[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 286-302; 712.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





НЕВОЛЬНИК

Поема



ПОСВЯЩЕНІЄ


Думи мої молодії —

Понурії діти,

І ви мене покинули!..

Пустку натопити

Нема кому... Остався я,

Та не сиротою,

А з тобою, молодою,

Раю мій, покою,

Моя зоре досвітняя,

Єдиная думо

Пречистая!.. Ти витаєш...

Як у того Нуми

Тая німфа Егерія,

Так ти, моя зоре,

Просіяєш надо мною,

Ніби заговориш,

Усміхнешся... Дивлюся я —

Нічого не бачу...

Прокинуся... серце плаче —

І очі заплачуть.

Спасибі, зіронько!..

Минає

Неясний день мій; вже смеркає;

Над головою вже несе

Свою неклепаную косу

Косар непевний... Мовчки скосить,

А там — і слід мій занесе

Холодний вітер... Все минає!..

Згадаєш, може, молодая,

Вилиту сльозами

Мою думу і тихими,

Тихими речами /287/

Проговориш: «Я любила

Його на сім світі

Й на тім світі любитиму...»

О мій тихий світе,

Моя зоре вечірняя!

Я буду витати

Коло тебе і за тебе

Господа благати!


Той блукає за морями,

Світ перехожає,

Долі-доленьки шукає —

Немає, немає...

Мов умерла; а той рветься

З усієї сили

За долею... от-от догнав —

І бебех в могилу!

А в іншого сіромахи

Ні хати, ні поля,

Тільки торба, а з торбини

Виглядає доля,

Мов дитинка; а він її

Лає, проклинає

І за чвертку закладає —

Ні, не покидає!

Як реп’ях той, учепиться

За латані поли

Та й збирає колосочки

На чужому полі,

А там — снопи, а там — скирти,

А там — у палатах

Сидить собі сіромаха,

Мов у своїй хаті.

Такая-то доля тая,

Хоч і не шукайте:

Кого схоче — сама найде,

У колисці найде.


Ще на Україні веселі

І вольнії пишались села

Тойді, як праведно жили

Старий козак і діток двоє...

Ще за гетьманщини старої

Давно се діялось колись. /288/

Так, коло полудня, в неділю,

Та на Зелених ще й святках,

Під хатою в сорочці білій

Сидів, з бандурою в руках,

Старий козак.

«І так і сяк! —

Старий міркує, розмовляє. —

І треба б, — каже, — й трохи шкода.

А треба буде; два-три года

Нехай по світу погуляє

Та сам своєї пошукає,

Як я шукав колись... Ярино!

А де Степан?» — «А он під тином

Неначе вкопаний стоїть».

«А я й не бачу! А ідіть

Лишень сюда, та йдіть обоє...

Ануте, діти, отакої!»

І вшкварив по струнах.

Старий грає, а Ярина

З Степаном танцює;

Старий грає, примовляє,

Ногами тупцює.


«Якби мені лиха та лиха,

Якби мені свекрівонька тиха,

Якби мені чоловік молодий,

До другої не ходив, не любив».

«Ой гоп, чики-чики,

Та червоні черевики,

Та троїсті музики,

Од віку довіку

Я любила б чоловіка!

Ой гоп, заходивсь,

Зробив хату, оженивсь,

І піч затопив

І вечерять наварив».

«Ануте, діти, отакої!» —

І старий піднявся,

Як ударить, як ушкварить,

Аж у боки взявся.

«Чи так, чи не так,

Уродив постернак,

А петрушку

Криши в юшку, /289/

Буде смак, буде смак!

Ой так, таки так,

Оженився козак,

Кинув хату

І кімнату,

Та й потяг у байрак».


«Ні, не така вже, підтопталась

Стара моя сила,

Утомився... А все це ви

Так розворушили.

О бодай вас! Що то літа?

Ні, вже не до ладу...

Минулося. Іди лишень

Полудновать лагодь.

Гуляючи, як той казав,

Шматок хліба з’їсти.

Іди ж, доню... А ти, сину,

Послухаєш вісти.

Сідай лишень. Як убили

Твого батька Йвана

В Шляхетчині, то ти ще був

Маленьким, Степане.

Ще й не лазив» — «То я не син?

Я чужий вам, тату?»

«Та не чужий, стривай лишень.

От умерла й мати,

Таки твоя, а я й кажу

Покойній Марині,

Моїй жінці: «А що, — кажу, —

Возьмем за дитину?»

Тебе б то це. — «Добре, — каже

Покойна Марина, —

Чому не взять?» — «Взяли тебе

Ми та й спарували

З Яриночкою докупи...

