[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 3: Драматичні твори. Повісті. — С. 481-495.]

Попередня     Головна     Наступна





Коментарі


ВАРНАК


Джерело тексту:

чистовий автограф (ІЛ, ф. 1, № 91).

Подається за автографом. Неузгодженості, припущені в автографі, виправляються за контекстом:



Автограф

Основний текст

С. 128

он поминутно оглядывался на меня и, направляя свою лошадь в противуположную сторону от села, и привел меня на панский двор и отдал на руки управителю, рассказавши


он поминутно оглядывался на меня и, направляя свою лошадь в противуположную сторону от села, привел меня на панский двор и отдал на руки управителю, рассказавши

С. 150

я не смел ее останавливать их.


я не смел останавливать их.


Дата в автографі фіктивна: «1845 года. Киев».

Датується орієнтовно: 1853 р., Новопетровське укріплення.

Повість створено під час заслання в Новопетровському укріпленні. Первісний автограф не відомий. Про нього поет згадував у листі до Бр. Залеського, написаному в червні 1856 р., зазначаючи, що «черновую рукопись» повісті на той час він «уничтожил». З чорнового автографа, ймовірно, на початку 1856 р. Шевченко замовив копію твору з метою опублікувати його в одному з російських журналів. 21 квітня 1856 р. він надіслав цю копію Бр. Залеському. «Еще посылаю тебе „Варнака“ и „Княгиню“, — писав поет Бр. Залеському, — прочитай их и поправь, где нужно, отдай переписать и пошли по следующему адресу: „В С.-Петербург, в Академию художеств, художнику Николаю Осиповичу Осипову, на квартире графа Толстого“, — а если имеешь там доброго и надежного человека, то пошли на его имя для известного употребления (тобто для надрукування. — Ред.)». Рукопис «Княгини» і лист до редактора-видавця журналу «Отечественные записки» А. О. Краєвського, в якому Шевченко просив надрукувати повість, були переслані М. О. Осипову раніше — в кінці 1854 — на початку 1855 р. і передані ним до «Отечественных записок». Проте поет тривалий час не мав про цей твір ніяких відомостей, не знав, де він знаходиться, і тому вирішив надіслати рукопис «Княгини» до Петербурга вдруге. Отримавши в травні 1856 р. лист від М. О. Осипова, в якому, зокрема, йшлося і про долю повісті «Княгиня», Шевченко повторив 20 травня у листі до Бр. Залеського прохання відіслати М. О. Осипову «Варнака»: «А кстати о повествовании: по известному /482/тебе адресу отошли только „Варнака“, а „Княгиню“ оставь у себя, она уже приютилась». У кінці листа він додав: «На „Варнаке“ напиши „Желяховскому“ или оставь так. Как ты найдешь лучше, так и сделай».

Відповідаючи поетові 8 червня 1856 р., Бр. Залеський повідомив: «„Варнака“ к Осипову я еще не послал; жду на днях верного и хорошего человека, которому хотел бы его поручить, а нет, то пошлю с Сигизмундом (З. Сераковський, який 1856 р. повернувся із заслання в Оренбурзькому краї до Петербурга. — Ред.). Он едет тоже в Петер[бург] и, может быть, удастся ему сделать там что-нибудь для тебя» (Листи до Тараса Шевченка. — К., 1993. — С. 69). Бр. Залеський також зазначив, що передав рукопис повісті, пересланий Шевченком, польському поетові Е. В. Желіговському (літературний псевдонім — Антоній Сова), який відбував заслання в Уфі: «Сова твой подарок принял со слезами — так мне писал» (Там само). Отже, очевидно, копія «Варнака» з надісланої Шевченком копії повісті, замовити яку поет просив Бр. Залеського в листі від 21 квітня 1856 р., на той час вже була зроблена. В тому ж листі від 8 червня Бр. Залеський високо оцінив повісті «Варнак» і «Княгиня»: «Обе вещи очень хороши, — хороши простотою и глубоким чувством — верностью. „Варнак“ еще выше». Разом з тим він зауважив: «...Да только писец поганый переписывал, не говоря о бесчисленных ошибках, еще во многих местах пробелы — то двух-трех слов недостает, то иногда и целой строки. Жаль, очень жаль, что ты не просмотрел при отправлении».

У листі до поета, написаному в грудні 1855 — березні 1856 р., М. О. Осипов, відзначивши, що він прочитав повість «Княгиня» «с удовольствием, тогда как у меня недостает терпения дочесть знаменитую французскую повесть или роман», зауважив, що «в рассказе много недостатков, проистекающих от недостатка отделки, подробностей, отрывочности развития» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 67). Погодившись з М. О. Осиповим щодо недоліків «Княгини», Шевченко в листі-відповіді до нього від 20 травня 1856 р. відніс ці недоліки також і до «Варнака»: «Кстати о Дармограе (цим псевдонімом засланий поет підписував деякі свої повісті, сподіваючись надрукувати їх у підцензурних виданнях. — Ред.): вы сделали замечание на его „Княгиню“, совершенно согласное с моим замечанием: недостаток отделки в подробностях, и то большой недостаток [...] Прислал он мне еще один рассказ, под названием „Варнак“. Этот уже, кажется, немного круглее, но все-таки заметен тот же недостаток. Он, кажется, вовсе не читает великого Шотландца. Да и где его взять в этом Богом забытом краю? Выписать? Он беднее меня, а выпросить не у кого».

