[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 192-201; С. 676-679.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти

МАР’ЯНА-ЧЕРНИЦЯ

Оксані К......ко

На пам’ять того, що давно минуло

Вітер в гаї нагинає

Лозу і тополю,

Лама дуба, котить полем

Перекотиполе.

Так і доля: того лама,

Того нагинає;

Мене котить, а де спинить,

І сама не знає —

У якому краю мене заховають,

Де я прихилюся, навіки засну.

Коли нема щастя, нема талану,

Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,

Не скаже хоть на сміх: «Нехай спочиває,

Тілько його й долі, що рано заснув».

Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво — твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!

А я й досі плачу, і досі журюсь,

Виливаю сльози на мою Мар’яну,

На тебе дивлюся, за тебе молюсь.

Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,

І сестру Мар’яну рястом уквітчай,

Часом на Петруся усміхнись, щаслива,

І хоч так, як жарти, колишнє згадай. /193/

І

У неділю на вигоні

Дівчата гуляли,

Жартували з парубками,

Деякі співали —

Про досвітки-вечірниці

Та як била мати,

Щоб з козаком не стояла.

Звичайне, дівчата...

То про своє все й співають,

Яка про що знає...

Аж ось з хлопцем старий кобзар

В село шкандибає.

В руках чоботи, на плечах

Латана торбина

У старого; а дитина!

Сердешна дитина!

Обідране; ледви-ледви

Несе ноженята...

(Достеменний син Катрусі.)

Дивляться дівчата...

«Кобзар іде! Кобзар іде!»

Та всі якомога,

Хлопців кинули, побігли

Зострічать сліпого!

«Діду, серце, голубчику,

Заграй яку-нéбудь.

Я шага дам». — «Я — черешень».

«Всього, чого треба, —

Всього дамо... Одпочинеш,

А ми потанцюєм...

Заграй же нам яку-небудь».

«Чую, любі, чую...

Спасибі вам, мої квіти,

За слово ласкаве.

Заграв би вам, та, бачите,

Справи нема... справи.

Учора був на базарі,

Кобза зопсувалась...

Розбилася...» — «А струни є?»

«Тілько три осталось».

«Та хоч на трьох яку-небудь».

«На трьох... Ох, дівчата! /194/

І на одній колись-то грав,

Та ба, вже не грати...

Постривайте, мої любі,

Трошки одпочину.

Сядьмо, хлопче». Посідали.

Розв’язав торбину,

Вийняв кобзу, разів зо два

Ударив по рваних.

«Що б вам заграть? Постривайте...

Черницю Мар’яну

Чи чували?» — «Ні, не чули».

«Слухайте ж, дівчата,

Та кайтеся... Давно колись

Була собі мати,

Був і батько, та не стало;

Осталась вдовою,

Та й не молодою,

І з волами,

І з возами,

Й малою дочкою.

Росла дочка Мар’яна,

А виросла, як панна, —

Кароока

І висока,

Хоч за пана гетьмана.

Стала мати гадати

Та за пана єднати.

А Мар’яна

Не до пана

Виходила гуляти,

Не до пана старого,

Усатого, товстого,

А з Петрусем

В гаю, в лузі

Щовечора святого

Розмовляла,

Жартувала,

Обнімала, мліла...

А іноді усміхалась,

Плакала, німіла...

«Чого ж плачеш, моє серце?» —

Петро запитає;

Вона гляне, усміхнеться:

«І сама не знаю...» /195/

«Може, думаєш, покину?

Ні, моя рибчино,

Буду ходить, буду любить,

Поки не загину!..»

«Хіба було коли в світі,

Щиро що кохались,

Розійшлися, не взялися

Й живими остались?

Ні, не було, мій голубе.

Ти чув, що співають...

То кобзарі вигадують,

Бо, сліпі, не знають,

Бо не бачать, що є брови

Чорні, карі очі,

І високий стан козачий,

І гнучкий дівочий.

Що є коси, довгі коси,

Козацька чуприна...

Що на мову на Петрову

В глухій домовині

Усміхнуся; скажу йому:

«Орле сизокрилий,

Люблю тебе й на сім світі,

Як на тім любила».

Отак, серце, обнімемось,

Отак поцілую,

Нехай вкупі закопають...

Умру... не почую.

Не почую...» Обнялися,

Обнялись, зомліли...

Отак вони любилися!

