[Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — К., 1991. — С. 113-156.]

Попередня     Головна     Наступна             Коментарі

ТАРАС ШЕВЧЕНКО
під час від виходу «Кобзаря» до укінчення Академії художеств

(1840 — 1845)

І

Уся Україна щиро повітала Шевченкового «Кобзаря». Се була та перша «зоря» нашого оновленого слова, що в сяєві її поліг останній кобзар і народився перший великий поет український; поет народно-національний! Україна побачила і повітала поета-мужика, зрощеного на грунті національно-мужицької історії; вона побачила початок того огню, що горить і світить; промінь того сонця, що «йде і за собою день веде». Шевченків «Кобзар» положив вже не зав’язь, як Котляревський «Енеїдою», а міцний початок того, що називається національною літературою.

Коли Україна раділа «Кобзарю» — критика російська зустріла його глузуванням, глумом ²¹⁸ з української мови і народності. Так само російська критика вітала і раніш, і тоді ж саме, і трохи перегодом наше слово і в творах інших письменників, як-от в творах Котляревського, Квітки, а потім і в «Гайдамаках» Шевченка. Українське слово, що було тоді ще в пелюшках, петербурзькі критики зустріли не тільки неприхильно і вороже, а навіть антипатично. Поезію Шевченка вони охрестили «штучною пустотою», мову українську в його творах назвали «уродованьем русского языка на хахлацкий лад» ²¹⁹ — або «наречием, которого даже не существует...» — такою, бачте, мовою, чи, говорячи точними словами критиків, «языком ²²⁰ небывалым, которого ни одна из всех возможных Россий, ни великая, ни малая, ни черная, ни белая, ни красная, ни старая, ни новая не могут признать за свой».

²¹⁸ Чалий. Жизнь и произведения Шевченка, с. 35.

²¹⁹ [Анонімна рецензія]: «Сын отечества». — 1840. — Т. II. — [№ 4. — С. 837].

²²⁰ [Сенковський О.] Кобзар Т. Шевченка. — «Библиотека для чтения». — 1840. — Т. 39. — [С. 15].

На думку того ж таки /114/ критика — мова українська «єсть мішанина слів хохлатих, бородатих; голених і неголених; південних і північних; се просто — гебридський, мовляв, діалект...²²¹ «Енеїду» Котляревського «Отечественные записки» не соромилися назвати книжкою «пресловутою», «що до письменства зграбного належить стільки, — мовляв, — скільки нікчемні «кумедії» належать до штуки драматичної». Ворожі, антипатичні відносини до українського письменства висловила не тільки другорядна критика російська, а й голова критики російської взагалі — Вісаріон Бєлінський ²²².

²²¹ Ibidem.

²²² Ось що писав Бєлінський до П. В. Анненкова в грудні р. 1847 з Петербурга: «Робив я справки про Шевченка і нестеменно запевнився, що поза релігією (вне религии) віра єсть річ нікчемна. Ви пам’ятаєте, що друг (мабуть, Бакунін) казав, що він йме віри, що Шевченко чоловік поважний і прекрасний. Віра робить чуда; вона творить людей з ослів і дубив; значить, вона може і з Шевченка з{юбити мученика за волю; але здоровий розум повинен бачити в Шевченку «осла, дурака и пошлеца»; а до того ще й п’яницю гіркого, охочого до горілки по патріотизму «хахлацкому». Отсей «хахлацкий» радикал написав два пасквилі. Читаючи один з них, цар реготав; імовірно, що на тому б і справі край, і дурень не зазнав би кари («не пострадал бы») за те тільки, що він дурний. Але коли цар перечитав другий пасквіль, дак перейнявся великим гнівом. І се зрозуміло, коли зауважите, в чому слов’янська гостроумність тоді, як вона звернена на женщину. Я не читав тих пасквилів, і ніхто з моїх знайомих їх не читав (а се між іншим доводить, що вони нітрохи не злі, а тільки дурні), але я певен, що другий пасквіль — повинно бути — занадто гидкий; з причини, про яку я казав вгорі, Шевченка заслали на Кавказ солдатом. Мені не жаль його; коли б і я був суддею — я покарав би не згірше. У мене особисте вороговання до таких лібералів! Се вороги всякого поспіху (поступу. — Ред.). Своїми «дерзкими» дурницями вони дратують уряд, роблять його приздренним і викликають заходи гострі, погибельні задля освіти і письменства. От вам докази. В «Современнику » спинили друковати «Пиччинино», а через що? Один з «хахлацких» лібералів, якийсь Куліш в «Звездоч»-ці, часописі, що Ішимова видає задля дітей, напечатав історію України, де сказано, що Україна повинна або відокремитися («отторгнуться») від Росії, або погибнути. Цензор Івановський не догледівся до сієї фрази і її надруковано. І не дивної В дурному та бездарному творі дуже легко не додивитися і за те попастися. Минув рік: нічого; аж ось цареві хтось прислав ту книжку, зауваживши на ту фразу. А треба сказати, що стаття та вийшла і окремо; пропустив її Куторга; він, покладаючись на Івановського, пропустив її не читаючи. Зараз же велено було Куторгу закинуть до фортеці в тюрму. На талан вистигли заздалегідь повідомити графа Орлова (шефа жандарів), він якось затушив справу; Івановського простили; але виобразіть собі, який жах перейняв міністерство освіти, найпаче цензурний комітет! Мусін-Пушкін накинувся на переклади оповідань французьких, гадаючи, що з них Куліш набрався «хахлацкого» патріотизму. От що роблять оті «скоты, безмозглые либералишки! Ох, уже мені оті «хахли»! Либеральничають во ім’я галушок і вареників з свинячим салом!» (Див.: П. В. Анненков и его друзья. 1835 — 1885) / Издание Суворина. — Спб. — 1892. — С. 604 — 605). /115/

Тим часом небавом услід за «Кобзарем» виходить в Петербурзі р. 1840 окремою книжкою Шевченкова поема «Катерина».

За нею виходить Гребінчин альманах «Ластівка», харківський «Молодик».

І там, і там були Шевченкові твори.

Нарешті, видав він поему «Гамалія».

З оцього знати, як українці повітали Шевченкові твори. Знати, що «Кобзар» ластівкою весняною полинув на Україну і розбудив там приспаних дітей її. Українці почули, що заговорило до них «нове, огненне слово», і почали більш інтересуватися рідною мовою. Були і до «Кобзаря» твори, писані мовою українською: повісті Квітки; «Полтава» і «Приказки» Гребінчині; твори Котляревського, Гулака-Артемовського, Левка Боровиковського, Костомарова і дещо інше; як каже Чужбинський ²²³, все оте читали вищі стани на Україні якось мляво.

²²³ Воспоминания о Шевченке. — С. 4.

А «Кобзар» одним ментом розігнав апатію і викликав любов до рідного слова, що було тоді вже вигнане з ужитку в розмові не тільки між панами, а навіть і в розмові з хрестянами... Після «Кобзаря» пани взялися читати Квітчині повісті.

Таким чином, Шевченкове ймення швидко стало відомим скрізь по Україні і зайняло зразу місце на покуті, по правді приналежне авторові «Кобзаря» яко «першому великому поетові нової великої літератури в слов’янському світі», як промовив се, вже після смерті Шевченка, російський критик Григор’єв.

Україна зрозуміла душу Шевченкових творів; зрозуміла, що його пісня — пісня цілого народу, виведена голосно; що вона єсть зорею оновлення нашого письменства, задобреною ідеями народно-національними і демократичними.

Пісні з такими ідеями довіку не вмирають.

Щиро, радісно вітав «Кобзаря» тодішній ветеран нашого малого ще письменства Грицько Квітка. Шевченко, скоро вийшов «Кобзар», дак один примірник його доручив якомусь українцеві, що їхав до Харкова, і прохав піднести «Кобзар» Квітці. Одначе щось пошкодило тій людині їхати до Харкова, і він передав «Кобзаря» Мартосові, а сей вже переслав його до Квітки. Старенький Григорій Федорович, «одержав-/116/ши «Кобзаря», притулив його до серця» і 23 жовтня р. 1840, дякуючи за його Шевченкові, писав: «Ваші думки кріпко лягають на душу. Гарно, батечку, гарно. Вже так що думки! Утніть ще; потіште душу; мов теплого маслечка злийте на неї; а то від московських побрехеньок щось дуже вже до печінок доходить» ²²⁴. В тому ж листі Квітка просить Шевченка переказати віршами його, Квітчину, «Панну Сотниківну», надруковану мовою російською в 3 книжці «Современника» 1840 р. «та ще й патрет з неї змалювати». Не відаємо, чи брався Тарас перевіршувати «Сотниківну», але з листа його до Квітки 8 грудня р. 1841 ²²⁵ відаємо, що він «малював її і хотів скінчити ще до Різдва, та й не знаю, — пише він, — бо тут (в Петербурзі) ні день, ні ніч, а так чортзна-що; прокинешся рано, тільки що заходишся малювати, дивись: вже й ніч; тільки пензлі миєш, більш нічого». Щирі і приязні відносини Квітки до Шевченкових творів не могли добре не вплинути, не підбадьорити Тараса. Квітка прохав у його поезій до якогось свого альманаху, Тарас послав до його 8 грудня якусь невідому нам свою поезію Ганнуся ²²⁶ і писав: «Оце сьогодня скомпонував її нашвидку, та й сам не знаю, чи до ладу, чи ні. Подивіться на неї гарненько та й скажіть щиру правду. Як побачите, що вона дуже вже безецна ²²⁷ (бо вона такою мені здається), то не давайте її друкувати; нех іде, звідкіля взялася».

²²⁴ Листи до Т. Г. Шевченка, с. 10 — 11. — Ред.

²²⁵ Киев[ская} стар[ина]. — 1894. — Кн. IV. — С. 323.

²²⁶ «Утоплена». — Ред.

²²⁷ Сороміцька. — Ред.

Як перейшов у Тараса останній час року 1840 і початок р. 1841 — певних звісток не маємо, опріч того, що він кватирував укупі з художником Михайловим і зазнав скорботи, похоронивши свого друга-учителя студента Демського. Відомо ще, що з виходом його «Кобзаря» ширшає його знайомість між українцями, що поприїздили жити до столиці. Між ними треба назвати Грицька Тарновського, дуку-дідича з Борзенського повіту. Йому тоді було років під 50; дітей у його не було; в годованках у його були небоги, і в одну з них закохався був Штернберг. Тарновський любив товариство художників, письменників, учених і артистів, чимало їх і між ними Глинка, знаменитий музика, перебували в селі Качанівці, маєтності Тарновського, де у його був прекрасний розкішний дім і невимовно гарний парк. Тарновський належав до тих українських панів-дуків, що хоч /117/ потроху пам’ятали свій національно-народний родовід і не цуралися ідей національно-демократичних, звісно, на стільки хоча, на скільки давало те панське поводження. Маєтність Грицька Тарновського перейшла по його заповіту до Василя Тарновського. Останній (род. р. 1809, помер р. 1865) був чоловік доброї освіти і прихильник народу. Він зумів зібрати доволі значний український музей, а син його, Василь же, збагатив той музей новими придбаннями, найпаче придбанням власноручних манускриптів Шевченка і інших речей, що належали останньому, і подарував сей музей чернігівському земству.

З Григорієм Тарновським познайомив Шевченка Мартос, одначе до р. 1842 нема у нас певних фактів, щоб характеризували відносини між Шевченком і Тарновським за час 1840 і 1841 р. З двох пізніших вже листів Тараса до Тарновського треба гадати, що відносини їх були прості, приязні і щирі. Року 1841 Шевченко наділяє Україну новою своєю історичною поемою «Гайдамаки». Довго її держала в своїх лабетах цензура. «Було мені з ними» (з «Гайдамаками») лиха, — писав 26 марта 1842 р. Шевченко до Тарновського ²²⁸. — Насилу випустив цензурний комітет. «Возмутительное», та й годі! Ледві сяк да так впевнив їх (цензорів), що я не бунтівник. Тепер хватаюся розіслати, щоб не схаменулися». З тих помилок, з якими надруковано «Гайдамаків» (друкарня Сичова в Петербурзі), справді знати, що Тарас хватався швидше їх надрукувати, боячись, «щоб не схаменулися» і не заборонили їх цензори. На помилки він нарікає і в листі до Тарновського 26 марта р. 1842 ²²⁹, і в листі до Квітки 28 марта ²³⁰. «Надрукував, — пише він до останнього, — бодай йому очі повилазили... Не лайте дуже, коли що знайдете не до ладу, бо і написано, і надруковано навмання». Шевченко добре добачав, що інде в «Гайдамаках» є дещо таке, що інакше б треба його переробити, є таке, «що аж самому соромно». Одначе, не вважаючи на се, «Гайдамаки» вельми швидко розійшлися; в грудні 1841 р. вони не були ще викуплені з друкарні ²³¹, а в березілі року 1842 непроданих «Гайдамаків» лишилося тільки сотня примірників.

²²⁸ Основа. — 1862. — Кн. V. — С. 4.

²²⁹ Ibidem .

²³⁰ Русск[ая] стар[ина]. — 1880. — Кн. II. — С. 593.

²³¹ Киев[ская] стар[ина]. — 1894. — Кн. II. — С. 323.

Тут варто спинитися над питанням: звідкіль Шевченко взяв сюжет на «Гайдамаків» і коли саме писав сю поему? /118/ Про се неоднакові звістки і думки. На думку д. Чалого, висловлену спершу в «Основі», а потім і в книзі його «Жизнь и произведения Тараса Шевченка», так першим зерном, з котрого зросла поема, були оповідання Тарасового діда Івана і подорожі Тараса з сестрами в Лебединський-Мотронівський монастир, де на цвинтарі було чимало могил коліїв. Над могилами були плити з написами. Тарас читав прочанам ті написи, а між прочанами були, може, такі діди, що пам’ятали і розповідали про страшенні події гайдамаків. Тарас слухав їх, переносився думками в минуле, і в фантазію до його на цілий вік запали ті місцевості,

Де ходили гайдамаки

З святими ножами,

І ті шляхи, що він міряв

Малими ногами ²³².

