[Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — К., 1991. — С. 3-23.]

Попередня     Головна     Наступна





В. СМІЛЯНСЬКА

БІОГРАФ ТА ЙОГО «ХРОНІКА»



Олександр Якович Кониський — один з багатьох українців, чия душа замолоду обпечена Шевченковим словом. Ним і визначився зміст його життя: «...я з щедрої Тарасової руки напився з повної чаші народних сліз; гіркі вони, і не сказати, які гіркі, зате з ними влилася в мої жили і та тиха гаряча любов до рідного краю і народу, що цілий мій вік гріє мене, духотворить, піддержувала, коли траплялося спотикнутися, і не давала мені «валятися гнилою колодою». Вже певна річ, що з тим Богом, з тим символом піду я і на вічний спочин, — писав 30-річний письменник. — А символ мій короткий: на національно-соціальному грунті ростити таку деревину, щоб під широкою кроною її квітчався народний добробут цілої людності України-Русі; щоб на історичній основі потканням волі, братерства і рівності горожанських прав виткати свій національно-народний омофор на цілу Україну-Русь...» 1.



1 Кониський О. Я. Пам’яті великій. В роковини смерті Тараса Шевченка. — Русалка. — 1866. — № 9. — С. 67.



Не будемо твердити про адекватність світогляду Кобзаря суспільно-культурній програмі молодого адвоката, завжди пристрасно захопленого громадською діяльністю. Їй сприяла доба суспільних реформ кінця 50-х — початку 60-х років минулого століття, доба великого пожвавлення й великих надій в галузі розвитку української культури й освіти: створення петербурзько» громади й видання першого в Росії українського журналу «Основа», де активно виступали Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський, Д. Мордовець, ще низка українських письменників та поетів. По великих містах інтелігенція організовувалася в громади (у полтавській — активно працював О. Я. Кониський), відкривала недільні школи. Куліш і Шевченко розпочали справу видання підручників рідною мовою для народу, далі цю естафету прийняв М. Костомаров, який опублікував широку програму освіти народу. У рамках цієї програми і Кониський видав два підручники — «Українські прописи» (1862) та «Арифметика, або Щотниця» (1863). (Написані О. Кониським підручники з історії, географії та права було затримано в цензурі. — Див. с. 415 нашого видання). Останню він закінчував уже на Вологодщині, куди потрапив під хвилю переслідувань громадсько-культурного руху та й за власні критичні щодо місцевої адміністрації виступи у пресі,як за прагнення до поширення малоросійської пропаганди. Услід за цим валуєвським циркуляром 1863 р. прикрито й справу ви-/4/дання підручників для народу, і недільні школи, й українську пресу тощо. Засланий Кониський, продовжуючи плідно працювати, зав’язує взаємини з галицькими періодичними виданнями, куди й надсилає свої вірші, оповідання, дописи, критичні огляди.

Звільнений 1865 р. з заслання й відбувши подоріж за кордон для лікування зору, письменник оселяється на Катеринославщині, добуває адвокатську практику й активно друкується. Після того, як 1872 р. з нього нарешті знято поліційний нагляд, він назавжди переїздить до Києва й кладе щоденні наполегливі зусилля на об’єднання прогресивної наддніпрянської та галицької інтелігенції за ради активізації розвитку української культури й науки, на пере творення галицьких часописів — спершу «Правди», з якою він потерпів поразку, потім «Зорі» — на загальноукраїнські літературні та суспільно-громадські органи. «Зоря» й справді стала відомою по всій Україні, у ній друкувалися письменники з усіх її кутків.

Свою колосальну енергію Кониський спрямував на те, щоб «розворушити» національну інтелігенцію, спрямувати її до активної праці творення рідної літератури, пропаганди просвітництва й демократичних ідеалів. Він встигав усе. вести колосальне листування, писати під різними псевдонімами (а мав їх трохи чи не півтори сотні) твори багатьох художніх жанрів — поезії, оповідання, романи, нариси; критичні огляди, рецензії, некрологи, спомини тощо — з’являлися раз у раз. Він і сам визнавав пріоритет публіцистичних настанов над художністю власних творів, в багатьох з них на чільному місці нескінченні дискусії у суспільно-громадських питаннях, які ведуть персонажі, авторський коментар. Через це й сприймалися вони як вияв позиції автора стосовно болючих питань сьогодення і цим викликали пристрасну зацікавленість серед інтелігенції, тоді як з погляду художності оцінювалися не високо, за винятком оповідань і нарисів з народного життя, які І. Франко, репрезентуючи загальну про них думку, назвав «артистично найціннішими».

Відсилаючи читача стосовно докладного аналізу творчості письменника до передмови М. Є. Сиваченка до «Вибраних творів» письменника (К.; Дніпро, 1986) 2, наведемо тут загальну характеристику її, яку дав І. Франко: «...Кониський ані у нас, ані на Вкраїні школи не зробив і глубокого сліду не лишив в літературі, але його особистий вплив і його різностороння праця дуже багато спричинилися до засипання тої прірви, що мала бути смертельною раною для нашого національного руху Він причинився дуже багато до розворушення думок у Галичині, призвичаїв публіку до літератури хапаної, так сказати, по гарячим слідам життя; навіть його хиби були тим добрі, що їх добачував кождий і вони будили бажання чогось ліпшого...» 3.



2 Єдиним моментом передмови, стосовно якого сучасний читач має виробити власну думку, був обов’язковий ще й на той час осуд відмови Кониського від насильственно революційного шляху суспільних перетворень.

3 Франко І. Я. Молода Україна. — Львів, 1910. — С. 42. /5/



Українська наука зобов’язана О. Кониському здійсненням над звичайно важливої справи: 1873 р. він разом зі своїм близьким другом, колишнім кириломефодіївцем Д. П. Пильчиковим, на той час викладачем полтавського кадетського корпусу, зібрали гроші на купівлю у Львові друкарні для новоутворюваного Товариства ім. Шевченка; в утворенні фонду взяли участь грошовиті меценати Є. Милорадович та М. Жученко й сам Кониський. Він же через п’ятнадцять років, 1889 р., наполіг на зміні структури товариства з метою скасування його комерційної діяльності й перетворення його в Наукове товариство імені Шевченка. По смерті письменника Товариство одержало за його заповітом ще десять тисяч карбованців 4.



4 Див.: Берло Ганна. Мої знайомства з деякими українськими діячами. — Україна. — 1929. — № 3/4. — С. 99 — 100.



Яким чином став О. Кониський біографом Шевченка? У зга даній передмові він свідчив: «Життя Т. Г. Шевченка завжди інтересовало мене до високого ступня, а проте до р. 1891 не приходило мені ніколи на думку взятися до написання його життєпису». Спонукою ж до цього, за його словами, послужила необхідність розпочати перший том Записок Наукового товариства імені Шевченка біографічною працею про Шевченка, патрона Товариства. Оскільки спроба М. К. Чалого переробити з цією метою свою книжку 1882 р. виявилась невдалою, Кониський, який уже дещо писав про поета, узявся сам за цю справу і написав нарис «Дитинний вік Шевченка», який був визнаний вдалим. Це заохотило письменника до подальших досліджень протягом п’яти років, результатом яких стала публікація в різних виданнях серії біографічних нарисів. Далі на замовлення Відділення Товариства дослідник узявся «скомпонувати суцільну біографію Шевченка», до якої мав намір занести і ті свої матеріали, що не потрапили до нарисів, і нові, що з’явилися в 90-ті роки, і в такий спосіб гідно зустріти 25-річчя існування Товариства імені Шевченка.

