[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 244-257; 690-696.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





НЕОФІТИ

Поема


Сія глаголетъ Господь: сохраните судъ и сотворите правду, [приближися бо] спасеніе мое приіти, и милость моя [открыется].

Ісаія. Гл. [56]. С. 1.


М. С. Щепкину.

На память 24 декабря 1857.



Возлюбленику муз і грацій,

Ждучи тебе, я тихо плачу

І думу скорбную мою

Твоїй душі передаю.


Привітай же благодушне

Мою сиротину,

Наш великий чудотворче,

Мій друже єдиний!

Привітаєш; убогая,

Сірая, з тобою

Перепливе вона Лету,

І огнем-сльозою

Упаде колись на землю

І притчею стане

Розпинателям народним,

Грядущим тиранам.


Давно вже я сижу в неволі,

Неначе злодій взаперті,

На шлях дивлюся та на поле,

Та на ворону на хресті

На кладовищі. Більш нічого

З тюрми не видно. Слава Богу

Й за те, що бачу. Ще живуть,

І Богу моляться, і мруть

Хрещені люде,

Хрест високий

На кладовищі трохи збоку

Златомальований стоїть.

Не вбогий, мабуть, хтось лежить?

І намальовано: розп’ятий

За нас Син Божий на хресті. /245/

Спасибі сиротам багатим,

Що хрест поставили. А я...

Такая доленька моя!

Сижу собі та все дивлюся

На хрест високий із тюрми.

Дивлюсь, дивлюся, помолюся:

І горе, горенько моє,

Мов нагодована дитина,

Затихне трохи. І тюрма

Неначе ширшає. Співає

І плаче серце, оживає,

І в тебе, Боже, і в святих

Та праведних твоїх питає,

Що Він зробив їм, той святий,

Той Назорей, той Син єдиний

Богом ізбранної Марії,

Що Він зробив їм? І за що

Його, святого, мордували,

Во узи кували.

І главу Його честную

Терном увінчали?

І вивели з злодіями

На Голгофу-гору;

І повісили меж ними —

За що? Не говорить

Ні сам сивий Верхотворець,

Ні його святії —

Помощники, поборники,

Кастрати німиє!


Благословенная в женах,

Святая праведная Мати

Святого Сина на землі.

Не дай в неволі пропадати,

Летучі літа марне тратить.

Скорбящих радосте! Пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

І слово розумом святим

І оживи, і просвіти!

І розкажу я людям горе,

Як тая мати ріки, море

Сльози кровавої лила,

Так, як і Ти. І прийняла

В живую душу світ незримий /246/

Твойого розп’ятого Сина!..

Ти Матер Бога на землі!

Ти сльози матері до краю,

До каплі вилила! Ридаю,

Молю ридаючи, пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово, Божеє кадило,

Кадило істини. Амінь.



І

Не в нашім краю, Богу милім,

Не за гетьманів і царів,

А в римській ідольській землі

Се беззаконіє творилось.

Либонь, за Декія-царя?

Чи за Нерона-сподаря?

Сказать запевне не зумію.

Нехай за Нéрона.

Росії

Тойді й на світі не було,

Як у Італії росло

Мале дівча. І красотою,

Святою, чистою красою,

Як тая лілія, цвіло.

Дивилася на неї мати

І молоділа. І дівчаті

Людей шукала. І найшла.

Та, помолившись Гіменею

В своїм веселім гінекею,

В чужий веселий одвела.

Незабаром зробилась мати

Із доброї тії дівчати:

Дитину-сина привела.

Молилася своїм Пенатам

І в Капітолій принесла

Немалі жертви. Ублагала

Капітолійський той синкліт,

Щоб первенця її вітали /247/

Святії ідоли. Горить

І день і ніч перед Пенатом

Святий огонь. Радіє мати:

В Алкіда син її росте,

Росте, лицяються гетери

І перед образом Венери

Лампаду світять.



II

Тойді вже сходила зоря

Над Віфлеємом. Правди слово,

Святої правди і любові

Зоря всесвітняя зійшла!

І мир і радость принесла

На землю людям. Фарисеї,

І вся мерзенна Іудея

Заворушилась, заревла,

Неначе гадина в болоті.

І Сина Божія во плоті

На тій Голгофі розп’яла

Межи злодіями. І спали,

Упившись кровію, кати,

Твоєю кровію. А Ти

Возстав од гроба, слово встало,

І слово правди понесли

По всій невольничій землі

Твої апостоли святії.



III

Тойді ж ото її Алкід,

Та ще гетери молодії,

Та козлоногий п’яний дід

Над самим Аппієвим шляхом

У гаї гарно роздяглись,

Та ще гарніше попились,

Та й поклонялися Пріапу.

Аж гульк!.. Іде святий Петро

Та, йдучи в Рим благовістити,

Зайшов у гай води напитись

І одпочити. — Благо вам! —

Сказав апостол утомленний

І оргію благословив.

І тихим, добрим, кротким словом /248/

Благовістив їм слово нове,

Любов, і правду, і добро,

Добро найкращеє на світі,

То братолюбіє. І ситий

І п’яний голий отой Фавн,

І син Алкід твій, і гетери —

Всі, всі упали до землі

Перед Петром. І повели

До себе в терми на вечерю

Того апостола...