А тепер осталось

Ось що робить. Ти на літі,

І Ярина зріє.

Треба буде людей шукать

Та що-небудь діять.

Як ти скажеш?» — «Я не знаю,

Бо я думав теє...»

«Що Ярина сестра тобі? /290/

А воно не теє,

Воно просто, любітеся,

Та й з Богом до шлюби.

А поки що, треба буде

І на чужі люде

Подивитись, як там живуть,

Чи орють,

Чи не на ораному сіють,

А просто жнуть

І немолоченеє віють,

Та як і мелють і їдять —

Все треба знать.

Так от як, друже, треба в люде

На рік, на два піти

У наймити;

Тойді й побачимо, що буде.

Бо хто не вміє заробить,

То той не вмітиме й пожить.

А ти як думаєш, небоже?

Не думай, коли хочеш знать,

Де лучше лихом торгувать,

Іди ти в Січ. Як Бог поможе,

Та наїсися всіх хлібів,

Я їх чимало попоїв,

І досі нудно, як згадаю!

Коли здобудеш, принесеш,

А коли згубиш, поживеш

Моє добро! То хоч звичаю

Козацького наберешся,

Та побачиш світа,

Не такого, як у бурсі,

А живі мисліте

З товариством прочитаєш,

Та по-молодечи

Будеш Богу молитися,

А не по-чернечи

Харамаркать. Отак, сину,

Помолившись Богу,

Осідлаєм буланого

Та й гайда в дорогу!

Ходім лишень полудновать.

Чи ти вже, Ярино,

Змайструвала нам що-небудь?

Отаке-то, сину...» /291/

«Уже, таточку!» — озвалась

Із хати Ярина.

Не їсться, не п’ється, і серце не б’ється,

І очі не бачать, не чуть голови!

Замість шматка хліба за кухоль береться.

Дивиться Ярина та нишком сміється.

«Що се йому стало? Ні їсти, ні пить —

Нічого не хоче! Чи не занедужав?

Братику Степане, що в тебе болить?» —

Ярина питає. Старому байдуже,

Нібито й не чує. «Чи жать, чи не жать,

А сіяти треба, — старий промовляє

Нібито до себе. — Анумо вставать,

До вечерні, може, ще пошкандибаю.

А ти, Степане, ляжеш спать,

Бо завтра рано треба встать

Та коня сідлать».


«Степаночку, голубчику!

Чого се ти плачеш?

Усміхнися, подивися,

Хіба ти не бачиш,

Що й я плачу? Розсердився

Бог знає на кого

Та й зо мною не говорить.

Утечу, єй-богу,

Та й сховаюсь у бур’яні...

Скажи-бо, Степане,

Може, й справді нездужаєш?

Я зілля достану,

Я побіжу за бабою...

Може, це з пристріту?»

«Ні, Ярино, моє серце,

Мій рожевий квіте!

Я не брат тобі, Ярино,

Я завтра покину

Тебе й батька, на чужині

Де-небудь загину,

А ти мене й не згадаєш,

Забудеш, Ярино,

Свого брата...» — «Схаменися!

Єй-богу, з пристріту!

Я не сестра? Хто ж оце я? /292/

О Боже мій, світе!

Що тут діять? Батька нема,

А він занедужав

Та ще й умре. О Боже мій!

А йому байдуже,

Мов сміється. Степаночку,

Хіба ти не знаєш,

Що без тебе і таточка

І мене не стане?»

«Ні, Ярино, я не кину,

А тілько поїду

Недалеко. А на той рік

Я до вас приїду

З старостами — за тобою

Та за рушниками...

Чи подаєш?» — «Та цур тобі

З тими старостами,

Ще й жартує!» — «Не жартую,

Єй-богу, Ярино,

Не жартую!..» — «Та це й справді

Ти завтра покинеш

Мене й батька? Не жартуєш?

Скажи-бо, Степане,

Хіба й справді не сестра я?»

«Ні, моє кохання,

Моє серце!» — «Боже ж ти мій!

Чому я не знала?

Була б тебе не любила

І не цілувала...

Ой-ой! сором! Геть од мене!

Пусти мене! Бачиш,

Який добрий! Та пусти-бо!

Єй-богу, заплачу».

І заплакала Ярина,

Як тая дитина.

І крізь сльози промовляла:

« Покине! покине!»


Як той явор над водою,

Степан похилився,

Щирі сльози козацькії

В серці запеклися,

Мов у пеклі. А Ярина /293/

То клене, то просить,

То замовкне, подивиться

І знов заголосить.

