[Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — К., 1991. — С. 253-318.]

Попередня     Головна     Наступна             Коментарі





ТАРАС ШЕВЧЕНКО
на першому засланню

(18/30 ЧЕРВНЯ 1847 — 17/29 ЖОВТНЯ 1850 р.)


...Горе нам

Невольникам і сиротам

В степу безкраїм за Уралом.

Т. Шевченко



I


Той п’ятий батальйон Оренбурзького війська, до якого записали Шевченка, перебував залогою в невеличкому повітовому місті-фортеці Орську: сюди і вирядили поета з Оренбурга.

З Оренбурга до Орська 265 верстов (майже 300 кілометрів). Цікава річ: яким робом спростовав Шевченко сей немалий степовий шлях: чи пішки, чи на конях? Виразної певної відповіді — доки що на се інтересне питання — нема: мусимо добути її з тих розкиданих дрібних звісток, які нам трапилися по джерелах.

Спершу Косарєв подав звістку 475, що Шевченка препроводили в Орськ», а потім Юдін 476 додав, що «бригадний командир 14 червня вирядив Шевченка етапним «порядком» (ладом) в команді поручника Почетова 477 в Орськ, куди поет прибув 22 червня». З таких звісток можна б гадати, що поет простовав пішки — і йшов вісім день; але таку гадку нівечить вже сама трудність, йти вісім день без спочину і проходити щодня безлюдним степом під час літньої спеки і духоти по 33 верстви! Нарешті таку гадку зовсім знівечила новіша урядова звістка : начальник етапу поручник



475 Киев[ская] стар[ина]. — 1890. — Кн. II. — С. 130.

476 Русс[кий] архив. — 1898. — Кн. III. — С. 464

477 Почешева. — Ред.

478 Кам[ско]-Волж[ский] край. — 1897. — № 307.



Почетов подав 18 червня за № 957 донесення, що «рядового Тараса Шевченка вирядив до Орська того же /254/ дня». Значить, в дорозі Шевченко був не більше п’яти день: а за такий час вже цілком неможливо перейти 265 верст, щодня б то по 53 версти! Очевидно, що Шевченка з Оренбурга в Орськ повезли кіньми.

Ледве чи можна гадати, що військовий уряд дав свої кошти на переїзд Шевченка поштовими кіньми до Орська: у самого ж Шевченка, річ певна, грошей не було. Але недоста чу грошей легко було уладнати. Тепер вже запевне відомо мені, що з початку червня р. 1847 приїздив до Оренбурга, раніш трохи, ніж Шевченко, Василь Лазаревський 479. Отож він і привіз братові свому Федорові і іншим землякам, які тоді були в Оренбурзі, сумну звістку про долю нашого поета. Ми вже відаємо, як приязно, як щиро Федор Лазаревський і інші українці привітали «рядового» Шевченка. Вже ж, річ певна, що не можна було їм допустити, щоб віщий кобзар України простовав 265 верстов пішки: вони скинулися і дали на ту подорож гроші, і поетові можна було прохати начальство, щоб дозволило везти його поштовими кіньми коштом його самого. Що Шевченко їхав, а не йшов з Оренбурга до Орська, так сю думку мою підпирає і власне оповідання Тараса про подорож Сокири до Орська 480.

На подорож Ваті (в «Близнятах») варто зауважити ще й через те, що тут стріваємо порівняння села й людності великоруської з українською. Село великоруське малює Шевченко непривітним, нечепурним, як і саму людність. Навпа ки — село Островна (по дорозі в Орськ) заселене зайдами-українцями, і тут, як і на Україні в селі, «ті ж верби зелені, такі ж хатки біленькі, закутані в зелень; дівчинка в плахті, заквітчана, жене корову». Побачивши Островну, поет «аж заплакав, так живо нагадала вона йому рідний край прекрасний». Далі поет намалював картину щиросердої привітливості островнянських українців 481. Островна так глибоко врізалася в серце поета, що він співав про неї і в віршах: «Ну що б, здавалося, слова...»

Не доїздячи кілька верстов до Орська, перед очима Тараса показалася пустиня, що льодом пойняла його душу. За хвилину після тяжкого вражіння пустині, я, каже Шевченко 482,



479 Василь Лазаревський род. 26 лютого р. 1817, помер 28 квітня р. 1890 [27 лютого 1817 — 18 квітня 1890].

480 Близнецы, с. 220 і далі (Поэмы и повести).

481 Ibidem . — [С. 222 — 223].

482 Ibidem. — [С. 223] і далі.



почав придивлятися до скорботної панорами і посере-/255/дині її помітив білу плямку, облямовану червоно-бурою смужкою. «То Орськ біліє», — промовив ніби сам до себе поштар-погонич. «Так от вона, знаменита Орська фортеця! — промовив я майже голосно: і мені стало тяжко, сумно, тужливо, наче Господь знає, яке велике нещастя дожидало мене в тій фортеці; а страховита пустиня навкруги здалася мені викопаною могилою, що налагодилася похоронити мене живим. Під’їздячи ближче до Орська, я думав, чи співають у фортеці пісні? І ладен був битися хоч на який заклад, що не співають: бо за такою декорацією можливо тільки мертве мовчання да тяжкі зітхання, а не пісні». Перегодом стало знати, що ота біла плямка — була церква на горі, а червоно-бура смужка — дахи будівель, казарми, комори і інше. Переїхавши дерев’яний міст (через річку Урал), поет опинився в Орській фортеці. Киргизи називають її — Ямамкала , і оця назва занадто вірно відповідає характеру місцевості. «Орська фортеця, — розповів нам Шевченко , — як не треба більш в гармонії з місцевістю навкруги її — та ж сама рівнина і одноманітність: з колориту загального виділяється тільки невеличка церква на горі. Під горою з одного боку брудні саклі татарські, а з другого — двір інженерний, де стоять каземати задля каторжників (варнаків). Проти інженерного двору — довга, понизька, дерев’яна будівля з невеликими вікнами — то батальйонні казарми, біля них дерев’яний екзерцирс-гауз; а далі майдан і церква, за нею — слобідка з маленькими домиками».

Перше, що живого зустрів в Орську Шевченко, був гурт варнаків таврованих: вони лагодили шлях, бо сподівались приїзду корпусного начальника. За ними, ближче до казарми, муштровалися на майдані жовніри 485.

Орськ і тепер місто убоге невеличке, менш 9 000 людності; більшість її становлять москалі, татари, киргизи да мордва; місто таке некультурне, і восени таке в йому болото, що навіть 10 літ назад серед міста загруз і потонув верблюд 486. Місто степове, рослини майже зовсім нема; зима там люта; сніг часом засипає цілі аули 487.



483 Яманкала. — Ред.

484 Несчастный. — С. 690. — (Поэмы и повести...).

485 Близнецы. — С. 225. — (Поэмы и повести...).

486 Кам[ско]-В[олжский] край. — 1897. — № [307, 11.01].

487 Аул — село, хутор.



А що за місто був той Орськ 50 літ назад, про те, кажуть старожилі люде, трудно собі і вообразити! Було воно обведене земляним валом від /256/ гори, біля якої стоїть місто, аж до річки Уралу. В середині міста, опріч казарм, було кілька домиків офіцерських да, може, з 20 козачих халупчин; а навкруги безлюдний степ, що й нині ще має вид сумно! пустелі.

Не треба мені говорити, яке вражіння на Тараса зробила оця картина першої знайомості з Орськом! Далі йшли не ліпші, а гірші зустрічі: він мусив ставитися перед усім начальством, аж доки не дійшов до найгіршого «круга» свого «пекла» — до казарми і, певна річ, з уст кожного начальника, почавши від «дядьки» до коменданта,вислухати стільки ж осоружне, скільки одноманітне й образливе напучування: «Водки (горілки) не пить, служити ретельно, слухатися старших і пам’ятати, що «за Богом молитва, за царем служба не пропадають».

Першим ділом в Орську постановили нашого поета 25 червня 488 під аршин; зміряли, якого він зросту, завели його до «ранжирного списку» (реєстру), записали в реєстр під № 191 «рядовым 3-й роты» і написали його «формулярний список». Подаємо останній, бо він стає нам патретом нашого кобзаря, намальованим в кінці червня р. 1847 рукою ротного писаря, як знати з правопису, чоловіка темного . В тім «списку» читаємо, «що «рядовой» Шевченко 2 роти на зріст 2 арш[ин] 5 вершків; має лице чисте; волосся на голові і на бровах темно-русяве, очі темно-сірі; ніс звичайний. Був художником петербурзької Академії художеств; а з якого він стану — невідомо: бо про се звісток не прислано. По царському приказу за злочинства прийшов на службу 23 червня р. 1847 в лінейний оренбурзький батальйон № 5. Читати і писати уміє. По царському приказу за писання баламутних віршів прийшов на службу рядовим, з правом на вислугу, під найпильніший догляд, з забороною писати і мальовати і щоб від його в ніякому виді не могли виходити баламутні і пасквільні твори. Не жонатий».

Про зріст Шевченка маємо не однакові звістки. Начальник його роти в Новопетровському форті Косарєв раз каже 490, що на зріст Тарас був 2 арш]ини] 3¼ вершка; вдруге 491 — 2 аршини 1¼ вершка. Очевидно, що останнє помилка 492. Ще більша помилка 493 звістка А. Матова,



488 Кам[ско]-В[олжский] кр[ай]. — 1897. — № 307.

489 Русск[ая] стар[ина]. — 1891. — Кн. V. — С. 438.

490 Киев[ская] ст[арина]. — 1893. — Кн. II. — [С. 245].

491 Ibidem. [1898. — Кн. II. — С. 36].

492 Кониський помилився: в обох джерелах Косарєв подає зріст однаковий — 2 аршини 3¼ вершка. — Ред.

493 Русс[кие] вед[омости]. — 1895. — № 242. /257/



переказана йому якимсь Аг. Ф. Капфером, що був би то фельдфебелем тієї роти четвертого батальйону, до якої належав потім і Шевченко. А. Ф. К[апфер] повідав, що «Шевченко був високого зросту». Вже ж при високому зрості не стояв би він у «ранжирному» реєстрі 191!.. Коли його записали 191, дак значить 190 чоловіка були в роті вищі за його на зріст. Я признаю найбільш певною звістку «формулярного списку», себто 2 арш[ини] і 5 вершків. Записали Шевченка в 3 роту 494, дали йому солдатське убрання, приставили до його «дядьку» і поселили в казармі. Мундир дали йому зовсім не на його шитий, вузький такий, що поетові треба було, йдучи на муштру, прохати запомоги у «дядька», щоб натягти той мундир і защібнути на всі гудзики 495. Надягання та защібання мундира було чистою мукою Тарасові: було, увесь обіллється потом, доки приладнає свій мундир так, як треба. Виходити за вали Шевченкові було заборонено; мусив він нудитися в дворі фортеці. В Орській фортеці служив тоді писарем Лаврентьєв; людина хоч і не освічена, але доволі розвинена, проста і гуманна. Лаврентьєв жив не в казармі, а на одшибі; з ним сприятелився Шевченко, і за перше півроку перебування його в Орську тільки й спочину у його було, як заходив до Лаврентьєва. Перегодом він учив грамоти сина Лаврентьєва, звісно, учив безплатно, учив більш году, учачи, ніколи не сердився, «а все тільки ласкою та жартом» 496.



494 Командирами тієї роти, доки в їй був Шевченко, були спершу капітан Глоба (українець), потім Степанов, далі Андрюков, Єпанешников і знов Степанов.

495 Кам[ско] Волж[ский] край. — 1897. — № 307.

496 Ibidem. — № 313.



Солдатська казарма і за нашого часу, коли на неї звернено пильну увагу, — таке житло, якого і ворогові не можна зичити. Не кажу вже про недостачу повітря взагалі, а про повітря чисте годі й думати; не кажу вже про недостачу світла і про інші антигігієнічні умови; головна річ сього тяжкого життя — повна недостача спокою через життя гуртове. В казармі містилися люде різних народностей, релігій і характерів; не мало між ними було і дрочливих, і п’яних.

Тож не трудно виобразити собі солдатську казарму 50 років назад, та ще в Орську, серед степу безлюдного! Нечисть і сморід Орської казарми розривала душу на шматки. Шевченко справедливо назвав її «смердячою хатою».

Подаю тут фотографію з художницьки зробленого Шев-/258/ченком ще року 1847 малюнка з тієї казарми. Жаль бере, як глянеш на той малюнок! Я бачу довгу, понизьку хату, набиту людьми. На першому плані «нари», на них повно жовнірів, полягали горопашні — як хто спромігся: одному ніде примостити свої ноги: вони висять у його: у другого з «нар» звисли руки, у того голова. Біля «нар» поскидані чоботи: а інші лежать в чоботях. Знати, що люде в сій групі потомлені. За ними йде друга група, що розважає свою тугу горілкою, проганяє нею утому і нудьгу; тут іде, як кажуть, «безшабашна» гульня, співи, галас, регіт — щось дике, нелюдське. Праворуч від «нар» під стіною на ослінчику примостився сам Тарас: він лагодить свою амуніцію; перед ним мале киргизча. Гляньте на стіни казарми: там порозвішувані штани, сорочки, солдатська муніція. В казармі повітря густе, аж темне. Легко уявити собі, яке воно чисте, який спокій в тій казармі! Додаймо до сього малюнка, що в казарму позганяли людей з різних країв «несходимої» Росії: люде різних народностей, релігій, різних характерів, різних темпераментів... люде, загнані сюди силоміць, люде зневолені, примушені таїти свої думки і бажання; люде, примушені зовсім згубити або сховати своє Я, своє почуття людської гідності, свій «образ Божий», примушені «об’єдинитися» в автоматичній постаті жовніра, зневоленого, приголомшеного військовою дисципліною і зброєю її — бійкою!.. В такому житлі нема, та й не може бути чоловіка; тут тільки жовнір. Чоловіка тут сховано десь глибоко-преглибоко. Щоденне життя в казармі провадилося таким чином. О 6 годині ранком барабан будив жовнірів, а за годину знов барабанили, щоб жовніри виходили на муштру. Муштровались з рушницями цілих три години! Годину спочивали, потім обідали хлібом та нікчемною стравою і знов спочивали годину, а спочивши, знов на дві години муштроватися. Після муштри, трохи спочивши, починали новобранців, значить, між ними й Шевченка, навчати «словесності», себто проказувати на словах титули, наймення, наймення по батьку, прізвище — усього начальства від фельдфебеля аж до військового міністра, разом з тим навчали, як вітати і величати кожного начальника. Після «словесності» вечеряли, ставали на молитву: о годині 9 барабан бив «зорю» і в казарму приходила ніч. «Солдати-товариші починали тоді, — писав Шевченко до княжни Рєпніної (VI, 49), — розповідати, кого били в той день, кого обіцяли вибити; галас, крик, балалайка». Нерви Тарасові не виносили цього пекла; він інколи втікав до кого-будь з офіцерів, офіцери /259/ приймали його по-товариськи, але траплялося, що в кватері офіцера гірше, ніж в казармі. Він вертався до «смердючої хати» і тут, каже він:


Осядуть думи: розіб’ють

На стократ серце і надію

І те, що вимовить не вмію,

І все на світі проженуть

І спинять ніч: часи літами,

Віками глухо потечуть...

І я кривавими сльозами

Не раз постелю омочу.

Перелічу і дні, і літа,

Коли я, де, кого любив?

Кому яке добро зробив?


Журба, нудьга, скорботи так гризли душу і серце, що поет-жовнір благав Бога:


...щоб світало.

Мов волі, сонця світу жду...

Цвіркун замовкне; «зорю» б’ють; —

Благаю Бога, щоб смеркало,

Бо на позорище ведуть

Старого дурня муштрувати 497.



497 Кобзарь. — 1876. — Т. II. — С. 108 — [109].



Так день крізь день минав тиждень. Приходила неділя. «Крадучися, неначе злодій», поза валами фортеці, виходив Тарас понад Уралом в степ широкий, мов на волю. Орська околиця з її степом-пустинею не заспокоювала його. «Місце вість тутешня, — писав він до княжни Рєпніної 24 жовтня 1847 р. — сумна, одноманітна; худорляві річки Урал і Ор, сірії гори голі та киргизький степ без краю. Інколи степ оживає, коли наїдуть бухарські каравани на верблюдах, але вони своїм життям ще прибільшують тугу». І у стра дальника-поета


Болящеє, побите

Серце стрепенеться,

Мов рибонька над водою,

Тихо усміхнеться,

І полине голубкою

Понад чужим полем

І я ніби оживаю

На полі, на волі. /260/

І на гору високую

Виходжу, дивлюся,

І згадую Україну,

І згадать боюся.

І там степи, і тут степи,

Та тут не такії, —

Руді-руді, аж червоні,

А там голубії,

Зеленії, мережані

Нивами, ланами,

Високими могилами,

Темними лугами...


А тут бур’ян, піски, тали,

І хоч би насміх де могила

О давнім-давні говорила:

Неначе люде не жили!

Од споконвіку і донині

Ховалась од людей пустиня,

А ми таки її знайшли...

Уже й твердині поробили,

Затого будуть і могили...


«Айда в казарми, айда в неволю!» —

Неначе крикне хто надо мною,

І я прокинуся! Поза горою

Вертаюсь, крадуся поза Уралом,

Неначе злодій той, поза валами...


В наведених віршах (з послання до Козачковського) поет так виразно намалював нам тяжке страждання душі своєї, що всякі коментарі здаються мені зайвими; скажу тільки, що, не зрозумівши того становища душі Тарасової, в якому була вона тоді, коли водила рукою його, як писав він оці вірші, не можна зрозуміти і ваги не тільки послання «До Козачковського», але майже що і вс іх поетичних творів Тарасових, написаних на засланні. Сі вірші я вважаю за початок того циклу Тарасових творів, написаних на засланні, в яких без волі автора, червоною ниткою пробивається суб’єктивне почуття заподіяної над ним неправди. Кажу: без волі автора, бо Шевченко не був злопам’ятливим, але ж, як і кожна людина, не спроможен був одірватися від самого себе У кожного хоч трохи талановитого письменника траплявся на віку такий вчинок, що, так мовити, панує по всіх його творах, переміняючи тільки форму. Так і у Шев ченка — почуття неволі переходить по всіх його творах. Се почуття панує в творах його над усім; воно кермує талантом його змалку і до останку; воно виявляє, на мою думку, разом і вдачу того народу, вірним сином якого Шев-/261/ченко був до останньої хвилини свого безталанного і повного великого трагізму життя. Тим-то, найпаче в «невольничій поезії» Шевченка, народне, літературне і авторське Я так суцільно злилися, що роз’єднати їх — річ неможлива.






II


Таким чином, пересидівши два місяці в тюрмі і опинившись у «смердячій» казармі, Шевченко перш за все мусив тяжко каратися муштрою. До муштри не тільки не було в його жодного хисту, але він мимо своєї волі гидовав єю. «Ще як був я дитиною, — читаємо в його журналі 498, — мене солдати не вабили, як се звичайно буває з дітьми. А коли почав я приходити до того віку, що вже розумієш справи, дак у мене прокинулося непереможне гидовання до «христолюбивого воїнства». Гидовання моє більшало відповідно більшанню моїх зносин з людьми оцього «христолюбивого» звання. Не скажу, чи воно случаєм, чи справді так є, але мені не траплялося навіть з гвардії зустріти путящого чоловіка в мундирі. Коли трапиться людина твереза, дак неминуче темна і хвастун. А коли буде хоч з невеличкою іскрою розуму і світу, так теж хвастун, а до того ще й п’яниця, лінтюга і розпутник. Річ натуральна, що гидовання зростало у мене до нудоти. І треба ж було облесливій долі моїй так уразливо і з такою злістю поглумитися з мене: взяла та й пхнула мене в найсмердячу гущу оцього «христолюбивого» стану. Коли б з мене був душогуб, кровопивець, то й тоді не можна б було примірковати про мене більш тяжкої кари, як завдати мене солдатом до оренбурзького війська. От в сьому причина невимовних моїх страждань; а до всього сього мені заборонено писати і малювати; відобрано у мене найблагороднішу частину життя мого. Трибунал під проводом самого сатани не спромігся б виректи такого холодного нелюдського присуду, а бездушні справники справили його огидливо до ниточки. Поганин Август, засилаючи Назона до хижих готів, не забороняв йому писати і малювати, а християнин Микола заборонив мені і те і друге».