Зауваження Бр. Залеського та, ймовірно, М. О. Осипова про недоліки в повісті «Княгиня» спонукали Шевченка повернутися до роботи над «Варнаком». У другій половині червня 1856 р. Шевченко просить Бр. Залеського переслати йому повість для доопрацювання: «Я весьма опрометчиво поступил с моим „Варнаком“, и тем более, что черновую рукопись уничтожил. И теперь не знаю, что мне и делать. Если он у тебя переписан, то пришли его мне: там нужно многое поправить. Слог вообще довольно шершавый. Во всяком случае не посылай его Осипову. Я содержание помню и напишу его вновь». Проте Бр. Залеський до від’їзду 4 липня 1856 р. з Оренбурга в зв’язку зі звільненням із заслання ще не одержав Шевченкового листа й не знав про його нові плани щодо повісті. У листі від 3 липня /483/ 1856 р. він повідомив Шевченка, що рукопис «Варнака» має відвезти до Петербурга З. Сераковський: «Сигизмунд едет со мною, а из Москвы отправится в Питер — с ним благословил я на дорогу и твоего „Варнака“» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 71). У наступному листі до Шевченка від 18 вересня 1856 р. з с. Рачкевичі Слуцького повіту Мінської губернії Бр. Залеський сповістив: «„Варнак“, приготовленный к печати, то есть переписан, остался у Совы, вместе с принадлежащим ему экземпляром — он этого желал потому, что хотел передать его Михайлову, одному из теперешних писателей, с которым он очень хорош и который пишет во многих журналах. Когда я был в Уфе, его там не было, и потому „Варнак“ остался на попечении Совы. Ему там будет хорошо, — поверь, друже мой, — и он, верно, не забудет и не затеряет его» (Там само. — С. 74). Російський поет і перекладач М. Л. Михайлов, за допомогою якого Е. Желіговський сподівався надрукувати повість «Варнак», перебував у той час у науковій експедиції в Оренбурзькому краї. Сам Бр. Залеський також докладав певних зусиль щодо публікування прозових творів Шевченка і повідомив про це в тому ж листі: «В Москве я познакомился с некоторыми издателями „Русского вестника“, и они желали бы иметь что-нибудь автора „Княгини“» (Там само).

Остання згадка про повість «Варнак» у відомих на сьогодні документальних джерелах за життя Шевченка — в його листі до Бр. Залеського від 8 листопада 1856 р. Поет вважав, що рукопис твору перебуває у Сераковського, і, не полишаючи, очевидно, наміру виправити повість або ж наново написати її, просить знищити перший варіант. «Если он (Сераковський. — Ред.) еще в Петербурге, то напиши ему мой искренний привет и покорнейшую просьбу уничтожить „Варнака“». Можливо, єдиний відомий нам автограф «Варнака» і є новий варіант твору, написаний приблизно у другій половині 1856 р. Про це свідчить його мова, в якій значно менше українізмів (зокрема в авторській мові), ніж в інших перших Шевченкових повістях «Наймичка» і «Княгиня».

Рукопис на 26 аркушах паперу, за авторською нумерацією — на 13 складених удвоє аркушах (арк. 52-3 чисті). В автографі — невелика кількість авторських поправок і доповнень, більшість з них зроблено пізніше, після того, як текст було переписано. Пізнішого часу і написані олівцем назва повісті та дописки на арк. 31-2. На полі останнього аркуша 13 проти речення «И какие чистые христианские средства в то время она придумывала к моему обращению» рукою Шевченка написано: «Какие, например?» Автограф на папері двох гатунків. Від арк. 10 папір інший — такий, як переважна частина аркушів в автографі повісті «Наймичка». Однаковий крупний розгонистий почерк свідчить про те, що Шевченко працював над рукописом без значних перерв. Ця обставина, характер почерку, факт, що автограф чистовий, а також наявність у ньому конспіративної дати (як в «Наймичке»), від яких Шевченко, починаючи з «Княгини», коли умови його творчої праці після призначення І. О. Ускова комендантом Новопетровського укріплення поліпшилися, відмовився, дають підстави припустити, що відомий нам текст «Варнака» не відтворено по пам’яті, а переписано з ранішого автографа або списку (є відомості про два списки, які лишилися у Е. Желіговського). В тексті — поправки (переважно стилістичного характеру), доповнення, зауваження олівцем і чорнилом невідомою рукою, тією самою, що й в автографі повісті «Княгиня». /484/

Дата «1845 года. Киев», поставлена в автографі під текстом «Варнака», є фіктивною. Як і авторська дата «25 февраля 1844. Переяслов» у повісті «Наймичка», вона мала запобігти можливим звинуваченням на адресу Шевченка у порушенні царської заборони писати і малювати, якби у нього виявили рукопис. До вже наведених свідчень з поетового листування про те, що «Варнак» написано на засланні, можна додати аргументи, які випливають із змісту твору.

Сюжет повісті близький до сюжету однойменної поеми, створеної на засланні 1848 р. Дія повісті відбувається в Оренбурзькому краї та на Волині. Шевченко розповідає про ці місцевості й побут людей в них як очевидець, виявляючи таке знання деталей, яке неможливе було б 1845 р. На початку твору подано характеристику Оренбурзького краю, відзначено деякі риси побуту уральських козаків (цей опис дуже близький до епізоду відвідання Саватієм Сокирою села Каргали під Оренбургом у створеній влітку 1855 р. в Новопетровському укріпленні повісті «Близнецы»), розповідається про Ілецьку (Соляну) Защиту — місто на Оренбуржчині, в якому поет побував, очевидно, восени 1850 р., згадано деякі інші реалії місцевого колориту (робітники-киргизи, бухарський килим, «посох степного дерева джигилу» в хаті варнака тощо). У повісті відбилися також враження Шевченка від поїздки по Волині та Поділлю за завданням Тимчасової комісії для розбору давніх актів у Києві (Київської археографічної комісії) восени 1846 р. Вони виявилися і в згадках варнака про природу рідного краю, про найзначніші з погляду історії та архітектури міста Волинської губернії — Кременець (названо, зокрема, гору Бону, ансамбль ліцею), Почаїв, Дубно, Острог, Корець, Луцьк, Новоград-Волинський, Житомир, нарешті, в одній з деталей авторського опису хати засланого героя — печі, що була «украшена лепными арабезками домашнего художества (такие печи можно видеть на Волыни и Подолии)».