Мартос ще р. 1863 доводив що інше. Він писав: ²³³ «Ще року 1840 хотів я про Барську конфедерацію довідатися більше, ніж давав Плюшарів лексикон і часто про се розмовляв з Гребінкою. При тих розмовах бував і Шевченко і, слухаючи те, не подав і знаку, щоб йому тоді було що-небудь відомо про події гайдамацького часу. Нарешті я дав Шевченкові прочитати новий роман Чайковського «Wernyhora». З того роману він і взяв зміст «Гайдамаків» і більшу частину подробиць».

Д. Чалий ²³⁴ зовсім знехтував Мартосову звістку, навіть не згадав про неї і за джерело до «Гайдамаків» взяв єдине передмову до них, написану Шевченком; але ж і передмова показує, що цілком не можна нехтувати Мартосової звістки. Шевченко в передмові каже: «Про те, що діялося по Україні р. 1768, розповім я, як чув від старих людей. Про гайдамаччину я не читав нічого друкованого». Одначе ж він подав в «Припису» реєстр, що свідчить і про ті джерела, які він читав, перш ніж написав «Гайдамаків». Він згадує і про Плюшарів лексикон, і про історію Кониського і Бантиш-Каменського.

²³² Чалий, с. 16 — 17.

²³³ «Вестник Ю[го-Западной] иЗ[ападной] России», 1863, [кн. X].

²³⁴ Жизнь и произведения Шевченка. — С. 248 — 250.

Певна річ, що перше зерно «Гайдамаків» запало в Тарасову душу з народних переказів і переважно з переказів діда Івана; але воно не було і не могло бути таким, до якого розрослося в поемі, коли б автор її не познайомився з подіями гайдамаків по ін-/119/шим ще літературним джерелам. А щодо гадок про вплив подорожі до монастирів, то їх треба або зовсім залишити, або уважати їх, коли вони дійсне були, на стільки, на скільки можливо сподіватися впливу їх на хлопця 11 — 13 років. Якщо й доводилося Тарасові подорожувати, так певна річ, що до року 1827, коли йому було не більш 13 років, а сестрі Ірині 11. До того ж ми й не відаємо, до якого саме монастиря ходив Тарас «з сестрами» на прощу. (Зауважимо, що Тарасова сестра Катерина ще р. 1823 вийшла замуж в друге село, а Маруся тоді була ще вельми мала). Д. Чалий каже про «Лебединський-Мотронинський монастир», але такого монастиря не було й нема ²³⁵.

Зерно «Гайдамаків» розросталося відповідно тому, як Шевченко знайомився з історичними фактами минулої України: хоч він і каже, що не читав про події р. 1768 нічого надрукованого, але додає: і критикованого; от в отому слові і вся сила і вага, на яку не звернув уваги д. Чалий. Задумав писати своїх «Гайдамаків» Шевченко коли не в 1838, так в 1839; бо, як відаємо з його «Записок», він тоді вже, стоячи перед малюнками Брюллова, задумувався про ілюстрації, про сліпого кобзаря до «своїх лютих гайдамаків». Значить, очевидна річ, що з «Wernyhory» Чайковського коли Тарас чим і покористувався, так хіба невеличкими подробицями, які й додав до готового вже образу цілої поеми.

²³⁵ Се два окремі монастирі, обидва вони в Чигиринському повіті. Жіночий монастир Лебединський Миколаївський стоїть біля р. Гаптурки в лісі, що зоветься Лебедин, верстов за п’ять біля села Лебедина. Сей монастир осаджено р. 1779 черницями з волоського кажгурського монастиря, що був зруйнований турками. Будованню монастиря сього найбільш запоміг князь Ксаверій Любомирський. Саме оцей монастир і згадує Шевченко в «Гайдамаках», не відаючи, що монастир «Лебедин дівочий між Чигирином і Звенигородом» осаджено більш, ніж через десять років після подій, списаних в «Гайдамаках» його. Щодо монастиря мотронівського, так дійсне се монастир вельми стародавній. Стоїть він в темному мотронівському лісі за 9 верстов від ведмедівського монастиря. Осадила монастир, як каже переказ, якась княгиня Мотрона ще до Батия б то. Татарва зруйновала була його, але князь Ольгерд року 1568 запоміг оновити його, а гетьман Сагайдачний р. 1620, 1621 наділив його землями, король Ян Казімір р. 1664 затвердив права монастиря на землі. Турки р. 1676 спалили сей монастир; оновлено його р. 1686, а потім р. 1717 польський князь Ян Яблоновський запоміг йому і затвердив за ним усі його землі, не вимагаючи; щоб монастир пристав до унії. (Дивись Пам’ят[ную] [книжку] Киевск[ой] Эпарх[ии], 1882, с. 84 і 92).

До того ж часу реєструю я написання Шевченком віршів «Хустина» і другої поеми «Черниця Мар’яна», бо, посилаю-/120/ чи до Тарновського «Гайдамаків», Тарас р. 1842 пише: «Будьте ласкаві, не давайте їм (дівчатам, небогам Тарновсього) читати і не показуйте їм мої «Гайдамаки», бо там є багато такого, що аж самому сором. Нехай тропіки підождуть; я їм пришлю «Черницю Мар’яну», к Великодню (1842) думаю надрукувати. Се вже буде «не возмутительное». Оригінал «Черниці», писаний власною рукою автора, з посвятою, з малюнками до неї і пісню (Хустина) Шевченко відіслав в Харків до Корсуна, щоб надрукував в своєму «Снопі» ²³⁶, що мав видати на р. 1842.

II

Нові українські видання і нові Шевченкові твори знов викликали неприхильні, ворожі рецензії в журналістиці російській. Рецензію Бєлінського на «Гайдамаків» наш письменник Трохим Зіньківський називає «нахабною, недотепною і недостойною тирадою» ²³⁷. Але ще раніш «Гайдамаків», розбираючи Гребінчин альманах «Ластівка», так само як і в рецензії про Квітчине «Сватання», Бєлінський, як се признає і Пипін ²³⁸, висловив строгий осуд і взагалі антипатію до українського письменства. Від себе додам, що в одній з тих рецензій висловлена і чудна зневага до народу. По думці Бєлінського ²³⁹, так на Україні ще, бачте, з Петра Великого почався поділ людності на стани. Дворянство (шляхта) силою історичної неминучості приняло «русскую» мову і перейнялося «русско»-європейськими звичаями в житті. Мова народна почала псоватися і тепер (1841) мови української нема вже, а є тільки «областное (провінціальне) наречие». По думці Бєлінського, «поезія єсть ідеалізовання життя реального. Чиє ж життя ідеалізуватимуть українські поети?» — питається Бєлінський. — Життя вищих станів на Україні переросло українську мову і остання лишилася тільки в устах простого народу. Мовою «русскою» романіст у своєму романі може списати людей усіх станів і примусити кожного з них балакати мовою людей освічених; а життя мужика само по собі мало, мовляв, інтересне для людей освічених».

²³⁶ Русск[ий] архив. — 1891. — Кн. X. — С. 216.

²³⁷ Правда. — 1890. — [т. І. — Вип. II і III. — С. 24].

²³⁸ Вестник Европы. — 1888. — Кн. III. — С. 248.

²³⁹ Сочинения Белинского. — [М., 1865]. — Т. V. — С. [108].

Тим-то Бєлінського «жаль брав бачити, коли і невеличка кебета (себто Квітка!) марнує свої сили, пишучи по-українськи задля українських /121/ хрестян (себто задля народу!). Зміст такої писанини завжди одноманітний; головний інтерес — мужича простосердність і простосерда привабливість мужичої балачки. Але все оце вже надокучило! Та й гарне ж те письменство, іронізує далі Бєлінський, що «дышет простоватостью крестьянского языка и дубоватостью крестьянского ума».

Що ж спричинилося таким відносинам Бєлінського і інших критиків петербурзьких до творів Шевченка і взагалі до українського слова? Зіньківський каже, що література російська тоді була дворянсько-урядницькою забавкою; її, як і всякий комфорт, потребували тільки люде освічені; а про те, щоб повернути літературу на службу освіти маси народної, щоб силою її рушити простий люд з морального та економічного занепаду, — про те «не дбали навіть такі «радикали», яким був Бєлінський».

Не можна мені згодитися з Зіньківським — як з тим, щоб література російська з початку рр. 1840-х була тільки забавкою, так і взагалі з тим, що ніби єдине висловлені їм причини сплодили ворожі відносини критики російської до нашого слова. Д. Пипін ²⁴⁰ подає ще інші причини антипатії Бєлінського до українського письменства взагалі; тієї антипатії, що потім через кільки років відбилася і в розмові одного з героїв тургенівського роману «Дым».

²⁴⁰ «Вестник Европы». — 1888. — Кн. III. — С. 248 — і далі.

По думці д. Пипіна, дак «імовірно, що та антипатія не була чужою і самому Тургенєву. Корінь її лежить, — каже д. Пипін, — в тому, що ліпші сили літературні в Росії рр. 1840-х були перейняті питанням штуки. По тих питаннях гуртувалися у них і питання філософські, і питання практичного життя громадського. Тоді усю увагу покладали на філософію Гегеля і Шілінга: або на Шекспіра, Гете, Байрона і т. ін. і тут вбачали поетичні віщовання духу загальнолюдського». Дак от з сього б то погляду «українське письменство здавалося критикам вузьким провінціалізмом, що пильнує держати людей на низькім ступні прихильності до своїх звичаїв окільних, до мертвої давнини... Філософи російські рр. 1840-х бачили в українському письменстві чужу для них мову; заводити оцю мову в книжки їм здавалося за річ несерйозну, непотрібну, неоправдану; вона роз’єднує освітні сили; а таке роз’єднання знесилює письменство російське». Одно слово, говорячи просто, по правді, по щирій, виходить, що д. Пипін признає, що філософи і критики російські ворогували властиво /122/ на українське слово за те, що воно стає перешкодою превподоблення, попросту — обрусіння.

Критик німецький Кавенан каже, що Шевченкові ніяким чином і не було можна сподіватися, щоб пануюча критика московська ласкаво повітала його твори. Пригадавши собі тодішнє (рр. 40) становище московського письменства, треба дивом дивувати, каже німецький критик, юнацькій відвазі того, хто на придворному з природження російському Парнасі хотів прищепити перекірливі нарости демократичні.

Зупиняючись над тією думкою, яка мулить і мене, Трохим Зіньківський причину вороговання москалів до нашого слова з’ясовував ще і «тією національною нетолерантністю московською, що поруч себе не стерплює хоч би й невеликої культурної самостійності української».

Мене не вдовольняє і ся причина, і я хочу пошукати ще іншої, властивої критикам російським рр. 1840. Далі їх я не піду і, хтозна, коли б не та причина, на яку я зараз укажу, то, може б, про твори Шевченка і взагалі про розвиток українського письменства Бєлінський був би вимовив такі ж думки, які потім вимовив Добролюбов, а за ним і дехто інший з однодумних з ним наступників його.

Оцінювати твори народно-національних письменників чужої народності, хоч би і так близької расою і далеким-предалеким родоводом, як-от народності наша і великоруська, діло не таке легке, як воно здається з першого погляду; найпаче коли такі дві народності злучені під одним і тим самим устроєм політичним, але розділені великою безоднею життя історичного аж до кінця віку XVIII. До того ж одна народність панує, тримає другу в неволі і в темноті і пильнує шляхом неволення превподобити до себе оцю другу. А оця друга превподобитися не може; бо у неї інша природа, інші обставини, інша була історія, та й нині інше соціально-моральне життя і світогляд.

В творах кожного письменника, до якої б національності він не належав, тим паче в творах такого велетня, як Шевченко, єсть, правда, для оцінювання творів його, опріч грунту народно-національного, грунт загальнолюдський, і на сьому грунті знайдемо матеріал для оцінювання творів, але тільки матеріал загальний, теоретичний: загальну основу головну, загальні людські риси загальних типів літературних. І що ж з того? Принаймні сього для правдивого оцінювання творів народного письменника вельми ще мало. І земля — грунт загальний про всяку рослину, і сонце — /123/ загальна керниця тепла, і серце людське — загальний ключ любові і почуття взагалі. Одначе чому ж на півночі не ростуть банани? Бачимо, що навіть під однаковим теплом сонця не всі дерева однакові: і кедр — дерево, і смерека, і тополя — дерево, а яка різниця між ними! Знаючи життя дуба, осики, берези, ботанік не відважиться сказати, що він вже з того самого знає і життя всякого іншого дерева. Знаючи загальноосновні теоретичні закони загального життя звіря, зоолог з того одного не знає ще життя слонів. Бачимо знов, що світ і тепло сонця не по всіх світах і не на всіх людей однаково впливають. Не всі люде за однаковими обставинами окільними однаково почувають любов або ненависть, радощі або скорботи. Оцього самого не можна не бачити і на народностях і не можна критикові знехтувати отаку національну різницю. Так само не можна йому не уважати на другу ще сторону творів письменника: на колорит їх. Колорит твору надає не тільки часом, а трохи чи не завжди, без волі письменника, суми ознак національних укупі з впливом історичного життя нації. Жоден письменник не спроможен цілком спекатися сього впливу, і чим більша у письменника кебета, тим густіше на твори його ляже його колорит. Тим-то критикові, що оцінює твори письменника другої народності, треба, щоб не наробити великих помилок, добре знати історію і етнографію тієї національності, до якої належить письменник і його твори. Критик повинен, опріч усього іншого, знати мову тих творів: знати, тямити і розважати окремості расові; події історичні, всесторонній вплив їх; знати етнографію народу, до якого належать люде, чи групи людей, списані в творах, за оцінку котрих він береться.

