[Домінік Шнаппер. Спільнота громадян. Про модерну концепцію нації. — Х., 2007. — С. 85-118.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





РОЗДІЛ III

ТРАНСЦЕНДЕНТНІСТЬ ЧЕРЕЗ ГРОМАДЯНСТВО



Західноєвропейські демократичні держави являють собою продукт багатовікової історії, про особливість якого соціологи й досі сперечаються. Сучасна демократична нація успадкувала не інститути, а саму ідею політичного суспільства та демократичні цінності, що були сформульовані ще афінянами та перейняті Римською імперією; ідею історичного досвіду середньовічного міста та політики великих монархічних держав, спрямованої на централізацію, організацію та доведення Державою своєї влади у XIII — XVIII сторіччях. Таким чином, вони керувались принципом існування політичного суспільства і громадянства та водночас політичними інститутами, які втілюють і передають ці ідеї, інакше кажучи, особливий політичний проект.

Таким чином, у цьому розділі важливо проаналізувати принципи громадянства, які становлять ідею, ідеал та загальноприйняту практику ведення політики, щоб у наступному розділі обговорити діяльність національних інститутів, спрямовану на створення конкретної нації.






ІДЕЯ СПІЛЬНОТИ ГРОМАДЯН


Грецький «polis» та римський громадянин


Упродовж двох століть, що ми розмірковуємо над проблемою «свободи старих націй у порівнянні з сучасними державами», — саме так називалась провідна доповідь Бенжаміна Константа, яку він виголосив у 1819 році в /86/ королівському’ атенеумі в Парижі, — дуже часто приходимо до висновку, що, за словами П’єра Відаль-Наке, «свобода сучасних націй несумісна зі свободою колишніх націй, як торгівля несумісна з війною, представництво — з особистою участю, а задоволення від спокійного розмірковування несумісне із задоволенням від активних дій» 1. Утім, сучасні історики не такі категоричні в цих твердженнях і знаходять у них більше відтінків 2.

Греки «винайшли» політику, як незалежну галузь суспільного життя. Для Аристотеля, який ґрунтувався на історичному досвіді старих Афін, політична діяльність, єдина гідна людини галузь, дозволяла побачити в ній справді людський характер. За його визначенням, polis є спільнота громадян, організованих у певну структуру, конституцію (politeia). Polis чітко відрізнялися від народностей, що не мали власної політичної структури — ethnu, — та від суспільства в цілому, суспільства, яке сьогодні назвали б громадянським. До polis дійсно не могли входити раби, жінки, іноземці та метеки, які, проте, у різній якості брали участь у соціальному житті. Метеки та, зокрема, проїжджаючі іноземці відігравали важливу роль в економічному житті, бо здебільшого вони були ремісниками, купцями чи фермерами. Метеки користувались захистом на законодавчому рівні та певною мірою брали участь у загальних месах і причастях, тобто у відправленні громадських культів. Але з точки зору права polis залишались лише простими громадянами, а відповідальні посади отримували заможні громадяни, які спромоглися навчитись у школі риториці. Спільнота громадян була єдиним джерелом легітимності та єдиною інстанцією прийняття політичних і судових рішень.

Така концепція спричинила поділ між політичною, або суспільною, сферою, у якій брав участь кожний громадянин, та приватною сферою, у якій кожний міг жити на власний розсуд, лише поважаючи закони та не завдаючи шкоди своїм співгромадянам. Дихотомія проявлялась у всіх аспектах життя: приватна особа відрізнялась від громадянина, приватний будинок від громадських будівель, особисті інтереси від блага polis, приватні фінансові засоби /87/ від державних фінансів. Безперечно, йдеться більше про протиставлення між приватним та державним, ніж між людиною та державою, характеристикою сучасного суспільства. Проте греки розробили головний принцип про те, що polis має бути обмежений, як і політичне суспільство. Вони вважали, що polis відрізняється від суспільства взагалі. Морґен Гансен узяв під сумнів ідею Фюстеля де Кулана про античне «тоталітарне» місто, яке контролювало всі сторони громадського та особистого життя його членів. Така характеристика властива лише Спарті 3.

Греки також винайшли принцип правової держави. Сучасники сходилися на думці, що справжній polis керувався законами, а не людьми. Єдине, що визнавав громадянин Старих Афін, були закони. Засуджений до страти Сократ відмовився від втечі: він був засуджений на законних підставах і надто поважав закони, аби їх порушувати. Провідна «прозопопея Законів» Крітона добре ілюструє його переконання: закони міста дали Сократу-громадянину все. Він був вільний піти з міста. Добровільно залишившись у місті, він таким чином зобов’язався підкорятись його законам. «Як вам відомо, у демократії по-афінськи закони захищають особистість та politeia, тоді як тиран та олігарх знаходять свій порятунок у підозрі та озброєній охороні. Олігархи й ті, хто керує країнами, збудованими за принципом нерівності, мають захищатись від тих, хто прагне силою зброї зруйнувати державу. Але ж наша конституція ґрунтується на принципах права та рівноправ’я, тож ми маємо виявляти тих, хто говорить або діє всупереч закону» 4.

Греки також сформулювали цінності свободи та рівності, що лежать у підґрунті сучасної демократичної думки. Афінський ідеал демократії містив ідею свободи, або eleutheria. Вона не тільки протиставляла вільного громадянина, що брав участь у демократичних інститутах, та раба. За словами Гансена, така модель несла у собі ідею, що людина у приватному житті була вільна жити так, як вона забажає: «Головний принцип демократичної конституції є свобода. Цей вислів можна почути дуже часто, та ті, хто його повторюють, уважають, що тільки за такої конституції люди поділяють принцип свободи. Одна з ознак /88/ свободи: вона має керувати і сама піддаватись керуванню <...>. Інший принцип — жити за своїм бажанням» 5. Вони розробили ідею рівності всіх громадян перед законом, право на справедливий суд, а також ідею рівності шансів, інакше кажучи, ідею формальної, юридичної та політичної рівності, яка довгий час була принципом сучасної ліберальної демократії. Вони не бачили конфлікту між свободою та рівністю, коли йшлося про рівність прав, а не кінцевих показників. Протиріччя виявляється в тому разі, коли влада прагне забезпечити також фактичну рівність між розподілом політичних обов’язків та майна.

Проте грецький polis залишився обмежений терміном, який сучасною мовою ми називаємо «етносом». Громадяни визначалися за своїм походженням і належністю до фратрії та дему. З трьох-чотирьох років хлопець, син громадянина Афін, належав до фратрії свого батька; досягнувши повноліття, він вступав у свій дем, який репрезентував його батько. Людина вважалася громадянином Афін, якщо вона була сином, онуком та правнуком громадян Афін. Політичне суспільство античної Греції не відокремлювало таке визначення етносу від громадянства, бо поняття polis залишалося водночас конкретним та відвертим. Існуючі групи, родини, рідня або друзі становили справжні елементи політичної системи, яка в соціологічному розумінні визначається терміном «спільнота». Використовуючи словник Філіпа Готьє, то були «структури участі», які становили підґрунтя для створення «осередків соціальності», існування яких було неодмінним чинником для функціонування polis. Навіть у перенаселених Афінах мешкала обмежена кількість справжніх членів суспільства, кілька десятків тисяч, в інших містах — кілька тисяч, навіть кілька сотень: грецькі міста являли суспільства «віч-на-віч». Член політичного суспільства визначався рівнем особистої та безпосередньої участі в управлінні спільними справами. Аристотель вважав, що «з точки зору самодостатності життя місто — це спільнота гарного життя для сімей та родичів» 6. Для нього важливою була «та «функція», що її виконують «політичні тварини», тобто участь в управлінні спільними справами. Рівень участі громадян у справах спільноти був розподі-/89/лений нерівним чином, залежно від міста, а всередині системи — від типу режиму» 7. Якщо ідеальним проявом громадянства було безпосереднє управління спільними справами, то зрозуміло, що коло громадян, уповноважених на таке управління, є дуже обмеженим. Через самодостатній характер polis іноземні елементи управління приживалися дуже важко: засноване на принципах етнічних груп, місто залишалося дуже закритим. Тільки у виняткових випадках іноземець міг отримати афінське громадянство. Враховуючи той факт, що всі, та й самі греки, вважали себе етнічною групою: походження, мова, боги та святі місця, релігійні свята і спосіб життя; з іншого боку, враховуючи їх конкретне бачення політичного життя, ідея об’єднання в єдину політичну організацію, в якій громадяни не брали б безпосередньої участі в політичному житті, залишалась для них чужою 8.