Непрямим підтвердженням того, що «Варнака», як і «Наймичку», написано на засланні, є відсутність згадок про них у листуванні Шевченка та його сучасників у 40-х роках, у мемуарній літературі про цей період його життя. Про фіктивність датування твору 1845 р. свідчить зауваження самого Шевченка на початку повісті «Капитанша». Описуючи свою подорож з Москви в Україну весною 1845 р. й згадуючи, як нудно було йому їхати, він відзначив: «В то время я повестей еще не сочинял».

Спробу довести, що авторське датування перших повістей Шевченка не є фіктивним і «Варнак» та «Наймичка» справді були написані до арешту їх автора, зробив С. Дмуховський в книзі «Повести Т. Г. Шевченко „Наймичка“ и „Варнак“ (К вопросу о времени написания повестей)». Його аргументи не були підтримані більшістю дослідників. Критичний розгляд роботи С. Дмуховського див. у книзі: Кодацька Л. Ф. Однойменні твори Т. Г. Шевченка. — С. 86 — 124.

Перші згадки про повість «Варнак» з’являються в листуванні Шевченка 1856 р. в зв’язку зі спробами надрукувати твір, приблизно на рік пізніше від аналогічних згадок про повість «Княгиня». В деяких листах Шевченка і Бр. Залеського ці повісті фігурують поспіль, причому складається враження, що поет, вважаючи «Варнака» твором художньо довершенішим, ніж «Княгиня» (такої думки був і Бр. Залеський, див. цитований лист до Шевченка від 8 червня 1856 р.), пише про нього як про хронологічно пізніший твір (лист до М. О. Осипова від 20 травня 1856 р.). /485/

Проте конспіративне датування «Варнака» і наявність реальної дати написання повісті в автографі «Княгини» — 1853 р. — суперечать припущенню, що «Княгиня» створена раніше від «Варнака». Очевидно, Шевченко працював над творами майже одночасно. Робота Шевченка над повістю «Варнак» датується орієнтовно 1853 р.

У повідомленні М. М. Лазаревського про продаж рукописів Шевченкових творів — «Извещении о прозаических сочинениях Т. Гр. Шевченка на великорусском языке» (Основа. — 1862. — № 3. — С. 142 — 143) названо й автограф «Варнака» — «Варнак, 1845 г. в Киеве, 13 1/2 листов — 1/4 л.». У публікації припущено друкарську помилку в описі формату рукопису — замість «13 листов — 1/2 л.» (як в автографі, що нині зберігається в ІЛ) подано «13 1/2 листов — 1/4 л.». Як відомо, всі перелічені в оголошенні рукописи перейшли до М. І. Костомарова, й саме за ними Шевченкові повісті друкувалися в київській газеті «Труд» та журналі «Киевская старина» у 80-х роках XIX ст. Оскільки текст «Варнака» в «Киевской старине» надруковано за автографом ІЛ, цілком очевидно, що в «Извещении» «Основи» йшлося про нього.

Вперше опубліковано в журналі «Киевская старина» (1886. — № 7. — С. 410 — 442). Публікація містить значну кількість неточностей. Певна частина їх виникла внаслідок неправильного прочитання окремих слів, наприклад, в автографі: «В продолжение недели я узнал, что он — человек испытанной честности» (арк. 13), в «Киевской старине»: «В продолжение недели я узнал, что он — человек истинной честности» (с. 412). Більшість відмін спричинена довільним редагуванням Шевченкового тексту, спершу — невідомою особою, правки якої лишилися на сторінках рукопису повісті, а потім — і редакцією «Киевской старины», яка, включивши до публікації переважну частину цих виправлень і доповнень невідомої особи, додала нові поправки; редагуванню, що мало стилістичний характер, піддано як текст Шевченка, так і сторонню правку в ньому. Наприклад, в автографі: «Имеет он у себя человек десять работников, хотя из киргиз, но дай Бог, чтобы и русские так работали, как эти полудикари. И что на будущий год его непременно выберут церковным старостой» (арк. 1,), в «Киевской старине»: «Имел он у себя человек десять работников, хотя из киргиз, но дай Бог, чтобы и русские так работали, как эти полудикари! Узнал я еще, что на будущий год его непременно выберут церковным старостою» (с 412); в автографі: «Со мной это часто случалось» (арк. 14), в «Киевской старине»: «Со мной это случалось» (с. 412); в автографі: «— Слушай же, мой благородный друже! Она мне душу освежит, моя грустная нелицемерная повесть», пізніші виправлення невідомою рукою, верхній шар: «— Слушай же, искренний друже, мою грустную нелицемерную повесть. Пускай последний раз перед смертию пройдет передо мною день за день вся моя жизнь. И тогда узнаешь, в чем был виноват я и в чем люди. Я уже давно осудил себя во всем» (арк. 24), в «Киевской старине»: «Слушай, искренний друже, мою грустную, нелицеприятную повесть! Пускай последний раз перед смертию пройдет передо мною, день за день, вся моя жизнь. И тогда узнаешь, в чем виноват я и в чем люди. Я уже давно осудил себя во всем» (с. 415); в автографі: «мы с панною Магдаленою каждый день посещали нашу воспитанницу. Панна Магдалена учила ее читать по-польски, а я по-русски. Мне не хотелось ее больше ничему учить, я все как-то не верил в свое и ее счастье. Быстро мчалися мои /486/молодые годы! Быстро вырастала Марыся, и выросла, и стала красавицей, настоящей волынянкой-красавицей. Боже мой! Я, бывало, смотрю на нее и не насмотрюся. А бывало, когда в саду вечером запоет под гитару нашу заунывно-мелодическую песню! В это время я плакал и молился Богу! И какая же умная-разумная была!», пізніші виправлення невідомою рукою, верхній шар: «мы с панною Магдаленою каждый день посещали нашу воспитанницу, которую, по прошествии пяти лет, панна Магдалена учила читать по-польски, а я по-русски. Быстро мчалися мои молодые годы! Быстро вырастала Марыся, и выросла, и стала красавицей, настоящей волынянкой-красавицей. Боже мой! Я, бывало, смотрю на нее и не насмотрюся. А бывало, когда в саду вечером она запоет под гитару нашу заунывно-мелодическую песню, то мне становилося так отрадно и тепло на душе, что я готов был плакать и молиться Богу. И какая же она была умная-разумная!» (арк. 74), в «Киевской старине»: «мы с панною Магдаленою каждый день посещали нашу воспитанницу; по прошествии пяти лет панна Магдалена учила ее читать по-польски, а я по-русски. Быстро мчалися мои молодые годы, быстро вырастала Марыся, и выросла, и стала красавицей, настоящей волынской красавицей. Боже мой!.Я, бывало, смотрю на нее и не насмотрюся. А бывало, когда в саду вечером она запоет под гитару нашу заунывно-мелодическую песню, в это время я плакал и молился Богу. И какая же она была умная и разумная» (с. 426).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Поэмы, повести и рассказы Т. Г. Шевченка, писанные на русском языке. С портретом поэта / Издание редакции «Киевской старины». — Киев, 1888. — С. 30 — 62. Текст подано за першодруком; використано його набір. Уперше введено до зібрання творів у виданні: Шевченко Т. Повна збірка творів: У 5 т. — К., 1939. — Т. 3. — С. 83 — 124, де здійснено першу наукову публікацію повісті за автографом.