А необхідність такої концентрованої праці вже стала на чергу дня: минуло чотири десятиріччя від смерті поета, сповнених постійної щоденної роботи багатьох людей, причетних до нього й просто шанувальників, над збиранням і публікацією його листування, його творів, мемуарів про нього, пов’язаних з ним документів, його мистецької спадщини, — усе це віднаходилося справді по крупицях, щось ізнову втрачалося, потім відшукувалося або й ні, й досі невідома доля низки матеріалів — російських повістей, деяких автографів, малюнків, листів, які колись були відомі, а деякі навіть і опубліковані.

Протягом цього часу було чимало спроб з’ясувати ту чи іншу біографічну деталь, що нерідко виявлялася народною легендою чи поширеним літературним анекдотом, чуткою чи пліткою, — і від сумлінності мемуариста чи біографа залежало, чи давати їй віру чи ні (і нині, на жаль, трапляються спекуляції на такого роду непідтверджених плітках чи білих плямах у життєпису поета) /6/ Уже в 60-х роках з’явилися перші мемуари, біографічні нариси стосовно окремих періодів життя Шевченка і навіть перша біографічна праця.

У спогадах сучасників поета, опублікованих невдовзі по його смерті, найповніше висвітлено дитячі та юнацькі роки Шевченка (автори матеріалів М. Чалий та О. Лазаревський записали оповіді сестри поета Ірини Бойко, його родича Варфоломія Шевченка, близького друга — художника Івана Сошенка), останні дні життя (в спогадах М. Лєскова, О. Лазаревського, Л. Жемчужникова); О. Афанасьєв-Чужбинський подав низку доти невідомих подробиць з часу спільної з поетом мандрівки по Україні у 40-х роках.

На публікаціях журналу «Основа» (1861 — 1862), автобіографічного «Письма к редактору «Народного чтения», критичних нарисів польських перекладачів Л. Совінського, А. Гожалчинського, С. Доленги грунтувався написаний з демократичних позицій нарис Гвідо Батталії польською мовою «Тарас Шевченко, його життя й твори» (Львів, 1865). Автор не віднаходив ні якихось нових матеріалів, не заводив до наукового обігу нових біографічних фактів; але тут уперше зроблена спроба висвітлити увесь життєвий шлях поета й на грунті критичного аналізу його творів схарактеризувати його основні ідеї 5. Це був вагомий виступ на захист гуманізму поета проти закидів реакційної польської критики, що звинуватила його в пропаганді національної зненависті між українським і польським народами, на утвердження його природного демократизму. «Він співець народу, який сам вийшов з народу, — писав Батталія, — який кохає цей народ, який виріс і виховався у його поглядах, він не віддаляється від нього у тому, що називаємо почуттям. Те, що вражає люд його дорогий, те і його вражає; вражає тим дужче, що він, не позбавившись серця, розумом піднісся над ним, що у вищому над ним льоті бачить всі ті злигодні, які терзають його, бачить ту темну безодню, що в ній його дорогі у неволі, у потрійній страшній стогнуть неволі: убозства морального, неволі політичної і суспільної!» 6.



5 Р. Заклинський подає твердження Б. Барановського, що за часу навчання у Львівському університеті він допомагав Г. Батталії у роботі над нарисом (Заклинський Роман. Спомини про громаду станіславців в роках 1867 — 1877 — Львівський ЦДІА України. — Ф. 309. — Оп. 1. — № 1359; знайдено Р. С. Міщуком).

6 Battaglia G. Taras Szewczenko, życie i pisma jego. — Lwów, 1865. — S. 28.



На праці Батталії грунтувався значною мірою і нарис В. Маслія (Маслова); та новими й важливими (за повним браком цих відомостей у біографічній літературі) були одержані від близького поетові по Аральській експедиції 1848 — 1849 рр. офіцера генштаба О. І. Макшеєва відомості про перебування Шевченка на Аралі, а також власні враження від зустрічі з поетом у м. Мошни 1859 р.

1876 р. було нарешті видано майже всі твори поета, в тому числі /7/ й безцензурні, — це був знаменитий двотомний празький «Кобзар», упорядкований Ф. Вовком та О. Русовим на матеріалі автогра фів поета, які київська громада придбала від його родичів. Хоча текстологічний бік видання примушував бажати ліпшого, проте воно вперше обнародувало близький до повноти корпус поезій, зробивши його надбанням якщо й не «широких кіл громадськості», бо було заборонене для ввезення в межі Російської імперії, то принаймні тих, хто цікавився поезією Шевченка. Це видання багато дало й біографам, — ще й тому, що тут вміщено й спеціально написані спогади І. Тургенєва, М. Костомарова, Я. Полонського, М. Микешина. 1878 р. побачив світ перший і єдиний у дорадян ські часи збірник спогадів, куди заведено переважно вже опубліковані матеріали 7; та вірогідність цих матеріалів потребувала доку ментальної перевірки — в першу чергу. Та документи майже не публікувалися аж до середини 80-х років; мало було опубліковано й епістолярної спадщини Шевченка.

У 70-ті роки чітко визначилися дві тенденції стосовно висвітлення постаті Шевченка: якщо на Наддніпрянській Україні йшла негучна, але плідна послідовна щоденна праця над збиранням та публікацією спадщини письменника й художника, різного роду біографічних матеріалів, над дослідженням окремих періодів та епізодів життєпису Шевченка, то на Галичині його спадщина стала виразним чинником політичної боротьби: різні партії та діячі інтерпретували світогляд поета відповідно до мети власної полі тичної діяльності. Причому амплітуда суджень була максимальна від піднесення постаті «батька Тараса» в ореолі мало не біблійного національного пророка — у працях Ом. Партацького, Є. Згарського, Ом. Огоновського тощо, — до політичної радикалізації поета в дусі громадівського соціалізму (йдеться про відому працю Ф. Вовка «Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя») 8. При такій ситуації не дивно, що й М. П. Драгоманов, полемізуючи з обома напрямками, й собі припустився прикрих пересад, значно обмеживши джерела світогляду поета біблейством та гайдамаччиною на доведення тези, що творчість Шевченка не придатна для революційної та соціалістичної пропаганди 9 Л. М. Новиченко справедливо вбачає причини усіх цих пересад у простолінійно соціологічному погляді на поезію як на джерело політичної теорії, чим взагалі ніяка поезія не може бути 10, але на що так недавно хибували й наші праці.



7 Шевченко, его жизнь и сочинения: Сборник материалов для полной биографии Т. Г. Шевченко/Сост. Ф. М. Пискунов. — К., 1878.

8 Громада: Українська збірка, впорядкована М. Драгомановим. — Женева, 1879. — Кн. 4. — С. 39 — 95.

9 Див.: Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли й соціалізм. — Там же, с. 101 — 230.

10 Див.: Новиченко Л. М. Т. Шевченко в соціально-культурній концепції М. Драгоманова. — Слово і час — 1990. — № 2. — С. 3 — 12.



До того ж, за відсутністю в Галичині та Женеві джерелознавчої бази для біографії, у цих пра-/8/цях не відбувалося віднаходження нових біографічних фактів а лише велася політична інтерпретація уже відомих. Поза тим ця полеміка, й особливо праця Драгоманова, відчутно захитала без тямний та містичний, за висловом І. Франка, культ Шевченка в Галичині й змусила узятися до поглибленого вивчення спадщини поета, прозаїка, художника.

