[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 257-262; С. 697-698.]
Попередня
Головна
Наступна
Варіанти
СОВА
Породила мати сина
В зеленій діброві,
Дала йому карі очі
І чорнії брови.
Китайкою повивала,
Всіх святих благала,
Та щоб йому всі святії
Талан-долю слали.
«Пошли тобі Матер Божа
Тії благодати,
Всього того, чого мати
Не зуміє дати».
До схід сонця воду брала,
В барвінку купала,
До півночі колихала,
До світа співала:
«Е... е... лю-лі,
Питала зозулі,
Зозуля кувала,
Правдоньку казала.
Буду сто літ жити,
Тебе годувати,
В жупані ходити,
Буду панувати.
Ой виростеш, сину,
За півчварта року,
Як княжа дитина,
Як ясен високий,
Гнучкий і дебелий,
Щасливий, веселий
І не одинокий.
Найду тобі рівню
Хоч за морем синім, /258/
Або крамарівну,
Або сотниківну,
Таки панну, сину.
У червоних черевиках,
В зеленім жупані
По світлиці похожає,
Як пава, як пані,
Та з тобою розмовляє.
В хаті, як у Раї!!
А я сижу на покуті,
Тілько поглядаю.
Ой сину мій, сину,
Моя ти дитино,
Чи є кращий на всім світі,
На всій Україні!
Нема кращого й не буде.
Дивуйтеся, люди!
Нема кращого!.. А долю...
Долю роздобуде».
Ой зозуле, зозуленько,
Нащо ти кувала,
Нащо ти їй довгі літа,
Сто літ накувала?
Чи є ж таки на сім світі
Слухняная доля?
Ох, якби то... Вміла б мати
З німецького поля
Своїм діточкам закликать
І долю, і волю,
Та ба... А зле безталання
Зострінеться всюди,
І на шляху і без шляху,
Усюди, де люди.
Кохалася мати сином,
Як квіткою в гаї,
Кохалася... А тим часом
Батько умирає.
Осталася удовою,
Хоч і молодою
І не одна... Та все ж тяжко...
З горем та нудьгою
Пішла вона до сусідів /259/
Поради просити...
Присудили сусідоньки
У наймах служити.
Ізнищіла, ізмарніла,
Кинула господу,
Пішла в найми... Не минула
Лихої пригоди.
І день і ніч працювала,
Подушне платила...
І синові за три копи
Жупанок купила.
Щоб і воно, удовине,
До школи ходило.
Ой талане-талане,
Удовиний поганий,
Чи ти в полі, чи ти в гаї,
Обідраний цигане,
З бурлаками гуляєш?
Тече вода і на гору
Багатому в хату.
А вбогому в яру треба
Криницю копати.
У багатих ростуть діти —
Верби при долині,
А у вдови одним одно,
Та й те, як билина.
Діждалася вдова долі,
Зросту того сина.
І письменний, і вродливий —
Квіточка дитина!
Як у Бога за дверима,
Вдова панувала,
А дівчата лицялися
І рушники дбали.
Полюбила багатая —
Не поцілувала,
Вишивала шовком хустку —
Не подарувала.
Крались злидні із-за моря
В удовину хату
Та й підкрались... Стали хлопців
В кайдани кувати
Та повезли до прийому /260/
Битими шляхами.
Пішла й вдова з матерями
З дрібними сльозами.
Де на ніч ставали,
Сторожу давали,
Стару вдову до обозу
Та й не допускали.
Ой привезли до прийому
Чуприни голити.
Усе дрібні, усе малі,
Все багатих діти.
Той каліка-недоріка,
Той не вміє стати,
Той горбатий, той багатий,
Тих чотири в хаті.
Усі невлад, усіх назад,
В усіх доля мати.
А у вдови один син,
Та й той якраз під аршин.
Покинула знову хату,
Синову господу,
Пішла в найми, за хліб черствий
Жидам носить воду.
Бо хрещені не приймають:
«Стара, — кажуть, — стала,
Нездужає...». І огризок
В вікно подавали
Христа ради... Не дай, Боже,
Такого дожити,
Не дай, Боже, в багатого
І пить попросити.
По копійці заробляла,
Копу назбирала.
Та до сина лист писала,
У військо послала —
Полегшало. Минає рік,
І другий минає,
І четвертий, і десятий,
А чутки немає.
Нема чутки; що тут робить?
Треба торбу брати
Та йти... іти собак дражнить
Од хати до хати. /261/
Взяла торбу, пішла селом,
На вигоні сіла
І в село вже не верталась,
День і ніч сиділа
Коло коворот. А літо
За літом минає.
Помарніла, скалічіла,
Ніхто й не пізнає.
Та й кому там пізнавати
Каліку убогу?
Сидить собі та дивиться
В поле на дорогу.
І світає, і смеркає,
І знову смеркає,
А москаля, її сина,
Немає, немає.
Понад ставом увечері
Хитається очерет.
Дожидає сина мати
До досвіта вечерять.
Понад ставом увечері
Шепочеться осока,
Дожидає в темнім [гаї]
Дівчинонька козака.
Понад ставом вітер віє,
Лози нагинає.
Плаче мати одна в хаті,
А дівчина в гаї.
Поплакала чорнобрива
Та й стала співати.
Поплакала стара мати
Та й стала ридати.
І молилась, і ридала,
Кляла все на світі.
Ох, тяжкі ви, безталанні
У матері діти!
Скалічені старі руки
До Бога здіймала,
Свою долю проклинала,
Сина вимовляла.
То од жалю одходила
І мовчки журилась
Та на шлях той, на далекий, /262/
Крізь сльози дивилась.