У повісті використано фабулу однойменної поеми, написаної 1848 р. на засланні. На творі позначилося знайомство Шевченка з тогочасною літературою — російською, українською, західноєвропейською, а також із фольклором. Головний мотив повісті (як і поеми) «Варнак» — мотив розбійника, що покаявся, належить до найпоширеніших у світовій літературі (див. про це, зокрема: Дзюба І. Тарас Шевченко і Віктор Гюго // Дзюба І. Із криниці літ. — К., 2001. — Т. 2. — С. 336 — 337). Серед українських письменників його розробляли Г. Ф. Квітка-Основ’яненко («Предания о Гаркуше»), П. О. Куліш («Злодій в селі Гаківниці»), О. П. Стороженко («Марко Проклятий»). У різних варіантах цей мотив зафіксовано в українському фольклорі (див.: Записки о Южной Руси / Издал П. Кулиш. — СПб., 1856. — Т. 1. — С. 309 — 311; Малорусские народные предания и рассказы: Свод М. Драгоманова / Изд. юго-западного отдела Императорского русского географического общества. — Киев, 1876. — С. 131 — 132). Одну з легенд про злочинця, який покаявся, Шевченко переказав у листі з Новопетровського укріплення від 20 травня 1856 р. до М. О. Осипова. У «Варнаку» мотив морального переродження розбійника поєднується з іншим популярним мотивом — про «шляхетного розбійника», що вершить праведний суд. У повісті згадано Рінальдо Рінальдіні, героя роману Х.-А. Вульпіуса «Рінальдо Рінальдіні, розбійницький отаман», з яким порівнюється герой Шевченкового твору Кирило. /487/

Певну традицію «розбійницька» тема мала і в російській прозі — повість «Дубровский» (1833) О. С. Пушкіна, незакінчений роман «Гаркуша, малороссийский разбойник» (1825, виданий 1956 р.) В. Т. Наріжного. Сюжет драматизованої повісті Г. Квітки-Основ’яненка «Предания о Гаркуше», в якій, як і в повісті В. Наріжного, виведено ватажка повстанських загонів в Україні 70 — 80-х років XVIII ст. Семена Гаркушу, ґрунтується на мотивах «грішника, що розкаявся», та «шляхетного розбійника». Твір Г. Квітки-Основ’яненка друкувався в журналі «Современник» за 1842 р. (Т. 25. — С. 1 — 89; Т. 26. — С. 1 — 86), і Шевченко, очевидно, читав його. Існує певна генетична і типологічна спорідненість між повістями «Предания о Гаркуше» та «Варнак». З твором Г. Квітки Шевченкову повість поєднують сентиментальність розповіді, мелодраматизм розв’язки, спільні риси у характері головних героїв. І Гаркуша, і Кирило не мають на меті особистого збагачення, а прагнуть робити людям добро. Грабуючи поміщиків, вони уникають кровопролиття. В кінці твору обидва герої перероджуються — по-християнському розкаюються у гріхах і засуджують своє минуле.

На образі Кирила — ватажка кріпаків-повстанців, розповіді про його діяльність відбилися народні пісні й перекази про українського народного героя Устима Кармалюка. Шевченка цікавила постать Кармалюка, «славного лицаря», як він назвав його у щоденнику. В Шевченковому альбомі 1846 — 1850 рр. є запис народної пісні «Ой Кармалюче, по світу ходиш...» рукою П. О. Чуйкевича з поправками поета. Текст іншої пісні про Кармалюка «Повернувся я з Сибіру...» записав 20 травня 1858 р. до щоденника Шевченка І. М. Лазаревський.

У «Варнаку» Шевченко започаткував одну з головних тем своєї прозової творчості — тему трагічної долі кріпака-інтелігента, поставлену в центр наступних повістей «Музыкант» (1854 — 1855) і «Художник» (1856). Проблема кріпосного інтелігента широко розроблялася російською літературою починаючи з кінця XVIII ст. (твори О. М. Радищева, В. Г. Бєлінського, О. В. Тимофеева, М. П. Павлова, В. Т. Наріжного, М. О. Некрасова, О. І. Герцена, І. С. Тургенєва та ін.) (див.: Кодацька Л. Ф. Художня проза Т. Г. Шевченка. — С. 118 — 125).

