[Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — К., 1991. — С. 319-396.]

Попередня     Головна     Наступна             Коментарі

ТАРАС ШЕВЧЕНКО
на другому засланню

(17/29 ЖОВТНЯ Р. 1850 — 2/14 СЕРПНЯ Р. 1857).

Молися, сину! За Вкраїну

Його замучено колись!

І плаче серце, оживає

І в тебе, Боже, і в святих

Та праведних твоїх питає:

Що він зробив їм?.. і за що

Його святого мордували,

Во узи ковали?

Воскресни, мамо! і вернися!

В світлицю-хату, опочий;

Бо ти аж надто вже втомилась,

Гріхи синовні несучи.

Т. Шевченко

I

Форт Новопетровський ⁶²⁰, де наш поет карався з 17/29 жовтня р. 1850 до 2/14 серпня р. 1857, був про його тією тюрмою, що вкінець добила здоров’я і задушила його. Тим-то не буде зайвим хоч короткими словами розповісти історію оцієї страшної живої могили.

⁶²⁰ Нині — Форт Шевченко. — Ред.

В Азії на східній стороні Каспійського озера-моря суходіл вип’явся, в озеро двома півостровами: Бузачі, біля затоки Кайдик, а трохи на південь — Мангишлак. З давніх-давен оці півострови, як і взагалі східний берег Каспія, займав скотарський народ киргизи, переходячи з своїми отарами з одного місця на друге широкої, не заселеної хліборобами пустелі. Посовуючи свої межі на схід за річку Урал, Росія стала сусідити з перехожими киргизами. Вважаючи себе носителькою культури і цивілізації з заходу на схід, Росія (звісно — уряд її) спостерегла, що їй судилося сподобити і прикаспійських скотарів своєї культури і цивілізації. А киргизам, яко людям вольним, не призвичаєним до культури народів осілих, хліборобських, зовсім не до вподоби було нове сусідство: якийсь час вони змагалися, /320/ інколи і відбивалися від російської культури, але сила взяла гору і мусили вони стати підданками Росії. Звісно, підбивання киргизів і посування російської межі сталося не з одного разу: воно йшло собі повагом, бо киргизи, цураючись тієї культури і цивілізації, часто ворохобили вже після того, як їх підбито під Росію.

Щоб утихомирити киргизів і викоренити у них ворохобливі заходи, уряд російський, з ініціативи оренбурзької адміністрації, почав будувати на східному березі Каспія форти, себто невеличкі фортеці. Отож і на березі Кайдацької затоки велено було поставити такий форт, найменовавши його Новоалександровським. Осадчі й будівничі, вибираючи під форт місце, не зауважили, наскільки місцевість Мертвого Култука відповідає умовам людського здоров’я. Тим часом вибрана місцевість показала себе такою лиходійною задля здоров’я залоги, що треба було її кидати й шукати де-небудь поблизу іншої. Обібрали Мангишлак, і року 1846 перенесли туди форт, давши йому нове наймення — Новопетровське ⁶²¹.

Нова місцевість хоча й була трохи ліпше про здоров’я людей, зате була трохи чи не більш ще нудною і сумною. З одного боку було море, а трьома сторонами облягав безкраїй степ-пустеля. Форт збудували на скелі, верстов зо дві від моря. Навкруги ні дерева, ні куща. З ранньої осені до пізньої весни скиглить — гірш голодного сіроманця — східний холодний вітер. «Не приведи, Господи, як там тяжко та скорботно було жити! Нічого не достати, ні купити не можна було. Не було навіть доброї води на питво; мусили люде пити солоновату воду» ⁶²², — розповів Косарєв, що більш 10 років жив в Новопетровському.

От туди-то, до оцієї «живої могили», Обручов і заслав Шевченка. Привезено його до Новопетровського форту, як знаємо вже з попереднього нарису, 17 жовтня р. 1850 ⁶²³.

⁶²¹ Мейер, Кирг[изская] степь. — Оренб[ургские] вед[омости]. — С. 51 — 67.

⁶²² Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. III. — С. 570. — і Русск[ая] стар[ина]. — 1891. — Кн. V. — С. 432 — 435.

⁶²³ Русск[ая] стар[ина]. — С. 436.

В форті було дві роти (чоловіка сотень зо дві) залоги, чоловіка з 20 офіцерів, лікар, піп; усієї «інтелігенції», беручи не тільки військову, але й цивільних урядників і крамарів, було чоловіка 40 — 50. Крамарі і рибалки жили в слобідці біля форту, а людність військова в будівлях форту. Будівлі форту були: невеличка мурована церква, дім задля /321/ коменданта, гауптвахта, шпиталь та казарми задля офіцерів і жовнірів. Усі будівлі покрашені в жовтий колір. Оце і все. Під горою, ближче до берега, було кілька вірменських крамничок, та ще, звісно, шинок ⁶²⁴.

На форті було десять гармат, звісно — небагацько, але досить про голоручних «ворохобників» киргизів. Одначе останні й не гадали ворохобити. Спокійно пасли отари, через що і залога спокійно перебувала собі: влітку вона муштрувалася та збиралася часом на берег подивитися, як припливе пароход з Астрахані або почтовий човен з Гур’єва. Не багацько, значить, було розваги; а зимою ще менш, бо цілого півроку навігації не було, і з кінця осені до весни крига відрізувала новопетровську людність від цілого світу. Але ж чоловік без розваги не може жити, треба було і новопетровській людності якоїсь розваги: такою розвагою задля більшості і офіцерів, і жовнірів була горілка і гра в карти.

Будемо ще бачити подробиці новопетровської розваги, а тепер спізнаємось де з ким з видатніших людей тієї громади, серед якої опинився Шевченко.

Головою Новопетровського форту був комендант полковник Маєвський, чоловік старий вже, добряга, одинокий ⁶²⁵. Він, каже д. Чалий, «вельми любив Шевченка, приймав його у себе не яко солдата, а яко розумного розмовника і часто кликав його до себе». Хоча б се було і певним фактом, дак такі відносини Маєвського не вельми пільжили Шевченкове . життя в новопетровських казармах, найпаче на перших порах, коли, як каже і Косарєв, «не легке, вельми не легке» ⁶²⁶ було життя Шевченка, а Зарянко додає, що навіть і в р. 1853 Шевченкові жилося вельми тяжко, і ближче начальство поводилося щодо його вельми строго ⁶²⁷.

Хоча б небіжник Маєвський і як хотів пільжити Шевченкові, так же всі обставини склалися так, що Маєвський з своєю пільгою мусив озиратися навкруги і не вельми ширити свою прихильність до безталанного поета.

⁶²⁴ Киев[ская] ст[арина]. — 1889. — Кн. II — С. 299; Кн. III. — С. 571

⁶²⁵ Так каже про його д. Чалий (Киев[ская] ст[арина]. — 1889. — Кн. II. — С. 299); але Іван Мировицький-Єфимовський казав мені, що в Оренбурзі він чув від писаря, що служив за Маєвського в Новопетровському, що Маєвський був удовець, у його були діти, і Шевченко учив їх. Наскільки се певна звістка, не скажу.

⁶²⁶ Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. III. — С. 571.

⁶²⁷ Ibidem. — Кн. II. — С. 298.

Закидаючи Шевченка в Новопетровську «широку могилу-тюрму», генерал Обручов строго наказав, щоб командир /322/ тієї роти, до якої піде Шевченко, якомога пильніш доглядав за Шевченком; щоб опріч догляду самого ротного командира за поводженням «рядового» Шевченка, найбільший догляд за ним чинити добронадійному унтер-офіцерові і єфрейторові: вони повинні строго стежити за всіма вчинками Шевченка і скоро спостережуть за ним що-будь «предосудительное» або непокірливість його, так зараз би повідомили про те ротного командира, а сей повинен зараз же повідомить Обручова, надписуючи на пакеті свого доносу «секретно и в собственные руки» і уважаючи, що він — ротний ко.мандир — строго відповідатиме за найменше пільження Шевченкові ⁶²⁸.

Таким чином, Маєвський бачив, що й він опинився під доглядом того ротного командира, до роти якого записали Шевченка. Не можна було Маєвському не розуміти, що в своїх відносинах до Шевченка треба триматися грунту формального, легального, а коли, де на яку годину і звернути з сього грунту, дак вельми обережно, бо інакше зараз же можна сподіватися — полетить донос і на його, тим паче що ротою, до якої пішов Шевченко, командував чоловік, як зараз побачимо, небезпечний. Нарешті, в наказі Обручова стояло таке еластичне слово «предосудительный», що його можна було, в відносинах до Шевченка, розтягувати на всі боки, як хто бажав. Напр[иклад], легко можна було охрестити «предосудительным» вчинком Шевченка і те, коли він заходив до коменданта не яко жовнір. Одно слово — становище Маєвського до Шевченка було оточене такими обставинами, що з найменшою пільгою до Шевченка мусив комендант бути вельми обережним.

⁶²⁸ Киев[ская] ст[арина]. — Кн. II. — С. 148. Истор[ическин] вест[ник]. — 1886. — Кн. І. — С. 166.

II

Головним чином побит Шевченка залежав від ротного командира і помічників його. Скоро прибув Шевченко до Новопетровського форту, його, звісно, закинули в казарми, де перебували і всі жовніри, і записали його до четвертої роти і для догляду за ним приставили «дядьку» — простого жовніра, що повинен був раз у раз доглядати за ним і навчати муштри ⁶²⁹.

⁶²⁹ Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. III. — С. 572. /323/

Четвертою ротою командував штабс-капітан Потапов, помічником у його був поручник Обрядін. В руках і під доглядом головним чином оцих офіцерів перебував Шевченко більш двох років. Щоб докладніш зрозуміти нам, як важко було поетові каратися за той час, треба нам ширше і ближче спізнатися з Потаповим і Обрядіним.

Потапов був чоловік темний, неосвічений, безсердечний, часто і без потреби грубіянин, строгий і лютий. Фухтелі було у його найзвичайний спосіб карати жовнірів за дрібне зрушення дисципліни. Лютість його дійшла до того, що начальство перегодом одібрало у його роту. Офіцери його не любили, а солдати просто ненавиділи. Таким показує нам Потапова й А. О. Ускова ⁶³⁰, і вдова його товариша Воронцова ⁶³¹, і його товариш капітан Косарєв, що й сам був людина недалека, фронтовик і строго вимагав ретельної служби ⁶³².

Помічника Потапова — поручника Обрядіна схаратеризував нам Шевченко в своїх Записках, розповівши на стор. 50 — 52 з учинків сього офіцера факти не тільки гидкі, навіть жахливі. Певна річ, читач мій не ремствоватиме на мене, коли я цілком візьму з Тарасових записок оповідання про Обрядіна. З того оповідання знати буде ще й те, чи справедливо Шевченко більшість офіцерів новопетровської залоги називає «забрудненою ковбанею безмежних паскудств» ⁶³³.

«Починаючи з поручника Обрядіна, — пише Шевченко в своєму журналі в липні р. 1857, — ми з Куліхом ⁶³⁴ перебрали цілу роту (ту, до якої належав і сам Тарас) і дійшли до «рядового» Скобелєва. Оцей Скобелєв, хоч у його і московське прізвище, був моїм земляком, родом він з Херсонщини. Затямив я його найбільш за його українські пісні. Своїм м’яким молодим тенором співав він просто і прекрасно.

⁶³⁰ Лист А. О. Ускової.

⁶³¹ В[олжско]-К[амский] край. — 1897. — № 313.

⁶³² Кобзарь. — Т. III. Записки... — С. [49 запис від 7 лип. 1857 р.]

⁶³³ Ibidem. — [С. 48, запис від 6 лип. 1857 р.].

⁶³⁴ Куліх — поляк, унтер-офіцер, в Новопетровській залозі був «каптенармусом».

Найбільш з душею співав він пісню: «Тече річка невеличка з вишневого саду». Слухаючи оцієї чарівної пісні, я забував, що слухаю її в казармі. Вона переносила мене на берег Дніпра, на рідну мою Україну любу. Я довіку не забуду того сумирного, напівголого горопаху, що, було, латаючи свою сорочку, переносить мене своєю піснею далеко, /324/ далеко з душної казарми. Своїм складом і поводженням Скобелєв не скидався на бравого жовніра, от за се найпаче і я шановав його. Рота вважала його за людину чесну і розумну. Твар його була смагла, партацька, та ще й віспою подзьобана. Не вважаючи на те, світилася вона відвагою і благородством. Віч-на-віч признався він мені, що він утікач з крепаків. Коли ж його злапали яко волоцюгу, він сказав, що він «не помнящий родства», не пам’ятає роду, ні рідного краю. Віддали його в солдати і тут дали йому прізвище Скобелєв, на честь відомого балаклія московського, інваліда Скобелєва. Небавом після приходу до Уральська 2-ї роти, командир її Обрядін, спостерігши, що Скобелєв — людина чесна і твереза, але до фронту не вдатна, взяв його до себе за «деньщика» (слугу). Скобелєв неумисне зробився знавцем таїн свого командира і сталим лакеєм його полюбовниці. Не минуло й півроку, як глевтяковатий лакей Скобелєв, знов таки неумисне, став полюбовником полюбовниці свого командира. Раз якось, під годину сердешного поривання, оця облеслива зрадниця розповіла Скобелєву, що на його адресу прийшло два місяці тому назад з Москви 10 карб. Прислав їх Скобелєву колишній товариш його — волоцюга, що став тепер крамарем. Гроші ті прийняв Обрядін. В доказ сього вона показала Скобелєву коверту з п’ятьма печатками. Ще тоді, як Обрядін був за батальйонного ад’ютанта, дак і тоді вже підстерегли його і довели, що він краде гроші, які приходять поштою на адреси солдатів. Довідавшись про такий вчинок свого начальника, Скобелєв прийшов до його з порожньою кувертою і вимагав віддати йому 10 карб. Обрядін на те відповів ляпасом по пиці, а Скобелєв дав йому здачі, теж ляпасом. Коли б се сталося сам на сам, на тому б і ділу квит, але ж вчинок стався прилюдно, були при тому шляхетні свідки з офіцерів. Посоромлений Обрядін, арештовавши Скобелєва, доніс про сю подію начальству. Нарядили слідство; після слідства Обрядіну велено покинути службу, а Скобелєва судили військовим судом. По присуду суда Скобелєв перейшов, як кажуть солдати, через «зелену алею», себто прийняв 2000 шпіцрутенів, та й пішов до Омська на сім літ в арештантські роти». «Сумна пригода, — додає далі Шевченко. — Горопашний Скобелєв! родився ти і зріс в неволі. Заманулося тобі покуштувати широкої, солодкої волі, і залетів ти в «радікуль» (так жовніри звуть Новопетровський форт).

⁶³⁵ Едикуль. — Ред. /325/

Співуном-пташкою залетів ти до моєї тюрми з України, буцім на те тільки, щоб своїми піснями солодкими та журливими нагадати мені мій любий, мій безталанний край. Бідолашний, безщасний Скобелєв! Ти чесно і благородно вернув ляпаса шляхетному злодюзі, грабіжникові і за сей чесний вчинок ти пройшов «крізь строй» і поніс тяжкі кайдани на безлюдні береги Іртиша і Омі. Чи то в своїй тяжкій неволі зустрінеш другого такого уважного і вдячного товариша-слухача твоїх солодких, журливих пісень, яким я у тебе був? Стрінеш! Та ще й чи одного такого, як і сам єси, — невольника-сироту, земляка-варнака таврова ного. Він на твої тяжкі кайдани проллє сльозу подяки за радісні, рідні серцеві пісні. Горопашний, безталанний Скобелєв!»

Наведена доволі довга виписка з Шевченкових Записок має для нас велику ваґу не тільки задля характеристики того начальства, що тримало в своїх руках генія українського слова, прибраного в солдатську одежу; з наведеної виписки ми, наче в дзеркалі, бачимо думки, душу і серце самого Шевченка і оозуміємо, яких мук мусив він зазнати не за себе самого тільки, а ще й за других! Що діялося в тому ніжному серці під оту годину, коли Скобелєва вели через «зелену алею»?! Я ладен признати, що навіть Потапов не допустився такого катування, щоб вирядити і Шевченка до гурту справників «алеї», бо ледві чи й виніс би Шевченко таке мордування; але я не запевнятиму, щоб так чи інак начальство не загадало і Шевченкові бути хоч здалека свідком тієї тяжкої кривавої драми в «зеленій алеї».

Та чи одна ж там була така драма? Так-от, головними опікунами і доглядниками нашого поета, головними справ никами в Новопетровському форті над ним лютої кари, при значеної царем Миколою I, — були Потапов та Обрядін, маючи в руках суворий наказ Обручова «не дозволяти Шевченкові ні писати, ні малювати, ні навіть мати у себе якібудь пристрої до писання або до малювання», себто папір, атрамент, олівець і таке інше ⁶³⁶.

⁶³⁶ Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. III. — С 572.

III

Погляньмо, яким чином Потапов з Обрядіним справляли свій догляд?

Коли Шевченко, прибувши в Новопетровське, першим /326/ разом ставився перед Потаповим, останній, маючи вже приказ про його безпосередньо від Обручова і відаючи, хто такий Шевченко і за що його заслано, спитав його:

— Ти за політичні справи попав в солдати?

— Да (так), — відповів Шевченко.

— Не «да», а «точно так, ваше благородне», — перебив його Потапов.

— Точно так, ваше благородне! — поправився Шевченко.

— Гляди ти у мене! — промовив Потапов, киваючи на його пальцем. — А то я виб’ю з твоєї голови оту «дурь» (дурницю). Йди в казарми і звідтіль без мого дозволу ні ступня нікуди ⁶³⁷.

«Закинули Шевченка в казарму, приставили до його «дядьку», — каже Косарєв ⁶³⁸, — стали ганяти на фортові роботи і на муштру. Все оце само з себе було діло не вельми легке задля всякого, навіть простого чоловіка, взятого на службу прямо від плуга, а для Шевченка, хоча він і не був пестуном долі, було тим паче тяжко, що він попав під начальство Потапова... Допікав Потапов Шевченка, — каже далі Косарєв, — не тим, що не чинив йому жодної пільги, про пільгу Шевченко і не гадав, відаючи, що Пота пов тільки справник приказів вищого начальства. Ні! він допікав його усякими дрібними, нікчемними і зовсім непотрібними причіпками, зовсім наче він глумився, знущався з чоловіка, що й без того вже притерпівав» ⁶³⁹.

«Дядько» пильно стеріг Шевченка: запопадливо побивав ся, щоб у його не було ні олівця, ні паперу, щоб він нічого не писав, не малював. В казармі він очей не зводив з свого узника; а коли Шевченко виходив з казарми, чи на муштру, чи просто подихати свіжим повітрям, «дядько» трусив його, шукаючи, щоб у його ні в кишені, ні за пазухою, ні в чоботях, ні деінде не було ні паперу, ні олівця. Так розповідав сам Шевченко Агаті Омелянівні Усковій ⁶⁴⁰. Зараз побачимо, що тут не прибільшено ніже єдиної непевної риси, бо і Косарєв свідчить нам, що і сам Потапов чинив з Шевченком те саме, тільки в гіршій ще формі, бо чинив не в казармі, а на плацу прилюдно.

⁶³⁷ Русс[кие] вед[омости]. — 1897. — № 199.

⁶³⁸ Ibidem і Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. III. — С. 572 і далі.

⁶³⁹ Ibidem.

⁶⁴⁰ Лист Ускової. /327/

Не треба дивоватися щирості і запопадливості «дядька» — темного жовніра, але ледві чи вдержиться хоч яке заскориніле серце, щоб не забитися, довідавшись, що витворяв Потапов.

«Оце було, — повідає Косарєв ⁶⁴¹, — ні з того ні з сього возьме Потапов і почне на плацу вивертати у Шевченка кишені, щоб запевнитися, що нема у його олівця, чи паперу, чи чого-небудь написаного або намальованого. Або оце, спитавши про що-небудь у Тараса і почувши з уст його відповідь, висловлену не зовсім так голосно, як повинен голосно відповідати жовнір, Потапов почне за се знущатися з його. Або знов причепиться і знущається з Шевченка, що не так він дивиться, як треба: чому очі його дивляться не вгору, а вниз і т. ін.

Більш за все Потапов мордував Шевченка муштрою, вимагаючи, щоб поет докладно вмів «виправку», муштру з рушницею і «шагістику» (марширування). Муштра, звісно, тоді (а може, й тепер ще, не відаю) становила ідеал солдатської освіти, але, немов наумисне, Шевченкові оця «освіта» не давалася.

З журналу поета ⁶⁴² відаємо, що до військової служби і до військового стану у його була непоборена прирожденна антипатія. Знаємо, що коли йому вичитано конфірмацію, він сам собі сказав: «Не зроблять з мене салдата»; відаємо, що, по думці поета, «бравий жовнір менш за осла походить на чоловіка», тим-то поет «жахався й думки походити на бравого жовніра» ⁶⁴³. Вже ж і оцього самого досить на те, щоб військова муштра була про Шевченка не тільки осоружною, але пекельною мукою моральною. До того ще і фізична постать його не придатна була задля військової «освіти». Досить було подивитися на Шевченкову постать з рушницею на муштрі, щоб перейнятися і сміхом, і тугою . Людина він був трохи присадковата, пентюховата, не вдатен був ходити без перехилу з боку на бік, а від його вимагали маршировати з рушницею «рівно, наче по струні».

⁶⁴¹ Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. Ш. — С. 573.

⁶⁴² Записки..., 19 черв. [1857 р. (Кобзар. — Т. III. — С. 181)]

⁶⁴³ Ibidem. — [С. 19].

⁶⁴⁴ Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. III. — С. 573.

«Не досягти мені оцієї премудрості», — говорив з розпукою інколи після муштри Шевченко.

На муштрі більш за все допікав його Потапов «тихим учебным шагом». Задля людини з такою вайловатою постат-/328/тю, яка була у Шевченка, ледві чи можна примірковати гіршого мордованая і знущання, як муштровання «тихим учебным шагом». Я певен, що поміж моїх читачів вельми мало є таких, щоб тямили, що то таке «тихий учебный шаг». Тим-то й не завадить сказати кілька слів про його.

Незабутнього р. 1847 заведено було військову муштру і в тій школі, де я вчився. Таким чином, довелося і мені зазнати того «шагу». Я був тоді хлопцем-підлітком, значить, муштра не вельми гнобила мене; отже, й тепер, майже по 50 роках, коли я згадаю про той «тихий учебный шаг», дак наче хто приском сипне на мене! Яково ж то було коштовати той «шаг» Шевченкові, чоловікові 36-літнього віку? Мені здається, що найбільший мудрець не вгадає тієї розумної причини, з якої виводили потребу, щоб жовніри вміли ходити «тихим учебным шагом». От в чому наука оцього «шагу»: командир виводить повагом р-р-р-а-а-а-з! — а жовніри за його голосом, звісно, також повагом, здіймають ліву ногу все вгору та вгору доти, доки він веде свій «раз!» Уся штука в тому, щоб здіймати ногу так, щоб постать не подавалася ні назад, ні наперед, не колихалася, не тремтіла, була нерухомою; щоб коліна піднятої ноги не випручувалися вгору, щоб носок чобота не дрався вгору, а хилився вниз так, щоб закривав свою підошву, і, нарешті, щоб тоді, коли одну ногу витягуєм, друга стояла нерухомо усією підошвою.

Я цілком певен, що оця премудрость і не могла датися Тарасові при його постаті навіть і тоді, коли б він бажав її засвоїти. Тим-то я виразно бачу, як страждав поет на муштрі, і цілком йму віри Косарєву, що після муштри поет з розпукою було каже: «Не навчитися мені оцій премудрості, хоч ляж та й помирай!»

Страждання Шевченка від муштри були такі тяжкі, що їх не можна було не помітити.

Дехто з офіцерів говорив іноді Потапову: «Зглянься ти на Шевченка! Хіба таки ти сам не бачиш, що він зовсім не вдатен до муштри».

Потапов не вважав ні на що. «Мені, — каже, — треба відповідати за його перед начальством».

Раз якось після муштри один молодий офіцер мовив до Шевченка жартома:

«Що, брате! Ліпше б було, коли б знов вирядили тебе служити на морі або повернули на казана. Вам, запорожцям, ліпше до вподоби служба на чайці або на коні, ніж пішим». /329/

«Ще ліпше б було зовсім мені не родитися або швидше вмерти», — відповів Тарас, повісивши голову, і дві буйні сльозини скотилися йому на вуси ⁶⁴⁵.