IV

І в термах оргія. Горять

Чертоги пурпуром і златом,

Куряться амфори. Дівчата

Трохи не голії стоять

Перед Кіпридою і влад

Співають гімн. Приуготован

Веселий пир. І полягли

На ложах гості. Регот! Гомін!

Гетери гостя привели

Сивобородого. І слово

Із уст апостола святого

Драгим єлеєм потекло.

І стихла оргія. А жриця

Кіприди, оргії цариця,

Поникла радостним челом

Перед апостолом. І встала,

І всі за нею повставали,

І за апостолом пішли

У катакомби. І єдиний

Твій син Алкід пішов за ними

І за апостолом святим,

За тим учителем своїм.

А ти весела вийшла з хати

На шлях із гаю виглядати

Свого Алкіда. Ні, нема.

Уже й не буде. Ти сама

Помолишся своїм Пенатам,

Сама вечерять сядеш в хаті.

Ні, не вечерять, а ридать,

Ридать, і долю проклинать,

І сивіть, кленучи. І горе!

Умреш єси на самоті,

Мов прокаженна! /249/



V

На хресті

Стремглав повісили святого

Того апостола Петра.

А неофітів в Сіракузи

В кайданах одвезли. І син

Алкід, твоя дитина,

Єдиная твоя роди́на,

Любов єдиная твоя,

Гниє в неволі, в кайданах.

А [ти], прескорбная, не знаєш,

Де він канає, пропадає!

Ідеш шукать його в Сибір,

Чи теє, в Скіфію... І ти...

І чи одна ти? Божа Мати!

І заступи вас і укрий!

Нема сім’ї, немає хати,

Немає брата, ні сестри,

Щоб незаплакані ходили,

Не катувалися в тюрмі

Або в далекій стороні,

В британських, галльських легіонах

Не муштровались! О Нероне!

Нероне лютий! Божий суд,

Правдивий, наглий, серед шляху

Тебе осудить. Припливуть

І прилетять зо всього світа

Святиє мученики. Діти

Святої волі. Круг одра,

Круг смертного твого предстануть

В кайданах. І... тебе простять.

Вони брати і християни,

А ти собака! Людоїд!

Деспот скажений!



VI

Аж кишить

Невольника у Сіракузах

В льохах і тюрмах. А Медуза

В шинку з старцями п’яна спить.

От-от прокинеться... І потом,

І кров’ю вашою, деспоти,

Похмілля справить. /250/

Скрізь шукала

Дитину мати. Не найшла

І в Сіракузи поплила.

Та там уже його в кайданах

Найшла, сердешная, в тюрмі.

Не допустили й подивитись,

І мусила вона сидіть

Коло острога. Ждать, і ждать,

Як Бога з неба виглядать

Свойого сина, аж поки-то

Його в кайданах поженуть

Бульвар мести.


А в Римі свято.

Велике свято! Тиск народу,

Зо всього царства воєводи,

Преторіане і сенат,

Жерці і ліктори стоять

Круг Капітолія. І хором

Співають гімн і курять дим

З кадил і амфор. І з собором

Іде сам кесар. Перед ним

Із бронзи литую статую

Самого кесаря несуть.



VII

Непевне видумали свято

Патриції-аристократи

І мудрий кесарів сенат.

Вони, бач, кесаря хвалили

На всі лади, що аж остило

Самим їм дурня вихвалять,

То, заразом щоб доканать,

Вони на раді й присудили,

Щоб просто кесаря назвать

Самим Юпітером, та й годі.

І написали воєводам

По всьому царству: так і так.

Що кесар Бог. Що більш од Бога!

І майстрові дали кувать

Із бронзи кесаря. До того

Так, нотабене, додали,

Що бронзовий той кесар буде

І милувать. Сердешні люде, /251/

Неначе в ірій, потягли

У Рим на прощу. Приплила

Із Сіракуз і та небога

Благати кесаря і Бога.

І чи одна вона? Мій Боже!

Прийшло їх тисячі в сльозах,

Прийшло здалека.

Горе з вами!

Кого благати ви прийшли?

Кому ви сльози принесли?

Кому ви принесли з сльозами

Свою надію? Горе з вами,

Раби незрячії! Кого?

Кого благаєте, благії,

Раби незрячії, сліпії!

Чи ж кат помилує кого?

Молітесь Богові одному,

Молітесь правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь. Все брехня —

Попи й царі...



VIII

Перед Нероном,

Перед Юпітером новим,

Молились вчора сенатори

І всі патриції, і вчора

Лилася Божа благодать.

Кому чи чином, чи грошима,

Кому [в] аренду Палестину,

Байстрятам дещо. А кому

Самі благоволили дать

Свою підложницю в супруги,

Хоча й підтоптану. Нічого,

Аби з-під кесаря. А в кого

Сестру благоволили взять

У свій гарем. І се нічого.

На те він Бог, а ми під Бога

Себе повинні підкладать,

Не тілько сестер.