498 Кобзарь. — Т. III. Записки. — С. 18. [Запис від 19 черв. 1857 р.].



На лихо Тарасові, найближче начальство його в Орській фортеці — командир роти — був людина сувора, строгий формаліст і любив випити. Коли Шевченко вперше ставився /262/ перед ним, він не посоромився загрозити поетові різками, скоро він не добре поводитиметься 499. Невдатність Шевченка до служби військової була очевидна: кожен, хто б глянув на його вайлувату постать, се зразу б зрозумів. У фрунт становили його наче на те, щоб поглумитися. Уся постать його була важка, вайлувата, зовсім не придатна для солдата 500. Але капітан Глоба на се не вважав і налягав, щоб вимуштровати з нашого поета «бравого солдата».

Шевченко лишив нам споминки про те муштрованая: «Тремтить було серце, — каже він 501, — аж замирає, а я мащу собі вуси, одягаюся в мундир і стаю перед лицем командира: а лице у його з хмелю червоне. Здам іспит з муштри і насамкінець вислухаю, хоч дурне, та довге напучування, як бравий солдат повинен поводитися: за що він повинен любити Бога і своїх начальників, починаючи з «дядьки» та капрального єфрейтора. Тепер (1857 р., себто по 10 роках) сміх, та й годі, бо я вже призвичаївся, а тоді було не до сміху. Тоді я мусив похоронити в собі усяке людське почуття та мовчки, не червоніючи і не полотніючи, слухати моральне напучування з уст грабіжників і кровопійників».

Батальйонний командир Мєшков, людина, очевидно, розумніша й гуманніша, ніж командири 3 роти, спостерігаючи, що Шевченко не засвоює собі солдатської муштри, хотів вплинути на його самолюбство і казав до його, що коли він буде офіцером, дак не вмітиме ступити в гостинному покої, якщо не навчиться «витягувати носок» так, як се личить бравому жовнірові. Але на Тараса така осторога ні на волосину не вплинула. «Мені здається, — каже він 502, — що бравий солдат менш, ніж осел, походить на чоловіка: отим-то я й подумати боюся, щоб не походити на бравого солдата...» А ще й те: «Того довіку незабутнього дня, коли мені вичитали конфірмацію, я сам собі сказав, що з мене не зроблять солдата. Так таки і не зробили. Не тільки глибоко, а навіть і по верхам я не вивчив ні єдиного артикулу з рушницею».

Таке тяжке становище, в якому опинився Шевченко в Орську, можна б хоч трошки полегшити якою-небудь розвагою, властивою людям більш-менш культурним, освіченим. Такою розвагою могло б стати товариство, листи приятелів і до приятелів українців, нарешті, читання книжок.



499 Чалий, с. 66.

500 Кам[ско]-Волж[ский] край. — 1897. — № 313.

501 Кобзарь. — Т. III. — Записки... — С. 21.

502 Ibidem . — С. 19. /263/



Погляньмо, чи було у Шевченка хоч одно що з сього?

Не відомо мені, з яких фактів один з Тарасових біографів — Маслов, а за ним і професор М. І. Стороженко 503 кажуть, що Шевченкові було в Орську ліпше, ніж можна було сподіватися. «Офіцери поводилися з ним по-товариськи, а коли Шевченко і страждав морально, так головним чином з туги за рідним краєм та з мордовливої свідомості свого безправ’я і, нарешті, через заборону писати і малювати».

Певна річ, що й того, про що каже д. Стороженко, досить на те, щоб така людина, як Шевченко, жахливо мордовалася. Але ж вгорі ми бачили вже і ще побачимо, як впливала на його муштра й казарма. А тепер річ поведемо про відносини до його офіцерів з Орської залоги.

В листі до княжни Рєпніної Шевченко писав 26 лютого р. 1848: «Офіцери, спасибіг їм, приймають мене по-товариськи»; одначе се було таке товариство, що він мусив від його втікати, бо в тому товаристві «гірш, ніж в казармі», додає поет в тому ж таки листі до Рєпніної, «і сі люди — да простить їм Господь! — претендують ще на освіту — через те, що декого з них прислано сюди з Росії. Боже мій! Невже і мені судилося таким же стати? Страшно». Та й таке товариство треба було прихилити до себе горілкою. Шевченко уживає простих, але відповідних заходів: купить було чимало горілки та закуски, покличе на полювання офіцерів, а з ними і свого ротного командира, та й напоїть їх 504. Вельми плачливий приклад моральної низини ми маємо в особі одного з тих офіцерів: приклад, взятий з урядової звістки. Поручник з того самого 5-го батальйону — Бархвіц, не маючи з чим з’їздити з Орська в Оренбург, позичив у Шевченка 68 руб; так як взяв, так і забув про позику. За два роки після позики Шевченко вдався до свого начальства, щоб виправило з Бархвіца ту позику. На лихо, Шевченко, позичаючи Бархвіцу гроші, не взяв з його документа, а Бархвіц з того покористувався і відповів начальству, що грошей у Шевченка не позичав, та ще й прохав, щоб начальство «поступило с рядовим Шевченком по всей строгости законов за ложное предъявление претензий»505.



503 Киев[ская] стар[ина]. — 1888. — Кн. X. — С. 6.

504 Чалий, с. 66.

505 Киев[ская] стар[ина]. — 1891. — Кн. II. — С 335.



Про товариство між темними жовнірами казарми — нема що й казати. Правда, були між ними теж заслані «господа /264/ дворяне»; але годі було й думати про товаришування з ними! «Доки не закинули мене до Орської фортеці, — каже Шевченко 506, — мені й на думку не приходило, що є на світі такі нащадки нашої православної громади, як оці конфірмовані «господа дворяне». Перший поганець з оцього лиходійного кодла вельми вразив мене своїм життям лиходійним, найпаче, коли я почув, що й він «нещасний», такий же, як і я, засланець, значить - товариш мій і по долі, і по кватері, себто по казармі. Слово «безщасний» завжди викликало моє спочуття, доки я не почув його в Орську; тут воно стало мені таким огидливим, що я й досі (1857) не спроможуся вернути йому колишнє значення його. По приказу Обручова (начальник Оренбурзького війська) довелося мені сидіти в казематі вкупі з таврованими варнаками, і там я запевнився, що слово «безщасний» більш личить отим таврованим, ніж тим «господам дворянам».



506 Кобзарь. — Т. 3. Записки Шевченка... — С. 26 — 28 [(Запис від 25 і 26 черв. 1857 р.)].



Коли в Орській фортеці Шевченко і зазнав дійсно товариських відносин і розваги, дак єдине між засланими туди за справи політичні поляками. Де з ким з них він небавом сприятелився і приятелював щиро довіку.

Читати у Шевченка, опріч Біблії, спершу нічогісінько не було; тим паче малювання було б йому великою і корисною розвагою; так малювати йому цар заборонив, і заборона тяжко нудила, мордовала його. «Скільки б можна було зробити малюнків з киргизів, коли б не було заборонено мені малювати! — писав поет-художник до Рєпніної 24 жовтня 1847 р. — Дивитися і не сміти малювати, се така мука, яку зрозуміє тільки сущий художник». Не маючи права малювати, художник бажав хоч трохи задовольнити потребу своєї душі, дивлячись на малюнки. Коли його арештовано у Києві, дак одібрали в його цілий портфель малюнків його з краєвидів рідної України й інших. Портфель той забрав київський губернатор Фундуклій. Прибувши до Орська і гадаючи, що Фундуклій лишив портфель у себе, Шевченко ще 20 червня прохав своє начальство, а потім вдався до Фундуклія листом 16 липня р. 1847, щоб переслали до його портфель і інші речі, які одібрано у його: «В портфелі тому є оригінальний малюнок відомого французького художника Ватто. Коли бажаєте, — писав Тарас до Фундуклія, — придбати собі той малюнок, дак я охоче його продам вам за ціну, яку самі положите Я уступив би вам і види /265/ з київських краєвидів, але ж раз, що вони ще не викінчені, а вдруге, — вони нагадуватимуть мені тут наш Київ прекрасний» 507. Фундуклій на те не відповів нічого, і от через що: коли Шевченко, ще як був у Петербурзі в арешті, довідався, куди його засилають, прохав від шефа жандармів графа Орлова забрати у Фундуклія скриньку з красками і портфель з малюнками і вернути їх йому, Шевченкові. Орлов казав Фундуклієві переслати ті речі до III отд[еления], і коли останнє розгляділо ті краски і малюнки, Орлов 15 липня р. 1847 написав в Оренбург оповістити Шевченка, що ті речі не варті того, аби їх і пересилати, тим то він, Орлов, звелів лишити їх в III отд[елении]» 508.

Таким чином, мабуть, навіки загинули усі оті малюнки Шевченкові й оригінальний малюнок Ватто! Звісно — годі було «рядовому Шевченку» змагатися проти компетенції таких «знавців» в живописі, як Орлов і Дубельт! Але ж на серці художника, певна річ, вельми защеміло, коли він довідався, що художницьку працю його і Ватто «художники III отделения» призначили мишві на снідання!

Кожна хоч трохи освічена і розвинена людина відає велику вагу листування з кревними і з приятелями. Листи з рідного краю, рідною мовою, прислані на чужину, мають невимовно велику, могутню вагу; вони не тільки наливають у серце утіхи й радощів; вони животворно бадьорять і підносять дух; вони стають певними ліками на нудьгу й сум, вони переносять дух в рідну країну; читаючи їх, якось забуваєш хоч на хвилину, що ти на чужині; тобі здається, що в ту хвилину ти і сам там, звідкіль лист прийшов і ведеш розмову з тим, хто прислав листа.

Так дивився на листовання і Шевченко; про се свідчать нам усі його листи, найпаче до Лизогуба, Рєпніної, до Козачковського, до Бодянського і ін. Те ж саме бачимо і в творах його, писаних на засланні, наприклад:


Хіба самому написать

Таки посланіе до себе,

Да все дочиста розказать,

Усе, що треба і не треба?

А то не діждешся його,

Того посланія святого,

Святої правди ні від кого...



507 Киев[ская] стар[ина]. — 1894. — Кн. II. — С. 321.

508 Истор[ический] вестн[ик] 1886. Кн. І. — С. 159; [Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — С. 143, 146, 152, 153]. /266/



Або друге:


І знов мені не принесла

Нічого почта з України...


Розповівши про колишні братання і т. ін. і сумуючи, що нема листів від колишніх приятелів, поет каже:


Вони [приятелі] з холери повмирали,

А то б хоч клаптик переслали

Того паперу...

Ой із журби та із жалю,

Щоб не бачить, як читають

Листи тії, — погуляю... 509



509 Кобзар. — 1876. — Т. І — С. 232 і 248.



Отже, великої утіхи листовання поет наш не мав на засланні, трохи що не до самого кінця року 1847. Він вельми нарікав на се: «Було на собаку кинь, то влучиш у друга, — читаємо в листі його до Андрія Лизогуба, — а як пришлось ло скруту, так святий їх знає, де вони поділися! Чи не вимерли, крий Боже! Ні, здраствують, та тільки відцуралися свого друга безталанного! Бог їм звидить! Якби вони знали, що єдине слово ласкаве тепер для мене паче всякої радості! Так що ж — не догадливі!»

Одначе таке нарікання не про всіх приятелів Шевченкових було правдивим. Ледві хто з них і відав, куди саме доля закинула поета і куди адресовати листи до його. А скоро в кінці жовтня він обізвався і подав свою адресу до Рєпніної й Лизогуба, дак вони не гаючись відповіли йому. Мені не відомо жодного листа, писаного Шевченком після лютого р. 1847 аж до жовтня того року, опріч наведеного вгорі листа його до Фундуклія. Але може бути, що він і писав, і легко, можливо, що були і такі «щирі приятелі», що, одержавши листи від «рядового», та ще засланого в далеку фортецю, не тільки не відважувалися відповідати, але з переляку палили швидше листи засланця. Нічого в сьому разі-дуже чудного і не відповідного звичаям нашого заляканого духу і приголомшеного життя я не бачив би.

Запевне відомо досі тільки те, що з Орська Шевченко вислав листи до дійсне щирих своїх приятелів — до Лизогуба і до Рєпніної 22 і 24 жовтня р. 1847, і знати, що вони не загаялися відповідати. В листі 11 грудня Тарас дякує Лизогубові за відповідь і пише: «Я з самої весни не /267/ чув рідного щирого слова. Я писав туди (на Україну) декому, а вам першим Бог велів розважити мою тяжку тугу в пустині... Бодай і ворогові мойому лютому не довелося так каратися, як я тепер караюся! Ви питаєте: чи не покинув я малювання? Радий би я його покинути, так не можна, і страшно мучуся, бо мені заборонено писати і рисовати. А ночі, ночі! Господи! які страшні та довгі, та ще й у казармі! Добрий мій друже! голубе сизий! пришліть ящичок (скриньку) ваш, де є вся справа (малярська), альбом чистий і хоч один пензель Шаріона: хоч інколи подивлюся, то все-таки легше стане» 510.

В першому листі до княжни Рєпніної, писаному з Орська 24 жовтня р. 1847 511, горопашний страдальник каже: «Я тепер чеврію в киргизькому степу, в убогій Орській фортеці. Ви зареготали б, коли б тепер мене побачили. Виобразіть собі вайловатого солдата, гармизу розпатланого, неголеного, з величезними вусами. Ото і буду я. Сміх, а сльози котяться. Що діяти! Мабуть, я мало притерпів на своїм віку, і колишні мої страждання, як прирівняти їх до теперішніх, дак то були сльози дитини. Гірко! невимовно гірко. А до всього того мені заборонено малювати і писати, опріч листів. А тут-таки сила нового. Киргизи такі мальовничі, такі оригінальні і простосерді, самі просяться під олівець, і я божеволію, дивлячись на них. Які прекрасні голови і раз у раз поважність без найменших гордощів. Дивитися і не сміти змалювати! Се такі муки, які зрозуміє тільки сущий художник! От вже більш півроку я нічого не відаю про наше письменство. Перешліть до мене твори Гоголя — «Письма к друзьям» — і «Чтения Московского Археологического Общества», що видає Бодянський».

Княжна не загаялася відповідати. Лист її дише теплим та щирим спочуттям і вболіванням до свого друга безталанного. Княжна, знати, і сама боліє душею, що не спроможна реально запомогти поетові, і радить йому — боротися з тяжкою долею 512.



510 Чалий, с. 68.

511 Киев[ская] ст[арина]. — 1893. — Кн. II. — С. 262.

512 Киев[ская] ст[арина]. — 1898. — Кн. III. — С. 424.



Таким чином, бачимо, що Шевченка, з одного боку, гризла нудьга і скорботи, а з другого — геть чисто нічим і ні з ким було розважити йому тугу. Куди б він не повернувся, до чого не взявся, замість розваги зазнавав ще більшої туги. Далека чужина, смердяча казарма, барабан, муштри, темне /268/ і п’яне товариство, сварка, лайка, бійка... Без краю голий степ, киргизи, спокуса писати й малювати — і заборона чинити те і друге! Яких ще гірших обставин пекельних можна було примірковати задля поета-художника!

Є ще одна річ, що під таку тяжку годину стає іноді розвагою: се щоденні записки, куди й Тарасові можна б було виливати хоч одну краплю гіркої трути з течії щоденного життя жовніра-засланця. Виливаючи в ті записки болі отруєної душі, — поет-художник був би лишив нам найкоштовніший матеріал життєписний. Чи захожувався біля сієї розваги Шевченко? Питання цікаве, важне і занадто темне. З листа його до Рєпніної 513, писаного 27 лютого р. 1848, знати, що він начебто й брався за щоденні записки. «З того дня, як прибув я до Орської фортеці, — пише він, — я пишу свій дневник. Я думаю переслати до Вас хоч одну сторінку з його. Але ж таке одноманітне, сумне, що я сам злякався і спалив свої записки на свічці. Не гаразд я зробив: потім жаль мені стало моїх записок, наче нені своєї дитини, хоч би та дитина і каліка була». Десять років після сього, коли Шевченко запевне вже знав, що цар звелів визволити його з заслання, він дійсно взявся з нудьги писати свої щоденні записки і там на першій стороні (12 червня р. 1857) написав: «Записки мої годилося б мені розпочати з того часу, коли мене висвячено в новий сан, себто з року 1847. Досі був би вельми здоровий і вельми нудний зшиток. Згадуючи про ті минулі сумні десять років, я вельми радію, що тоді не прийшла до мене думка завести зшиток на записки. І про що б я записував туди? Воно правда, що впродовж отих десяти років я дурно бачив те, що не всякому доведеться побачити. Але як я дивився на все те? Так, як з острожного вікна через грати дивиться узник на веселий поїзд весільний. Самі споминки про те минуле, що бачив я за десять отих років, кидають мене в жар! А що ж би було, якби я списав оту темрявну декорацію і розповів про тих грубіянських лицедіїв, з якими судилося мені справляти монотонну драму десятилітню?»

Таким чином, з одних тих самих уст маємо дві діаметрально супротилежні звістки, написані тією ж самою рукою. Яку ж з них треба прийняти за певну? Чи року 1847 Шевченко, перебуваючи в Орську, писав чи не писав свій «дневник»?



513 Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. — С. 262. /269/



Коло сього питання спинявся і професор М. І. Стороженко 514 і став на тому, «що трудно йняти віри, щоби поет в сьому разі зовсім забув про свої перші записки щоденні, щоб пам’ять не нагадала йому такого значного вчинку з його скорботного життя. Можна гадати, що він свідомо потаїв правду, бажаючи не підводити своїх добрих начальників; бо їм запевне дісталось би, коли б дійшла звістка, що у Шевченка, наперекір забороні, була спроможність що-небудь творити («сочинять»)». Гадки і виводи проф. Стороженка мене не вдовольняють; жодним чином не можна мені з ними згодитися, бо маємо факти, що супротилежно стоять проти них. Перш за все Шевченко був людина правдива, і найменшого приводу не було йому «таїти правду» в записках р. 1857 і таїти її перед самим собою. Стерегтися йому, як гадає д. Стороженко, зовсім нічого було: він в червні р. 1857 був визволений вже de jure, а de facto 515, дякуючи новопетровському комендантові І. О. Ускову, перебував за такими обставинами, що годі було сподіватися йому ревізії паперів в його, а коли б така й сталася, дак він зовсім був забезпечений, що записки його в руки ревізорів не попадуть. Доказом сього, опріч фактів, про які буде ще річ, стає нам зміст записок. Ганебні вирази в тих записках про своє начальство, про Перовського, Обручова, Орлова і навіть про царя Миколу свідчать, що Шевченко не вважав на обережність і зовсім не турбувався бажанням, щоб не підвести свого начальства. Та й не можна було йому й під вести? він добре тямив, що коли б навіть записки його р. 1857 і попались в небажані руки, дак згадка в них про записки р. 1847 ніяким чином не могла ні на зерно нашкодити нікому: раз, через те, що з того часу минуло вже 10 літ: земля прийняла старого царя, а новий дав амністію Шевченкові; а вдруге, що зрушення заборони писати і він, і начальство, яке було біля його р. 1847, — давно вже спокутовали. Та на заборону писати Шевченко на першому засланні не дуже й уважав, як се небавом побачимо, за що й заплатив вельми дорого.

