[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 450-512.]

Попередня     Головна     Наступна             Основний текст





Текст першодруку окремою книжкою (Гайдамаки / Поема Т. Шевченка. — Санктпетербург, 1841)


ГАЙДАМАКИ


ВАСИЛИЮ ИВАНОВИЧУ ГРИГОРОВИЧУ

На память 22-го апреля 1838 года.


Все йде, все минає і краю немає,

Куди ж воно ділось? відкіля взялось!

І дурень, і мудрий нічого не знає.

Живе... умирає... одно зацвіло,

А друге зав’яло, навіки зав’яло...

І листя пожовкле вітри рознесли.

А сонечко встане, як перше вставало,

І зорі червоні, як перше плили,

Попливуть і потім, і ти, білолиций,

По синьому небу вийдеш погулять,

Вийдеш подивиться, в жолобок, криницю

І в море безкрає, і будеш сіять,

Як над Вавилоном, над його садами

І над тим, що буде з нашими синами;

Ти вічний без краю!.. люблю розмовлять,

Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою.

Співать тобі думу, що ти ж нашептав.

Порай мені ще раз, де дітись з журбою?

Я не одинокий, я не сирота,

Єсть у мене діти, та де їх подіти?

Заховать з собою? — гріх, душа жива,

А може, їй легше буде на тім світі,

Як хто прочитає ті сльози-слова...

Що так вона щиро колись виливала,

Що так вона нишком над ними ридала.

Ні, не заховаю, бо душа жива.

Як небо блакитне, нема йому краю, — /451/

Так душі почину і краю немає.

А де вона буде? химерні слова!!

Згадай же хто-небудь її на сім світі,

Безславному тяжко сей світ покидать.

Згадайте, дівчата, — вам треба згадать!

Вона вас любила, рожевії квіти,

І про вашу долю любила співать.

Поки сонце встане, спочивайте, діти,

А я поміркую, ватажка де взять.


Сини мої, гайдамаки!

Світ широкий, воля,

Ідіть, сини, погуляйте,

Пошукайте долі.

Сини мої невеликі,

Нерозумні діти,

Хто вас щиро без матері

Привітає в світі??

Сини мої! орли мої!

Летіть в Україну,

Хоч і лихо зострінеться,

Так не на чужині.

Там найдеться душа щира,

Не дасть погибати,

А тут... а тут... тяжко, діти!

Коли пустять в хату,

То зострівши насміються,

Такі, бачте, люди,

Все письменні, дрюковані

Сонце навіть гудять.

«Не відтіля, каже, сходить.

Та не так і світить,

Отак, каже, було б треба...»

Що маєш робити?

Треба слухать, може, й справді

Не так сонце сходить,

Як письменні начитали...

Розумні та й годі,

А що ж на вас вони скажуть?

Знаю вашу славу!

Поглузують, покепкують,

Та й кинуть під лаву.

Нехай, скажуть, спочивають,

Поки батько встане /452/

Та розкаже по-нашому

Про свої гетьмани.

А то дурень розказує

Мертвими словами;

Та якогось-то Ярему

Веде перед нами

У постолах. Дурень! дурень!

Били, а не вчили.

Од козацтва, од гетьманства

Високі могили,

Більш нічого не осталось

Та й ті розривають.

А він хоче, щоб слухали,

Як старці співають.

Дарма праця, пане-брате:

Коли хочеш грошей

Та ще й слави, того дива,

Співай про Матрьошу,

Про Парашу, радость нашу,

Султан, паркет, шпори,

От де слава!!! а то співа:

Грає синє море,

А сам плаче, за тобою

І твоя громада

У сіряках!.. Правда мудрі!

Спасибі за раду:

Теплий кожух, тілько шкода —

Не на мене шитий,

А розумне ваше слово

Брехнею підбите.

Вибачайте... кричіть собі,

Я слухать не буду,

Та й до себе не покличу,

Ви розумні люди —

А я дурень, один собі

У моїй хатині,

Заспіваю, заридаю,

Як мала дитина.

Заспіваю, — море грає,

Вітер повіває,

Степ чорніє і могила

З вітром розмовляє.

Заспіваю, — розвернулась

Висока могила, /453/

Аж до моря запорожці

Степ широкий крили,

Отамани на вороних

Перед бунчуками.

Вигравають... а пороги

Меж очеретами

Ревуть, стогнуть, розсердились,

Щось страшне співають.

Послухаю, пожурюся,

У старих спитаю,

Чого, батьки, сумуєте?

«Невесело, сину:

Дніпро на нас розсердився,

Плаче Україна...»

І я плачу, а тим часом

Пишними рядами

Виступають отамани,

Сотники з панами

І гетьмани; — всі в золоті

У мою хатину

Прийшли, сіли коло мене

І про Україну

Розмовляють, розказують,

Як Січ будовали.

Як козаки на байдаках

Пороги минали,

Як гуляли по синьому,

Грілися в Скутарі,

Та як, люльки закуривши

В Польщі на пожарі,

В Україну верталися,

Як бенкетовали.

«Грай, кобзарю, лий, шинкарю!»

Козаки гукали;

Шинкарь знає наливає

І не схаменеться.

Кобзарь вшкварив, а козаки —

Аж Хортиця гнеться.

Метелиці та гопака

Гуртом оддирають,

Кухоль ходить, переходить,

Так і висихає.

Гуляй, пане, без жупана,

Гуляй, вітре, полем. /454/

Грай, кобзарю, лий, шинкарю,

Поки встане доля.

Взявшись в боки, навприсідки

Парубки з дідами.

«Отак, діти! добре, діти!

Будете панами».

Отамани на бенкеті,

Неначе на раді.

Похожають, розмовляють,

Вельможна громада —

Не втерпіла, ударила

Старими ногами.

А я дивлюсь, поглядаю,

Сміюся сльозами,

Дивлюся, сміюся, дрібні утираю; —

Я не одинокий, є з ким в світі жить,

У моїй хатині, як в степу безкраїм,

Козацтво гуляє; байрак гомонить;

У моїй хатині синє море грає,

Могила сумує, тополя шумить,

Тихесенько Гриця дівчина співає,

Я не одинокий, є з ким вік дожить.

От де моє добро, гроші,

От де моя слава,

А за раду спасибі вам,

За раду лукаву.

Буде з мене, поки живу,

І мертвого слова,

Щоб виливать журбу-сльози.

Бувайте здорові,

Піду синів випровожать

В далеку дорогу.

Нехай ідуть, може найдуть

Козака старого,

Що привіта моїх діток

Старими сльозами,

Буде з мене. Скажу ще раз:

Пан я над панами.


Отак, сидя кінці-стола,

Міркую, гадаю,

Кого просить? хто поведе?

Надворі світає,

Погас місяць, горить сонце, /455/

Гайдамаки встали;

Помолились, одягайся,

Кругом мене стали.

Сумно, сумно, як сироти,

Мовчки похилились.

«Благослови, кажуть, батьку,

Поки маєм силу;

Благослови шукать долю

На широкім світі».

«Постривайте... світ не хата,

А ви малі діти,

Нерозумні. Хто ватажком

Піде перед вами,

Хто проведе? Лихо, діти,

Лихо мені з вами!

Викохав вас, вигодував,

Виросли чималі,

Йдете в люди, а там тепер

Все письменне стало,

Вибачайте, що не вивчив,

Бо й мене хоч били,

Добре били, а багато

Дечому навчили!!

Тма, мна знаю, а оксію

Не втну таки й досі.

Що ж вам скажуть? ходім, сини,

Ходімо попросим.

Єсть у мене щирий батько

(Рідного немає),

Дасть він мені раду з вами,

Бо сам здоров знає,

Як то тяжко блукать в світі

Сироті без роду,

А до того душа щира,

Козацького роду,

Не одцуравсь того слова,

Що мати співала,

Як малого повивала,

З малим розмовляла,

Не одцуравсь того слова,

Що про Україну

Сліпий старець сумуючи

Співає під тином.

Любить її, думу правди, /456/

Козацькую славу,

Любить її, — ходім, сини,

На раду ласкаву.

Якби не він спіткав мене

При лихій годині,

Давно б досі заховали

В снігу на чужині,

Заховали б та й сказали, —

Так якесь ледащо...

Тяжко, важко нудить світом,

Не знаючи за що.

Минулося, щоб не снилось:

Ходімо, хлоп’ята,

Коли мені на чужині

Не дав погибати,

То й вас прийме, привітає,

Як свою дитину.

А од його, помолившись,

Гайда в Україну».


Добридень же, тату, в хату,

На твоїм порогу,

Благослови моїх діток

В далеку дорогу.


С.-Петербург

1841 апреля 7.




ІНТРОДУКЦІЯ


Була колись шляхетчина,

Вельможная пані:

Мірялася з москалями,

З ордою, з султаном,

З німотою... було колись...

Та що не минає?

Було, шляхта, знай чваниться,

День і ніч гуляє, —

Та королем коверзує,

Не кажу Степаном,

Або Яном Собієским,

Ті два незвичайні.

А іншими!.. небораки

Мовчки пановали.

Сейми, сеймики ревіли:

Сусіди мовчали, /457/

Дивилися, як королі

Із Польщі втікають,

Та слухали, як шляхетство

Навісне гукає.

«Nie pozwalam!», «Nie pozwalam!»

Шляхта репетує,

А магнати палять хати,

Шабельки гартують.

Довго таке робилося,

Поки не в Варшаві

Запановав над ляхами

Понятовський жвавий. Запановав та й думав шляхту

Приборкать трошки... не зумів —

Хотів добра, як дітям мати,

А може й ще чого хотів.

Єдине слово «nie pozwalam»

Хотів у шляхти одібрать,

А потім... Польща запалала,

Шляхта сказилася... кричать

«Слово гонору, дарма праця,

Поганець, наймит москаля».

На ґвалт Пулавського і Паца

Встає шляхетськая земля

І разом сто конфедерацій (1).

Розбрелись конфедерати

По Польщі, Волині,

По Литві, по Молдаванах

І по Україні

Розбрелися, та й забули

Волю рятувати,

Полигалися з жидами

Та й ну руйнувати.

Руйнували, мордували,

Церквами топили...

А тим часом гайдамаки

Ножі освятили.




ГАЛАЙДА


«Яремо, герш-ту! Хамів сину!

Піди кобилу приведи,

Подай патинки господині,

Та принеси мені води, /458/

Вимети хату, внеси дрова,

Посип індикам, гусям дай,

Піди до льоху, до корови,

Та швидче, хаме! постривай!

Підеш, упоравшись, в Вільшану (2),

Імості треба; не барись».

Пішов Ярема, похиливсь.


Отак уранці жид поганий

Над козаком коверзував.

Ярема гнувся, бо не знав,

Не знав, сіромаха, що виросли крила,

Що неба достане, коли полетить.

Не знав, нагинався... о Боже мій милий!