Мені здається, що оцього саме й бракувало тим критикам російським 1840-х рр., що так вороже, антипатично висловилися про твори Шевченка, найпаче про твори його змісту історичного. Не можна їх за се вельми й винуватити. Звідкіль їм було придбати такого знання? Звідкіль було їм пізнати історію, етнографію і антропологію України? Історію вони знали хіба по Кайданову да, може, дехто по Бантиш-Каменському; але ж хіба то була історія? Тим паче не була то історія українського народу. Етнографія тоді була в пелюшках. Живої української мови, якою писані твори Котляревського, Квітки, Шевченка, вони, може, чи й чули. Та вони й гадали собі, що українська мова — «та ж сама русская мова, тільки попсована», і, /124/ щоб знати її, досить, як-от казав цензор Корсаков, проїхати кільки верстов по межі України. А через незнання мови і такі совісні критики, як Бєлінський, плели нісенітницю. Наприклад, розбираючи Гребінчину «Ластівку», він помітив, що Квітка оповідання своє присвятив «любій своїй жінці»; та й і каже з сього, що «жінця по-малороссийски значить жена». Я не відважуся сказати, що слово «жінця» Бєлінський ужив на більший глум з української мови. Се було б занадто недостойно голови російської критики... От через таке незнання, через темноту єдине Бєлінському наша мова народна і здавалася «простоватою» (партацькою), а «Енеїда» Котляревського — «пресловутою». Тим-то йому в Шевченкових творах ввижалося повно «вульгарних і сороміцьких слів і виразів». Тим-то другому критикові ввижалося, що Шевченко «уродует русский язык, подделываясь под хахлацкий лад».

Треба ще сказати, що Бєлінський, а тим паче критики «Сына Отечества» і т. ін., не розумів ваги народної поезії взагалі. Чудно, але се факт: довелося йому розбирати в «Отечест[венных] запис[ках]» дисертацію Костомарова «Об историческом значений русской народной поэзии» і він вимовляє, що «поезія народна — така річ, що працювати коло неї може тільки той, хто не спроможен чи не хоче працювати ні коло чого більш путящого».

Темнота тодішніх критиків російських в тому, що треба було їм знати про Україну і її народ, коли вони бажали про се балакати, не дала їм зрозуміти і поезію Шевченка. Вони не тямили, що Шевченкова муза прорвала той підземний льох, де під семи замками і під семи печатьми лежав закутий в кайдани дух волі і демократичний ідеал українського народу. Льох той засипано землею; наумисне зверху по йому виорано і засіяно, щоб живі крепаки не знайшли й стежки до того льоху, де сховано їх волю. Шевченкова муза сміливою рукою відчинила двері до того льоху, ввійшла туди з своїм світом волі і братерства, відкрила туди щілину сонячному промінню поступу. З льоху того тхнуло смородом тієї трути, що отруїла українську волю, демократизм, що люд вольний закріпостила та наплодила тієї «братії», що донос і неволю довела до культу. Муза Шевченка не побоялася тієї лиходійної пари смердячої і понесла в льох світло; те світло, якого не потушить вже ніколи жадна трута бюрократизму, станових каст і деспотизму; бо світло поезії горить огнем неземним, огнем Прометея. /125/

Чужим критикам, що не знали ні історії, ні етнографії українського народу, не можливо було зрозуміти те, що Шевченко в своїх поезіях стоїть на грунті національно-демократичному; що він не услідовує народній пісні, не підроблюється під тон народу, а яко віщий пророк, він, наче сам народ, веде далі народну творчість поетичну. Поезії Шевченка — не переказ народної пісні, а продовж її. Таку саме пісню заспівав би тоді сам народ; Шевченко говорив те, що говорила народна душа; що сказав би на Україні кожен і крепак, і козак, коли б тільки був спроможен висловити свої думки, свої болі, що кипіли біля серця з тяжкої щоденної праці в ярмі. Так що ж! «Венценосная благодетельница Украины» і її «великі сподвижники», як наприклад Потьомкін, Зубови та потроху і Безбородьки і т. ін., закували український народ по рукам, по ногам, та ще й на уста наложили печать!.. Критики Шевченка не зрозуміли, що, як каже Костомаров, Шевченка ніби сам народ вибрав і послав співати замість себе.

Нарешті не треба ховатися з тим, що Бєлінський ворожо дивився не тільки на Шевченка, але й на саму українську ідею, в сьому легко запевнитися, перечитавши виписку з листа Бєлінського до Анненкова, яку я подав вище в примітці в дослівному перекладі ²⁴¹.

²⁴¹ Див.: с. 100.

III

Річ зовсім натуральна, що ворожі рецензії на «Кобзаря» і на «Гайдамаків» не могли не вразити перейнятливої душі й чуткого серця Шевченка; не натурально б було, коли б вони не образили його самолюбства. Натурально було йому зайнятися бажанням довести рецензентам російським, що він спроможен писати і чужою мовою і що російською мовою може він орудувати добре, що він знає її, тямить ²⁴². І от він береться за писання віршів і драм мовою російською. Ще р. 1841 посилав він до Квітки російські вірші своєї роботи. То була пісня з драми «Невеста», що перше була трагедія «Никита Гайдай». «Я її, — писав Шевченко, — перемайстрував на драму. Я ще одну драму майструю: називається вона «Слепая красавица».

²⁴² Лист до Григ[орія] Тарновського [від 26 берез. 1842 р.]. — Основа. — 1862. — Кн. V. — С. 5.

Не знаю, що з неї буде; боюся, /126/ щоб не сказали москалі: «Mauvais sujet», — бо вона, бачте, з українського простого биту». Не знаємо, що се була за драма. Драма на 3 дії «Назар Стодоля» — се та сама, що потім надруковано її по-українськи в перекладі самого автора. З того, що Шевченко написав мовою російською, надруковано за життя його тільки частину драми «Никита Гайдай» в «Маяку» р. 1841 да пізніше трохи поему «Бесталанный» 1844 р., видану тоді ж таки і окремо під назвою «Тризна». Усе останнє, написане Шевченком не по-українськи, а між ним і «Слепая», надруковано вже після його смерті. «Слепую» теж він хотів надрукувати ще р. 1842, але потім схаменувся. «Не хочеться її друкувати, — писав він 30 вересня р. 1842 до Кухаренка, — та не маю вже над нею волі. Переписав «Слепую» та й плачу над нею. Який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом! Лихо, брате отамане! Єй-Богу лихо! Се правда, що, опріч Бога і чорта, в душі нашій є щось таке страшне, що аж холод іде по серцю, як хоч трошки його розкриєш. Цур йому: мене тут і земляки і неземляки зовуть «дурнем». Але ж хіба я винен, що я уродився не кацапом або не французом! Що ж нам робити, отамане-брате! Прати проти рожна чи закопатися заживо в землю! Дуже мені не хочетьтя друкувати «Слепую», та вже не маю волі».

Ми відаємо вже, за що «неземляки» називали Шевченка «дурнем»: за те, що він, як їм здавалося, пишучи по-українськи, «уродовал русский язык на хахлацкий лад». А за що таким титулом величали його земляки, можна, здається, вгадати без помилки.

Під кінець р. 1841 і з початком р. 1842 знайомість Шевченка особиста геть поширшала і він спізнався особисто між іншими земляками з прилучанами: Корбе, Маркевичем Миколою, істориком, далі з Семеном Артемовським, з Щепкіним, а найважніша річ — з Яковом Кухаренком. Яків Герасимович Кухаренко був людина жвава, перейнятлива, як і Шевченко; чорноморець з глибоким почуттям національним; чоловік з палким темпераментом; з щирим серцем козака, непопсованим цивілізацією фінського «болота». У його були свіжі традиції козацтва і козацької волі і свіжа любов, міцна, чиста до України. Він бачив і тямив, яким «благом» наділено Україну, і тямив, що з тим «благом» тяжко жити людям, колись вольним, жити у неволі під тими людьми, що ніколи волі не зазнали. Зимою на рік 1842 він приїздив до Петербурга. По дорозі в Москві він бачився з Бодянським. А сей глибокий демократ (попович з Варви, /127/ Лохвицького повіту), людина учена, свідомий українець, нагадував Костомарову тих наших далеких предків, що ніколи не страчували хоробрості й говорили: «Станьмо кріпко, да не посрамим землі руської». Скоро оці два патріоти українські Кухаренко і Бодянський побачилися, то вже ж не можна було їм не знати бесіди про «Кобзаря», про «Гайдамаків» і про автора їх. І певне, що Бодянський притьмом радив Кухаренкові спізнатися особисто з Шевченком. Скоро Кухаренко приїхав до столиці, він і познайомився з автором «Гайдамаків» і зараз сприятелився; довіку були вони щирими друзяками. Яків Герасимович не вельми довго пережив Тараса Григоровича: убито його у вересні р. 1862.

Отже, такі освічені люди, як Гребінка і Бодянський, довідавшись, що Шевченко пише і по-російськи, не могли не зауважити на се. Вони тямили, який великий талант показав Шевченко в своїх творах українських; тямили, що сей талант принесе найбільший урожай на грунті рідному. Тим-то й бажали вони, щоб Шевченко з сього грунту не сходив. Інші, знов українці, Шевченкові знайомі просто інстинктом чули, що Шевченкові не слід працювати не на своєму полі. Таким чином, українцям не можна було не з’ясовати Тарасові, що він вбирається «в кожух, не на його шитий». Найбільший вплив в сьому разі, опріч Гребінки і Кухаренка, зробив на Кобзаря Бодянський, коли з початку р. 1843 Шевченко був у Москві і бачився з ним.

Не можна було Шевченкові не звернути уваги ще й на те, що інші критики, як-от Тихорський в «Маяку», високо ставлять його талант. Та й ворожі йому критики «Сына Отеч[ества]», «От[ечественных] записок», «Биб[лиотеки] для чтения» і інших признають за ним велику кебету поетичну і нападають на його єдине за мову та за те, що він «мужичий поет». Остання атестація доводила, що критики російські тоді ще не доросли до розуміння великої ваги мужичого письменника, мужичого поета, да ще й по роду, й по серцю, й по думкам мужичої дитини.

З усього того й виходило, очевидячки, що Шевченкові треба зовсім знехтувати вороговання до його критиків російських і покинути писати чужою мовою. І от він починає коло сього міркувати. Ми читали вже каяття його в листі до Кухаренка; а в листі до Тарновського ²⁴³ він каже:

²⁴³ [Лист до Г. С. Тарновського від 26 берез. 1842 р.] — Основа. — 1862. — Кн. V. — [С. 6].

«Нехай я буду собі і мужицький поет, аби тільки поет, то мені нічого більш і не треба! Нехай собака лає, вітер розне-/128/се». Але ж все ще якось вагається він, і в тому ж самому листі до Тарновського додає: «Обіцянку пришлю вашим дівчатам к Великодню, а може, й раніш, тільки не ту, що писав вам, а іншу, по-московському скомпоновану, щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю».

Обіцянка ся була ніщо інше як «Тризна». Хоч після листа до Тарновського «Тризну» надруковано геть більш як через рік, хоч присвячення до «Бесталанного» датовано 11 днем листопада р. 1843 в Яготині, але ж, опріч оцієї «обіцянки», скомпонованої по-московському, я не відаю іншого якого Шевченкового твору, щоб можна було ліпше припасуватися до обіцянки, висловленої в листі до Тарновського.

Запевне можна сказати, що після «Бесталанного» і до останніх років заслання, Шевченко не компонував вже нічого по-московському. «Тризна» була останньою боротьбою його проти призвання. Він взявся єдине до творів українською мовою і небавом скомпонував нову поему «Гамалія». В листі до Кухаренка Тарас хвалився, що «Гамалія» друкується в Варшаві. Не відомо мені, чому поема не була там надрукована, надруковано її вже року 1844 в Петербурзі. І «Гамалія» не здобув собі прихильності від критиків російських. (Дивись 1844 р.: «Москвитянин» № 3 і «Литературная газета» № 19) ²⁴⁴.

Отож кінець 1842 і першу половину р. 1843 бачимо, що Шевченко перебуває в ваганні. Своє тодішнє становище він характеризував в листі до Тарновського ²⁴⁵ так: «Я... чортзна-що! не то роблю що, не то гуляю, сновигаю по оцьому чортовому болоту та згадую нашу Україну. Ох, якби-то можна було мені приїхати до солов’я (себто з початку другої половини квітня), «весело б було, та не знаю».

Року 1842 Шевченко чимало працює коло малярства. Він намалював за літо р. 1842 кілька картин з українського життя. Одну з них «вимантачив» собі Скобелєв, комендант петербурзької фортеці, а другу — «Катерину» — придбав собі Григорій Тарновський; вона й досі є у музеї Василя Тарновського ²⁴⁶.

²⁴⁴ Автором рецензії в «Москвитянине» (1844. — № 6. — С. 71 — 72) був В. Тіунський, в «Литературяой газете» (1844. — № 19. — С. 335) — рецензія анонімна. Не згадано рецензію, так само анонімну, в ж. «Библиотека для чтения» (1844. — Т. 64. — С. 41). — Ред.

²⁴⁵ [Лист до Г. С. Тарновського від 26 берез. 1842 р.] — Основа. — 1862. — Кн. V. — [С. 5].

²⁴⁶ Нині зберігається у ДМШ. — Ред.

