[Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — К., 1991. — С. 157-225.]

Попередня     Головна     Наступна             Коментарі

ТАРАС ШЕВЧЕНКО
під час перебування на Україні

(1845 — 1847)

І

В 24 день березіля р. 1845 Шевченко рушив з Петербурга на Україну ³⁰⁵. По дорозі спинився в Москві; бачився тут з своїми приятелями професором Бодянським, артистом Михайлом Щепкіним ³⁰⁶ і з іншими. Щепкін був «світлим, свіжим, бадьорим, добрим». В Москві був недовго — виїхав в кінці березіля; їхав почтовими кіньми гостинцем через Тулу, Орел на Глухів. Хоча з Москви до Орла тільки три сотні верст, але поет каже, що він їхав би то три тижні і в дорозі набрався великого лиха. Звісно, навесні; вода і болото пойняли шлях, кілька разів віз перекидався і поет мусив купатися в калюжах, падаючи з воза. Харчі, яких набрав з Москви на дорогу, теж падали кільки разів з воза, попсовалися; Тарас мусив повикидати їх, а через те довелося, як каже він, подорожувати «на харчах святого Антонія». В Тулі, коли він сидів в готелі, якийсь чоловік приніс до його продавати рушницю і заправив за неї три карбованці. Тарас, не роздивляючись рушниці, купив її за карбованця. Доїхавши до Орла і зраховавши свої гроші, Тарас побачив, що з тієї сотні карбованців, з якою він виїхав з Москви, у його лишилося ледві 2½ карбованці. Значить, далі їхати почтовими кіньми ні з чим вже було; а проте він з тих 2½ карбованців купив собі ще «гармонійку» за карбованця.

³⁰⁵ Зоря. — 1894. — Ч. 5; Поэмы и повести... — С. 364 — і далі.

³⁰⁶ Кобзар. — Т. III. — Записки... — С. 45. — [Запис від 4 лип. 1857].

Тоді поєднав якогось фурмана Єрмолая і поїхав далі на Глухів, умовившись, що гроші заплатить, приїхавши. На якомусь заїзді, вже біля Есмані, коли стали вони, щоб погодовати коней, ні у фурмана, ні у Шевченка /158/ нічим було заплатити за сіно. Тарас імкнув, що отут-то і здасться ота придбана їм у Тулі нікчемна рушниця; він сподівався лишити її господареві заїзду в застанову, доки, приїхавши на хутір до свого знайомого Віктора Олександровича, пришле гроші. Тим часом, доки коні їли, Тарас заходився вчити господарську дівчину грати на гармонійці. Наука пішла добре; гармонійка подобалася господареві заїзду Омелькові Туману, а коли заграла на неї Олена, старий Туман спитав Тараса:

— Чи не продасть він тієї музики?

— Продати я її не продам, а коли хоче Олена, я їй подарую; а ти, діду, купи у мене рушницю.

Дід огледів рушницю і мовив: «На чорта мені ваша тульська рушниця, коли я і стреляти не вмію».

Мусив Тарас признатися, яке у його безгрошів’я. Дід усміхнувся і мовив: «Ну, Олено! Музика наша, неси її в хату». Таким чином поквітовали за сіно і Тарас поїхав далі на хутір до свого приятеля, що жив верстов за дві до Глухова.

Се було в суботу перед Великоднем ³⁰⁷ (значить, 14 квітня) . Чи довго гостював Шевченко у Віктора Олександровича, куди і кудою рушив далі — звісток нема. Можна гадати тільки, що з Глухова він поїхав до Києва, а звідсіль подорожував по Правобережжі, властиво по Київщині, і що ото і була та подорож, про яку він потім написав у своєму оповіданні «Прогулка с удовольствием и не без морали»; хоча проти такої думки знайдемо в сьому оповіданні деякі змагання і противоріч. Погодити їх я одначе відважуся, ставши на тому, що подорож, описана Тарасом в названому оповіданні і в «Капітанші», одна й та сама. Тоді вийде, що його їзда впродовж трьох тижнів з Москви до Орла, просто поетична гіпербола, а що виїхавши в кінці березіля з Москви, він ще до Великодніх свят приїхав до Києва, а звідсіль ще перед святами поїхав по Київщині та через Васильків, Білу Церков і Лисянку приїхав на свята в село Будища до якогось свого знайомого. Тут він і святковав. В п’ятницю підвечір, гуляючи по парку, він почав згадувати минуле України: «Йому було весело і приємно, його хвилювали сумні, задушевні наші історичні думи; він був зачарований їми; він перейнявся їх сумним тоном, пішов у свою світличку, взяв папір і написав епіграф до першої частини своєї нової поеми.

³⁰⁷ [Поэмы и повести (Капитанша)... — С. 378].

Епіграф взяв з думи про Олексія /159/ Поповича «По морю синьому, по каменю білому». Потім ліг на ліжко і віддався споминкам про своє життя в Академії, так щиро віддався, що аж заплакав: «Сльози оновили, воскресили його». Він зненацька почув в собі ту свіжу силу духу, що вдатна в нашому виображенню чудо сотворити. Перед ним повстав чудовий, прекрасний мир захватних, найграціозніших видінь. Він бачив, він мацав ті чарівні видіння, він чув небесну гармонію, він почував, що в йому воскрес дух живої пісні святої. Трохи заспокоївшись, він взявся за роботу. Певна річ, за написання поеми, і в середу на проводах вже перед світом написав останній вірш; положив перо, зітхнув, перехристився і мовив: «Слава тобі, Господи!» — і хотів заснути, але не заснув» ³⁰⁸. Очевидно, що писання поеми переймало всю душу, всі нерви поета.

На превеликий жаль, запевне не відаємо, яка то була поема. Можна тільки гадати, що то був «Єретик, або Іван Гус». До такої думки прихожу я, уважаючи, раз, на обставини, серед яких поета перейняло натхнення (весна, дивна природа, історичні думи, страстна п’ятниця, потім Великдень; відповідне їм богослужіння з піснями і молитвами, що хоч у кого переймають увесь духовий організм, оживляють і високо підносять дух), а вдруге, — на те, що, як каже Чужбинський ³⁰⁹, Шевченко літом того ж року читав йому «Єретика» і хвалився, що перечитав велику силу джерел, які належать до гуситів і до попередньої перед ними епохи; а щоб не наробити помилок, він у кожного чеха, якого стрівав у Києві чи деінде, розпитував про етнографічні і топографічні подробиці.

В Гнилих Будищах він спізнався з попом Савою Нестеровським. В світлиці отця Сави був різаний дубовий сволок з словами, хто і коли збудував той дом; на покуті — образ Почаївської Богоматері і перед ним воскова свічка; стіл покритий килимом, а поверх килима білий наче сніг настільник; лавки липові, на другому столику гусла, над ними патрет Богдана Хмельницького, над патретом — поличка з книжками; далі — груба з кахель; на кахлях між квітками і птахами орли. Вони нагадали мені, каже Шевченко, розповідку Кониського про українця, що за такі малюнки на кахлях «покоштовав «пытки» і заплатив життям» ³¹⁰.

³⁰⁸ Ibidem . — С. 470 — і далі.

³⁰⁹ «Воспоминания». — С. 13.

³¹⁰ Поэмы и повести..., с. 473 — [474]. /160/

Цілий май подорожував Шевченко по Звенигородському та Каневському повітах через Шендерівку, Богуслав, Росаву, Потоки і Трипілля. З Трипілля він з Прехтелями поїхав темним бором понад Дніпром до Києва, спиняючись на попаси біля мальовничого ручая або на широкому лузі біля Дніпра. На попасах, заким пані Прехтель варить каву або лагодить їжу, Шевченко малював або сосну, або березу; на останньому попасі намалював групу сосон і коня, що пасеться. В Києві Тарас закватировав у домі будівничого Беретті; але в Києві довго він не всидів. Він каже в оповіданні, що рушив на Поділля та на Волинь ³¹¹. З останнім не можна мені погодитися, я бачу, що се у Шевченка, певне, наумисне, помилка; пізнішу поїздку свою на Волинь і Поділля він зарегистровав до червня р. 1845.

Мабуть, чи не до часу оцієї подорожі треба зарегистровати і той Шевченків вчинок, що переказав він р. 1859 д. Чалому. «Був я в гостях у пристава, — говорив він. — Під Великдень пішли ми з ним на діяніє. Постоявши в церкві, я, щоб часом не заснуть, вийшов з церкви і приліг собі під орішиною над рівчаком, повним води. Через рів була кладка. Люде йдуть до церкви, весело гомонять, несуть паски і поросята. Дивлюся: йде і панотець у своїй празничній рясі. Тільки що зійшов він на середину кладки, я на його: «Тю!» — А він шубовсь в воду... Я драла, увійшов у церкву, став між людьми і нічичирк» ³¹².

³¹¹ Ibidem. — С. [552] — 556.

³¹² Чалий М. К. Жизнь и произведения Шевченка, с. 149.

II

Тоді в Києві в Дворянському училищі на Подолі учителював Куліш. Шевченко був ще з року 1842 ³¹³ з ним знайомий і листовався, але після першої знайомості вони і досі не бачилися; Шевченко, через те, мабуть, гадав, що за такий довгий час він так перемінився, що Куліш не пізнає його. Тимто, — прийшовши до Куліша, Тарас, замість звичайного привітання, мовив своїм чарівним голосом:

³¹³ Так посвідчив Шевченко на опиті в «III отделении», але не повідав, де саме він спізнався з Кулішем, але сказав тільки — «в одну из отлучок из Академии». Беручи оцю «отлучку» в значенні поїздки на Україну і знаючи, що до р. 1843 на Україну Тарас не їздив, можна гадати, що на опиті він помилився і замість р. 1843 — взяв рік 1842. /161/

— А вгадайте, хто я?

Тодішній душі Куліша не можна було по першому ж слові не вгадати, хто перед ним.

— Ніхто більш, як не Шевченко, — мовив він.

— Він самий.

Вже ж можна без помилки гадати, про що тоді була у їх бесіда; не могли вони не знати бесіди про те, як би його і Тарасові примоститися у Києві? У Куліша на той час поміж знайомими його, опріч таких людей, як Михайло Юзефович (помічник тоді куратора київського шкільного округа), були у Києві і такі щирі українці, як Михайло Максимович, а серед молодіжі — такі жваві ентузіасти, як Дмитро Пильчиків, Юрій Андрузький, Василь Білозерський і ін. Гурт молодіжі тієї був глибоко освічений Святим Письмом; се була молодіж, як каже Куліш, високої чистоти духової; апостольство любові до ближнього доходило у неї до ентузіазму. От серед сієї молодіжі благодатної з’явився Шевченко з голосним плачем своїм по нещасливій долі земляцькій і заспівав:

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Спів сей для молодіжі був воістину гуком воскресної труби архангела. Якщо коли було говорено по правді, свідчить Куліш ³¹⁴, що серце ожило, що очі загорілися, що над чолом у чоловіка засвітився полум’яний язик, то се було у Києві р. 1845. Серед тієї молодіжі сплодилася думка проповідувати між освіченими панами українськими визволення народу з кріпацтва шляхом просвіти, заразом християнської і наукової. Молодіж київська перш за все хотіла духом своєї любові натхнути луччих людей з панських родин, з’єднаних з нею високими інтересами науки і поезії.

Задля такої молодіжі Шевченко був чоловіком бажаним; немов само небо послало його до неї, і молодіж, як каже Куліш, взирала на його, як на якийсь світильник небесний. Такий погляд був погляд правдивий. Про його великого, хоч де в чому і пригніченого духа, можна сказати, що він буде світильник «горя и светя». Шевченко з’явився посеред нас, яко видиме оправдання нашого натхнення звиш ³¹⁵.

³¹⁴ [Куліш П. О.] Хуторна поезія. — [Львів, 1882]. — С. 8.

³¹⁵ Ibidem. — С. 8 — 9.

Річ натуральна, що київська ота молодіж рада-радісенька /162/ була усіма заходами пікловатися, щоб Шевченко лишився жити у Києві, тим паче коли люде довідалися, що й Шевченко бажає саме того ж. Молодіж тоді вже добре знала Шевченкові твори; студенти без різниці національної читали їх з жадобою, переписували, виучували напам’ять. Інші, хто не вмів мови української, навчався її єдине на те, щоб читати і розуміти Шевченкові твори ³¹⁶. Жодної помилки не зробимо ми, сказавши, що тоді саме у когось з людей того гурту і, може, ні в кого більш, як не у Куліша, сплодилася спасенна думка примостити Шевченка яко доброго маляра до «Комиссии для разбора древних актов», організованої у Києві р. 1843. Обставини склалися тоді так добре, що немов наумисне так, щоб посприяти Шевченкові. Комісія тоді саме була зреформована і повинна була взятися стежити археологічні й історичні пам’ятники нашої старовини ³¹⁷. Про се комісії треба було добрих освічених малярів. А наймення Шевченка яко художника було тоді доволі добре відоме на Україні скрізь, а в Києві й поготів: видання «Живописної України» і «Русские полководцы» Полевого були відомі людям освіченим і разом з «Кобзарем», з «Гайдамаками» і з іншими творами Шевченка надбали йому популярності. В складі тієї комісії був яко «сотрудник» і Куліш, і його приятелі Максимович, Юзефович, Іванишев, Селін і інші. Головою комісії був Писарєв. Всі вони були знайомі з Рєпніними. Взагалі, склад комісії, так само її мета і простовання були переважно українські. Значить, не вельми великої праці треба було спожити на те, щоб Шевченка примостити до комісії. Запевне не відаю, а гадаю, що більш за всіх попрацювали в сій справі Рєпніни да Куліш.

Отож заким приятелі Шевченка пікловалися, щоб приділити його у Києві до комісії, він рушив на Лівобережну Україну.

Спершу поїхав в Бровари й Оглав, потім в село Баришівку провідати свого старого приятеля ³¹⁸ Боришпольця ³¹⁹.

³¹⁶ Биб[лиотека] зап[адной] п[олосы] России — 1880 — [Т. 1]. — С. 12 — 17.

³¹⁷ «Пятидесятилетие киевской комиссии для разбора древних актов». — Київ, 1893.

³¹⁸ Поэмы в повести... — С. 559.

³¹⁹ Бориспольця Т. Н. — Ред.

Про сю подорож більш жодних звісток не маємо; а небавом стріваємо нашого поета в Миргородському повіті у приятеля його Лук’яновича. Тоді ото він написав у Миргороді прегарну свою містерію «Великий льох». Від Лук’янови-/163/ча він через Лубни поспішив до Закревського в Пирятинський повіт. В Лубнах зустрівся з ним Чужбинський і запросив до себе в Ісківці ³²⁰. Мабуть, не вельми подобалося йому в Ісківцях, бо гостював він тут тільки два дні. Гостюючи у Чужбинського, він перечитав йому чимало своїх нових поетичних творів. «Предивні були твори у Шевченка», — каже Чужбинський. З великих творів його найбільш уподобав Чужбинський поему «Іван Гус» і містерію без назви. «В першій, — каже автор «Воспоминаний о Шевченке», — Тарас піднявся до свого апогею; містерія змістом своїм була слабіша за «Гуса», одначе ж і там Шевченко розсипав силу квіток української поезії».

Знаємо, що досі ще не знайдену поему «Іван Гус», або «Єретик» Шевченко присвятив Шафарикові; присвяту він датовав: 22 листопада 1845 р. в Переяславі; одначе з сього треба гадати тільки те, що присвята написана поетом пізніше, ніж поема. Містерією, про яку згадує Чужбинський, був, певна річ, ніщо більш, як «Великий льох», датований автором р. 1845 в Миргороді.

Вже з оцих двох творів Шевченка добре знати, як широко тоді розгорнувся світогляд художника-поета. Стоячи на грунті національному, Кобзар ширяє в сфері загальнолюдських ідей: волі, правди і братолюбія. Вболіваючи за минулою волею України, поет бачить, що й скрізь по світах: «кругом неправда та неволя, народ замучений мовчить»; бачить він своїм пророчим оком, як «чернець годований людською правдою торгує і рай у найми оддає», і переймається серце поета високогуманним бажанням: «щоб усі слов’яни стали добрими братами і синами сонця правди». Небавом, як будемо бачити, ідеалу поета тісно стає в межах слов’ян і він обіймає бажанням волі і правди усіх людей.

У Чужбинського була Тарасова «Тризна». Побачивши свою поему, Шевченко засміявся своїм симпатичним сміхом і спитав:

— Ти читав?

— Читав.

— І треба ж було мені вискочити з нею, наче той Пилип з конопель. Чому не писать, коли сверблять руки, а друкувать не годилось. Дехто хотів зачепить моє авторське самолюбство, але я й сам бачу: швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайсь. — І з сими словами кинув «Тризну» ³²¹.

³²⁰ Воспоминания... — с. 13.

³²¹ Ibidem, с. 13 і 14. /164/

У Закревських, певне, Тарас теж перебув нещодовго і в гурті з ними поїхав на знаменитий тоді ярмарок в Ромнах. Ярмарок сей відбувався об Іллі (20 липня) і стояв цілий місяць. Ярмарок той мав велику вагу, найпаче для панів Лівобережної України. Тут пани спродували різну худобу, надбану за рік кріпацькими руками: збіжжя, льон, вовну, тютюн і т. ін. Набравши грошей, пани куповали тутечки ж запас, теж трохи що не на рік, усякої бакалії, потрібної для свого життя по селах. Пані і панночки дбали про свій модний крам і т. д. Одно слово, Роменський ярмарок був тоді осередком купівлі і продажу усячини, яку Лівобережна Україна продавала і куповала. Разом з тим ярмарок був і карнавалом про лівобережне панство: пани і полупанки з своїми родинами, кому і як спроможно було, переводили на ярмарку і марновали різні продукти кріпацької праці людей. На ярмарок, звичайно, приїздила трупа драматична і хори московських циган веселити українське панство хижими «концертами». Готелів про всіх приїжджих браковало: звісно, готелів треба було тільки під час ярмарковий, бо на останні одинадцять місяців місто пустіло: готелі стояли б порожніми. Ромни — місто невеличке, через що під час з’їзду ярмаркового більшість міської людності перебиралася жити в комори, а світлиці свої наймала приїжджим, беручи з них великі гроші. Через те з приїжджого панства тільки самі багатирі спроможні були найняти собі кватири в домах; та й то по таких кватирах перебувало майже саме жіноцтво. Мужчини привозили для себе і розпинали на ярмарковому майдані катраги, шатри, а то й просто намети — і тут вже справляли ярмаркове свято Бахуса.

Приїхавши в Ромни подивитися на лівобережний «карнавал», Шевченко перебув тут тільки три дні в катразі Павла Вікторовича Свічки. Свічка сам каже, було, про себе, що він «недогарок великої свічки і недогарок лоєвий». На ярмарку Шевченко вперше бачив геніального артиста українського Соляника ³²² в ролі Михайла Чупруна (жарт Котляревського: «Москаль-чарівник»).

³²² Карпо Трохимович Соляник [Соленик. — Ред.] родився р. 1811. На 18 році свого віку він вступив на математичний відділ Віденського університету, але не скінчив його, бо р. 1832 університет той цар Микола скасовав. З університету Соляник пішов в трупу Штайна [Штейна. — Ред.], що перебувала в Харкові. Спершу він став за суфлера, але суфлеровав недовго і р. 1832 вперше бачимо його наймення на афіші в ролі слуги Провори в комедії Шепталова «Неслыханное диво, или Честный секретарі»». Через два роки актор з Штайнової трупи Млотковський організовав власну трупу; до неї вступив і Соляник. Трупа переважно перебувала в Курському. Року 1841 /165/ Карпо Трохимович побрався з харківською акторкою Протасовою. З того часу він грав з різними трупами в Києві, в Вороніжу, в Полтаві, в Кишиневі, в Одесі, але переважно в Харкові. Року 1837 довелося йому з трупою Єрохіна бути у Вознесенському під час перебування там царя і грати там разом з Щепкіним. Соляникова гра так подобалася публіці, що його запрошувано до Петербурга на столичну сцену. «Ні, — відповів на те Карпо Трохимович, — я українець: люблю Україну і мені вельми жалко було б покинути її». В Харкові наймення Соляника було незвичайно популярним; публіка щиро вітала і шановала його. Навесні р. 1851 він занепав на сухоти і вмер 4/19 жовтня того ж року. Опріч артистичної кебети, Соляник вславився за свою добру, просту і благородну вдачу. Його добрість і чесність були популярні в Харкові не менш, як його артистична гра на сцені. Якою великою була слава Соляника яко артиста, можна знати з того, що Гоголь, піклуючись ставити в Петербурзі першим разом свого «Ревізора», клопотався, щоб покликати Соляника, хоча очевисто його й не знав. Без порівняння незабутнім був і буде Соляник в українських ролях: Макогоненка («Наталка Полтавка»), Чупруна («Москаль-чарівник»), Стецька («Сватання на Гончарівці») і Шельменка («Шельменко — волосний писар» і «Шельменко-денщик»). «В тих ролях, що грав Соляник, особа українця виходила не в’ялою, — каже Мизко в «Основі» 1861 р. [кн.-II, с. 183], — не простосердою, немов дурень, а повною життя внутрішнього і глузду». В історії театру українського Соляник повинен зайняти перше місце яко артист з такою сценічною кебетою, якої ні до його, ні після його ще не було на Україні.

 «Мені, — згадує в своїх «Записках » Шевченко ³²³, — здавалося, що Соляник вдавав Чупруна більш за Щепкіна природно і хупаво». І циган московських вперше тоді бачив і чув Шевченко, — «бачив, як вони гарцювали перед ремонтерами і іншою п’яною публікою; чув, як вони насамкінець свого хижобрудного концерту співали:

Не пылит дорога» — і т. д.