Преторіане помолились,

Преторіанам дав указ, /252/

Щоб все, що хочуть, те й робили,

А ми помилуємо вас.

І ви, плебеї-гречкосії,

І ви молилися, та вас

Ніхто не милує. Не вміють

Вас і помиловать гаразд!



IX

На третій день уже пустили

Молитися за християн.

І ти приходила, молилась,

І милосердий істукан

Звелів везти із Сіракузи

У Рим в кайданах християн.

І рада ти, і весела

Кумирові знову

Помолилась. А кумир той,

Юпітер той новий,

Ось побач, якеє свято

Буде завдавати

В Колізеї. А тим часом

Іди зострічати

Свого сина. Та не дуже

Радій лиш, небого.

Ще не знаєш ти нового

Ласкавого бога.

А поки що з матерями

Алкідова мати

Пішла його зострінути,

Святих привітати

На березі. Пішла єси,

Трохи не співаєш

Та кесаря-Юпітера

Хвалиш- вихваляєш:

— От Юпітер, так Юпітер!

Не жаль і назвати

Юпітером. А я, дурна,

Ходила благати

У Афіни Юпітера.

Дурна, більш нічого! —

І нищечком помолилась

Кесареві-богу.

Та й пішла понад болотом, /253/

На Тібр поглядає.

А по Тібру із-за гаю

Байдак випливає

Чи галера. На галері

Везуть твого сина

З неофітами в кайданах.

А твоя дитина

Ще й до щогли прикована —

Не неофіт новий,

А апостол великого

Христового слова.

Отакий-то він. Чи чуєш?

У путах співає

Твій мученик.


— Псалом новий Господеві

І новую славу

Воспоєм честним собором,

Серцем нелукавим.

Во псалтирі і тимпані

Воспоєм благая,

Яко Бог кара неправих,

Правим помагає.

Преподобнії во славі

І на тихих ложах

Радуються, славословять,

Хвалять ім’я Боже.

І мечі в руках їх добрі,

Острі обоюду,

На отмщеніє язикам

І в науку людям.

Окують царей неситих

В залізніє пута,

І їх славних оковами

Ручними окрутять.

І осудять неправедних

Судом своїм правим,

І вовіки стане слава,

Преподобним слава.



X

А ти на березі стояла,

Неначе темная скала.

Не слухала і не ридала, /254/

А Алілуя подала

За матерями християнам.

Мов дзвони, загули кайдани

На неофітах. А твій син,

Єдиний твій! Апостол новий,

Перехрестившись, возгласив:

— Молітесь, братія! Молітесь

За ката лютого. Його

В своїх молитвах пом’яніте.

Перед гординею його,

Брати мої, не поклонітесь.

Молитва Богові. А він

Нехай лютує на землі,

Нехай пророка побиває,

Нехай усіх нас розпинає;

Уже внучата зачались,

І виростуть вони колись.

Не месники внучата тії,

Христові воїни святиє!

І без огня, і без ножа

Стратеги Божії воспрянуть.

І тьми і тисячі поганих

Перед святими побіжать.

Молітесь, братія.

Молились,

Молилися перед хрестом

Закуті в пута неофіти,

Молились радостно. Хвала!

Хвала вам, душі молодиє!

Хвала вам, лицарі святиє!

Вовіки-віки похвала!



XI

І в Рим галера приплила.

Минає тиждень. П’яний кесар,

Постригши сам себе в Зевеса,

Завдав Зевесу юбілей.

Ликує Рим. Перед кумира

Везуть возами ладан, миро,

Женуть гуртами християн

У Колізей. Мов у різниці,

Кров потекла. Ликує Рим!

І гладіатор і патрицій — /255/

Обидва п’яні. Кров і дим

Їх упоїв. Руїну слави

Рим пропиває. Тризну править

По Сціпіонах. Лютуй! Лютуй,

Мерзенний старче. Розкошуй

В своїх гаремах. Із-за моря

Уже встає святая зоря.

Не громом праведним, святим

Тебе уб’ють. Ножем тупим

Тебе заріжуть, мов собаку,

Уб’ють обухом.



XII

Другий день

Реве арена. На арені

Лідійський золотий пісок

Покрився пурпуром червоним,

В болото крові замісивсь.

А сіракузьких назореїв

Ще не було у Колізеї.

На третій день і їх в кайданах

Сторожа з голими мечами

Гуртом в різницю привела.

Арена звірем заревла.

А син твій гордо на арену,

Псалом співаючи, ступив.

І п’яний кесар, мов скажений,

Зареготавсь. І леопард

Із льоху вискочив на сцену,

Ступив, зирнув... І полилась

Святая кров. По Колізеї

Ревучим громом пронеслась

І стихла буря. Де ж була?

Де ти сховалась? Чом на його,

На кесаря свого святого,

Не кинулась? Бо стерегли,

Кругом в три лави оступили

Зевеса ліктори. За ним,

Твоїм Юпітером святим,

Залізну браму зачинили.

А ти осталася одна,

Одна-однісінька надворі.

І що ти зможеш? — Горе! Горе!

О горе лютеє моє! /256/

Моя ти доленько! Без його

Що я робитиму? До кого

Я прихилюся?.. — І небога

Кругом зирнула, і о мур,

Об мур старою головою

Ударилась, і трупом пала

Під саму браму.



