її, а твоя доброчесність дає мені надію, що ти будеш добрим господарем. Знаючи твої достоїнства, я вирішила прийти, щоб смиренно просити тебе узяти мене за жінку». Після цього вона так само звертається до батька та матері хлопця, настійно прохаючи їх погодитися на шлюб. Якщо їй відмовлять або відкладатимуть рішення, вона відповість, що не вийде з хати доти, доки не одружиться з предметом свого кохання. Часом батьки наполягають на своїй відмові, але, якщо дівчина досить уперта і має терпіння лишитися в них на кілька днів, а то й тижнів, вони не тільки будуть змушені погодитися на шлюб, а часто ще й переконуватимуть свого сина одружитися з нею. Зрештою, й парубок, побачивши наполегливість дівчини, звичайно буває зворушений і призвичаюється до думки про одруження. Таким чином українські селянки добиваються бажаного, якщо виявлять хоч трохи твердості. Вони зовсім не бояться, що їх виженуть з хати їхнього коханого. Батьки не наважаться на це, бо вони переконані, що накличуть на себе гнів Божий та всілякі нещастя. До того ж це означало б завдати тяжкої образи родині дівчини.
У цих людей досі існує своєрідний шлюбний звичай. Коли настає час вести молоду до шлюбного ліжка, її родички затримують дівчину і перед тим, як покласти у ліжко, дбайливо її оглядають, щоб не допустити ніякого обману у таїнстві, яке має відбутися. Як тільки молоді вляжуться, усі гості танцюючи заходять до їхньої кімнати. Якщо молода зітхає, танці вибухають з новою силою і батьки виявляють своє задово/65/лення. Коли ж молода мовчить, танці припиняються і всіх огортає смуток. Після цього присутнім показують шлюбну сорочку, що має свідчити про честь або безчестя дівчини. Якщо на ній є знаки дівоцтва, у вікні вивішують червоний прапорець, а друзі та сусіди вітають молоду і, якщо вона бідна, наділяють її подарунками. Та коли її погана поведінка або які-небудь вади в будові тіла не дозволили побачити бажані знаки, тоді вивішують прорване простирадло і кожен має право принижувати її докорами. Але насамперед ці дорікання висловлюють її матері.
Під час шлюбу батько молодої дає їй кілька стусанів, приказуючи: «Якщо надалі ти не будеш слухняна, то тепер уже твій чоловік тебе каратиме».
Іноді пан, що володіє селом, запрошує селян танцювати перед його будинком і сам разом зі своєю жінкою та дітьми танцює з ними разом. Слід сказати, що більшість сіл в Україні оточено густими лісами, де влітку ховаються селяни від татарських нападів. Хоча ці селяни є кріпаками, вони з незапам’ятних часів мають право викрасти під час танцю панночку, хай навіть і доньку їхнього пана, якщо вони зроблять це дуже спритно, бо інакше вони пропали. Отже, вони хапають свою здобич і ховаються з нею в гущавині сусіднього лісу. Якщо вони зможуть залишатися там невикритими протягом доби, то їм прощається викрадення й вони можуть одружитися з панночкою, якщо вона згодна.
Якщо ж їх знайдуть протягом двадцяти чотирьох годин, то їх карають смертю без будь-якого суду. /66/
Рано-вранці у Великодній понеділок парубки виходять юрбою на вулиці, хапають усіх дівчат, яких вони стрінуть, ведуть їх до криниці й виливають їм на голову п’ять або шість відер води. Грати в цю гру дозволяється лише до полудня. У вівторок дівчата можуть, помститися, але вони роблять це більш вправно. Кілька дівчат ховаються у хаті, й кожна з них тримає глек з водою. Маленьку дівчинку ставлять на варті, і вона попереджає дівчат, як тільки побачить хлопця, що йде повз хату. Одразу всі дівчата вискакують на вулицю, хапають того хлопця з шумом та гамом, дві або три найсильніші його тримають, набігають ще й сусідки, і чимало глеків з водою виливається бідоласі на голову.
Чоловіки мають у Великодній понеділок іншу розвагу. Вони збираються вранці юрбою і йдуть до свого пана, несучи йому курей та іншу птицю. Пан на знак вдячності частує їх оковитою. Він наказує вибити дно в барила, встановленого посеред двору, й запрошує селян стати довкола. Тоді він бере великого ополоника, наповнює його оковитою і п’є до найстарішого серед селян. Потім цей селянин п’є у свою чергу з ополоника, який переходить з рук у руки і з рота до рота. Згодом усе повторюється і так триває доти, доки барило не випорожниться. І, якщо це сталося ще перед вечором, пан повинен наказати викотити інше барило, з якого питимуть так само, як із першого, бо він зобов’язаний частувати своїх селян аж до заходу сонця. Після заходу дають знак закінчення -свята. Той, хто тримається на ногах, повертається до своєї хати, а інші лягають просто неба і сплять, доки самі не прокинуться. Часом їх сон триває понад добу. /67/
У Малоросії, якщо дівчина народить дитину, її прив’язують за волосся до церковних дверей, і кожен, хто заходить до церкви плює їй в обличчя і лає.
Якщо заміжню жінку спіймають на гарячому, її закопують у землю до шиї живою і так її залишають, щоб вона померла від голоду й спраги. Ця кара колись була поширена й у Великороса, але нині її вже там не застосовують.
Оскільки запорозькі козаки не допускають жінок у свої курені, вони йдуть у Польщу або на кордони Великоросії, щоб викрадати там дівчат.
Якщо один козак має таку злостивість, що вб’є другого з умисним наміром, то його кладуть на тіло вбитого і їх ховають в одній могилі. Цей звичай вже зник у Малоросії, але він зберігався в запорозьких козаків аж до кінця їх існування.
У Малоросії при кожній церкві, без винятку, є лікарня або лазарет, де люди, справді бідні й нездатні себе забезпечити, доглянуті коштом церкви, залежно від її прибутків.
Найперше, чого вчать молодь, це є повага й шана до людей похилого віку. Це доводить, що нинішній устрій походить від патріархального ладу.
Гостинність так поширена по всій Малоросії, що іноземець, подорожуючи по країні, ніколи не потребує робити витрати на ночівлю та харчування.
В запорозьких козаків курені завжди стоять відчинені. Будь-який мандрівник чи перехожий може туди зайти і з’їсти все, що він знайде їстівного, якщо навіть нікого нема вдома. Йому навіть ніхто не дорікне, як він усе з’їсть, але він /68/ не може нічого забрати з собою, якщо не хоче наразитися на суворе покарання, бо існує священний принцип недоторканності будь-якої речі, що знаходиться в курені.
З цього принципу, якого вони ретельно дотримуються, випливає обов’язок для того, хто знайде яку-небудь річ на Січі, прив’язати свою знахідку до високого стовпа й лишити її там протягом трьох днів, після того, якщо не з’явиться її власник, він може вважати її своєю. Та якщо він забере річ, не виставивши її на огляд, і не відкриється, тоді його самого прив’язують до високого стовпа посередині майдану й кладуть біля нього чимало київ. Кожен, хто проходить повз прив’язаного, повинен узяти кия і тричі вдарити винного. І якщо навіть перший удар стане смертельним, то ніхто не докорятиме, а всі негайно схвалять цю дію оплесками. Після трьох ударів потерпілого частують чаркою горілки, посудина з якою стоїть поблизу, приказуючи: «Пий, вражий сину!»
Від часу, коли запорозький козак залишає свій курінь, щоб ніколи до нього не повернутися, він втрачає свою назву козака-запорожця і дістає ім’я гайдамаки або розбійника з битого шляху.
Щоб убезпечити себе від вошей, запорозькі козаки варять дуже жирну рибу, що зветься осетрина. Коли жир вкриє воду у казані, козак занурює у нього нову сорочку й лишає її на певний час просочитися тим жиром. Потім він вдягає її і зніме лише тоді, коли вона стане зовсім ветха.
Запорозькі й українські козаки мали звичай насипати кургани, або пагорби, щоб ховати в них тих, хто чимось відзначився. І якщо хто-не/69/будь загинув у бою за батьківщину, то йому споруджують такий самий мавзолей, навіть коли його тіло не було знайдене. Ще й сьогодні можна побачити багато курганів у степах Очакова та Криму. Турки й татари зберегли цей звичай, а поляки його втратили.
Жодна нація не виявляє стільки поміркованості в незгодах, як мешканці Малоросії. Там обидва супротивники спокійно їдуть тим самим возом, п’ють, їдять і сплять разом, навіть коли треба проїхати 300 верст, щоб дістатися до судді. І коли вони нарешті до нього добираються, кожен представляє свої докази й розпочинає справу проти другого. Така поведінка є, безперечно, одним з найкращих свідчень того, як вони поважають закони, а також безсторонності та справедливості тих, хто забезпечує їх виконання.
У минулому у Малоросії зовсім не було лікарів. Їх заступали старі жінки, що так добре знали ботаніку та природу рослин, що лікували усі хвороби простими засобами й з величезним успіхом.
Коли козаки мають гарячку, то звичайним засобом проти неї служить половина заряду гарматного пороху, розведеного в горілці, що її вигнано з зерна. Проковтнувши цю суміш, вони лягають, засинають і прокидаються в доброму здоров’ї. Інші замінюють порох на попіл.
Коли їх поранено й нема кому подати їм допомогу, вони беруть жменю землі, розводять її своєю слиною і змащують рану.
За царя Олексія Михайловича існував закон, за яким вихрещений татарин одержував прерогативи російського князя, якщо він був шляхтичем у своїй країні. /70/
Вихрещені євреї у Малоросії користувалися правами місцевих шляхтичів. Але тепер якщо чоловік вихреститься з будь-якої релігії, то стає кріпаком і його ім’я записують до «подушного окладу» — книжки, яка містить імена всіх, хто платить подушний податок щороку.
Колись усі мешканці Малоросії користалися якнайбільшою свободою. Якщо комусь не подобалося життя на землі одного пана, він залишав її й переходив на землю іншого. Наказом імператриці Катерини II це було заборонено. Тепер, коли хто-небудь незадоволений своїм паном, він може поскаржитися на нього судді. На лихо для цього селянина, процес тягнеться без кінця або ж його нарешті відсилають до його пана, додавши до цього присуду кілька ударів києм.
Мешканці Малоросії у минулому не обкладалися податками. Царствуюча імператриця, щоб не дратувати їх подушним податком, наказала збирати щороку по карбованцю від кожної оселі. Нині ж, незважаючи на свої привілеї, вони зобов’язані платити подушне, як селяни Великоросії. Вони так зненавиділи цей податок, що тисячі козаків втекли до Польщі.
Ще на початку царювання Катерини II було заборонено купувати землю в Малоросії тим, хто не був записаний до реєстру, поданого Хмельницьким цареві Олексію Михайловичу. Але цариця, щоб зміцнити свою владу у Малоросії, скасувала цю заборону й дозволила великоруським поміщикам купувати землю у Малоросії, а поміщикам з Малоросії — у Великоросії.
Коли мешканці Малоросії б’ються, то завжди або навкулачки, або киями й ніколи не вживають холодної зброї. Завдяки цьому звичаю /71/ мало місце таке парі: приватні радники імператриці панове Теплов та Желягін були в неї, коли її повідомили про арешт ченця Олександро-Невського монастиря, який перерізав горло дівчині, що завагітніла від нього. Теплов сказав Желягіну: «Закладаюся, що цей чернець не малорос, а великорос». Парі було укладено, і Теплов його виграв. Тоді Желягін спитав його, як він міг здогадатися, що чернець походить з Великоросії. «А це тому, — відповів Теплов, — що мешканці Малоросії не злі люди, вони віддають перевагу хоробрості над хитрощами, тоді як мешканці Великоросії радше злі, ніж хоробрі». Під час походів козаки зміцнюють позиції своїми возами і відчувають себе у безпеці за цими пересувними укріпленнями, що їх вони звуть «табір». Вони абсолютно необхідні у пустинних степах, де завжди нишпорять татари, і тисяча козаків, захищених таким чином, може опиратися шести тисячам цих невірних, які ніколи не злазять з коней і яких може спинити рів або найменша загорожа. У будь-якій іншій країні було б важко війську йти походом між возами, але цей край такий рівний, як жоден інший. /72/
Розділ десятий
Населення Малоросії
У всьому, що стосується церковних справ, Малоросію поділено на три єпархії.
1. Київська:
1249 церков
1821 протопопів і звичайних священиків
170 дияконів
4568 дяків, півчих, паламарів та ін.
6559 інших духовних осіб
Народжень
Чоловіків 22719
Жінок 20948
Разом 43667
Смертей
Чоловіків 16274
Жінок 14496
30770
Шлюбів
13852
2. Чернігівська:
571 церква
Народжень
Чоловіків 9527
Жінок 8888
Разом 18415
Смертей
Чоловіків 7130
Жінок 6536
13666
Шлюбів
5546
3. Переяславська:
265 церков
Народжень
Чоловіків 6384
Жінок 5725
Разом 12109
Смертей
Чоловіків 3342
Жінок 3206
6548
Шлюбів
3544
У 1764 р. було зроблено перепис в усій Малоросії і встановлено таке:
Земель шляхетних козаків . . . 19750
Земель простих козаків . . . . 22469
Разом . . . . . . . . . . 42219
Будинків шляхетних козаків без землі 52835
Будинків простих козаків без землі 68934
Разом . . . . . . . . . . 121769
Шляхетних козаків . . 163889 чоловіків
Простих козаків . . 199998 чоловіків
Разом усіх . . . . 363887 чоловіків
Земель міщан, корони, шляхти та робітників . . . . 26078
Будинків міщан та ін. без землі . 175931
На землях та в будинках . . 585909 чоловіків
Земель розкольників 1 та селян з Великоросії . . . . . . . 212
Разом усіх земель . . . . . 118459
Будинків розкольників та селян з Великоросії . . . . . . . . 2128
Разом усіх будинків . . . . 299828
На землях та в будинках . 5432 чоловіки
Разом усіх чоловіків . . . . . 955228
Згідно з «окладом», або податком, що його збирали у 1773 р., у Малоросії було: осель козаків — 84065,
осель посполитих — 162840.
Кожна з цих осель платила щороку по карбованцю; а разом — 246905 карбованців.
1770 року збирали з коронних земель 12107 карбованців.
Податки, передані до рук різних судів, становили 3978 карбованців 25 копійок.
Пошта дала 918 карбованців.
Ці дві останні суми пішли на утримання пошти. /74/
Коронні прибутки належать до національної каси Малоросії.
Загальна кількість населення Малоросії — приблизно два мільйони.
Якщо Росії вдасться розчистити Дніпро і зробити його судноплавним, висадивши у повітря пороги, що заважають його течії (а цього можна сподіватися, зважаючи на зусилля десяти тисяч чоловік, які там зараз працюють), цей новий шлях дуже полегшить торгівлю Росії через Чорне море, а також дасть великі вигоди Польщі. Адже польські провінції Волинь, Поділля та інші повезуть морем своє збіжжя до інших європейських країн. Якщо, кажу я, Росія здійснить цей план, а саме на це виглядає, то населення України безперечно збільшиться удвічі, а то й утричі дуже скоро 2. Адже ніщо не збільшує з такою швидкістю населення країни, як постійна та певна торгівля.
Розділ одинадцятий
Риба, яка водиться у Малоросії
Осетер, судак 1, оселедець, червоний та білий лосось, білуга 2, короп, лин, щука, осетрина 3, вугор, окунь, стерлядь 4 і багато інших малих риб та раків. У Малоросії є також чимало верховодки. /75/
Той, хто хоче дізнатися більш докладно про риб, яких ми згадали, може звернутися до описів подорожей панів Гмеліна, Палласа та Лепешина.
Розділ дванадцятий
Тварини, що водяться на берегах Дніпра та на островах цієї ріки
Тут є олені, вовки, лиси, зайці, ведмеді, видри, дикі кози, дикі коти, кабани, дикі коні. Ведмеді та олені водяться також у дуже великій кількості у чорному лісі та степах Очакова.
Розділ тринадцятий
Птахи, що водяться поблизу Дніпра
Гуси, лебеді, качки, куріпки, дрохви, бекаси, журавлі, пелікани, лелеки, молоді куріпки, шпаки, голуби, орли, соколи, сови й багато інших видів дрібних пташок. /76/
Розділ чотирнадцятий
Плодові та інші дерева, які ростуть поблизу Дніпра
Тут є виноградники, яблуні, груші, сливи, кизил та терновник і барбарис. Крім цього, на дніпрових островах росте дикий чай, сальвія та багато інших цілющих трав. Зустрічаються тут також самшит і клен. А на берегах Дніпра ростуть тополі, в’язи, сосни, верби й багато інших дерев, які не можна використати ні для будування кораблів, ні для хатнього вжитку.
Розділ п’ятнадцятий
Яким чином запорозькі козаки стали сильніші за турків
Запорозькі козаки стали такі небезпечні для турків, що їхній султан Амурат часто повторював: «Якщо хтось інший замишлятиме щось про/77/ти турків або вирушить на війну з ними, то в обох таборах принаймні спатимуть спокійно, як раніш. Та коли на турків нападуть запорозькі козаки, турки одразу прокинуться й забудуть про всі свої плани». Тому імператор Осман і він сам завжди передбачали включення в угоди з Польщею статті надзвичайної важливості про заборону козакам плавати Дніпром і Понтом Евксинським.
Становлять інтерес певні подробиці проведення їхніх походів проти турків. По той бік порогів Бористена є чимало островів. Один із них знаходиться нижче річки Чортомлик, і його оточують понад десять тисяч острівців. Деякі з них вивищуються над річкою, інші вкриті водою та комишами так, що не можна розрізнити протоки між ними. Ці острівці служили козакам притулком. Вони звали їх «військова скарбниця» і переховували на них здобич, захоплену під час чорноморських походів. Доступи до цих острівців такі важкі та небезпечні, що багато турецьких галер загинуло під час переслідування козаків.
Ці острівці є також місцем збору козаків перед походом. Як тільки вони зберуться й виберуть генерала, який поведе їх у похід, вони починають будувати кораблі, що мають шістдесят футів завдовжки та десять або дванадцять завширшки. Ці кораблі не мають кілів, вони є просто човнами з тополі або верби, надбудованими та обшитими дошками, які з’єднуються між собою кілками. Козаки ставлять на них двоє коротких весел, щоб корабель швидко повертався на випадок втечі від ворога. З обох боків корабель обв’язують комишами, роблячи бинду завтовшки як барило, щоб захистити його від хвиль. /78/
Звичайно буває десять, дванадцять або п’ятнадцять весел з кожного борту корабля, швидкість якого переважає швидкість турецьких галер. Увесь їхній харч становлять сухарі, які вони тримають у бочці, барило кулешу та інше барило з галушками, які вони їдять з кулешем. Вони не беруть із собою ні горілки, ні інших міцних напоїв, бо хоч вони й звикли до пиятики, але під час походів залишаються зовсім тверезі.
Збирається звичайно п’ять-шість тисяч козаків, і на кожен корабель сідає п’ятдесят або шістдесят з п’ятьма чи шістьма фальконетниками. Кожен із них озброєний двома аркебузами і має достатню кількість куль та пороху. Їхній генерал чи адмірал вивішує на своїй щоглі прапорець, щоб відрізнити свій корабель від інших. Кораблі пливуть так щільно, що їхні весла торкають одне одного. Готові до походу, вони чекають при виході з лиману, щоб вийти з Бористена.
Щоб уявити собі відвагу запорожців і небезпеку, якій вони кидали виклик, треба мати на увазі, що турки володіли славетними містами Кизи-Керменом на березі Дніпра та Тавангородом навпроти нього на острові на тій же ріці. На тому ж острові вони мали ще одне місто — Аслан, від якого було натягнуто через Дніпро залізні ланцюги аж до Кизи-Кермена та Тавангорода, щоб не дати ворогові вийти з Дніпра вночі. Такий самий ланцюг було натягнуто через Кінську аж до кордону Криму. Посередині цих річок було залишено місця для проходу, і гармати згаданих міст було наведено на ці проходи так, що той, хто спробував би пройти, зустрів би вогонь усієї артилерії. Однак запорозькі козаки проходили там, вдаючися до воєнної хит/79/рості. Перш ніж підійти до міст, про які ми говорили, вони зрубали велике дерево, лишаючи на ньому всі гілки, і штовхали його перед собою по ріці вночі. Наблизившися до міст, вони заходили у річку Космачу, що тече поблизу Кизи-Кермена з боку Очакова, а дерево пускали плисти на ланцюги. Як тільки воно торкалося ланцюгів, вони починали хитатися, турки здіймали тривогу й стріляли з гармати. Та після того, як вилітало ядро, і перед тим, як турки встигали знов зарядити гармату, козаки проскакували небезпечне місце. І, хоча турки обстрілювали їх з мушкетів, спинити їх вони не могли.
Поява козаків наводила жах на всіх, і жах цей швидко поширювався аж до Константинополя. Звідти розсилалися листи на береги Анатолії, Румелії та Болгарії, щоб кожен був пильний та обачний. Але ці листи приходили звичайно пізніше від козаків, які виявляли таку спритність і так розраховували свій час, що за сорок годин були вже в Анатолії, де вони грабували й розоряли цілі міста, як Трапезунд чи Синоп. Іноді вони навіть мали сміливість підійти на два льє до Константинополя й захопити полонених на очах у цього міста.