Одначе ж з того, що думки й виводи д. Стороженка не оправдані, саме питання не перемінилося і стоїть, як і стояло.



514 Киев[ская] стар[ина]. — 1888. — Кн. X — С. 10.

515 Юридично, а фактично (латин.).Ред.



Знаємо, що дійсно пам’ять у Шевченка була добра і зрадити йому в такому значному факті вона не могла. Чи вже /270/ то не була правда, коли Тарас писав до Рєпніної, що писав записки і спалив їх?

Записки щоденні — за сім місяців нового життя, за новими обставинами в чужині — повинні бути великим, грубим зшитком; бо записувати було про що. Значить, і спалити їх серед ночі в казармі на свічці діло не легке. Палячи, не можна було не надиміти в казармі так, що дим шибонув би в ніс сонним жовнірам, розбудив би їх, і вони, певна річ, наробили б галасу, Тарас не минув би кари.

Але ж не можна гадати й того, щоб Шевченко в листі до Рєпніної писав неправду.

Таким чином, питання зістається без певної відповіді; а на мою гадку, було так: Шевченко не писав записок чи дневника р. 1847, а робив собі тільки коротенькі замітки і написав їх такий маленький зшиточок, що його легко було «спалити на свічці» і ще легше забути про його.






III


Сума обставин життя жовніра, найпаче життя в казармі, в неволі, на чужині, не могла не вплинути і на фізичне, і на психічне здоров’я Шевченка, Він занепав спершу на ревматизм, а восени р. 1847 в фортеці між жовнірами прокинулася страшенна цинга, — не минула вона і Тараса 516. Недуг ревматизму так розвивався, що начальство мусило дозволити Шевченкові на час недугу перебратися з казарми на приватну кватиру — до якогось уральського козака. Здається, такому дозволу сприяв новий командир роти. Нема звістки, чи довго хорував Шевченко і який саме час він жив не в казармі; але не буде помилки гадати, що час сей був невеликий, не більш як місяць 517, і скоро поетові полегшало від ревматизму, начальство, не вважаючи на-цингу, перегнало його знов у казарму.



516 У Чалого - лист до Лизогуба, с 68

517 Оце коротке перебування не в казармі сталось приводом якомусь Е-ву подати в «Самарской газете» звістку (передруковану в « Зорі» 1894 р. [№ 8; — С. 189]), буцім Шевченко жив в Орську не в казармах, а окремо на кватирі у козака. Е-в — ймовірно, Єпанешников, син В. Т. Єпанешникова, штабс-капітана, командира 3-ї роти Оренбурзького лінійного батальйону.



З листів до Рєпніної і до Лизогуба знати, що в кінці жовтня Тарас перебував в казармі і про недуг нічого ще не писав; в листі до Лизогуба 11 грудня /271/ він вже каже: «До всього лиха треба було ще й занедужати: восени мучив мене ревматизм, а тепер цинга; у мене її зроду не було, а тепер така напала, що аж страшно». В листі до Василя Лазаревського Тарас 20 грудня р. 1848 між іншого писав: «...опріч всіх лих, що душу мою катують, Бог покарав мене ще й недугом тілесним. Занедужав я спершу ревматизмом — тяжкий недуг; та я все-таки потроху боровся з ним, і лікар, спасибіг йому, потроху помагав, і я прозябав собі (чеврів) хоч у поганій, та вольній хатині; также бачте, щоб я не змалював (бо малювати мені заказано) свого недугу (углем у комині), то й положили за благо перевести мене знов в казарму до люльок, смороду і зику. Став я потроху привикати, а тут спіткала мене цинга люта, і я тепер, мов Іов той на гноїщі, тільки мене ніхто не провідає. Так мені тепер тяжко, так тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачити свою безталанну Україну, то благав би Господа о смерті.


Так Дніпро крутоберегий

І надія, брате!

Не дають мені в неволі

О смерті благати.


Іноді нудьга так мене за серце здавить, що (без сорома казка) аж заплачу. Якби те все розказувати, що я терплю тепер, то й за тиждень не розказав би... Попросіть Перовсь кого, щоб він хоч з казарми мене визволив... Якби мені ри совати (малювати) тільки можна було, то б я і не журився б собі в сірій шинелі, поки дійшов би до домовини...» 518

Ніщо ж як не малювання і спричинилося тому, що начальство, не вважаючи на цингу, перегнало поета-художника знов до казарми. Перебуваючи на приватній кватирі, Шевченко не спроможен був не малювати і «намалював (так писали до мене з Орська) якусь картину на вище начальство і комусь її показав. А Орське начальство скоро довідалося про ту картину, одібрало її, знівечило, а Шевченкові звеліло зараз же перебратися знов до казарми».

Ось яка алегорія була намальована на тій картині, як розповів М. Н. Бажанов 519: на малюнку стояло українське село з усіма аксесуарами південної природи.



518 Киев[ская] стар[ина]. — 1891. — Кн. II. — [С. 212 — 213].

519 Русск[ие] вед[омости]. — 1895. — № 242.



На першому місці стояла старенька хатка, обгороджена високим частоколом. Блакитне небо — іноді охмарене; з-за хмар інколи /272/ пробивається соняшне проміння і через щілини високої горожі золотить хатку мальовничими узорами. Лицем до горожі, а спиною до хатки стоїть міністр освіти (граф Уваров). У його в розставлених руках розгорнена солдатська шинеля сіра; він наставляє її проти сонця, щоб затулити проміння, не дати йому світити на хату і таким робом хату держати в темноті.

Щодо психічного становища, то вже саме перебування 2 місяці в тюрмі, опити, нелюдсько-сувора конфірмація і заслання жовніром в Азію — повинні були пригнобити Тарасів дух. В Оренбурзі поклонники його земляки Сергій Левицький, Лазаревські, Александровський і інші своїм сердешним привітанням трохи підбадьорили були поетову душу; але ж, коли він прибув до Орська, де все було новим для його — і природа, і люди, і їх звичаї, і де він на власні очі побачив, яку «широку тюрму-могилу» приготовили йому судді III отділенія, — він неминуче повинен був підупасти і підупав духом.

Професор Стороженко з першого листа Шевченка до Рєпніної виводить, що Шевченко яко сущий українець силкується вдарити лихом об землю і гумористично глянути на свою долю; але се йому не вдається . Правда, в листі до Лазаревського 521 20 грудня р. 1847 Тарас признається, що він «спершу сміливо глянув у вічі своєму лихові і думав, що то була сила волі, аж ні! то була гордість сліпа. Я не розгледів дна тієї безодні, в яку упав. А тепер, як розгледів, дак душа моя убога розсипалась, мов пилина перед лицем вітру. Не по-християнськи, брате мій! Знаю, — пише він далі, — а що ж діяти? Опріч того, що нема з ким щире слово промовити, опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина, опріч всіх лих, що душу катують, Бог покарай мене ще й недугом тілесним...»



520 Киев[ская] ст[арина]. — 1888. — Кн. X. — [С. 7].

521 Ibidem. — 1891. — Кн. II. — [С. 212].



Те, що Шевченко називає в сьому листі «сліпою гордістю», була, властиво, натуральна реакція великого духу правди й самосвідомості — проти самовласті та лиходійних вчинків над ним Дубельта, Орлова й інших: почалася вона ще разом з арештом і стояла до приїзду в Орськ. Тим-то бачимо, що коли везли арештованого Шевченка з Києва до Петербурга, коли він був в тюрмі і на опитах, він був веселий і жартовав. Але ж Орськ хоч і не зламав його духу, бо суще великого духу не можна зламати, - але причавив, /273/ приголомшив. Ще і в Орську якийсь час, мабуть, доки не занепав на ревматизм, а ще гірш на цингу, — Тарас силкувався підтримувати реакцію свого духу; але вже в липні помічаємо, що в душі його починає творитися все оте, що він висловив Лазаревському і в чому до того часу не хотів і сам собі признатися. Почуття приголомшеності і підупад духу без Тарасової волі пробилися наоколо і показали себе незримо для самого його. В листі його до Фундуклія бачимо виразні ознаки того, що психічна сторона поета вийшла з нормальної колії. Ознаками тими стають мені орфографічні помилки. Хто хоче уявити собі ненормальне становище змученої душі поета, нехай зауважить на орфографічні і стилістичні помилки в російських писаннях його. Правда, що Шевченко ніколи без орфографічних помилок не писав, але ж бачимо, що з часу заслання його вони зростають, більшають, бачимо їх найбільшу рясноту в листах, писаних 1847 — 1853. Потім вони потроху все меншають і вже під кінець року 1857 приходять, можна сказати, до своєї первісної норми. Взявши на увагу Тарасові листи, писані р. 1842, 47, 50 і 57, — я спостерігаю в першому одну орфографічну помилку пересічно на 11 слів; в другому — на 6; в третьому — на 7; в останньому — на 12.

Річ давно відома, що в орфографії і взагалі в писанні, як і в розмові, відбивається становище людського духу. Теж відома річ, який тяжкий вплив на душу чоловіка має цинга. Зазирнувши в Шевченків лист, писаний до Лизогуба під час того недугу, ми помічаємо там незвичайно грубі орфографічні помилки. Наприклад, наймення власні: Біг, Оде са, Іванович і т. ін. Тарас починає з маленької літери. Трохи згодом у листі до Рєпніної бачимо ще більші гріхи проти російської граматики, наприклад, «какбы, отосна» і т. ін.

Таким чином, хоч би Тарас і не сказав був нам того, що сказав у листах до Лизогуба, Рєпніної, до Лазаревського про тяжке становище його духу, дак ми б довідались про останнє з самої лишень орфографії і стилістики його листів.

Та, кажу ще раз, при тих обставинах, в яких він опинився по приїзді в Орську фортецю, дух його жодним чином не міг бути в тому нормальному становищі, в якому, він був звичайно до арешту. Жодним чином не можна було йому не вийти з колії нормальної. Можна тільки дивоватися тому, що пережиті Шевченком в Орську, потім в Оренбурзі і в Новопетровську обставини, утиски і гнобительство не довели його до божевілля. Се показує нам незвичайну міць його духу взагалі, міць його духово-морального організму. /274/





IV


Новий 1848 рік поет наш зустрів, «наче той Іов на гноїщі» 522. «Лихо діється зо мною, — тужить він і в листі до Лизогуба 523, — та не одно, а всі лиха впали на мою голову: одно те, що нудьга і безнадія давить моє серце, а друге те, що нездужаю: з того часу, як привезли мене в сей край, перетерпів ревматизм і цингу, а тепер зуби і очі так болять, що не знаю, де дітися, і чи не чудно — скажіть: як принесли ваш лист, мені полегшало, так що на третій день мені вже можна було писати оцей коротенький лист».

Листи приятелів з України вельми радовали Тараса. З новим роком стали вони приходити частіш: але ж почта тоді ходила так не хапаючись, що, наприклад, з Чернігова до Орська лист ішов 25 день, а з Яготина — цілий місяць. «Не знаю, чи зрадів би я так батькові або матері, як вашому щирому слову», — пише він до Лизогуба 1 лютого; а коли одержав він від його скриньку з малярськими пристроями, дак зрадів так, «наче мала ненагодована дитина, побачивши свою матір». Одержавши 6 березіля той подарунок, поет-художник «цілісеньку ніч не спав, розглядав, дивився, перевертав, по тричі цілуючи всяку фарбочку, та як її не ціловати, не бачивши рік цілий! Боже мій! Боже мій! — пише він до Лизогуба на другий день, як одержав його посилку. — Який тяжкий та довгий рік! Та дарма! Бог поміг минув таки. Взявши в руки скриньку, я наче перелетів в малярню в Седнев! Сьогодні неділя, на муштру не поведуть, цілісенький день переглядатиму твій подарунок! Передививсь, перелічив, все, все до крихотки ціле (в скриньці) — і Шекспір, і фарби, і цизорик!» Насамкінець листа, просячи Лизогуба писати, Тарас додає: «Тільки Бог святий знає, як я радію, коли дійде до мене хоч одно слово з моєї бідної країни» 524.



522 Киев[ская] стар[ина]. — 1891. — Кн. II. — [С. 212].

523 Чалий, с. 69 — 70. [Лист до А. І. Лизогуба від 1 лют. 1848 р.].

524 Ibidem. — С. 72. [Лист до А. І. Лизогуба від 7 берез. 1848 р.]



Майже одночасно з Лизогубовими листами і подарунком малярським утішила Тараса своїм листом і «друг-сестра» його, княжна Рєпніна. «Ні, — писала княжна, — я не засміялась, а заридала б, коли б побачила вас тепер, і молила б Бога дати мойому язику красномовності, щоб утішити вас, піднести дух ваш вище вашої долі гіркої. О! коли б се від мене залежало! Але ж я бідолашна, безсила, і що зможу я /275/ зробити для вас, мій добрий Тарасе Григоровичу! Молитися, щоб Господь укрепив вас, щоб вложив милосердя в серце до тих, що навкруги вас... Як тут усі зраділи, коли прийшов ваш лист. Я розумію ваші муки від заборони малювати. Се суща питка» 525.

Оцей лист княжни, писаний 13 січня, Тарас прийняв лишень 12 лютого; одержавши його, поет «немов від тяжкого сну прокинувся». Лист друга-сестри «переніс мене», — писав Тарас 25 — 28 лютого до княжни, — з казарми темрявої до рідної України в прекрасний ваш Яготин. Яке чудове раювання виображати собі тих, що споминають про мене! Бесідуючи з вами, я святкую 25 лютого, хоч не так прекрасно, як колись, але тихо-претихо і так весело, так весело, як ніколи не святковав. Оцю велику радість ви мені дали».

Крапля крізь краплю починає падати на Тарасову душу цілющий духовий бальзам не тільки в листах Лизогуба і Рєпніної і в подарунках їх, але і в листах інших людей, як-от Сергія Левицького, Олександри Псьолівни, Лазаревського, Чернишова. Лизогуб і Рєпніна прислали йому книжок, тих саме, яких він бажав, дві книжки творів Шекспіра, твори Лермонтова, «Евгения Онегина» Пушкіна; дві книжки «Полного собрания сочинений русских авторов» і «О подражании Христу». А тим часом і ротним командиром став капітан Степанов, людина не п’юща і не така причеписта, як Глоба. Він, вже ж не без впливу оренбурзьких приятелів Тарасових — Александрійського, Герна, Левицького, Лазаревського і інших, почав, як кажуть, дивитися крізь пальці на те, що Шевченко добув собі малярські потреби і часом малював і писав. Нарешті і з Оренбурга прийшла дуже важна звістка — і вона, певна річ, мала велику вагу на поблажливість Степанова й іншого начальства. Стало відомо, що шеф жандармів, граф Орлов, питає у корпусного командира Обручова - як поводиться Шевченко, який у його «образ мыслей» і чи заслуговує він того, щоб прохати у царя дозволу йому малювати? Начальник 23 дивізії генерал Толмачов, зібравши звістки про Шевченка, відповів Орлову 30 березіля, що Шевченко поводиться добре, службою займається усердно, «в образе мыслей его ничего предосудительного не замечено» і заслуговує дозволу малювати 526.



525 Киев[ская] ст[арина]. — 1898. — Кн. III. — С 425.

526 Истор[ический] вестн[ик]. — 1886. — Кн. І. — С 160.



Така відповідь вже ж задля Орського начальства стала /276/ прямою указкою, щоб воно поблажливо дивилося на малювання Шевченка.

Всі оці дрібнички дали поетові-художнику спроможність хоч трохи відірвати душу й думки від життя казарменного і хоч трошки заспокоювати серце читанням, писанням віршів і малюванням. Одначе перед ним ввижалося нове лихо: похід навесні в степ. Похід вельми жахав його. Знати, що в Орську ходила ще в січні р. 1848 чутка 527 про сей похід, але очевидно, що Тарас не відав запевне, що то буде за похід, куди саме і задля якої потреби? Він тільки чув, що похід у степ річ тяжка, і боявся, щоб в гурті з іншими не вирядили і його. Чутка про похід стала під кінець лютого виразнішою, і 28 лютого Тарас писав до Рєпніної 528, що «навесні споді ваються походу в степ на побереж’є Аральського моря, щоб будувати там нову фортецю. Хто бував в тих походах, той, рівняючи їх до життя в Орській фортеці, називає останнє Едемом! Яково ж то там, коли тут Едем! Одно мене журить туди не ходить почта, і доведеться рік, а може, й три, коли переживу, не листуватися ні з ким близьким мойому серцю!.. Лякає мене теперішня хвороба — цинга, а в степу, кажуть, вона жахливо лютує! Страх! Перше я дивився на природу одухотворену і неодухотворену, як на найсуцільніший малюнок, а тепер буцім у мене очі перемінилися: ні ліній, ні барв, нічого не бачу. Чи вже ж оце почуття пре красного я навіть загубив ? А я ж так беріг його! так голубив його! Ні, мабуть, я тяжко прогрішив перед Богом, коли так страшенно караюся!»

Жах того сподіваного походу в степ не покидає Тарасової душі; пишучи 7 березня до Андрія Лизогуба 529, він каже: «Як пришле Варвара Миколаївна (Рєпніна) обіцяних книжок, тоді я і тяжкого походу, і Аральського моря, і степу безлюдного не злякаюся; одна тільки туга гризе моє серце: як заженуть у степ, дак не доведеться ні одного листа прийняти, ні самому послати; бо туди почта не доходить. От моє горенько! А може, доведеться рік або й другий простерегти нікчемне море».



527 Чалий, с. 70.

528 К[иевская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. — С. 265.

529 Чалий, с. 71.



Похід, що так журив Тарасову душу, був ніщо більш, як поміркована урядом експедиція через степ на Аральське море, щоб описати береги його й збудувати форт біля моря Аральського. З експедицією, властиво морською, під кермою /277/ капітана-лейтенанта Олексія Бутакова мусив іти до Раїму цілий відділ оренбурзького війська і валка киргизів з верблюдами, везучи потрібні харчі, пристрої, а задля плавби по морю двоє розібраних суден. Більша частина війська того повинна була лишитися в Раїмі яко залога і там збудувати форт. Шевченко більш за все і боявся, щоб не попасти до тієї раїмської залоги.

Бутаков родом був з Миколаєва, належав до Чорноморського флоту, проживав часом в Одесі, де теж часто проживали і Рєпніна, і Лизогуб. Я гадаю, що Бутаков був з ними або принаймні хоч з Рєпніною знайомий, і, певна річ, як людина освічена, він і без того відав про справу кирило-мефодіївців і Шевченка. Я певен, що він приїхав до Оренбурга з готовою думкою: чи не можна запомогти Тарасові, взявши його до своєї експедиції. А в Оренбурзі, се ще певніше, вдалися до його з просьбою про се Тарасові приятелі, і між ними капітан генерального штабу Карл Іванович Герн.

Бутаков вдався до командира оренбурзького війська генерала Обручова, просячи нарядити до експедиції й Шевченка, яко доброго маляра-художника, неминуче потрібного в експедиції, щоб змалювати береги Аральського моря.