На той світ хотіли

Обнявшися переступить;

Та не по-їх стало!

Щовечора сходилися,

І мати не знала,

Де Мар’яна до півночі

І з ким розмовляє?

«Воно мале ще, дитина,

Нічого не знає».

Угадала стара мати,

Та не все вгадала,

Знать, забула, що колись-то

Сама дівувала. /196/

Угадала мати: Мар’яна — дитина,

Не знає, як треба на сім світі жить.

Думала — ні люди, ані домовина

З Петром не розрізнять... Уміла любить.

Думала, що тілько кобзарі співають,

Бо, сліпі, не бачать карих оченят;

Що тілько лякають молодих дівчат...

Лякають, дівчата, правдою лякають!

І я вас лякаю, бо те лихо знаю,

Бодай його в світі нікому не знать —

Того, що я знаю... Минуло, дівчата!

Серце не заснуло, я вас не забув.

Люблю вас і досі, як діточок мати,

Буду вам співати, поки не засну.

Тойді ж, мої любі, як мене не стане,

Згадайте про мене, про мою Мар’яну;

Я вам з того світа, любі, усміхнусь.

Усміхнуся...» Та й заплакав.

Дивились дівчата,

Не питали, чого плаче.

Та й нащо питати?

Минулося. Помагало

Ласкаве дівоче

Щире слово... «Вибачайте... —

Утер сліпі очі. —

Вибачайте, мої любі,

Нехотя журюся.

Так от, бачите, Мар’яна

З убогим Петрусем

Щовечора розмовляла,

І мати не знала,

Дивувалась, що се таке

Мар’яну спіткало,

Чи не пристріт? Сяде шити —

Не те вишиває,

Замість Гриця, задумавшись,

Петруся співає.

Часом сонна розмовляє,

Подушку цілує...

Мати спершу сміялася.

Думала — жартує,

Потім бачить, що не жарти.

Та й каже: «Мар’яно!

Треба буде старостів ждать, /197/

Та, може, й од пана!

Ти вже виросла, нівроку,

Уже й дівувала;

Я вже думаю, що, бачиш...»

Насилу сказала.

«Що вже й заміж, коли теє...»

«А за кого, мамо!?»

«Хто вподоба, тому й оддам».

Співає Мар’яна:

«Оддай мене, моя мамо,

Та не за старого,

Оддай мене, моє серце,

Та за молодого.

Нехай старий бурлакує,

Гроші заробляє,

А молодий мене любить,

Долі не шукає.

Не шукає, не блукає

Чужими степами:

Свої воли, свої вози,

А між парубками,

Як маківка меж квітками,

Цвіте, розцвітає,

Має поле, має волю,

Та долі не має.

Його щастя, його доля —

Мої чорні брови,

Довгі вії, карі очі,

Ласкавеє слово.

Оддай мене, моя мамо,

Та не за старого,

Оддай мене, моє серце,

Та за молодого».

«Дочко моя, Мар’яно,

Оддам тебе за пана,

За старшого, багатого,

За сотника Івана».

«Умру, серце-мамо,

За сотником Іваном».

«Не вмреш, будеш панувати,

Будеш діток годувати».

«Піду в найми, піду в люди,

А за сотником не буду». /198/

«Будеш, дочко Мар’яно,

За сотником Іваном».

Заплакала, заридала

Сердешна Мар’яна.

«За старого... багатого...

За сотника Івана...» —

Сама собі розмовляла,

А потім сказала:

«Я ще, мамо, не виросла,

Ще не дівувала.

Бо ти мене не пускала

Вранці до криниці,

Ні жита жать, ні льону брать,

Ні на вечірниці,

Де дівчата з парубками

Жартують, співають

Та про мене, чорнобриву,

Нишком розмовляють:

«Багатого дочка батька,

Шляхетського роду».

Тяжко мені. Тяжко, мамо!

Нащо дала вроду?

Нащо брови змальовала,

Дала карі очі?

Ти все дала, тілько долі,

Долі дать не хочеш!

Нащо ж мене годувала?

Нащо доглядала?

Поки лиха я не знала,

Чом не заховала?»

Не слухала стара мати,

Лягла спочивати.

А Мар’яна за сльозами

Ледви вийшла з хати.

II

«Ой гоп, не пила,

На весіллі була,

До госпóди не втрапила,

До сусіда зайшла,

А в сусіда

До обіда

В льоху спати лягла.

