[Т. Г. Шевченко. Біографія. — К., 1984. — С. 461-537.]

Попередня     Головна     Наступна





ОСТАННІ РОКИ ЖИТТЯ. СМЕРТЬ ПОЕТА. ПОХОРОН
(1859-1861)



1

На час повернення поета до Петербурга його слава, популярність у народі ще більше зросли. «Хоть изредка, — звертався М. Максимович до Шевченка у жовтні 1859 р., — отзывайтесь к нам сюда, на берега Днепровские, где в окрестностях Михайловой Горы оставили Вы о себе живейшие и самые сердечные воспоминания. А на правой стороне Днепра Вы стали лицом мифическим, о котором идут уже баснословия и легенды, наравне с преданиями старых времен» 1.

Передова молодь, студентство високо шанували Тараса Григоровича і як великого поета — красу й гордість національної літератури, і як видатного громадського діяча, борця за свободу народу.

Уже в перші тижні після повернення з України до столиці Шевченко зустрічається з Чернишевським, активно включається у громадсько-політичне і культурне життя міста. Нагадаємо, що влітку 1859 р. Чернишевський відвідав Лондон, де зустрічався з О. Герценом та М. Огарьовим, обговорював з ними питання дальшого розгортання визвольного руху в Росії.

1859 р. переїхав із Саратова до Петербурга М. Костомаров. У вченого в мебльованих кімнатах Балабіна (що їх по-простому звали «Балабаївкою») відбувалися щовівторка літературні вечори, на яких збиралося чимало культурних діячів тогочасного Петербурга і обговорювалися актуальні питання суспільного й культурного життя країни. Костомаров про ці «вечори» розповідав: «У меня были тогда назначены вторники, на которых неизменными посетителями были в то время: Чернышевский, Кавелин, Калиновский 2, Желиговский, Сераковский, Белозерский, Шевченко и другие.



1 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 167.

2 Віктор Калиновський, старший брат відомого білоруського революціонера Костянтина Калиновського, працював тоді в Публічній бібліотеці в Петербурзі, був учасником конспіративної діяльності Сераковського.



Вечера эти были очень оживленные, что отчасти объясняется тем напряженным состоянием, в котором находилось тогда все петербургское общество; встречались люди и наговориться не могли. Все казалось ново, все /462/ занимало. Каких только вопросов ни касались, спорили, горячились» 3.

Співробітник «Современника» Е. Колбасін у спогадах про М. Костомарова повідомляв: у числі відвідувачів вченого в балабінських номерах «иногда появлялись старые его (Костомарова. — Ред.) знакомые Чернышевский и Добролюбов» 4.

Говорячи про петербурзький період життя Шевченка (1859 — 1860 рр.), Бр. Залеський зазначав, що в центрі його розмов і роздумів було питання визволення селян, «він живо був ним занятий — тоді ми зустрічалися часто» 5.

Якщо для лібералів реформи «зверху» становили кінцеву мету, то Шевченко розглядав ці реформи лише як вияв змушених поступок дворянсько-поміщицького ладу, царату під натиском гноблених мас. Поет вбачав у них результат наступу народних сил, якого не спроможні спинити сили реакції.

Чернишевський пильно прислухався до думок Шевченка, глибоко шанував і поділяв його погляди, особливо в селянському і національному питаннях. «Никакие голословные возражения, — писав він, — не поколеблют нашего мнения, опирающегося на такой авторитет, как Шевченко... Опираясь на этот непоколебимый авторитет, мы твердо говорим, что те, которые захотели бы говорить противное, ослеплены предрассудком...» 6

Надаючи великого суспільного значення організації «Общества для вспомоществования нуждающимся литераторам и ученым», Чернишевський добивається згоди Шевченка стати одним з ініціаторів цього товариства, про що пише 24 жовтня 1859 р. в листі до Є. Ковалевського: «Изъявили желание быть членами-учредителями Общества для вспомоществования нуждающимся литераторам и ученым: Т. Г. Шевченко, И. И. Панаев, В. А. Ламанский, А. Н. Пыпин, Е. П. Карнович» 7.

Двоюрідна сестра великого критика П. Пипіна писала 22 вересня своїм батькам у Саратов: «Не дают кончить письмо, уже двенадцатый час, проспали мы нынче. Сегодня, может быть, будем у Костомарова, опять увижу Шевченко, один раз уже видела у нас» 8.

Як бачимо з листа, Тарас Григорович бував на квартирі у Чернишевського, відвідував, безперечно, відомі «четверги», що відбувалися в домі Миколи Гавриловича у Поварському завулку 9, пізніше на 2-й лінії.



3 Автобиография Н. И. Костомарова. — Русская мысль, 1889, № 6, с. 33.

4 Одесский вестник, 1885, 19 апреля, с. 1.

5 Листочки до вінка на могилу Шевченка в XXIX роковини його смерті, с. 54-55.

6 Чернышевский Н. Г. Полное собрание сочинений. М., 1950, т. 7, с. 792.

7 Там же, т. 14, с. 383.

8 Вперше опубліковано в кн.: Шагинян М. Шевченко. — М., 1941, с. 256.

9 Чернышевская-Быстрова Н. М. Летопись жизни и деятельности Н. Г. Чернышевского. — М.; Л., 1933, с. 82.



В альбомі дружини Чернишевського Ольги Сократівии є п’ять малюнків, які родинна традиція приписувала Шевченкові. На одному з них — син Чернишевського Олександр зображений вер-/463/хи на запряженій у віз коняці; на інших — якісь людські постаті, можливо, зарисовки із вражень поета часів заслання.

Про те, що Шевченко бував у сім’ї Чернишевських, зокрема на дачі, свідчив знайомий поета М. Новицький, який пізніше входив до військово-революційної організації, керованої 3. Сераковським, А. Потебнею, Я. Домбровським 10. У записці від 16 травня 1860 р. він звертався до Тараса Григоровича: «Вы собираетесь поехать к Чернышевскому на дачу, — если намерение Ваше не переменилось, то уведомьте меня, пожалуйста, когда Вы туда поедете? Я бы отправился с Вами туда вместе. Душевно преданный Вам Николай Новицкий» 11.

М. Драгоманов пізніше відзначав, що Чернишевський «дуже шанував Шевченка» 12. Він підкреслював глибоку ідейну спорідненість між українським поетом і гуртком Чернишевського: «Шевченко став у Петербурзі водитись із кружком «Современника» (тобто групою Чернишевського — Некрасова — Добролюбова. — Ред.), який як міг, проводив новоєвропейські філософські думки» 13.

У кінці 50-х років Шевченко, безсумнівно, бував і в редакції «Современника» (де жили тоді Некрасов і Добролюбов). Ще на засланні він був пильним читачем журналу, а повернувшись до Петербурга, не тільки не втратив до нього інтересу, а, навпаки, став ще ближчим до цього видання. Із спогадів художника М. Микешина відомо, що на квартирі Шевченка (в Академії мистецтв) завжди можна було бачити книжки «Современника» 14. Не випадково прозвучало і в листі поета: «Русская газета» запрещена. Послав я тобі «Современник» і «Народное чтение», чи получив?» (VI, 249). Як відомо, саме в цей час «Современник» рішуче й послідовно виступав проти царату, проти дворянсько-поміщицького ладу, розкриваючи облудність, антинародність політики як кріпосників, так і лібералів. На його сторінках публікувались переклади творів українського митця російською мовою О. Плещеева, П. Гайдебурова, рецензії на поезію Шевченка О. Пипіна і М. Добролюбова. У травневій книзі журналу за 1859 р. (у рецензії на «Народні оповідання» Марка Вовчка, що вийшли в перекладі І. Тургенєва) зустрічаємо такий натяк на Шевченка: «... а если и были такие призванные (в українській літературі. — Ред.), то они умолкали слишком рано, может быть, не всегда по собственной воле, а по приговору судьбы» 15.



10 Нечкина М. В. Н. П. Огарев в годы революционной ситуации. — Известия АН СССР. Серия истории и философии, 1947, т. 4, № 2.

11 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 183.

12 М. Бакунин и русские прогрессисты 60-х годов в вопросе о польско-украинских отношениях. — Киевская старина, 1906, № 3/4, с. 343.

13 Драгоманов М. Шевченко, українофіли й соціалізм. — Львів, 1906, с. 52.

14 Микешин М. Споминки про Шевченка. — В кн.: Шевченко Т. Г. Кобзарь. Прага, 1876, с. XXI.

15 Современник, 1859, № 5, с. 113.



«Современник» був першим журналом, який опублікував твори переслідуваного поета, не маскуючи його авторства. Устами не зла-/464/маного десятилітньою неволею митця «Современник» закликав до громадської мужності, до самовідданої боротьби за інтереси народу.

Показово, що в «Современнике» надруковано рецензію М. Добролюбова на збірку віршів О. Плещеева, в якій виразно виступає спільність провідних думок російського критика з громадянськими закликами Шевченка 16.

Відгукнувшись у березневому номері 1859 р. на появу газети «Московский вестник», «Современник» схвально відзначив, що серед матеріалів літературного відділу газети вміщено: «В 4-м и 5-м №№ — два стихотворения, прекрасно переведенные с малороссийского языка г. Плещеевым...». Це були вірші Шевченка.

«Руководящий кружок «Современника», — слушно зазначає В. Євгеньєв-Максимов, — сразу почувствовал в Шевченко родственную силу и при всяком удобном случае подчеркивал свою симпатию к нему» 17. Співробітники цього журналу використовували навіть закордонну трибуну, щоб сказати про українського поета те, що не можна було висловити в умовах царської цензури. Так, О. Пипін, який у кінці 50-х років належав до гуртка «Современника» і перебував під помітним впливом Чернишевського, опублікував у кількох номерах чеського журналу «Časopis Musea Královstvi českého» за 1859 р. великий огляд вітчизняної літератури, де чимало уваги приділив українському письменству, зокрема творчості Шевченка.

Відзначаючи пожвавлення української літератури в 40-х роках і появу нових письменників, Пипін писав: «Серед них перше місце посідав, безперечно, Шевченко, людина з народу, яка блискуче розуміє його дух і обдарована великим поетичним талантом. Шевченко друкував небагато, але це дещо було чудове; прихильники малоруської літератури дуже шанують цього поета, в їх руках знаходяться і інші, ще не надруковані його вірші... Шкода, що жорстока доля затримала його поетичну діяльність наприкінці 40-х років. Шевченка заслали, він довго був солдатом і тільки за нинішньої влади (Олександра II. — Ред.) одержав нарешті свободу».

Автор статті високо оцінив, зокрема, Шевченкову поему «Гайдамаки», підкреслюючи її ідейно-художнє значення: «Його поема «Гайдамаки» з бурхливих часів Малоросії, що боролась за свободу і мстила своїм ворогам, глибиною почуттів і чудовими поетичними картинами стоїть поряд з найкращими народними творами Пушкіна і Міцкевича» 18. Це дуже знаменно: саме в статті, що походила з гуртка «Современника», вперше Шевченка поставлено поруч з найбільшими поетами нової літератури — Пушкіним і Міцкевичем.



16 Современник, 1858, № 10, с. 193 — 194.

17 Евгеньев-Максимов В. Т. Г. Шевченко и круг «Современника». — Литературная газета, 1939, 26 февраля.

18 Недзвідський А. В. Нові матеріали про зв’язки Шевченка з російськими революційними демократами. — В кн.: Збірник праць третьої наукової шевченківської конференції. К., 1955, с 113 — 115. /465/





2

До революційних діячів кінця 50-х років, з якими зблизився Шевченко в останній період свого життя в Петербурзі, належали літератори, студенти, передові кола офіцерства, журналісти. Вони прихильно ставилися до нього, розглядаючи його як свого соратника й однодумця. Як відзначалося, багато зробив для популяризації творчості українського поета в колах російських читачів О. Плещеев 19. У листі до Ф. Достоєвського від 17 березня 1860 р. він писав: «В последнее время я перевел поэму Шевченка «Наймичка». Не знаю, каков вышел перевод, но в оригинале это вещь удивительно поэтическая. Трудно переводить. Просто, безыскусственно, простосердечно — до невероятности» 20.

Літературну діяльність Шевченка Плещеев пов’язував з діяльністю «Современника» і докладав усіх сил, щоб російська громадськість знала про великого сина українського народу саме зі сторінок цього журналу. В листі до М. Добролюбова у квітні 1860 р. Плещеев зауважив: «Я очень рад видеть Наймычку в «Современнике»; на предлагаемые условия совершенно согласен. Я так и Тургеневу писал, что ежели бы даже в другом журнале можно было получить больше денег за нее, я все-таки предпочитаю напечатать ее в «Современнике», направлению которого принадлежат все мои симпатии» 21.

Особливо міцною була дружба Шевченка з Миколою та Василем Курочкіними, які також належали до славного загону Чернишевського. Збереглося дві записки М. Курочкіна до поета; обидві вони свідчать про виняткову близькість і задушевність їх взаємин. У першій з них зазначалося: «Что это значит, милый Тарас Григорьевич, о тебе ни слуху, ни духу? Я толкался в Академию раза три, стучался у дверей, на которых мелом начертана буква «Ш», — дверь не отворялась, и я обращался вспять... А между тем я не знаю, по нраву ли тебе мои переводы к «Музе» и к «Доле»?.. Доставь же мне еще что-нибудь из твоих заветных стихотворений. Всей душой тебя любящий Н. Курочкин» 22. У другій записці читаемо: «Перевел я, Тарасенька, твои «Слезы», удачно ли? Не знаю... Что это тебя не видно?.. Я был у тебя в тот день, как ты назначил, но не застал... Душевно любящий тебя Н. Курочкин. Еще стихов — да самых сердечных» 23.



19 Можливо, Шевченко був знайомий з О. Плещеевим ще в 40-х роках у Петербурзі (зустрічався з ним на вечорах у Плетньова, Краєвського). 1846 р. вийшов перший збірник віршів Плещеева, в якому вміщено твір «Вперед! Без страха и сомненья», що став справжнім гімном петрашевців.

20 Достоевский Ф. М. Материалы и исследования. — Л., 1935, с. 452.

21 Русская мысль, 1913, № 1, кн. 1, с. 147. Поема «Наймичка» надрукована в перекладі Плещеева (під назвою «Работница») у четвертій книзі «Современника» за 1860 р.

22 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 211.

23 Там же, с. 210.



Відомо, з яким захопленням читав український поет викривальні сатири В. Курочкіна, його талановиті переробки Беранже. /466/ Ю. Іванів довів, що вірш Шевченка «Тим неситим очам» є творчим переспівом поезії В. Курочкіна «Для великих земли», надрукованої в журналі «Мода» (1857, № 1) 24. У свого чергу, російський поет-революціонер, керівник славнозвісного журналу «Искра» радо вітав творчість Тараса Григоровича, всіляко сприяв ознайомленню російських читачів з його поезіями. У вступній нотатці до вірша «Весенние шалости» В. Курочкін картав тих перекладачів Шевченка, які приглушували революційний дух оригіналу. Він звертав увагу на квітневу книжку «Библиотеки для чтения», де вміщено переклади з Шевченка «по известному рецепту перестановки слов и замены метких малороссийских выражений и оборотов безличными и вялыми русскими» 25.

Дружба Тараса Григоровича і В. Курочкіна була насамперед бойовим громадсько-політичним і творчим єднанням. Багато років пізніше російський поет, «оживясь, рассказывал про свою прежнюю жизнь, про блестящую пору «Искры», про писателей, которых он знавал. С большою любовью и уважением вспоминал он про Т. Г. Шевченко, с которым сблизился в 1860 г., и про Добролюбова. Об этих двух личностях он говорил с чисто юношеским восторгом и со сверкающими глазами» 26.

Встановлено також особисте знайомство Шевченка з видатним соратником Чернишевського поетом М. Михайловим 27. У галицькому альманасі «Ватра» за 1887 р. у повідомленні «До життєпису Шевченка» є цікаві дані про їх зустрічі: «В рр. 1859 і 1860 бував П. Малецький, тепер інженер в Стрию, а тоді ученик школи військової в Петербурзі, у свого товариша Є. Подовського, слухача прав, котрий мешкав у славного артиста-маляра Мартинова. У сього-то Мартинова збиралось 3 рази в тиждень товариство старших і молодших літераторів, артистів і т. ін. Бували там між іншими поет Михайлов, Бр. Залеський, сеньйор студентів університетських Шефлер і наш славний поет Тарас Шевченко. Заходив там також і П. Малецький (тоді 16-літній ученик); про Шевченка лишилися в нього такі споминки: «...Шевченко, подібно як і маляр Мартинов, — були задумливі, екзальтовані і маломовні; по півгодини не раз з головою, опертою на руку, пересиділи в веселім товаристві, не втручаючись зовсім до розмови... Шевченко часто любив говорити про кривди, які мужик поносить від шляхти польської, котру ненавидів, а б’ючись при тім рукою в груди, повторяв заодно: «Отсе на мені живий приклад маєте» 28.



24 Ивакин Ю. А. Т. Г. Шевченко и В. С Курочкин. — Советская Украина, 1957, № 6.

25 Искра, 1860, № 16.

26 Сильчевский Д. И. Из воспоминаний о В. С. Курочкине. — Северный курьер, 1900, 15 августа.

27 Ще в 1856 р., коли Шевченко перебував у Новопетровському укріпленні, Е. Желіговський мав намір передати повість «Варнак» М. Михайлову для публікації (Листи до Т. Г. Шевченка, с 90).

28 Ватра. Літературний збірник. Звістки і замітки. Зладив В. Лукич. — Стрий, 1887, с 206 — 207.



Про зустрічі Шевченка з Михайловим дізнаємося також із записки М. Микешина до Михайлова, /467/ в якій художник запрошує російського поета до себе: «У меня вы встретите Полонского, Костомарова, Шевченку и, может быть, Майкова...» 29)

Поет-революціонер Михайлов був людиною, ідейно близькою Шевченкові. Немає сумніву, що Тарас Григорович читав йому свої позацензурні твори і, очевидно, давав для перекладу деякі з них, зокрема славнозвісний «Заповіт». Заслуговує на увагу припущення Ю. Івакіна про те, що вірш Михайлова «О сердце скорбное народа» написаний під враженням поезії Шевченка «Я не нездужаю нівроку» 30.

Письменник П. Боборикін так характеризував Михайлова: «Он прямо называл все это (тобто підготовку «селянських реформ». — Ред.) ловушкой и обманом и не предвидел для крестьян ничего, кроме новой формы закрепощения... Тон и содержание его протестов показывали, что этот человек уже «сжег свои корабли», но и раньше я догадывался, что его (Михайлова. — Ред.) считают прикосновенным к революционной организации... Вся эта компания (мається на увазі гурток Чернишевського. — Ред.) была настроена очень радикально, прямо бунтарски» 31.

Коло знайомств Шевченка з російськими революційними демократами розширюється. Можна припустити, що М. Михайлов познайомив його з своїм приятелем, соратником Чернишевського М. Шелгуновим, з яким він жив тоді разом. Як відомо, український поет зустрічався з М. Шелгуновим і у М. Микешина 32. Шелгунов високо оцінював творчість Шевченка, особливо підкреслюючи найглибші зв’язки митця з народом, з його визвольними прагненнями. «Оттого-то, — писав він, — Шевченко и заставляет вас чувствовать то, что он сам чувствовал» 33.

У Петербурзі Шевченко знайомиться з революційним діячем П. Лавровим, твори якого читав ще по дорозі з заслання. П. Боборикін розповідає: «Из-за пьесы («Шила в мешке не утаишь». — Ред.) вышло знакомство с Я. Полонским, жившим в доме Штакеншнейдера. Он заставил меня прочесть мою вещь на вечере у хозяев дома, где я впервые видел П. Лаврова в форме артиллерийского полковника, Шевченко, Бенедиктова, М. Семевского — офицером...» 34

У цей період Шевченко познайомився також з М. Обручовим, офіцером, співробітником журналу «Современник», другом і соратником Чернишевського і Добролюбова.



29 Цит. за: Левенфіш О. Г. М. О. Микешин і Шевченко. — Збірник праць п’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1957, с 163.

30 Івакін Ю. О. Російська безцензурна література і антимонархічна сатира Шевченка. — Збірник праць третьої наукової шевченківської конференції, с 89.

31 Боборыкин П. Д. За полвека. — М.; Л., 1929, с. 173, 328.

32 Недзвідський А. В. Нові матеріали про зв’язки Шевченка з російськими революційними демократами, с 119.

33 Дело, 1870, № 4, с. 18.

34 Боборыкин П. Д. За полвека, с. 125.



У лютому 1860 р. Плещеев сповіщав Добролюбова, що до нього їде з Сибіру М. Спєшнєв (відомий революціонер-петрашевець) і /468/ хоче обов’язково бачити Добролюбова і Чернишевського. Про Спєшнєва Плещеев писав: «Это в высокой степени честный характер и сильная воля. Можно сказать положительно, что из всех наших — это самая замечательная личность» 35. Десь на початку березня 1860 р. Тургенєв послав Шевченкові запрошення: «Любезнейший Тарас Григорьевич, Вы желали познакомиться с Спешневым: он у меня завтра обедает — приходите. Мы все (и он, разумеется) будем очень рады видеть Вас. До свиданья. Искренно Вам преданный И. Тургенев» 36. Слід думати, що зустріч українського поета із Спєшневим відбулася.

Чи був Шевченко особисто знайомий з великим російським поетом-революціонером М. Некрасовим і які відносини склалися між ними? Те, що вони зустрічалися, — факт безперечний. Раніше вже йшлося про те, що обидва поети були на урочистому обіді на честь актора Мартинова (березень 1859 р.), на вечорах у Карташевської, разом виступали на літературних читаннях у Пасажі (осінь 1860 р.). Відомо також, що ряд друзів Тараса Григоровича (Костомаров та ін.) були знайомі з Некрасовим. Якщо підходити формально, то у Шевченка є лише одна згадка про Некрасова, причому гострокритична. У щоденнику 11 квітня 1858 р. він записав: «С успехом доказал Сераковскому, что Некрасов не только не поэт, но даже стихотворец аляповатый» (V, 226). А тим часом за своїм змістом, спрямуванням творчість Шевченка і Некрасова споріднена, їх обох єднала найглибша любов і відданість народові. У них — спільні друзі, спільне коло інтересів. Тому було б неправильно на підставі лише одного епізодичного висловлення робити висновок про якусь «ворожнечу» між ними.

Некрасову належить значна роль у пропагуванні творчості українського митця в російських читацьких колах. Ще на початку 40-х років він тепло відізвався про Шевченка як художника-ілюстратора, досить доброзичливо поставився до перших українських збірок, де були вміщені його твори. За підтримкою Некрасова з 1858 по 1861 р. в «Современнике» надруковано ряд поезій Шевченка (з них такі значні за обсягом, як «Наймичка» і «Гайдамаки»), а також статті про нього. Пізніше (1871), виступаючи в петербурзькому окружному суді в справі про видання творів Шевченка, Некрасов зазначав: «Шевченко был поэт глубоко и исключительно национальный, специализировавший для себя отдельную область, воспроизведению которой он посвятил всю свою жизнь и из которой не выходил ни однажды; именно задачею его поэзии было изображение народной жизни родной ему Украины, и в этом смысле все пьесы родственны, поясняя, дополняя друг друга и представляя в целом житье-бытье того общества, среди которого ему суждено было родиться, работать, думать, терпеть и страдать» 37.



35 Плещеев А. Н. Письма к Н. А. Добролюбову. — Русская мысль, 1913, № 1, с. 142.

36 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 176.

37 Некрасов Н. А. Полное собрание сочинений и писем. М., 1952, т. 12, с. 90. /469/



Шевченко був знайомий також з видатним російським письменником-демократом М. Помяловським і, очевидно, перебував з ним у дружніх, щирих стосунках. М. Микешин зазначає, що саме Помяловський «бывал безмолвным свидетелем импровизаций Шевченко» 38, спрямованих проти Петра I, проти російського самодержавства. Для Тараса Григоровича Помяловський був своєю, близькою людиною, в присутності якої він міг, не ховаючись, висловлювати свої найзаповітніші почуття, виливати свій гнів на «коронованных палачей».

Дружні взаємини склалися між Шевченком та І. Панаєвим, визначним фейлетоністом і літературним діячем, соратником Некрасова й Чернишевського по «Современнику». Зблизилися вони що в кінці 30-х — на початку 40-х років у Петербурзі, зустрічаючись на літературних вечорах у 6. Гребінки та О. Струговщикова. Після повернення українського поета із заслання ці взаємини поновилися. У журналі «Современник», особливо в тому розділі, який вів Панаєв (під псевдонімом «Новый поэт»), значна увага приділялася Шевченкові та його творчості. Ставлення Панаева до поезії Тараса Григоровича визначалося такими його оцінками: «гениальный поэтический талант», «народный поэт», чиє ім’я «с гордостью и любовью повторяет» його батьківщина, «певец свободы».

Для останніх років життя Шевченка характерна дружба з російським фольклористом, співробітником «Современника» П. Якушкіним, про що є вказівки у ряді мемуарів того часу. Як відомо, Якушкін був зв’язаний з революційним підпіллям кінця 50-х — початку 60-х років (пізніше він — член «Земли и воли»), мав зв’язки з «лондонским центром» Герцена, приятелював з М. Некрасовим 39. За характеристикою жандармської агентури, Якушкін «распространял печатные и возмутительные воззвания» 40, проводив агітаційну роботу серед селянства.

Знаменною є дружба Шевченка з колишніми петрашевцями. Збереглася записка до нього художника-петрашевця Р. Жуковського (від 28 квітня 1859 р.), яка свідчить про їхні дружні взаємини й після повернення поета із заслання 41.

Серед соратників Чернишевського було чимало діячів польського визвольного руху: Зигмунд Сераковський, Ярослав Домбровський, Ян Станевич, Павло Круневич, Зигмунд Падлевський, Валерій Рублевський, Йосафат Огризко та ін. Про останнього, зокрема, Чернишевський був дуже високої думки. «Глубочайшее уважение имею к Йосафату Петровичу, — несколько раз повторял Николай Гаврилович», — згадував пізніше Л. Пантелеев 42.



38 Микешин М. Споминки про Шевченка, с XX — XXI.

39 Кубиков И. Поэзия Н. А. Некрасова. — М.; Л., 1928, с. 70.

40 Базанов В. Новые люди или нигилисты? — Русская литература, 1959, № 2, с. 157.

41 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 157.

42 Пантелеев Л. Давние эпизоды. — Исторический вестник, 1910, № 2, с. 554.



З польськими революційними гуртками Шевченко встановив контакти, слід думати, незабаром після повернення до Петербурга. /470/ Він часто зустрічається з Сераковським, якого навіть офіційні джерела характеризували як одного з керівників петербурзького центру революційної польської організації. Про близькі зв’язки Тараса Григоровича з польським революційним рухом згадує, зокрема, в своїй брошурі, побудованій на слідчих документах, М. Гогель, член особливої слідчої комісії Муравйова-вішателя. Він прямо говорить, що керівники польської революційної організації в Петербурзі — Сераковський і Падлевський — «долго изучали и ловили Шевченку» 43. Про це ж свідчить у своїх «Сведениях о польском мятеже 1863 г. в Северо-Западной России» і В. Ратч. «Сераковский и Падлевский, — зазначає він, — хотели из Шевченки сотворить малороссийского национального гения, малороссийское знамя и завладеть этим знаменем» 44.

Свідчення В. Косовського говорять про близькість Шевченка до революційного польського центру в Петербурзі й про те, що твори його часто використовували польські революційні демократи. І. Айзеншток цілком обгрунтовано, на нашу думку, робить висновок: «Шевченко був однією з найголовніших ланок, які зв’язували центральний штаб російської революційної демократії на чолі з Чернишевським із польським революційним центром у Петербурзі» 45.

Про атмосферу, в якій розгорталася літературно-громадська діяльність поета після повернення його з України, можна судити з таких важливих суспільних фактів. У новорічному номері «Колокола» (1860, 1 січня) Герцен у передовій статті знову виступив з апеляцією до Олександра II, усе ще сподіваючись, що цар зможе очолити перебудову соціально-економічного ладу в Росії, повести країну шляхом прогресу і демократії. Безперечно, така ліберальна позиція Герцена не могла не викликати гострого осуду в таборі революційних демократів, очолених Чернишевським. Прагнучи переконати Герцена в помилковості його ліберальних ілюзій, вони звернулися до нього з відповіддю. 1 березня 1860 р. в «Колоколе» з’явилося «Письмо из провинции» за підписом «Русский человек».