Циганські концерти на художницько-поетичну душу Шевченка робили вражіння прикре. Згадуючи про їх через 12 років, він пише: «Чи гадав коли великий германський поет, а за ним і великий Лермонтов, що їх глибокопоетичні вірші співатимуть отак хижо п’яні цигани перед оравою п’яних ремонтерів? їм і в сні не ввижалася така пародія брудна!»

«Тоді ж, — розповідає далі Шевченко, — я спізнався з старим розпусником Якубовичем, батьком відомого декабриста ³²⁴, і з його молодшим братиком Квазимодою.

³²³ Записки... — С. 75. — [Запис від 20 лип. 1857 р.].

³²⁴ Олександр Якубович служив капітаном в Нижегородському драгунському полку; 34 літ його в гурті з іншими «декабристами» заслано на каторгу.

Сьому /166/ останньому під слово честі позичив я «до завтрього» два півімперіали. Так вони за ним і пропали. Ще спізнався з одним паростком незчисленного роду Родзянків. Поковтавши три дні в Ромнах куряви, купив собі на жилетку якоїсь матерії і з оцієї ковбані поїхав шляхом Ромоданом з Родзянкою». Поїхали вони в село Веселий Поділ. Аркадій Родзянко писав вірші і вважав себе за поета; «своєю тупою естетикою і своїми найбруднішими віршами по-українськи» він так остогид Тарасові, що сей мусив утікти від його до брата його Платона, «найближчого сусіда і лютого ворога Аркадієвого» ³²⁵.

Читаючи такі певні характеристики, нам не трудно зрозуміти, чи було що справді спільного у Шевченка з такими людьми, як Родзянки, Якубовичі і ін. Чужбинський каже, що «Тарас ще раніш розчаровався де в кому з панів і рідко до кого з них навідувався». Хіба зовсім не тямлячи Шевченкової душі, можна гадати, що він був причарований до когобудь з полтавських панів, опріч Рєпніної!.. Коли він з ким з них і знайомився і начебто товаришував, так через те, що вони самі шукали знайомості з ним. А він, користуючись з того, бажав ліпше придивитися і спостерегати їх побит і відносини до кріпаків; та, може, й сподівався впливати на панів, щоб поліпшити їх відносини до кріпаків. Нарешті, будемо пам’ятати, що Шевченко з натури своєї був людина високо ввічлива і добра. М’яке, наче віск той, серце його ніколи навіть в своєму ворогові особистому не забувало чоловіка.

Може, до сього саме часу треба відносити і анекдот з Шевченкових пригод, переданий їм Чалому р. 1859 ³²⁶.

³²⁵ Записки... — С. 53. — [Запис від 9 лип. 1857 р.].

³²⁶ Жизнь и произведения Шевченка. — С. 149.

«Покликали поета полтавські пани на польовання! Приїхавши на польовання, вони розпустили псів і самі розійшлися, а Тарас лишився в тарантасі (бричка з верхом) доглядати харчі. Взяла поета нудьга; ждав він, ждав, доки вернуться мисливці, та й годі сказав і заходився коштовати усе, що було з харчів і напоїв: горілку, наливку, закуски; нічого не лишив без уваги та й заснув. Вернулися пани зголоднівши, кинулися до кошиків, а там нічого нема...»

З Веселого Подолу Шевченко вертав, мабуть, через Переяславський повіт і через Переяслав і в серпні спізнався з лікарем і професором духовної семінарії Козачковським. 19 серпня Козачковський покликав чимало гостей. Тарас /167/ був веселий, з піднесеним духом, читав свої вірші і своєю гарячою бесідою зробив на гостей такий вплив, що за вечерею один з гостей, німець, протестант, піднявши бокал на здоров’я Тараса, мовив: «От батько! далебіг батько! будь здоров! будь здоров, батько!» ³²⁷ Гості, слухаючи Шевченкову бесіду, дивовалися його широкому розвитку.

З Переяслава Шевченко вернув до Києва. Тим часом приятелі його попильновали і встигли, що комісія згодилася взяти його за співробітника, призначивши йому річної платні 150 крб.

Річ певна, що такий поспіх порадовав Тараса. Він бачив перший ступінь на тій стежці бажаній, якою, він сподівався, прийде до своєї мети, щоб осістися в Києві міцно.

III

Ще вторік, коли Шевченко був в Кирилівці, йому подобалася, мабуть, попівна, доня отця Григорія Кошиці — Федосія. Тепер, їдучи на Україну, він голубив думку побратися з нею, «та й жити на світі, як добрі люде живуть» ³²⁸. І от тепер, одержавши хоч дуже не значну посаду, він заходжується здійснити своє бажання і їде в Кирилівку сватати молоденьку, на 17-й весні Кошицівну. Приїхав він в Кирилівку перед храмом, себто перед 26 вересня. Титарем і тоді був той сам Бондаренко і народним звичаєм в храмовий день покликав до себе між іншими гостями і свого шкільного товариша Тараса ³²⁹. Храмовий день вийнявся годинний, ясний, теплий, храмовали і мед овали у саду під яблунею. Мабуть, пам’ятен був Тарасові той мед; бо він не забув про його і за 15 років: пишучи 7 грудня р. 1859 лист до Варфоломія ³³⁰ і просячи, щоб вислав йому ковбас, додає: «Та щоб ковбаси були такі самі, які ми їли на меду у Гната Бондаренка» ³³¹.

³²⁷ Киев[ский] телегр[аф]. — 1875. — № 25.

³²⁸ Русск[ая] ст[арина]. — 1883. — Кн. IX. — С. 640.

³²⁹ Правда. — 1876 — [№ 1]. — С. 25. — Жизнь и произведения Шевченка, с. 51.

³³⁰ Правда. — 1875. — [№ 23]. — С. 927 — [928].

³³¹ Тарасова невістка Микитиха казала мені, що сей мед був тоді, як Тарас останнім разом 1859 був у Кирилівці. Те саме казав Прокопу Шевченку і сам Бондаренко. Але зауваживши, що р. 1859 Бондаренко вже не титаровав, і розібравши деякі інші подробиці, переказані мені в Кирилівці, я прийшов до впевнення, що і Микитиха і Бондаренко помилилися. /168/

На меду був і сліпий лірник, та без лірника і мед не в мед би був! Одначе трапився такий лірник, що не вмів співати українських дум; а Тарас вимагав, щоб він співав думи. Лірник, переспівавши пісні, які вмів, вдарив — «козака». Музика зворушила людей: жіноцтво пустилося в танці. Весело витинав «козака» і Тарас. Натанцювавшись, він взяв під плече Варфоломія Шевченка, став ходити з ним по саду і читати з голови: «За горами гори, хмарами повиті...» Я слухав, — каже Варфоломій, — притаївши духа: волорся у мене на голові дибом ставало. Я став радити Тарасові, щоб він не дуже «заходив в хмари». Тарас тоді ж показував мені патрети якихось людей і говорив, що все те його приятелі і всі вони умовилися працювати коло народної освіти. Кожен з них, відповідно своїм достаткам, визначав, які датки вноситиме в касу громадську. Каса та, звісно, потайна від уряду, ростиме з датків громадян; правитиме нею виборна адміністрація. Коли каса розростеться, дак з неї даватимуть запомогу тим убогим людям, що, скінчивши гімназію, не матимуть достатків йти на університет. А той, хто братиме запомогу, повинен буде, скінчивши університет, шість літ учителювати на селі. Учителям сільським гадали виклопотати платню від уряду та від панів, а якщо платня та буде мала, дак додавати до неї з каси. Нарешті Тарас додав би то Варфоломеєві, що думка завести по селах на Україні добрі сільські школи зародилася йому в голові ще тоді, коли він перебував в школі у Кирилівці. Варфоломій каже, що він дуже тому зрадів; одначе йому здавалося, що, піклуючись про освіту народну, Тарасові не слід пускати такі твори, як «За горами гори» (себто «Кавказ»). Він висловив свою думку Тарасові, і Тарас замислився ³³².

³³² Правда. — 1876. — [№ 1]. — С. 23 — 28.

Мушу сказати, що в наведених споминках Варфоломея є чимало такого, чого не можна признати певним. Почнемо от хоч би з патретів. Які то могли бути патрети? Фотографії, здається, тоді ще не було; літографії, або дагеротипи, були річ дорога; хіба гадати, що все то були патрети, намальовані самим Тарасом. Далі знаємо, що поема «Кавказ» тоді не була ще написана.

На другий, чи що день Шевченко навідався і до попа. У старого отця Кошиця був тоді син його, молодий піп, і ще один піп з сусіднього села. Вони пильновали провадити з Шевченком бесіду про сучасні справи, але він не охоче якось розмовляв про те і цілий вечір говорив з старим попом /169/ про старовину. Коли Шевченко пішов вже до господи, до Кошиця прийшла баба Лемериха і спитала молодого попа:

— А що, бачили Тараса? як він вам здається?

— Та бачив же! Але коли б ти знала, бабо, який він дурний! Сів собі з старим, та тільки й речі у його, що розпитує про голодранців; та ще, наче на глум, казав покликати свого старого товариша Смалька, що сторожем при церкві, і ну з ним ціловатися.

— Чудне оце ви говорите, — відповіла баба, — з нами він ніколи не мовчить, все балакає, з вами, мабуть, не знав про що говорити ³³³.

Мабуть, батьки Федосіїні спостерегли Шевченкову думку побратися з їх донею. Вже ж їм не під мисль було дружити свою доню з Шевченком. Вони хотіли хитрощами відвернути Шевченкові заміри. Тоді як Шевченко гостював у Кирилівці, жінка Прокопа Демченка повила дитину. Стара Кошечиха умовила Демченків покликати кумами Тараса з Федосією. Думка у неї була, що молода доня не спостереже, куди мати верне. Але доня перехитрила матір. Вона пішла до Демченків, взяла дитину, пішла з нею до другого попа і перехристила з іншим кумом ³³⁴. Тоді Тарас посватався; але взяв у батьків гарбуза. Воно й не диво! Згадаймо, що не далі як років тому 17 назад Тарас у Кошиця наймитував за погонича. Річ не можлива, щоб піп віддав дочку свою за колишнього свого «попихача»!.. Попівна не відважилася йти проти волі батьків, і вони не побралися. Вельми плачливого добутку зазнала безталанна дівчина з батьківської незгоди: попівна збожеволіла ³³⁵. Року 1883 вона лічилась у Києві в університетській клініці, а року 1884 вмерла дівкою ³³⁶.

³³³ Правда. — 1876. — [№ 1]. — С. 23 — 28; Жизнь и произведения Шевченка, с. 51.

³³⁴ З усних переказів кирилівських людей.

³³⁵ «Зоря». — 1885. — № 15.

³³⁶ Метрика кирилів[ської] церкви.

Засмучений і зажурений невдачею в сватанні покидав Тарас Кирилівку. Брати його, Микита і Осип, розказує Варфоломій, пішли провести його і, річ звичайна, завернули до корчми випити на прощання. Випили більш, ніж треба було. А тут жид-шинкар заходився ганьбити і лаяти якогось хрестянина. Скоро почув Тарас, як жид знущається з хрестянина, зараз озвався до людей, що були в корчмі: «А чого, хлопці, дивитеся мовчки? Ось нуте лишень — простягніть жида, да різками!» Тарасові слова, немов огнем тим, запалили хлопців: не встиг жид і озирнутися, як вже готові були /170/ різки і жид лежав на долівці: били його, аж доки Тарас не сказав: «Годі, хлопці!» Жиди з сього зараз зробили цілий «бунт». Пішли доноси, що Шевченко простає Коліївщину; зібрав би то сотню чоловіка селян і хотів вирізати в Кирилівці усіх жидів. Поліція піднялася на диби; але скінчилася буча на тому, що брати Тарасові відкупилися і покрили собою усіх, хто був замішаний в жидівську хлосту ³³⁷.

Факт сей здається мені непевним. Нехай би ми й не змагалися, що Тарас напідпитку підбив людей до такого паскудного вчинку, нехай згодимося й на те, що зайва прощальна чарка так затуманила йому голову, що він не зауважив на те, що вчинок з жидом неминуче нашкодить йому: попсує йому стежку до служби в комісії; але коли б була правда про доноси, що Шевченко простає Коліївщину, то вже ж тим доносам не можна б було не дійти до Києва і там вони зачинили б перед Тарасом двері в комісію. Хто-хто, а Бібіков ³³⁸ би довідався про такий вчинок і тоді не стосовався б він так приязно до покликання Шевченка рисовальником в комісію!

З Кирилівки Шевченко приїхав до Києва і небавом подався в Полтавщину справляти наказ комісії... Наказ генерал-губернатора Бібікова, щоб Шевченко поїхав по Полтавщині «для некоторых разысканий», і 150 руб. на подорож дано Шевченкові в листопаді р. 1845; але альбом Тарасових малюнків і інші певні факти свідчать, що він поїхав в Полтавщину раніш, ніж дано йому бібіковський наказ. Треба гадати, що, вернувшись з Кирилівки і запевнившись, що його беруть до комісії і виряджають в Полтавщину поробити малюнки з пам’ятників старовини, він не ждав урядового оповіщення, і наказ Бібікова переслано до його вже потім. Бібіков наказував йому довідатися: які є по Полтавщині могили, давні руїни і взагалі останки життя і подій історичних і, коли можна, поробити з них малюнки. Очевидна річ, що справити сей наказ можна було тільки, доки ще не вдарили морози, доки не випав сніг.

Здається, перш за все Шевченко поїхав в Прилуцький повіт в Густинський монастир, «збудований коштом гетьмана Івана Самойловича р. 1674» ³³⁹. Опріч інтересу історичного, Густиня вабила до себе Шевченка й інтересом моральним: тут похоронені були останки князя Миколи Рєпніна, батька княжни Варвари.

³³⁷ Правда. — 1876. — [№ 1]. — С. 23 — 28.

³³⁸ Київський генерал-губернатор того часу.

³³⁹ Музыкант. (Поэмы и повести. — [С 590 — 591]).

Не можна не гадати, щоб у Шевченка не /171/ було бажання поклонитися останкам чоловіка, якого він шановав і в родині котрого зазнав щирого привіту і ласки.

З Києва в Густиню треба їхати на Прилуку. Тарас зупинився в Прилуці; взяв з собою щирого українця і знавця рідної старовини протопопа Іллю Бодянського і вкупі з ним поїхали в Густиню. Густиня за Прилукою верстов п’ять буде. Ще під кінець XVIII віку рука вінценосної гнобительки української волі і культури скасовала була Густинський монастир яко монастир. Одначе будівля його була доволі міцною, бо, простоявши майже без догляду більш ніж піввіку, вона не знівечилася. Спочатку рр. 40-х комусь соромно стало за зневагу українських народних святощів. Не скажу, з чийого приводу заходилися оновляти Густинський монастир. Оновителем прислано з Нижнього Новгорода суворого росіянина черця Паїсія. Паїсій оновленням своїм виявив сущий вандалізм, властивий взагалі черцям в Росії, скоро вони приїдуть на Україну господарювати по стародавніх монастирях наших. Першим ділом таких оновителів — знівечити в монастирі і по церквах його усе, що нагадує українську окремість, усе, що не підходить під міру і смак московсько-візантійського чернечого деспотизму й аскетизму. Так діяв і Паїсій в Густині. Стародавні фрески по стінах в церквах монастирських він звелів малярам позамазувати. Але вандалізм його на тому не спинився: він велів знівечити і патрет Михайла Вишневецького, а потім добрався і до кісток небіжчиків, похоронених навіть в церкві. Під вівтарем головної церкви був склеп родинний прилуцьких полковників Горленків. Склеп велено знівечити: кістки померших, що покоїлися в тому склепі, зсипали десь у кутку в один гурт, а склеп засипали і замуровали. Не пошановали навіть святих образів: дорогоцінні шати з гербами гетьмана Самойловича і полковників Горленків поздіймали з образів і попереливали... Одно слово: справили «обрусеніє»!

Шевченко бачив Густинський монастир, коли «обрусеніє» не було ще справленим до краю. Монастир нагадав Тарасові «суще абатство сенклерське: тут є і рів глибокий та широкий, що наливався колись водою з тихого Удаю; є і вал, а на валу тому високий з цегли мур зубчастий з внутрішніми ходами і з бойницями; є безкраї підземелля і склепи, а на цвинтарі поміж величезних дубів суховерхих намогильні плити, що повростали в землю» ³⁴⁰.

³⁴⁰ Ibidem . — С. 590.

Шевченко змалював в Густині вид з головної церкви в монастирі, вид з трапезної /172/ церкви і вид брами з розваленою на ній церквою св. Варвари.

Гадаю я, що з Густині Тарас поїхав до якогось прилуцького пана, здається, в Дігтярі до Грицька Галагана ³⁴¹. Тут трапився баль, що нагадував потроху мосівський «Версаль» Вільхівської: гостей з’їхалася сила; баль був пишний, розкішний; але на душу художника-поета з кріпаків він зробив тяжке вражіння.«Баль скінчився найрозкішнішою вечерею, залитою шампанським вином». Розкіш того балю «просто жахала» Шевченка. Але більш за все збентежила його душу, вколола в серце стару глибоку рану історія і вид віолончеліста з крепацького оркестру, що грав на балю тому. Віолончеліст більш за все звернув на себе увагу поета: то був чоловік молодий, худорлявий і блідий.

³⁴¹ Запевне не затверджую сього. Не можна сказати запевне і того, коли саме був той баль: чи в вересні, чи, може, й раніш. Більш стою за перше, бо раніш вересня Шевченко не мав препоруки комісії.

«Соло своє він грав так, що хоча б і самому Серве, так не на сором би було». Поет, слухаючи те соло, дивовав, що ніхто з гостей, ні сам господар не дав оплесків віолончелістові за його суще артистичну гру! Коли ж віолончеліст, скінчивши соло на віолончелі, взяв скрипку і заграв арію «Преціози», дак душа поета не втерпіла. Тарас гукнув: «Браво!» — і став плескати в долоні. Усі гості подивилися на поета, наче на божевільного; а сам пан-господар так глянув на його, що Тарас схаменувся, догадався, що крепакам не дають оплесків, замовк і пішов собі в сад, щоб там розвіяти журбу, що нагнали на його оті суворі й здивовані погляди господаря і гостей. Не можна було Тарасові в тих поглядах не прочитати усю історію недавнього свого життя крепацького; не можна було йому не подумати: чи вже ж крепаки не такі люде, як і пани?.. Тяжкі думки, гірке вражіння повіряв Тарас німим деревам да теплій, спокійній місячній ночі. Але вражіння так глибоко перейняло його, що скільки він не ходив по саду, скрізь чув чарівні гуки віолончелі. Немов живий, скрізь стояв перед ним образ віолончеліста. «Де я його бачив? де я його стрівав?» — питався Тарас самого себе і, нарешті, після довгого пригадування, згадав... Новим болем на серці у його обізвалася та згадка... Тараса від болю аж занудило, коли він згадав, що за обідом той самий віолончеліст стояв за стільцем у господаря яко лакей. Ментом думки Шевченка повинні були опинитися в прихо-/173/жій Енгельгардта і нагадати Тарасові, як і він, геній українського слова, повинен був лакеювати у Енгельгардта!.. Охмарений споминками гіркого минулого, ходить Шевченко по саду та вболіває про долю віолончеліста, аж ось назустріч його і сам віолончеліст. Він кинувся до Тараса дяковати, говорячи: «Ви єдина людина, що, слухаючи мою гру, зрозуміли мене», — та й заплакав!.. Крепак-віолончеліст був учнем Шпора...

— Що ж ви гадаєте далі чинити з собою? — спитав Шевченко. — Ви ж сущий артист!

— Що ж мені робити? Хіба тільки повіситись.

Кервавим кип’ятком слова ті повинні були обдати Тарасове серце. «Чи давно і я був в такому ж становищі?» — певно, думав він. Картина крепацтва скрізь була однакова: «Пани бенькетовали, а хрестяни голодовали». В селі, де ото справлявся той баль, де голодні й темні крепаки мусили веселити панів своїм концертом, в тому селі Шевченко не бачив вулиці, де б не було шинку, а в шинку витинала «катеринка», щоб покрити гуки того «концерту», який чутно було кожному неспанілому уху, який «грали» наболілі струни народного зневоленого серця... «Катеринка» приманювала людей до шинку, і там горілка заливала струп’я крепацтва. До такого вражіння ще більшого суму додає Тарасові віолончеліст, розповідаючи скорботну історію свого життя. «Батька, — розповідає він поетові, — я не зазнаю. Мати ніколи нічого про його не говорила. Хати у нас своєї не було, жили ми в під сусідках. Мати бажала стати за наймичку на рік, але ніхто її не брав, така вона була тендітна та бліда. Нарешті найнялася у жида в шинку. Не скажу, чи довго вона служила у жида. Я був вже чималим хлопцем, коли вона померла. Вмерла на сухоти. За кільки день до смерті прийшла вона в свою комірчину, лягла, та вже й не вставала. За кільки хвилин до смерті я приніс їй води; але вона не спроможна була ні пити, ні говорити. Ледві, ледві спромоглася доторкнутися рукою до моєї голови; поціловала мене; дві сльозини викотилися з очей у неї... зітхнула вона і вмерла. Соцький поховав її на того карбованця, що заробила вона у жидів... Я пішов за міхоношу до сліпого кобзаря... Потім пани забрали мене до двору і віддали в науку...» ³⁴²

³⁴² Див.: Музыкант. (Поэмы и повести. — [616 — 617]).

Я наумисне виписав з «Музиканта» оцю сумну історію: зауважмо на контрасти! В однім кінці села розкішний баль з концертом, пани бенкетують, п’ють, гуляють, а в друго-/174/му — крепачка-покритка з голоду мре! Якого ще контрасту, якої ліпшої ілюстрації не тільки до крепацтва, а й взагалі до несправедливості в соціальному устрою людей!