Із льоху та в льох /199/

Завертали в горох,

І в коморі і надворі

З нежонатим удвох

Пустували,

Жартували,

Зопсували горох.

Ой гоп, не сама —

Напоїла кума

І привела до господи.

Не побачив Хома.

Хомо, в хаті

Ляжем спати.

Хоми дома нема.

Тряси ж тебе трясця, Хомо!

Я не ляжу спати дома,

А до кума

До Наума

Піду в клуню на солому.

Ануте, напилась!

Наша, наша придалась!

Червоніє хвартушина;

Роду чесного дитина».

Отак ордою йшли придани,

Співали п’яні; а Мар’яна

Крізь тин дивилася на те,

Не додивилася, упала

І тяжко-тяжко заридала.

Таке-то лихо, і за те,

Що щиро любить. Тяжко, діти,

Вік одинокому прожить,

А ще гірше, мої квіти,

Нерівню в світі полюбить.

Дивіться на мене: я виплакав очі.

Мені їх не шкода, мені їх не жаль.

Ні на що дивиться: ті очі дівочі...

Що колись... колись-то... Думи та печаль,

А більше нічого не мав я й не маю,

А з грішми такими тяжко в світі жить.

Під тином ночую, з вітром розмовляю,

Соромляться люди у хату пустить

І привітать словом старого каліку. /200/

Укороти, Боже, молодого віку

Тому, хто не має талану любить.

Легше, мої любі, покриться землею,

Ніж ба[чить], як другий, багатий, старий,

Цілує за гроші, вінчається з нею...

О Боже! мій Боже! Волею Своєю

Розбий моє тіло і душу розбий».

Заридав кобзар, заплакав

Сліпими очима.

Дивувалися дівчата:

Вже смерть за плечима,

А він, сліпий, сивоусий,

Про колишнє плаче.

Не дивуйтеся, дівчата,

На старі козачі

Щирі сльози. То не роса

Вранці при дорозі

На спориші і не ваші

Дуже дрібні сльози.

Наплакався. Струни рвані

Три перебирає.

«Аж до вечора Мар’яна

У темному гаю

Проплакала; прийшов Петрусь,

Вона розказала

Все, що чула од матері

І що сама знала.

І не втерпіла, сказала,

Як п’яні придани

Йшли по улиці, співали.

«Мар’яно! Мар’яно!

Чом ти не убога! Чом я не багатий!

Чом у мене коней вороних нема?

Не питала б мати, де ходиш гуляти,

З ким коли стояла. Питала б сама,

Сама свого серця; дала б йому волю

Любить, кого знає. Я б тебе сховав

Далеко! далеко! щоб ніхто не знав,

Щоб ніхто не бачив, де витає доля,

Моя доля, моє щастя,

Ти, моя Мар’яно.

Чом не ти в сірій свитині,

Чом я не в жупані?»

А Мар’яна, як дитина /201/

Без матері, плаче.

Петро стоїть коло неї,

Нічого не бачить —

Тілько сльози Мар’янині;

А сльози дівочі

І серед дня лихо роблять.

А що ж серед ночі?

«Не плач, серце, єсть у мене

І сила, і воля,

Люби мене, моє серце,

Найду свою долю.

За високими горами,

За широкими степами,

На чужому полі,

По волі-неволі

Найду свою долю!

Не в свитині, а сотником

До тебе вернуся,

Не в бур’яні — серед церкви

Обнімеш Петруся,

Обнімемось, поцілую,

Дивуйтеся, люди!

А ти стоїш, червонієш...»

«Коли то те буде?»

«Швидко, швидко, моя рибко,

Молись тілько Богу.

Іди в хату, лягай спати.

А я край дороги

Серед степу помолюся

Зорям яснооким,

Щоб без мене доглядали

Тебе, одиноку.

Серед степу одпочину».

«Хіба сю ніч кинеш?

Хіба зараз?..» — «Я жартую.

Тепер Україну

Ні москалі, ні татари —

Ніхто не воює».

«А я чула, що ляхи йдуть».

«То вони жартують.

Розійдемось, моє серце,

Поки не світає.

Чого ж знову заплакала?»

«І сама не знаю».