Тим часом у межах Російської імперії українська культура зазнавала усе нових урядових заборон: інструкція 1881 р. ще посилила ті обмеження, що були введені указами 1863 та 1876 рр. Марно шукало собі виходу джерельце української науки: протягом 1881 — 1882 рр. цензура не пропустила три біографічні праці про Шевченка, написані М. Сумцовим, М. Незначним (Левченком) та М. Уманцем (Комаровим) 11. Та от виходить друком найближча попередниця «Хроніки» — праця М. К. Чалого «Жизнь и произведения Тараса Шевченка: (Свод материалов для его биографии). — Киев, 1882. Автор, Михайло Корнійович Чалий, викладач 2-ї київської гімназії, познайомився з Шевченком 1859 р., листувався з ним з приводу розповсюдження Шевченкового «Букваря южнорусского». Від свого колеги по гімназії, друга поета художника І. М. Сошенка, Чалий дізнався чимало біографічних подробиць про поета, сам зібрав Чимало спогадів, листів (46 листів він опубліку вав у своїй праці вперше).

Автор вважав свою працю лише зведенням матеріалів, яке має прислужитися майбутньому біографові Шевченка. Однак, услід за дуже популярним на той час французьким критиком Ш. Сент Бьовом, мав за обов’язок відповісти на питання: що думав письмен ник про релігію? Як впливала на нього природа? Як він ставився до жінок і грошей? Був він багатий чи бідний? Що він їв, яким був його побут? Чалий, як бачимо, надавав цим різнорідним деталям однакової ваги, виявивши свого роду «всеядність», властиву дещо простолінійним послідовникам біографічного методу Ш. Сент-Бьова, хоча цей метод насправді був значно ширший і складніший, утворюючи струнку систему принципів дослідження.

Тому не дивно, що дуже багатий і цікавий матеріал, використаний Чалим, не завжди зазнавав критичного осмислення й перевірки; факти викладено за хронологією, але довільно, без спроби згрупувати їх за певним біографічним аспектом. Ряд тверджень потягли за собою критику чи уточнення з боку людей обізнаних; та цінність праці, поряд з її монографічним характером, у тому, що вона містила невідомі доти дані й деталі, які автор міг узяти від самого Шевченка чи близьких до нього людей (особливо стосовно перебування поета у Вільно, навчання в Академії мистецтв, приїзду до Києва у 1859 р. тощо). І. Франко, вважаючи цю працю найповнішою, усе ж висловив претензії і до повноти, і до розгляду творчості поета 12.



11 Див.: Уманець М. (Комаров М.) Дещо з історії українського письменства XIX віку. — Діло. — 1885. — 2. 03.

12 Франко І. Я. Зібр. творів: В 50 т. — К., 1980. — Т. 27. — С. 245 — 246.



Не дивно, що Чалому не /9/ пощастило задовольнити й переробленою своєю працею Наукове товариство імені Шевченка; і біографом поета став О. Я. Кониський.

Робота, яку взяв на себе Кониський, потребувала величезного напруження й наполегливості. «Впродовж майже п’яти літ я не жа лів ні часу, ні праці, ні коштів на збирання матеріалу і на не минуче потрібні поїздки кільки разів на села, де перебував Шев ченко під час важніших моментів свого віку до заслання» (25) Кониський сумлінно опрацював усі доступні йому джерела (майже всі відомі). Набагато ширше, ніж його попередники, він використав автобіографічні відомості з творів поета, сам зібрав* чимало нових, невідомих доти матеріалів — дані церковних архівів Моринців і Кирилівки, спогади родичів та односельчан, свідчення сучасників, повизбирував розкидані по різних джерелах друкова ні матеріали. І. Франко високо цінував цю «собирательську» діяльність Кониського: «Він зібрав увесь доступний йому матеріал, об’їхав рідні сторони Шевченка, порозпитував сотки людей, постягав листи, спомини, урядові документи, старі газети і т. ін. і на основі сего написав дуже гарну і докладну книжку про Шев ченка, найдокладнішу з усіх, які досі були»присвячені життю великого українського Кобзаря» 13. Доданий до другого тому «Реєстр головніших жерел», в якому названо найбільш відомі тоді біографії Шевченка, згадані нами вище, зо три десятки періодичних та неперіодичних видань, більшість яких була переглянута автором з року в рік, церковні книги шевченківських сіл, листи більш як двох десятків кореспондентів, дає далеко не повне уявлення про виконану Кониським роботу. У тексті знаходимо також посилання на усні повідомлення ряду інформаторів (біограф з певних причин не завжди називає їх).

У відділі рукописів Інституту літератури ім. Шевченка АН УРСР зберігається понад сто листів до Кониського в справі життєпису поета, датованих 1892 — 1898 рр., з різних міст і сіл України та Росії. Переважна більшість кореспондентів виявляє найдоброзичливішу підтримку, ентузіазм, готовність допомогти. Так, автор ряду статей про Шевченка, професор Петербурзького універси тету М. Стороженко в листі до Кониського (грудень, 1893) розпові дає, що й сам мав намір написати біографію Шевченка для задуманого М. Ковалевським видання серії біографій відомих діячів і вже почав збирати матеріал. Але це видання так і не було здійснене. Посилаючи біографові копію невідомого листа Шевченка до Дубельта, Стороженко пише: «Ради всего святого, не бросайте начатого дела, а когда дойдете до ссылки, то я Вам у великій пригоді стану! — бо в мене є немало такого, що ніхто не знає» 14.



13 Франко І. «Про життя і діяльність Олександра Кониського». — Львів, 1901. — С. 35.

14 Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України (далі — ІЛ). — Ф. 77. — № 127. — Арк. 16. /10/



Багатьма українськими — і не лише українськими — діячами праця над створенням біографії найбільшого поета України сприймалася як високопатріотична і необхідна для розвитку вітчизняної культури справа. І ці люди не шкодували ні часу, ні сил, ні коштів на те, щоб зібрати максимум матеріалів. Праця над біографією Шевченка стала справою колективною, громадською. Кореспонденти Кониського, на його прохання, ведуть архівні розшуки, переглядають періодичні видання, знімають копії документів, листів, спогадів та інших матеріалів, підказують шляхи нових пошуків. Траплялися, правда, й такі, хто намагався заробити на листах чи документах (син художника Ф. Ткаченка Микола, книготоргівець Ф. Романович). Але більшість людей працювала безкорисливо й захоплено.

А. Кримський переглядає шевченківські автографи в Румянцевському музеї у Москві, розшукує видання творів поета і навіть з далекого Бейрута клопочеться про розшук листів Шевченка до Я. Лазаревського (які, до речі, так і не було знайдено). Подає ряд цінних відомостей Л. Жемчужников.

Виконує копії листів Шевченка до Я. Г. Кухаренка М. О. Дикарев (підписуючись — М. Крамаренко), збирає спогади про перебування Шевченка в Качанівці Я. Плацендар. Розшукує Харитину Довгополенко і присилає її спогади про Шевченка П. Л. Крамаренко. Збирають і присилають матеріали й відомості про поета А. Кухаренко, В. Рєпнін, І. Єфимовський-Мировецький, Б. Суханов-Подколзін, П. Юдін, П. Куліш, М. Стороженко, Л. Лопатинський та ін. Присилають свої спогади А. Ускова, К. Юнге, Петро і Прокіп Шевченки, К. Болсуновський, А. Костомарова.

