[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 81-86; 600-603.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





[ЦАРІ]



Старенька сестро Аполлона,

Якби ви часом хоч на час

Придибали-таки до нас,

Та, як бувало во дні они,

Возвисили б свій Божий глас

До оди пишно-чепурної,

Та й заходилися б обоє

Царів абощо воспівать.

Бо як по правді вам сказать,

То дуже вже й мені самому

Обридли тії мужики,

Та паничі, та покритки.

Хотілося б зогнать оскому

На коронованих главах,

На тих помазаниках Божих...

Так що ж, не втну, а як поможеш

Та як покажеш, як тих птах

Скубуть і патрають, то, може,

І ми б подержали в руках

Святопомазану чуприну.

Покиньте ж свій святий Парнас,

Придибайте хоч на годину

Та хоч старенький Божий глас

Возвисьте, дядино. Та ладом

Та добрим складом хоть на час,

Хоть на годиночку у нас

Ту вінценосную громаду

Покажем спереду і ззаду

Незрячим людям. В добрий час

Заходимось, моя порадо.



І

Не видно нікого в Ієрусалимі,

Врата на запорі, неначе чума /82/

В Давидовом граді, Господом хранимім,

Засіла на стогнах. Ні, чуми нема;

А гірша лихая та люта година

Покрила Ізраїль — царева война!

Цареві князі, і всі сили,

І отроки, і весь народ,

Замкнувши в городі ківот,

У поле вийшли, худосилі,

У полі бились, сиротили

Маленьких діточок своїх.

А в городі младії вдови

В своїх світлицях, чорноброві,

Запершись, плачуть, на малих

Дітей взираючи. Пророка,

Свого неситого царя,

Кленуть Давида-сподаря.

А він собі, узявшись в боки,

По кровлі кедрових палат

В червленій ризі похожає

Та, мов котюга, позирає

На сало, на зелений сад

Сусіди Гурія. А в саді,

В своїм веселім вертограді,

Версавія купалася,

Мов у Раї Єва,

Подружіє Гурієво,

Рабиня царева.

Купалася собі з Богом,

Лоно біле мила

І царя свого святого

У дурні пошила.


Надвóрі вже смеркло, і, тьмою повитий,

Дрімає, сумує Ієрусалим.

В кедрових палатах, мов несамовитий,

Давид похожає і, о цар неситий,

Сам собі говорить: «Я... Ми повелим!

Я цар над Божіїм народом!

І сам я Бог в моїй землі!

Я все!..» — А трохи згодом

Раби вечерю принесли

І кінву доброго сикеру...

І цар сказав, щоб на вечерю

Раби рабиню привели, /83/

Таки Версавію. Нівроку,

До Божого царя-пророка

Сама Версавія прийшла,

І повечеряла, й сикеру

З пророком випила, й пішла

Спочити трохи по вечері

З своїм царем. І Гурій спав.

Йому, сердешному, й не снилось,

Що дома нищечком робилось,

Що з дому цар його украв

Не золото, не серебро,

А лучшеє його добро,

Його Версавію украв.

А щоб не знав він тії шкоди,

То цар убив його, та й годі.

А потім цар перед народом

Заплакав трохи, одурив

Псалмом старого Анафана...

І, знов веселий, знову п’яний,

Коло рабині заходивсь.



II

Давид, святий пророк і цар,

Не дуже був благочестивий.

Була дочка в його Фамар

І син Амон. І се не диво.

Бувають діти і в святих,

Та не такі, як у простих,

А ось які. Амон щасливий,

Вродливий первенець його!

Лежить, нездужає чогось?

Давид стенає та ридає,

Багряну ризу роздирає

І сипле попіл на главу.

— Без тебе я не поживу

І дня єдиного, мій сину,

Моя найкращая дитино!

Без тебе сонця не узрю,

Без тебе я умру! умру! —

І йде, ридаючи, до сина.

Аж тюпає, немов біжить.

А той, бугай собі здоровий,

У храмині своїй кедровій /84/

Лежить, аж стогне, та лежить,

Кепкує з дурня. Аж голосить,

Аж плаче, бідний, батька просить,

Щоб та Фамар, сестра, прийшла.

— Драгий мій отче і мій царю!