МАР’ЯНА-ЧЕРНИЦЯ

Джерела тексту:

фрагменти тексту, надруковані в журналі «Основа» (1861. — № 3. — С. 4; № 9. — С. 1 — 12) за чорновим автографом, що не зберігся;

чистовий автограф (ІЛ, ф. 1, № 24);

автограф рядків 1 — 14 в альбомі М. Д. Селецької (ІРЛІ, ф. 357, оп. 2, № 491, арк. 63 звор. — 64).

Подається за чистовим автографом.

Датується орієнтовно на підставі авторського датування присвяти в чистовому автографі поеми — «Санкт-Петербург, ноября 22 1841 року» та помітки на першій сторінці в ньому рукою О. О. Корсуна — «Получ[ено] 18 январ[я] 1842. Харьков»: 1841 р., С.-Петербург.

Первісний автограф нині не відомий. Невдовзі після смерті Шевченка список з частини його (нині не відомий) зробив П. О. Куліш. За цим списком, довільно переробивши окремі місця твору, а шевченківський текст цих місць (рядки 65 — 76, 133, 175) винісши в підрядкові примітки, П. О. Куліш опублікував поему в журналі «Основа» (1861. — № 9. — С. 1 — 12). У вступних зауваженнях до публікації П. О. Куліш про автограф Шевченка писав: «Эта поэма, как можно догадываться, написана была Т. Гр. Шевченком вслед за „Катериною“ (насправді „Мар’яну-черницю“ написано хоча й після „Катерини“, але не відразу після неї. — Ред.). Черневой, неполный подлинник ее писан почти весь карандашом. Поправок почти нет в рукописи, но оригинал, очевидно, содержит в себе первый набросок. От этого некоторые стихи не дописаны, в других не соблюден размер; некоторые состоят из повторений, а в одном месте черта, проведенная от слова оддам, которым начинается не известный нам стих, показывает, что автор был намерен дополнять и совершенствовать свою поэ/677/му. Много в ней стихов слабых, много мест растянутых, но как набросок поэма эта весьма замечательна; она дышит свежею силою молодого еще таланта, и єсть в ней места высокопоэтические. Указывать их мы не будем, предоставляя читателю удовольствие отыскать самому лучшее между слабым и прекрасное между хорошим. Я списал ее с оригинала, часто очень нечеткого и сбивчивого, собственноручно и некоторые места редактировал, заменяя по возможности авторскую работу, что и означено в примечаниях» (Основа. — 1861. — № 9. — С. 1). Текст поеми опубліковано без присвяти Оксані Коваленко. Початок її (рядки 1 — 14) за нез’ясованим джерелом, очевидно, так само за Шевченковою чернеткою, надруковано в журналі «Основа» (1861. — № 3. — С. 4). Помилково його подано як окремий, самостійний твір Шевченка.

У листопаді 1841 р., після виходу в світ альманаху «Сніп» (X., 1841) і листування з його видавцем О. О. Корсунем, Шевченко продовжив працю над поемою, призначаючи твір для публікації в другому випуску «Снопа» (очевидно, відгукнувшись на запрошення О. О. Корсуна). Він підготував до друку лише початок «Мар’яни-черниці», виправивши і довершивши частину чорнового тексту. Поет начисто переписав її на 16 сторінках зошита, що з часом розпався на окремі аркуші. На полях рукопису багато малюнків Шевченка пером, деякі з них (на с. 11, 12) перегукуються з окремими епізодами твору (див.: Вартанова О. За внутрішнім рухом думки // Київ. — 1985. — № 3. — С. 152 — 159). У чистовому автографі поема розпочинається присвятою (рядки 1 — 30), написаною, очевидно, пізніше від основної частини твору, ймовірно, під час підготовки рукопису до друку. Під присвятою дата: «Санкт-Петербург, ноября 22 1841 року».