Тяжко жить на світі... а хочеться жить.

Хочеться дивиться, як сонечко сяє,

Хочеться послухать, як море заграє,

Як пташка щебече, байрак гомонить,

Або чорнобрива в гаю заспіває.

О Боже мій милий! як весело жить.

Сирота Ярема, сирота убогий.

Ні сестри, ні брата, нікого нема.

Попихач жидівський, виріс у порогу,

А не клене долю, людей не займа.

Та й за що їх лаять, хіба вони знають,

Кого треба гладить, кого катувать:

Нехай бенкетують... у їх доля дбає,

А сироті треба самому придбать.

Трапляється часом, тихенько заплаче,

Та й то не од того, що серце болить.

Що-небудь згадає, або що побачить...

Та й знову до праці: отак треба жить.

Нащо батько, мати, високі палати,

Коли нема серця з серцем розмовлять.

Сирота Ярема, сирота багатий...

Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать;


Єсть карії очі,

Як зіроньки сяють,

Білі рученята,

Мліють, обнімають.

Єсть серце єдине,

Серденько дівоче,

Що плаче, сміється. /459/

Як він того хоче.

Отакий-то мій Ярема,

Сирота багатий.

Таким і я колись-то був...

Минуло, дівчата.

Минулося, розійшлося

І сліду не стало.

Серце мліє, як згадаю,

Чому не осталось?

Чому не осталось, чому не вітало,

Легше було б сльози, журбу виливать.

Люди одібрали, бо їм було мало.

«Нащо йому доля, треба закопать.

Він і так багатий». Багатий на лати

Та на дрібні сльози... бодай не втирать.

Доле моя! доле! де тебе шукать?

Вернися до мене, до моєї хати

Або хоч приснися... не хочеться спать.

Вибачайте, люди добрі,

Може не до ладу,

Та прокляте лихо-злидні

Кому не завадить.

Може, ще раз зострінемось,

Поки шкандибаю

За Яремою по світу?

А може... й не знаю.

Лихо, люди, всюди лихо,

Нігде пригорнуться.

Куди, каже, хилить доля,

Туди й треба гнуться.

Гнуться мовчки, усміхаться,

Щоб люди не знали,

Що на серці заховано,

Щоб не привітали...

Бо їх ласка... нехай сниться

Тому, в кого доля,

А сироті щоб не снилась,

Не снилась ніколи.

Тяжко, нудно розказовать,

А мовчать не вмію...

Виливайся ж, слово-сльози,

Сонечко не гріє,

Не висушить, поділюся

Моїми сльозами, /460/

Та не з братом, не з сестрою...

З німими стінами,

На чужині. — А поки що

До корчми вернуся;

Що там робиться; жидюга

Дрожить, ізігнувшись

Над каганцем, лічить гроші

Коло ліжка, клятий...

А на ліжку... ох, аж душно,

Білі рученята

Розкидала, розкрилася,

Як квіточка в гаю,

Червоніє... а пазуха,

Пазухи немає.

Розірвана... мабуть, душно

На перині спати,

Одинокій, молоденькій,

Ні з ким розмовляти,

Одна шепче... несказанно

Гарна нехрещена!

Ото дочка; а то батько,

Чортова кишеня.

Стара Хайка лежить долі

В перинах поганих.

Де ж Ярема? взявши торбу,

Потяг у Вільшану.




КОНФЕДЕРАТИ


«Одчиняй, проклятий жиде!

Бо будеш битий, одчиняй!»

Ламайте двері, поки вийде.

Вікна посипались. «Стривай!

Стривайте, зараз». — «Нагаями,

Свиняче ухо, жартувать

Чи що ти хочеш!?» — «Я! з панами?

Крий Боже, зараз! Дайте встать,

Ясновельможні (нишком: свині)»

«Пане полковнику, ламай».

Упали двері... а нагай

Малює вздовж жидівську спину.

«Здоров, свине, здоров, жиде,

Здоров, чортів сину».

Та нагаєм, та нагаєм. /461/

А жид зогнув спину:

«Не жартуйте, мості пане».

«Добривечір в хату!

Ще раз шельму, ще раз, годі!

Вибачай, проклятий,

Добривечір, а де дочка?»

«Умерла, панове».

«Лжеш, Іудо, нагаями!»

Посипались знову.

«Ой паночки, голубчики,

Єй-богу, немає».

«Брешеш, шельмо!» «Коли брешу,

Нехай Бог карає».

«Не Бог, а ми, признавайся!»

«Нащо б мав ховати,

Коли жива, нехай, Боже,

Щоб я був проклятий!..»

«Ха, ха, ха... чорт, панове,

. . . . . . .співає. 1

Перехристись» «Як же воно?

Далебі, не знаю».

«Отак, дивись». Лях христиться,

А за ним Іуда.

«Браво! браво! Охристили.

Ну, за таке чудо

Могоричу, мості-пани,

Чуєш, охрищений,

Могоричу». — «Зараз, зараз». —

Ревуть мов скажені,

Ревуть ляхи, а поставець

По столу гуляє.

«Єще Польща не згінела»

Хто куда гукає.

«Давай, жиде!!» Охрищений

Із льоху та в хату,

Знай, шмигляє... наливає,

А конфедерати —

Знай, гукають: «Жиде! меду!»

Жид не схаменеться:

«Де цимбали? грай, псявіро!»

Аж корчма трясеться —

Краков’яка оддирають,



1 Вилучено слово: Літаню. /462/



Вальса та мазура.

І жид гляне, та нищечком:

«Шляхетська натура».

«Добре, годі, тепер співай».

«Не вмію, єй-богу».

«Не божись, собача шкуро».

«Яку ж вам? Небогу!

Була собі Гандзя,

Каліка небога,

Божилася,

Молилася,

Що боліли ноги:

На панщину не ходила,

А за парубками...

Тихесенько,

Гарнесенько

Поміж бур’янами».

«Годі! годі! це погана,

Схизмати (3) співають...»

«Якої ж вам? Хіба оцю...

Стривайте, згадаю...

Перед паном Хведором

Ходить жид, ходить

І задком

І передком

Перед паном Хведірком,

Ходить жид, ходить».

«Добре, годі, тепер плати!»

«Жартуєте, пане,

За що платить?..» «Що слухали,

Не кривись, поганий!

Не жартую, давай гроші!»

«Де мені їх взяти?

Ні шеляга! я панською

Ласкою багатий».

«Лжеш, собако, признавайся!

А нуте, панове!

Батогами». Засвистіли,

Христять Лейбу знову.

Періщили, періщили,

Аж пір’я летіло.

«Єй же богу, ні шеляга,

Їжте моє тіло!

Ні шеляга, ґвалт, рятуйте!!!» /463/

«Ось ми порятуєм».

«Постривайте, я щось скажу».

«Почуєм, почуєм,

Та не бреши, бо хоч здохни —

Брехня не поможе».

«Ні... в Вільшаній!..» «Твої гроші?»

«Мої!.. ховай Боже!!

Ні, я кажу... що в Вільшаній...

Вільшанські схизмати...»

«По три сім’ї, по чотири

Живуть в одній хаті.

Ми це знаєм, бо ми самі

Їх так очухрали».

«Та ні, не те... вибачайте,

Щоб лиха не знали...

Щоб вам гроші приснилися...

Бачте, у Вільшаній...

У костьолі... у титаря...

А дочка Оксана!!!!

Ховай Боже! як панночка,

Що то за хороше...

А червонців!!! хоч не його,

Так що? — аби гроші».

«Аби гроші — однаково,

Правду Лейба каже.

А щоб більше була правда,

Нехай шлях покаже.

Одягайся!» Поїхали

Ляхи у Вільшану,

Один тілько під лавою

Конфедерат п’яний,

Нездужа встать, а курника,

П’яний і веселий.




ТИТАР


У гаю, гаю

Вітру немає,

Місяць високо,

Зіроньки сяють.

Вийди, серденько,

Я виглядаю,

Хоч на годину,

Моя рибчино, /464/

Виглянь, голубко.

Та поворкуєм,

Та посумуєм.

Бо я далеко

Сю ніч мандрую.

Виглянь же, пташко,

Моє серденько,

Поки близенько,

Та поворкуєм,

Ох тяжко! важко!

Отак, ходя попід гаєм,

Ярема співає,

Виглядає... а Оксани

Немає, немає.

Зорі сяють, середь неба

Світить білолиций.

Верба слуха соловейка,

Дивиться в криницю,

На калині над водою

Так і виливає,

Неначе зна, що дівчину

Козак виглядає.

А Ярема по долині

Ледве, ледве ходить.

Не дивиться, не слухає.

«Нащо мені врода?

Коли нема щастя, коли нема долі.

Літа молодії марно пропадуть.

Один я на світі, стебло серед поля,

Його буйні вітри полем рознесуть.

Так і мене люди не знають, де діти:

За що ж одцурались? що я сирота:

Одно було серце, одно на всім світі,

Одна душа щира, та бачу, що й та,

Що й та одцуралась». І хлинули сльози.

Поплакав сердега, утер рукавом.

«Оставайсь здорова, в далекій дорозі

Найду або долю... або за Дніпром

Ляжу головою, а ти не заплачеш,

А ти не побачиш, як ворон клює

Ті карії очі, ті очі козачі,

Що ти ціловала... серденько моє!

Забудь мої сльози, забудь сиротину,

Забудь, що клялася; — другого шукай. /465/

Я тобі не пара, я в сірій свитині,

А ти титарівна... кращого вітай,

Вітай, кого знаєш, така моя доля,

Забудь мене, пташко, забудь, не журись,

А коли почуєш, що на чужім полі

Сховали Ярему... нишком помолись,

Одна, серце, на всім світі

Хоч ти помолися».

Та й заплакав сіромаха,

На кий похилився,

Плаче собі тихесенько,

Шелест!.. коли гляне!..

Попід гаєм, мов ласочка,

Крадеться Оксана.

Забув, побіг, обнялися.

«Серце...» та й зомліли,

Довго, довго тілько «серце»

Та й знову німіли.

«Годі, пташко». «Ще трошечки,

Ще... ще... сизокрилий,

Вийми душу... ще раз... ще раз...

Ох, як я втомилась».

«Одпочинь, моя ти зоре,

Ти з неба злетіла».

Послав свитку; як ясочка,

Усміхнулась, сіла.

«Сідай же й ти коло мене».

Сів та й обнялися.

«Серце моє, крихто моя».

Знову полилися.

«Ти сьогодні забарилась».

«Батько занедужав,

Коло його все поралась...»

«А мене байдуже?»

«Який-бо ти, єй же богу»...

Слізоньки блиснули,

«Не плач, серце, я жартую».

«Жарти»... усміхнулась.

Прихилилась головкою,

Та й ніби заснула.

«Бач, Оксано, я жартую,

А ти й справді плачеш,

Ну не плач же, глянь на мене, /466/

Завтра не побачиш.

