[Тарас Шевченко. Повне зібрання творів в десяти томах. — К., 1963. — Т. 10: Живопис, графіка 1857-1861.]

Попередня     Головна     Наступна                 Умовні скорочення





ВСТУПНІ ЗАУВАЖЕННЯ



Мистецькі твори Тараса Шевченка, опубліковані в десятому томі, свідчать про дальший розвиток художника в мистецтві портрета, побутового жанру і пейзажу. Ще на засланні, дізнавшись про близьку волю, Шевченко накреслив мету і напрям своєї дальшої праці як художника. Позбавлений можливості протягом всього заслання працювати в олійному живописі, Шевченко всю увагу віддав графіці і за десять років досяг у ній надзвичайних успіхів. Природно, що й надалі в нових умовах художник передбачав дальше розвивати і поглиблювати мистецтво графіки. Перед виїздом з Новопетровського укріплення 26 червня 1857 р. Шевченко записав у своєму щоденнику, що він вирішив «посвятить себя безраздельно гравюре акватинта... Быть хорошим гравером, значит быть распространителем прекрасного и поучительного в обществе. Значит быть распространителем света истины... Прекраснейшее, благороднейшее призвание гравера. Сколько изящнейших произведений, доступных только богачам, коптилось бы в мрачных галереях без твоего чудотворного резца?» 1.


1 Тарас Шевченко, Повне зібрання творів в десяти томах, т. V, стор. 19, 20.



Ця програма, така близька до поглядів на мистецтво російських революціонерів-демократів О. І. Герцена, М. Г. Чернишевського та М. О. Добролюбова, викликана бажанням віддати мистецтво на службу народові, не тільки характеризує ідейні погляди художника і тематику його творів 1857 — 1861 років, а й пояснює перевагу в творчості Шевченка останнього періоду його життя графічних засобів зображення. Саме в цьому слід шукати пояснення того, чому в мистецькій спадщині Шевченка після заслання знаходимо лише два автопортрети та портрет В. Кочубея, виконані олійними фарбами. Цим пояснюється також і той факт, що серед малюнків Шевченка 1857 — 1861 років знаходимо лише одну акварель. Всі інші його твори, /VI/ починаючи від серпня 1857 p., виконані олівцем, сепією, тушшю, офортом і акватинтою. В цей час Шевченко особливо охоче звертається до добре відомого йому рисунка італійським та білим олівцем на тонованому або фарбованому в один колір папері.

Певне обмеження в технічних засобах художнього виразу не привело, однак, до збіднення творів Шевченка в будь-якій мірі. Його твори в цей час стали ще багатші і складніші щодо змісту, сюжетів та в композиційному відношенні. Ствердження всьому цьому можна побачити в опублікованих тут творах Шевченка. їх розгляд за жанрами та в хронологічному порядку дасть змогу простежити, яких наслідків він досяг в останній період життя в усіх жанрах і видах графічного мистецтва.

Твори Шевченка останнього періоду починаються циклом пейзажів, виконаних під час подорожі по Волзі від Астрахані до Нижнього Новгорода, а саме — «В Астрахані», «Камишин», «Поблизу Саратова», Саратов», «Царів Курган», «Казань», «Проти Казані». Вони рисовані олівцем на вузьких смужках тонованого або білого паперу. Роблено їх переважно з борта пароплава і всі вони за композицією мають панорамний характер і відзначаються певною ескізністю. Це своєрідний щоденник художника. За формальними ознаками вони є прямим продовженням тих пейзажних начерків, які Шевченко виконав під час Каратауської експедиції 1851 року та в час перебування в Новопетровському укріпленні.

В Нижньому Новгороді Шевченко створив ряд пейзажів. Він змальовував серію архітектурних пам’ятників міста — Благовіщенський собор, Архангельський собор, Печерський монастир, церкву Іллі, церкву Миколи та Благовіщенський монастир. Про кожну з пам’яток художник записує у щоденнику не лише історичні дані про час та обставини збудування споруди; тут є багато естетичних оцінок, часто в яскравій емоційній формі. В цих записах є і замилування російською стародавньою архітектурою, є і гнівний протест проти увічнення в пам’яті народу царя та його прибічників.

З нижегородських архітектурних пейзажів збереглося лише два завершені малюнки, решта — начерки олівцем. Незважаючи на це, вони чітко передають форму споруд, прозорих в тінях і сповнених сонячного світла.

Під час плавання по Волзі та під час перебування у Нижньому Новгороді Шевченко виконав чимало портретів різних осіб та два автопортрети. Збереглись портрети К. Н. Козаченко, Т. З. Єпіфанова, П. М. Комаровського, Є. О. Панченка, Н. А. Овсянникова, портрет подружжя Якобі, К. А. Шрейдерса, А. К. Кадницького, М. А. Фреліха. Відомо, що худож-/VII/ник виконав ще дванадцять портретів мешканців Нижнього Новгорода. Ці портрети досі не знайдені. Що ж до портретів, які збереглися в оригіналах, то всі вони виконані італійським олівцем та білилами на тонованому папері в більшості в один-два сеанси. Дуже важливо, що про всі ці портрети Шевченко зробив записи у своєму щоденнику. З них ми дізнаємося і про те, як він ставився до портретованих осіб: до одних з великою симпатією, до других з гострою іронією. З записів видно, наскільки вимогливо ставився Шевченко до себе як до портретиста.

Серед нижегородських портретів найвиразнішим є автопортрет Шевченка, нарисований восени 1857 р. та подарований художником видатному російському актору М. С. Щепкіну. Поряд з цим автопортретом слід поставити портрет М. С. Щепкіна, нарисований Шевченком у Москві 1858 року, портрет видатного артиста-трагіка Айри Олдріджа (1858), російського вченого-зоолога і мандрівника М. О. Сєверцова (1859) та портрет дружини колишнього ректора Київського університету М. О. Максимовича — М. В. Максимович (1859). Порівняння цих портретів з аналогічними за технікою виконання портретами 1846 — 1847 років дозволяє побачити, який великий шлях пройшов Шевченко як портретист за цей час.

Глибшими і виразнішими зробилися психологічні характеристики портретованих осіб, соковитішим став рисунок. Ще більшою майстерністю позначені портрети, виконані Шевченком в техніці офорта протягом 1860 — початку 1861 років. Щоб правильно оцінити ці портрети, їх слід розглянути на тлі всієї творчості художника часу перебування його в Петербурзі.

Проживаючи у Петербурзі та мандруючи востаннє по Україні, Шевченко продовжував працювати не тільки в портреті та над жанровими композиціями, а й над пейзажами. В Петербурзі Шевченко виконав два офорти — один з картини М. І. Лебедєва «Вечір в Альбано» («Ліс») (1860), другий з власного малюнка «Мангишлацький сад» (1859). В цих творах досконало розроблені проблеми світлотіні. Ще більшого ефекту Шевченко досяг в невеличких пейзажах, виконаних того ж 1859 року на Україні («В Лихвині», «Коло Канева» та «В Черкасах»). При всій етюдності ці малюнки мають велику художню цінність. В них вражає не тільки віртуозна техніка виконання, а й уміння передати кількома штрихами неосяжні далі і яскраве українське сонце.

Жанрові композиції в роки життя в Петербурзі займали менш помітне місце в творчості Шевченка, ніж в час його перебування в Новопетровському укріпленні. Ще в Нижньому Новгороді він готував ескізи для істо-/VIII/ричного твору «Богдан Хмельницький перед кримським ханом». Задум цей залишився незавершеним. У Петербурзі Шевченко працював над жанровими композиціями на власні сюжети. Це «Дві дівчини», «Старець на кладовищі» та «Сама собі в своїй господі». Всі три композиції згодом художник відтворив в офорті — акватинті. В цей же час він створив ескіз для монументального розпису «Русалки». До цієї ж групи творів у якійсь мірі можна віднести його сепії «Хлопчик-натурщик» та «Натурщиця» (1860). До жанрових композицій Шевченко звертається і як офортист, інтерпретуючи в цій техніці картини «Свята родина» (Мурільйо), «Притча про робітників на винограднику» (Рембрандта), «Приятелі» (І. Соколова) та «Вірсавія» (К. Брюллова). Праця над цими естампами в ім’я популяризації творів видатних митців була для Шевченка разом з тим і школою майстерності. Але починав Шевченко роботу офортиста не з цих складних; творів.

Четвертого травня 1858 року, невдовзі після повернення до Петербурга, Шевченко зустрівся з професором Академії художеств, гравером Ф. І. Іорданом, який показав йому «все новейшие приемы гравюры акватинта. Изъявил готовность помогать во всем, что от него будет зависеть. Я расстался с ним вполовину будущим гравером» (т. V, стор. 176).

Численні відбитки одних і тих же офортів різних станів показують, як наполегливо працював Шевченко, добиваючись весь час все кращих та кращих результатів. Почавши працювати в техніці офорта та акватинти за власними композиціями («Дві дівчини»), Шевченко, як про це вже згадувалося, звертався і до творів видатних майстрів минулого та до сучасних йому художників, вихованців Академії художеств, в якій він почав і завершував свій шлях художника.

Щоб на повну міру відчути, що робота в офорті та акватинті в цей період була для Шевченка не тільки завоюванням нових творчих перемог і не тільки школою майстерності, а й справжнім подвигом, треба згадати про такі обставини. До Петербурга Шевченко повернувся з десятирічного заслання. Про будь-яку матеріальну забезпеченість говорити не доводилося. Робота над офортом та акватинтою вимагала постійних витрат. Цензурні ж утиски щодо випуску в світ літературних творів, на що поет покладав всі свої надії, ще більше поглиблювали матеріальну скруту. До того ж заслання підірвало здоров’я Шевченка, і 27 жовтня 1858 року він змушений був констатувати, що поступово втрачає зір.