Герн був в Обручова за ад’ютанта, і йому поталанило напутити останнього, щоб вволив волю Бутакова. І от 5 мая бригадний командир генерал Федяєв пише до командира 5 батальйону майора Мєшкова: «По наказу начальника корпусу (Обручова) прошу, щоб ви рядового з вашого батальйону Тараса Шевченка завели в реєстр тих 200 жовнірів, що підуть в Раїм, і переписали до 4 батальйону» 530.



530 Киев[ская] ст[арина]. — 1896. — Кн. II. — С. 130.






V


Експедиція Бутакова рушила з Орська 11 мая р. 1848 531. Експедицію становили: дві роти жовнірів, дві сотки уральських козаків, гармати і 600 киргизів. Так каже капітан Косарєв 532; Шевченко в «Близнецах» 533 додає, що в обозі експедиції було 3000 возів і 1000 верблюдів.



531 Туркес[танские] губ[ернские] вед[одомости]. — 1891. — № 15 — і Киев[ская] ст[арина]. — 1896. — Кн. II. — С. 246. Шевченко в «Близнецах» визначає 12 мая, а в другому місці 22 мая, але се, очевидно, — помилки у його.

532 Киев[ская] ст[арина]. — 1892. — Кн. II. — С. 246.

533 Близнецы, с. 228. /278/




До Раїму експедиція прибула 19 червня, значить, цілих шість тижнів вона була в дорозі; а звернувши увагу на те, що з Орська до Раїму — не більш 800 верстов, спостережемо, що експедиція щодня проходила менше трьох миль. Воно й не диво: експедиція йшла то голим степом, то глибокими пісками, а спека стояла така, що в піску можна було спекти яйце. Подорож по оцій пустині записав Шевченко в своєму оповіданню «Близнецы» 534. «Першого ж дня — каже він 535, — я нічого не бачив і не чув, опріч хмари куряви та возів, башкирів, верблюдів, напівголих киргизів-погоничів при верблюдах. Другого дня ранок був чудовий. Перед нами був рівний без краю степ, застелений ковилем, немов білою скатертиною. Ніде ні куща, ні балки, нічогісенько, опріч ковилю, та й той і не поворухнеться, наче скам’янілий, ні шелесту в степу, ні щебетання пташки, навіть ящірки нема: одно слово — нічогісенько, опріч ковилю. Німо, мертво. Сонце йшло вгору, і от степ буцім здригнувсь, поворухнувся, і за кілька хвилин на обрії показалися білі хвилі срібні. Степ став морем, а бокові аванпости почали рости, більшати і в одну мить стали кораблями з розпущеними жагликами. Чари стояли недовго: за півгодини степ прийняв свій вид звичайний; а з-за обрію стала показуватися біла хмара: то був дим. Горів степ. Підвечір перед заходом сонця стало видно й біле полум’я. Скоро прийшла ніч, полум’я все червонішало і наближалося до експедиції: стало видко червоні язики: увесь обшир, видимий вдень, облився огняними цівками. Картина була дивна!»

Дійшовши обгорілим степом на четвертий день до річки Карабутихи, де був уже форт, експедиція цілий день спочивала. Рушивши далі, перейшли ще дві річки — Ямин-Кайрокли і Якши-Кайрокли. Фізіономія степу — все та ж пустиня. Перейшовши через річку Іргиз, експедиція зупинилася спочивати біля могили «багатиря» Дустана, де стояв зліплений з глини пам’ятник. На сьому саме місці учора натовп хівинців напав на попередній обоз експедиції, кільки чоловіка було вбито, кількох полонено. «Тут, — каже Тарас, — я вперше бачив обезголовлені тулубища людські».



534 Ibidem . — С. 228 і далі.

535 Тут розповідь ведеться з уст героя повісті — Саватія Сокири. — Ред.

536 Яман-Кайрокли. — Ред.



Пройшовши чотири форти, експедиція двічі спочивала біля озера, а потім ночувала й спочивала цілий день біля /279/ річки Амаловни 537. За оцією гнилою річкою починаються жахливі Каракуми, себто — чорні піски, котрі тягнуться на протязі 80 верстов. День був тихий і палкий. Цілий день ішла бесіда про Каракуми. Хто бував там — розповідав про них жахливі речі. Експедиція рушила геть досвіта, поспішаючи, щоб до спеки перейти піски. Але ж замість спеки подув такий північний вітер, що люде мусили одягатися в шинелі і три дні не скидали їх. Опівдня третього дня вітер почав стихати і підвечір зовсім затих. До криниць було ще 10 верстов. Почалася страшенна спека. Ніколи до того Шевченко не зазнав такої великої жадоби пити і ніколи не пив такої паскудної води, як в той день. Передовий виділ, виряджений, щоб знайти і вичистити криниці, не знайшов їх. Експедиція прийшла до гнилої, гіркої і кисло-солоної води: не процідивши її, не можна було в рот взяти, бо вона кишіла вошами і мікроскопічними п’явками. Спочивши, експедиція рушила далі годин за дві досвіта. Скоро почало сходити сонце, показалася безкрая блідо-рожева рівнина. То було висхле озеро; дно його покрив тонкий пласт білої, наче цукор, солі. Такі рівнини попадалися вже по дорозі, але ж не такі безкраї, як оця. Світ сліпив очі і не давав дивитися. Чимало людей увечері захоровало на очі; мусили закривати очі волосяними сітками. Потроху — горби піскові меншали і показувалася рівнина; а за нею далеко-предалеко синіла гора. На четвертий день після того показалася на обрію синя смуга. То було Аральське озеро-море. Два дні по тім експедиція простувала берегами гнилих солоних озер і потім знов вийшла на рівнину з кущами саксаулу. Звідсіль два переходи до озера Камишлибаша (затока річки Сирдарії); експедиція рушила вночі, бо вдень не спроможна була; спека стояла 40°; на піску за 5 хвилин можна було спекти яйце. Нарешті, зробивши ще кілька переходів, експедиція підійшла до Раїмського форту 538. На рівнині вал, а на валу довга казарма, вкрита очеретом. От і увесь форт. Назустріч експедиції вийшла трохи чи не вся залога, з блідими, безрадісними, наче в узників, тварами.



537 Уймули. — Ред.

538 Раїм засновано р. 1847.



З сього коротенького нарису добре знати, яка то тяжка була подорож. Як же в сій подорожі поводився наш славний Кобзар?

Про се маємо не однакові звістки.

Капфер, що був за фельдфебеля в одній з тих рот, що /280/ перебували в Орську, розповів 539 от що: «До солдатської звичайної одежі, тим паче до походної, Шевченко не був призвичаєний, бо йому трошки пільжили (!!). Рушили в похід. День був гарячий, без вітру, сонце пекло немилосердно; киргизи поскидали навіть верхні халати. Тільки що переправилися ми через річку Ор і пішли зеленим тоді ще степом, як Шевченко зразу упав. Духота повалила його. Підбігли до його офіцери, лікарі, ротний командир почав був кричати на його, та бачить, що діло не гаразд і пожалів його. Положили Тараса на віз і рушили далі. Небавом він очуняв і поправився».

Перший біограф Шевченків, небіжчик Маслов, розповів, що увесь похід з Орська Шевченко зробив пішки, окремо від роти, яко художник-волонтер. Люде освічені, які були в експедиції, поводилися з ним яко з рівнею і де в чому услу говували йому. Перехоже життя повне інтересу, новина вражіння і привітливе поводження начальника експедиції вернули Шевченкові колишній душевний спокій і примусили забути про сучасне. Привілля широкого степу, яким переходила експедиція, нагадувало Шевченкові рідні його степи українські. Раз він був здивований випалюванням киргизами трави в степу і зараз же змалював картину тієї пожежі 540.



539 Русские ведомости. - 1895. — № 242. — 2 вер.].

540 Маслов [Маслій] В. П. Тарас Григорьевич Шевченко: Биографический очерк. — М., 1874.



Не відомо мені, звідкіль Маслов добув такі звістки; гадаю, що від княжни Рєпніної; а остання теж чула, мабуть, від когось такого, що сам не був в експедиції, а передавав з чужого голосу. «Неісходима пустиня» — як називав Шевченко киргизький степ, не могла нагадати йому українських степів, не могли його розважити і ті картини подорожі, які ми бачили вгорі...»

У другого біографа — у д. Чалого, записано оповідання капітана Макшеєва, що сам був у тій експедиції, через що звістки його мусимо признати більш відповідними дійсності. Макшеєв в перший день походу спізнався з Шевченком і присогласив його до своєї «джеломейки» (повстяна кибітка). І Макшеєв каже, що Шевченко усе йшов пішки, окремо від роти і не в одежі жовніра. Він був веселим. Походні обставини не тяжили його. В дорозі Шевченко багацько розповідав про дрібні пригоди з свого життя, але нічогісінько не говорив про політичні чи інші які великі пригоди. /281/ З ним була одна-єдина книжка — Біблія; але він мало читав і нічого не писав. Про пожежу в степу і Макшеєв розповів те саме, додавши, що малюнок з неї Шевченко зробив на прохання головного начальника експедиції генерала Шрейбера і подаровав йому той малюнок.

Що увесь похід Шевченко зробив пішки, дак се знаємо і з листів його до Бодянського і до Козачковського; але як йому тяжко й дорого дався той похід і плавба по морю, те ми бачитимемо трохи згодом.






VI


Червня 19 експедиція прийшла в Раїм і заходилася складувати судна — «шхуни» — задля плавби по морю. Заким ті судна — одно звалося «Костянтин», друге — «Михаїл» 541 — складали та риштували, минуло більш півмісяця. Увесь сей час Шевченко жив з Макшеєвим у кибітці останнього і змалював портрет його аквареллю. Нарешті 25 липня усе було готово! Парус розпустили» і


Посунули по сивій хвилі

Поміж кугою в Сирдар’ю

Байдару та баркас чималий... 542


Шість день плили лиманом Сирдар’ї і тільки 30 липня виплили в море 543.

Шевченко ішов на шхуні «Костянтин», якою командував Бутаков. Судно було невеличке. Команди на йому було 27 чоловіка і між ними чотири офіцери. Про останніх на судні була невеличка каютка, де, опріч офіцерів, містилися ще три чоловіка, між ними і Шевченко 544.

Опріч тісноти, доводилося зазнати великої недостачі в харчі і в прісній воді. Харчі були заготовлені в Оренбурзі задовго до експедиції, а через те скоро попсовались, «сухарі поцвіли, солонина почервіла, масло так згіркло, що каші з ним не можна було в рот взять, зацілів тільки горох, але його було так наомаль, що давали його раз на тиждень» 545.



541 Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. — С. 246.

542 Кобзар. 1876. — Т. І. — С. 239. [Тут — «синій хвилі». — Ред.]

543 Оренб[ургский] лист[ок]. - [1898. - № 41]

544 Истор[ическия] вест[ник]. — 1886. — Кн. I. — С. 165.

545 Оренбургский листок. — [1898. — № 41].



Два місяці «Костянтин» ходив по Аральському морю; плавба була вельми трудна: досить вже того самого, що /282/ море було невисліджене, майже нікому з плавців невідоме; а через те доводилося коштовати плавцям усякого лиха. Увесь час плавби Шевченко змальовував береги Аральського моря.

Два місяці — час вельми малий на те, щоб вистежити, виміряти глибину і обплисти Аральське море. Але ж скоро наступила осінь, — плавба по морю стала неможливою; та й харчів на судах вже бракувало. Тим-то 7 вересня мусив Бутаков повернути на зимівлю. Зимовати експедиція повинна була в новому форті — на острові Косаралі, що недалеко від Раїму. До Косаралу приплили 23 вересня. Тяжко було Шевченкові зимувати в оцій пустині. Бутаков, Макшеєв і інші освічені офіцери, а з ними і Шевченко, зимували в тісній халупчині-землянці, харчі у них були дуже злиденні, напр[иклад], картопля була великими розкошами. Залогу на Косаралі правили уральські козаки, люде темні, грубіянських звичаїв і великі фанатики своєї «старої віри». Розважав свою нудьгу Шевченко інколи тим, що ходив в Раїм; але небавом мусив лишити і сю розвагу, бо трапилася йому чудна пригода. За увесь час, як виступила експедиція з Орська, Тарас не голився; виросла йому широка борода. Вона-то й спричинилася тій пригоді. Скоро він приплив до Косарала, уральці, побачивши його бороду, імкнули собі, що вже ж він ніхто більш, як не мученик за віру, і зараз подали про те звістку свойому командирові. Останній, покликавши нашого поета в захисток в очерет, упав йому в ноги і благає: «Благословіть, батюшко! ми про все відаємо». Тарас і собі імкнув: зрозумів, що його взяли уральці за попа та й поблагословив чисто так, як благословляють попи у роз кольників. Осавула зрадів, поцілував йому руку, а увечері справив такого бенкету, який Тарасові і в сні не ввижався. Але ж Тарас догадався й собі, що треба бороду зголити і небавом після того пішов до Раїму. Тут уральці з притаєним захватом зустріли його. Начальник їх, взявши у поета благословення, сунув йому в руку 25 карб. Тарас не взяв. Таке незвичайне безкористя так вплинуло на старого розкольника, що він побажав одговітися потайно в кибітці і, коли можна, запричаститися з рук такого незвичайного «пастиря — як я, — каже Тарас 546. — Отже, щоб не придбати собі якої незвичайної халепи через таких-от дурнів, я швидше покинув Раїм і почав голитися двічі щотижня.



546 Кобзарь. — Т. III. Записки, с. [66, запис від 16 лип. 1857 р.].



Коли б, — додає поет, — отака смішна дурниця випала де-будь /283/ на берегах Уралу, де б було і жіноцтво, не спекався б я так дешево».

Найбільшої нудьги на Косаралі завдавало Тарасові те, що не приходило до його жодної звістки від приятелів з рідної України. Пошта туди приходила двічі на рік, і під той час, коли вона приходила, Тараса саме тоді не було в форті. Через те він на Україну ні до кого не писав; а приятелі не писали до його, бо не відали, де він. Від 7-го березіля р. 1848 аж до листопада р. 1849 не стрічаємо ніже єдиного листа ні до його, ні від його. «Хіба самому написать таки посланіє до себе?» 547 — каже поет, нудьгуючи, що немає ні від кого листів, і тут же нарікає, що його усі забули! Тяжко! Ніби розпуку чуємо в його словах.


Неначе лютая змія

Розтоптана в степу здихає,

Заходу сонця дожидає...

Отак-то я тепер терплю

Та смерть із степу виглядаю.

А за що?.. їй-Богу, не знаю.

А все-таки її люблю,

Мою Україну широку...



547 Кобзарь. — 1876. — Т. І. — С. 233.



Зима, сніг, вітри з своїм скигленням і хуртовиною наганяли в наболілу душу поета ще більш туги; а як прийшла кутя свята, з душі тієї вирвалися нікому не зримі ридання в посланії до Хведора Лазаревського. Він просить-благає свого друзяку згадати


...в пустині

Далеко над морем

Свого друга веселого,

Як він горе боре,

Як він свої думи тяжкі

І серце убоге

Заховавши, ходить собі,

Та молиться Богу,

Та згадує Україну...

...Наступає свято!

Тяжко його, друже-брате!

Самому стрічати

У пустині...

...Завтра вранці

Завиє голодний Звір в пустині і повіє /284/

Ураган холодний

І занесе піском-снігом

Курінь — мою хату...

Отак мені доведеться

Свято зустрічати...


Тяжко, смутно, скорботно...


Треба б вмерти, так надія

Не вмирає, брате! 548



548 Ibidem. — [с. 244] — 245. [Не додому вночі йдучи...].







VII


Хмарно, журливо зустрів Шевченко рік 1849!


Мов за подушне обступила

Мене нудьга на чужині...

Де ж заховатися мені?

Що діяти? Уже й гуляю

По цім Аралу, і пишу, —

Віршую, нищечком грішу,

Бог зна колишнії случаї

В своїй душі перебираю

Та списую, щоб та печаль

Не перлася, як той москаль,

В самітню душу! Лютий злодій,

Впирається таки, та й годі 549.



549 Кобзарь. — 1876. — Т. І. — С. 247 — [248].


Вже ж на Косаралі поета не мордовали ні солдатською муштрою, не забороняли ні писати, ні мальовати; про таку заборону косаральське начальство, як се потім виявилося, і не відало; навпаки, воно бачило, що Шевченко повинен обов’язково малювати береги моря Аральського. Але ж поетові, дійсно, опріч казарми, нігде було дітися, нігде сховатися. Казарма, чужина, заслання із усіма своїми печалями і невсипущою тугою і на Косаралі лишились не більшими, дак такі самісенькі, якими були і в Орську. В Орську була муштра, але ж були і книжки, і листи від приятелів з рідної України. А на Косарал — листи не приходили. Тут тільки й було, що


І небо невмите, і заспані хвилі,

Та понад берегом геть-геть, /285/

Неначе п’яний, очерет

Додолу гнеться. Боже милий!

Чи довго буде ще мені, — (тужить поет)

В оцій незамкненій тюрмі,

Понад оцим нікчемним морем

Нудити світом?


Нудьга страшенна гризе поета, жодної розваги нема. Показуються ознаки душевного недугу — туги за рідним краєм... «О Господи!» — плаче він, —


Дай мені хоч глянуть

На народ отой убогий,

На ту Україну! 550


Так нудився-сумовав Тарас цілу зиму й весну р. 1849, аж доки не розпочалася знов плавба по морю. Певна річ, що вона, товариство Бутакова і ясна літня година трохи роз важили поета, трохи розвіяли його журбу, може, хоч стільки, скільки розважує узника соняшний промінь, попавши через узеньку щілину до темної його келії-темниці!

На превеликий жаль, не маємо жодних звісток, як поводився Тарас, як йому жилося під час нової плавби по Уралу 551. Можна, одначе, гадати, що не добре. Вернувши вже з походу, коли, значить, вражіння його стали ділом минулим, Шевченко писав до професора Бодянського 552: «Перейшов я пішки двічі увесь киргизький степ аж до Аральського моря, плавав по йому аж два літа. Господи! як погано! аж бридко згадати, не то що розказувати добрим людям! Нудьга! Не знаю, чи карався ще хто на сім світі так, як я караюсь і не знаю, за що?» Взагалі, Тарас не любив роз повідати подробиць про те, як йому жилося під час плавби по Аралу.



550 Ibidem. — Т. II. — С. [128]. [Заросли шляхи тернами...].

551 Аралу — Ред.

552 Русск[ая] стар[ина]. — 1883. — Кн. IX. — С. 640.



Коли княжна Рєпніна вдалася в серпні 1849 р. в Оренбург до Лазаревського, просячи його ради всього святого, всього дорогого, звістити її, де Шевченко і що з ним, бо вона вже більш року зовсім про його нічого не відає, і коли Лазаревський звістив про се Тараса, дак останній, пишучи до неї, вже вернувшись з експедиції, каже: «Не багацько минуло часу, а як багато перемінилося! Ви тепер би й не пізнали мене! Колишнього поета з захватними пориваннями — нема тепер. Я став дуже розважним. Виобразіть собі: /286/ впродовж майже трьох років — ніже єдиної ідеї, ніже єдиної думки натхненної; проза і проза, або, ліпше мовити, степ і степ!.. У мене нема тепер ні туги, ні радощів; зате є мир душевний, моральний спокій, подібний до риб’ячого холоднокров’я. Будуще про мене — ніби не існує! Чи вже ж повсечасні нещастя спроможні так скорботно переробити чоловіка? Авжеж, що так! В киргизькому степу і на Араль ському морі є доволі цікавого; але — ви відаєте, що я ворог усяких описів; тим-то, й не пишу вам про оцю неісходиму пустелю. Літо минає на морі, зима в степу, в занесеній снігом джеломейці (наче б то шатро), де я, убогий художник, малював киргизів і, між іншим, намалював і з себе портрет і посилаю вам його на пам’ять про вашого безталанного друга» 553.