Молодий офіцер, здіймаючи таку бесіду, певна річ, не мав і на думці вколоти наболіле Тарасове серце; не тямив, сердешний, що своїм жартом, немов швайкою тією, він коле поета так, як ото свідчить Косарєв, у того покотилися сльози з очей.

Нам з вами, читачу мій, читаючи лишень про Шевченкові страждання на муштрі, трудно здержати своє серце, щоб воно не застогнало, щоб думки наші не обізвалися проти «розпинателів» нашого поета; а йому, переносячи на собі оті потаповські муштровання і знущання, не можна було і стогнати на муштрі; наче той саморух, він повинен був мовчки слухатися і коритися, бо інакше не можна було. Він тямив, що не тільки Потапов, а навіть «дядько» темний і п’яний, має право покарати його не тільки арештом, але й бійкою по тілу. Тим-то «серце, було, тремтить, аж замирає, — признається Шевченко ⁶⁴⁶, — а я собі мащу вуси, надягаю мундир і ставлюся перед лице отця-командира, а лице у його з хмелю червоне». — «Тепер», — каже він далі (тепер — значить вже р. 1857), — смішно, бо я вже до сієї гидоти призвичаївся, а яково то було мені тоді, коли я не вмів муштри і мусив похоронити в собі усяке людське почуття, та, зробившись бездушним саморухом, мовчки, не червоніючи, не полотніючи, слухати моральне напучування з вуст грабіжників та кровопійників! Е! тоді не до сміху було!.. Гидко, паскудно. Чи доживу я, — питається сам у себе Тарас, — до тієї радісної години, щоб оця моральна гидота зникла з моєї пам’яті? Ледві, бо вона повагом і глибоко в’їдалася в неї».

Знущався Потапов з Шевченка, не тільки муштруючи його з рушницею, але ще й «іспитами». Оце було, як стане рота лавами на муштру, підпилий ротний викличе наперед усіх нашого поета і почне ради глуму питати його з «словесності»: хто у тебе ротний начальник, хто батальйонний, дивізіонний і т. д. аж до міністра; як їх звати і величати? «Як бравий солдат повинен поводитися? За що він повинен любити Бога і своїх начальників, починаючи з «дядька» та капрального єфрейтора?» ⁶⁴⁷.

⁶⁴⁵ Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. III. — С. 573.

⁶⁴⁶ Записки... — С. 21. [(Запис від 20 черв. 1857 р. — Кобзар. — Т. III)].

⁶⁴⁷ Ibidem. /330/

IV

Муштра була тільки частиною того катовання, що судилося переживати Тарасові — яко чоловікові, яко поетові, яко художникові.

Загляньмо в життя його не на муштрі.

Вже з того, що досі ми бачили, не можна не помітити лиходійного впливу догляду, неволі й муштри на духовний і моральний стан чоловіка. Але все те — тільки частини цілого. Треба б нам побачити увесь духовно-моральний організм Шевченка під тяжку годину перших років перебування його в Новопетровському форті. Так же нема в світі такого дзеркала, щоб вмістило в себе і показало нам усю суму тих моральних мук, що лиха доля щедрою рукою наділила Шевченкові! Ні! Ми ніколи не побачимо, та й жахливо було б побачити, усю картину того огню пекельного, що палив Шевченка; усю картину того, як на тому огні повагом горів величезний талант; як повагом «ковбаня бруду морального», нікому незримо, затопляла чоловіка, поета, художника і величезнішого патріота-горожанина дорогої нашої України. Жоден психолог не згуртує нам суцільного становища Тарасового духа під ту невимовно тяжку годину. Жоден художник не спроможен зробити нам суцільний малюнок того, як день скрізь день мордовано, аж доки не замордовано за волю України її найліпшого сина! Шевченко в своїх стражданнях за Україну такий неосяжно великий, що ми — діти і внуки його — ледві чи варті зняти чоботи з ноги його!

Спробуймо, наскільки стане моєї кебети показати хоч деякі частинки з його многострадального життя в Новопетровському форті за перші два-три роки.

Перш за все ми помічаємо, що за увесь час від 7/19 березіля 1850 аж до 12/24 січня р. 1851 Шевченко не написав ні до кого ніже єдиного листа. Нехай, доки не прибув він до Новопетровського, доки томився в казематі та на етапах, йому не можна було писати, хоч би й хотів, то б не дали. За перші три місяці перебування в Новопетровському він пише єдиний лист до княжни Рєпніної і в тому листі каже ⁶⁴⁸: «Як тяжко минули вони (чотири роки заслання) над моєю головою; вони перемінили мене так, що я сам себе не пізнаю. Виобразіть собі безжизненного флегму, ото і буду я».

⁶⁴⁸ Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. — С. 272. /331/

З того часу аж до 1 липня р. 1852 не маємо жодного листа Шевченкового. Я певен, що за увесь оцей час він і не обзивався ні до кого. Дві причини я вбачаю задля того: перша та, що переписна його була обставлена великим доглядом: усі листи до його і від його повинні були, перш ніж дійти до його, перейти військову цензуру, не тільки звичайну задля кожного жовніра, але ще й окрему, призначену Обручовим спеціально задля Шевченка. Вже ж, певна річ, не хотів він листи свої подавати До цензури Потапову, а інакше не можна було, аж доки не спекався він його. Друга причина та, що на листи його, вислані до Андрія Лизогуба ще з Оренбурга 8 листопада р. 1849 і до Рєпніної 7 березіля 1850 і 12 січня 1851, не приходило до його відповіді. Не відаючи певної тому причини, він гадав, що приятелі забули про його, і не хотів вже докучати їм.

В листі ще з Оренбурга, писаному 1 січня, р. 1850, поет, жахаючись нового походу в степ, писав про страшну можливість, що коли піде він в степ, дак мусить спинити листовання з княжною на довгі роки, «а може, й навіки...» Знаємо, що сподіваного походу Шевченко не зазнав; пішов він не на той степ, а проте віщовання його про переписку його взагалі з людьми близькими справдилося надовго, а з Лизогубом і з Рєпніною і навіки. Причини тому, кажу я, Шевченко не відав, і наболілій душі його зовсім натурально було гадати, що «ближнії мої отдалече мене сташа», що старі приятелі не вимерли, а відцуралися безталанного свого друга» ⁶⁴⁹.

⁶⁴⁹ Чалий, с. 69.

Нема певних фактів, щоб сказати, що Лизогуб і Рєпніна відписали що Тарасові на оті вгорі згадані листи його чи ні. Можна гадати і те, й друге: може, й відписали, але листи їх не дійшли до Шевченка, бо тоді саме, коли повинні були прийти відповіді, Шевченко сидів вже в арешті, і ті, на чиї руки прийшла відповідь (напр[иклад], Герн або Лазаревський), не відважилися або й спроможності не мали доручити відповідь Тарасові. Могло бути й так, що Лизогуб і Рєпніна не відповідали Тарасові з тієї причини, яка примусила їх зовсім вже не листоватися з ним. Причина ця настільки цікава і характерна, що варто спинитися біля неї довше.

Відомо нам, що при ревізії у Шевченка в квітні р. 1350 забрали у його між іншими листи Лизогуба і Рєпніної, /332/ листи, звісно, не минули рук Дубельта і Орлова, Рєпніна про те нічого не відала. Людина високого гуманізму християнського, людина значного розвитку горожанського, якого ми ще й нині між нашим жіноцтвом бачимо вельми-превельми наомаль, Варвара Миколаївна вважала за честь і за обов’язок українки і горожанки заступитися за Шевченка перед всемогутнім тоді шефом жандарів графом Орловим. Він же доводився їй і родичем, хоч і далеким. Гадаючи, що в серці Орлова, прикритому жандарським убранням, є таки хоч крапля почуття людського, почуття справедливості і жалю до чоловіка, Варвара Миколаївна ще 18 лютого р. 1848 написала лист до Орлова. Лист її я вважаю за історичний документ такої ваги, що треба подати його цілком, в перекладі з мови французької, якою він був писаний. «Пане графе! — писала княжна Рєпніна. — Вам наділено великої власті, а силою свого становища високого та характеру свого благородного ви призвані діяти добро людям. Коли завданням державного сановника і добродійного чоловіка єсть оберегати лад і карати вчинки лиходійні, дак чи не є вашим завданням добродійності те, щоб стежити пильно, аби б справедливість не поверталася в жорстокість, а перемінялась би милосердям. Перейнята отаким переконанням, я стаю перед вами, пане графе, заступницею за безталанного Шевченка. Я добре знаю Шевченка: тим-то й можна мені запевне свідчити, що хоч би яка не була за ним вина, він — відданням його в солдати і засланням з рідного краю стільки вже покарався і спокутовав її, що ледві чи є яка потреба до сієї кари додавати ще тонкої жорстокості, забороняючи йому малювати. Сподіваюся, пане графе, ви зрозумієте, що, знаючи добре Шевченка, знаючи, що він одинокий на цілому сьому світі, я вважала за свій обов’язок зробити усе, що тільки можливо Мені зробити, на те щоб полегшала його доля лиха. А щоб досягти сього, нема у мене другої стежки, опріч тієї, щоб вдатися до вас і благати вас, щоб ви виклопотали йому дозвіл малювати. Такої ласки я благаю у вас, згорнувши на грудях руки. Хоча сама по собі я нічого не значу, але, яко доня мого батька, що стільки страждав і страждав безневинно, я вважаю за собою право обзиватися за безщасних во ім’я пам’яті мого батька!.. А він так вас шановав! Прошу вас, пане графе! — вибачте моєму, як кажуть люде, докучанню. Щодо мене, так я певна, що дію те, що повинна діяти, благаючи вас за безталанного, омиленого, але вартого всякого жалю чоловіка, що не має ні родини, ні заступників. Прийміть, пане графе, запевнення моєї /333/ до вас шаноби і, бажала б я сказати, моєї подяки глибокої» ⁶⁵⁰.

Зміст і високий, найблагородніший тон слова горожанки-українки не дійшов до заскоринілого під синім мундиром серця: навпаки, добутками благання княжни Рєпніної вийшло щось не тільки несподіване, а навіть зовсім вже не людське, щось таке велетенськи чудовищне, що не личить і жандарму!

Орлов ще за два тижні до написання Варварою Миколаївною свого листа до його питав 30 січня р. 1848 Обручова: «В якому полку перебував «рядовой» Шевченко, чи щирий він до служби, як поводиться, яких він думок і чи заробив він на те, щоб клопотатись у царя про дозвіл йому малювати?» З Оренбурга генерал Толмачов (Обручова на той час не було в Оренбурзі) одіслав Орлову 30 березіля відповідь вельми добру задля Шевченка ⁶⁵¹. Можна гадати, що лист Рєпніної з Яготина ішов до Орлова не більш двох тижнів. Таким чином, майже одночасно в руках Орлова була можливість вволити благання княжни Рєпніної, сього вимагала найпростіша справедливість.

Одначе Орлов замовк і лишень 12 грудня 1849 вже на запитання Обручова відповів, що цар не призволив на дозвіл Шевченкові малювати. Коли ж Орлов довідався про колотнечу, скоєну Обручовим по доносу Ісаєва, та про ревізію і арешт Шевченка і помітив, що з останнім листовалася княжна Рєпніна, він написав до неї сувору, жорстку і доволі нерозумну догану, написав їй тоном, невідповідним відносинам державного сановника до женщини з високою освітою і цивілізацією. «Листовання ваше з Шевченком, — писав граф Орлов до княжни Рєпніної, - як і те, що ви ще й перше вдавалися до мене з благанням пільги отому «рядовому», доводить, що ви, «принимали в нем (себто в Шевченку) участив, неприличное по его порочным і развратным свойствам» ⁶⁵². Годі говорити, яку ціну має остаяня фраза! Вона занадто характеризує нам не тільки самого Орлова, але й звичаї «III отделения» і показує межі примітивної ввічливості. Насамкінець граф Орлов притьмом вимагав, щоб княжна Рєпніна не втручалася «в дела Малороссии»,бо інакше, похвалявся. Орлов, вона сама собі придбає прикрі добутки.

⁶⁵⁰ Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. II. — С. 467.

⁶⁵¹ Ibidem . — 1896. — Кн. II. — С 133.

⁶⁵² Киев[ская] ст[арина]. — 1888. — Кн. V. — С. 19.

Що було діяти княжні? Вже ж пак нічого більш, як не /334/ покоритись волі Орлова, бо раз, коли б вона не послухалася і стала таки листоватися з Шевченком, так можна було сподіватися, що Орлов помститься за те дуже, і помститься, ще більш скрутивши Шевченка; а вдруге, вона тямила повне безправ’я російських підданих перед волею шефа жандарів: безправ’я те вона бачила над своїм батьком, і не можна було їй не бути певною, що ні Орлов, ні цар Микола не спиняться перед думкою закинути й її, коли не на киргизькі степи, так до якого-небудь панянського монастиря на півночі. Стиснувши серце, мусила вона не листоватися більше з Шевченком.

Що до Андрія Лизогуба, так от що чув я з уст людей певних (на жаль, вони заборонили мені називати їх!). Літуючи р. 1850 в Чернігові у своїх свояків Занькевичів, Орлов через чернігівського губернатора Павла Гессе покликав до себе Лизогуба. Віч-на-віч він ганьбив його за приятелювання і’ листовання з Шевченком і царським іменем заборонив йому листоватися з ним, похваляючись, що інакше — «і про його — Лизогуба — знайдеться місце там, де перебуває Шевченко». За Лизогубом з того часу був потайний догляд поліції ⁶⁵³.

Нічого оцього бідолашний Тарас не знав, не відав, і, не маючи ні від Лизогуба, ні від Рєпніної відповіді на свої листи до них, зневолений мученик перейнявся думкою, що «ближнії мої отдалече мене сташа».

Така думка, певна річ, огнем пекла наболіле серце поета. А до того і читати нічого було. Які були у його книжки в Оренбурзі, їх одібрали при ревізії і не вернули йому.

⁶⁵³ З приватн[ого] листа Л. М. Ж[емчужникова].

V

Таким чином, бачимо, що, закинувши Шевченка в Новопетровську тюрму, у його одібрали усе, чисто усе, не тільки яко у поета, у художника, але яко у звичайного чоловіка, у якого не скаменіло ще серце, не охолов до краю дух. V його одібрали, йому заборонили геть чисто усе те, що хоч на одну краплю спромоглось би полегшити йому тяжкий побут! У великому численному гурті людей Шевченко був самітним, а округи його було усе те, що гнобило, мордовало його, дратовало нерви. /335/

Річ відома, як тяжко людині почувати себе самітним у гурті людей, де нема чоловіка під мислі, нема душі, що розуміла б нас і спочувала б нам. Тоді люде, що оточують нас, стають нам осоружними, ніби ворожими. Такий гурт людей — чужих і духово і морально, замість розваги, завдає чоловікові ще більшої туги. Іншої ради тут нема, як опріч того, щоб швидше покинути такий гурт, втікти від його та вдатися до товариства природи і власних думок.

Певна річ, що хоч яка нудна була природа Новопетровського форту, а вона б більш розважила Тараса, ніж «смердяча казарма». Так же не можна було в усяку пору, коли б то схотів, покинути казарму: військові статути, накази і догляд приковували його до казарми, немов Прометея до скелі. А коли б він і рушив з казарми, так слідом за ним рушав і догляд в особі «дядьки» чи іншого унтер-офіцера. Догляд ходив за ним гірш, ніж тінь: десь в темному закутку може не бути тіні, а такого закутку, де б не було за Шевченком догляду, не було.«Опріч казарми, ніде не можна бути» ⁶⁵⁴, — писав він до Бодянського вже геть пізніше (15 листопада р. 1852). Оце одно, а друге, що й природа була занадто одноманітна, нудна: «Хоч би на що хороше подивитися, — каже Тарас, — може б, стара душа моя мучена стрепенулася» ⁶⁵⁶.

⁶⁵⁴ Русс[кая] стар[ина]. — 1883. — Кн. IX. — [С. 643].

⁶⁵⁵ Основа. — 1862. — Кн. VII. — [С. 14 — 15].

І подивиться ні на що і потоваришувати, хоч би навіть розмовляти по душі ні з ким було Тарасові. Про офіцерів — годі й гадати: одні з них були «начальством», як от Потапов і Обрядін, другі такі, як оці два, треті — полохливі, четверті — доносчики або п’яниці, такі, як Кампіоні (з ним небавом спізнаємося). Зі споминів Косарєва знати, що офіцери взагалі в перший рік перебування Шевченка в Новопетровському трималися від його осторонь.

Було в Новопетровському кілька засланих поляків, теж «політичних злочинців», але з усього знати, що то були здебільша люде переполошені, обережні і занадто сторожкі. Коли ж з ким з них, опріч свого щирого приятеля Броніслава Залєського, Тарас і потоваришив, так то вже сталося геть пізніш, а що до р. 1851 — 52 — так не маємо жодного натякання на товаришування Шевченка з засланими поляками. Одно слово — за перші два роки перебування Шевченка в Новопетровському ми не бачимо у його ніже єдиного хоч трохи інтелігентного товариша. Відомо тільки, що між жов- /336/нірами поталанило йому, опріч Скобелєва, знайти же ближчого земляка — Андрія Обеременка. Обеременко розважавподіляв з ним за увесь семилітній час журбу-тугу, і нам не можна не завести сюди усе, що знаємо про його з уст самого Шевченка.

«Небавом після того, як прибув я, — пише Шевченко ⁶⁵⁶, — до Новопетровської фортеці, поміж солдатською одноманітною та мізерною публікою помітив я зовсім-таки не солдатську постать. Твар його, хода, навіть шапкачабанка, усе давало знати, що він земляк мій. Питаюся про його, хто він такий. Кажуть: земляк мій, Андрій, слуга при шпиталю, «хахол». Оцього ж то мені й треба. Твар його здавалася мені більш суворою, ніж звичайно у земляків моїх. Тим-то спізнаватися з ним почав я здалека, обережно. У найближчого начальства його я довідався, що Андрій Обеременко — зразок людини чесної й обережної. Тоді почав я шукати нагоди, щоб побалакати з ним по-нашому віч-на-віч. А він, здавалося мені, ніби помітив мої заходи, та й пильнує уникати такої честі. Через се мене ще більш кортіло спізнатися з ним. Більшу частину ночей безсонних провів я у Новопетровському, сидячи на рундуці. Раз якось зимою, було се в третій годині ночі, сиджу я своїм звичаєм на рундуці, дивлюся, аж із за шпиталевої пекарні видибає Андрій. Він був тоді за квасника і за пекаря хліба. Потім уже склопотав я йому «завидну» посаду городника.

«А що, Андрію, — озвався я до його, — мабуть, і тебе сон не бере?»

«Та не бере ж, матері його ковінька»,

Я затремтів, почувши рідну мову, чисту, не попсовану. Я прохав його посидіти біля мене хоч годиночку. Він згодився, але неохоче. Я зняв бесіду, спитавши, як звичайно буває між солдатами: з якої він губернії?

Андрій відповів, що він «губернії Київської, повіту Звенигородського, з села Різаної, отам біля Лисянки, коли чували».

Я відповів, що не тільки чував, а навіть бував у Лисянці і в Різаній і скрізь. Стало знати, що ми земляки, та ще й вельми близькі.

«Я й сам бачу, — мовив Андрій, — що ми свої, та не тямлю, як до вас підступити, бо ви коли не з офіцерами, так з ляхами. Як тут, думаю, до його підступити? Може, він і сам лях, та тільки ману пускає».

⁶⁵⁶ Записки... — С. 89. [(Запис від 29 лип. 1857 р. — Кобзар — Т. III)]. /337/

Я почав його запевняти, що я сущий земляк його, і бажав довше з ним побалакати, але тут саме продзвонило три години і він пішов топити піч на хліб.

Отак-то почалася у нас знайомість з Андрієм Обеременком. Чим далі, тим більш спізнавали ми один одного і більш звикли один до одного. Але наші відносини околишні (за увесь час перебування в Новопетровському) лишалися такими, якими вони були і тоді, коли ми побачилися першим разом. Обеременко не зробив ніже єдиного ступня околишнього до сприятелювання і ні на зерно не показав підлабузнювання; при других він навіть не кланявся мені, боячись, щоб хто збоку не подумав, що він моститься до мене в приятелі. Місцем, де ми завжди бачилися, був рундук. Бачилися ми звичайно вночі, коли вже все спить, опріч вартових. Спокійна, холодна, навіть сувора твар Андрієва вдавала з його людину жорстоку, байдужу, але се була тільки маска. Малих діток він кохав загарливо, а се певна ознака серця доброго, благого. Я, яко маляр, часто любовав, дивлячись, як його темно-оливкова твар вусата прилипає з ніжнотою до рожевої щічки дитини. Я полюбив його не за саму тільки вдачу його просту та благородну, а ще більш за те, що за всі 20 років бридкого, огидливого побуту солдатського він не опаскудив, не принизив свого достоїнства національного і людського. Всіма сторонами він лишився вірним своїй прекрасній національності. Така риса благородить людину. Коли в моєму довголітньому заточенню темному мигали інколи хвилини ясні, так тих ясних хвилин наділяв мені простий друзяка Андрій Обеременко. «Пошли ж, Боже, — говорив Тарас, покидаючи р. 1857 свою тюрму і прощаючись з Обеременком, — швидше кінець твоєму мордованню, мій друже незрадливий! Поможи тобі Пресвятая Мати перейти оці пустелі безводні та напитися солодкої води Дніпрової і в свої змучені груди набрати животворного повітря нашої любої України».

VI

З усього того, що сказано мною вгорі, виразно можна собі уявити те становище матеріальне, духове і моральне, в якому карався геній українського слова в Новопетровському форті. Сам поет побут свій малює слізьми-кровію в своїх листах. «Побут і життя моє моральне таке огидливе, що й писати про його не хочеться. Живу я, можна сказати, /338/ жизню публічною, сиріч в казармах», — пише він до Козачковського 16 липня р. 1852 ⁶⁵⁷. — Щодня муштруюся, хожу в калавур і т. ін. Одно слово: салдат, та ще який! Просто воронячий страхопуд! Вуси здоровенні, лисина завбільшки з кавун. Дві каплі води — «салдацький портрет», що змалював Кузьма Трохимович» ⁶⁵⁸. Останніми словами ніби жартує Тарас, але ми бачимо, ми серцем чуємо, як з-під того жарту капають гарячі сльози!

Майже одночасно пише він до другого свого старого приятеля Артемовського ⁶⁵⁹: «Наче скіпка та відколота, ношуся я без шляху по хвилях моря житейського. Впродовж оцих бідолашних п’яти літ де тільки мене не носило. З краю до краю ізходив степ киргизький і вздовж і впоперек переплив море Аральське, а тепер сиджу в Новопетровській фортеці. Стоїть вона на північно-східному березі моря Каспійського в пустині. Дійсна пустиня: пісок та камень; хоч би тобі травиця, хоч би тобі деревце! нема нічого! Навіть гори доброї нема. Просто чортзна-що! Дивишся, дивишся, да така тебе нудьга візьме, що хоч вішайся. Так же й повіситься ні на чому. Сподівався я довго, та й рукою махнув. В неволі родився, а помру, здається, солдатом. Та вже який би там не був кінець, аби швидше він приходив. Остогидло так жити».

Трохи згодя пише він до Бодянського ⁶⁶⁰: «В життю моєму радощів було мало, та, було, хоч на людські радощі подивишся, а тепер і чужого щастя не бачиш. Навкруги горе та пустиня; а в пустині казарми, а в казармах солдати; а солдатам які радощі до лиця? От в якій сфері я чеврію; опріч казарми, ніде не можна бути». «І досі (р. 1853) бояться дозволити мені захиститися де-небудь, опріч казарми», — додає поет-страдальник у листі до Броніслава Залєського ⁶⁶¹. «Мені заборонено писати і малювати. От де дійсна і страшенна кара. Вже шість років мучуся я, — вболіває художник-мученик у листі до Артемовського ⁶⁶², — без олівця та без красок. Горе, та й ще горе... Старіюся, слабую, мабуть, з нудьги та з неволі і не бачу краю сумної моєї перспективи.

⁶⁵⁷ Основа. — 1862. — Кн. IV. [С. 9].

