[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 58-61; 590-593.]
Попередня
Головна
Наступна Варіанти
А. О. КОЗАЧКОВСЬКОМУ
Давно те діялось. Ще в школі,
Таки в учителя-дяка,
Гарненько вкраду п’ятака —
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге — та й куплю
Паперу аркуш. І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І везерунками з квітками
Кругом листочки обведу.
Та й списую Сковороду
Або «Три царіє со дари».
Та сам собі у бур’яні,
Щоб не почув хто, не побачив,
Виспівую та плачу.
І довелося знов мені
На старість з віршами ховатись,
Мережать книжечки, співати
І плакати у бур’яні.
І тяжко плакать. І не знаю,
За що мене Господь карає?
У школі мучилось, росло,
У школі й сивіть довелось,
У школі дурня й поховають.
А все за того п’ятака,
Що вкрав маленьким у дяка,
Отак Господь мене карає.
Ось слухай же, мій голубе,
Мій орле-козаче!
Як канаю я в неволі,
Як я нужу світом.
Слухай, брате, та научай
Своїх малих діток,
Научай їх, щоб не вчились /59/
Змалку віршовати.
Коли ж яке поквапиться,
То нищечком, брате,
Нехай собі у куточку
І віршує й плаче
Тихесенько, щоб Бог не чув,
Щоб і ти не бачив.
Щоб не довелося, брате,
І йому каратись.
Як я тепер у неволі
Караюся, брате.
Неначе злодій, поза валами
В неділю крадуся я в поле.
Талами вийду понад Уралом
На степ широкий, мов на волю.
І болящеє, побите
Серце стрепенеться,
Мов рибонька над водою.
Тихо усміхнеться
І полине голубкою
Понад чужим полем,
І я ніби оживаю
На полі, на волі.
І на гору високую
Вихожу, дивлюся,
І згадую Україну,
І згадать боюся.
І там степи, і тут степи,
Та тут не такії,
Руді-руді, аж червоні,
А там голубії,
Зеленії, мережані
Нивами, ланами,
Високими могилами,
Темними лугами.
А тут бур’ян, піски, тали...
І хоч би нá сміх де могила
О давнім дáвні говорила.
Неначе люде не жили.
Од споконвіку і донині
Ховалась од людей пустиня,
А ми таки її найшли.
Уже й твердині поробили, /60/
Затого будуть і могили,
Всього наробимо колись!
О доле моя! Моя країно!
Коли я вирвусь з ції пустині?
Чи, може, крий Боже,
Тут і загину.
І почорніє червоне поле...
— Айда в казарми! Айда в неволю! —
Неначе крикне хто надо мною.
І я прокинусь. Поза горою
Вертаюсь, крадуся понад Уралом,
Неначе злодій той, поза валами.
Отак я, друже мій, святкую
Отут неділеньку святую.
А понеділок?.. Друже-брате!
Ще прийде ніч в смердячу хату,
Ще прийдуть думи. Розіб’ють
На стократ серце, і надію,
І те, що вимовить не вмію...
І все на світі проженуть.
І спинять ніч. Часи літами,
Віками глухо потечуть.
І я кровавими сльозами
Не раз постелю омочу.
Перелічу і дні і літа.
Кого я, де, коли любив?
Кому яке добро зробив?
Нікого в світі, нікому в світі.
Неначе по лісу ходив!
А малась воля, малась сила,
Та силу позички зносили,
А воля в гостях упилась
Та до Миколи заблудила...
Та й упиваться зареклась.
Не поможе милий Боже,
Як то кажуть люде.
Буде каяння на світі,
Вороття не буде.
Благаю Бога, щоб світало,
Мов волі, світу сонця жду. /61/
Цвіркун замовкне; зорю б’ють.
Благаю Бога, щоб смеркало,
Бо на позорище ведуть
Старого дурня муштровати.
Щоб знав, як волю шанувати,
Щоб знав, що дурня всюди б’ють.
Минають літа молодії,
Минула доля, а надія
В неволі знову за своє,
Зо мною знову лихо діє
І серцю жалю завдає.
А може, ще добро побачу?
А може, лихо переплачу?
Води Дніпрової нап’юсь,
На тебе, друже, подивлюсь.
І може, в тихій твоїй хаті
Я буду знову розмовляти
З тобою, друже мій. Боюсь!
Боюся сам себе спитати, —
Чи се коли сподіється?
Чи, може, вже з неба
Подивлюсь на Україну,
Подивлюсь на тебе.
А іноді так буває,
Що й сльози не стане;
І благав би я о смерті...
Так ти, і Украйна,
І Дніпро крутоберегий,
І надія, брате,
Не даєте мені Бога
О смерті благати.