Густинський монастир своїми руїнами і своїм «оновленням » зворушив у душі Шевченка споминки історичні, а баль в Дігтярах і оповідання віолончеліста показали йому живий малюнок живого життя, що зазнала Україна. Душа поета, ізмучена живими малюнками, обізвалася «Посланієм до мертвих, і живих, і ненарождених земляків в Україні і не в Україні сущих». В Густині і в Дігтярах немов наумисне згуртовалося усе те, що повинно було глибоко-преглибоко вразити душу поета, налити її повну, до краю пророчим натхненням. Мертві будівлі Густині нагадували Тарасові колишню боротьбу за волю; Паїсієва реставрація, баль у Дігтярах, оповідання віолончеліста і сам він показували, наче в зеркалі, увесь культ політичної і соціально-економічної неволі України. Поет бачив, що Україну

Гірше ляха свої діти

Її розпинають:

Так як пиво, праведную

Кров із ребер точать...

Жива дійсність била в вічі: кожен, хто не осліп духом і серцем, бачив, як вона руки здіймала до неба і голосила, благаючи Бога, щоб послав «апостола правди і науки». Отож, на мою думку, дегтярівський баль з усіма своїми обставинами і був тією лабораторією, горном, де увесь матеріал, зібраний доти Шевченком, перелився, і вилилося з його «Посланіє»...

IV

Близилася зима; треба було до снігу справити наказ комісії. Старезне місто Переяслав ставало Шевченкові пунктом, де мусив він попрацювати для комісії; а тут було коло чого працювати. І от в жовтні бачимо Шевченка в Переяславі. Сюди він приїхав, певне, з початку другої половини жовтня, бо 16-го він був ще у Лукіяновича в Маріїнському і тут написав поему «Невольник». В Переяслав він приїхав трохи хворий ³⁴³. Козачковський гоїв його.

³⁴³ Киевский телеграф. — 1875. — № 25.

Час перебування в Переяславі він віддав переважно змальованню видів з перея-/175/славської старовини. Раз якогось з Козачковським вони їздили в село Андруші, де у Козачковського було дворище і він заводив там сад. Краса місцевості, гостинність і щирість Андрія Козачковського так глибоко запали в душу Шевченка, що він не забув їх і через десять років. В листі до Козачковського, писаному 14 квітня р. 1854, поет, згадавши про Андруші, пише: «Друже мій милостивий! Як получиш оце не хитростне посланіє, вибери хороший, погожий день, да повели запрягти у бричку коней, та візьми посади коло себе жіночку свою і діточок своїх невеличких, та поїдьте собі з богом в Андруші, та погуляйте собі гарненько в архієрейському гаю; та, гуляючи попід дубами та попід вербами, згадай той день, як колись ми з тобою в Андрушах гуляли. Мені тепер здається, що й раю кращого в світі не було, як ті Андруші; а вам там так, може, остило на світ дивитися і на сині Трахтемирівські гори. Боже мій! Господи єдиний! Чи гляну я на ті гори коли-небудь хоч єдиним оком!..» Далі в тому ж листі Тарас питає: «Чи великі виросли дерева, що посадив ти восени р. 1845? Мені так і здається, що я, як пишу оцього листа до тебе або як просто згадую про тебе, то так неначе дивлюся на тебе, як ти коло паркана рядочком восени дерева саджаєш... Чи пам’ятаєте прогулку нашу в Андруші і за Дніпер в Монастирище на гору? Згадайте той дивний вечір, ту широку панораму, а посеред неї довгу широку смугу масакову, а за нею блищить, наче з золота кутий, собор переяславський? Яка чудова тиша торжественна! Пам’ятаєте: ми довго не спроможні були слова вимовити, доки, нарешті, біла, ледві примітна пляма не заспівала:

Та яром, яром за товаром...

Чудовий вечір, чудовий край і пісні чудові! Багацько добрих споминок зберіг я про старий Переяслав і про тебе, мій щирий друже!»

Вражіння, якого зазнав Шевченко під впливом Андрушів, Переяслава, Монастирища і Трахтемирова він вилив потім в віршах «Сон» («Гори мої високії»). Згадуючи усе те, поет гірко плаче, що гетьмани-«недоуми занапастили Божий рай!» і так занапастили, що «за Уралом киргизам лучче жити, ніж нам на Вкраїні...» ³⁴⁵

³⁴⁴ Основа. — 1862. — Кн. IV. — [С. 22].

³⁴⁵ Кобзар. — 1876. — Т. II — С. 101.

В Переяславі Тарас намалював види з трьох стародавніх /176/ церков: з Михайлівської, з Покровської, збудованої полковником Мировичем, і з Вознесенського собору, збудованого гетьманом Мазепою. А з Переяслава подався на села і поробив малюнки в селі Потоках, у Василівні, у В’юнищах і в інших. До Козачковського, як бачили ми, Шевченко приїхав хорим, і хоча Козачковський гоїв його, але ж наступила холоднеча, грудень, а через те і не слід би було Тарасові рушати з Переяслава; треба б було пересидіти тут, доки недуг зовсім минеться, або принаймні вернутися до Києва. Так де ж! Тарас бажав показати, що він не дурно бере гроші з комісії; він бажав подати їй якомога більш своєї праці: тим-то він, не вважаючи на недуг і холоднечу, подався на села. Певне, з початку грудня, бо 22 листопада він був ще в Переяславі і написав тут своє прекрасне посланіє до Шафарика, присвячуючи йому «Єретика». Та й Козачковський каже, що в Переяславі тим разом Шевченко був трохи чи не два місяці. Козачковський під той час спостеріг, що Шевченко писав, не потребуючи надумуватися; писав він наче жартома, слухаючи бесіду коло себе, а часом і сам брав участь в бесіді, не покидаючи писати ³⁴⁶.

³⁴⁶ Киев[ский] тел[еграф]. — 1875. — № 25.

У В’юнищах недуг так розходився, що поет мусив спинитися тут. Здається, що тут він просидів трохи чи не два тижні: у В’юнищах він 14-го грудня скінчив «Кавказ», а 17-го грудня, як бачимо з дати, написав « Холодний Яр».«Кавказ » стає нам новим свідком зросту і розширення ідеалів Шевченка: бачимо, що Тарасова муза, ширяючи високо поверх Кавказьких гір, вболіває за зневолених людей, до якої б народності вони не належали. Воля чоловіка, братолюбіє людей, положені на грунті національному, — от що стає, між іншим, ідеалом Шевченка. Поет тяжко вболіває, що українці примушені були воювати вольний народ Кавказьких гір і заганяти його в кошару неволі. Згадавши про свого приятеля графа де Бальмена, убитого на Кавказі, Шевченко тужить, що його загнали воювати черкесів і не за Україну, «а за її ката проливати кров добру, не чорну!» Не можна було Шевченкові не почути образи українському патріотизмові з того, що вольнії колись діти України, вольні козаки чорноморські, під проводом такого патріота, як Кухаренко, мусили йти нівечити волю черкесів на користь неволі й деспотизму. Поет справедливо вболіває, що де Бальмену «довелося пить з московської чаші московську отруту».

Природою і долею кавказького народу Шевченко заінте-/177/ресовався геть раніш; певна річ, спершу з оповідань Кухаренка, коли останній приїздив до Петербурга. Потім, коли Чужбинський вернувся з Кавказу, Тарас багацько розпитував у його про життя і побут черкесів, про природу Кавказу ³⁴⁷, і серце, і душа поета переймалися скорботними думками про долю вольнолюбних гірників. Коли недуг приковав Тараса до ліжка у В’юнищах, йому, згадуючи картини життя на зневоленій Україні, не можна було не перелетіти думками на Чорномор’я і на Кавказ! Скорботним сльозам за зрабований «чурек і саклю» не можна було не вилитися разом з слізьми за долю України, за долю цілої Росії, де

...Сибір неісходима,

А тюрм, а люду! що й казать!

Од молдованина аж до фінна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує...

Не скажу, чи довго Шевченко хоровав у В’юнищах. Звідтіль він поїхав в Яготин ³⁴⁸. Переїзд сей стався, в усякому разі, після 17-го грудня.

³⁴⁷ Воспоминания... — С. [14].

³⁴⁸ Киев[ский] телегр[аф]. — 1875. — № 25.

Перечитавши ті твори, що написав Тарас у В’юнищах, легко зрозуміти потребу душі поета — спочити, потребу якої-небудь розваги, аби б вона розвіяла-розважила його тяжке становище духове. В тих творах бачимо і чуємо, що кожне слово тхне кервавими слізьми за чоловіка; з кожного слова дише глибокою любов’ю до України, взагалі до людей зневолених; з кожного слова поета плине палке, чисте бажання людям волі, світу і добробуту. Я бачу, які пекельні муки буяли в серці поета в ту хвилину, коли слаба з недугу рука його виводила:

А тим часом перевертні

Нехай підростають,

Та поможуть москалеві

Господарювати,

Та з матері полатану

Сорочку здіймати!

Помагайте, недолюдки,

Матір катувати...

Де ж було Шевченкові знайти місце для спочинку? Недолюдки кишіли комашнею навкруги. Нарешті близилися /178/ Різдвяні свята: натурально було бажати провести їх серед веселого товариства; а в Яготині стояла ще журба, ще не минув рік після смерті князя Миколи. Тарас тямив, що і Закревський — недолюдок; але він тямив, як се свідчить нам і Чужбинський, що недолюдок Закревський став трохи не янголом, як прирівняти його до Лукашевича, до Родзянки і т. ін. «дітей України»...«В гостинному домі Закревських, — каже нам Чужбинський ³⁴⁹, — Шевченко був своїм, був наче у себе в господі». Тим-то з Яготина він поїхав до Закревських.

³⁴⁹ Воспоминания. — С. 14 — 17.

Того часу, себто на Різдвяні свята р. 1845 і з початку р. 1846, до Закревських хоч і приїздили декотрі з поклонників Бахуса і справляли знамениті свята «мочемордія», але ж Шевченко не раз у раз гуртовався до них, частіш і зовсім не приставав, уникав того товариства. Він більш перебував в жіночому товаристві; воно його більш вабило до себе. В гостинному покою пані Закревської Тарас поринав або в веселу розмову жіноцтва, або в прекрасну гру на роялі і співи самої Закревської і її гостей; а то й сам своїм гучним оксамитовим голосом співав українські пісні журливі. В такі години з товариства жіночого поклонники Бахуса жадним чином не спроможні були вирвати Тараса. Навпаки: «мочеморди» мусили самі приходити вже до жіночого товариства і просиджували тут геть за північ. Одного разу Закревські з своїми гостями поїхали верстов за десять до своїх кревняків. Там пані Закревська, розповідає Чужбинський, чудесно грала на роялі Шопенові твори. Шевченко був того вечора веселим і говірким. Звичайно, веселому в товаристві час швидко йде. Не помітили, як спізнилися. Тим часом розпочиналася хуртовина. Одначе на те, ні на пізню годину товариство Закревських не звернуло уваги і опівночі поїхали до господи. Небавом після виїзду розходилася страшенна низова фуга: вітер зривав сніг з землі, підносив його вгору, крутив його всіми сторонами, та, виючи і голосячи, носився над землею. Коні спершу добре бігли, але небавом кучер помітив, що збилися з дороги. Хотіли вертати назад, та ба! ніхто не тямив, в яку руку треба брати назад; вітер крутився і мінявся, виючи то з сього, то з того боку. Жіноцтво, своїм звичаєм, переполошилось. То була саме така пора (з початку січня),.коли голодна вовковня тиняється по степу. Що ж його діяти? Вже ж не стоять під фугою. Відважилися їхати навмання, сподіваючись, що кудись-таки та приїдуть, до якого-будь житла та приб’ються. Підпилий Закревський /179/ їхав окремо в кибитці, спав собі, нічого не чув, нічого не бачив. Ідуть, а хуртовина все більшає. Шевченко радив привернути до першої, яка зустрінеться, скирти сіна, розвести багаття та й грітися до світу. Жіноцтво на се не згодилося і казало їхати далі на око. Минула північ; шляху нема, вітер реве, замітаючи сніг. Шевченко, щоб підбадьорити товариство, завів «Ой не шуми, луже», а за ним і всі останні, але ж вітер ревів ще більш і не давав співати. Нарешті так закурило, що коні стали. Сани загрузли в замет: треба було злазити з саней й та вирятувати їх. Вирятовали. «А що, Тарасе? — спитав Чужбинський. — Не гаразд?» А Тарасові байдуже; не вважає він на хуртовину та своїм гучним голосом виводить:

Ой которі поспішали,

Ті у Січі зимовали,

А которі зіставали,

Ті у степу пропадали.

Жіноцтво з переполоху починало перейматися розпукою, і Тарасові треба було ужити великої праці і вмілості, щоб заспокоїти перелякане жіноцтво. Скінчивши пісню, він почав імпровізувати вірші, але вітер так квилив, що квиління його покривало вірші і не давало їх чути... Нарешті помітили, що ген-ген в степу огонь блимає. Зраділи гаразд; значить, житло чиєсь недалеко; бери на огонь. Справді, небавом вибилися на великий київський шлях і прибилися до заїзду. Тут розжилися на самовар та й чаювали до світу. Того саме часу, як Шевченко з В’юнищ перебрався на Різдвяні свята р. 1845 до Закревських, княжна Варвара Рєпніна прислала до його звістку, що вона примірковала щось на користь Тарасових братів. (Лист княжни з тією звісткою відібрано у Шевченка під час ревізії і арешту; він і досі є в архіві колишнього «III отделения») ³⁵⁰.

³⁵⁰ Матеріали архіву «III отделения» (пізніше — Департаменту поліції) були вилучені й опубліковані у 1906 — 1907 рр. — Ред.

Не знати, що саме примірковала княжна; може, вона гадала збирати гроші на викуп з кріпацтва Тарасових братів. Та ледві чи так; бо, можна гадати, що за викуп їх Енгельгардт не загнув би більш того, скільки взяв за Тараса, а такі гроші княжні зібрати було б не трудно. Не кажучи вже про власні достатки Рєпніних, приятелями у неї були такі дуки, як Тарновський, Галаган, Борковський, Лизогуби і інш. Видавали вони з кишені по /180/ кільки тисячів на балі, і коли б вони справді бажали визволити Шевченкових братів з кріпацтва, так чи трудно ж би було кожному з них вийняти з кишені сотню чи дві карбованців...

Посилаючи до Тараса дві книжки «Отечествен[ных] записок», княжна переказує, що приятелька її і Шевченка Глафіра Псьолівна засватана за Борковського. Княжна вболіває, що Шевченко «так легкодушно відцурався доброго діла на користь кревних своїх. Жаль їх, каже княжна, і соромно мені перед тими, кого я притягла до сієї справи. Але те вже добре, що ви маєте тепер роботу. Час вже відцуратися вам не поезії, а того, що ви називаєте життям поетичним» ³⁵¹.

Я певен, що під «роботою» княжна розуміла ніщо більш, як не працю Шевченка в київській комісії, а «поетичне життя», на мою думку, було — «мочемордіє». Трудно мені згодитися з професором Миколою Стороженком ³⁵², що оте «добре діло на користь кревних» — було збирання грошей на викуп останніх з кріпацтва; вгорі я вже висловив потроху свій погляд, а тут додам ще, що, знаючи глибочезну любов Шевченка до своїх кревних і скорб його про долю їх, не можна виобразити собі такої причини, щоб примусила поета цуратися такого діла, що запомогло б поліпшенню соціально-економічного побуту його братів. А вже коли він справді таки відцурався тієї справи, коло якої заходилася княжна Варвара Миколаївна, дак певна річ, що коли не в самій справі, то в заходах коло неї було щось такого, що відтручало від них Шевченкову благородну душу.

Ота поїздка з Закревським і блукання серед степу в глупу ніч під час хуртовини, не минули Тарасові дурно. Невигоєний до краю недуг, на який він хорував у В’юнищах, знов прокинувся і прокинувся вже тифом. Нездужав він трохи чи не цілий місяць. Видужавши, Тарас поїхав в Ісківці до Чужбинського: він був блідий, з обголеною головою, через що й носив на голові чорну шапочку оксамитову. Се було перед масницею р. 1846. Знаючи, що Великдень того року був 7 квітня, можна без помилки сказати, що в Ісківці він приїхав саме в половині лютого. Під час того недугу, каже Чужбинський, Тарас написав багацько віршів ³⁵³.

³⁵¹ Лист К. М. Рєпніної від 9 груд. 1845 р. — Киевская старина — 1893. — Кн. [III — С. 462].

³⁵² Киевская старина. — 1893. — Кн. [III. — С. 461].

³⁵³ Воспоминания. — С. 17 — і далі.

Одначе дати, /181/ визначені в «Кобзарі», сього не показують. Мабуть, Чужбинський перемішав час недугу Тараса у В’юнищах в грудні р. 1845 з часом недугу у Закревських. В усякому разі, до кінця р. 1845 або до самого початку р. 1846 належить написання Шевченком свого заповіту: «Як умру», бо що інше, як не тяжкий недуг, змогло б викликати вірші такого змісту?

V

До Чужбинського в Ісківці Тарас приїхав, щоб покликати його подорожувати в гурті з ним по Полтавщині і по Чернігівщині, та, подорожуючи, поробити малюнки з останків історичної старовини по церквах і по монастирях. Гадали вони поїхати через Лубни та через Ніжин на короткий час до Чернігова, а звідтіль до Києва. Рушили. Тоді саме в Лубнах був ярмарок: до міста наїхала сила панства і одно перед другим кликало до себе наших подорожніх. Але останні чомусь не схотіли їздити по панах і рушили на Ніжин через Пирятин і Прилуку (від Лубен до Прилуки 85 верстов, від Прилуки до Ніжина — 65).

Переїздити через Прилуку довелося серед ночі. В Прилуці тоді саме трапилася одна лиха пригода, що дає нам помітити ще раз благороднішу рису в характері Шевченка. Зайнялася і горіла убога хатина якихсь жидів. Шевченко і Чужбинський кинулися на пожежу. Виноситися і гасити помагали переважно жиди; християни якось мляво бралися запомагати. Шевченко кинувся виносити з горілої хати жидівське добро. А коли скінчилася пожежа, він став дорікати християнам за їх млявість і жваво доводив їм, що людина в нещасті та в біді, хто б вона не була з національності і з релігії, кожному з нас повинна бути найближчим братом.

Була саме масниця, коли наші подорожні приїхали до Ніжина. Ніжин — місто невеличке. На той час воно було осередком освіти задля Чернігівщини і для північно-західної Полтавщини. Тут пишався тоді Безбородьків ліцей. Хоч рука царя Миколи і приголомшила ліцей, а проте все ж він притягував до себе лівобережну молодіж і надавав Ніжину значної ваги. Опріч ліцея, у Ніжині була гімназія, дві чотирикласових і кільки однокласових шкіл. Се вже робило Ніжин містом інтелігентним. До того ж за Ніжином була добра минувшина історична, найпаче крамарська, через що /182/ серед людності його було доволі людей з достатками: між ніжинськими греками були багатирі, навіть міліонники ³⁵⁴.

Коли Шевченко і Чужбинський (останній до того ж і годованець Ніжинського ліцея) приїхали в Ніжин, дак про приїзд їх зараз залунала чутка по місту і «двері нашої кватири, — розповідає Чужбинський, — не зачинялися найпаче від студентів: між ними тоді ще був і відомий потім перекладник творів Шекспіра, Шіллера, Гете, Шевченка і ін. — Микола Гербель». В четвер на масниці у ніжинському клубі (казино) був баль. Тарас і Чужбинський пішли на баль. Один з старшини клубної, побачивши, що у Шевченка на голові шапочка, і не відаючи, хто він такий, чию голову вкриває та шапочка, не хотів пустити його на баль. Але ж суворому старшині зараз з’ясовали, що шапочка вкриває голову генія України і в якому б убранні не був Шевченко, він, зайшовши до клубу, робить останньому честь і шанобу. Звісно, поетові й на думку не спало гніватися на таку пригоду; він вельми сміявся з неї. Вітали Шевченка ніжинці дуже добре, найпаче молодіж під проводом Гербеля. Гербелеві вія написав тоді в альбомі оці вірші:

За думою дума роєм вилітає,

Одна давить душу, друга роздирає,

А третяя тихо, тихесенько плаче

У самому серці, може, й Бог не бачить.

³⁵⁴ Коли властиво осаджено Ніжин — запевне невідомо; думають, що вже в XI віці Ніжин існував. За Хмельницького у Ніжині був вже магістрат; місто кермовалося правом магдебурзьким. Хмельницький організовав Ніжинський полк; між полковниками сього полку стріваємо видатних діячів українських, як Сухиня, Золотаренки. Ваги крамарської Ніжину надавали найпаче греки. Богдан, уважаючи на ту користь, якої можна надбати з крамарства греків, універсалами 2 мая і 16 червня р. 1657 надав ніжинським грекам значних вільгот і навіть автономії, скасованої вже за нашого часу, нещодавно. Богдан не помилився: небавом Ніжин зробився головним крамарським містом на Україні, осередком торгу крамом далекої Азії і Західної Європи. Крамарство, а через те і стосунки з народами Західної Європи сприяли розросту Ніжина, оздобі його добрими будівлями і церквами і, нарешті, культурі й освіті його людності. З початку XIX в. у Ніжині коштом Безбородьків заведено спершу гімназію, а небавом і ліцей. З Ніжином або з його ліцеєм навіки зрослися наймення таких людей, як Степан Яворський, Прокопович, Григорій (потім в черцях Юрій) Кониський, Орлай, Гоголь, Гребінка, Гербель, Глібів і ін. Таким чином, з початку рр. 40 нашого віку Ніжин було місто торгове, замітне, інтелігентне, з добрими традиціями рідного краю. /183/

Виїздячи з Лубен, Шевченко гроші свої віддав Чужбинському, просячи його хазяйнувати в дорозі, сам він не вмів, каже Чужбинський, орудувати грішми; був занадто безкорисним і не любив грошових рахунків; а коли з ким сприятелився і жив з ним якийсь час укупі, дак віддавав товаришеві свої гроші і прохав господарювати. Так він зробив і тепер. Грошей в обох їх було не густо: а проте, живучи обережно, — на місяць би стало на прожиток. Тим-то Чужбинський, ведучи дорожну господарку, озирався, щоб не перехлябити видатків за бюджет. Одначе Тарасова добрість зараз у Ніжині зрушила ту обережність.

Гадали вони вночі проти неділі, відбувши баль у Ніжині, зараз же рушити на Чернігів. До Чернігова треба було, добре їхавши, їхати годин десять; треба було зробити на дорогу запас харчів. Чужбинський вранці в суботу пішов до міста в крамниці, щоб скупитися на дорогу. Шевченко ще не вставав. Чужбинський, виходячи, і каже до його, щоб зготовав чаю.

— Ну його, — відповів Шевченко, — я не хочу вставати. Я такий утомлений, що лежав би цілий день. Я підожду, заким ти вернешся, тоді питимемо.

Чужбинський пішов. Вернувшись хвилин через 20, бачить він, що Шевченко вже одягнений. За столом сидить якийсь юнкер, п’є чай да підсипає туди рому.

— От нам Господь послав гостя, — мовив Шевченко до Чужбинського.

Глянувши на юнкера того, Чужбинський спостеріг, що він прийшов до них не того, щоб познайомитися з Шевченком, а чогось іншого; одначе він повітав гостя ввічливо. Юнкер весело балакав; а перегодом, коли в пляшечці вже не стало рому, юнкер гукнув слугу і казав йому подати другу пляшку рому... Хильнувши ще рому з чаєм, юнкер покликав Шевченка в куток, щось побалакав з ним нишком і пішов. А Тарас зараз же попрохав у Чужбинського три карбованці.

— Нащо се? мабуть, тому от? — Чужбинський кивнув головою на ті двері, в які вийшов юнкер.

Шевченко махнув рукою і добрісно дивився. Потім, взявши три карбованці, надів шапку і пішов за двері. Вернувшись, розповів, що юнкер той, прийшовши до його, признався, що він програв в карти казьонні гроші і прохав дати йому п’ять карбованців; бо, коли він не залежить тих грошей, — лихо йому буде. Тарас з своєї добрості обіцяв запомогти паробкові і прохав його напитися з ним чаю. Юнкер згодився. Одначе, коли він за чаєм спорожнив пляшку рому і ще /184/ казав дати другу, дак Тарас спостеріг, що за птах отой юнкер, і замість п’яти, дав йому тільки три карбованці. Нарешті, прохав Чужбинського шуткома не розповідати про се Закревському, бо той може гніватися за те, що вони були байдужими до такого певного «мочемордія», яке показав юнкер.

Розповідаючи в своїх споминках про отого юнкера, Чужбинський додає, що Шевченко раз у раз носив у кишені дрібні гроші, щоб подавати милостиню. Часто Шевченка обдурювали і виманювали у його, просячи «на бідність», останні гроші. Довідавшись про шахрайство, він гнівався і давав слово бути обачним. Але ж небавом який-будь пройдисвітжебрак, стрівши його, жалісним голосом прохав на «бідність» і Тарас забував обіцянку про обачність. А коли йому знайомі радили, щоб був більш уважним і до власних фінансів, і до жебраків, він на те говорив:

 — Я й сам тямлю се, але нехай ліпше мене тричі одурять, а я все-таки подам і вчетверте і, може, подам саме тому, хто справді не бачив шматка хліба.

Не забув Шевченко побачитися хоч на коротенький час з своїм добродієм Сошенком, що учителював тоді в Ніжині. Сошенко висловив йому дорікання за його поему мовою російською «Тризна» ³⁵⁵.

³⁵⁵ Чалий, с. 54.

У суботу вночі після балю наші подорожні рушили на Чернігів. Приїхали туди підвечір в неділю. Се був останній день масниці. Чернігівці, звичайно, теж справляли балі, і наші приїжджі пішли на баль. Тараса вельми цікавило: чи не трапиться і тут якої пригоди з його шапочкою? Чи в шапочці пустять його на баль в зібрання, де у його не було ніже єдиної знайомої людини. Але ж в Чернігові було доволі таки освічених людей, ознайомлених з найменням автора «Кобзаря», і поклонники його повитали його щиро.

На балі Шевченко не довго був. «Спізнавшись з кількома своїми поклонниками, — каже Чужбинський, — Тарас небавом покинув з ними баль і кудись поїхав». Певна річ, що між тими поклонниками Тараса був дідич з містечка Седнева Андрій Лизогуб. Хоча Шевченко й Лизогуб очевисто ще не знали один одного, але вони інтересовалися один одним. Ще в грудні р. 1844, про що я вже й згадував, княжна Рєпніна писала до Шевченка: «Шкода, що ви не знайомі з Лизогубом. З яким гарячим почуттям він оцінює ваші поеми і як жалкує, що очевисто не знайомий з вами». Хоч би у нас і не /185/ було про Лизогуба такого певного свідка, як княжна Рєпніна, то все-таки ми запевнилися б, як бачитимемо перегодом, з інших фактів, що Андрій Лизогуб був така людина, що не могла не спочувати творам Шевченка і народно-національним ідеям його.

Чернігів — місто днедавнє, ровесник Києву. Його минувщина, його останки історичного життя були для Шевченка яко робітника археологічної комісії і широкою, і багатою нивою; працювати йому було коло чого. Одначе хоч у його і був наказ генерал-губернатора Бібікова, а все ж на те, щоб оглянути і змалювати списки з історичної старовини по церквах та по монастирях, треба було згоди головного господаря останніх — єпархіального єпископа. Тим-то Шевченко перш за все вдався в Чернігові до архієпископа Павла, в резиденцію його в Іллінсько-Троїцький монастир. То були перші дні Великого посту, через що монастирським звичаєм Шевченкові дано дозвіл оглянути монастирські церкви і ризниці і змалювати з них, що йому треба буде, тільки з четвертого дня посту.

Таким чином, перший тиждень посту нашому художникові і його товаришеві поневолі нічого було робити; ходити по гостях в доми родинні — теж ніяково було, се не в звичаї. Мусили вони сидіти собі в «Царгороді» ³⁵⁶ та приймати у себе гостей, хто завітав до них. Чужбинський вигадав тоді таку роботу, що була вельми нашкодила їм обом.

³⁵⁶ Назва готелю в Чернігові.

На другий день після балю в Чернігові Чужбинський загадав собі ранком подати самовар і, п’ючи чай, заходився писати вірші про вчорашній баль. Жіноцтву, яке він бачив на балю, він подавав назви різних рослин і квіток. Треба сказати, що Чужбинський любив писати вірші свої саме тоді, як на столі шумить самовар. Я вже згадав, як Шевченко жартовав з сього в «Записках». «Самовар, — каже він, — своїм сичанням підбиває до діяльності. Самому на собі не доводилося мені зазнати вплив самовара, одначе я його розумію. Запевнився в сьому чарівному впливові на других. Во дні они був у мене приятель Афанасьєв-Чужбинський. Року 1846 доля звела нас в «Царгороді», вже ж пак не в столиці Отаманської імперії, а в одному з готелів міста Чернігова. Доля закинула мене туди в справах служби, а його затягла туди непоборена любов до розкиданості чи, як він сам казав, поривання серця. Я знав його за невпинного і невиводного віршомаза, але я не відав, яка потайна підойма надає руху /186/ тому невтомному натхненню. Сю підойму спізнав я тоді лишень, коли ми з ним вкупі закватировали. Се ми вчинили, раз — на те, щоб зменшити грошеві видатки наші, — а вдруге — на те, щоб яко товариші по ремеслу один одного доглядали по всяк час дня і ночі. Оцією підоймою і був йому самовар тоді саме, як він шипить, сичить і парує. Спершу я не тямив: чому товариш мій не робить так, як я, що коли забажаю чаю, так кажу подати собі шклянку з буфету; а він ні: він каже нагріти самовар. А потім вже, коли я пильніш придивився до свого товариша, так бачу, що він загадує подати не самовар, а натхнення, чи ту підойму, що зрушує його таємничі сили. Спершу я дивом дивовав: звідкіль у його, з якого джерела випливають отакі довженні вірші, а потім бачу: еге, скринька відмикається дуже просто. Та се все байдуже! хто з нас без вади. Головна річ в тому, що як прийшлося платити дань господареві «Царгорода», так у товариша мого по ремеслу не було готовика, щоб заплатити дань. Мусив платити я. Не кажу вже про інше, спожите нами в готелі, а за самий лишень той локомотив, що рушив натхнення, треба було заплатити 23 крб. Оцих грошей він, не вважаючи на чесне слово, і досі (себто до липня р. 1857) мені не вернув. От звідкіль я довідався про вагу і вплив самовара на моральні сили чоловіка... Двічі я писав до Чужбинського у Київ про ті 23 крб., а він мені навіть віршами не відповів» ³⁵⁷.

³⁵⁷ Записки. — С. 41 — [42]. (Кобзар. — Т. III).

Так ото під впливом самоварного натхнення Чужбинський описав в формі квіток чернігівське жіноцтво. Коли проснувся Шевченко, Чужбинський перечитав йому ті вірші. Вони, як запевняє сам Чужбинський, так би то подобалися Тарасові, що він прохав перечитати їх вдруге і зараз же сів до столу, взяв олівець і намалював до віршів ілюстрації, на скільки пам’ятав тих, що бачив на балю. Похожості, звісно, не було, бо за одну годину часу, що був він на балю, не можна було добре закмітити лиця незнайомих людей. Але ж в інших фігурах рослин було чимало комізму; найбільш смішними вийшли капуста, морква і півонія. Шевченко, каже Чужбинський далі, пильно припав до тієї роботи, взяв би то її близько до серця і мовив до автора «Воспоминаний»:

— Ось знаєш що: перепиши ти гарненько да лиши мені більш місця на малюнки, я гарненько ілюструю.

Заким Шевченко пив чай, Чужбинський переписував свої /187/ вірші. К обіду була готова ілюстрація, зроблена Тарасом помайстерськи. Небавом зайшов до них хтось з провідачів, помітив зшиток з тими віршами і з ілюстраціями і почав читати. Хоча в тих віршах не було нічого образливого і нічиє наймення не було назване, до того ж ми, каже Чужбинський, за два тижні гадали покинути Чернігів, а проте — кількох людей довідалися про наші пустоти. Хоча Шевченко й нагадав тому провідачеві, що «хата — покришка», і він дав слово не простати по місті звісток про ті вірші й малюнки, одначе з тієї обіцянки нічого не вийшло і небавом гутірка покотилася по місті. Винна тому була і необачність самого Чужбинського. Один знайомий став їх прохати, щоб дали йому ті вірші додому прочитати жінці. Чужбинський згодивсь, уважаючи на те, як каже він, що «нам за кілько день приходилося покинути місто, і, може, навіки».

— А він (той, що випрохав вірші) збреше, — мовив Тарас до Чужбинського, — не самій тільки жінці покаже він їх, та дарма вже!

Так воно і сталося. І не диво, що частина чернігівської публіки була обурена проти авторів віршів і малюнків. Мабуть, обурення було доволі таки значне, бо Чужбинський признається, що вони «стали були на тому, щоб жити в Чернігові анахоретами, але небавом усе те втихомирилося».

Переказуючи оці всі епізоди, так, як їх переказав Чужбинський, я мушу, одначе, сказати, що у мене нема до їх певної віри. Ми вже бачили, яка противоріч виходить, коли порівняти споминки Чужбинського до «Записок» Шевченка щодо грошей; а тепер не можна не звернути уваги ще й от на що. В усякому разі, ті вірші про чернігівський баль були сатирою, а може, й просто пасквілем. Коли сього не розумів автор їх, так певна річ, що розумів те Шевченко, і коли він жартом, може, й намалював до їх ілюстрації, то вже ж ні за що б він не згодився давати і вірші, й малюнки возити по місту. Вчинок щонайменш був не ввічливий, Шевченкові не можна було йому спочувати. Та нарешті помітимо, що й до самого Чужбинського не було у Шевченка таких симпатій, про які розповідає Чужбинський. Вкупі з ним Шевченко прожив у Чернігові увесь Великий піст, і я вже мав нагоду наводити слова Шевченка про час перебування їх в Чернігові. «Не було в Чернігові не тільки панночки або молодиці, а навіть старої баби, щоб Чужбинський не написав в альбом їй віршів, та не на чотири рядки (він дрібницею нехтував), а величезну ідилію. Коли ж /188/ у якої-будь чарівниці браковало альбом а, як-от було, напр[иклад], з старенькою Дороховою, вдовою відомого з року 1812 генерала, так він (Чужбинський) на шістьох чи й більш аркушах просто підносив найсентиментальніше «посланіє».

Не високої думки був Шевченко і взагалі про Афанасьєва-Чужбинського, і думку свою він висловив у «Записках» 2/14 липня 1858 р.: «Торішньої зими, — пише він, — на безкраїх аркушах «Русского инвалида» бачу я безкраї вірші українською мовою. Не згадаю тепер, яка нагода викликала ті вірші, пам’ятаю тільки, що то було гидке і підле влещування московській армії. Ба, подумав я собі: чи не мій оце приятель так відзначується? Дивлюся: справді, він — А. Чужбинський! Так ти, мій голубе, живий і здоровий, та ще й підхліблювати навчився! Зичу тобі успіху на сій ниві, але стрічатися з тобою не бажаю». Перегодом, одначе, довелося Шевченкові зустрітися з Чужбинським: останній провідав його в Академії в Петербурзі і, як се знати з тих же самих «Воспоминаний» Чужбинського, Шевченко не ховав своєї неприхильності до його і стосовався до його холодно.

Все оце дає мені основу ще раз висловити непевність, щоб Тарас брав в отій чернігівській «сатирі» таку участь, як розповідає Чужбинський.

Далі споминки Чужбинського про час перебування Шевченка в Чернігові сходяться з тим, що й мені доводилося чути від старих людей. Шевченка вітали чернігівці щиро, приязно: скрізь він був бажаним гостем. Інакше й не могло бути. Слава Шевченка яко українського поета була дорогою для чернігівців, що свідомо почували себе українцями. «Шмат гнилої ковбаси» тоді ще між чернігівцями не пановав. Люде освічені, тримаючись поступу, не бігли за вітром в якусь «шир та глуб», не лякалися прилюдно своєї рідної мови і не відрікалися від своєї національності. Тим-то й між вищими урядниками до таких українців була повага, тим-то і такий миколаївський слугакріпак, як чернігівський губернатор того часу Павло Гессе, мусив вітати і шановати Шевченка — українського поета. На вечорах у губернатора і у губернського маршалка Шевченка завжди вітали радо.

Того часу в Чернігові перебував і спізнався з Шевченком відомий потім жандар, а далі, здається, сідлицький губернатор і гнобитель уніатів Степан Громека. Він тоді був молодим підпоручником у війську і, певна річ, що жодного ні /189/ доброго, ні лихого впливу на Шевченка не зробив. Принаймні і натякання на те я нігде не спостеріг.

За піст разів кільки Шевченко їздив гостювати в Седнів ³⁵⁸ до Лизогубів; а на останньому тижні він поїхав туди на всі Великодні свята.

В Седневі Шевченко прожив увесь Великдень, на проводах поїхав до Києва. Тут він закватировав укупі з Чужбинським і з своїм товаришем-художником Михайлом Сажиним. Небавом він спізнався і сприятелювався з іншим чоловіком, до якого тягло його непомірно більш, ніж до кого другого з тодішніх його приятелів київських. То був Костомаров...

³⁵⁸ Седнів — стародавнє, колись і сотенне містечко, стоїть за три милі від Чернігова на правому березі річки Снові. Рід Лизогубів, теж давній козацький, надбав собі маєтності у Седневі вже в XVIII віці. Рід Лизогубів вперше стрічаємо з початку другої половини XVII в. Між козаками містечка Глемязова (нині в Золотоноському повіті) був козак Кіндрат Лизогуб; а у його два сини: Іван та Яків; обидва люде вдатні, з військовим хистом. Небавом вони стали полковниками на Правобережжю: Іван 1661 р. уманським, а Яків — 1662 р. канівським. Під час усобиці між гетьманами Петром Дорошенком і Йваном Самойловичем, коли останній з військом московським забрав Канів, Лизогуб перейшов під руку лівобережного гетьмана.

На Лівобережжі Лизогуб осівся в Конотошцині і став дбати на себе «вольні» та «пустовські» землі. Надбав їх силу силющу. От від сього Лизогуба і пішли ті Лизогуби, яких ми застаємо в Седиеві. Хто цікавий знати, яких заходів уживав Лизогуб, щоб нагарбати собі силу земель, і як він «підвертав» в кріпацтво вольних козаків, той нехай перечитає працю д. Лазаревського «Нежинский полк». Ту працю автор скінчив Іваном Лизогубом, що родився р. 1762. Я подам про сей рід далі коротесенькі звістки. Іван одружився 12 листопада р. 1783 з донею Василя Дуніна-Борковського Ганною; у їх було шість синів, сьома доня. Між синами мусимо помітити Іллю (род. 1787) і Андрія (род. 1804 червня 17 в селі Сорочинцях Миргородського повіту). Знати, що брати Лизогуби були люде добре освічені, добре розвинені; обидва дилетанти: Ілля — музика, а Андрій — маляр. З одного листа, писаного Андрієм 29 червня р. 1836, знати, що вдача його була проста, щира, гуманна і незалежна. Страх, як не шановав він оцієї служби в канцеляріях, просто гидував нею. Йому «нудно було жити з темним натовпом»; його тягло на село до господарства; одначе ж — тоді ще пановали на Україні звичаї /190/ патріархальні і слухняність до старішого в родині: а старіший в родині брат його Яків вимагав, щоб Андрій взяв собі службу в Одесі. Шануючи брата і родинні традиції, Андрій вволив його волю і записався на якийсь вельми короткий час на службу. Потім він побрався з донею Дмитра Дуніна-Борковського — Надією. Природу рідного краю, рідну мову, пісню обидва Лизогуби яко люди освічені і не до пня ще попсовані чужою псевдоцивілізацією — ще любили. В домі Лизогубів часто було можна чути українські пісні. Часто там влітку гостювали художники, артисти і інші. Відомий Л. М. Жемчужников, приятелюючи з обома Лизогубами, перебував там по два й по три місяці. Певна річ, що таких людей, як Шевченко, Жемчужников і т. ін., вабила до Седнева не тільки сама гостинність щира Лизогубів і їх освічене товариство, а й сама краса природи. У Лизогубів був прегарний будинок (згорів 19 березіля р. 1883; огонь пожер тоді силу книжок, силу стародавніх актів і мемуарів і всі ті малюнки, що лишив Шевченко). Будинок виходив у великий сад, розкинений на горі, поетично підперезаний річкою. Вліворуч на кінці саду прехороша мурована церква, а недалеко біля неї — останок старої козацької будівлі, прозваної «каменицею». Опріч усього іншого, головою краси і оздоби седнівського саду не можна не вважати — липу. Ніхто не скаже, не вгадає її віку. Досить сказати, що навкруги її стовбура ступнів з двадцять буде. На вишині більш саженя з стовбура йде широчезне гілля, віття його покривають велике просторонище землі. Сівши у холодку під тією липою да задивившись на Снов, на луги за нею, гадаю я, що й людина ве з поетичною душею перейметься впливом краси природи. Що ж дивного, що Шевченко упивався в Седневі красою природи і гостинністю Лизогубів і любив і Седнів, і Лизогубів, найпаче ж Андрія, про котрого буде ще у нас бесіда. А тепер додам, як мені переказували певні люде, що лизогубівський дім в Седневі був дім інтелігентний: «кріпакам лизогубівським у Седневі жити було не згірше, їх добре одягали, добре годували і роботами не обтяжали. Траплялося, що пан дасть «чубкової» (про кару різками не чутно було), але ж Андрій Лизогуб зопалу добре було чубить і власних дітей».

У Андрія діти — Ілля, Дмитро і Федір. Ілля — суддею в Тифлісі в судовій палаті; Федір — маршалком Городницького повіту, а Дмитра повішено в Одесі’ 10 серпня р. 1879. Військовий суд обвиноватив його, Чубарова і ін. яко товаришів потайного політичного товариства і т. ін. і присудив Лизогуба, Чубарова і ще трьох чоловіка покарати на горло на шибениці. Такої незвичайно жорстокої кари Лизогубові — ніхто не сподівався!.. Тут не до речі говорити про той процес; одначе не можна не сказати, що історія жорстоко осудить і того зрадника, що видав Лизогуба, і того, хто затвердив такий суворий присуд...

VI

Очевиста знайомість Шевченка з Костомаровим мала для обох їх велику вагу; тим-то не тілько варто, а й неминуче потрібно з’ясувати запевне, коли саме спізналися очевисто оці наші трудівники-ратаї, один — на ниві письменства, другий — на ниві науки.

Костомаров в перших своїх споминках про Шевченка ³⁵⁹ сказав, що з Шевченком він вперше спізнався очевисто на весні р. 1845. Перегодом він перемінив оцей час на цілий рік пізніше, кажучи: раз ³⁶⁰ — що спізнався з Тарасом в маю р. 1846; вдруге ³⁶¹ — що в квітні після Великодніх свят,

³⁵⁹ Основа. — 1862. — Кн. IV. — С. 48.

³⁶⁰ Кобзар. — 1876. — Т. II — С [VI].