Есть в нашем русском православном огромном царстве небольшая благодатная землица... — Йдеться про Оренбурзький край та Зауралля, місця, де Шевченко перебував під час першого періоду заслання (1847 — 1850 рр.).

...обитают в этой небольшой землице разноязычные народы и, между прочим, народ русский и самый православный. — Тут і далі Шевченко іронізує з приводу спроб офіційної самодержавної ідеології представити російський народ особливо ревним прибічником віри і церкви, покликаним поширювати християнство. Крім росіян на Оренбуржчині в XIX ст. жили (як живуть і тепер) татари, українці, казахи, мордвини, башкири, чуваші та ін.

...этот-то народ русский не пашет и не сеет совершенно ничего, окреме дынь и арбузов... — Орні землі на середину XIX ст. займали порівняно малий відсоток багатої на чорнозем території Оренбурзької губернії. Посіви зернових культур різко зросли вже у 80-ті роки минулого століття. Баштанні — дині та кавуни — традиційні сільськогосподарські культури для півдня Оренбуржчини та східної частини зауральського степу з їх дуже теплим літом. /488/

...воспевает свою славную реку, называя ее кормилицей своей, золотым дном с берегами серебреными. — Шевченко, очевидно, пише про Урал — найбільшу річку тодішньої Оренбурзької губернії та Зауралля, що у XIX ст. була головним джерелом добробуту уральських козаків. У долині Уралу багато лісів та лук, від його розливів залежали врожаї трав, у його водах дуже розвинувся рибний промисел. У XIX ст. Урал — чи не єдина велика річка в світі, середня і нижня частина течії якої були призначені виключно для рибальства; будь-яке судноплавство на Уралі (крім весняного часу) заборонялося.

...небольшая крепостца, называемая в простонародии Соляною Защитой. — Соляна Защита — місцева назва укріплення Ілецька Защита, побудованого у XVIII ст. навколо заснованого у XVII ст. козачого селища. В XIX ст. перейменовано в місто Ілецьк (тепер місто Соль-Ілецьк, районний центр Оренбурзької області). Населений пункт розташований за 77 км на південь від Оренбурга поблизу річки Ілек, біля одного з найбільших у світі родовищ кам’яної солі. Промислова розробка її почалась у середині XVIII ст., в XIX ст. провадилась засланцями.

Обстоятельства заставили меня побывать однажды в этой Соляной Защите. — Шевченко побував у Ілецькій Защиті, очевидно, восени 1850 р., коли його перевозили з Орської фортеці на нове місце заслання — в Новопетровське укріплення. Про свого знайомого — М. О. Дмитрієва, гірничого коменданта, полковника, що жив у Ілецькій Защиті і був керуючим Ілецьким соляним правлінням у 50-х роках XIX ст., Шевченко згадав у листі до Бр. Залеського, написаному з Новопетровського укріплення у кінці 1855 — на початку 1856 р.

Причетник — молодший член церковного причету (псаломщик, дячок).

...он мог бы быть прекрасной моделью для Мойсея-Боговидца или для гомеровского Нестора. — Мойсей — біблійний пророк, за переданнями, у давні ч аси (ймовірно, в XIII ст. до н. е.) очолив ізраїльські племена і визволив їх з так званого єгипетського полону, після сорока років блукань по Синайській пустелі та тяжких випробувань привів їх до «землі обітованої» — Палестини. Мойсею приписувалося авторство П’ятикнижжя — перших п’яти книг Старого Завіту. Образ Мойсея як борця за свободу народу використано в світовій літературі (зокрема І. Франком у поемі «Мойсей»), в образотворчому мистецтві. Шевченко, очевидно, мав на увазі статую Мойсея роботи італійського скульптора, живописця, архітектора, поета Мікеланджело Буонарроті (1475 — 1564). «Мойсей» Мікеланджело — титанічна особистість, наділена могутньою волею і темпераментом. Гомерівський Нестор — один із героїв «Іліади», давньогрецької епічної поеми, що приписується Гомеру, цар Пілоса, найстарший учасник Троянської війни, до мудрості й життєвого досвіду якого звертаються інші герої у важких обставинах. Відіграв велику роль у зборі ахейського війська для походу на Трою і сам виступив на чолі дев’яноста кораблів у супроводі синів Антілоха і Фрасімеда.

Это, батюшка, бывший варнак, а теперь здешний посельщик. — Варнак — тут: людина, засуджена на каторгу, таврований каторжник. Посельщик, поселенець — той, кого заслано на поселення у віддалену місцевість як один із засобів покарання.

...человек десять работников, хотя из киргиз... — Киргизами та киргиз-кайсаками у той час називали місцеве населення частини Середньої /489/ Азії, що входила до складу Російської імперії. В повісті йдеться про казахів.

...перед образом Всех скорбящих Матери... — тобто перед іконою Богородиці.

Налой (аналой) — високий, з похилим верхом столик у церкві, на який кладуть ікони, богослужбові книги тощо.

In quatro (лат.) — у чвертку (аркуша).

...Библия (как я после узнал) изящное киевское издание 1743 [года] , с высокопарным посвящением гетману Разумовскому (издание весьма редкое). — Розумовський Кирило Григорович (1728 — 1803) — останній гетьман Лівобережної України (1750 — 1764), граф (з 1744 р.), генерал-фельдмаршал (з 1764 р.), брат фаворита, а з 1742 р. — чоловіка російської імператриці Єлизавети Петрівни О. Г. Розумовського. В 1743 — 1745 рр. навчався в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга. Біблія в Києві в 50 — 60-х роках XVIII ст. виходила один раз — 1758 р. і не мала присвяти К. Г. Розумовському. Єдина книжка, що вийшла в Україні з такою присвятою: Миславський Самуїл. Догмати православныя вери кафоліческія и апостолскія церкви восточныя..., видана в лаврській друкарні в Києві 1760 р. Видання двомовне — подаються паралельно російський та латинський тексти, має виливні прикраси, гравюру в кінці.