XIII

З позорища увечері

У терми сховався

Святий кесар з лікторами.

Колізей остався

Без кесаря і без римлян,

І ніби заплакав

Одинокий. Мов гора та

На полі, чорніє

Колізей той серед Риму.

Тихо, тихо віє

Із-за Тібра, із Альбано

Вітер понад Римом.

А над чорним Колізеєм,

Ніби із-за диму,

Пливе місяць круглолиций.

І мир первозданний

Одпочив на лоні ночі.

Тілько ми, Адаме,

Твої чада преступниє,

Не одпочиваєм

До самої домовини

У проспанім раї.

Гриземося, мов собаки

За маслак смердячий,

Та тебе ще зневажаєм,

Праотче ледачий!



XIV

Трохи одпочила

Стара мати недобита.

Живущую силу

Сила ночі оживила.

Встала, походила

Коло замкнутої брами

Та щось шепотала. /257/

Чи не кесаря святого

Нишком проклинала?

А може, й так. Тихесенько

До брами підкралась,

Послухала, усміхнулась

І щось прошептала,

Якесь слово. І нищечком

Коло брами сіла

Й зажурилась. Незабаром

Брама одчинилась.

І на возах, на колесницях

Із Колізея, із різниці,

Святиє вивезли тіла;

І повезли на Тібр. Тілами

Святих убитих годували

Для царського-таки стола

У Тібрі рибу. Встала мати,

Кругом оглянулась, взялась

За биту голову руками

І тихо, мовчки за возами

Марою чорною пішла

На Тібр. А скіфи сіроокі,

Погоничі, рабов раби,

Подумали — сестра Морока

Із пекла вийшла провожать

У пекло римлян. Поскидали

У воду трупи та й назад

З возами скіфи повертали.

І ти осталася одна

На березі. І ти дивилась,

Як розстилалися, стелились

Круги широкії над ним,

Над сином праведним твоїм!

Дивилась, поки не осталось

Живого сліду на воді.

І усміхнулася тойді,

І тяжко, страшно заридала,

І помолилась в перший раз

За нас розп’ятому. І спас

Тебе розп’ятий Син Марії.

І ти слова Його живії

В живую душу прийняла.

І на торжища і в чертоги

Живого істинного Бога

Ти слово правди понесла. /258/











НЕОФІТИ

Поема


Джерела тексту:

уривок чорнового автографа (рядки 160 — 261) на окремому аркуші, складеному вдвоє (ІЛ, ф. 1, № 29);

титульний аркуш чистового автографа з дарчим написом М. О. Маркович (Марку Вовчку), датованим 3 квітня 1859 р. (ІЛ, ф. 1, № 30);

текст, опублікований у «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 166 — 187), за автографом, подарованим Марку Вовчку і нині не відомим;

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 205 — 224).

Подається за «Більшою книжкою». Припущені в епіграфі описки усуваються за Біблією, виправлення подаються в квадратових дужках.

Дата в автографі «Більшої книжки»: «1857. 8 декабря. Нижний Новгород» (час завершення твору).

Датується за чистовим автографом у «Більшій книжці» та записом у щоденнику від 8 грудня 1857 р.: 8 грудня 1857 р., Нижній Новгород.

8 грудня 1857 р. Шевченко записав у щоденнику: «В продолжение этих четырех дней писал поэму, названия которой еще не придумал. Кажется, я назову ее «Неофиты, или первые христиане». Хорошо, если бы не обманул меня Щепкин, я ему посвящаю это произведение, и мне бы ужасно хотелося ему прочитать и услышать его верные дружеские замечания». Отже, первісний текст поеми було створено протягом 5 — 8 грудня. Цей автограф не зберігся.

Найраніший відомий текст — уривок чорнового автографа на окремому аркуші, складеному вдвоє. Перша сторінка має пагінацію « 3 » — це означає, що уривкові передувало орієнтовно ще дві сторінки — 60 — 70 рядків тексту, можливо, від початку першого розділу (ІЛ, ф. 1, № 29). Переписуючи цей текст з невідомого автографа, Шевченко зробив виправлення в рядках 161, 205 — 206, 247, 254; найважливіша зміна полягає в тому, що він увів сцену оргії.

4 січня 1858 р. Шевченко надіслав автограф поеми (нині не відомий) П. О. Кулішеві, зазначивши: «Тепер посилаю тобі з оцим добрим чоловіком, з Овсянниковим, свої «Неофіти». Ще недобре викончені. Перепиши їх гарненько й пошли з цим же Овсянниковим старому Щепкіну» (П. Овсянников — урядовець нижегородської контори пароплавного товариства «Меркурій», який прихистив Шевченка у своїй домівці восени 1857 р. — Ред.). 17 — 18 січня він повідомив Щепкіна: «Незабаром получиш ти од Куліша мої «Неофіти». Тільки се така штука, що дрюковать її тепер не можна, а колись згодом ЇЇ ще треба доробить». 21 січня Шевченко пише М. М. Лазаревському: «Возьми у Куліша та прочитай мої «Неофіти». /691/ Вони ще не викончені. Шрейдерс (чиновник для особливих доручень при нижегородському губернаторі; Шевченко жив у нього з початку січня 1858 р. — Ред.) швидко вернеться в Нижній, то щоб Куліш переписав «Неофіти» і дав йому для передачі Щепкіну».