Таким чином у руках Кониського зібралося багато нових матеріалів. Але біограф посилався на те чи інше джерело, лише критично перевіривши його. Перевірка провадилася, перш за все, шляхом зіставлення з іншими джерелами — письмовими й усними. Перевіряючи спогади, Кониський дуже часто виходить з логіки характеру мемуариста, аналізує його поведінку в певних випадках.

Критерієм вірогідності джерела були для біографа й такі обставини: вік свідка подій — майбутнього мемуариста, через який час після подій писалися спогади про них (наприклад, спогади Є. Косарєва були записані майже через сорок років), у яких взаєминах були мемуаристи з Шевченком. Часом і відомі джерела Кониський використовує по-новому: так, коливання кількості орфографічних помилок у листах Шевченка підводить дослідника до висновку про душевний стан поета на час листування.

Як біографічні джерела використав Кониський і мистецькі твори Шевченка — для датування тих чи інших подій, для відтворення обстановки його життя. Проте, хоч і не часто, автор, не спираючись ні на посилання, ні на логічний аналіз, надто звірявся на власну інтуїцію, стверджуючи: «я певен», «я беру яко певну таку звістку». /11/

Завдяки критичному аналізові відомих матеріалів чимало хибних тверджень, на які беззастережно посилалися попередні біографи, чимало анекдотів і прямих наклепів Кониським було спростовано.

У 1892 — 1898 рр. нариси О. Кониського про життя Шевченка з’являються у ЗНТШ, «Зорі» та інших періодичних виданнях, а також окремими брошурами.

На прохання НТШ Кониський переглядає, доповнює ці нариси і монтує їх у цілісну працю під назвою «Тарас Шевченко-Грушівський, хроніка його життя» (т. І — 1898; т. II — 1901 р. вже по смерті автора).

У 1898 р. в Одесі «Хроніка» вийшла в перекладі на російську мову у скороченому варіанті.

Перші п’ять біографічних нарисів дістали докладну рецензію Ф. Колесси, — тоді, як відрекомендував його старший брат Олек сандр в листі до О. Кониського, «укінченого студента філософії» Критик відзначає досягнення біографа у дослідженні багатьох моментів, доти малознаних. Скориставшися з деяких порад рецензента, Кониський доповнив свою працю рядом фактів, що їх раніше обминув (стосунки поета з І. Сошенком, з Л. Демським, гостювання в Кирилівці у священика Г. Кошиця та ін.), звернув увагу на декілька пропущених або неповністю використаних джерел, позбувся недоречних повторів, уточнив датування ряду подій, зняв або виніс з тексту деякі відомості, які безпосередньо не торкалися теми.

Зазначивши, що нариси Кониського є підготовчими розвідками на шляху до створення повної біографії поета й художника «з увзглядненєм духовного розвою поета й генези його творчості», Ф. Колесса саме цим виправдовував деякі їхні недоліки: відступи автора від предмету дослідження, деяку диспропорцію і нечіткість композиції, часом суб’єктивізм у висвітленні подій. Попри все це рецензент вважав нариси «цінним добутком для нашої літератури наукової», а надто на тлі попередніх біографічних праць. Кониський, пише Ф. Колесса, «перший пробував звести докупи увесь обширний вже нині і розкиданий матеріал, що належить до життя нашого генія, він перший старався сей матеріал перевірити критично і уложити з нього систематичну цілість, що, оскілько це можливо при теперішнім стані наших відомостей, представляла б докладний образ життя Ш[евченко]вого.

Образ тої дорогої цілому народові постаті нашого Кобзаря облив автор теплом ніжної любові і глибокого поважання, що й становить цінну прикмету біографії, призначеної для ширшого круга читачів» 15.



15 Записки Наукового Товариства імені Т. Г. Шевченка (далі — ЗНТШ). — 1896. — Т. IX. — Кн. І. — С. 35 — 37.



Кониський написав листа рецензентові, помилково адресувавши його не Філаретові, а Олександру Колессі, — літературознавцеві, /12/ професорові Львівського університету. Йому відповіли обидва брати.

Ф. Колесса, висловивши задоволення тим, що його критика визнана О. Кониським у багатьох моментах слушною, повідомляє про широкий резонанс, який викликала «Хроніка» серед громадськості Львова 16. О. Колесса у листі пише про те, якою має бути біографія Шевченка: повним, комплексним дослідженням, що показало б митця цілісно як людину й художника, всебічно висвітливши не лише його зовнішню й внутрішню біографію, а й творчість, місце в історії літератури. Нариси ж Кониського О. Колесса вважав лише «повним і критично провіреним [...] зводом матеріалів біо- та бібліографічних» 17.



16 ІЛ. — Ф. 77. — № 127. — Арк. 122 — 123.

17 Там же, арк. 125.

18 ІЛ. — Ф. 3. — № 220. — Арк. 5.



Що без аналізу суспільно-політичних поглядів письменника на матеріалі творчості, вчинків, висловлювань, зафіксованих мемуаристами тощо, — біографічна праця не може вважатися задовільною, більш як двадцять років перед Кониським вже розуміли перші дослідники світогляду Шевченка Ф. Вовк і М. Драгоманов, це розумів І. Франко, коли закликав «взятися за вистудіювання Шевченка іменно в такий спосіб, яко появи історичної у всіх її фазах розвою і у всіх сучасних зв’язках», щоб біографія його «могла виявити перед нами живий образ Кобзаря як чоловіка, артиста й громадянина на тлі свого часу й своєї суспільності»

Розумів це і сам О. Кониський, коли в передмові до першого тому застерігав: «Одначе зібрані й згуртовані мною матеріали все ще не повні, а через те і чимало ще прогалин в житті Шевченка; до того ж ще не маємо ні історії його творчості, ні критичного розгляду його творів; та й невідомо, чи скоро дождемося ми всього того, без чого повна життєпись, така, щоб всіма сторонами обіймала життя художника, поета, українця і чоловіка, діло неможливе. Праця, яку я подаю, — далека ще від такої бажаної життєписі; я вважаю її тільки хронікою Шевченкового життя і прошу як таку її трактовати».

Кониський, як бачимо, спочатку поставив своїм завданням дати лише життєпис — зовнішню біографію Шевченка, настрої, переживання поета в тих чи інших періодах, розкрити його характер, проаналізувати, хоча б частково, психологію творчості. А дослідження світогляду поета, висвітлення його «ідеалів у найважніших сферах життя людського» на матеріалах творчості біограф полишив на майбутнє.

У передмові до I тому «Хроніки» автор перелічує ті питання, на які він намагається відповісти у своїй праці: «...що за чоловік був Тарас Шевченко? який його портрет матеріальний? яка була його постать, вдача, характер, серце? чи любив він гроші, чи дбав про вигоди свого матеріального життя? чи любив жіноцтво? які були відносини його до жіноцтва, до близьких йому кревняків і /13/ приятелів, до людей взагалі? чого вимагав від людей у своїх зносинах з ними? чи відрізняв у відносинах українців і не українців? що саме і більш за все сприяло і шкодило розвиткові його яко художника і яко поета? коли, де саме і під впливом кого або чого написав він свої твори? яка була його освіта і розвиток взагалі? хто були його керманичі і поклонники? І нарешті, розгорнути ті душевні його прикмети, що давали, дають і даватимуть йому поклонників». Отже, визначаючи свої вимоги до змісту дослідження, Кониський, як і свого часу — М. Чалий, надає однакової ваги питанням, значення яких для сучасного біографа далеко не рівноцінне.