43 Гогель Н. В. Иосафат Огрызко и петербургский революционный ржонд в деле последнего польского мятежа. — 2-е изд. Вильно, 1867, с. 50.

44 Ратч В. Сведения о польском мятеже 1863 г. в Северо-Западной России. Вильно, 1867, № 1, с. 163.

45 Айзеншток І. Із розшуків про Шевченка. — В кн.: Збірник праць п’ятої наукової шевченківської конференції, с. 125.



«Все ждали, — звертається «Русский человек» до Герцена, — что вы станете обличителем царского гнета, что вы раскроете перед Россией источник ее вековых бедствий, — это несчастное идолопоклонство перед царским ликом, обнаружите всю гнусность верноподданического раболепия. И что же? Вместо грозных обличений неправды, с берегов Темзы несутся к нам гимны Александру II... Все люди, искренне и глубоко любящие Россию, пришли к убеждению, что только силою можно вырвать у царской власти человеческие орава для народа. Вы писали в первой «Полярной звезде», что на-/471/род в эту войну (тобто в Кримську війну. — Ред.) шел вместе с царем... Я жил во время войны в глухой провинции, жил и таскался среди народа, и смело скажу вам вот что: когда англо-французы высадились в Крым, то народ ждал от них освобождения крепостных от помещичьей неволи... Нет, не обманывайтесь надеждами и не вводите в заблуждение других, не отнимайте энергии, когда она многим пригодилась бы. Надежда в деле политики — золотая цепь, которую легко обратит в кандалы подающий ее... Нет, наше положение ужасно, невыносимо, и только топор может нас избавить, и ничто, кроме топора, не поможет. Эту мысль уже вам, кажется, высказывали, и оно удивительно верно, — другого спасения нет... Пусть ваш «Колокол» благовестит не к молебну, а звонит набат! К топору зовите Русь... Помните, что сотни лет уже губит Русь вера в добрые намерения царей. Не вам ее поддерживать. С глубоким к вам уважением Русский человек»46.

Очевидно, лист «Русского человека» обговорювався в колі діячів «Современника»; він був своєрідною декларацією всеросійської революційної демократії у найважливішому суспільно-політичному питанні. Це були і найзаповітніші думки великого українського поета. Вони звучать у кожному рядку його підпільних поезій того часу. Нагадаймо, що буквально напередодні появи новорічної статті Герцена в «Колоколе» Шевченко 25 грудня 1859 р. написав «Осії глава XIV».

Послідовні селянські революціонери — Чернишевський і Шевченко та їх соратники — продовжували і надалі підтримувати активний зв’язок з Герценом, вбачаючи в ньому свого спільника в боротьбі.

Про намагання Шевченка зблизитися з Герценом говорить такий факт: весною 1860 р. поет надсилає йому нове видання «Кобзаря», користуючись нагодою, що в цей час їхав за кордон М. Макаров 47. Тарас Григорович не підписує цей примірник, але супроводить його адресованим Макарову листом: «Посылаю вам экземпляр «Кобзаря», на всякий случай без надписи. Передайте его А[лександру] И[вановичу] с моим благоговейным поклоном» (VI, 253). Отже, формально лист адресовано Макарову, але фактично це було звернення до Герцена. Сам Макаров не зміг вручити Шевченкового «Кобзаря» Герцену: він передав його через Анненкова, причому в супроводі наведеної вище записки.

Зв’язки Шевченка з Герценом через посередництво осіб, які відвідували «лондонского изгнанника», слід думати, встановилися на пізніше 1859 р. «Лондонський центр» був, безперечно, зацікавлений у встановленні таких зв’язків.



46 Чернышевский Н. Г. Полное собрание сочинений, т. 7, с. 1001 — 1004.

47 М. Макаров, брат В. Карташевської, співробітник «Современника», закінчивши у 1848 р. Ніжинський ліцей, працював кілька років у Петрозаводську, де зійшовся з засланцями — діячами російського і польського визвольного руху. /472/





3

Повернувшись з України, Шевченко з повою силою розгорнув поетичну діяльність. Його художнє слово розкривало сутність подій, які відбувалися в країні, пробуджувало в масах політичну свідомість, згуртовувало їх на боротьбу проти царату, проти кріпосницько-поміщицького ладу. Всім своїм змістом воно йшло в тому ж напрямі, що і лист «Русского человека». Ідеї революційного повалення царату поет висловлює відверто, без конспірації, яку доводилося застосовувати на сторінках підцензурного органу. У поезії «Осії

глава XIV» він писав:


...правда оживе,

Натхне, накличе, нажене

Не ветхее, не древле слово

Розтленное, а слово нове

Меж людьми криком пронесе

І люд окрадений спасе

Од ласки царської... (II, 379)


Такий твір був злободенним. Розвінчуючи царат, поет з не меншою силою розкривав реакційну сутність релігійних забобонів церкви, духовенства. Можна думати, що на Шевченковій концепції християнства (як вона сформувалася в кінці 50-х років) певною мірою позначилися погляди Чернишевського.

У листопаді 1859 р. Шевченко закінчив славнозвісну поему «Марія», розпочату ще на Україні (а задуману, очевидно, в період перебування його на засланні) 48. О. Білецький слушно зауважував: «Марія» — один з шедеврів творчості Шевченка... присвячених одній з основних тем Шевченкової творчості — темі материнства. Біблію, або, точніше, євангельські легенди, вже нема чого зіставляти з поемою «Марія». Ці легенди дали їй самі імена дійових осіб і загальні контури сюжету. Ми не знаємо, чи читав Шевченко іншу книгу, духом якої насичена вся його поема. Але книгу цю добре знали представники західної і російської революційної демократії. Нею цікавився Чернишевський і його найближчі соратники. Це — «Сутність християнства» Фейербаха, що вийшла у 1841 р. ...У свій час книга ця також була одною з стежок, які підводили до марксистської філософії. І можна гадати, що при своїй незвичайній чуйності до прогресивних ідей своєї епохи Шевченко зумів розшукати цю стежку» 49.

На початку грудня 1859 р. Шевченко написав «Подражаніе Ієзекіїлю. Глава 19», в якому переконує народ, що «князі, вельможі, царі» — це хижаки («шуліки», «біснуваті», «скаженії звірі»), вони «жруть» «людей незлобних, праведних дітей». Єдиний вихід — «підстерегти» царя, закувати його в кайдани, заслати «на каторгу» — посадити «в тюрму глибоку»,



48 Так, у листі до В. Рєпніної від 7 березня 1850 р. поет, повідомляючи, що він з інтересом читає євангеліє, писав: «Вследствие этого чтения во мне родилась мысль описать сердце матери...» (VI, 66).

49 Білецький О. I. Шевченко і світова література. — В кн.: Пам’яті Шевченка. К., 1939, с. 226. /473/



...Щоб не чуть

Було на світі того рику

Самодержавного владики,

Царя неситого... (II, 376)


Це був відвертий заклик до повалення царату, до всенародної розправи з віковічними гнобителями, заклик до революції.

Літературно-громадська діяльність Шевченка яскраво відбивала дальший розвиток протипоміщицького руху селян, який дедалі зростав. Показово, що саме в цей час (11 січня 1860 р.) К. Маркс у листі до Ф. Енгельса писав: «На мою думку, найвизначніші події в світі тепер — це, з одного боку, американський рух рабів, що почався після смерті Брауна, і, з другого боку, — рух рабів у Росії» 50. У такій напруженій ситуації міцнів і гартувався поетичний геній Шевченка. Творчість його ставала бойовою зброєю передових сил країни.



50 Маркс К., Енгельс Ф. Вибрані листи. — К., 1949, с 113.



Єднання Тараса Григоровича з колами російської і польської революційної демократії допомагало йому виробити правильну, революційну оцінку багатьох факторів тодішньої дійсності. Дружба з російськими демократами у період назрівання революційної ситуації кінця 50-х років була закономірним явищем і дальшим розвитком усього попереднього його життя і діяльності. Водночас поезія Шевченка, його беззавітна відданість справі революційної боротьби з самодержавством мали значний вплив на формування ідейних позицій всеросійської революційної демократії.

Поетична творчість Шевченка 1860 р. наскрізь пройнята революційним пафосом, глибоко актуальна, гострополітична, спрямована на розвінчування царату й кріпосництва, на викриття антинародної сутності ліберального реформізму.

Усією силою свого художнього слова поет доводив, що розв’язати «селянське питання» може тільки народ і тільки шляхом революції. Цар і його поплічники — кріпосники й ліберали — не думають про народний добробут; вони «нові кайдани» готують для народу під виглядом усіляких «всемилостивейших реформ». Але чорним силам не спинити суспільного розвитку. Наближається час визволення трудящого люду.

Заклики проти царату органічно поєднуються у Шевченка з хвилюючим гуманістичним зверненням у майбутнє. Тільки тоді, коли не буде царів, панів, попів, настане справедливий суспільний лад, сонячне життя.

Поет-борець тяжко страждає, бачачи політичну незрілість мас, їх неспроможність (у ті часи) піднестися на свідому й рішучу боротьбу проти самодержавства:


О люди! люди небораки!

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки!

(II, 411)


Проблему національного визволення він розглядає як складову частину боротьби за визволення від соціального поневолення. /474/ Повалення гнобительського ладу включає в себе розкріпачення не тільки від «чужих» панів, а й знищення «своїх шашелів» — українського панства. Митець закликає розгромити дощенту все, що віками освячувало царство гніту й насильства.

20 жовтня 1860 р. померла цариця Олександра Федорівна, вдова Миколи І й мати Олександра II. Вся офіційна, ліберально-кріпосницька Росія поспішала запевнити «августійшу сім’ю» в своєму вірнопідданстві. А Шевченко використовує це як привід для рішучої дискредитації «августійшої сім’ї»:


...Тебе ж, о Суко!

І ми самі, і наші внуки,

І миром люди прокленуть!

Не прокленуть, а тілько плюнуть

На тих оддоєних щенят,

Що ти щенила. (II, 409)


Навіть інтимна лірика Шевченка цього періоду пройнята полум’яним політичним пафосом. Не випадково Герцен називав його не тільки великим народним поетом, а й «политическим деятелем и борцом за свободу» 51. Видатний російський публіцист, безперечно, був добре обізнаний з цією стороною діяльності митця і мав підстави для такого висновку.

Політична поезія Шевченка в період революційної ситуації 1859 — 1861 рр. ставала визначним явищем не тільки українського, а й загальноросійського визвольного руху, фактором розвитку передової літератури та суспільної думки країни.




4

26 листопада 1859 р. поет повідомляв свого знайомого О. Хропаля: «...сьогодні цензура випустила із своїх пазурів мої безталаннії думи та так, проклята, одчистила, що я ледве пізнав свої діточки» (VI, 241). А в листі до П. Симиренка цього ж дня він зазначив: «Сегодня получил я мои сочинения из Цензурного Комитета, сильно пострадавшие от долговременной пытки. Пострадавшие так, что издатель соглашается их напечатать на условии, на которое я не могу и не должен согласиться» (VI, 240).

Цензура дозволила видавати тільки ті твори, що вже друкувалися, та й то добре їх процідивши. Підписавши дозвіл, цензор В. Бекетов суворо попередив друкарню, щоб вона закреслених місць не друкувала. Був, зокрема, викреслений весь вступ до поеми «Гайдамаки», цілі сторінки з поезії «Думи мої...», окремі рядки з інших творів 52.



51 Герцен А. И. Полное собрание сочинений и писем. М., 1925, т. 22, с. 129.

42 Докладніше див.: Бородін В. До історії тексту «Кобзаря» 1860 р. — В кн.: Збірник праць вісімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1971, с 49 — 77; Шубравський В. «Кобзар» Шевченка 1860 р. — Передмова до факсимільного видання «Кобзаря» 1960 р. К., 1981.



Отак, «после долгих двухлетних проволочек, — розповідав у автобіографії Шевченко, — Главный цензурный комитет разрешил ему /475/ напечатать только те из своих сочинений, которые были печатаны до 1847 года, вычеркнувши из них десятки страниц (прогресс)» (V, 253). Це звучало як найдошкульніша іронія на адресу «всемилостивейшего» монарха. І справді, історія появи «Кобзаря» 1860 р. розвінчувала облудні твердження всіляких лібералів про цензурні «полегшення», які начебто встановилися за царювання Олександра II.

До видання 1860 р. ввійшло шістнадцять творів, що друкувалися в 40 — 50-х роках: «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Тополя», «Утоплена», «Причинна», «Думки» («Тече вода в синє море», «Вітре буйний, вітре буйний!», «Тяжко-важко в світі жити», «Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гамалія», «Катерина», «Наймичка», «Гайдамаки», а також вперше повністю «Давидові псалми». Як ми вже згадували, поет домовлявся з видавцем Д. Кожанчиковим про публікування своїх творів ще наприкінці 1858 р. Але тепер, оскільки цензура значно зменшила обсяг «Кобзаря», Д. Кожанчиков відмовився додержати свою попередню умову. Тоді Шевченко вирішив видати книжку на власні кошти. Пригадуючи свою розмову з П. Симиренком (власником цукроварні у м. Городищі на Черкащині) влітку 1859 р., він звернувся до нього з проханням позичити йому 1100 карбованців. «Ваше благородное предложение, — йшлося у його листі до П. Симиренка від 26 листопада 1859 р., — приму я теперь как благодеяние с глубочайшей благодарностию. Издание будет стоить 1100 рублей. Если вы согласитесь получить ваши деньги экземплярами книги, для меня это будет легче. Если же деньгами, то я не обещаюсь вам уплатить ближе году с десятым процентом...» (VI, 240). Симиренко, бажаючи підтримати Шевченка, дав відповідну суму.

Друкувався «Кобзар» у друкарні П. Куліша тиражем 6050 примірників. Наглядав за виданням Д. Каменецький, завдяки чому Шевченко зміг внести в текст деякі поправки, яких не помітила цензура. Крім того, випущено кілька примірників з місцями, не дозволеними цензурою. Ф. Дейкун-Мовчаненко розповідав: «Бывши в 1860 г. в Петербурге, я зашел в типографию Кулиша; через некоторое время быстро вошел туда Шевченко и торопливо спрашивал: — А что, готово? готово? — Готово, — отвечали ему и подали несколько листков с напечатанными стихами. На вопрос мой: что это такое? — Каменецкий, заведывавитий тогда типографией Кулиша, объяснил, что это не пропущенные цензурою места...» 53

До «Кобзаря» був доданий портрет Шевченка, написаний М. Микешиним. Книжка мала посвяту: «Марку Вовчкові, на пам’ять 24-го січня 1859 року». Оскільки видання з’явилося на кошти, позичені П. Симиренком, Тарас Григорович вважав за потрібне сказати про це на титульній сторінці: «Коштом Платона Симиренка» 54.



53 Каминский Ф. Еще щепотка на могилу Шевченка. — Киевская старина, 1885, № 33, с 521,

54 П. Симпренко, одержавши «Кобзар», був невдоволений, що Шевченко надрукував на титулці його прізвище, про що дізнаємося з листа Варфоломія Шевченка до поета (Листи до Т. Г. Шевченка, с 180). /476/



3 січня 1860 р. Шевченко писав П. Симиренкові, що після виходу книжки з друку частина тиражу буде надіслана Пурлевському (агентові фірми, від якого поет одержав гроші на видання) в Москву в покриття боргу, а потім додав: «...а нецензурный экземпляр вам доставит брат Варфоломей» (VI, 244).

Передова громадськість Росії нетерпляче чекала виходу в світ Шевченкового «Кобзаря». Так, журнал «Светоч» писав: «...скоро выйдет новое издание известного народного украинского поэта Т. Г. Шевченко. Можно сказать наверное, что стихотворения Т. Г. Шевченко выдержат два, три, даже больше изданий, потому что имя Шевченко сделалось так же известно, как имя Пушкина и Гоголя» 55.

Десь у середині січня 1860 р. «Кобзар» вийшов з друку. У газеті «Северная пчела» Л. Блюммер 56 відразу надрукував лист до видавця, в якому писав: «Спешим уведомить наших читателей о выходе в свет стихотворений малороссийского поэта Т. Г. Шевченка, под титулом «Кобзарь». Эта небольшая, но великолепно изданная книжка украсила бы каждую, самую богатую литературу: это истинно гениальные произведения даровитого художника. Шевченко — тип чисто народного поэта-художника; в нем, как в Крылове — Русь, отразилась вся Украина, поэтическая, философская, жизненная, будничная! Нам ли, другому ли будет принадлежать честь писать разбор этой книги, но мы считаем себя уже достаточно счастливыми, уведомив первые об ее выходе. Цена 1 р. 50 коп. серебром. Продается во всех книжных магазинах. К книге приложен портрет Шевченка, хорошо исполненный, но, нам кажется, не совсем сходный» 57.



55 Светоч, 1860, кн. 1, с. 33.

56 Л. Блюммер пізніше, у 1861 р., виїхав за кордон, де зблизився з Герценом та іншими російськими емігрантами; у 1866 р. був засуджений на заслання; перекладав твори Шевченка російською мовою.

57 Северная пчела, 1860, 26 января.



«Кобзар» 1860 р. мав величезний успіх. Його вітала вся прогресивна Росія, передусім революційно-демократичний табір. У третій /477/ книжці журналу «Современник» з’явилась без підпису велика рецензія, що належала перу Добролюбова. У четвертій книжці журналу «Русское слово» надруковано під ініціалами «М. Л.» рецензію поета-демократа М. Михайлова. Слідом за цим у червневій книжці «Русского слова» вміщено велику статтю Д. Мордовця. Ще раніше, в березневій книжці «Отечественных записок», опубліковано досить цікавий відгук невідомого автора (слід думати, М. Костомарова). В «Московском вестнике» виступив з високою оцінкою «Кобзаря» О. Плещеев. Відгукнулися на «Кобзар» також газети «Санкт-Петербургские ведомости», «Русский инвалид», «Черниговские губернские ведомости». Незабаром стали з’являтися прихильні відгуки на це видання і в інших слов’янських країнах, насамперед у польській і чеській пресі.

Одну з найбільш глибоких оцінок творчості Шевченка дано в згаданій рецензії Добролюбова. У ній підкреслено виняткову народність автора «Кобзаря». «Он, — зазначив рецензент, — поэт совершенно народный, такой, какого мы не можем указать у себя. Даже Кольцов не идет с ним в сравнение, потому что складом своих мыслей и даже своими стремлениями иногда отдаляется от народа. У Шевченка, напротив, весь круг его дум и сочувствий находится в совершенном соответствии со смыслом и строем народной жизни. Он вышел из народа, жил с народом, и не только мыслью, но и обстоятельствами жизни был с ним крепко и кровно связан» 58.

Критик вказував на нерозривний зв’язок Шевченкової творчості з народною словесністю, але водночас зауважував, що поет навіть у ранніх своїх творах зумів стати на точку зору сучасної передової суспільної думки. «У Шевченка, — роз’яснював Добролюбов, — мы находим все элементы украинской народной песни. Ее исторические судьбы внушили ему целую поэму «Гайдамаки», чудно разнообразную, живую, полную силы и совершенно верную народному характеру или, по крайней мере, характеру малороссийских исторических дум. Поэт совершенно проникается настроением эпохи, и только в лирических отступлениях виден современный рассказчик» 59.

Значну частину рецензії критик присвятив аналізові «Гайдамаків», проникливо оцінивши їх визвольний пафос, високу ідейність та актуальне звучання в умовах назрівання революційної ситуації в Росії.

М. Михайлов у рецензії на «Кобзар» підкреслював «силу поэтического чувства, глубокое, сердечное понимание лишений и нужд, печалей и радостей народных» як характерну рису Шевченкової творчості. «От этой его (Шевченка. — Ред.) родственности с народом, из самой среды которого вышел Шевченко, думы и песни его глубоко западают в сердце и переходят из уст в уста на его родине» 60.



58 Добролюбов Н. А. Собрание сочинений: В 3-х т. М. 1952, т. 3, с. 536.

59 Там же, с. 540.

60 М. Л. «Кобзарь» Тараса Шевченка. Спб., 1860. — Русское слово, 1860, № 4, с. 25. /478/



Досить прозоро критик натякав на те, що в підцензурному «Кобзарі» вміщено далеко не всі поетичні скарби Шевченка: «С такою же простотою (як у «Наймичці». — Ред.) встречались мы и во многих прелестных мелких стихотворениях Шевченко, написанных им в последнее время. Не знаем, почему в «Кобзаре» не нашли мы их. Впрочем, полный их сборник составил бы книжечку не меньше той, которая издана теперь, и нас, быть может, ждет еще наслаждение вскоре опять читать новое собрание стихотворений украинского поэта» 61.

Пильної уваги заслуговує рецензія на «Кобзар» Д. Мордовця. У ній талановитий молодий письменник і журналіст ставив кілька важливих проблем Шевченкової творчості. Насамперед, він критикував поширене тоді в ліберально-націоналістичних колах твердження, начебто поет є «співцем старовини», закоханим лише в українське минуле. Мордовець підкреслював, що народність Шевченка — це якісно нове явище: «Тон, которым заговорил Шевченко, был нов для нас и непривычен... Шевченко был в числе первых умов, начавших вводить в поэзию стихию народности, но не в том узком значении, какою она является у Квитки и у великорусских писателей той эпохи, а он заглядывал вперед... Шевченко затрагивал такие струны народности, о существовании которых Кольцов едва ли и знал. Идея первого обнимала предмет и шире и глубже. После уже, у Некрасова разве, мы находим то, что в первый раз приковало наше внимание... в произведениях Шевченка. В своих произведениях Шевченко захватывает истинную идею народности, что называется, с корня, с почвы, питающей этот корень» 62. Знаменною рисою творчості Шевченка, на думку рецензента, є її спрямованість у майбутнє.

Критик заперечує твердження, ніби творчість поета цілком укладається в рамки українського фольклору. «Не в народной поэзии должно искать образцов для художественных произведений, а в жизни», — ось чого вчить Шевченко, вважає Мордовець.

Автор рецензії вказує на цілковиту відсутність в українського поета національної обмеженості: «Мы были бы совершенно несправедливы, упрекнув его (Шевченка, — Ред.) в том, будто он своими произведениями поддерживал старую неприязнь народов... Он умел стоять выше узкого чувства неприязни к кому бы то ни было за грехи и недоразумения предков...». Він твердить, що в Шевченка «не только не видно узких побуждений исключительной национальности, но на первом плане стоит идея общеславянского единения...». Звідси — його міжнародне значення: «Думы Шевченка нашли себе славу не в одной Украине, но и в целой России, да может быть, и дальше...» 63



61 Там же, с 41.

62 Мордовцев Д. «Кобзарь» Тараса Шевченка. Спб., 1860. — Русское слово, 1860, № 6, с. 48.

63 Там же, с. 47 — 48.



Цікаві думки і досить глибокі висновки знаходимо в рецензії на «Кобзар», надрукованій у журналі «Отечественные записки»: «Про-/479/никаясь поэзией Шевченко, возникает и утверждается мысль и надежда возрождения массы, прежде осужденной на лишения, под гнетом предрассудков, от которых мы еще вообще слишком несвободны, хотя и думаем, что освободились, — возрождения массы не только малороссийской, но и вообще всякой... Вот отчего и великорусс, и поляк, и немец, и француз, если только у него есть поэтическое чутье и теплое, любящее сердце, не останется без влияния от поэзии Шевченко» 64.

Конкретні спостереження автора над суспільною функцією творів українського поета лежать в основі його твердження: «Талант Шевченка настолько признан читающей публикой и его произведения настолько общеизвестны, что мы не надеемся заслужить порицания, если скажем, что, по мнению нашему, Шевченко принадлежит к первоклассным поэтам славянского мира. Его место рядом с Мицкевичем и Пушкиным» 65.

Поет-петрашевець О. Плещеев виступив з оцінкою «Кобзаря» в газеті «Московский вестник». Він, зокрема, писав: «Появления стихотворений Шевченки нетерпеливо ожидали все, не только земляки его, но и русские — способные понимать истинно поэзию. Теперь вы на каждом шагу встретите у нас людей, приходящих в восторг от г. Шевченки, учащихся даже по-малороссийски затем только, чтобы прочесть его стихотворения. Что касается до нас лично, то поэзия Шевченки производила на нас всегда глубокое впечатление, мы всегда останавливались в изумлении перед этим богатством поэтических образов, которое никогда не мешает у него истине представления: нас постоянно восхищала эта необычайная простота, под которую подделаться нет возможности. Вы видите, что все выливалось у поэта из глубины чистого, бесконечно любящего сердца, — и если только природа не совсем обделила самих вас сердцем, вы не устоите против этого обаятельного впечатления и слезы невольно выступят на глазах ваших. Мы не знаем ничего проще, безыскусственнее и в то же время поэтичнее его «Наймички»: никаких грандиозных картин, которыми бы автор старался подействовать на нашу фантазию, никаких изображений сильных страстей, никаких приключений и катастроф — все так обыкновенно, буднично; а между тем есть места, потрясающие вашу душу, как может потрясти ее только самая ужасная трагедия» 66.



64 Отечественные записки, 1860, № 3, с. 50.

65 Там же, с. 46.

66 Московский вестник, 1860, 1 апреля.



У журналі «Светоч», у розділі «Критическое обозрение», з’явилася рецензія на «Кобзар», в якій писалося, що українська література за останні десятиліття довела свою життєвість, що «главный представитель этой молодой литературы — литературы чисто народной — выходец из народа Т. Г. Шевченко». Підкреслюючи «гениальное дарование» поета, журнал зазначав: «...сущность поэзии Шевченко... в том, что, говоря его стихами, у него даже /480/


...могили

Чорніють, як гори,

Та про волю нишком в полі

З вітрами говорять» 67.


П. Єфименко, який перебував тоді на засланні в Пермі, у статті «Украинская литературная летопись» писав про «Кобзар» 1860 р.: «Книга встречена с величайшим сочувствием всеми русскими журналами; каждый должен приобресть эту книгу и сделать настольной» 68.

В одному з відгуків на «Кобзар» 1860 р. зазначалося: «Чтобы прочесть Шевченко в оригинале, стоит выучиться по-малороссийски» 69.

Поява «Кобзаря» 1860 р. відіграла, безперечно, значну роль в утвердженні слави поета, сприяла зростанню популярності його в найширших колах читачів.

Слідом за українським «Кобзарем» з’являється у світ «Кобзарь» Тараса Шевченко в переводе русских поэтов». Упорядником і редактором його був знайомий поета М. Гербель. Цензурний дозвіл на видання дано 28 квітня 1860 р. Журнал «Современник» заздалегідь повідомляв читачів про нього: «В непродолжительном времени отпечатается и выйдет в свет «Кобзарь» Тараса Шевченко в переводе русских поэтов», изданный под редакцией Н. В. Гербеля. Сюда, сверх полного перевода «Кобзаря», войдут переводы некоторых стихотворений Шевченко, напечатанных им в разных периодических изданиях, но не вошедших в последнее собрание его стихотворений. За исключением восьми мелких стихотворений все переводы сделаны вновь и явятся в предлагаемом издании в первый раз» 70.

Російське видання було повніше, ніж українське. Сюди ввійшли всі твори «Кобзаря» 1860 р. (крім «Давидових псалмів» і «До Основ’яненка»; «Гайдамаки» подано в уривках), а також дванадцять нових віршів: «Дума» — «Проходят дни...» («Минають дні...»), «Не вернулся из походу», «Песня», «Проторила я тропинку» («Утоптала стежечку»), «Платок» («Хустина»), «Жница» («На панщині...»), «Покинутая избушка» («Рано-вранці новобранці»), «Канун рождества» («Не додому вночі йдучи»), «Мы все живем, мы все не знаєм» («Мені здається, я не знаю»), «Вечер» («Садок вишневий...»), «Доля», «Козацкая доля» («Нащо мені женитися?»). Переклади здійснили поети: М. Берг, М. Гербель, В. Крестовський, М. Курочкін, Л. Мей, М. Михайлов, О. Плещеев. Крім поезій, у книзі передруковано автобіографію Шевченка, вміщену в журналі «Народное чтение» за лютий 1860 р.



67 Светоч, 1860, кн. 3, с. 69.

68 Полтавские губернские ведомости, 1861, № 3.

69 Семейный круг, 1860, 25 февраля.

70 Панаев М. Петербургская жизнь: Заметки нового поэта. — Современник, 1860, № 7, с. 146.



