[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 79-80; 598-600.]
Попередня
Головна
Наступна Варіанти
У Бога за дверми лежала сокира.
(А Бог тойді з Петром ходив
По світу та дивá творив.)
А кайзак на хирю
Та на тяжке лихо
Любéнько та тихо
І вкрав ту сокиру.
Та й потяг по дрóва
В зелену діброву,
Древину вибравши та й цюк!
Як вирветься сокира з рук —
Пішла по лісу косовиця.
Аж страх, аж жаль було дивиться.
Дуби і всякі деревá
Великолітні, мов трава
В покоси стелеться, а з я́ру
Встає пожар, і диму хмара
Святеє сонце покрива,
І стала тьма, і од Уралу
Та до Тингиза, до Аралу * [* Аральское море. ]
Кипіла в озерах вода,
Палають села, города,
Ридають люди, виють звірі
І за Тоболом у Сибірі
В снігах ховаються. Сім літ
Сокира Божа ліс стинала
І пожарище не вгасало.
І мер[к] за димом Божий світ
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
На восьме літо у неділю,
Неначе ляля в льолі білій,
Святеє сонечко зійшло. /80/
Пустиня циганом чорніла,
Де город був або село —
І головня уже не тліла,
І попіл вітром рознесло,
Билини навіть не осталось.
Тілько одним-одно хиталось
Зелене дерево в степу.
Червоніє по пустині
Червона глина та печина,
Бур’ян колючий та будяк,
Та інде тирса з осокою
В яру чорніє під горою,
Та дикий інколи кайзак
Тихенько виїде на гору
На тім захилім верблюді.
Непевне діється тойді.
Мов степ до Бога заговорить.
Верблюд заплаче, і кайзак
Понурить голову і гляне
На степ і на Карабутак *,
Сингичагач * кайзак вспом’яне,
Тихенько спуститься з гори
І згине в глиняній пустині...
Одним-єдине при долині
В степу край дороги
Стоїть дерево високе,
Покинуте Богом.
Покинуте сокирою,
Огнем непалиме,
Шепочеться з долиною
О давній годині.
І кайзаки не минають
Дерева святого.
На долину заїзжають,
Дивуються з його
І моляться, і жертвами
Дерево благають,
Щоб парости розпустило
У їх біднім краї.
* Невеличка річка.
** Одно дерево.
«У БОГА ЗА ДВЕРМИ ЛЕЖАЛА СОКИРА..»
Джерело тексту:
чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 162 — 165). Подається за «Малою книжкою». Автограф не датовано.
Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом перебування Шевченка у Раїмі під час походу Аральської /599/ описової експедиції до Аральського моря, орієнтовно: 19 червня — 25 липня 1848 р., Раїм.
Задум твору, ймовірно, виник, коли Шевченко у складі Аральської описової експедиції робив перехід від Орської фортеці до Раїмського укріплення і в степу побачив розкішне зелене дерево. Шевченко змалював його під назвою «Джангис-агач» 26 травня 1848 р. Зустріч з цим деревом описана також у повісті «Близнецы»: «По обыкновению транспорт снялся с восходом солнца, только [я] не по обыкновению остался в арьергарде. Орь осталася вправо, степь принимала по-прежнему свой однообразный, скучный вид. В половине перехода я заметил: люди начали отделяться от транспорта, кто на коне, а кто пешком. И все в одном направлений. Я спросил о причине у ехавшего около меня башкирского тюря, и он сказал мне, указывая нагайкою на темную точку: «Мана аулья агач» (здесь святое дерево). Это слово меня изумило. Как? В этой мертвой пустыне дерево? И уж, конечно, коли оно существует, так должно быть святое. За толпою любопытных и я пустил своего воронка. Действительно, верстах в двух от дороги, в ложбине, зеленело тополевое старое дерево. Я застал уже вокруг него порядочную [толпу], с удивлением и даже (так мне казалося) с благоговением смотревшую на зеленую гостью пустыни. Вокруг дерева и на ветках его навешано набожными киргизами кусочки разноцветных материй, ленточки, пасма крашеных лошадиных волос, и самая богатая жертва — это шкура дикой кошки, крепко привязанная к ветке. Глядя на все это, я почувствовал уважение к дикарям за их невинные жертвоприношення. Я последний уехал от дерева и долго еще оглядывался, как бы не веря виденному мною чуду. Я оглянулся еще раз и остановил коня, чтобы в последний раз полюбоваться на обоготворенного зеленого великана пустыни» (Шевченко Тарас. Повне зібр. творів: У 6 т. — К., 1963. — Т. 4. — С. 108 — 109). Таке враження могло спонукати поета тут же накидати чернетковий варіант твору, а під час тривалої зупинки в Раїмі написати вірш.
Первісний автограф не відомий. Після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга Шевченко наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета — 23 квітня) переписав вірш з невідомого автографа до «Малої книжки» (під № 2 до зшитка за 1848 рік). Згодом, найімовірніше, наприкінці свого перебування на засланні у Новопетровському укріпленні 1857 р., поет зробив деякі виправлення у кількох рядках олівцем. До «Більшої книжки» вірш не переписано. Список у частині набірного примірника «Кобзаря» 1867 р. (ІЛ, ф. 1, № 86, арк. 16 — 17) розходжень з текстом «Малої книжки» не має.
Вперше надруковано за «Малою книжкою» з помилкою у рядку 41 (замість «печина» — «тичина») у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 436 — 438 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 206 — 208.
Висловлювалося припущення, що в основі твору лежить легенда казахського народу про сокиру й святе дерево (див.: Мочульський М. Культ дерева й сокири в Шевченковій поезії // Україна. — 1930. — № 3 — 4. — С. 80 — 88). Досі таку легенду не виявлено. Цілком можливо, що її створила художня фантазія поета, зачарованого єдиним у степу деревом і поклонінням йому місцевих жителів. У вірші є рядки, навіяні легендами про мандру/600/вання Христа з апостолом Петром («А Бог тоді з Петром ходив»). В різних варіантах подібні легенди зафіксовані у збірниках «Народные русские легенды, собранные Афанасьевым» (Лондон, 1859), «Труды этнографическо-статистической экспедиции..., собранные П. П. Чубинским» (1872. — Т. 1). Відгомін їх чується і в рядках оповідки О. О. Корсуна «Колись давно Білбог з Юрком по світу Божому ходили і творили чудеса» (Сніп. — Харків, 1841. — С. 187). Альманах «Сніп» Шевченкові був відомий.
У Бога за дверми. — Надійно, безпечно. Див. народні приказки «Почувати себе, як у Бога за дверима», «Як у Бога за пазухою».
На хирю. — Хиря (діал. ) — хвороба, біда.
Тингиз — море (казах.).
Встає пожар... — Деталізований опис пожежі має реальну основу: 1848 року Шевченко разом з іншими учасниками експедиції був очевидцем спалювання казахами сухої трави на великих ділянках степу з метою підготовки площі під пасовища. Вражений побаченим, він зарисував цю подію: акварель «Пожежа в степу», 1848 р. Опис цієї пожежі є у повісті «Близнецы».