Козаки могли добре бачити здалеку турецькі кораблі, але їх самих турки не могли виявити, бо козацькі кораблі підіймалися лише на два з половиною фути над водою. Отже, козаки наближалися до них на одне льє, а тоді раптом починали швидко гребти й за якусь мить оточували корабель. Атакований з усіх боків безліччю козацьких човнів, цей корабель неспроможний був захищатися. Козаки захоплювали його, забирали гроші, гармати й усе, що можна було зняти, а корабель пускали на дно. /80/
Дуже часто козаки також проходили й іншими шляхами, про які ми говорили, а ще й між Очаковом та Кінбурном, використовуючи сприятливий вітер, а турки про те й не здогадувалися.
Одного разу вони дійшли до трясовини, перетягли свої човни по суходолу до першого корабля, яким вони спустилися до моря, і пройшли між Кінбурном та Очаковом непоміченими. А якщо навіть їх помітили, то не здогадувалися про їхні наміри. Добравшися до моря, вони затопили човни, зійшли на землю, захопили турецьких та татарських коней та худобу і переправили на них здобич на Січ. Іноді вони розділялися на дві ватаги, одна з них рушала водою, а друга — суходолом, і згодом вони зустрічалися, щоб разом грабувати й розоряти край.
Та часто повторювані хитрощі вже не обманювали турків. Вони, у свою чергу, випереджали козаків та захоплювали багатьох із них у полон та неволю. Козаки, побачивши недостатність їхніх застарілих маневрів, стали вигадувати нові способи безкарних грабунків. Вони споряджали невеличкі човни, щоб легше дістатися ними до міст, які тут не раз було згадано, і, щоб уникнути нападу, пливли мілководдям та іншими небезпечними місцями. Коли ж вони добиралися до місць, де колись потопили свої великі кораблі, то підіймали їх з глибини за допомогою механізмів, що їх привозили з собою. Потім вони займалися піратством на цих кораблях з невеликим ризиком для себе.
Турки намагалися всіма засобами віддячувати за удари, яких їм завдавали козаки, але вдавалося їм це дуже рідко, і вони дорого платили своїм ворогам за їхні небезпечні й обтяжливі подорожі. /81/
Козаки, завдяки своїм численним плаванням по Чорному морю, так добре його пізнали, що почувалися на ньому більш певно вночі, аніж турки серед білого дня. Вони доходили аж до гирла Дунаю, де колись стояло славнозвісне місто Варна, що належало туркам. Захопивши це місто, вони перерізали його залогу і зруйнували Варну дотла. Нарешті вони насмілилися рушити на Царгород, сіючи навколо жах та спустошення, грабуючи міста, містечка та села. Це багато разів повторювалось в одинадцятому та дванадцятому століттях. Чи не греків грабували вони тоді? Адже в одинадцятому й дванадцятому століттях ще нічого не знали про турків. У Костянтина Порфирородного можна знайти опис тих подій. Одне слово, від часу поселення козаків на своїй землі турки не мали більш небезпечних ворогів, а Польща, як і Росія, — більш міцної та непоборної перешкоди нападам турків і татар. Але й самі козаки були підбадьорені та заохочені своєю перевагою та трофеями, забраними у ворогів. Справді, всі їхні гармати та інша вогнепальна зброя були свого часу відібрані в турків. Вони стали грозою цих останніх не тільки завдяки перемогам, здобутим у звичайних боях, але й через їхню перевагу в облогах. Адже вони змушували турків багато разів ганебно тікати з атакованих ними позицій, а найбільше докучала туркам козацька манера поволі й помалу їх послаблювати та розоряти грабунками й несподіваними наскоками.
Можна сказати, що, якби Польща, а потім Росія дозволили козакам спокійно користуватися їхніми привілеями, ці дві держави завжди мали б захист від турків. Але заздрощі та підозри зіпсували все. Нещасних козаків довели до того, /82/ що вони — для того, щоб вижити, — змушені були битися з поляками й шукати союзу зі своїми давніми ворогами для вторгнення в Польщу. Польська корона завжди розглядала козаків як своїх підданих, тоді як вони вважали себе лише її союзниками. Адже вони ніколи не хотіли мати над собою проводиря чужого походження, якого призначав би польський король, і єдиним знаком їх залежності від польської корони була присяга нового гетьмана на вірність королю. Польське королівство їх втратило. Росія скористалася з їхнього невдоволення, щоб притягти їх до себе і згодом, у свою чергу, розчарувати. Кінець кінцем вона, йдучи проти власних інтересів, зруйнувала Запорозьку Січ, заборонивши навіть згадувати про неї, а мізерну решту козаків розпорошила по своїх землях.
Розділ шістнадцятий
Історія незгод між козаками, королем та Річчю Посполитою
[1580] Коли Стефана Баторія було обрано королем Польщі, він став також, зважаючи на згасання родів київських, чернігівських та сіверських князів, господарем України аж до Глухова. /83/
Невдовзі він зрозумів, що козаки можуть йому стати у пригоді, якщо їм доручити охорону кордонів з Росією та Поділлям, які наражалися на безперервні татарські напади. Король вирішив утворити з цього ополчення регулярне військо, набрав з усієї Малоросії десять тисяч козаків, спорядив їх належним чином, наказав їм бути завжди готовими до походу проти ворога, завжди лишатися при зброї і вивчати прийоми військового мистецтва. Потім він дав їм місто Трахтемирів, збудувавши там необхідні споруди на березі Дніпра навпроти Переяслава.
Він до того ж створив посаду гетьмана, бажаючи, щоб козаки самі обирали того, кого вони визнають гідним її.
Гетьман обрав собі резиденцію біля Чигирина на Дніпрі. Король надав йому право призначати підлеглих офіцерів, яких він потребував мати під своєю орудою. Потім він надав усьому війську ще більші пільги, ніж ті, які козаки мали доти. Після впорядкування цих десяти тисяч піхотинців король набрав ще дві тисячі вершників і призначив на їхнє утримання чверть усіх . прибутків від земель згаданих князівств. Звідси походить їх назва «квартані», спотворена на «кварцяні». А назва «запорожці» означає людей, які йдуть за пороги Дніпра.
Скоро стала відчутна користь від влаштування цього війська для захисту кордонів. Увесь край за межами міст Брацлава, Бара та Києва, що до . того був безлюдний, дуже швидко заселився людьми: тут почали будувати міста й фортеці, і багато людей з суміжних місцевостей перейшли сюди.
Козаки жили зі своїми гетьманами у цілковитій згоді, і насамперед у воєнний час вони були /84/завжди готові виконувати їхні накази. Українські козаки почали день при дні все далі розселятися по берегах Дніпра. Те саме робили й запорозькі козаки, які жили нижче за течією ріки. Їхня кількість істотно збільшилася, вони перейшли дніпрові пороги вже 160 років тому й розділили своє військо на багато куренів, які існували аж до скасування цього війська. У кожному "курені голова, або старший, керував, як батько, справами усієї громади. В угодах, наказах та інших офіційних документах вони іменувалися «хоробрі полки Козацького Запорозького Війська з пониззя Дніпра».
Козаки поводили себе розумно і зробили Польщі незрівнянно більше послуг, ніж могли б зробити, живучи розпорошено та блукаючи по країні. Злагода, що панувала між ними, дозволила їм протистояти татарам і подавати велику допомогу Речі Посполитій. Їхні успіхи, служба, подвиги, багатства, які вони здобували на війні, дратували найвищу владу цієї республіки, яка робила все що могла, аби відібрати в них привілеї, надані їм за їхню хоробрість.
Здавна козаки помічали, як глухими наговорами сіяли між них розбрат. Але цей багатоголовий колос мав одну душу й лишався непохитним. Та охолодження й взаємне невдоволення між Польщею й цими людьми, які не знали іншого ремесла, крім воєнного, і єдиним принципом яких був захист своєї свободи навіть ціною життя, вели до розриву. Свідомі своєї сили, передчуваючи, що проти них плетуть інтриги, розуміючи, як вони потрібні Польщі, й пригадуючи всю свою службу цій країні, козаки стали серйозно замислюватися над тим, як скинути нестерпне ярмо імперії, яка погрожувала віді/85/брати їхні привілеї і свободу, таку дорогоцінну для них, що вони готові були наразитися на всі небезпеки, щоб тільки її зберегти.
[1587] У 1587 р. вибухнуло перше їхнє повстання під проводом гетьмана Івана Підкови, який, однак, заплатив життям за любов до свободи: узявши в полон, йому відтяли голову. Та ця перша біда не відстрашила козаків.
Трохи пізніше польський король Сигизмунд III заборонив їм продовжувати піратство на Чорному морі, бо великий султан без кінця скаржився йому на козаків. Вони підкорилися, але, щоб відшкодувати собі втрати й не сидіти склавши руки, на чолі з гетьманом Наливайком кинулися на Росію та Литву. При першій чутці про цей похід король дав їм чіткий наказ скласти зброю й повернутися додому. Зненавидівши польське ярмо і звикши до діяльного життя, вони тісно, як ніколи, згуртувалися навколо свого гетьмана, щоб гідно зустріти польську армію, яка наступала на них під командуванням генерала Жолкевського. Вони чекали на цю армію зі своєю звичайною безстрашністю поблизу міста Біла Церква й почали з нею бій. Перевага вже була на їхньому боці, і поляки почали відступати, коли Жолкевський, що добре знав не тільки воєнне мистецтво, а й цей край, відтіснив їх на невигідні позиції та примусив видати йому гетьмана Наливайка, якого спіткала доля його попередника. Але й це друге нещастя засмутило козаків не більше, ніж перше.
[1637] У 1637 р. козаки знов повстали. Головною причиною заколоту було те, що Польща, намагаючися потихеньку привести козаків до покори, роздавала багатьом польським панам велику кількість земель, які завжди належали козакам, /86/ що служили на кордоні України. Ці польські пани топтали ногами козацькі привілеї, збільшуючи прибутки з цих земель та примушуючи своїх нових васалів до такої самої панщини, як в інших польських провінціях. Крім того, вони переконали короля Владислава і Річ Посполиту, що потрібно покарати козаків за їхню зухвалість, і він вирішив збудувати на березі Дніпра, біля першого порогу з очаківського боку, фортецю під назвою «Койдак», або «Кудак», яка мала бути дуже вдало розташована, щоб стримувати козаків.
Коронний генерал Конецпольський послав полковника Маріона, француза з походження, з двома сотнями солдатів, щоб якомога швидше закінчити будівництво фортеці. Козаки ж, здогадавшися, чому саме поляки так поспішають, зібралися, вбили перш за все гетьмана, який тримав руку йоляків, обрали на його місце малодосвідченого Павлюка й вирушили проти ворога. Під Корсунем вони зустріли генерала Потоцького, почали з ним бій, але зазнали поразки. Втікачі кинулися до міста Боровиці, але Потоцький переслідував їх і змусив видати йому гетьмана Павлюка з чотирма їхніми головними офіцерами. Усіх їх було скарано на горло у Варшаві, незважаючи на обіцянку зберегти їм життя. Було сказано, що держава не зобов’язана дотримуватися слова, даного козакам, так само як поважати їхні привілеї. І справді, втративши гетьмана й офіцерів, вони втратили також привілеї, і Річ Посполита забрала в них Трахтемирів — місто, дане їм назавжди мудрим Баторієм, якому держава завдячує прекрасним упорядкуванням багатьох справ. Коли це місто забрали в козаків, заборонили також /87/ їхнє ополчення. Але всі ці невдачі аж ніяк не зменшили їхньої хоробрості, і, хоча Польща поставила над ними свого гетьмана, вони ще більше розпалилися жаданням помсти. Козаки стали нападати на кордони королівства, руйнуючи будинки й забираючи коней та худобу.
Потерпілі поляки писали до гетьмана, переконуючи його стримувати козаків та перешкоджати їм робити наскоки та грабунки. Барабаш — таке ім’я мав той гетьман — їм відповідав: «Прийдіть сюди самі й пометіться, а я вам обіцяю допомогу в усьому, що від мене залежатиме». Поляки, заохочені цим запрошенням, стали з ним листуватися і затіяли з тим гетьманом жахливу змову, щоб перебити всіх запорозьких козаків.
Цей гетьман мав за генерального писаря Богдана Хмельницького 2, колишнього сотника і представника козаків перед королем і Річчю Посполитою. Він, дізнавшися про все це, запросив гетьмана на обід, напоїв його й заволодів усіма листами. Маючи ці важливі докази, Хмельницький звернувся до запорозьких козаків і показав їм, що поляки намірилися у згоді з їхнім гетьманом знищити їх. При цій звістці піднялися усі козаки, зібрали всі свої сили та об’єдналися зі степовими татарами, якими командував Тугай-бей, управитель Перекопу.
[1648] У 1648 р. вони зустрілися з польською армією, до якої приєдналися ті козаки, які стали на бік Барабаша проти своєї батьківщини. Польська армія під командуванням Миколи Потоцького, каштеляна краківського і маршалка коронного війська, стояла над маленькою річкою Шеською, яка тече з Польщі і вливається у Малий Інгулець. Тут і сталася битва. Запорозькі козаки за допомогою татар розгромили поляків так, /88/ що вони втратили увесь свій обоз, і лише десята частина їхньої армії ледве врятувалася від смерті. Генералів Потоцького і Шлемберга було поранено, причому першого так тяжко, що він помер при відступі. Третій польський генерал, Сапега, попав у полон. Запорозькі козаки захопили на полі бою стільки золота й срібла, що навіть не доторкнулися до одягу та речей убитих.
Після такої жорстокої поразки військо гетьмана Барабаша покинуло поляків, приєдналося до запорозьких козаків, і Богдана Хмельницького було одностайно обрано на гетьмана.
Новий гетьман написав дуже люб’язні листи до короля та Речі Посполитої, в яких пропонував різні способи владнати справи. Йому відповів Адам Кисіль, воєвода брацлавський. Але Хмельницький добре зрозумів з його відповіді, що Польща не має наміру по щирості покінчити з розбратом. Тоді він послав Кривоноса з козацьким військом розорити Росію та Поділля, і війна тривала зі змінним успіхом. Поляки, яким дуже докучала війна, що руйнувала їхні провінції, шукали будь-яких засобів порятунку. Нарешті вони зрозуміли, що найкращим способом для виходу з тяжкого становища є розрив союзу татар з козаками. Маючи це на увазі, вони написали до хана й нагадали йому всі вияви доброзичливості до нього з боку королів та Речі Посполитої, в яких він міг пересвідчитися багато разів. Поляки запевняли його, що зобов’яжуться продовжувати з ним добрі стосунки, якщо він укладе мир з королем та державою й покине козаків. Хан дуже ввічливо відповів, що погоджується на пропозицію відновити давній /89/ союз з королем та Річчю Посполитою і припинити війну, якщо Польща урочисто пообіцяє повернути козакам привілеї, відібрані в них силоміць, і ніколи на них не зазіхати. Він додав до цього, що коли його величність та держава вирішили віддати козакам належне, то він сам спробує переконати козаків повернутися до своїх зобов’язань. У такому разі королеві й державі слід буде направити у визначене ними місце коронного канцлера, щоб працювати разом із візиром 3 хана, якого той також направить тудиі над поновленням союзу та встановленням порядку.
До цієї відповіді хана було додано листа Хмельницького, в якому той запевняв його величність і Річ Посполиту у своїй вірності та бажанні служити їм у майбутньому, якщо козакам буде повернуто привілеї, за які вони заплатили своєю кров’ю.
Усе це було викладено у найзворушливіших висловах. Прочитавши ці листи, король вирішив провести нараду і вибрав для неї Зборів. Хана представляв на ній візир Сіферкай Сулейман-ага, а короля та Річ Посполиту — великий канцлер Польщі Оссолінський.
Насамперед візир став вимагати сплати утримання, яке Польща звичайно давала ханові за його послуги і яке відмовився платити покійний король Владислав. По-друге, він вимагав, щоб Польща задовольнила вимоги козаків, повернувши привілеї, що вона їх цілком несправедливо позбавила. А його третя вимога полягала в тому, щоб ханові було дозволено вільно грабувати країну, коли татари повертатимуться додому, на відшкодування втрат, яких вони зазнали у цій війні. /90/
[1649] Канцлер передав усі вимоги королю і призначив зустріч з візиром назавтра. Цього дня, 17 серпня 1649 р., канцлер Польщі повернувся на місце наради в супроводі воєводи київського та віце-канцлера литовського. Навпроти них були візир з Хмельницьким, які вимагали насамперед амністії для козаків та українських селян, повернення та підтвердження привілеїв, якими здавна користувалися козаки, і, нарешті, вільного сповідання православної релігії.
Після багатьох суперечок було укладено мирну угоду між ханом, Хмельницьким і королем та Річчю Посполитою. Польща раділа з припинення війни зі своїми ворогами, задовольняючи всі їх вимоги й сподіваючися знов відібрати в козаків щойно повернуті їм привілеї, якщо їй вдасться коли-небудь відтрутити хана від козаків.
Підписавши угоду, Хмельницький поїхав до польського короля й на колінах, зі сльозами на очах виголосив перед ним довгу промову, щоб розчулити його, про кривди, завдані королем війську, яке живило для нього найщиріші почуття і яке з радістю проллє за нього свою кров, що вже траплялося не раз. На закінчення своєї промови Хмельницький сказав, що йому боляче говорити королю про те, що його привело сюди, що він бажав би приїздити до короля лише, щоб почути про визнання козацьких заслуг перед державою. Але, оскільки доля розсудила інакше, він благає в короля справедливості й милосердя і молить його ніколи не слухати тих, хто настроює його проти його вірних підданих. Король наказав відповісти на цю промову віце-канцлерові литовському: «Я волію чути каяття моїх підданих, аніж їх карати. Я радо забуду минуле і /91/ вас прошу заступити вашою відданістю та вірністю згадки про нього».
Після укладення миру Хмельницький і хан відвели свої війська, а король, побачивши, як щасливо він виплутався з війни, що могла скінчитися для нього згубою, поїхав через Глиняни на Львів та Варшаву. Щоб не втрачати з поля зору народ, який завдав йому такого клопоту, він вирішив через певний час призначити у Київ сенатора, який би стежив зблизька за всіма пересуваннями козаків-запорожців. Король вважав найбільш відповідним для цієї місії недавно призначеного воєводою цього міста Адама Кисіля, що й було зроблено. Він повинен був також наглядати, щоб кількість набраних козаків не перевищувала сорока тисяч, як було зазначено в останньому мирному договорі. Він мав до того надати козакам необхідний статут.
[1650] Сейм, який закінчився 12 січня 1650 р., ухвалив, що корона постійно утримуватиме дванадцятитисячне військо для оборони кордонів, що для забезпечення видатків буде встановлено новий податок у Польщі й Литві і що його величності буде надано нові права на всі товари, на знак визнання його подвигів під час останньої війни.
Усі ці заходи показали Хмельницькому, який використав скрутне становище поляків, щоб вирвати в них дуже важливі поступки, що мир не триватиме довго і що поляки підтримують його лише для того, щоб відновити свої сили. Втім, він зберігав спокій протягом року, але, побачивши, що поляки продовжують готуватися до війни, також ужив своїх заходів.
Він зрозумів, що в його інтересах жити у злагоді з сусідніми державами, і став дбати про /92/ дружбу з Портою і Росією. Він хотів також зробити виконавцем своїх намірів молдавського господаря, або князя, і, добиваючися успіху, вдавався то до хитрощів, то до сили.
Хмельницький почав з того, що створив погану думку про цього господаря в міністрів Порти, які повірили, ніби він є їхнім таємним ворогом, зв’язаним з Польщею, яка справді до того часу знала і його наміри, і плани татар. Міністри запевнили Хмельницького у підтримці султана, який обіцяв визнати його владу над Малоросією, що стане васалом Оттоманської імперії, і заохочував його до виконання своїх планів проти молдавського князя.
В усій цій справі Хмельницький виявив велику спритність і вміння приховувати свої наміри. Він підбив татар почати війну, але дозволив приєднатися до них лише чотирьом тисячам козаків. Щоб тримати ці плани в якнайбільшій таємниці й збити з пантелику спостерігачів, хан відправив посольство до Хмельницького, аби подякувати йому за допомогу у війні проти черкесів і попросити нової допомоги, бо він хоче йти походом на Московію, щоб помститися за образи, яких йому завдав великий князь. Отже, всі сусідні володарі пересвідчилися, що татари збираються воювати проти росіян, і молдавський господар, як усі інші, залишався у своїй недбалій безтурботності, такої приємної за мирного часу. Але скоро він був покараний за надмірну довірливість: численне татарське військо й чотири тисячі козаків вдерлися у Молдавію. Усе, що йому залишалося зробити перед лицем такого несподіваного лиха, — це поспіхом сховатися у лісі поблизу його столиці Ясс. Там разом зі своєю родиною та частиною вірних йому лю/93/дей він сховався в укріпленні, зробленому з багатьох стовбурів зрубаних дерев. Йому вдалося врятуватися зі скрутного становища, заплативши татарам двадцять тисяч дукатів і пообіцявши свою доньку синові Хмельницького Тимофію.
Цей збройний виступ козаків занепокоїв Польщу, але її хвилювали також інші події. Українські селяни, підтримувані запорозькими козаками, не пускали польських шляхтичів, які хотіли відновити своє володіння землями, що вони колись їх мали. Селяни не тільки кривдили їх, але й убивали, коли вони їм траплялися. Така поведінка селян та ще й похід козаків у Молдавію підштовхнули короля та Річ Посполиту послати у Кам’янець на чол численного війська генерала Потоцького, який недавно повернувся з татарського полону.