П. О. Куліш, одержавши автограф, відповів Шевченкові 20 січня: «Твої «Неофіти», брате Тарасе, гарна штука, та не для друку! Не годиться напоминать доброму синові про ледачого батька, ждучи від сина якого б ні було добра. Він же в нас тепер первий чоловік: якби не він, то й дихнуть нам не дали б. А воля кріпаків — то ж його діло. Найближчі тепер до нього люде по душі — ми, писателі, а не пузатії чини. Він любить нас, він йме нам віри, і віра не посрамить його. Та не тільки друковати сю вещ рано, да позволь мені, брате, не посилать і Щепкіну, бо він з нею всюди носитиметься, і піде про тебе така чутка, що притьмом не слід пускать тебе у столицю» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 102). На це Шевченко відповів листом від 26 січня 1858 р.: «Який там тобі нечистий казав, що я приготовив свої «Неофіти» для друку? І гадки, і думки не було. Я послав їх тобі тільки прочитать, щоб ти бачив, що я тут не склавши руки сижу. І старий Щепкін не такий, щоб він там возився по Москві з ними, як з писаною торбою. І ти оддай гарненько переписать їх і пошли старому, бо він уже знає, що «Неофіти» в твоїх руках». У листі-відповіді від 1 лютого 1858 р. Куліш погодився виконати прохання Шевченка: «Неофіти» пошлемо по словесі твоєму, аби тільки той Шрейдерс завітав до нас у друкарню. Перешлемо й тобі екземпляр, щоб ти бачив, що воно таке — добра редакція. Так і всяке твоє писання треба процідить на решето, щоб не осталось шкаралющі абощо; а розхриставшись, далебі, не годиться виходить між люде» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 104).

Наступного дня Куліш виїхав спочатку на свій хутір Мотронівку, а тоді за кордон, узявши з собою Шевченкові рукописи. 10 лютого М. М. Лазаревський писав Шевченкові з Петербурга: «Кажется, я тебе уже писал, что Кулиш уехал за границу, а если не писал, то теперь скажу: он уехал отсюда в самые заговины на пост (2 ч[исла]) в Малороссию, а оттуда сейчас же чрез Варшаву в Брюссель, где будет слушать лекции в университете, после того в Париж и еще кое-куда; думает вернуться в октябре или ноябре; твоих произведений он мне не показывал, так как я виделся с ним накануне отъезда; у него все было уже уложено. Говорил, что там займется всем и оттуда будет писать» (Там само. — С. 109). Одночасно з Лазаревським до Шевченка написав із Саратова М. І. Костомаров, висловивши жаль, що Куліш завіз «Неофіти», а поет «не зоставив у себе другого списку» (Там само. — С. 108). Більше цей автограф поеми в Шевченковому листуванні не згадується. Багатьма роками пізніше, 20 жовтня 1889 р., Куліш писав О. М. Огоновському: «Шкода, що погинули такі автографи, як «Наймичка» і «Неофіти» Шевченка, котрі я повикінчував чи подомальовував, як і «Сіру кобилу» (йдеться про оповідання П. Куліша 1860 р. — Ред.). Тепер би й мені самому хотілось подивитись, як вони вийшли почорну від авторів. «Наймичкою» я так задовольнив Тараса, що вертаючись з неволі, надіслав він мені «Неофіти», просячи зредагувати і послати Щепкіну. Я вволив його волю...» (Життя й революція. — 1927. — № 12. — С. 249). Доля Шевченкового автографа, надісланого Кулішеві, а також редагованого Кулішем рукопису не відома.