³⁶¹ Русская старина. — 1880. — [Книга III. — С. 597]. /191/

а втретє ³⁶² вже місяця не визначив. В житті таких людей, як Шевченко, не тільки місяцям, але й дням треба надавати ваги. Тим паче не можна нам нехтувати такою різницею в часі, як цілий рік. Геть не все однаково, чи спізнався Шевченко з іншим істориком до написання, напри[клад], «Єретика», чи вже потім?

Пантелеймон Куліш ³⁶³ запевняє, що він познайомив Шевченка з Костомаровим. Коли б се було так і справді, тоді б нічого й змагатися, що знайомість сталася ще року 1845; але ж маємо звістки супротилежні. Костомаров, як се запевне відомо, в першій половині р. 1845 учителював на Волині; через що і приїхати йому до Києва можна було хіба на великодні або на літні вакації. Але на Великдень Костомаров не приїздив до Києва. З автобіографії його знаємо, що він перед Великоднем рушив подорожувати по Волині: в страстну п’ятницю (значить 13 квітня) він був в Кременці, а в суботу поїхав до Почаєва і тут перебув і перший день Великодня. Потім, оглянувши Вишневець і Берестечко, історик наш вернувся в Ровно ³⁶⁴. Значить, очевидна річ, що того часу Костомарову й не можна було бути у Києві. Та й Шевченка тоді там не було. Великодні вакації скінчилися, звичайно, на проводах — 23 квітня. Небавом почалися в гімназії іспити і вже ж під такий час не пустили б з гімназії, та й сам Костомаров не покинув би своїх учнів під час іспитів. До Києва він поїхав вже після іспитів, з початком літніх вакацій, значить, в липні. Тут, довідавшись, що вже усе зроблено, що треба було на те, щоб перейти йому учителювати до Києва в першій гімназії, Костомаров поїхав через Глухів і Курськ в Острозький повіт до матері і звідтіль вернувся до Києва вже в серпні. Під час літніх вакацій ми бачимо Шевченка в Полтавщині, то в Миргородському повіті у Лукіяновича, то в Лубенському — в Чужбинського, то в Пирятинському — у Закревських або знов в Ромні, а звідтіль у Родзянок в Хорольському і Кременчуцькому повіті. Далі з споминок Куліша ³⁶⁵ відаємо, що він з Києва переїхав на службу до столиці восени р. 1845.

³⁶² Литературное наследие. — С. 63.

³⁶³ Новь. — 1885. — № 13. — С. 64.

³⁶⁴ Литературное наследие. — С. 59.

³⁶⁵ Хуторна поезія, с. 10.

З початку тієї осені, як вже було говорено вгорі, Шевченко був у Києві. От до сього часу і треба реєструвати першу очевисту знайомість Костомарова з Шевченком і треба признати, що пер-/192/ший з них помилився, говорячи, що спізнався з Шевченком навесні після Великодніх свят р. 1846. Річ неможлива справді, щоб Шевченко, перебуваючи з початку осені р. 1845 у Києві і знаючи, що Костомаров учителює тамечки ж, не спізнався з ним!.. Неможливо знов і те, щоб Костомаров, «знаючи Шевченка яко поета, занадто цінячи його талант» і відаючи, що він у Києві, не інтересовався пізнатися з ним очевисто. Помилку Костомарова легко спостерегти ще й другою стороною. В своїй автобіографії на стороні 63 він каже, що Шевченко «тоді ж», себто з початку р. 1846, приїхав на Україну, щоб тут у Києві знайти собі службу... Згадаймо собі, що в жовтні р. 1845 Шевченко був на службі при київській комісії і нам кинеться в вічі помилка Костомарова.

І так, признаючи певним фактом, що перша очевиста знайомість Шевченка з Костомаровим сталася з початку осені р. 1845, певніш за все у вересні, — не можна не признати певним і того, що познайомив їх Куліш.

Ми вже знаємо, що з того часу, як Шевченко став на службі при комісії, він, аж доки не вернувся з Чернігівщини, себто до квітня р. 1846, перебував на Лівобережжі і ледві чи навідувався до Києва. Тим-то перша знайомість його з Костомаровим проминула задля останнього непомітно, не зоставивши в пам’яті його жодного сліду. А коли він навесні р. 1846 сприятелився з поетом, дак той час і вважав він за першу знайомість. Я, признаючи за час їх першої знайомості — осінь р. 1845, не надаю їй жодної ваги — і за час першої впливової знайомості беру той, який взагалі подає Костомаров — квітень р. 1846. Але, в усякому разі, видатніші твори Шевченка змісту історичного і політичного написані поетом до очевистої знайомості його з Костомаровим і з іншими впливовими «Кириломефодіївцями», опріч хіба Куліша.

Отож, як вернувся Шевченко з Чернігова до Києва, дак закватирував недалечко від дому Сухоставського (на Хрещатику), де поселився Костомаров з своєю ненею. Вона, продавши маєтність свою в Вороніжчині, переїхала до Києва, щоб жити укупі з своїм одинчиком-сином, і гадали вони придбати собі де-небудь поблизу Києва хутір. Отоді-то Шевченко близько спізнався і сприятелився з Костомаровим. «З першого погляду, — каже Костомаров в своїй автобіографії ³⁶⁶, — не було у Шевченка нічого привабливого,

³⁶⁶ Русская мысль. — 1885. — Кн. V. /193/

нічого теплого; навпаки — він був сухий, холодний, хоча простий і нецеремонний: З недовір’ям він міряв мої слова і рухи. Він поводився так, як дуже часто поводиться вельми чесна людина і добрий українець, стрічаючись з чоловіком незнайомим: чим більш останній пильнує виявити свою щирість, тим більш він обережний. Інакше воно й не може бути в народі, що часто бачить округи себе лукавство, оману і двоєдушність» ³⁶⁷. Одначе не треба було ні довгого часу, ні глибокого спостереження на те, щоб помітити, що під тим ніби холодним покрівцем лежить палка душа і чисте гаряче серце. Тим-то художник-історик зараз же так сприятелився з художником-поетом, що вони стали говорити один одному «ти». Щирість і простота Тарасової вдачі, його добросердий гумор, його весела безпечність, помішана з тугою; його ідеалізм, змішаний з практичною розсудливістю; любов поета до людей, готова на самопожертву; тонка вмілість відрізняти сущу щирість від підступності і влесливості — зараз відзначилися перед істориком, відтіняючись тією ознакою поезії, що властива тільки таким душам, як Шевченкова ³⁶⁸. Поет причарував художника-історика, в жилах котрого теж потроху було кріпацької крові демократичної ³⁶⁹. Неня Костомарова Тетяна Петрівна вельми сподобала Тараса, щиро полюбила його і потурала його «слабостям» ³⁷⁰.

³⁶⁷ Основа. — [1861]. — Кн. IV. — [С. 48 — 49].

³⁶⁸ Русская мысль. — 1885. — Кн. V. — [С. 211 — 219]; Русская старина. — 1880. — Кн. III. — С. (597 — 598).

³⁶⁹ Новь. — 1885. — № 13. — [С. 64].

Тетяна Петрівна була кріпацького роду: батько її Петро Мильник був кріпаком Івана Костомарова — Миколиного батька. Ще підлітком пан взяв Тетяну Петрівну доі свого двору в покоївки. Дівчина була красуня, розумна і так сподобалася Костомарову, що він відвіз її задля науки в Москву. Потім він покохав її; вона родила йому сина Миколу. Батьки не давали Йванові благословення взяти шлюб з своєю кріпачкою; але він пішов проти їх волі і одружився. Жінку і свого сина Миколу він вельми любив; але до кріпаків своїх був таким лютим, що вони його замордовали. (Див.: Рус[ские] вед[омости]. — 1885. — № 144).

У Сухоставського, де жили Костомарови, був невеличкий садок вишневий; там Микола Іванович любив сидіти під вишнями. Раз якось, небавом після приїзду Шевченка з Чернігова, історик з поетом сиділи в тому садку. Весняний день був чарівний: вишні й слива розповнилися цвітом, на яблунях пишалися вже пуп’янки, хоч ще й не розпустилися; бузок починав цвісти і наповав садок своїми тонкими па-/194/хощами. В кущах і на деревах щебетали пташки; а попід деревами стояло кільки пнів з бджолами; бджілки своїм гудінням додавали ще більш українського колориту ³⁷¹.

Запевне, були тут і інші приятелі Костомарова: Білозерський Василь, Пильчиків Дмитро і Гулак, що вже скінчили університети, перші два — у Києві, а останній — у Дерпті ³⁷²; були й молоді студенти київського університету Опанас Маркович, Юрій Андрузький і Посяденко. Шевченко приніс зшиток своїх недрукованих ще поезій і почав читати їх. Костомаров не повідав нам про назви тих поезій, але не буде помилки гадати, що то були: «Сон», «Кавказ», «Єретик», «Посланіє» і т. інші. Від тих творів обгорнуло Костомарова, як він каже ³⁷³, унивне раювання, але ж разом з тим він перейнявся острахом. Вражіння прочитаних Шевченком творів нагадало йому Шіллерову баладу «Статуя в Саїсі». «Я, — каже він, — бачив, що Шевченкова муза розірвала завісу життя народного. І страшно, і солодко, і боляче, і смачно було зазирнути туди».

Вірші і мова Шевченка чарівливо впливали на київську молодіж того часу. «Усі ми, — признається Куліш, — знали Шевченкові твори напам’ять і були очаровані ними. Мова його впливала на всіх нас і на Костомарова страшенно. Шевченко, вихований читанням «Истории русов» Кониського, зробив з нас людей, що ненавиділи москалів і всіх, що були винні бідованню нашої рідної України. Москалів ми тоді вважали за народ грубіянський, нездатний ні до чого високого. Ми їх звали кацапами. Про кацапів у Шевченка було без краю багацько сарказмів, анекдотів і приказок. Багацько де в чому Тарас підлягав думкам Костомарова, — додає Куліш, — але ж і Костомаров не був волен від впливу його» ³⁷⁴.

³⁷¹ Русская старина. — 1880. — Кн. III. — [С. 598].

³⁷² Нині — Тарту (Естонська РСР). — Ред.

³⁷³ Русская мысль. — 1885. — Кн. V. — [С. 212]; Основа. — [1861]. — Кн. IV. — [С. 49].

³⁷⁴ Новь. — 1885. — № 13. — [С. 65].

Тут до речі сказати, що і Костомаров, і Куліш, і Пильчиків, і Чужбинський, і інш., хто добре тоді знав Шевченка, в одно слово говорять, що Тарасова муза була тоді саме в розцвіті, в апогею своїх сил, і взагалі Тарас тоді саме розповнився всіма духовими і моральними сторонами. Тоді ледві минуло тридцять років його віку. Україну і народність її, додає Костомаров, він любив загарливо, без краю, але більш за все спочував він простому народові. Заповітною /195/ думкою його було визволення народної маси з кріпацтва. «Усі ми відали, що наш поет вийшов з кріпаків; він не таївся з тим і не соромився сього родоводу, хоча не любив багацько про се балакати. В розмовах його взагалі не чути було тієї злоби проти гнобителів народних, яку він часто-густо висловлював в своїх творах поетичних. Навпаки, він дихав любов’ю, бажанням погодити всі національності, уладнати неправди соціальні. Мрією його була загальна воля і братерство усіх народів. Орудуючи до того природженим свіжим і багатим розумом, Шевченко ніколи своїми розмовами не наганяв на розмовників нудоти; він умів до речі жартовати; умів зручно бавити і звеселяти своїх розмовників придатними оповіданнями, жартами, гострим словом. В бесіді він майже ніколи не виявляв того загарливого настрою, який пронизує чимало його творів поетичних» ³⁷⁵.

Коли до сього патрету, намальованого Костомаровим, ми додамо ще глибоку Шевченкову віру в свою ідею; надію його на певне поліпшення людської долі, надію, що поет «хоч крізь сон побачить сонце правди», то перед нами стоятиме вірний малюнок фізичної, духової і моральної постаті того Тараса Григоровича, яким він був в Києві на кінці весни і з початку літа року 1846.

³⁷⁵ Кобзар. — 1876. — Т. II. — С. VII — [VIII].

VII

Де, в чому і яким чином відбився вплив Костомарова яко історика на поетичні твори Шевченка, про се не будемо тут здіймати бесіди, тепер річ про той лишень вплив Костомарова, що прилучив Шевченка до так званого Кирило-Мефодіївського братства чи товариства. Звісно, не можна вгадати: чи зазнав би Шевченко солдатчини, заслання і казармово-яремної неволі і тоді, коли б не існувало того братства? Обставини складалися так, що можна було йому і без братства вскочити в лабети; але можна було і остерегтися. В усякому разі, перед нами певен той факт, що приводом до арештовання Шевченка, приводом до доносу студента Петрова було існування Кирило-Мефодіївського товариства, через те і мусимо спинитись трохи коло сього товариства.

Про нього досить чимало було друковано в пресі російській, а проте нестеменно певного ми й досі відаємо вельми /196/ мало. Та й в тому, що було надруковано, — вельми трудно розібратися. Противорічі сила! Без помилки не можна запевне сказати навіть того, хто саме був першим ініціатором і організатором товариства? Скільки в товаристві було товаришів і чи почало товариство яку-будь свою реальну роботу? З документа урядового, властиво з конфірмації над Шевченком, Костомаровим і іншими ³⁷⁶, виходить, нібито товариство те «існувало тільки кілька місяців під кінець року 1845 і з початку 1846 і складували його тільки три чоловіки: Гулак, Костомаров та Білозерський.

³⁷⁶ Русский архив. — 1890. — Кн. VII, — С. 334 — 347.

Трудно визначити, сказано в «докладе» графа Орлова, тодішнього шефа жандармів російських, кому першому прийшла думка організовати товариство; бо всі вони однаково були прихильними до слов’янських ідей; але думка назвати товариство іменем св. Кирила і Мефодія і носити перстень або образ сих святих вийшла від Костомарова. Небавом, каже Орлов, Гулак, Костомаров і. Білозерський запевнились, що теоретичні гадки їх про з’єднання слов’ян були тільки мріями учених; тим-то в половині р. 1846 вони спинили діяльність товариства і покинули називати свій кружок товариством. Таким показує нам те товариство «доклад» графа Орлова; більш урядових звісток про се товариство не оголошено досі. Слідство про се товариство бережеться в архіві колишнього « III отделения». Міністр вн[утрішніх] справ Дурново дозволив був професорові московського університету Миколі Стороженку переглянути той процес і слідство Шевченка. На мою думку, звідсіль можна придбати чимало нового матеріалу задля життєписі Шевченка. Але, на превеликий жаль, з того матеріалу досі вельми мало оголошено вп. професором, може, й не по його вині. Таким чином, нині треба поневолі обмежуватися даними, що подали потроху Костомаров і Куліш та що зібрав я приватно з джерел зовсім певних, але ще не оголошених. З останніх людей, що були притягнені до того слідства, ніхто досі не подав своїх споминок про Кирило-Мефодіївське братство; лишень Дмитро Пильчиків переказав мені в розмові деяку дрібницю. Споминки Костомарова теж, на скільки вони досі відомі, доволі убогі. За життя свого, коли траплялося Костомарову здіймати прилюдно бесіду про Кирило-Мефодіївське товариство, він не говорив усієї правди; та й не можна було сього зробити; навіть після смерті його цензура накладала своє veto і на ті невеличкі споминки, що лишив Костомаров в своїх /197/ автобіографіях. Так от, в автобіографії, що переказав він д. Білозерській, не можна було «Русской мысли» надруковати споминок автобіографічних про назване товариство, і ледві вже в «Русской старине» з’явився той шматочок. В «Литературном наследии», надрукованому р. 1890, в автобіографії Костомарова не надрукована уся та глава, де наш історик розповідає про події р. 1845 і 1846 у Києві, а потім про арештовання його, про слідство і заслання ³⁷⁷. Можна гадати, що там Костомаров подав більш подробиць, ніж в автобіографії, списаній Білозерською ³⁷⁸.

³⁷⁷ Цей розділ опубліковано. — Ред.

³⁷⁸ Вважаю не зайвим подати кілька слів коротких про самого Костомарова. Вперше виступив він яко український поет, видавши у Харкові р. 1838 драматичні сцени «Сава Чалий», а за рік знов свої «Українські балади», потім збірник поезій з назвою «Вітка». Небавом в Харкові ж таки він виступає яко учений, яко історик український, подавши до університету учену свою працю: «О причинах и характере унии в Западной России». Оця праця наробила великого шелесту; розпочав її харківський архієпископ Інокентій Борисов. Читаючи працю Костомарова, він помітив найпаче те місце, де говорено було про змагання царгородського патріарха з папою і було висловлено, що «властолюбність єрархів посіяла ворожнечу в миролюбній церкві Христовій». Борисову здалося, що такий осуд несправедливий. «Про папу можна так говорити, а про патріарха — ні». Далі Борисову не подобалося, що Костомаров згадував про неморальність духовенства до унії ще; про великі хабарі, що брав патріарх з України і т. ін. Архієпископ Борисов не дав Костомарову прилюдно боронити в університеті оцю дисертацію на звання магістра освіти. Міністр граф Сергій Уваров відповідно рецензії історика Устрялова звелів спалити працю Костомарова і дозволити йому написати нову, іншу. Тоді Костомаров написав «Об историческом значении русской народной поэзии». Коли Костомаров подав оцю працю до факультету, проти неї озвалися ворожі голоси. Професор філософії Протопопов висловив, що така річ, як мужицькі пісні, понижають учену працю, написану на те, щоб придбати учене звання. Навіть наш письменник Петро Гулак-Артемовський був проти вибраної Костомаровим теми, хоча він добре знав українську народність і сам колись добре писав по-українськи. Одначе ж факультет мусив таки прийняти дисертацію і після прилюдного диспуту признав автора її магістром історії. Скоро праця оця стала відомою пресі російській, «Библиотека для чтения», а найпаче «Отечественные записки» рукою Бєлінського висловили ворожі відносини до неї. «Знаменитий і прославлений потім критик російський, — каже Костомаров, — не спроможен був побачити вагу народної поезії і висловив в рецензії своїй, що народною поезією може займатися тільки той, хто, мовляв, не хоче чи не спроможен працювати коло чого-будь більш путящого. (Див.: Литературное наследие).

Того ж часу Костомаров надрукував в «Молодику» Бецького між іншими своїми творами перші свої історичні писання про минуле України, про повстання Наливайка. В названих працях взагалі знати /198/ було, що у Костомарова вже зріс певний погляд на історію України і на долю народу українського. Вже в спаленій праці про унію визначився той його «сепаратизм», що потім він так широко висловив в монографії «Две народности» (Две русские народності. — Ред.). і в ін . Таким чаном, з поглядами свідомого вже на грунті етнографії і історії українця Костомаров пішов учителювати на Волинь в Ровне. На Волині він спостеріг тяжкий соціально-економічний побут українського народу, що перебував в яремній кріпацькій неволі у польських панів: в неволі, що підтримував і зміцняв політичний устрій Росії. Не можна було Костомарову не зрозуміти і не запевнитися, де і в чому головний корень тяжкого лиха народного на зневоленій і зрабованій Україні. Бачив він, що корень той доти буде пишатися, доки пановатиме по Україні над масою народною темнота, крепацька і інша неволя. І тямив він добре, що рятовати народ можна і треба тільки світом і волею; а на те треба позитивної праці і роботи добре зорганізованих сил інтелігентних.

Перебравшись у серпні р. 1845 до Києва, він зустрів тут невеличкий гурток української молодіжі інтелігентної, що була однієї з ним думки політичної і соціально-економічної. В розмовах з людьми того гурту не можна було не виникти думці про неминучу потребу організації. Розмовляючи про грунт організації, зовсім натурально і консеквентно було спинитися на слов’янській ідеї, а на Україні для неї було вже і своє історичне [місце], і свої прихильники. Звісно, що ще р. 1818 була зорганізована у Києві ложа масонів з назвою «З’єднаних слов’ян». До сієї ложі між іншим належав і седнівський дідич Ілля Лизогуб; в сьому запевнив мене виданий йому ложею 27 мая диплом (знайдений вже після смерті Іллі Лизогуба). Ідея слов’янства основалася знов через п’ять років, коли з тою ж назвою було зорганізоване на Україні потайне товариство. Як у Києві, так і в Харкові — ідея національного відродження слов’ян не переставала існувати і ширитися. Розросту її, а значить, разом з нею і зросту української ідеї сприяла література і праці етнографічні. Звісно, ідея зростала доволі мляво: коли Костомаров перебрався в Київ, дак, як каже він: «Ідея слов’янської спілки була в пелюшках, зате ж відбивалася вона такою свіжою, якою потім вже ніколи не була».

Костомаров застав в Києві готовий грунт ідейний і готовий, тільки що не зорганізований, контингент молодіжі, перейнятої тією ідеєю і бажанням служити їй. По думці Костомарова, а вже ж і по думці київських його товаришів молодих: Гулака, Білозерського, Маркевича, Андрузького, Навроцького і інш., бажана спілка слов’ян не повинна була обмежуватися сферою поезії да науки; вона з’являлася їм в образах, в які повинна втілитися задля пришлої історії. Одно слово, ідея слов’янської спілки, сплоджена на грунті письменства і науки, розрослася вже до сфери життя політичного і соціально-економічного і з’являлася вже в формі устрою на подобу стародавніх республік Греції або сучасних сполучених держав Південної ³⁷⁹ Америки.

³⁷⁹ Помилка автора. Північної. — Ред.