Незчулися, як смерклося,

І сестру і брата,

Ніби скованих докупи,

Застав батько в хаті.


І світ настав, а Ярині

Не спиться — ридає.

Уже Степан із криниці

Коня напуває.

Й вона з відрами побігла —

Ніби за водою

До криниці. А тим часом

Запорозьку зброю

Старий виніс із комори,

Дивиться, радіє,

Приміряє, ніби знову

Старий молодіє.

Та й заплакав. «Зброє моя,

Зброє золотая!..

Літа мої молодії,

Сило молодая!

Послужи, моя ти зброє,

Молодій ще силі,

Послужи йому так щиро,

Як мені служила!»


Вернулися од криниці,

І Степан сідлає

Коня, свого товариша,

Й жупан надіває.

А Ярина дає зброю,

На порозі стоя;

Степан її надіває,

Та плачуть обоє.

І шаблюка, мов гадюка,

Й ратище-дрючина,

Й самопал семип’яденний

Повис за плечима.

Аж зомліла, як узріла;

І старий заплакав,

Як побачив на коневі /294/

Такого юнака.

Веде коня за поводи

Та плаче Ярина;

Старий батько іде рядом,

Научає сина,

Як у війську пробувати,

Старшин шанувати,

Товариство поважати,

В табор не ховатись.

«Нехай тебе Бог заступить!» —

Як за селом стали,

Сказав батько, та всі троє

Разом заридали.

Степан гукнув, і курява

Шляхом піднялася.

«Не барися, мій синочку,

Швидше повертайся!» —

Сказав старий. А Ярина,

Мов тая ялина

При долині, похилилась...

Мовчала Ярина.

Тільки сльози утирає,

На шлях поглядає;

Із куряви щось вигляне

І знов пропадає;

Ніби шапка через поле

Котиться, чорніє,

Пропадає, мошечкою

Тільки-тільки мріє,

Та й пропало. Довго-довго

Стояла Ярина

Та дивилась, чи не вирне

Знову комашина

Із куряви. Не вирнула —

Пропала! І знову

Заплакала Яриночка

Та й пішла додому.


Минають дні, минає літо,

Настала осень, шелестить

Пожовкле листя, мов убитий

Старий під хатою сидить,

Дочка нездужає Ярина;

Його єдиная дитина /295/

Покинуть хоче. З ким дожить,

Добити віку вікового?

Згадав Степана молодого,

Згадав свої благі літа,

Згадав та й заплакав

Багатий сивий сирота.


«В твоїх руках все на світі,

Твоя всюди воля!

Нехай буде так, як хочеш,

Така моя доля», —

Старий вимовив і нишком

Богу помолився;

Та й пішов собі з-під хати

В садок походити.


І барвінком, і рутою,

І рястом квітчає

Весна землю, мов дівчину

В зеленому гаї;

І сонечко серед неба

Опинилось-стало,

Мов жених той молодую,

Землю оглядало,

І Ярина вийшла з хати

На світ Божий глянуть,

Ледве вийшла: усміхнеться,

То піде, то стане,

Розглядає, дивується,

Та любо, та тихо,

Ніби вчора народилась...

А лютеє лихо

В самім серці ворухнулось

І світ запалило.

Як билина підкошена,

Ярина схилилась;

Як з квіточки роса вранці,

Сльози полилися.

Старий батько коло неї,

Як дуб, похилився.


Одужала Яриночка,

Ідуть люде в Київ

Та в Почаїв помолитись,

І вона йде з ними. /296/

У Києві великому

Всіх святих благала;

У Межигорського Спаса

Тричі причащалась;

У Почаєві святому

Ридала- молилась,

Щоб Степан той, доля тая,

Їй хоча приснилась.

Не приснилась. Вернулася.

Знову забіліла

Зима біла. За зимою

Знов зазеленіла

Весна Божа. Вийшла з хати

На світ дивуватись

Яриночка, та не Бога

Святого благати,

А нищечком у ворожки

Про його спитати.


І ворожка ворожила,

Пристріт замовляла,

Талан-долю та весілля

З воску виливала.

«Он, бачиш, кінь осідланий

Тупає ногою

Під козаком; а онде йде

Дідусь з бородою

Аж до колін. Ото гроші;

Якби догадався

Козак отой злякать діда,

Злякав та й сховався

За могилу, лічить гроші,

А он знову шляхом

Козак іде, ніби старець,

То, бач, ради страху,

Щоб ляхи або татаре

Часом не спіткали».

І радесенька Ярина

Додому верталась.