Вели сестрі моїй Фамарі,

Щоб коржика мені спекла

Та щоб сама і принесла,

То я, вкусив його, возстану

З одра недуги. — Вранці-рано

Фамар спекла і принесла

Опріснок братові. За руку

Амон бере її, веде

У темну храмину, кладе

Сестру на ліжко. Ламле руки,

Сестра ридає. І, рвучись,

Кричить до брата: — Схаменись,

Амоне, брате мій лукавий!

Єдиний брате мій! Я! Я!

Сестра єдиная твоя!

Де дінусь я, де діну славу,

І гріх, і стид? Тебе самого

І Бог і люде прокленуть!.. —

Не помогло-таки нічого.

Отак царевичі живуть,

Пустуючи, на світі.

Дивітесь, людські діти.



III

І поживе Давид на світі

Немалі літа,

Одрях старий, і покривали

Многими ризами його,

А все-таки не нагрівали

Котюгу блудного свого.

От отроки й домірковались

(Натуру вовчу добре знали),

То, щоб нагріть його, взяли,

Царевен паче красотою,

Дівчат старому навели.

Да гріють кров’ю молодою

Свого царя. І розійшлись,

Замкнувши двері за собою. /85/

Облизавсь старий котюга,

І розпустив слини,

І пазорі простягає

До Самантянини.

Бо була собі на лихо

Найкраща меж ними,

Меж дівчатами; мов крин той

Сельний при долині —

Меж цвітами. Отож вона

І гріла собою

Царя свого, а дівчата

Грались меж собою

Голісінькі. Як там вона

Гріла, я не знаю,

Знаю тілько, що цар грівся,

І... і не позна ю.



IV

По двору тихо похожає

Старий веселий Рогволод.

Дружина, отроки, народ

Кругом його во златі сяють.

У князя свято, виглядає

Із Литви князя-жениха

За рушниками до Рогніди.


Перед богами Лель і Ладо

Огонь Рогніда розвела;

Драгим єлеєм полила

І сипала в огнище ладан.

Мов ті валькірії, круг неї

Танцюють, граються дівчата

І приспівують:

«Гой, гоя, гоя!

Новії покої

Нумо лиш квітчати,

Гостей сподіватись».


За Полоцьком, неначе хмара,

Чорніє курява. Біжать

І отроки, й старі бояра

Із Ли́тви князя зострічать.

Сама Рогніда з Рогволодом

Пішла з дівчатами, з народом. /86/

Не із Ли́тви йде князь сподіваний,

Ще не знаємий, давно жаданий;

А із Києва туром-буйволом

Іде веприщем за Рогнідою

Володимир князь со киянами.


Прийшли, і город обступили

Кругом, і город запалили.

Владимир-князь перед народом

Убив старого Рогволода,

Потя народ, княжну поя,

Отидє в волості своя,

Отидє з шумом. І растлі ю,

Тую Рогніду молодую,

І прожене ю, і княжна

Блукає по світу одна,

Нічого з ворогом не вдіє.

Так отакії-то святії

Оті царі.



V

Бодай кати їх постинали,

Отих царів, катів людських.

Морока з ними, щоб ви знали,

Мов дурень, ходиш кругом їх,

Не знаєш, на яку й ступити.

Так що ж мені тепер робити

З цими поганцями? Скажи,

Найкраща сестро Аполлона,

Навчи, голубко, поможи

Полазить трохи коло трона;

Намистечко, як зароблю,

Тобі к Великодню куплю.

Пострижемося ж у лакеї

Та ревносно в новій лівреї

Заходимось царів любить.

Шкода і оливо тупить.

Бо де нема святої волі,

Не буде там добра ніколи.

Нащо ж себе таки дурить?

Ходімо в селища, там люде,

А там, де люде, добре буде.

Там будем жить, людей любить,

Святого Господа хвалить. /87/











[ЦАРІ]


Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 175 — 187, 189 — 190);

чистовий автограф третьої частини (рядки 144 — 173), подарований Ф. І. Чельцову (ДМШ, А-67);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 95 — 103).

Подається за «Більшою книжкою».

Дарчий автограф третьої частини датовано: «16 августа 1857». Інші автографи не датовані.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом перебування Шевченка разом з Аральською описовою експедицією на острові Косарал восени і взимку 1848 р., орієнтовно: кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал.