По думці Костомарова і його товаришів, слов’яне повинні з’єднатися, але ж /199/ при тому з’єднанні кожна слов’янська народність задержує власну автономію. Федерація по самим тільки народностям не вдовольняла більш за все через те, що не кожна народність має однакову кількість маси. Тим-то до слов’янської федерації брали іншу міру для поділу, одначе ж цілком зберігаючи право кожної національності. Гадали, що відповідним був би адміністративний поділ земель, незалежно від національності. Гадали, щоб по всіх частинах бажаної федерації слов’ян були б однакові права грунтовні й закони; однакова вага, міра і монета; торгівля б була вільною; кошар кордонних і зла щоб не було; кріпацтво щоб всій федерації було скасоване і т. ін. Міркуючи, яким шляхом найшвидше можна прийти слов’янам до такої спілки, зупинилися і стали на шляху єдино і тоді, і за наш час певному: себто вигодовання громади духом отих ідей. Звідсіль вже сама собою виходила неминуча потреба організації шкіл, та щоб по школах учителювали люде щирі, перейняті вимовленими вгорі ідеями і вдатні пересаджувати ті ідеї в молоді покоління. Консеквентно далі, щоб придбати якомога більш таких людей, треба завести таку організацію, щоб гуртовала людей, виховувала їх в ідеях слов’янської федерації і простала ті ідеї шляхом письменства, науки і взагалі широким шляхом виховання. От такою стежкою і прийшли до думки організовати те слов’янське братство, що потім охрещено його Кирило-Мефодіївським товариством. Вперше думка про організацію товариства була висловлена в квартирі Гулака з самого початку січня р. 1846, коли ні Шевченка, ні Куліша, як знаємо, в Києві не було: перший був в Полтавщині, а останній в Петербурзі. До товариства, ще тільки проектованого зараз, опріч Костомарова і Гулака, пристали Навроцький, Пильчиків, Маркович і Білозерський Василь. Статут товариства уложив Костомаров. Білозерському прийшла думка, щоб товариші носили перстені з словами: «Кирило і Мефодій, січень, 1846». Через се «III отделение» і охрестило товариство Кирило-Мефодіївським. На печатці товариства були вирізані слова: «Розумійте істину і істина ослобонить вас». Програму товариства Костомаров в своїй автобіографії переказав так: метою товариства стоїть — простання ідеї слов’янського з’єднання і сподіваної федерації слов’ян на грунті повної волі й автономії народності. Повна воля віри і однакові права кожної релігії. Усяка пропаганда, яко при повній волі, не потрібна, не повинна бути; одначе гадали прихиляти слов’ян латинської віри, щоб в богослуженні уживали мови слов’янської. Щодо мови, яка б /200/ ставала загальною усім слов’янам, дак сього питання не обрадили; гадали тілько, що такою мовою може стати великоруська, яко більш за всі інші слов’янські мови розповсюджена. Далі: для народу обов’язкова школа; скасовання кріпацтва, усяких привілеїв, кари по тілу і кари на горло. Бажали, щоб слов’яне пристали до Росії і організовали федерацію; Росія була б поділена на держави чи частини: північну, північно-східну, південно-східну, горішню і низову волзькі, дві українських, одну середущу, дві південних, дві сибірських, одну кавказьку. Біла Русь, як і Польща, Чехи, Морава, Сербія і Болгарія становили б кожна свою державу. Поділ сей не вважали за нестеменний, а гадали, що його можна і переіначувати відповідно потребам економічним і іншим. Київ, не належачи до жодної держави, був би осередком, де збиралася б рада загальна. Раду складали б дві палати: одна — з міністрів і виборних сенаторів, друга — з виборних заступників. Рада збиралась би щочотири роки, а коли треба, то й частіш. У кожної держави була б, опріч того, власна рада, що збиралася б щороку. У кожної держави — свій виборний голова і сенат: головна власть центральна — в руках голови, вибраного на чотири роки, і в руках міністрів. Про случай оборони федерації від ворогів околишніх була б регулярна армія, але не велика, бо у кожної держави була б власна міліція. Про случай війни муштрувались би військовій штуці уся вдатна до того людність.

«Ідея оцього товариства, зорганізованого мною, — каже Костомаров, — пронизала усього мене до фанатизму, і я простав її скрізь, де можна було». Найбільш за всіх розповсюджував її Дмитро Пильчиків; він більш за всіх впливав на молодіж своєю умілостію поводитися з нею і своєю чесною вдачею ³⁸⁰.

³⁸⁰ Див.: Литературное наследие; Русская мысль. — 1885. — Кн. V; Русская старина. — 1880. — Кн. III. — [С. 599 — 600]; Русский архив. — 1892. — Кн. VII.

В паперах, одібраних потім у Костомарова, Гулака і інших, був статут товариства і «Правила» задля братчиків. Статут складався з 6-х, а «Правила» — з 11 параграфів. §2 становив: «Кожен народ слов’янський повинен мати свою самостійність; такими народами признаються: українці, велико- і білорусини, поляки і інш». § 3. «Кожен народ повинен мати управу народну і оберегати рівноправність громадян». §4 «Управа, законодавство, право власності й освіти повинні бути засновані на св. релігії Ісуса Христа». /201/ § 6. «Загальний собор слов’ян складається з заступників всіх слов’янських народів». §2 «Правил» наказував присягу братчиків».

Як шпарко зростала численність братчиків, сього Костомаров не повідає; але від Пильчикова доводилося мені чути, що під час арешту братчиків (березіль р. 1847) в товаристві було вже мало не сотня братчиків. Реєстру братчиків не було на папері, і взагалі товариство пильновало якомога уникати канцелярщини. Таке розумне поводження стало в великій пригоді, і коли з доносу Петрова линув на братство дощ арештів, дак в лабети попалося вельми мало братчиків, тільки ті, яких стрівав Петров у Гулака і знав їх наймення. Таким чином, доволі братчиків київських і ніхто з провінціальних не вскочили в пригоду і не зазнали арештів. А слідчі «III отделения» запевнилися, що товариство складалося лишень з трьох чоловік.

Приєднати Шевченка до сього товариства було вельми легко. Грунт до того був заздалегідь виготовлений; сам Шевченко був перейнятий тими національними, слов’янофільськими і демократичними ідеями, що Костомаров поклав яко основу братства. Ще за півроку до знайомості з Костомаровим, Шевченко плакався, що

Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить...

і бажав,

Щоб усі слов’яни стали

Добрими братами

І синами сонця правди.

Не трудно з’ясовати, з якої криниці Шевченко набрав ідей всеслов’янського братолюбія. Певна річ, що він був знайомий з творами польських письменників, таких слов’янофілів, як Залеський ³⁸¹, Грабовський ³⁸² і інші. Хоч Шевченкові і браковало освіти систематичної, але керманичем його простовання був такий слов’янофіл, як Осип Бодянський, і Шевченко історію рідного краю знав настільки добре, наскільки можна було тоді її знати при тогочасному убожестві на матеріал для вивчення історії. Він тямив історію ідейно і там, де браковало йому знання, він вгадував своїм чутким серцем.

³⁸¹ Залеський Юзеф Богдан. — Ред.

³⁸² Грабовський Міхал. — Ред.

Погляди його на події історичні взагалі, оскільки можна нам спостерегти їх, були доволі /202/ певними. От, напр[иклад], говорячи про революції по Європі Західній і на Україні, він каже: «Одно, чим українці відрізнялися від європейців у революційних вчинках, було те, що кроваві трагедії на Україні були справою цілої нації і ніколи не здіймалися ті вчинки з волі одного якого-будь пройдисвіта на подобу, напр[иклад], Катерини Медічі» ³⁸³. Таким чином, скоро Костомаров розповів Шевченкові свої думки і заходи коло товариства, поет зараз згодився пристати до останнього, хоча до ідеї поєднання з москалями стосовався задирливо і нетолерантно ³⁸⁴. Такі відносини до москалів, певна річ, виходили з того, що Шевченко відав про московське слов’янофільство і тямив, що простовання останнього єсть превподоблення, яскраво висловлене Пушкіним, щоб «славянские ручьи слилися в русском (в московському) море»; себто, щоб москалі асимілювали слов’ян і пановали над ними. А Шевченко розумів слов’янофільство яко братолюбіє, яко спілку слов’ян, зорганізовану на грунті повної, реальної рівноправності і волі автономічної для кожної народності. Перед очима у Шевченка стояла ще свіжою московська нетолерантність до України і до розвитку її мови і письменства, висловлена російськими критиками на чолі з Бєлінським. Річ натуральна: не можна, шануючи самого себе і свою націю, почуваючи достоїнство власної особи і нації, не можна бути толерантним до того, хто до тебе виявляє грубіянську нетолерантність. На те, щоб зникла або хоч не буяла нетолерантність у Шевченка до москалів, треба було таких фактів, щоб під впливом їх почуття уступало своє місце розуму. Скоро Шевченко бачив такі факти, він ставав високотолерантним чоловіком. Про се яскраво свідчать його «Записки»: там часто-густо бачимо його-толерантність і шанобу до людей, не вважаючи на їх національність. Напр[иклад], перед декабристами, перед Герценом Шевченко поводився, можна мовити, побожно, яко перед апостолами правди і волі.

³⁸³ Див.: оповід[ання] «Прогулка с удовольствием и не без морали»

³⁸⁴ Русская мысль. — 1885. — Кн. V.

³⁸⁵ Хуторна поезія. — С. 28.

В споминках Куліша ³⁸⁵ ми читаємо, що його і Шевченка «не прийнято до тайного політичного товариства задля того, що ми й самі по собі працюватимемо задля слов’янської і вкраїнської свободи, а тим часом на случай ігемонського гоніння до нас ніхто не причепиться». Ледві чи можна уважати сю звістку певною після того, що повідав нам Косто-/203/маров. Що Шевченко належав до товариства яко братчик, про се говорив мені і Пильчиков, нарешті, в листі до Костомарова, писаному в Борзні 1 лютого р. 1847, Шевченко говорить: «О братстві не пишу, бо нічого й писать». Я певен, що ні про яке більш братство говорить тут Шевченко, як не про Кирило-Мефодіївське!

VIII

Переїхавши до Києва, Шевченко так перейнявся працею коло роботи малярської яко співробітник археологічної комісії, що майже увесь свій час, опріч вечерів, віддав сій роботі. Тим-то, мабуть, рік 1846 був у його доволі скупим на твори поетичні. Вабила його до себе не тільки праця коло малюнків історичних, вабили до себе і красовиди київської природи. Мертві останки історичні й жива природа притягали його, говорячи йому яко поетові і художникові вельми багацько. Опріч того, він взагалі вельми любив природу і «навіть не тямив, як можна її не любити». Чужбинський згадує, що коли був Шевченко у його в Ісківцях, дак ходили вони по берегах Сули і Сліпорода і Шевченко сяде, було, біля нірки якого-небудь жучка і спостерігає його звичаї і життя. А тепер у Києві укупі з Сажиним він часто ходить, було, на берег Дніпра, сідав на горі і любував з розкішної панорами, співаючи українські пісні. Малюючи списки з останків старини і київських красовидів, Шевченко не виділяв з природи і людей. Побит злидарів, людей убогих, безталанних, побит люду робочого інтересовав його не менш, як і природа. Яко художник-реаліст Шевченко й не міг відрізняти чоловіка від природи. Він до того ж був великим горожанином рідного краю, і для його добро і воля людей і краса природи були нероз’єднаними елементами життя, що достойне чоловіка. Він і єднав усі отсі елементи і тим-то пильно і придивлявся навкруги до життя людей і до краси природи усе спостерігав, на все звертав увагу, скрізь учився. Споминки Чужбинського за час перебування Шевченка у Києві з початку літа р. 1846 дають такий добрий характерний Життєписний матеріал, що я візьму його майже слово до слова.

Коли Шевченко малював списки з малюнків по стінах в галереях, що ведуть в лаврські печери, він чимало намалював нарисів з жебраків, калік, яких завжди натовп по тих галереях. За доброї години Тарас зранку до вечора був на /204/ роботі, а коли траплялася година дощова, сидів в господі і читав або нові журнали, або які історичні книжки.

Одного дня, пішов він намалювати список з руїни Золотих воріт; пішов з самого ранку, сказавши, що до вечора не вернеться. Тим часом Чужбинського хтось покликав до себе на вечір у гості, просячи, щоб з ним прийшов і Тарас. Чужбинський пішов до Золотих воріт, щоб переказати Тарасові, що його кличуть на вечір. Приходить туди, дивиться, аж Тарас, розіславши на землі хустку, посадив на неї чиюсь дівчинку літ трьох і бавить її, роблячи їй іграшку з паперу. Тарас розповів, що о годині п’ятій, малюючи образ з Золотих воріт, почув, що за валом вельми голосить дитина. Він пішов на крик; в рові за валом сиділа дитина і жалісно плакала. З людей — навкруги нікого. Мусив він спуститися в рів і забрати дитину. Сяк-так зумів він забавити дитину, але як не силковався — не можна було довідатися від неї, чиє воно. Тоді Чужбинський і Шевченко стали на тому, щоб заявити поліції. Тарас взяв дитину на руки. Пішли. Аж ось з переулка вибігла молода жінка і з переполошеним видом вона кинулася назустріч Тарасові.

— Мати! — промовив він і подав їй дитину.

А мати розповіла йому, що нянька, пішовши гуляти з дитиною, мабуть, зустріла по дорозі когось знайомого, добре з ним випила і заснула в рові біля валу; а дитина тим часом пішла собі геть... Ми ще не один раз зустрінемо більш яскраві докази на те, як Шевченко любив малих дітей взагалі.

Шевченко взагалі любив товариство: знайомих у Києві було у його чимало; одначе він з більшою охотою ходив в гості туди, де пановали прості звичаї. Але де б і у кого б він не був, він хоч і поводився не варуючись, але з великим тактом і ніколи не вживав в бесіді тривіалізмів. Тут до слова сказати, що з цілого життя Шевченка знати, що він ніколи не забував на естетику.

Чужбинський розповідає, що було в Києві у Шевченка доволі знайомих і з так званого «вищого кругу»; скрізь Тараса вітали щиро і з пошанованням.

Шевченко, розповідає Чужбинський ³⁸⁶, любив жіноче товариство; траплялися у його і поривання сердешні, та ненадовго. Але до однієї якоїсь пані поривання його верталися тричі.

³⁸⁶ Воспоминания. — С. 32 — 34.

Ще в перший рік знайомості поета з Чужбинським, він якось на балю довго сидів біля тієї панночки та /205/ все прохав, щоб вона на спомин подаровала йому хоч одну голубу квітку з тих, що було так багацько у неї на сукні. Та жартуючи відмовила, але Шевченко якось-таки тихцем одірвав квітку; та на сьому усе й скінчилося. Потім, років через два, коли Чужбинський побачив у поета ту квітку, останній мовив: «Гарна молодичка і така привітна... Здається і забудеш про неї, а побачиш, так тебе і потягне».

Закохався був Шевченко в одну київську красуню, закохався не на жарт, малював голівку її і писав би то вірші до неї; але небавом розчаровався. Красуня, просячи, щоб він прийшов ранком та прочитав їй свою поему, запевняла, що у неї нікого не буде; але ж коли поет прийшов до неї, дак там було вже аж три її обожувателі: студент, гусарин і генерал. Поетові стало ніяково; він небавом попрощався і більш вже ніколи не навідувався до тієї красуні.

Третім разом закохався був в якусь вже заручену панночку. Коли він був закоханий, природа його ставала ще більш художницькою і тоді працював він геть з більшою енергією. Взагалі, він любив жінок жвавих, веселих, загарливих, таких, «щоб під нею земля горіла на три сажні».

Жіноцтво підупале не вабило його до себе, жодної потіхи не давало йому провідування веселих захистів продажних грацій і ніколи до таких не заходив. Одначе ніколи не осуджував строго.

Гуманність його знати було в усьому; ласкаву ніжноту його можна було спостерегти в відносинах його навіть до животин. Не один раз спостерігав Чужбинський, як він обороняв малих котенят або щенят від злих заходів вуличних хлоп’ят; іноді куповав пташок і випускав їх з клітки на волю. Якось, ідучи вулицею, побачив він, що собакобой тяг по вулиці живого ще пса, зачепивши його крюком за ребро; він спершу почав дорікати собакобою, а коли той став по-грубіянськи змагатися, Тарас заплатив йому коповика, щоб швидше добив собаку, і довго-довго Тарас був збентеженим і не спроможен був заспокоїтись і прийти в себе.

Довелося Шевченкові того часу спізнатися і з відомим Віктором Аскоченським, що був тоді професором в духовній Академії і гувернером генерал-губернаторського небожа Сипягіна. Аскоченський про свою знайомість з Шевченком розповів у своєму часописі «Домашняя беседа» ³⁸⁷,

³⁸⁷ [Аскоченский В. И. Мои воспоминания о Т. Г. Шевченке. — Домашняя беседа. — 1861. — № 33. — С. 645—651]; Споминки Аскоченського Н-в в «Русск[ом] инвалиде» р. 1864 [2 груд], № 268 здебільша назвав брехнею і про самого автора обізвався геть не добре.

що /206/ видавав р. 1861 в Петербурзі. З тих споминок, коли що й можна взяти задля характеристики поета, дак хіба зовсім зайві факти, що свідчать про його толерантність. Зате про характеристику самого Аскоченського дещо з його споминок можна і треба взяти.

Раз якось з початку червня Аскоченський покликав до себе на чай нашого поета. Між гостями був і жандармський офіцер. Між іншими своїми творами Шевченко прочитав частину «Івана Гуса».

— Ех, Тарасе! — почав його усовіщувати Аскоченський. — Покинь, а то не доведуть тебе до добра отакі погані вірші.

— А що ж мені зроблять? — спитав Шевченко.

— Москалем (солдатом) тебе зроблять.

— Нехай! — відповів Тарас і, махнувши рукою, почав читати ще кращі речі.

— Мені, — каже Аскоченський, — становилося ніяково...

Річ натуральна: гувернерові бібіковського небожа зовсім таки «ніяково» було, не личило слухати, та ще при жандармі, такі вірші, як, напр[иклад], «Сон». Аскоченський пильно позирав на сусідні двері, щоб хто не відслухав. Нарешті він так переполошився, що заходився мірковати, яким би його робом спекатися гостей, найпаче Шевченка, і випровадити його з-під генерал-губернаторського даху? Вийшовши з кабінету, де сиділи гості, Аскоченський звелів своєму лакеєві’, щоб перегодом обдурив гостей: щоб прийшов в кабінет і сказав, буцім би то Бібіков кличе його, Аскоченського, до себе. Лакей вволив волю переполошеного професора. Гості, видима річ, мусили розійтись.

Не треба дивоватися, що Шевченко зайшов у гості до такої людини, як Аскоченський: не забуваймо, що вдача у Шевченка була занадто м’яка. Навіть Аскоченський, пильнуючи в своїх споминках показати Тараса п’яницею, мусив признати, що «серце у його було прекрасне, повне любові і був він сущий українець». Аскоченський додав: «Не був він атеїстом. Наука не спроможна була попсовати чистого і простого його погляду на релігію. Оті прогресисти да цивілізатори збили його з «пантелику», а обставини озвірили його прекрасну душу вразливу».

Кажу вдруге, що лишень для характеристики Аскоченського я зробив оці виписки. А що Шевченко потім був зневажної думки про Аскоченського, се знати з віршів його, писаних 17 червня р. 1860, за приводом смерті петербурзького митрополита Григорія: /207/

Умре муж велій в власяниці,

Не плачте сироти-вдовиці;

А ти, Аскоченський, восплач.

Воутріе на тяжкий глас... і т. д.

Найчастіш Шевченко провідував Костомарова. Тут в садку шклянка по шклянці випивав він їх з десяток густого чаю, підсипаючи до чаю рому. Він вельми любив ром з чаєм; випивав його багацько, але се не мало жодного впливу на його голову. Всякий інший, як здавалося Костомарову, випивши стільки, лежав би кільки годин без почуття. Чудна річ! Люде, що бачили Шевченка рідко, часом один раз тільки, що знали його здалека, славили його якимсь трохи що непросипущим п’яницею. Тим часом люде, що знали його близько, говорять що інше. Напр[иклад], Костомаров в споминках про Шевченка за р. 1846 каже: «Шевченко справді спроможен був багацько випивати і любив випити, але п’яним я його не бачив до кінця його віку. Він так пив, як п’є багацько людей; для іншого така випивка шкодила б, а про його байдуже; навіть не помітно було, що він, як кажуть, напідпитку» ³⁸⁸. Так само чуємо і з уст Катерини Юнге (доня графа Федора Толстого) ³⁸⁹.

³⁸⁸ [Костомаров Н. И. Письмо к изд[ателю] — редактору «Русской старины» М. И. Семевскому]. — Русская старина. — 1880. — Кн. III. — С. 598.

³⁸⁹ [Юнге Е. Воспоминания о Шевченко]. — Вестник Европы. — 1883. — Кн. VIII. — С. 837.

Під кінець мая р. 1846 київський університет покликав Костомарова професоровати на кафедрі історії. Більшість професорів зовсім не знала його і пожадала, щоб він висловив спершу в університеті відчит на тему: «З якого часу треба починати «русскую» історію?» Костомаров згодився на те: відчит відбувся на раді університетській 4 червня; лектор висловив, що «русская» історія єсть історія того слов’янського народу, що живе в Росії, через що і починати «русскую» історію треба з того часу, коли спостерігаємо ознаки селитьби тих слов’ян на землях сучасної Росії. Відчит зробив такий величезний вплив на раду, що вона в один голос вибрала Миколу Івановича професором. Веселим і щасливим вертався молодий професор до господи. Переходячи через величезний плац, що був тоді перед університетом, художник-історик зустрів художника-поета і вже ж не спроможен він був не поділитися з Тарасом своїми радощами найяснішого і найпам’ятнішого в житті його дня. Душа Шевченка так перейнялася радощами свого друга щирого, /208/ що він з радощів почав співати пісню про козака, що звінчався з дівчиною, не відаючи, що вона йому сестра рідна. Байдуже було обрадованому Тарасові, що повз їх проходять люде: він ні на що не звертав уваги; опріч свого друга щасливого, нікого не бачив і співав собі на ввесь голос.