Дальшу фазу роботи Шевченка над текстом поеми було зафіксовано в автографі твору, подарованого згодом Марку Вовчку з дарчим написом: /692/ «Любій моїй єдиной доні Марусі Маркович. На пам’ять 3 апреля 1859. Т. Шевченко». За цим автографом поему було опубліковано у виданні: Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. — Прага, 1876. — С. 166 — 187. Упорядники видання зазначали: «Ми туточки друкуємо їх по автографу автора, зіставшомуся у п. Маркевички (Марко Вовчок), додаючи вар’янти з львівського видання (Поезії Т. Шевченка: У 2 т. — Львів, 1867. — Ред.) і видання Кожанчикова (Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — Ред.) (Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. — С. 166). Цей автограф розшукував В. М. Доманицький, готуючи у 1905 — 1906 рр. видання повного «Кобзаря». 26 травня 1906 р. він писав Марку Вовчку: «Відомо мені, що і у Вас, високоповажана Маріє Олександрівно, повинен бути автограф «Неофітів», з якого вони видрукувані були у празькому виданні, але з чималими помилками. Бажаючи, щоб повне видання «Кобзаря» було разом з тим як можна правдиве, без помилок, я і звертаюсь до Вас з проханням [...], чи не були б Ви такі ласкаві надіслати рекомендованим листом той автограф мені на перегляд...» (Листи до Марка Вовчка. — К., 1979. — Т. 2. — С. 401). Відповідь письменниці невідома; ймовірно, вона повідомила В. М. Доманицького, що автограф знаходиться у полтавського поміщика Ф. І. Дейкуна-Мовчаненка, її давнього знайомого. У примітках до поеми у «Кобзарі» 1908 р. Доманицький писав: «Автограф, що мав зберігатися в паперах Марка Вовчка, зараз є у д[обродія] Ф. І. Дейкуна, в Полтавщині. Це той оригінал, що по ньому видрукувано текст у празькому виданні. Д[обродій] Дейкун сповіщає, що на оригіналі, що дала йому покійна М. Ол. Маркович, є така посвята...» (подано текст присвяти, наведений нами вище. — Ред.) (Шевченко Т. Кобзарь. — 2-ге вид. — СПб., 1908. — С. 631). Про те, що у Ф. І. Дейкуна справді зберігався повний текст автографа, а не лише титульний аркуш з епіграфом, свідчить лист В. М. Доманицького до П. Я. Стебницького, який допомагав Доманицькому в підготовці «Кобзаря», від 12 (25) липня 1906 р.: «Щодо Дейкуна, то спасибі, що переписали «Неофіти» і інше, бо це другий Корсун» (малося на увазі небажання Ф. І. Дейкуна, як і свого часу О. О. Корсуна, надати автограф для видання. — Ред.) (Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. — С. 244). Невідомо, коли Стебницький передав автограф Доманицькому; уже готуючи перевидання повного Кобзаря у 1910 р., Доманицький писав Стебницькому 5 лютого 1910 р.: «Щодо автографа Дейкуна, то він малоцікавий: один з найраніших, і до того видрукований в «Вечерницях» та в примітках в празькому «Кобзарі». Для історії текст, очевидно, цікавий, але для цілей практичних (як-от зараз) — мало» (Там само. — С. 298). Дальша доля цього автографа невідома; зберігся лише титульний аркуш із присвятою та епіграфом (ІЛ, ф. 1, № 30) з авторською датою присвяти «З апреля 1859 р.».

Текст, надрукований у «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» ( Прага, 1876. — С. 166 — 187) за автографом, подарованим поетом Марку Вовчку, становить дальшу обробку твору і водночас зберігає деякі ранні та проміжні варіанти.

У 1858 р., не раніше 21 лютого і не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав поему з невідомого автографа з виправленнями у рядках 69, 72, 77, 83, 116, 123, 139, 160, 163 — 165, 195, 238, 399, 552 до «Більшої книжки», текст якої остаточний. /693/

Від «Більшої книжки» походить список невідомої особи, що належав Л. М. Жемчужникову; список втрачено. Його фрагменти опублікував О. Я. Кониський (ЗНТШ. — 1900. — Кн. 1. — С. 11 — 13). «Ся поема, — зазначав О. Я. Кониський, — переписана в третій книжочці письмом, різко відмінним від письма перших двох; ніяких поправок рукою Шевченка нема. Пролог починається з „Благословенная в женах“. Поема датована: „3 декабря (грудня) р. 1857. Нижній Новгород“. В даті, очевидно, писарська помилка. В Записках Шевченка (Кобзарь, т. III, 158) від 8 грудня читаємо: «Усі оці чотири дні (4, 5, 6 і 7 груд.) писав поему... здається, назову її „Неофітами“» (ЗНТШ. — 1900. — Кн. 1. — С. 11). Текст переписано за «Більшою книжкою» з багатьма описками, пропусками й перекрученнями переписувача.

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в журналі «Основа» (1862. — № 4. — С. 1 — 17) з редакційною приміткою: «У листі до М. М. Лазаревського от 21 января 1858 р. («Основа», Ш-я книжка 1862 р., лист XII-й) Т. Гр. Шевченко писав, що «Неофіти» не викончені». Після того він не приймався за їх; вони так і зостались невиконченими. — Ред.». Редакція «Основи» помилково віднесла ці слова Шевченка, що стосувались ранішої редакції поеми (1857 р.) до пізнішої редакції 1858 р., внесеної до «Більшої книжки». З огляду на цензуру текст «Більшої книжки» в «Основі» опубліковано з численними купюрами у рядках 56 — 60, 86, 140, 165, 292, 300, 306 — 317, 352 — 357, 453, 517, а також з редакційними виправленнями. Епіграф виправлено за текстом Біблії. За ранніми джерелами внесено назву «Пролог» між рядками 16 і 17. Бажаючи уникнути цензурних переслідувань, П. О. Куліш написав передмову до твору, доводячи, що зміст поеми виключно історичний: «Ее содержание относится к временам первых мучеников за веру в живую истину, которая воссияла среди язычества, погруженного в низкие материальные страсти...»; «интерес этой поэмы — общечеловеческий» (Наше минуле. — 1919. — № 1 — 2. — С. 23 — 24). Передмова опублікована в «Основі» не була. Цей текст поеми вперше введено до зібрання поезій у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 599 — 617.