Занепокоєний цим пересуванням війська, Хмельницький послав до генерала Потоцького одного зі своїх офіцерів, Красинського, щоб висловити йому свій подив з приводу наближення польської армії у той час, коли держава живе у мирі та згоді й має у своєму розпорядженні потужне козацьке військо для захисту своїх кордонів. Потоцький висловив офіцерові своє незадоволення порушеннями миру з боку козаків, поганим їхнім ставленням до шляхти, а також тим, що Хмельницький розпочав війну проти молдавського господаря, не попередивши Річ Посполиту. Він додав, що не має права відтягти військо без королівського наказу.
Така відповідь дуже не сподобалася посланцеві Хмельницького, який сказав польському генералу, що навряд чи вона задовольнить гетьмана. Він навіть згадав у своїй промові про мож/94/ливість війни. Але, оскільки плани зміцнення позицій завдяки покровительству Порти чи Росії ще не визріли, Хмельницький дбайливо уникав будь-якого приводу до розриву.
Однак польські шляхтичі, покривджені в Україні, на чолі з князем Вишневецьким, продовжували скаржитися королю, а князь зрештою змушений був написати Хмельницькому, закидаючи йому похід у Молдавію та щоденні образи польських шляхтичів в Україні. Потоцький наказав йому вивести запорожців на Січ і покарати селян, які підняли зброю проти своїх панів. Хмельницький прийняв цього листа, виявивши велику повагу до його автора, він обіцяв цілком його задовольнити, але робити це не дуже квапився. Він добре, бачив, що виконати вимоги Вишневецького неможливо: козаки були надто стурбовані тим, що король забирає в них найкращі землі, щоб віддати їх полякам. Хмельницький вирішив віднині дбати лише про власну безпеку та про безпеку своєї країни. Він став ще більше, ніж раніш, працювати над зміцненням тісного союзу з турками та з російським великим князем. Останній союз здавався йому навіть більш корисним і певним, аніж союз із султаном, через те що росіяни й козаки належали до однієї релігії.
Поляки, попереджені сусідніми володарями про постійні переговори Хмельницького з турками та Росією, зобов’язали короля скликати генеральний сейм королівства. Він зібрався наприкінці 1650 р. Король доповів на ньому про поведінку Хмельницького й козаків, про зневагу, яку вони виявляють до нього й до держави, про насильства, що їх вони чинять над польськими шляхтичами, нарешті, про спроби їхнього геть/95/мана зміцнити свої сили союзом з турками й татарами. Він звернув увагу на те, що козацький гетьман може нагально зібрати більш ніж вісімдесятитисячне військо і що кожен реєстровий козак домагається мати одного слугу кінного, другого — пішого, а третього — батрака для роботи на землі. Деякі учасники цих зборів, що тяжко потерпіли під час останньої війни, схилялися до миру, кажучи, що сили королівства підірвано, але більшість висловилася за війну. Поки вони так сперечалися, козаки відправили на сейм посольство, вимагаючи скасування унії православних з римо-католиками, як було ухвалено в одній зі статей Зборівського мирного трактату. Вони вимагали також, щоб Хмельницький лишився господарем придніпровських земель, щоб жоден польський пан або шляхтич не мав віднині ніякої влади над селянами цих земель, щоб шляхтичі, які бажають там жити, були зобов’язані працювати, як селяни, щоб дев’ять єпископів присяглися перед усім сенатом виконувати всі ці пункти, щоб заради їхньої безпеки передали як заложників у руки Хмельницького чотирьох воєвод на його вибір і що на таких умовах Хмельницький зобов’язується сплачувати щороку мільйон флоринів. Якщо ж, навпаки, король і Річ Посполита відкинуть цю пропозицію, Хмельницький вимагатиме, щоб козакам дали такий край, де б вони могли жити без будь-яких стосунків з поляками. Посли вимагали, щоб його величність і дванадцять найстарших сенаторів заприсяглися завжди дотримуватися Зборівського миру, щоб для найбільшої безпеки троє з цих сенаторів лишалися б як заложники у руках гетьмана і, нарешті, щоб унію між католиками й православними було розірвано. /96/
Подібні пропозиції не роблять для підтримання миру, і жодну з них не було прийнято Навпаки, вони лише підштовхнули тих, хто раніше схилявся до миру, приєднатися до прибічників війни. Війну було проголошено одностайно. Щоб вести її з найбільшою перевагою, ухвалили набрати у військо п’ятдесят тисяч і вимагати доставки солдатів, яких зобов’язався прислати електор Бранденбурга в разі потреби й на підставі угоди й васальної залежності Пруссії від Польщі. Ці солдати під командою генерала Вальроде невдовзі прибули до Польщі. У сеймі також пропонували почати війну до настання весни, щоб не дати козакам часу приготуватися до неї та щоб швидше дістатися до них перед тим, як скресне крига на болотах та річках, за якими козаки переховуються, скупчуючися під час походів або стаючи таборами. Говорили й про те, що таким чином можна було б здобути над ними перевагу або ж навіть зовсім їх знищити, перш ніж вони зможуть одержати допомогу від турків чи татар, бо перші не звикли терпіти морози, а другі взимку не знайдуть покорму для своїх коней. Цю пораду не змогли використати, бо військо, набір до якого оголосив сейм, збиралося дуже повільно. Втім, король послав польного маршалка Калиновського для захисту кордону від нападів козаків у разі, коли вони віддадуть перевагу війні перед миром, що його для виграшу часу вирішено було їм запропонувати на основі Зборівського трактату. Хмельницький волів радше сам випереджати, ніж бути випередженим, тому він почав ворожі дії на кордоні. Один з його генералів, Нечай, що мав під своєю командою три тисячі козаків, віддав увесь край вогню і мечу й /97/ перебив посланців з Брацлавського воєводства у присутності турецького посла. Але Нечая відтіснило військо цього воєводи і Калиновського до міста Кразьма, де він і загинув з усіма своїми козаками.
Тоді Хмельницький послав проти Калиновського іншого генерала — Богуна. Він захопив місто Вінницю на Бузі, але поляки з великими труднощами переправилися через річку, напали на замок і здобули його штурмом. Вони вже стали переслідувати козаків, коли дуже вчасно надійшло послане Богунові підкріплення, що складалося з полків Чигиринського, Прилуцького, Лубенського та Брацлавського, кожен з яких мав по дві тисячі чоловік. Калиновський вийшов з міста, лишивши там невеликий загін, слуг та обоз, і став шикувати солдатів до бою на сусідньому полі. У цей час жах і паніка охопили загін, що лишався у Вінниці, вони пограбували обоз і втекли з міста. Тоді козаки натиснули на польську армію й змусили її до безладного відступу під гарматами Бара, під час якого вона втратила чотири тисячі солдатів і артилерію. Ця поразка примусила польського короля, який пішов на прощу до Журовичів, святого місця в Литві, нашвидку податися на кордон, де великий генерал Потоцький збирав військо під Сокалем. Цей князь дізнався в Любліні про вторгнення козаків на Поділля та про їхній союз із Портою. Цю останню звістку йому передав посол султана при польському дворі.
Калиновський відступив з Бара до Кам’янця. Він одержав наказ негайно приєднатися до основних сил. Лишивши у такому важливому для Польщі місті залогу, достатню для його захисту, він приготувався виконати одержаний /98/ наказ. Під час переходу його невідступно переслідували вісімнадцять тисяч козаків і дві тисячі татар. Решта козацького війська, шістдесят тисяч, вирішила атакувати Кам’янець, хоча й не дістала наказу Хмельницького. Ця армія захопила по дорозі замок Панівці, де взяла велику здобич. Потім вона кілька разів штурмувала Кам’янець, але безуспішно. Хмельницький, дізнавшися про спроби й невдачі свого війська, наказав йому відступити. Тим часом переслідувачі Калиновського завдавали йому багато клопоту, він втратив багато людей убитими, [1651] особливо в бою під Зборовом 14 травня 1651 р. Тоді дуже потерпів полк Собеського, але й козаки втратили багато своїх, а з ними й полковника, і татарського мурзу, або князя .
Через погані дороги та постійні втрати Калиновський мусив покинути свій обоз, але, щоб відшкодувати якоюсь мірою цю втрату і збільшити в очах ворога свою армію, він наказав випрягти коней з возів і посадив на них слуг. Нарешті, зазнавши численних нападів, турбот і неприємностей різного роду, він приєднався наприкінці травня до коронного війська.
Полки, набрані коштом держави і землевласників, зусібіч ішли у визначене місце. Таких солдатів налічували десять тисяч, а всі разом зі шляхтою досягали вісімдесяти тисяч душ, не рахуючи великої кількості слуг.
Оскільки така велика армія не могла тривалий час лишатися на одному місці через брак харчів, король вирішив якомога швидше розпочати воєнні дії. Велика військова рада тривала цілу ніч. На ній багато сперечалися щодо того, як саме слід напасти на козаків, і нарешті було ухвалено йти на них найкоротшим шляхом. /99/
15 червня король підійшов під Берестечко з коронним військом і з загонами, які прислав бранденбурзький електор. Найкращими полками командував сам король, а інші були під командою генерала Потоцького, генерала Калиновського, воєводи чернігівського, Яна-Симеона Щавйорського, воєводи брестського, князя Вишневецького, воєводи руського, Станіслава Потоцького, воєводи подільського, Любомирського, великого маршалка королівства, Станіслава Лянцкоронського, воєводи брацлавського, князя Сапеги, віце-канцлера литовського, Конецпольського, великого хорунжого коронного. Загони електора бранденбурзького виступали під командою полковника Вальроде.
По дорозі дізналися від одного втікача з козацького війська, що Хмельницький залишив свій табір, розташований між Збаражем та Вишнівцями, й пішов назустріч ханові, якого він чекав з нетерпінням. Хмельницький просив у нього допомоги, бо не був цілком певний своїх сил, незважаючи на те, що до реєстрових козаків приєдналося безліч селян, які піднялися на його заклик. Але з ним були лише шість тисяч татар.
Прибувши у Берестечко, король наказав стати табором біля цього міста уздовж річки Стир. Він виділив три тисячі вершників під командою Стерниковського та Чарнецького й послав їх розвідати, де є ворог. Тоді ж він дізнався від полонених, що хан з великим військом приєднався до Хмельницького і що вони вислали загони з метою дізнатися про стан польської армії та про місце її розташування. Одержавши ці відомості, поляки вирішили відійти від Берестечка й просунутися до Дубна. Армія вже почала рухатися, /100/ коли князь Вишневецький попередив короля що Хмельницький і хан швидко йдуть їм на зустріч. Поляки зупинилися й розгорнули військо на щойно залишених позиціях. Не встигли вони цього зробити, як побачили армію козаків і татар, яка наближалася до Пирятина, села за п’ятсот кроків від Берестечка.
Перші два дні, коли армії стояли одна навпроти одної, тобто 27-го й 28 червня, мали місце сутички, в яких загинуло чимало татар і поляків. Поляки зрозуміли, що ворог хоче виграти час, змусити їх спожити усі запаси й задушити голодом. Тому вони вирішили дати бій узавтра. Король цілу ніч’ молився й віддавав необхідні накази. Уранці він вишикував військо для битви. Він зробив це за завісою дуже густого туману, так що ворог не помітив.
Правим флангом командував великий генерал Потоцький. При ньому були Лянцкоронський, воєвода брацлавський, Опалінський, воєвода познанський, Любомирський, великий маршалок королівства, Сапега, віце-канцлер литовський, Конецпольський, великий хорунжий коронний, Владислав з Лежна, підкамергер познанський, обидва Собеські, сини покійного краківського каштеляна, й декілька інших осіб.
Командування лівим флангом було доручене генералові Калиновському. Іншими головними офіцерами були князі Острозький та Заславський, воєвода брестський, князь Вишневецький, Станіслав Потоцький, воєвода подільський, Ян Замойський, полковник Вальроде і ливонець Енгоф.
Король узяв на себе командування основними бойовими частинами, які складалися з німецької та польської піхоти і — що найваж/101/ливіше — з артилерії, очоленої Сигізмундом Приємським, генералом артилерії, який тривалий час служив генерал-майором у шведській армії у Німеччині. Друга лінія, у центрі якої був король, складалася з самої кавалерії, серед командирів якої був великий підчаший литовський Тишкевич. Резервом командували полковник Мейдель, обер-єгермейстер, та Енгоф Штаррофт з Сокаля. Він складався з їхньої кавалерії та з вершників Грудзинського й Розражевського, з піхоти князя Карла, брата короля, Конецпольського, а також з піхоти, якою командував француз полковник дю Плессі. Увесь обоз та припаси залишалися в таборі.
Сонце розвіяло туман, який ховав польську армію, і вона з’явилася у бойовому стані перед очима ворожого війська, що налічувало понад триста тисяч воїнів і займало увесь простір, який могло охопити око. Татари, захопивши кілька сусідніх пагорбів, заповнювали усі проміжки між ними, вишикувавшися у формі півмісяця. З правого боку від них були козаки, що стояли навпроти лівого флангу польської армії. Між ними вклинювалися татарські ескадрони. Трохи далі були основні сили козацького війська. Отже, обидві армії були напоготові, та ранок був позначений лише легкими сутичками. Король, побоюючися, що ворог відволікає його увагу вдень незначними поєдинками, а насправді збирається напасти наступної ночі, заборонив солдатам залишати свої пости і наказав зруйнувати усі мости через Стир, щоб уникнути нападу з тилу.
Отже, він наказав князю Вишневецькому атакувати противника дванадцятьма ротами ветеранів, яких підтримали подільський, краків/102/ський, сандомирський та перемишльський воєводи. Козаки зустріли їх не здригнувшися, згідною подиву стійкістю. Бій тривав близько години, і протягом усього цього часу хмара диму та пороху не давала нікому нічого побачити. Коли поляки почали відступати, король послав їм на допомогу свіжі загони, які прорвали лави козаків. У цю мить король з основним військом вирвався вперед і атакував головні частини татар. Але небезпека, на яку він неминуче наражався, — біля нього вже вбило трьох, куля впала йому під ноги, — примусила його відмовитися від честолюбства. Татар врятувала лише ніч і швидкість їхньої кінноти. Вони покинули більшість свого спорядження, — сідла, шаблі, вози, навіть намет і прапор свого хана і його малий срібний золочений барабан, вкритий шкірою, який служив йому для збору всього почту. Король, пославши навздогін татарам різні кавалерійські частини, оточив основні сили козацького війська — понад сто тисяч душ, — які безперервно обстрілювали поляків з сорока гармат.
Хмельницький відступив разом із татарами, маючи намір повернути їх на поле бою, але не спромігся їх переконати. Навпаки, хан наговорив йому багато різкостей, дорікаючи, ніби Хмельницький його обдурив, бо приховав реальну силу поляків. Він навіть погрожував видати гетьмана польському королю в обмін на взятих у полон мурз, або князів, і не відпускав його від себе доти, доки той не написав листа у Чигирин, наказавши віддати ханові багато грошей і частину здобичі, раніш захопленої в Польщі.
Наступної ночі король наказав проспівати на полі бою «Te Deum». Решту часу він пробув у сво/103/їй кареті. Король наказав встановити свою гармату на залишеному татарами пагорбі, щоб добити козацькі сили, які були притиснуті до великого болота й не чекали ніякої біди з цього боку. Під час відсутності Хмельницького ними командував один з їхніх офіцерів, на ім’я Джеджалий.
Вони намагалися вирватися з тієї пастки усіма можливими засобами, навіть писали принижені листи королю, благаючи його милосердя й висловлюючи своє найбільше бажання миру, проте листи їхні було відкинуто й король мав єдину мету — знищити їх силою. Кілька польських офіцерів запропонували затопити козацький табір, перепинивши греблею течію ріки, але кінець кінцем було вирішено добити їх зброєю. Привезли велику гармату з Бродів, фортеці, збудованої покійним великим генералом Конецпольським. Для зв’язку між польськими полками збудували мости вище й нижче по ріці від табора. Було споруджено укріплення у найважливіших місцях для встановлення артилерії.
4 липня козаки захопили одне з цих укріплень, де знаходилися дві гармати й вісімдесят поляків охорони, озброєні секирами, які звичайно польська піхота вживає замість пік. Але генерал Штубальд прийшов їм на допомогу й прогнав козаків. Того самого дня козаки захопили пагорб, з якого їм було зручно обстрілювати противника, але їх витіснив звідти генеральний коронний хорунжий, і вони втратили при цьому п’ятсот коней.
5 липня багато козаків вийшло зі свого табору з таким виглядом, що поляки вирішили, ніби козаки хочуть розпочати новий бій. Але їх /104/ відігнали в їхні укріплення після досить гострої сутички, яка завдала поважних втрат обом сторонам і яку супроводив сильний вогонь артилерії обох армій. Козаки домовилися атакувати наступної ночі польське військо усіма своїми силами, але їм стала на заваді велика злива, а також пильність короля й польських генералів, які подвоїли варту. Після такої невдачі й не маючи більше засобів ні для утримання війська, ні для забезпечення відступу, що був можливий лише через болота, але туди їх не пускав полковник Балабан, підтримуваний безперервним артилерійським вогнем, вони вирішили нарешті відправити послів з проханням миру. Ці посли були Креса, полковник Чигиринського полку, Стальський і Переяславський. Вони звернулися насамперед до великого генерала, який накинувся на них з лайкою, кажучи, що вони негідні королівської милості, бо збунтувалися, та ще й поєдналися з турками й татарами. Проте король і сенатори, яким набридла ця обтяжлива війна, що так дорого коштує, прийняли їх у наметі на горі, звідки було вигнано татар. Посли впали ниць перед королем і подали йому листа від усіх козаків, які, як вони казали, смиренно просили миру за їхнім посередництвом.
Король після наради з сенаторами відповів їм через свого великого канцлера, єпископа кульмського, що, хоча козаки вчинили такі злочини, за які вони не можуть сподіватися жодного прощення, його величність хоче виявити їм свою милість, якщо вони дадуть певні докази свого щирого каяття й цілковитої покори. Що завтра об одинадцятій годині вони отримають листа з умовами капітуляції, а до того часу ніяких воєнних дій не буде, як вони про те просили. /105/
Головний посол Креса лишився заложником, інших було відпущено, й вони повернулися у визначений час. Їм було передано такі пункти, виконання яких король і Річ Посполита вважали за необхідне для припинення війни:
1. Перш за все козаки повинні лишити заложниками дванадцятьох своїх найвищих офіцерів, а пізніше — видати в руки короля гетьмана Хмельницького і генерального писаря Виговського.
2.Вони мають повернути гармати й прапори, захоплені під час війни.
3. Вони повинні віддати прапор генерала свого ополчення, який буде дано одному з офіцерів, що його побажає призначити король.
4. Якщо вони вважають недостатньою кількість дванадцять тисяч козаків для охорони кордонів, цей пункт буде передано на обговорення найближчого сейму.
5. Вони користуватимуться лише тими привілеями, які за ними визнав у 1628 р. генерал Конецпольський.
Коли послів було повідомлено про ці умови, вони відповіли назавтра, що зроблять усе можливе, щоб передати у руки короля гетьмана Хмельницького і його писаря, але що вони не дадуть ніяких заложників. Що вони приймають дві наступні статті, а щодо решти умов, то вони не можуть погодитися ні на що інше як на Зборівський трактат.
Розгніваний такою відповіддю, король вирішив знищити козаків, ладних радше вмерти, ніж поступитися хоч одним пунктом. Воєнні дії було відновлено. Козаки дійшли до такої зухвалості, що наблизилися до польського табору так, що чули накази, які офіцери віддавали солдатам. /106/ Одне слово, вони Опиралися усім польським нападам з такою відвагою, яка була б гідна найвищої хвали, якби не жорстокості, до яких вони вдавалися. Їх дуже озлобили умови, на яких їм було запропоновано мир. Цей гнів ще більше розвалювали їхні попи, які увесь час подавали їм надію на швидке повернення гетьмана з татарами, але люди, побачивши, що вони помилилися у своєму чеканні, почали серйозно вимагати миру. Старшина опирався цьому з усіх сил. Джеджалого, який заступав Хмельницького й став прислухатися до думок про мир, скинули, а на його місце поставили Богуна. Богун, прагнучи відзначитися, вийшов назустріч брацлавському воєводі, який перейшов річку з загоном поляків, щоб відрізати козакам шляхи до відступу й до постачання. Він привів із собою чимало ветеранів і дві гармати, щоб зміцнити охорону укріплень, збудованих для забезпечення переходу. Та, як тільки він вийшов з табору, інші козаки уявили собі, що він хоче їх назавжди покинути, і стали відступати у цілковитому безладі. Богун, помітивши таке непорозуміння, кинувся до них зі своїми старими козаками, але не зміг стримати втікачів і сам був підхоплений їхньою хвилею.
Воєвода брацлавський спочатку подумав, що готується напад на нього, і вжив заходів, щоб уникнути оточення його невеликої частини війська, що налічувала лише дві тисячі солдат. Але, побачивши, що відбувається насправді, він став переслідувати ворога, хоча й дуже повільно, бо погані дороги затримували похід. Решта польської армії, попереджена про ці події, посунула просто на табір козаків, більше мріючи про розкоші його пограбування, аніж про погоню за вті/107/качами. Дві тисячі козаків, відійшовши на невеликий пагорб, спорудили укріплення для безнадійної оборони. Вони дорого продавали своє життя і коли нарешті побачили, що вже не можуть втриматися на позиції, то стали кидатися в річку, а інші — в болото. В іншому місці триста козаків не менш хоробро билися з поляками, які тиснули на них зусібіч.