А. О. КОЗАЧКОВСЬКОМУ
Джерела тексту:
чистовий автограф рядків 144 — 147 у листі до М. М. Лазаревського від 20 грудня 1847 р. (ІЛ, ф. 1, № 151);
чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 127 — 132);
чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 56 — 60).
Подається за «Більшою книжкою».
Автографи не датовані.
Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1847 р. та за часом перебування Шевченка з 22 червня 1847 до 11 травня 1848 р. в Орській фортеці, орієнтовно: кінець червня — грудень 1847 р., Орська фортеця.
Первісний автограф не відомий. Можливо, редакцію його останніх рядків відбиває уривок, наведений поетом у листі до М. М. Лазаревського від 20 грудня 1847 р.:
Так Дніпро крутоберегий
І надія, брате,
Не дають мені в неволі
О смерті благати.
Наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до «Малої книжки» (під № 18 до дев’ятого зшитка за 1847 рік). Автограф у «Малій книжці» має кілька виправлень, зроблених під час переписування, а ще більше — пізнішого часу, найімовірніше, 1857 р., наприкінці перебування поета на засланні у Новопетровському укріпленні. Тоді, очевидно, дописано блідішим чорнилом назву «А. О. Козачковському» і перекреслено після рядка 106 вісім рядків поспіль. 16 березня 1858 р., перебуваючи в Москві, Шевченко переписав вірш з «Малої книжки» до «Більшої книжки» із значними виправленнями. Порівняно з текстом у «Малій книжці» текст у «Більшій книжці» менший на 19 рядків.
Повертаючись із заслання, Шевченко на кілька днів затримався в Астрахані, де його зустріли колишні студенти Київського університету і серед них — С. А. Незабитовський, який переписав з «Малої книжки» на окремий аркуш поезії «Чернець» і «А. О. Козачковському». Його список поезії «А. О. Козачковському» має той самий номер, що і в «Малій книжці», закреслені рядки не переписано. Рядок 110 пропущено, очевидно, через недогляд. /591/
Вірш «А. О. Козачковському» переписано до рукописної збірки невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належала Л. М. Жемчужникову і тепер не відома. Подані О. Я. Кониським різночитання в цьому списку (ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 5 — 6) засвідчують суттєві розбіжності з текстом «Малої книжки». У списку були рядки, перекреслені в «Малій книжці», нема рядка 36; кілька рядків мають іншу редакцію; замість крапок у рядку 39 — «Тихесенько...». Відмінна і назва: «До Козачковського». Такі розбіжності навряд чи йдуть від неуважності або від свавільного поводження з текстом. Можливо, в автора списку було якесь інше джерело або сам Шевченко вносив у список виправлення (хоча сумнівно, щоб він відновлював викреслені раніше рядки).
Деякі різночитання у списку Г. Н. Мордовцевої, що їх навів В. Доманицький у «Кобзарі» 1908 (с. 629), не збігаються ні з автографом у «Малій книжці», ні з автографом у «Більшій книжці».
Вперше надруковано в журналі «Основа» (1862. — № 10. — С. 1 — 5) за автографом у «Більшій книжці», але з відмінами в чотирьох рядках: рядки 11 і 12 подано за текстом «Малої книжки», а 14 і 22 за невстановленим джерелом (14: «Виспівую, було, та плачу»; 22: «У школі й сивіть почало»).
Відомі списки у рукописних збірках «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 686 — 691), «Кобзар» 1865, переписаний Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 148 — 152), «Кобзар» 1863 — 1867 рр. (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 54 — 57), «Кобзар» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 277 — 279), невідомою рукою (РДБ, ф. 743, № 18, од. збер. 25, арк. 73 звор. — 77 звор.; ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 471, арк. 42 звор. — 46). Деякі з них мають різночитання, що йдуть від неуважного прочитання джерела, з якого походять.
Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 376 — 380 і у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 192 — 196 (у першому з них подано за «Більшою книжкою», у другому подано контамінований текст з «Малої книжки» і «Більшої книжки»).
Козачковський Андрій Осипович (1812 — 1889) — лікар, приятель Шевченка. Народився в Переяславі (тепер місто Переяслав-Хмельницький Київської області) в родині ректора семінарії. У 1835 р. закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію і служив у морському відомстві. Восени 1841 або на початку 1842 року познайомився з Шевченком і до кінця його життя підтримував з ним дружні взаємини. Про знайомство з Шевченком розповідав пізніше так «С произведениями Шевченко познакомил меня в Петербурге в 1841 году альманах Гребенки «Ластівка». Встретившись вскоре после этого с земляком моим Зелениным, я завел разговор о помещенных в альманахе неподражаемых произведениях какого-то Шевченко. «Не хочешь ли, я познакомлю тебя с автором?» Разумеется, предложение было принято с искренней благодарностью. Через несколько дней после этого, вечером, вошел ко мне с земляком незнакомый господин, приветствовавший меня следующими словами: «Дай Боже здравствовать! Оце той самий Тарас, що ви хотіли з ним познайомиться» (Козачковский А. Из воспоминаний о Т. Г. Шевченко// Киевский телеграф. — 1875. — 26 лютого).