Сучасна демократія успадкувала від римлян уявлення про громадянство, яке має сьогодні юридичне значення. Території та населення, що були під контролем римлян та які весь час збільшувались, передбачали новий тип відносин між громадянами: тут вже не йдеться про суспільство «віч-на-віч». Громадські керівники, класи, центурії, племена були не справжніми групами, а адміністративними категоріями. Вони функціонували, як «інтеграційні структури» (Готьє). Проміжні групи, на яких Аристотель будував місто, зникли. З’явилися «люди», тобто громадяни. Civis romanus мав громадянські або особисті права: jus connubii, jus commercii. «Ті, хто становлять законну спільноту, становлять і правову спільноту. Громадяни, що поділяють і права, і закон, вважаються тими, що належать до одного міста» 9. Головним критерієм уже були не функції, а закон. У той час, як аристотельський polis являв собою пряме відображення існуючої соціальної реальності, римські політики та мислителі визначали політичне суспільство через право. Вже йшлося не про організацію життя та вирішення конфліктів між реальними групами людей, а про регулювання відносин між суб’єктами права. Проблема кількості членів уже не поставала так гостро, як у грецькому місті, а принцип відкритості для іноземців був /90/ записаний у самому визначенні політичного суспільства. За визначенням, юридично закріплений статус дозволяв поступово вводити іноземні елементи — що й робилося під час усієї історії Риму аж до указу Каракала у 212 році, який затвердив цю вікову політику, надавши громадянство більшості вільних мешканців імперії.

Якщо перспективу отримати громадянство мали всі, на практиці вона залишалась привілеєм аристократів та навіть олігархів. Соціальна інтеграція спочатку провінційних еліт, а потім і всіх мешканців шляхом надання громадянства не давала, однак, права реальної участі в політичному житті. Громадяни Риму вважали себе солдатами-громадянами, але переважна більшість з них не брала активної участі в суспільному житті. Політика перестала ґрунтуватись на минулому досвіді. Відкрита за своїм принципом, на практиці римська аристократія далеко не була такою. Тільки невелика меншість громадян мала необхідний ценз, щоб бути обраними до парламенту: всі державні функції, тобто й членство в Сенаті, були недоступними для загальної маси людей. На зборах центурій, під час яких обирали парламентаріїв, голосів першого класу, найзаможнішого, та частини другого було достатньо, щоб забезпечити більшість на виборах, що навіть виключало необхідність проведення самих виборів. Під час політичних зборів право голосу закріплювалося не за окремою людиною, а за групою: підрахунок відбувався за центуріями або племенами 10. Нарешті, у суспільстві, в якому вся державна політика ґрунтувалась на ритуалах та звичаях, за римською аристократією залишалось право тлумачення знаків та надприродних передвість, використання яких дозволяло спрямовувати у потрібне русло, маніпулювати та навіть відміняти публічні дебати 11. Під час всієї римської історії державне управління залишалось монополією заможних громадян. Усе більшу роль відігравало створення клієнтели: «Ніде в світі така політична влада не зосереджувалася в руках такої невеликої групи сімей» 12. Розрив між меншістю, яка розподілила між собою державні посади, та рештою населення був фактично узаконений. Проте слід відзначити, що це не стосувалось аристократії за походженням: громадянин, який розбагатів, переходив /91/ до іншого класу та центурії, що давало йому право брати участь у громадському житті, а потім і увійти до cursus honorum. Економічні та соціальні досягнення врешті-решт могли вилитися в участь у політичному житті. Аристократія не була повністю закритою кастою. Коли римське суспільство розрослося так, що довелося заборонити всім громадянам брати безпосередню участь в державному управлінні, оскільки ідея представництва була їм невідома, стало очевидним, що не можна запобігти обмеженню кількості тих, хто фактично та на законних підставах брав безпосередню участь у політичному житті.

Отже, виходить, що, незважаючи на таку активну участь олігархів, римляни, надавши громадянину юридичного статусу, заклали основи ідеї потенційної відкритості громадянства та її загального характеру. З цієї точки зору можна стверджувати, що «всі ми громадяни Риму» 13.




Міста та державні інститути монархій


Сучасна нація є прямим результатом подвійної історії створення незалежного політичного корпусу у середньовічних містах-державах та великих західноєвропейських монархіях. В обох випадках між людьми встановлювались горизонтальні зв’язки на відміну від традиційної феодальної моделі, яка об’єднувала людей вертикально, шляхом надання безпосередніх та нерівних послуг, васали та пани.

Макс Вебер довів народження у середньовічному суспільстві терміна «політична сфера», незалежно від релігії чи династії. Самоврядування у західноєвропейських містах-державах дозволило їм уникати суперечок між феодалами та селянами, що було властиве для східноєвропейських держав. Там сформувалась буржуазія миролюбної праці та вільного врядування. Місто стало політичною одиницею, а буржуа — політично та юридично незалежним громадянином, характеристикою якого була його належність до міста. «У нових містах громадянин ставав буржуа як окрема особистість. Як окрема особистість він давав клятву буржуа. Статус буржуа гарантувало вже не стільки буржуазне походження громадянина, а його належність /92/ до місцевої міської асоціації» 14. У місті поступово зникали розбіжності між юридичним статусом громадянина, навіть якщо в численних північних містах заможні патриції диктували свої умови в організації життя громади. Проте кланові та релігійні традиції або ж касти в Індії та сила бюрократії у Китаї дозволили лише створити організацію, що об’єднувала громадян як таких. Що ж до ісламу, то праці вчених з ісламського світу підтвердили інтуїцію Макса Вебера стосовно специфіки західних країн. Комуни в арабських містах не народжувались. Арабське місто ніколи не було ні вихідною точкою, ані оплотом політичної лояльності. У коранському праві немає терміна «юридична особа», а в історії міст ісламських країн навіть не згадується про об’єктів права, що мають «особливі привілеї, статус та права» 15, ані про об’єднання вільних буржуа. В ісламі релігійна та громадянська влада не відокремлюються. Легітимна влада виходить тільки від Бога, держава є державою Божою, що керує народом Божим, закон — закон Божий, армія — армія Божа, ворог — ворог Божий. Громадянин не замінив собою глибоко релігійну особистість. Відсутність можливості визнання юридичної особи робила неможливим появу особливої ради або асамблеї, які б дозволяли членам держави впливати на політику уряду. Таким чином, історія пояснює, що ідея спільноти громадян, «спрямованої на раціональну модель економічної діяльності», за Вебером, народилась у західних країнах.

Італійське або германське місто виявилось надто слабким політичним новоутворенням, щоб протистояти церкві або імператору. Вебер відзначає, що чим більшим був рівень централізації політичної організації, тим менше можливостей мали міста для розвитку своєї автономії. Король не міг не сприймати з недовірою незалежну владу комун. Фактично, саме королі великих західних монархій, творці Держави, як сукупності територій, заклали принцип «незалежності держави від церкви» 16, борючись з привілеями феодалів та міст, з імперськими амбіціями та владою церкви. Саме вони створили державу, як гуманне суспільство, у повному розумінні цього слова. Наприкінці XVIII сторіччя наявність громадянства певного міста становила лише /93/ один з тих особливих привілеїв, які сучасні держави, що вийшли з абсолютних монархій, прагнуть скасувати.

