[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 234-243; 688-690.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





1857



МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ

Поема


Я. Кухаренкові.

На пам’ять 7 мая 1857 року


Не на Вкраїні, а далеко,

Аж за Уралом, за Елеком,

Старий недобиток варнак

Мені розказував отак

Про сю криницю москалеву,

А я, сумуючи, списав,

Та рифму нищечком додав,

Та невеличку і дешеву

(Звичайне, крадене) зобгав

Тобі поему на спомини,

Мій друже щирий, мій єдиний!



І

Після великої зими,

За Катерини за цариці,

Москаль ту викопав криницю;

А як він викопав, то ми

Оце й розкажемо в пригоді,

А ви записуйте, не шкодить

Такую річ і записать.

Бо се не казка, а билиця,

Або бувальщина, сказать.

Отак пишіть. Була криниця,

Ні, не криниця, а село,

Пишіть, давно колись було

Межи садами, при долині,

Таки у нас на Україні

Було те Божеє село.

В селі тому вдова жила,

А у вдови дочка росла

І син малоліток. /235/

Добре мати діток

Багатому, хвалить Бога

В розко́шах! А вбогій

Вдові не до того,

Бо залили за шкуру сала,

Трохи не пропала.

Думала іти в черниці

Або вбитись, утопитись,

Так жаль маленьких діток стало.

Звичайне, мати, що й казать,

Та, може, ждався-таки й зять,

Бо вже Катруся підростала

(Катрусею вдовівна звалась).

Чи вік же їй продівувать?

Зносити брівоньки нізащо.

Хіба за те, що сирота?

А красота-то красота!

Мій Боже милий! А трудяще,

А чепурне, та роботяще,

Та тихе. Бач, і сирота,

А всім була навдивовижу.

Бувало, вигляне із хижі,

Як тая квіточка з роси,

Як теє сонечко з-за хмари.

Ввесь похолону, неживий

Стою, бувало. Ані кара,

Ні муки, кайдани,

Ніже літа, сину,

Тії сили не втомили...

Отак і загину!

Так і згину. Бо дивися:

Смерті сподіваюсь,

А ридаю, мов дитина,

Як я нагадаю

Катерину. Слухай, сину,

Мій друже єдиний!

Слухай добре, та записуй,

Та на Україні,

Як Бог тебе допровадить,

То розкажи, сину,

Що ти бачив диявола

Своїми очима. /236/



II

Так, бачиш, дівонька ота

Росла собі. І роботящий

(Бо всюди сироти — ледащо)

У наймах виріс сирота,

Неначе батькова дитина.

Отож той самий сиротина

У наймах сяк собі, то так

Придбав, сірома, грошенят,

Одежу справив, жупанину,

Та ні відсіль і ні відтіль

Купив садочок і хатину;

Подякував за хліб і сіль

І за науку добрим людям,

Та до вдовівни навпростець

Шелесть за рушниками!

Не торгувались з старостами,

Як те бува з багатирями;

Не торгувавсь і панотець

(На диво людям та на чудо),

За три копи звінчав у будень,

Без пихи, так, як довелось.

Отут-то, голубе мій сизий,

Отут-то й лихо почалось!



III

Уже, либонь, після Покрови

Вертався з Дону я, та знову

(Бо я вже двічі посилав

До дівчини за рушниками)

Послать і втретє міркував.

Та з чумаками, та з волами

Якраз в неділю на весілля

До удовівни причвалав.

Пропало! Все добро пропало!

Ані щетинки не осталось.

Пропав і я, та не в шинку,

А на кобилі. На віку

Всі люде бачать лихо, сину,

Але такого, мій єдиний,

Такого лютого ніхто,

Ніхто і здалека не бачив,

Як я, лукавий. А тим часом

Просохли очі у вдови.

Неначе в Бога за дверима, /237/

У зятя та в сина

Стара собі спочиває,

А на Катерину,

На дитя своє єдине,

Тілько поглядає.

А я в шинку з п’яницями

Душу пропиваю!

Та й пропив. Запродав душу,

І душу і тіло,

Тіло катові, а душу!..