IX

Небавом почалися літні вакації. Товариші пороз’їздилися з Києва: хто на села, а хто до інших міст; Костомаров поїхав до Одеси купатися в лимані, а Шевченко з професором Іванишевим, що був тоді головним орудником в комісії, поїхали в Васильківський повіт на археологічні розкопування. Біля місточка Фастова розкопували вони могилу Перепетиху. Опріч Перепетихи, було тут багацько інших могил, насипаних кругом. Над оцими могилами Іванишев з своїми помічниками Шевченком і Прушинським працювали усе літо. Шевченко робив малюнки; розпитував у людей і записував перекази про ті могили. Між іншими знахідками в могилах був череп людський, що доволі добре зберігся. Шевченко привіз його у Київ і подаровав Костомарову ³⁹⁰.

Вернувшись перед кінцем університетських вакацій з сієї екскурсії, Шевченко не довго перебував у Києві; небавом комісія вирядила його на етнографічні і археологічні розвідки по Правобережній Україні. 21 вересня іменем генерал-губернатора Бібікова було наказано Шевченкові ³⁹¹ їхати по Київщині, на Волинь і на Поділля і 1) зібрати народні оповідання, перекази, казки, пісні і т. ін. Збираючи сей матеріал, радили Шевченкові в наказі: «Записуйте усе, про що довідаєтесь, таке, що має інтерес етнографічний або історичний; а пісні, казки, легенди і т. ін. записуйте, оскільки спроможно буде, слово в слово». 2) Розвідати, які є в краю прикметні урочища і могили, які про них є відомості історичні і народні перекази; огледіти ті могили і зробити з них малюнки. 3) Огледіти, описати і зробити малюнки з монументальних пам’ятників історичних і стародавніх будівель. А коли трапиться де придбати стародавні які грамоти або акти, дак подати їх до Бібікова. 4) Поїхати до Почаєва і там описати і зробити малюнки: а) з загального виду почаївської Лаври; б) з храму всередині і в) з виду лаврської тераси на околицю.

³⁹⁰ Русская старина. — 1880. — Кн. III. — [С. 599].

³⁹¹ Киевская старина. — 1894. — Кн. II. — [С. 240 — 241].

На подорож дано Шевченкові 150 карбованців і /209/ доручено йому] листи Бібікова до цивільних губернаторів і посольського і волинського, щоб вони давали від себе Шевченкові потрібної запомоги ³⁹².

Перш за все Тарас рушив на Поділля до Каменця ³⁹³. Запевне не відомо, коло чого він працював у Каменці; бо праці його, зроблені тоді на Правобережній Україні, дякуючи великому недбальству комісії, а може, ще більш переполоху її, викликаному потім арештованням і засланням Шевченка, не їільки не побачили світу Божого, а здебільша просто невідомо де погибли.

З Каменця Шевченко поїхав до Почаєва і тут намалював акварелю дуже зграбно — види з Лаври: один з південного, другий з західного її боку.

На тих акварелях, опріч будівель монастирських, художник намалював і убогі хатки селян, криті соломою. На другій акварелі — вид лаврської церкви головної всередині; опріч іконостасу, намальовано і дві людини, що моляться богові: українець в довгій свитці з відлогою і молодиця навколішках. На четвертій акварелі — вид з лаврської тераси: околиця і ген-ген манячить в Галичині біля річки Ікви стародавнє село Підкамінь ³⁹⁴. До того часу належать ще два малюнки тушем чорним; вони показують: один — церкву в селі Вербках, за три верстви від міста Ковеля; в тій церкві поховано князя Курбського; другий — церкву в селі Сакуні ³⁹⁵, збудовану приятелем Курбського Калиметом. До першого малюнка Шевченко додав нарис і того місця, де була могила Курбського. Оці малюнки були подані Шевченком до комісії; се запевне знати з того, що на окремому аркуші паперу, доданому до малюнків, рукою члена комісії Судієнка, що потім з р. 1848 до 1857 був головою комісії, написано, що він ті малюнки показував Бібікову і останній звелів відлітографовати їх ³⁹⁶.

³⁹² Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — К., 1982. — № 179. — С. 78 — 79. — Ред.

³⁹³ Кам’янця-Подільського. — Ред.

³⁹⁴ ПЗТ. В 10 т. — Т. VII. — Кн 1. — № № 148 — 151. — Ред.

³⁹⁵ Секуні; ці два малюнки безпідставно приписані Шевченкові (X. — № № 288, 289).

³⁹⁶ Ibidem.

Але ж літографовання того і сліду нема; бо ніхто його й не справив: один тільки малюнок церкви в Вербках був надрукований при книзі, виданій р. 1849, «Жизнь князя Андрея Михайловича Курбского в Литве и на Волыни». Під малюнком не визначено наймен- /210/ня художника. Факт характерний: він свідчить, що комісію арештовання і заслання Шевченка так переполошило, що вона не відважилася під малюнком поставити його наймення.

Без помилки можна думати, що Шевченко, їздячи р. 1846 по Правобережній Україні, зробив і подав до комісії не тільки оті п’ять малюнків, а геть більш, але вони дивним чином десь погибли. Ще чудніш сталося з отими п’ятьма малюнками, про які оце я говорив: якимсь чином малюнки з комісії опинилися у професора Роговича, а від його придбав їх дідич з Глухівського повіту Дорошенко; у його вони й нині... Коли ми зауважимо, що з подорожі до Києва Шевченко вернувся в грудні, так легко зрозуміємо, яка сила його праці десь змарнована єдине з дурного остраху!

Подорожуючи по Україні, Шевченко незвичайно бережно робив видатки з тих грошей, що дано йому з комісії на подорож: проїздивши три місяці, він видав 115 крб. 31 коп., а останні — 31 грудня вернув в комісію ³⁹⁷.

³⁹⁷ Киевская старина. — 1894. — Кн. II.

Прийшли різдвяні свята. Увечері першого дня Різдва братчики «кирило-мефодіївці» забралися «колядувати» до Миколи Гулака. Вже ж тут був і Шевченко. Був і дідич з Полтавщини Савич, що, простуючи до чужих країв, переїздив через Київ. Серед жвавого, освіченого і однодумного товариства йшла жвава та щира бесіда. Щиросерді братчики балакали про долю слов’ян взагалі, а найпаче про долю і побит України. Висловлювали надії про визволення українського народу з кріпацтва, про визволення України і інших земель слов’янських з неволі політичної, з темноти і своїм звичаєм мріяли про федеративне з’єднання слов’ян. Костомаров загарливо доводив велику потребу наукової слов’янської спілки, бо слов’янські народи вельми мало знають один одного. Звернули бесіду на історію України, на часи Хмельницького. Костомаров тоді саме працював коло подій Богданових. Нещодавно він, як був на Волині, оглядав Берестечко. Зовсім натурально, що перед молодими і палкими дітьми України ожив образ колись вільної, з устроєм демократичним, а нині зневоленої і зрабованої нені-України. Перед ними воскресла воля, козацька рада, гетьмани з усім виборним урядом. Натурально, що глибоко перейнятлива душа і чутке серце Тараса повинні були з такої бесіди високо підбадьорити і напоїти його високим духом патріотизму; не можна було йому не прирівняти минулого до сучасного, /211/ а порівнявши, не можна було вдержати в душі слово глибокого жалю і вболівання; слово дорікання і ганьби сучасному!.. Як його було не згадати, напр[иклад], хоч гадяцьких актів Виговського з широкою волею друку і слова, а згадавши, не можна і не порівняти їх до тієї «волі», що при панованні її «від молдавана аж до фінна на всіх язиках все мовчить...» Упоєний згадками і малюнками минулого життя України, Шевченко говорив голосно, жваво і нездержливо. Йому, як, певна річ, і нікому з його товаришів і в думку не приходило, що, може, між ними ворог сидить та сочить їх... Коли бесіда зійшла на тодішні «порядки російські», на устрій державний і т. ін. Шевченко, як повідає Костомаров, висловлювався «не зовсім цензурно».

Довго, геть за північ, гомоніли братчики і веселими розійшлися вони з кватири Гулака (в домі попа з церкви св. Андрія), не маючи й гадки, що отой «святий» веселий вечір, що так ясно світив їм, небавом стане про них хмарою, з якої вдарить блискавка, лине дощ, заллє їх «огонь святий» і молоде життя їх розіб’є, розтрощить в скіпки...

Костомаров і його неня, продавши ото маєтність в Вороніжчині, заходжувалися купити собі землю недалеко біля Києва. Прочувши, що така маєтність продається на лівому березі у Броварах (містечко три милі від Києва), Костомаров на святах, взявши Тараса та слугу свого Хому, поїхали в Броварі куповати землю. Власниця землі — вдова, мати двох дорослих дівчат, — радо повітала купців тих. Як його було їй і не повітати! Обидва нежонаті, молоді, доволі вродливі... може, женихи!.. Та й чи не женихи ж! Один — професор університету, другий — відомий поет і художник. Пані радо та щиро приймала гостей; частовала їх наливками, а Тарас весело лицявся до панночок. Вже ж не без того, може, що таки добряче випили. За ціну на землю з’єдналися; купчий акт відложили зробити навесні; випили, нашим звичаєм, могорича і попрощалися. Вже ж певна річ, що гостинна пані не забула й на Хому і його почастовала... Поїхали «купці». Мабуть, Хома трохи переборщив: бо, ідучи по Дніпру, не втрапив на дорогу. Усі свята стояла тоді відлига, інде кригу на Дніпрі пойняла вода. А купці забули якось про те. Як на те ж, ніч була темна і веселі подорожі наші шубовтнули в ополонку! Ще добре, що попали на мілину і відбулися тільки холодною купелію. До господи вернулися вони мокрими, обмерзлими; усю верхню одежу покрила крига. Дякуючи молодій силі та міцному здоров’ю, що при-/212/рода наділила і Костомарова і Шевченка, вони не зазнали з тої купелі тифу ³⁹⁸.

Небавом після сієї пригоди Шевченко поїхав 9 січня р. 1847 ³⁹⁹ в Борзенський повіт до знайомого свого Віктора Забіли ⁴⁰⁰. Живучи нещодалеко від села Качанівки, маєтності багатого дідича Грицька Тарновського, Забіла бував у його доволі часто влітку, коли Тарновський жив в Качанівці. Тут ото Забіла спізнався і з Шевченком: обидва поети, обидва щирі українці, обидва глибокі патріоти — вони швидко сприятелилися. Кожен раз, коли тільки Шевченкові доводилося переїздити через Борзну або бути де недалеко, — він не минав Забіли, гостював і в сестри його Надії, що жила в Борзні. Але раз якось з невідомої причини Тарас, хоч і був в тих краях, одначе не заїхав до Забіли. Віктор Миколайович зараз післав до його ганьбу і дорікання, нарікання, написане віршами в гумористичній формі. «Посланіє» те показує нам, які близькі та щирі були відносини наших поетів. «Лютую я на тебе дуже, — признається Забіла в тому «посланію» ⁴⁰¹, — за те, що в хутір не забіг:

Якогось жида віз з собою,

Мерзеного і з бородою,

І через те мене минув.

Який же ти земляк, який писака!

Неначе гнав тебе собака,

Боявся день подарувать,

Щоб побувать у мене в хаті».

В Борзні і в Борзенському повіті, найпаче на хуторах під Борзною у Шевченка було чимало знайомих.

³⁹⁸ Русская старина. — 1880. — Кн. III. — [С. 600]. Русская мысль. — 1885. — Кн. V.

³⁹⁹ З документів ще не оголошених.

⁴⁰⁰ Віктор Забіла — родом з Борзенського повіту. Куліш каже, що він учився разом з Гоголем у Ніжинському ліцею. Одначе в реєстрі студентів ліцея за увесь час його існування я не знайшов наймення Забіли Віктора. Є Забіло, але — Яків; та сей помер ще р. 1833. Мабуть, коли Віктор Забіла і був у ліцеї, дак не скінчив його. Чоловік він був з великим талантом поетичним; та, на превеликий жаль, сам він не вмів, а навчити було нікому довести той талант до пуття. Вмер Забіла р. 1869.

⁴⁰¹ [Лукич В. В. Забіла і його жартобливе «посланіє» до Шевченка]. — Зоря. — 1893. — [№ 5]. — С. 103. /213/

X

Останнім разом перед своїм арештованням Шевченко поїхав з Києва в Борзенський повіт властиво на весілля до Куліша, куди його запрошено за старшого боярина.

Як знаємо вже, Куліш ще восени р. 1845 перейшов на службу з Києва в Петербург; звідкіль ото під кінець року 1846 Академія наук вирядила його за границю, щоб він вистежив слов’янські мови і, вернувшись до Петербурга, взяв кафедру. З початку року 1847 Куліш, ідучи ото за границю, був і в Києві.

«Не було, — каже Куліш, — може, тоді й на всій Україні такого щасливого чоловіка, як я. Я їхав простісенько до учителя і до друга Пушкіна, до Василя Жуковського, і мав у пазусі лист від Плетньова. Лист той починався словами.: «Посилаю до вас другого себе», а в Жуковського жив тоді Гоголь». Та не в сьому єдине було тодішнє Кулішеве щастя: їдучи за границю, він завернув на Україну, щоб одружитися з сестрою Василя Білозерського — Олександрою ⁴⁰².

«Щасливим застав я, — каже Куліш, — своїх любих киян, а найщасливішим між ними був тоді Шевченко; бо він сам у собі чув тоді і всі ми те чули, що він яко поет подає надії грандіозні. Тоді вже муза його запротестувала з усією своєю енергією проти ледарства сильних мира сього». З новими творами Шевченка Куліш тоді не був ще ознайомлений і коли перечитав їх, дак вони «здалися йому якимсь відкриттям з неба». Півтора року Куліш не бачив Шевченка і тепер, зустрівшись з ним, бачив, що «Шевченко зробивсь не таким, яким він його покинув, їдучи з України до Петербурга. Се вже був не кобзар, а національний пророк». Кулішеві здавалося, що «сталося те, чого зазнав на собі ветхозавітний посол господень, — те, що змалював по його слову такий же великий, як і сам Шевченко, геній слова».

Для Куліша, признається він, сяєво духа Тарасового було чимсь надприродним. Куліш бачив тоді, «що київська інтелігенція обгортала українського барда глибоким почитанням ⁴⁰³. З других джерел ⁴⁰⁴ знов відомо нам, що того часу у Василя Тарновського збиралися у Києві літературні вечори,

⁴⁰² Хуторна поезія. — С. 12.

⁴⁰³ Ibidem. — С. 12 — 15.

⁴⁰⁴ Белозерский Н. Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниях разных лиц (1831 — 1861 г.). — Киевская старина. — 1882 — Кн. X. — С. 69. /214/

де завжди бажаними гостями були Шевченко, Костомаров, Білозерський і інші з їх товариства. На одному з таких вечорів Шевченко прочитав своє «Посланіє до земляків». Зміст «Посланія», найпаче ж ті місця, де говориться про гетьманів українських, зробили на всіх притомних страшенний вплив». Знаємо ще, що губернатором тоді у Києві був Фундуклій, людина освічена, щедра і сам письменник. У його теж збиралися письменники і інші освічені кияни, а між ними бував і Шевченко. І скрізь Шевченка шановали, і скрізь він робив свій вплив. Вже задля сього не досить було самої його кебети яко художника і письменника. Хоч би яка велика була кебета, а до неї треба ще відповідного розвитку духового і морального на те, щоб художник мав вплив на публіку: треба, щоб твори художника чи письменника стояли коли не вище, дак хоч врівень з культурою людей, на яких він впливає. Оця, коли можна так мовити, спільність зміцняє вплив письменника, та й саму творчість його вона править на певну стежку і дає йому серед громади поважане місце і впливову вагу. От і з сього ми й бачимо ступінь духового і морального розвитку Шевченка і ймемо цілком віри Кулішевим словам, коли він каже, що «наші молоді мрії знайшли в Шевченкові благословенне оправдання і заруку своєї будущини» і що кияни «взирали на Шевченка як на якийсь світильник небесний, і се був погляд праведний... Шевченко з’явився між нас яко видиме оправдання нашого натхнення звиш» ⁴⁰⁵.

Таким чином, зовсім натурально було і Кулішу, і його молодій бажати, щоб Шевченко бояриновав у їх на весіллі. Олександра Михайлівна Білозерська, тоді молоденька дівчина-красуня, «була людина хуторна, мало тямуща в рідному слові, бо московщина вкупі з французщиною прибивали його до землі. Але людина вона «розумна і великочуйна до краси і сили рідного слова». Коли Куліш став їй читати напам’ять (бо, каже він, всі ми знали їх, як «Отче наш») Шевченкові плачі да пророковання, дак творчість поета освітила і осіяла душу Олександри Михайлівни так, мов небесне обітовання чогось грядущого в перевазі світа над темрявою, правди над лжею, любові над ненавистю» ⁴⁰⁶.

⁴⁰⁵ Хуторна поезія. — С. 9.

⁴⁰⁶ Ibidem. — [С. 16].

Слухаючи вперше поетичні твори свого сподіваного боярина, Олександра Михайлівна плакала. «Се були сльози воскре-/215/сіння в нову, вічну народну жизнь». Певна річ, що Кулішева суджена і глибоко, і щиро раділа бояринованню Шевченка на весіллі. Та й те мовити, хто б з нас не бажав, не радів, щоб в день нашого шлюбу церковного вінчала нас сама слава України, держачи над нашою головою вінець рукою Тараса Шевченка.

І от, 22 січня р. 1847 бачимо ми: в сільській церкві в селі Оленівці (Борзенського повіту) стоїть перед аналоєм на рушничку незвичайно вродлива пара молодих: і віком, і вродою, і серцем, і мислями обоє молоді саме під пару: щирі українці, ентузіасти, певні діти «заплаканої» нені України. На головах у молодих сяють церковні вінці. Церква гарно сяє свічками, ще більш сяють лиця і очі молодих і бояр. Здається, замість «Ісаія, ликуй» співають: «Україно, ликуй! воскресни, мамо! відпочинь!»

Коли з-під вінця молоді вернулися до господи на хутір Мотронівку, Шевченко, підійшовши до молодої з поздоровленням, мовив: «Чи ти царівна, чи ти королівна!» — «На чужий коровай очей не поривай, а про свій дбай», — відповів до його жартуючи молодий.

Весільні гості більш за всіх після молодих уважали на старшого боярина, властиво на його пісні. Гостей на весіллі були повні світлиці: гули вони по всіх кутках, мов ті чмелі; інде щебетали, наче горобці, взагалі стояв гомін великий. Аж ось старший боярин, заложивши назад руки, почав ходити по залі та й заспівав:

Ой зійди, зійди, ти, зіронько та вечірняя,

Ой вийди, вийди, дівчинонько моя вірная...

Усі гості, почувши, як співає Тарас, ущухли, наче зістався сам тільки співака. Та й співав же він як! «Такого або рівного йому співу не чув я, — каже Куліш, — ні в столиці, ні на Україні. Від того співу заніміла розмова і між старшими, і між молодими: з усіх світлиць гості посходилися до залі, мов до якої церкви. Пісню за піснею співав наш соловей, справді, немов в темному лузі серед червоної калини. Скоро він вмовкав — його зараз благали співати, і душа поета обернула весілля поклонниці його таланту в національну оперу, якої, може, ще не швидко чутимуть на Україні! «Молода княгиня» на спомин того вечора подарувала поетові дорогий клейнод, дорожчий з усього добра, яке коли мала, свою квітку вінчальну. Отим подарунком задушевним вона знаменовала в мислях своїх на нім і вітала /216/ його грядуще величчя, котрого так жадала для щастя України» ⁴⁰⁷.

Бажання Олександри Михайлівни хоч потроху справдилося: її старший боярин став і буде довіку славою, гордощами і величчям України, але, на превеликий жаль, шкода тому, що на оте величчя нації трохи чи не першим підняв руку і кинув болотом на музу генія нашого слова ніхто більш, як не Пантелеймон Куліш!.. Неокраєне самолюбство раз по раз доводить самолюбів до того, що вони, як сказав один письменник: «Сьогодні палять те, чому учора поклонялися, а поклоняються тому, що вчора палили...» Не такої вдачі був Шевченко: що раз добром вплинуло на серце, про те він довіку не забував. Так не забув він і про вечір 22 січня р. 1847; він згадав про його через десять років на засланні і згадав так приязно, ясно, огрійливо, буцім він згадав про таке вражіння, що тільки що вчора перейняло його серце. В «Записках» 11 липня р. 1857 Тарас пише: «Проспівавши любу мою пісню («Ой поїзжає по Україні козаченько Швачка»), я перейшов на другу любу «Ой зійди, зійди ти зіронько та вечірняя...» Оця меланхолічна пісня нагадала мені той вечір, коли я співав оцю чарівну пісню на два голоси з молодою жінкою Куліша на їх весіллі тяжкого року 1847. Чи я побачу ще оту прекрасну українку? Чи заспіваю з нею оцієї задушевної пісні?» ⁴⁰⁸.

Тут до речі буде сказати кільки слів про співання Шевченком українських пісень. Згаданий вгорі Віктор Аскоченський в своїх споминках каже, що «Шевченко співав не вірно, навіть погано»; а Білозерський повідав нам ⁴⁰⁹, що Шевченко своїм співанням робив велике вражіння на слухачів: «Мою неню, — каже він, — Шевченко причаровав своїми піснями: ходить, бувало, по залі, заложивши руки назад, нагнувши свою думну голову; шия пов’язана шарфом, на тварі вираз журливий, голос тихий, тонкий. Мати, було, плаче від пісень його. Любленими ліснями його були: 1) «Ой зійди, зійди зіронько», 2) «У Києві на ринку п’ють чумаки горілку», 3) «Ой горе, горе, який я вдався»і 4) «Де ж ти, доню, барилася». Оцих пісень Шевченко понаучав і сестер Білозерського. «А то приїхав раз Шевченко в гості до Сребдольських в хутір їх Сороку біля Борзни.