Для Кониського не існувало дрібниць у біографії Шевченка Життя великого поета, вважав біограф, було сповнене «переходів, перемін у становищі духа, повно енергії, як завжди буває з такими, як Тарас, великими й глибоко перейнятливими людьми. Проки далось те фактами дрібними, але прокидалося під барвою, власти вою тільки людям видатнішим. Жодного дрібного вчинку в життю Шевченка не треба й не годиться нехтовати. Тим-то ми й перегля немо життя його в Нижньому Новгороді день крізь день» Але це зовсім не означало, що Кониський справді вдався до літописного переліку фактів, як це робив нерідко М. Чалий. Погляньмо, як Кониський подає, скажімо, період життя Шевченка у Нижньому Новгороді відкидаючи незначне, він групує важливіші моменти, що характеризували оточення поета, його лектуру, його літера турну та мистецьку біографію того періоду. Біограф виділяє два важливі кола подій, пов’язані з приїздом Щепкіна та зі сватанням до Піунової. Послідовність «тем» і виклад фактів «усередині» кожної теми обумовлені хронологічно. Навряд чи можна звинуватити Кониського в емпіризмі щодо фактичного боку його праці. Факти зовнішньої біографії Шевченка, як правило, є виявом або чинником його духовного життя.

Кониський — не байдужий літописець. Він перевіряє факти на основі всіх відомих йому джерел і оцінює їх, виходячи з логіки характеру Шевченка, зі своєї концепції духовного світу поета (яка, в свою чергу, позначена печаттю світогляду автора біогра фії). Кониський, як правило, подає саме ті факти, котрі є виявом або чинником внутрішнього життя поета.

Прагнучи дати читачеві якиайяскравіше й найповніше уявлення про перебіг життя і настрої поета, біограф чимало місця приділяє описові оточення, в якому відбуваються події, побутової обста новки, пейзажу, безпосереднього, найближчого тла дії. Воно завжди присутнє у художньому творі; і тут, у пейзажах, описах знати руку белетриста й історика. Суспільно-історичне тло, відтворення епохи, як сприймає її поет, до «Хроніки» Кониського «проривається» лише подекуди.

Здійснюючи свій намір показати Шевченка у широких зв’язках з іншими людьми, Кониський приділяє характеристиці оточення поета незрівняно більше уваги, ніж попередні біографи. Чим більше причетна до життя поета та чи інша особа, тим докладніше /14/ характеризує її Кониський, часом же подає в посиланнях не лише основні біографічні дані, а й відомості про увесь рід того чи іншого знайомого Шевченка.

Дуже докладно простежує автор і те, як той чи інший факт дійсності, що оточувала Шевченка, сприйнятий поетом. Природно, що саме в царині передачі настроїв поета — при тому, що здебільшого не. збереглося ніяких свідчень про це, — Кониський вдається до художнього аналізу, опертого на логіку характеру поета. І такий художній аналіз здебільшого є переконливим, виправданим.

Через те, що досі найголовнішим джерелом фактів був М. К. Чалий, то природно, що у Кониського найбільше посилань знаходимо саме на Чалого; разом з тим і полемізує Кониський найбільше з Чалим — як щодо дрібних, так і щодо принципових питань.

Слід вважати заслугою Кониського те, що він найближче за всіх своїх попередників підійшов до правди в питанні про визволення Шевченка з кріпацтва. Кониський спростовує анекдот з портретом захланного генерала у вітрині перукарні, як давню розповсюджену вигадку, припасовану до Шевченка. А Чалий не звернув уваги на те, що цей випадок заперечував, за словами Костомарова, сам Шевченко.

Чимало шкоди завдала Шевченкові офіційна легенда про те, що він своїм звільненням цілком зобов’язаний царській родині; на підставі цього його обвинуватили в «чорній невдячності» за дошкульну сатиру на вінценосне подружжя в поемі «Сон». Чалий вважав цей факт незаперечним, але намагався виправдати цей вчинок Шевченка скромністю; Кониський же відкидає цю версію цілковито: «А щодо участі царської родини в лотереї, так Шевченко не таїв її і де треба було до речі згадував про неї, як от на опиті р. 1847; але згадував, як про річ звичайну. Царська родина взяла білети на лотерею так само, як брали і люди приватні» 19. Йому не вдалося довести це фактами, але дослідження радянських вчених підтвердили правдивість його думки 20.

Біографові нерідко, йдучи за логікою подій і характерів, інтуїтивно вдавалося розкрити суть справи. Так, він висловлює недовіру до спогадів Мартоса про історію надрукування першого «Кобзаря», справедливо вважаючи, що навряд чи можливо, «щоб Гребінка до того часу не розповів Мартосові, що Шевченко пише вірші» 21. Спростовує він і вигадку Мартоса про покарання Шевченка шпіцрутенами, знаючи, що Мартос хотів принизити поета.



19 Кониський. Т. 1. — С. 86.

20 Див.: Жур П. Шевченковский Петербург. — Л., 1964. — С. 108 — 126.

21 Кониський. — Т. 1. — С. 112.



І логічний аналіз, і знання взаємин Шевченка з О. С. Афанасьєвим-Чужбинським змусили Кониського поставитись насторожено до спогадів останнього. Біограф заперечує твердження /15/ Чужбинського про дружню відвертість з ним поета 22, інші ж наведені ним факти намагається перевірити за вірогідними джерелами.

Заперечуючи В. Маслову й М. Стороженку, дослідник доводить, що в Орській фортеці Шевченкові жилося далеко не так легко, як вони твердять. Спростовує він і твердження Маслова, Чалого і ще ряду біографів, які зображують Аральську експедицію легкою прогулянкою. Дослідження М. Шагінян підтвердило його правоту 23.

Обурення Кониського викликала настирлива плітка про ляпас Шевченкові від В. Л. Перовського. Він нагадує, що Перовський ніколи не був у Новопетровському укріпленні і не міг бачити Шевченка. Дуже обережно ставиться він до спогадів Н. І. Ускової, переказаних Зарянком, і до спогадів Косарєва, записаних М. Д. Новицьким, і покладається лише на ті факти, що стверджені іншими джерелами. Щоб оцінити фактичний бік праці Кониського, варто зіставити її з найповнішою до нього біографією М. К. Чалого, розпочавши уже з виправлення звісток Чалого про походження прізвища Шевченка, про хату Шевченків у Моринцях. Кониський за церковними метричними книгами простежує рід Шевченків і подає детальні відомості, добуті з уст родичів і сусідів Шевченків про хату Копія набагато докладніше, ніж у академічній біографії 24.

До подробиць побуту малого Тараса, викладених у «Листі до редактора...», які Чалий переказує не змінюючи, Кониський ставиться більш критично, спираючись на своє уявлення про тогочасні умови життя кріпаків.

Історію Тарасової шкільної науки не вдалося до кінця дослі дити ні Чалому, ні Кониському; та останньому пощастило яскраво відтворити ряд епізодів із шкільного життя Тараса.

І Чалий, і інші біографи намагаються простежити ті чинники, що вплинули на формування поетичного таланту й світогляду поета. У Чалого це природа й історичні традиції народу. Кониський сягає далеко глибше: це і вказані Чалим чинники, яким Кониський віддає перевагу, це і народна пісня, і тяжкий плач народу під гні том кріпацтва, і церковні книги — Біблія і Псалтир, і романтична «История русов». Справедливо вказано на роль творів українських письменників — попередників Шевченка; чимало уваги приділяє біограф знайомству Шевченка з російською та західноєвропейсь кою літературами.