О Боже мій милий!

Хотілося б жить на світі,

Та ба! Треба вчитись,

Ще змалечку треба вчитись,

Як на світі жити,

А то битимуть, та й дуже!..

Не знаю, мій друже,

Чи сатана лихо коїв?

Чи я занедужав?

Чи то мене злая доля

Привела до того.

Таки й досі ще не знаю,

Не знаю нічого.

Знаю тілько, що тверезий.

Бо вже ані вина,

Ні меди, ні оковита

Не пилися, сину.

Отаке-то сподіялось.

Вмер батько і мати,

Чужі люде поховали...

А я, мов проклятий

Той Іуда, одринутий

І людьми і Богом,

Тиняюся, ховаюся,

І дійшло до того,

Що я, вночі підкравшися,

Максимову хату

(Бо його Максимом звали,

Вдовиного зятя)

Запалив. Згоріла хата.

А душа проклята

Не згоріла. Моя душа!

Мій друже, мій брате!

Не згоріла, а осталась, /238/

Тліє, й досі тліє!

І коли вона зотліє,

Коли одпочине?

Святий знає.



IV

З переляку

Вмерла Катерина.

А Максим на пожарище

Та на попелище

Подивився. Нема ради!

Тілько вітер свище

У димарі та в комині.

Що на світі діять?

І що тепер йому почати?

Подумавши, перехрестивсь

Та й знов пішов у наймити

Голодні злидні годувати.

Вдова осталась не сама,

А з сином-парубком; женити

Його збиралась восени.

Аж гульк! Од матушки-цариці,

Таки із самої столиці

Прийшов указ лоби голить.

Се в перший раз такий указ

Прийшов з Московщини до нас.

Бо на Вкраїні в нас, бувало,

У козаки охочі йшли,

А в пікінери вербовали,

Та теж охочих. На селі

Зобралася громада радить,

Кого голить у москалі.

Порадили громадою,

Та скурвого сина

Вдовиченка-ледащицю

Забили в скрепицю

Та й повезли до прийому.

Он яке твориться

На сім світі! Яка правда

У людей, мій сину.

Така й досі, я думаю,

В нас на Україні.

Та другої і не буде

В невольниках людях. /239/



V

Через год ото й велика

Зима наступила.

До Зеленої неділі

В байраках біліли

Сніги білі; тойді ж ото

І Очаков брали

Москалі. А Запорожжя

Перше руйновали.

Розбрелося товариство.

А що то за люде

Були тії запорожці —

Не було й не буде

Таких людей.

Під Очаков

Погнали й Максима.

Там-то його й скалічено,

Та й на Україну

Повернено з одставкою.

Бачиш, праву ногу

Чи то ліву підстрелено...

Мені не до того

Було тойді. Знову люта

Гадина впилася

В саме серце; кругом його

Тричі повилася.

Як той Ірод. Що тут робить?

Не дам собі ради.

А Максимові кривому

Нічого не вадить;

Шкандибає на милиці

І гадки не має.

А в неділеньку святую

Мундир надіває,

І медаль і хрест причепить,

І заплете косу,

Та ще й борошном посипле.

Я не знаю й досі,

Нащо воно москалі ті

Коси заплітали,

Мов дівчата, та святеє

Борошно псували?

На іграшку, я думаю,

Так собі, аби-то! /240/

Отож, було, мов генерал,

Максим сановито

Прибереться у неділю

Та й пошкандибає

У храм Божий. На крилосі

Стане, та й співає

За дяком-таки, та возьме

Та ще й прочитає

Апостола серед церкви.

Вивчився читати

У москалях. Непевний був

Максим отой, брате.

А трудящий, роботящий,

Та тихий до того,

Та ласкавий... Було тобі

Ніже анікого

Не зачепить, ніже ділом,

Ніже яким словом.

— І талан і безталання,

Все, — каже, — од Бога,

Вседержителя святого,

А більш ні од кого. —

Преблагий був муж на світі

Максим отой, сину.

А я! а я!.. Не вимовлю.