Завтра буду я далеко,

Далеко, Оксано...

Завтра вночі у Чигрині

Свячений достану.

Дасть він мені срібро, злото,

Дасть він мені славу,

Одягну тебе, обую,

Посажу, мов паву,

На дзиґлику, як гетьманшу,

Та й дивиться буду...

Поки не вмру, дивитимусь...»

«А може й забудеш?

Розбагатієш, у Київ

Поїдеш з панами,

Найдеш собі шляхтяночку,

Забудеш Оксану».

«Хіба краща є за тебе?»

«Може й є, не знаю».

«Гнівиш Бога, моє серце,

Кращої немає

Ні на небі, ні за небом,

Ні за синім морем.

Нема кращої за тебе».

«Що се ти говориш?

Схаменися». «Правду, рибко».

Та й знову, та й знову...

Довго вони, як бачите,

Вели таку мову.

Ціловались, обнімались

З усієї сили,

То плакали, то божились,

То ще раз божились.

Їй Ярема розказував,

Як жить вони будуть,

Як окує всю в золото,

Як долю добуде.

Як виріжуть гайдамаки

Ляхів в Україні,

Як він буде пановати,

Коли не загине.

Аж обридло слухаючи,

Далебі, дівчата.

«Ото який! мов і справді /467/

Обридло!..» А мати,

Або батько, як побачать,

Що ви, мої любі,

Таке диво читаєте?

Гріха на всю губу.

Тойді — тойді... та цур йому:

А дуже цікаве!

А надто вам, розказать би,

Як козак чорнявий

Під вербою, над водою

Обнявшись сумує,

А Оксана, як голубка

Воркує, цілує.

То заплаче, то зомліє,

Головоньку схилить:

«Серце моє, доле моя,

Соколе мій милий,

Мій!!...» Аж верби нагинались

Слухать таку мову!

Ото мова!! не розкажу,

Мої чорноброві,

Не розкажу против ночі,

А то ще присниться:

Нехай собі розійдуться

Так, як ізійшлися.

Тихесенько, гарнесенько,

Щоб ніхто не бачив

Ні дівочі дрібні сльози,

Ні щирі козачі.

Нехай собі... може ще раз

Вони на сім світі

Зострінуться? побачимо...

А тим часом світить

З усіх вікон у титаря —

Що то там твориться?

Треба глянуть та розказать...

Бодай не дивиться!

Бодай не дивиться, бодай не казати.

Бо за людей сором, бо серце болить,

Гляньте, подивіться!.. то конфедерати,

Люди, що зібрались волю боронить;

Боронять, прокляті! будь проклята мати

І день і година, коли понесла, /468/

Коли породила, на світ привела. [4] 1

Дивіться, що роблять у титаря в хаті

Пекельнії діти: у печі пала

Огонь і світить на всю хату.

В углу собакою дрожить

Проклятий жид; конфедерати

Кричать до титаря: «Хоч жить?

Скажи, де гроші?» Той мовчить.

Налигачем скрутили руки,

Вдарили об землю... нема,

Нема ні слова... «Мало муки,

Давайте приску! де смола?

Кропи його! отак! холоне,

Мерщій же приском посипай!

Що! скажеш, шельмо!» І не стогне!

«Завзята бестія! стривай».

Насипали в халяви жару...

«У тім’я цвяшок закатай!»

Не витерпів святої кари.

Упав сердега, пропадай

Душа без сповіді святої.

«Оксано! дочко!» — та й умер.

Ляхи задумалися стоя,

Хоч і запеклі. «Що тепер!

Панове, ради! поміркуйте,

З ним тепер нічого робить.

Запалим церкву?» «Ґвалт, рятуйте!

Хто в Бога вірує!» кричить

Надворі що є сили,

Ляхи зомліли. «Хто такий?»

Оксана в хаті... «Вбили! вбили!»

Мліє та й пада, а старший

Махнув рукою на громаду,

Понура шляхта, мов хорти,

Вийшла за двері... сам позаду

Бере зомлілую... Де ти?

Де ти, Яремо, подивися!

Може, мандруючи співа,

Як Наливайко з ляхом бився!

Ляхи пропали... чуть жива,

Пропала з ними і Оксана,



1 Пропуск у нумерації 4-го «припису» відновлюється в квадратових дужках. /469/



Собаки де-де по Вільшаній

Загавкають та й замовчать,

Біліє місяць, люди сплять,

І титар спить... не рано встане.

Навіки праведний заснув.

Горіло світло, погасало!..

Погасло... мертвий мов вздрогнув.

І сумно... сумно... в хаті стало (5).




СВЯТО В ЧИГРИНІ


Гетьмани, гетьмани, якби то ви встали,

Встали, подивились на той Чигирин,

Що ви будували, де ви пановали,

Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали

Козацької слави убогих руїн;

Базари, де військо, як море червоне,

Перед бунчугами бувало горить,

А ясновельможний на воронім коні

Блисне булавою, море закипить.

Закипить і розлилося

Степами, ярами,

Лихо мліє перед ними...

А за козаками...

Та що й казать... минулося.

А те, що минуло...

Не згадуйте, панибрати...

 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 1

Та й що з того, що згадаєш,

Згадаєш, заплачеш.

Ну, хоч глянем на Чигирин,

Колись-то козачий.

Із-за лісу, з туману

Місяць випливає,

Червоніє круглолиций,

Горить, а не сяє.

Неначе зна, що не треба

Людям його світу,

Що пожари Україну

Нагріють, освітять.

І смерклося; а в Чигрині

Як у домовині



1 Вилучено рядок: Бо щоб не почули /470/



Сумно... сумно... (отак було

По всій Україні,

Против ночі Маковія,

Як ножі святили).

Людей не чуть; через базар

Кажан костокрилий

Перелетить, на вигоні

Сова завиває,

А де ж люди? над Тясмином

У темному гаю,

Зібралися, старий, малий,

Убогий, багатий

Поєднались. — Дожидають

Великого свята.

У темному гаю, в зеленій діброві,

На припоні коні отаву скубуть,

Осідлані коні, вороні готові,

Куди то поїдуть? кого повезуть?

Он кого, дивіться, лягли по долині,

Неначе побиті, ні слова не чуть.

Ото гайдамаки... на ґвалт України

Орли налетіли, вони рознесуть

Ляхам, жидам кару.

За кров і пожари

Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.


Попід дібровою стоять

Вози залізної тарані,

То щедрої гостинець пані.

Уміла що кому давать,

Нівроку їй, нехай царствує,

Нехай не вадить, як не чує.

Поміж возами нігде стать,

Неначе в ірій налетіло

З Смілянщини, з Чигирина,

Просте козацтво, старшина,

На певне діло налетіли.

Козацьке панство похожає,

В киреях чорних як один,

Нищечком ходя розмовляє

І поглядає на Чигрин.


Старшина первий

Старий Головатий щось дуже коверзує. /471/


Старшина другий

Мудра голова, сидить собі в хуторі, ніби не зна нічого, а, дивися, скрізь Головатий, коли сам, каже, не повершу, то синові передам.


Старшина третій

Та й син же штука! я вчора зострівся з Залізняком, таке розказує про його, що цур йому. Кошовим, каже, буде та й годі, а може ще і гетьманом, коли теє...


Старшина другий

А Гонта нащо? а Залізняк? до Гонти сама... сама писала, коли, каже...


Старшина первий

Цитьте, лишень, здається, дзвонять!..


Старшина другий

Та ні, то люди гомонять.


Старшина первий

Гомонять, поки ляхи почують. Ох, старі голови та розумні, химерять, химерять та й зроблять із лемеша швайку, де можна лантух, там торби не треба; купили хріну, треба з’їсти, плачте, очі, хоч повилазьте, бачили, що купували, грошам не пропадать, а то думають, думають, ні вслух ні мовчки, а ляхи догадаються, от тобі й пшик. Що там за рада, чом вони не дзвонять? Чим спиниш народ, щоб не гомонів? — Не десять душ, а слава Богу, вся Смілянщина, коли не вся Україна. — Он, чуєте, співають.


Старшина третій

Справді, співа щось, піду спиню.


Старшина первий

Не спиняй, нехай співа, аби неголосно.


Старшина другий

Ото, мабудь, Волох (6) — не втерпів-таки старий дурень, треба та й годі.


Старшина третій

А мудро співа, коли не послухаєш — все іншу, підкрадемось та послухаєм, а тим часом задзвонять.


Старшини первий і другий

Ходімо! /472/


Старшини нишком стали за дубом, під дубом сидить сліпий кобзарь. Кругом його запорожці і гайдамаки, кобзарь співа неголосно.


Ой волохи, волохи,

Вас осталося трохи,

І ви, молдовани,

Тепер ви не пани,

Ваші господарі

Наймити татарам,

Турецьким султанам,

В кайданах! в кайданах!

Годі ж, не журіться!

Гарно помоліться,

Братайтеся з нами,

З нами, козаками,

Згадайте Богдана,

Старого гетьмана,

Будете панами,

Та як ми з ножами,

З ножами святими

Та з батьком Максимом

Сю ніч погуляєм,

Ляхів погойдаєм,

Та так погуляєм,

Що аж пекло засміється,

Земля затрясеться,

Небо запалає,

Добре погуляєм!


Запорожець

Добре погуляєм! правду співа, як не бреше, а щоб то з його за кобзарь був, якби не волох.


Кобзарь

Та я й не волох — так тілько, був колись у Волощині, а люди й зовуть Волохом, не знаю за що.


Запорожець

Ну, дарма, утни ще яку-небудь, ану про батька Максима ушкварь.


Гайдамак

Та не голосно, щоб не почула старшина. /473/


Запорожець

А що нам ваша старшина? почує — так послуха, коли має чим слухать, та й годі. У нас один старший, батько Максим, а він, як почує, то ще карбованець дасть, співай, старче Божий, не слухай його.


Гайдамак

Та воно так, чоловіче, я це й сам знаю, та ось що, не так пани, як підпанки, або поки сонце зійде, то роса очі виїсть.


Запорожець

Брехня; співай, яку знаєш, а то й дзвона не діждемо — заснемо.


Гуртом

Справді заснемо, співай яку-небудь.

Літа орел, літа сизий

Попід небесами,

Гуля Максим, гуля батько

Степами, лісами.

Літа орел сизокрилий,

А за ним орлята,

Гуля Максим, гуля батько,

А за ним хлоп’ята,

Запорожці ті хлоп’ята,

Сини його, діти.

Поміркує, загадає,

Чи бити, чи пити,

Чи танцювать? то й ушкварить,

Аж земля трясеться.

Заспіває, заспівають,

Аж лихо сміється.

Горілку, мед не чаркою,

Поставцем черкає,

А ворога, заплющившись,

Ката, не минає.

Отакий-то наш отаман,

Орел сизокрилий,

І воює, і гарцює

З усієї сили,

Нема в його ні оселі,

Ні саду, ні ставу.