⁶⁵⁸ Див.: Квітчине оповідання «Салдацький патрет».

⁶⁵⁹ Основа. — 1862. — Кн. VII. — С. 9.

⁶⁶⁰ Русс[кая] стар[ина]. — 1883. — Кн. IX. — [С. 642. Лист від 15 лист 1852 р.].

⁶⁶¹ Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. II. [С. 165].

⁶⁶² Основа. — 1862 — Кн. VII. — С. 11.

Та без протекції, правда, його й бачити не /339/ можна. А у мене яка протекція? Правда, були деякі люде, але ж!

Одних уж нет, а те далече,

Как Пушкин некогда сказал...

І мені тепер зістається одно: ходити отут по степу, довго ще ходити та курникати:

Доле моя, доле моя! чом ти не такая,

Як інша, чужая.

В іншому листі ⁶⁶³ поета читаємо «про новинки в письменстві, в музиці, в театрі — не відаю нічого, навіть «Северную пчелу»⁶⁶⁴, забув вже як звати; Нічого читати — спершу було для мене страх як тяжко, потім став призвичаюватись, здається, і зовсім привикну, коли б тільки швидше... А то сидиш, сидиш згорнувши руки та й забажаєш чого-небудь новенького прочитати, а його й нема, і так тобі боляче зробиться, що не тямиш, куди й подітися. Але найбільш мучить мене те, що не дозволяють малювати». Помилявся Тарас, сподіваючись, що призвичаїться жити, нічого не читаючи: як без хліба, без їжі матеріальної, так і без корму духового не можна жити людині освіченій, тим паче людині з таким великим духом, яким природа наділила нашого поета. Бачимо, що за півроку після наведеного листа він пише до професора Бодянського, просячи книжок, і каже ⁶⁶⁵: «Від початку мого заслання я ніже єдиного слова не прочитав про нашу бідолашну Україну, а що знав про неї перше, дак і те мале забуваю... Опріч страждання духового, яке я терплю, я нічогісенько не маю, як тільки солдатську порцію; не маю, нарешті, карбованця грошей, щоб хоч святці купити, а про журнал, щоб виписати, марне й думати. От яке лихо упало на мене. Просити сором, а красти гріх». Бодянський, скоро трапилася добра нагода, переслав поетові книжки (відбитки з «Чтений») через Олександра (Адріана. — Ред.) Головачова і, посилаючи, казав собі на думці: «А чей же за ними Шевченко проведе приємно яку годину в своїй самотині і згадає старовину... І я щодня старію, не стільки від свого віку, тільки від обставин» ⁶⁶⁶.

⁶⁶³ Основа. — 1862 — Кн. VII — С. 9.

⁶⁶⁴ Колишня російська часопись.

⁶⁶⁵ Русс[кая] стар[ина]. — 1883 — Кн. IX — [С. 642].

⁶⁶⁶ Рус[ская] стар[ина] — 1883 — [Кн.] IX — С. 643. /340/

Позичити книжку — перечитати — ні в кого; «з усього форту один тільки лікар передплачує щось літературне, а останні немов і читати не вміють. Отож хіба у лікаря що виблагаєш прочитати, а то хоч ляж та й плач ! До всього отого лиха прикинувся ще й недуг фізичний; поради проти його Тарас прохав у лікаря Козачковського ⁶⁶⁸.

От за якими обставинами пережив Тарас перші два роки своєї тяжкої неволі в Новопетровському форті! Безводний, безлюдний, голий степ; у степу казарма, в казармі бруд, нечисть, смород, фізична робота в форті, калавурня і інша служба жовніра, щоденна муштра, щогодинний догляд; знущання і глузування Потапова; брак товариства, заборона писати і малювати; повна недостача книжок; повний брак листовання, безсонні ночі, солдатська їжа (просто голодування) і, нарешті, — недуг!.. «Не легко, вельми не легко, — каже Косарєв, — було жити Шевченкові в Новопетровському» ⁶⁶⁹. І зовсім натурально було, коли з змучених грудей поета виривалися слова розпуки: «Ліпше б було мені на світ не родитися або швидше вмерти...» ⁶⁷⁰

Неначе лютая змія

Розтоптана в степу здихає,

Заходу сонця дожидає...

Отак-то я тепер терплю,

Та смерть із степу виглядаю.

А за що? Далебіг не знаю...

⁶⁶⁷ Небавом після того, саме в жовтні р. 1853, Бодянський з Олександром Данилевським провідали Гоголя, що перебував тоді в Москві. Вийшла річ про твори Шевченка. «Якої ви думки про його?» — спитав Бодянський. Гоголь насупився і відповів: «Гарно, що й казати, але доля його варта жалю і вболівання». — «Нащо сюди примішувати долю: ви кажіть про його талант і поезію». — «Дьогтю занадто; навіть більш, ніж поезії, — відповів Гоголь. — Нам з вами, яко українцям, се приємно, але ж не в усіх такі носи... Та й мова...»

Бодянський зайнявся і став змагатися. Нарешті Гоголь мовив: «Нам треба писати поросійськи; задля вас, чехів, сербів — єдиною святинею повинна бути мова Пушкіна; а-ви провансальського поета Жасмена хочете постановити на рівні з Мольєром та з Шатобріаном». — «Та який же він Жасмен! — крикнув Бодянський. — Хіба ж їх можна рівняти! Що це ви! Ви ж самі українець!» — «Нам, «русским», треба однієї поезії, — мовив Гоголь. — Я знаю і люблю Ш[евчен]ка, яко талановитого земляка і художника; мені й самому трапилося дечим запомогти йому при першому поліпшенню його долі (мабуть, розумів Гоголь — викуп з крепацтва), але його погубили наші «умники», пхнувши його до творів, невластивих певному таланту. Нам треба об’єдинятися».

Бодянський гаряче змагався і, вийшовши від Гоголя, мовив до Данилевського: «Не признавати значіння Шевченка!.. Ба! мабуть, сьогодні не тією ногою встав». И[сторический] в[естник]. — 1886. — [Кн. XII]. С. 473 — 479].

⁶⁶⁸ Основа. — 1862. — Кн. IV — С. 19.

⁶⁶⁹ Киев[ская] ст[арина]. — 1889. — Кн. III. — С 573.

⁶⁷⁰ Ibidem. /341/

Знаючи все оце, нам можна тільки побіжно дивуватися незвичайно великому духу і міцному організму моральному поета, що не дали йому наложити на себе руки. В листах його, що належать до часу заслання в Новопетровське, не раз прокидалася у страдальника в години тяжких мук тінь розпуки і думка наложити на себе руки. Єдиним спасителем його в такі години була без краю глибока і міцна любов до його рідної України! Мучиться поет за Україну всіма муками неволі, пустині, казарми, муштри, приниження, муками голоду, холоду, недугу, а проте «все-таки любить свою Україну широку!» Оця любов, віра в свою ідею, в велику будущину української ідеї завжди проганяли з душі нашого поета і темну тінь розпуки, і думки про самогубство.

Перед такою любов’ю і вірою не можна нам не положити приземного поклону!

VII

З наведених у мене вгорі певних фактів і Шевченкових листів ми бачили цілком супротилежне тому, що подав д. Чалий в своїй примітці до споминок Наталки Ускової, переказаних Зарянком ⁶⁷¹. Останній, правда, не подаючи жодних фактів, каже зовсім справедливо, що Шевченкові в перші роки життя тяжко було в Новопетровському, що найближче начальство поводилося з ним вельми строго. А д. Чалий, наче наперекір Зарянкові, говорить, між іншим, що Шевченка не посилали на чорну роботу і що комендант Маєвський вмер, дак Шевченкові начебто погіршало жити. Не зовсім так воно було.

З уст Косарєва ми вже чули, що Тараса «водили на фортові роботи» ⁶⁷².

⁶⁷¹ Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. II. — С. 298.

⁶⁷² Киев[ская] ст[арина]. — 1889. — Кн. III. — С. 572.

Бачили і те, як поводився з ним найближчий його начальник Потапов, мордуючи дрібними, непотрібними причіпками та трусеницею в кишенях і т. інш. З власних записок Шевченка бачимо, що ніколи він не чи нив того, що каже д. Чалий, і ніколи не вдавався за протек-/342/цією до лікаря Нікольського. Нарешті, бачили, що добряга Маєвський не спроможен був, хоча б і хотів того, значно пільжити Шевченкові.

Можна сказати, що мордовання Шевченка в першій половині р. 1852 доведене було до того зеніту, де воно повинно було або спинитися, бо далі нікуди було йому іти, і — або стояти нерухомо, або спускатися з своєї вишини вниз.

Почалося з того, що головного справника мордовання над Шевченком і дозорника над відносинами до поета коменданта Маєвського — капітана Потапова — взяли з Новопетровського до Уфи. Найближчим начальником Шевченка став Косарєв, хоч теж великий формаліст, але не така безсердна людина, як Потапов. Се сталося літом р. 1852. Маєвський тямив, що Косарєва не треба так стерегтися, як його попередника. Він дозволив Тарасові обізватися без цензури до своїх колишніх приятелів на Україні, пишучи, звісно, обережно, і вже сам комендант знав, яким шляхом пересилати ті листи так, щоб вони доходили до рук адресатів, не заходячи ні до чиїх інших рук в Новопетровському. Відповіді на ті листи приходили на адресу самого Маєвського. Оця, суще невеличка пільга стала великою тоді задля Шевченка. І ми бачимо, що листування його, після більш ніж 2½ років, знов оновляється 1 липня р. 1852 листом до Семена Артемовського. Косарєв каже ⁶⁷³, що в червні р. 1852 дозволено було Шевченкові малювати і писати під доглядом офіцерів. Але тут Косарєв зробив велику помилку. Малювати Шевченкові ніколи не було дозволено, як се небавом побачимо, а писати дозволили не р. 1852, а 1854, та й то тільки по-російському, під пильною цензурою офіцерів. Певна річ, що час від часу Маєвський все більше б пільжив Тарасові, але небавом після виїзду Потапова лиха доля і тут вмішалася і на довгий знов час припинила пільгу. Під кінець р. 1852 Маевський вмер, а зараз же смерть його лиходійно обізвалася на Шевченку. На адресу Маєвського прийшов задля Шевченка від Артемовського лист і 10 карбованців грошей. Нового коменданта ще довгий час не було, прибув він лишень навесні р. 1853, а коли й прибув, дак він натурально вагався прийняти лист, адресований до Маєвського. Тим-то «великої праці треба було, щоб повий комендант прийняв той лист і розпечатав» ⁶⁷⁴.

⁶⁷³ Ibidem. — С. 573.

⁶⁷⁴ Основа. — 1862. — Кн. VII. [С. 11]. /343/

Тим часом і головна адміністрація в Оренбурзі перемінилася. Обручова забрали. Генерал-губернатором став граф Василь Перовський, Він комендантом Новопетровського форту послав, замісто Маєвського, свого ад’ютанта Іраклія Ускова ⁶⁷⁵. Нового коменданта хоча і затверджено 17 січня р. 1853, але через повний брак комунікації до Новопетровського форту прибув він ледві в квітні ⁶⁷⁶. Таким чином, заким приїхав Усков і заким Тарас спізнався з ним і запевнився, що він людина добра, минуло трохи що не півроку.

Знаємо, що Шевченко з природи не був людина довірчива, а до того лиха доля цілий вік його навчала гірким досвідом, щоб з першого разу не вельми довірявся людям: «Сходився він з людьми в Новопетровському не швидко і якось з опаскою. Коли зустрінеться було з чоловіком малознайомим або з таким, до якого не чув він приязні, дак слова було від його не доб’єшся: сидить мовчки, наче він води в рот набрав» ⁶⁷⁷. Тим-то вже сього самого досить би було, щоб він не швидко зійшовся з новим комендантом, що теж мав якийсь наче суворий вид. Але ж тралилася ще й друга перешкода.

⁶⁷⁵ Усков вмер в Москві 15 липня р. 1882.

⁶⁷⁶ Лист А. О. УсковоІ. — [ІЛ. — Ф. 77. — № 127. — Арк. 38 — 38, зв.].

⁶⁷⁷ К[иевская] стар[ина]. — 1893. — Кн. III. — С. 574.

В форті ніхто гаразд не відав, що за людина новий комендант. З Оренбурга приходили непевні і не однакові про се звістки, і з них Шевченко перейнявся недоброю думкою проти Ускова. «Спершу, — пише до мене вдова Ускова, — боявся він мого чоловіка, уважав його за деспота, за великого формаліста, ще гіршого, як Косарєв, за строгого і придирливого начальника», а через те, натурально вже, сторонився від його. Такі відносини почали ліпшати трохи, та й то вельми повагом, тоді вже, як прибула до форта родина Ускова, себто в маю.

Шевченко, як се добре відомо, загарливо любив малих дітей. В Ускових було їх двійко — син Дмитро і доня. Шевченко, побачивши їх, забув про своє упередження проти Ускова і сприятелився з дітьми. Небавом побачив, що й неня їх людина добра й освічена. Він став ряди в годи заходити в господу до коменданта, але вибираючи такий час, коли саме Ускова не було в господі. «Треба було мені, — пише пані Ускова, — ужити багацько праці, щоб переконати Шевченка, що він помиляється в своїх думках про вдачу і звичаї /344/мого чоловіка: треба було доволі часу, щоб вони ближче спізналися і зійшлися» ⁶⁷⁸.

Звісно, Усков першими часами, доки добре не роздивився, що таке Новопетровський форт і його людність військова, мусив обережно поводитися з Шевченком, хоча, виїздячи з Оренбурга, у його був і привід і бажання, де в чому можна, пільжити Шевченкові.

Знаємо, що в Оренбурзі лишилися незрадливі приятелі Тарасові, Лазаревський, Герн і інші. Всі вони щиро жадали поліпшити Тарасову долю. Маючи і безпосередньо і через других вагу і вплив, найпаче Герн і Матвієв, і не маючи вже такого Шевченкового лиходія, як Обручов, вони й пильновали звернути увагу і Перовського, й Ускова на тяжку долю безталанного Тараса. Коли Усков в переддень свого виїзду з Оренбурга до Новопетровського ходив попрощатися з графом Перовським, останній натякнув йому здалека, щоб він чим спроможно буде поліпшив Шевченків побут, звісно, не сходячи з грунту легального, аг спроквола і обережно. «Без цього натякання, — каже пані Ускова, — і не можна б було Іраклію Олександровичу зрушати і нівечити той догляд за Шевченком і ті відносини до його, які позаводили попередники відповідно наказу Обручова».

Тут мушу я спинитися і хоча трохи збочу, але уважаю за свій обов’язок знівечити ті звістки, що дехто позаводив їх навіть до життєпису Шевченка. Річ іде про звістки, нібито Шевченка на засланні карано по тілу.

Скільки мені відомо, першим сіячем сієї брехні був Петро Мартос. Він у своїх «Эпизодах из жизни Шевченка» ⁶⁷⁹ пустив звістку, нібито Шевченко прислав з заслання до однієї своєї знайомої свій портрет, намалювавши себе по пояс без всякої одежі: руки заложені на голову, біля ніг солдатська амуніція, а з обох боків стоять жовніри, замахуючись лозинами, щоб бити його. Одно слово: зовсім так як було гонять солдатів «скрозь строй». А під тим портретом підпис: «Отак як бачите».

⁶⁷⁸ [ІЛ. — Ф. 77. — № 127 — Арк. 77, зв. — 78].

⁶⁷⁹ Вестн[ик] Юго-Зап[адной] и Зап[адной] России. — 1863. — Кн. 4. — [С. 40].

Може бути, що Шевченко і прислав такий портрет, але яко жарт або бажаючи показати, як в війську поводяться з жовнірами. Брати ж такий малюнок за факт кари над самим Шевченком можна хіба тільки тому, хто бажає, отак /345/ як Мартос, зневажити поета. Треба на се все неабиякої відваги, а ще більш непошанування самого себе. Злорадство до Шевченка було, як знати, у Мартоса таке велике, що він не посоромився додати: «Голова лишилася у Тараса на плечах, але платилася спина і підспиння».

Правда, за часів царя Миколи I кара солдатів шпіцрутенами («скрозь строй», або «зеленая аллея») була річ звичайна, інколи траплялося, що карали нею і студентів, як се було в 30-х рр. в Київському університеті, але ж на таку кару треба було, в усякому разі, або судового присуду, або царського приказу. Ні того, ні другого, тим паче самої екзекуції сховати не можна, і про неї б знали люде з певних джерел. Вдова Ускова пише до мене: «Коли б з Шевченком трапилося хоч що-небудь подібне, дак би про се люде говорили і в Оренбурзі, і в Новопетровському, але я ніколи не чула й слова про що-будь похоже на те, що повідали Мартос і Лєсков».

Слідом за Мартосом пішли й інші. Так от Бартенєв подав звістку, що буцім би Перовський, «котрий по принципу не любив письменників і двічі карав по тілу російського письменника Достоєвського, розгнівавшись на Шевченка, ударив його в лице». Сю звістку оголосив письменник Микола Лєсков у 4 кн[ижці] «Историч[еского] вест[ника]» р. 1882, додаючи, ніби з уст самого Шевченка чув, що Перовський дозволив собі оцей бридкий вчинок.

Д. Чалий завів оці звістки до життєпису Шевченка без всякої критики ⁶⁸⁰, хоча сам же кілька рядків попереду, змагаючись проти покліпу Мартоса, казав, що в сьому разі певним свідком стає Лазаревський.

⁶⁸⁰ Жизнь и произведения Шевченка, с. 80 — 81 і Киев[ская] ст[арина]. — 1893. — Кн. II. — С. 272.

Очевидна річ, що у д. Чалого була тоді ж, як він регістрував звістку Бартенєва і Лєскова, повна спроможність розпитатися з Лазаревським і не пускати в світ брехливої звістки, а то вона цілих сім літ кружала, яко звістка певна, і не заслужено плямувала Перовського. Лишень року 1889 д. Чалий в примітці до споминок Наталки Ускової додав те, що подала мені і вдова Ускова, себто що Перовський ніколи в Новопетровському форті не був, значить, і не мав спроможності вдарити Шевченка в лице. Я не маю на думці виправдувати Перовського, але проста справедливість вимагає сказати, що він був чоловік добре освічений, вихований, глибокий монархіст і щирий прихильник царський. Вдачі він був суворої, чоло-/346/вік строгий. Відаючи, що цар Микола дуже обурений проти Шевченка і зазнавши р. 1850 неудачі в свойому клопоті про пільгу для Шевченка, Перовський, ставши р. 1852 генерал-губернатором, не сприяв нашому кобзарю. Про се Шевченко відав і в своїх листах до Залєського справедливо нарікав, що Перовський проти його упереджений ⁶⁸¹.

На мою думку, ледві Шевченко чи й був коли знайомий з Лєсковим, принаймні нема на те жодної указки. Того часу, коли Шевченко перебував у Петербурзі, вернувшися з заслання, Лєсков ледві починав свою літературну кар’єру і першими своїми писаннями належав до того табору, до якого у Шевченка не могло бути і не було симпатії. До того ж Шевченко тоді приятелював з головними робітниками сатиричного журналу «Искры» братами Курочкиними: в «Іскрі», я пам’ятаю добре, доволі таки глузували з Лєскова. Таким чином, треба признати гидкою брехнею усякі звістки про кару Шевченка по тілу під час заслання.

VIII

В споминках Наталки Ускової, переказаних Зарянком, читаємо ⁶⁸², що «Усков вперше побачив Шевченка, коли ставилася перед ним на огляд уся новопетровська залога», себто в кінці квітня або з початку мая р. 1853. «Не минуло і кількох день після того, як Шевченко здобув собі в домі Ускова тепле спочуття і найприязніший привіт». До сих слів д. Чалий додав, що Усков у перший рік свого комендантства поводився з Шевченком занадто обережно, остерігаючись доносів, якими аж кишів той забутий Богом і проклятий людьми край ⁶⁸³.

⁶⁸¹ Факт кари по ділу Достоєвського по приказу Перовського навіки лишиться чорною плямою на образі Перовського; але ж сказати, що «Перовський не любив писателів по принципу» — значить сказати неправду, і сказати се може тільки той, хто зовсім не тямив Перовського. Факт певний, що він пильнував, аби на службі при йому були люде освічені. Досить згадати імена Л. Жемчужникова, В. Григор’ева, В. Вельяминова-Зернова і ін. Нарешті, згадаймо про відносини Перовського до засланця — поета Плещеєва. Тоді ми зрозуміємо, що відносини до, Шевченка виходили не з принципу зневаги або нелюбові до письменників. Граф Орлов чи не більш за всіх сприяв упередити Перовського проти Шевченка (Див. Рус[скую] стар[ину]. — 1895. — С. 409 — 429, 524 — 551).

⁶⁸² Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. П. — С. 298.

⁶⁸³ Ibidem.

Правди більш у словах добродія Чалого. Я вже казав, що /347/ Шевченко був упереджений проти Ускова, і сам Зарянко каже, що Шевченко був «суворий і непривітний». Сходився він з людьми не скоро і вельми озираючись. Говорив я, що сторонитися від Ускова кинув Шевченко перегодом навіть після того, як приїхала жінка коменданта, людина сердешна, а до приїзду її Шевченко ледві чи й був у господі Ускова. Агата Омелянівна Ускова ще в Оренбурзі знала про Шевченка: приятелі його попильновали прихилити її до бідолашного поета, таким чином, вона приїхала до форту з думками і безпосередньо самій і впливом на свого чоловіка сприяти Шевченкові. Певна річ, що до того часу Шевченко не стрівав у Новопетровському женщини освіченої, до якої вабило його симпатії хоча стільки, скільки се властиво кожній хоч трохи культурній людині. Казав я, що перш за все привабили до себе поета діти Ускових, а сердешність, простота і ласкава увага нені їх ще більш вплинули на воскове серце Тараса. З першої знайомості Тарас сподобався пані Усковій. «Його, — пише вона до мене, — розумне високе чоло, велика лисина, добродушне, чесне лице, ясний ласкавий погляд надавали йому поважання і надили до себе. Рухи його були поважні, голос м’який, симпатичний; говорив він виразно, плавко, чисто. Кожне слово його було продумане, тепле, віяло воно розумом» ⁶⁸⁴. У словах пані Ускової жодного прибільшення я не бачу. Капітан Косарєв теж каже, що «не можна було не полюбити Шевченка, бо він умів і поводитися з людьми гарно, і був чоловік розумний, добрий, сердешний. Розмовляти з ним, хоч би й не нашому братові простому офіцерові, було не тільки приємно, але і корисно» ⁶⁸⁵.

⁶⁸⁴ [ІЛ. — Ф. 77 — № 127. — Арк. 68].

⁶⁸⁵ Киевская старина. — 1889. — Кн. III. — С. 573 — 574.

Агата Омелянівна, порадившися з чоловіком, запросила Шевченка приходити до них щодня обідати, а увечері пити чай. Тарас спершу варовався, тримавсь якось хмуро, тільки з дітьми весело розмовляв. Але незабавом простосерда щирість Ускових знівечили і упередження і варовання Шевченка, і став він ходити до них щодня. «Доки діти не підуть спати, він все, було, щебече з ними; а скоро нянька поведе дітей спати, він бере, було, книжку і читає нам голосно. Читав він виразно, з експресією, з почуттям, найпаче коли читав що таке, що йому подобалося. Читання звичайно викликало розмови, змагання і небавом стало нам знати, — каже пані Ускова, — що Шевченко чоловік чесний, розум-/348/ний, правдивий і високоморальний. До дітей же наших, найпаче до трьохлітнього сина нашого Дмитра, він просто листочком прилип».

Любов його до оцієї дитини найбільш за все прихилила до Шевченка супругів Ускових, найпаче коли вона виявилася тоді, як лиха доля простягла свою руку і на дитину — Тарасового любленика. Дитина занедужала і Богу душу віддала. Смерть маленького Ускова тяжко вразила Тарасове серце. Тугу його можемо потроху бачити в листі його, писаному 30 червня р. 1853 до Козачковського ⁶⁸⁶. «Люба, прекрасна дитина (була). Я так полюбив її, так воно при викло до мене, що було і в сні кличе до себе «лисого дядю». Що ж! воно, горопашне, занедужало, та й померло. Шкода мені мого маленького друга. Я сумую за ним. Іноді я приношу квітки на його ранню могилу і плачу. Я ж чужий йому; а що діється з його батьком, а найпаче з ненею його? Бідолашна мати. Вона поховала свого первісточка».

