[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 356-358; 749-751.]
Попередня
Головна
Наступна Варіанти
САУЛ
В непробудимому Китаї,
В Єгипті темному, у нас,
І понад Індом і Євфратом
Свої ягнята і телята
На полі вольнім вольно пас
Чабан, було, в своєму раї.
І гадки-гадоньки не має,
Пасе, і доїть, і стриже
Свою худобу та співає...
Аж ось лихий царя несе
З законами, з мечем, з катами,
З князями, темними рабами.
Вночі підкрались, зайняли
Отари з поля; а пасущих,
І шатра їх, убогі кущі,
І все добро, дітей малих,
Сестру, жену і все взяли,
І все розтлили, осквернили,
І осквернених, худосилих,
Убогих серцем, завдали
В роботу-каторгу. Минали
За днями дні. Раби мовчали,
Царі лупилися, росли
І Вавилони муровали.
А маги, бонзи і жерці
(Неначе наші панотці)
В храмах, в пагодах годувались,
Мов кабани царям на сало
Та на ковбаси. І царі
Самі собі побудували
Храми, кумирні, олтарі.
Раби німії поклонялись.
Жидам сердешним заздро стало, /357/
Що й невеличкого царя
І з кізяка хоч олтаря
У їх немає. Попросили
Таки старого Самуїла,
Щоб він де хоче, там і взяв,
А дав би їм, старий, царя.
Отож премудрий прозорливець,
Поміркувавши, взяв єлей
Та взяв од козлищ і свиней
Того Саула-здоровила
І їм помазав во царя.
Саул, не будучи дурак,
Набрав гарем собі чималий
Та й заходився царювать.
Дивилися та дивувались
На новобранця чабани
Та промовляли, що й вони
Таки не дурні. Ач якого
Собі ми виблагали в Бога
Самодержавця. А Саул
Бере і город і аул,
Бере дівча, бере ягни́цю,
Будує кедрові світлиці,
Престол із золота кує,
Благоволеньє оддає
Своїм всеподданійшим голим.
І в багряниці довгополій
Ходив по храмині, ходив,
Аж поки, лобом неширокий,
В своїм гаремі одинокий,
Саул сердега одурів.
Незабаром зібралась рада.
— Панове чесная громадо!
Що нам робить? Наш мудрий цар,
Самодержавець- господар,
Сердешний одурів. Панове!
Чи нам його тепер лічить?
Чи заходиться та зробить
Царя здоровшого? — По мові,
По мудрій раді розійшлись
Смутнії пастирі.
В кедровій
В новій палаті цар не спить, /358/
Не їсть, не п’є, не гомонить.
А мовчки долі, всемогучий,
Дере порфиру на онучі
І ніби морщить постоли,
Плете волоки, озуває,
І у кедрових стін нових
Про батькове осля питає.
То возьме скіпетр і заграє,
Мов на сопілці.
Чабани,
Веніамінові внучата,
Тельця отрокам принесли,
Щоб їм дозволено співати
У сінях царських. Заревла
Сивоборода, волохата
Рідня Саулова пузата
Та ще й гусляра привела,
Якогось чабана Давида.
— І вийде цар Саул, і вийде, —
Чабан співає, — на войну... —
Саул прочумався, та й ну,
Як той москаль, у батька, в матір
Свою рідоньку волохату
І вздовж і впоперек хрестить.
А гусляра того Давида
Трохи не вбив. Якби він знав,
Яке-то лихо з його вийде,
З того лукавого Давида,
То, мов гадюку б, розтоптав
І ядовитую б розтер
Гадючу слину. А тепер
Плугами, ралом не розорем
Прокляту ниву, проросла
Колючим терном. Горе! Горе!
Дрібніють люде на землі,
Ростуть і висяться царі!
САУЛ
Джерела тексту:
фрагменти первісного тексту, надруковані в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 244 — 247) за чорновим автографом, що не зберігся;
чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 311 — 314).
Подається за «Більшою книжкою».
Дата в чистовому автографі: «13 октября».
Датується за автографом та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1860 р.: 13 жовтня 1860 р., С.-Петербург.