На сій картині Тарас намалював Катерину в той час, коли вона попрощалася з своїм москаликом /129/ і вертаєть[ся] в село. У царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже і сумно дивиться на Катерину. А вона, сердешна, тільки плаче да підіймає передню червону запащину, бо вже, знаєте, трошки теє... А москаль дере собі за своїми, тільки курява ляга. Собачка, ще поганенька, доганя його та нібито гавкає на його. По тім боці могила, на могилі вітряк, а там вже степ тільки мріє» ²⁴⁷.

З початку р. 1843 Шевченко висловлює думку видавати «Живописну Україну», себто малюнки (і текст при них) з природи й історії України. Певна річ, що думка про таке видання сплодилася в голові Шевченка геть раніш, і сплодили її перш за все малюнки Штернберга з української природи і картини історичні Брюллова.

Було вгорі говорено, як радів Шевченко, роздивляючись малюнки, пороблені Штернбергом на Україні, і як любував з тих малюнків Брюллов, говорячи, що в одному ескізі Штернберга він бачить всю Україну. Але ж Штернберг бачив природу тільки Лівобережжя, а Шевченко знав і природу Правобережжя і тямив, що остання більш розкішна, більш мальовнича, ніж лівобережна. Річ зовсім натуральна гадати, що в ту саме годину у Шевченка зародилася думка, що було б добре познайомити освічену Росію з розкішною природою України і з її етнографією. Зросту і розросту такої думки неминуче сприяли прохання видатніших людей України, щоб Шевченко намалював той чи інший образ історичний, напр[иклад], Кухаренко прохав змалювати Головатого. От що він писав до Кухаренка про сей малюнок: «Стоїть Головатий сумний біля царського Зимнього двірця, позад його Нева, а за Невою кріпость, де конав Павло Полуботок». Шевченко гадав, зробивши малюнок сей, відіслати його в Париж, щоб там його відлітографували ²⁴⁸.

Більш за все зросту думки про видання «Живописної України» «повинна була сприяти картина Брюллова «Осада Пскова». Картину сю Шевченко називає «твором божественним». Коли він подивився на неї вперше — йому «дух стисло»; перед ним «стояла не картина, а жива облога Пскова». Дивлячись на неї, йому здавалося, «що він чує крики людей і ляск мечів об залізні шоломи ливонські, польські і литовські» ²⁴⁹.

²⁴⁷ [Лист до Г. С. Тарновського від 25 січ. 1843 р.] — Основа. — 1862. — Кн. V. — [С. 5].

²⁴⁸ [Лист до Я. Г. Кухаренка (кінець лютого 1843 р.). — Зоря. — 1895. — Кн. V. — С. 88].

²⁴⁹ Шевченко Тарас. Повн. зібр. творів.У 6 т. — Т. 4. — С. 213. /130/

Картина, що зробила такий вплив на перейнятливу душу поета-художника, повинна була неминуче перенести його думкою на рідну Україну. І, певна річ, він переносився туди і думав: ба! скільки таких малюнків можна взяти з історії України! Перед очима його не можна було не воскреснути облозі Буші, руйнованню Батурина Меншиковим, баталії Виговського з Ромодановським біля Конотопу або знов з часу Хмельницького битві біля Жовтої Води, біля Корсуня і т. ін.

Таку думку мою зміцняє і оповідання самою Шевченка ²⁵⁰, що коли він стояв і задумався перед чудовими творами Брюллова, він голубив в своєму серці сліпця-кобзаря до «Гайдамаків»; перед ним тоді «бовваніли тіні мучеників, бідолашних гетьманів наших». Перед ним розстилався розкішний степ придніпрянський, засіяний могилами. Перед ним пишалася наша Україна безталанна в усій своїй красі меланхолічній, і у його «не ставало сили відвести очі від рідної краси чарівної». Дивлячись на малюнки Брюллова, поет-художник бачив свій рідний край, де

Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить.

Поетові ввижається стара Україна, де «весело жилося»; та Україна, що

Пишалась вольними степами,

В садах кохалися, цвіли

Неначе лілії, дівчата;

Пишалася синами мати,

Синами вольними.

Поет згадував собі ті

Базари, де військо, як море червоне,

Перед бунчуками, бувало, горить,

А ясновельможний — на воронім коні,

Блисне булавою — море закипить.

Поетові не можна/ було від оцього колишнього не перелетіти думкою на сучасну Україну. Він перелітав і бачив, що там

Латану свитину з каліки здіймають,

З шкурою здіймають, бо нічим обуть

Панят ²⁵¹ недорослих.

²⁵⁰ Кобзар. — Т. III. — С. 40. — (Записки..., [запис від 1 лип. 1857 р.]).

²⁵¹ Княжат. — Ред. Автор цитує за текстологічно недосконалим виданням: Кобзарь Тараса Шевченка. — Ч. I, II. — Львів, 1893; Ч. III — 1895; ч. IV. — 1898. /131/

Він чув, що «могили з вітром в полі про волю говорять», і бачив, що «над дітьми козацькими поганці панують». Бачив, що Україна

Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,

В калюжі, в болоті серце прогноїла,

У дупло холодне гадюк напустила,

А дітям надію в степу оддала.

Знаючи, який великий вплив на людей роблять добрі малюнки, Шевченко більш і більш переймався бажанням показати людям на малюнках мертву вольну і живу зневолену Україну. Думка нарешті доспіла. Шевченко везе її на Україну, щоб поділитися нею і порадитися з тямущими земляками.

IV

Бажання видавати малюнки історичної і живої України неминуче повинно викликати і викликало у Шевченка бажання і навіть потребу побачити власними очами історичні останки України і зробити з них малюнки власними руками. Та й бачив він живу Україну давно, бачив її геть не на всьому обширі, а на невеличкому простороннищі свого рідного кутка і дивився тоді іншим поглядом, поглядом людини майже темної, поглядом крепака неосвіченого. До такого бажання художника-патріота натурально єдналося і друге, ще, може, глибше, бажання чоловіка — подивитися на рідне село, на батьківську стріху, обняти, пригорнути до свого лона вольного серце дорогої сестри-крепачки і любих йому рідних братів, Микиту і Йосипа, безталанних крепаків. Певна річ, що Тараса не могла не тягти на Україну непоборена, властива людям, найпаче українцям, сила бажання подивитися на ті стежки і шляхи, «де ходив він малими ногами», на той «тихий, журливий, обсаджений вербами та калиною ручай», де він купався, на двір батьківський, на леваду, на могилу і на все те інше, де так хмуро минав його вік дитинний. Подорож на Україну задумав Тарас, певне, ще року 1842, бо в січні р. 1843 він з Петербурга, як вже я згадував, писав до Грицька Тарновського: «Сновигаю я по оцьому чортовому болоту та згадую нашу Україну. Ох коли б то мені можна було приїхати до солов’я ²⁵²,

²⁵² Соловії в Україні починають співати під кінець квітня.

весело б бу-/132/ло, та не знаю. Спіткали мене прокляті кацапи так, що не знаю як і випручаться. Та вже ж, як-небудь вирвуся хоч після Великодня і прямісенько до вас, а потім вже дальше» ²⁵³.

Нема у мене жодної звістки, щоб запевне можна було визначити коли не день, так хоч місяць виїзду Шевченка з Петербурга і приїзду в Качанівку до Тарновського; певне тільки те, що в кінці червня, як каже Чужбинський, Шевченко був уже в Пирятинському повіті у селі Мосівці на балу у Вільхівської, куди привіз його Гребінка. Могло бути, що й з Петербурга він поїхав укупі з Гребінкою просто до його в Убіжище (хутір в Пирятинському повіті, недалеко від Мосівки). В такому разі треба думати, що вони виїхали з Петербурга, де Гребінка учителював, з початку червня, коли скінчилися вже шкільні роботи. Може, вони спершу приїхали вкупі в Качанівку, де літом звичайно з’їздилися учені, письменники і артисти. З Качанівки, може, спершу вони поїхали до Гребінки, а звідтіль в Яготин до Рєпніна і в Мосівку до Вільхівської. В усякому разі, річ певна, що влітку р. 1843 Шевченко спізнався з родиною князя Рєпніна. Ся знайомість в житті Шевченка мала велику вагу і я мушу довше спинитися на сьому пункті.

Князь Микола Рєпнін був в 30-х роках українським генерал-губернатором і належав, як і Грицько Тарновський, до тих українських панів, що вміли єднати свій аристократизм з новим прямованням і з властивим Україні демократизмом. Людина високоосвічена, гуманна, справедлива і яко генерал-губернатор доволі популярна в народі, князь Рєпнін попав в неласку у царя Миколи і мусив доживати свого віку в своїх добрах в містечку Яготині, Пирятинського повіту ²⁵⁴.

Д. Чалий розповідає, що Рєпнін, знаючи про художественний хист Шевченка і довідавшись, що Шевченко приїхав на Україну, покликав його в Яготин намалювати список з його патрета ²⁵⁵. Невідомо звідкіль д. Чалий взяв оцю звістку. Професор Стороженко доводить, що вона непевна ²⁵⁶

²⁵³ Основа. — 1862. — [Кн. V. — С. 5].

²⁵⁴ Князь Рєпнін двічі вдавався до царя з щирою порадою — раз з докладом, вдруге з листом р. 1831, вказуючи на неминучу потребу полегкостей задля України і доводячи тяжке бідовання її від непомірно великих податків. Див.: Русск[ую] старину р. 1888. — Кн. III. — С. 776. — 1896. — Т. 88. — Кн. X — XII. — С. 62 — 64.

²⁵⁵ Чалий, с. 41.

²⁵⁶ [Стороженко Н. И.] Первые четыре года ссылки Шевченка. — Киев[ская] стар[ина]. — 1888. — Кн. X, — [С. 2 — 3].

і з уст /133/ доньки Рєпніна, княжни Варвари, що була щирим другом нашого Кобзаря, зовсім інакше переказав про першу знайомість Шевченка з родиною Рєпніних. Грицько Тарновський прохав Шевченка намалювати йому патрет з князя Рєпніна. Загальний знайомий Тарновського і Рєпніна дідич О. В. Капніст влітку р. 1843 поїхав з Шевченком в Яготин. З першого разу Шевченко зробив на Рєпніних вражіння вельми симпатичне. Він поводився скромно, просто і з великою самоповагою. Не було в йому бажання виставлятися з своїм поетичним призванням, ні бажання підлабузнюватися під тон загальний. Першими днями він трохи варувався; але ж щирість і привітність, що панували в домі Рєпніних, небавом обгорнули його і розвіяли його здержливість. Чуючи серцем, що округи його люде добрі, що вони симпатизують йому, Тарас підбадьорився, зняв живу бесіду і почав співати українські пісні. Відомо, що спів його робив на слухачів вплив глибокий. Княжна Рєпніна, споминаючи Шевченкові пісні, казала, що задушевність їх дивувала. М’який Тарасів голос, баритон з високими нотами теноровими, лунав журбою і мимоволі западав глибоко в душу. Ласкава привітність родини Рєпніних, що єднала в собі аристократизм породи з аристократизмом духовим, з високістю ідей і почуття, чарівливо вплинула на Тараса і він згодився лишитися погостювати у Яготині у Рєпніних. Тоді-то він сприятелився з прекрасною розумною княжною Варварою, котра, нехтуючи людськими забобонами, сміливо простягла руку через ту безодню соціальну, що лежала між нею і Шевченком. Родина Рєпніних, найпаче Варвара Миколаївна, що стала потім близьким другом, сестрою і сумлінням поета, уміла цінувати в Шевченку чоловіка внутрішнього і не вагалася признати рівнею собі колишнього крепака ²⁵⁷. Мабуть, в перший приїзд в Яготин Шевченко не вельми довго був у Рєпніних, бо того ж року він був «і в Межигорського Спаса, і на Хортиці, і скрізь був і все плакав, бачучи, як сплюндрувала нашу Україну катової віри німота з москалями; бодай вони переказилися» ²⁵⁸. Треба думати, що до Яготина кілька разів за те літо навідувався Тарас, виїздив, куди йому подобалося, і знов вертався до Рєпніних яко бажаний гість.

²⁵⁷ Ibidem. — [С. 3].

²⁵⁸ Лист до Кухаренка від 26 листопада 1844 р. — Див.: [Правда. — 1895. — № 74. — С. 143. Лист помилково датований 20 листоп.].

Червня 29 того ж 1843 р. бачимо Шевченка у селі Мосівці на балу у дідички Тетяни Вільхівської. У Мосівку до Віль-/134/хівської, розповідає Чужбинський ²⁵⁹, з’їздилися на балі пани з Полтавщини, з Чернігівщини і з Київщини; інші приїздили на кількох екіпажах з цілим поїздом слуг; жили по кілька день, їли, пили, гуляли, танцювали, грали в карти і «роз’їздилися до 15-го січня» — день іменин Вільхівської. Р. 1843, як каже Чужбинський, Вільхівській було вже 80 років ; майже сліпа вже була вона, а проте загарливо любила гру в карти. Сама вже не спроможна була грати, а проте цілі ночі просиджувала біля тих, що грали. Вона тоді вже й на пам’ять вельми підупала; більшості своїх гостей, — а їх з’їздилося чоловіка 200, — вона й зовсім не знала. Балі Вільхівської були для України ніби той Версаль. Величезна зала на два світи, старосвітська мебель, зеркала і занавіски XVII віку, квітки, тиск панства, прибраного в розкішну послідньої моди одежу — все оце було незвичайно інтересним. В оцьому Версалі, додам я від себе, був, властиво кажучи, вертеп панської деморалізації. Тут пани [не] тільки проїдали і пропивали піт і працю своїх кріпаків, але й не гидували обігрувати в карти стару, сліпу, бездітну Вільхівську і, коли у неї нічим було платити, брали в неї векселі. Коли Вільхівська померла, в Прилуцькому повітовому суді вже за моєї пам’яті рр. 1855 — 1856 провадився величезний процес про довга небіжки. Такі пани, як Василь Петрович Тарновський, граф де Бальмен, Селецький і ін. подали в суд векселі Вільхівської на кілька десятків тисяч, «позичених» у них сліпою 80-літньою бабусею! Здається, Мосівку і всі інші добра Вільхівської продано на ліцитації, щоб заплатити оті «версальські позики». До Вільхівської привіз Шевченка Гребінка, сам пирятинець і близький сусіда мосівський. Гості Вільхівської сподівалися, що 29-го червня приїде і Гребінка, а його знали вже яко письменника. І от після снідання прибув Гребінка і з ним незнайомий нікому мужчина, середнього зросту, коренастий; з першого погляду твар його здавалася звичайною, але очі світилися таким розумним і виразним світом, що я, каже Чужбинський, мимоволі звернув на його увагу. Гребінка був знайомий з Чужбинським, вони вчилися разом у Ніжині і вкупі тоді кватирували. Привітавшись з Чужбинським, Гребінка взяв його за плечі, пхнув до свого товариша і познайомив їх ²⁶⁰. Той приїзжий був Шевченко.