Первісний автограф не відомий. Після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга, орієнтовно наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета — 23 квітня), Шевченко переписав поему до другого зшитка за 1848 рік під № 6 — 9 і 11 як ряд окремих віршів між поезією «Та не дай, Господи, нікому...» і «Буває, в неволі іноді згадаю...». Під № 10 — автограф вірша «Добро, у кого є господа...». Можливо, спочатку було тільки чотири вірші, а вірш «Бодай кати їх постинали...» написано пізніше. Автограф третьої частини (№ 8) має дарчий напис і дату: «Федору Чельцову (И. Рогожину) на память 16 августа 1857». Це свідчить, що автограф написано в Астрахані, де на кілька днів Шевченко зупинився по дорозі з заслання, і подаровано флотському лікареві Чельцову Федорові Івановичу (1826 — 1899). Закінчив 1853 р. Київський університет, брав участь у Кримській війні. 16 та 17 серпня 1857 р. зробив записи у щоденнику Шевченка. У 1860 р. Шевченко подарував йому «Кобзар» з дарчим написом. Автограф написано на звороті карантинного посвідчення, виданого поетові про те, що на /601/ півострові Мангишлак, на якому Шевченко відбував заслання останніх сім років, епідемічних захворювань немає. Текст автографа в основному відбиває редакцію твору в «Малій книжці», хоч і має деякі відміни. До «Більшої книжки» переписано як один твір із вступом і п’ятьма частинами, орієнтовно 19 — 25 березня у Москві. Текст зазнав суттєвої переробки: твір став меншим на 54 рядки, вступ і п’ята частина обрамлюють окремі сюжети і надають їм композиційної єдності.

З «Малої книжки» твір переписано до рукописної збірки невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями кінця 50-х років XIX ст., що належала Л. М. Жемчужникову і тепер не відома (ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 21 — 22). У деяких рядках список у цій збірці, як свідчать наведені О. Я. Кониським варіанти, мав різночитання проти тексту «Малої книжки» (див. рядки 41, 43, 48, 54 та ін.).

Вперше надруковано третю частину («І поживе Давид на світі...») в перекладі польською мовою Л. Совінського в газеті «Kurjer Wileński» (1860. — № 67) з посвятою «Федору Івановичу Чельцову». Весь твір вперше надруковано за «Більшою книжкою» з контамінацією останніх п’яти рядків першого вірша з «Малої книжки» у виданні: Шевченко Т. Г. Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. — Прага, 1876. — Т. 2. — С. 248 — 256. У першодруці твір одержав редакційну назву «Царі» й відтоді, за традицією, подається під цією назвою.

Старенька сестро Аполлона. — Пародійне звертання до музи, традиційне в європейській поезії ще з античних часів. У давньогрецькій міфології музи — дев’ять богинь-сестер, натхненниць поезії, мистецтв і наук, народжені від Зевса й богині пам’яті Мнемозіни. Аполлон — син Зевса й богині Лето. У класичній грецькій традиції — бог мистецтва й художнього натхнення, Мусагет, — проводир своїх сестер-муз. Яку саме з них мав на увазі Шевченко, не відомо; в автографі «Малої книжки» цикл починається рядком «Дев’ята сестро Аполлона» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 175). Це могли бути: Калліопа — муза епічної поезії, Ерато та Евтерпа — музи ліричної поезії та співу, Полігімнія — муза серйозної гімнічної поезії. («Дев’ятою», за усталеним переліком, була муза астрономії Уранія). 1858 року у вірші «Муза» Шевченко називає її шанобливо: «А ти, пречистая, святая, Ти, сестро Феба молодая!»

Обридли тії мужики, та паничі, та покритки. — Самоіронічне окреслення однієї з провідних у поезії Шевченка тем: зображення кріпосницької дійсності українського села.

...зогнать оскому На коронованих главах. — Твори, спрямовані проти російського царизму, з’явилися в поезії Шевченка в період «трьох літ» («Сон», «Великий льох», «І мертвим, і живим...» та ін.). Циклом «Царі» започатковано ряд творів, де викривається злочинна влада монарха як форма одноосібного правління, нібито освячена самим Богом («Неофіти», «Мій Боже милий, знову лихо», «Я не нездужаю, нівроку», «Осія. Глава XIV», «Во Іудеї во дні они», «Саул» «Царів, кровавих шинкарів», «О люди! люди небораки...» та ін.).

Парнас — у грецькій міфології — гора, де перебували Аполлон і музи.

Не видно нікого в Ієрусалимі. — Йдеться про описану в Біблії війну, яку вів ізраїльський цар Давид (1055 — 1015 до н. е.) проти арамейців та аммонітян (Друга книга Самуїла. Гл. 10 — 11).