Первісний автограф не відомий. Фрагменти його — рядки, що відповідають рядкам 2, 5 — 6, 8 — 12, 26, 29 — 31, 36 — 37, 39 — 40, 50, 57 — 64, 68 — 69, 74, 77, 88 — 92, 102 — 107, 111 — 112 основного тексту, — опубліковано в підрядкових виносках у «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 244 — 247). Уривок, що відповідає рядкам 86 — 92 основного тексту, подано тут двічі: нижній шар тексту рядків 88 — 92 у підрядковій виносці, верхній шар тексту рядків 86 — 92 введено безпосередньо в основний текст, тобто контаміновано з пізнішим текстом «Більшої книжки». За чорновим автографом, з новими виправленнями, Шевченко переписав твір до «Більшої книжки» у два прийоми: до рядка 56 включно — чорнилом одного відтінку, після рядка 56 до кінця — чорнилом іншого відтінку (синюватим). Текст «Більшої книжки» остаточний.
Вперше надруковано в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 244 — 247), де подано за «Більшою книжкою», з контамінацією рядків 86 — 92 за чорновим автографом та пропуском рядка 106.
Саул (кінець XI ст. до н. е.) — перший цар Ізраїльсько-Іудейської держави, яка виникла в Палестині наприкінці XI ст. до н. е. внаслідок об’єднання єврейських скотарсько-землеробських племен, очолюваних жерцями, що здійснювали й адміністративно-суддівські функції.
В непробудимому Китаї, В Єгипті темному, у нас, І понад Індом і Євфратом... — Переліком найдавніших цивілізацій та державних утворень Далекого Сходу, Індії, Месопотамії, Африки, Східної Європи Шевченко створює широке історичне тло для своїх узагальнень щодо походження царської влади та її принципово однакової сутності в різні часи і в різних народів.
...Вавилони муровали. — Столицю Вавилонського царства — ранньо-рабовласницької держави в межиріччі Тигру та Євфрату, одне з найдавніших міст світу, яке славилося величністю й багатством своєї архітектури, згадано тут як символ державної могутності.
Маги, бонзи і жерці — служителі релігійних культів у різні часи й у різних народів: маги — чаклуни в первісно-общинну епоху та у примітивних племен; бонзи — буддійські ченці в Японії; жерці — священнослужителі численних язичницьких релігій.
Пагоди — буддійські храми баштово-ярусної архітектури в Китаї, Японії та інших східних країнах. /750/
Кумирні — місця для поклоніння язичницьким ідолам або іншим обожнюваним предметам.
Попросили Таки старого Самуїла... — Біблійна версія походження царської влади в ізраїльтян, згідно з якою вони самі вимагали від верховного жерця й судді пророка Самуїла для кращого здійснення правових та військових функцій замінити державно не оформлену теократичну владу жерців на міцнішу владу царя (Перша книга Самуїла. Гл. 8).
...взяв од козлищ і свиней Того Саула-здоровила... — Як і в переказах багатьох інших народів, відбиті в Біблії легенди єврейських скотарських племен стверджують, що перший їхній цар походив з пастухів. Для посилення сатиричного ефекту Шевченко деякі деталі біблійної версії свідомо знижує, а деякі привносить від себе. Саула, про якого в Біблії сказано, що «не було нікого вродливішого за нього — цілою головою він був вищий від кожного з усього народу» (Перша книга Самуїла. Гл. 9. В. 2), він зневажливо називає «здоровилом» і свинопасом (хоча іудейська релігія забороняла віруючим споживати свинину). Так само привнесеними є згадки про те, що Саул «набрав гарем собі чималий» і побудував «кедрові світлиці». Ці деталі запозичено Шевченком з біблійних розповідей про пізніших ізраїльських царів, зокрема про Соломона, який мав величезний гарем і при будівництві широко вдавався до дорогого привозного матеріалу — ліванського кедра — замість місцевого каменю (Перша книга Царів. Гл. 9. В. 10 — 11; Гл. 11. В. 1 — 4). Про гарем Саула Біблія не згадує, археологічними дослідженнями виявлено рештки його кам’яного, а не дерев’яного палацу.