Пізніш, вже три роки після експедиції, Тарас в листі до Козачковського 16 липня р. 1852 писав, що далекий похід з Орська на Аральське море і довге купання в морі спричинилися тому, що у його по всьому тілу, найпаче на ногах, показалося золотушне струп’я.

Геть пізніш, коли р. 1859 поет наш був у Києві, дак розповів д. Чалому такий епізод із своєї плавби по Аральському морю: на морі тому є острови, що повстали з перегнилих рослин. Острови ті рушають з одного місця на друге. Раз якось Шевченко з п’ятьма матросами, плаваючи на човні, пристали до одного такого острова і вийшли на берег погуляти. Тарас відокремився, ліг самітний на траві і віддався оглядуванню неба; матроси, погулявши, поплили собі, а про його й забули, та вже пропливши чимало, схаменулися, вернулися на остров і давай гукати; «А я, — каже Шевченко, — і чую да мовчу, лежу собі; думка була: чи не зістатися там зовсім; але ж бісові матроси таки знайшли» 555.

Щодо відносин до Шевченка Олексія Івановича Бутакова і його помічника Поспєлова, дак, певна річ, що вони були добрі, більш товариські. Пишучи 14 листопада до Рєпніної, Тарас просить її, якщо доведеться їй зустріти Бутакова «він мій друг, товариш і командир», дак подяковати йому за братерські відносини. Таку ж подяку висловлює він Бу такову і Поспєлову і в листі до Залеського, писаному в січні р. 1854 556.



553 Киев[ская] стар[ина] — 1893 — Кн. II. — С. 267.

554 Основа. — 1862. — Квітень. — [Кн. IV]. — С. 18 — 21.

555 Чалий, с. 148.

556 Киев[ская] ст[арина]. — 1883. — Кн. II. — [С. 169] /287/



Ще перш, ніж скінчилась експедиція, Бутаков писав до начальника оренбурзького війська, що на суднах у його перебувають унтер-офіцер Хома Вернер 557 і «рядовой» Тарас Шевченко. Першого, писав Бутаков, я взяв на те, щоб вистежив, чи нема на Аральськом побережу кам’яного вугілля, і задля геологічних і ботанічних спостережень; і він — Вернер — був в експедиції дуже корисний, бо винайшов шар кам’яного вугілля. Останнього (себто Шевченка) призначив до експедиції командир корпусу на те, щоб змалював краєвиди в степу і на берегах моря». Отже, коли він — Бутаков — вернеться до Оренбурга, так щоб до краю улаштовати добутки експедиції, йому треба буде Вернера і Шевченка, щоб останній «зовсім обробив краєвиди, бо сього на морі зробити не можна було, та й гідрографічні види треба буде перевести на карту після того, як вона буде дроблена в Оренбурзі. Генерал Обручов не змагався і згодився, щоб Вернер і Шевченко укупі з Бутаковим прибули до Оренбурга 558.

Бутакову треба було поспішити в Оренбург, щоб швидше злаштовати задля царя й військового міністра справоздання про добутки експедиції. Тим-то він, передавши свою флотилію Поспєлову, взяв з собою Вернера, Шевченка і інших і 10 жовтня поїхав з ними з Раїма в Оренбург, куди й приїхали 1 листопада 559.



557 Чи не той оце Хома Вернер, про якого довелося мені чути в Дахнівці народні перекази — як він «писав ногами», як «воював поліцію», як поліція не могла його зловити і як «Бибик (київський генерал-губернатор) найняв чарівника, а сей заворожив Вернера, отуманив його, і тоді поліція злапала його, набила йому на руки кайдани, на ноги колодки, а Бибик закинув його кудись, аж на край Сибіру».

558 Истор[ический] вест[ник]. — 1886. — Кн. І. — С. 163.

559 Киев[ская] стар[ина]. 1893. Кн. II. — С. 248.








VIII


Ледве Шевченко прибув до Оренбурга, зараз зустрів його щирий його приятель, поклонник його музи, Хведор Лазаревський. «Він, — писав Тарас до княжни Рєпніної 560, — не посоромився моєї сірої (жовнірської) шинелі, першим повітав мене і спитав, чи є у мене що обідати».



560 Киев[ская] стар[ина]. 1893. Кн. II. С. 271.



У Лазаревського повітали нашого Кобзаря й інші українці, які перебува-/288/ли тоді в Оренбурзі; повітав і ад’ютант Обручова Герн і запросив поета закватеровати у його. У Герна був окремий флігель (офіцина), де й поселився Тарас. Герн, очевидно, був не тільки чоловік освічений, високорозвинений, але й гуманний, вихований в любові до правди і до волі людської. Знаючи, що Тарасові небезпечно приймати листи на власну його адресу, він згодився, щоб листи до поета приходили на його адресу. «Адресуй, — писав Тарас до професора Бодянського 561, — в Оренбург Карлу Івановичу Герну, а мене на адресі не поминай. Цур йому. Герн знатиме по штемпелю (по знаку почтовому), до кого той лист».

Пошановання українцями свого поета бенкетом відгукнулося й між поляками. Заслані до Оренбурга поляки (між ними Броніслав Залеський, Сєраковський і інші) тямили добре не тільки тяжку долю Шевченка, розуміли велику жертву, в особі його принесену деспотизму і темноті, але розуміли й високі національні ідеї, висловлені Шевченком в його українських творах. Та якби то люди з такою освітою, як Сєраковський і Герн, з таким високорозвиненим почуттям національним, як Залеський і знов той же Сєраковський, не зрозуміли б віщих бажань нашого поета: «Щоб усі слов’яне стали добрими братами і синами сонця правди» і не тямили б поклику його до «ляхів», де він каже:


Подай же руку козакові,

І серце чистеє подай,

І знову іменем Христовим

Возобновим наш давній рай 562.


І от оренбурзькі поляки, а їх там було тоді чимало, спорудили на честь і славу українського поета-страдальника вечірку, запросивши туди і оренбурзьких українців — приятелів Тарасових, а також Герна і Бутакова. І з того часу гурток оренбурзьких поляків уважав собі за честь приймати у себе нашого віщого Кобзаря 563»

Такі повітання, певна річ, оживили, звеселили і підбадьорили дух поета, пригноблений засланням і подорожжю на Арал, а найпаче повною до того часу невідомостю ні про своїх приятелів, ні взагалі про Україну.



561 Русск[ая] ст[арина]. — 1883. — Кн. IX. Інші звістки (Р[усский] ар[хив]. — 1898. — Кн. 3) кажуть, що Шевченко прибув в Оренбург 12 листопада; але ся звістка здається мені непевною.

562 Кобзарь. — 1876. — Т. II. — С. 31 і [210].

563 Киев[ская] ст[арина]. — 1888.- Кн. X.- С. 13. /289/



Здавалося, що над тією холодною кригою, що морозила Тарасове життя, займається промінь того тепла, що спроможен розтопити кригу. За п’ять день по приїзді до Оренбурга Бутаков вдався до головного штабу оренбурзького війська й писав, що сам Шевченко не спроможеться скінчити усі малюнки по експедиції на той термін, який призначив військовий міністр, а тим часом у 2 батальйоні є жовнір Броніслав Залеський, що вміє малювати, дак він, Бутаков, і просить прислати до його за помічника Шевченкові отого Залеського. Сю справу, певне, під впливом Герна, поталанило швидко оборудовати, і на четвертий день, себто 9 листопада, прийшла до Бутакова відповідь, що Обручов звелів вирядити до його Залеського і Вернера, щоб вони вкупі з Шевченком швидше скінчили геологічне описання Аральського моря, малюнки і гідрографічні карти. Тоді ж таки Обручов наказав, щоб Бутаков, подаючи роботи свої, додав йому і ширше справоздання про роботи Шевченка, Вернера і Залеського 564.

Таким чином, Шевченкові стало можливим спекатися казарми і муштри, жити в приватній кватирі без догляду й працювати в товаристві людей більш-менш освічених.

Такі умови, річ натуральна, зробили на поета добрий вплив. Лист його до Лизогуба 565, писаний саме під час наведеної вгорі переписки Бутакова з Обручовим, написаний доволі спокійно. «Позавчора, — пише він, — вернувся я з того степу киргизького та з моря Аральського до Оренбурга та й заходився оце писати до тебе. Пишу, а ще й сам добре не знаю, чи живий ти на світі, чи здоровий; бо вже оце трохи не півтора року, як ми не переписувалися з тобою ані одним словом, а за таке врем’я багато води у море утекло, може, і у вас кого не стало; бо холера, кажуть, здорово таки косила. Коли живий ти та здоровий, то напиши до мене, друже мій! не гаючись; то я тоді вже й відпишу до тебе геть про все, як мене носило по тому морю, як я у степу отім безкраїм пропадав. Усе розкажу, нічого не потаю».



564 Истор[ический] в[естник]. — 1886. — Кн. І. — С. 164 — и Киев[ская] ст[арина]. — 1896. — Кн. II. — С. 132.

565 Чалий, с. 175.



Спокійним духом віє і від творів його, написаних в Оренбурзі під кінець року 1849. Написав їх тоді Тарас чимало. Знати, що скоро заспокоїлася хоч трохи душа поета, муза його знов заспівала голосом, правда, звичайно журливим, але до тої журби часом примішано і жартовливої іронії і /290/ зовсім нема тонів розпуки, нарікання або лютого озвірен ня. Яким, наприклад, високохристиянським гуманізмом і спокійним ліризмом серця, повного любові, дишуть вірші його:


У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим!..


Як спокійно-художницьки висловлює поет свою печаль, що «охватить йому душу», коли він, дивлячись на молоду матір з маленькою дитиною, згадає собі образ


Тієї матері святої,

Що в мир наш Бога принесла;

А ми, — хвала нам і хвала!

Дарма що Бог, що ми не стоїм

І волосочка одного,

Таки повісили його...566


Одно слово! Оренбурзькі Шевченкові твори, коли їх прирівняємо до творів, писаних під час експедиції, стають нам певним дзеркалом тієї доброї переміни в настрої Тарасової душі, скоро вона вернулася з товариства казарменного, з «смердячої хати» до товариства людей освічених, що живуть в людському житлі!

Думками він, звичайно, і тепер раз у раз на Україні; і раз у раз болить його національне серце за зрабований край, за зневолений народ. Він співає, що


...Кращого немає

Нічого в Бога, як Дніпро

Та наша славна Україна.


Перед ним живцем встають картини крепацтва. Він відає, що


Скрізь по славній Україні

Людей у ярма запрягли

Пани лукаві. Гинуть, гинуть

У ярмах лицарські сини,

А препоганії пани

Жидам, братам своїм хорошим,

Останні продають штани... 567



566 Кобзар. — (1876). — Т. II. — С. 134.

567 Ibidem . — [С] 128. /291/



Одначе ж, кажу я, про такі картини він говорить без розпуки, без озвірення.

Оселившись у Герна, маючи можливість не носити хоч у хаті солдатського убрання, і з душею, хоч на крихту ути хомиреною, Тарас з своїми товаришами шпарко взявся доводити до краю потрібні задля Бутакова малюнки, карти й таке інше, чого вимагав військовий міністр.

Тим часом вже ж ніхто, як не Герн до Бутакова, де і як тільки можна було, говорили на користь Шевченкові про його-художницький талант, про його лиху недолю і про тяж ку заборону йому малювати і говорили так, щоб те доходило поза ними до ушей Обручова. Останній перейнявся тими розмовами і бажанням полегшити долю Шевченка. Пригадали собі, що майже два роки назад шеф жандармів питався, як поводиться Шевченко і чи можна скинути з його заборону малювати? Пригадали, що з Оренбурга дано гр[афу] Орлову відповідь, корисну задля Шевченка, ще 30 березіля р. 1848, але з того часу не приходило з Петербурга жодної звістки. Пригадавши се все, Обручов 20 листопада р. 1849 написав до Орлова, просячи у його відповіді, що сталося з тією перепискою? 568



568 Киев[ская] ст[арина]. — 1896. — Кн. II. — С. 133.

569 Чалий, с. 74.

570 Ист[орический] вест[ник]. — 1886. — Кн. І. — С. 164.



Небавом Бутаков подав Обручову опис Аральського моря, своє справоздання за експедицію і роботи Шевченка, Вернера і Залеського і додав до того: 1) зроблені Шевченком малюнки гідрографічні з берегів Аральського моря; 2) геологічне описання тих берегів, зроблене Вернером; 3) сім скриньок і в них 150 зразків геологічних і 4) дві скриньки з 75 примірниками рослин.

Обручов був вельми з того задоволений. Д. Чалий оповідає , що Бутаков прохав Обручова вдатися до Петербурга, щоб Шевченка зробили унтер-офіцером в нагороду за його працю в експедиції. Обручов би то й згодився і вдався, але з Петербурга йому відмовили, та ще й докоряли, що він наперекір царської волі дозволив Шевченкові малювати. Д. Чалий, на жаль, не подав нам основи задля такої звістки і про неї нігде більш не доводилось мені читати. Авжеж, коли б се була певна річ, дак би про неї були звістки в оренбурзькому архіві, і вже ж д. Гаршин і Васильєв в своїх статтях не промовчали б сього важного факту; тим паче що Гаршин 570 згадує про сю звістку, беручи її тільки з книжки /292/ д. Чалого. На мою ж думку, Обручов з таким поданням не вдався до Петербурга, та й не треба було йому вдаватися. Цар Микола повернув Шевченка в солдати, як се добре було відомо Обручову, «з правом на вислугу». В кон фірмації се право нічим не було обмежено; не було сказано, що на те, аби зреалізовати се право, треба ще окремого царського дозволу. Обручов, яко самостійний начальник корпусу, мав повне право, аби тільки бажав того, сам зробити Шевченка унтер-офіцером; а скоро не зробив, значить, не хотів; і не хотів от через що: про нагороду Шевченка Обручову ніяково було вдаватися окремо за його одного, а вже хіба б вдаючись про нагороду усіх жовнірів, які були в експедиції. Так Обручов і зробив і про нагороду вдався 30 квітня р. 1850; але, як побачимо небавом, тоді вже Шевченко був в арешті, і вже годі було й гадати про ласку до його Обручова.

По звісткам Косарєва, кожен жовнір, що був в експедиції Бутакова, значить, і Шевченко, дістав по царському наказу нагороду п’ять рублів; але ся нагорода прийшла вже тоді, коли Шевченко був на другому засланні, в Новопетровському форті 571.

Але маємо певні доводи на те, що до доносу Ісаєва — про що зараз буде бесіда — Обручов не був від того, щоб полегшити Шевченкові долю іншим яким робом. На його в сьому разі впливали не тільки Бутаков, Герн і жінка його, але і ображене трохи самолюбство бюрократа.

В грудні прийшла до його вельми прикра задля Шевченка відповідь графа Орлова. Шеф жандарів 12 грудня писав до Обручова, що він вдавався до царя з докладом, щоб зняти з Шевченка заборону малювати, але ж цар на те не згодився 572.

Відмова не могла бути приємною Обручову вже через те, що коли Орлов зацитував його, дак він відповів добре, на користь Шевченкові.

Коли відмовили — значить, його думку знехтовали; до того ж треба зауважити, що й відносини особисті між Обручовим і Орловим не були добрі.



571 Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. — С. 248.

572 Ibidem. — 1896. — Кн. II. — С. 134. /293/






IX


Не можна не гадати, щоб відповідь Орлова знов не пригнобила Шевченка. Так воно дійсно і було. Приголомшений поет став на тому, щоб спробовати ще деяких заходів, напр[иклад], написати до поета російського Василя Жуковського, що багацько запоміг десять літ назад викупу його з крепацтва. Жуковський, яко вчитель наступника трону, був добре відомий і царю, і цариці. Натурально було сподіватися, що цар не відмовив би його проханню зняти з Шевченка заборону малювати. Поздоровляючи 1 січня княжну Рєпніну з Новим роком, Тарас писав до неї 573: «Задля Нового року мені об’явили, що навесні мене знов вирядять на Аральське море. Мабуть, звідтіль мені вже не вертатися. За минулі походи не згодилися вдатися до царя, щоб дав мені амністію, та ще знов нагадали пильновати, щоб я не писав і не малював. От як я зустрічаю Новий рік! Чи вже й кінець мого віку буде таким журливим, як сьогоднішній день? В нещасті мимоволі стаєш забобонливим. Я майже переконався, що вже не бачити мені веселих днів; не бачити людей, дорогих моєму серцю, не бачити любої моєї України. Я сьогодні пишу до Жуковського, щоб він випрохав мені дозвіл тільки малювати. Напишіть і ви до його, коли знайомі з ним; або напишіть до Гоголя, щоб він про мене написав Жуковському: вони між собою приятелі. Мене жах бере, коли я згадаю про киргизький степ. Коли піду в степ, знов спиниться, і, може, на довгі роки, а може, й навіки, листовання з приятелями. Не допусти сього Господи! Пришліть адресу Гоголя, я напишу до його по праву українського віршомова; особисто я його не знаю, я тепер наче той, що падає в безодню: ладен за все вхопитися. Жахлива безнадійність! така жахлива, що тільки одна філософія християнська спроможна боротися з нею». Далі він просить прислати йому книжку Хоми Кампейського 574 «О подражании Христу» і каже: «Єдина моя втіха тепер — святе Євангеліє. Я читаю його щодня, щогодини. Колись думав я аналізовати серце матері по життю Св[ятої] Марії, непорочної матері Христової, але тепер! Се б було взято мені за злочинство... В якому-то я скорботному становищі! Нужден ності матеріальні — нікчемні, як порівняти їх до нужденності душі; а мене кинули на жертву обох їх...



573 Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. — С. 268.

574 Кемпейського. — Ред.



Добрий /294/ Андрій Іванович 575 просить присилати до його усе, що я намалюю, і визначати ціну; але що я йому пошлю, коли у мене закуті і голова, і руки».

В листі сьому, опріч виразно висловленого суму, знов бачимо околишні ознаки підупадку духа і безнадійності, великі помилки орфографічні і стилістичні — і разом з тим стрічаємо певну звістку про те, що думка написати «Марію» сплодилася в поетовій голові майже за десять літ ще до того часу, коли він написав сю поему.

В листі до Жуковського 576 поет, висловлюючи, що найтяжче нещастя його заборона малювати, каже: «Згляньтесь на мене! Вблагайте мені дозвіл малювати, більше нічого я не прошу. Згляньтеся! оживіть мою убогу, слабу, убиту душу! Напишіть до графа Орлова, чи до кого знаєте іншого, і я гляну на Божий світ хоч перед смертю; бо життя в казармі і скорбут зруйновали моє здоров’я. Для мене неминуче потрібно б перемінити клімат, але на се я не повинен сподіватися. Я хотів би перейти, і лікарі так радять, перейти до війська на Кавказі; але ж мене знов посилають на Сирдарію; сей похід для мого здоровля — чисто душогубний ».