²⁵⁹ [Чужбинский А. С] Воспоминания о [Т. Г.] Шевченке. — Петербург. — 1861. — [С. 4 — 6].

²⁶⁰ Ibidem. — [С. 6 — 7].

Року 1843 Шевченка знали вже українські пани з його /135/ «Кобзаря». Звістка про приїзд Шевченка в один мент оббігла усіх гостей Вільхівської. В залі усі гості, навіть чепуристі пані, що інакше як не по-французькому не балакали, дак і вони були зацікавлені. Біля дверей у залі цілим тиском дожидали гості Вільхівської нашого поета, щоб повітати. Знати було, що його зрушило, схвилювало таке блискуче повітання. Своїм звичаєм, Шевченка представили господині дому. Цілий день загальна увага гостей була звернена на поета. Шевченко небавом став з усіма як своя людина і був наче дома. Чимало вродливенького жіноцтва читало йому з голови його власні твори ²⁶¹. Така-то велика, така міцна сила рідного слова! Воно, наче горячим духом огню, розтоплює, немов віск той, навіть заскориніле серце; чистим мителем обмиває на душі бруд антинаціональний і попсований організм духовий лагодить і гоїть, а на духові і моральні виразки впливає незримою цівкою цілющого бальзаму животворного! О велика-превелика вага і міць рідного слова!

Баль, своїм звичаєм, повинна була розпочати сама господиня танцем в першій парі з гостем, якого вважали найзнаменитішим. Таким гостем усі уважали Шевченка, але 80-літня Вільхівська не спроможна була танцювати. Шевченко сказав, що, опріч господині, він ні з ким не піде танцювати. Погодилися на тому, що Шевченко вдарить трепака, а Вільхівська, сидячи в фотелю vis-a-vis, буде притупцьовувати ²⁶².

²⁶¹ Ibidem.

²⁶² [Шигарин Н. Воспоминания киевлян о Шевченко и его времени.] — Библ[иотека] запад[ной] полосы России. — 1880. — Т. 1. — С. 12 — 17.

Сієї звістки я не подаю яко певної; опріч того, що вона трохи чудна. Чужбинський не згадує про неї- ніже єдиним словом; а вже ж не забув би він про такий випадок.

Після вечері, читаємо далі у Чужбинського, одно веселе товариство мужчин взяло Шевченка до себе в світлиці, принесли сюди доволі напоїв і тут справляли гучні привітання Тарасові. Тарас признався Чужбинському, що не сподівався на такий привіт від панів. Що ж то за товариство було? З кого воно складалося? Се було «общество мочемордия»; на чолі його стояв дідич Пирятинського повіту Віктор Закревський. В лексиконі товариства не було слова: «пити». Замість того уживали вираз «мочити морду». Товариші називалися «мочемордами» і титуловалися відповідно «заслугам», себто відповідно тому, хто скільки випивав: чим більш хто з товаришів спроможен був випити, тим вище був /136/ і титул його; починаючи з мочемордія, високомордія і доходячи до «высокопьянейшества». За щире усердя були й нагороди, нібито ордени: «сиволдай в петлицю, бокал на шию і велика пляшка через плече». Були і дні призначені, щоб справляти свято на честь Бахуса. От як скликали «мочеморд» на святковання: бас ревів: «Ром! пунш!! ром! пунш!!»; тенори гукали: «Полпиво, глинтвейн!», а дишканти співали: «Біла, красна, сладка водка!» Зійшовшись, великий магістр держав промову, яка личила, а по промові справляли «мочемордіє», себто випивачку. Хоча мочеморди жодним напоєм не бридили, одначе сущий мочеморда не повинен був уживати простої горілки; пити треба було «настоянку». Якщо ж не траплялося настоянки справжньої, треба було вкинути в чарку з горілкою чи в пляшку хоча яку-будь монету, наприклад, хоч сороківку (10 копійок) і виходила «настоянка». Голова товариства Закревський носив титул «високоп’янійшества» і мав орден «велику пляшку через плече». Закревський служив колись в гусарах, був людина розумна і благородна; з крепаками поводився незвичайно сумирно. Чужбинський додає, що товариство «мочеморд» складалося взагалі з людей розумних, гуманних і благородних. Се були люде, котрі в тодішній сфері не знаходили собі роботи і єдиною «усладою» вважали похмілля, становлячи собі девізом: «in vino veritas» ²⁶³.

²⁶³ Ibidem. — С. 8 — 9. [«Істина в вині»]. — Ред.

Звісно, з нашого погляду, не великого треба було розуму, гуманності й благородства на те, щоб пропивати піт і тяжку працю крепаків, але ж не можна і осуджувати строго мочемордів: раз, що то був час, коли пригніченість життя і духу за царя Миколи були доведені до високого ступня і коли дійсне приватній ініціативі в сфері життя громадського не можна було, як кажуть, і носа показати. Се був той час, коли безпечно тільки й можна було справляти «мочемордіє» да співати під ту «катеринку», що грала тільки «три родные песни».

«Мочемордіє» було консеквентним продуктом тієї «всеросійської» культури, що йшла «зверху вниз», з столиці на села.

Хоч ще з часів Володимира Святого було «веселие Руси пити», одначе згадаймо, що першим організатором грандіозного типічно «самобытного» мочемордія був цар Петро Великий. Організацію «всепьянейшего собора» Семевський, не вгадаю, чи для цензури тільки, чи щиро, вважає /137/ продуктом «Петрового юмора». Може!.. Одначе «юмор» той був міцний, коренистий. «Змолоду і до кінця свого віку Петро Великий раз-нараз працював над поліпшенням статутів «Всепьянейшего собора» ²⁶⁴.

Далі згадаймо, що через увесь XVIII вік червоною ниткою переходить по історії Росії простовання російських реформаторів і політиків великих і малих до асиміляції України, до повного, хоча й проквільного скасовання на Україні автономії і до повного роз’єднання маси українського народу з українською старшиною і духовенством, тими двома шарами, що, щоб не казали про їх, а були таки вони українською інтелігенцією. Закріпостивши український народ, зробивши старшину українську «благородным российским дворянством», давши їй право продавати людей «наравне со всякою недвижимою собственностью», скасувавши виборне духовенство і принцип вибору, реформатори, найпаче «венценосная благодетельница Украины» Катерина II, геть чисто роз’єднали на Україні інтелігенцію з народом і викопали між ними страшенну безодню: по один бік безодні стояли люде, по другий — пани; мостом між ними булр тільки самовластя панів, поліції і т. ін. органів та повне безправ’я народу. Болячку роз’єднання і недовір’я людей до панів щодня роз’ятрювало «двуязычие». Колишні народні школи були скасовані. Нових майже не заводили, а коли й заводили, так з чужою мовою, і школи ті простували плодити народних п’явок-писарів. Україну повила темнота! Навіть вищі школи, як-от ліцей у Ніжині, по закону р. 1840 після поганих доносів Михайла Білевича ²⁶⁵ (Русин з Бистриці), а потім і інших, повернули на школу бюрократизму, де студенти пильнували стежити майже тільки «Свод законов Российской империи». Така реформа посприяла між іншим не тільки темноті, а й тому, що і серед студентів ліцея, дітей переважно української лівобережної шляхти, завелося «мочемордіє».

²⁶⁴ [Семевский М. И.] «Слово и дело». — [1700 — 1725. — Спб, 1884]. — С. 286 — і далі — [280 — 334].

²⁶⁵ Гимназия высших наук и Лицей князя Безбородько. — Петербург, 1881. — С. 57 — 117.

І дійшло воно до того, що одночасно з пирятинськими «мочемордами» і ніжинські студенти

...Шкода Иван,

Менестрель и баян,

Наш Конисский, Шрамченко, Макаров /138/

Напивались со мной ²⁶⁶

До того, что порой

Принимали людей за омаров.

Таким чином, і пирятинські «мочеморди» були тільки «дітьми свого часу». Не можна не жалкувати їх, але не по правді було б осуджувати і ганьбити. Дак ото в світлицю до голови мочемордів Закревського покликали і Шевченка. «Зібралося туди кілько чоловіка сущих мочеморд і ради знайомості з Шевченком гуляли до самого світу». В Мосівці Шевченко перебував два дні. Потім приїздив в село Ісківці Лубенського повіту до Чужбинського і в гурті з ним їздив і до інших знайомих. На жаль, Чужбинський не назвав в своїх споминках нікого з тих «інших» знайомих, а через те навіки пропав слід, у кого тоді ще бував Шевченко.

З споминок Чужбинського знати, що пани радо вітали Шевченка і один перед другим кликали його до себе.«В Лубнах один пан покликав нас, — розповідає Чужбинський, не йменуючи того пана, — обідати. Ми прийшли доволі ще рано. В прихожій на лавці дрімав слуга. Господар, визирнувши з дверей і помітивши, що слуга спить, розбудив його по-своєму власною рукою. Тарас почервонів, надяг шапку і пішов геть собі. Скільки не прохали його, він не схотів вернутися. За те ж пан той, людина темна, і пімстився потім і немало горя заподіяв нашому поетові» ²⁶⁷.

Їздячи тоді з Шевченком, Чужбинський спостеріг, що Тарас, хоча і здавався людиною одвертою, але не любив висловлюватися. Раз якось восени, п’ючи чай на селі у Чужбинського, Тарас почав розказувати йому своє минуле життя, розказував до світу і «тоді тілько, — каже автор споминок, — я вповні зрозумів Шевченка» ²⁶⁸.

²⁶⁶ З Н. Гербелем, годованцем того ж ліцея, перекладчиком Шекспіра, Гете, Шевченка, Байрона і ін. (Див. його «Введение к поэме»; Ibidem. — С. XCIX).

²⁶⁷ Воспоминания... — С. 11.

²⁶⁸ Ibidem.

Ледві чи було воно так справді, як розповідає Чужбинський! Коли б Шевченко розповів йому своє минуле життя, так чом же Чужбинський не розповів того в своїх споминках? Кожному геть інтересніше б було довідатися від Чужбинського про життя Тараса в кріпацтві у Енгельгардта і у Ширяєва, ніж про те, як автор споминок і Шевченко пили уночі чай! Що Афанасьєв-Чужбинський вельми любив чай, і той чай, властиво самовар, надавав йому натхнення /139/ поетичного, про се розповів нам і сам Шевченко в своєму журналі. Так він пише: «Самовар своїм сичанням підбиває до діяльності. Самому на собі не довелося мені зазнати впливу самовара, а запевнився в сьому чарівному впливі на других. Во дні они був у мене приятель Афанасьєв-Чужбинський. Р. 1846 доля звела нас в «Царгороді» (готель в Чернігові). Доля затягла мене в Чернігів в справах моєї служби ²⁶⁹, а його, як він сам казав, поривання серця. Я знав його за невпинного і невиводного віршотворця, але я не відав, яка потайна підойма надає руху тому невтомному натхненню його. Оцією підоймою був йому самовар. Спершу я тямив: чому мій товариш не робить так, як я, що коли забажаю чаю, так кажу подати собі з буфету, а він ні; він каже подати собі самовара. А потім вже бачу, що він загадує подати собі не самовар, а натхнення. Спершу я дивом дивував: звідкіль у його, з якого джерела випливають отакі довженні вірші, а потім бачу: еге, скринька відмикається дуже просто... Вкупі з ним ми прожили великий піст. Не було в Чернігові панночки або молодиці, навіть старої баби, щоб він не написав їй в альбом віршів; та не на чотири рядки (він дрібницею нехтував), а величезну ідилію, а коли у якої чарівниці бракувало альбому, так він тоді на шістьох чи й більш аркушах просто підносив найсентиментальніше посланіє» ²⁷⁰. От через що я й певен, що Чужбинський помилився, думаючи, що він спізнав Тараса внутрішнього, спізнав його душу і сприятелився з Шевченком. Знаючи, якої Шевченко був думки про Чужбинського яко про чоловіка і про його кебету поетичну, ледві чи можна йняти віри і тому, щоб Шевченко радився з ним про свої твори, хоч, наприклад, і про «Тризну». Яко поета Шевченко уважав Чужбинського другим Тредьяковським, а щодо приятельства, так от його слова: «Пошли, Господи, усім людям такого друга, як Лазаревський, але знівечи оту метлицю, що поросла на ниві благороднішого чуття і викорени таких друзяків, як Афанасьєв, Борквіц ²⁷¹ і Апрелєв» ²⁷². Коли такої думки про Чужбинського Тарас тримався р. 1857, так не трудно гадати, що 14 років назад, коли вражіння від Чужбинського було зовсім свіже, вона не була ліпшою, а певніш, що була гіршою.