⁴⁰⁷ Хуторна поезія. — С. 26.

⁴⁰⁸ Кобзар. — Т. III. Записки... — С. 59.

⁴⁰⁹ Киевская старина. — 1882. — Кн. X. — [С. 71].

Сам Сребдольський був людина сувора, Шевченко став співати, і /217/ пісня його довела до сліз старого суворого Сребдольського». Нарешті і Михайло Максимович каже, що він упивався Шевченковим співанням. «Художественна натура Шевченка, хоч як розкішно виявляла себе в поезії і в малярстві, але ще міцніше і краще виявлялася вона в співанню українських пісень народних» ⁴¹⁰. Одно слово, опріч Аскоченського, я не відаю нікого іншого з людей, що чули Шевченка, як він співав, кого б не причаровали його пісні, кому б не подобалося його співання!.

⁴¹⁰ Собрание сочинений М. Максимовича. — [К., 1876]. — Т. 1. — С. 529.

Тоді ж таки під час Кулішевого весілля Олександра Михайлівна прирадила собі зробити велику услугу і Шевченкові, і Україні, і штуці взагалі: та, на лихо, не так сталося, як ждалося! Сам Шевченко і його приятелі, найпаче така тямуща людина, як Куліш, розуміли потребу поїхати Тарасові на кілька років за границю, та ще там повчитися малярській штуці; побачити великі твори великих майстрів малярства; побачити красу природи в Італії. На перешкоді оцій потребі стояла перш за все недостача коштів; а потроху і труднація з тодішніми порядками російськими при добуванні паспорта на виїзд за границю держави. Щоб дістати собі паспорт, треба було ужити велику силу клопоту, часу і коштів. Одначе київські приятелі Шевченка заходилися оборудувати сю справу, хоча й вельми не швидко. Примірковали, що першим ступнем по сій стежці добре б було, коли б поталанило примостити Тараса при університеті у Києві учителем малярської штуки. Коли б се сталося, дак перегодом попильнувати, щоб або університет, або міністерство освіти вирядили Шевченка за границю коштом урядовим. Здавалося, що сі заходи, хоча річ вельми трудна, але, можливо, перемогли б усякі труднації, бо можна бути певним, що тут запоможе своєю протекцією неня княжни Рєпніної — княгиня Варвара, родичка тодішнього міністра освіти графа Уварова. Розпочали справу. З початку грудня р. 1846 Шевченко, звісно після того, як дехто з його приятелів і значніших в світі бюрократичному знайомих перебалакали приватно, вдався до куратора київського учебного округу з просьбою про учительство малярства. При тій просьбі він подав і диплом свій, виданий з Академії художеств на звання «свободного художника». Справа пішла по канцеляріях звичайними шляхами бюрократизму і, звісно, йшла собі повагом, мляво, так що під час Кулішевого весілля ще не відо-/218/мо було ні Шевченку, ні Кулішу, які з неї вийдуть добутки ⁴¹¹.

Отоді-то Олександра Михайлівна Кулішиха і обізвалася з своєю щедрою запомогою в справі поїздки Шевченка за границю. Вона прохала, щоб Шевченко її коштом поїхав за границю. Свої предківські, що переховувалися в роді Білозерських, може, ще з часів польської руїни, перли, коралі, намиста, перстені і сережки та віно її грошеве — три тисячі карбованців — усе те бажала вона повернути на поїздку Шевченка, аби він три роки пробув за границею. Треба було тільки умовити Шевченка, щоб він згодився прийняти на щастя України оцей щедрий подарунок.

Хоча Шевченко до подарунків, та ще грошевих, був людина вельми щепетильна, одначе в сьому разі не вельми трудно було умовити його, щоб поступився на користь рідного краю. Міркуючи коло сподіваного учительства на університеті і поїздки за границю, наш поет-художник далеко сягав думками в будущину. Перед ним мріла вже у Києві українська Академія художеств. Умовити Шевченка прийняти подарунок Олександри Михайлівни взявся Куліш. Він почав говорити йому, що він яко артист-маляр буде у Києві самітником, а самітність — діло відоме, не підбадьорює, а пригноблює дух чоловіка, і вона не дасть йому розвинути свій смак художницький до повної повні.

Га ні по чому ж і б’є, як не по голові, — мовив Шевченко насупившись і вельми стукнув кулаком по якійсь товстелезній книжці.

Тоді Куліш сказав йому, що коли він роздобуде собі художницького паспорта за границю, то гроші йому будуть видаватися три роки, а скарбничим буде він — Куліш; нехай тільки поет не допитується, звідкіль взялися ті гроші. Почувши се, Шевченко зрадів простодушно як дитина. Стали думати про паспорт. Справа ся, хоч і здавалася мороковатою, але між панами, каже Куліш, тоді було більш схожих на людей, ніж опісля, як розпочалася українська мартирологія. Поетові між ними жилося не згірш ⁴¹², і була надія повна уладнати справу з паспортом.

⁴¹¹ Документи у справі призначення Шевченка викладачем малювання Київського університету див.: Тарас Шевченко: Документи та матеріали... — С. 83 — 84, 85 — 87. — №№ 184 — 186, 191 — 193. 196. — Ред

⁴¹² Хуторна поезія. — С. 18.

Що поміж українським панством того часу було більш свідомості і почуття національного достоїнства і волі — так се факт. За нашого часу новий Шевченко, певна річ, не зу-/219/стрів би між панами тієї гостинності і привіту, яких зазнав Тарас; але ж тоді не було і такого нелюдського гнобительства над усім українським, яке панує тепер і яке так переполошило і здеморалізовало на Україні і панство, і духовенство, і взагалі інтелігенцію, що саме слово «український письменник» жахає людей, немов якась смертельно заразлива пошесть! Тяжко було жити в ті часи, але духового кріпацтва серед інтелігенції було менше: принаймні українці не жахалися признаватися, що вони — українці. Сфери урядові, хоч і гнітили дух людський і мисль, а проте, хоч потайно «по секрету», а мусили шановати прирожденні українцям національні ознаки і почуття їх національне.

XI

Справивши весілля у Куліша, щасливий і веселий виїхав Шевченко з Мотронівки. Він тоді заходжувався коло нового, видання своїх творів і хотів поїхати по Чернігівщині до знайомих і позбирати до гурту, де у кого позоставляв свої твори. Поїхав він перш за все по хуторах біля Борзни: був у Миколаївці, у Миколи Білозерського, був у Сороці у Сребдольського, у Забіли. Змалював тоді патрети з Забіли, з Сребдольської і з малого Білозерського. Прощаючись з Забілою, він подаровав йому свій картуз (шапку літню) і якийсь рослинний порошок, щоб настоювати на йому горілку «лікарственну». До самої смерті (1869) Забіла беріг отой картуз і вишивану сорочку, подаровану йому Тарасом. Сорочку ту Тарасові сестра його Ірина сама пошила і напряла на неї полотна з конопель, що сама насіяла і обробила ⁴¹³.

Потім Шевченко поїхав у Борзну до Забілиної сестри Надії. 1 лютого він з Борзни писав до Костомарова: «Друже мій, великий Миколо! Я оце й досі в Борзні і не роблю нічогісенько, лежу собі, та й годі. У Київ страх їхати не хочеться, а треба. Коли б то ви були такі трудящі і добрі, щоб розпитали в університеті (хоч у Глушанівського синдика, він усі діла знає), чи я утверджений при університеті, чи ні. Та й напишіть до мене у славний город Борзну на ім’я В. М. Забіли. Та ще ось що: пошліть Хому до мого товариша, нехай він візьме у його портфель, скриньку з красками і Шекспіра, та ще й бриль: та все те і зберіжіть у себе; бо товариш мій ⁴¹⁴ хоче їхати з Києва.

⁴¹³ Киевская старина. — 1882. — Кн. X. — [С.72].

⁴¹⁴ Мабуть, сей товариш був Сажин.

Як побачите Юзефови-/220/ча, дак поклоніться від мене. О братстві не пишу, бо й нічого писать, Куліш блаженствує, а Василь Білозер поїхав в Полтаву одгедзькуватися від учительства. А я і кругом мене діється ні зле, ні добре. Подвизаюсь потроху то коло чарочок, то що. Коли б то Бог дав мені притулиться до університету; дуже б добре було. Напишіть, будьте ласкаві, як що доброго почуєте. Свої композиції або сам привезу, або пришлю з Чернігова».

З Борзни до Києва верстов 150 буде. Почта ходила тоді не геть шпарко; на відповідь з Києва треба було щонайменш тиждень. Значить, Шевченко гадав ще перебути то в Борзні, то в хуторі у Забіли не менш тижня. Не скажу, чи довго ждав її Шевченко і коли саме з Борзни він виїхав до Чернігова; але виїхав він, не діждавшись відповіді Костомарова: бо останній зовсім не одержав його листа. Про той лист так би люде й не відали, коли б через 25 років після того небіжчик Маслов не спіткав його в Петербурзі в «Гостинному дворі» у одного антиквара між старими паперами ⁴¹⁵.

Не діждавшись відповіді від Костомарова, Шевченко з Борзенського повіту поїхав у Чернігів, а звідтіль — у Седнів до своїх приятелів Лизогубів, щоб тут спокійно, за добрими обставинами, з добрими приятелями, упиваючись красою лизогубівського саду і споминками «того, що минуло», улаштувати рукопис своїх творів.

⁴¹⁵ Цікаве питання, яким чином отой лист Шевченків з Борзни, не дійшовши до рук Костомарова, опинився у Петербурзі у антиквара? На сю відповідь — фактів нема; можна відповідати самими тільки гадками. Мені здається, що більш-менш походитиме на правду така гадка. Може, ще під кінець січня почали потайно стежити Костомарова і перелюстровувати листи до його, і таким чином, Шевченків лист, коли він з початку лютого прийшов у Київ, жандарі перехопили і вже після арешту Костомарова лист той відіслали до слідчих в Петербург. Нічого корисного для слідства слідчі в тому листі, очевидно, не спостерегли; інакше б лист пришили до процесу. В листі, правда, стоїть фраза про братство, але певна річ, що слідчі не зрозуміли її. Уважаючи, таким чином, лист той яко нікчемний, — слідчі кинули його, яко річ непотрібну. А який-небудь жандар сторож з канцелярії, збираючи до гурту «непотрібні» папери, взяв і той лист до коша і вкупі з іншими продав його за кілька копійок.

Жодної звістки досі нема про те, що він робив тоді в Чернігові і чи довго там перебував. Здається, що масницю він перебув в Чернігові. Запевне відомо, що в Седневі він був вже з початку березіля. Тут він написав поему «Осика», датовану 7 березіля, і передмову до нового видання «Кобзаря». Ні поема, ні передмова досі надруковані не були: /221/ лежать вони в архіві «III отделения». Професор Стороженко бачив їх там, читав і каже, що «Осика» єсть первообраз поеми «Відьма». В «Передмові» ⁴¹⁶ до «Кобзаря», каже д. Стороженко ⁴¹⁷, Тарас Григорович заохочував земляків писати рідною мовою і подавав вірші «Свячена вода», скомпоновані Псьолівною...

Верстов чотири від Седнева є село Бігач, — тоді се була маєтність князя Кейкуатова. Яко сусіда Лизогубів Кейкуатов приїздив до їх в Седнів, спізнався тут з Шевченком і запросив його до себе в Бігач намалювати портрет з його жінки ⁴¹⁸. Про час перебування Шевченка у Бігачі д. Демич розказує, що чув від свого дядька Демича, що спізнався з Шевченком тоді, як останній був у Бігачі. «Шевченко жив там у флігелі, де жили ті, що служили у князя при економії. Демич не згадав запевне, коли саме Шевченко приїхав до Кейкуатова і чи довго там був. Певне тільки те, що в Бігачі він був під кінець березіля р. 1847. Кейкуатов дав тоді Демичу яко землемірові, що здіймав його землі на план, атестат, і на тому атестатові за свідка підписався 26 березіля художник Тарас Шевченко. От і з сього доктор В. Ф. Демич ⁴¹⁹ і виводить, що Шевченко перебував у Бігачі «з початку лвдтого до початку квітня». Микола Білозерський теж переказує ⁴²⁰, що Шевченко «часто гостював у Кейкуатова». Обидві звістки ледві чи певні. Люде, що добре знали старого Кейкуатова, казали мені, що він був людина сувора, геть не гуманна і навіть лиха до своїх крепаків: «Се був в відносинах до крепаків контраст Андрієві Лизогубові, тому-то просто річ неможлива, щоб Шевченко приїздив до його гостювати». Їздив Тарас до Кейкуатова тільки на сеанси; часом з ним їздив і Андрій Лизогуб: може, тоді Шевченко перебував у князя і цілий день; може, раз чи два зістався й ночувати, але щоб жив у його — так се діло цілком непевне, неможливе» ⁴²¹.

⁴¹⁶ Оця передмова була подана до надруковання в «Киевской старине»; але цензура не дала друковати її. Тим більш цікаво і варто б було завести ту Передмову до життєписі Шевченка... Я вдавався по неї, та не поталанило мені... Хоч гріх і не на моїй душі, а все ж воно шкода. [Див.: ПЗТ. — В 6 т. — К., 1964. — Т. 6. — С. 312 — 315].

⁴¹⁷ Киевская старина. — 1893. — Кн. 3. — [С. 460 — 469].

⁴¹⁸ Портрет К. Ф. Кейкуатової (VII. — кн. І. — № 153); особу портретованої уточнив П. В. Жур. (Жур П. В. Дума про Огонь. — К., 1895. — С. 344 — 349). — Ред.

⁴¹⁹ Русская старина. — 1892. — Кн. V. — С. 430.

⁴²⁰ Киевская старина. — 1882. — Кн. X. — [С. 72].

⁴²¹ З приватного листа до мене д. Шрага. /222/

Демичів дядько розповідав, що Шевченко одягався тоді абияк, неохайно. Усе убоге добро його вміщувалося в маленькому пакунку старенькому. «Щовечора після дняної роботи до тієї кватири, де жив Шевченко, збиралися усі, хто служив у Кейкуатова. Шевченко, розповідає Демич, або читав їм, або розповідав про що-небудь, та розповідав так цікаво, що всі незвичайно уважно слухали його. Іноді він розповідав з таким живим гумором, що слухачі його, і старі й молоді, однаково реготали. Привітний і говіркий з людьми простими, Шевченко не любив довго бути з панами і уникав князівських світлиць, хоча його й часто туди запрошували». Дак от навіть і в словах Демича доказ того, що звістку Білозерського про часте гостювання у Кейкуатова треба знехтовати.

Перебуваючи у Седневі, Шевченко, опріч праці поетичної, працював і коло малярства. Андрій Лизогуб був теж малярем, хоч і дилетантом, але добрим малярем. Почуття і смак художника у його були високорозвинені. Його майстерня, або малярня, була в мезоніні. З вікон того мезоніну був чарівний вид на річку Снов, що підперезує лизогубський сад, і далі за річку на рівнину геть-геть далеко! На весну, коли Снов широко, хоч і не вельми глибокою водою, розкинеться геть далеко і пійме луги, вид з того мезоніну (тепер його вже нема, дім той згорів р. 1883) був незвичайно чарівний. В отій малярні й жив Шевченко у Лизогубів під час свого перебування у Седневі і малював кілька зграбних малюнків, що були до самої пожежі не тільки художницькою, але й моральною оздобою лизогубівських світлиць.

Микола Білозерський каже в «Киевской старине», що як був він р. 1856 у Седневі, дак чув від Андрія Лизогуба, що «Шевченко жив у його в окремому флігелі; і флігель той називав «малярнею». Здається, се була відома «кам’яниця» з намальованим запорожцем на дверях її. Там Шевченко і «малював», а по ночах чарковав з слугами Лизогуба. До обіду рідко коли виходив». Се такі невірні звістки, що я не певен, щоб Білозерський чув все те від Андрія Лизогуба.

Я їздив в Седнів умисне на те, щоб перевірити надруковані звістки про Шевченка. Дякуючи приязності і увазі Андрієвого сина Федора Лизогуба, мені спроможно було обдивитися і сад, і будинок Лизогубів, і.«кам’яницю», що згадує Білозерський, і зібрати звістки про Шевченкове перебування у Седневі. Досі ще живе у Федора Андрійовича старезний чоловік Юрій; він року 1847 був дорослим вже парубком і досить добре пригадав дещо про Шевченка. /223/

Шевченко, як вже я й говорив, жив не в флігелі, а на мезоніні, де і була «малярня». «Кам’яниця» стоїть геть від дому, на кінці саду. Се вельми стародавня будівля. (На превеликий жаль, нині напівзруйнована і без догляду). Судячи по цеглі, з якої вона зроблена, найпаче уважаючи на широкі стіни її, можна гадати, що її змуровано ще в XVII в. Підземелля сієї будівлі, залізні гаки, на яких були там двері, грубі залізні каблучки в стінах і інше дають гадати, що в одній половині того льоху (вліворуч, як [у]війти) була тюрма, а в правій — або скарбниця, або місце під склад військових припасів. В будівлі над льохом, певна річ, була сотенна розправа. (Знаємо, що Седнів був сотенним містечком) ⁴²². Хоча б Шевченко й хотів, дак не можна було в напівзруйнованій кам’яниці ні малювати, ні «чарковати».

⁴²² Кам’яниця збереглася й понині. — Ред.

Перебуваючи у Лизогубів в Седневі, от як проводив Шевченко день.

Вранці, коли була погода добра, ішов гуляти по селу; вернувшись, пив чай з Андрієм Лизогубом, а потім сідав чи малювати, чи писати. «Малюючи, часом випивав чарку горілки».

Обідав завжди укупі з усією родиною Лизогубів; а «увечері більш того, що пісні співав або слухав, як Ілля Іванович Лизогуб грав на роялі», а грав він, як казано мені, дуже добре.

З Седнева Шевченко виїхав коли не 2, так вранці 3 квітня: бо 5 квітня він був вже у Києві.

Певна річ, що щасливим і вселим поспішав Шевченко до Києва.

Приїхавши з Седнева до Чернігова, він застав тут лист Костомарова.

Останній, не одержавши від Тараса листа, писаного 1 лютого з Борзни, був певен, що Тарас в Чернігові, і писав до його:

«Тарасе! Доки ти сидітимеш у тій «Цареградській гостинниці?» Приїзди у Київ. Я запевне дознався, що тебе вже постановлено учителем малярського іскуства (штуки) в університеті у «виде опыта», як кажуть. Іванишев тобі кланяється і каже, щоб ти не гуляв у Чернігові, коли нема пильного казьонного (урядового) діла». Під листом дати нема; але не буде помилки, що післав його Костомаров або на самому кінці лютого, або з початку березіля, і лист прийшов до Чернігова тоді вже, коли Шевченко виїхав звідтіль до /224/ Лизогубів. Інакше б він не гостював так довго в Седневі, а, певна річ, поспішив би до Києва, щоб швидше взятися до бажаного діла — учительства малярству при університеті.

І от їде Тарас Григорович гостинцем.

Весело дзвенить почтовий дзвоник; радісно б’ється серце поета-художника.

От вже він виїхав з темного броварського бору; на півдні перед ним блищить вже проти сонця хрест Лаврської дзвіниці, а от і сизий Дніпро, що так величаво підперезав Київ! На тім березі сизого пояса на зелених горах розкинув’ ся днедавній наш Київ — «свідок слави дідівщини».

Ген-ген на горі стоїть, немов спущена з блакитного неба, срібноголова, незвичайно зграбна, легесенька церква св. Андрія: там зараз біля неї на Трьохсвятительській улиці домик Монсіної-Шпонвилної; в тому домі, гадає Шевченко, великий друзяка Микола Костомаров з своєю благою ненею!.. От і берег!

Шевченко на поромі. Ясно-блакитні очі поета впилися в красу Києва.

Тихо, повагом рушає пором через Дніпро.

Широко, високо й далеко ширяє думками геній нашого слова, літаючи в сферу своїх народно-національних, демократичних ідеалів.

Ніщо не охмарює його великих надій, його благородних думок. Йому й на думку не впадає, що лиха недоля злодієм-розбійником підкрадується нишком до його і стоїть вже за плечима у його і от-от хапне його і навіки проглине його щастя сподіване.

Так, така тьмяна, жахлива думка не могла тоді прийти в голову до Тараса Григоровича. Навпаки, певна річ — на душі у його було надійно, ясно, простірно; на серці тепло!..

Ще кільки хвилин, і він гаряче поцілує руку Тетяни Петрівни і гаряче притисне до свого дружнього лона Миколу Йвановича...

От вже пором біля берега. Пором вже став... поромники вже кинули кодолу, об’якорюють пором. Народ хоче рушати з порома на суходіл...

Вже й Тарас Григорович сів на бричку; але ж! — поліціанти й жандарі загородили дорогу, нікого не пускають з порома.

Ось старший з поліціантів, «частный пристав», підходить до брички, на котрій сидить Шевченко, і питає у його:

— Ви Шевченко?

— Він самий. /225/

— Я повинен вас арештовати.

Жандарм плигнув на бричку, де сидів Шевченко. Бричка рушила з порома.

Здивованого Тараса Григоровича помчали до губернатора Фундуклія... «Свободный» художник Шевченко опинився в арешті...

Сталося се 5 квітня р. 1847.

Попередня     Головна     Наступна             Коментарі