Могилу маленького Ускова Тарас пильно доглядав. «Він зробив малюнок пам’ятника, кермовав роботою, був, властиво, будівничим пам’ятника і зробив його з білого каменя прекрасно в лицарському штибі»⁶⁸⁷.

Вже ж хоч би яке черстве серце не було у батьків, а не змогло б воно не обізватися, немов струна до струни, до того серця, що так полюбило їх дитину любу; тим паче повинно було обізватися до Тараса серце добряги Ускова і його жін ки. Ускови «полюбили Шевченка наче свого рідного, близького чоловіка, він став не тільки щоденним, дорогим для них гостем, а товаришем, спільником і горя і радощів, став сем’янином їх. З початку дехто з офіцерів ремствовав, що комендант саджає за стіл попліч з ними простого жовніра, але з часом призвичаїлися і замовкли» ⁶⁸⁸.

⁶⁶⁶ Основа. — 1862. — [Кн IV. — С. 20 — 21]

⁶⁸⁷ З листа пані Ускової. — [ІЛ. — Ф. 77. — № 127 — Арк. 77, зв.]

⁶⁸⁸ Ibidem. — [Арк 71]

І от з того часу починаються повагом деякі, хоча й невеличкі, полегкості задля Шевченка яко жовніра, засланого «за політичне злочинство».

Усков помітив і звернув увагу декого з офіцерів, що Шевченко зовсім не вдатен до служби в «строю», і можна б його виписати в «нестроевые»; або хоча не обтяжати його марне військовими «науками», себто маршированням і муштрою з рушницею, та й не вимагати від його такої ретельної служби, якої вимагає військовий статут і дисциплі-/349/на від звичайного «рядового» жовніра. Досить з його, щоб він перебував в «строю» тільки тоді, коли сього жодним чином не можна вже уникнути.

Оце була перша пільга Тарасові після трохи що не повних трьох років перебування в «смердячій казармі» Новопетровського форту. Зарянко ⁶⁸⁹ каже, що з часу приїзду Ускова Шевченкові можна стало жити не в казармі, як досі було; став він жити зимою в кого-небудь з офіцерів, а літом в альтанці в комендантському саду. Се звістка не зовсім вірна: сад і альтанку спорудили пізніш, а щодо життя в кватері кого з офіцерів, дак сього сам Тарас уникав, знаючи, що сього не можна по закону. Певна річ, що сього й Усков не тільки не дозволив, але й не порадив би. Правда, був у форті один офіцер Мостовський, що підсоглашав Шевченка жити з ним, але Тарас подякував за се. Та й запросини Мостовського були р. 1855, а не 1853 ⁶⁹⁰.

Капітан Мостовський був артилерист, людина освічена, проста, добра й одинока. До приїзду Ускова це був одинокий офіцер з усієї залоги, опріч Маєвського, що інколи до його навідувався Тарас охоче ⁶⁹¹. Перегодом, вже року 1855, коли сира земля прийняла царя Миколу і дух людського життя трошки повіяв у Росії, Мостовський кликав Тараса перебратися з казарми жити до його. Тарас не згодився і добре зробив, бо року 1857 по доносу якогось цейхвахтера Мєшкова ⁶⁹² велено було за щось арештувати Мостовського. Шевченко кілька разів провідував його в арешті, і 28 липня Мостовський, прощаючися з ним, подякував за те, що позаторік не згодився на його благородні запросини жити у його на кватері. «Він, — читаємо в Тарасовому журналі, — тільки тепер зрозумів, яку б підлу кляузу спорудив би Мєшков з того, що ми живемо вкупі. У Мєшкова не затремтіла б рука покористуватися з військових законів, де прописано, що коли хто з офіцерів дозволить собі попросту поводитися з солдатами, той іде під військовий суд. Тепер тільки Мостовський побачив ту безодню, від якої я його відвів, знаючи ліпше за його вдачу огидливого «надворного советника Мєшкова» ⁶⁹³.

⁶⁸⁹ Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. II. — С. 300.

⁶⁹⁰ Записки... — С. [86. (Запис від 28 лип. 1857 р. — Кобэар. — Т. III)].

⁶⁹¹ З листа А. О. Ускової [ІЛ. — Ф. 77. — № 127. — Арк. 69, зв.].

⁶⁹² Мєшков був чоловік підтоптаний, а жінка у його була молода, він страшенно її ревнував. А. Ускова пише, що у форті ходила думка, по до доносу спричинилася якась родинна історія.

⁶⁹³ Записки... — С. 86. /350/

Факт певний, що Шевченко майже до кінця свого страждання в Новопетровському форті перебував зимою в казармі. Так само і від вартової служби визволили його і дозволили замість себе наймати жовніра лишень навесні р. 1857, коли вже в форті стало запевне відомо, що цар призволив на амністію Шевченкові.

IX

Ще навесні р. 1853 Шевченко знайшов десь біля форту добру глину і лебастер ⁶⁹⁴, придатні до ліпляних робіт, і хотів заходитися біля виліплювання фігур. Але й тут не обійшлося без перешкоди. Комендант Маєвський вмер, новий тоді ще не приїхав, а начальство, що під той час правило фортом, не тямило і вагалося: чи можна Тарасові дозволити займатися скульптурою? Чи не треба вважати її за те ж саме малювання, яке царем заборонено Шевченкові? Оце головоломне питання і стояло без відповіді, аж доки не приїхав Усков і не розв’язав вузлика простими словами: «Що не заборонене, те дозволене» ⁶⁹⁵. От тоді тільки й не боронили вже Шевченкові ліпити. Одначе для цієї праці треба було хоч трохи відповідного місця, а його саме й бракувало. «Тепер оце з нудьги захожуся над скульптурою, — писав Тарас 15 червня р. 1853 до Семена Артемовського ⁶⁹⁶. — Але, Боже! як нікчемно захожу ся біля оцієї нової для мене штуки в казармі, де міститься ціла рота солдатів. А про модель і балакати нічого! Бідолашні заходи!»

Поміж колишніх приятелів-художників був у Тараса товариш по Академії — Іохим. Тарас згадав, що він спроможен тепер в справі скульптури стати йому з великою запомогою, але довго не відважувався вдатися до його безпосередньо, боячись, що і Іохим не обізветься, не признається до його так само, як се зробили з ним інші товариші, як то напр[иклад] зробив Михайлов. «Та й чи один же Михайлов? — пише він в тому ж таки листі до Артемовського. — Як Перовський привіз до Оренбурга мого товариша по академії Гороновича ⁶⁹⁷ і коли його спитали: чи він зі мною знайомий? — він відповів, що ніколи й не бачив мене».

⁶⁹⁴ Алебастр. — Ред.

⁶⁹⁵ З листа А. О. Ускової.

⁶⁹⁶ Основа. — 1862. — Кн. VII. — С. 11.

⁶⁹⁷ Здається, не буде помилки гадати, що Горонович був українець коли не з Полтавщини, дак з Херсонщини. /351/

Одначе відважився нарешті Тарас написати до Іохима «невеличку цидулку», просячи, коли він і тепер працює коло гальванопластики, дак, певне, має у себе форми, що замінили б моделі; так-от би вислав йому одну чи дві зграбніших, та поділився б з ним порадою, як ліпше взятися до скульптури, і, нарешті, вислав би йому фізику Писаревського. Шевченко гадав собі полірувати ті фігурки, вони б стали йому за натурників або натурниць. «Проси його, брате Семене! Я виліпив був з гіпсу невеличкий барельєф і хотів один примірник послати до тебе, та не відаю, чи довезе почта таку хрустку річ; оце раз, а друге те, що соромно посилати в столицю таку нікчемну річ, як мій первісточок-барельєф. А от як дась Біг вивчуся та виліплю другого, дак тоді вже заллю його стеарином та пошлю до тебе. Я чув, що граф Толстой заходжувався пробувати виливати медалі з гутаперчу. Спитай у Іохима, чи не відомо йому, яких добутків досяг граф Толстой? От би добре було! Я б і собі придбав гутаперчу та й заходився виливати свої твори убогі. Я вже мірковав собі спорудити невеличкий гальванопластичний апарат. Так що ж! У великому місті Астрахані, опріч кумису та тарані, нічого не можна достати, навіть горшка неполив’яного, неминуче потрібного в сій справі, а про дріт з міді в Астрахані і не чули. От місто, дак місто». В листі сьому Тарас, своїм звичаєм, пильнує «вдарити лихом об землю» і жартує, додаючи: «Еге! То-то б було тобі, дурний Тарасе, не писати поганих віршів, та не впиватися почасту горілкою, а було учитися чому доброму, корисному, от би тепер як нахідка. А то посивів, дурню! — оголомозів, та й заходжується вчити фізику! Не думаю, — переходить він мимоволі з жартливого до скорботного тону, — щоб з сього що вийшло: бо я з природи вийшов якимсь недокінченим: учився живопису і не довчився; попробовав писати і вийшов з мене солдат, да який ще й солдат! Чисто копія з того салдацького портрета, що намалював Кузьма Трохимович у небіжчика Основ’яненка. А тим часом старіюся та болію. Господь його відає, з чого воно? Мабуть, з нудьги та з неволі. А краю все-таки не бачу моєї скорботної перспективи» ⁶⁹⁸. Не вважаючи на всі перешкоди, Тарас жваво взявся до скульптурної праці. Інакше не можна було й сподіватися. Зголоднілий і придавлений дух поета повинен був хоч трохи підбадьоритись. Ліплення теж частина штуки прекрасної і, в усякому разі, не те, що муштра та «тихий учебный шаг».

⁶⁹⁸ Основа. — 1862. — Кн. VII. — С. 12. /352/

Виліпив Шевченко чимало. З листів його до Залєського і Артемовського знаємо його роботу «Тріо» і інші, а Косарєв розповідає, що він бачив чимало статуеток і фігурок, виліплених Тарасом. Найбільш пам’ятав він одну, де був Христос, мордований жидами. Він сидів у терновому вінку, а перед ним присів навколішках жид та, висолопивши язика, дрочить Христа. Позаду стояв другий і бив Христа батогом по спині. Була й інша група — з життя киргизів: в кибитці сидить киргиз, надівши набакир повстяну шапку; він задоволений і грає на домрі (ніби балалайка), а перед кибиткою, повернувшись лицем до киргиза, стоїть його жінка, товче просо і усміхається; біля ніг у неї двоє малих, голих киргизчат, вони собі бавляться. Вправоруч біля кибитки лежить прив’язане теля, а з лівого боку дві кози. Ті групи Тарас подарував Косарєву, але у останнього при переїзді вони побилися на шматочки ⁶⁹⁹.

Літом р. 1853 приїздив до Новопетровського відомий учений академік Бер. Через камердинера його Петра Шевченко переслав Артемовському свої скульптурні роботи. «Не чепурні вони, — писав художник у листі 6 жовтня ⁷⁰⁰, — але що ж діяти! Виліпити я як-небудь виліпив, а вилити і досі не вмію; не то, правду сказати, що не вмію, але матеріалу доброго, сиріч алебастру, не маю: нема де взяти. Прийми, що єсть, та й не осуди. На той рік, дасть Бог, пришлю щонебудь краще і то тоді тільки, як дістану алебастру з тієї поганої Астрахані... Іохимові не показуй мого «Тріо», а то, я добре знаю, він мене вилає; поклонися йому і попроси, щоб переслав мені який-небудь маленький барельєфик. А щоб йому не тратитися на почту, то нехай віддасть тобі, а ти оцьому Петрові, а Петро привезе в марті місяці аж в Астрахань. Академік Бер буде у нас знов навесні і привезе мені той подарунок. Бач, через що прошу я якого-небудь барельєфа; ти відаєш, що малювати мені заборонено, а ліпити ні; то я й ліплю тепер, а кругом себе не бачу нічого, опріч степу та моря; хотілося б подивитися на що-небудь хороше. Може б, подивившись, і моя стара, мучена душа стрепенулася б, а хоча б і не стрепенулася б, так на старості тяженько заплакала б, дивлячись на прекрасний твір душі людської. Тепер хоч би на старості постояти коло тієї академії, а перше! Та що те перше і згадувати...»

⁶⁹⁹ Киевская старина. — 1889. — Кн. НІ. — С. 575.

⁷⁰⁰ Основа. — 1862. — Кн. VII. — С. 14. /353/

Того ж таки літа доля післала Тарасові ще одну втіху. З Бером приїздив молодий московський учений Головачов і привіз лист і книжки від Бодянського. «Я з ним пробув, — писав Тарас 15 листопада до Бодянського ⁷⁰¹, — кільки годин: найпрекрасніших годин, яких я давно вже не зазнаю. О Боже мій! чого-чого ми з ним не переговорили! Він роз. повів мені про все, що є нового в письменстві, на сцені і взагалі в штуці. Про тебе Головачов говорив з захватом. О 9 годині вечора ми мусили розлучитися. (Скоро проб’ють зорю, мені, опріч казарми, ніде не можна бути)...»

Як знати з листів Шевченка до Залєського, так того ж таки часу була у нашого художника думка взятися ще за фотографію, але не знаємо, через що з того нічого не вийшло. Гадаю, що через недостачу грошей і матеріалів до фотографії. Фотографія тоді була ділом новим і працювати коло неї голоруч не можна було. Та фотографію теж могли вважати малюванням і заборонити. Працювати коло ліплення було і дешевше, і зручніше задля Шевченка.

X

Ми вже відаємо, що в Новопетровському був голий степ, ані одної деревини. Не кажучи вже про те, що така одноманітність невеселої природи хоч на кого нажене сум; але важно й те, що під спеку нікуди й з хати вийти, щоб де в холодку подихати свіжим повітрям. Вважаючи оцю ваду вельми шкідливою і для фізичного, і задля психічного здоров’я людей, Усков, щоб запобігти лиху, приміркував розвести сад. Думкою своєю він поділився з Шевченком. Українська душа, що звикла поринати в море зелені, загарливо обізвалася на думку Ускова. Тарас вибрав під сад місце, верстов за дві біля форту, зробив план саду, розмітив, де які дерева садити, і восени р. 1853 закипіла робота біля саду. Жовніри працювали охоче після остогидливого муштрування: копали ями під дерева, прорізували і трамбували доріжки; дерева повиписували що з Астрахані, що з Гур’єва, а здебільш попривозили, за порадою Шевченка, великі вже дерева з урочища Ханга-Баба; більш за все з Ханга-Баби попривозили шовковиці ⁷⁰².

⁷⁰¹ Русская старина. — 1883. — Кн. IX. — С. 643.

⁷⁰² Мерва.

На тому місці, що вибрали під сад, росла вже одна-єдина верба, поса- /354/джена Шевченком. Переходячи через Гур’єв, коли ото в жовтні р. 1850 його провадили до Новопетровського, Тарас підняв на улиці вербову ломаку. Вона служила йому палицею в дорозі. Прибувши до Новопетровського, він заткнув ту ломаку в землю на солдатському огороді, і з неї виросла добра деревина. В саду збудували задля родини коменданта літній домок, а біля його альтанку; нарешті Усков казав біля альтанки спорудити землянку на аршин в землю, а на два аршини поверх землі ⁷⁰³. Оця землянка стала Тарасові в великій пригоді ⁷⁰⁴.

Ще як був живий Маєвський, але вже за місяць, чи що, до своєї смерті він дозволяв Шевченкові писати мовою російською і малювати, але не інакше як у його в кабінеті, так щоб ніхто не бачив і ніхто про те не відав. Тоді ото і розпочав Шевченко писати свої оповідання мовою російською. Першим оповіданням його було оповідання «Княгиня». Таких фактів, щоб з них виразно було знати, коли саме Тарас писав «Княгиню», — досі нема. В оповістці «Основи» (1862, кн. 3) «Княгиню» датовано р. 1853; і в листі до Залєського 21 квітня Тарас пише: «Ще посилаю до тебе Варнака і Княгиню. Полагодь їх і відішли в Петербург до Осипова, а коли там є у тебе добрий і надійний чоловік, дак пішли до його, щоб спожив, як відомо»⁷⁰⁵.

На сьому місці я не спинятимуся спеціально коло хронології Шевченкових оповідань, писаних мовою російською, намічу лишень свою гадку про те, чому я вважаю, що «Княгиня» була першим оповіданням, написаним Шевченком на засланні мовою російською. Я спостерігаю, що поет хотів до своїх оповідань російською мовою позаводити окремі епізоди з свого життя, так, щоб з них склалося суцільне автобіографічне оповідання, і перший такий епізод бачимо в «Княгині».

⁷⁰³ Русск[ая] стар[ина] 1891 Кн. V С 434 і лист Ускової [(Ф. 77. — № 127. — Арк. 73, зв.)].

⁷⁰⁴ Форт Новопетровський велено скасувати р. 1857 і повернути те місто з назвою Александровське на повітове місто Мангишлацького повіту. Сад став міським і зоветься садом Шевченка, а землянка та — домком Шевченка.

⁷⁰⁵ Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — [Кн. III. — С. 618].

Але що можна було Маєвському, яко людині одинокій, те вельми трудно, майже неможливо було Ускову, яко чоловіку семейному; йому треба було озиратися і на прислугу, і на гостей. Як його було устерегтись, аби не пішла гутірка, що Шевченко пише і малює у коменданта? Тим паче треба /355/ було стерегтись, що були офіцери, які ворогували вже й за те, що у коменданта попліч з ними сідає обідати «політичний злочинець», простий жовнір.

Тямлячи повну незручність і небезпечність, щоб Шевченко писав і малював, себто зрушав царську волю з дозволу коменданта і у його в кватері, Усков перш за все вдався до Оренбурга, просячи дозволу Шевченкові тільки писати, і писати тільки мовою російською, під доглядом і цензурою офіцерів. Дозвіл прийшов вельми не скоро, не раніш весни р. 1854 ⁷⁰⁶.

Отже, доки прийшов той дозвіл, Усков дозволив Шевченкові писати і малювати в землянці. Землянку ту вважали яко окремий кабінет Ускова і нікому туди без його дозволу не вільно було ходити. Таким чином, нікому не можна було й знати, що там Шевченко пише і малює.

Гадаю я, що отоді Шевченко й написав оповідання «Наймичка» під впливом матерньої туги, яку він бачив на Агаті Омелянівні, коли та похоронила свого сина Дмитра. Принаймні він читав свою «Наймичку» Усковим «якось на святах або в самому кінці р. 1853, або з самого початку р. 1854», і казав при тій нагоді, що такого змісту є у його поема мовою українською, ще не друкована, і лишилась вона у когось на Україні.

Тямив очевидячки Усков, що в землянці можна писати залюбки, але малювати зовсім не зручно. Тямив він і те, як нудьгує Тарас через заборону малювати. Нудьга його була така велика, що навіть вона і нам стає страшною з самих тільки листів Шевченка. Найгірш заборона мордувала його через те, що він не знаходив задля неї жодного за собою приводу і не знаходив його цілком справедливо; бо приводу того, дійсно, ніхто б і не міг знайти, дійсно, його ні в чому не було, опріч непорозуміння царем Миколою в докладі графа Орлова слів: «изображал каррикатуры». Цар зрозу мів сі слова буквально, себто що — малював карикатури. «За що заборонили мені малювати, того не скаже і сам судія верховний, — голосить художник у своєму журналі ⁷⁰⁷. — Мені заборонили писати, а найгірше, і малювати.

⁷⁰⁶ З листа п. Ускової. Косарєв (Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. III. — С. 573) каже: «здається», що дозвіл писати і малювати дано Шевченкові в червні р. 1852. Се очевидна помилка. Малювати ніколи йому не було дозволено, малював він, так сказати, «неофіціально»; а про дозвіл писати почав клопотатись не Маєвський, а Усков восени р. 1853.

⁷⁰⁷ Записки... — С. 19 — 20. [Запис від 19 червня 1857 р. — Кобзар. — Т. III]. /356/

І я пропадаю отут в казармі між солдатами; ні з ким слова промовити. Нудьга, нудьга така, що вона незабаром вжене мене в домовину. Не знаю, чи карався ще хто на світі так, як я тепер караюся, і не відаю за що», — читаємо в листі його до Бодянського ⁷⁰⁸. В другому листі до його він пише: «Заборонили мені малювати, а я за цілий свій вік не вивів ніже єдиної злочинної риси. Не давати чоловікові працюва ти коло тієї штуки, на яку він присвятив увесь свій вік, се найжахливіша кара»⁷⁰⁹. «Найгірш мучить мене, — пише Тарас до Артемовського, — те, що не дають мені малювати. А з якої причини? — не відаю. Тяжко! страх як тяжко!»⁷¹⁰ — «Мучуся без олівця та без красок, — читаємо в другому листі його 15 червня р. 1853 до того ж Артемовського ⁷¹¹. — От де дійсно страшенна кара! Горе та й ще горе!»

Нам, що відгороджені від того часу муром більш ніж сорока літ, тяжко і боляче читати оті голосіння поетової душі, вилиті на мертвий папір, вже ж певна річ, що і Усковим не легко було чути тугу з живих вуст страдальника, і не можна було не обізватися спочуттям і бажанням запомогти. Усков приміркував, щоб Тарас прохав дозволу собі намалювати олійними красками запрестольний образ у Новопетровську церкву. Звісно — раз би начальство дало той дозвіл, так фактично і вся заборона малювати більш-менш зникла б Тарасові дали б яке-небудь поміщення під робітню, тут би можна було йому розташуватися зовсім по-малярськи, з усіма малярськими прирядами, малювати той образ довгий час, прикриваючи їм усякі інші роботи художника. Здавалося, що начальство оренбурзьке не відмовить дозволу на таке добре діло, як оздоба церкви добрим запрестольним образом.

⁷⁰⁸ Русск[ая]стар[ина]. — 1883. — Кн. IX. С. 641

⁷⁰⁹ Ibidem. — [С. 642].

⁷¹⁰ Основа. — 1862. — Кн. VII. — [С. 10 — 11].

⁷¹¹ Ibidem. — [С. 12].

І от Шевченко урядовим шляхом висловив комендантові просьбу, дозволити йому власним коштом намалювати той образ. Комендант спитав найближчого начальника Тарасового капітана Косарєва. Сей відповів, що за увесь час перебування Шевченка в Новопетровському він не помітив за ним нічого лихого, і поводиться він взагалі дуже добре. Комендант 7/19 січня р. 1854 вдався до начальства в Оренбург. Минуло більш трьох місяців; жодної відповіді не було, нарешті прийшла вона і холодним північним /357/ вітром розвіяла Тарасову надію. Начальник штабу оренбурзького війська генерал-майор Фантон де Веррайон 16 квітня р. 1854 повідомив Ускова, що начальник війська не призволив згодитися на дозвіл «рядовому оренбургского линейного № 1 батальйону Тарасу Шевченку нарисовать запрестольный образ в церкви Новопетровского укрепления» ⁷¹².

Така відмова жорстоко вразила Тараса; він, як знати з листів його, називав її катастрофою; вона знов пригнобила йому дух; йому знов ввижається, що він ніколи вже не діжде поліпшення своєї долі. «Не тямлю вже, що й гадати, — пише Тарас до Залєського, — про моє уперте нещастя! Чи Львов (начальник батальйону), чи хто вищий спричинився тому». «Найгірша отрута нашого побуту морального — безнадійність, і оцю жорстоку отруту я вповні почуваю» ⁷¹³. «Остання невдача так мене приголомшила, що я згубив всяку надію хоч на абияке поліпшення моєї долі гіркої після отакої катастрофи. Вона справді про мене катастрофа».

З оцієї відмови ми бачимо, що начальник оренбурзького війська добре тямив, чим найгірше можна допікати Шевченкові. Останні три місяці після того ще тяжко почував недозвіл і писав до Залєського: «Скорботно, невимовно скорботно! При таких невдачах і найбільший поет зречеться усякої надії на ліпшу долю, а мені, безталанному, і давно можна заплющити очі задля ліпшої будущини» ⁷¹⁴.

⁷¹² Русск[ая] стар[ина]. — 1891. — [Кн. V]. — С. 440.

⁷¹³ Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. І. — С. 170.

⁷¹⁴ Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. II. — [С. 172].