Посилаючи чистовий автограф «Мар’яни-черниці» разом із віршем «Вітер в гаї нагинає...» О. О. Корсуну (ймовірно, в грудні 1841 р.), Шевченко дописав під текстом поеми: «Отак зачинається моя „Черниця“ — а що дальше буде, то я і сам не знаю. Здається, і люльки не курю, а шматочки паперу, що була написана „Черниця“, розгубилися — треба буде знову компонувать. А поки що буде, надрукуйте хоч це, що маю, — тілько дрюкуйте своєю граматикою, бо вона мені дуже полюбилась» (арк. 8 звор.). На рукопису позначка О. О. Корсуна про одержання ним поеми: «Получ[ено] 18 январ[я] 1842. Харьков» (арк. 1). Очевидна суперечність у дописці Шевченка під текстом чистового автографа: «що дальше буде, то я і сам не знаю» — «шматочки паперу, що була написана „Черниця“, розгубилися» — дає підстави припустити, що твір поетом закінчений не був, оскільки не було з’ясовано остаточно загальні риси його сюжету, хоч принципова розв’язка конфлікту в уяві Шевченка, очевидно, вже існувала (на це, зокрема, вказує друге слово в назві поеми — «Мар’яна-черниця»). У чернетках були записані й окремі фрагменти дальших частин твору, які не ввійшли до надісланого до «Снопа» автографа. Про те, що первісний текст «Мар’яни-черниці» був повніший, ніж текст виправленої Шевченком частини поеми, свідчить публікація в «Основі», в другій половині якої (від рядка 185) наявні мотиви (розлука Мар’яни і Петра, довге чекання, розпач, в який впадає дівчина), що природно продовжують мотиви другого розділу поеми в автографі, проте логічно не пов’язуються з попередньою розповіддю публікації, текстуально близькою до першого розділу поеми в автографі. Отже, ймовірно, що серед чернеток, за якими друкувалася «Мар’яна-черниця» в «Основі», були ті «шматочки паперу», /678/ які «розгубилися» у Шевченка. Разом з тим текст другого розділу поеми в автографі майже не повторюється в «Основі». Розвиток сюжетного руху в підготовленій Шевченком до друку частині «Мар’яни-черниці» логічний і послідовний. Така послідовність відсутня у другій половині тексту «Основи», очевидно, в зв’язку з тим, що П. О. Куліш не мав тут суцільного тексту і сам компонував його з чернеток. Відомостей про те, чи працював Шевченко над поемою пізніше, нема. Твір лишився незавершеним. У листі до Г. С. Тарновського від 26 березня 1842 р., посилаючи йому щойно випущені в світ примірники поеми «Гайдамаки» (СПб., 1841), Шевченко ділився наміром видати до Великодня й поему «Мар’яна-черниця». «Я чув, що у вас є молоденькі дівчата, — писав поет. — Не давайте їм, будьте ласкаві, і не показуйте мої „Гайдамаки“, бо там є багато такого, що аж самому сором. Нехай трошки підождуть, я їм пришлю „Черницю Мар’яну“, к Великодню думаю надрюкувать. Це вже буде не возмутительноє». Великдень припадав 1842 р. на 19 квітня. Можливо, Шевченко сподівався, що до цього часу поема «Мар’яна-черниця» та вірш «Вітер з гаєм розмовляє...», послані О. О. Корсуну наприкінці 1841 року, з’являться в другому випуску альманаху «Сніп». З листа в Харків до П. М. Корольова, який Шевченко написав з Петербурга 18 листопада 1842 р., відомо, що поет вів у цей час переговори про продаж видавцеві своїх творів, серед яких він називає і «Мар’яну-черницю»: «Заставили мене злидні продать свої компоновання всі — і дрюковані, і не дрюковані. Як побачите Корсуна, то скажіть йому, що „Мар’яна“ продана, коли дрюкує він тепер, то нехай, а коли ні, то щоб і не зачинав, бо з перших чисел декабря купець зачинає дрюковать». Особа «купця» та обставини угоди, про які пише поет, не відомі. Через рік права на видання Шевченкових творів придбав І. Т. Лисенков. У 1844 р. він перевидав «Кобзар» 1840 і, приєднавши до нього в частині тиражу нерозпродані примірники поеми «Гайдамаки», дав спільну назву «Чигиринский Кобзар и Гайдамаки. Две поэмы на малороссийском языке...». Поема «Мар’яна-черниця» І. Т. Лисенковим надрукована не була.

3 січня 1844 р. під час гостювання в Яготині у маєтку Рєпніних Шевченко записав уривок поеми (рядки 1 — 14) в альбом М. Д. Селецької (ІРЛІ, ф. 357, оп. 2, № 491, арк. 63 звор. — 64). Текст, вперше надрукований у збірнику «За сто літ» (1927. — Кн. 1. — С. 16), має варіанти.