...эстамп, выгравированный Миллером с картины Доменикино Цампиери, изображающий Иоанна Богослова. — Мюллер Йоганн- Фрідріх-Вільгельм (1780 — 1816) — німецький гравер. Доменікіно (Доменіко Цамп’єрі; 1581 — 1641) — італійський живописець. Ідеться про гравюру Мюллера з картини Доменікіно «Євангеліст Іоан» (картина зберігається в Ермітажі). В повісті «Художник» Шевченко розповідає про копіювання цієї картини К. П. Брюлловим у 1838 р.

...любил читать, и в особенности италиянских поэтов: Боккаччио, Ариосто, Тасса. — Шевченко називає італійських письменників епохи Відродження. Боккаччо Джованні (1313 — 1375) — автор поем, повістей, наукових трактатів. Найзначніший твір — збірка новел «Декамерон». У Росії переклади-перекази «Декамерона» з’явилися у XVIII ст., і Шевченко міг познайомитися з ними. Аріосто Лудовіко (1474 — 1533) — поет, драматург, автор поеми «Несамовитий Орландо». У Росії «Несамовитий Орландо» під назвою «Неистовый Роланд» був перекладений (з французької мови) в кінці XVIII ст. П. Молчановим (дві частини, 1791 — 1793). У 1832 — 1833 рр. вийшов двотомний переклад (неповний) С. Раїча. Уривки з «Несамовитого Орландо» перекладали О. Пушкін, К. Батюшков, І. Козлов. Шевченко, можливо, читав поему Аріосто в російських перекладах. Тассо Торквато (1544 — 1595) — поет, автор поеми «Визволений Єрусалим». Перший повний російський переклад прозою (з французької мови) цієї поеми М. Попова вийшов 1772 р. До середини XIX ст. існували кілька перекладів «Визволеного Єрусалима» на російську мову. Ймовірно, що Шевченко був знайомий з поемою Тассо в російських перекладах.

А «Божественную комедию» он наизусть читал. — Йдеться про найвідоміший твір італійського поета доби Передвідродження Данте (Данте Аліг’єрі, Дант; 1265 — 1321), який герой повісті Кирило нижче називає «божественной книгой». З 1302 р. і до кінця життя Данте був політичним вигнанцем. Шевченка приваблювала постать Данте як поета і як лю/490/дини подібної до його долі. Крім російських поетичних перекладів із «Божественної комедії» (П. Катеніна, С. Шевирьова та ін.), Шевченко ще до заслання, очевидно, читав перший російський переклад «Пекла» (перша частина поеми Данте) Ф. Фан-Дім (прозою), надрукований у 1842 — 1843 рр. Після заслання він міг познайомитися з перекладом цієї ж частини «Божественної комедії», зробленим Д. Міном (М., 1855). Шевченко згадував Данте в поемі «Іржавець», у листах до О. Бодянського від 15 листопада 1852 р., Бр. Залеського, друга половина червня — 15 вересня 1856 р., А. Толстої від 9 січня 1857 р., у щоденнику (запис від 19 червня 1857 р.), цитував та переказував рядки з «Божественної комедії».

Случ — річка у Хмельницькій, Житомирській і Рівненській областях України, найбільша права притока річки Горині.

Новоград-Волинський (Новгород-Волинський) — повітове місто Волинської губернії (тепер Новоград-Волинський, місто обласного підпорядкування, районний центр Житомирської області). Шевченко побував тут у жовтні 1846 р., коли за завданням Київської археографічної комісії їздив по Волині і Поділлю змальовувати історичні й архітектурні пам’ятки, збирати фольклор.

На гранитных берегах прекрасной реки Случи, где она, верстах в десяти выше Новограда-Волынского, избившие я подобно змии, образовала правильное кольцо версты две в поперечнике, в центре этого кольца стоят... — Шевченко описує (ніде не назвавши) село Гульськ Новоград-Волинського повіту Волинської губернії (тепер Новоград-Волинського району Житомирської області), розташоване за одинадцять кілометрів від Новограда-Волинського, — місце, де відбуваються основні події повісті. Шевченко побував у Тульську, ймовірно, в першій половині жовтня 1846 р., коли прямував до Почаєва (див.: Жур П. Дума про Огонь. — С. 291 — 293).

...стоят окруженные дубровою остатки огромных каменных палат. Прежде бывшее жилище одной знатной польской фамилии... — Йдеться про палати поміщиці Ядвіги Яблоновської, що стояли на Панській горі. Старі могутні дуби, про які пише Шевченко, знищені під час Другої світової війни (Жур П. Дума про Огонь. — С. 292).

...село с почерневшею от времени деревянною треглавою церковью. Эти церкви у нас поляки называют козацкими, вероятно потому, что большая часть этих церквей построена козаками во времена унии... — Шевченко пише про українську дерев’яну культову архітектуру, тип якої сформувався на основі давньоукраїнської архітектури і визначився у другій половині XVI ст. — першій половині XVII ст., в епоху визвольних воєн українського народу проти польського поневолення (див. про це: Логвин Г. Н. Стародавні мистецькі пам’ятки. — К., 1968. — С. 70 — 75 та ін.; Юрченко П. Г. Дерев’яна архітектура України. — К., 1970. — С. 15 — 16, 71 та ін.). У найкращих своїх зразках твори української дерев’яної архітектури належать до шедеврів світового мистецтва. Високо оцінювали їх вже сучасники (див.: Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века, описанное его сыном архидиаконом Павлом Алеппским. — М., 1897. — Вып. 2. — С. 16, 22, 38 — 39; М., 1898. — Вып. 4. — С. 190 — 191). Трибанна церква, про яку йдеться в повісті, — один із найпоширеніших архітектурних видів українських дерев’яних культових споруд, характерний для всієї України. Згадана Шевченком де/491/рев’яна церква в Тульську була побудована 1747 р. (Жур П. Дума про Огонь. — С. 291).