Незважаючи на це, Шевченко продовжував наполегливо працювати, і вже через рік подав на розгляд Ради Академії естампи «Притча про робіт-/IX/ників на винограднику» та «Приятелі», а 16 квітня 1858 року Рада визнала Шевченка «назначенным в академики» і схвалила визначити йому програму на звання академіка по гравіруванню на міді.

Зразу ж після рішення Ради Академії Шевченко, ще до виїзду на Україну, протягом одного місяця виконав згадані вже два офорти «Старець на кладовищі» та «Вечір в Альбано» («Ліс»), а після повернення до Петербурга, з вересня 1859 до вересня 1860 року, він виконав ще такі офорти: «Мангишлацький сад», «Сама собі в своїй господі», автопортрет у темному костюмі без головного убора (два варіанти), автопортрет в шапці та кожусі, «Вірсавія» К. Брюллова та «Дуб» А. Мещерського. Другого вересня 1860 року Рада Академії визнала Шевченка академіком по гравіруванню, а 4 вересня того ж року конференц-секретар Академії Ф. Ф. Львов урочисто проголосив ім’я Шевченка в числі новообраних академіків.

Високе та урочисте визнання Шевченкової майстерності гравера запалило художника на дальшу, ще більш напружену та натхненну творчу працю. Від цього часу він перейшов до офортного портрета. Цей складний жанр став відтепер і до кінця майже єдиним в творчості художника.

Крім названих двох варіантів автопортрета в темному костюмі та автопортрета в шапці й кожусі, виконаних Шевченком до квітня 1860 року, тим же роком датовані автопортрет з свічкою, автопортрет у світлому костюмі та інший стан автопортрета в шапці та кожусі. За характером роботи вони становлять єдине ціле з портретами видатних російських художників, над якими Шевченко працював з кінця 1860 року. Це — портрети ректора Академії художеств Ф. М. Бруні, віце-президента Академії художеств Ф. Н. Толстого, портрет видатного російського скульптора Н. К. Клодта та портрет російського архітектора, історика мистецтва, засновника і викладача «бесплатных воскресных классов рисования для народа» І. І. Горностаєва.

Вся ця галерея офортних портретів, яка відзначається глибиною і тонкістю психологічних характеристик і віртуозністю виконання, завершує творчий шлях Шевченка. В цих портретах, що були виявом його поваги до своєї « Alma mater » — до Академії, а також і в автопортретах, зокрема таких, як зі свічкою в руках, в шапці та кожусі, розкривається людяність і глибина думки, виявлені майстерністю різця.

В другій частині тома репродуковано рисунки з альбома 1858 — 1859 років. Рисунки цього альбома частково виконано в Петербурзі — це фрагменти з офорта Рембрандта «Смерть Марії» та рисунок до майбутнього офорта «Дві дівчини». Це, так би мовити, творча лабораторія художника-офор-/X/тиста. В більшості ж альбом заповнений начерками краєвидів та етюдами дерев, зробленими під час останньої подорожі на Україні.

Третя частина десятого тома містить ескізи, етюди та начерки Шевченка, виконані ним протягом 1857 — 1860 років. Репродуковані в хронологічному порядку, вони доповнюють нашу уяву про творчість художника і під час плавання від Астрахані до Нижнього Новгорода, і під час перебування в Нижньому Новгороді, і під час проживання у Петербурзі. Тут же опубліковано кілька рисунків архітектурного характеру — це плани та фасади тої хати, яку Шевченко мріяв побудувати на Україні над Дніпром. Але чи не найбільше хвилювання викликає рисунок олівцем портрета О. І. Герцена, скопійований Шевченком 10 грудня 1857 р. в щоденнику.

Оглядаючи творчий шлях Шевченка не лише за останній період його діяльності, а й за все його життя, переконуємося, що це був шлях видатного, всебічно обдарованого художника, який з однаковою самовідданістю творив і в портретному, історичному, побутовому та пейзажному жанрі. З віртуозною майстерністю Шевченко володів технікою олійного й акварельного живопису, а разом був чудовим майстром рисунка і першорядним офортистом свого часу.

Та не тільки в цьому велич і слава Шевченка-художника. В тяжкий і жорстокий вік кріпацтва Шевченко весь свій талант художника віддав народові. Душевна краса трудящої людини, її героїчне минуле, привабливість її звичаїв, замилування рідною землею і ненависть до гнобителів — ось чим сповнені мистецькі твори Шевченка. Цим вони хвилювали його сучасників і цим вони дорогі й близькі радянським людям; вони також близькі й зрозумілі та дорогі всьому прогресивному людству.

Вся творчість Шевченка, геніальної, всебічно обдарованої людини — громадського діяча, поета, драматурга, прозаїка, живописця, рисувальника і гравера — міцно пов’язана з дійсністю свого часу, виросла з цієї дійсності і всією суттю спрямована в майбутнє. Твори Тараса Шевченка — художника житимуть у віках, нагадуючи людству про те, який подвиг для блага людей світу здійснив великий син великого народу.










Попередня     Головна     Наступна                 Умовні скорочення


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.