За «Більшою книжкою» виконано список П. О. Куліша (ІЛ, ф. 1, № 87, арк. 116 — 129 звор.).

Від тексту «Основи» походять списки у рукописних «Кобзарях» — 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 61 — 69 звор.) та 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, с. 73 — 84).

Існував проміжний автограф, який не зберігся, але ця стадія розвитку тексту поеми дійшла до нас у ряді списків, що в сукупності становлять єдину рукописну традицію. Це список у рукописному «Кобзарі» (1861), що належав І. П. Левченку (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 427 — 462); список у рукописному збірнику без назви й дати (Публічна бібліотека Грузії, відділ рідкісних видань, № 41, с. 39 — 93); список у рукописному збірнику без назви й дати (ДМШ, А-546) і найпізніший з них — список у «Кобзарі» 1860 з рукописними вставками (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 224 — 242); дуже близький до останнього списку текст поеми опубліковано в журналі «Вечерниці» (1862. — № 31 — 33).Спільною особливістю цих п’яти текстів є наявність у пролозі до поеми 60 рядків, що не увійшли до остаточного /694/ тексту «Більшої книжки», а також значних різночитань, які, проте, не змінюють ідейно-художнього змісту твору.

Неофіт (від грецького neophitos — новонавернений) — новий прибічник певної релігії; у поемі неофіти — перші християни в Стародавньому Римі у І ст. н. е.

Щепкін Михайло Семенович (1788 — 1863) — відомий російський актор; із Шевченком познайомився, ймовірно, у Києві 1843 р., підтримував з ним дружні взаємини. Надовго затриманий по дорозі із заслання в Нижньому Новгороді, Шевченко, потребуючи дружньої підтримки, звернувся до М. Щепкіна з проханням: «Якби-то нам побачиться... Я ожив би, я напоїв би своє серце твоїми тихими речами, неначе живущою водою!» (лист від 12 листопада 1857 р.). Одержавши згоду актора приїхати до Нижнього, Шевченко домовився про його гастролі з директором місцевого театру О. П. Варенцовим. У 1857 р., 21 грудня, Шевченко записав у щоденнику: «Сегодня получил письмо от М. С. Щепкина. Он сегодня выехал из Москвы, и послезавтра я обниму моего старого, моего искреннего друга. Как я счастлив этой нелицемерной дружбой! Не многим из нас Бог посылает такую полную радость, и весьма, весьма немногие из людей, дожив до семидесяти лет, сохранили такую поэтическую свежесть сердца, как Михайло Семенович». А 24 грудня з’явився стислий запис: «Праздникам праздник и торжество єсть из торжеств! В три часа ночи приехал Михайло Семенович Щепкин». Цю пам’ятну дату і відзначив Шевченко у присвяті Щепкіну, яка відкриває твір. Шість днів перебування Щепкіна у місті, бесіди з ним, його виступи в ролях Городничого, Любима Торцова, Матроса, Михайла Чупруна у п’єсах М. В. Гоголя, О. М. Островського, Т.-М.-Ф. Соважа й Ж.-Ж.-Г. Делур’є, І. П. Котляревського стали найяскравішим переживанням поета, відбившись у двох дальших його записах у щоденнику під 29 і 30 грудня, в яких висловлене захоплення й любов поета до свого геніального й відданого друга.

Музи — у грецькій міфології — дочки верховного бога Зевса і богині пам’яті Мнемозіни; дев’ять муз є покровительками науки, поезії, мистецтва.

Грації — у римській міфології — покровительки краси, радості й витонченості (у грецькій міфології їм відповідають харити).

Лета — у грецькій міфології — річка забуття у підземному царстві, де після смерті опиняються душі померлих; випивши з неї води, померлий забуває про своє земне життя. Шевченко створив тут антитезу відомому вислову «канути в Лету» — забути.

Назорей (назарей) — прозвище Ісуса Христа за містом, де минуло його дитинство, — Назаретом на півночі Палестини (Матвія. Гл. 2. В. 21 — 23). Назареї (староєвр. назар — відмовлятися) — іудейські аскети-проповідники, попередники християнства.

Голгофа — пагорб поблизу Єрусалима, на якому, за Євангелієм, розіп’яли на хресті між двома розбійниками Ісуса Христа.

Декій (Децій) Гай (200 — 251) — римський імператор (249 — 251).

Перон (37 — 68) — римський імператор з династії Юліїв-Клавдіїв, відомий жорстокістю й розпустою, лютий переслідувач християнства, яке виникло в І ст. н. е. як релігія пригноблених; правив з 54 по 68 рік н. е.

Гіменей — у грецькій та римській міфології — бог шлюбу. /695/

Гінекей (від грецького ginakéios — жіночий) — жіноча половина житла.

Пенати — у римській міфології — боги-охоронці домашнього вогнища, родини.

Капітолій — храм бога Юпітера на Капітолійському пагорбі, одному з семи пагорбів, на якому виник стародавній Рим.

Синкліт — рада вищих урядовців, яка збиралася в храмі Юпітера. У поемі маються на увазі, очевидно, жерці храму Юпітера.

Алкід — син Зевса і Алкмени Геракл (Геркулес) — найславетніший герой грецької та римської міфології.