Уже третій, і четвертий,

І п’ятий минає

Немалий рік, а Степана

Немає, немає. /297/

І стежечка-доріжечка,

Яром та горою

Утоптана до ворожки,

Поросла травою.

Нема його. У черниці

Косу розплітає

Безталанна, коло неї

Падає, благає

Старий батько, хоч літечко,

Хоч Петра діждати,

Хоч Зеленої неділі...

Діждались, і хату

Уквітчали гарнесенько,

І в сорочках білих

Невеселі, мов сироти,

Під хатою сіли.

Сидять собі та сумують,

Слухають... щось грає,

Мов на кобзі, на улиці

І ніби співає.




ДУМА


У неділю вранці-рано

Синє море грало,

Товариство кошового

На раді прохало:

«Благослови, отамане,

Байдаки спускати

Та за Тендер погуляти,

Турка пошукати».

Чайки і байдаки спускали,

Гарматами риштовали,

З Дніпрового гирла широкого випливали,

Серед ночі темної,

На морі синьому

За островом Тендером потопали,

Пропадали.

Один потопає,

Другий виринає,

Козацтву-товариству із синьої хвилі рукою махає

І зично гукає:

«Нехай вам, панове-товариство, Бог допомагає».

І в синій хвилі потопає,

Пропадає. /298/

Тілько три чайки, слава Богу,

Отамана курінного,

Сироти Степана молодого,

Синє море не втопило,

А в турецьку землю агарянську

Без кормиг прибило.

Тойді сироту Степана,

Козака лейстрового,

Отамана молодого,

Турки-яничари ловили,

З гармати гримали,

В кайдани кували,

В тяжкую неволю завдавали.

Ой Спасе наш Межигорський,

Чудотворний Спасе,

І лютому ворогові

Не допусти впасти

В турецькую землю, в тяжкую неволю!

Там кайдани по три пуда,

Отаманам по чотири,

І світа Божого не бачать, не знають,

Під землею камень ламають,

Без сповіді святої умирають,

Як собаки, здихають.

І згадав сирота Степан в неволі

Свою далеку Україну,

Нерідного батька старого,

І коника вороного,

І нерідную сестру Ярину.

Плаче-ридає,

До Бога руки здіймає,

Кайдани ламає,

Утікає на вольную волю...

Уже на третьому полю

Турки-яничари догнали,

До стовпа в’язали,

Очі виймали,

Гарячим залізом випікали,

В кайдани кували,

В тюрму посадили

Та й замуровали.


Отак на улиці під тином

Ще молодий кобзар стояв

І про невольника співав. /299/

За тином слухала Ярина,

І не дослухала, упала.

«Степаночку! Степаночку! —

Кричала, ридала. —

Степаночку, моє серце!

Де ж це ти барився?

Тату! Тату! Ідіть сюда,

Ідіть, подивітесь».

Прийшов старий, розглядає,

І свого Степана

Не пізнає, таке з його

Зробили кайдани.

«Сину ти мій безталанний!

Моя ти дитино!

Де ти в світі погибаєш,

Сину мій єдиний? »

Плаче старий та ридає,

Й Степан сліпий плаче

Невидющими очима,

Мов сонце побачив.

І беруть його під руки,

І ведуть у хату,

І вітає Яриночка,

Мов рідного брата.

І голову йому змила,

І ноги умила,

І в сорочці тонкій білій

За стіл посадила,

Годувала, напувала,

Положила спати

У кімнаті і тихенько

Вийшла з батьком з хати.


Через тиждень без старостів

За Степана свата

Старий свою Яриночку.

І Ярина в хаті.

«Ні, не треба, мій таточку,

Не треба, Ярино, —

Степан каже. — Я загинув,

Навіки загинув!

За що ж свої молодії

Ти літа погубиш

За калікою?.. Ярино! /300/

Насміються люде

І Бог святий покарає,

І прожене долю

З ції хати веселої

На чужеє поле.

Ні, Ярино, Бог не кине

І найде дружину;

А я піду в Запорожжя,

Там я не загину,

Нагодують». — «Ні, Степане,

Моя ти дитино!

І Господь тебе покине,

Як ти нас покинеш».

« Оставайся, Степаночку;

Коли не хоч братись,

То так будем, я сестрою,

А ти будеш братом,

І дітьми йому обоє,

Батькові старому.

Не йди од нас, Степаночку,

Не кидай нас знову.

Не покинеш?» — «Ні, Ярино!»

І Степан остався.

Зрадів старий, мов маленький,

Аж за кобзу взявся,

Хотів вшкварить метелицю

З усієї сили,

Та не вшкварив... Під хатою

Усі троє сіли.