Степ і море... скрізь битий шлях, /474/

Скрізь золото, слава.

Шануйтеся ж, вражі ляхи,

Скажені собаки,

Йде Залізняк Чорним шляхом,

За ним гайдамаки.


Запорожець

Оце то так, вчистив, нічого сказать, і до ладу і правда, добре, далебі, добре, що хоче, то так і втне, спасибі, спасибі.


Гайдамак

Я щось не второпав, що він співав про гайдамаків?

Запорожець

Який же бо ти бевзь і справді, бачиш, ось що він співав: щоб ляхи погані, скажені собаки, каялись, бо йде Залізняк Чорним шляхом з гайдамаками, щоб ляхів, бачиш, різать...


Гайдамак

І вішать, і мордовать! добре, єй-богу, добре, ну, це так, далебі, дав би карбованець, якби був не пропив учора. Шкода, ну, нехай стара в’язне, більше м’яса буде, поборгуй, будь ласкав, завтра оддам, утни ще що-небудь про гайдамаки.


Кобзарь

До грошей я не дуже ласий, цур їм, аби була ласка слухать, поки не охрип — співатиму, а охрипну... чарочку-другу тії ледащиці, та й знову. Слухайте ж, панове громадо!


Ночували гайдамаки

В зеленій діброві,

На припоні пасли коні,

Сідлані, готові.

Ночували ляшки-панки

В будинках з жидами.

Напилися, простяглися

Та й . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .


Громада

Цить, лишень, здається, дзвонять. Чуєш... ще раз... о...

«Задзвонили, задзвонили»...

Пішла руна гаєм,

«Ідіть же ви та моліться,

А я доспіваю».

Повалили гайдамаки, /475/

Аж стогне діброва,

Не повезли, а на плечах

Чумацькі волові

Несуть вози, а за ними

Сліпий Волох знову:

«Ночували гайдамаки

В зеленій діброві».

Шкандибає, курникає

І гич не до речі.

«Ну, лиш іншу, старче Божий»

З возами на плечах

Кричать йому гайдамаки.

«Добре, хлопці, нате!

Отак, отак, добре, хлопці!

Ануте, хлоп’ята.

Ушкваримо». Земля гнеться,

А вони з возами

Так і ріжуть, кобзарь грає,

Додає словами.

«Ой гоп, таки так,

Кличе Гандзю козак,

Ходи, Гандзю, пожартую,

Ходи, Гандзю, поцілую,

Ходім, Гандзю, до попа

Богу помолиться,

Нема жита ні снопа,

Вари варяниці.

Оженився, зажурився,

Нічого немає,

У ряднині ростуть діти,

А козак співає.

І по хаті ти-ни-ни,

І по сінях ти-ни-ни,

Вари, жінко, лини,

Ти-ни-ни, ти-ни-ни».

Добре! добре! ще раз! ще раз!

«Ой гоп, того дива,

Наварили ляхи пива,

А ми будем шинковать,

Ляшків, панків частовать,

Ляшків, панків почастуєм,

З панянками пожартуєм.

Ой гоп, таки так,

Кличе панну козак. /476/

Панно, пташко моя,

Панно, доле моя,

Не соромся, дай рученьку,

Ходім погуляймо;

Нехай людям лихо сниться,

А ми заспіваймо.

А ми заспіваймо,

А ми посідаймо,

Панно, пташко моя,

Панно, доле моя».

Ще раз! ще раз!

«Якби-таки, або так, або сяк,

Якби-таки, запорозький козак,

Якби-таки молодий, молодий

Хоч по хаті б поводив, поводив.

Страх мені не хочеться

З старим дідом морочиться,

Якби-таки...»

«Цу, цу, скажені, схаменіться!

Бач, розходилися! а ти,

Стара собако, де б молиться,

Верзеш тут погань; от чорти!»

Кричить отаман; опинились,

Бачать, що церков; дяк співа,

Попи з кадилами, з кропилом,

Громада ніби нежива.

Анітелень... поміж возами

Попи з кропилами пішли,

За ними коровги несли,

Як на Великдень над пасками.

«Молітесь, братія! молітесь!»

Так благочинний начина.

«Кругом святого Чигрина

Стане сторожа з того світа.

Не дасть святого розпинать,

А ви Україну ховайте,

Не дайте матері, не дайте

В руках у ката пропадать.

Од Конашевича і досі

Пожар не гасне, люди мруть,

Канають в тюрмах голі, босі...

Діти нехрищені ростуть.

Козацькі діти, а дівчата!

Краю козацького краса /477/

У ляха в’яне, як перш мати,

І непокритая коса

Стидом січеться!.. карі очі

Гаснуть в неволі, розковать

Козак сестру свою не хоче,

Сам не соромиться канать

В ярмі у ляха... горе! горе!

Молітесь, діти, Страшний суд

Ляхи в Україну несуть

І заридають чорні гори.

Згадайте праведних гетьманів,

Де їх могили? де лежить

Останок славного Богдана,

Де Остраницина стоїть

Хоч би убогая могила?

Де Наливайкова? нема!

Живого й мертвого спалили (7).

Де Богун той, де та зима?

Інгул щозиму замерзає.

Не встане Богун загатить

Шляхетським трупом (8). Лях гуляє!

Нема Богдана червонить

І Жовті Води й Рось зелену,

Сумує Корсунь староденний,

Нема журбу з ким поділить.

І Альта плаче: «Тяжко жити,

Я сохну... сохну... де Тарас?! —

Нема, не чуть... не в батька діти!»

Не плачте, братія: за нас

І душі праведних і сила

Архістратига Михаїла,

Не за горами кари час —

Молітесь, братія!»

Молились, —

Молились щиро козаки,

Щиро, як діти, не журились,

Думали теє... а зробилось,

Над козаками хусточки.

Одно добро, одна слава —

Біліє хустина,

Та й ту знімуть... а диякон:

«Нехай ворог гине!

Беріть ножі, освятили!»

Ударили в дзвони, /478/

Реве гаєм: «Освятили!»

Але серце холоне,

Освятили! освятили!

Гине! Шляхта гине!

Розібрали, заблищали

По всій Україні (9).




ТРЕТІ ПІВНІ


Ще день Украйну катовали

Ляхи скажені, ще один,

Один останній сумували

І Україна і Чигрин.

І той минув день Маковія,

Велике свято в Україні!

Минув... і лях, і жидовин

Горілки, крові упивались,

Кляли схизмата, розпинали,

Кляли, що нічого вже взять.

А гайдамаки мовчки ждали,

Поки поганці ляжуть спать.

Лягли і в голови не клали,

Що вже ніколи не вставать.

Ляхи заснули, а Іуди

Ще лічать гроші уночі,

Без світла лічать бариші,

Щоб не побачили злі люди.

І ті на золото лягли,

І сном нечистим задрімали,

Дрімають, навіки бодай задрімали;

А тим часом місяць пливе оглядать

І небо, і зорі, і землю, і море,

Та глянуть на люди, що вони моторять,

Щоб Богові вранці про те розказать.

Світить білолиций на всю Україну,

Світить, а — чи бачить мою сиротину?

Оксану з Вільшани, мою сироту?

Де її мордують? де вона воркує?

Чи знає Ярема, чи знає, чи чує?

Побачимо потім, а тепер не ту,

Не ту заспіваю, іншої заграю.

Лихо, не дівчата, буде танцювать.

Недолю співаю козацького краю!

Слухайте, щоб дітям потім розказать, /479/

Щоб і діти знали, внукам розказали,

Як козаки шляхту тяжко покарали,

Щоб не забували ляха проклинать.

Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла, червоніла.

Текла, текла, та й висохла,

Степи зеленіють,

Діди лежать, а над ними

Могили синіють.

Та що з того, що високі,

Ніхто їх не знає,

Ніхто щиро не заплаче,

Ніхто не згадає.

Тілько вітер тихесенько

Повіє над ними,

Тілько роси ранесенько

Сльозами дрібними

Їх умиють. Зійде сонце,

Осушить, пригріє,

А онуки! їм байдуже,

Жито собі сіють.

Багато їх, а хто скаже,

Де Гонти могила?

Мученика праведного

Де похоронили?

Де Залізняк, щира душа,

Де одпочиває?

Тяжко! важко! Кат панує,

А їх не згадають.

Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла, червоніла.

І день і ніч ґвалт, гармати,

Земля стогне, гнеться,

Сумно, страшно, а згадаєш —

Серце усміхнеться.

Місяцю мій ясний, з високого неба

Сховайся за гору, бо світу не треба,

Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось

І Альту, і Сену (10), і там розлилось,

Не знать за що, крові широкеє море. /480/

А тепер що буде? Сховайся за гору.

Сховайся, мій друже; щоб не довелось

На старість заплакать.

Сумно, сумно середь неба

Сяє білолиций,

Понад Дніпром козак іде,

Може з вечерниці.

Іде смутний, невеселий,

Ледве несуть ноги,

Може дівчина не любить,

За те, що убогий.

І дівчина його любить,

Хоч лата на латі,

Чорнобривий... а не згине,

То буде й багатий.

Чого ж смутний чорнобривий

Іде, чуть не плаче.

Якусь тяжку недоленьку

Віщує козаче,

Чує серце, та не скаже,

Яке лихо буде,

Мине лихо... кругом його

Мов вимерли люди,

Ані півня, ні собаки,

Тілько із-за гаю

Десь далеко, сумно, сумно,

Вовки завивають.

Байдуже, іде Ярема,

Та не до Оксани,

Не в Вільшану на досвітки,

До ляхів поганих

У Черкаси: а там третій

Півень заспіває.

А там... а там... йде Ярема,

На Дніпр поглядає.

«Ой Дніпре, мій Дніпре широкий та дужий,

Багато ти, батьку, у море носив

Козацької крові, ще понесеш, друже.

Червонив ти синє, та не напоїв,

А сю ніч уп’є[ш]ся, пекельнеє свято

По всій Україні сю ніч зареве,

Потече багато, багато, багато

Шляхетської крові; козак оживе,

Оживуть гетьмани в золотім жупані; /481/

Прокинеться доля, козак заспіва, —

Ні жида, ні ляха, а в степах України,

Дай-то, Боже милий, блисне булава».

Так ідучи думав в латаній свитині

Сердега Ярема з свяченим в руках.

А Дніпр, мов підслухав, широкий та синій,

Підняв гори-хвилі... а в очеретах —

Реве, стогне, завиває,

Лози нагинає;

Грім гогоче... а блискавка

Хмару роздирає.

Іде собі наш Ярема,

Нічого не бачить,

Одна думка усміхнеться,

А друга заплаче.

Там Оксана, там весело

І в сірій свитині,

А тут... а тут... що ще буде?

Може ще загину.

А тим часом з-за байраку

Півень: кукуріку!

«А! Черкаси, Боже милий!

Не вкороти віку».