²⁶⁹ Шевченко служив тоді в Археографічній комісії у Києві. Про се буде далі.

²⁷⁰ Записки..., с. 43 [(Запис від 2 лип. 1857 р.)].

²⁷¹ Бархвіц. — Ред.

²⁷² Записки..., с. 43. [(Запис від 2 лип. 1857 р.)]. /140/

V

В вересні р. 1843 Шевченко після 14 років розлуки побачився з братами і з сестрами, приїхавши в свою рідну Кирилівку. Нема жодної звістки про те, коли саме він приїхав в Кирилівку і чи довго там був. Запевне тільки відомо з метрик кирилівської церкви, що 18 вересня у Тарасового брата Йосипа, жонатого з сестрою Варфоломея Шевченка — Мотрею, родився син Трохим і Тарас був йому хрещеним батьком.

Запевне не відаємо і того, куди рушив Шевченко з Кирилівки. Може бути, що в Ісківці до Чужбинського; бо останній в своїх споминках ²⁷³ каже, що раз якось восени того року увечері довго сиділи вони з Шевченком, читаючи Міцкевичеві «Dziady». Тарас сидів, обпершись на стіл і закривши лице руками, а коли Чужбинський, перечитавши сцену розмови Густава з попом, спинився, Шевченко мовив до його:

« — А що, втомився і хочеш спати?

— Ні, хочу покурити.

— А маєш що? Добре б було напитися чаю, та хлопчик спить.

— А хіба ми без його не обійдемося?

Тарас, взявши відро, пішов по воду співаючи:

Та нема в світі гірш нікому,

Як сироті молодому».

²⁷³ Воспоминания... — С. 10 — [11].

Під час того перебування у Чужбинського Шевченко багацько перечитав польських книжок. Коли надворі була негодь, він, було, й з ліжка не встає, все читає. Поляків, каже Чужбинський, він не любив, але до Міцкевича його якось особливо вабило. Байрона він знав тільки по деяким перекладам російським, Шевченко художницьким чуттям вгадував вагу великого мирового поета; але читаючи Міцкевичеві переклади творів Байрона, він приходив до захвату, найпаче від «Доброї ночі» («Pożegnanie») з Чайльд-Гарольда. Він любив часто декламовати:

Teraz po świecie błądzę szerokim

I pędzę życie tułacze,

Czegoż mam płakać, za kim i po kim,

Kiedy nikt po mnie nie placze.

Кільки разів він брався перекладати ліричні вірші Міцкевичеві, але не кінчав і рвав на дрібні шматочки, щоб і пам’я-/141/ті не лишалося. Інші вірші виходили в перекладі незвичайно добре, але ж скоро хоч де-небудь здавалося йому не до ладу хоч трохи, він кидав і нівечив і попередній переклад. «Мабуть, — говорив він, — сама доля не хоче, щоб я перекладав польські вірші» ²⁷⁴.

І шкода, і чудно, що Чужбинський не розповів нам далі нічого про перебування у його Шевченка; не сказав навіть, чи довго він був у його і куди від його рушив. Здається, не буде помилки сказати, що з Ісковець поет поїхав до Рєпніних. Принаймні з посвячення до поеми «Бесталанный» бачимо, що 11/23 листопада р. 1843 він був у Яготині.

Д. Чалий каже, що княжна Рєпніна розповіла, що Шевченко написав його пізніш експромтом на шматочку паперу, а приводом до того було ось що. У Рєпніних було чимало гостей, ішла весела розмова, а далі, коли зразу усі якось замовкли, княжна і промовила: «Тихий янгол пролетів». Присвяченням Тарас бажав би то висловити, що він тоді тільки почав йняти віри, що янголи перебувають і на землі, коли зустрівся з Рєпніною. Далі у Чалого є звістка, що поет наш написав «Тризну» спеціально для Рєпніної через те, що вона не гаразд розуміла мову українську. Жодних доводів на се нема, а тим часом є факти, що примушують мене не вважати певною звістку д. Чалого. З листа Шевченка до Бодянського, писаного 13 марта 1844 р. ²⁷⁶, відаємо, що «вже три тижні «Тризна» і «Гамалія» лежать у його, щоб переслати їх до Бодянського. Очевидна річ, що, згуртовавши час, потрібний у нас в Росії на цензурний дозвіл, на друковання, брошуровання книжки і на новий дозвіл випустити її з друкарні, запевнимось, що «Тризну» писав Тарас не тільки р. 1843, але ще й до знайомості своєї з Рєпніною, а може, ще й під кінець р. 1842.

До часу перебування його р. 1843 на Україні належать два малюнки: власний патрет, поданий при книзі Чалого, і вид батьківської хати, поданий при книзі Маслова. Д. Чалий каже, що Шевченко, живучи в Яготині, написав кільки віршів ²⁷⁷, але на се нема жодних доводів. Принаймні мені невідомо, щоб, опріч присвячення до «Тризни», Шевченко написав в Яготині що інше.

²⁷⁴ Ibidem. — С. 12.

²⁷⁵ Жизнь и произведения Шевченка, с. 42.

²⁷⁶ Русская старина. — 1883. — Кн. IX. — [С. 639. Дата листа нині уточнена: 6 — 7 трав. 1844].

²⁷⁷ Чалий, с. 43.

Взагалі р. 1843 був у Тараса на /142/ твори доволі убогий: по-українськи «Гамалія» да по-російськи «Назар Стодоля» і «Тризна», та й годі.

З Яготина і з України Шевченко вертає до столиці під кінець року 1843. Не трудно буде вгадати, з якими думками Тарас покидав Україну. Навесні він рвався швидше покинути те «болото», де, «мов журавлі, муштровались москалі, нагодовані, обуті і кайданами окуті». Він рвався до колишнього «раю». Приязно вітали його скрізь в сьому «раю»; а проте і в Качанівці у Тарновського, і в Мосівці у Вільхівської, і в Яготині у Рєпніної, і скрізь по Україні він бачив «пекло»; да таке ще пекло, що «українським полупанком можна здивувати Данта старого». Тарас бачив, що скрізь по тому колишньому «раю» мовчать люде, «забиті в кайдани»; бачив, що «розпинають вдову за подушне», а «сина, єдину дитину, кують і в військо віддають». Бачив скрізь по Україні, що «під тином опухла дитина голодная мре, а мати пшеницю на панщині жне».

Таким чином, Шевченко, яко людина перейнятлива, з чутким серцем, яко певний і глибокий патріот-горожанин рідної України, повинен був вивезти з своєї подорожі більше журби і сумовання, ніж радощів і надії на швидше поліпшення. Побут народу труїв його трутою скорботи. Крепацтво серпом різало йому серце. Хоча він перебував і між панами, хоча де з ким з них ніби-то і сприятелився, а проте всі оті балі, бенкети, гулянки наповали йому душу гіркою трутою ! Так щиро, так глибоко любити народ, як його Шевченко любив, і дивитися, як той народ мордують — о, се велика мука для душі благородної. Се та трута, що не тільки серце проймає до самого дна, а увесь організм чоловіка труїть, робить йому світ немилим. Чужбинський каже, що думка про крепаків раз у раз мучила Шевченка і часто труїла йому ліпші хвилини ²⁷⁸. Сам Тарас, згадуючи про свою подорож 1843 р., писав до Кухаренка: «Був я торік на Україні; був у Межигорського Спаса, і на Хортиці, і скрізь був і все плакав. Сплюндровали нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися» ²⁷⁹.

І не було на Україні куточка, де б можна було сховатися Тарасові так, щоб бути з людьми і не бачити того лиха, що огнем пекло йому душу. От де, на мою думку, причина тому, що Шевченко приятелював з «мочемордами».

²⁷⁸ Воспоминания... — С. 11.

²⁷⁹ [Лист до Я. Г. Кухаренка від 26 листоп. 1844 р. — (Правда. — 1895. — № 74. — С. 143)]. /143/

Втекти йому — було нікуди; треба було болящу душу і побите серце патріота чимсь хоч на часину розважити. Треба було розваги, хоч п’яної, та розваги. В товаристві, кажуть, і вмирати легше. Шевченкові розваги треба було, се була не тільки психічна, а навіть і фізична потреба горілкою залити хоч на якийсь час той огонь, що палив душу і серце вольнолюбного українця. Я цілком розумію ті незримі Шевченковим біографам спонукання, що примушували його товаришувати з «мочемордами». Він добре тямив усю гидоту «мочемордія»; але розумів і те, що корень бідування України лежить не єдине в самих тільки панах, а в загальнонаціональній і соціально-моральній темноті і панів, і людей. Не можна йому було не тямити, що і Тарновські, і Капністи, і навіть Рєпніни — теж «раби з кокардами на лобі», раби з батьків, що вони отруєні чужоземним бюрократизмом і полудою галунів. Він розумів, що огидливе «мочемордіє» є ніби щось похоже на протест проти режиму, що буяв скрізь по Росії і несамовито приголомшував найменші ознаки волі людського духу... «Мочемордіє», наче ті деякі трути в медицині, наприклад, кокаїн, морфій, хоч і лишає в організмі недобрий слід, а таки хоч на якусь годиночку заспокоює, утихомирює біль.

От чому «мочемордіє» Шевченкове мене зовсім не дивує; а дивують мене ті біографи його, що гукають: «Що могло бути спільного між автором «Катерини» і «Гайдамаків» — з мочемордою Закревським! Як можна було Шевченковій душі одночасно єднати в собі високі ідеали поезії і паскудність товариства того, що оточало його, як-от Свічка і інші...»

Про яке-будь єднання ідеалів поезії з «мочемордієм» — ледві чи можна серйозно промовити хоч одно слово. Як само не треба говорити й про те, що усім відома річ, як часто-густо величезні таланти, навіть генії, не без гріха! Шевченко бачив і тямив, що хоч як невисоко на сходах моральних стоять «мочеморди», одначе геть більша сила «сухомордів» стоїть на тих сходах геть нижче за них. Певна річ, ще не раз, може, й не два, огортала його думка: чи не ліпше буде йому розцуратися з усіма і «сухо» і «мочемордами»; але ж де б він сховався від них, коли без них не було кутка по всій «неісходимій» Росії! Та чи не ліпше буде, чи не корисніш буде, може, думав він, не цуратися їх взагалі усіх, а спробувати хоч де в кого з них роздмухати іскру почуття волі, національного демократизму і гуманності? І бачимо, що Шевченко під осінь р. 1843 вже скептично ди-/144/виться на декого з панів і провідує тільки декого з «мочемордів». Причиною того сталося не брак привітливості й уваги до Кобзаря; ні, не яка-будь пиндючність панська відтручала його він панів, свідчить нам Чужбинський ²⁸⁰, а скорботне право крепацьке, що в тій чи в іншій формі лиходійній нагадувало про себе Шевченкові, воно навівало на благородну душу тьмяну хмару найжурливішого сумовання. Одначе не з усіма панами він розцурався; з тими, що здавалися йому ліпшими, він тримався, і через рік, спізнавши їх ще ліпше, обізвався до них з посланієм, благаючи:

Обніміте, брати мої,

Найменшого брата...

Благословіть дітей своїх

Твердими руками,

І обмитих поцілуйте

Вольними устами.

От з якими вражіннями вернувся Шевченко до Петербурга, до свого товариства, до любої йому Академії.

²⁸⁰ Воспоминания... — С. 11.

VI

Вернувшись, він заходжується тут, укупі з іншими земляками, спорудити українські спектаклі аматорів. Український репертуар тоді був занадто убогий, чи було й з півдесятка п’єс; певне, через те тієї зими спектаклі й не були споруджені. А може, піклуватися коло їх у Шевченка й часу бракувало: треба було скінчити Академію, придбати собі звання «свободного художника». Він сподівався поїхати за границю, повчитися ще там малярству.

Один з біографів Шевченка каже, що хоча у Тараса і була кебета художника, а проте «на ниві малярства трудно було сподіватися від його великих успіхів». Одначе факти і люде, більш за біографа компетентні в малярстві, кажуть нам що іншого. Правда, як було вже говорено вгорі, всемогуща сила призвання мимо волі Тараса тягла його більш до пера, ніж до пензля, одначе ж бачили ми вже й те, що й пензлем він працював з великим успіхом. Знаємо, що 29 квітня р. 1839 Академія дала йому в нагороду срібну медаль; а в вересні 1840 р. він знов бере медаль за першу спробу малювати олійними красками. Варто уваги, що малюнок сей був «Хлопець-старченя дає собаці шматок хліба». Малюнок /145/ сей показує нам не тільки реальний напрямок Шевченка в штуці, але й ті симпатії, що носило серце його до злидарів; показує ту гуманність і любов до вбогого брата, з якими він ніколи не розлучався, перекаланавши увесь свій вік. За рік Шевченко знов бере нагороду за успіхи в живописі історичній і патретній. Успіхи його були, як знати з академічної постанови, «доведені роботами його, поданими в Академію».

Не відомо, чиїм коштом сподівався Шевченко поїхати за границю? Коли коштом Академії, то знов не відомо, чому Академія не вирядила його? Хіба спинитися біля тієї думки, на яку наводить мене дещо з «Художника». Може бути, що він не справив заданої Академією програми. Може бути, що сього не дало йому справити призвання до поезії і почуття патріотичної потреби будити приспану Україну: віддаючись мимо волі своєї більш поезії і Україні, ніж малярству, Тарас не мав вже ні часу, ні охоти пильнувати біля програми. Він не властен був спинити поривання почуття поетичного і патріотичного. Та й марне б він мордував сам себе силкуванням на перше місце постановити малярські роботи. Поривання поета і суще свідомого патріота так само не можна спинити, як не спиниш вітру в степу або течії Дніпра. Нема їм спину; шлях їм скрізь битий.