Стогни (старосл.) — площі. /602/

Ківот (кіот) — скринька, в якій зберігалася іудейська святиня. Версавія купалася. — Про перелюбство Давида з Вірсавією — дружиною свого воєначальника Урії Хеттеянина розповідається в Другій книзі Самуїла (Гл. 11. В. 2 — 13).

І кінву доброго сикеру... — цеберку хмільного напою. ... цар убив його. — Дізнавшись, що Вірсавія від нього завагітніла, Давид прирік Урію на неминучу смерть: звелів своєму полководцю Йоаву під час облоги аммонітського міста Рабби поставити його в найнебезпечнішому місці й позбавити прикриття (Друга книга Самуїла. Гл. 11. В. 14 — 17).

...одурив Псалмом старого Анафана. — Коли пророк Натан (Анафан) різко засудив негідний вчинок Давида по відношенню до Версавії та Урія і передрік Давидові, що перша дитина від Версавії помре, Давид покаявся у спеціально написаній ним молитві (Псалом 51), але своїх стосунків із Версавією не припинив. Невдовзі вона народила сина Соломона — майбутнього спадкоємця Давидового трону.

Була дочка в його Фамар І син Амон. — Від своєї дружини Ахіноами Давид мав сина Амнона (саме так, згідно з Біблією, його було названо в першій редакції Шевченкового циклу «Царі»); від іншої дружини — Маахи — в нього були дочка Фамар та син Авессалом. Епізод зґвалтування Амноном своєї єдинокровної сестри, красуні Фамари Шевченко передає майже дослівно за Другою книгою Самуїла (Гл. 13. В. 1 — 19). Прагнучи помститися за честь сестри, Авессалом згодом убив Амнона й повстав проти Давида, але й сам був убитий полководцем Йоавом, і царський трон зрештою посів Соломон.

І поживе Давид на світі Немалі літа. — Епізод із суннамітянкою Авісагою («Самантянина») Шевченко переповідає за Першою (в єврейській Біблії — Третьою) книгою Царів (Гл. 1. В. 1 — 4).

Мов крин той сельний. — Дика польова лілея, символ краси, юності, чистоти.

Старий веселий Рогволод. — Перший згадуваний у літописах князь полоцький (друга половина X ст.). Використовуючи вигідне географічне положення свого князівства, намагався вести не залежну від Києва та Новгорода політику.

За рушниками до Рогніди. — Дванадцятирічна дочка Рогволода Рогніда була просватана не за «Із Литви князя-жениха», а за київського князя Ярополка. Прагнучи підпорядкувати собі Полоцьке князівство, князь Володимир Святославич (? — 1015), який тоді княжив у Новгороді, послав свого дружинника Добриню сватати Рогніду. Однак вона йому відмовила в образливій формі, назвавши Володимира «робичичем» (натяк на те, що його матір’ю була служниця Святослава — Малуша). Тоді Володимир розгромив полочан, убив Рогволода і насильно одружився з Рогнідою (відтоді її стали звати Гориславою).

Перед богами Аель і Ладо... — Лель — давньослов’янське божество весни й молодості, пробуджувач плодючої сили природи, покровитель шлюбних зв’язків. Старший син Лади — богині юності, краси й родючості (Славянская мифология: Словарь-справочник. — М., 1998. — С. 37 — 39).

Валькірії — у скандинавській міфології войовничі вершниці; тут — дівчата непокірної вдачі. /603/

Володимир — Володимир Святославич (? — 1015) — новгородський, з 978 р. київський князь, видатний державний діяч. За його князювання завершено об’єднання всіх східнослов’янських земель у складі Київської Русі, кордони якої простягалися від Карпат до Волги, від Чорного моря до Новгорода. Шевченко не мав на меті зобразити Володимира всебічно.

... і княжна блукає по світу одна. — Від Рогніди Володимир мав трьох синів — Вишеслава, Ізяслава та Ярослава. Невдовзі він її покинув й одружився з візантійською принцесою Анною. Рогніда жила у селі Предславиному на Либеді, але після її спроби вчинити замах на життя Володимира була заслана в глухе лісове місто Заславль. Є відомості, що там вона стала черницею і померла 1000 року. Невдовзі загинули також Ізяслав та його малолітній син Всеслав, які могли претендувати на київський престол.










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.