Підготовлюваний О. О. Корсунем другий випуск альманаху «Сніп» виданий не був. Посланий до нього Шевченком чистовий автограф поеми «Мар’яна-черниця» надовго лишився в О. О. Корсуна, а після його смерті (1891) — у його сина, О. О. Корсуна, який відхиляв численні прохання надати автограф для опублікування.

За неточною копією з автографа, надісланого у 80-х роках XIX ст. О. О. Корсуном О. І. Псьол, поема друкувалася 1914 р.: уривок (присвята) в журналі «Вестник Европы» (1914. — № 2. — С. 253 — 254); повністю — у виданні: Шевченко Т. Г. Кобзарь. — СПб., [1914]. — С. 70 — 81. Можливість надрукувати текст поеми за автографом з’явилася лише в 20-х роках XX ст., коли архів О. О. Корсуна було придбано Пушкінським домом. Публікація, що супроводжувалась ґрунтовним текстологічним аналізом автографа, належала М. М. Новицькому (Записки історично-філологічного відділу ВУАН. — 1924. — Кн. 4. — С. 19 — 30).

Вперше поему введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 266 — 277, /679/ і того ж року — у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 177 — 186. Ці і наступні публікації повторюють текст «Основи». За автографом «Мар’яну-черницю» вперше вміщено в збірці творів у виданні: Шевченко Т. Поезії: Кобзар / Зредагували та примітки додали І. Айзеншток та М. Плевако. — X.: ДВУ, 1925. — С. 103 — 112.

Відомі нам списки поеми «Мар’яна-черниця» походять від публікації в «Основі»: у рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 601 — 616), рукописному «Кобзарі» 1865, переписаному Дмитром Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 46 — 51), «Кобзарі» другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, ф. 1, № 7450, арк. 13 звор. — 14).

Підготовлена Шевченком для публікації початкова частина поеми, хоч і не розкриває до кінця долі її героїв, дозволяє читачеві здогадуватися, як мав розгортатися сюжет далі: не погодившись одружитись із старим багатим сотником, Мар’яна піде в черниці (про це свідчить назва твору), а Петрусь, шукаючи щастя на «чужому полі», втратить зір на війні (цілком очевидно, що сліпий кобзар, який передає історію свого юнацького кохання, і є Петрусем). До мотиву нещасливого кохання заможної дівчини й убогого парубка Шевченко згодом звернеться в поезіях «І багата я...», «Породила мене мати...».

Оксані К......ко. На пам’ять того, що давно минуло. — Поему присвячено Оксані Степанівні Коваленко (1817 — ?) — подрузі дитячих років Шевченка в Кирилівці, яка також рано осиротіла. Хата Коваленків стояла поблизу садиби Шевченків. Віршованою присвятою Оксані Коваленко є й ліричний вступ до поеми («Вітер в гаї нагинає...»). Дитяче почуття майбутнього поета до Оксани залишило глибокий слід у його душі. Про Оксану Коваленко Шевченко згадує також у віршах «Ми вкупочці колись росли...», «Не молилася за мене...», «Три літа», ймовірно, «Мені тринадцятий минало...» (в першому творі, всупереч реальності, Оксану представлено покриткою, тобто ЇЇ долю переосмислено в річищі типової для Шевченкової творчості моделі українського жіночого світу як світу пригноблення й страждання).

Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива! — Пишучи присвяту, Шевченко, мабуть, уже знав з листів від родичів, що 1840 р. О. Коваленко одружилася з кріпаком К. М. Сорокою в село Пединівку. В 1843 р., коли поет приїжджав до Кирилівки, Оксана вже мала двох дочок.

Кому ти любила Петруся співать. — Йдеться про народну пісню «Була собі Маруся, Полюбила Петруся...» (її текст використав І. П. Котляревський для пісні Миколи з другої дії п’єси «Наталка Полтавка»). Цю ж пісню Шевченко згадує в рядку 197 поеми. У щоденнику в записі від 19 липня 1857 р. він процитував два рядки з пісні про Петруся.

Достеменний син Катрусі. — Тобто Івась, син Катерини з однойменної поеми Шевченка, якого поет згадує як уособлення безталанності й сирітства.

Пристріт — хвороба типу лихоманки, яку, за народними уявленнями, наврочили.

«Гриць» — див. коментар до поеми «Катерина».

Придани — весільні гості з боку молодої, які супроводжують її та відвозять придане у дім нареченого. /680/

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти