[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 258-260; 696-698.]
Попередня
Головна
Наступна Варіанти
Во дні фельдфебеля-царя
Капрал Гаврилович Безрукий
Та унтер п’яний Долгорукий
Украйну правили. Добра
Таки чимало натворили,
Чимало люду оголили
Оці сатрапи-ундіра.
А надто стрижений Гаврилич
З своїм єфрейтором малим,
Та жвавим, на лихо лихим,
До того люд домуштровали,
Що сам фельдфебель дивувались
І маршировкою, і всім...
І «благосклонні пребивали
Всегда к єфрейторам своїм».
А ми дивились та мовчали,
Та мовчки чухали чуби.
Німії, подлії раби!
Підніжки царськії, лакеї
Капрала п’яного! Не вам,
Не вам, в мережаній лівреї,
Донощики і фарисеї,
За правду пресвятую стать
І за свободу! Розпинать,
А не любить ви вчились брата!
О роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш? Коли
Ми діждемося Вашингтона
З новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись.
Не сотні вас, а міліони
Полян, дулебів і древлян /260/
Гаврилич гнув во время оно.
А вас, моїх святих киян,
І ваших чепурних киянок
Оддав своїм профосам п’яним
У наймички сатрап-капрал.
Вам і байдуже. А меж вами
Найшовсь-таки якийсь проява,
Якийсь дурний оригінал,
Що в морду затопив капрала,
Та ще й у церкві, і пропало,
Як на собаці.
Так-то, так!
Найшовсь-таки один козак
Із міліона свинопасів,
Що царство все оголосив —
Сатрапа в морду затопив.
А ви — юродиві — тим часом,
Поки нездужає капрал,
Ви огласили юродивим
Святого лицаря. А бивий
Фельдфебель ваш, Сарданапал,
Послав на каторгу святого,
А до побитого старого
Сатрапа «навсегда оставсь
Преблагосклонним».
Більш нічого
Не викроїлось, і драму
Глухими, темними задами
На смітник винесли, а я...
О зоре ясная моя!
Ведеш мене з тюрми, з неволі,
Якраз на смітничок Миколи,
І світиш, і гориш над ним
Огнем невидимим, святим,
Животворящим, а із гною
Встають стовпом передо мною
Його безбожнії діла...
Безбожний царю! Творче зла!
Правди гонителю жестокий!
Чого накоїв на землі?
А ти, Всевидящеє око!
Чи Ти дивилося звисока, /260/
Як сотнями в кайданах гнали
В Сибір невольників святих,
Як мордовали, розпинали
І вішали?.. А Ти не знало?
І Ти дивилося на них
І не осліпло! Око, око!
Не дуже бачиш Ти глибоко!
Ти спиш в кіоті, а царі...
Та цур їм, тим царям поганим!
Нехай верзуться їм кайдани,
А я полину на Сибір,
Аж за Байкал; загляну в гори,
В вертепи темнії і в нори,
Без дна глибокії, і вас —
Споборники святої волі —
Із тьми, із смрада, із неволі
Царям і людям напоказ
На світ вас виведу надалі
Рядами довгими в кайданах...
ЮРОДИВИЙ
Джерело тексту:
рукописна копія О. Я. Кониського з автографа (ІЛ, ф. 77, № 3). Подається за цією копією. Датується орієнтовно: грудень 1857 р., Нижній Новгород.
Твір не закінчено. Він становить, ймовірно, вступ до поеми, про задум якої Шевченко зробив запис у щоденнику 19 липня 1857 р.: поет бачив уві /697/ сні «какой-то восточный город, утыканный, как иглами, високими минаретами». «В тесной улице этого восточного города встречаю я будто бы ренегата Николая Эварестовича Писарева в зеленой чалме и с длинною бородою. А безрукий Бибиков и рядом с ним Софья Гавриловна Писарева сидят на балконе и тоже в турецком костюме. Они что-то говорили о Киевском пашалыке. [...] У меня все вертелся перед глазами ренегат Писарев с своим всемогущим покровителем и с своєю бездушной красавицей супругой. Где он? И что теперь с этим гениальным взяточником и с его целомудренной помощницей? Я слышал здесь уже, что он из Києва переведен был в Вологду гражданским губернатором и что в Вологде какой-то подчиненный ему чиновник публично в церкви во время обедни дал ему пощечину. И после этой истинно торжественной сцены неизвестно куда скрылся так громогласно уличенный взяточник.
В ожидании утра я на этом полновесном фундаменте построил каркас поэмы вроде «Анджело» Пушкина, перенеся место действия на Восток. И назвал ее «Сатрап и Дервиш». При лучших обстоятельствах я непременно исполню этот удачно проектированный план. Жаль, что я плохо владею русским стихом, а эту оригинальную поэму нужно непременно написать по-русски». Виникнення задуму поеми може бути датоване за записом у щоденнику Шевченка 19 липня 1857 р.
13 грудня 1857 р. в Нижньому Новгороді, по дорозі з заслання, Шевченко записав у щоденнику: «Сегодня же принимаюсь за „Сатрапа и Дервиша“, и если Бог поможет окончить с успехом, то посвящу его честным и благородним землякам моим (маються на увазі М. М. Лазаревський та Л. М. Жемчужников. — Ред.). Мне хочется написать «Сатрапа» в форме эпопеи». Незавершений уривок написано, ймовірно, незабаром після цього запису, наприкінці грудня 1857 р. Автограф не відомий. Після смерті Шевченка він належав Л. М. Жемчужникову, а після його смерті — О. Я. Кониському. За описом Кониського, «вірші писані власною рукою Шевченка на чвертці паперу, складеній у восьмушку» (ІЛ, ф. 77, № 3). Для публікації твору в «Записках Наукового товариства імені Шевченка» Кониський з першої копії виконав нову копію, дещо змінивши пунктуацію і докладніше описавши автограф (ІЛ, ф. 61, № 359).
Вперше надруковано у виданні: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 3 — 6, за згаданою новою копією з копії (№ 359); у публікації помилково прочитано рядок 63: «рядами» замість «задами»; «не викроїлось» у рядку 62 виправлено редактором на «не викроїлося» заради збереження ритму.
Вперше введено до збірки творів у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1902. — С. 268 — 270, ймовірно, за публікацією О. Я. Кониського.
Во дні фельдфебеля-царя... — Мається на увазі Микола I.
Капрал Гаврилович Безрукий — Д. Г. Бібіков (1792 — 1870) — київський військовий, волинський і подільський генерал-губернатор (1837 — 1852), втратив руку під час війни 1812 р.
Та унтер п’яний Долгорукий... — М. А. Долгоруков (1792 — 1847) — харківський, чернігівський і полтавський генерал-губернатор (1839 — 1847) (див.: Жур П. В. Дума про Огонь: З хроніки життя і творчості Тараса Шевченка. — К., 1985. — С. 192 — 194). /698/
З своїм єфрейтором малим... — Поет має на увазі правителя бібіковської канцелярії М. Е. Писарєва. Поширеність чуток про розпусту генерал-губернатора Д. Г. Бібікова й сервілізм та хабарництво правителя його канцелярії засвідчують і спогади А. Я. Солтановського, у 40-х роках студента Київського університету (Україна. — 1924. — № 3. — С. 81, 95).
Вашингтон Джордж (1732 — 1799) — державний діяч, головнокомандувач американської армії у війні за незалежність, перший президент США, Голова Конвенту по розробці Конституції США (1787).
...Полян, дулебів і древлян... — Ці слов’янські племена Давньої Русі жили: поляни — на території сучасної Київщини, дулеби — на Волині, древляни — на Прип’яті й Тетереві.
Профос — у царській армії кат, наглядач на гауптвахті, прибиральник.
Найшовсь-таки якийсь проява, Якийсь дурний оригінал, Що в морду затопив капрала... — Аналогічного змісту запис є в щоденнику поета від 19 липня 1857 р.: йшлося про публічний ляпас М. Писарєву від чиновника М. Матвєєва, покараного за це каторгою (Мещерський М. О. До джерел поезії Шевченка «Юродивий» // Радянське літературознавство. — 1962. — № 6. — С. 129 — 130). В поемі цей епізод прив’язано до Бібікова.
Ведеш мене з тюрми, з неволі Якраз на смітничок Миколи... — Йдеться про столицю самодержця — адміністративний Петербург.
...і вас — Споборники святої волі... На світ вас виведу надалі Рядами довгими в кайданах... — Поет говорить про політичних засланців у Російській імперії.