Як тяжко допекла душі художника заборона малювати, як вона мордовала його — се знати з того, що 10 січня він приневолив себе написати лист до свого гнобителя — до начальника «III отделения» — генерала Дубельта. Якого пекельного мордовання треба було зажити на те, щоб у геніального сатирика 577 знялася рука писати до Дубельта просьбу! Короткий той лист, але який він характерний! Не атраментом, а пекучими слізьми та гарячою кров’ю він написаний! Читаючи його, так і чуєш, як ридає душа страдальника, покараного єдине за літературний твір такою жорстко-мстивою карою! Шевченко благає Дубельта «випрохати у найяснішого монарха — одну тільки ласку: дозвіл йому малювати». «Що я на своїм віку, — пише він, — нічого злочинного не намалював, так беру в свідки всемогущого Бога. Дозволом малювати ви, наче у сліпого, здіймете з очей темну полуду і оживите мою душу убогу.



575 Лизогуб. — Ред.

576 Русс[кий] архив. — 1898. — Кн. XII. — С. 553.

577 Геніальним сатириком називає Шевченка і [В. О.] Більбасов у своїй «Истории Екатерины II». — [Спб., 1890] — Т. 1. — С. 359 [Берлін].



Літа і здоров’я моє, знівечене цингою в Орській фортеці, не дають мені споді-/295/ванки на поліпшання від служби військової. Благаю вас — покажіть найменшу ласку до моєї долі» 578.

Керваві листи поета-художника до Лизогуба, Рєпніної, Жуковського не пішли внівець: очевидно, оцим благородним людям мусимо дяковати за те, що за нашого кобзаря вступалися графи — Гудович (Лизогубів свояк) і Олексій Толстой (відомий поет і родич братам Перовським — Льву і Василю); вони прохали Василя Перовського, щоб він вдався до Орлова і Дубельта, аби вони випрохали у царя пільгу Шевченкові. Не без того, може, що Жуковський написав і до Перовського, і до Орлова. Не скажу, чи знали Перовські особисто Шевченка; але вони були прятелями Жуковського і Брюллова 579 і добре знали про долю Шевченка в крепацтві, про викуп його, про кару його за вірші і про обурення проти його царя Миколи. Тим-то Перовський жодної надії на свої клопоти і не покладав, а радив не нагадувати царю про Шевченка, а підождати, доки він забуде про його або принаймні доки гнів одлигне хоч трохи. Одначе Андрій Гудович, а ще більш Олексій Толстой, що дуже високо цінив і шановав талант кобзаря України, притьмом- стояли на своєму 580. Перовський згодився і вдався до Дубельта з запискою. «Від часу заслання, — писав Перовський, — Шевченко поводиться як не можна добре («отлично-хорошо»), він двічі і з великою користю був в експедиції Бутакова і корисно працював над описом Аральського моря. Торік, коли Шевченко вернувся в Оренбург з експедиції, корпусний командир генерал Обручов, впевнившись, що він поводиться найліпше, служить добре і тримається доброго «образа мыслей», прохав дозволу йому писати і малювати; одначе просьби його не вволили в Петербурзі; через що генерал Обручов не насмілюється зробити Шевченка унтер-офіцером; хоча Шевченко вже кілька літ служить звичайним жовніром і не був покараний в солдати без вислуги. Перовський додав, що Шевченкові вже 40 літ (дійсне, йому тоді йшов 37 рік), здоров’ям і на силу він вельми благий і під час заслання кільки разів хоровав на скорбут 581.



578 Правда. — 1894. — Лютий. — [Кн. II. — С. 136] — і: Киев[ская] стар[ина]. — 1894. — Кн. II. — С. 321 — [322].

579 Брюллов родився 1799, умер в Римі 1852.

580 З приват. листа Л. М. Жемчужникова. [ІЛ. — Ф. 77. — № 127. — Арк. 160, зв. — 161, зв.]

581 Киев[ская] стар[ина]. — 1898. — Кн. III. — С. 422.



Добутками сієї записки була відповідь Дубельта до Перовського: з неї знати, раз, що останній не помилився, до-/296/водячи Гудовичу і Толстому, що його клопіт буде марним; а друге, що наведена вгорі звістка Чалого про відмову з Петербурга зробити Шевченка унтер-офіцером — єсть помилка. Дубельт 20 лютого відписав Перовському, що, на думку графа Орлова, рано ще прохати у царя попільжити Шевченка, а коли генерал Обручов тієї думки, що Шевченко заробив на унтер-офіцера, да від його ж і залежить безпосередньо ся справа 582.

Цікава річ: чому ж шеф жандарів Орлов і цар Микола так запекло не хотіли зняти з Шевченка найтяжчих для його кайданів — заборони малювати? З першого погляду, коли читаємо в конфірмації власний додаток самого царя про заборону малювати, дивуємось, що в докладі Орлова немає найменшого натякання на потреби, або на основу, до такої тяжкої кари, як заборона художникові малювати. Дивуєшся сьому царському додатку і мимоволі шукаєш хоч зерна якого, щоб вивести потребу такої кари, що навіть і примірковати її не кожен вдатен. Вже ж, річ найпевніша, коли б за Шевченком були які вчинки яко за художником, коли б своїми малюнками він видався перед III отдєленієм так, як своїми поезіями, то б про се було згадано в докладі, а то ж ні слова там; а в конфірмації несподіваний додаток: «заборонити малювати!»

З’ясування, хоч і неповне, причини сього додатку (швидше тільки натякання) стріваємо в Шевченковому журналі 583. Він каже, що «бездушному сатрапові і прибічникові царя привиділося, що мене випущено з крепацтва і виховано коштом царя, а я б то віддячив своєму добродієві тим, що намалював з його карикатуру. Не тямлю, звідкіль взялася оця дурна байка, тямлю тільки, що вона мені недешево коштує. Гадати треба, що оцю нісенітницю сплели на конфірмації, бо накінці присуду сказано: «Найстрожайше заборонити писати і малювати». Писати заборонили за «баламутні» вірші українські, а за що заборонили малюва ти — того не скаже і сам суддя верховний».



582 Ibidem. — С. 423.

583 Записки... — С. 19 — [20]. [Запис від 19 черв. 1857 р. (Кобзар. Т. III.)].

584 Русск[ий] архив. — 1892. — Кн. VII. — С. 345.



Дійсно, як я вже казав, в докладі шефа жандарів 26 мая р. 1847 584 про мальовання нема ніже єдиного слова. Граф Орлов радив цареві в докладі завдати Шевченка в солдати з доглядом, щоб «від його ні в якому разі не виходило бала-/297/мутних і пасквільних творів». А вже сам цар власною рукою додав «заборонити писати і малювати».

Мені здається, що царський додаток виник от з чого. Перечитавши доклад, цар, мабуть, спитав: які і про що саме «баламутні і пасквільні вірші» написав Шевченко? Відпові ли йому, що Тарас, маючи на думці «Сон», з самого царя і цариці «змалював карикатуру». Слова «змалював» цар взяв буквально із серця додав абсолютної заборони малювати, — та й доки живий був, не спромігся забути про оте «змалював карикатуру» і не хотів скинути з Шевченка тяжкої заборони малювати.

Нічим іншим не можна з’ясовати причину оцієї мстивої кари.

Дак коли ото прийшла від Орлова така прикра відповідь, Шевченкові приятелі в Оренбурзі стали піклуватися і впливати на Обручова, щоб чим-небудь полегшити поетову долю, принаймні, щоб визволити його від казарменного догляду і життя та від муштри.

Тоді саме Шевченко, скінчивши вже роботу по експедиції, взявся малювати портрети з оренбуржців і між іншими змалював і портрет з жінки Обручова 585. Вже ж не без того, що Обручов про се відав, не без того, щоб і сама Обручова не промовила чоловікові своєму доброго слова на користь Шевченкові. Знайшовся і добрий привід. Обручов пікловався вистежити шар кам’яного вугілля на півострові Мангишлаку. 22 січня р. 1850 Обручов писав до начальника 23 дивізії, що літом того року він хоче вирядити під проводом тямущого штейгера відділ на півострів Мангишлак, щоб вистежити в горах Каратау (за 120 верстов від Новопетровського форту) кам’яне, вугілля, знайдене там ще р. 1847. До сього виділу і звелів він вирядити Шевченка і Вернера, бо вони люде тямущі і бувалі в Аральській експедиції, вирядити їх так, щоб до початку навігації на морі Каспійському вони були вже в Гур’євому городку, а звідтіль рушили до Новопетровського форту 586.



585 Киев[ская] стар[ина]. — 1886. — Кн. X. — С. 13.

586 Истор[ический] вестн[ик]. — 1886. — Кн. І. — С. 164, — і Киев[ская] стар[ина], 1893. — Кн. II. — С. 134 [Тарас Шевченко: Документи... — С. 181].



Се могло статись не раніш квітня. Звісно, нічого вельми привабливого в оцій маленькій експедиції не було задля нашого поета, але ж все-таки не було ні казарми, ні муштри, ні догляду — і поет був би собі більш-менш чоловіком, незалежним від «дядьки» і п’яного /298/ фельдфебеля. Правда, що не солодко було проміняти на степ киргизький товариське життя в Оренбурзі. Тут, осівшись на кватирі у Герна, Тарас тільки номінально, як повідав небіжчик вже Хведір Лазаревський, був жовніром; ходив собі дома в одежі цивільній, військової служби не справляв, улаштовав собі в флігелі у добряги Герна малярську майстерню, малював та писав. Траплялося і так, що він, пішовши з кватири, кілька день і не зазирав до неї, а перебував у Лазаревського. Одначе, виходячи з дому, він завжди надягав солдатську шинелю 587. Опріч Лазаревського, поет доволі часто ходив до одного офіцера з українців. Прийде було, розповідала господиня кватири того офіцера, і коли нема того офіцера в господі, він ходить по хаті та співає. Господиня було подасть горівки і шаткованої капусти. Дуже він любив капусту. А скоро вернеться той офіцерприятель його, вони сядуть за стіл і розмовляють собі довгодовго, інколи геть за північ, але завжди тихенько, без голосу. Раз якось, прийшовши в веселому дусі до Лазаревського, він написав в його записну книжечку ось які вірші, жартовливі і досі, як каже професор Стороженко 588, невідомі ще:


Ой у саду, у саду

Гуляли кокошки:

Чорнявая, білявая,

Дзюбатая трошки і т. д.


Дивом мене дивує, що професор Стороженко пойняв віри, що оті нікчемні вірші, як само і другі, подані д. Стороженком в «Киев[скую] стар[ину]» р. 1897, — то твори Тарасового пера. Я не змагаюся проти того, що вірші ті записані рукою Шевченка, але досить раз єдиний перечитати їх, щоб переконатися, що вони, хоч і писані Шевченковою рукою, та не Шевченкові твори. Шевченкові часто траплялося в «записні книжки» вписувати чужі вірші, звісно, ніколи не видаючи їх за свої. По смерті поета не раз траплялося, що володарі тих книжечок друковали з них записані там Шевченковою рукою вірші яко Шевченкові твори. Опріч того, я стрівав в «Русск[ом] курьере» 1889 [р.] нікчемніші, передруковані потім і в «Елисаветградском вестнике» і в «Киев[ской] старине» 589, вірші нібито Шевченкові:



587 Русск[ий] арх[ив]. — 1898. — Кн. III. — С. 470.

588 Киев[ская] ст[арина]. — 1888. — Кн. X. — [С. 13 — 14]

589 [Ibidem]. — 1889. — Кн. IV. — С. 242. /299/



І драгуни, і піхота

За Дунай ідуть,

Буде добра їм робота;

Так щасливий путь!

І Чернігів, і Полтава

Вишлють козаків;

Нехай буде й наша слава

Між царських полків і т. д.


Оці вірші «вшковорив» би Шевченко під час Кримської війни (1853 — 1856) і подаровав їх якомусь українцю, що був «в составе конноказачьего № 2 полка!!» Згадаймо тільки, що Шевченка під час тієї війни мордовали в Новопетровському форті, а зорганізовані тоді українські козацькі полки зараз же рушили до Петербурга. Цікава річ — яким чином, сидячи в Новопетровську, Шевченко подаровав оті кумедні вірші «українцю» в Петербурзі, та ще які вірші?! Діаметрально супротилежні думкам і переконанню його!.. Одначе не в тім сила, а в тому, що в нібито Шевченкових віршах, поданих Лазаревським, нема нічого шевченківського: ні складу, ні розміру, ні музичності й чистоти мови; нема зовсім навіть нічого й похожого на те, що зоветься поезією й смаком естетичним. Нема в них всього того, чого завжди повно в творах Шевченка.






X


Таким чином, недалеко в будущині перед Тарасом манячив знов киргизький степ — і хоч не в казармі, але ж в неволі і на далекій чужині. Не диво, що душу поета часом знов охмарювала тяжка нудьга й сум:


Лічу в неволі дні і ночі

І лік забуваю — (каже поет) 590

О Господи! як-то тяжко

Тії дні минають!



590 Кобзар. — [1876]. — Т. II. — С. 140.



Журба й сум відбиваються по всіх листах Шевченкових, по всіх поезіях його, написаних впродовж перших чотирьох місяців року 1850. Пишучи 7 березіля до Рєпніної, він каже: «1 мая мене поженуть в степ на східний берег моря Каспійського; значить — знов спинять зносини з людьми. Отут-то книжка «Мертвые души» (Гоголя) буде мені другом /300/ в моїй самотині; ради Бога і всього високого, пришліть мені її. Можна б і самому виписати її з Москви, але — овва! — не можна мені тепер зробити видатків на таку розкіш. У мене давно була думка прохати вас про се, та не відважувався я, пам’ятаючи про один журливий вечір в Яготині. Пришліть ради всього святого... Новий завіт я читаю благоговійно і у мене родилася думка описати материне серце по житю Пречистої Діви, Матері Спасителя, а друга думка — змалювати картину розп’ятого її Сина. Молю Бога, щоб хоч коли-небуть здійснилися мої мрії. Коли б мені дозволили, я бажав був в тутешню церкву римську змалювати запрестольний образ (безплатно), а на тому образі змалювати смерть Спасителя, повішеного між розбійниками, але ж ксьондз не хоче молитися перед розбійниками. Що діяти! Мимоволі знаходиш похожість віку XIX і XII». Про отой яготинський вечер журливий, що згадав Тарас, він пише в тому ж таки листі так: «Якось у мене з вами зайшла була розмова про «Мертві душі», і ви висловилися занадто сухо. Се було мені прикро, бо я завжди читав Гоголя раюючи, а ще й те, що я в глубині душі шановав ваш ум благородний, ваш смак і ваше ніжно-високе почуття. Мені стало тоді боляче і я подумав: от я такий нерозумний і грубий, що не спроможен ні розуміти, ні почувати прекрасного?.. А з теперішніх ваших думок про Гоголя я вельми радію! Ви зрозуміли суще християнську мету його! Так! Перед Гоголем нашим треба благоговіти, як перед людиною, наділеною, високим розумом і найважнішою любов’ю до людей... Наймудріший філософ, найвищий поет повинен благоговіти перед ним, яко перед чоловіколюбцем. Я ніколи не покину жалковати, що мені не довелося спізнатися з ним особисто. В знайомості особистій інколи покажеться така привабливість, що жадне перо не вдатне її списати».

Я наумисне подаю оцю довгу виписку: вона не тільки цікава, вона вельми характерна про Рєпніну і про Шевченка: з неї знати нам Тарасів погляд і думки про Гоголеві твори, властиво, погляд на реальне змальовання художником Гоголем життя реального.

«Молюся Богові і не трачу надії, — писав далі Шевченко в тому ж листі, — що коли-небудь буде край мого нещастя. Тоді поїду в Седнев 591 і там змалюю в церкву образ «Смерть Спасителя 592.



591 Себто до Лизогуба.

592 Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. — С. 269. /301/



Надію вернутися на Україну голубить Шевченко і в своїх віршах того часу:


Ось для чого мушу

Жить на світі, волочити

В неволі кайдани:

Може, ще я подивлюся

На мою Вкраїну...

Може, ще я поділюся

Словами- сльозами

З дібровами зеленими,

З темними лугами,

Бо немає в мене роду

По всій Україні:

Та все-таки не ті люде,

Що на тій чужині.


Далі поет благає Господа підтримати в душі його надію,


Бо серце холоне,

Як подумаю, що, може,

Мене хоронять

На чужині...593


Надію Тарасову більш за все гріла тоді заповзятість його приятелів оренбурзьких, що прирадили собі ужити всіх можливих заходів і клопоту, щоб досягти коли не повної амністії Тарасові так хоча пільги і скасованая заборони йому писати й малювати.

Приклонник і приятель Тарасів — Сергій Левицький, щирий українець, що служив тоді на добрій посаді в Оренбурзі, поїхав до Петербурга, може, в своїх особистих справах, але ж, як побачимо, він мірковав клопотатися в гтолиці і про Шевченка. Останній через його послав листи до академіка Остроградського, до художника Чернишова, до княжни Рєпніної і до професора Бодянського. Була сподіванка, що московські і петербурзькі земляки, приятелі і знайомі Тарасові та й взагалі добрі люде запоможуть в сій справі. Здається, найбільш уповали на запомогу Михайла Лазаревського 594 (Федорового брата):



593 Кобзар. — [1876]. — Т. II. — С. [142]. [«Заросли шляхи тернами...»]

594 Михайло Лазаревський — з Конотопською повіту, як і всі брати його: Василь, Хведір і Олександер; родився р. 1837; скінчив ліцей у Ніжині, помер р. 1866.



він був на службі «чиновником особых поручений» у столичного губернатора, зна-/302/чить, яко людина, добре ознайомлена з звичаями столичної бюрократії, знає і напутить, до кого і як вдатися. Їдучи через Москву, Левицький побачився з професором Бодянським. Останній дав йому рекомендацію до земляка Редькіна, що служив тоді при міністерстві внутрішніх] справ. 6 березіля Левицький, між іншим, писав до Тараса: «Ледві я достукався до Бодянського; зате, коли сказав, що я від вас і маю до його лист, дак він так зрадів, немовби я говорив з ним про брата його або про чоловіка, найближчого його серцю. Довго розмовляли про Оренбург — як там жити, найпаче вам. Жалковали і тужили за вами укупі і, набалакавшись, розійшлись немов кревняки».

Редькін теж ласкаво повітав Левицького і теж розпитував, як жити Шевченкові, але, мабуть, не подавав надії на поліпшення долі страдальника і не взявся клопотати за його. Принаймні Левицький в своєму листі писав: «Мені здається, що сей Редькін не те що Бодянський 595; знати, що він чогось боїться, або, може, він перейнявся паскудним петербурзьким духом» 596. Бутаков тоді вже був у Петербурзі. Левицький побачився з ним, і він сказав йому, що «справа розпочалася і він рушив знайомих дам, щоб вони прохали за Тараса кого треба». Взагалі, писав Левицький, в Петербурзі є чимало людей, що згадують про Шевченка. «Є між ними Головко, магістр з Харкова. От душа правдива: скоро зійдемося, перше слово про вас. Хлопець він дуже розумний; шкода тільки, що своєю правдивістю наробить того, що і його зашлють, він і тепер вже під доглядом поліції. Він каже, що хоч вас і не стало, але знайдеться 1000, готових стояти за все те, що ви говорили».

Не вгадати, які б були добутки з клопоту Левицького й інших, коли б в сій справі не нашкодив був стільки тяжко, скільки і несподівано, чоловік зовсім сторонній, що так люто і підло кинув новим лихом на голову поета-страдальника.



595 Родився 3/15 XI 1808, умер в Москві 6/18 IX 1877 [(у «Шевченківському словнику» — т. 1: 12.11.1808 — 18.09.1877)].