На «Кобзар» у перекладі російських поетів незабаром з’явилися позитивні рецензії. Так, О. Чужбинський дав відзив у «Санкт-Петербургских ведомостях» від 22 грудня 1860 р. У журналі «Светоч» /481/ опубліковано досить змістовну замітку невідомого автора (можливо, Ап. Григорьева): «Полгода еще не прошло с выхода украинских стихотворений Тараса Шевченка и вот уже является полный перевод его «Кобзаря», составленный нашими русскими поэтами под редакцией Н. В. Гербеля. Вот лучшее доказательство того, что даровитый народный поэт Малороссии нашел у нас глубокое сочувствие, и все его песни и думы переведены теперь на русский язык. Поэзия Шевченка тем более симпатична и сильна, что он, при всем своем таланте, не ушел от народа и его дум и песен, но развил их до полной художественной прелести. Шевченко, как сын народа, никогда не выходил из него, страдал и плакал, трудился и пел вместе с ним — и мотивы народных песен сжились с ним с самого детства и сохранились во всех былинах и думах поэта» 71.

Навесні 1860 р. вийшов у світ альманах «Хата», в якому також опубліковано кілька поезій Шевченка: «Хустина», «Доля», «Калина» («Чого ти ходиш на могилу»), «Пустка» («Рано-вранці новобранці»), «На різдво» («Не додому вночі йдучи»), «Козацька доля» («Нащо мені женитися?»), «На Вкраїну» («Немає гірше, як в неволі»), «Хатина» («Не молилася за мене»), «До зорі» (заспів до поеми «Княжна»), «Пісня» («Ой по горі роман цвіте»). Як бачимо, під назвами автора в альманасі вміщено тільки два твори: «Хустина» і «Доля». Поет, слід гадати, був вдоволений тим, що цей альманах усе ж вийшов і що йому пощастило, таким чином, надрукувати деякі свої поезії. У листі до Я. Кухаренка від 25 березня 1860 р. він писав: «Посилаю тобі к великодню замість писанки «Хату». І не журнал, а тілько альманах, попередник нашого будущего журнала «Основа». Начнеться він з того року» (VI, 251).

У журналі «Современник» (№ 3) з’явилася позитивна рецензія на альманах «Хата»; установлено, що автором її був О. Пипін 72.

Того ж року альманах «Хата» вийшов другим виданням (цензурний дозвіл 11 травня). Як свідчив В. Доманицький, «Кобзарський гостинець» мав і окремий відбиток 73. Окремими виданнями у серії «Сільська бібліотека», що її видавав П. Куліш, з’явилися поеми «Наймичка», «Тарасова ніч» і «Катерина» (цензурний дозвіл 13, 18, 24 травня), балада «Тополя» (21 травня) й «Давидові псалми» (13 квітня).

Протягом 1859 — 1860 рр. журнал «Народное чтение» (його видавали О. Оболонський і Г. Щербачов) 74 надрукував ряд творів поета в перекладі російською мовою: 1859 р. — «Не вернувся із походу» (переклад О. Плещеева), «Один у другого питаєм» (переклад М. Курочкіна, разом з українським оригіналом),



71 Светоч, 1860, кн. 8, с. 38.

72 Рейсер С. А. Летопись жизни и деятельности Н. А. Добролюбова. — М., 1953, с. 253.

73 Доманицький В. Ще нові матеріали до «Кобзаря». — Рада, 1907, № 74, с. 3.

74 У журналі «Народное чтение», крім Шевченка, співробітничали Марко Вовчок, М. Успенський, О. Плещеев, М. Курочкін та ін.



«Садок вишневий коло /482/ хати» і «Хустина» (переклад Л. Мея); 1860 р. — «І багата я» (переклад О. Плещеева), «І широкую долину» (переклад О. Плещеева, разом з оригіналом), «Полюбилася я» (переклад О. Плещеева), «Ой одна я, одна», «Бал» («Огні горять, музика грає»), «Доля», «Муза» (переклад М. Курочкіна).

У другій книжці журналу «Народное чтение» за 1860 р. вміщено автобіографію Шевченка під назвою «Письмо Т. Г. Шевченка к редактору «Народного чтения»; лист датовано 18 лютим. Спочатку автобіографію поет почав писати сам (автограф датовано: «1860 год в первой половине генваря»; текст написано від третьої особи) 75, але, побоюючись, що його текст зустріне нездоланні цензурні труднощі, він звернувся до Куліша, який і написав автобіографію, користуючись даними Тараса Григоровича і пристосовуючись до вимог цензури. Текст, надрукований у журналі «Народное чтение», був авторизований і підписаний Шевченком; митець вважав його своїм. Так, у листі до В. Шевченка від 22 квітня 1860 р. він писав: «Чи получив ти сьогорічну другу книжку «Народного чтения»? Там есті, моє письмо до редактора. Воно вже перетлумачене і надрюковане в польських газетах. Прислухуйся, що пани і полупанки на се письмо казатимуть» (VI, 265).

«Письмо Т. Г. Шевченка к редактору «Народного чтения» набуло могутнього відгуку в країні. Воно сприймалося найширшими колами як заклик до боротьби проти того ладу, який нівечить талановитих людей. «История моей жизни составляет часть истории моей родины», — зазначалося в автобіографії (V, 254). Автор досить недвозначно підкреслив активно суспільний характер листа: «Подобные сведения поведут, мне кажется, многих к сознанию своего человеческого достоинства, без которого невозможны успехи общественного развития в низших слоях населения России» (V, 254).

Значну роль у популяризації автобіографічного листа Шевченка відіграв М. Добролюбов. У журналі «Современник», в рецензії на «Кобзар», він майже повністю опублікував цей лист. Ф. Прийма звернув увагу на таку знаменну деталь. Для другого номера «Народного чтения» за 1860 р., де була опублікована автобіографія Шевченка, дозвіл цензури одержано 2 березня 1860 р., тоді як дата цензурного дозволу «Современника», в якому вміщено рецензію Добролюбова, — 29 лютого цього ж року. Отже, до рук Добролюбова Шевченкова автобіографія дісталася значно раніше, ніж вона встигла з’явитися в пресі. Пояснення цього факту слід шукати і в наявності тісних зв’язків між критиком і поетом, і, нарешті, в тому, що Добролюбов надавав автобіографічному листу митця винятково важливого пропагандистського значення.



75 Автобіографію Шевченка, власноручно написану поетом, вперше опубліковано в журналі «Киевская старина», 1885, № 11, с. 431 — 435.



М. Добролюбов у рецензії на «Кобзар» спеціально звертав увагу на життєвий шлях Шевченка, вбачаючи в тяжких випробуваннях народного таланту яскраві риси, що характеризують сутність /483/ тодішнього ладу: «Рассказы о судьбе людей, подобных Шевченку, должны получать самую широкую известность в нашей публике» 76.

Лист був відразу передрукований у газеті «Санкт-Петербургские ведомости» (№ 66), в журналі «Светоч» (кн. 3 і 8), а також у хрестоматії для середніх шкіл 77.

Революційний демократ Л. Пантелеев у спогадах зазначав: «Отрывки из этой автобиографии были процитированы почти во всех журналах и газетах и разнесли имя Шевченко по всей России» 78.

Автобіографічний лист Шевченка сприяв популяризації поета в найширших колах читачів, пробуджував соціальну свідомість, згуртовував прогресивні сили країни. Цікавий випадок стався, наприклад, у Калузі, тодішньому типовому провінційному місті. «Северная пчела» повідомляла, що 10 квітня 1860 р. тут, у залі Дворянського зібрання, влаштовано літературно-музичний вечір, на якому «читали, между прочим, известное письмо Т. Шевченко к издателю «Народного чтения». Демократична громадськість міста з захопленням зустріла широку публікацію листа, тоді як ретроградні кола обурилися. Кореспондент газети писав: «Этим господам особенно не понравилось письмо г. Шевченко. Один из них до того горячо вступился «за честь залы», что едва не вызвал чтецов на дуэль...» 79

Пропаганда автобіографії Шевченка, в якій брали діяльну участь Чернишевський, Добролюбов, «Современник», свідчить, що Тарас Григорович був в очах передових кіл видатною постаттю всеросійського визвольного руху. Кращі люди Росії докладали всіх зусиль, щоб голос українського поета якнаймогутніше лунав по всій країні.




5

Неволя найближчих родичів — братів і сестри — завдавала Шевченкові тяжких страждань. «О людській волі я розпитував, — пише він 7 грудня 1859 р. В. Шевченкові, — але ніхто нічого не знає, коли, як і що з того буде» (VI, 243). У лютому 1860 р. поет знову зі скорботою зазначав: «А о волі ще й досі не чуть нічого доброго» (VI, 248).

Не чекаючи офіційного звільнення селян від кріпацтва, Шевченко все робив для того, щоб визволити своїх рідних 80.



76 Добролюбов Н. А. Собрайие сочинений, т. 3, с. 536. Цікаво, що Чернишевський спеціально розшукував для виступу Добролюбова потрібні критикові шевченківські матеріали (Литературное наследство. М., 1959, т. 67, с. 368).

77 Филонов А. Русская хрестоматия для высших классов средних учебных заведений. Спб., 1863, т. 2, с. 177 — 179; 2-е изд. — 1865, с. 205 — 207.

78 Пантелеев Л. Ф. Из воспоминаний прошлого. — Спб., 1905, с. 170 — 171. У чеському журналі «Obrazy Żivota» (1860), що виходив за редакцією відомого поета Я. Неруди, Й. Первольф наводив уривки з автобіографічного листа Шевченка в статті «Т. Г. Шевченко — поет малоруський».

79 Северная пчела, 1860, 26 апреля.

80 Це була не перша його спроба. Ще у 1844 р. він вживав конкретних заходів, щоб визволити своїх рідних з кріпацтва (Репнина В. Н. Письмо К Шарлю Эйнару. — В кн.: Русские пропилеи, т. 2, с. 252).



Він постійно інформує Варфоломія про вжиті ним заходи, не може стримати свій /484/ неспокій. Так, у листі від 23 березня 1860 р. чується навіть гіркота і докір поета: «В послідньому письмі просив я тебе, щоб ти мені швиденько [написав] о Микиті, Йосипі і Ярині і об їх дітях і грунтах. Робота моя аж шкварчить, а ти ані телень!» (VI, 250).

Тарас Григорович діяв насамперед через «Общество для пособия нуждающимся литераторам и ученым» (Літературний фонд). 19 березня 1860 р. комітет товариства звернувся з листом до поміщика В. Фліорковського — предводителя дворянства Черкаського повіту, власника селян Кирилівки, в якому зазначалося: «Уважаемый и любимый сочлен нашего общества, известный всей России поэт Тарас Григорьевич Шевченко имеет между крепостными Вашими крестьянами Киевской губернии, Звенигородского уезда, в селе Кирилловке, двух родных братьев Никиту и Иосифа и сестру Ирину. Он очень желает, чтобы они получили свободу и горюет в разлуке с ними. Не откажите, милостивый государь, великодушно исполнить это горячее желание Тараса Григорьевича и отпустите братьев его и сестру на волю...» 81

Лист підписали: «Председатель Общества, директор Азиатского департамента, генерал-майор Ковалевский. Помощник председателя, профессор С.-Петербургского университета, статский советник и кавалер К. Кавелин. А. Заблотский, тайный советник в должности статс-секретаря в Государственном Совете. Редактор журнала «Библиотека для чтения» А. Дружинин. Помещик Орловской губернии Иван Тургенев. Профессор А. Галахов. Редактор журнала «Современник» Н. Чернышевский. Помещик Симбирской губернии П. Анненков. Член Главного управления цензуры, ординарный академик и профессор А. Никитенко. Товарищ редактора «Отечественных записок» статский советник А. Краевский. Директор Коммерческого банка Е. Ламанский».

21 березня 1860 р. I. Тургенєв поставив це питання спеціально на засіданні комітету, який ухвалив: «...хотя подобное ходатайство не входит собственно в действия общества, исчисленные в уставе, но так как оно, будучи самым человеколюбивым и просвещенным, имеет при том цель доставить истинное утешение литератору, приобретшему своим талантом видное место в современной литературе, то комитет положил написать от имени всех своих членов письмо к означенному помещику и просить его об увольнении родных г. Шевченко, из уважения к его литературным заслугам и вообще к литературе» 82.

Під тиском прогресивної громадськості поміщик Фліорковський змушений був погодитися на викуп родичів Шевченка. Проте цей запеклий кріпосник згоджувався відпустити їх без землі; крім того, він вимагав, щоб родина Шевченків внесла до банку 900 карбованців.



31 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 348.

32 Там же, с 349. Цікаво відзначити, що М. Михайлов у виносці до рецензії на «Кобзар» 1860 р. писав: «Неужто в русском обществе не найдется сочувствующих людей, которые общими силами выкупили бы из крепостного состояния ближайших родных Шевченка?» (Русское слово, 1860, № 4, с. 30). /485/



6 червня Фліорковський повідомив комітет, що Шевченки, мовляв, відмовляються від запропонованої їм можливості вийти на волю. І не дивно. Тарас Григорович категорично наказував братам і сестрі не погоджуватися на ті умови, що їх пропонував поміщик, тобто на викуп без землі. «Добре б ти зробив, — писав поет до В. Шевченка, — якби поїхав у Керилівку та сказав би Микиті, Йосипові і Ярині, щоб вони не квапилися на волю без поля і без грунту. Нехай лучче підождуть» (VI, 251). У наступному листі (22 квітня 1860 р.) він знову наказує: «Пану Флярковському нехай Микита скаже, щоб він тричі чмокнувся з своїм рідним батьком, з чортом. По 85 карб. нехай бере тепер чистими грішми з грунтами і полем, а потім (восени) возьме дулю... Нехай Микита спитає, що той поганець Флярковський положить за десятину поля і за грунт» (VI, 254-255).

Справа визволення рідних поета з кріпацької неволі набирала широкого громадського звучання. За дорученням комітету Літературного фонду влітку 1860 р. для переговорів з кріпосником Фліорковським на Україну відряджено члена товариства М. Новицького 83. Пропозицію відрядити до кріпосника-поміщика делегата від Літературного фонду висунув Чернишевський, який був з Новицьким у дружніх стосунках.

М. Новицький, молодий офіцер, людина високогуманна, охоче взявся за доручення. У своїх спогадах він писав: «В Петербурге мне особенно часто приходилось видаться с Тарасом Григорьевичем, с которым, впрочем, я и до того уже был хорошо знаком. Заходил он ко мне, заходил и я к нему, на его тесную-тесную квартирку в Академии художеств, встречались мы и в обществе... и о чем бы и с кем бы у нас ни шел разговор, всякий раз, в конце концов, Тарас Григорьевич сводил, бывало, речь на предстоявшую мне на Украину поездку, а при прощаньи, крепко пожимая мне руки, говаривал: «Голубчику! поусердствуй же, похлопочи за этих несчастных!» 84

Особливо запам’яталися Новицькому зворушливі хвилини прощання з Шевченком: «Я никогда не забуду нашего прощанья, — оно было последнее, ибо более я его уже в жизни не встречал, — когда Тарас, вновь повторяя свою просьбу похлопотать о его братьях и сестре Орине, с судорожным воплем: «О, Орина, Орина!..» упал на убогий диванчик, стоявший в углу его убогой квартиренки, и истерически, громко зарыдал, как ребенок...» 85



83 М. Новицький був приятелем Шевченка, Чернишевського, Добролюбова. Ім’я його значиться в числі тих шести найближчих однодумців і друзів Добролюбова, імена яких критик зашифрував у своєму «Дневнике».

84 Н[овицкий] Н. Д. К биографии Т. Г. Шевченка. — Киевская старина, 1889, № 3, с. 731.

85 Там же, с. 732.



У листі до Варфоломія Шевченка від 29 червня 1860 р. поет писав: «...на тім тижні президент общества літературного получив письмо од Фльорковського. Він пише, що братів і сестру Ярину з дітьми випускає на волю без грунтів і без землі безплатно: але вони не беруть такої поганої волі. І добре роблять... Керилівчанам скажи, /486/ щоб вони на ту погану безземельну волю не дуже квапились» (VI, 258 — 259). Тарас Григорович добре розумів, що така «воля» несла найтяжчі злидні і поневіряння людям.

Керівне ядро «Современника» цілком підтримувало українського поета. «Должны заметить с своей стороны, — зазначав журнал, — что несогласие семейства Шевченко воспользоваться предложенной ему свободой — очень натурально. Что за свобода без права выкупа усадеб и полей!..» 86

Новицький зустрівся з поміщиком Фліорковським, але домовитися із затятим кріпосником не зміг. 7 вересня він писав Шевченкові: «Был я [у] Флиорковского. Плохо. Он соглашается дать личную свободу семействам твоих братьев и сестры без выкупа, уступает за деньги усадьбы, но ни за что не соглашается уступить земли под запашку: «Этого, говорит, я сделать не могу, не возмущая других крестьян». Что же прикажешь делать с этакой бестией?.. А бестия же этот Флиорковский, да еще какая бестия, — самая модная!» 87

А тим часом рідні Шевченка вчинили те, від чого він їх так застерігав: введені в оману Фліорковським, вони 10 липня 1860 р. підписали з ним умову на визволення без землі. Це був, безперечно, помилковий крок, який їм пізніше дорого коштував. Підписавши умову, поміщик відразу не видав так звану вольну, а зробив це лише після оголошення маніфесту 19 лютого 1861 р. Брати й сестра відмовлялися брати вольну без землі, кажучи: «Нащо нам одним тая панська воля, та ще тоді, як люди діждались царської, — то, звісно, воля так воля, з землею: як був цілий вік хліборобом, так і зоставайся їм, а ця панська: кидай землю, батьківщину, худобу та й тікай геть, геть з села, та й, кажуть, ще записуйся в міщани, а які з нас ще будуть міщани» 88. Фліорковський наполягав, щоб вони звільнили землю й садиби, а під час проведення селянської реформи в с Кирилівці показав, що Шевченки вибули з села, а їхні наділи перейшли до нього. У такому вигляді «уставну грамоту» по цьому селу затверджено вищими інстанціями. Тільки в 1865 р. родичі Шевченка добилися нарешті права на свою землю, хоч і на загальних підставах — за обов’язковий викуп.



86 Современник, 1860, № 8, с. 322.

87 Листи до Т. Г. Шевченка, с 193.

68 Киевская старина, 1889, № 4, с. 193.



Шевченко мав намір одружитися на Україні. Перебуваючи влітку 1859 р. в Кирилівці, він радився про це з сестрою Яриною. Дуже до вподоби була йому наймичка Харитина Довгополенко (кріпачка князя Лопухіна), яку він побачив, гостюючи у Варфоломія в Корсуні. Від’їзд з України восени 1859 р. відбувся так несподівано, що поет не встиг розповісти родичам про свій намір.

Повернувшись до Петербурга, Тарас Григорович раз у раз просить Варфоломія посватати йому цю дівчину. «...Спитай у неї нишком, — пише він 2 листопада 1859 р., — чи не дала б вона за мене рушників. Або нехай сестра спитає, се жіноча річ. Оті одуковані та не одрюковані панночки у мене у зубах зав’язли. Нехворощ!.. та /487/ й більш нічого!.. І перше так було, а тепер аж надто стало тяжко на самоті. Якби не робота, то я давно одурів би... Харитина мені дуже, дуже подобалась. Порадься з своєю жінкою, а з моєю сестрою, то й мені раду дайте... Ще ось що: може, Харита скаже: що вона вбога, сирота, наймичка, а я багатий та гордий, то ти скажи їй, що в мене багато дечого нема, а часом і чистої сорочки; а гордості та пихи я ще в моєї матері позичив, у мужички, у безталанної крепачки. Чи так, чи сяк, а я повинен ожениться, а то проклята нудьга зжене мене з світа... Навчи ж її і врозуми, що вона безталанною зо мною не буде» (VI, 238 — 239).

Коли ж Варфоломій почав умовляти його не одружуватися з крь пачкою і всіляко доводив, що йому більш випадає одружитися на «освіченій панночці», то обурений поет відповів: «Твоя порада добра. Спасибі тобі. Та тілько забув ось що, а ти це добре знаєш: я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу, та й як же себе поєднать з собачою панською кров’ю. Та й що та панночка одукована робитиме в моїй мужицькій хаті! З нудьги пропаде та й мені укоротить недовгого віку... Харита мені подобалася, хоч я її і назирки бачив: нехай ще сестра Ярина подивиться на неї, та що вона скаже, то так воно й буде» (VI, 242).

Тарас Григорович виявляв зворушливу турботу про дівчину; він звертався до Варфоломія Шевченка: «...прийми ти її в своїй хаті як рідну сестру. Нехай вона, сердешна, од наймів трохи одпочине. На харч і її одежу я тобі вишлю гроші. Попроси за мене і сестру мою, а свою жінку, щоб і вона її привітала... Напиши мені, чи є в Харити батько або мати, чи крепачка вона, чи вольна, коли крепачка, то чия, і яка плата за її волю» (VI, 248), В іншому листі: «Чи не побачишся ти сам коли-небудь з батьком і з матір’ю Харити, порадься з ними та розтовчи ти їм, що я і ти не пани, а такі ж самі прості люде... Нехай вони... урозуміють сеє слово» (VI, 254 — 255).

Але намір його одружитися з наймичкою Харитиною Довгополенко так і не здійснився. Спочатку Варфоломій відмовчувався, а після кількох нагадувань нарешті відповів, що Харитина не хоче виходити заміж, і одночасно почав зводити на неї всілякі наклепи 89. Все це призвело до того, що поет з болем змушений був відмовитися від свого наміру: «Шкода, що ота Харита зледащіла, а мені б луччої жінки і на край світа шукать не треба» (VI, 258). Коли ж Варфоломій запропонував йому одружитися з гувернанткою Наталкою Шулячівною, він стримано відповів «...поклонися їй од мене, а більш анітелень... Я її добре не розглядів, здається, трошки педантка і не дуже чепурна; а нечепурна жінка і циганові не дружина» (VI, 258).

Перебуваючи в Петербурзі, Шевченко робить ще одну, останню спробу одружитися — з наймичкою Ликерою Полусмак 90.



89 Листи до Т. Г. Шевченка, с 170, 182, 184.

90 Ликера була кріпачкою М. Макарова з Ніжинського повіту; пізніше її звільнили від кріпацької залежності, і вона працювала наймичкою у сестри Макарова В. Карташевської в Петербурзі.



Вперше /488/ про намір одружитися з нею він говорить у листі до М. Макарова від 30 липня 1960 р. (VI, 262). У своїх спогадах І. Тургенєв так змалював Ликеру: «У г-жи Карташевской находилась в услужении девушка, малороссиянка, по имени Лукерья; существо молодое, свежее, несколько грубое, не слишком красивое, но по-своему привлекательное, с чудесными белокурыми волосами и той не то горделивой, не то спокойной осанкой, которая свойственна ее племени»91. Поетові сподобалася дівчина; він ближче познайомився з нею. «...Тарас Григорович, — згадувала Ликера Полусмак, — мені усе розказував: як козачком був, як люльку заладжував, як втікав, по бур’янах ховався та картинки писав, як дяка бив з хлопцями. Все було — веселіш, як балакає, а ходив смутний... Я подавала йому одежу, то не хотів, щоб помагати; каже: «сам одінуся» 92.

Влітку 1860 р. Ликера Полусмак працювала наймичкою на дачі Н. Забіли (Білозерської) в Стрельні під Петербургом. І ось тут Тарас Григорович запропонував дівчині вийти за нього заміж. Вона відповіла згодою. Але це не до вподоби прийшлося родині Карташевських і Білозерських. Пізніше Ликера розповідала: «Погано мені було, бо заставляли воду носити і поли (підлоги) мити. Я ходила в дірявих черевиках і обірвана. Тарас Григорович приїздив сюди (в Стрельну. — Ред.) на пароході щодня. Здалеку видно, як іде... «Сідай коло мене». — «Не сяду». Він нахмурився, і я сіла. Каже: «підеш за мене?» Я сказала, що піду. Він написав Макарову (за дозволом), а через неділю був отвіт. Тарас Григорович мені нравився. Тоді я була зовсім дурна і не знала, який він великий чоловік. А Кулішиха каже: «Ти не знаєш його. Він сибіряка і п’яниця». А я його ніколи не бачила п’яним... Брешуть, що він пив дуже горілку. Так мені аж досадно, що брешуть і ніщо так не досадно...» 93

Н. Кибальчич на підставі розповідей матері — Н. Забіли-Білозерської — згодом писала: «Ничего особенного мои родные не заметили в его отношениях к этой девушке — он с нею беседовал как и со всякой другой, — но вот однажды, явившись в обычное время к нам, он вдруг объявляет матери, что любит Лукерью и хочет жениться на ней. Пораженная этой неожиданностью, мать, в ужасе, сразу высказывает ему мнение об этой девушке, все, что ей известно о ней худого, и начинает его горячо убеждать отказаться от своего намерения. Шевченко, понятно, оскорбился за любимую женщину, которой он слепо верил, вспылил и резко возразил матери: «Хоч би й батько мій рідний устав із домовини, то і його б я не послухав!..» С этим он и уехал, сильно раздраженный против матери... Шевченко верил только своей Ликери и раздражался против матери за ее, как он предполагал, панские предрассудки...» 94



91 Тургенев И. С. Споминки про Шевченка. — В кн.: Шевченко Т. Г. Кобзарь, с. VI.

92 Спомини про Т. Шевченка п. Ликерії (Полусмаківни). — Літературнонауковий вісник, 1911, т. 53, с. 284.

93 Там же, с. 285.

94 Кибальчич Н. М. Воспоминание о Т. Г. Шевченке (из рассказов моей матери). — Киевская старина, 1890, № 2, с. 177 — 178. /489/



З радістю і захопленням повідомляв Тарас Григорович про майбутнє одруження Варфоломію 25 серпня 1860 р.: «Я оце заходився жениться... Будущее подружіе моє зоветься Ликеря — крепачка, сирота, така сама наймичка, як і Харита.., Вона землячка наша із-під Ніжина. Тутешні земляки наші (а надто панночки) як почули, що мені бог таке добро посилає, то ще трошки подурнішали. Гвалтом голосять: не до пари, не до пари! Нехай їм здається, що не до пари, а я добре знаю, що до пари. Восени, як одробишся з полем і окопаєш наше будущее кипіло, вибери на тому кишлі найкраще місце і посади яблуню і грушу, на пам’ять 1860 року 28 июля. Поберемося ми після Покрови... Отаке-то скоїлось! Несподівано я до тебе приїду в гості з жінкою — сиротою і наймичкою! Сказано, коли чоловік чого добре шукає, то й найде: так і зо мною тепер трапилось» (VI, 264 — 265).

За останні гроші Шевченко купує їй одяг, взуття, намагається створити для неї якнайкращі умови. «Передайте оце добро Ликері, — пише він Н. Забілі (Білозерській). — Я вчора тілько почув, що вона занедужала. Дурна десь тьопала по калюжах та й простудилася. Пришліть з Федором мерку з її ноги. Закажу теплі черевики, а може найду готові, то в неділю привезу... Перекажіть з Федором, чи лучше їй, чи ні?» (VI, 266). А в листі від 6 вересня 1860 р. е прохання: «Вручите Федорові мізерію і паспорт моєї любої Ликери и приймите мою искреннюю благодарность за ваши материнские попечения о сироте Ликери и за внимание ко мне, нехитростному вашему другу Т. Шевченку» (VI, 267).

Поет присвятив своїй нареченій вірш «Ликері, на пам’ять 5 августа 1860 р.», написаний у Стрельні. Приводом до написання твору, очевидно, був епізод, про який розповідає Н. Кибальчич: «Однажды он написал матери, прося ее отпустить с ним Лукерью в город за покупками. Мать отказала, естественно, опасаясь ответственности, взятой на себя относительно молодой девушки. Тогда Шевченко приехал сам и лично стал просить мать об этом. Она и тут ему категорически отказала. Он рассердился и иронически спросил: — А якби ми повінчані були, то пустили б? — Конечно, — возразила мать, — какое бы я тогда имела право удерживать ее... Страшно раздраженный Шевченко присел тут же к столу и сразу, сгоряча, экспромтом набросил известное стихотворение:


Моя ти любо, мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста...,


направленное прямо против моей матери» 95.



95 Там же, с 178.



Як ми зазначали, Карташевські, сім’я Куліша, Білозерські негативно поставилися до наміру Шевченка і робили все, щоб одруження з Ликерою не відбулося. Сама наречена також поводила себе недостойно, цинічно. І ось у середніх числах вересня стався розрив. Слід думати, що якоюсь мірою переживання поета того часу відбив вірш «Н. Я. Макарову. На пам’ять 14 сентября»: /490/


Барвінок цвів і зеленів,

Слався, розстилався;

Та недосвіт перед світом

В садочок укрався.

Потоптав веселі квіти,

Побив... Поморозив...

Шкода того барвіночка

Й недосвіта шкода! (II, 399)


Шевченко, зазначає в своїх спогадах Н. Кибальчич, «ничего об этом (про причини розриву. — Ред.) не говорил, кроме того, что «это мерзость», «гадость»... и что он не выдержал...» 96.

У листі до Н. Забіли від 18 вересня Тарас Григорович з болем писав: «Душі своєї не шкода було для Ликери, а тепер шкода нитки! Чудне щось робиться зо мною» (VI, 268). Той же мотив звучить і в листі до М. Макарова від 31 жовтня: «Чи ви бачили Ликерю? Чи сказали їй, щоб вона вернула мою мізерію до ниточки... Як сказали їй, то ще й додайте, щоб вона в тиждень заробила 4 карб[ованці] и от своего имени послала в Чернигов на имя Романа Дмитриевича Тризны с надписью «в пользу Черниговской воскресной школы». Цією ціною окупить вона і свою, і мою погану славу» (VI, 270). Слідом за цим поет знову нагадує Макарову: «Чотири карбованці пошліть от имени неизвестного в Чернигов. А те що осталося у Ликери, спаліть та й годі!» (VI, 270).

Розрив з Ликерою Тарас Григорович пережив болісно і тяжко. 5 жовтня 1860 р. він писав до В. Шевченка: «Я з своєю молодою, не побравшись, розійшовся... Що мені на світі робити? Я одурію на чужині та на самоті!» (VI, 269). Але навіть у такому горі яскраво виявилися благородні, чисті душевні риси поета. Характерний епізод наводить у спогадах Н. Кибальчич: «...Мать, желая узнать истину относительно разрыва Шевченка с его невестою, написала ему, приглашая его к себе объясниться лично. Шевченко назначил 2 часа по полудни и выразил желание, чтобы Лукерья присутствовала при этом объяснении. Приглашен был также и г. М-ч. Ровно в 2 часа приехал Шевченко. Молча поздоровался он со всеми и молча стал ходить взад и вперед по комнате. Наконец остановился и коротко сказал: — Нехай увійде! — Мать поняла и пошла позвать Лукерью. Та переменилась в лице и робко пошла за матерью, но остановилась у порога, не решаясь переступить. — Ходи сюди, Ликеро! — позвал ее Шевченко. Она вся бледная, трепещущая, с опущенными глазами подошла к нему. Он тяжело положил ей руку на плечо и глухим, сдавленным голосом спросил: — Ликеро, скажи правду, чи я коли вольно обіходився з тобою? — Ні... — тихо, понурившись, ответила она. — А може, я сказав тобі коли яке незвичайне слово. — Ні... Шевченко прошелся несколько раз по комнате, молча пожал всем руки и также молча уехал» 97.



96 Там же, с. 181.

97 Там же, с. 182 — 183. /491/



Незважаючи на розрив, якісь теплі нотки збереглися у нього щодо образу Ликери. 27 вересня він пише вірш «Л.» (безперечно, присвячений Ликері), в якому з винятковою щирістю висловив свою печаль і гірку самотність:


...в одині-самотині

В садочку буду спочивати,

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давнє-колишній та ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в малий

Гайочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся, наробиш лиха...

Запалиш рай мій самотніш. (II, 401)


Нестерпна, гнітюча одинокість все більше переслідувала поета:


Холодним вітром од надії

Уже повіяло. Зима!

Сиди один в холодній хаті,

Нема з ким тихо розмовляти,

Ані порадитись. Нема.

Анікогісінько нема! (II, 407)





6

У громадсько-культурному житті столиці кінця 50-х років важливу роль відігравали літературні читання, що відбувалися в концертному залі Пасажу. Перед широкою публікою виступали найпопулярніші письменники, артисти, вчені. Передова молодь — студенти, військові, інтелігенція — охоче відвідувала публічні читання, концерти, з захопленням зустрічаючи тут своїх улюбленців — поетів, «владарів дум», демонструючи свою повагу і відданість поборникам прогресу і культури. Ініціаторами у проведенні цих читань, що, власне, перетворювалися на своєрідну громадську трибуну, були М. Чернишевський та його соратники. Брав участь у них і Шевченко.

В «Русском инвалиде» 21 жовтня 1860 р. оповіщено: «Во вторник 25 октября 1860 г. в зале Пассажа назначено литературное чтение в пользу воскресных школ. Читать будут: Я. П. Полонский — стихотворение «К женщине»; А. Ф. Писемский — 1-е действие драмы «Горькая судьбина»; А. Н. Майков — поэму «Савонаролла» и стихотворение «Песни»; Ф. М. Достоевский — главу из романа «Неточка Незванова»; Н. А. Некрасов — два стихотворения; Т. Г. Шевченко — три малороссийские стихотворения».

«Санкт-Петербургские ведомости» вмістили замітку про те, що И листопада відбудуться літературні читання, в яких візьмуть участь Бенедиктов, Достоевський, Полонський, Майков і Шевченко. Саме про цей літературний вечір писав відомий грузинський громадський діяч, літератор і публіцист Д. Кіпіані (тоді студент) у листі від 13 листопада 1860 р.: «Позавчора (тобто 11 листопада. — Ред.) /492/ був я на публічному читанні літераторів у Пасажі. Читали: Бенедиктов — чудово; наш Полонський — добре; Майков — прекрасно; Достоєвський, Писемський — посередньо, а Шевченко, малоросійський поет і художник — найкраще. Зал був повний-повнісінький» 98. У наступній інформації «Санкт-Петербургских ведомостей» зазначалося: «Публика громкими рукоплесканиями встретила малороссийского поэта, которого давно знает и которого видит лицом к лицу первый раз». Про цей вечір сповіщав і «Современник» 99.

Друзі й знайомі Шевченка цікавилися його публічними виступами. Так, І. Тургенєв у листі до М. Макарова від 7 листопада 1860 р. зазначив: «Поклонитесь Шевченко и Белозерскому; каково читал Шевченко на публичном чтении и какой произвел эффект?» 100

Збереглися деякі офіційні документи Літературного фонду в справі публічних читань. Зокрема, секретар цього фонду М. Федоров у записці від 8 жовтня 1860 р. писав Шевченкові: «Посылаю Вам переписанные стихотворения Ваши. Продержите корректуру и, если найдете кое-что неверное, — отметьте. Завтра же я зайду за ними и снова перепишу. Чтение, по случаю отъезда Н. А. Некрасова, отлагается до субботы 22 октября, а, может быть, и раньше, как только вернется Некрасов» 101.

В одному запрошенні говорилося: «Егор Петрович Ковалевский (голова Літературного фонду. — Ред.), свидетельствуя совершенное свое почтение милостивому [государю] — Тарасу Григорьевичу, покорнейше просит пожаловать к нему в воскресенье, 13 сего ноября в 1 час пополудни для совещаний по предмету публичных чтений. Ноября 10, 1860 г.» 102. Як бачимо, Шевченко був не тільки учасником літературних читань, а й брав участь в їх організації, в підготовці програми.

Про те, як публіка сприймала виступи українського поета на літературних читаннях, дізнаємося і з мемуарних джерел. Л. Пантелеев, активний учасник революційно-демократичного руху, засвідчив: «...Шевченко был встречен так задушевно, что, растроганный до глубины души и чувствуя, как изменяют ему силы, он ушел с эстрады; и только когда несколько успокоился, он вернулся и приступил к чтению... Прочел он, помнится, из «Гайдамаков» и «Думи мої, думи...» 103.



98 Цит. за: Асатіані Л. Тарас Шевченко і грузинська література. — Радянське літературознавство, 1957, № 3, с 79.

99 Современник, 1860, № 11, с. 131 — 132.

100 Тургенев И. С. Полное собрание сочинений и писем. М., 1962, т. 4, с. 156.

101 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 200.

102 Русский библиофил, 1914, № 1, с. 23. Збереглася при цьому листі й копія вірша Шевченка «Чернець» з такою приміткою: «Стихотворение это дозволяется, согласно заключения С.-Петербургского цензурного комитета, прочитать в публичном чтении в пользу Общества для пособия нуждающимся литераторам и ученым. Спб., 16 ноября 1860 г., цензор В. Н. Бекетов». Заголовок «Чернець» Шевченко закреслив і виправив на «Семен Палій» (там же, с. 24).

103 Пантелеев Л. Ф. Воспоминания, с. 225.



Один з активних діячів групи Чернишевського — М. Обручов, перебуваючи в цей час (кінець 1860 р.) у Парижі, писав Добролюбову /493/ в Італію: «Было литературное чтение в Пассаже с участием Достоевского, Бенедиктова, Майкова и Шевченко. Стихотворения Б. и М. принимали с большими аплодисментами, по два раза заставляли читать стихи. Шевченку же приняли с таким восторгом, какой бывает только в итальянской опере. Шевченко не выдержал, прослезился и, чтобы справиться, должен был уйти на несколько минут за кулисы. Потом читал малороссийские стихи; слов публика большею частью не поняла, но зато насладилась мелодичностью его говора» 104.

Докладно розповідав про виступ Шевченка в Пасажі А. Ананьев 105. Про читання у Пасажі йдеться в спогадах О. Штакеншнейдер, яка брала безпосередню участь в організації літературних вечорів: «Вечером была на чтении в пользу воскресных школ, в Пассаже. Читали: Бенедиктов, Полонский, Майков, Писемский, Достоевский и Шевченко. Вот, век изучай и все не поймешь, то, что называют публикой. Шевченка она так приняла, точно он гений, сошедший в залу Пассажа прямо с небес. Бедный певец совсем растерялся... Чествовали мученика, пострадавшего за правду...» 106

Численна петербурзька публіка, особливо її основна демократична частина, в особі Шевченка бачила народного поета, який не тільки словом, а й ділом довів свою вірність народові. Передові діячі літератури, науки, мистецтва радо вітали його і вважали своїм побратимом. Щодо цього показовим є лист від 5 лютого 1861 р. співробітника «Искры» В. Толбіна до Шевченка: «...прошу Вас прибыть в фотографию Александровского (против Казанского собора) для присоединения Вашего портрета к галерее русских литераторов. Сняты уже: Гончаров, Писемский, Панаев, Майков, Полонский, Щербина, Розенгейм, Курочкин, Бруни, Айвазовский, Толбин» 107.

Не меншою була популярність Шевченка і серед художників. З багатьма з них Тарас Григорович приятелював, творчо співробітничав. Про це згадує, зокрема, тодішній працівник Академії мистецтв О. Благовєщенський. Колеги поета по Академії уважно прислухалися до його порад. Майстерню Шевченка часто відвідували М. Микешин, скульптор Ф. Каменський, живописець Г. Деньєр. Каменський у 1859 — 1860 рр. взяв участь у конкурсі на велику золоту медаль і ліпив бюст митця. Цей бюст був на виставці 1860 р. як перша творча праця Каменського. Деньєр написав з Тараса Григоровича портрет, який також експонувався на виставці 108.



104 Княжнин В. Добролюбовский архив. — Завет, 1913, № 2, с. 93 — 94.

105 Ананьєв А. Зі споминів про Тараса Шевченка. — Україна, 1930, № 3/4, с. 107.

106 Из записок Е. Л. Штакешднейдер (1859 — 1860). — Русский вестник, 1901, № 8, с. 415 — 416.

107 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 218.

108 Благовещенский А. А. Шевченко в Петербурге (1858 — 1861). — Исторический вестник, 1896, № 6, с. 902.



Протягом 1859 — 1860 рр. Шевченко активно працює в галузі гравюри. Наприкінці вересня 1859 р. він виготував офорт «Мангишлацький сад» з малюнка, зробленого в Новопетровську, в жовтні — сепію «Старець на кладовищі» і офорт з неї. 1860 р. намальовано /494/ два акварельні проекти хати та портрет Ликери Полусмак. Пізніше виконано офорти з картини К. Брюллова «Вірсавія» і з картини А. Мещерського «Дуб» та оригінальний офорт з власного малюнка «Натурщиця». Окрему групу становлять офорти-портрети художників-академіків: Ф. Бруні, Ф. Толстого, П. Клодта, I. Горностаєва. До цього часу належать кілька автопортретів і офортів з них 109.

4 вересня 1860 р. урочисті річні збори Академії мистецтв надали Шевченкові звання академіка. «Имена Шевченко и других вновь избранных членов Академии, — повідомлялося в пресі, — провозглашены были при звуке труб и литавр, на общем годичном торжественном собрании Академии 4 сентября конференц-секретарем Ф. Ф. Львовым» 110.

Диплом академіка підписано 31 жовтня. У ньому зазначалося: «С.-Петербургская императорская Академия художеств за искусство и познания в гравировальном искусстве признает и почитает художника Тараса Шевченко своим академиком, с правами и преимуществами в установлениях Академии предписанными. Дан в С.-Петербурге за подписанием президента и с приложением печати 1860 года октября 31 дня» 111.

На підставі відповідних ухвал Шевченкові 5 листопада 1860 р. видано свідоцтво такого змісту: «Свидетельство. Из императорской Академии художеств. Академику ее Тарасу Григорьевичу Шевченко в том, что он удостоен сего звания бывшим 4-го ч[исла] сентября сего 1860 года торжественным годичным собранием Академии и что по силе всемилостивейше дарованной привилегии имеет он право на утверждение, по сему званию, в чине титулярного советника. Вследствие чего и дано ему, г. Шевченко, сие свидетельство, для предъявления полицейскому начальству во время проживания на квартирах в С.-Петербурге» 112.



109 Кирилюк Є. П. Т. Г. Шевченко: Життя і творчість, с. 572 — 573.

110 Исторический вестник, 1896, № 6, с. 900.

111 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 359. Диплом фактично одержав М. Лазаревський уже після смерті Шевченка для передачі родичам поета.

112 Там же, с. 360.



Дослідники історії мистецтва ще в дожовтневі часи відзначали велику роль Шевченка в справі розвитку гравірування в Росії. Є. Кузьмін, наприклад, писав про нього як сміливого новатора, який, власне, заклав основи російської гравюри. «Но главная область, где с особенной силой сказался талант нашего художника, — зазначав він, — это, несомненно, офорт. Можно с полным основанием утверждать, что он был чуть не первым русским художником, серьезно посвятившим себя этой интересной области искусства и достигшим в ней высокой степени совершенства, даже с вполне современной нам точки зрения... Учиться ему в сущности было не у кого. Правда, Шевченко пользовался советами и указаниями Иордана, но Иордан был все-таки гравером иглою или резцом, а не офортистом. Если уже говорить об учителях, то истым руководителем Шевченко был Рембрандт, с которым нашего художника связывало как сходство вкусов, /495/ так и родственность талантов в смысле чувства светотени. В офортах Шевченко мы действительно находим характерные черты работ великого Голландца» 113.

П. Корнілов, автор відомої праці «Офорт в России XVII — XX веков», зауважив, що Шевченкова гравюра становить важливий етап у розвитку вітчизняного офорта і що саме Шевченків офорт відкрив тут послідовний реалістичний напрям. «После возвращения в 1858 г. из ссылки, — пише дослідник, — Т. Г. Шевченко возобновил свои занятия офортом, которые не оставлял до конца своей жизни. Этот новый период характеризуется дальнейшим развитием реалистического метода и усовершенствованием техники офорта. Ряд копий с картин Мурильо, Рембрандта, К. Брюллова, М. Лебедева, А. Мещерского, И. Соколова послужили ему для разнообразнейших штудий офортной техники (игла, акватинта, лавис). В результате этих занятий на протяжении двух лет он создал замечательную серию автопортретов и портретов Ф. Бруни, П. Клодта, Ф. Толстого и других. Они вошли в сокровищницу русского гравирования как золотой фонд реалистического искусства. Замечательные по своей выразительности, блестящие по технике гравюры Т. Г. Шевченко до сих пор дают примеры высоких достижений в области офортной гравюры» 114.




7

В аспекті революційно-демократичної діяльності слід розглядати й широку просвітительську роботу, яку провадив Шевченко в останні роки свого життя. Це, по-перше, участь в організації недільних шкіл для народу (1859 — 1861) і, по-друге, видання «Букваря южнорусского» (кінець 1860 р.).

Як уже зазначалося, поет був одним з організаторів недільних шкіл на Україні. Перебуваючи в Петербурзі, він підтримував найтісніші зв’язки з діячами цих шкіл, всіляко стимулював їх роботу. Виявлено архівні матеріали, які свідчать про спільну діяльність Шевченка і Чернишевського в справі організації недільних шкіл і в самій столиці 115.

Багато уваги діяльності шкіл для народу приділяло керівне ядро «Современника». «Воскресные школы, — читаємо в липневій книзі журналу, — учреждение истинно отрадное, и нельзя не пожелать, чтобы они распространялись как можно более» 116. Та цим побажанням не судилося збутися. Незабаром урядові кола переконались у тому, що такі школи є одним із засобів революційної пропаганди.



113 «От В. В. Тарновского я слышал, — додає Є. Кузьмін, — что Шевченко в Академии называли русским Рембрандтом, по существовавшему тогда обыкновению давать наиболее даровитым ученикам названия излюбленных художников-образцов, с манерой которых работы этих учеников имели наиболее сходство» (Кузьмин Е. М. Т. Г. Шевченко как живописец и гравер. — Искусство и художественная промышленность, 1900, № 3, с. 73).

114 Корнилов П. Е. Офорт в России XVII — XX веков. — М., 1953, с. 55 — 56.

115 Куриленко И. Тарас Шевченко и воскресные школы. — Советская Украина, 1961, № 1, с. 148 — 170.

116 Современник, 1860, № 7, с. 145. /496/



«Пропаганда в воскресных школах, — зазначалося в доповідній записці урядової слідчої комісії, — была введена по проекту Чернышевского» 117.

У серпні 1860 р. поет передав для недільних шкіл Києва та Чернігова 150 примірників «Кобзаря», всіляко намагався підтримати цю велику справу. «...Я пришлю вам 50 або і 100 экземпляров свого «Кобзаря»... Що роблять ваші воскресні школи?» — запитує він у листі від 5 листопада 1860 р. А. Болдіна — організатора недільних шкіл у Харкові (VI, 271). Наступного дня Тарас Григорович пише до діяча київських недільних шкіл М. Чалого: «...чи можна буде послать вам 100 екземп[ляров] «Кобзаря» для передачі на комісію київським книгопродавцям. І во ім’я божіє напишіть мені, що робиться в ваших воскресних школах» (VI, 271).

Слухачі й викладачі цих шкіл з радістю і гордістю зустрічали звістку про те, що Шевченко так турбується про освіту для народу. М. Чалий у листі до поета від 8 вересня 1860 р. писав: «...я сообщил о Вашем благородном намерении — помочь киевским воскресным школам — некоторым студентам, принимающим близко к сердцу дело грамотности нашего бедного люда. Разумеется, они были от Вас в восторге» 118. І далі: «Число учеников увеличивается с каждым месяцем: между ними сидят и бородачи лет за сорок. Некоторые знают наизусть стихи из Вашего «Кобзаря» 119.

Уже тяжко хворий, поет наполегливо працює над укладанням свого «Букваря южнорусского», який він незабаром закінчив. Л. Жемчужников пізніше згадував: «В это время (зима 1860 — 1861 р. — Ред.) его сильно занимал вопрос о грамотности народа, книжках для него, и он написал прекрасно составленный букварь»120.

Буквар був розрахований переважно на слухачів недільних шкіл, яким мав дати елементарні знання. Він містив у собі абетку, переспіви деяких псалмів, елементи лічби, тексти дум про пирятинського поповича Олексія та про Марусю Богуславку, народні прислів’я, приказки.

Характерним для Шевченкового букваря було його виразне гуманістичне спрямування. Книжка відкривалася знаменними словами:


Чи є що лучче, краще в світі,

Як укупі жити,

З братом добрим добро певне

Познать, не ділити. (VI, 369)


У ній звеличується правда, добро як душевна окраса людей:


Де єсть добрі люди,

Там і правда буде,

А де кривда буде,

Там добра не буде. (VI, 376)



117 Герцен А. И. Полное собрание сочинений и писем. Пг., 1920, т. 15, с. 325.

118 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 194.

119 Там же, с. 195.

120 Из воспоминаний Л. М. Жемчужникова. — Вопросы литературы, 1961, № 3, с. 91. /497/



«Букварь южнорусский» Шевченка був однією з перших спроб побудувати виклад елементарних знань і понять, ураховуючи широкого читача з народу, утверджуючи народні поняття й уподобання. Глибока демократична основа становить найхарактернішу його рису. Це справді книжка для народу — найдоступніша і найпопулярніша. Складена переважно з матеріалів української народної культури, розрахована на народні маси, Шевченкова книжечка була світлим явищем на фоні тодішньої ретроградної православної «літератури для народу». В розділі «Народні пословиці» Тарас Григорович дав яскраві зразки народної мудрості: «Багато панів — а на греблю й нікому»; «Казав пан: кожух дам — та й слово його тепле»; «Брехнею увесь світ пройдеш, та назад не вернешся» (VI, 387 — 388).

С. Чавдаров відзначив такі позитивні риси цієї книжки: «Характерно, що Шевченко не пішов за Кулішем щодо графіки письма. Він зберіг усі букви російського алфавіту, тоді як Куліш прагнув від нього відійти... Шевченко не хотів ускладнювати навчання грамоти. Він хотів, щоб, оволодівши грамотою, колишні неписьменні могли успішно читати як українську, так і російську книжку» 121. І далі: «Шевченко відкидав плутаний поділ складів на прямі, зворотні, серединні та ін. Для нього було ясно, що це для усвідомлення техніки читання нічого не дає. Порівнюючи зміст «Букваря» Шевченка з відповідним матеріалом інших українських букварів, ми повинні будемо визнати, що, незважаючи на вимоги духовної і світської влади, Шевченко дає значно менше текстів релігійного змісту, ніж інші автори... Досить переглянути включені до букваря псалми, перекладені Шевченком на українську мову, щоб зрозуміти справжню ідейну спрямованість його думок. Усі ці псалми свідчать про соціальну неправду, про те, що в експлуататорському суспільстві панує жорстокість, що треба створити умови, за яких люди могли б «укупі жити, з братом добрим добро певне пізнати, не ділити». У цих псалмах поет не приховує свого твердого переконання в тому, що насильників спіткає кара «за діла їх криваві, лукаві» 122.

Складений Шевченком буквар натрапив на значні перешкоди, особливо з боку духовної цензури. Поет змушений був особисто звернутися за дозволом на видання до петербурзького митрополита Ісидора. Нарешті, 21 листопада 1860 р. «Букварь южнорусский» дозволено друкувати (дозвіл підписали архімандрит Фотій і цензор В. Бекетов). Друкувалася книжка на кошти самого автора, досить великим на ті часи тиражем — 10 000 примірників 123.



121 Чавдаров С. X. Педагогічні ідеї Т. Г. Шевченка. — К., 1953, с. 169.

122 Там же, с. 172.

123 Варто нагадати, що друкування свого букваря Шевченко переніс із Кулішевої друкарні до іншої (Гогенфельдена).



На початку січня 1861 р. Шевченко почав розсилати буквар по Україні. Особливо турбувався він про те, щоб книжка потрапила у недільні школи, а гроші, виручені за неї, пішли на користь цих же шкіл. У листі до М. Чалого від 4 січня 1861 р. поет писав: «Посилаю вам на показ 10 экз[емпляров] мого «Букваря», а из конторы транспортов вы получите 1000 экз[емпляров]. Добре було б, якби /498/ можна розпустить його по уездных та по сельских школах. Та вже що хочете, те і робіть з ним, а як бог поможе, зберете за його гроші, то положіть їх в касу ваших воскресных школ» (VI, 276 — 277).

Того ж дня Шевченко писав до Ф. Ткаченка в Полтаву: «Посилаю тобі 10 моїх «Букварів» на показ, а с конторы транспортов ты получиш їх 1000 і, не розв’язувавши тюка, передай його, хто там у вас старший над воскресними школами? то йому і передай. А він нехай як знає спродасть, а грошики положить в касу воскресної школи. От що!» (VI, 277). У листах неодноразово підкреслювалось, що всі здобуті за буквар кошти мають іти виключно на справу недільних шкіл.

Тарас Григорович надіслав буквар Варфоломію Шевченку, а також редактору газети «Полтавские губернские ведомости» з проханням надрукувати оголошення про продаж книжки. Примірник букваря одержав і чернігівський знайомий поета Р. Тризна 124.

Просвітитель-поет розглядав вихід букваря лише як початок у великій справі видання підручників для народних шкіл України. Так, 4 січня 1861 р., повідомляючи М. Чалого про вихід букваря, він писав: «Думка єсть за «Букварем» напечатать лічбу (арифметику) — і ціни, і величини такої ж, як «Букварь». За лічбою — етнографію і географію в 5 копійок, а історію, тільки нашу, може вбгаю в 10 копійок. Якби бог поміг оце мале діло зробити, то велике б само зробилося» (VI, 277).

Якщо передові, демократичні кола схвально зустріли заходи поета в справі народної освіти, зокрема вітали появу «Букваря южнорусского», то ліберально-буржуазні «діячі» поставилися до виходу книжки недоброзичливо. Як свідчив М. Чалий, Куліш «отнесся к благому намерению Тараса Григорьевича иронически»; «начал, говорит, Кобзарем, а кончил букварем» 125. У листі до О. Кониського від 3 січня 1861 р. Куліш писав: «А чи бачили Буквар южнорусский? Се Тарас таку мару випустив!» 126 І. Кульжинський у брошурі «О зарождающейся, так называемой, малороссийской литературе» (1863) називав «Букварь» Шевченка «пустейшей из пустейших книжек» і звертав увагу на те, що «вместо десяти заповедей божих напечатаны малороссийские пословицы».



124 Шевченко власноручно роздавав дітям книжечки «Букваря», і це, очевидно, давало йому душевну втіху. Поет «приніс моїм дітям в дарунок свій «Букварь», — розповідав пізніше М. Коцюбинському знайомий Шевченка З. Недоборовський (Коцюбинський М. Твори: В 6-ти т. К., 1962, т. 4, с 11).

125 Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка, с. 180.

126 ІЛ, ф. 77, № 125, арк. 5.



Буквар Шевченка відіграв велику роль у системі загальноосвітніх заходів революційної демократії. Він насамперед засвідчив практичні кроки передових суспільних сил щодо освіти народу, їх прагнення підтримати школи для простолюду. Немало важило й те, що своїм змістом книжка націлювала писати підручники для недільних шкіл у дусі здорової народної моралі, з залученням кращих зразків уснопоетичної творчості. Такі заходи знаходили цілковиту підтримку з боку керівного ядра революційної демократії. «Препода-/499/вание малорусскому народу на малорусском языке, развитие популярной малорусской литературы, — писав М. Чернишевський, — вот, по нашему мнению, та цель, к которой всего удобнее и полезнее стремиться малороссам на первое время» 127.

На початку січня 1861 р., коли поет уже тяжко хворів, почав виходити перший український журнал «Основа». 13 січня Тарас Григорович одержав від редактора В. Білозерського листа, в якому зазначалося: «Все мы душевно пожалели о Вашем нездоровьи, многоуважаемый Тарас Григорьевич, но не теряем надежды, что при добром желании Вы превозможете немножко себя и не лишите нас удовольствия видеть Вас посреди «основателей», как первоначальника общего дела. Николай Иванович повторяет свое извинение, что не успел доставить Вам книжки лично, и боится, что, помешав сделать это мне, возбудил, быть может, Ваше неудовольствие (чего, впрочем, я не думаю, считая Вас выше подобных самолюбий). Посылаю Вам две книжки: назначенную для Вас в переплете получите особо» 128.

У журнал Шевченко передав ряд своїх творів, а також словникові й фольклорні матеріали. «В наших руках, — повідомляла редакція після його смерті, — теперь находится драгоценное собрание неизданных его стихотворений, лично нам переданных поэтом при первой вести об осуществлении южнорусского вестника» 129. Частина з них увійшла до першого номера: «Не для людей і не для слави...», «Посланіє славному П. І. Шафарикові при поемі «Іван Гус» або «Єретик», «Ой три шляхи широкії», «Пустка» (М. С. Щепкіну) і «Чернець» (П. А. Кулішу), Тут же вміщено оповідання Марка Вовчка «Три долі».

Хоча Шевченко безпосередньо і не належав до керівництва журналом, проте саме йому передусім зобов’язаний він своїм існуванням. Розгортаючи широку діяльність, учасники «Основи» спиралися на поета, на його творчість. Поезії Шевченка, як і матеріали про нього, становили найбільш знаменне і захоплююче у цьому виданні, що відразу ж піднесло його авторитет 130.

Організацію «Основи» Шевченко вважав винятково важливою справою. Він брав діяльну участь у підготовчій роботі до видання журналу, вважаючи це «своїм святим ділом» 131.



127 Чернышевский Н. Г. Полное собрание сочинений, т. 7, с. 939.

128 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 216.

129 Основа, 1861, № 2, повідомлення про смерть Шевченка.

130 Бернштейн М. Д. Українська літературна критика 50 — 70-х років XIX ст. — К., 1959, с. 57.

131 Дорошкевич О. Тарас Шевченко і український літературний рух. — Українська література, 1944, № 3/4, с 116 — 117.



Великого значення виходу «Основи» надавав «Современник». «С большим сочувствием прочли мы объявление об южнорусском литературно-ученом Вестнике, под названием «Основа», — зазначалося в ньому. — Цель этого издания — всестороннее и беспристрастное исследование южно-русского края. Общечеловеческое просвещение, в применении к местным условиям края, — будет руководящею /500/ идеею редакции. «Для нашего развития, — говорит редактор «Основы» Белозерский, — вреднее всего была бы замкнутость в одних своих элементах, которые тогда получат всю свою ценность, когда придут в естественное соприкосновение с нравственными началами других народностей». Мысль — весьма основательная. В новом южно-русском журнале будут принимать, между прочим, деятельное участие: г-жа Марко Вовчок, гг. Костомаров, Кулиш и Шевченко. Мы желаем успеха этому прекрасному предприятию» 132.

Чернишевський першим відгукнувся на вихід «Основи» схвальною рецензією в «Современнике» (1861, № 1), в якій вітав появу цього першого українського журналу і висловив побажання «полного успеха «Основе» и стремлению, из которого она возникла и в котором найдет себе поддержку». Особливого значення надавав він вміщенню тут творів Шевченка і Марка Вовчка, чия літературна діяльність, на думку російського критика, знаменувала високу життєздатність українського письменства і забезпечувала йому почесне місце серед інших літератур світу.

«Малорусская литература, — писав Чернишевський, — получила уже такое развитие, что даже могла бы обойтись и без нашего великорусского одобрения, если бы могли мы не иметь к ней сочувствия. Когда у поляков явился Мицкевич, они перестали нуждаться в снисходительных отзывах каких-нибудь французских или немецких критиков: не признавать польскую литературу значило бы тогда только обнаруживать собственную дикость. Имея теперь такого поэта, как Шевченко, малорусская литература также не нуждается ни в чьей благосклонности» 133.

Цікава деталь: рецензія Чернишевського з’явилася в № 1 журналу «Современник» за 1861 р., цензурний дозвіл якого підписаний на дванадцять днів раніше, ніж № 1 журналу «Основа» («Современника» — 29 грудня 1860 р., «Основи» — 10 січня 1861 р.). З цього приводу слушним є міркування Ф. Прийми: «Подобного рода срочность можно объяснить только тем, что как самому появлению нового журнала, так и правильной оценке его Чернышевский придавал необыкновенно важное значение. С книжкой журнала, еще не вышедшего в свет, Чернышевский мог познакомиться в самой редакции «Основы» при содействии В. М. Белозерского, Н. И. Костомарова и, наконец, Шевченко» 134.



132 Современник, 1860, № 11, с. 133 — 134.

133 Чернышевский Н. Г. Полное собрание сочинений, т. 7, с. 935 — 936.

134 Прийма Ф. Я. Шевченко и русская литература XIX века, с. 197.



Чернишевський з глибоким інтересом поставився до журналу «Основа», радився з його керівництвом. Л. Жемчужников у спогадах відзначає, що з критиком він зустрічався саме в редакції «Основи». У цих спогадах знаходимо і такі відомості: «По понедельникам мы встречались с Шевченком у В. М. Белозерского, тогда уже редактора зарождавшегося журнала «Основа». У Белозерского собиралось очень многочисленное и весьма разнообразное общество, которое соединял интерес появления нового журнала, его направления /501/ и силы. Из посетителей я могу назвать, кроме Шевченко, Кулиша и Костомарова, Кухаренко, Симонова (Номиса. — Ред.), Чернишевскоко, Катенина, Лазаревского, Тургенева, Тиблена, Анненкова, Кавелина и проч., и проч. При этом всегда бывало много молодежи» 135. Увага Чернишевського і керованого ним «Современника» до питань розвитку української культури викликала лють у реакційних великодержавних колах. Щодо цього характерним є відзив цензурного комітету про згадувану нами рецензію публіциста на перший номер «Основи». Цензор з обуренням відзначав, що «вся статья (Чернышевського. — Ред.), от начала до конца, проникнута горячим сочувствием к возрождающейся малорусской литературе и переполнена восхвалениями украинофильских тенденций» 136.




8

В останні роки життя коло Шевченкових друзів розширюється. У 1860 р. український поет вперше зустрівся і познайомився з художником і фольклористом Львом Жемчужниковим, до якого найщиріші симпатії виявляв ще в минулі роки, з братами якого зблизився відразу ж по приїзді в Петербург. Л. Жемчужников згадував: «О жизни Шевченко в Петербурге, после его ссылки, в 1858 и 59 годах, я ничего не могу сказать, так как жил в то время за границей. В Париже я узнал подробности возвращения Шевченко от Кулиша, который по приезде туда рассказал; он же привез мне фотографические портреты Шевченко, Костомарова и свой, для того чтобы, через мое посредство и под моим наблюдением, с них сделаны были литографии... Вместе с ним Кулиш привез мне от Шевченко другой его фотографический портрет в подарок за участие в облегчении его положения, о чем узнал он от друга своего Мих. Матв. Лазаревского и Кулиша. В первый раз я встретился с Шевченко, приехав в Петербург из заграницы...» 137

У спогадах Л. Жемчужникова вимальовується правдивий образ українського поета, яким він був в останній рік свого життя. Найбільше вражав його глибокий демократизм, висока людяність, зненависть до будь-якої фальші й несправедливості. «Вышед[ший] из простого народа, — писав Жемчужников, — он не отворачивался от нищеты и сермяги — нет, напротив! — он и нас обернул лицом к народу и заставил полюбить его и сочувствовать его скорби. Он шел попереду, указывая и чистоту слова, и чистоту мысли, и чистоту жизни» 138.



135 Из воспоминаний Л. М. Жемчужникова, с. 90.

136 Шестидесятые годы. — М.; Л., 1940, с. 395.

137 Жемчужников Л. Письмо к А. Я. Конисскому от 18 октября 1897 г. — Культура (Львів), 1925, № 3, с. 41.

138 Жемчужников Л. Воспоминание о Шевченке. — Основа, 1861, № 3, с. 19.



Пережиті страждання викликали у Шевченка хвилі обурення і гніву на адресу катів. Вражає, навіть у побутових рисах, його принциповість, незламність, почуття власної гідності. Візьмімо хоч би такий епізод: Варфоломій Шевченко в одному з листів радить йому /502/ звернутися за якоюсь підтримкою до П. Селецького, українського поміщика, сановника, з яким Тарас Григорович познайомився ще 1843 р. в Яготині, у Рєпніних. Поет на це відповів: «Я лучче тричі чорта... [поцілую], як матиму писати отому поганому Селецькому» (VI 275).

Зненависть до гнобительського ладу, до всіляких його прислужників постійно клекотіла в грудях митця. «В последний раз, — пригадував Я. Полонський, — Шевченко был у меня вечером в сильно возбужденном состоянии; вспоминал о своем детстве, о своих родных, находившихся еще в крепостном состоянии, скрежетал зубами, плакал; наконец, взвизгнув, так хватил кулаком по столу, что чашки с чаем слетели на пол и разбились вдребезги. В эту минуту я не мог утешить его, да и не хотел, так как вполне разделял его ненависть ко всякого рода рабству» 139. Про подібний епізод йдеться і в спогадах М. Білозерського 140. Цікаві риси щодо характеристики душевного стану Шевченка наводить М. Микешин 141. А. Ананьев додає таку деталь: «У розмові з несимпатичними йому особами важким духом на них дихав і ставав причіпливий і різкий» 142. Досить було, здавалося б, незначного приводу, щоб поет розірвав зв’язки з особами, які були йому несимпатичні і, особливо, які хотіли показати себе в ролі його «меценатів». Ось характерний інцидент з аристократкою Н. Сухановою. Коли Шевченко звернувся до неї з проханням тимчасово повернути йому його ж малюнок для фотографування і вона відмовила, він назавжди порвав з нею стосунки. «Как ни старалась впоследствии моя матушка возобновить дружеские отношения, — згадував пізніше Б. Суханов-Подколзін, — Тарас Григорьевич не поддался никаким увещеваниям, и все старания общих друзей устроить примирение остались без результата» 143.

Водночас К. Юнге не раз підкреслювала, що Шевченко за будь-яких обставин лишався людиною глибоко емоційною, надзвичайно вразливою до всього прекрасного. «Никто не был так чуток к красотам природы, как Шевченко. Иногда он неожиданно являлся как-нибудь после обеда. «Серденько мое, берите карандаш, идем скорей!» — «Куда это, позвольте узнать?» — «Да я тут дерево открыл, да еще какое дерево!» — «Господи, где это такое чудо?» — «Недалеко, на Среднем проспекте. Да ну, идем же!» И мы, стоя, зарисовывали в альбомы дерево на Среднем проспекте, а там проходили и на набережную, любовались закатом солнца, переливами тонов и не знаю, кто больше восторгался — 14-тилетняя девочка или он, сохранивший в своей многострадальной душе столько детски-свежего» 144.



139 Полонский Я. П. Споминки про Шевченка. — В кн.: Шевченко Т. Г. Кобзарь, с. XIV.

140 Белозерский Н. Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц. — Киевская старина, 1882, № 10, с. 74.

141 Микешин М. Споминки про Шевченка, с. XIX — XX.

142 Ананьєв А. Зі споминів про Тараса Шевченка, с. 109.

143 Суханов-Подколзин В. Воспоминание о Т. Г. Шевченке его случайного ученика. — Киевская старина, 1885, № 2, с. 238 — 239.

144 Юнге Е. Ф. Воспоминания о Шевченке. — Вестник Европы, 1883, № 8, с. 839. /503/



Незважаючи на найтяжчі випробування, поет був людиною виняткової доброти. «...Глаза-то его были детские, бесконечно добрые и... очень умные; лоб, черты лица — твердые», — свідчив Л. Жемчужников 145. Надзвичайну доброту Тараса Григоровича відзначали всі його сучасники, біографи. «Отличительными чертами его характера, — писав В. Маслов, — были: чрезвычайная доброта и мягкость, даже нежность, столь противоречившая его суровой наружности, — удивительная правдивость и прямота, доходившие до резкости, бескорыстие и самоотвержение, не разбиравшие почти никаких практических условий жизни... Доброта его не знала пределов. С бедняком, с нищим он рад был поделиться последним, хотя и сам всегда нуждался. Участие к недостаткам и нуждам других иногда приводило его к самым наивным сценам. Часто в таких случаях он был жертвою наглого обмана. Многие знакомые из участия советовали Шевченку беречь деньги и быть разборчивее на вспомоществования. «Я і сам знаю, — отвечал обыкновенно в таких случаях Тарас, — та нехай лучче тричі одурять, а все-таки вчетверте подам тому, хто справді не бачив, може, й шматка хліба» 146.

Цю ж рису Шевченка виділяє російський письменник М. Лєсков: «Рассказывал он (Шевченко. — Ред.) нам как-то... как шел он раз поздним часом, в дождь и непогоду к себе на Васильевский остров по Николаевскому мосту. Протянул ему какой-то горемыка руку, а Шевченко, поленясь расстегивать да лезть в далекий карман, прошел... Идет и идет. И вдруг слышит позади крики, беготню: оглянулся, видит, к перилам люди бегут и в пустое место руками тычут, а того-то, что две-три минуты назад просил, на мосту-то — и нет! С тех пор, говорил он, всегда даю: не знаешь — может, он на тебе предел человеческой черствости загадал...» 147

Для поета дуже характерна любов до найменшого прояву життя, здатність розуміти страждання живої істоти, готовність йти на допомогу. І це була не «філантропія», а одна з рис душевної краси духовно щедрої людини.

Сучасники відзначають чарівність, привабливість Шевченка як людини, його щедре серце, любов до людей. «Он был замечательно ласковый, мягкий и наивно доверчивый в отношении к людям; он во всех находил что-нибудь хорошее и увлекался людьми, которые часто того не стоили. Сам же он действовал как-то обаятельно, все любили его» 148. Від митця, за свідченням його друзів, наче випромінювалося душевне тепло, ласка, безмірна доброта і доброзичливість.



145 Жемчужников Л. Письмо к А. Я. Конисскому от 17 октября 1898 г. — Культура, 1925, № 3, с. 44.

146 Маслов В. П. Т. Г. Шевченко: Биографический очерк. — М., 1874, с. 50 — 51.

147 Лесков А. Жизнь Николая Лескова. — М., 1954, с. 211.

148 Юнге Е. Ф. Воспоминания о Шевченке, с. 839.



Водночас друзі й знайомі спостерегли, що в останні роки життя Шевченко часто був смутний, задумливий. Це позначилося на його зовнішньому вигляді. «Как теперь вижу тебя с опущенною вниз головою... глаза всегда грустные...» — писав, згадуючи свої зустрічі з /504/ поетом Л. Жемчужников 149. Микешин лишив цікавий малюнок — портрет поета із таким написом: «Этот рисунок сделан мною по памяти. В последние три года своей жизни Тарас Григорьевич, живя в маленькой коморке (где он и скончался), в здании Академии художеств, почти ежедневно виделся со мною, жившим там же — этажом выше. Много раз видел я его в такой задумчивой позе, нервно ломавшим руками свое гусиное перо» 150.

Постійна нервова напруженість — наслідок душевних страждань і тривожних дум. Л. Пантелеев звернув увагу на такі деталі: «...лицо Шевченко положительно увлекло меня. На близком расстоянии он выглядел очень схожим, как изображен на литографском портрете Мюнстера; лицо, порядочно отекшее, носило явные следы много пережитого Шевченком... Но стоило отойти на несколько шагов, и Шевченко становился совершенно неузнаваемым: он тогда делался похожим на известный портрет-офорт его собственной работы. И это все делали его удивительные бархатные, такие глубокие-глубокие темно-карие глаза; все лицо так ими скрашивалось, что Шевченко точно преображался, становился моложе, тихая вдумчивость и мягкость сердечная светилась на его лице. Шевченко мало принимал участия в спорах, но когда он начинал говорить, — точно какие-то искорки пробегали в его глазах» 151.

Так сприймали образ Шевченка його друзі, соратники, знайомі. «Добрый до наивности, теплый и любящий, он был тверд, силен духом, — как идеал его народа», — зазначав Л. Жемчужников 152. І це бодай чи не найпроникливіша характеристика поета в останній, петербурзький, період його життя.



149 Жемчужников Л. Воспоминание о Шевченке, с 18.

150 Иллюстрированный «Кобзарь» Т. Г. Шевченко. — Спб., 1896, вклейка між с. 4 — 5.

151 Пантелеев Л. Ф. Из воспоминаний прошлого. — М.; Л., 1934, с. 170 — 171.

152 Жемчужников Л. Воспоминание о Шевченке, с. 20.





9

У міру того як назрівала в країні революційна ситуація і все більше загострювалася соціальна боротьба, ідейно-громадські позиції Шевченка характеризувалися дедалі виразнішою послідовністю, непримиренністю. Він рішуче розходиться не тільки з кріпосниками, консерваторами, а й з лібералами, зокрема з українськими буржуазно-націоналістичними колами. Все яскравіше виявлялося, що поету-демократу, поету-борцю з ними не по дорозі.

Зокрема, це відбилося на взаєминах між Шевченком і колишнім «соузником по каземату», істориком М. Костомаровим. Хоч вони й надалі підтримували дружні стосунки, але в питаннях суспільно-громадських, політичних розмежування ставало дедалі очевиднішим, рішучішим. На якому конкретно грунті виникали розходження? Слід гадати, що вони визначалися насамперед як у поглядах на історію рідного народу, так і в оцінці тих подій, які несла революційна ситуація кінця 50-х — початку 60-х років. Костомаров багато зробив /505/ для висвітлення соціальних рухів минулого, зокрема в історії України. Шевченко високо цінував ці дослідження вченого, проте не поділяв його думки про приреченість народних рухів, їх «жорстокість», а то й історичну «безглуздість». Вони, ці рухи, на думку Костомарова, не можуть служити історичному прогресові. Шевченко, безперечно, не міг з цим погодитися. Соціальна боротьба народу, вважав він, є найважливішим, вирішальним фактором у змаганні за краще майбутнє, а революційний шлях — єдино правильний шлях, спроможний забезпечити народові його права. У 1859 — 1860 рр., коли дедалі частіше спалахували заграви селянських повстань, поет вітав зростаючий визвольний рух і своїми творами сприяв його піднесенню, тоді як Костомаров усе більше відходив від нього.

В. Берві-Флеровський, говорячи про популярність Костомарова у кінці 50-х років, водночас зауважує, що вже на початку 60-х років, в умовах дальшого загострення суспільно-політичних подій, вчений відходив від громадського життя. «Популярность Чернышевского, — писав дослідник, — возросла оттого, что он энергически примкнул к революционному движению, а популярность Костомарова пострадала оттого, что он не хотел этого сделать» .

Порівнюючи ставлення Шевченка і Костомарова до соціальних питань, Н. Білозерська, при всьому бажанні «згладити» розходження між ними, все ж наголосила: «Николай Иванович (Костомаров. — Ред.) был чужд той ненависти, доходящей почти до фанатизма, которую Шевченко, как человек из народа, испытавший на себе всю тяжесть крепостного права, чувствовал к его угнетателям» 154.

Е. Колбасін звернув увагу на таку деталь: «Поэт (Шевченко. — Ред.) был очень близок в прежние времена к историку (Костомарову. — Ред.), но впоследствии осторожный Николай Иванович сторонился от слишком независимого поэта» 155.

К. Юнге розповідала в своему щоденнику (а пізніше і в спогадах) , як при ній, тоді ще дівчинці-підліткові, на присутність якої не зверталося уваги, Шевченко і Костомаров запально сперечалися, іноді довгими годинами, — і розходилися, так і не дійшовши згоди. І це, безперечно, були не особисті чи побутові суперечки. Поет, очевидно, дорікав вченому, що той не розуміє чи не хоче зрозуміти сутності соціальної всенародної боротьби. «Шевченко вскакивал, бегал по комнате, — пригадувала Юнге, — а Костомаров совершенно спокойно говорил: «Нет, ты постой! Скажи откуда ты это берешь? Из каких источников? Ты, Тарас, чепуху несешь, а я тебе говорю вещи, доказанные в тех же книгах, из которых ты только и мог черпать». — «Да боже ж мій милий! що мені з твоїх істочників!.. Брешеш ти, та й годі!» 156.



153 Берви-Флеровский В. Записки революционера-мечтателя. — М., 1929, с 75.

154 Белозерская Н. А. Николай Иванович Костомаров в 1857 — 1875 гг. — Русская старина, 1886, № 3, с 611.

155 Одесский вестник, 1885, 19 апреля.

156 Юнге Е. Ф. Воспоминания, с. 244 — 245.



Позиція Костомарова, поміркованість його суспільних поглядів «выводили кипятящегося Шевченко из себя, /506/ так что он под конец... начинал бранить Николая Ивановича по-малорусски» 157.

Ще більше виявлялися розходження між Шевченком і Костомаровим у питаннях релігії, в оцінці ролі церкви. Знову-таки про це знаходимо яскраві рядки в спогадах К. Юнге: «Шевченко обыкновенно говорил свое мнение о религии вообще, о Христе, о божьей матери, о Павле, а Костомаров всегда возражает ему, что он этого не видит из эвангелия и что у Шевченко очень сильное воображение, или просто скажет: «Ты, Тарас, такую чепуху городишь, что с тобой и говорить не стоит»... Шевченко начнет в жару спора по-малороссийски: «Да брешеш! Да, господи мій милий, будь ласкав скажи мне...» А с каким омерзением он бранит попов, так это неподражаемо! Ведь выберет же он такое сильное малороссийское выражение, что так и обрисует всю гадость поповщины» 158.

Проте розходження у громадсько-політичних, ідеологічних питаннях не заважали Костомарову, так само як і Шевченкові, взаємно шанувати один одного. Протягом усього життя Костомаров безустанно підкреслював величезне значення поета як гуманіста і патріота. «Как о человеке, — писав у спогадах вчений, — могу сказать, что знаю его (Шевченка. — Ред.) как личность безупречно честную, глубоко любившую свой народ и его язык, но без фанатической неприязни ко всему чужому» 159.

Найбільше загострилися стосунки між Шевченком і П. Кулішем. Розходження між ними намічалися і раніше, але тепер вони значно посилюються, доходять до цілковитого розриву. Як ми знаємо, поет високо оцінив фольклорні матеріали, зібрані Кулішем у «Записках о Южной Руси», його обширні знання з питань літератури, народної словесності, уважно прислухався до його критичних зауважень, але він ніколи не поділяв суспільно-політичних поглядів П. Куліша.

Повернувшись до Петербурга, все тісніше єднаючись з передовими діячами Росії, Тарас Григорович глибше бачив консервативно-ліберальні спрямування в діяльності Куліша, і це спонукало його рішуче відійти від свого колишнього «приятеля». Взаємини між ними дедалі стають холодно-офіційними.

Куліш не раз і досить одверто зазначав, що саме роз’єднало його з Шевченком в останні роки життя поета. Він не визнавав художньої вартості за революційною поезією митця у період після заслання. Особливо ж обурювався тим, що Шевченко спілкувався з російськими революційними демократами і зміцнював з ними єдиний табір, відходячи від Кулішевого середовища. «Хоч і вчащав Шевченко до нашого куреня, та не переважали ми шкодливої принади», — писав П. Куліш 160. Про невдалі спроби «привернути» поета на свій бік йдеться й у його вірші «Братові Тарасові на той світ» 161.



157 Юнге Е. Ф. Воспоминания о Н. И. Костомарове. — Киевская старина, 1890, № 1, с 29.

158 Цит. за: Айзеншток І. Я. Із розшуків про Шевченка, с 125.

159 Костомаров Н. И. Споминки про Шевченка. — В кн.: Шевченко Т. Г. Кобзарь, с. XII.

160 Сочинения и письма П. А. Кулиша. Киев, 1908, т. 1, с. 44.

161 Основа, 1861, № 11/12, с. 12. /507/



Беззастережно твердив П. Куліш про «згубний» вплив Чернишевського на українську громадськість, підкреслюючи, що «Чернишевський яко мистець революційного задуму» всіляко підтримував і розвивав «гайдамацькі маріння», а Шевченко і його друзі намірялися «ринутися знову на подвиги криваві», подвиги «нової Коліївщини» 162.

У своїх працях кінця 50-х — початку 60-х років П. Куліш виступав проти прогресу, проти цивілізації, відстоював реакційні погляди, зокрема в «Листах з хутора». Релігія — ось, на його думку, основа для виховання народу. Треба, «щоб чоловік читав тільки одну книжку, великий завіт великого всемирного учителя, а божий мир розумів більш серцем, ніж головою» 163. Суспільно-громадські засади Куліша, його «хуторянська» філософія спрямовані були на утвердження патріархально-релігійної ідеології. Такі погляди викликали обурення Шевченка і навіть Костомарова.

На початку 1861 р. вийшло в світ друге видання «Граматки» Куліша, в якому (порівняно з першим виданням) значно більше вміщено релігійного матеріалу і натомість зведено нанівець практичні та історичні відомості, що давалися в першому виданні. Це надзвичайно хвилювало тяжко хворого Шевченка. Письменник М. Лєсков, який на той час був петербурзьким кореспондентом московської «Русской речи», відвідавши поета на його квартирі в Академії мистецтв, застав таку картину: «На столе, перед которым он сидел, лежали две стопки сочиненного им малороссийского букваря, а под рукой у него была другая «малороссийская грамотка» (Куліша. — Ред.), которую он несколько раз открывал, бросал на стол, вновь открывал и вновь бросал. Видно было, что эта книжка очень его занимает и очень беспокоит. Я взялся было за шапку. Поэт остановил меня за руку и посадил... — Знаете вы вот сию книжицу? — он показал мне «грамотку». Я отвечал утвердительно. «А ну, если знаете, то скажите мне, для кого она писана?» — «Как, для кого?» — отвечал я на вопрос другим вопросом. «А так, для кого? — бо я не знаю, для кого, только не для тех, кого треба навчить розуму». Я постарался уклониться от ответа и заговорил о воскресных школах, но поэт не слушал меня и, видимо, продолжал думать о «грамотке» 164.

23 лютого 1861 р. на сторінках газети «Северная пчела» з’явилася стаття (підписана «Горожанин С...») з гострою критикою «Граматки» П. Куліша. І. Айзеншток вважає, що автором цієї статті був Шевченко 165.



162 Сочинения и письма П. А. Кулиша. Киев, 1909, т. 3, с. 13, 74.

163 Хуторянин [П. Куліш]. Листи з хутора. Лист 1. — Основа, 1861, № 1, с. 316.

164 Лесков И. С. Собрание сочинений: В 11-ти т. М., 1958, т. 10, с. 9.

165 Айзеншток І. Я. Із розшуків про Шевченка, с. 126 — 140.



У спогадах сучасників є ряд прямих даних, які вказують на глибокі розходження між Шевченком і Кулішем в останній період життя поета. Так, у рецензії «Відповідь на статтю П. Куліша» П. Мокрицький, знайомий Тараса Григоровича, посилаючись на твер-/508/дження їх спільних знайомих, писав, що «никакой симпатии не существовало между покойным поэтом и г. Кулишем, и что... истощив... все средства, покойник решился написать статью (на что есть неопровержимые доказательства) против действий г. Кулиша, который в каждой издаваемой им книжке для рапространения просвещения народного бранится или в предисловии, или в конце книги...» 166

В. Ламанський у листі до I. Аксакова від 25 вересня 1867 р. зазначав: «Достаньте «Северную пчелу» за тот самый год, как умер Шевченко, в последнее время совершенно с Кулишом поссорившийся. Незадолго перед смертью он напечатал в «Северной пчеле» страшно резкую статью против Кулиша об его букваре... Мне в день похорон Шевченки или смерти рассказал об этом один из их же кружка... Сама статья очень любопытна» 167. Усі ці дані обгрунтовують висновок про те, що автором згаданої статті був Шевченко.

Єднання українського поета з людьми прогресивними, з діячами демократичного табору міцніло. Шевченко і Щепкін зустрічалися в Петербурзі як друзі не тільки у 1858 р., а й пізніше — у 1860 р. Так, К. Юнге відзначала в щоденнику 16 березня 1860 р., що на вечорі у Толстих Щепкін з великою майстерністю прочитав кілька віршів Шевченка.

Міцніла дружба між українським поетом і видатним діячем демократичної російської культури мистецтвознавцем В. Стасовим. Пізніше, в листі до О. Пипіна, Стасов писав: «Я его (Шевченка. — Ред.) лично знал 168, довольно много и в разное время беседовал с ним, глубоко его уважал и ценил...» 169 Про те, як «дружньо і любовно» зустрічалися вони (Шевченко і Стасов) у Петербурзі, згадував критик і в одному з листів до своїх рідних 170.

З високим пієтетом до творчості поета поставився відомий літературознавець, один із співробітників «Современника» О. Пипін. Він, зокрема, наголосив на думці: «Новая деятельность Шевченка началась после возвращения его из десятилетней ссылки» 171. Цим дослідник підкреслював, що творчість Шевченка 1858 — 1861 рр. становила новий етап у його літературно-громадській діяльності.



166 Северная пчела, 1861, 25 мая.