Що саме спричинилося відмові дозволу намалювати образ — про те певної звістки нема: відаємо тільки про гутірку, що того часу кружала у форті. Гомоніли, що хтось з офіцерів, довідавшись, що Усков вдався про дозвіл в Оренбург, післав донос в Уральськ до батальйонного командира майора Львова. А Львов би то вельми образився за те, що Усков не спитав у його, минув його і вдався безпосередньо до Оренбурга, і від себе вже написав до Оренбурга, щоб не давали того дозволу. Таку гутірку підтримують і нарікання на Львова, вимовлені у наведеному вгорі листі Шевченка до Залєського. Хоча се все вельми подібно до правди, найпаче бюрократична образливість Львова, але всього сього не досить на те, щоб признати донос фактом. Може, в уральськім архіві і знайшлись би певні указки, щоб розв’язати се цікаве питання. Можна ще гадати й те, що оренбурзька військова /358/ адміністрація теж йняла віри, що Шевченко малював карикатури на царя, і не відважилася не тільки сама дати дозвіл малювати образ, а навіть боялася вдатися в Петербург про такий дозвіл, гадаючи, мабуть, що не личить їй турбувати царя згадкою про чоловіка, що «за добродійство» царське заплатив малюванням карикатур на свого «добродія». До того ж під ту саму пору не було в Оренбурзі ні Герна, ні Залєського, а інші Тарасові приятелі в Оренбурзі не відали про подання Ускова, а через те й не могли поклопотатися, як треба було.

XI

Великою втіхою Шевченкові під оту тяжку годину стали ласти приятелів його. Найпаче листування з Броніславом Залєським, присилка йому книжок приятелями, а більш за все приїзд — хоч на короткий час — з експедицією Бера молодого ученого українця Данилевського. Данилевський вельми сподобався Тарасові. «Така людина, як Данилевський, — писав він 9 жовтня р. 1854 ⁷¹⁵ до Залєського, — в вашій пустині може закрутити і не мою голову. Доки він тут був, я майже не розлучався з ним. Він своїм перебуванням нагадував мені, одинокому, минулі дні прекрасні. Я був з ним щасливий, тим-то й не писав довго до тебе». (Дійсно, бачимо, що більш як чотири місяці — з 6 червня до 9 жовтня — нема Тарасових листів ні до кого). «Ти, яко щирий друг, вибачиш мені, і серце твоє зрадіє з моїх коротких радощів. Данилевський тепер поїхав на якийсь час до устя Емби, а я користуюся з того і пишу до тебе. Але все те, що я бажав би написати до тебе про Н. Данилевського, не помістилося б і на 24 аркушах паперу. Тим-то скажу тільки, що він всіма сторонами людина прекрасна! От тільки шкода, що він людина учена, а то був би з його сущий поет». Коли потім восени експедиція покинула Новопетровськ, Шевченко знов вертається до згадок про Данилевського і знов пише про його до Залєського ⁷¹⁶:

⁷¹⁵ Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. I. — С. 173.

⁷¹⁶ Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. III. — С. 611.

«Він, Данилевський, пробув тут два місяці. За сей час я найщиріш з ним сприятелився, нещодавно (лист писаний 8/20 листопада) поїхав він до Астрахані, а я, провівши його, трохи не здурів. Вперше на своїм віку я зазнаю такого почуття. Ніколи /359/ самітність не здавалася мені такою суворою, як тепер, і лист твій прийшов до мене так в пору, що я не тямлю, як і дякувати тобі за його. Прийнявши його, я почав приходити до пам’яті, почав думати. Правда, думи мої невеселі, а все ж таки думи. Кажеш ти, що ти призвичаївся до свого кутка, так думав і я, доки в моїй широкій тюрмі не показався чоловік розумний і благородний. Але ж показався на те тільки, щоб збентежити мою бідну дріманну душу».

З від’їздом Данилевського ⁷¹⁷ тяжкий сум самітності серед натовпу «широкої тюрми» неминуче повинен був з більшою потужністю обгорнути душу поета, тим паче що від’їзд трапився тоді саме, коли і природа сприяла більш почувати той сум. Літом, опріч товариства Данилевського, у Тараса був город, був холодок під вербою, була землянка і альтанка; значить, був сякий-такий захисток, де можна було сховатися від казарми і від її товариства і сумування своє розважати писанням і малюванням; журбу свою можна було втопити хоч в оглядування неба і непривітної природи. Тепер і сього нічого не стало. Літо минуло; по степу заквилив-застогнав вітер холодний та звір голодний; на морі заревли-заголосили «заспані хвилі» і, б’ючись ребрами об скелю, розбудили приспаний влітку сум і журбу «забутої Богом і проклятої людьми пустині». Ожеледою холодною та снігом-піском падала на журливий форт, на сумну живу та повну людського жалю і скорбот могилу та німа туга-гризота, що стискає людям серце і німо, незримо ссе його, висисаючи не саму тільки кров, а тепло почуття, жвавість і бадьорість духа.

Стисла вона серце і Тарасові, загнавши його знов на цілий піврік до «смердячої казарми».

Можна, читаючи споминки про сей час Зарянка і Косарєва, гадати, що у Тараса було тоді товариство офіцерів. Зорянко каже: «Тарас Григорович був душею товариства в Новопетровському форті. Рідко коли пікнік або прогулка обходилися без його. Тоді він звичайно сідав на той екіпаж, де були харчі; брав під свій догляд пляшки з горілкою, але на місце прогулки привозив пляшки геть не повні» ⁷¹⁸, себто в дорозі випивав. А в споминках Косарєва ⁷¹⁹ читаємо:

⁷¹⁷ Данилевський доживав віку і вмер кілька років назад на хуторі своєму біля села Мшатки, на південному березі Криму.

⁷¹⁸ Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. II. — С. 302.

⁷¹⁹ Ibidem. — Кн. III — С. 573.

«Коли ми (офіцери) довідалися, за що Шевченко попав під «червону шапку» (себто в солдати), дак усі його /360/ полюбили і почали приймати його скрізь як свого: і в родинних і в нежонатих товариствах, починаючи з коменданта, де він учив дітей. Та й трудно було не полюбити його: він був чоловік розумний, сердешний. Інколи, хоча й не часто, було, як розбалакається Тарас, як почне розповідати приказки, можебилиці та побрехеньки — а він знав їх силу-силенну — або як почне передражнювати попів, дяків, крамарів і т. ін. — і на се він був великий майстер, так сміху і реготу було без краю». Тим часом пані Ускова подала мені зовсім іншу звістку. «Офіцери в форті, — каже вона, — не любили Тараса, бо відали, що він зневажливої про них думки, уважав їх дурнями і п’яницями. Шевченко дійсно був такої думки про велику більшість офіцерів, і така думка його відповідала сумній дійсності. Він не любив товариства офіцерів і уникав їх».

Як же погодити оці геть не однакові звістки і яку з них уважати певною?

Споминки Зарянка я приймаю так скептично, що мушу майже цілком їх знехтувати скрізь, де тільки вони не підперті іншими певними звістками. Споминки Зорянко написав властиво не свої, а переказані йому донею Ускових Наталкою (вона, опріч того, надрукувала свої споминки і в другому ще місці ). Відаємо, що Наталія Іраклієвна побачила світ Божий вже в Новопетровському, значить, не раніш літа року 1853, і була на четвертому році, коли Шевченко покинув Новопетровський форт. Які ж споминки про поета могла зберегти така мала дитина? Що могло лишитися в пам’яті її майже через тридцять літ?

Споминки Косарєва треба брати теж вельми обережно, хоча вони і більш правдиві. На лихо, Косарєв переказав їх генералові Миколі Дементієвичу Новицькому тоді вже, коли пам’ять його зовсім зрешетіла, не слухала його, а через те в споминках його стільки плутанини і суперечок , що брати з них можна тільки те, на що не падає ні на зерно тінь непевності.

⁷²⁰ С[анкт]петербургские ведом[ости]. — 1882. — № 75. — [18.03], з підписом «Ната»: так звав Шевченко Наталію Іраклієвну.

⁷²¹ Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — [Кн. III. — С. 581 — 581].

⁷²² Щоб не бути голословним, подам кілька прикмет такої плутанини і суперечок. «Шевченко, — каже Косарєв (Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. 2. — С. 245 і далі), — написав в Новопетровському «Кобзаря». — Знаємо, що там Шевченко до мая р. 1857 не написав по-українськи ніже єдиного слова! Шевченко виїхав з форту через Астрахань 2 серпня 1857, а Косарєв каже, що він поїхав в кінці серпня через Уральськ до Києва і т. далі. /361/

Щодо звісток Агати Омелянівни, так їх підтримують і власноручні споминки Шевченка. З записок його бачимо, що Новопетровське «інтелігентне» товариство він називає «брудною ковбанею». Ми вже бачили, що за люде були офіцери Обрядін, Потапов, Мєшков; подивимося ще на декого з них і тоді скажемо, чи можна чистій душі Шевченка товаришувати з такими людьми?

От напр[иклад] поручник Кампіоні, інженер, значить, людина з освітою вищої школи. Перегодом я подам факти, який се був п’яниця і людина високо неморальна ⁷²³.

Бачимо другого офіцера, що, взявши четвертину відра горілки, торжественно йде з нею до свого нареченого тестя, п’є з ним і свариться доти, доки «тесть потяг по лобі свого нареченого зятя так, що з шляхетного чола заюшила кров. Поранений зять біжить окровавлений до швачки, бере там ту сукню, що казав пошити під вінець своїй молодій, і віддає її шинкареві в заставу за дві чарки горілки ⁷²⁴.

А от третій зразок ⁷²⁵. Прийшла думка одному офіцерові повеселити свою молоду; він скликав з обох рот солдатів співаків з бубоном, з тарілками, з ложками, з трьохкутником і ще з якимись брязкальцями. Коли переспівали, звісно, з танцями, увесь солдатський репертуар, тоді офіцер казав солдатам «покачати» його. Але коли солдати, підкидаючи вгору в десятий раз свого п’яного начальника, гукали: урра! — показався несподівано комендант; солдати з переляку покинули серед вулиці свого «отця-командира» та навтікача, а він не спроможен був підвестися, «був бо на смерть п’яний».

Річ зовсім натуральна, що Шевченкові не можна було товаришувати з такими людьми. І якої розваги він зазнав би в товаристві таких офіцерів? «Хто не пиячив, той в карти грав; а Шевченко, — пише пані Ускова, — карт не любив, гидував їми».

Так само уникав він і жіночого товариства, бо там панувало пащиковання. «Бачучи раз у раз перед себе людей або тупих, або п’яних, — каже Тарас до Залєського 10 лютого р. 1855 ⁷²⁶ , — чоловікові і більш за мене байдужому не диво збожеволіти». В листі до Осипова ⁷²⁷ 20 мая р. 1856 читаємо:

⁷²³ Записки Шевченка... — С. 30 — 34. [(Запис від 27, 28, 29 черв.)].

⁷²⁴ Ibidem. — С. [14] — 15. [(Запис від 15 черв. 1857 р.)].

⁷²⁵ Ibidem. — С. 48. [(Запис від 6 лип. 1857 р.)].

⁷²⁶ Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. III. — С. 612.

⁷²⁷ Москов[ские] ведом[ости]. — 1862. — № 45.

«Я дуже радію, що вам трапилося побачити хоч одну з /362/ тих амфібій, серед яких я стільки вже літ чеврію. Одначе зауважте, що ви бачили ліпший екземпляр, одухотворений чимсь таким, що скидається на думку і почуття, а коли б ви побачили інших з оцієї породи! Та ні! не приведи, Господи, щоб вам і в сні привиділася така гидота людська. Готи, між якими на берегах Дунаю доживав віку Овідій Назон, так і ті найцілковитіші створіння Божі. Вони були хижі варвари, та не п’яниці, а оці, що округи мене, так і те і друге», «І в отаких людей, — читаємо в листі Тарасовому до Артемовського ⁷²⁸, — я в кулаці сиджу: давлять, без всякого милосердя давлять, а я повинен ще й кланятися, а то візьме, та й роздавить, наче ту вош між ногтями».

Звісно, не без того, що і в «брудній ковбані» були такі люде, до яких навідувався Шевченко, щоб трохи розвіяти свій сум. Се було старе супружжя Зигмунтовських. Побачимо зараз, що вони не могли задовольнити Шевченка, але коли б і таких не було, так, певна річ; Тарас навідувався би хоч вряди-годи і до кого-будь гіршого, бо чоловік по своїй природі може обходитися без усього, але без чоловіка — нізащо не обійдеться.

Зигмунтовські були люде доволі цікаві й оригінальні. Колись він був латинської, вона лютеранської віри, потім перейшли на православіє. «Він, — читаємо в Шевченковому журналі ⁷²⁹, — дідусь простосердий, доброї душі і зовсім не шкідливий брехунець. Свій рід він виводив з якогось Зигмунда, короля польського. Про ближчих предків і про батьків не згадував. Дитинний вік його поринає в якійсь темряві. Першу половину віку парубочого учителював він у фабриканта тютюну в Петербурзі Головкіна. Отоді-то й сталася з ним чудна пригода. Буцім би то раз якось серед вулиці схопили його два гайдуки, зав’язали йому очі, посадили в темну карету і привезли до якоїсь красуні-богатирки в розкішний будуар.

⁷²⁸ Основа. — 1862. — Кн. VII. — С. 16.

⁷²⁹ Записки... — С. 36 — 38. [(Запис від 30 черв. 1857 р. — Кобзар, т. III)]

Тут пішло у них таємниче кохання. Потім знов відвезли його з зав’язаними очима, давши йому 20 тисяч карб. Перегодом пішов він в актори, зажив собі незвичайної слави, але через інтригу актора Яковлєва мусив покинути сцену і пішов служити на флот. З корабля перейшов на службу в земський суд в Одесі; став би то голінним чаркуном, пристав до якогось товариства політичного і попав в тюрму без терміну, а потім послали його поліціантом в Астрахань. Звідсіля вже він і перебрався до /363/ Новопетровського форту. Пані Зигмунтовська була невинна цокотуха і трошки сентиментальна бабуся. Тарас прозвав їх Філемоном і Бавкідою. Він приносив їм з городу петрушки, кропу, редьки, за те читав у них «С[анк]т[петер]бургские ведомости», пив чай і слухав оповідання про чарівні події Філемона.

XII

Косарєв розповідає, що Шевченко любив співати українські пісні, частіш за все співав: «Віють вітри, віють буйні». Співав він і в церкві в хорі. Голос був у його доволі чистий і дзвінкий тенор ⁷³⁰.

Що Тарас любив співати — се річ відома, одначе пані Ускова каже, що вона майже ніколи не бачила Шевченка в церкві. Не доводилось їй чувати, щоб пісні він співав де у товаристві, а на городі або в саду, було, співає раз у раз напівголоса.

Брав би то Шевченко участь і в аматорських сценічних забавках. Спектаклі аматорські розпочалися в Новопетровському ще за Маєвського. Сцену спорудили в казармі; декорації малювали свої ж художники; завісу з червоної шовкової матерії дала одна офіцерша, за люстру і канделябри — правили штики (багнети). На перший спектакль вибрали комедію Островського — «Свои люди — сочтемся». Жіночі ролі справляли мужчини. Шевченко грав роль урядника Ризположенського. Перший спектакль був 26 грудня р. 1850 ⁷³¹. На мою думку, ледві чи не помилився тут Косарєв: трудно мені згодитися, щоб Шевченко — після шестимісячного арешту в Орському казематі, після тяжкої подорожі до Новопетровська, за два місяці після того, як прибув до форту, — став би грати, та ще в п’єсі російській!

«Коли показався на сцені Шевченко, — каже Косарєв, — смішно було дивитися на його. Одягнений він був в старий і трохи вузький на його фрак з синього сукна, короткі штани горіхової барви, жилетка зелена, вилиняла, чоботи латані і один скривлений. На голові старий, пом’ятий бриль. Убрання і грим були такі, що перед вами був п’яничка урядник, що ще добре не виспався з перепою. Ролю свою він грав як не можна ліпше».

⁷³⁰ Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. — С- 263.

⁷³¹ Ibidem. — 1893. — Кн. II. — С. 251.

«Після другого спектаклю Шевченко, перебравшись в /364/ українську одежу, — каже Косарев, — танцював під музику українського тропака і всіх здивовав вдатністю танцювати. З того часу, — додає Косарєв, — у кого тільки траплялись вечірки з танцями, туди запрошували і Шевченка, і він ніколи не відмовляв танцювати тропака» ⁷³².

Пані Ускова, навпаки, каже, що вона не пригадує собі, щоб Шевченко грав в спектаклях; а вже ж сього б вона не забула, найпаче коли б хоч раз побачила, як він витинав на сцені тропака. «За увесь час, скільки при нас був Шевченко в форті, я, — каже вона, — ні разу не чула і не бачила, щоб Шевченко де-небудь танцював».

Коли б у мене не було оцієї звістки від Агати Омелянівни, то б і тоді я сказав, що звістки Косарєва про танцювання Шевченка такі непевні, що їх треба брати за вигадку. Раз, що Шевченкова постать зовсім не придатна була до танців; а друге, що національно-моральне почуття не дало б йому в пустиш на засланню смішити чужих людей і між ними своїх катів, танцюючи національний танок. Національна самоповага була у Шевченка і висока, і глибока! Та й чи до танців було йому? Ні вовік Шевченко не образив би, не принизив би такими танцями і при таких обставинах свого національного достоїнства. Звісно, були, як от напр[иклад], брати Карпенки, Стецько і Грицько, і тепер є такі українські актори, що, їздячи по Московщині, «морозять хохлика» на те, щоб потішити товстокишенних московських крамарів; але у таких «українців», певна річ, ледві чи є й на макове зерно національної самосвідомості і почуття національного достоїнства, а у Шевченка і того і сього було повно до краю і не пішов би він танцювати по-українськи перед «гидкою ковбанею». Я навіть не певен, щоб Шевченко і взагалі брав участь у спектаклях.

Тієї зими, про яку саме тепер іде у мене бесіда, себто кінця 1854 і початку р. 1855, єдиною певною утіхою задля Шевченка була родина Ускових. Сюди вабили його діти. Є звістка, от хоч би й у Косарєва, що Шевченко учив дітей Ускових. Се звістка зовсім непевна. Обидві доні Ускових родилися вже в Новопетровському, значить, навіть тоді, коли Тарас вже покидав Новопетровське, їх учити ще не можна було, бо вони були на те вельми малими, навіть старшенька. — Наталочка — і та ще не вміла добре говорити і не спроможна була вимовити слово «Григорович», а вимовляла «Горич». Тарас тільки бавився з ними, тішив їх, а вони, яко діти, любили «лисого дядю Горича».

⁷³² Ibidem. /365/

Більш за дітей вабила Тараса неня їх.

Змученому, пораненому, відчуженому від людей ніжному серцю поета зовсім натурально було закохатися в молоду, освічену і симпатичну женщину, так натурально, як натурально людині, що любить красу природи, після довгої і незвичайно холодної зими любовати і впиватися бадьорою красою свіжої весни, як натурально чоловікові після довгого недугу тяжкого вдихати в себе весняне чисте запашне повітря, любовати з квіток, з місячної ясної ночі, з пісень солов’я.

Згадаймо, що впродовж семи років Шевченко майже не бачив жіночого товариства, а він його так любив! він любив огрійливе тепле слово жіноче! Закинений спершу в Орську казарму, далі на Косарал, потім у каземат і нарешті в «смердячу широку тюрму Новопетровську», він томився в темному льоху дикої пустині, поміж темного грубіянства, пияцтва, поміж здеморалізованого офіцерства. Він сім років не бачив того зоряного світу жіночих очей, що гріє серце, бадьорить дух, веселить життя! Та йому «ні на що хороше було й подивитися». І от по сімох роках темрявних мигнув перед ним ясний промінь жіночих очей: він почув голос теплий, почув віяння тієї незримої сили, що, йдучи з жіночого серця, надає енергії, надії, надає животворної сили і бажання жити. Агата Омелянівна явилась перед страдальником поетом, немов посланниця самого неба. Прості, сердешні, привітні відносини до Тараса повинні були «святим огнем» запалити йому серце. Почуття у чоловіка наче та пара: чим більше та довше давити її, тим більшу дасть вона реакцію, тим з більшою силою вибухне вона. Так було і з почуттям Шевченка. Та жодним чином інакше й не могло бути.

Було б зовсім не натурально, коли б він не кохався. «Агата, — пише він до свого друга Залєського 9 жовтня р. 1855, — молодиця прекрасна; для мене вона суща Божа благодать. Се одна-єдина душа, що інколи підіймає у мене поривання аж до поезії. Значить, я більш-менш щасливий; можна сказати: я зовсім щасливий; та й чи може бути інакше, коли з тобою високоморальна і фізично прекрасна молодиця? Ніколи ні одного мого листа до тебе я не кінчив так весело, як оцей. Велике діло спочуття до всього прекрасного в природі, до всього благородного. А коли се почуття чоловік поділяє з другим, тоді він не може не бути щасливим» ⁷³³.

⁷³³ Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. І. — С. 173. /366/

Очевидна річ, що почуття поета глибшало та глибшало. За п’ять місяців він пише до того ж таки свого друга: «Я покохав її чисто, високо, всім серцем і всією благородною душею. Не гадай, друже мій, і тіні чого-небудь гріховного в моєму коханні непорочному» ⁷³⁴.

Ми добре відаємо чистоту поглядів Шевченка на кохання і тому-то ймемо йому повної віри, що до кохання його ні на макове зерно не примішувалося гріховної думки. «Яке чудове, дивне створіння женщина непорочна, — пише він у тому ж листі, — в вінці створіння це найліпша перла». І Тарас таким був зачарованим, що бажав, щоб в тій «перлині» не було жодної, найменшої вади. Досить було йому раз єдиний помітити, що Агата Омелянівна грає в карти, щоб душа його охмарилася. За два місяці після наведеного вгорі листа, він 10 квітня р. 1855 ⁷³⁵ висловлює вже Залєському своє ніби розчарування: «Моя моральна, моя єдина опора і та тепер похитнулася і зробилася порожнечею і без життя. Картярка, більш нічого. Чи се мені так здається, чи воно справді так?»

⁷³⁴ Ibidem. — Кн. III — С. 612.

⁷³⁵ Ibidem. — Кн. III. — С. 621.

Певна річ, що було перше, бо сам закоханий поет не висловлює фактів інших, опріч гри в карти: а сього вельми мало на те, щоб признати женщину, що вона похитнулася і стала «порожнечею». Нарікання Шевченкове вирвалося під впливом іншої причини, котра «так приголомшила його, що, як каже він у тому листі, я ледві розпізнаю біле від чорного ».

Ми не маємо жодної основи на те, щоб запевне сказати, як приймала Агата Омелянівна Тарасове почуття? Навіть не скажемо, чи вона відала напевно, що поет її кохає? Знаємо тільки, що вона вважала на пащиковання і скоро довідалася, що новопетровські «сороки» заходжуються клепати про неї язиками, вона так остереглася, що такої обережності не вжила б людина, яка глибоко кохає.

Агата Омелянівна майже щодня під добру погоду ходила гуляти біля форту, ходив інколи з нею і Шевченко. Ходили вони на киргизькі гробовища. «Я, — каже вона в листі до мене, — рада була ходити з Шевченком; він умів на могильних пам’ятниках киргизів розбирати, що визначає та чи інша річ, зброя чи струмент, який зроблений на пам’ятнику. З них Шевченко розумів, чим той чи інший померлий займався за життя, коло чого працював? Та й взагалі під час /367/ прогулок у Шевченка, яко у людини освіченої, ніколи не бракувало теми задля цікавої бесіди. Завжди, було, він здіймає бесіду, геть далеку від дрібних інтересів щоденного занадто дрібного життя новопетровської людності. Таким чином, прогулки наші тяглися довгий час, аж доки я не довідалася, що про ті невинні прогулки наші починають клепати недобрі речі. Раз якось прийшов до нас лікар Нікольський і розповів мені, ніби жартуючи, що Шевченко закоханий у мене, і коли я бажаю, дак він покаже мені те місце, де Шевченко або стоїть, або ходить, дожидаючи, доки я не вийду на прогулку, і в яку сторону я піду, туди невідмінно піде і Шевченко. Мені зробилося з того так прикро, що я перестала ходити на прогулку з Шевченком. Він вельми тому дивувався, але я ніколи не висловила йому дійсної причини».