І день і ніч дивилася
Та й стала питати:
«Чи не чув хто, чи не бачив
Москаля- салдата,
Мого сина?..» Ніхто не чув,
Ніхто і не бачив.
Сидить вона, не йде в село,
Не пита й не плаче.
Одуріла!.. І цеглину
Муштрує, то лає,
То годує, як дитину,
Й сином називає,
І нищечком тихесенько
Крізь сльози співає:
«Змія хату запалила,
Дітям каші наварила,
Поморщила постоли,
Полетіли москалі.
Сірі гуси в ірій, ірій
По чотири, по чотири
Полетіли — гел-гел!
На могилі орел,
На могилі серед ночі
У козака вийма очі,
А дівчина в темнім гаї
Його з війська виглядає».
Вдень лазила на смітниках,
Черепки збирала,
Примовляла, що синові
Гостинця ховала.
А уночі розхристана
І простоволоса
Селом ходить — то співає,
То страшно голосить.
Люди лаяли... Бо, бачте,
Спать їм не давала
Та кропиву під їх тином
І бур’ян топтала.
Діти бігали з паліччям
Удень за вдовою
По улицях та, сміючись,
Дражнили Совою.
СОВА
Джерело тексту:
чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 14 — 20 звор.).
Подається за цим автографом. Помилкове написання в рядку 52 «Доля роздобуде» виправляється за контекстом: «Долю роздобуде». В рядку 184 «Дожидає в темнім [гаї]» за контекстом вводиться кон’єктура (не дописане в автографі слово).
Автограф датований: «6 маія 1844. С. П. Б.».
Датується за автографом: 6 травня 1844 р., С.-Петербург.
У першій половині червня 1844 р., в листі, текст якого, за винятком дрібних фрагментів (див. т. 6 цього видання), не зберігся, Шевченко сповістив про написання поеми «Сова» В. М. Рєпніну. Відповідаючи на цей лист, В. М. Рєпніна 19 червня 1844 р. писала Шевченкові: «Я непременно примусь за малороссийский язык; я хочу наслаждаться всеми Вашими цветами; я представляю себе, как будет грудь болеть от чтения „Совы“. Вы избрали один из тех случаев, из [которого] поэт, и такой как Вы, может извлечь [чувство] глубокое, раздирающее...» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 22). У листі до поета від 20 грудня 1844 р. В. М. Рєпніна висловлювала бажання бачити твір надрукованим. «Обрадуйте его (А. І. Лизогуба. — Ред.), — писала вона, — и всех любителей малороссийского языка Вашей „Совой“» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 31). У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав поему з не відомого нам автографа до рукописної збірки «Три літа» (під час переписування поправив 52, 102, 127, 132 — 137, 148, 203, 246-й рядки). На початку 1847 року, найімовірніше, в лютому — березні, під час перебування в селі Седневі у А. І. Лизогуба, готуючи нове видання «Кобзаря», Шевченко зробив ще дві правки олівцем — у рядках 142 та 220. Очевидно, Шевченко мав намір надрукувати поему в «другому „Кобзарі“», видання якого поет готував на початку 1847 року. Воно мало вийти в Києві, але не було здійс/698/нене через арешт Шевченка 5 квітня 1847 р. (див.: Бородін В. Рукописна збірка Т. Шевченка «Три літа» як джерело тексту // Збірник праць двадцять першої та двадцять другої наукових шевченківських конференцій. — С. 92 — 94). Згадані виправлення олівцем пов’язані з підготовкою цієї нездійсненої публікації.
Вперше надруковано за копією з автографа збірки «Три літа» в журналі «Нова громада» (1906. — № 10. — С. 60 — 67; публікація П. Є. Щоголева). Передруковано в журналах «Літературно-науковий вісник» (1906. — № 12. — С. 337 — 340); «Світ» (1906. — № 19. — С. 282 — 291); «Киевская старина» (1906. — № 10. — С. 200 — 203, у статті В. М. Доманицького «Критичний розслід над текстом „Кобзаря“ Шевченка»); див. також відбиток із «Киевской старины»: Доманицъкий В. Критичний розслід над текстом «Кобзаря». — К., 1907. — С. 64 — 67.
До збірки творів уперше включено у виданні: Шевченко Т. Кобзарь. — СПб., 1907. — С. 157 — 164.
«Сову» написано під враженням подорожі Шевченка у 1843 р. в Україну. В творі виявилися нові ідейно-художні тенденції, характерні для всієї творчості поета періоду «трьох літ». Своєю поетикою (передусім тропікою — порівняннями, епітетами, метафорами, символами та народнопоетичними формулами) поема близька до народних пісень. До багатьох рядків і образів поеми можна вказати народнопісенні відповідники та паралелі.
Та повезли до прийому Битими шляхами. — Паралелі до цих рядків є у багатьох рекрутських піснях:
Та повезли до прийому —
Задрижали ніжки, ручки йому
(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 1003);
Ой повезли парнів
Битими шляхами...
(з пісні, записаної небожем поета А. Й. Шевченком у Кирилівці; ІЛ, ф. 1, № 737, с. 33).
Де на ніч ставали, Сторожу давали, Стару вдову до обозу Та й не допускали. — Пор. з цитованою кирилівською піснею, записаною А. Й. Шевченком:
Де на ніч ставали,
Вікна забивали,
Та рідного отця-неньки
Та й не допускали (Там само).
А у вдови один син, Та й той якраз під аршин. — Ці рядки, як і всю сцену рекрутського набору, запозичено з народних пісень про рекрутчину:
А у вдови один син,
І той пішов під аршин
(Максимович М. Украинские народные песни. — С. 157); пор.: Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные II. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 978). /699/