22 Див.: Кониський. — Т. І. — С. 138.

23 Див.: Шагінян М. Шевченко. — М., 1941.

24 Але слід застерегти, що ніяких документальних даних про особу Копія не знайдено, а тому все, що розповідали селяни про нього, може виявитися звичайною народною легендою про захисника бідноти й месника за панські кривди.



В основу характеристики віденського періоду 1829 — 1830 рр. і в усіх пізніших біографіях покладена праця Чалого, але прий-/16/няте далеко не все. Кониський заперечує просто-таки шовіністичні закиди Чалого щодо польської мови, розшифровує ім’я коханої дівчини Шевченка, полемізує з Чалим у питанні про обставини переїзду Шевченка до Петербурга. Він не висловлює ніяких сумні вів щодо перебування Шевченка у Варшаві і навчання у Лампі. -Сучасна біографістика 25 спростовує останнє і висуває гіпотезу про Яна Рустема. Радянське шевченкознавство акцентує вплив польського повстання на радикалізацію суспільних поглядів Шевченка.

У висвітленні періоду 1832 — 1838 рр. Кониський іде за Чалим, деталізуючи й «белетризуючи» його на підставі повісті «Художник»; змальовуючи обставини зустрічі Шевченка з І. Сошенком, віддає перевагу автобіографії поета й повісті «Художник», а не спогадам Сошенка, переказаних Чалим. Порівняно недавно звернено увагу на джерело, яким скористався Шевченко, романтизуючи обставини цієї зустрічі у повісті «Художник» та автобіографії: це епізод з життя В. І. Штернберга, близького друга поета 26. Радянське шевченкознавство глибше поглянуло й на школу «комнатного живописця» В. Ширяєва, яка так багато дала Шевченкові як художнику.



25 Див. документальний нарис А. Непокупного «Балтійські зорі Тараса». У кн.: «У Вільні, городі преславнім...». — К., 1989.

26 Цей епізод переказав мистецтвознавець В. Стасов (Стасов В. В. Статьи и заметки, не вошедшие в собрання сочинений. — М., 1954. — С. 300)



Слід визнати цілком справедливим і заперечення біографа проти перебільшених чуток про розваги Шевченка: він показує його наполегливі- зусилля над опануванням культури й малярської майстерності, ширше висвітлює його оточення. Біографові не була відома цензурна історія «Кобзаря», яка в академічних біографіях подається дуже детально; та усі біографи одностайно, визнають тріумфальну зустріч «Кобзаря» на Україні, його роль у пробудженні інтересу до української культури.

Простежуючи джерела «Гайдамаків», Кониський не обмежується тільки історичними традиціями, як Чалий, але звертається до «Приписів» та згадки Мартоса про «Вернигору» Чайковського. Академічна біографія подає широку картину розвитку історичного жанру в російській, польській та українській літературах і детальну характеристику джерел поеми.

В описі першої подорожі на Україну Кониський використав не набагато більше матеріалів за Чалого (альбом малюнків Шевченка) і, окрім того, що висвітлив цю подорож дуже неповно, ще й припустився помилок (вважав, що взимку 1843 р. Шевченко був у Петербурзі й Москві). А от в характеристиці мочеморд він ближче підійшов до правди, аніж Чалий.

Друга подорож на Україну у Чалого висвітлена за спогадами В. Шевченка, О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Костомарова, П. Куліша, — в тіні залишається більша частина цього періоду. Кониський, окрім цих джерел, широко використовує повісті «Ка-/17/питанша», «Прогулка...», «Музыкант», звіряючись на них, як на щоденник, що було принциповою помилкою. Спогади Куліша, які стосуються 1848 р., він відніс до 1845-го. Не знаючи малярської спадщини Шевченка цього часу, він не зміг встановити чимало дрібніших фактів, відомих тепер. Однак точний маршрут подорожі нам невідомий і досі. Біографові пощастило простежити основні факти перебування поета в містах і селах України; проте їх датування не завжди вірне. У нього подибуємо багато подробиць про зустрічі, конфлікти, обстановку.

Кониський не мав на меті досліджувати творчість поета: «Я гадав: списавши нариси про життя Шевченка, переважно околишнє, зараз же писати історію його творчості, а насамкінець — критичний розгляд його творів. Тим-то в нарисах я не зупинявся довго коло літературної діяльності поета, сподіваючись говорити про неї широко в історії творчості» 27. І все-таки навіть тут Кониський досяг значно більшого, ніж попередні дослідники. Спеціально дослідивши хронологію творів 28, він, хоча й дуже загально, лодає відомості про час і умови створення ряду найбільших поетичних і прозових творів і навіть про їхні джерела (не без помилок), про історію їх надрукування, про реакцію критики й читачів на ці твори, про інтерес самого поета до суспільного резонансу своїх поезій.



27 ЗНТШ. — 1897. — Т. 17. — С. 22.

28 Див.: Кониський О. Я. Проба улаштування хронології до творів Тараса Шевченка. — ЗНТШ. — 1895. — Т. 8. — С. 1 — 20.



Попередники Кониського мало цікавилися мистецькою біографією Шевченка. Кониський, хоча й не провадив спеціальних розшуків у цьому напрямку, але намагався подати все, відоме на той час. Справа значно ускладнювалася тим, що малярські твори Шевченка були розпорошені по різних приватних колекціях і не мали опису. Деякі біографи навіть були переконані, що Шевченко нічого не писав олією.

У своїй «Хроніці» Кониський, другий після Франка, торкнувся проблем психології творчого процесу Шевченка: показав, як впливали на психіку поета ті чи інші життєві враження, даючи творчий імпульс. Проте слід зауважити, що дослідник розумів творчий процес спрощено — як відбиття дійсності, а не як її художнє перетворення, і через те був переконаний у фактографізмі багатьох творів Шевченка. Чимало епізодів з російських повістей Кониський завів у свою «Хроніку» як дійсні факти. Так, перека завши епізод з повісті «Музикант», де оповідач на балу аплодував кріпакові-віолончелістові, Кониський продовжує: «Мертві будівлі Густині нагадували Тарасові колишню боротьбу за волю; Паїсісва реставрація, бал у Дегтярах, оповідання віолончеліста і сам він показували, наче в зеркалі, увесь культ політичної і соціально-економічної неволі України. [...] Жива дійсність била в вічі: кожен, хто не осліп духом і серцем, бачив, як вона руки здіймала до неба і голосила, благаючи Бога, щоб послав «апостола /18/ правди й науки.. Отож, на мою думку, дегтярівський бал з усіма обставинами і був тією лабораторією, горном, де увесь матеріал, зібраний доти Шевченком, перелився, і вилилося його «Посланіє...». У такому випадку відповідь на поставлене питання про творчу лабораторію поета була, власне, не стільки аналізом творчого процесу, скільки його гіпотетичним зображенням.

Незрівняно далі за своїх попередників пішов Кониський у ви світленні політичної біографії Шевченка, участі поета в суспільно-політичній боротьбі як діяча прогресивних, демократичних кіл того часу.