Не можна не гадати, що таке поводження Агати Омелянівни вразило Шевченка більш, ніж гра її в карти, і значно охолодило його кохання; хоча й без того б кохання його неминуче повинно було охолонути. Не ті вже года були! В пошматованому серці поета не можна було довго і з однаковою силою палати огню кохання. А проте до самого виїзду Шевченка з Новопетровського між ним і Агатою Омелянівною збереглися найліпші дружні відносини. За місяць до виїзду він писав у своєму журналі ⁷³⁶: «В саду літня резиденція нашої комендантки, і я тепер увесь вільний час перебуваю там у родині Ускових. Оце єдиний мій спочин і розвага в оцьому глухому і огидливому закутку-форті».

⁷³⁶ Записки... — С. [15. (Запис від 16 черв. 1857 р. — Кобзар. — Т. III)]

XIII

Під кінець літа р. 1854 генерал Фрейман приїздив з Оренбурга ревізувати Новопетровський форт. Усков представив йому Шевченка і розповів про безталанну долю його. Фрейман розглядав Шевченкові малюнки, зроблені ним нишком, потай людей, в землянці. Малюнки сподобалися генералові. Художник прохав його прийняти один на спомин. То була акварель Ніч.

Усков звернув увагу Фреймана, що Шевченка конфірмовано з правом вислуги. Пробувши більш семи років простим жовніром, художник тим самим, не говорячи вже про заслуги його в експедиції Бутакова, придбав право вислуги /368/ хоч на унтер-офіцера. А се значно поліпшило б долю художника: ставши унтер-офіцером, він чимало б спекався деяких тяжких обов’язків звичайного солдата, а головна річ — се був би перший ступінь до визволення з неволі.

Фрейман, розділяючи думки Ускова, взявся клопотатись в сій справі і, вернувшись до Оренбурга, зробив подання до графа Перовського. Вже ж не тільки у Шевченка, але і в Ускова була певна надія, що за протекцією Фреймана поет небавом стане унтер-офіцером. Але час минав, а з Оренбурга не приходило про се жодної звістки. Нарешті вже в квітні прийшла вона — і чорною хмарою темного суму розвіяла Тарасову надію. От що читаємо в листах його того часу. «Торік, — пише він до Плещеєва, — генерал Фрейман вдався з поданням, щоб мене зробили унтер-офіцером. Оцією убогою надією я жив до кінця березіля сього (1855) року. Коли ж перед самим Великоднем (Великдень того року був 27 березіля) пошта привезла сюди приказ майора Львова (батальйонного командира), щоб мене взяли в руки та до приїзду його сюди зробили з мене фрунтовика на зразок, а інакше — щоб я ніколи не сподівався поліпшення моєї долі. Гарно зустрів я великдень! Минули свята, а по святах з мене, 50-літнього діда ⁷³⁷, щодня по вісім годин тягнуть жили, муштруючи» ⁷³⁸.

10 квітня він пише до Броніслава Залєського: «За вісім літ, здається, можна було б звикнути до всяких невдач і до всякого нещастя. Отже, ні! теперішнє горе так страшенно розтурбовало мене, що я ледві собою володію. Я досі ще не спроможуся прийти до пам’яті... Так мене приголомшила оця невдача, що я ледві відрізняю біле від чорного» ⁷³⁹.

⁷³⁷ Тоді Шевченкові йшов 42-й рік.

⁷³⁸ Основа. — 1862. — Кн. V. — С. 7 — [8].

⁷³⁹ Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. III. — С. 621.

«Яка була причина тому, — питається поет, — що незгода майора Львова переважила подання генерала Фреймана?» Оце питання і донині стоїть без відповіді певної. Сам Тарас на порозі вже з своєї «широкої тюрми» відповідав собі так: «Запевне не відаю, чому повинен я дяковати, що за десять років не зробили мене навіть унтер-офіцером? Чи тій упертій антипатії, що сидить у мені до військового стану, чи моїй «хохлацькій» нестеменній завзятості? Мабуть, і тій, і другій. Того, довіку незабутнього дня, коли мені вичитали конфірмацію, я сказав сам собі, що з мене не зроблять солдата. Так і не зробили. Не тільки глибоко, а хоча б /369/ навіть по верхам, я не вивчив ні одного артикула з рушницею. І оце влещує моєму самолюбству. Я й подумати боявся, щоб походити на бравого солдата» ⁷⁴⁰.

Відмовляння зробити Шевченка унтер-офіцером стає нам за свідка, що фраза, ужита в царскій конфірмації «с правом выслуги», була ужита так собі, для людського ока, а зреалізовати її не можна було без призволення на те якого-небудь батальйонного командира!

Тоді саме, коли Львов і Перовський вбили в Тарасовому серці надію на поліпшення долі його тяжкої, зробивши його унтер-офіцером, стався такий факт, з якого не можна було Шевченкові не перейнятися повною надією на визволення з неволі.

18 лютого р. 1855 помер цар Микола, чоловік, упереджений проти нашого поета. Оцарював цар Олександр. Річ звичайна, що нове оцарювання приносить амністію покараним. Вже ж кому більш, як не Шевченкові, можна було сподіватися амністії? Нового царя виховував той самий поет Василь Жуковський, що так багацько сприяв викупу Шевченка з крепацтва. Не можна не гадати, що Олександр II, ще як був наступником трону, чув від Жуковського про Шевченка, відав, що усе «злочинство» Шевченкове були «баламутні вірші», тямив, що поета покарано на грунті чисто літературному і покарано незвичайно жорстоко. Значить, він розумів, що найпростіша справедливість вимагає якомога швидше знівечити велику батьківську неправду.

Перший маніфест новий цар видає на Великдень 27 березіля р. 1855. Ні залізниць, ні телеграфу тоді до Оренбурга ще не було, через те звістки приходили вельми не скоро; наприклад, у вересні того року в Новопетровському форті ще не відали змісту маніфесту і не знали, хто саме підійшов під амністію. Шевченко 25 вересня питався у Залєського ⁷⁴¹: «Чи царський маніфест не забув про мою долю?»

⁷⁴⁰ Записки... — С. 19. [(Запис від 19 черв. 1857 р. — Кобзар. — Т. III.)].

⁷⁴¹ Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. III. — С. 614.

Але марна була твоя надія, наш великий страстотерпче! Маніфест минув тебе, і твоє наболіле серце зовсім справедливо виливає кривавий жаль! Тарас був певен, що коли не визволять його зовсім з неволі по маніфесту, так щонайменш зроблять унтер-офіцером! Трохи що не цілий рік він жив тієї надією і «страстний тиждень перед Великоднем р. 1856 перебув він у найнеспокійнішому, в найтяжчому сподіванню. «Впродовж великого посту, а найпаче на /370/страстному тижні, — читаємо в листі його до графині Анастасії Толстої ⁷⁴², — коли у нас почалася комунікація водою, я все ждав пошти з Оренбурга. Вона повинна була привезти мені визволення по царському маніфесту з приводу оцарювання нового імператора. І що ж?.. Мене не призначили до царської ласки. Мене не виписали з реєстру мучеників! Про мене забули! Гірко, та ще й як гірко одержати отаку-от тяжку звістку, та ще на такий великий день (Великдень того року був 15 квітня). Се страшенний глум долі, що карає мене. О, не приведи, Господи, нікого, щоб так, як я, зустрів оцей великий, радісний день. Безнадійна звістка так була придавила мене, що я був близько до розпуки. Скорботно! невимовно скорботно!..» Тяжка журба безнадійності так була обгорнула душу страдальника, що він і за п’ять тижнів не визволився з-під її впливу. Та таки нікому й нічим було розважити його. Кохання його потроху хололо, погляд на паню Ускову охмарився, і треба, неминуче треба було чимсь і якось угамувати тугу. 20 мая в листі до Осипова ⁷⁴³ Тарас пише-ридає: «14 квітня прийшла з Оренбурга звістка, що забули подати подання, аби з поводу нового оцарювання зробити мене унтер-офіцером. Оця тяжка звістка так мене приголомшила, що я не тямив, що й діяти з собою. Справу сю я вважаю яко діло зовсім скінчене. Да хіба ж можна було інакше гадати! Овва! царська ласка була про всіх, та тільки не про мене. Огидливий глум лихої долі».

⁷⁴² Русская стар[ина]. — 1874. — Кн. X. — С. 287.

⁷⁴³ Моск[овские] вед[омости]. — 1862. — № 45.

До того ж часу належить і лист Тарасів до Зигмунта Сєраковського. Визволений з неволі Сєраковський поспішив повітати і свого друга далекого з надіями на нове оцюрання. «Батьку! — писав він до Тараса. — Сей рік — рік радощів і щастя. Сьогодні сонце вознеслося на небі до зеніта. Броніслава Залєського зовсім визволили, і не далі 1 червня він вертається до родини на нашу рідну землю, і я поїду з ним. І серце, і розум, і Броніслав кажуть: перше діло твоє. Батьку, Бог благословив мої заміри, він і зміцнить їх, жили ми з тобою на сході і зрозуміли велике значіння слів «Алла Екбер» (Біг Великий). Во ім’я Боже їду до Петербурга і на береги Дніпра. Не бійся, тебе не забуду. Дніпро нагадає мені про тебе. Полк, до якого мене призначено, зимоватиме біля Катеринослава, на місці Січі. При першій звістці про се я написав послання. Ти його одержиш сього року. Стиль у йому слабий, але думка висока: вона не /371/ моя, а почуття моє. Думка ся про з’єднання одноплеменних братів, що живуть по обох берегах Дніпра. Їду з повною надією, що доля твоя полегшає. Бог великий, цар милостивий. Батьку! Великі люди притерпіли і великі страждання. Одна з найбільших — дика пустиня, в пустині і ти тепер перебуваєш, наш лебедю» ⁷⁴⁴.

Мушу тут трохи збочити.

Почуття і прихильність до свого товариша по засланню, до найліпшого сина України, висловлені сином Польщі, здаються мені зовсім щирими і чистими, властивими кожному, хто сам притерпів і спочуває товаришеві, що ще більш за його страждає. Та таки простий обов’язок моральний казав Сєраковському ⁷⁴⁵ чинити те саме, що він чинив, і ужити усіх заходів, яких тільки спроможно йому ужити, щоб поліпшити Шевченкову долю. Таке підбадьорювання духа многостраждальному узникові не може не викликати подяки. Отже, на жаль і на диво, один з Тарасових біографів в листі Сєраковського знайшов нещирість, «єзуїтизм». Сєраковський в відносинах до Шевченка кермувався б то правилом єзуїтів і, користуючись з довірливості і простодушності Шевченка, він укупі б то з Подлєвським ⁷⁴⁶ (!) примірковали собі, щоб з українського народного поета зробити український прапор, прихилити його до себе і з лютого ворога польської національності вони хотіли б то зробити з Шевченка зброю справи польської. От до такої б то мети і простовало оте послання Сєраковського до нашого Кобзаря ⁷⁴⁷.

Не треба тут змагатися проти наведеної і нічим у автора її не доведеної думки. Досить з мене зарегістровати факт і додати, що Шевченко, хоча і був ворогом польського, як і всякого іншого, без різниці національної, панства, але він ніколи не ворогував проти польської національності. Досить на доказ сього згадати його послання «до ляхів» —

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай

І знову іменем Христовим

Возобновим наш давній рай.

⁷⁴⁴ Жизнь и произвед[ения...] Шевченка, с. 83. [Листи до Т. Г. Шевченка, с. 86 — 87].

⁷⁴⁵ Сєраковський р. 1863 брав значну долю в польській революції. По наказу Муравйова його повішено.

⁷⁴⁶ Падлєвським. — Ред.

⁷⁴⁷ Жизнь и произвед[ения...] Шевченка, с. 83. /372/

Безнадійність так перейняла Тараса, що ентузіастичне щире слово Сераковського не підбадьорило його. Дійсне, не можна було йому не тужити; куди не глянь навкруги стоїть височезний мур безнадійності! Такої безнадійності, що легко примушує людей шукати виходу або в воді глибокій, або на гиллі високій. Шевченко встояв: моральний його організм був наче з дулєвини, загартованої любов’ю до України, вірою в свою ідею, надією, що наше сонце прийде і за собою наш день приведе. З таким організмом дійсні патріоти не накладають на себе рук і страждають до кінця — до краю. Муки їх страшенно великі, але і образ їх ще більший!

Тяжко було генію нашого слова сидіти в кулаці у майора Львова, а проте у відповіді його до Сєраковського ми не чуємо розпуки. «Радий би я був відповідати тобі, — писав він, — тим же серцю любим словом, але я такий заляканий, що боюся рідного любого звуку. Найпаче тепер, я ледві спроможен хоч абияк висловлюватись. Про горе моє теперішнє пишу до О. Плещеєва. Ти у його прочитаєш гидкі подробиці. Дякую вам, други мої, брати мої! що ви не покидаєте мене» ⁷⁴⁸.

⁷⁴⁸ Основа. — 1862. — Кн. V. — [С. 6 — 7. (Лист від 6 квіт 1855 р.)]

XIV

Ще влітку 1854 р., коли до Новопетровського приїздила експедиція академіка Бера, Усков, познайомивши останнього з Шевченком і з його гіркою долею, прохав його поклопотати в столиці, де тільки можна, щоб попільжити Шевченкові. Певна річ, що про се прохав і сам Шевченко, і Данилевський; але під той сумний час годі було сподіватися якої пільги від царя, зовсім не по правді упередженого проти Шевченка. Усе, що можна було Берові зробити, — се вдатися до віце-президента Академії художеств, до графа Федора Толстого, щоб він по спроможності заступився за колишнього ученика академії і друга Брюллова. Він, мабуть, прирадив Тарасові написати лист від себе до графа Толстого.

Сам Толстой і його пані Анастасія своєю освітою, гуманністю і благородним спочуттям до всього чистого і прекрас ного, до всього, приниженого деспотизмом, були людьми видатними. Федор Петрович родився 10 лютого р. 1783 і головував в Академії з року 1828; значить, того часу, про /373/ який у мене бесіда, він віком був людина стара вже, але дух його був свіжий, бадьорий, немов час, події і дух царювання Миколи минали його, йдучи геть далеко від його. В очах у його світився розум і молодість душі і серця ⁷⁴⁹. В поводженню його з людьми сяло благородство і простота. Графиня Анастасія Іванівна була молодиця щира, привітна, розумна, гостинна і з почуттям, незвичайно огрійливим для людей, придавлених лихою долею. Гостинна господа Толстих була тихим пристановищем задля людей освічених: тут збиралися репрезентанти штуки, письменства і науки. Тут лунала щира розмова про інтереси освіти, добробуту, поступу взагалі, про інтереси поезії, штуки, письменства і науки. Граф спочував усьому доброму; усе світле, чесне було близьким його благородній душі. Високо стояв він і яко художник, і яко чоловік, але свого авторитету він ніколи не випинав наперед. Авторитет його, як се звичайно буває у людей, дійсне перейнятих світом і гуманізмом, сам, без його волі випинався, але нікого не придавлював. Кожен перед ним почував не боязкість, не нікчемність, а навпаки, переймався пориванням до всього дійсно поступового.

Толстії взялися до справи Тарасової практично і обережно. По просьбі їх художник Осипов писав до Шевченка: «Граф Толстой щиро вболіває над вашим нещастям і душею радий ужити всіх можливих йому заходів, щоб доля ваша поліпшала, коли тільки ступінь вашої вини не стане йому перешкодою. Початок вже зроблено» ⁷⁵⁰. Запевне не відомо, який був той початок. Певно, що граф попробував грунт навкруги, а грунт був вельми твердий! Тридцятилітній переліг! Щоб перейти по йому з плугом гуманності, треба було неабиякого і лемеша, і чересла.

Тим часом коротенький лист Осипова упав на душу зневоленого поета свіжою росиною. Поет відповідав не гаючись, та, на лихо, відповідь його вже не застала Осипова в столиці: він пішов до ополчення і рушив на південь. Графиня Толстая прийняла той лист, знаючи від кого він, розпечатала і, прочитавши, побачила, як страждає Тарас. Вона поспішила написати до його. «Поспішаю написати до вас, — читаємо в листі графині Толстої ⁷⁵¹, — що Осипов не відписав до вас через те, що пішов з ополченням до Севастополя; але він доручив мені, людині вам невідомій,

⁷⁴⁹ Чалий, с. 88.

⁷⁵⁰ Русск[ая] стар[ина]. — 1877. — Кн. X. — С. 284 — 287.

⁷⁵¹ Чалий, с. 88.

яка одначе /374/ бере теплу і живу участь у вашій долі, написати до вас. Прошу вас прийняти в душу свою радісну гостю — надію на милосердя Боже і нашого царя (нового вже), на серці у котрого повно бажання щастя своїм підданим. Вірте ж у ліпшу будущину. Вам каже се женщина, свідома усього прекрасного, мати родини, жінка художника, котрого люблять і поважають».

Шевченкові не трудно було вгадати, хто такий ота «невідома йому» кореспондентка; а нам ще менш трудно зрозуміти, яким почуттям перейняла поетову душу гостя-надія! Та в сьому разі зеркалом тієї хвилини стає нам Шевченків лист до графині, писаний 22 квітня р. 1856 ⁷⁵²: не можна не подати тут власних слів поета. «Награди, Господи, — писав Тарас до графині, — і вас, і близьких ваших радощами і нестеменним щастям. Я ожив! воскрес! і останні дні Великодніх свят ⁷⁵³ перебуваю немов у рідній сім’ї з вами, з Миколою Осиповичем (Осиповим), мої любі, мої добрі, мої великодушні други! З вашого привіту я такий обрадований, такий щасливий, що забуваю про дев’ятилітні страждання, що гнітили мене. Еге! вже дев’ять літ караюся за грішні вчинки моєї молодості. Кара без краю. Я не тямлю, що оце за знак: конфірмовано мене з правом вислуги, служу я, яко сущий солдат, одна у мене вада: з рушницею ніяк не справлюся так, як бравий єфрейтор. Але ж мені вже 50 літ! Вірші писати мені заборонили — я знаю, за що і не нарікаю на кару. Але за що заборонили малювати? Беру за свідка Бога, що не відаю; та й судді мої про се відають не більш за мене. А кара страшенна! Увесь свій вік я присвятив штуці божественній, а що з того? Мовчу вже про муки матеріальні, про нужденність, що охолоджує серце; але яка мука моральна! О не приведи, Господи, нікому! Хоч і вельми було трудно, одначе я зрікся неминуче потрібного; задовольняюся з того, що цар дає жовнірові. Одначе як же його зректися думки, почуття і непогашеної любові до штуки прекрасної? О! спасіть мене! Ще один рік і я пропаду! Яка у мене будущина? що у мене на обрію? Хвала Богові, коли шпиталь, а може!.. О, да не смущається серце ваше! інколи мені сниться горопашний учень Мартоса і перший учитель Віталі ⁷⁵⁴.

⁷⁵² Русская старина. — 1887. — Кн. X. — С. 287.

⁷⁵³ Згадаймо (дивись виписку вгорі) — що саме перед Великоднем почта привезла до форту звістку, що маніфест 21 березіля минув його і що його «не виписали з реєстру мучеників. Про його забули».

⁷⁵⁴ Йдеться про І. Т. Тимофєєва. — Ред.

Віщовання малодушне, недостойне! але ж /375/ вода, падаючи на камінь, і його пробиває. Короновання царя — се край моєї єдиної надії. Немов у Бога милосердого, так я йму віри у ваше милосердя, та іменем оцієї віри святої і подайте від себе просьбу до великої княгині (президента Академії). Принесіть оцю жертву. Такі жертви приносять матері та сестри; але ж у мене ні сестри, ні матері, нікого нема. Заступіть мені і ту, і другу; заступіть мені друга єдиного ».

⁷⁵⁵ Основа. — 1862. — Кн. IV. — С. 24.

За місяць прийшов до Тараса лист і від Осипова. З відповіді Тарасової на той лист, писаної 20 мая ⁷⁵⁵, подаємо виписку: вона показує нам становище його душі. «Тепер вже літо, і я гадаю, що ви принаймні в Полтавщині, відпочиваєте біля білої хати в холодку, під вишнею чи під черешнею, покритою цвітом. О, краю мій любий! краю мій рідний! чи я тебе побачу хоч коли-небудь?! Пишу я не про те, що думаю!» Переказуючи в довгому листі до Осипова ті муки, що пережив він, і ті надії, яких надав йому наведений вгорі лист графині Толстої, Шевченко пише далі: «Кажете ви, щоб я написав до вас про мій побит. Ось вам один, зауважте, радісніший епізод. Р. 1850, коли ото в жовтню вели мене з Орського до Новопетровського, я на вулиці у Гур’єві підняв свіжу вербову ломаку, приніс її в Новопетровське і ткнув у землю на солдатському городі. Я вже й забув про неї, як ось навесні городник нагадав мені, каже, що моя ломака росте. Справді, вона пустила паростя. Я тоді — ну її поливати, а вона — ну рости, і тепер вона буде вершків шість в перерізі та принаймні сажнів три заввишки, молода та розкішна така! Правда, чимало я на неї води вилив, зате ж тепер за вільної години і з дозволу фельдфебеля я розкошую біля неї в густому холодку. Сього літа гадаю намалювати її, звісно, потай від людей. Вона така вже груба і висока, що з-під олівця Калама вийшов би з неї прекрасний етюд. От вам один єдиний епізод радісний з мого одноманітного побуту безрадісного. Верба моя нагадує мені про розбишаку, що покаявся. Десь в темному лісі спасався пустельник праведний. В тому ж лісі лютував розбишака кровопийник. Раз якось, взявши свою дубину, окуту залізом, іде він до праведника і прохає сповідати його, а не висповідаєш, каже, так уб’ю тебе. Що діяти? Смерть не свій брат. Праведник злякався і за запомогою Божою взявся сповідати розбишаку того. Але гріхи у його були такі великі, такі тяжкі, що праведник не спроможен був зараз наложити за них покуту і /376/ прохав у грішника три дні на поміркованім та на молитву. Через три дні прийшов знов розбишака той. «Ну, що, — каже, — старче Божий! Що доброго примірковав ти?» Праведник повів його з лісу в поле, привів на високу гору, узяв у його оту страшну дубину, забив її у землю і каже до грішника, щоб він ротом носив з глибокого яру воду та поливав ту дубину. «Тоді, — каже, — відпустяться тобі гріхи твої, коли з оцієї смертоносної палиці виросте дерево і вродить плоди». Сказавши се, пішов до своєї келії спасатися, а грішник взявся до роботи. Минуло скільки там літ, схимник вже й забув про свого сина духовного. Раз якось вийшов він з лісу в поле погуляти, гуляючи підійшов до тієї гори і чує незвичайні гарні пахощі. Він пішов шукати того пахучого дерева. Довго ходив, нарешті зійшов на гору. І що ж побачили його здивовані очі? Велеліпне дерево, груша, а зрілі плоди так і вкрили його. Під грушею в холодку спочиває дідусь, з довгою по самі п’яти бородою, от як св. Онуфрій. Схимник пізнав, хто той спорохнілий дід, і підійшов до його по благословення, бо, бачте, дід той став праведником, більшим за його.

Верба моя теж виросла і під спеку захищає мене в густому холодку, а проте гріхам моїм відпущення нема й нема. Ба! то був розбищака, а я, овва! я сочинитель!..»

Нарешті Шевченко благає Осипова: «Пишіть до того великодушного аноніма (граф. Толстої), благайте, щоб не покидав мене. Короновання імператора — се край моєї надії і уповання. Подякуйте за її прихильність щиру, за її материнський лист».

Запевне невідомо в подробицях, яких саме заходів ужив граф Толстой. Доня його Катерина Федор[івна] Юнге, що під той час була ще підлітком, повідала ⁷⁵⁶, що зимою з 1855 на 1856 тато її вдавався і до міністра царського двору, і до великої княгині Марії Миколаївни прохати за Шевченка, але скрізь йому відмовляли. Тоді він став на тому, щоб чинити на власну руку і самому подати до царя просьбу тоді, як справлятиметься учта короновання.

⁷⁵⁶ Вест[ник] Евр[опы]. — 1883. — Кн. VIII. — С. 832.