З весни 1843 р. А. Козачковський працював повітовим лікарем у Курську, а з січня 1844 р. — у Переяславі, спочатку міським лікарем, зго/592/дом — лікарем і викладачем медицини в семінарії. У Переяславі Шевченко відвідав його чотири рази: двічі 1845 р. (в серпні й восени) і двічі 1859 р. (у червні й серпні). А. Козачковський лікував поета, коли той хворів восени 1845 р. Вони листувалися й під час заслання.
В останні відвідини Шевченком А. Козачковського у серпні 1859 р. між ними виявились певні розходження в поглядах на очікувану селянську реформу. «Не стесняясь его симпатиями, — згадував пізніше А. Козачковський, — я откровенно высказал свой взгляд на ожидаемую реформу, указывая на некоторые, по моєму мнению, практические неудобства и затруднения. Грустное впечатление производил на него взгляд мой... На письмо мое к нему в Петербург он не ответил, и меня тяготила мысль, что, может быть, взгляды мои на ожидаемую крестьянскую реформу не согласовались с его взглядами...» (Киевский телеграф. — 1875. — 26 лютого).
У А. Козачковського була колекція малюнків Шевченка. Тепер у його будинку — музей, в якому є експозиція, присвячена перебуванню Шевченка в Переяславі й на Переяславщині.
...в учителя-дяка... — Автобіографічна деталь: Шевченко вчився у кирилівського дяка Павла Рубана (прізвисько — Совгир), а після смерті батьків, за його словами, «приютился... у дьячка (Петра Богорського. — Ред.) в школе в виде школяра-попыхача». У повісті «Княгиня» є згадка про зошит із сковородинськими псальмами, що належав дяку Рубану. Оскільки далі мова йде про списування Сковороди, то, очевидно, саме у дяка Рубана і взяв майбутній поет п’ятака, щоб купити паперу для письма.
Сковорода Григорій Савич (1722 — 1794) — український філософ, поет, просвітитель. Освіту здобув у Київській духовній академії. Деякий час викладав у Переяславському та Харківському колегіумах, а в 1769 р., не стерпівши переслідувань, залишив педагогічну діяльність і мандрував по Україні, часто зустрічався з селянами. За життя його твори не видавалися, поширювалися у рукописах і списках. Ще в дитячому віці деякі знав Шевченко, захоплювався ними, пізніше відзивався про Сковороду як про великого мислителя й поета, але критикував його мову (див. передмову до нездійсненого видання «Кобзаря» 1847 р., повість «Близнецы»). Пісню «Всякому городу нрав и права...» на слова Сковороди Шевченко згадав у повісті «Наймичка», а свою «комедію» «Сон» («У всякого своя доля») розпочав варіацією цієї пісні.
«Три царіє со дари». — Йдеться про колядку (чи псальму), в якій оспівуються три царі, що, за легендою, приходили вітати народження Христа. Колядок з цим мотивом є кілька. І. Франко вважав, що Шевченко має на увазі колядку «Радость нам ся являє...», друга строфа якої починається рядками:
Триє царі со дари
Христу поклон отдали
(Франко І. Наші коляди. — Львів, 1890. — С. 6).
Аналогічний мотив зустрічається й у псальмах « Вси языцы купно лицы...», «Бог предвечный народился...», в яких відповідно є рядки:
Трие цари текут со дари
Рожденна витати
(Богогласник. — 1850. — С. 7); /593/
Трие цари идут со дары
До Вифлеема мЂста
(Богогласник. — 1885. — С. 8).
Композитор Д. М. Ревуцький твердив, що у Шевченка йдеться про колядку «Шедше тріє царіє» (Ревуцький Д. Шевченко і народна пісня. — К., 1939; див. таблицю «Українські народні пісні, про які маємо відомості, що їх знав Шевченко» у кінці книжки). Можливо, в Шевченка — узагальнений образ.
...На старість з віршами ховатись... — На засланні, порушуючи царську заборону писати й малювати, Шевченко крадькома, ховаючись від наглядачів, віршував.
Тал (тала) — верболіз. Тут ідеться про верболіз, що поріс на правому березі річки Урал, де була Орська фортеця.
І я кровавими сльозами Не раз постелю омочу — перифраз псалма: «Змучився я від стогнання свого, щоночі постелю свою обливаю слізьми, сльозами своїми окроплюю ложе своє!..» (Пс. 6. В. 7).
Та до Миколи заблудила... — Йдеться про царя Миколу I.