А Саул Бере і город і аул... — Один із багатьох у цьому вірші натяків Шевченка на сучасну йому російську дійсність — зокрема, загарбницьку політику царизму на Кавказі та в Середній Азії.
Благоволеньє оддає Своїм всеподданійшим голим... — пародійне використання офіційної термінології, поширеної в Росії середини XIX ст.
Саул сердега одурів. — В описі божевілля Саула Шевченко широко вдається до сатиричного зниження наявних у Біблії згадок про те, що Бог розгнівався на царя за його зухвальство (принизивши жерців, насмілився сам чинити жертвоприношення) й періодично насилав на нього потьмарення розуму (Перша книга Самуїла. Гл. 15. В. 10 — 31; Гл. 16. В. 14 — 15).
Порфіра — царський одяг для урочистих випадків, один із символів влади: довга мантія пурпурового кольору.
Волоки — зав’язки для постолів.
І у кедрових стін нових Про батькове осля питає. — Божевільний Саул повертається думкою до початків свого царювання. За легендою, коли одного разу батько послав його шукати ослиць, що відбилися від гурту, він запитав про них у провидця Самуїла, який і оголосив йому Божу волю зробити Саула царем.
Веніамінові внучата — одне з дванадцяти єврейських племен («колін»), яке складалося з нащадків Веніаміна — наймолодшого сина легендарного патріарха Іакова. З цього племені походив Саул.
Та ще й гусляра привела, якогось чабана Давида. — 3 двох наявних у Біблії версій появи Давида при дворі царя Саула Шевченко зупинився на тій, згідно з якою долати напади божевілля Саулові допомагали музика та спів, якими майстерно володів юнак Давид (Перша книга Самуїла. /751/ Гл. 16. В. 17 — 23). Можливо, тут позначилося знайомство Шевченка з відомою картиною Рембрандта «Саул і Давид», на якій зображено саме цю ситуацію. За іншою версією, Саул наблизив до себе Давида, коли той прославився перемогою над філістимським велетом Голіафом. (Перша книга Самуїла. Гл. 18. В. 2).
А гусляра того Давида Трохи не вбив. — Хоча Давид мав великі заслуги в обороні країни (до того ж був одружений з царевою дочкою), Саул не довіряв йому, передчуваючи в ньому свого суперника, й не раз зазіхав на його життя.
Яке-то лихо з його вийде, 3 того лукавого Давида... — За біблійним переказом, розгнівавшись на Саула, Бог відвернувся від нього й звелів пророкові Самуїлу ще за життя Саула таємно помазати на царство іншого обранця — Давида. Позбавлений Божої підтримки, Саул зазнав поразки в битві з філістимлянами й покінчив самогубством на полі бою. (Перша книга Самуїла. Гл. 31. В. 4). Після його смерті Давид, проголошений царем у південній частині Палестини — Іудеї, повів боротьбу за владу і над її північною частиною — Ізраїлем і зрештою домігся її. За свого правління (1012 — 972 р. до н. е.) Давид здобув ряд військових перемог над сусідніми народами, зробив своєю столицею Єрусалим і розбудував його. При ньому Ізраїльсько-Іудейська держава досягла своєї найвищої могутності.
До біблійних переказів про перших ізраїльських царів Шевченко звернувся, прагнучи розвінчати ідею божественного походження царської влади. Адже саме з Біблії пішло й за допомогою неї утверджувалося уявлення про «богообраність не лише Давида, а й загалом царської влади у євреїв, а потім і християнський обряд оформлення монархії через помазання єлеєм. В силу легенди про помазання Давида Самуїлом, Давидові нащадки вважалися помазаниками Божими» (Мифы народов мира. — Т. 1. — С. 344). Так іменувалися й російські самодержці. Незважаючи на ряд прозорих натяків і перегуки з тогочасною російською дійсністю, у вірші «Саул» немає підстав вбачати реальні риси якогось одного з тодішніх російських імператорів. Цей сатиричний «аналіз» генези самодержавства як такого зроблено Шевченком з іншою метою — для дискредитації царистських ілюзій благонамірених лібералів, добровільного рабства своїх «убогих серцем» сучасників.