167 Архів Академії наук СРСР, ф. 35, оп. 1, № 1727, арк. 80 — 81 зв.

168 Деякі дослідники вважають, що Шевченко познайомився з В. Стасовим ще у 40-х роках (Владич Л., Раєвський С. Т. Г. Шевченко і В. В. Стасов. — Радянська Україна, 1952, 11 березня).

169 Стасов В. В. Письмо к А. И. Пыпину от 10 марта 1888 г. — В кн.: И. Е. Репин, В. В. Стасов. Переписка. М.; Л., 1949, т. 2, с. 445.

170 Из архива Владимира Васильевича Стасова. — В кн.: Сборник Пушкинского дома на 1923 год. Пг., 1922, с. 247.

171 Пыпин А. п., Спасович В. Д. Обзор истории славянских литератур. — Спб., 1865, с. 226.



Пориваючи зв’язки з націоналістичними, консервативними колами, зокрема українськими, Шевченко водночас зміцнював революційно-демократичний табір в українській літературі. Адже саме в цей період (1859 — 1860) формувався і міцнів під благотворним впливом поета такий видатний і самобутній талант, як Марко Вов-/509/чок, робили перші кроки на шляхах служіння народові художнім словом А. Свидницький, С. Руданський, Л. Глібов.

Шевченко здобув велику повагу в колах передової молоді кавказьких народів, особливо серед грузинською та вірменського студентства. «Юношескому моему воображению он (Шевченко. — Ред.) представлялся всегда каким-то гигантом, окруженным ореолом славы», — зазначав у своїх спогадах А. Церетелі 172. Кожен із передових студентів тих часів мріяв особисто познайомитися з українським поетом.

Восени 1860 р. А. Церетелі, на той час студент Петербурзького університету, познайомився з Шевченком, розмовляв з ним, і це лишилося для великого грузинського поета світлим спогадом на все життя. Ось як розповідає про це він сам: «Тараса Григорьевича Шевченка я видел только раз на своем веку — у Николая Ивановича Костомарова, профессора русской истории». Спочатку розмова йшла між студентом і Костомаровим: обговорювалися питання історії Грузії. Шевченка це відразу зацікавило. «Он подсел ближе, — пригадує А. Церетелі, — сделался словоохотливее и стал расспрашивать меня о многом. — Как много общего у этого народа с нашим! — заметил он. Шевченко вздохнул и стал говорить об Украине, унии и прочее. Говорил грустным тоном, но оживленно, и я не узнал в нем прежнего старика. Беседа наша тянулась до трех часов ночи. Разошлись мы друзьями, дав друг другу обещание встречаться почаще. Но, увы, моему счастью не удалось сбыться: я заболел тифом и пролежал в постели три месяца. В это время он уже уехал на Украину, и после того мне не пришлось встречаться с ним. Эта первая и последняя встреча осталась у меня светлым воспоминанием на всю мою жизнь. Признаюсь, я первый раз понял с его слов, как надо любить родину и свой народ» 173.

Мав цілковиту рацію М. Костомаров, коли писав, що Шевченко «пред концом дней своих был облечен заслуженною славою. Его родина — Малороссия — видела в нем своего народного поэта; великороссияне и поляки признавали в нем великое поэтическое дарование» 174.

Передовим людям всієї Росії Шевченко ще за життя «был дорог своими революционно-демократическими стремлениями. Тем более был дорог, что в его творческом облике передовая идеология сочеталась со столь высокой художественной формой, что он в полной мере заслуживал имя великого народного поэта» 175.



172 Асатиани Л. Жизнь Акакия Церетели. — Тбилиси, 1947, с. 77.

173 Там же, с. 79.

!74 Костомаров Н. Воспоминание о двух малярах. — Основа, 1861, № 4, с. 50. 175 Евгеньев-Максимов В. Т. Г. Шевченко и круг «Современника». — Литературная газета, 1939, 26 февраля.





10

Смерть невблаганно підступала до поета... Ще у жахливих умовах каторги-солдатчини він набув невиліковну хворобу серця і печінки як наслідок ревматизму, цинги, малярії. Позначилася, безпе-/510/речно, на його здоров’ї невимовна печаль, туга за батьківщиною, повсякчасне нервове напруження і тривога у зв’язку з постійними переслідуваннями і загрозою нових репресій («ще дальше запровторять» — II, 114).

У Петербурзі Тарас Григорович зустрів дружнє, прихильне ставлення до себе кращих людей столиці. Це живило його творчі сили. Проте тяжкі душевні переживання і тут не залишали митця. Постійно нависала загроза нової розправи. Про це згадується і в листах Шевченка, коли він говорить, що його «слава» поведе «і вдруге Макарові телята пасти...» (VI, 239), і в спогадах сучасників, які з острахом чекали, що от-от поет потрапить у «государственну холодну» 176. Нагадаємо, що найближчий друг Шевченка останніх років Л. Жемчужников висловлював «опасение за дальнейшую судьбу его и развернул перед ним его будущее, еще мрачнейшие дни» 177. Усе разом створювало гнітючий настрій, загострювало хворобу.

Клімат Петербурга, з його постійними туманами, вологістю, був несприятливий для людини з хворим серцем. У тісному приміщенні, де жив Шевченко в Академії мистецтв, не вистачало повітря, до того ж воно було отруєне кислотами, що вживалися при гравіруванні. Дуже негативно позначилися на здоров’ї поета нестатки, відсутність сім’ї, повсякденного догляду, елементарних побутових умов. Давало себе знати й те, що Тарас Григорович ставився до свого здоров’я байдуже, не любив звертати на себе увагу і навіть сердився, коли нагадували йому про це друзі. Марко Вовчок у листі до Шевченка пригадувала: «Отсе добрі люди скажуть: «Тарас Григорович! Може, Ви шапку надінете — вітер!» — А Ви зараз і кирею з себе скидаєте. — «Тарас Григорович, треба вікно зачинити — холодно...» — А Ви хутенько до дверей: нехай настеж і стоять. А сами Ви тільки одно слово вимовляєте: «Одчепіться», — да дивитесь тілько у лівий куток. Я все те добре знаю, та не вбоюся, а говорю Вам і прошу Вас дуже: бережіть себе. Чи таких, як Ви, в мене поле засіяно?» 178



176 Спогади Д. Л. Мордовцева, — Літературно-науковий вісник, 1902, № 6, с. 243 — 252.

177 Жемчужников Л. Воспоминание о Шевченке, с. 2.

178 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 218 — 219.



Життя в Петербурзі — одиноке, тривожне — стало нестерпним. Поет раз у раз рветься на Україну, підганяє Варфоломія Шевченка прискорити купівлю садиби, побудову хатини «над Дніпром». Тяжко переживав він невдалу спробу одружитися; страждав, що його братів, сестру не щастить визволити з кріпацтва.

Розпачливий зойк чується в словах Тараса Григоровича, коли він пише до В. Шевченка: «В Петербурзі я не всижу, він мене задушить» (VI, 238); і тут же: «Проклята нудьга зжене мене з світа» (VI, 239). Л. Жемчужников з гіркотою відзначав: «Здоровье поэта-художника видимо разрушалось. Грусть и душевная тоска, недовольство собою, недовольство жизнью одолевали его... На горизонт его надвигалась мрачная туча и уже понесло холодом смертельной болезни на его облитую слезами жизнь. Он все еще порывался видать-/511/ся с друзьями, все мечтал поселиться на родине... и чувствовал себя все хуже» 179.

Ще у вересні 1859 р. Л. Тарновська в листі до сина писала: «Бедный Шевченко болен, и я боюсь, не водянка ли у него в груди; он не лежит, но движение его тяжело и лицо обрюзгло» 180.

23 листопада 1860 р. Шевченко змушений був звернутися до відомого лікаря Е. Барі зі скаргою, що у нього «дуже болить в грудях». «Доктор, — розповідав О. Лазаревський, — выслушав грудь, советовал Тарасу Григорьевичу поберечься. С тех пор здоровье его плошало со дня на день. Январь и февраль просидел он почти безвыходно в комнате, изредка только посещая близких знакомых. В это время он продолжал заниматься гравированием, писал копию с своего портрета, бывшего на выставке, и начал портрет одной дамы; последний сеанс был в конце января» 181.

Великий трудівник до останніх днів життя не залишав роботи. Це свідчить і Л. Пантелеев: «...здоровье его (Шевченка. — Ред.) было настолько подорвано, что уже с осени 1860 г. он стал чувствовать себя нехорошо, а в январе и феврале 61 г. выходил из дому в виде исключения, изредка посещая кого-нибудь из самых близких знакомых. Это, однако, не мешало ему усердно заниматься гравированием, к которому особенно пристрастился по возвращении из ссылки; не покидал он и живопись...» 182 У січні — лютому намальовано портрети П. Клодта (офорт), I. Горностаева (офорт), а також автопортрет (олія) (X, № 63 — 65).



179 Жемчужников Л. Воспоминание о Шевченке, с. 2 — 3.

180 Записки історико-філологічного відділу УАН, 1926, кн. 7/8, с. 377.

181 Лазаревский А. Последний день жизни Т. Г. Шевченко. — Северная пчела, 1861, 28 февраля.

182 Пантелеев Л. Смерть и похороны Шевченко. — Речь, 1911, 26 февраля.



Різке погіршення стану здоров’я Шевченка сталося десь наприкінці 1860 р. Однак і тяжко хворий поет не відступається від своїх переконань. Ненависть до царів і панів проймає його творчість і цих останніх місяців. Він живе думами про долю народу, про його майбутнє: «Якби то, думаю, якби не похилилися раби...» (II, 415). Шевченка не лякає чорна паща Петропавловської фортеці — політичної катівні, де гноїли революціонерів. Він до останнього подиху продовжує боротьбу: думає «про те ж таки, що й перше думав» (II, 415).

Смертельна хвороба не в силі відірвати Тараса Григоровича від турбот про благо народу, про його освіту, культуру. 10 лютого в листі до В. Тарновського (молодшого) поет запитує, чи переслав він Р. Тризні 50 примірників «Кобзаря» на користь Чернігівської недільної школи (VI, 280).

У середині лютого хворого поета відвідав О. Чужбинський. «В нынешнем году, — розповідав він після цього, — Шевченко был болен, но выходил навещать близких ему людей, работал и не думал о смерти, еще надеялся и мечтал. Как старый знакомый я видел его в последний раз в Академии, в его труженической студии; он прислал за мной посоветоваться об издании книг для народного /512/ чтения. Застав его за работой, я дружески упрекнул Шевченка, что он не послушался меня и выходил в сырую погоду. Он отвечал с добродушной улыбкой: «Скучно было, не вытерпел». О литературе мы говорили, однако ж, очень мало, а все время делали предположение о поездке весной на родину: куда направиться, где разойтись и где потом встретиться. Шевченко собирался купить себе землю по берегу Днепра и построить хату. Он показывал мне план этой хаты, утешался, как дитя, мыслью, что огромное окно мастерской будет выходить на Днепр, который он страстно любил» 183.

Десь у цей час Шевченко подарував М. Гербелю автограф поезії «Поставлю хату і кімнату». У своєму альбомі Гербель наводить слова поета: «...вот вам на память мои последние стихи... и дарю их вам — переводчику моего «Кобзаря» 184.

У неділю 19 лютого до Тараса Григоровича завітав його знайомий, інженер Ф. Черненко. О. Кониський розповідає про це так: «Черненко застав, що поет стояв біля вікна, опираючись руками об стіл; він був збентежений, очі і вся болісна твар його виявляли хвилювання... Скоро Черненко увійшов в світличку, поет, замість звичайного привітання, спитав його: «Що?.. є!.. є воля? є маніфест?», і, глянувши у вічі Черненкові, зрозумів відповідь... Глибоко зітхнувши, мовив: «Так нема?.. Нема?.. Коли ж воно буде?!» Пустивши міцну недруковану фразу, Тарас закрив лице руками і, впавши на ліжко, заплакав. Черненко став заспокоювати його... Тарас гірко всміхнувся і знов вимовив кілька недобрих слів на адресу гнобителів» 185.

Незадовго до смерті Шевченка у нього побував письменник М. Лєсков, який зворушливо-щиро описав остапню зустріч з Тарасом Григоровичем. Недужий поет був на антресолях, у своїй спальні (водночас це була і «їдальня» і «кабінет» для літературної роботи). Він не мав уже сили спуститися вниз, у майстерню. «Кто там?!» — раздалось сверху. Я узнал голос Шевченко и назвал свою фамилию. «А!.. ходіть же, голубчику, сюди», — отвечал Тарас Григорьевич. Войдя, я увидел поэта: он был одет в коричневую малороссийскую свитку на красном подборе и сидел за столом боком к окну. Перед ним стояла аптечная банка с лекарством и недопитый стакан чаю. «Ізвиніть, будьте ласкаві, що так приймаю. Не можу зійти вниз, — пол там проклятий, будь он неладен. Сідайте». Я сел около стола, не сказав ни слова. Шевченко мне показался каким-то странным. Оба мы молчали, и он прервал это молчание. «Вот пропадаю, — сказал он. — Бачите, яка ледащиця з мене зробилась». Я стал всматриваться пристальнее и увидел, что в самом деле во всем его существе было что-то ужасно болезненное; но ни малейших признаков близкой смерти я не мог уловить на его лице. Он жаловался на боль в груди и на жестокую одышку. «Пропаду», — заключил он и бросил на стол ложку, с которой только что проглотил лекарство.



183 Чужбинский А. Землякам: Над гробом Т. Г. Шевченко. — Русское слово, 1861, № 2, с. 46 — 47.

184 Цит за: Ткаченко М. М. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка, с. 310.

185 Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський, т. 2, с. 373. /513/



Я старался его успокоить обыкновенными в этих случаях фразами, да, впрочем, и сам глубоко верил, что могучая натура поэта, вынесшая бездну потрясений, не поддастся болезни, ужасного значения которой я не понимал. «Ну, годі обо мне, — сказал поэт, — расскажите лучше мне, что доброго на Украйне?» Я передал ему несколько поклонов от его знакомых. Он о всяком что-нибудь спросил меня, и очень грустил о больном художнике Ив. Вас. Г[удовском], у которого гостил в последнее свое пребывание в Киеве.

Говоря о Малороссии и о своих украинских знакомых, поэт видимо оживал; болезненная раздражительность его мало-помалу оставляла и переходила то в чувство той теплой и живой любви, которою дышали его произведения, то в самое пылкое негодование, которое он по возможности сдерживал... «От якби до весни дотягнуть! — сказал он после долгого раздумья, — да на Украйну... Там, може б, і полегшало, там, може б, ще хоть трошки подихав». Мне становилось невыносимо, я чувствовал, как у меня набегали слезы. Он расспрашивал меня о варшавской железной дороге и киевском шоссе. «Да! — сказал он, — когда б скорее ходили почтовые экипажи, не доедешь живой на сих проклятых перекладных, а ехать нужно, — умру я тут непременно, если останусь». Я стал прощаться. «Спасибі, що не забуваєте, — сказал поэт и встал. — Да! — прибавил он, подавая мне свой букварик, — просмотрите его, да скажите мне, что вы о нем думаете». С этими словами он подал мне книжку, и мы расстались... навсегда в этой жизни» 186.



186 Лесков П. С. Собрание сочинений, т. 10, с. 8 — 10.



Поет усе частіше скаржиться на недугу; він відчуває, що наближається катастрофа. У листі до Варфоломія Шевченка від 22 січня 1861 р. Тарас Григорович писав: «Погано я зустрів оцей новий поганий рік. Другий тиждень не вихожу з хати... Багато б ще треба дечого сказать тобі, та нездужаю. Нехай до другого разу» (VI, 279). І вже через кілька днів, 29 січня, знову скаржиться: «Так мені погано, що я ледве перо в руках держу, і кат його батька знає, коли воно полегшає... Прощай! утомився, наче копу жита за одним заходом змолотив» (VI, 280). Про це ж йдеться у листі до П. Симиренка: «О многом и многом нужно бы писать вам, но я нездоров и так гнусно ослабел, что едва пером двигаю» (VI, 276). Глибоким сумом пройняті рядки в листі до І. Мокрицького від 24 лютого 1861 р.: «...я болен, другой месяц не только на улицу, меня и в коридор не пускают. И не знаю, чем кончится мое затворничество» (VI, 281). У другій половині лютого Шевченка відвідав В. Жемчужников. Умови, в яких перебував смертельно хворий поет, справили на нього гнітюче враження, і він тут же надіслав лист члену Літературного фонду П. Ковалевському з проханням негайно допомогти Шевченку. «Павел Михайлович, — писав В. Жемчужников 20 лютого, — подвиньте скорее совет Литературного фонда на помощь бедному Шевченко. У него водяная в груди в сильной степени, и хотя лечит его хороший доктор по приязни (Круневич), но медицинская помощь парализуется неудобствами жизни Шевченко и отсутствием всякого за ним /514/ ухода: живет он в Академии (мистецтв. — Ред.), в комнате, разделенной антресолями на два яруса, спит в верхнем, где окно приходится вровень с полом, а работает в нижнем, где холодно. В обоих ярусах сыро, дует из окна, особенно в верхнем, потому что окно начинается от пола. Это способствует отеку ног и примешивает к существующей болезни простуду. Ходит за ним академический сторож, навещающий его известное число раз в день. Я видел его доктора, Круневича, и знаю от пего, что при таких неудобствах жизпи ненадежно не только выздоровление Шевченко, но даже сохранение сил его до весны, чтобы он мог исполнить по крайней мере свое желание — съездить на родину... Если нельзя найти ему квартиру от жильцов, которые взяли бы на себя уход за ним, то можно поместить его, например, в Максимилиановскую больницу, где есть отдельные, удобные помещения для больных за цену не слишком высокую. Надо только выхлопотать в этой больнице место, а Шевченко перейти туда согласен. Похлопочите, чтобы это было улажено поскорее!..» 187

Того ж дня П. Ковалевський звернувся до одного з керівників Літературного фонду О. Дружиніна з таким листом: «Прилагаю при этом письмо члена нашего общества, Владимира Михайловича Жемчужникова, о бедственном положении больного Шевченка. Будьте так добры, милейший Александр Васильевич, присоедините ваше ходатайство у Комитета для оказания пособия Шевченко. Я полагаю, отказа и быть не может такому яркому светилу на литературном небе (выражаясь à la Nikitenko)» 188. На жаль, усі ці труботи вже були запізнілими...

Страждання поета ставали нестерпними; тяжкі серцеві приступи слідували один за одним. Ночами він не спить, не знаходить собі місця від болісної задишки. Його мужність викликала подив друзів і знайомих. «Самые предсмертные муки, — писав Л. Жемчужпиков, — не вырвали у него ни єдиного стона из груди. И тогда, когда он подавлял в самом себе мучительные боли, сжимая зубы и вырывая зубами усы, в нем достало власти над собой, чтоб с улыбкой выговорить «спасибі» тем, которые об нем вспомнили вдали, на родине» 189.

Зрідка наступали короткі періоди послаблення хвороби, і тоді поет оживав, починав навіть творити 190. 14 — 15 лютого він написав (на зворочі офорта автопортрета) останній вірш «Чи не покинуть нам, небого», в якому так потрясаюче реально відчувається наближення кінця («риштувать вози в далекую дорогу»).



187 Последние дни Т. Г. Шевченко: (Из неизданных писем). — Тридцать дней, 1937, № 8, с. 91).

188 Летописи. Гослитмузей. Кн. 9. Письма к А. В. Дружинину (1850 — 1863). М., 1948, с. 154.

189 Жемчужников Л. Воспоминание о Шевченке, с. 20 — 21.

190 У «Більшій книжці» на с. 329 поет власноручно нанисав посередині сторінки: «1861». Але жодної поезії під цим роком не встиг записати: смерть обірвала його творчу роботу.



Проте й тут Тарас Григорович думками лине до сонячної землі, до ласкавого /515/ світу: «Бач, який широкий, Та високий та веселий, Ясний та глибокий» (II, 422). Його фізична смерть не владна знищити те, що він зробив; воно не потоне у хвилях забуття.

В одну з тих хвилин, коли поетові трохи полегшало, його відвідав М. Костомаров. «В феврале 1861 года, — розповідав учений, — я отправился к нему узнать о состоянии его здоровья. Он сидел за столом, кругом были неоконченные работы. Он сказал, что его здоровье значительно поправляется и на будущей неделе он непременно придет ко мне. Между прочим, тогда показал он мне золотые часы, недавно им купленные. То были первые часы, которые готовился он носить: до тех пор скудость средств не дозволяла ему думать о такой роскоши. Тарас Григорьевич относился к этим часам с каким-то детским удовольствием. Я простился с ним, взявши с него обещание придти ко мне на будущей неделе, а если не будет в силах, то уведомить меня, и я сам приду к нему. Это было в пятницу. В следующее затем воскресенье его не стало» 191.



191 Костомаров Н. И. Письмо к издателю-редактору «Русской старины» М. И. Семевскому. — Русская старина, 1880, т. 27, с. 606.



У ніч з 24 на 25 лютого стався винятково тяжкий приступ грудної жаби. Мучив нестерпний біль у грудях; поет не міг лежати і всю ніч кидався на постелі, не знаходячи собі місця. Вранці 25 лютого (у день народження митця) до нього прийшов М. Лазаревський. Він застав Тараса Григоровича в неймовірних стражданнях. Про останній день життя Шевченка О. Лазаревський розповів: «Он сидел на кровати и напряженно дышал. — Напиши брату Варфоломею, — сказал он Л[азаревскому], — що мені дуже недобре. Вслед затем приехал Э. Я. Бари. Выслушав грудь, доктор объявил, что водяная бросилась в легкие. Муки страдальца были неописанные; каждое слово стоило ему страшных усилий. Мушка, положенная на грудь, несколько облегчила страдания. В это время ему прочли поздравительную депешу из Харькова, от П. Трунова. Спасибі! — только и мог сказать [Шевченко]. Потом попросил открыть форточку, выпил стакан воды с лимоном и лег. Казалось, он задремал; присутствовавшие сошли в его мастерскую. Около трех часов Тараса Григорьевича посетили еще несколько приятелей. Он сидел на кровати, каждые 5 — 10 минут спрашивал, когда будет доктор, и выражал желание принять опий, чтобы забыться сном. Отвечали, что доктор будет в три часа, но через несколько минут он опять начал тосковать, скоро ли придет доктор. Сравнительно ему было в это время лучше. Когда остался у него один В. М. Л[азаревский], Тарас Григорьевич начал говорить, как бы хотелось ему побывать на родине, и что весной поедет он в Украйну... Ободряя больного, В. М. Л. приглашал его сделать поездку вместе с ним в южные губернии. Тарас Гр[игорьевич] слушал с удовольствием, охотно соглашался, замечая, что родной воздух восстановит его здоровье. От якби додому, там би я, може, одужав. Несколько раз повторял он, как не хочется ему умирать. В это время Э. Я. Бари опять посетил больного, нашел его в удовлетворительном положении и советовал продолжать /516/ прописанные средства. Больного оставили, видимо, успокоенным. В 6 часов приехал один из друзей [поэта] с доктором П. А. Круневичем. Больной был опять в трудном положении. Он с усилием отвечал на вопросы доктора и, казалось, сознавал уже безнадежность своего положения. К 9 часам приехали снова гг. Бари и Круневич. Они еще раз выслушали грудь больного: вода продолжала наполнять легкие. Для облегчения страданий поставили другую мушку. Вслед за сим больной получил вторую поздравительную депешу из Полтавы: «Батьку! полтавці поздравляють любого Кобзаря з іменинами і просять: утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада». Выслушав ее, больной сказал: спасибі, що не забувають. Депеша, видимо, обрадовала его. Затем доктора сошли вниз. Оставшимся при нем друзьям Т[арас] Г[ригорьевич] сказал: чи не засну я,возьміть огонь! Но минут через пять он отозвался: хто там? И когда на зов его явились, то он просил воротить г. Бари и сказал ему: у меня опять начинается пароксизм; как бы остановить его! Положили на руки горчичники. В половине 11-го Тараса Григорьевича посетил М. М. Л. с другим приятелем; они нашли больного сидящим на кровати без огня; ему было очень тяжело. На замечание М. М. Л., что, может быть, они его стесняют, Т[арас] Г[ригорьевич] отвечал: і справді так; мені хочеться говорить, а говорить трудно. Его оставили одного.

Почти всю ночь провел он, сидя на кровати, упершись в нее руками; боль в груди не позволяла ему лечь. Он то зажигал, то тушил свечу, но к людям, бывшим внизу, не отзывался. В пять часов (ранку 26 лютого. — Ред.) он попросил человека сделать чай и выпил стакан со сливками. Убери же ты теперь здесь, — сказал Т[арас] Г[ригорьевич] человеку, — а я сойду вниз. Сошел Т[арас] Г[ригорьевич] в мастерскую, охнул, упал, и в половине 6-го нашего дорого, родного поэта не стало!..» 192

Дещо інакше про останні хвилини життя Шевченка розповідав М. Костомаров: «На другой день утром Тарас Григорьевич приказал сторожу поставить ему самовар и, одевшись, стал сходить по лестнице с своей спальни, устроенной вверху над мастерской, как лишился чувств и полетел со ступеней вниз... Сторож поднял его и дал знать его приятелю, Михаилу Матвеевичу Лазаревскому» 193.



192 Лазаревский А. Последний день жизни Т. Г. Шевченко.

193 Автобиография Н. И. Костомарова / Под ред. В. Котельникова, с. 277 — 278.



Поет помер о п’ятій годині тридцять хвилин ранку в неділю, 26 лютого (10 березня за новим стилем) 1861 р. У Центральному історичному архіві в Ленінграді зберігається офіційний медичний документ про хворобу і смерть Шевченка. Ось його текст: «Свидетельство. Дано сие в том, что академик Тарас Шевченко, 49 лет от роду, давно уже одержим органическим расстройством печени и сердца (Vitium hepatiset cordis); в последнее время развилась водяная болезнь (Hydrops), от которой он умер сего 26-го февраля. С.-Петербург, февраля 26-го числа 1861 года. Подлинное подписал: доктор Эдуард Бари, ординатор при больнице Св. Марии /516/ Магдалины. Верность копии сей с подлинным свидетельством доктора Эдуарда Бари свидетельствует с приложением печати полиции императорской Академии капитан 1-го ранга Набатов». Нижче на свідоцтві — помітка олівцем: «47 лет от рождения» — поправка щодо віку Шевченка, помилково вказаного лікарем 194.

Отже, Тарас Григорович помер від невиліковної хвороби серця й печінки, що розвинулася внаслідок ревматизму й тяжких побутових умов. Хвороба ускладнилася загальною водянкою, набряком легенів, прискоривши трагічний кінець. Смерть сталася раптово внаслідок паралічу серця.

Відразу ж, як писав Л. Жемчужников, «из бедной комнатки покойного распространялась страшная весть по Академии, — разливалась далее, далее и пошла по городу, отыскивая друзей и братий, каждому нанося рану в сердце» 195.

26 лютого, після панахиди, тіло померлого найближчі друзі його перенесли в академічну церкву. Квартира поета була опечатана поліцейською владою. Того ж дня були надіслані телеграми про цю сумну подію на Україну — в Київ, Харків, Чернігів, Полтаву, Кременчук, Одесу, Херсон, Катеринослав та Інші міста, куди можна було подати звістку телеграфом.

У 2-й Київській гімназії одержали телеграму від управителя друкарні Куліша Д. Каменецького, який сповіщав про смерть Тараса Григоровича. «Весть об этом прискорбном событии разнеслась по городу с быстротой электричества. Учащаяся молодежь пришла в движение, — зазначав біограф митця М. Чалий. — В тот же день в некоторых городах Малороссии и Галиции память народного поэта почтена была более или менее торжественными заявлениями сочувствия к великой утрате всей Украины. С изъявлениями того же сочувствия в редакцию «Основы» со всех концов России прислана масса писем и стихов, из которых только весьма малая часть напечатана на страницах журнала» 196. У Київському університеті зібралась молодь, щоб вшанувати пам’ять Шевченка.

О. Кониський розповідав: «Перед обідом 27 лютого прогриміла в Полтаві несподівана звістка і коло серця гадюкою обвилася... Через телеграф нам дано знати, що 26 лютого, в половині шостої години зранку, умер Шевченко... Чи треба ж об тім й говорити, яке горе, яка смута, яка страшна нудьга залягла в душу кожного, хто хоть чував про Шевченка...» 197 Інакше сприйняли цю звістку служителі церкви: «Коли під вечір я і В. Трунов пішли до соборного ключара прохати, щоб завтра після півдня батюшка отслужив панахиду, ми почули дивовижну відповідь. Отець ключар сказав, що по Шевченкові не можна правити панахиду, тому що він був «политический преступник» 198.