Шевченко слушно відзначає зв’язок розвитку народної архітектури з боротьбою козацько-селянських мас України проти унії. Берестейська унія 1596 р. — об’єднання православної церкви з католицькою на території Речі Посполитої, до складу якої на той час входила більша частина українських та білоруських земель.

...привезет мне гостинца медяного москаля. — Тобто медяник у вигляді солдата.

Лановий — наглядач за польовими роботами у поміщика. Велел мне сшить курточку и шаровары из домашней пистри. — Пістря — груба, звичайно саморобна тканина з різнокольорових лляних, бавовняних та інших ниток.

Дежурный гайдук доложил о нас... — Гайдук — тут: слуга у великих магнатів та поміщиків у Польщі та Угорщині в XVIII — XIX ст.

Бетховен Людвіг ван (1770 — 1827) — німецький композитор. Автор симфоній, концертів, струнних квартетів, тридцяти двох сонат для фортепіано, пісень тощо. Шевченко знав і любив творчість Бетховена, називав композитора «божественным», «величайшим музыкантом», згадував його також у повістях «Музыкант», «Художник», «Капитанша», у щоденнику, в листах.

...играли в две руки некоторые сонаты. Моцарта и Бетговена. — Моцарт Вольфганг-Амадей (1756 — 1791) — австрійський композитор. Творча спадщина Моцарта (понад шістсот творів) охоплює всі жанри й форми музики. Для фортепіано він написав вісімнадцять сонат. Шевченко знав біографію і твори Моцарта, називав його «великим представителем слышимой гармонии» (щоденник, запис від 24 березня 1858 р.), згадував твори композитора також у повістях «Музыкант» і «Художник».

...повторяет мне святые слова: «Любите и ненавидящих вас». — Одна з євангельських заповідей (Матвія. Гл. 5. В. 44; Луки. Гл. 6. В. 27).

Едукація (лат. educatio) — виховання.

...все университеты, начиная с Геттингенского... — Геттінгенський університет заснований 1737 р. ум. Геттінгені (Німеччина). У XIX ст. — один із провідних центрів культурного і політичного життя країни, в якому працювали відомі вчені.

...решили послать графа в Вильно и приготовить из него политикоэконома. — Тобто послати на навчання до Віленського університету. Заснований 1579 р. як Віленська академія. З 1773 р. існував як Головна школа; 1803 р. її перейменовано у Віденський університет. У XIX ст. тут викладали відомі вчені, здобули освіту А Міцкевич, Ю. Словацький та ін. У 1832 р. університет закрито і на його основі створено медико-хірургічну і духовну академії. Під час перебування у Вільні (тепер Вільнюс) з осені 1829 до лютого 1831 р. Шевченко, можливо, відвідував уроки малювання у професора живопису Віленського університету Й. Рустемаса. Про закриття Віленського університету та його реорганізацію поет згадує у вірші «У Вільні, городі преславнім...».

...уехал он в огромном дорожном берлине... — тобто кареті. Посесор — орендар державного маєтку.

Кармелітка — черниця католицького ордену кармелітів, заснованого в XV ст. у Франції. /492/

Бах Йоганн-Себастъян (1685 — 1750) — німецький композитор і органіст. Серед інструментальних творів Баха — п’єси для органа, клавесина, скрипки, віолончелі, концерти і сюїти для симфонічного оркестру, концерти для скрипки з оркестром та ін.

Это была святая Цецилия! — Цецілія — католицька свята, за легендою, жила в першій половині III ст. й походила з римської патриціанської родини. Вважалась покровителькою церковної музики. Образ святої Цецілії, з якою порівнюється панна Магдалена, в повісті Шевченка виник, можливо, під впливом живописних робіт італійських художників — Рафаеля (1483 — 1520), Доменікіно, Карло Дольчі (1616 — 1686), що зображували святу Цецілію. У 1834 р. картину Рафаеля під час перебування в Італії копіював К. Брюллов (зробив контур, робота закінчена Т. Горецьким. — Ацаркина Э. Н. Карл Павлович Брюллов: Жизнь и творчество: 1799 — 1852. — М., 1963. — С. 342). Шевченко, ймовірно, бачив цю копію. Знав він, очевидно, й одну з найзначніших робіт К. Дольчі «Свята Цецілія», що зберігається в Ермітажі.

Муж вскоре бежал на Бессарабию... — Після 1812 р., коли Бессарабія (територія між річками Дністром, Прутом та пониззям Дунаю) після завершення російсько-турецької війни 1806 — 1812 рр. у результаті Бухарестського мирного договору відійшла до Росії, до неї у великій кількості почали тікати кріпаки — українці й росіяни. Феодальний гніт тут був дещо слабшим, ніж у центральних губерніях Російської імперії, основна маса молдавських селян юридично вважалася особисто вільною, хоч, по суті, і перебувала у феодальній залежності від бояр і монастирів, на землях яких проживала. Політика російського уряду щодо втікачів-селян на території Бессарабії була непослідовною. З одного боку, Росії було вигідно освоювати незаселений край за допомогою переселенців, що не претендували на державні витрати. Указом від 31 жовтня 1817 р. царський уряд заборонив розшукувати втікачів-селян на території Бессарабії. З другого боку, втеча селян порушувала інтереси поміщиків, що втрачали кріпаків, і тому уряд своїми розпорядженнями забороняв приймати втікачів у колоністські поселення. Все ж на 60-ті роки XIX ст. у Бессарабії жило близько трьохсот тисяч українців та росіян.