Трансцендентність через політику набула різних історичних форм. Традиційно протиставляють плюралізм британської ліберальної традиції, яка дала своє місце станам, класам та окремим групам, та унітарну концепцію громадянства, яка була насильно впроваджена у Франції. Демократія по-англійськи народилась на базі ідеї забезпечення свобод шляхом створення «тіньової влади», тобто групи, яка б урівноважувала існуючу владу та до складу якої входили б представники основних політичних сил. Плюралізм тут сприймається як «природний» прояв громадянських свобод. Людина вважається громадянином, якщо вона належить до певної спільноти. До 1948 року в країні існували численні форми способів голосування: до цієї дати Оксфордський та Кембриджський університети мали своїх представників у парламенті 17. Британська традиція ґрунтується на ідеї, що для того, щоб забезпечити справжній захист свобод громадян від влади, яка завжди може перейти до самоправності, слід поважати належність людей до різних груп та їхні інтереси. Як говорив Бьорк: «Наші політичні пристрасті починаються у сім’ях. Можна сказати, що людина, яка не відчуває родинних зв’язків, ніколи не стане відданим громадянином своєї країни. Від сімей ми переходимо до близького оточення, сусідів, людей, до яких ми приходимо у гості, та від милих нашому серцю мандрівок до рідної провінції». Нація з’являється лише в кінці довгого шляху. Слід поважати права окремих груп, які становлять націю, та місцеві органи влади: «Такий давній поділ нашої країни, який став результатом багатовікової історії, а не раптовим проявом влади, показує маленькі частинки нашої великої батьківщини, що так зігрівають серця, а наша прихильність до певного регіону ніколи не шкодить любові в цілому до країни» 18. Тобто загальний інтерес складається з особистих інтересів: «Кожному класу відомі речі, про які не знають представники іншого класу, та у кожного класу є свої більш-менш особисті інтереси» 19. В утилітаристській логіці демократії по-британськи різні соціальні групи представлені у політичному просторі через /94/ свою специфіку, і, захищаючи свої власні інтереси, вони сприяють суспільній користі та правильному функціонуванню всього суспільства.

Прокламуючи верховенство «громадянина», французькі революціонери виходили з ідей Руссо. Він вважав, що залежність людей один від одного є джерелом нерівності, а проміжні інститути між особистістю, як громадянином, та державою заважають людині бути вільною. Тож слід було позбутися цих інститутів. На відміну від Англії громадянин, безпосереднє вираження Загального прагнення, мав бути незалежним від усіх проміжних зв’язків та залишатись у вузьких і безпосередніх відносинах з державою. Якщо з 1789 року революціонери багато говорили про проблему репрезентації, то вони зберегли ідею Руссо щодо унітарної демократії, ворожої плюралізму. Інтерес та прагнення кожного громадянина зіставляються з інтересом та прагненням усієї групи. Суспільна користь, загальний інтерес не віднімається від загальної суми особистих інтересів. Громадянство, як і нація, є єдиним нероздільним цілим. Інститут громадянства створюється та гарантується централізованою державою, що є виразом загального прагнення та утворюючим початком суспільства.

Конкретні форми прояву принципу громадянства продовжують породжувати різні практичні форми його отримання — наприклад, в імміграційній політиці Англії та Франції. У першому випадку ми погоджуємося із твердженням, що існують різні форми соціально визнаних спільнот, інтереси яких мають особливий характер та представники яких домовляються з органами державної влади щодо отримання більших прав; у другому випадку держава намагається інтегрувати у суспільство громадян іноземного походження, надаючи їм статус громадянина держави та відмовляючись визнавати існування на теренах країни певних спільнот. Але, незважаючи на цю розбіжність у традиціях та прийнятій соціальній практиці, в обох випадках йдеться про створення політичного простору, який би ґрунтувався на спільних нормах і принципах, залежно від яких вирішуються суперечки та конфлікти. /95/

Сама ідея нації, як абстрактне місце існування політичної одиниці, схваленої спільнотою громадян, тісно пов’язана із сучасним індивідуалізмом. Учені дуже часто говорили про одночасну появу індивідуалізму та нації, як ідеї та існуючої дійсності 20. Національне політичне суспільство намагається «збудувати державу з радикально незалежних людей» 21. Більше того, воно ґрунтується на ідеї, що ця особа-громадянин здатна бодай частково відірватися від своїх етнічних коренів та вступити у правові відносини з іншими громадянами. Належність до певної групи може перестати бути чинником, що визначає його як громадянина. Громадянин відрізняється саме здатністю порвати зв’язки, що утримують його всередині певної культури та нав’язують певну модель поведінки, звільнитися від запропонованих ролей та функцій. Принцип та цінності демократичної нації ґрунтуються на протиставленні універсалізму громадянина й приватної особи, члена громадянського суспільства.




Представництво та демократичне громадянство


Сучасна політична теорія, вивчаючи з XIII сторіччя римське право, розвинула та перетлумачила поняття громадянина. В античних Греції та Римі людина була передусім homo politicus, громадянин був ще й солдатом. У середньовічному місті, навпаки, індивід був передусім homo œconomicus. Він шукав особисту свободу в економічній сфері. Сучасна демократія продовжила цю ліберальну традицію захисту незалежності та самодостатності людини. Навіть якщо й не слід порівнювати моделі античної та сучасної демократії, військове та релігійне покликання античної і передусім економічну складову сучасної демократії, остання народилася завдяки прагненню людей до власної незалежності, коли людина діяла як об’єкт економічної діяльності проти політичного суспільства, завдяки зусиллям, щоб гарантувати свободу та недоторканність приватного життя, коли зменшувалось коло сфер втручання держави до того моменту, коли друга інтелектуальна традиція запропонувала /96/ обмежити владу держави шляхом активного включення громадян у суспільні справи країни 22.

Так, теоретики сучасної демократії взяли за основу та перетлумачили афінське й римське бачення політичного суспільства, але при цьому вони ввели дві нові важливі ідеї, що докорінно відрізняє сьогоденну громадянську націю від античного суспільства: представництво та нове розуміння терміна «громадянин».

Античність створила лише пряму демократію. За винятком кількох елліністичних конфедерацій, з можливістю передачі повноважень античні держави були не знайомі. Аристотель вважав, що передати частину своїх повноважень означає позбутися певних свобод. Мислителі XVIII сторіччя критикували досвід античних держав, роз’єднання грецьких міст, підкорених Філіпом, падіння Римської імперії через навалу варварів і, таким чином, відкидали ідею республіки. У той час вважалося неможливим створити республіку у великих сучасних державах, політична мрія філософів не була спрямована на заснування республіки. Тільки після формулювання ідеї передачі повноважень, або, кажучи сучасною мовою, ідеї представництва, можна було припустити, що республіка може бути політичним режимом великої країни. На відміну від античних, сучасні демократи замислилися про необхідність та цінність представництва. Наприклад, вони створили політичні інститути, які гарантували таке представництво, намагаючись забезпечити ефективність уряду та відчуття причетності громадян до політики, що її ведуть керівники держави. Таким чином, вони заклали принцип функціонування політичного суспільства у великих політичних одиницях шляхом усе більшого відволікання від державного надбання та громадянства.

Водночас вони сформулювали власне демократичні принципи сучасного громадянства: універсальний характер громадянства та право кожного реалізувати власні права. За часів Г’юма античне місто не раз піддавалося нещадній критиці. Поділяючи людей на вільних та рабів, з політичного демократичного життя виключалась більшість населення міста. Сучасні вчені поступово сформулювали та заклали у підґрунтя політичних інститутів потенційно /97/ універсальний характер громадянства, доступний усім членам суспільства, незважаючи на їхній соціальний клас, регіональне чи національне походження або стать. Для отримання громадянства вони просто мають пройти певні етапи. Оскільки право голосу є особливим інструментом та символом громадянства, історія запровадження загального виборчого права, яке поступово надавалось новим верствам населення, показує суть громадянства в сучасній демократії: з 1792 року єдиними обмеженнями права голосу залишались природа (жінки або діти) або так звана природна межа соціальних зв’язків (слуги, жебраки або бродяги) 23. Сучасні суперечки, в яких лунають пропозиції надати право голосу дітям та розумово хворим, а прихильники deep ecology не виключають також тварин, лише доводять логіку ідеї сучасного суспільства. Навіть якщо реально прояв громадянської діяльності більшості громадян зводиться до здійснення свого виборчого права (дехто утримується або не записується у виборчі списки), якщо існують професіонали від політики, які забезпечують управління суспільними інтересами, юридично всі люди мають право на громадянство та участь у політичному житті.