Гетери (грецьке hetaira) — у стародавній Греції незаміжні й незалежні, освічені й артистичні жінки; згодом так стали називати й блудниць.

Вефлеєм — місто в стародавній Палестині, де народився Ісус Христос.

Фарисеї (грецьке pharisáioi — ті, що відділились) — суспільно-релігійна течія в стародавній Іудеї в II ст. до н. е. — II ст. н. е.; вони прирекли Христа на страту.

Іудея — в 6 — 395 рр. н. е. римська провінція в південній Палестині.

Козлоногий п’яний дід — Фавн, або Пан, за грецькою та римською міфологією, бог — покровитель природи.

Пріап — за римською міфологією, бог почуттєвих насолод.

Кіприда — одне з імен Афродіти-Венери, богині кохання, яка народилася в морських хвилях коло берегів острова Кіпр.

Сіракузи — давньогрецьке місто на острові Сицилії, засноване близько 734 р. до н. е., у 211 р. до н. е. завойоване римлянами.

Скіфія — держава, що існувала в Північному Причорномор’ї у VII ст. до н. е. — III ст. н. е.; об’єднувала народи Причорномор’я на чолі зі скіфами — одним із племен іранської групи. Тогочасна історіографія ототожнювала скіфів із слов’янами; у Шевченка в тексті поеми теж «скіфи сіроокі, погоничі, рабов раби». Тут Скіфія — дальня околиця Римської держави, місце вигнання, а в контексті езопівської мови твору — аналог Сибіру, місця заслання у царській Росії; це чергова «обмовка» автора, яка знову відсилає читача до дійсності.

...В британських, галльських легіонах Не муштровались! — Авторський натяк на звичайне для царизму покарання шляхом віддання на військову службу у далекі батальйони (кавказькі, де загинули О. О. Бестужев (Марлінський), О. І. Одоєвський, оренбурзькі, де служили О. Плещеєв, Е.-В. Желіговський, сам автор тощо).

Нероне лютий! Божий суд, Правдивий, наглий, серед шляху Тебе осудить... — Легко зрозумілий натяк на раптову смерть у 1855 р. царя Миколи I, яку сучасники пов’язували із поразкою в Кримській війні.

Медуза — за грецькою міфологією, одна з трьох горгон, крилатих жінок-чудовиськ із зміями замість волосся, один погляд яких перетворював усе живе на мертвий камінь. Ю. О. Івакін переконливо обгрунтував припущення, що Шевченко мав на увазі іншу богиню також із зміями замість волосся — Мегеру, одну з трьох ериній — богинь помсти (у римській міфології — фурій), оскільки у поемі йдеться про криваву помсту деспотам (Івакін Ю. О. Нотатки шевченкознавця: Літературно-критичні нариси. — К., 1986. — С. 36). /696/


Преторіани (лат. praetoriani) — імператорська гвардія.

Сенат (лат. senatus) — вищий орган державної влади, в імператорському Римі підлеглий імператору.

Ліктори (lictores) — почесні охоронці вищих урядовців у древньому Римі.

Колізей (від лат. colosseus — величезний) — амфітеатр Флавіїв у Римі, збудований у 75 — 80 рр. н. е., служив для боїв гладіаторів та інших видовищ.

Псалом новий Господеві. — Тут використано текст Шевченкового переспіву 149-го псалма з циклу «Давидові псалми».

Стратег (від грец. stratégós) — у Давній Греції воєначальник високого рангу.

Кров потекла. Ликує Рим! — Можлива ремінісценція початку відомого вірша М. Лермонтова 1836 р. «Умирающий гладиатор» («Ликует буйный Рим»); на цей сюжет Шевченко 1856 року на засланні виконав малюнок «Умираючий гладіатор».

...Тризну править По Сціпіонах... — Сціпіони в давньому Римі належали до роду Корнеліїв; із Сціпіонів вийшли відомі полководці й державні діячі; жили в III — II ст. до н. е., задовго до описуваних у поемі подій; отже, у Шевченка це анахронізм.

Лідійський — прикметник від назви Лідії — малоазіатської провінції Римської імперії, уславленої копальнями золота.

З позорища увечері У терми сховався Святий кесар з лікторами. — Позорище — тут у розумінні видовища й прилюдного зганьблення; терми — громадські лазні у давньому Римі з приміщеннями для гімнастики, бенкетів тощо.

Альбано — місто неподалік від Рима, де була священна гора й храм Юпітера.

Морок — міфологічний володар підземного царства; у «Більшій книжці» до цього імені подано примітку невідомою рукою — «Скифский Плутон»; у «Кобзарі» 1876 р., де текст опубліковано за автографом, подарованим Марку Вовчку, є примітка — «Скандинавський Плутон».


Інші редакції та варіанти

Почеп — містечко, подароване гетьманом Іваном Скоропадським князю О. Д. Меншикову; пізніше Шевченко замінив цей надто виразний натяк на російську дійсність більш узагальненим — «байстрятам дещо»; останній вислів уже стосувався широкого кола царедворців, яким російські самодержці роздаровували землі, обертаючи на кріпаків раніше відносно вільних українських козаків і селян.










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.