194 Жур П. Новые материалы о Т. Г. Шевченко. — Ленинградская правда, 1960, 10 марта.

195 Жемчужников Л. Воспоминание о Шевченке, с. 5.

196 Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка, с. 187.

197 Значение Шевченка для Украины: Проводы тела его в Украину из Петербурга. — Основа, 1861, № 6, с. 15 — 16.

198 Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський, т. 2, с. 385. /518/



Аналогічний випадок трапився і в Києві. Н. Б. у своїх спогадах розповідає: «Когда в Киев пришло известие о кончине Шевченко, го решено было немедленно отслужить панахиду, но ни в одной церкви духовенство не соглашалось служить ее» 199. І, нарешті, коли в одній церкві (Троїцькій) дозволили відправити панахиду, то при цьому було вжито «найпильніших» поліцейських заходів. «Едва стало смеркаться, — згадує Н. Б., — как в наш дом (що був поряд з церквою. — Ред.) явился жандармский пристав с нарядом полиции и заявил, что будет наблюдать за церквою из окошек нашего дома, а во дворе «на всякий случай» разместили команду городовых... В самой церкви были также полицейские наряды» 200.

3 тяжким сумом зустріла звістку про смерть Шевченка громадськість Чернігова, Ніжина, Одеси. Звістка ця незабаром перейшла кордон; у Львові відбувалися жалобні зібрання, «львівська молодь носила траур» 201.

Дійшла ця сумна звістка і до родини Тол стих, яка на той час перебувала в Німеччині, у Дрездені. «Как громом поразила нас, — писала К. Юнге, — нежданная весть о смерти Шевченка. На чужбине... мы мысленно были вместе с друзьями, около его гроба, сливаясь сердцем с их скорбью. Было что-то бесконечно горькое, трагическое в этой смерти...» 202

У далекому Лондоні сумно пролунав голос «Колокола». «26 февраля (10 марта) угас в Петербурге малороссийский певец Т. Шевченко», — сповіщав європейську громадськість Герцен 203.

Поет М. Щербина 26 лютого звернувся до віце-президента Літературного фонду О. Дружиніна з таким листом: «Шевченко умер... Наш единственный народный поэт в настоящее время... довольно сказать народный поэт и многострадальный человек, и человек исключительный по душе и по современному значению... Извещаю Вас как благородного и симпатического человека и как вице-председателя общества для пособия нуждающимся литераторам и ученым. Шевченко, вероятно, умер, не оставив после себя нисколько денег: а кому же лучше устроить его похороны, как не Обществу, в котором Вы товарищ председатель, да кроме того, он (Шевченко. — Ред.) еще наш член-учредитель. Я счел долгом известить Вас о столь печальном для всех нас и для народа событии...» 204



199 И. В. Полиция и кончина Шевченко. — День, 1914, 26 февраля.

200 Там же.

201 Значение Шевченка для Украины: Проводы тела его в Украину из Петербурга, с. 13.

202 Юнге Е. Воспоминания о Шевченке, с. 842.

203 Колокол, 1861, 1 апреля.

204 Летописи. Гослитмузей. Кн. 9. Письма к А. В. Дружинину, с. 358.



Комітет Літературного фонду позитивно розв’язав це питання. У звіті «Общества для пособия нуждающимся литераторам и ученым» записано: «Комитет заявил... желание принять за счет Общества издержки по погребению известного поэта Шевченка, скончавшегося в здании Академии художеств, но получил уведомление, что /519/ художники взяли эту честь и обязанность на себя» 205. Отже, ховали поета не за рахунок Літературного фонду, а на кошти, зібрані його товаришами-художниками. Про це ж писав Л. Пантелеев: «Так как у Шевченко личных средств не было, то комитет Литературного фонда решил принять расходы по его похоронам на свой счет; но художники не уступили этой чести Литературному фонду, сделали между собой складчину и похоронили Шевченко» 206.

У день смерті Тараса Григоровича увечері зібралися його друзі, шанувальники таланту на квартирі у М. Лазаревського радитись, як краще вшанувати пам’ять великого поета. Вирішено прах Шевченка відповідно до його заповіту перевезти на Україну 207; спорудити йому пам’ятник; заснувати народну школу імені Шевченка; утримувати кількох стипендіатів в університетах — Київському, Харківському, в Одеському ліцеї та Академії мистецтв; видати якнайкраще його твори; призначити премії за кращу біографію митця українською мовою і за кращий критичний огляд його творів; видавати науково-популярні книжки для народу з різних галузей науки; допомагати рідним поета і, нарешті, комусь з найближчих друзів щорічно відвідувати його могилу на Україні 208.




11

Тим часом труна з тілом Шевченка була в церкві Академії мистецтв. М. Лєсков розповідав: «...в притворе [академической церкви] стояла белая гробовая крышка, а перед амвоном на черном катафалке виднелся гроб, обитый белым глазетом... Красные шторы у церковных окон, против которых стоял гроб, были спущены и бросали красноватый свет на спокойное лицо мертвеца, хранившее на себе печать тех благородных дум, которые не оставляли его при жизни. Три художника с бумагою и карандашами в руках стояли по левую сторону гроба и рисовали» 209.

Поета в труні малювали художники М. Микешин, В. Верещагін, Л. Жемчужников, М. Дмитрієв та П. Ейснер. Скульптор П. Клодт зняв з небіжчика гіпсову маску.

У петербурзьких газетах не було своєчасно повідомлено про смерть Шевченка. Лише 28 лютого газета «Санкт-Петербургские ведомости» сповістила: «В ночь с 25-го на 26-е февраля скончался в Петербурге известный малороссийский поэт и художник Тарас Григорьевич Шевченко. Отпеванье назначено сегодня, 28 февраля, в церкви Академии художеств».



205 XXV лет (1859 — 1884): Сборник, изданный комитетом Общества для пособия нуждающимся литераторам и ученым. — Спб., 1884, с. 22.

206 Пантелеев Л. Смерть и похороны Шевченко.

207 27 лютого 1861 р. М. Лазаревський звернувся з проханням до санкт-петербурзького генерал-губернатора видати дозвіл на перевезення тіла Шевченка з Петербурга на Україну.

208 Основа, 1861, № 6, с 13 — 14.

209 Лесков Н. Последняя встреча и последняя разлука с Шевченко. — Русская речь, 1861, № 21, с. 315 — 316. /520/



Похорон відбувся 28 лютого на Смоленському кладовищі в Петербурзі. «Утром, — зазначав Л. Жемчужников, — была похоронная обедня. Тяжело, невыносимо-мучительно было прощанье... Храм был полон... Благоговение к покойному и нерушимая тишина были кругом... Непритворная любовь и уважение к Шевченко крепко сдружили нас. Невозвратимая утрата снедала тоской, давила грудь свинцом» 210.

На похорон поета прибуло безліч народу, студентства. Не лише церква, а й коридори Академії були переповнені людьми. Прийшли майже всі петербурзькі письменники, вчені, журналісти, художники. Серед них: Костомаров, Білозерський, Куліш, Честахівський, Афанасьєв-Чужбинський, брати Лазаревські, Некрасов, Достоєвський, Шелгунов, Микола і Олександр Сєрно-Соловйовичі, Салтиков-Щедрін, Лєсков, Михайлов, Пипін, Панаєв, Микола і Василь Курочкіни, брати Жемчужникови, Помяловський, Круневич і багато інших.

Шість промов проголошено над труною Шевченка в Академії мистецтв. П. Куліш у своєму виступі сказав: «Такий поет, як Шевченко, не одним українцям рідний. Де б він не вмер на великому слов’янському мирові, чи в Сербії, чи в Болгарії, чи в Чехах, — всюди він був би між своїми. Боявся еси, Тарасе, що вмреш на чужині, між чужими людьми. Отже, ні! Посеред рідної великої сім’ї спочив ти одпочинком вічним. Ні в кого з українців не було такої сім’ї, як у тебе; нікого так, як тебе, на той світ не провожали... Ти-бо, Тарасе, вчив нас правди святої животворящої. От за сю-то науку зібралися до тебе усіх язиків люди, як діти до рідного батька; через сю твою науку став ти всім їм рідний, і провожають тебе на той світ з плачем і жалем великим... Радуйся же, Тарасе, що спочив ти не на чужині, бо немає для тебе чужини на всій Слов’янщині — і не чужі люди тебе ховають, бо всяка добра й розумна душа — тобі рідна» 211.

В. Білозерський, звертаючись до покійного поета, підкреслив: «Бач, скільки зібралось доброго люду коло тебе. Різних батьків і різних язиків, а всі як брати тобі рідні, бо ти всім жадав добра і правди, а для себе дождавсь — тільки тісної могили. Убога чужа хатина, старенька одежина — от усе, що скористував ти своїм життям гірким. «Тільки його й долі, що рано заснув...». «Ми не лукавили з тобою, — мовляв ти до своєї долі, — ми просто йшли: у нас нема зерна неправди за собою». Отсе ж і твоя слава вічна і скарб найдорожчий: сього вже ніщо і ніхто не одбере від тебе» 212.

Із зворушливим словом виступив М. Костомаров: «Смертный одр усопшего поэта не окружали ни родные, ни жена, ни дети. Одинока была его смерть, напоминавшая украинскую песню:


Ой, загинула козацькая головонька

Без роду-родини,

Без вірної дружини.



210 Жемчужников Л. Воспоминание о Шевченке, с. 5.

211 Основа, 1861, № 3, с. 5 — 6.

212 Там же, с. 7. /521/



Но гроб его теперь окружен не чужими. Поэт не остался чуждым и для великорусского племени, которое воспитало его, оценило и приютило в последние дни его, после долгих житейских страданий. На его закат блеснула прощальною улыбкою любовь, — не женская любовь, часто изменчивая и лукавая, а бескорыстная, святая любовь душ, способных понимать изящное. Такова сила поэзии! В какой бы исключительной форме ни проявлялась она, как бы тесно ни соединялась она с народностью и местностью, — ее общечеловеческий смысл не может укрыться и сделается общим достоянием» 213.

Представник польської громадськості В. Хорошевський 214 сказав (польською мовою): «Пусть также и польское слово, короткое, но сердечное раздается у твоего гроба, достойный поэт русинский! Ты любил свой край родной, свой Днепр синий, свой народ сермяжный; ты был мощным певцом этого народа; на слезы его ты всегда отвечал слезами. Честь же тебе, достойный Тарас, честь тебе!» 215 Ця промова, як свідчили сучасники, справила на присутніх сильне враження.

О. Чужбинський і П. Таволга прочитали українською мовою вірші, присвячені Шевченкові. Костомаров пізніше згадував, що похорон Шевченка виявив всенародне співчуття і пошану до таланту померлого українського поета. Більшість з тих, хто оточував його труну, були великоросами, які ставилися до нього, як ставилися б вони до Пушкіна або Кольцова, коли б проводжали їх у могилу. Це відзначив і Куліш: «Сошлись к нему на похороны люди разных наций и званий, потому что в Шевченке публика видела поэтического деятеля народной свободы» 216.

У другій половині дня жалобна процесія рушила з Академії мистецтв до Смоленського кладовища. Це було грандіозне видовище. М. Костомаров у листі за кордон до К. Юнге 2 березня 1861 р. писав: «...университет показал к нему (до Шевченка. — Ред.) чрезвычайное нежданное сочувствие. Аудитории тогда были почти пусты. Гроб Тараса несли студенты до самого Смоленского кладбища. Со стороны можно было подумать, что хоронят университетского профессора, а не художника» 217.



213 Там же, с. 8.

214 Л. Пантелеев зазначав, що В. Хорошевський «не только пользовался большим значением в польской корпорации, но имел и многочисленные знакомства между русскими студентами; кроме того, он посещал русские литературные кружки, бывал у Чернышевского, Добролюбова, скоро очень близко сошелся с Костомаровым, его можно было встречать в редакции «Основы» (Пантелеев Л. Ф. Воспоминания, с. 171).

215 Основа, 1861, № 3, с. 9.

216 Кулиш П. А. Письмо к М. И. Гоголь, 9 марта 1861 г. — Киевская старина, 1903, № 2, с. 115.

217 Юнге Е. Ф. Воспоминания, с. 311.



«...В этот день, — розповідає письменник С. Терпигорєв, — шел сильный снег, и хлопья его так и валились, покрывая землю, и экипажи, и лошадей, и людей, которые шли и ехали за печальным шествием... За гробом шло много студентов, почти весь университет, вся Академия, все профессора и масса публики. Вся Университетская /522/ набережная от Дворцового до Николаевского моста была буквально запружена народом» 218.

Схвильовані рядки присвятили описові похорон Шевченка письменник М. Лєсков і художник Л. Жемчужников. Перший, зокрема, писав: «И на третий день лицо поэта оставалось удивительно благообразным. Огромный лавровый венок окружал его благородное чело, — в руках у многих тоже были цветочные венки, которые они принесли, чтоб положить на свежую могилу поэта...» 219

На кладовищі перед відкритою могилою було виголошено кілька промов. Ф. Хартахай українською мовою сказав: «Україно, мати наша! Де твоя утіха, де витає і що тепер робить? Зомліли ніженьки, що по світу носили, зломились рученьки, що тобі служили, закрились карі очі, що на тебе, любуючи і сумуючи, гляділи, минулися думи й пісні! Перестав твій Тарас сльози лити, стомився, заснути схотів. Матінко наша, Україно, степи наші, могили, Дніпр широкий, небо наше синє! Хто вам пісню заспіває і про вас згадається! Хто вас так щиро любитиме і за вас душу положить! Тарас Григорович — у труні, снаряжений на той світ! Затих і замовк наш соловейко навіки! Україно, Україно! Де твій син вірний? Мова українська! Де твій батько, що тебе так шанував, що через його і тебе ще більше поважати стали» 220. Поет-демократ М. Курочкін з душевним болем відзначив: «Еще одна могила раскрылась перед нами! Еще одна чистая, честная, светлая личность оставила нас; еще один человек, принадлежавший к высокой семье избранников, высказавших за народ самые светлые его верования, угадавший самые заветные его желания и передавший все это неумирающим словом, — окончил горькую жизнь свою, исполненную борьбы за убеждения и всякого рода страданий... Не о многих можно сказать, как об нем: он сделал в жизни свое дело! Счастье в жизни было не для него, — его ждет другое, посмертное счастье — слава...» 221

Після промови М. Курочкіна поліція заборонила дальші виступи. «Должны были говорить, — зазначав Л. Пантелеев, — вольнослушатель университета Южаков 222, студ. П. Чубинский; но тут произошло какое-то столкновение с полицией, которая не допустила дальнейших речей и энергически принялась очищать кладбище» 223.



218 Терпигорев С. Н. Воспоминания. — Исторический вестник, 1896, т. 64, с. 56.

219 Лесков Н. Последняя встреча и последняя разлука с Шевченко, с. 315.

220 Основа, 1861, № 3, с. 14.

221 Там же, с. 14 — 15.

222 Є. Д. Южаков був активним учасником студентських заколотів у Петербурзькому університеті.

223 Пантелеев Л. Смерть и похороны Шевченко.



В останній раз залунала «вічна пам’ять», труну опустили в могилу. М. Лєсков писав: «В могилу был опущен досчатый ящик, высланный всередине свинцом, но так дурно запаянный в дне, что вода набралась в него прежде, чем гроб принесли на кладбище... Когда крышка ящика, в который поставили гроб, была запаяна, провожавшая покойника толпа стала расходиться. Снег повалил доволь-/523/но большими хлопьями; какой-то господин с папкою в руках юлил между проходящими, предлагая литографированные портреты мертвого Шевченки... Не стало еще одного человека, целую жизнь думавшего честную думу» 224.

Журнал «Основа» (1861, № 3) навів дві невиголошені промови (Є. Южакова і П. Чубинського), а також вірш невідомого автора під псевдонімом «Пскович»:


Еще прекрасная скатилася звезда,

Еще могучая одна угасла сила!..

Наш милый брат, ты ль нас покинул навсегда?..

Украйна своего поэта схоронила...


«Похороны Шевченко, — зазначав Л. Пантелеев, — обошлись не бесследно для Петербургского университета»225. Очевидно, автор мав на увазі заворушення студентів 1861 р., яке спричинилося до ув’язнення багатьох з них у Петропавловську фортецю і до заслання ініціаторів заворушення у віддалені окраїни Росії. Той же мемуарист зауважив, що звістка про смерть Тараса Григоровича викликала велике хвилювання серед ув’язненої молоді в самій Петропавловській фортеці. Один з діячів петербурзького революційного підпілля характеризував похорон Шевченка як вияв політичної діяльності антиурядових сил, вбачаючи в цьому безперечний вплив поета на активізацію всеросійського революційного підпілля 226.

Як свідчать сучасники, могила Шевченка на Смоленському кладовищі була на тому місці, на якому покійний поет любив деколи бувати, малював краєвиди 227. «Могилу для Шевченка, — згадував М. Лєсков, — вырыли за колокольней кладбищенской церкви, к стороне взморья; до времени он самый крайний жилец Смоленского кладбища и за его могильной насыпью расстилается белая, снежная равнина, как бы слабое напоминание о той широкой степи, о которой он пел и которую измерил еще «малыми ногами» 228. Сюди часто приходили з квітами друзі, шанувальники таланту митця.



224 Лесков Н. Последняя встреча и последняя разлука с Шевченко, с. 316.

225 Пантелеев Л. Смерть и похороны Шевченко.

226 Гогель Н. В. Иосафат Огрызко и петербургский революционный ржонд в деле последнего мятежа, с. 50 — 51.

227 Жемчужников Л. Воспоминание о Шевченке, с. 18.

228 Лесков Н. Последняя встреча и последняя разлука с Шевченко, с. 316.



Глибока скорбота пронизує некрологи про смерть Шевченка. Друга (лютнева) книжка журналу «Основа» 1861 р. відкривалася такими схвильованими рядками: «Украина ответит стоном на страшную весть о смерти нашого батька: так все привыкли называть Тараса. Она потеряла в нем свое самое горячее сердце, свою славу, свою печаль и отраду... Теперь Украина действительно вдова-сиротина, сирота-небога, как он называл ее в своих вечно юных, полных безграничной любви и тоски, истинно народных созданиях... Гроб его окружала огромная семья людей, сочувствующих истинному достоинству, без различия верований и народностей. Могила Шевченка, где бы она ни была, будет вовеки священна: теперь она посещается /524/ знакомыми и незнакомыми ему при жизни и вся укрыта свежими венками. — «Слава його не вмре, не поляже!»

У розділі «Петербургская жизнь; заметки нового поэта» журнал «Современник» вмістив некролог, написаний І. Панаєвим. Починався він рядками з поезії «Думи мої...»; далі автор ділився спогадами про своє знайомство з поетом 1837 р. на вечорі у Є. Гребінки і зазначав: «Я не стану входить здесь в подробности о жизни Шевченка. Я только замечу, что его надежды на лучшее будущее не оправдались и что в этом будущем предстояло ему множество лишений и страданий... Но Шевченко сделался народным поэтом, и Малороссия, его милая сторона, с гордостью и любовью повторяет его имя... Болезнь быстро сломила измученного жизнью поэта... Все известные малороссияне, находящиеся в Петербурге, пришли, разумеется, отдать последний долг своему любимцу, гроб которого они несли на руках до самого кладбища, — много было поляков и русских, и в том числе несколько известных наших художников, литераторов и журналистов. После панихиды над гробом почившего поэта произнесено было несколько горячих слов на малороссийском, русском и польском языках» 229.

«Современник» активно підтримував намір друзів і шанувальників Тараса Григоровича перевезти його тіло на Україну. «...Прах поэта, — йшлося в некролозі, — как мы слышали, будет перевезен на его родину. Это было, кажется, желание покойного, который всегда очень сочувствовал стихам Пушкина:


И хоть бесчувственному телу

Равно повсюду истлевать,

Но ближе к милому пределу

Мне все б хотелось почивать» 230.


Незважаючи на вимушену лаконічність, «Современник» надав своїм скупим рядкам політичну гостроту, нагадавши читацьким колам про тяжкі випробування, що випали на долю Шевченка, про безліч «злигоднів і страждань», які звели в могилу народного поета.

Схвильований вірш «На смерть Шевченко» написав М. Некрасов. У ньому схарактеризовано українського поета як світоча народу — «русской земли человека замечательного», закатованого царатом 231.

Довідавшись про смерть Шевченка, Марко Вовчок у листі до О. Марковича з глибоким болем писала: «Я ні об чім думати не можу. Боже мій! Нема Шевченка. Се я тоді з ним навік попрощалася — чи думали ми, прощаючись... Тепер у мене душа болить, болить і ніколи не побачу його!.. Зараз перешли мені у Париж на ім’я Тур[генєва] його портрет — нехай я хоч на портрет його гляну. Ні об чім я більше не буду говорити сьогодні — я хочу плакати...» 232



229 Современник, 1861, № 3, с 154.

230 Там же, с 155.

231 Некрасов Н. А. Полное собрание сочинений и писем, т. 11, с. 106.

231 Марко Вовчок. Твори: В 6-ти т. К., 1956, т. 6, с. 396 — 397. /525/



Вражений сумною звісткою, I. Тургенєв 14 березня сповіщав з Парижа В. Карташевську: «Известие о смерти Шевченко меня опечалило; бедный не долго пользовался свободой. — Воображаю, какое это впечатление произвело во всем малороссийском мире» 233. Відомо, що Тургенєв просив Герцена вмістити в «Колоколе» некролог про великого митця. 1 квітня на сторінках газети з’явився зворушливий некролог, а також замітка про смерть Шевченка українською мовою політичного емігранта з Росії Агапія (Анідрія) Гончаренка.

Вчений А. Головачов, який зустрічався з поетом у Новопетровському укріпленні (1852), писав з-за кордону: «Шевченко умер!.. Плач, плач, скорбный плач души отозвался на это известие. Это был человек, перед которым, по огромности его таланта и самым горьким испытаниям, безмолвно клонилась вся Россия. Скорбно, невыразимо скорбно... Это страшное известие, как гром, поразило меня. Тарас Григорьевич! Неужели не увижу я тебя больше, не услышу твоей речи, не упьюсь твоим светлым, свободным словом!.. И как-то страшно и не хочется сказать: «мир праху твоему», как будто прах тот не прах еще, как будто оживет он, как будто судьба не могла так насмеяться над нами...» 234

Л. Жемчужников розповідав про візит до нього Чернишевського незабаром після смерті Тараса Григоровича. «Однажды, — пригадував він, — я сижу у себя дома и завтракаю с женою и детьми. Входит незнакомый человек. Я приглашаю его сесть с нами покушать; он садится, не ест и в свою очередь предлагает мне написать для «Современника» статью о Шевченко. Не чувствуя себя в силах выполнить эту серьезную задачу, я отказываюсь и отговариваюсь тем, что работаю для «Основы», которая также просила меня об этом и которой хотя я отказа не дал, но просил дать мне время подумать. В следующий понедельник вечером, когда я, по обычаю, пришел в редакцию «Основы», меня спросили с удивлением о причине моего отказа от предложения, сделанного мне Чернышевским; и тогда выяснилось, что посетивший меня человек был Чернышевский» 235.

У журналі «Основа» Л. Жемчужников надрукував статтю «Воспоминание О Шевченке; его смерть и погребение», в якій вмістив тексти промов над труною і могилою поета, а також дав високу оцінку значення Шевченка для передової всеросійської культури. «Он отдал жизнь свою народу всецело и до смерти стоял у него на страже, — говорилося в статті. — Он был сила, сплавляющая нас с народом. Он пробудил нас к новой жизни... Мы дорожили каждым словом поэта при жизни; теперь — это святой долг каждого. Пусть каждый припомнит что-нибудь, — все теперь дорого. Пусть каждый послужит листком для его венка. Теперь время собирать его многозначущее жизнеописание» 236.



233 Тургенев И. С. Полное собрание сочинений и писем. М.; Л., 1962, т. 4, с. 214.

234 Основа, 1861, № 6, с. 14 — 15.

235 Цит. за: Айзеншток І. Я. Із розшуків про Шевченка, с. 122 — 123.

236 Основа, 1861, № 3, с. 21. /526/



Зграя реакціонерів на чолі з В. Аскоченським намагалася використати смерть видатного митця в цілях обскурантизму й мракобісся. У великодньому номері «Домашней беседы» з’явилася блюзнірська стаття «Запрос землякам Т. Г. Шевченко», в якій звинувачувалися друзі й шанувальники поета за те, що не навернули його до сповіді перед смертю 237.

На думку В. Аскоченського, саме «прогресисти» винні в тому, що «спокусили» Шевченка, спрямувавши його на «греховный», тобто антирелігійний і антиурядовий, шлях.

Гідну відповідь мракобісові дав журнал «Искра», відбиваючи настрої передових людей Росії. У березневому номері «Искра» писала: «Умер недавно Шевченко; не было человека, который, будучи сколько-нибудь знаком с его поэзией, не пожалел бы от всей души о потере этого самобытного и симпатичного таланта. Но едва успела закрыться могила, как Аскоченский уже кричит и над нею. Мы думаем, что от создания мира не было человека, в котором бы невежество так дружно соединялось с дерзостью, который бы так неблагопристойно и оскорбительно ругался над мертвым, как г. Аскоченский» 238.

Коли в журналі «Век» (1861, № 10) з’явилася стаття, яка принижувала значення Шевченка і в іронічно-глузливому тоні нагадувала про обставини його смерті, в газеті «Русский мир» виступив активний співробітник «Искры» поет-демократ Д. Минаев з гарячим захистом світлої пам’яті Тараса Григоровича. «Все журналы и газеты, — писав Минаев, — известив о смерти малороссийского поэта, сказали о нем теплое слово; поэтический талант его не оценен еще достаточно, и русская публика мало знакома даже с произведениями Шевченка, но он был единственной сияющей звездой украинской поэзии, и вся Малороссия, особенно народ, не проронили ни одного слова из стихов Шевченка, он внушал постоянно столько любви и сочувствия к себе, что едва ли и знаменитейшие всемирные поэты могут в этом случае с ним соперничать; песни Шевченки слушались народом, и поэт был истинным сыном своей родины; редко кому достается на долю такое завидное призвание, и чувство уважения к подобным избранникам судьбы как-то безусловно возбуждается в каждом порядочном человеке; кроме того, Шевченко, по отзывам всех, кто его знал, обладал сердцем столь чистым, столь любящим, что составлял какое-то редкое исключение из людей. И вот на свежей-то могиле этого человека безобразный «Век» в лице своего фельетониста начинает кувыркаться и кривляться, изображая в юмористическом тоне, как смерть «тащила Шевченку и наконец унесла» и т. п. ...Какую нужно иметь очерствелость чувства и какое пошлое безвкусие и бестактность, чтобы написать о Шевченке так, как написал фельетонист «Века»!» 239



237 Домашняя беседа, 1861, № 16.

238 Искра, 1861, № 16.

239 Русский мир, 1861, 6 мая, № 34, с. 610.



Такої думки була передова громадськість не тільки Петербурга, а й усієї Росії. В особі Шевченка вона шанувала великого поета-/527/подвижника, який весь свій могутній хист і пал душі віддав справі народної волі.

Особливу повагу до українського митця виявляла революційно настроєна молодь.

14 квітня 1861 р. в залі Петербурзького університету відбувся літературний вечір на користь бідних студентів, присвячений пам’яті Шевченка. М. Костомаров виступив зі спогадами (надруковано в квітневій книзі «Основи» за 1861 р.), в яких проголосив, що творчість Шевченка «не погасит никакая историческая или нравственная углекислота; ибо этот светоч горит нетленным огнем — огнем Прометея... [Шевченко] — возвеститель народных дум, председатель народной воли, истолкователь народного чувства» 240. Пізніше Л. Пантелеев згадував: «Костомаров прочел поразительно блестящий рассказ «Два маляра», и долго неумолкавшие громкие рукоплескания были наградой тогда любимому лектору» 241. М. Некрасов на цьому ж літературному вечорі прочитав «ще неопублікований вірш» (як про це інформувала «Северная пчела»); можливо, це був вірш «На смерть Шевченко», написаний у лютому 1861 р.242

У травневій книзі «Современника» за 1861 р. надруковано російською мовою поему «Гайдамаки» в перекладі П. Гайдебурова. «Печатая ее, — зауважує В. Євгеньєв-Максимов, — редакция «Современника» в одно и то же время откликалась и на кончину Шевченко, и на те вспышки волнений и даже восстаний, которыми «обобранное до липки» (выражение Ленина) русское крестьянство ответило весной 1861 г. на пресловутое «освобождение». Тем самым как бы подчеркивалось, что в глазах группы «Современника» Шевченко является певцом и выразителем настроений революционного крестьянства» 243.