Щоб показати, як вони зневажають те життя, яке їм пропонують, і що вони віднині відмовляються від власних коштовностей, вони витягли з кишень та очкурів усі гроші й кидали їх у воду. Нарешті оточені з усіх боків, вони дали себе перебити один по одному. Лишився тільки один козак, який оборонявся протягом трьох годин проти цілого польського війська. Знайшовши човна, зануреного в болоті, він стрибнув туди, нехтуючи жахливою небезпекою, й розігнав своєю секирою усіх, хто на нього нападав, на превеликий подив польської армії і короля, який кричав, що подарує йому життя, якщо він здасться. Але козак відповів, що він не турбується про життя, а воліє краще вмерти як справжній воїн. Нарешті, стомленого й напівмертвого, його добив своєю пікою німецький піхотинець.
Поляки знайшли у таборі козаків чимало жінок з дітьми й велику здобич. Там було сорок гармат, чимало прапорів і між ними — знамено, що його король надіслав Хмельницькому після його обрання на знак підтвердження його гетьманату. Інший прапор був посланий козакам покійним королем Владиславом, коли він хотів використати їх у задуманій ним війні з московитами, а ще одного козаки забрали в поляків. Був там і меч, якого прислав Хмельницькому грецький патріарх на визнання захисту ним православ/108/ної віри, прикраси, каплицю й чимало гарних меблів одного грецького прелата, здається, архієпископа коринфського, якого послав Хмельницькому патріарх і який був убитий стрілою, пущеною молодим поляком. Знайшли і скриню Хмельницького, де зберігалася печатка Козацького Запорозького Війська та різні листи від султана, великого князя московського, принца трансільванського, близько тридцяти тисяч ріксдалерів, одяг, підбитий коштовним хутром, зброя й багато всякого харчу.
Король лишив частину війська у Берестечку й пішов з рештою на Крем’янець. По дорозі він бачив лише тіла забитих і все більш і більш переконувався, що ця війна спустошила одну з основних провінцій його королівства, яка здавна служила йому оплотом, і розорила безліч шляхтичів і навіть найбільших панів, які володіли величезними землями і які ніколи не зможуть мати від них ніякого прибутку, якщо буде знищено селян, що становлять найбільше багатство. Ці важливі міркування перешкодили цілковитому знищенню козаків. Та, щоб завершити їх підкорення, король вирішив поїхати до Києва, звідки він зможе відправити військо і дати накази, необхідні для виконання його замірів. Але шляхтичі хотіли повернутися до своїх володінь, щоб дати їм лад. Вони вважали, що козаків розігнано і що вони ніколи не будуть спроможні піднятися після такої поразки; що, коли вони схочуть знов узятися за зброю, регулярних військ вистачить, щоб звести нанівець усі їхні зусилля, словом, що було б нерозумно відновлювати панування шляхти у країні, спустошеній постійними руйнуваннями, заподіюваними то козаками, то татарами, щоб /109/ця шляхта пропала від голоду. Ці ремства змусили короля піти на поступки. Він зібрав раду, на якій були присутні усі командири та офіцери армії. Віддавши накази великому генералові Потоцькому, король вирушив на Варшаву. Тут він одержав звістку про поразку в Литві козаків під командою Небаби, одного з їхніх генералів. Їх розбив князь Радзивілл, литовський намісник, під Ложвогродом, у гирлі річки Случ.
Генерал Потоцький так само мав намір піти на Волинь. Маючи труднощі з провіантом та фуражем, він мусив розділити своє військо на кілька окремих частин, які згодом повинні були зібратися в Любартові, щоб звідти спробувати дійти до Паволочі та Білої Церкви.
Тим часом Хмельницький, давши ханові гроші, щоб його заспокоїти, повернувся в Україну з метою підняти дух козаків. Він послуговувався при цьому своїми звичайними засобами. Якщо він не міг сам прибути в те чи інше місце, він брався за перо й відряджав послів, пояснюючи козакам, що доля мінлива та непостійна, що хоч вона тепер повернулася обличчям до поляків, та все ж таки лишила козакам досить сил і способів, аби надолужити втрати, що вже збираються добірні „сили старого запорозького лицарства і що за кілька днів до них приєднаються татари, щоб відплатити за свою останню поразку. Насправді козацьке військо під командуванням Хмельницького налічувало п’ятдесят тисяч, не рахуючи чотирьох тисяч татар.
Князь Януш Радзивілл, до якого приєднався смоленський воєвода Глібович, дізнавшися про це, поспішив до Києва, вигнав з околиць /110/ міста полковників Антона та Гаркушу, увійшов до міста й роззброїв його мешканців. Коли Хмельницький почув про втрату Києва, він витратив багато зусиль, щоб заспокоїти козаків, кажучи їм, що, коли доля уперто сприятиме полякам, козаки знайдуть притулок на турецьких землях, де матимуть більше свободи та злагоди, ніж на Русі, і що він уже написав про це сілістрійському паші. Ці виступи справили бажане Хмельницькому враження: підбадьорені козаки відновили свої напади та спустошення.
Щоб розігнати загони козаків, генерал Потоцький послав спочатку дві тисячі поляків, але, побачивши, що їх не вистачить, відкликав їх, щоб вирушити самому проти ворога в разі потреби. Потім він вирядив сім ескадронів на Білу Церкву, щоб відбити наступ козаків. Але, замість виконувати одержаний наказ, вони розважалися тим, що пограбували по дорозі Паволоч. Козаки разом з п’ятьмастами татар, дізнавшися про це, захопили їх зненацька і розправилися з ними.
На щастя, князь Вишневецький, поспішаючи їм на допомогу, відтіснив козаків до Білої Церкви. З другого боку, поляки дізналися від кількох полонених татар, що військо Хмельницького налічує лише дві тисячі козаків, але скоро до нього мають приєднатися ще чотири тисячі. Тому генерал Потоцький зробив усе, щоб перешкодити цьому з’єднанню.
Втративши напередодні свого походу Михайла Корибута, князя Вишневецького, який помер від чуми, він вирушив до досить міцної фортеці Трирлич і вимагав її здачі. Одержавши відмову, він наказав Приємському, генералові /111/ артилерії і комісарові армії, і підполковнику Бергу атакувати ворога силами семисот німецьких піхотинців. Вони втратили багатьох вояків і між ними капітанів Штрауса і Валя, але при підтримці польської піхоти захопили місто й замок. Проте цей успіх не мав великих наслідків, бо князь Януш Радзивілл, який розташувався зі своєю армією під Києвом, не наважувався рушити з місця, бо навколо нишпорили козаки, заважаючи йому приєднатися до війська генерала Потоцького. Хмельницький, добре обізнаний зі станом справ, знаючи, що Потоцький знесилений і не може битися, що він хотів би миру, вважав, що для нього настав слушний час. Він відрядив послів до генерала, запропонувавши йому угоду, — щоб не допустити до кровопролиття, і запевняючи, що він разом з козаками залишиться в Потоцького на службі й ретельно виконуватиме пункти Зборівського трактату. Спочатку Потоцький з погордою зустрів ці пропозиції, гадаючи, що Хмельницький говорить про мир тільки для того, щоб виграти час, намагаючися забезпечити собі підтримку султана й хана. Однак київський воєвода з військом, виснаженим війною, хотів схилити генералів до угоди через багато причин, і перш за все через хвороби, які вразили солдатів. Усе це пом’якшило позиції Потоцького й Радзивілла, і вони погодилися прийняти козацьких посланців. Хмельницький побажав, щоб йому прислали кого-небудь для переговорів з його писарем Виговським. До нього вирядили кавалерійського капітана Маковського. Спочатку цей посланець, виявляючи недоречну пиху, не хотів іменувати Хмельницького генералом або гетьманом, і лише /112/ після того, як це питання владнали, почалися переговори. Маковський вимагав, щоб Хмельницький відпровадив татар і прибув до польського табору засвідчити генералам свою повагу. Хмельницький довго опирався першій вимозі, але кінець кінцем погодився. Він лише домагався, щоб нараду перенесли в інше місце з табору, побоюючися, щоб татари не напали на учасників переговорів. Виговський наполягав, щоб вони мали місце у Білій Церкві, і польські генерали погодилися на це після звіту Маковського. Вони призначили київського та смоленського воєвод: Гонсевського, великого мажордома литовського, і Косаковського, другого судцю брацлавського. Ці представники, зустрівшися з представниками Хмельницького, договорилися про всі умови миру. Залишалося тільки прийняти покору Хмельницького та його полковників, що й було зроблено після того, як обрали заложників, яких вони вважали необхідними для своєї безпеки. [1651] 28 вересня 1651 р. Хмельницький разом з козацькою старшиною вирушив до польського табору. Він вибачився перед великим генералом Потоцьким і виявив знаки поваги до князя Радзивілла й інших панів. У його присутності було прочитано статті угоди, потім її підписали польські генерали, гетьман і було проголошено присягу на виконання угоди. Церемонія завершилася розкішним святом і великим бенкетом.
Великий генерал Потоцький недовго прожив після цієї події. Його спостиг апоплексичний удар у місті Летичеві, скоро після того, як він повернув мир вітчизні.
Проте цей мир не був тривалий, бо полякам /113/ зовсім не вдалося розвіяти сумніви козаків і приспати пильність Хмельницького подарунками та виявами доброзичливості. Польські шляхтичі знов почали утискувати селян Малоросії. Хмельницький, бувши чоловіком обережним і розумним, дозволив селянам селитися біля Полтави та при великоруському кордоні, щоб якомога зменшити кількість їхніх скарг. Вони дійсно стали так селитися й невдовзі збудували міста Суми, Лебедин, Харків, Охтирку та інші.
[1652] Наступного року 1652-го Хмельницький вирішив добитися здійснення обіцянки молдавського господаря віддати свою доньку за його сина Тимоша, або Тимофія. Навесні він відправив послів до цього князя, щоб нагадати йому про його слово. Але господар не хотів про те й чути. Він так палко благав польського короля перешкодити цьому шлюбові, що той прислав йому десять тисяч солдатів під командуванням коронного гетьмана, або генерала, Калиновського.
Хмельницький негайно написав Калиновському листа, скаржачися на цей демарш, тим більш дивний, що він не може зрозуміти, чому саме Річ Посполиту, і зокрема Калиновського, може непокоїти цей шлюб, вигідний для його сина. Він писав, що Річ Посполита могла б звернутися до нього, якщо цей шлюб або його син діють їй на шкоду. Проте цей лист не мав ніяких наслідків. Розгніваний Хмельницький подарував братові Калиновського, який мав свій табір у Нешемі, коня з відрізаними гривою та хвостом, з яких було зроблено налигач, і вирушив зі своїм військом до Батори, де стояли поляки. Через кілька днів стався бій, перемога козаків була /114/ повна, й вони перебили усіх поляків. Хмельницькому принесли голову гетьмана, або генерала, Калиновського, а син його втопився, упавши з мосту біля Бубнівки. Після цієї перемоги селяни перебили польських панів та старост в усій Україні.
Гетьман Хмельницький пішов просто на Кам’янець у той час, як татари у багатьох місцях вдерлись у Польщу, що опинилася у великій небезпеці. Спостерігаючи за поляками, Хмельницький відправив свого сина Тимофія до Молдавії на весілля з донькою господаря. Господар, наляканий козацькою перемогою в останній битві, дуже добре прийняв свого гостя, негайно віддав за нього свою доньку Ірину, і весілля було справлене блискуче.
У той же час Хмельницький написав листа польському королю, в якому він удавав, ніби не знає, які саме інтриги підштовхнули короля до нової війни. Він списав усе на рахунок Калиновського, начебто він через заздрощі і з власної волі намагався перешкодити його синові Тимофію одружитися з донькою молдавського господаря. Король зі свого боку докоряв йому за намір віддатися під захист султана, і, оскільки королівські посланці назвали тих, від кого пішла ця чутка, Хмельницький влаштував над ними суд. Миргородському полковникові Гладкому відрубали голову, а Гуляницький врятувався у монастирі, уникнувши наслідків гетьманського гніву. Але король, як завжди, підозрюючи Хмельницького у зраді, послав проти нього військо на чолі з Черненком, та козаки вийшли проти нього, розгромили, а його самого узяли в полон.
Кінець кінцем сам король на чолі армії виру/115/шив на Жванець, щоб дати бій Хмельницькому, який був там разом із кримським ханом. Сталася битва, в якій короля було побито, потім поляків було оточено, так що дванадцять тисяч загинуло від голоду. Сам король врятувався від неволі лише давши ханові великі гроші.
Хан, який пишався цим успіхом, спустошив Литву, звідки він вивів понад п’ять тисяч бранців — дівчат, жінок, шляхтичів і селян. На зворотному шляху татари йшли землями, що належали польському шляхтичеві на ім’я Казовський, який святкував своє весілля. Вони схопили Казовського, гостей, музикантів і всіх їх погнали у неволю. Багатство, що дісталося ханові, так його запаморочило, що він не пощадив навіть земель свого союзника Хмельницького і повбивав, пограбував і поневолив чимало його людей. Усі ці лиха, які долучилися до війни з Польшею, усі постійні несправедливості, яких зазнавали козаки від неї, недовір’я до такого союзника, на якого не можна було покластися, — усе це примусило Хмельницького нарешті подбати про безпеку та щастя свого народу. Тому на раді, яку він мав з відповідальними людьми свого народу, він вирішив цілком позбутися польського панування й віддатися під захист Росії. Про це ми зараз і розповімо. /116/
Розділ сімнадцятий
Умови, на яких козаки піддалися Росії
На Польщу водночас напали росіяни, шведи і трансільванський принц Ракочі. Вони рвали її на шматки, і кожен із них шукав собі у Польщі спільників. Усі добивалися союзу з козаками. Хмельницький довго вагався, до кого йому пристати. Нарешті він зробив вибір на користь Росії, маючи на те різні причини. Найважливішими з них були дві: те, що він не міг сподіватися на допомогу з боку віддалених держав, і те, що однакова релігія росіян і козаків забезпечить сердечність і міцну дружбу між двома народами. Його спиняло лише побоювання протидії з боку кримського хана і козацького генерального писаря Виговського. Однак досвід добре навчив його не дуже розраховувати на захист володаря, який завжди продає свою допомогу тому, хто більше заплатить, та ще й грабує, руйнує й палить усе, що належить другу чи ворогу, бувши незадоволеним якоюсь дрібницею. Він сподівався позбутися згодом такого союзника. З цією метою він мав нараду зі своєю старшиною. Ухвалено було відрядити Гуляницького, полковників Цюцюру та Дворецького з багать/117/ма іншими козаками як послів до російського великого князя Олексія Михайловича, щоб піддатися під його руку з тією частиною України, яка повністю належала запорозьким козакам. Великий князь прийняв їх з великою пошаною, щедро обдарував і відрядив разом з ними боярина, або приватного радника, Бутурліна, призначивши його послом на переговори про найкращий спосіб вести війну проти Польщі. Бутурлін від імені свого володаря одержав знаки поваги, виявлені йому запорозькими козаками, які віддали йому міста Київ, Ставище, Ржищів, Трипілля, Трахтемирів і Канів. Гуляницькому було поручено доставити у Москву список старшини та старих і заслужених запорозьких козаків, складений за наказом Хмельницького, і подати його царю, який написав на ньому власноручно «уравниваемым быть против дворян российских», тобто що має бути цілковита рівність між тими, кого поіменовано у списку, і російськими дворянами.
У свою чергу Гуляницький одержав ратифікацію наступних статей, про що просили царя:
I, Що козаки будуть назавжди звільнені від усіх податків.
II. Що їм буде дозволено користуватися поширеним серед них магдебурзьким правом.
III. Що вони завжди матимуть цілковиту свободу торгівлі, зокрема право виготовляти пиво, горілку, питний мед повсякчас і в якій завгодно кількості як для власного споживання, так і для вивозу.
IV. Що вони завжди управлятимуть самі собою, згідно з порядком, встановленим їхніми національними зборами. /118/
V. На знак визнання за ці зольності та привілеї запорозькі козаки зобов’язуються надати в розпорядження царя на його першу вимогу шістдесят тисяч вояків.
VI. Цар обіцяє платити щороку від чотирьох до шести карбованців тим, хто йому служитиме пішо чи кінно.
Отак запорозькі козаки піддалися Росії. Далі ми побачимо, чим вони відзначилися на службі цій державі. Слід сказати, що по смерті гетьмана Хмельницького наприкінці 1657 р. його сина Юрія було обрано гетьманом через інтриги Виговського. Він ще раз піддався полякам у 1660 р., бо російський цар вимагав для свого сина польську корону, і він боявся, що цар, запобігаючи прихильності в поляків, покине козаків, лишивши їх у гіршому, ніж будь-коли, становищі. Козацькі привілеї опинилися у найбільшій небезпеці, але цар не дістав того, чого просив, і козаки повернулися під захист Росії.
Вони подали цареві допомогу у війні, що її він продовжував проти поляків після перемир’я зі шведами у місті Німці. Чума, яка лютувала три роки підряд у Польщі, в Україні та в Росії, змусила противників укласти мир для відшкодування втрат у своїх країнах. Цей мир між королем та Річчю Посполитою і російським великим князем було підписано а Андрусові 1667 р. Польща відступила Росії Смоленськ, Сіверськ, Чернігів із задніпровською частиною України за умови, що через два роки за викуп буде віддано й Київ. Цей мир, або перемир’я на тринадцять років, було поновлено 18 серпня 1678 р. /119/
Розділ вісімнадцятий
Як козаки перейшли під панування Карла XII, а згодом — кримського хана і як вони служили ханові.
Коли Карл XII розпочав свою славнозвісну війну проти Саксонії, Польщі й Росії, він від 1708 р. став потаємно листуватися з Мазепою, тодішнім гетьманом козаків, щоб той подав йому допомогу й підкорився Швеції. Ці переговори точилися без істотних перешкод, бо значна частина козаків була незадоволена з того, що Росія, зневажаючи їхні привілеї, наклала на них важкий подушний податок, щоб покрити витрати на війну зі Швецією. Встановлення цього податку здійснив генерал російської армії Григорій Чернишов. Доти російські великі князі не знали точної кількості своїх підданих, що дуже утруднювало набір до регулярного війська, яке Росія почала встановлювати. Чернишов порадив Петру I «подушной оклад», тобто податок з кожного мешканця його імперії, який мав платити щороку сімдесят копійок. Цей податок дав Петрові I подвійну користь, забезпечуючи йому певний прибуток: він точно знав число своїх підданих і знав, скільки чоловік він може набрати до армії. Щоб полегшити запровадження податку, /120/ було дозволено дворянам продавати або закладати землі селянам, якщо вони сплатили своє подушне. Коли це нове правило запровадили й в Україні, воно стало суперечити привілеям, що їх дав козакам цар Олексій Михайлович, і викликало великі ремствування. Воно послужило потужним мотивом для успішних переговорів з Карлом XII. Мазепа дійсно йому пообіцяв підняти повстання козаків, коли король вступить в Україну, і приєднатися до нього. Це повстання мало б дуже важливі наслідки, але Карл ніяк не зміг з нього скористатися. Він відкладав рішення, а коли наважився діяти, то вже не мав часу.
Коли Мазепа готував свій перехід з одного табору до іншого, він зумів забезпечити собі таке довір’я Петра I, що цей цар вважав його нездатним до зради й не йняв віри нічому, що йому говорили про плани гетьмана. Він так високо цінував його вірність, що йому здавалися зрадниками ті, хто свідчили проти Мазепи. І, коли Іскра й Кочубей, двоє зі старшини запорозьких козаків, чиї роди й нині існують поміж найбільш поважаних у Малоросії, попередили царя, що Мазепа замишляє повстання, він відіслав їх до гетьмана з листами, в яких попереджав про віроломство цих офіцерів. Мазепа прочитав листи й наказав скарати цих нещасних на горло.
Нарешті, у 1709 р., Карл XII, король Швеції, вступив зі своєю армією в Україну, Як тільки він підійшов до кордону, кошовий і багато запорозьких козаків залишили з відома гетьмана свою службу в царя й одержали від шведського короля прикрашену великим яблуком булаву й увесь одяг, який носило його військо. Кілька козацьких полків приєдналися до шведської армії біля Конотопа, недалеко від Чернігова. Вони /121/ обіцяли віддати Карлові XII Батурин з усією Україною й укласти союз із татарами та донськими козаками.