Не можна не згодитися з думкою, висловленою художником Микешиним про художницьку кебету Шевченка. Не можна й на хвилину бути непевним в тому, що коли б доля, як каже Микешин, не поглумилася з Шевченка, коли б його не постигла нечувана в світі кара, жорстока, нелюдська, з його вийшов би художник знаменитий. Скарб, що природа наділила Шевченкові, пограбовано у його 28 мая р. 1847 забороною малювати, і проковтнула той скарб великий тяжка неволя в казармі смердячій.

Опріч праці обов’язкової, зимою під кінець р. 1843 і з початку р. 1844 Шевченко працював над малюнками задля «Живописної України» і виготовив три естампи: «Печерська криниця у Києві»; «Судня в селі рада» і «Дари Богданові і українському народові».

В першій половині лютого р. 1844 Тарас рушив у Москву; запевне не відаємо, чого він туди їздив: можемо тільки гадати, що він їздив порадитись з Бодянським про видання «Живописної України».

Перебуваючи в Москві, Шевченко, певна річ, здіймав довгі бесіди з Бодянським і про свої твори, і про історію й сучас-/146/ний побут України, як се знати з листа його до Бодянського ²⁸¹. І от під впливом якоїсь бесіди історичної він написав там один з ліпших віршів «Чигирин». В тому вірші, датованому 10 лютого ²⁸², з душі поета вилилися гіркі сльози за зневолений народ; в той день серце поета «плакало, просило святої правди на землі». Поет віщує, що його слово тихе «викує до старого плуга новий леміш і чересло; виоре переліг, а на перелозі»

Я посію мої сльози,

Мої щирі сльози.

Може, зійдуть і виростуть

Ножі обоюдні,

Розпанахають погане

Гниле серце трудне...

День в день через сімнадцять років (19 лютого р. 1861) справдилися потроху пророчі слова Кобзаря: для маси українського народу блиснуло коли не повне сонце волі й правди, так принаймні хоч один промінь його, що розбив кайдани кріпацтва і освітив стежку, що повинна вести до тієї «оновленої землі», де

Врага не буде супостата,

А буде син і буде мати

І будуть люде на землі.

Недовго був тоді Шевченко в Москві і, вернувшись до Петербурга, небавом (13 березіля) пише він до Бодянського: «Я її (Україну) намалюю в трьох книгах; в першій будуть види чи то по красі своїй, чи по історії прикметні; в другій — теперішній людський бит, а в третій — історію. Три естампи вже готові: Печерська київська криниця, Судня рада в селі і Дари Богданові і українському народові. У тім місяці пришлю в Москву з білетами на подписку. В год виходитиме 10 картин. На види і на людський бит тепер сам писатиму або Куліша проситиму, а на історію потурбуйтесь, будьте ласкаві, виписати три листочки на рік, тільки по-нашому. Текст думаю випускать раз на рік, а картини тричі...» ²⁸³

²⁸¹ [Лист до О. М. Бодянського 6 — 7 трав. 1844 р.] — Рус[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. IX. — [С. 639].

²⁸² «Чигрине, Чигрине...», 19 лют. 1844 р. — Ред ²⁸³ Чалий, с. 43.

Той же лист показує нам, що Тарас пильновав тоді і над /147/ роботами в Академії: «Не здивуйте, — каже він, — що так мало пишу: далебіг — ніколи; іду в Академію малювати». Те ж саме пильновання його коло малярства бачимо і з листа до його від княжни Рєпніної, писаного 17 мая р. 1844. «Душею раділа я, — пише вона, — читаючи, що ви з успіхом працюєте коло живописі. Сподіваюся, що й перо ваше не лежить бездіяльно. Було б се страшенним злочинством. Вашим же слівцем я висловлю вам мою добру раду: «Не погашай твое светило».

Тут, до речі, не можна не висловити великого жалю, що досі не оголошено упорядкованих хронологічно листів до Шевченка від знайомих і приятелів його. Скільки б світу дали вони на невизначені виразно дні і вчинки в Тарасовому житті і, певна річ, там, де тепер у нас самі лишень гадки, тоді б були певні факти. Знаючи, що листи до Шевченка передані одному з його біографів, я вдавався до його, просячи дозволити мені переглянути їх. Але ж мені в сьому разі не поталанило. А на мою думку, уся Шевченкова переписка єсть добро громадське і ніхто не має права держати її у себе в шуфлядці, а повинен або оголосити її, або передати до якого публічного музею.

А, може б, з тих листів ми довідалися б, як перебув Тарас весну р. 1844? Жодних звісток про сей час нема; лишень З дати під віршами «Сон» знати, що 8 червня він перебував в Петербурзі.

Ще й 29 червня він був в Петербурзі і звідтіль знов турбовав Бодянського: «Чи ви на мене розсердились, чи не добре вас знаю; вже другий місяць жду од вас звістки, хоч якоїнебудь. Нема, та й годі! Чи получили ви Тризну і Гамалію, чи ні, і як їх там у вас привітали? Я рисую тепер Україну і для історії прошу вашої допомоги... З теперішнього побуту України посилаю вам одну картину для штампу, а ще три будуть готові в серпні; а на год виходитиме десять з текстом; а текст історичний будете ви компонувати; бо треба, бачте, по-нашому або так, як в літописі. А ви, як що-небудь начитаєте таке, що можна нарисовати, так зараз мені і розкажіть, а я нарисую. Будкова і Стороженка я теж об сім турбую. Грабовський буде мені польські штуки видавати; а Куліш компоноватиме текст для теперішнього биту народного. Так от яку я лемішку замісив; якби тільки добрі люде помогли домісити, а потім і виїсти» ²⁸⁴.

²⁸⁴ [Лист до О. М. Бодянського від 29 черв. 1844 р.]. — Русская старина. — 1883. — Кн. IX. — [С. 640]. /149/

Таким чином, р. 1844 Шевченко рушив на Україну коли не раніш, так ні в якому разі не пізніш липня. Думаю, що перш за все він заїхав до Рєпніних, а потім до рідної Кирилівки ²⁸⁵. Тут саме в жнива тужила душа його, дивлячись, як його рідні брати й сестра на панщині пшеницю жали. Тугу свою і скорботи він вилив в листі до княжни Рєпніної. І певне, що туга його була тяжка, бо княжна 19 липня відписує до його: «З скорботного вашого листа у мене сльози навернулися. О, напишіть до мене, коли ви будете цілком заспокоєні про долю ваших братів! Далебіг, не було у мене відваги розпитувати вас про них. Слова замирали на устах».

Д. Чалий ²⁸⁶, подаючи частину сього листа, каже: «Яке вражіння обгорнуло поета від перебування в Кирилівці, можемо довідатися з одного місця його «Тризни», де він пише:

Когда при тысяче огней...» і т. д.

Шан[овний] біограф не звернув уваги на те, що сам же він казав попереду, що «Тризну» Шевченко написав р. 1843 до листопада, значить, жодним чином в «Тризні» годі шукати того вражіння, яке довелося переживати Тарасові в липні р. 1844!.. Коли не в кінці серпня, дак в першій половині вересня Шевченко навідався до Закревських і звідтіль через Марусю Селецьку переслав до Рєпніної три гравюри і коротенький лист. Княжна 22 вересня відписує до його: «Честь і слава вам, добрий трудовниче! Да благословить Господь ваші події. Сьогодні одержала вашого маленького листочка. Боляче мені, що люде так часто здіймаються похитати вашу віру в добре і святе. Прощавайте, добрий поете; не покидайте ні пера, ні пензля; ідіть чистою, святою стежкою і да покриє вас благодать Господня...» ²⁸⁷

²⁸⁵ Правда. — 1876. — № 1. — С. 25.

²⁸⁶ Чалий, с. 46.

²⁸⁷ Листи до Т. Г. Шевченка. 1840 — 1861. — К., 1962. — С. 34. — Ред.

З другого листа княжни до Шевченка, писаного через два місяці, бачимо, що поета обгорнули знов скорботи, що він «згорнув крила і упав на землю усією своєю вагою». Спричинилися тому якісь покліпи про його і недобра слава.

Слава і популярність Шевченка яко поета і художника тоді була вже велика і скрізь лунала по Україні. Вже оце єдино повинно було сплодити і явних, а ще більш — потайних ворогів йому з гурту тих низьких душ, що з заздрості щедрою рукою і з-за плечей сіють покліпи і брехні. Се, звичайно, зброя людей низьких; нею воюють вони завжди проти /149/ людей видатніших. Покліпи і брехні вразили чутке серце Тарасове і воно вилило свій біль в листі до друга-сестри. Друг-сестра, очевидно, не вгадала, що саме було причиною брехень, і гадала собі, що вся сила в «мочемордії». Тим-то вона, заспокоюючи Шевченка, додає: «Прикро мені було почути від брата ²⁸⁸, що тими днями був у його Закревський і хвалився, що одержав від вас листа . А я сподівалася, що ви вже не листуєтесь з ним. Я вельми боялася про вас сієї знайомості. Любіть, кільки бажаєте, Капніста, Борковського, Галагана, Пл. Лукашевича. З ними усе добре, благородне, що є у вас, розвиватиметься більш а більш. Який мене жаль бере, що ви не знайомі з А. (Андрієм) Лизогубом! З яким теплим спочуттям він цінить ваші поеми, і як же він жалкує, що не знає вас особисто» ²⁹⁰.

²⁸⁸ В. М. Рєпніна. — Ред.

²⁸⁹ Лист невідомий. — Ред.

²⁹⁰ Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 39 — 40. — Ред.

Ще й раніш того княжна Рєпніна остерегала Шевченка від товариства «мочемордів» і щиро вельми вболівала, що він товаришує з ними. «Мосівка, — писала княжна до Тараса, — нагадує мені ті сумні хвилини, коли щира моя прихильність до вас давала мені право говорити вам щиру правду, але я сього не чинила, бо бачила, що в ті хвилини саме ви були нещирим і ненастроєним на мій лад... Кільки разів істина рвалася з моєї душі, бажаючи і сподіваючись, що душа ваша прийме її, яко ліпший доказ мого сестриного піклування про вас; і що ви з молитвою в серці та з волею міцною візьметеся перемайструвати себе; поліпшите, освятите усе прекрасне, усе святе, високе, чим так щедро природа вас наділила, і викорените тяжку ваду, що принижує вас. Не кажіть, що люде на вас нападають. Обвиновачують вас не заздрісники, не «падлєци», а я обвиновачую, я — сестра ваша, найщиріший ваш друг. Я не суджу вас по переказам, а кажу вам яко братові, що не раз, а часто бачила вас таким, яким не бажала б бачити ніколи... вибачте мене за щирість». Перегодом княжна Рєпніна знов вболіває, що Тарас «злигався з такими людьми, як Закревський! Куди б ліпше було для вашого духового чоловіка, — пише вона, — коли б ви сприятелилися з Галаганом, з Капністом і з його жінкою; з Борковським і з Володимиром] Пл[атоновичем] Лукашевичем: їх щедро наділено розумом і душею. Та чи не можна оті слова: «вино веселить серце» — розуміти в значінні духовому? Так, малодушність єсть велике нещастя, але вже й то багацько, що ви себе знаєте. Треба, значить, признану /150/ ваду не голубити, а воювати її. Зброєю проти неї: віра, корисна праця, громада чиста, свята, хупава. Через що ви завжди згадуєте Мосівку ? А скажіть лишень, чи ваше сумління не нагадує вам і інших місць, де ви хилилися до недостойного і до недостойних?» ²⁹¹

²⁹¹ Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 34. — Ред.

Читаючи таку щиру, приязно-сердечну пораду, Тарасові не можна було не спитатися: «А де ж мені знайти, де його в світі взяти оту «громаду чисту, святу, хупаву?» Де вона? Чи вже ж таки і друг-сестра була певна, що такою громадою може стати товариство Галагана, Вол. Пл. Лукашевича і інших володарів душ людських? Хіба ж Галаган, Тарновський, Борковський і т. ін. не так само, як і «мочеморди», запрягають людей в ярма? Де була тоді на Україні така панська громада, щоб була вона хоч не забруднена болотом зрабовання і неволення українського народу? Певна річ, що коли б Шевченко спитав про се друга-сестру, так ледві чи спромоглась би вона на певну відповідь. Княжна знала український народ хіба здалека, менш, ніж знав його Гоголь; вона не відала, тим паче не бачила, очевидно, «як люде плачуть живучи». Вона і здалека ледві чи бачила гольцем-голе лихо кріпацтва, а Тарас 24 роки коштував його на собі. Тим-то княжна і не розуміла реально та й теоретично — вона більш почувала своїм добрим серцем, ніж розуміла ту глибоку рану, що була на серці у Тараса. Вона через те й не тямила, яка причина тягла Шевченка до «мочемордія» і до «мочеморд». Не тямила вона і ліків дійсне раціональних проти вади, яка так прикро вражала її серце. Тим-то вона щиро радила незриму їй, тяжку болячку, що мордувала найліпшого сина народу, гоїти вірою да таким товариством ідеальним, що його й ознаки на Україні не було. Княжна розуміла деспотизм взагалі, але розуміла його аристократично, по-панськи; Шевченко тямив його демократично і тямив всіма сторонами.

При всіх своїх певних достоїнствах високих княжна Варвара Рєпніна була дитиною свого кодла, панночкою, аристократкою, а оце саме й не давало їй зрозуміти ту труту, що труїла демократичне серце великого горожанина України, воно ж не давало їй бачити, що і в Галагана, і в Закревського, і в Лукашевича під неоднаковою трохи покришкою лежить однакова в істоті душа «рабовладельческая». Коли б княжна розуміла оце, вона б не радила Шевченкові сприятелитися з Галаганом, з Лукашевичем і т. ін. панством. Такого /151/ чоловіка-українця, щоб вдовольнив Шевченків дух, як тоді, так і пізніш, тяжко було знайти на Україні. Наприклад, з самого початку рр. 50-х лиха доля примусила була і мене вештатися по селах Лівобережжя і переважно по тих, де перебували і «сухоморди», і «мочеморди». Стрівав я і Віктора Закревського, і Платона Лукашевича; знавав не згірше і Скоропадських, і Тарновських, і Родзянок, і Галагана, і Миколу Маркевича (історика, поета і музику). Та не тільки тоді, навіть і тепер, коли вже на минуле я дивлюся зовсім безстороннім оком, я не скажу, хто з них був ліпший? У кого з них було більш почуття українського горожанина? Хто з їх гидував кріпацтвом? Хто з них не неволив кріпака? Хто не був «російським дворянином» з кокардою на лобі і в кого була більша іскорка почуття демократичного? В останньому разі я дав би перевагу Закревському та В. В. Тарновському! Закревський, правда, більш за всіх «мочив морду», хоча, напр[иклад], і Маркевич не дурень був випити; але ж Закревський ні у вік би не написав такого доносу, який подав Маркевич на молодого ще студента Константина Масальського! ²⁹²

А про Платона Лукашевича Чалий розповідає такий факт. Треба було Лукашевичу чогось до Шевченка, котрий перебував тоді в Яготині. От він, написавши лист, і послав туди за 30 верстів в холод, в мороз пішки свого крепака, наказавши йому, щоб він невідмінно того ж самого дня приніс відповідь. Шевченко уважав Лукашевича в відносинах до крепаків за ліберала і не хотів йняти віри, щоб Лукашевич заподіяв такий нелюдський вчинок. А проте факт стояв перед очима. Тарас зараз же написав відповідь, повну жовчі і гидування, і додав, що більш він з Лукашевичем не знайомий. Лукашевич відповів листом Тарасові, що у його 300 чоловіка таких «олухов», як Шевченко. Тарас, читаючи ту відповідь Рєпніній, ридав, наче дитина та ²⁹³.

²⁹² Останній жив у Маркевича у Турівці, здається, учителем його дітей і закохався в небогу Його Настю. Маркевич скоро спостеріг те кохання, зараз відмовив Масальському і звелів відвезти його в Прилуку. Закоханий парубок, сидячи в Прилуці) з розпуки випив і — підпилий написав до своєї коханки лист, повний палких, але зовсім дурних фраз: до свого кохання, до своєї злоби на Маркевича він приплів і такої нісенітниці, що «поля Чугуєва і Борисполя давно жаждуть крові...» Маркевич перехопив того листа, зробив з його донос на Масальського, і останній, по наказу генерал-губернатора Кокошкіна, просидів у Прилуці а острозі щось чи не більш двох років, доки його не визволили вже по маніфесті нового царя.

²⁹³ Чалий, с. 39 — [40].

Тоді тільки княжна /152/ повинна була запевнитися, що «з Лукашевичем, Капністом, Галаганом і ін. «геть далеко не все «хороше і благородне».

Тієї ж осені Шевченко був в Суботові, там змалював руїни Богданового будинку і суботівську церков. Альбом малюнків його, зроблених р. 1844 (альбом сей бережеться в музеї Василя Тарновського), показує нам, де тоді був Шевченко: бачимо його в Густинському монастирі біля Прилуки; бачимо в Переяславському повіті в селі В’юнищах, в Переяславі ²⁹⁴.

Потім знов він навідався до Яготина і, здається, до сього часу треба реєструвати факти, що нагадує він княжні Рєпніній вже з заслання в листі, писаному 7 березіля р. 1850, трохи що не останньому до неї. «Усі дні перебування мого колись в Яготині, — пише він, — були і будуть низкою прекрасних споминок. Один лишень день вкрила була тінь легенька, але останній лист ваш і той день освітив. Чи не забули ви? Якось була між нами бесіда про «Мертві душі» (Гоголя) і ви обзивалися про них занадто сухо. Се мене прикро вразило, раз, через те, що я завжди читав Гоголя, раюючи з його; а вдруге — тому, що я глибоко шанував ваш-ум благородний, ваш смак і ваше чуття ніжно-високе. Мені стало боляче; я й подумав: от який-то я неосвічений, що не вдатен тямити і почувати прекрасне... Тепер же мене невимовно радує ваша теперішня думка про Гоголя і про його твори безсмертні. Я радію, що ви зрозуміли його суще християнську мету. Так! перед Гоголем треба благоговіти ».

Не скажу, чи довго тим разом Шевченко перебував у Яготині. Знаємо тільки, що він тоді саме простав програму «Живописної України». Княжна Рєпніна щиро спочувала його замірам і запомагала простати програму. «Невідмінно треба прислати до мене, — писала вона Тарасові, — два примірники програми вашої «Живописної України», щоб можна була зробити передплату на неї під час виборів дворянських в Полтаві і в Чернігові. Я щиро бажаю успіху в вашій святій справі. Не сумуйте і працюйте, а ми тут будемо пікловатися, щоб запомогти вам, скільки буде спроможно» ²⁹⁵.

²⁹⁴ Дата 1844 р. — помилкова, йдеться про альбом 1845 р. (ІЛ. — Ф. 1. — № 107); див.: т. VII. — Кн. 2. — №№ 201 — 234. — Ред.

²⁹⁵ Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 33. — Ред.

Далі відомо нам, що під кінець листопада р. 1844 Шевченко був вже в столиці. Подорожуючи по Україні, він довгий /153/ час не обзивався до Кухаренка; нарешті 20 листопада він пише до його: «Оце другий рік, як я не балакаю з тобою, а чому, і сам не знаю... вернувшись оце в Петербург, заходився гравіровати і видавати в картинах останки нашої України. На тім тижні вийде шість картин» ²⁹⁶.

Таким чином, бачимо очевидну помилку у д. Чалого ²⁹⁷, що «поет наш цілу зиму р. 1844 перебував в Яготині, загарливо прихилившись до освіченої і гостинної родини Рєпніних». До речі помітити і другу помилку: на тій самій стороні своєї книжки д. Чалий розповідає, що любов і шановання до «ветхого деньми» князя Миколи Рєпніна визначив Шевченко між іншим і тим, що раз якось в переддень Нового року, коли князь, йдучи спати, зайшов до своєї доні сказати їй і її гостям «на добраніч», дак Шевченко кинувся чуло обнімати його, палко поцілував його в руку і мовив потім: «Отаких старих я дуже люблю». Все оце річ неможлива, але тільки не в переддень Нового року. Ми вже знаємо, що Шевченко спізнався з Рєпніним влітку р. 1843 і перед Новим, ні 1844, ні 1845 р., він не був в Яготині, а був у Петербурзі.

²⁹⁶ [Правда. — 1895. — № 74. — С 143. — Лист від 16 листоп. 1844 р.].

²⁹⁷ Жизнь и произведения Шевченка. — С. 41.

За життя князя Рєпніна Шевченко в листопаді р. 1844 був в Яготині останній раз. Під кінець грудня князь занедужав; а в січні р. 1845 княжна писала до Тараса: «Виплачте пісню на пам’ять про чоловіка, що ви так уміли любити і шанувати. Мого доброго тата нема вже між нами. Після довгого і тяжкого недугу він віддав богові душу 7 січня». Перегодом, 22 лютого, княжна переказує Тарасові, що коли з Яготина перевозили тіло її тата в Густиню, щоб там похоронити в монастирі, так скрізь по дорозі народ виявляв свій жаль, а в Прилуці народ випряг коней і, не вважаючи на страшенну хуртовину, самотужки повіз сани з труною. Потім того княжна ще тричі писала до Шевченка, питаючи, чого він замовк і не пише? Очевидна річ, що душа поета, переживши журливі звістки з Яготина, нирнула туди, де живою цівкою било живе життя. Річ натуральна: живий живе гадає.

Перш за все Шевченко, як ми бачили вже, був заклопотаний виданням «Живописної України». Друге знов, земляки заходилися на різдвяних святах спорудити в Медицинській академії українські спектаклі. «Я думав, — писав Тарас до Кухаренка, — ушкварити твій «Чорноморський побит»; але /154/ вже пізно тепер; піде на Великдень; а тепер учать «Москаля-чарівника», «Сватання на Гончарівні» і мого «Назара Стодолю» ²⁹⁸. Сю драму з мови московської Тарас переложив на мову українську 24. X — 9.ХІ 1844 . Значить, спектаклі забирали немало часу у Шевченка: а головна річ в тому, що він яко натура глибоко перейнятлива, бачачи, що його «огненне слово» серед молодіжі в Петербурзі глибоко зворушило національне почуття, рвався ще більш гуртувати українців, більш виховати і гартувати в них святе почуття національне. Ентузіазм молодіжі так пронизував і самого Шевченка, що він в листі до Кухаренка писав: «Якби ти знав, отамане, що тут робиться! Тут робиться таке, що цур йому й казати! Козацтво ожило!..

Оживуть гетьмани

В золотім жупані,

Прокинеться доля,

Козак заспіва:

Нема в краю нашім

Ні німців... ³⁰⁰

До сього часу припадають і останні роботи Шевченка в Академії; бо диплом на звання «свободного художника» присуджено йому радою Академії в березілі р. 1845.

Хто був у школі взагалі, той добре відає, що відсвяткувати скінчення школи — річ звичайна; можна сказати, що се потреба психічна; найпаче вона властива і потрібна яко спочин, яко перехід до життя нового таким перейнятливим душам, як Шевченко. Натурально, що й Шевченко як «здав екзамен» (на жаль, не відаємо, коли саме), так наробив такого, що сором і згадувати. Опам’ятався тільки тоді, як минуло два тижні. Хазяйка і перекугацик почали править набор. «Спас мене, — признається Шевченко, — Полевой. Задумавши видати 12 полководців, він заказав мені патрети. Взявши завдаток, я поквітував довги». Оце видання було зроблено доволі розкішно, на гарному папері; ціна йому була вельми висока — п’ять руб. Було воно присвячене царю Миколі. Рекламовано, що патрети зроблені «відомим художником Шевченком» ³⁰¹.

²⁹⁸ [Лист до Я. Г. Кухаренка від 26 листоп. 1844 р.] — Правда. — 1895. — № 74. — Ред. [С. 143].

²⁹⁹ ЗНТШ. — Т. VIII. — С. 9.

³⁰⁰ [Лист до Я. Г. Кухаренка, написаний у грудні 1844]. — Зоря. — 1895. — Ч. 5. — [С. 88].

³⁰¹ Див.: т. VII. — Кн. 1. — №№ 98 — 109.

Вже і се такий факт, свідок слави /155/ і популярності Шевченка яко художника, що нехтувати його не можна.

Тут треба зауважити ще на одну помилку Шевченкових біографів: вони кажуть, що Тарас звання «свободного художника» одержав р. 1843. Тим часом, постанова Академічної ради про признання за Шевченком права на се звання відбулася 22 березіля р. 1845. Академія своїм звичаєм видала Шевченкові на се звання і диплом, чи атестат. Чудна доля сталася з тим дипломом. В грудні р. 1846 Шевченко, просячи собі посаду професора малювання при київському університеті, подав свій диплом кураторові київського учебного округу. Перегодом, коли Шевченко був вже на засланні, дак прохав своє військове начальство відібрати з Києва і доручити йому той диплом. Новопетрівський комендант майор Усков 7-го січня (ст. ст.) р. 1855 написав про се до київського куратора. Куратор відповів, що Ускову треба в сій справі «вдатися через начальство», себто написати до батальйонного командира, а той до полкового і т. д. Не скажу, чи послухався Усков такої чудної поради, чи ні; але річ про Шевченків диплом так і принишкла до р. 1891, коли в «Галицькій Русі» якийсь М. В. Домбровський оповіщає, що Шевченків диплом у його: до його він перейшов від дядька, діставшись йому від якогось урядника, що дістав його з канцелярії київського куратора після того, як Шевченко опинився на засланні. Тепер стала ясною і відповідь куратора Ускову: якийсь урядник «взяв» нишком з канцелярії куратора Шевченків диплом.

На другий день після постанови Академії Шевченко 23 березіля писав до Кухаренка: «Я сьогодні Петербург покидаю. Літом буду в Таганрозі. Напиши до мене, як там шлях знайти до твого гнізда, бо мені дуже треба побачитися з тобою. Я якось писав до тебе, та, мабуть, не дійшло, або ти запишався, або тобі ніколи і ждеш півтора року, щоб заплатити мені, так як я за твоє сало ласку і добре слово заплатив. Не згадуй злого, а пом’яни добре і напиши мені, хоч де ти живеш, щоб я знав, як долетіти до тебе. Пиши до мене в Миргородський повіт, в село Маринське ³⁰² на ім’я Александра Андрієвича Лук’яновича ³⁰³.

³⁰² С. Мар’їнське. — Ред.

³⁰³ Джерело вказано помилково; текст поданий, ймовірно, за копією листа, виконаного М. Крамаренком (М. О. Дикаревим). — ІЛ. — Ф. 77 — 127. — Ред.

Р. 1844 теж небагацько написав Шевченко: опріч віршів /156/ «Чигирин» і «Сон», він переложив на рідну мову «Назара Стодолю» і написав поему «Наймичка», опріч того, переложив з Давидового Псалтиря кільки псалм. Куліш 25 мая р. 1845 про ті переклади писав до Бодянського ³⁰⁴, що Шевченко переложив псалми 146, 149 і інші «с блистательным успехом». На жаль, переклад псалму 146 досі не був надрукований і не відомо, чи він у кого зацілів.

³⁰⁴ Русский архив. — 1891. — Кн. II — С. 292 — [29]3.

Попередня     Головна     Наступна             Коментарі