ЧЕРВОНИЙ БЕНКЕТ


Задзвонили в усі дзвони

По всій Україні,

Закричали гайдамаки:

«Гине шляхта, гине!

Гине шляхта, погуляєм

Та хмару нагрієм».

Зайнялася Смілянщина,

Хмара червоніє.

А найперша Медведівка (11)

Небо нагріває,

Горить Сміла, Смілянщина

Кров’ю підпливає.

Горить Корсунь, горить Канів,

Чигирин, Черкаси,

Чорним шляхом (12) запалало

І кров полилася

Аж у Волинь. По Поліссі

Гонта бенкетує,

А Залізняк в Смілянщині /482/

Дамаску гартує

У Черкасах: де й Ярема

Пробує свячений.

«Отак! отак! добре, діти,

Мордуйте скажених,

Добре, хлопці!» на базарі

Залізняк гукає!

Кругом пекло, гайдамаки

По пеклу гуляють.

А Ярема, страшно глянуть,

По три, по чотири —

Так і кладе. «Добре, хлопче,

Матері їх хиря,

Мордуй! мордуй! в Раю будеш

Або єсаулом.

Гуляй, хлопче! нуте, діти».

І діти майнули,

По горищах, по коморах,

По льохах усюди,

Всіх уклали, все забрали.

«Тепер, хлопці, буде,

Утомились, одпочиньте».

Улиці, базари

Крили[сь] трупом, плили кров’ю:

«Мало клятим кари!

Ще раз треба перемучить,

Щоб не повставали,

Нехрищені, кляті душі!»

На базар збирались

Гайдамаки, йде Ярема.

Залізняк гукає:

«Чуєш, хлопче, ходи сюди,

Не бійсь, не злякаю!»

«Не боюся!» Знявши шапку,

Став, мов перед паном.

«Відкіля ти, хто ти такий?»

«Я, пане, з Вільшани».

«З Вільшаної, де титаря

Пси замордували?»

«Де? якого?» «У Вільшаній.

І кажуть, що вкрали

Дочку його, коли знаєш?»

«Дочку у Вільшаній?»

«У титаря, коли знавав?» /483/

«Оксано! Оксано!

Де ти! серце моє, де ти?!»

Та й пада додолу.

«Еге! знаю... Шкода хлопця,

Провітри, Миколо».

Провітрився. «Батьку! брате!

Чом я не сторукий?!

Дайте ножі! дайте силу!

Муки ляхам! муки!

Муки страшної, щоб пекло

Затряслося, мліло!»

«Добре, хлопче, ножі будуть,

Аби щоб хотілось!

Хочеш з нами у Лисянку?»

«На край світа... пане,

На край світа, та не найду,

Не найду Оксани!»

«Може, й найдеш, ходім з нами,

Я все забуваю,

Як зовешся!» «Яремою!»

«Прізвище?» «Не маю!»

«Хіба байстрюк? без прізвища.

Запиши, Миколо,

Єсаулом». «Без прізвища...

Нехай буде Голий,

Бач обідраний...» «Погано».

«Ну, хіба Бідою?»

«Ні, погано... стривай лишень...

Пиши Галайдою».

Записали. «Ну, Галайдо,

Поїдем гуляти,

Найдеш долю... а не найдеш...

Рушайте, хлоп’ята...»

І Яремі дали коня

Зайвого з обозу,

Усміхнувся на воронім

Та й знову у сльози.

Виїхали за царину,

Палають Черкаси.

«Чи всі, діти?» «Усі, батьку!»

«Гайда». Простяглася

По діброві понад Дніпром

Козацька ватага,

А за ними кобзарь Волох /484/

Переваги-ваги

Шкандибає на конику,

Козакам співає:

«Гайдамаки, гайдамаки,

Залізняк гуляє».


Поїхали, а Черкаси

Палають, палають.

Байдуже, ніхто й не гляне,

Сміються та лають

Кляту шляхту, хто балака,

Хто кобзаря слуха,

А Залізняк попереду,

Нашорошив уха,

Їде собі, люльку курить,

Нікому ні слова,

А за ним німий Ярема!..

Зелена діброва

І темний гай, і Дніпр дужий,

І високі гори,

Небо, зорі, добро, люди

І лютеє горе...

Все пропало, все, нічого

Не знає, не бачить

Як убитий, тяжко йому,

Тяжко, а не плаче.

Ні, не плаче, змія люта,

Жадна, випиває

Дрібні сльози, давить душу,

Серце роздирає.

Ой ви сльози! дрібні сльози!

Ви змиєте горе,

Змийте його... тяжко! нудно!

І синього моря

І Дніпра, щоб вилить люте,

І Дніпра нестане.

Занапастить хіба душу?

Оксано! Оксано!

Де ти! де ти! подивися!

Моя сиротино,

Подивися на Ярему,

Де ти? може гине,

Може тяжко кляне долю,

По Польщі блукає, /485/

Або в пана у кайданах

У склепу канає.

Може згадує Ярему,

Згадує Вільшану,

Кличе його: «Серце моє,

Обніми Оксану.

Обнімемось, мій соколе,

Навіки зомлієм,

Нехай ляхи згнущаються,

Не почуєм!..» Віє,

Віє вітер з-за Лиману,

Гне тополю в полі.

І дівчина похилиться,

Куди гне недоля,

Посумує, пожуриться,

Забуде, і може...

У будинку господиня, —

А лях... «Боже! Боже!

Карай пеклом мою душу,

Вилий муки море,

Розбий кару надо мною,

Та не таким горем

Карай серце. Розірветься,

Хоч би було камень;

Доле моя, серце моє,

Чом ти не в Вільшаній!

А може й там, може плаче,

Тяжко їй, небозі,

Може з батьком виглядає...»

І хлинули сльози,

Дрібні, дрібні полилися,

Де вони взялися!

А Залізняк гайдамакам

Кричить: «Опиніться,

У ліс, хлопці, вже світає,

І коні пристали,

Попасемо». Повернули

У ліс та й сховались.




ГУПАЛІВЩИНА


Зійшло сонце; Україна

Де палала, тліла.

А де шляхта, запершися /486/

У будинках, мліла.

Скрізь по селах шибениці,

Навішано трупу —

Тілько старших, а так шляхта —

Купою на купі;

На улицях, на розпуттях

Собаки, ворони

їдять шляхту, клюють очі,

Ніхто не боронить...

Та й нікому; осталися

Діти та собаки;

Жінки навіть з рогачами

Пішли в гайдамаки.


Отаке-то було лихо

По всій Україні,

Гірше пекла, а за віщо,

За що люди гинуть?

Того ж батька, такі ж діти.

Жить би та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз’єднаться,

Треба крові брата, крові,

Бо заздро, що в брата

Є в коморі і на дворі

І весело в хаті.

Уб’єм брата, спалим хату —

Сказали і сталось.

Все б, здається... ні, на кару

Сироти остались;

В сльозах росли, та й виросли,

Замучені руки

Розв’язались; і кров за кров,

І муки за муки.

Болить серце, як згадаєш —

Старих слав’ян діти

Впились кров’ю, а хто винен?

Ксьондзи, єзуїти!.. (13)


Мандровали гайдамаки,

Лісами, ярами,

А за ними і Галайда

З дрібними сльозами.

Вже минули Воронівку, /487/

Вербівку, в Вільшану

Приїхали; хіба спитать,

Спитать про Оксану?

Не спитаю, щоб не знали,

За що пропадаю...

А тим часом гайдамаки

Й Вільшану минають.

Питається у хлопчика:

«Що, титаря вбили?»

«Ба ні, дядьку; батько казав,

Що його спалили

Оті ляхи, що там лежать,

І Оксану вкрали,

А титаря на цвинтарі

Вчора заховали».

Не дослухав... «Неси, коню»

І поводи кинув.

«Чом я вчора, поки не знав,

Вчора не загинув?

А сьогодня, коли умру,

З домовини встану

Ляхів мучить. Серце моє!

Оксано! Оксано!

Де ти?» Замовк, зажурився,

Поїхав ходою.

Тяжко йому, сіромасі,

Бороться з нудьгою,

Догнав своїх. Боровиків

Вже хутір минають.

Корчма тліє з стодолою,

А Лейби немає.

Усміхнувся мій Ярема,

Тяжко усміхнувся,

Отут... Отут... позавчора

Перед жидом гнувся,

А сьогодня... та й жаль стало,

Що лихо минуло!

Цабе яром гайдамаки

З шляху повернули.

Наганяють півпарубка.

Хлопець у свитині

Полатаній, у постолах,

На плечах торбина:

«Гей, старченя, постривай лиш!» /488/

«Я не старець, пане!

Я — ... гайдамака».

«Який же поганий,

Відкіля ти?» «З Керелівки» (14).

«А Будища знаєш,

І озеро коло Будищ?»

«І озеро знаю,

Отам воно, оцим яром

Втрапите до його».

«Що, сьогодня ляхів бачив?»

«Нігде ні одного,

А вчора було багато,

Вінки не святили,

Не дали ляхи прокляті,

Зате ж ми їх били,

І я й батько святим ножем,

А мати нездужа,

А то й вона б...» «Добре, хлопче,

Ось на тобі, друже,

Цей дукачик, та не згуби...»

Узяв золотого,

Подивився: «Спасибі вам».

«Ну, хлопці, в дорогу.

Та, чуєте, без гомону.

Галайдо, за мною,

В оцім яру є озеро,

Ліс попід горою,

А в лісі скарб, як приїдем,

То щоб кругом стали,

Скажи хлопцям, може льохи

Стерегти осталась

Яка погань». Приїхали,

Стали кругом ліса,

Дивляться — нема нікого.

«Ту їх достобіса,

Які груші уродили,

Збивайте, хлопята,

Швидше! Швидше! отак! отак!»

І конфедерати

Посипалися додолу,

Груші гнилобокі.

Позбивали, упорались,

Козакам нівроку,

Найшли льохи, скарб забрали. /489/

У мертвих кишені

Потрусили, — та й потягли

Ще карать мерзенних (15).




СТАРОСВІТСЬКИЙ БУДИНОК


Смеркалося. Із Лисянки (16)

Кругом засвітило,

Ото Гонта з Залізняком

Люльки закурили,

Страшно, страшно закурили,

І в пеклі не вміють

Так закурить: Гнилий Тікич

Кров’ю червоніє

Шляхетською й жидівською.

А над ним палають

І хатина і будинок,

Мов доля карає

Вельможного й неможного.

А серед базару

Стоїть Гонта з Залізняком,

Кричать: «Ляхам кари!!

Кари ляхам, щоб каялись».

І діти карають.

Стогнуть, плачуть, один просить,

Другий проклинає.

Той молиться, сповідає

Гріхи перед братом

Уже вбитим; не милують,

Карають завзяті.

Як смерть люта, не минають

Ні літа, ні вроду

Шляхтяночки й жидівочки!

Тече кров у воду.

Ні каліка, ані старий,

Ні мати, дитина

Не остались, не вблагали

Лихої години!

Всі полягли, всі покотом,

Ні душі живої —

Шляхетської й жидівської.

А пожар удвоє

Розгорівся, розпалався

До самої хмари. /490/

А Галайда, знай, гукає:

«Кари ляхам, кари!»

Мов скажений, мертвих ріже,

Мертвих віша, палить.

«Дайте ляха! дайте жида!

Мало мені, мало!

Дайте ляха, дайте крові

Наточить з поганих,

Крові море, мало моря,

Оксано! Оксано!»

Так Галайда кричить, шука

Ляхів по пожару,

А тим часом гайдамаки

Столи вздовж базару

Поставили, несуть страву

Де що запопали,

Щоб засвітла повечерять.

«Гуляй!» Загуляли;

Вечеряють, а кругом їх

Пекло червоніє,

У полом’ї повітані

На кроквах чорніють

Панські трупи, горять крокви,

І падають з ними.

«Гуляй, діти, пийте, лийте,

З панами такими

Може ще раз зострінемось,

Ще раз погуляєм».

І поставець одним духом

Залізняк черкає.

«За прокляті ваші трупи,

За душі прокляті,

Ще раз вип’ю, пийте, діти,

Вип’єм, Гонто, брате!»

«Постривай, я дожидаю,

Що ляхи прокляті...»

Ярема встав. «Які ляхи?»

«Ото-бо завзятий.

Пий горілку, мій голубе»

«Які ляхи, брате?»

«По тім боці у будинку

Заперлись, прокляті!»

«Розвіємо!» «Шкода муру,

Старосвітська штука, /491/

А ще гірше — Богданові

Муровали руки».

«Богданові? шкода! шкода!

Гетьманської праці».

«Я послав сказать проклятим,

Щоб видали Паца.

Помилую! не видадуть —

Порох засипаю...

Потайники вже зроблені...»

«І ляхи гуляють?

Лічать зорі? добре, брате!

А поки що буде,

Вип’єм чарку!» «Добре, вип’єм.

Пийте, добрі люди,

Та не дуже, бо ще може

Не кончили кари».

«Не кончили!!!! пийте, бийте,

Грай, співай, кобзарю,

Не про дідів, бо незгірше

Й ми ляхів караєм,

Не про лихо, бо ми його

Не знали й не знаєм.

Веселої утни, старче,

Щоб земля ломилась.

Про вдовицю, молодицю,

Як вона журилась».

Од села до села

Танці та музики,

Курку, яйця продала,

Маю черевики.

Од села до села

Буду танцювати,

Ні корови, ні вола,

Осталася хата.

Я оддам,я продам

Кумові хатину,

Я куплю, я зроблю

Яточку під тином.

Торговать, шинковать

Буду чарочками,

Танцювать та гулять

Таки з парубками!

Ох ви, дітки мої,

Мої голуб’ята, /492/

Не журіться, подивіться,

Як танцює мати,

Сама в найми піду,

Діток в школу оддам,

А червоним черевикам

Таки дам, таки дам.


«Добре! добре! ну, до танців,

До танців, кобзарю».

Сліпий вшкварив, навприсядки

Пішли по базару —

Земля гнеться. «Ану, Гонто!»

«Ну, брате Максиме!

Ушкваримо, мій голубе,

Поки не загинем!»

«Не дивуйтеся, дівчата,

Що я обідрався,

Бо мій батько робив гладко,

То й я в його вдався».


«Добре, брате, єй же богу!»

«Ану ти, Максиме!»

«Постривай лиш»:

«Отак чини, як я чиню,

Люби дочку абичию,

Хоч попову,

Хоч дякову,

Хоч хорошу мужикову!..»

Всі танцюють, — а Галайда

Не чує, не бачить.

Сидить один кінці стола,

Тяжко, важко плаче —

Як дитина, чого б, бачся!

В червонім жупані,

І золото і слава є...

Та нема Оксани,

Ні з ким долю поділити,

Ні з ким заспівати,

Один, один сиротою

Мусить пропадати.

Та й заплакав, всі танцюють,

А Галайда плаче,

Нудно йому... а із яру

В киреї козачій /493/

Хтось крадеться. — «Хто ти такий?» —

Галайда питає.

«Я посланець пана Гонти,

Нехай погуляє,

Я підожду». — «Ні, не діждеш,

Жидівська собако».

«Ховай Боже, який я жид,

Бачиш, гайдамака.

Ось . . . . . . . . копійка».1

«Не бреши, проклятий!

Признавайся, я Ярема.

Ти конфедератів

Із хутора до титаря

Повів у Вільшану?

Признавайся! я все знаю,

Де діли Оксану?»

Махнув ножем. «Ховай Боже!»

«Я тебе сховаю!»

«У будинку на тім боці...»

«Виручай як знаєш,

На золото», сипле йому

Жменею з кишені.

«Треба Гонту...» «Потім, потім,

А не то свяченим...»

«Добре, добре, постривайте...»

«Ніколи, проклятий, —

Ходім вкупі!» «Які ж бо ви,

Яремо, завзяті.

Вам не треба, один піду,

Гроші мур ламають.

Скажу ляхам, замість Паца...»

«Добре, добре, знаю,

Іди швидче». «Зараз, зараз,

Гонту забавляйте,

З півупруга, — а там нехай.

Ідіть же, гуляйте.

Куди везти?» «В Майданівку! (17)

В Майданівку, чуєш?»

«Чую, чую». І Галайда

З Гонтою танцює,

А Залізняк бере кобзу.

«Потанцюй, кобзарю,



1 Вилучено слово: царицина. /494/



Я заграю». Навприсядки

Сліпий вздовж базару

Оддирає постолами,

Додає словами!


Навгороді постернак, постернак,

Чи я ж тобі не козак, не козак,

Чи я ж тебе не люблю, не люблю,

Чи я ж тобі черевичків не куплю.

Куплю, куплю, чорнобрива,

Куплю, куплю того дива,

Буду, серце, ходить,

Буду, серце, любить.

Ой гоп, гопака,

Полюбила козака,

Та рудого,

Та старого,

Лиха доля така.

Іди ж, долю, за журбою,

А ти, старий, за водою,

А я так до шинку.

Вип’ю чарку, вип’ю другу,

Вип’ю третю на потугу,

П’яту, шосту, та й кінець.

Пішла баба у танець,

А за нею горобець,

Викрутасом,

Вихилясом,

Молодець горобець.

Старий рудий бабу кличе,

А та йому дулю тиче,

Оженився, сатано,

Заробляй же на пшоно.

Треба діток годувать,

Треба діток одягать.

А я буду добувать,

А ти, старий, не гріши,

Та в запічку колиши,

Та мовчи, не диши.


Як була я молодою преподобницею,

Повісила хвартушину над віконницею.

Хто йде не мине,

То моргне,

То махне, /495/

А я шовком вишиваю,

У кватирочку моргаю,

Семени,

Івани,

Надівайте жупани,

Та ходімо погуляймо,

Та сядемо заспіваймо.

Заганяйте квочку в бочку,

А курчата в вершу...

 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .


І... гу...

Загнув батько дугу.

Тягне мати супоню,

А ти зав’яжи, доню.

«Чи ще? чи годі?» «Ще, ще,

Хоч погану, самі ноги носять».

Ой сип сирівець

Та криши опеньки,

Дід та баба,

То й до ладу,

Обоє раденькі.


Ой сип сирівець

Та криши петрушку

 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .


Ой сип сирівець

Та накриши хріну,

Як дід бабі

 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .


Ой сип воду, воду...

Та пошукай броду, броду!

«Годі! годі» кричить Гонта.

«Годі, погасає!

Світла, діти! а де Лейба?

Ще його немає?

Найти його та повісить,

Петелька свиняча! /496/

Гайда, діти, гасне, гасне...

Великдень козачий».

А Галайда: «Отамане,

Погуляймо, батьку,

Дивись, горить, на базарі

І видко і гладко.

Потанцюєм, грай, кобзарю!»

«Не хочу гуляти.

Огню, діти, дьогтю, клоччя

Давайте, гармати.

В потайники пустить огонь!

Думають, жартую...»

Заревіли гайдамаки:

«Добре, батьку, чуєм».

Через греблю повалили,

Гукають, співають...

А Галайда кричить: «Батьку!

Стійте! пропадаю.

Постривайте, не вбивайте,

Там моя Оксана,

Годиночку, батьки мої,

Я її достану».

«Добре, добре. Залізняче!

Гукни, щоб палили;

Преподобиться з ляхами...

А ти, сизокрилий,

Найдеш другу»; оглянувся,

Галайди немає.

Ревуть гори, — і будинок

З ляхами гуляє

Коло хмари. Що осталось,

Пеклом запалало.

«Де Галайда?» — Максим кличе.

І сліду не стало.




ЛЕБЕДИН


«Я сирота, з Вільшаної,

Сирота, бабусю,

Батька ляхи замучили,

А мене, — боюся,

Боюсь згадать, моя сиза,

Узяли з собою.

Не питайся, бабусенько, /497/

Що було зо мною,

Я молилась, я плакала,

Серце розривалось,

Сльози сохли, душа мерла,

Ох, якби я знала,

Що побачу його ще раз,

Що обніму знову,

Вдвоє, втроє витерпіла б

За єдине слово.

Вибачай, моя голубко,

Може, я грішила,

Може, Бог за те карає,

Що я полюбила,

Полюбила стан високий,

І карії очі,

Полюбила, як уміла,

Як серденько хоче.

Не за себе, не за батька

Молилась в неволі,

Ні, бабусю, а за його,

За милого долю.

Карай, Боже, твою правду

Я витерпіть мушу.

Страшно сказать; я думала

Занапастить душу.

Якби не він, може б... може —

І занапастила.

Тяжко було; я думала...

О Боже мій милий!

Він сирота, хто без мене

Його привітає,

Хто про долю, про недолю,

Як я, розпитає.

Хто обніме, як я, його,

Хто душу покаже?

Хто сироті убогому

«Люблю тебе» скаже?

Я так думала, бабусю,

І серце сміялось.

Я сирота, без матері,

Без батька осталась.

І він один на всім світі,

Один мене любить,

А почує, що я вбилась, /498/

То й себе погубить.

Я так думала, молилась,

Ждала, виглядала,

Нема його, не приїде,

Одна я осталась...»

Та й заплакала. Черниця,

Стоя коло неї,

Зажурилась. «Бабусенько,

Скажи мені, де я?»

«В Лебедині (18), моя пташко, —

Не вставай, ти хвора...»

«В Лебедині, чи давно я?»

«Ба ні, позавчора».

«Позавчора... стривай, стривай,

Пожар над водою,

Жид, будинок, Майданівка,

Зовуть Галайдою...»

«Галайдою, Яремою

Себе називає Той, що привіз...»

«Де він? де він?

Тепер же я знаю...»