596 Лист Левицького був писаний по-українськи, але його одібрали у Шевченка при ревізії, як зараз побачимо, й одіслали в III отделеніє. Мені не прислано ні оригіналу, ні перекладу, хоч і обіцяно. Не знати чому, д. Васильєв не відважився подати всього цілком листа д. Левицького в своїй статті (Киев[ская] стар[ина], 1886, кн. II). Я беру виписки з листа д. Левицького в перекладі вже на мову російську, подані д. Гаршиним в «Ист[орическом] вестн[ике]». — 1886. — Кн. І. — С. 168 — і перекладаю їх на мову нашу. З таких двоїстих перекладів можливі і похибки; та що діяти! Інакше не можна було мені. /303/






XI


В одного з найщиріших Шевченкових приятелів в Оренбурзі К. І. Герна, людини освіченої, гуманної, без краю доброї, у людини, що вельми багацько зробила задля Тараса доброго і лишилася вірною йому довіку, була молода жінка-красуня. До неї лицявся офіцер Ісаєв; вона й собі горнулася до його. Про кохання їх ходила в Оренбурзі поголоска; тайною воно було, як се звичайно буває, тільки задля мужа. Помітив і Шевченко те кохання і спостеріг, що аби Г[ерн] з господи — Ісаєв зараз до його в господу; і доки Герн сидить на службі, доти Ісаєв сидить у його жінки. Трудно, навіть неможливо було Тарасові витерпіти таку наругу над своїм другом; глибоковдячливе серце його обурювалося; він довгий час не тямив, що діяти: чи відкрити своєму другові очі, чи байдуже збочити і не втручатися до сієї інтимної і занадто лоскотливої справи? Мовчати совість не давала йому; та таки ж чи чесно б було дивитися мовчки і не остерегти свого друга, бачучи, що під його стріху підкладають віхоть з вогнем. Нарешті, помітивши раз якось, що ледві Герн вийшов на службу, як до його жінки прийшов Ісаєв, Шевченко сів на фіакра, поїхав до Г[ерна], взяв його і привів його під самі двері того покою, де пані Г[ерн] лицялася з Ісаєвим!.. Не треба розповідати подробиць, що вийшло далі!.. На пані Герн напала істерія, а Ісаєва Г[ерн] з Тарасом випровадили так, як звичайно чоловіки випроводжають таких гостей з своєї господи 597.



597 Киев[ская] стар[ина]. — 1888. — Кн. X. — [С. 17 — 18].



Дорого ж приплатився Шевченко за совісливе заступництво за родинну честь свого друга. На другий день — побитий вчора Ісаєв зробився «патріотом» і подав генералу Обручову донос, що Шевченко, наперекір царському наказу, ходить в цивільній одежі, пише вірші і малює патрети. Коли саме, себто якого дня Ісаєв подав донос — звістки не однакові, як се зараз бачитимемо. Обручов, одержавши донос Ісаєва, опинився, як кажуть, на роздоріжжі і якийсь час не тямив, куди брати. Він, звісно, і сам відав, що Шевченко малює патрети, але відав про те приватно, від своєї жінки; тепер вийшла про те звістка до його, яко до корпусного командира. Офіцер з його корпусу обвинувачував жовніра з того ж корпусу в «політичному злочинстві», в неслухняності проти начальства і проти царя. Знехтовати донос трудно було та й небезпечно ще й через те, що в Обру-/304/чова була опаска, що Ісаєв може послати, а то й послав вже потайний донос анонімний до жандарів, а між шефом жандарів і між Обручовим були недобрі відносини!.. Небезпечно було наряжати зразу звичайне слідство: бо як-не-як, а воно б могло показати, що й з жінки його, Обручова, Шевченко малював патрет!.. Обручов вибрав ніби середину, з якою, може, сподівався, що й кози наїдяться і сіно буде ціле. Він покликав Герна і наказав йому, взявши жандарського офіцера, потрусити Шевченка і зробити ревізію паперів його. Може бути, що він сподівався, що Герн попереду остереже Шевченка і, таким чином, справить ревізію так, що у Шевченка нічого не знайдуть такого, щоб підтримувало донос Ісаєва. Так, мабуть, розумів сю справу і Герн; побачимо, що так він і кермовав нею; та не по його вині не так сталося. Одержавши приказ Обручова, Герн перш за все метнувся до Федора Лазаревського, щоб він остеріг швидше Тараса, що за 1½ години його труситимуть. Але ж Тараса на лихо не було в господі і Лазаревському треба було ужити доброї праці, заким знайшов він поета. По доброму ладу треба було, не гаючи часу, зараз же усі папери, малярські пристрої і цивільну одежу винести куди-небудь з Тарасової світлички; та ні! Збентежені несподіванкою Герн, Лазаревський і Шевченко взялися переглядувати папери та мірковати, що з тих паперів і малюнків знівечити, а що лишити? Знівечивши чималу долю того добра, Тарас нарешті спинився і, запевняючи, що у його нема нічого «предосудительного», не дав більш нічого нівечити, забувши, що є листи у його з непевним змістом, які ліпше було б знівечити, забувши, що малярські пристрої теж річ небезпечна. Правда, щодо останніх, — дак, може, і він, і приятелі його були певні, що в сій справі вивестися легко: скоро Шевченко малював Бутакову аральські види, дак не можна ж було йому не мати фарб, пензлів і т. інше. «Годі! буде! — мовив нарешті Тарас, затуливши рукою листи. — Лишіть хоч що-небудь про інквізиторів; а то вони подумають, що добрі люде й знати мене не хочуть».

Переказую оцю сцену, як її подав проф. Стороженко 598, записавши її, мабуть, не від кого більш, як не від Лазаревського. Мене трохи дивує поблажливість Герна і Лазаревського, найпаче останнього; вже ж не можна було йому не відати, що у Шевченка є і його листи, і не тямити, що хоча в листах його «нет ничего особенного», але вони свідчили,



598 Киев[ская] стар[ина]. — 1888. — Кн. X. — [С. 18]. /305/



що через його руки проходили до Шевченка листи від інших людей, а за те, як потім і сталося, не подякують йому. Справивши ревізію, у Шевченка забрали: 22 листи, між ними сім листів Лизогуба Андрія, писаних 21 жовтня, 31 грудня р. 1847; 7 січня, 7 і 28 лютого, 7 квітня і 45 липня р. 1848; два листи від княжни Рєпніної, листи від Олександри Псьолівни (поетки), від Сергія Левицького, п’ять листів Лазаревського, два від Чернишова, а останні «не відомо від кого». Забрали книжки: Біблію, Євангеліє, О подражанії Христу; дві книжки Шекспірових творів; дві — творів Лермонтова, «Евгений Онегин» Пушкіна і дві книжки «Полного собрания сочинений русских авторов». Взяли дерев’яну скриньку з красками і пензлями, що прислав йому Лизогуб; два портфелі, і там два альбоми з українськими віршами (між ними і «Свячена вода» Псьолівни), з піснями і малюнками олівцем, нарешті, взяли цивільну одежу 599. Шевченко знов опинився в арешті.

Коли саме відбулася оця ревізія і коли саме закинули Шевченка в арешт?

Д. Стороженко каже, що справили її в страстну суботу 600: значить би-то, двадцять другого квітня. (Який безталанний був про Шевченка квітень! нагадаймо, що і вперше арештовано його в квітні!) Але Гаршин з урядових звісток оповідає, що до 12 мая Тарас просидів вже в арешті 15 день. Значить, арештовано його 27 квітня. З сього можна б гадати, що після ревізії Шевченко до 27 квітня, тобто в перші дні Великодніх свят, був на волі; а коли ні, і якщо його арештовано зараз після ревізії, тоді, значить, ревізію справляли 27 квітня. Я більш пристаю до останньої думки; опріч того, що якось аж млосно стає думати, щоб безталанного страдальника закинули в тюрму саме за кілька годин до Великодня, і на се треба б або надзвичайного злочинця, або нелюдського серця у того, хто звелів зараз по ревізії взяти поета в арешт! Маємо у д. Васильєва дословну виписку з доношення Обручова військовому міністру, де сказано: велено було потрусити Шевченка і самого його «впредь содержать под арестом». З другого боку, бачимо, що Обручов 27 квітня дав наказ, щоб Шевченка не посилати вже в експедицію на Мангишлак.



599 Истор[ический] в[естник]. — 1886. — Кн. I. — С. 166 і Кие[вская] ст[арина]. — 1896. — Кн. II. — С. 136. [Тарас Шевченко: Документи... — С. 188, 192 — 193].

600 Киев[ская] ст[арина]. — 1888 — Кн. X — [С. 18].



Нарешті, з кон-/306/струкції оповідання про се д. Васильєва 601 можна гадати, що приказ Обручова про ревізію, сама ревізія, арешт Шевченка і приказ не посилати його в експедицію — все се сталося 27 квітня. Шкода, що д. Васильєв не оголосив дословно обох приказів Обручова.

В усякому разі, річ певна, що 27 квітня р. 1850 Шевченко сидів вже в арешті в Оренбурзі на військовій гавптвахті.

Є ще інша редакція про причину арешту Шевченка. П. Юдін [«Русский архив», 1898, кн. III] розповідає, що Шевченко, живучи у Герна, помітив раз дуже характерну сцену відносин пані Герн до Ісаєва; він змалював ту сцену і, положивши малюнок у себе на столі, забув про його. Герн, обов’язаний би-то підпискою щотижня переглядувати Шевченкові папери, побачив той малюнок. З того вийшла родинна буча. Невідомо, каже Юдіні чи дійсне Ісаєв зробив донос Обручову на Шевченка, але Шевченків малюнок опинився в руках Обручова, котрий страшенно розгнівався на художника і показав покликати його до себе.

— Се ти намалював, к....ія? — спитав Обручов Шевченка, показуючи малюнок.

— Я! — відповів поет.

— Ах ти, сякий-такий! Так ти платиш за хазяйську хліб-сіль! Я тебе заморю в солдатах.

Останні слова Обручов сказав з того приводу, що неза довго перед тим Бутаков прохав його зробити з Шевченка унтер-офіцера. Обручов обіцяв, а тепер пішов назад і велів закинути Шевченка в арешт «на хліб і воду».



601 Киев[ская] ст[арина]. — 1886. — Кн. II. — С. 135.






XII


Річ певна, що ревізія у Шевченка не задовольнила Обручова, і він повернув тоді справу вельми круто проти Шевченка. Він не тільки скасував 27 квітня власний наказ про виряд Шевченка з Вернером на Мангишлак, а звелів вирядити його до Орська; держати там у тюрмі і пильновати, щоб просто ні до Шевченка, ні від його не йшли листи; «Усі такі листи, — додав Обручов в своєму наказі до командира 5 батальйону майора Мєшкова, — повинні приходити попереду до мене на перегляд; а за самим Шевченком, окрім начальників батальйонного і ротного, повинні поглядати ще /307/ добронадійні унтер-офіцер та єфрейтор; вони повинні строго стежити за усіма вчинками рядового Шевченка і коли помітять за ним що-будь «предосудительне», або неслухняність його, так зараз же подавати про те звістку начальникові батальйону, а сей зараз повинен донести мені, надписуючи на пакеті «потайно, і до власних рук» 602.

12 мая, значить, день в день через два роки після того, як Шевченко виступав вперше з Орська в степ, знов повели його степом в Орськ і тут закинули в каземат — між колодників і таврованих варнаків 603.

Взагалі знати, що Обручов переполошився знайденими при ревізії у Шевченка речами. З переполоху, як небавом буде знати, він не вагався потаїти правду і ужити вчинків, противних елементарним змаганням совісті. Переполошившись, Обручов поспішив зчинити бучу і в Петербурзі. 23 мая він одіслав до військового міністра усі одібрані у Шевченка папери і малюнки і писав: «Стало мені відомим (а звідкіль саме — про те промовчав), що «рядовий» Шевченко носить цивільну одежу, малює і пише вірші. Я тієї ж години звелів потрусити Шевченка і самого його тримати в арешті. При ревізії знайдено у Шевченка тільки один поношений старий цивільний сурдут; листи від різних людей, писані переважно мовою українською; два альбоми з віршами та з піснями українськими і з малюнками на них олівцем. Найпаче між листами видається лист мовою українською, писаний 6 березіля з Петербурга урядником оренбурзької кордонної комісії — Левицьким. Подаю переклад сього листа. Варт уваги і лист двох братів Лазаревських — один з них служить у Петербурзі при губернаторі, а другий теж «чиновником особых поручений» при голові тутешньої кордонної комісії генералі Ладиженському. Знати з листів, що декотрі листи до Шевченка пересилано через Лазаревського та через урядника з тієї ж комісії Александровського 604 (родом з Чернігівщини, як і Лазаревські, на ймення — Михайло).



602 Истор[ический] вест[ник]. — 1886. — Кн. І. — С. 166. [Тарас Шевченко. Документи... — С. 185].

603 Записки Шевченка. — С. 27 [Запис від 25 черв. 1857 р. (Кобзар, т. III)].

604 Киев[ская] ст[арина]. — 1896. — Кн. II. — [С. 135].



Як бачимо, генерал Обручов, обвинувачуючи Шевченка за те, що не слухався царської волі і малював, потаївся перед міністром і не сказав, що сам же він по просьбі Бу-/308/такова вирядив Шевченка в експедицію саме на те, щоб малював види і карти, і оця мета виразно висловлена в усій переписці Обручова з Бутаковим про Шевченка. Мало сього: і потаївшись, Обручов зовсім вже не совісно звернув свій вчинок на другого.

В Петербурзі теж переполошилися; вдарили на гвалт. Гвалту запомогло й те, що про всю оцю колотнечу сполошений генерал Обручов написав навіть до державного канцлера графа Нессельроде.

З яким поспіхом вели сю справу, знати з того, що за два тижні з того дня, як Обручов послав донесення військовому міністрові (23 мая), встигли з воєнного міністерства повідомити шефа жандарів, а сей — доложити царю, повідомити про царську волю військового міністра і, нарешті, 7 червня дежурний генерал головного штабу військового генерал-ад’ютант Ігнатьєв написав 1 до Обручова, що цар, вислухавши справоздання шефа жандарів про всю оцю справу, звелів: «Рядового Шевченка за се, що не послухався царської заборони писати і малювати, зараз же посадити в суворий арешт і держати в арешті, доки не буде зроблене слідство про виноватих, що не догляділи за тим, щоб Шевченко не писав і не малював. Роблячи ж слідство, уважати, що начальник 5 батальойну і всі ближчі начальники повинні бути покараними за те, що допустили недогляд за таким злочинцем, про попередню вину якого вони відали» 605.



605 Истор[ический] вест[ник]. — 1886. — Кн. І. — 168.



Укупі з тим шеф жандарів граф Орлов немов умисне, щоб більш роздратовати Обручова проти Шевченка, не пропустив нагоди зачепити Обручова ще й з другого боку. Повідомляючи його 10 червня, що переписку про Шевченка він, Орлов, провадив тільки з військовим міністром та з ним, Обручовим, а більш ні з ким, та й то ще потайно, він прохав Обручова: «Чи не буде він такий ласкавий, щоб відповів: з якої речі він уважав потрібним про всю оцю справу написати до державного канцлера?»

Хоч як хитро підступив Орлов, а проте Обручов зумів викрутитися й вивести себе. Він відповів, що незадовго перед тим голова кордонної комісії генерал Ладиженський прохав його на посаду радного комісії постановити Федора Лазаревського. Тим часом з Шевченкових паперів стало знати, що Лазаревський листувався з Шевченком. Отже, /309/ зовсім би було не зручно, щоб на посаді радного комісії була така людина, яка мала зносин з «рядовим» Шевченком, що перебуває під строгим доглядом начальства. Тим-то він, Обручов, і вдався до графа Нессельроде, щоб не робив радним Лазаревського, а зробив Костромитінова.

Таким чином, Орлов побачив, що не можна причепитися до Обручова, та й замовк про Лазаревського. Зате він вчепився до Левицького і Головка. Прочитавши в листі Левицького до Шевченка, що є 1000 чоловіка, готових стояти за те, що говорив Ш[евчен]ко, шеф жандарів перейнявся думкою, що в Петербурзі існує потайне політичне українське товариство, і вмів вистежити його. 15 червня він велів жандарським полковникам Станкевичу і Левенталю зробити ревізію у Левицького і у Головка і арештовати їх і папери їх. В паперах Левицького нічого важного не було, і він на опиті в III отд[єленії] сказав, що ніякого потайного товариства в Петербурзі нема. Дубельт запевняв Орлова, що в сій справі нічого політичного нема; але Орлов не йняв тому віри і сам брав Левицького на опит і писав до Дубельта: «Я провадитиму слідство, щоб в такій важній справі не пропустити ні найменшої подробиці і сподіваюся, що пильне слідство може дещо виявити».

Але слідство нічого не виявило і Левицького випустили.

З Головком сталася подія дуже трагічна. Коли Левенталь, прибувши на кватеру до Головка, сказав йому, що, по царському приказу, мусить зробити ревізію і арештовати його, Головко пішов до другого покою одягатися. Тим часом Левенталь розглядував папери. Аж ось «квартальний» (поліціянт) закричав: «Що ви! що ви робите!» Левенталь обернувся і побачив, що Головко з пістоля ціляв у «квартального», котрий швидше «ретировался»; тоді Головко став цілитися в Левенталя, ледві сей встиг «одійти», як Головко вистрілив. Заким Левенталь кликав унтер-офіцера, щоб «роззброїти» Головка, останній замкнув двері і там вистрілив. Коли розломали двері, Головко лежав на підлозі, облитий кров’ю. Коли прийшли лікарі, дак Головко був вже мертвий. Він вистрілив собі в рот 606.



606 По приказу Орлова робили слідство про Головка і довідалися, що Микола Олексійович Головко родився р. 1825 в Волчанському повіті в Харківщині. Скінчивши р. 1845 університет у Харкові, він р. 1846 здав іспит на магістра астрономії і 15 липня р. 1847 боронив дисертацію «О падающих звездах». Перебуваючи в Петербурзі, жив тихо, скромно: часто навідувався до академіка-земляка Остроградського і збирав матеріали задля докторської дисертації. Був він чоловік серйозний, з високою /310/ освітою, орудовав кількома іноземними мовами і багато читав іноземних книжок наукових. До того чоловік промовистий, приязний, гостинний, своєю розмовою він притягав до себе людей, але чоловік нервовий і задуманий. В паперах його знайдено замітки мовою італьянською, з них знати, що він багато думав про смерть. (Киев[ская] ст[арина]. — 1898. — Кн. III. — С. 421 — 425). Нема жодної звістки про те, чи довідався Шевченко про сю драму і яке вражі пня вона зробила на його. Певна річ, що коли він і довідався, дак хіба вже в Новопетровському і не раніш р. 1853 — 54. Ще певніше те, що коли він довідався, дак тужив: чому не знівечив листа Сергія Левицького.







XIII


Одержавши наведений вгорі наказ військового міністра з висловленою там царською волею, Обручов 23 червня дав наказ начальникові 2 батальйона підполковникові Чигирю справити формальне слідство над Шевченком, а на другий день послав наказ до Орського батальйонного командира, щоб тримав Шевченка в арешті і скоро слідчий скаже прислати Шевченка до Оренбурга, дак вирядити його етапом, під строгою вартою, посилаючи вартовими одного унтер і не менш трьох звичайних жовнірів 607.

От яким страшним Обручов уважав нашого поета! Але, спасибіг Чигирю, він не покликав Шевченка до Оренбурга і тим не дав йому міряти пішки степом трохи не 600 верстов (до Оренбурга і назад) і мордоватися по етапових тюрмах. Чигир сам поїхав до Орська і тут цілий тиждень робив слідство.