Може, і дійсно так він зробив і був певен, що сподівана широка коронаційна амністія не мине Шевченка, і з такою певністю з початком літа він рушив за границю рятувати власне здоров’я. З ним поїхала і графиня. Шевченко про се не відав, і жодна звістка про заходи графа не доходила до його. Тим-то влітку р. 1856, коли до Новопетровського фор-/377/ту приїздив з якоюсь експедицією відомий автор відомої «Горької судьбини» Олексій Писемський, Шевченко прохав його написати до Толстої і нагадати про його. Писемський відповів з Астрахані, що до Толстої не писав, бо не відав, як її величати по батьку. Але разом з такою журливою звісткою Писемський подав Тарасові і маленьку втіху: «На одному вечорі, — писав він ⁷⁵⁷, — я бачив чоловіка з 20 ваших земляків: вони, читаючи ваші твори, плакали і благоговійно говорили про вас. Я сам письменник і не бажав би собі більшої слави і популярності, як отаке, завічі пошанування. Нехай же воно стане вам утіхою в життю вашому безрадісному». В PS-ті Писемський додав, що написав вже до Толстої і що бачився з стареньким Бером, і він обіцяв написати до графа. Толстого, бо тепер саме час клопотати, коронація буде в серпні.

Що сподівана амністія коронаційна не мине Шевченка, про се були певні усі, хто інтересовався Шевченком, а побивалися тоді про його, опріч графа Ф. Толстого і графині Настасії Іванівни, Сєраковський, брати Жемчужникови і родич їх відомий поет граф Олексій Толстой.

XV

26 серпня ст. ст. р. 1856 цар Олександер II короновався і видав доволі широку амністію, але генія українського слова вона знов минула!.. Що тому спричинилося?

Певних фактів, які б дали на се питання відповідь, нема, та ледві чи й будуть коли.

Не можна гадати, щоб і на сей раз забули про Шевченка. Ні, сього не могло бути, і що сього дійсне не було, на те є доволі значні указки.

Катерина Фед[орівна] Юнге каже ⁷⁵⁸, що сам цар вимазав Шевченка з реєстру людей, що належали до першої амністії. Р. 1861, коли цар був у Полтаві, так один з людей, близьких до його, д. Р-в казав мені, що так само цар зробив і в реєстрі до амністії р. 1856. Трудно не йняти сьому віри. Коли до реєстру були заведені Куліш і Костомарів, так не могло бути, щоб упорядчики реєстру забули про Шевченка, покараного тією ж самою конфірмацією, що й Куліш і Костомарів.

⁷⁵⁷ Чалий, с. 93.

⁷⁵⁸ Вест[ник] Евр[опы], 1883. — Кн. VIII. — [С. 838].

Можна зробити ще й другу гадку: в маніфесті 26 серп-/378/ня в §XVI було сказано: «Людям, які за політичні злочинства караються в службі військовій, і впродовж їх служби безпосереднє начальство подобрювало їх, так таким людям будуть надані окремі від сього маніфесту полегкості й пільги тим ладом, який буде визначено тоді, коли поприходять сподівані відомості з подробицями про службу і поводження кожного з таких злочинців».

Річ очевидна: коли б оренбурзьке начальство бажало, так би йому можна і легко було оцей важний § взяти за основу задля амністії або полегкості Шевченкові. Одначе воно сього не зробило. Царське короновання і на макове зерно не пільжило Шевченку. А се ж був простий моральний обов’язок начальства. Чом же воно не справило його? Я гадаю, що коли в Оренбург теж дійшла звістка про царську неласку до Шевченка, так генерал-губернатор оренбурзький не відважився вже згадувати про Шевченка, щоб попільжити йому силою XVI § маніфесту р. 1856. Очевидно, що полохливість взяла гору і своєю хмарою покрила совісність, якої вимагав моральний, правний і побутовий обов’язок.

Але ж з якої речі новий цар, вихованець гуманного Жуковського, так немилосердно гнівався на Шевченка?

На се питання той же таки Р-в казав мені, що причиною лиха була тут стара цариця-мати, Миколина вдова Олександра Федорівна. Вона б то не спроможна була забути тієї постаті цариці, що в Шевченковому «Сні»

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще на лихо сердешна

Хита головою.

Молодий цар відав би то, що мати його обурена на нашого поета, гадав, що помиловання автора «Сну» буде прикрим старій нені; тим-то й не хотів милувати так, щоб вона про се знала, а охоче помиловав його приказом сепаратним, якого ніколи не було оголошено, і стара цариця, перебуваючи в Ніцці, не відала про ту амністію.

Яка б там не була причина, а факт фактом: дві амністії минули чоловіка, тяжко покараного на грунті чисто літературному. Виходило, ніби наш поет страшніший задля російського уряду і трону більш, ніж усі декабристи, усі «злочинці політичні», помиловані маніфестами 1855 і 1856 р. Коли саме дійшла до Шевченка звістка, що сподіваній гості-надії противний вітер не дав долетіти в Новопет-/379/ровську «могилу» поета, запевне невідомо. Але з листа його до Залєського знати, що ще 8 листопада в Новопетровському не було нічого відомо про коронаційні помилування, і Шевченко начебто й не жде собі нічого від маніфесту. «Я, — каже він, — не тішу себе ніже малою надією. Чим мені знівечити упередження Перовського? Є у мене вивід, та я не відважуся справити його. Треба, щоб Перовський спитав у графа Орлова: чиїм коштом я жив, як був у Академії? І за що мені заборонено малювати? Нехай би Орлов з’ясував оту темну конфірмацію. Але ж хто з людей легко кидає своє упередження?» ⁷⁵⁹.

⁷⁵⁹ Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. IV. — С. 853.

Одначе, коли прийшла певна звістка, що маніфест обминув Шевченка, зараз зникла, і не можна було не зникнути тій ніби байдужості, яку силкувався поет висловити в наведеному вгорі листі до Залєського. «Шевченко, — каже Косарєв у своїх споминках, — вельми зажурився, так бідолашний зажурився, що іноді я боявся за його; боявся, щоб він не наложив на себе рук».

Отоді саме і став він пити, каже Косарєв, вельми пити. Траплялося й раніш, що він «бив муху», але хіба тільки в товаристві. Часто я тоді вмовляв його, втішав, казав йому: «Біг не без милості», а він, було, тільки рукою махне, та скаже: «Задля всіх, та тільки, мабуть, не для мене».

До речі буде отут навести слова з листа до мене пані Ускової про оте «прославлене» пияцтво Шевченка, хоча у мене буде нагода ще не раз в іншому місці позвати й інших певних свідків про те, що пияцтво оте — ніщо більш як брехня — і не було його ніколи, опріч хіба після того часу, коли Шевченко довідався, що маніфест 26 серпня минув його. Але ж хто з нас, попавши в такі нелюдські обставини, як Шевченко, встояв би?.. «У нас, — каже Агата Омелянівна, — Шевченко щодня обідав і пив увечері чай; ніколи, опріч одного разу, не приходив п’яний. В останній рік свого перебування в форті він почав запивати. У нас він не пив, але траплялося бачити його, як він літом на городі в товаристві одного чи двох з молодих солдатів веде, було, бесіду за чаркою, закусуючи воблою (рибою). Раз ми обідали в альтанці. Іраклій Олександрович сидів вже за столом. Шевченка не було. Аж ось і він іде, підпираючи стіну, і сідає за стіл. Мені стало прикро за його. Я встала з-за столу і мовила, що не бажаю обідати з ним, коли він у такому виді. На другий день він прохав вибачити його і розповів, що коли /380/ він сидів в альтанці, так лакей, прийшовши лаштовати стіл до обіду, гукнув на його «геть звідсіль». Оце так образило його, що він пішов та й випив, щоб «загасити образу». Мені здається, що оце й була та «маленька контра», про яку Шевченко натякав в листі до Залєського, писаному року 1856 ⁷⁶⁰ (коли саме — запевне невідомо, дати нема, але я той лист регіструю до осені): «Агата, — пише він, — була така необережна, що попрікнула мене своїм добродійством, і я «отряхнул прах от ног моих» і переказую слова великого флорентинського засланця:

Горек хлеб подаяния,

И жестки ступени чужого крыльца.

Випадок прикрий, але я тепер почуваю себе вільніш і спокійніш, ніж під меценатством оцих дійсно добрих людей».

Не вгадати, до чого туга і безнадійність довели б безталанного страдальника, коли б графиня Анастасія Толстая, вернувшися з-за границі, не поспішилась повідомити його, що і після коронації надія на амністію не зникла. «Не гадайте, — писала вона 8 жовтня, — що коли мене не було в Петербурзі, так хоч на одну хвилину я забула про вашу справу. Все, що можна було зробити, те зроблене. Небавом сподіваюся подати вам звістку, а може, й побачитися з вами, а до того часу нехай не хвилює вашої душі безнадійність. Сміливо вдавайтеся до мене з вашими нуждами, так як би ви вдавалися, не скажу до матері (у мене старша доня 13 літ), але так, як до рідної сестри своєї» ⁷⁶¹.

Лист сей, висланий тоді вже, коли пішла крига Волгою і навігація по Каспійському морю спинилася, прийшов до Новопетровського в кінці грудня, мабуть, одночасно з урядовими звістками про амністію 26 серпня.

Запевне невідомо мені, через що лист графині Толстої доручено Шевченкові лишень 1 січня р. 1857. Відповідаючи на його 9 січня, поет, перш за все нарікає справедливо за таке дляння: «Вони, — каже він, — несвідомо крадуть з мого катованого життя найясніші і найрадісніші дні» ⁷⁶².

⁷⁶⁰ Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. IV. — С. 856,

⁷⁶¹ Чалий, с. 89.

⁷⁶² Русская старина. — 1877. — Кн. X. — С. 289.

Я гадаю, що опріч листа Толстої, були у Шевченка ще інші, які до нас не дісталися і які надавали йому надії на /381/ амністію через 6 місяців. В листі до Толстої він говорить. «Досить і шестимісячного дожидання, що гнітить душу». Може, в тих листах звістки були виразніші і, може, амністію зв’язували або з будущим Великоднем, або з 17 квітня, днем царського народження. Тоді як раз виходить шість місяців від дня написання Толстою останнього листа, 9 жовтня, до Великодніх свят — 7 квітня р. 1857. З листів поета до Залєського, писаних 15 лютого і мая 1857, знати, що амністії він сподівався спершу в січні, а потім на Великодень того року.

З листа до Толстої, писаного 9 січня, ми не помічаємо у Тараса безнадійності, хоча і цілком повного спокійного сподівання не бачимо. Бачимо тільки, що змучена душа його перейнялася пориванням радісного почуття до волі і світу, властивого узникові темного льоху, коли туди зазирне до його соняшний промінь. «Богові мила сестро моя, ніколи мною не видана, — пише поет до Толстої, — чим я віддячу, чим заплачу за радощі, за щастя, якого ти наділила моїй скорботній душі. Сльози безкрайої подяки приношу до твого серця благородного! Радуйся, найблагородніша заступнице моя! Радуйся, сестро, моя сердешная, так як я тепер радуюсь! Радуйся, ти з безодні розпуки вивела душу мою малу, горопашну. Ти помолилася тому, хто, опріч добра, нічого не діяв. Ти помолилася йому молитвою ангелів безтілесних, і радість твоя, як і моя подяка, без краю Заким взявся я написати оцей лист, я кілька день ходив навкруги форту, не з самим тільки листом вашим безцінним, але й з вами, сестро моя, Богові люба! І про що тільки я з вами не роз мовляв, чого тільки не розповів! усе темне минуле і ясне сподіване. В своїх гадках я дійшов до того, що мені ввижалося, буцім я вже на Васильєвському острові ⁷⁶³ в убогій келії художника з одним вікном, працюю над мідяною дошкою. Далі марив, що я вже добрий гравер, роблю гравюри сепією зі знаменитих творів в Академії і в Ермітажі, та з отаким запасом рушаю на мою любу Україну, і там на хуторі у кого-небудь з моїх приятелів, поклонників муз і грацій, творю гравюрою знамениті малюнки! Які солодкі, радісні мрії! Яке повне, тихе щастя! І я йму тому віри! Я мацаю моє щастя — пришле».

⁷⁶³ Частина Петербурга; там і Академія художеств.

З яким веселим упованням сповідає художник свої надії про будущу роботу свою! Ще й раніш того він у листі до Залєського висловлює бажання і надію взятися до гравюри! І з яким кротким серцем /382/ незлобним він поглядає на своє минуле! «Як золото з огню, як немовлятко з купелю, я виходжу тепер з свого суворого чистилища, щоб розпочати нову благороднішу путь життя» ! ⁷⁶⁴

XVI

Час ішов собі своєю чергою: обставини околишні не перемінилися: «гидота» не поменшала, але з тогочасних листів Тарасових бачимо більш спокійне і надійне становище його духа. Знати, що надія міцно перейняла його. Можна навіть думати, йому здавалося інколи, що визволення його вже факт, що цар підписав вже амністію коли не 1 січня, так 19 лютого; коли ж не приходить про се урядова звістка, так причиною тому бюрократичне дляння та брак зимою комунікації, бо зимою почта з Петербурга до Новопетровського йшла часом три місяці, напр[иклад]. Лазаревський Михайло вислав до його лист і цигари 17 січня, а Тарас прийняв їх тільки 7 квітня.

Той лист Лазаревського ⁷⁶⁵ хоч і не приніс Тарасові певної звістки про визволення яко про факт, але не приніс і розчарування, навпаки, приніс йому бадьорості і разом з листами старого приятеля Якова Кухаренка з Чорноморщини ⁷⁶⁶ і Андрія Марковича з Петербурга ⁷⁶⁷ став Тарасові світлим і радісним привітом на Великдень.

Тим часом коло амністії Шевченкової працювали не тільки граф і графиня Толстії, а ще й інші люде, між ними Сєраковський, Лазаревський і граф поет Олексій Толстой, котрого любили і цар, і цариця і котрий користався кожною зручною нагодою посприяти Шевченку. Граф Олексій Толстой хоча особисто і не знав Шевченка, але відав про його і високо становив його поетичний талант ⁷⁶⁸.

⁷⁶⁴ Основа. — 1862. — Кн. III. — С. 6.

⁷⁶⁵ [Киевская старина. — 1901. — Кн. II. — С. 285 — 286].

⁷⁶⁶ Основа. — 1861. — Кн. X. — С. 8.

⁷⁶⁷ Чалий, с. 94.

⁷⁶⁸ З приватного листа Л. М. Ж[емчужникова (ІЛ. — Ф. 77. — № 127. — Арк. 160 — 161, зв.)].

Петербурзькі земляки Шевченка були певні, що на сей раз цар дасть поетові амністію і тямили потребу Шевченкові грошей на дорогу. Вони поспішили запомогою. Андрій Маркович, посилаючи гроші, писав: «Відай, що добрі люде пильнували і пильнують перед царем про тебе, і, може, він /383/ помилує і верне тебе на ясні зорі, на тихі води, у край веселий, у мир хрещений» ⁷⁶⁹.

Радів Тарас з тих листів. Гляньмо на ясні його радощі, що в перший день Великодня — 7 квітня — обгорнули йому душу! Радощі ті світяться нам з трьох листів його, написаних 22, квітня.

«Удався ж мені сьогорічний Великдень! — писав він до Михайла Лазаревського ⁷⁷⁰. — Такого радісного Великодня у мене ще зроду не було. Якраз 7 квітня прийшла до нас почта і привезла твою дорогу посилку і твоє радісне письмо від 17 січня. Я трохи не здурів, прочитавши його! Та ще як закурив твою цигару (я десять років не курив цигар!), та як закурив твою гавану, то так мені запахло волею, що я заплакав, як та дитина. От чого ти наробив з моїми старими очима! Нехай тобі Господь милосердний заплатить за твою роботу. Та ж сама пошта привезла мені лист з Чорноморії і 25 карбованців від д. Я. Кухаренка, але він нічого про волю не пише мені. Та ж сама пошта привезла мені 16 карб. і лист з Петербурга від А. Маркевича з товаришами. Се буде син того самого Марковича, що написав малоросійську історію. З батьком його ми були колись великі приятелі, але сина його, оцього Андрія, я, здається, не бачив, а може, і бачив, та ще дитиною».

В листі Тарасовому до Кухаренка читаємо: «Лазаревський упевняє мене, що незабаром випустять мене з оцієї широкої хурдиги, що цар дав приказ розбивати мої кайдани. І плачу, і молюся, і все-таки не вірю. (Десять літ неволі знівечили мою віру і надію, а вони були колись чисті, непорочні, наче та дитиночка, взята з купелі, чисті і кріпкі, як той самоцвіт-камінь відшліфований). Я трохи не здурів на сім тижні. Та й тиждень же вдався. Недаремне я його виглядав десять літ. Десять літ! — друже мій єдиний! вимовити страшно; а витерпіть же! і за що витерпіть? Цур йому, а то справді одурію» ⁷⁷¹.

⁷⁶⁹ Чалий, с. 94.

⁷⁷⁰ Основа. — 1862. — Кн. III. — С. 6.

⁷⁷¹ Основа. — 1861. — Кн. X. — С. 8.

Гадаючи, що визволення недалеко, Тарас скомпонував собі план своєї подорожі з «широкої хурдиги». «Як дасть Біг, діждуся з корпусного штабу визволення, так, гадаю, навпростець через Астрахань ушкварю на Чорноморщину. Я ще зроду її не бачив, — додає він у листі до Кухаренка. — Треба хоч на старість подивитися, що то таке ота славна /384/ Чорноморщина. Одного боюся, щоб часом не сказали мені прибути до Оренбурга. А може, дасть Біг, не скажуть». (Будемо бачити, що Тарас помилився!) Далі, згадуючи про присланий до його 1 т. «Записок о Южной Руси» (2-й т. тоді саме друковано), поет писав: «Мене добрі люде, спасибіг їм, книжками не забувають, нема, нема, та й пришлють, а журналу вже десять літ і ввічі не бачив. Не відаю, що там і діється в тій новій літературі. Сам не писав нічого. Та й як його було писати? А тепер вже, Біг його святий знає, чи напишу що путнього? А може, дасть Біг милосердий, відпочину та на старість попробую писати прозу. Об віршах вже нічого и думати» ⁷⁷².

Річ очевидна, що поет розумів тут прозу мовою українською. В Новопетровському до мая р. 1857 він дійсно рідною мовою нічого не писав, бо й не можна було писати. Прозою ж російською він написав на засланню дев’ять оповідань. Вельми помилився поет, говорячи, що про писання віршів «нічого й думати». Ледві тхнуло на його дихання волі, він ще в Новопетровському, ще за два місяці до виїзду написав свою прекрасну «Москалеву криницю». Не такий у генія нашого слова був дрібний талант і характер, щоб десятилітніми кайданами можна було цілком його знівечити. Поет небавом після сього листа до Кухаренка сам запевнився, що він «не зледащів, не захолонув в неволі», а що « нікому тільки було огню підложити під його горем недобите старе серце», як каже він через 6 тижнів після 22 квітня в другому листі до Кухаренка ⁷⁷³. «А ти, друже мій, догадався, взяв та й підкинув огню того святого. Довго я читав твій лист, дочитався до того, що не тільки очі мої, а серце моє заплакало, мов та дитина голодна. А серце, сказано, — не дитина; його галушкою не нагодуєш. Вставши раненько, помолився Богові, закачав рукави та й заходився коло оцієї «Москалевої криниці». Поміг Біг, скінчив, мені трохи Й полегшало». Останнім, підкресленим словам поета я надаю великої ваги. Поет, сам того не бажаючи, показує нам, що дар поезії єсть та висока сила, якої ніякі утиски й кривди не спромоглися повернути внівець; що се та сила, яка може лежати придавленою тільки доти, доки не доторкнеться до неї «божественний глагол». Головна же річ, з підкреслених слів бачимо, як тяжко було поетові переносити заборону писати вірші!

⁷⁷² Ibidem.

⁷⁷³ Ibidem. С. 9. /385/

Скоро пішла крига і почалася комунікація водою, у Тараса більш та більш рветься терпець. 8 мая він пише до Лазаревського, так якби амністія була вже підписана царем і він дивується, що «й досі нічого нема з корпусу; добивають мене недолюдки, не боячися Бога. А нудьга, нудьга! Я ще зроду такої нудьги не коштував. Руки ні до чого не лежать, а в голові така нехворощ, що й ради не дам. Читаю по листочку біографію Гоголя та й боюся: може, й по листочку не стане, доки прийде моє визволення. Нудно мені. Думаю, чи не стане легше, як я з тобою поговорю хоч на папері, але... перо з рук випадає» ⁷⁷⁴. Нарешті приходить лист Лазаревського, писаний 11 квітня, і наш страдальник довідується, що справа амністії буде підписана лишень 17 квітня — і у поета «серце б’ється — якось гарячково. Ох, коли б то швидше його заспокоїти».

⁷⁷⁴ Основа. — 1862. — Кн. III. — С. 8.

⁷⁷⁵ Вест[ник] Евр[опы]. — 1883. — Кн. VIII. — С. 838.

Мимоволі перед мене стає питання: чому і на сей раз так задлялася справа визволення? Що коли вже для амністії треба було якогось урочистого дня, так чому її не підписано, напр[иклад], 19.лютого або 7 квітня? Певних фактів на відповідь нема, одначе ледві я чи помилюся, гадаючи, що спричинилася тому звичайна російська канцелярська формалістика, що вміє шпарко і хутко зневолювати людей, закидаючи їх в хурдигу, та не вміє швидко визволяти з хурдиги. Певна річ, що просьба графині Толстої до царя про визволення Шевченка перейшла через шефа жандарів до військового міністра, а сей почав питати Оренбург, а Орен бург — своєю чергою Уральськ: як поводиться «рядовий» Шевченко? Нарешті, не можна було не спитати згоди і у міністра внутрішніх справ. От всі оці запитання і проковтнули, може, цілого півроку.

Та вже як там воно не було, а певна річ, що не вельми хваталися визволяти Шевченка, не вважаючи на те, що гр. Толстой, запопадливо побивався, щоб прискорити сю справу. Як уся родина Толстих, тремтячи, дожидала підписання царем амністії, бачимо з споминок К. Ф. Юнге ⁷⁷⁵. «Раз якось навесні р. 1857, — оповідає вона, — вночі, коли ми вже кріпко спали, нас (дітей графині Анастасії) розбудили, говорячи: «Вставайте, діти! велика радість!» Ми одяг лись нашвидку, повибігали в залу; а тут тато, неня, худож ник Осипов і всі домашні. На столі повні бокали шампансь кого. «Шевченка визволили!» — кажуть до нас, цілуючи /386/ нас, неначе на Великдень! І ми радіємо з захватом, п’ємо, бігаємо по залі».

2 мая Лазаревський Михайло писав до Шевченка: «Поздоровляю тебе з великою царською ласкою. По просьбі графині Толстої і по свідоцтву графа Толстого тобі дадуть увільнення («отставку»), і ти вибереш собі «род жизни». Скажи, будь ласкав, Дармограєві (псевдонім Шевченків), щоб він на радощах не накоїв чого такого, що не личить. Бережи себе, мій голубе! Приїзди швидше до Петербурга, а на Україну не їзди, про се просить тебе і графиня, а ти повинен послухатися її. У неї є про тебе гроші, вона поклала їх в банк, заким ти приїдеш. Білозерський радить тобі до Оренбурга не їздити, а дожидати на місці (в Новопетровському) «отставки» ⁷⁷⁶.

Лист сей з 75 карб, на дорогу прийшов до Тараса 3 червня. Не треба говорити, що діялося з страдальником в ту годину, коли він читав того листа. Хто вдатен розуміти хоч трохи те, що пережив Шевченко за десять років тяжкої неволі, той легко виобразить собі, яким животворним світом волі, яким цілющим теплом пронизав усього Шевченка лист Лазаревського з звісткою, що довго сподівана «гостя-надія» — амністія — тепер вже факт!

XVII

До «хурдиги» амністія повинна була прийти, переходячи через усі бюрократичні митарства, і доки вона не прийшла стежкою урядовою, доки її не оголосив своїм приказом комендант форту, доти визволений великий мученик і de facto і de jure був ще все-таки «рядовим 2 роты» і мусив справляти військову службу. Амністія йшла вельми мляво, і доки вона припленталася до форту — багацько ще і фізичних, і моральних мук зазнав геній нашого слова. В «Записках» його, наче в зеркалі, ми день крізь день бачимо ті муки довготерпеливого ждання.

«Тепер, — читаємо в журналі його 16 червня ⁷⁷⁷, — коли найближчі мої начальники, фельдфебель і ротний командир (Косарєв), довідалися про моє визволення, вони не ослобонили мене від муштри та від калавурних відбутків, одначе не заборонили, коли буде у мене вільний час, перебувати на городі. Я і за се їм сердешно дякую»

⁷⁷⁶ Чалий, с. 95.