На відміну від попередніх біографів, Кониський приділяє значну увагу Кирило-Мефодіївському товариству. Перед дослідником постав ряд питань: яка була чисельність товариства, його мета і практична діяльність, чи був Шевченко його членом, чи перебував під впливом ідей товариства, чи сам впливав на нього, чи був тут взаємовплив? А джерел було обмаль. До 1897 р. були опублікова ні М. Стороженком невелика частина документів з архіву III від ділення, О. Огоновським — статут товариства, Л. Шишком листування міністра освіти гр. Уварова з попечителем московського учбового округу гр. Строгановим, з’явилися друком також спогади М. Костомарова й П. Куліша. У цих матеріалах, як зазначив біограф, було чимало суперечливого. Використовує Кониський і недруковані джерела: розповіді колишнього братчика Д. Пильчи кова, приватні листи, які не збереглися до нашого часу. На під ставі цих документів дослідник порівняно докладно характеризує хід слідства та поведінку братчиків на допитах.

Не довіряючи офіційним відомостям (за якими в братстві було всього три члена — М. Гулак, М. Костомаров, В. Білозерський), Кониський посилається на свідчення Д. Пильчикова, а також на лист Шевченка до Костомарова з Борзни 1847 р. і твердить, що товариство це налічувало коло ста чоловік (явне перебільшення), спростовуються твердження П. Куліша, повторені багатьма біографами, про визначальний вплив на Шевченка ідей братства, завдяки чому й виникли нібито поеми «Єретик», «Посланіє...» та ін. Кониський правильно характеризує погляди Шевченка на слов’янство, вироблені поетом самостійно, далекі як від месіанізму, властивого частині братчиків 29, так і від шовінізму реакційних панславістів.



29 Цим позиція Кониського збігалася з поглядом І. Франка, висловленим у відповіді М. Урсину (М. Здзеховському) — Франка І. Я. Т. Шевченко в освітленні пана Урсина. — Зібр. творів: В 50 т. — Т. 27. — С. 238 — 243.



Саме при розгляді програми братства найповніше виявилася де яка абстрактність соціальної програми самого біографа, — гуманіста, просвітителя, який обстоює антикріпосницькі ідеї, мирне розв’язання пекучих проблем тогочасності. Йому імпонує ідея федерації слов’ян при автономії кожної народності, що мала здійснитися мирним, ненасильницьким шляхом просвіти: «Освіта народна єсть /19/ перша, велика і найважніша потреба на Україні. Не задовольнивши тієї потреби, не можна дійти до духовно-морального і матеріального добробиту. Без освіти і культура річ неможлива. Ще більш переймається він [Шевченко. — В. С.] цією святою думкою, ставши братчиком Кирило-Мефодіївського товариства, яке в головах своєї праці і роботи становило народну освіту. І до останньої години свого віку поет міцно тримався цього погляду і за кілька день до смерті працював в сфері народної освіти».

У нарисі знаходимо нові відомості про історію доносу О. Петрова й арешту братчиків, про їх поведінку на допитах, опис узятих при арешті паперів. Біограф детально аналізує зміст обвинувачення та міру покарання з точки зору тогочасних законів і переконливо показує протизаконність дій царизму щодо поета, які були свідомим злочином його перед українською, слов’янською і взагалі світовою культурою.

Період заслання поета до Аральської експедиції у Кониського викладений досить повно навіть у порівнянні із сучасним станом знання. Описуючи похід на Раїм, Кониський користується спогадами О. І. Макшеева, поданими В. Масловим і М. Чалим, та спогадами Є. Косарєва. Книжка Макшеєва «Путешествие по киргизским степям и Туркестанскому краю» (1896) залишилась йому невідомою, а з нею і точний маршрут походу та сила подробиць, — біограф скористався лише з уривків цієї праці, друкованих в «Оренбургском листке».

Про плавання влітку 1849 р. матеріали у Кониського відсутні. Радянське шевченкознавство послугується відомостями з щоденника Бутакова, який увійшов у обіг шевченкознавства лише з 40-х років нашого століття.

Період життя Шевченка в Оренбурзі, після експедиції, показаний у «Хроніці» докладно — тут охоплене майже все основне, за винятком взаємин поета з польськими засланцями, про що він згадує надто стисло.

При досить докладному висвітленні життя Шевченка в Новопетровському укріпленні у 1850 — 1852 рр. поза увагою біографа залишилася експедиція на Каратау у травні — вересні 1851 р., деякі відомості про яку маємо в «Листочках на могилу Шевченко» (1890) — джерелі, яке знав Кониський, — і в листах Шевченка до Бр. Залєського. Тоді ще не були відомі листи Бр. Залеського до А. Венгжиновського (досі прочитані далеко не повністю), в яких є багато подробиць про експедицію і Шевченка.

Маємо тут і найважливіші факти цього часу — зустрічі поета з К. Бером, А. Головачовим, М. Данилевським; клопотання Шевченка і його доброзичливців про дозвіл малювати запрестольний образ до церкви укріплення; стосунки з Усковими (важливим джерелом висвітлення останніх був лист А. Ускової до Конись кого). Він з симпатією пише про взаємини Шевченка з З. Сєраковським і Бр. Залеським. Досить докладно висвітлена й історія визволення Шевченка. /20/

Подорож до Нижнього Новгорода, прожиті там півроку, перші місяці перебування Шевченка в Петербурзі у всіх авторів викла дені за «Журналом», проте оброблені по-різному. Чалий просто переказує все поспіль; Кониський же не просто реєструє факти, але оцінює їх з точки зору передових ідеалів — знищення кріпацтва й боротьби за громадянські свободи. У вияві симпатій передової суспільності до поета, кріпака й борця за народну справу автор «Хроніки» вбачає не моду, як Чалий, а «живий суд історії» Значний прогрес порівняно з попередніми біографами маємо й у висвітленні поїздки на Україну 1859 р., перебування в Лихвині, Переяславі (про що не згадує Чалий), у Прохорівці, Кирилівці та Корсуні. Біограф прискіпливо аналізує попередні відомості про арешт Шевченка 1859 р., відкидаю чи сумнівні (звістку Тургенєва у «Колоколі»), й подає свою версію арешту, до певної міри гіпоте тичну, — йому ще не могли бути відомі відповідні офіційні документи; проте дату цього арешту йому пощастило визначити.

І Чалий, і Кониський трактують останні роки життя поета однобічно — як час занепаду — не лише фізичного, а й духовного тяжкого настрою, коли всі помисли зосереджені на бажанні вирватися з Петербурга на Україну й знайти подружжя. Вони дуже докладно викладають зміст листування Шевченка з Варфоломієм щодо хати й нареченої, історію сватання до Ликери (не поминаючи й «питання» про те, який тип жіночої вроди подобався Шевченкові). Однак Кониський значно уважніший до громадського життя поета: у нього набагато повніше подана цензурна історія «Кобзаря» 1860 року, перипетії звільнення родичів з кріпацтва, праця над підручниками, стосунки з літературними колами.

Отже, як бачимо, повнотою фактичного матеріалу Кониський перевершив незрівняно всіх своїх попередників; більше того, з цього боку його праця не втратила свого значення й досі. Досить докладно подана біографія почуттів, настрою; кожен факт дійсності біограф показав через сприйняття поета, через його реакцію, через те, що діється в душі його.

Хоча О. Кониський не ставив своїм завданням у біографії аналіз світогляду поета, він усе ж певною мірою характеризує суспільно-політичні погляди його, використовуючи для цього головним чином життєписний матеріал і майже не притягаючи творчість. Світогляд Шевченка визначається, на думку біографа, двома ідеями антикріпосницькою і національною. Говорячи про національні погляди Шевченка, Кониський підкреслює його «толерантність» до інших народів, прагнення до братерства на основі рівності, рішуче відкидає обвинувачення у національній виключності: «...часто-густо бачимо його толерантність і шанобу до людей, не вважаючи на їх національність. Напр[иклад], перед декабристами, перед Герценом Шевченко поводився, можна мовити, побожно, яко перед апостолами правди і волі». У «Хроніці», яка є досить повним виявом суспільно-політичних поглядів письменника, вироблених ним на кінець життя, Кониський пише, зо-/21/крема, таке: «Шовіністом, або найменшим хоча ворогом якого будь народу і його мови — наш поет ніколи не був».