«Розкажи ж ти нам, Степане,

Про свою недолю,

Бо й я таки гуляв колись

В турецькій неволі».

«Отож мене, вже сліпого,

На світ випускали

З товариством. Товариство

На Січ прямувало

І мене взяло з собою;

І через Балкани

Простали ми в Україну

Вольними ногами;

А на тихому Дунаю /301/

Нас перебігають

Січовики- запорожці

І в Січ завертають,

І розказують і плачуть,

Як Січ руйнували,

Як москалі срібло, злото

І свічі забрали

У Покрові; як козаки

Вночі утікали

І на тихому Дунаю

Новим кошем стали;

Як цариця по Києву

З Нечосом ходила...

І Межигорського Спаса

Вночі запалила.

І по Дніпру у золотій

Галері гуляла,

На пожар той поглядала,

Нишком усміхалась.

І як степи запорозькі

Тоді поділили

І панам на Україні

Люд закріпостили.

Як Кирило з старшинами

Пудром осипались

І в цариці, мов собаки,

Патинки лизали.

Отак, тату! Я щасливий,

Що очей не маю,

Що нічого того в світі

Не бачу й не знаю...

Ляхи були, усе взяли,

Кров повипивали!..

А москалі і світ Божий

В путо закували.

Отаке-то! Тяжко, тату,

Із своєї хати

До турчина поганого

В сусіди прохатись.

Тепер, кажуть, в Слободзеї

Останки збирає

Головатий та на Кубань

Хлопців підмовляє.

Нехай йому Бог поможе! /302/

А що з того буде,

Святий знає: почуємо,

Що розкажуть люде».

Отак вони що день Божий

Удвох розмовляли

До півночі, а Ярина

Господарювала

Та святих отих благала.

Таки ж ублагала;

На всеєдній у неділю

Вона спарувалась

З сліпим своїм. Такеє-то

Скоїлось на світі,

Мої любі дівчаточка,

Рожевії квіти.

Такеє-то. Одружились

Мої молодії.

Може, воно й не до ладу,

Та що маю діять,

Коли таке сподіялось?

Рік уже минає,

Уже й другий. З дружиною

Ярина гуляє

По садочку. Старий батько

Сидить коло хати

Та вчить внука-пузанчика

Чолом оддавати.











НЕВОЛЬНИК


Джерело тексту:

неповний чистовий автограф з рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий». (ІЛ, ф. 1, № 18, арк. 61 — 72 звор.);

першодрук у журналі «Основа» (1861. — № 4. — С. 1 — 20).

Подається за автографом у рукописній збірці «Поезія Т. Шевченка. Том первий». Рядки 1 — 81, 258 — 367, 633 — 640, 647 — 650 та 655 — 658, відсутні в автографі, тепер неповному, подаються за першодруком у журналі «Основа» (1861. — № 4. — С. 1 — 20). Купюри в рядках 641 — 646, 651 — 654 та 659 — 662, зроблені в першодруці з огляду на цензуру, заповнюються за чистовим автографом з рукописної збірки «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 50 — 67).

Автограф у рукописній збірці «Поезія Т. Шевченка. Том первий» не датований.

Датується орієнтовно за часом створення рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий»: не раніше 5 лютого (коли міністр народної освіти Є. Ковалевський запропонував кураторові С-Петербурзької шкільної округи І. Делянову розглянути книжки Шевченка, подані на цензурування, на основі загальних постанов про цензуру) — 28 квітня 1859 р. (коли замість книжок «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» та «Гамалія» (1844), що перебували на розгляді цензури раніше, цензор С. М. Палаузов подав до С.-Петербурзького цензурного комітету разом зі своїм відзивом одержаний від Шевченка його рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий»).

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861. — № 4. — С. 1 — 20) за автографом зі збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (з купюрами з огляду на цензуру в рядках 641 — 646, 651 — 654, 659 — 662). Помилково вважаючи, що в цій публікації поему подано без закінчення, редакція «Основи» (В. М. Білозерський) через рік опублікувала як додаток закінчення першої редакції поеми — «Сліпий», рядки 665 — 720; публікація мала таку назву й примітку: «(Пропущений Т. Г. Шевченком). Епілог до «Невольника». (Напечатаного у IV-і й книжці Основи 1861 року)» (Основа. — 1862. — № 6. — С. 1 — 2).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб. — 1867. — С. 240 — 261.

Як у того Нуми Тая німфа Егерія... — Нума Помпілій — за легендою, другий після Ромула цар Стародавнього Риму (715 — 672 рр. до н. е.); йому приписували релігійні та правові реформи, на які його надихала німфа Егерія.










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.