Відступництво Мазепи поламало всі наміри царя. Було скликано військову раду і, щоб якнайшвидше запобігти згубним наслідкам цієї події, було дано наказ князю Меншикову, який ще не встиг відпочити після бою при Лезно, здобути важливе місто Батурин. Мазепа, дізнавшися про цей план, робив усе можливе й неможливе, щоб переконати шведського короля випередити Меншикова й захистити Батурин, місто, добре забезпечене воєнним спорядженням і провізією, усім, що є необхідне для успішної боротьби. Але король, розважаючися захопленням незначних містечок, лишив Меншикову час для здійснення його наміру. Меншиков вдерся в Батурин і жорстоко розправився з усіма, кого встиг схопити. Багатьох було повішено, й між ними прусського шляхтича Кенігсека, командира гетьманської артилерії. Інших було розіп’ято на дошках, кинуто на волю хвиль, і вони загинули у Дніпрі. Повісили опудало Мазепи. Уся артилерія, що налічувала понад сотню гармат, попала до рук росіян. Кочубея та Іскру оголосили невинними, влаштували їм величний похорон і очистили від ганьби їхню пам’ять. Меншиков просив царя також визволити з Сибіру полковника фастівського та білоцерківського Палія, якого Мазепині інтриги запроторили в це вигнання. Меншиков усе підготував у Глухові для виборів нового гетьмана. Ним став Іван Ілліч Скоропадський, полковник стародубський. Князь Меншиков передав йому від царського імені булаву й інші клейноди. /122/
Ця успішна операція була беззастережно схвалена царем. Він був такий задоволений, що навіть хотів віддати місто Батурин самому Меншикову та його нащадкам як потомственому гетьману. Але Меншиков не спокушався булавою та командуванням козаками, він мав інші заміри. Він подякував своєму панові за таку милість і вибачився під тим приводом, що це лише розпалить ворожнечу між козаками. Петро, захоплений удаваною скромністю свого такого благородного генерала, сказав: «Гаразд, оскільки ти не хочеш бути гетьманом, я забороняю моїм наступникам визнати його за будь-ким після смерті Скоропадського. Цей титул зникне, залишиться тільки кошовий». Але Петро змінив свою думку після розмови з Полуботком, полковником чернігівським і віце-гетьманом, коли Полуботок став його жертвою, як ми це побачимо в короткій історії козаків.
Удар, якого Меншиков завдав Карлові XII й Мазепі, випередивши їх і здобувши Батурин, став фатальним джерелом нещасть для короля. Карлу довелося морозною зимою йти через Кривий ліс — дуже велике чорнолісся. Часто не було чого їсти, а до того ж, як розповідали свідки, за одну жахливу ніч страшний мороз убив близько трьох тисяч вояків. Серед усього цього лиха, попри всі злидні та хвороби, які принесла жорстока зима, майже настерпна у країнах помірного клімату й подвійно страшна у країнах Півночі, Карл XII працював у своїй канцелярії, видаючи маніфести.
Цар доручив командувати всією своєю армією князю Меншикову та фельдмаршалові Шереметєву, а сам поїхав до Воронежа поглянути на флотилію. Як тільки з’явиться надія на мир, /123/ чого він хотів над усе, він запросить Меншикова до себе.
Шведський король попросив у Меншикова через генерального авдитора своєї армії ліків та спирту. Меншиков, за згодою царя, відіслав йому те й друге, не взявши грошей. Проте всі гарні сподівання на мир зникли. Петро все ще бавився пусканням кораблів, і князь Меншиков мав відвагу сказати йому, що його дуже дивує володар, який розважається дрібницями, тоді як Ганнібал стоїть перед брамою і присутність царя на чолі армії абсолютно необхідна. Але цар відповів, що не бачить жодної небезпеки та що він спокійно спуститься зі своєю новою флотилією по Дону від Усмані до Азова. Отже, Меншиков поїхав сам. Перед його поверненням до війська досить значний загін шведів захопив містечко Веприк за десять верст від Гадяча. Кілька сотень козаків цього містечка залишилися вірними цареві. Дізнавшися про наближення’ шведів, якими командував фельдмаршал Реншільд, вони поспіхом спорудили винайдене ними самими укріплення. Вони оточили містечко своєрідним валом з накиданих дощок, а між цих дощок приладнали уламки стовбурів, що нагадували гойдалки. На них поставили казани з пшоном та водою, а під казани поклали дрова. Жінки та діти розвели вогонь під казанами, куліш закипів, а чоловіки, озброєні кілками та косами, вийшли наперед. Шведи думали, що швидко впораються зі жменькою козаків, але наштовхнулися на коси та кілки, а надто потерпіли від гарячого кулешу та окропу, вилитих на їхні голови.
Козаки захищалися таким новим способом на очах російської армії, яка стояла за три льє /124/ звідти, поки не скінчилися їхні запаси води та кулешу. Нарешті шведи захопили містечко й рознесли усе дощенту, бо втратили багато офіцерів і понад шістсот солдатів. У цьому бою вперше було поранено генерал-фельдмаршала Реншільда.
Поки шведи возилися з Веприком, князь Меншиков послав російський полю атакувати Опішню. Він захопив село й узяв у полон шведську залогу.
Звідти генерали Гейнске і Яковлєв пішли на Старі Санжари, взяли штурмом це місто й захопйли у полон багато шведів і повсталих козаків.
Після цього князь Меншиков оголосив амністію, запропоновану царем усім козакам, які виявлять йому покору. Але, побачивши, що це загальне прощення не привело до бажаних наслідків, він послав генерал-майора Яковлєва на повсталих козаків, які зібралися у Стечі, за Переволочною, на маленькому острівці на Дніпрі. Цей офіцер розгромив козаків і покарав їх з нечуваною жорстокістю: одних повісив, а других піддав жахливому катуванню.
У травні цар повернувся до своєї армії. Одержавши звіт про все, що сталося під час його відсутності, він скликав нараду. Князь Меншиков сказав, що треба триматися стійко, бо шведська армія перебуває в тяжкому становищі, що слід закінчити підготовку до захисту Полтави, в якій ворог сподівається знайти провізію та військове спорядження, і що треба приготуватися до вирішальної битви. Цю пораду князя Меншикова визнали найкращою, і Петро I наказав йому виконувати згаданий план.
Тоді Меншиков віддав наказ своєму своякові /125/ графу Олексію Олександровичу Головіну з тисячею солдатів негайно увійти у Полтаву, щоб полегшити доступ туди спорядження. Граф Головін виконав наказ вночі під прикриттям безперервного вогню російської артилерії.
Місто Полтава, розташоване між річками Пслом та Ворсклою, мало досить міцні укріплення, як на цю країну. Полтава була дуже важлива для шведів як точка опертя в Україні. Вона могла також у разі потреби прикривати їх відступ. Шведи почали атакувати її у квітні, але через брак артилерії захопити не змогли. Тільки тоді Карл XII зрозумів помилку, яку він зробив, дозволивши росіянам узяти Батурин, де він міг знайти усе йому потрібне. Князь Меншиков послав генерал-майора Алларда з достатньою допомогою війську, щоб утримати місто. За цим планом росіяни перейшли Ворсклу саме в той час, коли шведський король вислав туди розвідників, щоб спробувати атакувати росіян 24 червня. Але, поранений у ліву ногу, він змушений був відкласти битву, що мала такі сумні наслідки для Швеції, до 27 червня 1709 р. На самому початку битви князь Меншиков закликав солдатів усіх полків битися за вітчизну, як справжні її сини. Він переконував солдатів, що коли вони не використають цієї нагоди, то їхні діти, майно, земля неминуче стануть здобиччю ворога. Потім він узяв на себе командування лівим крилом разом з генералами Аллардом та Ренцелем. Фельдмаршал Шереметєв командував правим крилом, цар Петро лишив за собою основні сили, а начальник артилерії Брюс керував артилерією. Противник напав на російське військо з безприкладною люттю. Але росіяни, очолені своїм самодержцем, який ба/126/гато разів важив у цій битві життям, відтрутили шведів і після тривалої та кривавої битви здобули цілковиту перемогу. Про цю славетну битву є так багато реляцій, що ми можемо звільнити себе тут від необхідності повідомляти про її подробиці. Ми лише додамо кілька зауважень найбільш досвідчених шведських генералів, яких росіяни захопили в полон. Ось визнання цих уславлених бранців про головні помилки шведів у той пам’ятний день:
I. Шведи з таким поспіхом кинулися на росіян, що шведська піхота почала атаку ще до того, як кавалерія на обох флангах вишикувалася у бойові порядки. Тому піхоту було неважко оточити й розбити, хоч вона й змусила ворога відступити у центрі й навіть прорвала цей центр. Ця велика помилка призвела до багатьох суперечок між полоненими генералами, які звинувачували в ній один одного.
II. Шведи не досить добре уявляли собі ворожі позиції й наскакували на укріплення, які легко було б обминути.
НІ. Коли перший удар поламав ряди й порушив порядок ведення бою, не звернули уваги на те, чи всі загони йдуть за авангардом. Сталося так, що генерал-майора Розена, який завзято переслідував з кількома батальйонами російську кавалерію, генерал Ренцель відрізав від решти шведської армії й примусив здатися.
IV. При останній атаці не потурбувалися про те, щоб вишикувати військо. Ті, хто хотів би применшити свої помилки, намагався пояснити їх особливостями місцевості, але відомо, що Місця було досить і що скаржитися можна лише на надмірний запал, який охопив шведів і на недбалість їхніх генералів. /127/
Після цієї перемоги цар нагородив князя Меншикова, під яким було під час бою вбито двох коней, титулом генерал-фельдмаршала. Князь попросив у царя його пробитий кулями капелюх як пам’ятку про хоробрість, яку він довів при цій нагоді 1. Генерали піднесли царя до ступенів контр-адмірала та генерал-лейтенанта.
Росіяни спочатку дуже зраділи, бо вважали, що їм вдалося взяти в полон самого короля. Насправді ж вони його переплутали з одним німцем на ім’я Меніус, капітаном королівських драгунів, який справді був з ним схожий. Вони виявляли до нього всіляку повагу і ставилися до нього дуже шанобливо, але коли зрозуміли свою помилку, то вислали разом з іншими шведами у Сибір.
Головними шведськими полоненими були прем’єр-міністр і сенатор граф Піпер, королівський секретар Седерх’єльм, секретар Дубен і двоє переписувачів. Але росіянам не вдалося захопити жодного документа чи листа зі шведської канцелярії, оскільки всі вони з канцелярією разом були на відстані приблизно одного льє від поля бою, поблизу Дніпра. Король спалив усе, що він вирішив не брати з собою. Серед полонених не було радника канцелярії й державного секретаря Гермелена, хоча його й схопили росіяни. Коли вони стали шукати його тіло поміж убитих, то не змогли його знайти, бо сонце так нагріло й роздуло трупи, що нікого вже не можна було пізнати 2.
Серед полонених генералів були генерал-фельдмаршал Реншільд, генерал-майори Шліппенбах, Розенде, Штакельберг, Гамільтон, полковники фон Шторн, Аппельгрін, Енштельт і принц Максиміліан-Еммануель Вюртемберзь/128/кий. Останнього узяли в полон у якомусь невеликому селі, через яке він хотів провести свій полк. Цей сміливий принц, якого всі поважали, служив добровільно вже шість років у шведській армії. Його було кілька разів поранено, й він тяжко захворів. Князь Меншиков відіслав його до Києва разом з генералом Ренном, також пораненим, щоб він мав з ким розмовляти, і з англійським лікарем Фрезером. Але ніякі ліки йому не допомогли, й він помер у Дубні [1710] у 1710 р. За наказом царя його тіло відправили до його родини у Штутгарт.
Головними підполковниками були серед полонених Зас, Фрідріх, Адольф Пельм, Генріх Ребіндер, Юліус Моде, Врангель, Спенс. Усі ці полонені зустріли добрий прийом з боку князя Меншикова й царя, за винятком графа Піпера, бо Меншиков вважав, ніби Піпер відрадив шведському королю укласти мир з Росією, що він винен у страті Паткуля тощо. Проте Меншиков Помилявся. Це правда, що посланець з листом до графа Піпера примчав у шведський табір, але генерал-ад’ютант короля Лажерон, нерозважливо доповівши про посланця й про лист, дістав від короля наказ відіслати посланця, не взявши від нього листа. Що ж до страти Паткуля, то його процес організував канцлер шведського королівства барон Ян Бергенх’єльм, і вирок було проголошено комісією сенаторів у 1694 р. Граф Піпер не був прямо замішаний у це засудження, але потаємно він робив усе, щоб його знищити.
Над запорозькими козаками після бою сміялися обидві сторони. Не всі могли врятуватися разом з королем та Мазепою, отже, вони намагалися переодягтися, ховаючи бриті голови під /129/ хутром. Їх знаходили на полі бою, де вони роздягали вбитих шведів, щоб сховатися під їхнім одягом та перуками.
Оскільки росіяни послали солдатів доганяти ворога лише досить пізно увечері, шведський король зміг поволі добратися до кордону, виявивши справді героїчну стійкість, яку подивляли всі його супутники. По дорозі генерал-майор і генерал-ад’ютант короля Лажерон, згадуючи полонених генералів, сказав, що все лихо походить від їхніх лестощів. Він продовжував: «Ваша величність, не можна твердити, ніби ми програли битву. Адже ворог не наважується переслідувати нас під час відступу». Король відповів: «Любий Лажероне, мовчіть, тут нема про що сперечатися». І він відрядив генерала Мейєрфельта до росіян, щоб укласти мир на умовах, запропонованих царем. Проте росіяни відповіли, що становище змінилося і що цар не схильний до миру принаймні до тих пір, поки йому не відступлять Виборг і Ревель. Генерал дав зрозуміти, що в короля ще лишилося п’ятнадцять тисяч вояків, і князь Меншиков вирушив на чолі загону з семисот солдатів, щоб приєднатися до тих, кого вже послали переслідувати шведів. Він пішов найкоротшою дорогою. Дійшовши до Переволочни на Дніпрі, він зустрів графа Левенгаупта на чолі п’ятнадцяти тисяч шведів, які без найменшого опору склали зброю й здалися в полон. Серед цього війська було чимало запорозьких козаків. Після капітуляції Меншиков наказав своїм загонам перейти Дніпро, щоб переслідувати ворога аж до околиць Очакова. Князь повернувся до російського табору через кілька днів з багатьма полоненими шведами. /130/
Коли князь Меншиков, повернувшися до царя, хотів приписати собі славу цих воєнних дій, Шафіров йому відповів прилюдно: «Ви завдячуєте цим успіхом не своїй хоробрості, а генералові Мейєрфельту. Без нього ви обмежилися б тим, що послали навздогін противнику невеличкий загін солдатів, і ці п’ятнадцять тисяч іще добре б нам далися взнаки».
Поміж офіцерів Левенгаупта були англійський та прусський дипломати Джефферс і Зітман, які були у шведській армії — один підполковником, а другий капітаном, оскільки Карл XII не хотів мати у своєму почті іноземних посланників при виконанні їхніх обов’язків. Коли вони повідомили князя Меншикова про свої титули та місії, їх одразу було звільнено й повернено їхні екіпажі. На їх прохання навіть звільнили двох шведських офіцерів.
Такі були подробиці того, що сталося після Полтавської битви, і подій, які мали місце після повстання запорозьких козаків.
Після цієї славнозвісної битви решта запорозьких козаків, відданих шведському королю, кількістю у дві-три тисячі душ, відійшла у Бендери, де вони піддалися татарському ханові, який подарував їм дві булави з належними до них клейнодами. За згодою хана ці козаки оселилися над річкою Кам’янкою, але їх тут часто непокоїли росіяни, отже, вони переселилися в околиці містечка Олешки на Дніпрі, недалеко від Криму.
Хоч вони й були підданими хана, але мали своє самоврядування, своїх керівників і залишалися під безпосереднім командуванням Мазепи, який був з кількома козаками при королі Швеції у Бендерах. Однак Мазепа невдовзі помер, і /131/ султан, на прохання шведського короля, який ще перебував у Туреччині, призначив на його місце його генерального секретаря Орлика, передавши йому усі гетьманські клейноди. Цей новий гетьман так само залишався у Бендерах. Згодом він прийняв мусульманство й одружився з турчанкою, від якої мав багато дітей. Коли козаки були під пануванням татар, їм спочатку давали гроші та необхідну провізію, та коли побачили, що це тягне за собою істотні видатки, то договорилися, що хан більш нічого не постачатиме козакам, але й вони не платитимуть жодних податків і з них не вимагатимуть плату за прохід по Дніпру й по Бугу. Це були проходи повз Кодак, Микитин, Кам’янку, де була їхня Січ, і Кизи-Кермен, Цими річками проходили купці й люди з Малоросії, які рушали до Криму, щоб продати й купити там різні речі, а насамперед, щоб купити сіль, і самі татари, які їхали по провізію. Найбільш людна була дорога по Бугу до Мертвої Води. Нею подорожували до Очакова купці з Польщі, Малоросії та сусідніх країн. Козаки також мали дозвіл стягати мито з усіх, хто прийшов чи приїхав до Очакова чи пригнав туди худобу. Цей прибуток було призначено на утримання вояків, старшини та їх керівника. Вони мали також право брати сіль з лиманів за половину плати проти тієї, яку брали з людей з Малоросії та інших. Проте усі ці привілеї ніяк не задовольняли козаків. Вони часто порушували угоди, вимагали довільну величезну плату за проїзд — навіть від інших козаків з Малоросії, яких називали просто запорожцями. Наслідком цих порушень було те, що кримські татари встановили для своїх козаків такі самі податки, які платили інші /132/піддані. Цим новим козакам було навіть заборонено торгувати у Криму та в Очакові. Їм лише було дозволено на знак особливої милості купувати там товари, щоб відвезти їх у Січ і там продавати мешканцям Криму, грекам та євреям, які у свою чергу приїздять у Січ з найрізноманітнішою провізією. З плином часу кількість козаків збільшувалася. Вони мешкали насамперед у двох Січах — Кам’янці та Олешках і в степу. Їхні літні курені та зимові хати тяглися від околиць Очакова та Переволочної до річки Буг. Мешканці степу займалися риболовлею та полюванням. Вони не мали ні літніх куренів, ні зимових хат поблизу Криму, бо їм було заборонено там ловити рибу, а полювати дозволяли лише зрідка.
Козаки були зобов’язані, згідно з угодою, йти з ханом до Сулака, коли він воював з черкесами, даючи йому щонайменше дві тисячі вояків на чолі з їхніми командирами, або кошовими. Крім того, вони мали обов’язок у мирний час посилати з Січі у Крим не менш як тринадцять сотень козаків, щоб відбудувати або полагодити лінії Перекопу 3, і все це без найменшої платні чи винагороди.
Коли кілька тисяч козаків — підданих хана — пішли на війну з черкесами, ті козаки, що були під покровительством Росії й мали свої поселення на річці Самарі, зібралися у великій кількості, щоб напасти на їхні Січі під Олешками й зруйнувати їх. Цей напад був такий успішний, що вони знищили все дощенту, грабуючи та вбиваючи все, що їм траплялося під руку. Усе добро вони забрали з собою. Кошовий, повернувшися зі своїми козаками і знайшовши зруйновану Січ, переселився з Олешків у місцевість, яку /133/ колись займали козаки біля Кам’янки, про що ми вже говорили. Але він тоді ж заприсягнувся помститися за цю жорстоку образу. Козаки Кам’янки зібрали усі свої сили й накинулися на своїх ворогів з безприкладною люттю, вони зруйнували їхні домівки і вбили багато їхніх мешканців, одних повісивши, а інших піддавши катуванням.
Не тільки козаки з Росії потерпали від таких вторгнень. Козаки-перебіжчики часто за своїм давнім звичаєм нападали й на самих татар, забираючи в них коней, биків, овець тощо, і якщо вони не знаходили здобич задовільною для своєї пожадливості, то били татар до смерті. Кримський хан, щоб припинити таке розбишацтво, наказав якнайретельніше розслідувати справи. Винні козаки зобов’язані були заплатити пограбованим багато грошей, більше, ніж коштувало награбоване добро. Козаки мали віддати ханові стільки живих людей, скільки вони вбили татар. Коли провина козака-злодія була доведена, а він сам не був спроможний заплатити встановлену суму й не міг зібрати її, звернувшися до щедрості своїх співвітчизників, його віддавали татарам у неволю на все життя. Але татари часто перетворювали вимоги відшкодування на досить вигідне ремесло, і козаки стали накладати на них такі самі кари або вимінювали їх на своїх козаків, що стали невільниками. Найбільше псувало стосунки між козаками й татарами те, що козаки були зобов’язані платити за кожного християнського невольника, який утік з Криму, навіть тоді, коли вони не мали ніякого відношення до цієї втечі. Козацькі керівники скаржилися на несправедливість цього правила, але татари відповідали їм, що в ньому /134/ нема нічого несправедливого, бо козаки відповідали за охорону кордонів Криму.
Коли козаки зрозуміли, що не можуть безкарно завдавати збитки татарам, вони кинулися на Польщу й наробили їй багато шкоди. Поляки гірко скаржилися ханові, і він заборонив козакам займатися розбоєм, але заборони не справляли на них великого враження. Нарешті хан одержав перелік врат, що їх завдали їм козаки, і зобов’язав їх платити. Бувало й так, що поляки скаржилися, наприклад, на збитки у двадцять чотири тисячі карбованців, а хан збирав необхідні відомості, щоб перевірити справедливість обвинувачень, і тоді козаки були зобов’язані виплатити ці гроші готівкою. Від них ще вимагали, аби покласти край безкінечним скаргам поляків, відступити Польщі Кодак, і було ухвалено, що козаки не мають права там мешкати чи якось інакше використовувати і що в разі коли там знайдуть козаків, то фортецю буде зруйновано дощенту. Та, коли це місто попало під панування Росії, його віддали колишнім його власникам. Увесь той час, коли запорозькі козаки були підданими кримського хана, вони сповідували православну релігію, якій були вірні до кінця свого існування. У своїх молитвах вони завжди просили Бога зберегти здоров’я християнських царів. Їхнє духівництво складалося з архімандрита, присланого грецьким патріархом, священиків та дияконів з Греції, Польщі та різних місцевостей Малоросі.
Проте життя козаків під пануванням кримського хана здавалося їм дуже поганим. Позбавлені волі, яку вони так палко захищали, козаки почували себе гірше, ніж під владою своїх колишніх володарів. До того ж від самого по/135/чатку їх підданства в них було забрано артилерію і їм суворо заборонили будувати будь-які укріплення чи на Січі, чи в її околицях. Заборонено їм було й торгувати з Росією, щоб перешкодити спілкуватися з підданими цієї держави, проте в цій забороні не було великої потреби. Справді, Росія від часу відступництва козаків не втрачала їх з поля зору, вона поставила уздовж кордону невеликі спостережні загони, яким було суворо наказано вішати на місці, як зрадника, кожного козака, якого вони візьмуть у полон.
До всього цього додалися й інші причини для незадоволення. Хан часто посилав мурз та інших татарських князів у Січ іноді для вивчення становища на місці, часом для огляду війська чи для інших потреб. Посланці мали щонайменше двісті осіб у своєму почті. Кошти на їх утримання завдавали козакам великого клопоту, а вони повинні були приймати їх з усією належною шаною, та ще й робити дорогі подарунки при їхньому від’їзді. Розгнівані такими домаганнями, які здавалися козакам дуже тяжкими, особливо коли вони порівнювали їх зі свободою, яку їм було надано в Росії, вони кінець кінцем вирішили повернутися під царське панування.
Коли вони вже збиралися здійснити свої наміри, кілька рибалок на березі Дніпра, недалеко від Криму, знайшли біля малого містечка Карайгебен закопану в землю гармату. Рибалки доповіли про це кошовому, і він пішов з кількома козаками на місце події. Вони викопали цю гармату й знайшли п’ятдесят інших. Козаки витягли їх із землі, дбайливо сховали їх в одній зі своїх зимових домівок, побоюючися, щоб їх не знайшли татари, і зберігали їх аж до того часу, ко/136/ли вони повернулися під панування Росії, і тоді розподілили гармати між своїми куренями.
Запорозькі козаки, вирішивши нарешті позбутися нестерпного татарського ярма, посилали до російського двору покірливі та зворушливі листи, у яких визнавали свій злочин і просили за нього прощення й благали, щоб їх прийняли усіх як вірних підданих мешканців Малоросії. Спочатку росіяни вважали це хитрощами й не звернули ніякої уваги на їхні прохання. Але, коли вони побачили, з яким запалом козаки їх повторюють, вони повірили в їхню щирість. Імператриця Анна Іванівна, якій було дуже приємно визволити християнський народ з ярма невірних, милостиво прийняла їх, відновила їхні колишні привілеї, і козаки знов перейшли під панування своїх давніх володарів.
Розділ дев’ятнадцятий
Від підкорення запорожців владі Росії до припинення їх існування
[1733] Року 1733, після смерті польського короля Августа II, вибори його наступника покликали до життя різні партії, які закликали сусідні держави допомогти Польщі. На трон посадовили /137/ Августа III, підтриманого російською армією, і незадоволені поляки просили допомоги в хана, благаючи його послати до них козаків.
Ця подія, повідомлення про яку було опубліковане у Петербурзі в той час, коли там перебувала депутація козаків, схилила двір до більшої уважності до їхніх прохань. Їм було сказано, що коли вони хочуть піддатися негайно, то їх невірність буде забуто і їм навіть буде дозволено жити згідно з їхніми давніми законами. Козаки порадилися між собою й вирішили письмово визнати свій злочин і присягтися стати назавжди підданими Росії. Коли посланці повернулися до Петербурга з цим листом, імператриця Анна простила козаків і повернула їм свою милість і їхні давні пільги. Вона відрядила російського офіцера, який поїхав з посланцями прийняти козацьку присягу. Цей офіцер повіз кілька тисяч карбованців на будівництво нової Січі. Його зустріли з великою пошаною, кошовий зі своїми помічниками вийшов йому назустріч, і понад тисяча козаків вишикувалася вздовж його дороги на протязі двох верст. При його наближенні йому віддали гарматний салют і вітали багатьма мушкетними залпами. Одразу після прибуття на місце російський офіцер пішов до церкви, духівництво вийшло йому назустріч із звичайними церемоніями, а коли всі увійшли до церкви під грім гармат, то помолилися за здоров’я імператриці. Після молитви на великих зборах були прочитані листи від імператриці, через які вона повідомляла про прощення козаків і про повне забуття того, що сталося, про повернення їм їхніх давніх законів самоврядування і про те, що відтепер вони стали її вірними підданими. /138/
Трохи пізніше прибув посол від султана з численним почтом. Він привіз багато грошей і розкішні подарунки, щоб намовити козаків не залишати ні турків, ні татар. Козаки прийняли посла без великої помпи. Коли він добрався до Січі, то наказав вистрелити з гармати, щоб попередити про своє прибуття. Козаки відповіли йому таким самим пострілом. Тоді він передав листа від султана й багато інших листів від гетьмана Орлика. Негайно скликали великі збори. Російський офіцер, про якого ми згадували, був присутній, але без будь-яких спеціальних церемоній. Спочатку прочитали листи, привезені послом. В усіх листах ішлося про бажання турків залишити козаків на їхній землі, про те, що є чимало причин для цього, і навіть про обіцянку платити їм щороку великі гроші. Після читання листів козаки стали лаяти свого гетьмана за те, що він лишався в Бендерах і прийняв мусульманську релігію. Вони пригадували собі усі жорстокості, які вони терпіли від татар, а потім вигукнули усі разом: «Ми є християни, тому ми й повернулися під панування Російської імперії, якій ми залишимося непорушно й навіки вірними». У той же час кошовий, його найближчі помічники й найбільш поважані козаки наблизилися до російського офіцера й повторили йому запевнення в їхній покорі. Так закінчилися збори.
Посол султана, побачивши невдачу своєї місії та зміну настрою козаків, негайно покинув Січ разом з усіма турками та обозом, який складався головним чином з грошей готівкою та з інших коштовностей. Козаки дали йому письмову відповідь, у якій вони лаяли свого гетьмана Орлика, татарського хана і всіх турець/139/ких начальників за жорстокості, які вони терпіли від них, бувши під їхнім пануванням. Козаки визначили їм дуже короткий час, щоб вибратися з Січі, і оскільки вони знали, що дістатися до кордону у вказаний термін неможливо, то кілька козаків вирушили їм навздогін і забрали увесь їхній обоз.
Російський офіцер, одержавши присягу на вірність від усіх запорозьких козаків, виїхав з Січі, і при його від’їзді йому було виявлено ті самі знаки пошани, що й при прибутті.
Турецький посол, повернувшися до султана, повідомив його, що запорозькі козаки піддалися Росії, розповів йому, як саме це сталося, поскаржився, що було пограбовано його обоз і що йому не було виявлено у Січі ніякої поваги. Султан негайно віддав наказ, щоб у Криму та в сусідніх країнах схопили усіх козаків, де б їх не знайшли, і щоб їх використовували на найтяжчих роботах. Російський двір сповістив козаків про долю, яка має спіткати їхніх співвітчизників, і козаки помстилися на турках та татарах, які були у Січі, винищивши їх усіх разом.
Козаки, які хотіли дати Росії доказ своєї щирості при поверненні, радо пішли на війну, яку Росія вела тоді з Польщею. Вони зібралися, утворили велике військо, напали на Польщу й заподіяли їй великі спустошення. Імператриця Анна щедро їх винагородила.
Турки були розгнівані тим, що їх покинули запорозькі козаки, й вирядили до них нове посольство. Посол сказав їм від імені султана: «Ви підкорилися Росії, але рано чи пізно ви про це пошкодуєте. Росіяни ніколи не дотримувалися даного вам слова, тож не чекайте від них нічого кращого й у майбутньому. Але оскільки /140/ви так уже хочете піддатися цій державі, то буде справедливо, щоб ви покинули землі, які мені належать і які я вам відступив, щоб ви на них жили за моїми законами. Ящо ви бажаєте підкоритися іншій державі, то йдіть жити на її землі». У той же час посол доводив їм за допомогою численних карт, які привіз із собою, що земля, на якій вони мешкають, належить султанові, становлячи частину його спадщини. Та як він не старався, а не досяг нічого. Козаки йому відповіли, що вони мають карти, які доводять протилежне, і що ця земля належить їм, бо їхні предки прогнали з неї турків збройною рукою. Вони додали, що ніколи її не покинуть і що вони завжди готові її захищати. Що султан хай краще не шле їм послів, бо вони лише погрожують козакам. Що козаки завжди були хоробрі і що вони не втратили своєї хоробрості при появі турок. Що коли до них пошлють нове посольство, вони вважатимуть, що його вирядили вороги й ставитимуться до послів відповідним чином. Після такої відповіді посол поїхав додому, але татари, ображені зневагою до їхніх пропозицій, напали на кордони Росії, лишивши після себе надзвичайні руйнування. Нарешті імператриця Анна, яка багато разів скаржилася на ці напади, але ніколи не одержала ніякого відшкодування, змушена була оголосити війну туркам. Ця війна [1735] почалася 1735 року, і козаки відзначилися в ній багатьма успішними діями.
[1736] Року 1736 багато тисяч запорозьких козаків, піших і на конях, приєдналися до російської армії і брали участь в усіх походах на Крим під командуванням російських генералів. Вони багато зробили для здобуття Перекопа, Кінбурна, /141/ Козлова та Бахчисарая — постійної резиденції хана. Скрізь вони відзначалися своєю сміливістю. Російські генерали не знаходили досить високих слів, щоб оцінити відвагу та хоробрість козаків. Ці похвали спонукали імператрицю Анну не тільки зробити їм подарунки, а й відіслати листи-патенти з подякою за віддану службу, щоб заохотити їх продовжувати їй служити з тим самим запалом і запевнити, що за всіх обставин вони матимуть докази її прихильності та доброї волі. Ці листи прийшли разом з великим прапором з гербом Росії, чотирма меншими прапорами, кінським хвостом, прикрашеним золотим сукном, срібною булавою, срібним позолоченим пірначем, багатьма тисячами карбованців для розподілу між козаками й, [нарешті], булавою для кошового.
[1737] Року 1737 запорозькі козаки разом з росіянами пішли на приступ Очакова. Можна сказати, що найбільші докази козацької хоробрості було дано саме тут. Очаків було здобуто, і козаки захопили у місті величезну здобич.
[1738] Року 1738 під командуванням росіян козаки розбили турків на Дунаї і при цій нагоді виявили свої відомі Якості.
[1739] Наступного року запорозькі козаки розділили своє військо на три частини, якими командували троє’ різних російських генералів. Перша була під командою фельдмаршала Мініха, з яким вона увійшла у Молдавію. Друга — під командуванням фельдмаршала графа Ласького пішла на Крим, і третя, якою командував генерал-лейтенант Штоффельн, вирушила на, російських воєнних кораблях переслідувати ворога від Кизи-Кермена та Очакова і далі аж до Чорного моря. Ці останні захопили найбільшу кількість турецьких кораблів. /142/
Три козацькі частини змагалися між собою у подвигах і зробили Росії дуже великі послуги. Протягом п’яти років, від 1735-го до 1740-го, вони завдали стільки ж шкоди ворогові, скільки зробили добра росіянам. Багато разів вони забирали в турків їхні харчі, спорядження, коней і худобу й доставляли все це у російський табір. Знання турецької й татарської мов служило їм подвійну службу. Вони мали можливість вести розвідку, дізнаватися про ворожі сили й подавати генералам дуже надійні поради. Імператриця, тішачися їхньою відданістю, щедро їм віддячувала. Вона давала козакам гроші, провіант, почесні відзнаки, та ще й платила за розвідування.
[1764] Запорозькі козаки жили, таким чином, у найліпшій згоді з Росією від царювання Анни аж до царювання нинішньої імператриці, яка у 1764 р. скасувала сан гетьмана українських козаків, дарований імператрицею Єлизаветою Кирилові, графу Розумовському. Він повинен був відмовитися від гетьманства й задоволнитися доходами, які йому лишили до смерті. Імператриця заступила гетьмана комісією з восьми членів.
[1768] Коли 1768 року турецький султан Мустафа оголосив війну Росії, щоб підтримати Польщу, запорозькі козаки ще раз добре себе показали, особливо б’ючися з турками, своїми давніми й непримиренними ворогами. Невтомні, багаті на вигадки, вони обманювали противника, невідступно його переслідували, руйнували або забирали його запаси. Але все це замість довіри та прихильності з боку російського двору послужило для прискорення козацької руїни порівняно з попереднім задумом. Як тільки /143/ вони ослабили турків до того, що ті змушені були підписати мир у Кайнарджі, такий почесний для росіян, ці останні думали тільки про знищення тих, хто найбільше прислужився їхній перемозі. Ми детальніше розповімо про цю подію в наступному розділі.
Розділ двадцятий
Про знищення Запорозької Січі
Скасування титулу гетьмана козаків, встановлення у 1765 р. Нової Сербії, наказ, даний у 1767 р. губернаторові Малоросії вислати депутатів від усіх станів, міст і сіл його губернії для укладення нового карного кодексу, обмеження свободи селян в Україні, податок — один карбованець з кожного двору у Малоросії, дозвіл дворянам з Великоросії купувати землі у Малоросії і українським шляхтичам купувати землі у Великоросії, часто й марно повторювані спроби примусити запорозьких козаків . до сімейного життя у звичайному суспільстві, план Військової колегії у Санкт-Петербурзі, викликаний тим, що під час останньої війни не вдалося загнати запорожців у регулярні полки, — такі були головні причини незгод між козаками та російським двором, незгод, які закінчилися знищен/144/ням Запорозької Січі й величезним незадоволенням решти козаків Малоросії.
Призвідці відомого перевороту, який скинув Петра III з російського трону, побоюючися провалу їхніх планів, хотіли забезпечити собі підтримку гвардійських полків, що стояли у Санкт-Петербурзі. Преображенський та Семенівський полки вже прийняли присягу, а Ізмайлівський, яким командував граф Розумовський, гетьман козаків, ще не міг вирішити, на чийому боці він має бути. Це запізнення дало ворогам графа прекрасну можливість йому нашкодити. ч Коли нині царствуюча імператриця дбайливо усувала всіх, хто міг опиратися підготовленому нею перевороту, вони викликали в неї підозру до графа Розумовського й порадили їй відібрати в нього гетьманський титул, який робив його надто могутнім і небезпечним. Запам’ятавши цю пораду, імператриця одного дня спитала в графа Кирила Григоровича Розумовського: «Ваші гетьманські обов’язки досить прибуткові, скільки вони дають вам щороку?» — «Від шістдесяти до ста тисяч карбованців», — відповів граф. «Отже, ви не будете гніватись, — сказала імператриця, — якби я сама захотіла стати гетьманом, а вас би звільнила від цього обов’язку, лишивши за вами прибуток?» Розгублений Розумовський повинен був погодитися, він відповів: «Це залежить від Вашої Величності». Від того часу титул було скасовано. Так розповідають одні, а інші кажуть, що побоювання влади графа було додатковим мотивом, а справжньою причиною було небажання мати справу з розумною людиною під час виконання проекту знищення Запорозької Січі та скасування привілеїв інших козаків в Україні. /145/
Скасування титулу гетьмана, або, краще кажучи, добровільна відставка гетьмана Розумовського, одночасне позбавлення козаків їхнього головного командира і найкращих їхніх привілеїв, а саме — обирати керівника між рівних йому, дуже їх занепокоїли і примусили більш уважно вивчити всі заходи, до яких вдавався російський двір. Вони прекрасно зрозуміли, що не можуть чекати від нього нічого, крім неприємностей. З іще більшою тривогою спостерігали вони за тим, що робиться у Новій Сербії. Росіяни розмістили там гусарські полки, які обробляли землю і в той же час були зобов’язані відбивати напади татар. Але козаки бачили їх з іншої точки зору. Для них ці гусари були регулярними частинами, розташованими поряд із ними для того, щоб їх оточити й знищити, як того бажала Росія. Оскільки земля, на якій з’явилися ці нові люди, завжди належала запорозьким козакам, вони не припиняли скарг на те, що в них відбирають їхню власність. Проте уряд постійно підтримував гусарів проти козаків. Така політика призвела до великого охолодження між козаками й Росією, і воно ще збільшилося через суворе ставлення до них у зв’язку з наказом вислати депутатів, щоб укласти карний кодекс. Коли їх примушували до цього, вони звернулися з доріканнями до фельдмаршала Рум’янцева, доводячи, що в незапам’ятних часів вони мали самоврядування і керувалися магдебурзьким правом, що ці закони дуже добре пасували їм і їхнім краї, що російські самодержці їм урочисто підтвердили дозвіл жити за цими законами і що через усе це вони просять звільнити їх від участі у виробленні нового кодексу. Проте губернатор, вико/146/нуючи одержані ним накази, дав розпорядження закувати депутатів у кайдани й привезти їх у Санкт-Петербург, де вони майже всі померли у в’язниці з голоду та холоду.
І це ще були не всі удари, які впали на голови козаків. Російський двір здивував Європу, коли запитав хліборобсько-торговельне товариство у Санкт-Петербурзі, що буде вигідніше: залишити селян кріпаками чи відпустити їх на волю? Ще навіть не діждавшися відповіді, двір робив усе для скасування свободи, якою доти користувалися малоросійські селяни. Вони завжди мали право перейти від поміщика, в якого їм було погано, до іншого пана, але двір заборонив це указом, що примушував селян Малоросії залишатися в майбутньому на тому місці, де вони зараз знаходяться. Якщо вони хочуть поскаржитися на свого пана, то мають, згідно з тим самим указом, подати скаргу до суду й чекати вироку. Невдовзі вони дізналися з власного досвіду, що сильніший завжди перемагає слабшого. Якщо селянин розпочинав процес проти свого пана, то цей процес ніколи не закінчувався. Якщо ж він кінчався, то завжди киями на спині селянина, хоч би він був сто разів правий. Це залізне ярмо не тільки не легшало, а щодня все більше важчало. Згаданий щойно указ скоро був доповнений іншим, за яким кожен двір мав сплачувати карбованець податку щороку. Наслідком цього указу, який розкрив наміри царського двору, була еміграція понад шести тисяч селян з Малоросії у Польщу. Нарешті їх зобов’язали платити подушне, як селян Великоросії.
Та це ще було не все. Для того, щоб зрівняти Україну в усьому з Великоросією, намага/147/лися завести в ній усі звичаї метрополії. Було видано указ про те, що дворяни з Великоросії можуть купувати землі у Малоросії, і навпаки — шляхта з Малоросії може купувати землі у Великоросії. Це було відверте порушення привілеїв українських козаків, які мали виняткове право на володіння землею у Малоросії. Єдиний виняток було зроблено для євреїв, які перейшли у православну віру, та для синів священиків, а самим священикам володіння землею було заборонене.
Але, що найбільше дратувало мешканців Малоросії, було те, що, бувши зобов’язані відмовитися від стількох дорогих їм привілеїв, за збереження яких було пролито стільки крові і які були урочисто підтверджені всіма царями та імператорами Росії, починаючи від царя Олексія Михайловича, їх примушували відмовитися ще й від останнього з їхніх привілеїв. У 1773 р. російський двір встановив у Глухові, резиденції останнього гетьмана, судову колегію, яка мала назву Малоросійської колегії, а її нинішнім головою є фельдмаршал граф Рум’янцев, генерал-губернатор цієї провінції.
Членами колегії мають бути росіяни і козаки у різних кількостях. Вони судять в останній інстанції звичайні юридичні справи, але у важливих справах можна апелювати на вирок цього трибуналу до третього департаменту сенату. Таким чином, козаки були зобов’язані відмовитися від останнього свого привілею, а саме — мати суддями своїх співвітчизників, згідно з магдебурзьким правом, якого здебільшого не знали прислані судді.
Було відновлено також давні спроби схилити запорозьких козаків до одружень, проте, як і в /148/минулому, ці спроби успіху не мали. Вони відхиляли незручності родинного життя, кажучи, що воно роз’їдатиме їхню мужність, зробить їх малодушними й нездатними до боротьби. Коли їх хотіли записати до регулярних полків, вони відповідали, що їхня військова дисципліна краща за будь-яку іншу, що вони досить часто билися, й дуже успішно, не бувши у регулярних полках, отже, не бачать у цьому потреби й зараз, що все це робиться на шкоду їхнім привілеям, автентично підтвердженим російськими самодержцями, чиє слово повинно бути священне.
Російський двір, побоюючися, що незадоволення, яке поширилося після всіх цих заходів, може рано чи пізно призвести до повстання, вирішив покінчити з народом, що викликав такі побоювання. З цією метою Катерина II видала наказ, який заслуговує бути наведений повністю. Він звучить так:
«Ми, Катерина II, Божою милістю імператриця й самодержиця всієї Русі і прочая, і прочая.
Ми хочемо оголосити цим усім нашим вірним підданим на просторах нашої імперії, що Січ козаків, відомих під іменем запорожців, нарешті цілком знищена через неспокій, який у нас викликав непослух цього народу до наших найвищих наказів.
Ми не хотіли вдаватися до такого рішення, яке змусила нас прийняти необхідність і яке так суперечить нашому природному милосердю, перш ніж вичерпали всі засоби м’якості та поблажливості. Ми з очевидністю встановили тягар їхніх провин, які заслуговують на нашу справедливу кару й на всю суворість правосуддя, підтримання якого є нашим обов’язком. /149/
Ми не будемо згадувати тут про скарги, принесені до нашого трону сусідніми державами на напади та пограбування, які постійно здійснювали запорожці на наших кордонах. Ми згадаємо лише початки та походження Цих людей і докази зухвалої зневаги, яку вони виявили до нашої монархічної влади, а також насильств, які вони чинили над своїми співвітчизниками й нашими підданими.
Письменники, які розповідали про минулі події у нашій державі, переконливо показують усім, хто хоче про те знати, що запорозькі козаки є лише частиною козаків Малоросії, які відокремилися від свого народу через свої особливі звичаї. Малоросійські козаки залишаються на місцях свого давнього поселення і є нині, як і завжди, корисними громадянами. Запорожці ж, навпаки, пішли зі свого краю й оселилися за порогами, у місцевості, де раніше, згідно з її особливостями, знаходилося лише декілька озброєних зграй, які заважали татарським нападам. Коли зросла їхня кількість, вони влаштували властивий їм політичний лад — дивний і протилежний поглядам Творця, який благословляє й полегшує розмноження людського роду. Спочатку було заборонено козакам, посланим з України до дніпрових порогів для необхідної та корисної охорони цих провінцій, які час від часу змінювали одне одного, брати з собою жінок та дітей, щоб не піддавати їх небезпекам полону і щоб хатні труднощі не заважали козакам виконувати їхній обов’язок. Через це правило дехто з них призвичаївся до життя самотнього, ледачого та непорядного, яке з плином часу стало для них законом. Вони забули про свою рідну країну, щоб на/150/ завжди лишитися у Січі й жити там, задовольняючи власні примхи та шукаючи насолод. Однак кількість цих козаків була невелика до того часу, коли Малоросію було об’єднано з Російською імперією, як це виявилося під час переговорів російських бояр з послом гетьмана Хмельницького. Бо на питання царського уповноваженого, чому запорожці досі не заприсяглися на вірність, гетьманський посол відповів, що запорожці — народ бідний і зовсім незначний. Проте ці козаки, наслідуючи свої звичаї й живучи без жінок, скоро побачили, що їх народ зникне, і почали залучати до свого гідного осуду товариства людей усякого роду, не розрізняючи ні їх походження, ні мови, ні релігії, і таким чином вони підтримували себе аж до нинішнього знищення.
Політична корпорація такого роду, з такими різними членами, які відокремилися від решти світу і від будь-яких суспільних зв’язків, які існували завдяки грабуванню сусідніх народів, з якими ми зв’язані священними узами дружби та миру, люди, що звикли приносити у храм Вседержителя, якому ненависне розбійництво, частину своєї здобичі, яку вони захопили, купаючи свої руки у крові та несправедливості, корпорація, яка нарешті, коли вона була позбавлена можливостей грабувати, жила у найгіршому неробстві, найганебнішій розпусті та найшкідливіших пороках, не могла ніколи і не може бути в майбутньому хоч як-небудь корисна батьківщині.
Що ж до їх різних злочинів, які ми не можемо покарати з належною суворістю, то вони полягають головним чином у такому:
I. Хоч ми й бажаємо забути їхні давні пору/151/шення та віроломну поведінку замість належної покори, поведінку таку ж шкідливу, як і гідну кари, ми все ж таки не можемо мовчати про зухвалість, з якою протягом десяти останніх років і ще зовсім недавно вони захоплювали землі своїх сусідів і привласнили собі не тільки місцевості, які ми завоювали під час останньої війни з Оттоманською Портою, а ще й Новоросійську губернію, яку ми колонізували, і робили все це під тим приводом, що всі ці землі належали їм з давніх часів. Проте усім відомо протилежне. Перший із цих країв ніколи нікому не належав, крім Речі Посполитої, отже, й не може бути в неї відібраний. Що ж до другого, то він насправді був частиною Малоросії, але ніколи не належав власне запорозьким козакам і навіть не міг їм належати, оскільки їх примітивний і позбавлений будь-яких законів спосіб життя, а також відсутність будь-якого права власності не дозволяли цього. У місцевостях, де вони спочатку оселилися, їх лише допустили на місце регулярних загонів, які звичайно до того посилали туди. Отже, й землі, що завжди належали Новоросійській губернії та залишалися необроблені, були придатні як для замешкання людей, так і для захисту кордонів, можуть бути надані людям, здатним водночас і до хліборобства, і до військової служби.
II. Запорозькі козаки мали зухвальство не тільки опиратися розмежуванню земель за нашим наказом у тих місцевостях Новоросійської губернії, які вони собі привласнили, але й замірятися на життя присланих для цього офіцерів. Вони також побудували на цих землях з власної волі приватні будинки і навіть підкорили собі близько восьми тисяч душ обох /152/статей, які належали до розквартированих там гусарського та пікінерського полків. Вони привели їх силоміць або ж змусили перейти під панування запорожців, сіючи неспокій та руйнуючи їхні домівки.
III. Самим тільки мешканцям Новоросії протягом останніх двадцяти років, тобто від 1755 р. й до сьогодні, своїми нападами та розбійництвом вони завдали втрат, на багато тисяч карбованців.
IV. Запорожці насмілилися забудувати своїми оселями недавно здобуту, згідно з мирним трактатом, країну між Дніпром та Бугом, захопити її та підкорити мешканців, які недавно були туди переселені й належали до молдавського гусарського полку. Вони дійшли у своєму безумстві до того, що зібралися озброєні, вимагаючи ці місцевості Новоросійської губернії собі у володіння, що їм нібито було дозволено, хоча нашими листами-патентами від 22 травня 1774 р., на підставі яких вони повинні вислати депутатів до нашого двору, щоб представляти їхні права, ми наказали їм утримуватися від будь-якого насильства і дати спокій уже заселеним місцевостям і всім, хто там мешкає.
V. Зневажаючи заборони, не раз повторювані нашими командуючими, запорожці не тільки приймали до себе козаків, які дезертирували з нашої служби, але також підмовляли різними хитрощами одружених людей з Малоросії, які мали свої оселі, втекти до них лише для того, щоб їх підкорити та запровадити у їхніх володіннях власне хліборобство. Це їм також вдалося, і зараз у місцевостях, які належали раніше запорожцям, п’ятдесят тисяч душ займаються сільським господарством. /153/
VI. Нарешті запорожці дійшли у своєму зухвальстві до того, що навіть стали привласнювати місцевості, які завжди належали донським козакам, до яких ми маємо особливу прихильність і яких ми вшановуємо спеціальними знаками нашої милості за їхню вірність, хоробрість і чесний спосіб життя. У той же час запорожці заборонили донським козакам користуватися землями, які здавна були у їхньому володінні. Кожна розумна людина може легко уявити собі штучність цих запорозьких планів і шкоду, яка випливала з них для всієї імперії. Слід було б ще додати, що на початку останньої війни з Оттоманською Портою багато запорозьких козаків настільки забули побожність та вірність нам і вітчизні, яка є їхнім обов’язком, що вирішили приєднатися до ворога. Вони навіть не попередили наше військо про наближення кримського хана і зовсім не опиралися його походові до наших кордонів, хоча й мали досить сили, щоб робити це з успіхом.
Узявши до серйозного розгляду всі ці обставини, ми виявилися зобов’язані перед Богом, перед нашою імперією й перед усім людським родом покласти край Запорозькій Січі й козакам, які носять її ім’я. Отже, наш генерал-лейтенант пан Текелі з військом, яке ми йому довірили, оточив і захопив згадану Січ у найкращому порядку, який тільки був можливий, з надзвичайним спокоєм і без будь-якого опору з боку козаків, бо вони помітили наближення до них війська лише тоді, коли були вже оточені з усіх боків. А ми спеціально наказали згаданому командирові виконати доручення найбільш мирним способом і по можливості без кровопролиття. /154/
Бажаючи повідомити наших вірних і любих підданих про всі ці обставини, ми їм у той же час оголошуємо, що нині Січ запорозьких козаків уже не існує за своїми давніми законами, отже, й козаки, що мали це ім’я, згасли назавжди. Що ж до місцевостей та переваг, наданих ним самою природою, то ми їх віддамо мешканцям чесним і корисним для вітчизни, які матимуть розважливість належати до Новоросійської губернії і про нове влаштування яких урядовці цього краю спеціально дбатимуть.
До того ж, ідучи за веліннями людяності, яка прагне завжди відвернути кару навіть від тих, які її заслужили, ми дозволяємо й милостиво наказуємо відіслати до їхніх рідних міст усіх тих серед запорозьких козаків, хто не хоче у місцевостях, де вони мешкають нині, вести осіле та регулярне життя; ми обіцяємо дати землі, щоб остаточно на них оселитися, усім тим, хто побажає займатися на них хліборобством.
Ми хочемо також, щоб наша імператорська милість була поширена на всю старшину козаків та їх офіцерів, які виконували свої обов’язки та службу і мають добру думку про себе від командирів наших армій. Ми навіть наказуємо, щоб їм було надано почесні титули залежно від їхньої служби та її особливостей.
Дано у Москві 14 серпня 1775 р., а нашого царствування чотирнадцятого.
Підписано: Катерина». /155/
Розділ двадцять перший
Про давні місця поселення запорозьких козаків, які утворювали те, що звалося їхньої Січчю
I. Першим їхнім поселенням був Седнів за тридцять верст від річки Канів.
II. Канів, розташований по цей бік Переяслава на другому березі Дніпра.
III. Переволочна.
IV. Хортиця, острів, розташований нижче від вільних порогів на відстані шестисот п’ятнадцяти верст. Він має дванадцять верст завдовжки і дві з половиною завширшки. З Одного боку острова тече Дніпро, а з другого — річка Хортиця, що йде з гирла Дніпра.
V. Токоманівка, розташована між Хортицею та давньою Січчю.
VI. Микитине. Це містечко розташоване на березі річки навпроти кам’яного муру. Біля цього містечка є дуже давнє укріплення, збудоване росіянами, коли вони йшли на війну з кримським ханом.
VII. Давня Січ, розташована на Дніпрі поблизу маленької річки Чортомлик. Ця Січ була заснована тоді, коли запорозькі козаки були ще під протекцією Польщі. /156/
VIII. Кам’янка, що міститься за тридцять верст вище від Кизи-Кермена на правобережжі Дніпра. Маленька річка Кам’янка витікає з невеликої річки Інгулець, за десять верст від Дніпра.
IX. Олешки, розташовані вище від Олександрового Шанця, недалеко від Криму, серед пісків на березі Дніпра.
X. Нова Січ на річці Підпільній, віддалена на сім верст від давньої Січі.
Розділ двадцять другий
Про те, як громада запорозьких козаків приймала нових козаків, та про їхню назву
До своїх Січей запорозькі козаки ніколи не приймали жінок. Вони боялися, що жінки відволікатимуть їх від їхніх занять та зменшать їхню войовничість. Тому було ухвалено закон, який забороняв жінкам ступати на запорозькі землі. Вони також побоювалися, що, побачивши жінок, вони захочуть вести родинне життя, а це було б для них принизливо.
Закони їхні дещо нагадували статут мальтійських рицарів, а ще більше — вільних лучників, запроваджених Карлом VII у Франції. Вільні лучники були люди, визначені в усіх парафіях /157/ королівств, які за першим наказом короля повинні були зібратися у певному місці, щоб іти на війну, і за цю службу їх було звільнено від будь-яких податків.
Щоб поповнювати свої лави замість загиблих на війні, козаки приймали до себе всіх утікачів, так що серед них можна було побачити людей з усіх племен та всіх християнських сповідань. Вони навіть заохочували всіх мандрівників записуватись у козаки. Вони набирали собі людей у Росії, на Волині, на Поділлі та в інших місцях. Вони потаємно викрадали у навколишніх місцевостях хлопчиків, приманюючи їх, перевозили до Січі й виховували у своїх звичаях та згідно зі своїм способом життя.
Оскільки раніше козаки, історію яких ми розповідаємо, мали тільки одне місто з резиденцією свого гетьмана біля порогів, або водоспадів, Дніпра, вони одержали назву «запорожців», яку додали до слова «козаки», щоб відрізняти їх від козаків, що мешкають у Малоросії, а також від їхніх сусідів на Дону, або Танаїсі.
«Поріг» — це слово руське, яке означає водоспад або скелю. Дніпро на відстані п’ятдесяти льє від гирла перетинають скелі, які нагромаджуються одна на одну і, з’єднуючися між собою, утворюють посередині річища ніби греблю. Це робить неможливим плавання й відбирає в України засоби для збагачення від продажу в Константинополі привезених туди найрізноманітніших товарів, на які вона багата, як жодна інша країна. Деякі з цих скель доходять до рівня води, інші здіймаються над водою на шість, вісім чи десять стіп. Ця нерівномірність утворює різноманітні каскади, по яких козаки проходять у своїх човнах, але наражаючися /158/ на велику небезпеку, Налічують тринадцять каскадів, і деякі з них мають від дванадцяти до п’ятнадцяти стіп, коли рівень води падає. Треба вміти їх пройти, щоб вас визнали справжнім запорозьким козаком, а потім ще й поплавати по Чорному морю. Тут є схожість з мальтійськими рицарями, які, щоб їх прийняли до ордену, повинні вміти керувати кораблем.
Запорозькі козаки живуть у кошах. Проте ні кількість цих кОшів, ані старших над кошами не є постійна, бо, як ми вже зауважили, вони приймають до себе людей усякого роду, які залишаються на місці стільки часу, скільки самі захочуть, а якихось списків, де було б зазначено, скільки є людей, хто виїхав, а хто приїхав, нема, а до того ж чимало людей мешкає у зимових оселях, досить віддалених від Січі. Там вони ловлять рибу та полюють і часто повертаються на Січ лише через два роки. Багато інших вибираються у Польщу або на турецький кордон, щоб красти та грабувати, не питаючи дозволу в своєї старшини. Поміж цих людей багатьох убивають, інші попадають у полон або гинуть якось інакше.
Коли давні і, якщо можна так висловитися, справжні козаки мали коштовності, дорогий одяг та гроші готівкою і коли вони хотіли їхати торгувати у Малоросію чи в Польщу, то просили видати їм пашпорт, підписаний кошовим і скріплений козацькою печаткою. Часто бувало й так, що вони забирали з собою все своє майно і їхали одружуватися у Малоросію чи у Польщу, де проводили решту своїх днів. /159/
Розділ двадцять третій
Про головну старшину запорозьких козаків
Головна старшина запорозьких козаків майже постійно перебувала на Січі. Ось їхні титули:
Кошовий отаман.
Генеральний суддя.
Генеральний писар.
Осавул, або генеральний ад’ютант. Їхні основні помічники:
Особливий секретар, підпорядкований генеральному писареві.
Інженер, зобов’язаний наглядати за артилерією.
Ад’ютант.
Литаврист.
Якщо хто-небудь із цієї старшини очолює той чи інший похід, на його місце обирають когонебудь іншого аж до його повернення.
Коли велика кількість запорозьких козаків отаборилася біля річки Самари, кожна Січ погодилася, що треба обрати таких осіб для керівництва:
Сердюка, або полковника.
Писаря.
Ад’ютанта. /160/
Що ж стосується побуту запорозьких козаків, то у Січі був навіть палац, а в цьому палаці — церква, де відправляли службу Божу за грецьким обрядом. Від палацу залежали тридцять вісім куренів, між якими було розподілено козаків за їх походженням.
У кожному курені був отаман, який командував усіма своїми козаками. Отже, маємо нагоду навести тут назви усіх куренів:
1. Курінь Левичківський.
2. Курінь Дятківський.
3. Курінь Гласкунівський.
4. Курінь Брюховецький.
5. Курінь Ведмедівський.
6. Курінь Блатніровський.
7. Курінь Пашковський.
8. Курінь Кущевський.
9. Курінь Кисляківський.
10. Курінь Іванівський.
11. Курінь Конелевський.
12. Курінь Сергіївський.
13. Курінь Донський.
14. Курінь Криловський.
15. Курінь Коневський.
16. Курінь Батуринський.
17. Курінь Поповичевський.
18. Курінь Васюринський.
19. Курінь Незамчеський.
20. Курінь Іркліївський.
21. Курінь Щербинівський.
22. Курінь Татарівський.
23. Курінь Скуренський.
24. Курінь Куренівський.
25. Курінь Роговський.
26. Курінь Корсуновський.
27. Курінь Каніболоцький. /161/
28. Курінь Гуманський.
29. Курінь Дев’янзовський.
30. Курінь Стерліївський.
31. Курінь Степлівський.
32. Курінь Шераліївський.
33. Курінь Переяславський.
34. Курінь Полтавський.
35. Курінь Мишастівський.
36. Курінь Мінський.
37. Курінь Тимошівський.
38. Курінь Величковський.
Розділ двадцять четвертий
Про загальні збори запорозьких козаків на ради
Рада козаків збиралася щороку у перший день січня. На цій раді розподіляли річки та поля від порогів до річки Буг.
Ця рада збиралася звичайно після обіду за наказом кошового. Литаврист давав сигнал з палацу поблизу церкви. У той же час кошовий брав прапор і ніс його на визначене місце поряд із церквою. Зачувши литаври, всі козаки збиралися разом. Литаврист повторював сигнал тричі, кошовий виходив зі своєю булавою — єдиним знаком своєї влади, генеральний суддя — з козацькою печаткою, писар зі своєю чорнильни/162/цею і ад’ютант з малою булавою. При їхній появі били в литаври на їх честь. Вони сідали без шапок посередині зборів, які вітали їх зусібіч. Після того кошовий звертався до козаків, кажучи: «Парубоцтво, цього дня ми святкуємо оновлення року. За нашими давніми звичаями ми маємо сьогодні розподілити річки та поля. Після цього розділимо землю, що належить козакам, на стільки частин, скільки є куренів. Перемішаємо жеребки, і кожен курінь тягтиме один із них». Потім протягом цілого року кожен курінь користувався тією частиною, яка йому припала, і ніколи козаки одного куреня не могли полювати чи ловити рибу на землі іншого, не діставши від нього спеціального дозволу. Після розподілу всі отамани, а також літні та розсудливі козаки поверталися до себе, а молодь та всякі нахаби лишалися на місці. Кошовий, узявши слово, так звертався до них: «Парубоцтво, оскільки сьогодні ми святкуємо оновлення року, то ви, можливо, бажаєте, наслідуючи ваші давні звичаї, подякувати вашій давній старшині і вибрати нову». Якщо козаки хотіли зберегти свою старшину, вони кричали: «Ви добрі та сміливі панове, керуйте нами й надалі». Тоді кошовий та інша старшина кланялися натовпу й розходилися по своїх куренях.
Та, якщо козаки хотіли змінити свого кошового, вони діяли так. Кошовому оголошували, що він має залишити свою посаду. Він негайно приносив свою булаву, клав її в шапку, що лежала під прапором, кланявся зборам і повертався до свого куреня. Його приклад наслідували генеральний суддя, генеральний писар і ад’ютант. Якщо хто-небудь із них був прийнят/163/ний для козаків, вони казали йому лишатися на посаді, і він лишався.
Одразу ж чернь, яка сама втручалася в ці вибори, починала розділятися по куренях, з яких мали обрати кошового, і навколо людей, яких пропонували обрати. Коли після великих суперечок доходили згоди щодо цих двох пунктів, тоді посилали до обраного десять найзухваліших і найбільш питущих козаків. Якщо він не хотів добровільно йти на раду, двоє посланців брали його попід руки, а двоє або троє інших підштовхували його ззаду зі стусанами та лайкою. Вони йому кричали та горлали: «Та йди вже, скурвий сину, ми потребуємо тебе, ти повинен стати нашим паном і батьком!» Привівши його силоміць на збори, йому підносили булаву, якої він мав зректися двічі і прийняти її лише утретє. Тоді литаврист бив у литаври, а декілька найстарших віком козаків брали трохи землі, розводили її снігом або водою і мазали обличчя нового командира.
Друга рада скликалася на Великдень, щоб оновити старшину, але якщо її хотіли зберегти, то раду переносили.
Коли ж вирішували їх поміняти, то робили це звичайно так. Ті, хто був незадоволений старшиною або через власну примху вередував, давали знати про свою думку якомусь десяткові куренів. Вони починали пити, й коли добре впивалися, то викрадали литаври, які завжди залишалися на ринковому майдані біля стовпа, до якого прив’язували злодіїв, щоб бити зорю та відхід до сну. Литаври заносили на звичайне місце зборів біля церкви й били в них першим-ліпшим києм. Тоді прибігав литаврист і питав, чому б’ють у литаври. Але його самого /164/ примушували вибивати марш, погрожуючи побити киями. Почувши знайому музику, всі схоплювалися на рівні ноги. Кошовий, генеральний суддя, генеральний писар, ад’ютант ставали посередині зборів, кланялися їм і залишалися стояти без шапок. Тоді забирав слово кошовий, кажучи: «Парубоцтво, навіщо ви зібрали військо?» П’яниці йому відповідали: «Батьку, клади булаву, ти нездатний нами керувати». Після того вони перераховували всі скарги на нього. Якщо вони хотіли скинути одного з трьох інших командирів, вони називали його й додавали: «Цей поганий хлопець уже досить поїв компанійського хліба». Здіймався безладний галас, і невдовзі вже всі козаки були на місці, і часто траплялося, що вони розділялися на дві частини. Одна з них звалася «верхній курінь», а друга — «нижній», одна хотіла скинути нинішню старшину, а друга — зберегти її. Найчастіше розгорялася гостра суперечка, поважні козаки поверталися до себе, а інші починали битися і навіть убивати один одного. Переможці мстилися на переможених, руйнуючи їхній курінь, і все закінчувалося призначенням нової старшини або підтвердженням влади нинішньої. Якщо до бійки не доходило, а були тільки бурхливі сперечання, кошовий та інша старшина відмовлялися від своїх посад і йшли до своїх куренів. Кожна частина козаків представляла тих, ким вона хотіла їх замінити, а інша частина заважала їм увійти в середину кола, утвореного зборами. Кожна частина підштовхувала ззаду своїх кандидатів з такою силою, що часто роздирала їхній одяг або виривала решту волосся . Нарешті сильніша частина примушувала слабшу погодитися з її вибором. Тоді галас вщухав, лише чути бу/165/ло зусібіч вигуки на адресу колишнього кошового: «Поганий хлопче, поклади булаву, ти вже досить поїв хліба у нашому коші, ми тебе не потребуємо». При цьому козаки нагадували всі його провини. Кошовий же без шапки 2 клав свою булаву під прапор, кланявся зборам і дякував козакам за їхню доброту. Потім він одразу йшов до свого куреня, нічого не кажучи й побоюючися, що його скривдять, а то й уб’ють незадоволені ним козаки. Генеральний суддя приносив печатку на те саме місце, генеральний писар — чорнильницю, а ад’ютант — малу булаву, повторюючи ту саму церемонію, складали знаки своєї влади під прапором разом з шапками. Якщо ж хто-небудь з цієї старшини був прийнятий для козаків, то вони чинили так, як було сказано раніше.
Козаки збиралися також перед початком кожного походу. Ці збори починалися, як і всі інші, диким галасом, який припинявся лише тоді, коли всі доходили згоди.
Вони збиралися на раду й тоді, коли прибували гроші, які їм платила Росія. Якщо старшина не розподіляла їх з найретельнішою рівномірністю або якщо вона забирала собі надто важливу частину грошей, то намагалася замовчати все це, щоб козаки не скинули цю старшину або не зробили з нею чого-небудь ще гіршого. Взагалі треба відзначити, що кожна рада запорозьких козаків починалася жахливими криками, за якими йшли суперечки, що часто закінчувалися бійкою.
Збори, на яких мали вирішити, чи треба йти походом, а також як розподіляти прибутки та видатки або інші важливі справи, завжди починалися біля куреня кошового у присутності всіх /166/ отаманів. Щоб відрізнити ці збори від інших, їх називали «сходка», тобто малі збори. Саме на них усі отамани виявляли свою відданість спільній справі, а решта козаків кричали про свої повсякденні турботи й скаржилися на нестачу грошей та всього необхідного. Коли галас не можна було втихомирити, збори втрачали сенс.
Покрова Пресвятої Діви, яку православні святкують першого жовтня, було для козаків великим святом, оскільки їхню церкву було посвячено Діві Марії. Якщо вони бажали скинути кого-небудь зі старшини, то збиралися в цей день, інакше ніяких зборів не бувало.
Кошовий або хто-небудь з трьох інших офіцерів, якого було скинено, звичайно йшов жити в одному курені зі старими козаками. Проте до колишнього кошового ставилися з такою самою повагою, як у ті часи, коли він був при владі. При будь-якій нагоді згадували його давню посаду, йому виявляли різні знаки поваги, а коли його ховали, то стріляли з гармати, а потім ще багато разів з мушкетів, тоді як при поході звичайного козака давали тільки три залпи з мушкетів. /167/
Розділ двадцять п’ятий
Про посаду отамана та про його владу у куренях
Курінні отамани мали повну владу у своїх куренях. Згідно з цією владою вони навіть мали право бити козаків свого куреня за найменшу провину. Козаки корилися своїм отаманам, як діти батькові, ніколи не повстаючи проти їхніх наказів і, певна річ, не наважуючися ні вдарити, ні вилаяти їх. Курінний отаман турбувався про збереження їхніх грошей, одягу та захопленої ними здобичі. Шанобливість, яку виявляли козаки кожного куреня до свого отамана, була ще більша, ніж до кошового або до генерального судді, коли, наприклад, загін виряджали у похід. Але й кожен отаман піклувався про козаків, що забезпечувало йому їхню повагу. Він стежив, щоб їм нічого не бракувало, ні харчів, ні горілки, ні будь-чого потрібного. Якщо ж він не міг упоратися зі своїми обов’язками чи через неспроможність, чи через недбальство, то його негайно скидали та обирали серед козаків того самого куреня такого, хто міг би виконувати обов’язки отамана.
Слід зауважити, що кожен курінь обирав собі отамана з-поміж козаків, які до нього нале/168/жали, і ніколи — з іншого куреня і що ні козаки з інших куренів, ні все Козацьке Військо не мали ніякого впливу на вибір отамана. Кожен курінь був цілком вільний і сам відповідав за свій вибір.
Розділ двадцять шостий
Про прибутки отаманів
Отамани не одержували нічого ні від свого куреня, ні від усього Козацького Запорозького Війська, але їм не бракувало засобів, щоб мати сякий-такий прибуток. Вони мали платню від крамниць, що стояли на майдані їхнього куреня, брали гроші за великі барила та діжки, уживані броварями та винокурами з цього ж куреня. Мали вони свою частину платні й за будинки, човни, кораблі, побудовані на продаж або у найми 1. Отаман порядкував грошима, які приходили з цих різних джерел. Він повинен був їх використовувати, щоб у курені нічого ніколи не бракувало, і якщо козаки були задоволені його керівництвом, то ділилися з ним здобиччю після повернення з походів. /169/
Розділ двадцять сьомий
Про канцелярію запорозьких козаків
Канцелярії у власному розумінні слова в запорозьких козаків не було. Обов’язки цієї частини адміністрації виконував генеральний писар разом із своїм помічником. Усі справи йшли до нього, але від них не лишилося жодного писаного рядка. Не було ні щоденника, ні записок для пам’яті. Коли приходили накази з двору, їх голосно читали перед зборами й негайно давали відповідь, яку вважали слушною.
Розділ двадцять восьмий
Про кошового, його помічників та їхні прибутки
Кошового як головного командира всіх запорозьких козаків усі надзвичайно поважали. Його підлеглі виявляли йому найбільшу пошану та /170/ покору, особливо під час походів. Якщо він добре поводився з козаками, то був певний у загальній прихильності до себе.
Його помічники завжди займали перший ряд після нього. Вони мали навіть особливі місця у церкві. Що ж до всього іншого, то вони продовжували мешкати в тому самому курені як звичайні козаки і харчуватися разом із ними.
Ось головні джерела їх прибутків. Каравани, які йшли з Малоросії, з Польщі або Криму з білим вином, горілкою, борошном та іншими товарами, платили по карбованцю за бочку кошовому, який частково ділився з литавристом та першим інженером. Козаки, які купували вино, були зобов’язані дати кошовому відро, або десять кухлів, генеральному судді кухоль, по одному кухлю генеральному писарю, ад’ютанту, литавристу, генеральному інженерові, один на писарів у канцелярії та один курінним отаманам. Коли покупці віддавали всі ці кухлі, тоді встановлювали ціну на вино, і ніхто не міг її ні підвищити, ні знизити. Після цього починався продаж.
Ті, хто привозив борошно чи щось інше з Криму, підносили кошовому подарунок, відповідний до вартості їхніх товарів. Якщо, наприклад, привозили сто табакерок, то дарували одну кошовому, одну його помічникам тощо.
Якщо протягом трьох днів ніхто не приходив вимагати віддати йому коня, знайденого без вершника у степу, то цього коня забирала собі старшина.
Коли якій-небудь групі козаків щастило вигідно купити товар, то вони звичайно після повернення підносили кошовому подарунок.
Шинкарі, пивовари, різники, пекарі, які осели/171/лися в Січі, щороку дарували кошовому питний мед, пиво, хліб, м’ясо відповідно до обсягу їхнього продажу.
Кошовий та його помічники мали ще й інші прибутки, більш важливі, ніж ті побічні, про які ми розповіли. Кожен рік на Великдень та на Різдво збиралися купці, ремісники, шинкарі, причому люди різних професій окремо. Кожна група купувала дві або три лисячі та оленячі шкури, які вони дарували кошовому. Цей дарунок вони називали татарським словом «ралець». У відповідь кошовий повинен був частувати їх горілкою, фруктами та медом, і вони напивалися й наїдалися досхочу. Назавтра вони йшли з дарунками до генерального судді, на третій день до генерального писаря, а на четвертий до ад’ютанта. Кошовий був зобов’язаний пригощати не тільки тих, хто приносив подарунки, а усіх козаків на Січі і годувати у своєму курені отаманів та іншу старшину. Пиятика тривала цілий тиждень, і щоразу, коли вихиляли чарки, було чути гарматні залпи.
Основний же прибуток кошового становили шістсот карбованців жалування, яке він одержував від російського двору. Генеральний суддя, генеральний писар і ад’ютант одержували кожен по триста карбованців. Інші офіцери, як, наприклад, полковники, литаврист, генеральний інженер, також мали жалування, відповідне до їхнього рангу та обов’язків. До того ж імператриця надала головній старшині право проїзду по Дніпру, що давало немалий прибуток, який був цілком у їхньому розпорядженні. /172/
Розділ двадцять дев’ятий
Звичаї запорозьких козаків
Козаки кожного куреня мешкали разом зі своїм отаманом. Для приготування їжі у кожному курені був кухар, якому допомагали кілька хлопчиків, що приносили йому воду й чистили казани після обіду. Цей кухар одержував два карбованці на рік від куреня і по п’ять копійок від кожного козака, який харчувався у курені.
Їжа була дуже проста. Обід складався з двох страв. Перша звалася «саламаха», вона нагадувала кашу, приготовану з борошном, водою та сіллю. Друга мала назву «тетеря» і являла собою суміш борошна, крупи та проса. Вона була трохи рідша за саламаху, бо в неї додавали багато слабенького пива або рибної юшки. Провізію купували за гроші куреня. Згадані страви подавали у великих посудинах, які звалися «ваганки», але ніколи не вживали хліба. Козаки, які не задовольнялися звичайними стравами, а хотіли їсти м’ясо або рибу, купували їх за власні гроші у складку гуртом 1.
Козаки, які не належали до жодного куреня і заробляли собі на життя яким-небудь ремеслом чи торгівлею, мешкали у своїх хатах на око/173/лицях, живучи за власний рахунок. Звичайно вони мали ліпше харчування, ніж отамани, й до того ж їли хліб.
Були й такі козаки, які постійно жили поза куренями, полюючи або ловлячи рибу, і такі, що лишалися у своїх зимових домівках , щоб бути ближче до своєї худоби та коней. Вони так само жили власним коштом і вживали багато запобіжних заходів проти пожежі, щоб зберегти свої домівки. Вони жили на березі Дніпра з боку Очакова, де інші річки перетинають степ і вливаються у Дніпро, від гирла Самари до гирла Дніпра і навіть на березі Лиману.
Запорозькі козаки, знаючи, як охоронялися кордони татар і поляків, користувалися з цього й часто нападали на їхні країни. Загони козаків захоплювали їхніх коней та худобу, а їх самих убивали або брали в полон. Після нападу вони поверталися на Січ і розподіляли між собою здобич. Потім вони влаштовували велике свято, кілька днів підряд пили й танцювали й розповідали на вулицях про свою відвагу. Їх супроводжували люди, які несли у великих мідних казанах оковиту, горілку, пшеницю, перемішану з медом, пиво та питний мед, і музики, що співали різні пісні. Вони обіймали селян і запрошували їх пити разом з ними. Якщо хто-небудь відмовлявся, вони обсипали його лайкою, незалежно від того, чи знали його раніш. Отак вони витрачали за кілька днів усе, що коштувала їхня . здобич, а часто й навіть більше, і з багачів одразу ставали бідняками кругом у боргах. Купці та ремісники, які мали в цей час великі прибутки, продаючи свої товари по високих цінах, витрачали ці гроші, п’ючи та гуляючи з іншими козаками. /174/
Козаки, що жили у зимових оселях, так само проїдали та пропивали усе що мали — чи здобич, чи те, що заробляли, продаючи виловлену рибу або шкури впольованих лисиць чи вовків.
Усю свою свободу запорозькі козаки використовували для того, щоб жити у неробстві. Проводячи дні у пиятиці або лінощах, вони жили у своїй розпусті й помирали так, як жили. Тільки на війні вони були справжніми людьми, хоробрими, слухняними й невтомними.
У мирний час, коли кошовий мав потребу куди-небудь їх послати, вони йшли по черзі. Запорозькі козаки не мали у мирний час ніякої охорони навколо Січі. Тому татари часто викрадали їхніх коней та худобу, але козаки не дуже тим журилися, знаючи, що їм неважко буде відшкодувати втрачене. Як тільки ставався татарський напад, на майдані посередині Січі стріляла гармата. На цей сигнал усі козаки збиралися разом і кидалися навздогін татарам. Часто вони повертали все викрадене. Усе це постійно повторювалося під час воєн між Портою і Росією.
Кожен запорозький козак, старий чи молодий, мав рушницю, алебарду й шаблю, які тримав завжди напоготові. Дехто мав також пістолі. Вони самі виготовляли цю зброю на Січі, а порох та кулі купували у Польщі або у Малоросії. Втім, кулі й порох вони робили й самі, але поганої якості. /175/
Розділ тридцятий
Про особливості релігії в запорозьких козаків та в Малоросії
Козаки українські і запорозькі сповідували православну віру, яка з’явилася на Русі за часів княгині Ольги й була запроваджена скрізь за царювання Володимира, великого князя Русі.
Головною відмінністю між греками й латинянами є різне розуміння походження Святого Духа. Православні вірять, що він походить лише від Отця, і вважають, що якби Дух Святий походив від Отця й від Сина, то він мав би подвійну волю і подвійне розуміння.
Православні заперечують чистилище, оскільки у Святому Письмі сказано: «Прийдіть, благословенні Отцем моїм, володіти царством небесним» і так далі та «йдіть, прокляті, у вогонь вічний». Отже, не може бути, кажуть вони, іншого суду, крім того, що станеться у кінці світу, бо не судять тих, кого вже судили. Люди після смерті чекатимуть судного дня: добрі з добрими духами у гарних місцях, а злі з демонами у жахливих оселях.
Вони відкидають безшлюбність священиків і визнають лише одружених, вважаючи, що рим/176/сько-католицькі священики накликають на себе анафему, проголошену Гангрським собором у четвертому каноні, де сказано, що той, хто зневажає законно одруженого священика і твердить, ніби з його рук не можна приймати причастя, підлягає анафемі: «Qui spernit sacerdotem secundum legemux uxorem habentem dicens quod non licea de manibus ejus sacramentum sumere, anathema sit». І в іншому місці сказано, що має бути позбавлений сану той священик чи диякон, який відіслав свою жінку до її батьків: «Omnis sacerdos et diaconus propriam uxorem dimittens sacerdotio privetur». Але їхні священики не можуть одружуватися вдруге.
Вони визнають лише ті собори, які було скликано перед сьомим екуменічним собором за Папи Адріана, де було вирішено, як вони кажуть, що постанови попередніх соборів залишаються непорушні й сталі назавжди, а ті всі, хто скликатиме собори в майбутньому, й ті, хто в них братиме участь, будуть піддані анафемі. Отже, тут ви маєте вірний виклад основних пунктів розходжень між греками та латинянами.
Богослови, яких вони наслідують, це святий Василій Великий, святий Григорій Назіанзін і святий Іоан Златоуст. Вони читають також моральні повчання святого Григорія Великого й шанують усіх пап, які були перед сьомим собором.
Православні, які живуть у Греції та Анатолії, служать у церквах грецькою мовою, а ті, що мешкають у Великій та Малій Русі, служать мовою своєї країни. Вони святять проскуру, що сходить на дріжджах, і дивуються, що римські священики святять облатки без дріжджів, як євреї, хоча й не святкують суботу й не роблять обрізання. Вони вважають, що з тексту Єванге/177/лія ясно видно, що Ісус Христос, влаштовуючи тайну вечерю, вживав дріжджовий хліб. Євреї ж їдять суху мацу, лише коли святкують свою Пасху, і їдять її завжди стоячи. Проте коли Ісус Христос влаштував тайну вечерю, то він і його апостоли напівлежали біля столу, було ж їх дванадцятеро тощо. З цього вони роблять висновок, що Ісус Христос зовсім не святкував Паєхи, отже, й хліб має бути на дріжджах. Як і католики, вони кличуть на допомогу святих, Діву Марію, апостолів, і насамперед святого Миколая, єпископа Міри, якого вони просто обожнюють.
Що ж до хрещення, сповіді, шлюбу, розпорядку молитов, соборування, то все це майже не відрізняється від католицького обряду, але люди причащаються і тіла, і крові Господньої, а діти починають ходити до сповіді від трьох років. А для хворих вони зберігають проскури, освячені на страсному тижні.
Пости в них частіші й суворіші за католицькі. Вони не їдять не тільки м’яса, а й масла, молока, сиру, яєць і риби. Богомільні люди постують на хлібі й воді, роблячи винятки лише в суботу та неділю, але їх небагато. На Русі напиваються під час посту, як і в інші дні, але вони не вважають порушенням посту деякі надмірності такого роду .
Вони мають чотири пости. Перший є такий самий, як у католиків, і триває сім тижнів.
Другий починається через тиждень після Трійці й кінчається напередодні Петра й Павла.
Третій триває від першого серпня й до Успіння Богородиці.
Четвертий — це піст перед Різдвом, він починається на два тижні раніше від католицького. /178/ Крім цього, вони пестяться ще й кожної середи та п’ятниці.
Священиків козаки набирали собі у Межигірському монастирі, розташованому між пагорбами та Бористеном за двадцять верст від Києва. Щороку до них посилали двох священиків і двох дияконів, які не мали над ними ніякої влади, а цілком залежали від січової старшини. Прості козаки їх вітали, а потім лаяли. Священиків, застарих для того, щоб співати, або тих, що не мали гарного голосу, відсилали назад, а присланих минулого року тримали аж до прибуття таких, які співами могли задовольнити козаків. Щодня служили обідню, молячися за російських самодержців, за всю царську родину, за синод і сенат, потім за кошового, генерального суддю, генерального писаря та ад’ютанта й нарешті за увесь християнський люд і за православне військо.
Священики задовольнялися тим, що вони одержували від церкви, прибутки якої були дуже великі, бо серед козаків був поширений звичай офірувати своє добро церкві на Січі або Межигірському монастирю. Але козацькі священики мали від того лише частину, а решту були зобов’язані віддати монастирю. Козаки постачали величезну кількість свічок для служби Божої. Півчих звичайно знаходили серед малоросійських козаків, вони жили у школі, репутація якої притягала дітей з Малоросії, Києва та Польщі. Козаки постачали все необхідне цим півчим, яких було щонайменше тридцять, і вони жили в достатках.
Коли козак помирав, півчі повинні були цілий день бити у дзвони, а на платню їм ішла частина спадку померлого. /179/
Ці самі півчі продавали церкві ладан і мали з того значний прибуток.
Двоє священиків навчали співати молодь у школі.
Усі ці півчі користувалися тими самими свободами, що й решта козаків. Вони обирали з-поміж себе двох отаманів своєї школи. Один командував старшими півчими, другий — молодшими, але вони часто скидали їх, як заведено було в козаків, через примху або яку-небудь причину незадоволення. Тоді вони замінювали їх іншими, обраними у тій самій школі.
Великоросія завжди обирала собі архієпископів з Малоросії. Навіть посади професорів у Московському університеті були заповнені вченими з київських шкіл. Царствуюча імператриця змінила цей давній звичай, виховуючи підданих з інших частин своєї імперії.
Розділ тридцять перший
Закони запорозьких козаків і Малоросії і злочини, які вони вважали за найгірші
Загальним і основним законом для малоросійських козаків було магдебурзьке право.
Запорозькі козаки мали не так закони, як звичаї. Вони робили все те, що, як вони знали, робили їхні батьки. /180/
Козак, який убив іншого козака, лягав на труну вбитого, і його ховали живого, відповідно до принципу, за яким усі козаки є брати, що повинні жити разом, не діючи шкоди один одному. Якщо вбивця був сміливим козаком, якого любили всі його товариші, він міг уникнути смерті за спільної згоди або ж відбути інше покарання.
Козака, який щось украв в іншого козака на Січі або поза Січчю, прив’язували на великому ринковому майдані до стовпа, поставленого для такої Кари, і він лишався там, доки не віддасть украдене або не заплатить утричі більше за його вартість, а потім ще мав лишатися там три дні. Якщо йшлося про велику крадіжку або коли він уже крав раніше, то після того, як він вистоїть під стовпом належний час, його вішали на цьому стовпі. І, коли він стояв прив’язаний, козаки підходили до нього юрбою, і кожному було дозволено бити його та лаяти. Вони починали знущатися з нього, кожен брав кия з тих, що лежали під стовпом, і бив його, приказуючи: «А дай-но тепер себе покарати за безчестя, яким ти нас укрив». Чимало з цих нещасних померло від ударів.
Проте вони щадили тих, кого карали за першу крадіжку або кого дуже любили. Доходило до того, що вони навіть давали йому гроші. Переховувача або скупника краденого карали так само, як злодія.
Злочин проти натури, частий у запорозьких козаків, вважався й карався, однак, як найгірший серед ,усіх злочинів. Тих, кого на ньому спіймали, прив’язували до стовпа, як злодіїв, і вони гинули під ударами, які діставали від кожного, хто повз них проходив. Усе добро покараного переходило у власність війська. /181/
Боржника, який відмовлявся або був неспроможний платити, прив’язували до гармати на майдані, доки він не розквитається або не знайде викуп за себе.
Дуже суворо карали тих, хто продавав що-небудь дорожче за визначену ціну. Кошовий або отамани дозволяли козакам пограбувати винного.
Кінець першого тому.