Загалом у цій докладній і з любов’ю до поета написаній біографії було багато нового для характеристики Шевченка. Дослідник мав на меті написати лише хроніку, але зробив більше. Йому єдиному з дожовтневих біографів вдалося відтворити живий образ Кобзаря.

Всю працю проймає палкий протест проти нещадного гноблення, що його зазнавав український народ і в часи Кониського, як і в часи Шевченка, зненависть до гнобителів, висловлена досить відверто, з властивою цьому письменникові пристрасністю. Це лейтмотив книги, — вся «Хроніка» є гнівним обвинуваченням царизмові за муки найбільшого генія українського народу. Кониський не обмежується уболіванням над знегодами поета, він осуджує всіх, хто спричинився до його страждань. Він переконаний в тому, що суд історії над учиненим поетові злом — «...суд і осуд тієї великої історичної несправедливості тяжкої, що заподіяно над Шевченком 30 мая 1847 р.», — неминучий. І природно, що в життєпису Шевченка наголос був поставлений на страдництві поета. Можливо, саме через це, попри свій глибокий пієтет до Шевченка, біограф не тільки не заперечив несправедливе твердження Костомарова про згасання таланту Шевченка-поета по засланні, а й підтримав і розвинув його — як обвинувачення самодержавному ладові.

На той час і взагалі в дожовтневому біографічному шевченкознавстві цій праці по праву належить перше місце — як за повнотою фактичного матеріалу, так і за майстерністю викладу, на чому варто спинитися детальніше.

Хроніка Шевченкового життя творилася, за власним свідченням автора, «і мозком, і серцем». В оповіданні «В тумані» Кониський так змальовує свої переживання під час роботи над нею: «Се було в другій половині квітня, в Криму, в Алупці... Я цілу ніч писав. Цілу ніч стояв передо мною убогий форт темрявний і його змордована муштрою та нудьгою горопашна залога; німо терпелива вона, наче та скеля, що на свойому лоні держить форт-тюрму... За скелею реве море, суворе, непривітне, «невмите», та, ревучи хвилюючи, кидає на берег журбу-тугу, ніби хоче ще більш нагнати скорбот на бережан, і без того смутних, зажурених» 30. Висока емоційна наснага автора, його художнє обдарування, сумлінність науковця поклали виразний відбиток і на стиль викладу біографії. Ясно відчувається настанова автора передати читачеві свою палку любов до Кобзаря і жаль над його тяжкою долею. І це повною мірою вдалося Кониському, не лишилося непоміченим і рецензентами (Н. Молчановським, Ф. Колессою) 31.



30 ЛНВ. — 1898. — Т. І. — С. 135.

31 Див.: Киевская старина. — 1898. — Т. 62. — № 9. — С. 25 — 28; ЗНТШ. — 1896. — Т. IX. — № І. — С. 37.



І. Франко писав: «...то не холодне оповідання, то гаряче звеличення Шев-/22/ченка, якого Кониський уважав найвисшим цвітом, правдивим генієм і пророком українського народу» 32.

Крок за кроком пройшов Кониський колючою етернею Тарасового життя. Книга — не літопис, який неквапливо викладає подію за подією, — це драма і, насамперед, драма почуттів. Кожна подія, передана крізь сприймання героя, викликає певний почуттєвий резонанс; пейзаж тут — не просте тло: це психологічний чинник, який або підсилює настрій, або контрастує з ним;. Дуже широко використовується письменником прийом контрастного зіставлення подій, настроїв, що посилює експресію викладу. Завдання дати «біографію почуттів» диктує звертання до таких, засобів, як внутрішній монолог, пряма авторська характеристика, цитування автобіографічних творів поета.

У «Хроніці» завжди присутній автор-оповідач із своєю емоцій ною оцінкою подій. Невимушена оповідь, з розмовною лексикою, з характерними для живої бесіди звертаннями до читача, риторичними запитаннями й окликами, — такі авторські коментарі до подій, сентенції, роздуми. Уривки з творів, листів, спогадів, документів щедро включаються в текст, увиразнюють опис і надають розповіді біографа ще більшої вірогідності. Стриманий переказ подій оживлено барвистим епітетом, порівнянням, метафорою, пристрасною філіппікою; епізоди, написані рукою вправного белетриста, чергуються з діловими повідомленнями. Автор «Хроніки» схвалює й осуджує, милується й іронізує, любить і ненавидить, обвинувачує і виправдовує, згоджується і заперечує.

О. Кониському вдалося здійснити велике й сумлінне дослідження, що стало свого роду підсумком зробленого дожовтневим шевченкознавством у царині зовнішньої біографії Шевченка. Після «Хроніки» такого роду капітальних праць не було. Нечисленні відгуки на неї у пресі були здебільшого інформативними, в них коротко викладався зміст дослідження. Враження, яке справила ця книга на громадськість, набагато виразніше виявлено в листах приватних осіб до автора, де висловлюється щира вдячність і, нерідко, глибоке зворушення. Про це Кониському писали брати О. і Ф. Колесси, А. Кримський, Л. Жемчужников, Д. Мордовець, І. Шраг, Д. Яворницький, В. Ковалів, О. Афанасьєв та багато інших 33. Високу оцінку дістала «Хроніка» від І. Франка: «Сею книжкою Кониський поклав найкрасший пам’ятник і Шевченкові, і собі самому» 34.



32 Франко І. Про життя і діяльність Олександра Кониського. — Львів, 1903. — С. 35.

33 Див.: ІЛ — Ф. 77. — №№ 127, 128.

34 Франко І. Про життя і діяльність Олександра Кониського, с. 35.



Серйозні дослідники — і дожовтневі, і перші радянські — добре знали працю Кониського, користувалися нею. «Праця ця ще й досі цінна, бо ще й досі це єдина велика біографія поета, єдина збірка /23/ величезного фактичного матеріалу, приведеного в певну систему», — писав М. Плевако у 1924 р. 35.

Тривалий час ця грунтовна праця була майже забута і лише наприкінці 60-х років дістала визнання 36.



35 Плевако М. Шевченко й критика. — Х., 1924. — С. 31.

36 Див.: Історія української літератури: У 8 т. — К., 1969. — Т. 4. — Кн. 2. — С. 8.



Пропонована читачеві праця «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя» (Львів, 1898, 1901) у двох томах, виданню якої нині виповнюється рівно дев’яносто років, є найвищим науковим здобутком О. Кониського і найсерйознішим дослідженням біографії Кобзаря не лише до радянських часів, але й донедавна: нової якості в цій галузі досягнено протягом останніх трьох десят ків років зусиллями спеціалістів і літературознавців, серед яких — автори нарисів про окремі періоди біографії поета (П. Жур, М. Моринець, Л. Большаков, Ф. Прийма, А. Непокупний та багато інших), автори академічних біографій, текстологи, мистецтвознавці; та вичерпної великої праці, про яку мріяв О. Кониський у своїй передмові до «Хроніки», усе ще, мабуть, немає.



В. СМІЛЯНСЬКА











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.