Моя ти дитино!

Я вбив його! Потривай лиш,

Трохи одпочину.

Та той[ді] вже.



VI

Так ти кажеш,

Що бачив криницю

Москалеву, що ще й досі

Беруть з неї воду,

І хрест, кажеш, коло шляху

І досі Господній

Стоїть собі на роздоллі.

А не розказали

Тобі люде там нічого?..

Вже повимирали

Тії люде, мої свідки,

Праведнії люде!

А я й досі караюся /241/

І каратись буду

Й на тім світі.

Ось послухай,

Доводить до чого

Сатана той душу нашу.

Як не схаменеться

Та до Бога не вернеться,

То так і воп’ється

Пазорями в саме серце.

Ось слухай же, сину,

Про Максима праведного...

Було, не спочине

Ніколи він. А в неділю

Або в яке свято

Бере святий Псалтир в руки

Та й іде читати

У садочок. У садочку

Та у холодочку

Катерину поховали.

Отож у садочку

За упокой душі її

Псалтир прочитає,

Потім собі тихесенько,

Тихо заспіває

Со святими; та й заплаче.

А потім пом’яне

О здравії тещу з сином

І веселий стане.

— Все од Бога, — скаже собі, —

Треба вік дожити. —

Отакий-то муж праведний

Був він на сім світі.

А у будень, то він тобі

Не посидить в хаті,

Все нишпорить по надвір’ю,

— Треба работати, —

Було скаже по-московськи, —

А то, лежа в хаті,

Ще опухнеш. — Та взяв якось

Заступ і лопату,

Та й пішов собі у поле

Криницю копати.

— Нехай, — каже. — Колись люде

Будуть воду пити

Та за мою грішну душу /242/

Господа молити. —

Вийшов в поле геть од шляху,

У балку спустився

Та й викопав при долині

Глибоку криницю.

(Не сам один; толокою

Йому помагати

Й добрі люде приходили

Криницю копати.)

І виложив цямриною,

І над шляхом в полі

Височенний хрест поставив...

Зо всього роздолля

Широкого було видно.

Се, бачиш, для того,

Щоб знать було, що криниця

Єсть коло дороги,

Щоб заходили з криниці

Люде воду пити

Та за того, що викопав,

Богу помолитись.



VII

А тепер уже, он бачиш,

Доходить до чого.

Що я стратить наміряюсь

Максима святого.

Отаке-то! А за віщо?

За те, за що Каїн

Убив брата праведного

У світлому раю.


Чи то було у неділю,

Чи в якеє свято?

Слухай, сину, як навчає

Сатана проклятий.

— Ходім, — кажу, — Уласович,

На твою криницю

Подивитись. — Добре, — каже, —

Ходімо напитись

Води з неї погожої. —

Та й пішли обоє,

І відерце і віжечки /243/

Понесли з собою.

От приходим до криниці,

Я перш подивився,

Чи глибока. — Власовичу, —

Кажу, — потрудися

Води достать, я не вмію. —

Він і нахилився,

Опускаючи відерце;

А я... я за ноги

Вхопив його, та й укинув

Максима святого

У криницю... Такеє-то

Сотворив я, сину!

Такого ще не творилось

В нас на Україні.

Та й ніколи не створиться

На всім світі, брате!

Всюди люди, а я один

Диявол проклятий!



VIII

Через тиждень вже витягли

Максима з криниці

Та у балці й поховали.

Чималу каплицю

Поставили громадою,

А його криницю

Москалевою назвали.

От тобі й билиця

Про ту криницю москалеву.

Нелюдська билиця.


А я пішов у гайдамаки

Та на Сибірі опинивсь.

(Бо тут Сибір була колись.)

І пропадаю, мов собака,

Мов той Іуда! Помолись

За мене Богу, мій ти сину,

На тій преславній Україні,

На тій веселій стороні.

Чи не полегшає мені?











МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ


Джерела тексту:

чорновий автограф на листі М. М. Лазаревського до Шевченка від 8 серпня 1856 р. (ІЛ, ф. 1, № 45);

фрагменти чистового автографа, надісланого Шевченком Я. Г. Кухаренкові з листом від 5/17 червня 1857 р., опубліковані О. Я. Кониським (ЗНТШ. — 1900. — Кн. 1. — С. 5 — 7);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 192 — 204).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в автографі: «1857. Маія 16. Новопетровское укрепление».

Датується: 16 травня 1857 р., Новопетровське укріплення. /689/

Найраніший текст другої редакції — чорновий автограф на листі М. Лазаревського до Шевченка, надісланому на ім’я коменданта укріплення І. Ускова, містить фрагмент твору (рядки 12 — 144). Написаний він не раніше 7 квітня 1857 р. (дата одержання листа від Я. Кухаренка, написаного 18 грудня 1856 р. — див. Листи до Тараса Шевченка. — С. 76 — 77) і не пізніше 16 травня (дата закінчення твору, зафіксована в «Більшій книжці»). Уже наступний автограф, надісланий поетом при листі до Я. Г. Кухаренка 5 червня 1857 р., значно різниться від чорнового автографа. Автограф, надісланий Кухаренкові, не зберігся; О. Кониський, одержавши його від сина Я. Кухаренка, опублікував фрагменти з нього у зіставленні з текстом видання: Кобзарь Тараса Шевченка. — Львів, 1893. — Ч. 2. — С. 193 — 205, — у ЗНТШ (1900. — Кн. 1. — С. 5 — 7). Судячи з цих фрагментів, в автографі Кухаренка між рядками 199 та 200 був великий уривок, яким розпочинався п’ятий розділ поеми; до основного тексту цей фрагмент не потрапив. Цей же фрагмент наявний у тексті першодруку (Основа. — 1861. — № 2. — С. 1 — 13). Дуже відрізняючись від тексту автографа Кухаренка, першодрук є найближчим до тексту «Більшої книжки»; очевидно, публікацію «Основи» зроблено за невідомим проміжним автографом. За першодруком виконано список Д. Демченка в його рукописній збірці 1865 року «Кобзар» (ІЛ, ф. 1, № 81).

Хронологічно найпізнішим і найбільш викінченим є текст «Більшої книжки», під яким стоїть авторська дата закінчення першого варіанта другої редакції твору — 16 травня 1857 р.; при переписуванні поет зробив незначні виправлення. Чистовий автограф у «Більшій книжці» — основний текст другої редакції твору. За ним виконано рукописну копію П. О. Куліша 60-х років (ІЛ, ф. 1, № 87).

Уперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 585 — 598 (за першодруком).

Друга редакція поеми має грунтовно перероблений сюжет, іншу розповідну композицію, інакше побудовану систему образів, ширшу проблематику, що зумовило її оригінальність порівняно з першою редакцією твору (1847 р.).

7 мая 1857 року. — Дата, ймовірно, помилкова; надісланий Я. Кухаренкові автограф поеми має іншу дату — 7 квітня. Це був радісний для Шевченка день, коли він одержав дружнього, сповненого щирого співчуття й підтримки листа від Кухаренка. Цей лист послужив стимулом для поновлення роботи над поемою, результатом чого стало створення нової її редакції 1857 р.

Аж за Уралом, за Елеком... — Правильна назва річки, яка впадає в Урал між Оренбургом і Уральськом, — Ілек.

Варнак — каторжник.

Кобила — колода, на якій карали канчуками.

Скрепиця — дерев’яні колодки-кайдани.

...І Очаков брали... — Переможний штурм турецької фортеці Очаків військами генерал-фельдмаршала Г. О. Потьомкіна відбувся 6 грудня 1788 р.

А Запорожжя Перше руйновали... — Запорозьку Січ було зруйновано за наказом Катерини II військами генерала П. А Текелія у червні 1775 р. /690/

Апостол — християнська богослужбова книга, що містить частину Нового Завіту (Діяння та Послання апостолів).

Со святими — заупокійна молитва (див. коментар до поезії «Чума»).

Бо тут Сибір була колись... — Йдеться про Сибір як взагалі про місце каторги та заслання.










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.