Утім, не слід уважати, що сучасні демократичні нації завжди сприяли реалізації цього права. Але вони були змушені виправдати виключення певних верств населення з політичного життя, пропонуючи обмежувальне визначення людини. Так, стверджувалось, що ані індіанці, ані чорношкірі у Сполучених Штатах, ані тубільці в колонізованих країнах, ані жінки не були «людьми», тобто створіннями, наділеними розумом. У час позитивістської та еволюціоністської думки французькі юристи впевнено виправдовували нерівність у юридичних та політичних правах між тубільцями і французами в Алжирі політичною та моральною перевагою західної цивілізації. Існування статусу мусульманина у шлюбі, розлученні та громадянському стані дітей, здається, виправдовували в очах сучасників відмову надання французького громадянства тубільцям, вважаючи їх «недолюдьми», людьми другого класу. Через це не слід недооцінювати ефективність символічних заходів — наприклад, коли у Сполучених Штатах телевізійні новини /98/ веде чорношкіра жінка, — щоб запровадити у реальному житті принцип універсальності громадянства.

Крім того, і це друга характеристика сучасної ідеології, громадяни повинні мати всі засоби, необхідні для реалізації власних прав. Саме цей факт визначає ідеологію та роль демократичної Школи: вона має давати всім членам суспільства інтелектуальні знання для участі в суспільному житті. Цей чинник також дозволяє розвиватись так званій Державі-провидінню: усі громадяни повинні мати певні матеріальні ресурси, щоб їхні права не залишилися суцільною декларацією. Матеріальне виживання є на сьогодні правом незаможного громадянина, реалізацію якого демократична держава має забезпечувати, залежно від принципів, на яких вона ґрунтується (див. далі розділ IV).

За Клодом Лефором, сучасна демократія — «незаймане місце», абстрактне місце виявлення влади, не спрямованої на конкретну особистість, місце чистого представництва. У цьому розумінні націю можна охарактеризувати терміном Gesellschaft, у той час як етнічні групи виступають як Gemeinschaft, повертаючись до класичного протиставлення Тьоннка. Існує об’єктивна різниця між належністю до певної етнічної групи, яка сприймається як даність, та участю у житті нації, що є відривом від даності. Кажучи мовою гегельянців, продукт культури, або Bildung, ставить перед собою за мету відірвати нас від самих себе, виховати нас, позбавивши своєї особистості, поза обмеженням, що накладається належністю до певної народності. Про націю можна сказати те ж саме, що Бергсон говорив про демократію: «зусилля у зворотному розумінні природи». У розумінні Маннгейма це також утопія, тобто думка про розрив з існуючим порядком з метою змінити його.






ЛОГІКА ГРОМАДЯНСЬКОЇ НАЦІЇ


Існування спільноти громадян, як принцип функціонування та спільний ідеал, узаконює правила, згідно з якими люди отримують владу та сприяють поділу між громадянами й групами матеріальних (прибуток, майно, послуги) /99/ або нематеріальних (безпека, охорона здоров’я, освіта, користування комунальними послугами) благ, вирішують конфлікти, які можуть виникнути внаслідок цього поділу, та відстоюють незалежність і прагнення нації серед інших політичних одиниць. Це означає, що громадяни мають поважати закони і Конституцію, тобто правила, які визначають функціонування державного сектора в широкому розумінні слова, що включає в себе політику — боротьбу за владу та її реалізацію, — а також сукупність правил, які визначають взаємини між людьми, суб’єктами права, та діють у родинних, економічних і соціальних відносинах. Приклад Індонезії, де співіснували етнічні спільноти, які, проте, не створювали окремої політичної одиниці та не дотримувались правил організації торгівлі й обміну в економічній галузі, доводить, що нації — це не тільки спільний політичний простір, у вузькому розумінні слова, але й адміністративна та юридично закріплена територія 24. Інтеграція людини в суспільство шляхом надання їй громадянства, що можна назвати політичною лояльністю, передбачає знання спільної політики, як об’єднувальний чинник, консенсус між засобами вирішення будь-яких конфліктів та суперечок шляхом знаходження компромісу або навіть застосування фізичної сили. При цьому не слід забувати, що громадянин також повинен, якщо ми все ще говоримо про ідеальну модель нації, сприяти захисту національних інтересів.




Інструменти політичного життя


Метою демократичних виборів є не тільки обрати керівників держави, надати громадянам країни можливість висловити свою довіру чи недовіру щодо запроваджуваної політики та регулювати відносини між суспільством і владою. Вибори — це також символ нової релігії, релігії самого політичного суспільства, що забезпечує соціальні зв’язки та визначає долю всієї спільноти. Досліджуючи еволюцію порядку виборчого процесу, французькі історики довели, що святого і недоторканного характеру вибори набули тільки впродовж двох останніх століть 25. Підкреслена урочистість /100/ місця проведення церемонії, говорячи релігійною мовою, обов’язок виборця пройти через окрему кабінку (дехто побачив у цьому щось від практики сповіді), наявність урни у центрі виборчої дільниці (що можна порівняти з вівтарем) сприяли наданню виборам сакрального, культового статусу. Проголосувати означає певними діями, ритуалом показати свою належність до національної політичної спільноти. Якщо спитати людей, що відрізняє громадянина країни від іноземців, перше, що спадає на думку, це право голосу, а не можливість бути обраним та займати державні посади або виконувати військову повинність. Звідси й особлива полеміка щодо можливості надання іноземцям права голосу. Демократичні вибори навіть більше, ніж зміцнення соціальних зв’язків, доводять існування абстрактного політичного простору, в якому, на відміну від існуючої соціальної дійсності, громадяни мають рівні права. Доводячи на ділі вірність формули: «Одна людина — один голос», вибори знову повертають нас до ідеї формальної рівності громадян та легітимності політичного устрою.

Партії надають демократичному життю конкретних форм вираження, розв’язуючи конфлікти між існуючими групами. Організація партій та спосіб проведення виборів, завдяки яким реалізується принцип представництва, мають не тільки технічну функцію, тобто виявлення певної стабільної більшості, здатної керувати країною, залишаючи при цьому у громадян відчуття свободи вибору керівників та можливості схвалювати їхні дії. Крім того, для політичного суспільства партії є засобом краще познайомитися між собою, вийти на політичну сцену та знайти своє місце у державних інститутах. Інтеграція нації виявляється в участі та мобілізації громадян, завдяки чому партії доводять, що вони вже не тільки виражають інтереси та особливості якихось груп, регіонів, соціальних верств населення, релігійних або етнічних спільнот. Це яскраво доводить швидкий розпад демократичного життя у Польщі в період між двома світовими війнами. На той час, коли у 1919 році Польща стала єдиною незалежною державою, вона була розділена, вона вже більше ста років перебувала під іноземним впливом і не могла сформувати традицію /101/ існування громадянського суспільства. В той час існували партії, що народились безпосередньо всередині певних соціальних груп: комуністична партія, робітнича партія (PPS), дві селянські партії, одна з яких дотримувалась радикальних поглядів, інша мала центристський характер, націоналістична партія і національна демократія, до лав яких входили представники буржуазії, або ж партії національних чи релігійних меншин (євреї вважалися релігійною меншістю) 26. Втім, ніхто не пропонував власне політичного вибору, ніхто не організував обговорення національних проблем. Нещодавно соціолог Джон Рекс помітив, що у Великій Британії громадяни країни, колишні іммігранти або нащадки іммігрантів, що прибули з New Commonwealth, тобто небілого Commonwealth, і яких він назвав «новими пролетарями», більше повертаються лицем до власних незалежних політичних організацій для того, щоб їхній голос був почутий 27. Якщо під цією тезою він припускав, що вони мають створювати партії на базі спільного етнічного чи національного походження, які б були представлені як партії в політичному житті країни, то він піддавав сумніву традиційне функціонування демократичної нації. Ідея представництва не економічних чи політичних інтересів, а особливих національних або етнічних груп означала б зміну легітимного статусу.

У країнах імміграції процес національної інтеграції не повинен приводити до створення різними групами іммігрантів власних партій за принципом етнічного походження. У Сполучених Штатах чи Австралії дуже довго дві великі партії поглинали різні національні групи. Усередині демократичної партії сформувався виборчий механізм в Ірландії та Італії. Сьогодні посилення етнічних настроїв у суспільному житті, тобто існування визнаних суспільством певних груп людей за національним або «расовим» походженням, ризикує послабити національну цілісність. Коли до створення держави Ізраїль, Yichuv, євреї приходили до єврейської організації Палестини, вони вже були членами політичних партій. З самого початку прибуття до Палестини вони брали активну участь у політичному житті, організованому навколо дебатів щодо природи Yichuv, /102/ політики, яку слід запроваджувати у стосунках з великими європейськими країнами та арабами, розуміння справжніх сіоністських цінностей, як політичних, так і релігійних. Конфлікти у владі були пов’язані з новим суспільством, вони не були викликані якимись особливими вимогами. Такий підхід до політики залишився, бо у червні 1992 року «етнічна» російська партія набрала менше 1,5% голосів і зовсім не була представлена в кнесеті. Надмірна політизація нового суспільства, яке зараз зазнало цілковитого краху, була головним чинником для створення нації.

Мультикультуралізм суспільного та релігійного життя, про який сьогодні так багато говорять у західних країнах, з’явився не внаслідок імміграції робітників до Європи після Другої світової війни або існування у Сполучених Штатах ethnicity чи визнання права меншостей, які довгий час піддавались гонінням, на отримання певної компенсації. «Мультиетнічне» або «мультикультурне» суспільство не є винаходом американської демократії, на відміну від думки Парсонса 28, ані новою характеристикою західноєвропейських країн, за словами теоретиків нового громадянства. Воно вписується у саме визначення нації, яке не виключає існування етнічних груп, але по-іншому ставиться до інших видів членства у групах, навіть якщо вони, як і нація, є продуктом історичного розвитку. Мультикультуралізм суспільного життя — це доведений факт: за визначенням, будь-яка нація складається з людей, народностей, що відрізняються своєю культурою, соціальним середовищем, релігією, національним чи регіональним походженням. Зараз можна помітити, що нові іммігранти мають змогу брати активну участь у професійному та громадському житті, зберігаючи при цьому власну самобутність, своє «міцне культурне ядро», тобто особливе бачення моралі, яке виховувалося в них з дитинства завдяки відносинам між батьками, особливо між матір’ю та дитиною, систему норм та цінностей, що визначає в нас повагу до інших членів суспільства 29. Таке міцне культурне ядро, що сформувалось безпосередньо на базі етнічної спадщини, передавалося від покоління до покоління, не виключає участь у політичному /103/ житті, якщо ці норми не суперечать існуючим цінностям спільноти громадян.

Мультикультуралізм є також правом, бо демократичний устрій ґрунтується на відокремленні державного та приватного секторів. Над цим почали замислюватись, вимагати та боротися за це право тільки у 1970 — 1980-х роках внаслідок послаблення сьогодні національної ідеї у західних демократіях.

Якщо обмежитись тільки логікою функціонування громадянського суспільства, відповідь на питання, якою може або має бути мультикультурна нація, дуже проста. Якщо культурні особливості окремих груп можна порівняти із загальними вимогами суспільного життя, громадяни та іноземці, які приїжджають мешкати до країни, мають право розвивати і плекати власні культурні традиції як у своєму приватному, так і в суспільному житті за умови, що вони поважають загальноприйняті норми та правила. Це право записано у самому принципі правової держави та сучасної демократії. Громадянські свободи гарантують право на збори, свободу сповідувати власну релігію або використовувати свою мову. Ці особливості не повинні створювати окремої політичної особистості, визнаної всередині суспільного простору. Останнє право має залишатися за всією політичною одиницею, що здійснює загальну політику — внаслідок цього ми можемо спостерігати ситуацію в Лівані, де за конституцією нація складається з «меншостей», а «спільноти», особистості завдяки публічному праву мають власних представників на всіх рівнях політичної та адміністративної організації. Ці конституційні положення заклали занепад держави та сприяли знеособлюванню нації на догоду ознакам належності до певних груп.

Не слід забувати, що йдеться про принципову відповідь, тобто відповідь, що вписується у межі логіки нації. На неї слід зважати як на ідеал, ідею, що спрямовує та організовує принцип політичної організації. Зрозуміло, що споконвічно слід було організовувати відносини між політичними інститутами та різними соціальними силами, включаючи етнічні групи у країнах імміграції, знаходити компроміс /104/ між особистими інтересами людей чи груп населення та утвердженням нації як політичної одиниці. Як відзначає Луї Дюмон, «на відміну від багатьох необдуманих заяв, точно кажучи, «мультикультурна» або лише бікультурна демократія являє собою суперечність термінів». Але мистецтво політики, мабуть, полягає також у «перекручуванні нашого права або, скоріше, наданні йому положень, які самі собою при необмеженому їх застосуванні суперечили б загальній ідеї» 30.

Через те, що не залежні від держави зусилля щодо створення політичного суспільства визначають націю, мова не є відмінною ознакою етнічної групи: це також умова та засіб політичної торгівлі. Така подвійна характеристика робить з мови інструмент і вираження будь-якої історичної та політичної колективності. Вона дозволяє людям поділитися своїми знаннями, емоціями, а також організувати раціональний обмін у суспільному житті. Не випадково у Швейцарії принципи офіційно закріпленого права на використання чотирьох мов є невід’ємною умовою функціонування демократії, незважаючи на різноманітність культур 31.




Відчуття консенсусу та його межі


Розбудова нації передбачає, що її члени приймають систему законів та загальних норм і правил, результатом чого є те, що Едвард Шилз назвав «moral consensus», або політичною когерентністю, чи інтеграцією. Мос висловився більш лірично: «Нація є громадяни, якими рухає консенсус» 12. У наш час розвитку науки ця формула може здаватися дещо пишномовною, та якщо перекласти її сучасною мовою, вона говорить про те, що між людьми досить мати лише загальні домовленості щодо спільного життя. Для аналізу нації можна залишити термін «консенсус» за умови, що ми не забуватимемо, що він аж ніяк не передбачає наявності конфліктів чи спорів. Консенсус означає, що громадяни згодні зі зводом чітких та неявних правил, які дозволяють мирним шляхом розв’язати, принаймні /105/ тимчасово, будь-які конфлікти між ними, шляхом перемовин, пошуку компромісу, який був би прийнятний для всіх, враховував інтереси всіх сторін, а не окремих людей чи груп. Упродовж усієї другої половини XIX сторіччя загальною практикою було порівнювати виборчий бюлетень зі зброєю. Навіть Віктор Гюґо писав: «Загальне виборче право, надаючи право голосу знедоленим та незадоволеним, позбавляє їх рушниці. Разом з владою воно надає їм внутрішнього спокою» 33.

З цієї точки зору досвід так званих «консоціативних» демократій доволі корисний та пізнавальний. Чотири країни, в яких існують різні мови, релігії, культури або етнічні групи, — Австрія, Бельгія, Нідерланди та Швейцарія, — спромоглися створити демократичний уряд. Чотири умови дозволили забезпечити функціонування політичного суспільства: кожна група була представлена у політичній еліті; існує взаємне право вето, що дозволяє всім громадам враховувати життєві інтереси інших; кожна група представлена в органах влади та отримує частину державних цінних паперів, пропорційно до кількості своїх членів; вона залишає за собою право самостійно вирішувати власні справи 34. У Бельгії християни, в Нідерландах католики, протестанти та соціалісти мають власні школи, лікарні, житло, профспілки, радіостанції та культурні установи, на які вони отримують державні кошти пропорційно до своєї чисельності. Утім, лише дотримання цих норм було б недостатньо для створення справжньої демократії, якби не існувала унікальна політична еліта, в якій були б представлені всі групи і яка впроваджувала б усі ці неписані правила та поділяла б спільні погляди на світ і спільну систему цінностей. Зокрема вона має виражати намір збереження національної єдності та мати почуття стриманості й виваженості у пошуках компромісу в громадському житті. У двох більш ніж стабільних країнах, Швейцарії та Нідерландах, співпраця між політичною елітою кожної окремої групи та практика пошуку компромісу існували задовго до створення сучасної політичної нації. Політичний проект сформувався навколо самої ідеї необ-/106/хідності ведення перемовин і знаходження компромісу між групами. Консоціативна демократія життєздатна тільки за наявності спільного державного сектора, що ґрунтується на спільному історичному минулому та спільних поглядах на світ 35.

Руйнуючи інститути громадянського суспільства, тоталітарні режими, чи то нацисти, чи то комуністи, забороняли існування у суспільному житті спільноти громадян, не залежної від держави-партії. Відсторонюючи від політичного життя всі інші групи, асоціації, профспілки, церковні установи, органи місцевого самоврядування або конкуруючі політичні партії, забороняючи розвиватися всім інститутам, здатним сформувати міцне відокремлене від держави громадянське суспільство, вони заважають нормальному розвитку політичного простору, як місцю, де стикаються інтереси окремих людей і груп та де в зародку вирішуються конфлікти між ними. Так, наприклад, тільки номенклатура, соціальна група, безпосередньо пов’язана з владою, брала найактивнішу участь у проекті Тіто щодо створення югославської нації до того, як після 1970 року сформувались окремі республіки. Після розпаду комуністичних держав ми спостерігаємо, принаймні зараз, не процес створення нових націй, а націоналістичні вимоги окремих етнічних груп, згуртованих державами, кордони яких сформувалися внаслідок Першої світової війни та які проводили загарбницьку агресивну політику щодо своїх сусідів. Неминучий наслідок — зростання взаємної ненависті та насильства.

У багатьох колонізованих країнах однієї ідеї боротьби за незалежність та розривання стосунків з державою-колонізатором недостатньо для створення політичного проекту. Самобутність країни, що визначається релігійними та мовними ознаками, не надто впорядковується інститутом громадянства, пов’язаного з територіальною та політичною уніфікацією, що впроваджується країною-колонізатором, і залишається надто абстрактною. Подолання солідарності етнічних груп або інших громад шляхом упровадження громадянства не буває випадковим. Коли ідея відокре-/107/мити приватний та суспільний сектори, запровадити між людьми виключно політичні відносини та, говорячи мовою Вебера, передати більше прав комунам, а не суспільству, залишається незрозумілою для більшості населення, держава неспроможна подолати логіку солідарностей усередині сімей, сільських або етнічних груп та організувати соціальне життя.

Демократична нація складається з окремих громадян, яких єднає лише спільний політичний контракт. Гоббс уже довів, що ламкість соціальних зв’язків є принципом сучасного суспільства. Постійна діалектика між різними релігійними, регіональними або етнічними традиціями та національним проектом, між особистими інтересами та державним арбітражем лежить в основі стабільності або нестабільності демократи. Головна нестабільність нації, про яку так часто говорять, є лише втіленням нестабільності сучасного суспільства в цілому, що ґрунтується на суверенітеті особистості, змушеної змінюватись, кожне поняття стає частиною історії, ролі та статуси членів суспільства не приписуються один раз назавжди, а технічний прогрес постійно приводить до необхідності змінювати робочі місця та соціальну поведінку. Інститут громадянства може мати лише регулюючий характер.

Нація явно чи неявно вважається абстрактним поняттям, на відміну від конкретно існуючої реальності, племен, міст або етнічних груп. Висловлюючись патетичною мовою Маріо Варгаса Лльоси, якого ми вже цитували у вступі, «жодна нація не з’явилася внаслідок природного розвитку етнічної групи, релігії або культурної традиції. Усі вони виникли внаслідок політичної сваволі, загарбницьких конфліктів, імперіалістичних інтриг, чистих економічних інтересів, грубої фізичної сили та просто випадку». За словами Аристотеля, polis також складався з кількох абстрактних особистостей, відокремлених від їхніх соціологічних умов існування: громадян. Як часто-густо повторюють за Бенедиктом Андерсоном, це — «уявна спільнота», але чому обов’язково слід уважати цей продукт «уяви» вигадкою або маскарадом, а не творчим винаходом? Будь-яке політичне /108/ суспільство за своєю природою є абстрактним в тій мірі, в якій воно будується згідно з волевиявленням громадян. Йдеться не про кількість: члени нечисленної етнічної групи не обов’язково підтримують тісні зв’язки між собою. Втім, дуже ймовірно, що всі громадяни грецьких міст знали один одного. Чим відрізняється етнічна група від нації, так це якістю. Етнічна група, або «життя в комунах» (за терміном Герца), сприймається як запрограмована даність, у той час як нація передбачає створення політичного простору, всередині якого різні народності намагаються подолати розбіжності між ними шляхом відкритих перемовин, дискусій та дотриманням права, виголошуючи верховенство спільних інтересів. Націю від етнічної групи відрізняє не чисельність, а якість зв’язків, що поєднує людей.

Нація вважається штучним творенням, зокрема у неєвропейських країнах. Дійсно, перша ідея нації з’явилась у Західній Європі, а саме в Англії. Англійський приклад, яким так захоплювались Монтеск’є та Вольтер, сприяв створенню американської та французької націй як історичних суб’єктів. У свою чергу війни за Революцію та Імперію розповсюдили по всій Європі, а потім і в новостворених заморських колоніях модель революційної нації: народження нації в європейських країнах залишалось відносно ендогенним процесом. А ось в інших країнах безпосередньо чи опосередковано нав’язувалась національна модель великих європейських держав. Нація тут є не продуктом історичного розвитку та появи політики, а, кажучи мовою антропологів, запозиченням. Але для нас цього недостатньо, щоб раз і назавжди почепити на них тавро: антропологія нас навчила, що культура — явище, яке динамічно розвивається на базі обміну, запозичення та нових тлумачень існуючих явищ. Запозичення не обов’язково зневажливо означає штучне. Повсюди нація є історичним новоутворенням. Навіть у старих західноєвропейських країнах не всі мешканці, що мають права громадян, насправді беруть активну участь у демократичному житті. Саме це відрізняє Північну Америку та деякі країни Західної Європи від решти світу, що недавно об’єднались у нації як окремі політичні одиниці: /109/ не протиставлення нації, як природне чи штучне утворення, а формальна кількість громадян, які добре зрозуміли, що існує публічна сфера, а отже, слід дотримуватися певних правил його функціонування. До того ж при «імпорті Держави» 36 доволі важко імпортувати правила функціонування політичного суспільства, створення якого відбувається протягом довгого історичного проміжку часу. У випадку Держави йдеться про низку інститутів, які меншість населення здатна створити та забезпечити, принаймні зовні, їх функціонування за європейською моделлю. Коли ми говоримо про націю, слід також забезпечити, щоб більшість населення знала, усвідомлювала і дотримувалась певних норм та правил раціонального політичного суспільства, у західному розумінні цього терміна. Неможливо збудувати політичне суспільство за будь-яких соціальних умов. Ясно, що коли кількість людей, які формально поводяться як громадяни, надто низька, що можна спостерігати в деяких незахідних країнах, де державі не вдається подолати етнічну солідарність населення, то в цьому разі про демократичну націю говорити не доводиться. Але те ж саме можна стверджувати й щодо старих західноєвропейських демократичних країн, якщо байдужість громадян і корупція політиків та чиновників призводять до того, що політичне життя зраджує логічну ідею, на якій воно ґрунтується.

Демократична нація стала конкретною реальністю, бо вона є джерелом особистості, моралі, інтересів та поведінки її членів: інтеграція у націю створила, за словами Норберта Еліаса, особливу соціальну модель поведінки 37. Усвідомлення норм національного суспільства приводить до того, що гідність людини більше залежить не тільки від того місця, яке вона займає всередині родинної групи, а ще й від її статусу громадянина. Створюючи й надаючи особливий сенс колективній пам’яті та її передачі від покоління до покоління, державні інститути підтримують цілком індивідуальну та колективну особистість національних груп. У старих націях патріотизм спромігся розбудити ті ж самі почуття, що й належність до певної етнічної групи, що довела війна 1914 — 1918 років, навіть якщо об’єктивні й /110/ чутливі відносини між людиною та родиною, між релігійними чи історичними спільнотами та державою вже інші у порівнянні з історією нації.

Сьогодні багато говорять про закритість нації, що визначається в інклюзії тих, хто не вписується у межі нації 38. Тобто будь-яку політичну організацію характеризує зосередження на якомусь одному процесі та нехтування процесом прийняття чи неприйняття людини до нації. Зрозуміло, що, роблячи все для інтеграції до нації одних, Держава виключає інших. Інтеграція одних означає неприйняття інших, усвідомлення власної національної особистості та виключності означає відмінність від іноземців. Це невід’ємна риса будь-якої групи та, власне кажучи, будь-якої особистості, що стверджується, протиставляючи себе іншим. Будь-яка категоризація має на меті відокремити та класифікувати індивідів. Ознака, за якою робиться розподіл, не обов’язково є дискримінаційною, тобто нелегітимною 39. Щоб зрозуміти специфіку нації, її слід порівняти з іншими способами політичної організації.

По суті, нація більше відкрита чужинцям, ніж будь-які форми етнічних груп. І чим більше нація знаходить своє практичне втілення, наближаючись до ідеальної ідеї нації, тим більше в ній виявляється ця відкритість. Оскільки національна спільнота визначається політичними, тобто юридичними та адміністративними термінами, вона юридично має змогу включати до свого числа іноземців згідно з більш-менш суворими умовами, зазначеними державою. Навіть якщо держава має дуже жорсткі та нерівні умови щодо «асиміляції» 40 спільної культури, — що передбачає сам термін «натуралізації», — умови отримання громадянства залишаються передусім юридичними та політичними. Не можна стати частиною корсиканської чи галльської «народності» — тобто частиною етнічної групи, — якщо людина не входила до неї з народження. А ось після натуралізації можна отримати всі права громадянина Франції чи Великобританії. Термін «натуралізація» відсилає нас до поняття «походження», «природи», але не слід забувати, що йдеться саме про протилежне. Якщо Корсика або Країна Галлів стали б окремими самостійними націями, тобто політичними /111/ одиницями, вони були б змушені сформулювати юридичні правила, щоб певна категорія іноземців мала змогу стати їхніми громадянами. Рабинські суди з великим небажанням впускають неєвреїв до складу єврейського народу, визначеного згідно з релігійними традиціями. Втім, іменем іудаїзму держава Ізраїль прийняла до складу своїх громадян не тільки християн чи мусульман, але й осіб, яких рабинські суди не визнали б євреями, наприклад дітей зі змішаних шлюбів, у яких євреєм є батько (згідно з рабинською традицією, євреями вважаються тільки діти, що народилися від матері-єврейки). Усі права на отримання громадянства передбачають низку умов, згідно з якими іноземець може отримати громадянство країни, навіть якщо колективні цінності, економічні й демографічні потреби та вимоги щодо натуралізації різняться залежно від історії розбудови нації та часто-густо виглядають надто суворими. Між країнами Європи така відмінність дуже помітна 41. Зокрема, в Німеччині та Швейцарії, націях, які все ще дотримуються думки, що між представниками однієї нації існують певні природні за визначенням етнічні зв’язки, іноземцям дуже важко подолати юридичні та адміністративні перешкоди щодо отримання громадянства. Проте слід нагадати, що навіть ці країни, які найвідвертіше посилаються на етнічну теорію походження нації, не можуть оминути та не організувати процес натуралізації 42. Після нового закону 1990 року німецька влада надає більше можливостей щодо отримання громадянства передусім молодим іноземцям, які народились або навчалися в Німеччині. Відтепер вони мають право на майже безкоштовну натуралізацію за умови зречення їхнього теперішнього громадянства. У 1999 році в швейцарському законодавстві були введені елементи «принципу місця народження»*.



* У Франції існує так званий закон «права народження на цій землі», або «принцип місця народження», тобто дитина, що народилася на території Франції, може автоматично отримати французьке громадянство. (Прим. пер.)



Незважаючи на протидію деяких груп, Німеччина та Швейцарія потроху, але впевнено розвиваються в напрямку до політичної, або громадянської, нації, яка не може відверто нехтувати /112/ принципом універсальності інституту громадянства, згідно з яким отримати громадянство може кожна людина, яка висловлює бажання та сили брати участь у суспільному житті країни.

З нацією пов’язують також будь-які проблеми і труднощі щодо політичної організації та централізації, існування держави, нехтуючи, таким чином, аналізом специфіки нації серед інших політичних одиниць. Будь-яка форма політичної організації та централізації, створення політичної одиниці, ініціатором та гарантом якої стає держава, веде до обмеження особистих свобод. Слід проаналізувати особливі проблеми демократичної нації, в якій існує відносно не залежна від держави спільнота громадян. Демократична нація, яку впродовж останніх десятиліть часто-густо звинувачували в тиранії, навпаки, дуже тендітна, виходячи з того, що вона ґрунтується на принципі абстрактного раціоналізму; перетлумачення та перегляд історії щодо створення етнічних груп, що існували до народження нації, а також політика держави на посилення етнічних почуттів, пов’язаних з розбудовою самої нації, роблять країну ще більш уразливою (див. далі розділ IV).




Громадяни-солдати


У демократичній нації громадянство надається всім. А це, в свою чергу, передбачає загальну військову повинність, що можна було спостерігати в античній моделі демократії. Аристократична та професійна армії у великих монархіях Старого Режиму, куди силою призивались лише аристократи та жебраки, що брали участь у битвах, мета яких була їм незрозумілою, поступилися місцем арміям громадян. Сьогодні Швейцарію, цю модель демократії, все ще захищає народна армія. Кожний громадянин зберігає у себе вдома зброю. У Франції прийняття загального виборчого права (1848 p.), загальної військової повинності (1872 p.), права іноземців (1849 p.), права на громадянство (1889 р.) стали послідовними та незалежними один від одного етапами на шляху до націоналізації суспільства. /113/

Якщо армія демократичної нації складається з її громадян, чи означає це впровадження якоїсь особливої зовнішньої політики? «Демократичному народу завжди було важко робити дві речі: починати війну та закінчувати її» 43. Відома формула Токвілля яскраво була доведена подіями XX сторіччя. Громадянська нація, власні цінності якої скоріше мають продуктивний, а не військовий характер, дуже часто вагалася та відтягувала «початок війни». Ні в 1936-му, ні в 1938 роках Франція та Англія не розпочали війну між собою, як того бажав Гітлер. Сполучені Штати вступили у Першу світову війну лише в 1917 році, а у Другу — в 1941-му, після нищівного нападу японців на Перл-Харбор. Як у 1917-му, так і в 1945 роках союзники вели війну до повного знищення та розгрому ворога, що й передбачав Токвілль. Демократична нація відрізняється тим, що вона має давати громадянам відчуття або ілюзію, що вони самі вирішують свою долю. Щоб люди погодились битися на війні, вони мають свято вірити у свою справу, своїх правителів та в національний інтерес війни. Тільки ця віра може виправдати державу, коли вона вимагає від громадян жертвувати власним життям. Для конкретної чи абстрактної мобілізації громадян вони мають повністю поділяти прокламовані цілі війни: «Під час Першої світової війни воюючі сторони помітили, що цивільні, «одягнені у військову форму», не так легко, як професіонали, погоджувалися вмирати, не знаючи, за що та за кого» 44. Керівники держави мають отримати стійку згоду свого населення. Звідси важливість, якої набула пропагандистська війна: радіо, листівки, газети використовувались для підтримання зусиль громадян і збентеження ворогів. Також було дуже важливо переконати вояків в обґрунтованості їхньої справи та викликати антивоєнні настрої в таборі противника, використовувати проти ворога особливі загони та громадську думку. В наш час доступ до об’єктивної інформації має набагато сильніший ефект, ніж ворожа пропаганда: показ американськими телеканалами у прямому ефірі загибелі своїх солдатів на рисових плантаціях сприяв поширенню /114/ демонстрацій проти війни у В’єтнамі й підготував виведення військ з Південного В’єтнаму. Патріотизм, як рушійна сила для мобілізації, не дозволяє закінчити війну достроково, піти на компроміс з ворогом. Тобто ідеологічний характер війн XX сторіччя лише опосередковано пов’язаний з особливостями та вимогами демократичних держав. Війни стали ідеологічними передусім через ідеологічні амбіції нацистського та радянського режимів.

З другого боку, демократичне життя, побудоване на принципах компромісів та перемовин, не полегшує процес прийняття рішень. З цієї точки зору показовим є приклад таких консоціативних демократичних держав, як Швейцарія або Нідерланди. Внутрішня інтеграція в них ґрунтується на ретельно вибудуваній рівновазі влади груп, об’єднаних у єдину політичну організацію. Рішення є продуктом знаходження компромісу, більше, ніж у будь-якій іншій демократичній державі. Проте для них зберігаються певні обмеження щодо зовнішньої політики. Вебер, для якого нація означала ствердження волі держави, вважав Швейцарію «незавершеною» нацією. Де-юре нейтральні Бельгія та Швейцарія, та фактичний нейтралітет Нідерландів, який так довго утверджувався та який гарантують і визнають сусідні великі держави, був головною умовою існування маленьких європейських націй, збудованих згідно з політичним принципом, що виключає можливість безпосереднього та активного втручання у відносини між державами. Втім, сьогодні у Сполучених Штатах дехто навіть запитує себе, чи не розділяє країну звеличування та оспівування цінностей, які відрізняють етнічні групи, що «у Сполучених Штатах стало майже неможливим вести зовнішню політику, а внутрішня політика стала майже мистецтвом дипломатії між різними ешелонами влади та між етнічними групами» 45. Комунотаризм, навіть якщо його не визнають політичні інститути (як, наприклад, у Лівані), несумісний зі справжньою зовнішньою політикою, у тій мірі, в якій він передбачає знаходження компромісів та перемовини між різними групами, що пов’язані різними зв’язками та які можуть стати антагоністичними. /115/

Але «ті ж самі демократичні нації, що їх так важко витягнути на поле битви, врешті-решт роблять дивовижні речі, коли таки вдається вручити їм у руки зброю» 46. Коли бажання воюючих сторін стикаються у війні, армія, створена з людей, які палко вірять у те, що вони захищають незалежність своєї країни та власну самобутність, може бути більш ефективною, ніж армія, що ґрунтується на інтересі, дисципліні або страху. Громадяни-солдати Ізраїлю під час війни за незалежність 1948 року та під час Шестиденної війни 1967 року, громадяни-солдати Французької республіки, що боролися з найманими арміями, здавались нездоланними. Але вони зазнали поразки, коли їхні перемоги пробудили почуття патріотизму в інших народів — в іспанців, пруссаків або росіян. У XX сторіччі демократії остаточно виграли війни, які були інструментами вираження волі імперіалізму. Вони зазнали політичної поразки у війнах проти колишніх колоній. Після перемоги французької армії в Алжирі у 1962 році уряд відмовився від суверенітету Фронту національного визволення Алжиру. Частина населення, переконана в тому, що проект колонії йшов усупереч цінностям, прокламованим демократами, симпатизувала борцям за незалежність. Для досягнення перемоги демократичні держави мають зробити все, щоб громадяни були переконані у справедливості своєї справи.

Після того як демократична нація розпочала війну, що перетворює всіх громадян на солдатів, чи не ризикує ця війна стати тотальною, адже вона змушує мобілізувати всі людські, промислові та політичні ресурси країни? Це побоювання вже висловлював Ренан, з ностальгією говорячи про «темперамент та ввічливість колишніх політичних і династичних війн» 47. Насправді, армії, що билися в так званих війнах в мереживах*, до введення «принципу громадянства», за термінологією того ж Ренана, вели не більш убивчі війни, ніж армії, що складалися з громадян.



* «Війнами в мереживах» називали війни між Англією та Францією у XVIII сторіччі. (Прим. пер.)



Тотальний характер війн у XX сторіччі пов’язаний передусім /116/ з вимогами воєнної та промислової мобілізації, технічним прогресом у виробництві засобів руйнування та ідеологічним характером Другої світової війни.




Ідеал та реальність


У демократичній нації кожний громадянин, якщо він поводиться згідно з логікою демократичного суспільства, має дотримуватись певних правил функціонування політичного суспільства, зокрема тих правил, що гарантують формальну та юридичну рівність між людьми, що є основою політичного устрою. Звичайно, конкретні форми впровадження інституту громадянства ніколи не збігалися та й не збігаються з раціональними прагненнями застосування громадянства. Оскільки йдеться лише про ідею, зрозуміло, що вона ніколи не зможе бути повністю втілена у життя. Теоретики соціального договору Руссо та Локк першими зрозуміли, що цей договір ніколи не буде ідеальним. Універсальна ідея прибічників інтеграції за французькою моделлю — тобто лише шляхом надання громадянства конкретній особі — завжди залишалась ідеалом або ідеєю, політичним проектом, або регулюючою ідеєю і ніколи — описом соціального сьогодення. Дуже просто виявити її межі та недоліки на прикладі західних країн, не говорячи вже про колонізовані країни, що підпали під імперіалістичний вплив могутніх європейських держав. У Південній Італії родинна солідарність завжди брала гору над громадянськими вимогами: у 1950-х роках селяни з півдня країни вперто не брали участі у громадських заходах, якщо вони не давали негайного блага та користі їхнім родинам. Тільки інтереси родини були для них вартими уваги та якихось зусиль 48. Мафія ніколи не підпорядковується правилам правової держави. Можна з жалем помітити, що в країнах, які тільки наближаються до створення власної нації, навіть якщо вони були визнані як нації — самостійні політичні одиниці, люди охочіше висловлюють солідарність з родиною чи спільнотою, до якої вони належать, ніж демонструють свою лояльність щодо держави та абстрактного політичного суспільства. Таку /117/ поведінку й таке ставлення називають «клієнтилізмом». Але всередині всіх громадянських націй фактично завжди існували різні форми етнічних, кланових чи родинних груп, навіть якщо, як правило, вони врешті-решт були змушені підкоритися правилам рівноправ’я та переваги політичної лояльності. Національній державі ніколи не вдавалось об’єднати населення навколо суцільно політичного проекту, як і нав’язати ідею про те, що громадянство важливіше за кланові зв’язки.

В реальності можливо просто пасивно дотримуватися законів, що забезпечують громадський порядок, а можна брати активну участь у політичному житті, крайньою формою якого є війна. Макс Вебер уже показав різні форми участі в житті суспільства. Громадяни мають зрозуміти та принаймні пасивно дотримуватись певних правил функціонування політики. Саме в цьому полягає сенс трьох умов, які, згідно із Жаном Лека, мають задовольняти сучасний інститут громадянства: віра в доступність політики, співпереживання, яке дозволяє ведення перемовин та дискусії, ввічливість, яка допомагає стримувати «напруженість між розбіжностями суспільних та власних групових інтересів» 49. Дійсно, все частіше «національна єдність забезпечується не закликами до боротьби та пролиття крові заради батьківщини, а неясним відчуттям належності до громадянської держави, підсиленого обґрунтованим застосуванням сил поліції та ідеологічними проповідями» 50. Слід також згадати про реальну та символічну роль виборів, участь у яких є одним з основних прав громадянина.

Трансцендентність через громадянство або принцип абстрагування завдяки політичному суспільству від належності до певної групи ніколи не можуть бути повністю реалізовані, коли йдеться про «виклик, що кидає розум природним почуттям». Існує основне протиріччя між універсальним принципом, на який посилається громадянська нація, та політикою, що її веде кожна з них з метою ствердження власної несхожості та відмінності від інших. Найчастіше така політика спрямована проти інших націй. Будь-яка нація схильна вважати себе унікальною або Обраною, /118/ стверджуючи, що саме вона ідеально поєднує партикуляризм та універсальність. Американці навіть створили цілий напрямок у літературі, присвятивши безліч творів власній винятковості (exceptionnalism), побачивши у переправі через Атлантику новий Вихід і розглядаючи власний національний досвід крізь призму Старого Завіту, що робить з них новий Обраний Народ, на який Господь поклав завдання створення нової Людини. Інші народи знайшли не менше аргументів, доводячи свою винятковість та особливу місію. Навіть якщо доводи щодо власної винятковості можна було виправдати іменем універсальності, нація все ще визначалась напруженістю між регулюючою спільною ідеєю та зусиллями щодо поглиблення і зміцнення національних особливостей.









Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.