«Через тиждень обіцявся

Прийти за тобою...»

«Через тиждень! через тиждень!

Серденько загоїть,

Бабусенько, минулася

Лихая година,

То Галайда — мій Ярема,

По всій Україні

Його знають, я бачила,

Як села горіли,

Я бачила, — кати-ляхи

Трусилися, мліли,

Як хто скаже про Галайду,

Знають вони, знають,

Хто Ярема. Відкіля він?

І кого шукає.

Мене шукав, мене найшов,

Орел сизокрилий,

Прилітай же, мій орлику,

Мій соколе милий.

Ох як весело на світі,

Як весело стало. /499/

Через тиждень, бабусенько,

Ще три дні осталось,

Ох як довго...

«Загрібай, мамо, жар, жар,

Загрібай, мамо, жар, жар,

Буде тобі дочки жаль, жаль...»

Ох як весело на світі!..

А тобі, бабусю,

Чи весело?» «Я тобою,

Пташко, веселюся».

«А чом же ти не співаєш?»

«Я вже одспівала.

Піду, дзвонять до вечерні».

Оксана осталась,

Пожурилась, усміхнулась,

Пала на коліна

І молиться за Ярему

Щиро, як дитина.

Через тиждень старі сестри

У церкві співали

«Ісаія ликуй», вранці

Ярему вінчали,

А ввечері мій Ярема

(От хлопець звичайний),

Щоб не сердить Залізняка,

Покинув Оксану.

Ляхів конча — з Залізняком,

Часом наїзжає

Вряди-годи, — та вдвох собі...

Ну, це всякий знає!..

Вернімося ж до свячених.

Що вони зробили?

Чи всі вони ще як бритва,

Чи перещербили,

Хоч вам, знаю, і остило

На кров та на сльози

Дивитися, а Оксані,

Оксані небозі,

Їй аж нудно, бо Ярема

Весілля гуляє

З ножем в руках, на пожарах.

Вона виглядає

До півночі, а іноді /500/

Помолиться Богу,

Та й спать ляже, одна собі...

Умер би, єй-богу.




ГОНТА В УМАНІ


Минають дні, минає літо,

А Україна знай горить,

Плачуть по селах малі діти,

Батьків немає, шелестить

Пожовкле листя по діброві,

Гуляють хмари, сонце спить.

Нігде не чуть людської мови,

Тілько звір виє, йде в село,

Де чує трупи; не ховали,

Вовків ляхами годували,

Поки їх снігом занесло.

Не спинила хуртовина

Пекельної кари,

Ляхи мерзли, а козаки

Грілись на пожарі.

Встала й весна, чорну землю

Сонну розбудила,

Уквічала її рястом,

Барвінком покрила,

І на полі жайворонок,

Соловейко в гаї

Землю убрану весною

Вранці зострічають.

Рай та й годі, а для кого?

Для людей... а люди?

Не хотять на його й глянуть,

А глянуть — огудять,

Треба кров’ю домалювать,

Освітить пожаром —

Сонця мало, рясту мало.

І багато хмари.

Пекла мало! люди! люди!

Коли то з вас буде

Того добра, що маєте?

Чудні, чудні люди!

Не спинила весна крові,

Ні злості людської, —

Тяжко глянуть; а згадаєм,

Так було і в Трої, /501/

Так і буде. — Гайдамаки

Гуляють, карають,

Де проїдуть, земля горить,

Кров’ю підпливає.

Придбав Максим собі сина

На всю Україну,

Хоч не рідний син Ярема,

А щира дитина.

Максим ріже, а Ярема

Не ріже, лютує.

З ножем в руках на пожарах

І днює й ночує.

Не милує, не минає

Нігде ні одного,

За титаря ляхам платить,

За батька святого,

За Оксану... та й зомліє,

Згадавши Оксану,

А Залізняк: «Гуляй, сину,

Поки доля встане!

Погуляєм!» Погуляли.

Купою на купі

Од Києва до Умані

Лягли ляхи трупом.

Як та хмара, гайдамаки

Умань (19) обступили

Опівночі, до схід сонця

Умань затопили,

Затопили, закричали:

«Катай ляха знову».

Покотились по базару

Кінні narodowi (20),

Покотились малі діти

І каліки хворі.

Ґвалт і галас... на базарі —

Як посеред моря

Кровавого, стоїть Гонта

З Максимом завзятим,

Кричать удвох: «Добре, діти,

Отак їх проклятих».

Аж ось ведуть гайдамаки

Ксьондза єзуїта

І двох хлопців. «Гонто! Гонто! /502/

Оце твої діти,

Ти нас ріжеш, заріж і їх,

Вони католики.

Чого ж ти став, чом не ріжеш;

Поки невеликі,

Заріж і їх, бо виростуть,

То тебе заріжуть...»

«Вбийте його, а собачат

Своєю заріжу!

Клич громаду, признавайтесь,

Що ви католики?»

«Католики... бо нас мати...»

«Боже мій великий!

Мовчіть! мовчіть, знаю, знаю».

Зібралась громада.

«Мої діти католики!

Щоб не було зради,

Щоб не було поговору,

Панове громадо!

Я присягав, брав свячений

Різать католика!

Сини мої! сини мої!

Чом ви не великі?

Чом ви ляха не ріжете!»

«Будем різать, тату».

«Не будете! не будете!

Будь проклята мати,

Та проклята католичка,

Що вас породила,

Чом вона вас до схід сонця

Була не втопила,

Менше б гріха, ви б умерли

Не католиками,

А сьогодні, сини мої!

Горе мені з вами!

Поцілуйте мене, діти,

Бо не я вбиваю —

А присяга!..» Махнув ножем

І дітей немає —

Попадали зарізані.

«Тату...» белькотали,

«Тату... тату... ми не ляхи,

Ми...» та й замовчали.

«Поховать хіба? не треба, /503/

Вони католики...

Сини мої, сини мої,

Чом ви не великі,

Чом ворога не різали,

Чом матір не вбили,

Ту прокляту католичку,

Що вас породила.

Ходім, брате». Взяв Максима;

Пішли вздовж базару

І обидва закричали

«Кари ляхам, кари!»

І карали! страшно, страшно

Умань запалала.

Ні в будинку, ні в костьолі

Нігде не осталось.

Всі полягли, того лиха

Не було ніколи,

Що в Умані робилося.

Базиліян школу,

Де учились Гонти діти,

Сам Гонта руйнує.

«Ти поїла моїх діток»

Гукає, лютує.

«Ти поїла невеликих,

Добру не навчила.

Бийте стіни!» Гайдамаки

Стіни розвалили,

Розвалили; об каміння

Ксьондзів розбивали,

А школярів у криниці

Живих поховали.

До самої ночі ляхів мордовали,

Душі не осталось. А Гонта кричить:

«Де ви, людоїди? де ви поховались?

З’їли моїх діток, тяжко мені жить,

Тяжко мені плакать, ні з ким говорить,

Сини мої любі, мої чорноброві,

Де ви поховались. Крові мені, крові!

Шляхетської крові, бо хочеться пить.

Хочеться дивиться, як вона чорніє,

Хочеться напиться, чом вітер не віє,

Ляхів не навіє. Тяжко мені жить,

Тяжко мені плакать, праведнії зорі,

Сховайтесь за хмару, я вас не займав. /504/

Я дітей зарізав, горе! моє горе!

Де я прихилюся?» Так Гонта кричав,

По Умані бігав, а серед базару

В крові гайдамаки ставили столи,

Де що запопали, страви нанесли

І сіли вечерять. Остатняя кара,

Остатня вечеря. «Гуляйте, сини,

Пийте, поки п’ється, бийте, поки б’ється!»

Залізняк гукає! «Ану, навісний,

Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,

Нехай погуляють мої козаки».

І кобзарь ушкварив —

А мій батько орандарь,

Чоботарь,

Моя мати пряха,

Та сваха,

Брати мої соколи,

Привели

І корову із діброви,

І намиста нанесли,

А я собі Христя,

В намисті,

А на лиштві — листя,

Та листя,

І чоботи і підкови,

Вийду вранці до корови,

Я корову напою,

Подою,

З парубками постою,

Постою.

Ой гоп, по вечері,

Замикайте, діти, двері,

А ти, стара, не журись

Та до мене пригорнись!

Всі гуляють, а де ж Гонта,

Чом він не гуляє?

Чому не п’є з козаками,

Чому не співає?

Нема його; тепер йому

Мабуть не до неї,

Не до співи... А хто такий

У чорній киреї /505/

Через базар переходить,

Став, розрива купу

Ляхів мертвих, шука когось,

Нагнувся, два трупи

Невеликих взяв на плечі

І позад базару

Через мертвих переступа,

Криється в пожарі,

За костьолом... хто ж це такий?

Гонта, горем битий,

Несе дітей поховати,

Землею накрити,

Щоб козацьке мале тіло

Собаки не їли.

І темними улицями,

Де менше горіло,

Поніс Гонта дітей своїх,

Щоб ніхто не бачив,

Де він синів поховає

І як Гонта плаче.

Виніс в поле, геть од шляху,

Свячений виймає,

І свяченим копа яму,

А Умань палає;

Світить Гонті до роботи

І на дітей світить;

Неначе сплять, одягнені,

Чого ж страшні діти,

Чого Гонта ніби краде

Або скарб ховає,

Аж труситься? Із Умані

Де-де чуть гукають

Товариші гайдамаки,

Гонта мов не чує,

Синам хату серед степу

Глибоку будує.

Та й збудував, бере синів,

Кладе в темну хату,

Аж труситься, ніби чує:

«Ми не ляхи, тату!»

Поклав обоїх; із кишені

Китайку виймає.

Поціловав мертвих в очі,

Христить, накриває /506/

Червоною китайкою

Голови козачі.

Розкрив, ще раз подивився...

Тяжко, важко плаче.

«Сини мої, сини мої,

На ту Україну

Подивіться, ви за неї

Й я за неї гину.

А хто мене поховає

На чужому полю?

Хто заплаче надо мною;

Доле моя! доле!

Доле моя нещаслива,

Що ти наробила?

Нащо мені дітей дала,

Чом мене не вбила;

Нехай вони б поховали,

А то я ховаю».

Поціловав, перехристив,

Покрив, засипає; —

«Спочивайте, сини мої,

В глибокій оселі,

Сука мати не придбала

Нової постелі,

Без васильків і без труни

Спочивайте, діти,

Та благайте, просіть Бога,

Нехай на сім світі

Мене за вас покарає,

За гріх сей великий

Просіть, сини, я прощаю,

Що ви католики».

Зрівняв землю, покрив дерном,

Щоб ніхто не бачив,

Де полягли Гонти діти,

Голови козачі.

«Спочивайте, виглядайте,

Я швидко прибуду.

Укоротив я вам віку

І мені те буде,

І мене вб’ють, коли б швидче,

Та хто поховає?