Липня першого привели з каземату до Чигиря на опит Шевченка. Перш за все Чигир казав попові Петру Тимашеву усовістити Тараса, щоб він на опиті говорив правду. Питання Чигиреві і Шевченкова відповідь нічого нового і дуже цікавого не дають нам знати, що річ велася звичайним шляхом формальним і що Шевченко не дуже таївся. Цікавте за все те показалося, що Шевченко на вірність «службы Его Императорскому Величеству не присягав...» З огляду формального недогляд се великий, і Чигир зараз почав питати начальника батальйону: чому Шевченко не присягав? Майор Мєшков відповів, що військовим звичаєм до присяги приводять новобранців (некрутів) зараз скоро їх приймуть до військової служби. Шевченка прислано з Оренбурга до Орська вже «рядовым». Тим-то він — Мєшков — і гадки не мав, що Шевченка не привели під присягу в Оренбурзі і прислали не заприсяглим в Орськ 608.



607 Ист[орический] вест[ник]. — 1886. — Кн. І. — С. 168.

608 Ibidem і Киев[ская] ст[арина]. — 1896. — Кн. II. — С. 140. /311/



Правда була за Мєшковим. Останній, довідавшись тепер, що Шевченко не заприсягав, зараз же наказав привести його під присягу. До присяги приводив священик Павловський, і був при тому підпоручник Ростопчин.

Хтось Г. П. Даценко, що р. 1886 — 89 служив у війську в Орську, (людина, очевидно, малоосвічена, бо у його Новопетровський форт на Аральському морі!) каже, що він на власні очі бачив в Орському архіві лист тієї присяги, підписаний після слова «аминь» так: «Рядовой Тарас Григорьев сын Шевченко»: але ж д. Даценко «не пригадав собі ні року, ні місяця, ні дня, які визначені на тому листі» 609. До речі сказати, що д. Даценко примітив, що в архіві нема вже паперів урядових з тих, що належать до Шевченка. Даценко чув, що все, що було цікавого про Шевченка, «взято вже з архіва (не відомо ким) і одіслано до Петербурга». Є і друга звістка, що папери про Шевченка з Орського архіву викрала «одна интеллигентная личность, успевшая эти документы выгодно эксплоатировать» 610.

Слідчий Чигир на опиті притьмом питав Шевченка: «Чи то твої твори-вірші, одібрані у тебе? Якого року і місяця і де ти їх писав? Хто був при тому, як ти їх писав або виявляв, що то твої вірші? Коли, де, при кому ти робив оті малюнки олівцем, що у тебе взяли при ревізії?»

Тарас відповів на се: «Вірші «Свячена вода» — твір Олександри Псьолівни, дістав я їх в Орську р. 1847 при листі, на який не відповідав. Вірші і пісні мовою українською не мої твори, а пісні народні. Я позаписував їх р. 1846 на Волині, Подоллі і по Київщині, вони були вже в «III отделении» і звідтіль мені їх вернули. Більшість малюнків, одібраних у мене, я робив р. 1846 на Україні, а деякі на Аральському морі по наказу Бутакова».

Насамкінець опиту Шевченко додав, як він розумів заборону йому писати: «Я розумів, що мені заборонено писати тільки твори, недозволені законом, тому-то р. 1847 і писав я до начальника штабу корпуса жандарів (до Дубельта), просячи дозволу малювати портрети й пейзажі. Оце й доводить, що я не гадав, що мені заборонено писати і листи до кревних і до знайомих» 611.



609 Киев[ская] ст[арина]. — 1893. — Кн. II. — С. 257 — 263.

610 Кам[ско]-Волж[ский] край. — 1897. — № 307.

611 Киев[ская] стар[ина]. — 1896. — Кн. II. — С. 145. [Тарас Шевченко: Документи... — С. 218].



Певна річ, і цар Микола, і Орлов, і Дубельт — так само розуміли заборону писати; та інак-/312/ше її і не можна розуміти, бо в конфірмації виразно іде річ тільки про «сочинения» (твори), а не про листи. Значить, річ очевидна, що Обручов, наказуючи 24 липня р. 1850 заборону Шевченкові писати листи без цензури його й іншого начальства, зробив се безправно і надужив своєї власті тільки тому, що Шевченкові, як жовніру, годі було скаржитися. Але ж суд історії не може лишити без догани таке, цілком непотрібне надужиття.

Чигир, скінчивши слідство, подав його 5 липня до Обру чова, а Шевченка лишив в арешті. Тим часом шеф жан дарів Орлов повідомив військового міністра, що, розслідив ши одібрані у Шевченка папери, він переконався, що «сей жовнір винен тим, що, не вважаючи на царську заборону, дозволив собі писати і малювати і часом носив цивільну одежу. Ні в віршах, ні в малюнках, які одібрані у його, нема нічого злочинного, тільки в деяких малюнках є сцени «неблагопристойні», так само і в тих листах до його різних людей, що одібрано у його, опріч листа Сергія Левицького, висловлено саме тільки дружнє почуття і бажання клопотатися про пільгу задля долі Шевченка. Взагалі, Шевченкові папери не показують, щоб він тримався колишнього «образа мыслей» або щоб писав чи малював «пасквілі ».

Бачимо, що Орлов начебто й по-людськи виводив Шевченка: і очевидна річ, що коли за Шевченком нема жодної вини політичної, опріч, в найгіршому разі, зрушення дисципліни, так ні за що й карати його. Такої думки був і Орлов і писав далі: «Коли слідство, яке зробило військове начальство, нічого іншого не виявить, дак досить з Шевченка й того, що він висидів в арешті, тільки треба строго впевнити йому, щоб він ні в якому разі не відважувався зрушати царську волю — себто заборону писати і малювати, а начальству треба згадати, щоб пильно доглядало за тим».

До такої думки Орлова пристав і цар і, затверджуючи її власною рукою, додав: «В тому, що Шевченко ходив в цивільній одежі, більш виноваті Шевченкові начальники, треба, щоб їх за те покарано».

Оце повідомлення Орлова дежурний генерал головного штабу генерал Ігнатьєв переказав 30 червня Обручову.

Таким чином, до Обручова майже разом прийшли і слідство, зроблене Чигирем, і повідомлення Ігнатьєва. З першого йому видно було, що жодної нової провинності за Шевченком Чигир не вистежив. Значить, відповідно не тільки /313/ справедливості й закону, але й царської волі, годилося Шевченка випустити швидше на волю і на тому покласти край його справі. Чоловік просидів вже в казематі більш трьох місяців: хіба сього мало за те, що в хаті замість шинелі ходив у жупанині?







XIV


Так ні ж! Обручов не підліг ні під логіку, ні під справед ливість, ні під закон! Знати, що останні слова царської резолюції зачепили його самолюбство! З-за якогось там «рядового» Шевченка, та ще політичного «злочинця», цар зганьбив підручних Обручову Шевченкових начальників; тим самим він, хоч і не просто, а натяканням зробив догану і йому, генералу Обручову. В серці його прокинулося щось похоже на почуття помсти. Замість того щоб відповідно царській резолюції випустити Шевченка на волю і не зв’язувати з волею останнього рахунки і кари начальникам за недогляд, Обручов, лишивши Шевченка в неволі, в казематі, примірковав собі усе лихо за «недогляд» звернути на голову майора Мєшкова і 21 липня написав до міністра військового, що «провиною того, що Шевченко, вийшовши з Орська в експедицію Бутакова, листувався і малював на Аральському морі карти і види, було те, що коли Шевченка переписано з 5 в 4 батальйон, дак начальник першого Мєшков не повідомив в Раїм начальника останнього про царську конфірмацію р. 1847 над Шевченком. Але ж додав все-таки Обручов: Шевченко малював види і карти задля уряду, бо вони потрібні були Бутакову, і Шевченка він — Обручов — тримає і триматиме в арешті, доки не прийде відповідь його, міністра, на оце останнє доношення 613.



612 Киев[ская] ст[арина]. — 1896. — Кн. II. — С. 147

613 Ibidem. [Тарас Шевченко: Документи... — С. 235 — 237].



По наказу міністра граф Ігнатьєв 9 серпня відповів Обручову, що слідство, зроблене Чигирем, нічого нового не показало задля обвинувачення Шевченка.

Тепер треба було виконати тільки царську резолюцію, що затвердила думку Орлова про те, що Шевченко досить вже покараний; але ж міністр не завважав навіть на те, що після царської резолюції Шевченко, зовсім вже без всякої провини і без всякої потреби, сидить в казематі цілих два місяці, не кажучи вже про те, що до того /314/ просидів 1½ місяця, і , таким чином, та кара, яку і Орлов, і цар признали відповідною, подвоєна. Міністр звелів Обручову, випустивши Шевченка з каземату, переписати його з 5 батальйону в який будь інший, далекий, і, вирядивши його туди, строго наказати начальству, щоб найпильніш доглядало, аби Шевченко не писав і не малював. Опріч того, велів відповідно покарати і тих начальників, що не доглядали за Шевченком, як він ходив в цивільній одежі, і, виряджаючи його в експедицію, не написали до Раїму про заборону Шевченкові писати і малювати 614.

Знати, що й після цього оренбурзьке начальство не вельми хапалося випускати Шевченка з каземату. Трохи не цілий місяць минув від часу наведеного вгорі наказу військового міністра, заким Обручов 5/17 вересня р. 1850 звелів випустити Шевченка з Орського каземату і під вартою ви рядти його до Новопетровського форту; начальникові тієї роти, до якої піде Шевченко в Новопетровському форті, строго наказати, щоб пильно-препильно доглядав за Шевченком сам, як він поводитиметься, а опріч того, і найпаче звеліти добронадійному унтер-офіцеру і єфрейтеру пильно стежити за всіми Шевченковими вчинками, і скоро помітить за ним що-будь таке, що не личить або неслухняність його, дак ту ж годину оповіщали б про те ротного начальника, а останній повинен зараз же подавати доношення до його, Обручова, надписуючи: «секретно, в собственные руки»: нарешті, ще раз строго наказати ротному командиру, що найменша поблажливість Шевченкові викличе сувору кару. Цивільну одежу Шевченка, «яко цілком непотрібну йому», Обручов велів продати і гроші за неї віддати Шевченкові.

Але на сьому не скінчилася ще справа «недогляду» за Шевченком: Обручов велів комендантові Орської фортеці Недоборову 615 взяти Шевченка на опит: «Коли саме і до кого він ходив в цивільній одежі?» Шевченко відповів, що, «кватеруючи в домі Герна, дійсно він мав у себе цивільну одежу, носив її тільки у себе в хаті і нікуди в ній з хати не виходив».


614 Ibidem.

615 Недоброво. — Ред.



Хоча супротивне словам Шевченка ні від кого і нічим доведене не було, але ж Обручов велів спитати у підпоручника флотських штурманів Поспєлова (Бутаков, виїздячи з Оренбурга з початку р. 1850 до Петербурга, передав команду Поспєлову), з якої речі він допустив, що Шев-/315/ченко ходив в цивільній одежі? Поспєлов відповів на те, що Бутаков Шевченка йому не передавав; Шевченко при йому не був і потреби в йому не було вже тоді, як Бутаков виїхав.

З формального боку помилка Бутакова була в тому, що, виїздячи, він не сказав, щоб Шевченка, як скінчилася експедиція, вирядити назад до роти, а Поспєлов і скористав з того, бо дійсно на руку було йому сказати так, як він відповів.

Бутакова тоді вже не було під начальством Обручова; але ж останній хотів сяк чи так, а допекти Бутакову, тим-то він в листопаді написав до дежурного генерала головного штабу, що коли у Бутакова немає жодних доказів на те, що він, виїздячи з Оренбурга, лишив Шевченка при Поспєлову, так треба усю вину скласти на самого Бутакова за те, що він не повернув Шевченка в корпусний штаб або до батальйону.

От на сьому і край усіх певних звісток про Бутакова. А справі за цивільну одежу Шевченка прийшов кінець тільки 10 листопада р. 1851, коли велено було за недогляд покарати майора Мєшкова (начальника Орського батальйону) тим, щоб виправити з його 23 карбованці і 67 коп. тих грошей, що видані були Чигиреві на подорож його в Орськ на слідство.

З Орська повели Шевченка етапом через Уральськ в Гур’єв-городок. На превеликий жаль, не маємо певних звісток ні про те, коли саме рушив той етап з Орська, ні про те, скільки верстов з Орська до Гур’єва, а через те не можна запевне визначити часу — скільки мордовано поета на етапі, доки він прибув в Гур’єв-городок. З Уральська виряджено його 8 жовтня на човні під вартою унтер-офіцера Булатова 616. До Гур’єва приплив той човен 12 жовтня, а згадавши, що про висилку Шевченка Обручов дав приказ 5 вересня, ледве чи зробимо яку помилку, сказавши, що поет плентався в етапі по степу з Орська до Гур’єва не менш як цілий місяць.

З Гур’єва до Новопетровського форту повезли Шевченка 13 жовтня човном через Каспійське море під вартою. За чотири дні 17 жовтня хорунжий Єриклєнцов 617 привіз в Новопетровський форт рядового з політичних злочинців Тараса Шевченка, записаного по наказу Обручова в 4 роту під догляд штабс-капітана Потапова 618. От на сьому і край першого заслання Шевченка.



616 Русская ст[арина]. — 1891. — Кн. V. — С. 436.

617 Єриклінцев К. А. — Ред.

618 Русская стар[ина]. — 1891. — Кн. V. — С. 436. /316/







XV


Таким чином, дякуючи доносу прапорщика Ісаєва і з «ласки» генерала Обручова та військового міністра геній українського слова Тарас Шевченко, зроблений «політичним злочинцем», з першої своєї широкої тюрми-могили в Орську перейшов в нову, як бачитимемо — геть гіршу могилу в Новопетровському форті, викопану про нього ніким більш, як не Ісаєвим та Обручовим. Оця остання могила й доконала нашого поета. Не легкий задля його і не близький був шлях з однієї могили до другої. На те, щоб перейти його, треба було мордовати поета спершу п’ять місяців арешту в казематі, а потім більш місяця в етапі! Як бачили ми, справа йшла черепашою ходою. Хваталися арештувати, та не хваталися випускати з арешту. Шевченко правду сказав, що «оскільки швидко і з запалом справляють у нас приказ арештувати, стільки мляво і холодно виконують наказ визволити; а наказ іде від тієї ж самої особи і справляють його ті ж самі органи. Чому така різниця?» 619.

Питання не тільки цікаве, але вельми важне і варто воно того, щоб коло його помізковав кожен, кого природа наділила мозком, вдатним мізковати по-людськи. Різниця, на яку зауважив поет-страдальник, відома всему загалу і стає вона скрізь по світах певним доказом того сумного факту, що там, де вона панує, люде якось призвичаїлися до неволі, не цінять навіть особистої свободи чоловіка і не доросли ще до того ступня культурного розвитку, на якому воля людська стає чоловікові дорожчою за все на світі. Серед нації дійсне культурної не можна нікому самовольно неволити чоловіка; зневолити горожанина можна тільки тоді, коли на те є певна потреба, викликана нестеменно певним фактом, фактом злочинного, законом забороненого вчинку, такого, що за його закон наказує неволю особисту.

Шевченка Обручов неволив в казематі і в етапі півроку і покарав його новим, більш тяжким засланням. Коли згадаємо, що Орлов з Дубельтом неволили Шевченка в тюрмі менш двох місяців, а знайшли за ним який-таки злочинний факт — писання баламутних віршів мовою українською — так мимо нашої волі виникає питання: за яке ж саме злочинство так тяжко неволив і покарав Шевченка Обручов?



619 Записки... — С. 17. [Запис від 18 черв. 1857 р. (Кобзар, т. III)]. /317/



Спробуймо найти на се питання безсторонню відповідь з погляду не кажу вже справедливості і права, але хоч з погляду бюрократизма і військової дисципліни.

Обвинувачували Шевченка, що він яко жовнір ходив в цивільній одежі.

Сього обвинувачування нічим не доведено. Доведено тільки, що у Шевченка була цивільна одежа. Сього жодному жовніру не заборонено. Доведено — властиво тільки сам Шевченко признався в сьому, що в цивільній одежі він ходив тільки у хаті у себе на кватері, а більш ніде. В сьому факті жодного злочинства нема, нема навіть найменшого зрушення військової дисципліни або простої неслухняності, бо жодному жовнірові не заборонено у себе в хаті носити цивільну одежу.

Далі обвинувачували Шевченка, що він писав (листувався б то тільки). Але ж з царської конфірмації ми бачили вже, що йому не було заборонено писати листи. Сам Дубельт пояснив Шевченкові, що заборонено йому писати тільки «сочинения» (твори), а не листи до кревних і до знайомих; він сказав Шевченкові, вичитавши йому царський присуд, що він має право писати листи. Се Дубельт довів і тим фактом, що, прийнявши від Шевченка листи до його з заслання, не обізвався проти його за писання тих листів. Інакше б він написав до Обручова зараз, скоро одержав Шевченків лист. При ревізії не взято у Шевченка жодного його твору, значить, перед очима міністра і Обручова зовсім не було ніже найменшого хоч би абиякого факта, яко доводу того, що Шевченко зрушив заборону писати. Знайдені у Шевченка листи, як признався і сам шеф жандармів, змістом своїм, опріч Сергія Левицького, нічого недоброго не виявляють. А лист Левицького, хоч і був змісту такого, що з погляду жандарів не можна не уважати «недобронадійним», так Шевченко ж не відповідав на той лист Левицькому і зовсім ні з чого фактично не знати, як поет дивився на зміст того листа. То, взагалі, він ні в якому разі не повинен був ставати виноватим за зміст чужого листа: вина того, хто писав лист.

Нарешті, останнє обвинувачення Шевченка було в тому, що він наперекір царській забороні малював. Дійсно, Шевченко малював. Але що? Малював, правда, патрети, малював і патрет жінки Обручова, але ж слідство сього не довело, воно навіть ніде й не згадує про се. Ні Чигир, ні хто інший і не питав у Шевченка про малювання портретів, бо тямили, що виринув би і патрет пані Обручової. Таким /318/ чином, винуватили Шевченка єдине за малювання краєвидів і гідрографічних карт з Аральського моря. Але ж Шевченко робив се за повною згодою самого Обручова.

Обручов, на некористь Шевченкові, навіть на шкоду йому, потаїв перед своїм міністром і перед шефом жандарів про свою згоду і дозвіл малювати Шевченку в експедиції Бутакова, одначе ж і в його було на часок прокинулось спонукання хоч натякнути на правду і мусив він в доношенню своєму 21 червня р. 1850 № 104 до військового міністра все-таки сказати, що Шевченко малював «для служебных надобностей капитан-лейтенанта Бутакова, на которого было возложено описание берегов Аральського моря». Не послухатись Бутакова, яко свого на той час начальника, Шевченкові не можна було. Се було б злочинство.

Таким чином, навіть з погляду бюрократизму і військової дисципліни Шевченко цілком не заподіяв нічогісенько такого, за що б треба було його покарати хоч би якою легенькою карою, напр[иклад], доганою. А Обручов за згодою на те військового міністра покарав страдальника незвичайно тяжко... За що ж? Відповіді на те нема!.. І не буде.

Кара, наложена Обручовим на Шевченка, свідчить тільки, що вона абсолютно незаконна, грубо несправедлива і жодним вчинком Шевченка не викликана і не виправдана. Вона свідчить нам тільки про самовольство корпусного командира над жовніром, про повне знехтування генералом Обручовим права і елементарної справедливості в відносинах до Шевченка, про повне безправ’я останнього!












Попередня     Головна     Наступна             Коментарі


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.