⁷⁷⁷ Записки... — С. 15. — [(Кобзар. — Т. III)) /387/

Визволений від перебування в казармі, поет впивається ца городі під своєю вербою — раюванням в самітності. «Відколи не забороняють мені перебувати на самоті, я незвичайно полюбив самітність. Люба самітність! В життю не може бути нічого більш солодкого, більш чарівного, як самітність. Найпаче перед лицем нені природи, коли вона квітчається, всміхається, під чарівним її впливом людина мимоволі поринає сама в себе і «бачить Бога на землі». Мені і перш не подобалася гучна діяльність або, ліпше мовити, гучне байдикування; а після того, як я перебув десять років життя в казармі, самітність мені здається дійсним раєм. Отже, все-таки не спроможен ні до чого взятися. До праці найменшої охоти нема. Цілі години, коли не лежу, так мовчки сиджу під моєю вербою, і, хоч би на глум, що-небудь заворушилося в голові. Отака нудьга напала на мене з 7 квітня, з того дня, як прийняв лист від Лазаревського. Воля і подорож усього мене проковтнули» ⁷⁷⁸.

Порада, висловлена Лазаревським в останньому листі — не їхати зразу на Україну, знівечила перший план подорожі. Перше Шевченко гадав, щоб, перепливши Каспійське море, поїхати в Катеринодар до Кухаренка і, «надивившись досхочу на оцю благородну людину, рушити через Крим, Харків та Полтаву, на Київ і Несвіж в село Чирковичі ⁷⁷⁹ до свого друга і товариша по засланню до Броніслава Залєського, а тоді через Вільну до Петербурга»; тепер же він примірковав інший, найближчий шлях до столиці: з Астрахані Волгою до Нижнього Новгорода, звідтіль диліжансом у Москву, «з Москви, помолившись за Фультонову душу, за 22 годин у Петербурзі». «Але ж! — прокидається у поета жахлива думка 13 червня. — Може скоїтися, що я в своїй хламиді почимчикую до Уральська. Ще всього можна сподіватися ».

Поет починає лаштоватися в дорогу ⁷⁸⁰: каже пошити йому торбу, насушити сухарів, виготовляє на дорогу шинку; піклується про книжки, щоб було що в дорозі читати і т. інш. Вкупі з тим міркує він в гадках і про дальший свій побут.

⁷⁷⁸ Записки... — С. [15 — 16 (Запис від 17 черв. 1857 р.)].

⁷⁷⁹ Рачкевичі. — Ред.

⁷⁸⁰ Записки... — [С.] 9 — 10 [Запис від 12 і 13 черв. 1857 р.)].

«Про живопись, — каже він, — тепер годі мені й гадати, я й перше не був добрим художником, а тепер тим паче. Десять літ непрацювання спроможні і з великого віртуоза зробити корчемного балалаєшника. Я думаю взятися до гравюри /388/ aqua tinta. Гадаю, досить двох років на се. Потім переберуся на дешевий хліб до моєї України любої і там візьмуся за естампи. Першим моїм естампом буде «казарма» з картини Тенєра. Опріч списків з великих творів, гадаю пустити в світ перегодом і власне чадо: «Притчу про блудного сина», припасовану до наших сучасних звичаїв, найпаче до звичаїв крамарського стану».

Коли поет, сидячи під вербою за своїм журналом, хоч трохи спекувався нудьги дожидання і впливу військової неволі і, гадаючи про прийшле, відривався від сучасних обставин, найближче його начальство немов навмисне пильновало, щоб розганяти його гадки і кидати його в ковбаню тих обставин і обов’язків жовніра, які тепер, зовсім натурально, стали поетові ще більш огидливими і тяжкими.

Увечері 18 червня приплив пароход з Гур’єва і привіз звістку, що упереджений проти Шевченка командир батальйону майор Львов їде на ревізію форту і залоги. Тараса погнали зараз прилаштовувати муніцію. «Яке гидке це прилаштовування, — пише він у журналі, — чи вже оце ще не останнім разом виводять мене на плац показувати, немов ту безсловесну животину? Сором і приниження. Трудно, тяжко, неможливо приголомшити в собі всяку людську повагу; стояти «на витяжку», слухати команди і рушати, буцім бездушна та машина».

На другий день майор Львов, «наче той Кроніон-тучегонитель, суне в темній хмарі на нас, безсловесних солдатів. Чекаючи на сього страшного судію і карателя, ті, що попропивалися до снаги, благають тепер лікаря, щоб прийняв їх до шпиталю, яко недужих, і таким чином лікар спасає їх від праведного суда «Кроніона-Громоносця». «Я, — каже Шевченко, — ніколи не ховався до шпиталю під отакі критичні години. Тремтить, було, серце, аж замирає, а я мащу вуси, одягаюся в мундир і стаю перед лице отця-командира. А лице у його з хмелю червоне».

«Першим ділом батальйонного командира було оббігати казарми та надавати по зубах фельдфебелям і солдатам, а ротних командирів і інших офіцерів повчити по-батьківськи, як і що кому личить. Потім звелів виходити солдатам на огляд. Бідолашна рота, до якої і я належав, з ранку о 5 годині 24 червня, умита, причепурена, з намащеними вусами, вистроїлася на плацу, наче та іграшка, вирізана з картини. З 5 до 7 години рота все «рівнялася». О годині 7 явився сам судія і мордовав бідолашну роту до 12 години; насамкінець вилаяв жовнірів загальною солдатською лайкою /389/ і пострахав різками та шпіцрутенами». По обіді о годині 5 конфірмовані, а з ними і наш поет, ставилися перед лице Львова на гірший іспит. «Про сей іспит, — записує Тарас, — я був зовсім байдужим, яко людина наполовину вже визволена; але ж! Ледві став перед невблаганним судією, у мене не лишилося і тіні чого-небудь такого, що нагадувало б чоловіка, наполовину вже визволеного. Мене обгорнуло те ж саме почуття, яке і завжди обгортало, тяжко-болюче почуття; мене усього пронизало тремтіння. Ні, не почуття, а мертва нечулість пройняла мене. Скоро я глянув на ту дерев’яну, розмальовану постать, я обернувся внівець... Іспит відбувся так самісенько, слово в слово, як і десять літ назад, на четвертину літери не побільшало його, ні поменшало. За те ж і я ні на зерно не рушив наперед по шляху військової освіти. Так само, як і в ті годи, командир спитав у кожного з нас, за яку провинність пошановали його солодким для серця обов’язком жовніра?

«Тебе за що?» — спитав Львов у поета. «За написание возмутительных стихов, ваше высокоблагородие».

«Сподіваюся, що більш не писатимеш». Яке вражіння справив оцей огляд і іспит майора Львова на Тараса, про те читаємо в його журналі ⁷⁸¹: «Минуло вже три дні, як поїхав від нас отець-командир, а я й досі не спроможуся спекатися того тяжкого вражіння, що нагнало на мене його коротке у нас перебування. Мої блискучі, мої рожеві гадки так приголомшив той огляд і всього мене так збентежив, що коли б в руках у мене не було листа від Лазаревського, так я зовсім би знесилів від оцього тяжкого вражіння. Хвала Богові, що є у мене в руках канва, а по ній можна виводити найрізноманітніші візерунки!»

Огляд і іспит Львова не були останнім вже актом гноби тельства і мордовання поета. Судилося йому на порозі з своєї «широкої тюрми» зазнати і пережити ще гірші вражіння.

⁷⁸¹ Записки... — С. 27 [(Запис від 26 черв. 1857 р.)].

27 червня уночі, йдучи повз флігель, де жили офіцери, Тарас почув, що там співають нову для його пісню: «Коврики на коврики, шатрики на шатрики». Далі вже не можна було розібрати слів, бо співака взяв занадто густим басом, тоді одчайдуха п’яниця інженер Кампіоні, вийшовши з флігеля і побачивши Шевченка, вхопив його за руку і потяг до світлиці, щоб там познайомити з приїзжими, як він казав, /390/ «милыми ребятами». В світлиці на розісланому лямці сиділи і лежали «милые ребята», а перед ними пишалася піввідерна сулія з горілкою. Шевченко вирвався та навтікача — на пляц; а Кампіоні за ним, та й ну гукати на чергового унтер-офіцера і звелів йому відвести Шевченка в арешт на гауптвахту за те, що нібито поет «зневажив офіцера». Мусив поет ночувати в арешті. На другий день покликали його до коменданта. Усков дав йому прочитати донос від Кампіоні. Там було написано, що вчора Шевченко заподіяв йому, Кампіоні, образу, вилаявши в батька і в матір. «Я остовпів, — каже Шевченко ⁷⁸², — прочитавши донос, а заспокоївшись трохи, питаю коменданта: «Порадьте, що мені діяти?» — «Нема другої ради, опріч попрохати у Кампіопі прощення, і щоб взяв свій донос назад; інакше, відповідно військовій дисципліні — ви арештант. У вас є свідки, що ви були тверезим, а він знайде свідків, що ви його лаяли».

«Я заприсягну, що се брехня».

«А він заприсягне, що правда; він офіцер, а ви... ви ще солдат».

«Ох, як же тяжко залунало оце слово! А я, — каже Тарас, — почав був забувати його». Мусив Шевченко, «наполовину визволений вже», одягти солдатський мундир і йти до Кампіоні перепрошувати. Дві години стояв поет у передпокою, заким Кампіоні вийшов до його. «Багацько було треба висловити просьб, перепрошування і приниження, доки Кампіоні наділив прощенням, але з «умовою, щоб я зараз же купив четвертину відра горілки. Я послав по горілку, а Кампіоні послав до коменданта забрати свою ябеду. Принесли горілку. Кампіоні кличе своїх «благородных» свідків, і один з них каже до мене: «А що! не хотіли ви з доброї волі познайомитись з нами, як годиться людям благородним, дак ми вас примусили», — і все п’яне товариство зареготало».

От тепер читач мій легко спроможеться відповісти: чи можна було Шевченкові «любити і шанувати» таких от офіцерів? Чи можна було йому таких людей не вважати за «дурнів», за п’яниць та за «патентованих поганців»?

Не проминув і Косарєв, щоб на останні дні перебування Шевченка в Новопетровському не завдати йому пекучого болю.

⁷⁸² Записки... — С. 30 — 33 (Записи від 27 і 28 черв. 1857 р. — Кобзар. — Т. III.)]. /391/

Липня 6-го приїхав до форту з Астрахані якийсь татарин і пустив гутірку, що в Астрахані сподіваються, що під кінець серпня приїде туди великий князь генерал-адмірал Костянтин. «Капітан Косарєв зараз імкнув, що треба лаштувати поважний калавур (а чей же з Астрахані князь поверне і до Новопетровського!) і до того калавуру, з ласки писаря Петрова, призначив і мене, — записано в журналі у Шевченка. — 7 липня, ледві задніло, погнали нас прилаштовувати амуніцію; потім о годині 7 вивели на пляц. Вийшов і Косарєв в усьому свойому ослячому величчю, підійшов до мене, потрепав по плечу і мовив: «А що, брате, визволення!? Ні! ми ще зробимо з тебе видатного фрунтовика на правий фланг, та тоді і з Богом». І зараз же звелів капральному єфрейторові щодня по чотири години муштровати мене з рушницею. Мене кинуло в жах, як почув я такий наказ! От тобі і спокійна самотина на городі... Комендант, довідавшись про такі заходи Косарєва, зробив йому нагану... Господи! чи прийде коли день мого визволення? Чи прийдуть коли такі дні, що я оцю сумну та правдиву хроніку читатиму, яко вигадку, яко сон?»

XVIII

Підлягаючи (бо не можна було нічого проти того вдіяти) такому гнобительству Львова, Кампіоні, Косарєва і інш., чи можна ж було Шевченкові не нудитися, не страждати; найпаче коли він довідався, що амністія йому прийшла до Оренбурга не пізніш 15 мая, бо в той день невідома нам пані Ейсуня, пишучи до його з Оренбурга, вітала його в волею ⁷⁸³. «А воля моя, — сумує Тарас, — де-небудь у шинку з писарем гуляє: се певна річ, бо найбільші мої гнобителі займаються муштрою, пияцтвом, картами, а канцелярією кермує який-небудь писар Петров, повернений в солдати за шахрайство. Так воно заведено з давніх-давен, і вже ж коли б отакий лад зрушили задля якогось там «рядового» Шевченка, то се було б і проти заповіту батьків, і проти статуту».

За три дні після сього Тарас у листі до Лазаревського пише ⁷⁸⁴:

⁷⁸³ Записки... — С. [49].

⁷⁸⁴ Основа. — 1862. — Кн. III. — С. 11.

«Вже я списав цілий зшиток, що зладив на дорогу, вже і покривало від комарів, що придбав собі на дорогу, у /392/ мене вкрали, а з Оренбурга ні слуху ні духу. Молю Господа, щоб оце був останній мій лист до тебе з оцього клятого форту».

Сподівався, нарешті, Тарас, що пошта з Гур’єва прийде і привезе йому волю 15 липня, а 16-го він покине «паскудний форт», а доки те буде, нудьга душила його. Розважав він її найбільш за все на городі, під своєю вербою. «Під оці тяжкі дні сподівання, — каже він ⁷⁸⁵, — журнал мій став мені таким чимсь неминуче потрібним, як хорому лікар. А друга річ, що я придбав собі на дорогу — чайник — став неминучо потрібним задля мого журналу, так само, як журнал для мене. Без чайника та без чаю я якось ліниво брався за журнал, а тепер аби налив шклянку чаю, так само перо проситься в руки. Який добрий геній шепнув мені завести журнал! Ну, що б я робив цілий місяць! без краю довгий місяць! Все-таки оця робота (журнал) щодня кілька годин віднімає у моєї неволі та нудьги, котрих я неспроможен спекатися. Коли б не трапилося оцього тяжкого дожидання, ніколи б і на думку мені не впало завести оцю еластичну мебель, на якій я щодня тепер так спокійно відпочиваю» ⁷⁸⁶.

Але ж чи то було дійсне відпочивання? А коли й було, так вельми короткий час. Нудьга занадто гнітила його, і він майже щогодини тільки й гадає, чи скоро прийде пошта та привезе йому волю. Навіть уночі сон його не брав, а коли й засне, так і тут ввижається йому те, що так вабить його до себе: Академія, Україна, приятелі: Куліш, Костомарів, Гулак, Лазаревський і інші ⁷⁸⁷.

⁷⁸⁵ Записки... — С. 41 [(Запис від 2 лип. 1847 р. — Кобзар. — Т. III)]

⁷⁸⁶ Ibidem. — [С] 59.

⁷⁸⁷ Див.: Записки... — 1 — 20 лип. [1857 р.]

Зазирніть у записки поета хоч з 9 липня, і ви, наче в дзеркалі, бачитимете, що діялося в душі його. Виображаючи поштовий човен, як він пливе, поет раз у раз позирає на вітрячок і відповідно простуванню вітру гадає собі, де саме той човен? Як він пливе? Чи скоро пливе? «Знявся свіжий вітер від норд-осту прямо в ніс нашому поштовому човну. Він тепер на відкритому морі кинув якір; а коли рушить, Господь відає» (9 липня). «Вітер той самий!.. Туга та ж сама» (10 липня). «Опівночі вітер перемінився і пішов на норд-вест» (11 липня). «Вітер той самий; значить, човен мусить дожидатися оренбурзької пошти. Чим ближче до мене оця радісна подія, тим більш стаю я нетерплячим і /393/ полохливим. Сім тяжких років в оцьому невихідному заточенню не здавалися мені такими довгими і страшними, якоці останні дні мого мордовання» (13 липня). «Вітер той самий! Чи не час би йому взяти на норд-ост! О! як би він мене порадовав, коли б хоч к завтрьому повернув. Ліпше з одного разу ударити обухом, ніж пиляти дерев’яною пилкою дожидання» (14 липня). «Вітер все той же — норд; хоч би на одну четвертину румба взяв на ост; все б таки було мені легше. Два літа плавав я по Аральському морю і ні разу не подивився на компас; а за оці останні, без краю довгі дні і ночі я вивчив його всіма сторонами. О вітре, вітре! коли б ти міг спочувати мойому невсипущому горю, ти б ще третього дня був повернув на норд-ост, і я сьогодні сидів би вже аргонавтом з олівцем у руці на чердаці татарського корабля, що йде до Астрахані і останнім разом малював би вид своєї тюрми». (15/VII). «По заході сонця заштиліло, а опівночі знявся вітер від зюйд-осту; вітер тихий, рівний, саме такий, якого треба на наш поштовий човен. Світом я зліз на найвищий шпиль скелі прибережної і сидів там до півдня. Не спостерігши на обрію сподіваного жаглика, я з тугою вернувся на огород і взявся їсти шинку, що виготовив на дорогу» (16/VII). «Вітер все той же, немов зачарований» (17 липня). «По заході сонця вітер пішов на зюйд-ост; але слабий, безнадійний! Чи буде, нарешті, край отакого скорботного існування, оцього одноманітного записування одноманітних безкраїх днів?» (18 липня). Нарешті 19 липня Тарас записує, що вітер пішов на норд, «я зрадів і почав ходити округи форту, і доки пробарабанили «зорю», я обійшов його чотири рази, значить, пройшов 12 верстов... Ніч ясна, прекрасна, я не пішов в альтану, а сів під вербою, щоб зручніш спостерігати вітер, дивлячись на вітрячок. О 12 год. ночі вітер перемінився, не поменшав; добра ознака...» Тим часом, доки Тарас писав 19 липня свій журнал, «вітер пішов на вест, і «Жайворонок» (другий поштовий човен) полетів з Новопетровського на Гур’єв. «Марудний вітер! тяжка невідомість», — так Шевченко кінчить свій журнал 19 липня.

Читаючи оці спостереження вітру, ми ясно бачимо, як Тарасову душу гризе нудьга, не дає йому спати, «люта туга, гризе і ганяє його наче на корді, навкруги городу...» ⁷⁸⁸. О, тяжко йому було в неволі! Тяжко довелося ждати і волі.

⁷⁸⁸ Записки... — 9 лип. [1857 р. — Кобзар. — Т. III. — С. 53].

Шевченко був певен, що 20 липня попрощається зі своєю /394/ тюрмою, так написав і до Лазаревського, і до Кухаренка, але вітер зробив інакше. «Що діяти! — сумує Тарас. — Посидимо ще за морем та підождемо погоди! Цілий день і ніч 20 липня вітер і не поворухнувся. Мертва тиша» ⁷⁸⁹. В неділю 21 липня Тарас пішов ранком до форту поголитися, йдучи, стрівся з унтер-офіцером Куліхом і від його першого довідався, що ранком о годині 9-й прилетіла «Ласточка» (поштовий човен). Поголившись, стиснувши серце, вертав він на город до своєї верби, стрів Бурцова і від його довідався, що прийшла нарешті його воля!..

⁷⁸⁹ Записки... — 10 і 20 лип. [1857].

XIX

Одначе і тут ще не наступив край мордованню нашого поета в широкій тюрмі. Канцелярська мертвота чи не хотіла, чи не спроможно їй було зразу зняти з Шевченка кайдани і зразу випустити його на волю. Вона, випускаючи його з новопетровської хурдиги, приборкала його. З Уральська прислали до новопетровського коменданта приказ лишень про те, що «рядовой Шевченко уволен в отставку». Але ж на те, щоб виїхати з Новопетровського і по дорозі ніде не зачепитися, треба було мати «установленный вид». Здавалось би: чого тут мірковати? Взяти батальйонному начальству написати і одіслати в Новопетровське, щоб доручили Шевченкові той «вид», та на тому і край. Ні, се було б вельми просто, було б зовсім по-людськи, та не було б по-канцелярському, було б «не по формі».

Комендант Усков, прийнявши приказ з Уральська, наказав ротному командиру Косарєву виписати Шевченка з реєстру жовнірів і оголосити про се по роті. Більш нічого Ускову й не можна було зробити, і ніхто не тямив, що ж далі діяти? Де добути Шевченкові «вид»? Комендант 23, липня повідав Тарасові, що не може видати йому білет на виїзд через Астрахань до Петербурга, бо немає ще приказа «по корпусу», і що коли того приказа не привезе наступна пошта з корпусу, так чи не доведеться Шевченкові плентатися до Оренбурга за «видом». Се значило зробити тисячу зайвих верстов! Про се Тарас не вельми ще сумує, сподіваючись, що в Оренбурзі за запомогою приятелів його Герна і Бюрно, він полагодить свої діряві фінанси, але йому велика шкода, що він вже не застане в Петербурзі вистави /395/ в Академії художеств і надовго відтягнеться побачення його з граф. Толстими — добродіями його.

26 липня Тарас вислав до графа Федора Петровича лист з подякою за визволення. Міркуючи з Усковим далі, стали на тому, що треба підождати нової пошти. Щоб розважити нудьгу нового дожидання, Тарас умовився з Фіалковським і з Обеременком іти в яр і там «чаєм шклянкою та горілки чаркою» справити «прощання». Але Фіалковський зрадив, бо загрався в «орлянку», і Тарас з Обеременком замість яру справили «прощання» під вербою. А вночі на 29 липня Тарасові наснилися Артемовський, Куліш, Лазаревський і «все дороге серцю». Під вечір того ж дня Шевченко змалював собі вид з Новопетровського, сподіваючись колись з того малюнку зробити акварельний малюнок. Вернувшись під вербу, він застав тут свого приятеля Обеременка і умовилися «завтра раненько піти в балку снідати».

З записок поета (5 серпня) відаємо, що 31 липня Усков несподівано згодився дати йому білет, і о 9 годині ранком 2/14 серпня р. 1857 Шевченко на рибальському човні поплив з Новопетровського на Астрахань.

Таким чином, Тарас Григорович Шевченко перебув в Новопетровському форті, яко «рядовий», шість літ і дев’ять з половиною місяців. В неволю полонили його 5 квітня р. 1847. Виходить, що взагалі в неволі його мордовано десять літ, три місяці і двадцять шість день. Час сей становить трохи що не четвертину всього віку поета і четвертину найліпшу, ту саме, коли талант його став широко розвиватися всіма сторонами. Розвиток його спинили і примусили невимовно тяжко страждати за Україну. Солдатська неволя, найпаче неволя, приміркована Обручовим, дійсно проковтнула, як мовив сам поет —

Моє не злато — серебро,

Мої літа, моє добро.

Вона проковтнула величезніший скарб не тільки України, не тільки Слов’янщини, а скарб усіх освічених людей.

Тепер, щоб виразніше зрозуміти добутки такої довгої і невимовно тяжкої неволі, уявім собі два образи того самого Шевченка: уявім його таким, яким ми бачили його в січні р. 1847, коли він бояриновав на весіллі у Куліша, і таким, яким він виїхав з Новопетровського форту.

З боку фізичного побачимо страшенну різницю.

Під «червону шапку» взяли Шевченка веселим, бадьорим, /396/ 33-літнім, з міцним здоров’ям, з густим русявим волоссям на голові. З-під «червоної шапки», як мовив Костомарів, вернули його з здоров’ям навіки покаліченим, сивобородого, з головою чисто лисою!

Духово-морального образу неволя і покалічення його організму фізичного не перемінили. «Усе оце моє, — каже Шевченко, — невимовно тяжке горе, усі різні недуги мої, усе приниження минули, ніби не чіпаючи мене. Найменшого сліду вони не лишили. Кажуть, що досвід єсть найлуччий наш учитель. Але гидкий досвід пройшов повз мене невидимкою. Мені здається, що я і нині (після заслання), точнісінько такий самий, яким був і десять літ назад. В мойому образі внутрішньому не перемінилася ні єдина риса. Чи добре се?.. Добре. І я з глибини моєї дякую Богові за те, що він не дав отому страшному досвіду зачепити своїми залізними пазурами моїх думок, поглядів і віровань, ясних, наче у дитини. Дещо вияснилося, покруглішало, набралося більш природного розміру і вигляду, але все те є добутком старого Сатурна, що летить незупинно, а не добутком гіркого досвіду» ⁷⁹⁰.

⁷⁹⁰ Записки... — С. 21[ — 22 (Запис від 20 черв. 1857 р.)].

Попередня     Головна     Наступна             Коментарі