Гайдамаки!.. піду ще раз,

Ще раз погуляю...» /507/

Пішов Гонта похилившись.

Іде, спотикнеться.

Пожар світить, Гонта гляне,

Гляне, усміхнеться,

Страшно, страшно усміхався,

На степ оглядався,

Утер очі, тілько мріє

В диму, та й сховався (21).


Давно те минуло, як мала дитина,

Сирота в ряднині, я колись блукав,

Без свити, без хліба, по тій Україні,

Де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв.

Давно те минуло, як тими шляхами,

Де йшли гайдамаки, малими ногами

Ходив я, та плакав, та людей шукав

Щоб добру навчили: я тепер згадав,

Згадав та й жаль стало, що лихо минуло.

Молодеє лихо! якби ти вернулось,

Проміняв би долю, що маю тепер.

Згадаю те лихо, шляхи ті безкраї,

І батька і діда старого згадаю;

Один ще гуляє, а другий умер.

Бувало в неділю, закривши Мінею,

По чарці з сосідом випивши тієї...

Батько діда просить, щоб той розказав

Про Коліївщину, як колись бувало,

Як Залізняк, Гонта ляхів покарав...

Столітнії очі, як зорі, сіяли,

А слово за словом сміялось, лилось;

Як ляхи канали, як Сміла горіла...

Сусіди од страху, од жалю німіли:

І мені малому не раз довелось

За титаря плакать, і ніхто не бачив,

Що мала дитина за комином плаче!..

Спасибі, дідусю, що ти заховав

В голові столітній ту славу козачу,

Я її онукам тепер розказав.


Вибачайте, люди добрі,

Що козацьку славу

Так навмання розказую

Без книжної справи. /508/

Так дід колись розказовав,

Нехай здоров буде,

А я за ним; не знав старий,

Що письменні люди

Тії речі прочитають...

Вибачай, дідусю,

Нехай лають; а я поки

До своїх вернуся.

Та доведу вже до краю,

Доведу, — спочину,

Та хоч крізь сон подивлюся

На ту Україну,

Де ходили гайдамаки

З святими ножами,

На ті шляхи, що я міряв

Малими ногами.

Погуляли гайдамаки,

Добре погуляли,

Трохи не рік шляхетською

Кров’ю напували

Україну, та й замовкли, —

Ножі пощербили,

Нема Гонти, нема йому

Хреста, ні могили,

Буйні вітри розмахали

Попіл гайдамака

І нікому помолиться,

Нікому заплакать.


Один тілько брат названий

Оставсь на всім світі,

Та й той почув, що так страшно

Пекельнії діти

Його брата замучили,

Залізняк заплакав

Вперше зроду, сльози не втер,

Умер неборака.

Нудьга його задавила

На чужому полі.

В чужу землю положила,

Така його доля.

Сумно, сумно гайдамаки

Залізную силу

Поховали, насипали /509/

Високу могилу.

Заплакали, розійшлися

Відкіля взялися, —

Один тілько мій Ярема

На кий похилився,

Стояв довго: «Спочинь, батьку,

На чужому полі,

Бо на своїм нема місця,

 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 1

Спи, козаче, душа щира,

Хто-небудь згадає».

Пішов степом сіромаха,

Сльози утирає,

Довго, довго оглядався

Та й не видко стало...

Одна чорна серед степу

Могила осталась (22).

Посіяли гайдамаки

В Україні жито,

Та не вони його жали, —

Що мусим робити?

Нема правди, не виросла,

Кривда повиває...

Розійшлися гайдамаки

Куди який знає,

Хто додому, хто в діброву,

З ножем у халяві,

Жидів кончать; така й досі

Осталася слава (23).

А тим часом стародавню

Січ розруйновали:

Хто на Кубань, хто за Дунай,

Тілько і остались —

Що пороги серед степу,

Ревуть, завивають:

Поховали дітей наших

І нас розривають.

Ревуть собі, ревітимуть,

Їх люди минули,

А Україна навіки,

Навіки заснула.

З того часу в Україні



1 Вилучено рядок: Нема місця волі. /510/



Жито зеленіє,

Не чуть плачу, ні гармати,

Тілько вітер віє,

Нагинає верби в гаї,

А тирсу на полі,

Все замовкло, нехай мовчить,

На те Божа воля.

Тілько часом увечері

Понад Дніпром гаєм

Ідуть старі гайдамаки,

Ідучи співають:

А в нашого Галайди хата на помості.

Грай, море,

Добре, море,

Добре буде,

Галайда!




ПРИПИСИ


1. Энциклопедический лексикон, том 5. Барская конфедерация и «Historya Królestwa Polskiego» J. S. Bandtkie, tom 2.

2. Вільшана, або Ольшана, містечко Київської губернії Звенигородського повіту; між Звенигородкою і Вільшаною по старому шляху Боровиків хутір і корчма, де б то Ярема Байстрюк, а потім Галайда, був у жида наймитом. (Од старих людей.)

3. Неунітів ляхи називали схизматами.

4. Про конфедератів так розказують люди, которі їх бачили; і не диво, бо то була все шляхта z honorem, без дисципліни; робить не хочеться, а їсти треба.

5. Анахронізм: титаря ляхи замучили зимою, а не літом.

6. За гайдамаками ходив кобзар; його називали сліпим Волохом. (Дід розказував.)

7. Павла Наливайка живого спалили в Варшаві, Івана Остраницю і тридцять старшин козацьких після страшної муки розчетвертовали і розвезли їх тіла по всій Україні. Зіновій Богдан і син його Тимофій були поховані в Суботові коло Чигрина; Чарнецький, коронний гетьман, не доставши Чигрина, од злості спалив їх мертвих (Георгій Кониський).

8. Полковник Богун потопив ляхів в Інгулі. Зіновій Богдан вирізав 40 з чим-то тисяч ляхів над Россю в Корсуні. Тарас Трясило вирізав ляхів над Альтою; і та ніч, в котору те трапилось, зоветься Тарасова, або кровава (Бантиш-Каменський).

9. Так про Чигринське свято розказують старі люди.

10. Тарасова і Варфоломеєва ночі одна другої варт, на стид римської тіари.

11. Треті півні — сигнал; розказують, що Залізняка есаул, не діждавши третіх півнів, запалив Медведівку — містечко меж Чигрином і Звенигородкою. /511/

12. Чорний Шлях виходив од Дніпра меж устями річок Сокорівки і Носачівки і біг через степи Запорозькі, через воєводства Київське, Подольське і Волинське, на Червону Русь до Львова. Чорним названий, що по йому татари ходили в Польщу і своїми табунами вибивали траву.

13. До унії козаки з ляхами мирилися і якби не єзуїти, то, може б, і не різалися; єзуїт Поссевін, легат папський, перший начав унію в Україні.

14. Керелівка, або Кариловка — село Звенигородського повіту. Червонець, що дав Залізняк хлопцеві, і досі єсть у сина того хлопця, которому був даний, я сам його бачив.

15. Село Будища, недалеко од Керелівки, в яру озеро і над озером ліс невеликий, зоветься Гупалівщиною за те, що там Залізняк збивав ляхів з дерева. Льохи, де був захований шляхетський скарб, і досі видко, тілько вже розруйновані.

16. Лисянка, містечко Звенигородського повіту, над річкою Гнилим Тікичем. Тут зійшлися Гонта з Залізняком і розруйновали старосвітський будинок, Богданом нібито будований.

17. Майданівка, село недалеко од Лисянки.

18. Лебедин, дівичий монастир, меж Чигрином і Звенигородкою.

19. Умань, город повітовий, губернії Київської.

20. Kawalerja narodowa — так звались польські драгуни, їх тогда було в Умані 3000, і всі були побиті гайдамаками.

21. В Умані Гонта убив дітей своїх за те, що їх мати-католичка помогла єзуїтам перевести їх в католики. Младанович, товариш синів Гонти, бачив з дзвіниці, як вони умерли. І як школярів базиліанської школи потопив Гонта в криниці. Він багато написав об гайдамаччині, але надрюкованого нема нічого.

22. Зрадою взяли ляхи Гонту і страшно замучили. Привезли його в кайданах в польський лагер недалеко Балти з одрізаним язиком і правою рукою. Б., польський генерал, так велів зробить, щоб він чого-небудь не сказав на його, потім кати роздягли його як мати родила і посадили на гарячі штаби заліза, потім зняли дванадцять пас з спини шкури. Гонта повів очима і страшно глянув на Б., той махнув рукою, і розняли Гонту начетверо, розвезли тіло і поприбивали на середохресних шляхах. Залізняк, почувши, що так страшно ляхи замучили Гонту, заплакав, занедужав та й умер, його гайдамаки поховали в степу над Дністром та й розійшлися.

23. Злодій, розбойник, або гайдамака — такими осталися гайдамаки по Коліївщині. Такими їх знають і досі.






ПЕРЕДМОВА


По мові — передмова. Можна б і без неї, так ось бачте що: все, що я бачив надрюкованого, тілько бачив, а прочитав дуже небагато, — всюди є передслово, а в мене нема. Якби я не дрюковав своїх «Гайдамаків», то воно б не треба і передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба і з чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не сказали: «От який! хіба діди та батьки дурніші були, що не пускали в люди навіть граматки без предисловія». Так, далебі, так, вибачайте, треба предисловіє. Так як же його скомпоновать? Щоб, знаєте, не було і кривди, щоб не було і правди, а так, як всі предисловія компонуються — хоч убий, не вмію; треба б хвалить, так сором, а гудить не хочеться. Нач/512/нем же уже начало книги сице: весело подивиться на сліпого кобзаря, як він собі сидить з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело... а все-таки скажеш: «Слава Богу, що минуло», — а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав’яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — слав’янськая земля. Про те, що діялось на Украйні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрюкованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанського титаря правдива, бо ще є люди, которі його знали. Гонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були, — за це не ручаюсь. Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: «Коли старі люди брешуть, то й я з ними».




ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ!


«Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче і одбрехаться!» Отак ви вслух подумаєте, як прочитаєте мої «Гайдамаки». Панове громадо! далебі, не брешу. Ось бачите що! Я думав, і дуже хотілось мені надрюковать ваші козацькі імена рядочком гарненько; уже, було, і найшлося їх десятків зо два, зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже — «треба», другий каже — «не треба», третій — нічого не каже. Я думав: «Що тут робить на світі?» Взяв та й проциндрив гарненько ті гроші, що треба було заплатить за аркуш надрюкованого паперу, а до вас і ну писать оцю цидулу! Все б то це нічого! Чого не трапляється на віку! Все буває, як на довгій ниві. Та ось лихо мені на безголов’я! Єсть ще і такі паничі, що соромились свою благородну фамілію (Кирпа-Гнучкошиенко-въ) і надрюковать в мужицькій книжці. Далебі, правда!


Т. Шевченко.

















Попередня     Головна     Наступна             Варіанти             Основний текст


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.