240 Основа, 1861, № 4, с. 49, 53.

241 Пантелеев Л. Ф. Воспоминания, с. 238.

242 Кибальчич М. А. Вшанування пам’яті Шевченка у Петербурзі (1861 р.) і в Кракові (1914 р.). — Збірник праць сьомої наукової шевченківської конференції, с 169.

243 Евгеньев-Максимов В. Т. Г. Шевченко и круг «Современника». — Литературная газета, 1939, 26 февраля.






12

Після похорону Шевченка поліція в присутності понятих зробила опис його майна. З. Недоборовський, знайомий поета, розповідає про це так: «После смерти Тараса Григорьевича квартира, которую он занимал в Академии художеств, была опечатана, и после похорон, спустя немного времени, я получил официальное приглашение от полиции, как домовладелец, присутствовал при описи его имущества, а Г. П. Честаховский, как эксперт, в качестве художпика, для оценки художественных произведений, оставшихся после покойного. /528/ Опись производил полицейский офицер — поручик Китченко. Квартира состояла из одной довольно обширной — длинной, под сводами, комнаты, все стены которой почти исписаны были карандашом. В комнате царил полный беспорядок; бумаги лежали на полу разбросанными. Сначала я с Честаховским посписывали со стен что нашли нужным, что не мало заняло у нас времени; затем приступили к описи, и, по приведению всего в известность, за исключением платья, все было нами взято и отдано Михаилу Матвеевичу Лазаревскому» 244.

Стискається серце, коли читаемо «Опись имущества академика Тараса Шевченко, описанного по предписанию 1-го департамента управы благочиния от 14 марта 1861 г. за № 4614, по случаю смерти Шевченко, находящегося в здании Академии художеств Васильевской части 1 квартала». Ось, наприклад, меблі поета: диван, оббитий клейонкою, стіл простого дерева «без окраски», столик круглий «простого дерева на одной ножке», дзеркало в рамі березового дерева, сундучок «простого дерева, окрашенный синею краскою». Усе це оцінено в 1 крб. 80 коп.

Найбільшу цінність становили: «семнадцать досок красной меди гравированных и разной величины; две шкатулки с принадлежностями для рисования акварелью, шкатулка красного дерева с принадлежностями для живописи, мольберт орехового дерева, семь гравированных картин, изображающих сцены и портреты, в деревянных рамках под орех и под стеклами, картина гравированная оригинальная Рембрандта, изображающая притчу о виноградаре и делателе; две большие гравюры, изображающие пейзажи Каляма, тридцать восемь картин разной величины, гравированных и изображающих портреты...». І нарешті, «часы карманные золотые, на тридцати камнях», якими так втішався невиліковно хворий поет. Усе майно «академика Тараса Шевченка» було оцінено в 148 карбованців 245.

1861 р. Д. Каменецький склав «Опис книжкам, що належали Т. Г. Шевченкові», в якому 110 записів включали понад 150 книжкових одиниць, серед них — твори В. Бєлінського, О. Бодянського, Т. Грановського, Г. Квітки-Основ’яненка, К. Лібельта, Б. Залеського, М. Огарьова, О. Островського, О. Полежаева, Я. Полонського, В. Сирокомлі, В. Шекспіра, Ф. Шіллера, фольклорні публікації, літописи С. Величка, Самовидця і Грабянки, «Слово о полку Ігоревім»; з дарчими написами — книжки С. Аксакова, Марка Вовчка, М. Гоголя, О. Кольцова, І. Тургенєва, М. Максимовича, О. Писемського та ін.

Крім поодиноких книжок, бібліотека Шевченка досі, на жаль, не розшукана. Відомо тільки, що М. Лазаревський передав її на збереження Ф. Черненкові.



244 Недоборовский З. Мои воспоминания, — Киевская старина, 1893, № 2, с. 192 — 193.

245 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с.364 — 365. /529/



У кінці квітня 1861 р. одержано офіційний дозвіл на перевезення праху Шевченка на Україну. У виконанні цього заповіту поета велику наполегливість та ініціативу виявляв молодий художник Г. Честахівський, з яким Шевченко познайомився і щиро подружив в останні роки свого життя. Про дружбу цих людей О. Лазаревський пригадував: «Сближение последовало сначала на задушевном пении Честаховским малорусских песен, а затем горячая привязанность певца к поэту была последним оценена, и Г. Н. Честаховский стал одним из частых и желанных посетителей Шевченка, когда последний зажил своим хозяйством в здании Академии художеств» 246.

22 квітня Г. Честахівський змалював загальний вигляд могили Шевченка на Смоленському кладовищі; на малюнку видно постать М. Курочкіна біля могили.

Зранку 26 квітня на могилу Тараса Григоровича прибули його найближчі друзі й знайомі. Домовину викопано, покладено у спеціальну свинцеву труну і поставлено на траурний ресорний повіз 247. М. Білозерський пізніше розповідав: «Покойный М. М. Лазаревский сообщил мне, что когда разрыли могилу Шевченка в Петербурге для перевозки тела в Украину, то вскрывали и гроб: тело в течение двух месяцев нисколько не изменилось, но покрылось плесенью» 248.

Друзі, знайомі прощалися з прахом поета. Костомаров виголосив останнє слово, в якому сказав: «Ще раз зібрались ми до тебе, Тарасе, дякувати тобі за все, що зробив ти для нас, — за гіркі сльози, що лив ти цілий вік свій за своїх дітей. Дуже, мабуть, були вони палючі, бо схаменулась вся Україна, яка побачила їх. Схаменулась та й загадалась... Нагадав ти їй, Тарасе, про славну давнину, про великі діла наших батьків, про славнее козацтво... Нагадав ти їй про все, що колись діялось на Вкраїні:


Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.


Як божий грім гримнула твоя свята пісня по всій Україні. Заворушилась бідолаха, — прокинулись твої діти, аж дивляться, а ти показуєш їм далеко-далеко — щось ясне та блискуче. Не одна Україна здивувалась твоїй святій речі: здивувались їй всі, кому дороге слово правди» 249.

Домовину покрили червоною китайкою — «заслугою козацькою», і жалобна процесія рушила через увесь Петербург до вокзалу 250.



246 З вступних уваг О. Лазаревського до статті Г. Честахівського «Письма, писанные в 1861 году о похоронах поэта Шевченко». — Киевская старина, 1898, № 2, с 167.

247 Основа, 1861, № 6, с 30.

248 Белозерский Н. Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц, с. 75.

249 Основа, 1861, № 6, с. 27 — 28.

250 Процесія йшла через Васильєвський острів, Адміралтейську площу, Невський проспект — до Московського вокзалу.



Проводжати труну до нової могили на Україні від петербур-/530/зької громади було відряджено майбутнього історика України О. Лазаревського (тоді він щойно закінчив Петербурзький університет) та художника Г. Честахівського.

На другий день після проводів праху поета на Україну з ініціативи передових кіл столиці відбувся шевченківський вечір, про який ще за кілька днів було оголошено в пресі як про «великий вокальний та інструментальний концерт, з благодійною метою, на купівлю землі родичам покійного Т. Г. Шевченка».

Цей концерт став видатною подією в громадському і музичному житті Петербурга. У ньому взяли участь кращі сили столичної опери: Д. Леонова, С. Гулак-Артемовський, Ф. Нікольський, О. Ревуцький та ін., а також симфонічний оркестр і два хори, що співали в супроводі оркестру під керуванням композитора О. Серова; останній спеціально для цього аранжував кілька українських народних пісень. Головним розпорядником концерту був М. Лазаревський 251.

Кореспондент «Северной пчелы» у тижневому огляді писав, що концерт 27 квітня зворушив публіку до сліз. Шевченко, зазначав автор кореспонденції, був мучеником життя. Від самого дня його народження воно переслідувало його, як зла мачуха. Сили поета були виснажені, смерть підкралася до нього невидимо, але швидко. Чи перший же він і чи останній зразок запізнілого громадського шанування таланту? 252

27 квітня останки Шевченка прибули до Москви; домовину перевезено з вокзалу на Арбат і встановлено в Тихонівській церкві. З прахом небіжчика приходили прощатися численні москвичі, серед них видатні вчені — О. Бодянський та М. Тихонравов 253. Відбулася панахида при значній кількості народу. З Москви на Україну прах Шевченка везли кіньми поштовим трактом, що проходив через Серпухов — Тулу — Орел — Волобуево — Кошельовку — Дмитровку — Севськ — Есмань — Глухів — Кролевець — Батурин — Борзну — Ніжин — Носівку — Козелець — Залісся — Бровари.

Грузинський публіцист і громадський діяч, сподвижник Чернишевського Н. Ніколадзе, їдучи у той час через Україну в Петербург, зустрів жалобну процесію з труною Шевченка. З болем говорить молодий Ніколадзе про зустріч з прахом великого поета, характеризуючи цей похорон як подію величезної ваги 254. П. Якушкін у кореспонденції від 2 травня 1861 р. (з Орла) писав, що перевезення праху Шевченка з Петербурга до Києва перетворилося на справжню всенародну демонстрацію. «По пути толпа народу увеличивалась, как снежный ком», — зазначав він 255.



251 Кибальчич М. А. Вшанування пам’яті Шевченка..., с. 170.

252 Северная пчела, 1861, 1 мая.

253 Письма Честаховского, писанные в 1861-м году о похоронах поэта Шевченка. — Киевская старина, 1898, № 2, с. 168.

254 Асатіані Л. Тарас Шевченко і грузинська література. — Радянське літературознавство, 1957, № 3, с 82.

255 Северная пчела, 1861, 29 мая, с. 486. /531/



В Орлі труну поета зустріли учні гімназії, вчителі. Проводи були багатолюдні й урочисті.

У Борзні зустріч і проводи останків Шевченка організував його старий приятель поет В. Забіла.

Знайомий Шевченка поет В. Толбін, співробітник «Искры», писав: «Особенно торжественный характер имела встреча праха Шевченко в Нежине. Печальная колесница, украшенная венками: лавровым петербургским, миртовым — орловским и сопутствуемая земляками поэта: гг. Лазаревским и худ. Честаховским, ввезена была в ограду Преображенской церкви... Тогда ж студенты нежинского лицея прикрепили ко гробу искусственные новые венки и свежие цветы» 256.

Протягом усього шляху Г. Честахівський робив зарисовки зустрічей і проводів праху Шевченка. Ці зарисовки зберігаються й досі. На них бачимо траурну колісницю, труну, вкриту китайкою та вінками, засмучені постаті селян 257.

6 травня о 7 годині ранку домовина Шевченка прибула до Броварів. В. Бернатович згадував: «Труна на возі, вінками обвита; на козлі — ямщик бородатий, коні поштарські ледве бредуть по піску глибокому... Народ поскидав шапки, — ми заспівали йому хором сумну, привітную пісню. На труні був вінок і з руки жіночої на йому записано: «Прощай, батьку, орле сизий!» 258

У Київ везти труну не можна було без спеціального дозволу. Траурна процесія зупинилася в Микільській Слобідці. У цей час прибули Варфоломій Григорович та інші родичі поета. «Едва только в городе, — розповідав М. Чалий, — стало известно, что из Петербурга привезли Шевченка, как многочисленные поклонники поэта, преимущественно учащаяся молодежь — студенты и гимназисты, устремились за Днепр на встречу поэта. Некоторые из них заранее приготовили речи и стихи. В благородном порыве юношеского увлечения горячие головы, не дожидаясь разрешения духовных и светских властей, хотели везти гроб через город, прямо в университетскую церковь...» 259.



256 Прийма Ф. Я. Шевченко и поэты «Искры». — Збірник праць сьомої наукової шевченківської конференції, с 159.

257 Паламарчук Г. П. Поховання Т. Г. Шевченка на Україні. — Питання шевченкознавства. К., 1962, вип. 3, с 87.

258 [Бернатович В.] Похорони Тараса Шевченка. — Слово, 1861, № 49. З опису В. Бернатовича дізнаємося, що тоді ж над труною Шевченка поруч з українцями виступив серб, який «висловив од усіх южних слов’ян: болгарів, сербів, чорногорців — свою честь і шанобу для українського співця»; виступили також представники від російської та польської громадськості.

259 Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка, с. 190.



За дозволом до генерал-губернатора поїхали Варфоломій Шевченко і священик Петро Лебединцев. Князь Васильчиков змушений був дати дозвіл, але наказав запитати у митрополита, в якій церкві можна поставити труну. Митрополит, за погодженням з генерал-губернатором, дозволив везти прах Шевченка тільки до віддаленої від центру Рождественської церкви на Поштовій площі, при в’їзді /532/ в Київ з узбережжя. Навіть мертвому поетові було заборонено перебувати в центрі міста. Боялися демонстрацій.

«До получения разрешения» домовина Шевченка стояла на лівому березі Дніпра біля Ланцюгового мосту. Нарешті дозвіл здобуто. Студенти винрягли коней і самотужки повезли домовину. Протягом більш як п’яти кілометрів жалобна процесія раз у раз спинялася, говорили промови, читали вірші.

Тільки надвечір 6 травня домовина Шевченка прибула до Києва на Поділ, у Рождественську церкву. «Вокруг была полиция, полиция и полиция. Кого-то арестовали. Кого-то не пускали в церковь. Присутствовавшие плакали», — читаемо в спогадах Н. Б. «Полиция и кончина Шевченко» 260. Про це ж пише і священик П. Лебединцев: «К вечеру к этой церкви приставлена была уже полиция, а утром присланы и конные жандармы, чем подстрекнуто было любопытство всех проезжающих и проходящих по Александровской улице» 261.

Генерал-губернатор категорично заборонив виголошувати промови над прахом поета; поліція розганяла натовп. 7 травня зранку, незважаючи на дощову погоду, до Рождественської церкви зібралося народу кілька тисяч: кожен хотів попрощатися з дорогим покійником. «Но время панихиды между народом протиснулась в глубоком трауре лама, положила на гроб поэта терновый венок и удалилась: красноречивее надгробных слов выразила она то, что чувствовал каждый из нас, провожая поэта-страдальца в могилу...» — розповідає М. Чалий 262. «Это произвело сенсацию, — доповнює ці свідчення М. Білозерський, — полиция убрала этот венок» 263.

Тим часом постало питання: де поховати прах поета? Петербурзькі друзі Шевченка цього питання остаточно не вирішили, лише вказували, що бажано поховати його над Дніпром. Тут же виникло й друге питання: якщо ховати в Києві, то де саме — на якому кладовищі? Чи у Видубицькому монастирі, чи на Аскольдовій могилі, чи на Щекавицькій кручі? Але обов’язково — на горі, біля Дніпра. Варфоломій Шевченко був тієї думки, щоб поховати на Щекавиці, і казав навіть там копати могилу 264. Священик П. Лебединцев зазначає: «Наконец принято, для избежания всяких демонстраций при этом погребении со стороны учащейся молодежи, приготовить могилу в Выдубецком монастыре и препроводить туда гроб покойника в больший лодке прямо с черниговского берега, по прибытии к Цепному мосту» 265.

Коли ж з труною Шевченка прибув Г. Честахівський, все змінилося. Честахівський заявив, що він був в останці години у Тараса і коли спитав, де його поховати, поет відповів: «У Каневі» 266.



260 День, 1914, 26 февраля.

261 Лебединцев П. Тарас Григорьевич Шевченко. — Киевская старина, 1882, № 9, с. 565.

262 Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка, с. 192.

263 Белозерский Н. Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц, с. 76.

264 Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський, г. 2, с. 391.

265 Лебединцев П. Тарас Григорьевич Шевченко, с. 565.

266 Як потім довів О. Лазаревський, Г. Честахівського не було, коли вмирав Т. Шевченко (Киевская старина, 1885, № 2, с. 28 — 30).



Дум-/533/ку цю підтримали і родичі митця 267, а також київські його друзі. Цей намір відповідав і самому духові Тарасового «Заповіту», в якому висловлено бажання, щоб поховали його «серед степу широкого... щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно...». Отже, вирішено було ховати Шевченка на високій горі поблизу Канева, у тих місцях, якими він колись так милувався і де мріяв оселитися.

7 травня о 4 годині дня траурна процесія з Рождественської церкви рушила по узбережжю Дніпра до пароплава, щоб везти прах поета в Канів. Дніпро тієї весни широко розлився, і пароплави стояли біля Ланцюгового мосту. «Домовину Кобзарську, — розповідав Г. Честахівський, — поставили на мари і несли на руках понад Дніпром широким і понад крутими горами. Попереду їхали на конях верхи два жандарми, за ними хор не солдатської, а городової музики... потім красувавсь Кобзарський гроб, накритий червоною китайкою — заслугою козацькою... Процесія розтягнулась на цілісіньку верству» 268.

По дорозі до пароплава «гроб сопровождаем был чинами полиции. Шествие часто останавливалось для произнесения речей... Лучшие из надгробных речей, к сожалению не сохранившиеся, были произнесены у крепостного форта на мосту студентами: Стояновым, Антоновичем и Драгомановым» 269. Виголосив промову і М. Чалий (тоді інспектор 2-ї Київської гімназії).

Перебування праху Шевченка в Києві і дальше перевезення його до Канева спричинилося до значного збудження громадської думки. «Здесь (у Києві. — Ред.) гроб Шевченко был встречен огромною толпою... — зауважує М. Лєсков, — и при очень больших овациях отправлен в Канев, причем было произнесено множество речей и стихов на малороссийском языке. Некоторые из этих речей тогда производили такую сенсацию, что генерал-губернатор находил даже нужным позаботиться скорейшим окончанием всех церемоний погребения поэта» 270.

Очевидець проводів праху Шевченка з Києва до Канева І. Дорошенко, співробітник «Основи», в листі до Марка Вовчка за кордон писав: «Едва ли кому другому были оказаны такие почести, как Шевченку; с ним могут только сравниться проводы Пирогова из Киева» 271.



267 Ще в березні 1861 р. в листі до М. Лазаревського родичі поета наполягали на тому, щоб «похоронить Тараса в Капеве, на той горе, которая ему предназначалась для хаты... Ему это место чрезвычайно нравилось, так что он постоянно об этом мечтал...» (Киевская старина, 1899, № 2, с. 169 — 170).

268 Честахівський Г. Лист до Ф. І. Черненка від 7 травня 1861 р. — Киевская старина, 1899, № 2, с. 170.

269 Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка, с. 192.

270 Лесков Н. С. Собрание сочинений, т. 11, с. 28.

271 Записки історико-філологічного відділу УАН, 1926, кн. 7/8, с. 382. /534/



Супроводити прах Шевченка до могили поїхали на пароплаві Тарасові брати і сестра, В. Шевченко з сім’єю, старий приятель поета І. Сошенко, М. Чалий, український поет і друг небіжчика В. Забіла, О. Лазаревський, Г. Честахівський і чимало студентів Київського університету. Серед них були: М. Лисенко, М. Старицький, Т. Рильський, П. Житецький та ін.

8 травня о сьомій годині ранку пароплав «Кременчук» з домовиною Шевченка відбув з Києва до Канева. А слідом за пароплавом київський цивільний губернатор надіслав естафетою до начальника канівської поліції розпорядження: «Сегодня повезут на пароплаве в Канев тело умершего академика Шевченко, где и предполагают предать его земле. Так как при погребении, по всей вероятности, будет большое стечение народа, то я предписываю вашему высокоблагородию принять надлежащие меры к сохранению порядка и о последующем мне донести» 272.

Того ж дня о четвертій годині дня пароплав «Кременчук» з останками Шевченка прибув до Канева. На Дніпрі стояла велика вода, тому пароплав змушений був спинитися далеко від берега. Багато потрібно було зусиль, щоб перенести труну на берег; нарешті поклали її на простий драбинчастий віз і повезли не кіньми, а самотужки. На березі труну поставили на мари і урочисто понесли в Канів 273.

Селяни навколишніх сіл вийшли на пристань зустрічати домовину поета. З Михайлової Гори на човні приплив на похорон М. Максимович.

Труну поставили у канівській Успенській церкві. Тут виникла суперечка між Г. Честахівським і В. Шевченком. Останній виявив бажання поховати поета на цвинтарі біля церкви і навіть найняв людей копати могилу. Але Честахівський наполягав, щоб поховати на горі згідно з заповітом Тараса Григоровича. Він заявив народові, який зібрався біля церкви, що передсмертна воля Шевченка — поховати його на тій землі, де він бажав оселитися. Честахівський вибрав найвищу гору, але Варфоломій Шевченко сказав, що то земля поміщицька, і вирішили поховати на Чернечій горі 274.

9 травня у Каневі відбулася багатолюдна панахида, в якій взяли участь прибулі пароплавом київські студенти, населення Канева та навколишніх сіл. «Ще зранку до собору з Канева і з околиць зібралося стільки народу, скільки, може, Канів і не бачив на своему віку», — писав О. Кониський 275. Протоієрей І. Мацкевич виголосив промову, в якій підкреслив великі заслуги небіжчика перед батьківщиною, перед народом. «Горы каневские, луга и долы украинские! — говорив Мацкевич. — Вы видите пред собою просвещенного, родного вам мужа, любившего Украину и любимого ею взаимно.



272 Цит. за: Рудько М. П. Тарас Шевченко і Київський університет. — К., 1959, с. 42.

273 Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський, т. 2, с. 392 — 393.

274 Паламарчук Г. П. Поховання Т. Г. Шевченка на Україні, с. 90.

275 Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський, т. 2, с. 393. /535/



От северной столицы России и до нашего скромного городка — чей прах шествует? Кого провожают так далеко и с таким почетом?.. Это Тарас Шевченко! Кто здесь не знает его?.. Имя его известно всему краю, дела его прославлены: его славный ум, его живые, никем незадобренные мысли и чувства, коими проникнуты его произведения, глубоко запали в сердца и души соотчичей. Ты, древний Бористень, красующийся седыми волнами своими Днепр! Ты, кому судилось наконец на хребтах своих волн принести к нам прах Шевченка, — скажи ты нам о муже сем, дорогом для каждого украинца Кобзаре! Было время, когда об Украине нашей думали, как о стране, недоступной для возвышенных чувств и мыслей; но Шевченко доказал, что сия, забытая для народного просвещения страна, имеет такое же сердце, такую же душу, доступную для всего высокого и прекрасного... Пройдут века, и отдаленное потомство сынов Малороссии увидит и узнает, кто был Тарас Шевченко!» 276

Жалобна процесія рушила з Канева на Чернечу гору, де вже викопали могилу студенти та інші шанувальники поета разом з місцевим населенням. Г. Честахівський розповідав: «...винесли гроб, поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, а замість волів впрягли люд хрещений, і повезли, як слід, діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому. Як рушили од церкви, то везли парубоцтво, чоловіки й наша київська громада» 277. Незабаром приєдналися до них жінки й дівчата. «Любі канівські дівчата, — зазначає Г. Честахівський, — везли батька України добрих верств з вісім або й усіх десять, бо треба було далеко, далеко кругом об’їжджати лісом, бо такі гори усе, що з великим трудом зійдеш пішки, а їхать нема і в помині... Котрі дівчата не мали де притулитися до Кобзаревого воза... давай ламати віти і устилати дорогу Кобзареві. Покрилась Кобзарева дорога зеленими вітами, як зеленим килимом заслана... Як везли, то попереду всієї процесії несли портрет Кобзарів, і увесь люд до малої дитини бачив, який він був живим» 278. М. Максимович зачитав на могилі вірш, присвячений похорону Шевченка.

Честахівський розповідав далі: «Опустили біле тіло в гроб і почав народ розходиться... Декотрі остались ночувать на Тарасовій горі, і усю ніч огнище горіло, наче гайдамацтво ночувало в лісі з свяченими» 279.



276 Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка, с. 197 — 198. Промова Мацкевича звернула увагу поліції. Так, начальник канівської повітової поліції 16 травня 1861 р. вже доносив київському губернаторові: «В проповеди, говоренной протоиереем Мацкевичем, преувеличенно выставлены заслуги Шевченка как человека, хотя и негосударственного, по его выражению, но старавшегося своим высоким умом разлить свет истины в здешнем крае» (Рудько М. П. Т. Г. Шевченко і Київський університет, с. 84).

277 Честахівський Г. Лист до Ф. І. Черненка від 20 червня 1861 р. — Киевская старіша, 1898, № 2, с. 179.

278 Там же, с. 181.

279 Там же, с. 182. /536/



Т. Г. Шевченка поховано 10 травня (22 травня за новим стилем) 1861 р. о сьомій годині вечора. Селяни й студенти кілька днів насипали могилу.

Г. Честахівський розповідав людям про поета, читав його твори, налагоджував роботу по впорядкуванню могили. Поетового друга дуже зворушила увага до свіжої могили Шевченка селян-кріпаків, які прямували сюди великими натовпами з різних місцевостей України.

Похорон Шевченка викликав велике занепокоєння урядовців, дворянства, поміщиків. Канівський повітовий предводитель дворянства звернувся з спеціальним листом до київського губерніального предводителя дворянства, в якому висловлював тривогу в зв’язку з масовим відвідуванням могили поета як святого місця 280. Переляканий київський генерал-губернатор Васильчиков 20 липня 1861 р. шифрованою телеграмою повідомляв шефа жандармів у Петербурзі: «В Каневе на могиле Шевченки было сходбище народа, встревожившее жителей и подавшее повод опасению заговора против помещиков. Губернатор поехал на место успокоить» 281. А в цей час київський цивільний губернатор Гессе дає наказ сотенному начальникові козаків 37 полку в м. Смілі: «Предписываю вашему благородию немедленно по получении сего одну сотню казаков направить в г. Канев, где она и должна будет оставаться на некоторое время в распоряжении начальника каневской уездной полиции» 282.

Через кілька днів після похорону Шевченка, 16 травня 1861 р., київський генерал-губернатор наказав канівським поліцаям негайно розслідувати, «кто именно из студентов говорил при погребении Шевченко речи и в чем они заключались», а також «употребить все старания достать эти речи» 283.

15 липня начальник канівської повітової поліції в своему рапорті повідомляв: «Имею честь почтительнейше донести, что при всем старании моем ни во время погребения академика Тараса Шевченка, ни теперь я не мог приобрести речей, говоренных студентами университета св. Владимира на гробе его. Смысл этих речей был следующий: «что правый берег реки Днепра принял в свои недра человека, которого думы глубоко запечатлены в сердце каждого малоросса, что теперь пусть плачут Канев, Черкассы и Чигирин — свидетели погребения Кобзаря Малороссии, но настанет время, когда явится достойный человек и осуществит мысли сего великого мужа, когда оба берега реки Днепра соединятся и над могилою сего великого мужа воздвигнется памятник, который будет свидетельствовать о славе его» 284.



280 Т. Г. Шевченко в документах та матеріалах. — К., 1950, с 283.

281 Там же, с 275 — 276.

282 Там же.

283 Там же, с 264.

284 Там же.



Діяльністю Г. Честахівського в Каневі були занепокоєні не тільки місцеві поміщики та поліцаї, а й київський генерал-губернатор, /537/ а також III відділ царської канцелярії. Шеф корпусу жандармів князь В. Долгоруков спеціально доповідав про Честахівського цареві Олександру II: «Честаховский был вытребован в Киев, и там генерал-губернатор сделал ему строжайшее внушение, приказав ему немедленно возвратиться в С.-Петербург, к месту служения, и с тем вместе обязал его подпискою не приезжать во вверенный его, князя Васильчикова, управлению край» 285.

Великого поета царизм боявся і після його смерті. Він усе робив, щоб відвернути або хоч би притупити увагу трудящих до пристрасного поборника волі, подвижницьке життя і творчість якого пробуджували свідомість гноблених, виховували в них зненависть до експлуататорського ладу і вселяли певність у перемогу народу.




285 Отчет о действиях III отделения собственной его императорского величества канцелярии и корпуса жандармов за 1861 год. — В кн.: Крестьянское движение 1827 — 1869 гг. М.; Л., 1931, вып. 2, с. 3.












Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.