...милой мама своей привез бронзовый браслет... — Залишивши слово «мама» в називному відмінку, Шевченко відповідно до контексту наближує його звучання до французького «татап».

...мне нужно было в подольское имение графини, чтобы отправить пшеницу в Одессу... — 3 1817 по 1859 р. Одеса користувалася правом порто-франко, тобто міста, в межах якого допускались вільний безмитний продаж і зберігання іноземних товарів, що сприяло швидкому зростанню товарообігу через Одеський порт. У 1824 — 1827 рр. цим шляхом вивезено 54 відсотки загального експорту пшениці з Росії.

Я поехал из Балты в Одессу... — Балта — повітове місто Подільської губернії (тепер районний центр Одеської області). У першій половині XIX ст. було одним із великих торгових і ремісничих центрів півдня України, чому сприяло його вигідне розташування на важливому торговельному шляху з Лівобережної України у Бессарабію, Молдову, Валахію і до чорноморських портів.

Я проехал две станции от Балты, и меня застала ночь в степи. Ночь лунная, светлая, тихая, очаровательная ночь! В степи ничто не шелохнется, ни малейшего звуку, ни малейшего движения; только когда /493/ проедешь мимо могилы, то на могиле будто тырса пошевелится, и тебе сделается чего-то страшно. — В цих рядках помітний відгук оповідної манери М. В. Гоголя. Пор. з описом Дніпра в повісті «Страшная месть»: «Чуден Днепр при тихой погоде, когда вольно и плавно мчит сквозь леса и горы полные воды свои. Ни зашелохнет; ни прогремит: глядишь, и не знаешь, идет или не идет его величавая ширина, и чудится...» (Сочинения Николая Гоголя. — СПб., 1842. — Т. 1. — С. 151).

Дукат — срібна, потім золота монета, що була поширена в ряді європейських країн.

...пещеры, которые были известны только моим эсаулам... — Осавул — тут: особа, що обіймала одну з адміністративно-військових посад.

Звенигородка — повітове місто Київської губернії (тепер районний центр Черкаської області). Шевченко був у цьому місті до заслання. Про Звенигородку він згадував також у «Приписах» до поеми «Гайдамаки», в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», в щоденнику (запис від 7 вересня 1857 р.), в листі до В. Г. Шевченка від 5 жовтня 1860 р. Села Моринці, де народився поет, та Кирилівка, де пройшло його дитинство, належали до Звенигородського повіту.

Этот погреб был вырыт, как говорит народное предание, гайдамаками в 1768 году. — Звенигородщина була місцем активних дій повстанських загонів під час гайдамацького руху — визвольної боротьби народних мас на українських землях у XVIII ст. проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гноблення. Відзначений Шевченком 1768 р. — рік найвищого піднесення гайдамацького руху — Коліївщини — повстання на Правобережній Україні, що до 90-х років XVIII ст. перебувала у складі Речі Посполитої.

Другой такой же погреб между Заславлем и Острогом, тоже, кажется, гайдамацкой работы. — Заславль (Ізяславль, Заслав, теперішня назва — Ізяслав) — повітове місто Волинської губернії (нині районний центр Хмельницької області). Острог — повітове місто Волинської губернії (нині районний центр Рівненської області). Шевченко відвідав Острог у жовтні 1846 р., коли за завданням Археографічної комісії їздив на Волинь і Поділля описувати історичні та архітектурні пам’ятки. Про Острог він згадав також у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали». Населення Волині (зокрема жителі Острога) брало участь у гайдамацькому русі та Коліївщині.

А третий, самый большой около Киева, за оградою Китаевской пустыни в лесу же. Это были огромные пещеры, вырытые, как кажется, во время Андрея Боголюбского. На горе, в которой вырыты пещеры, заметны и до сих пор следы земляных укреплений, может быть, ограды его загородного терема. — Китаївська пустинь — печерний монастир, створений у XIV ст. на околиці Києва в урочищі Китаїв. В Китаєві до нашого часу збереглися залишки городища IX — X ст., укріплень та печерних келій часів Київської Русі. За однією з версій, назва місцевості пов’язана із заснуванням у Китаєві в другій половині XII ст. князем Андрієм Боголюбським, прозваним Китаєм, палацу-фортеці. Ймовірніше, назва походить від тюркського слова «китай» — укріплення, фортеця. Андрій Боголюбський (бл. 1111 — 1174) — князь владимиро-суздальський з 1157 р., син Юрія Долгорукого, який посадив його князем у Вишгороді під Києвом. У 1155 р. Андрій Боголюбський самовільно залишив Вишгород й /494/ оселився у Владимирі. Після смерті батька (1157 р.) об’єднав північно-східні землі Русі і став князем ростовським і суздальським, намагався об’єднати під своєю владою всі руські землі. В 1169 р. захопив Київ; домігся посилення впливу на Новгород.

Києво-Печерська лавра — найдавніший монастир на східнослов’янських землях. Заснований 1051 р. Антонієм Печерським у печерах поблизу Києва. В XI ст. став центром поширення та утвердження християнства в Київській Русі. Відіграв значну роль у розвитку освіти, науки, культури. З 1926 р. на лаврській території працює також історико-культурний музей-заповідник.

...я вел себя, как знаменитый Ринальдо Ринальдини. — Рінальдо Рінальдіні — герой роману німецького письменника Хрістіана-Августа Вульпіуса (1762 — 1827) «Рінальдо Рінальдіні, розбійницький отаман» (виданий у російському перекладі в 1802 — 1804 рр.).

Луцьк — повітове місто Волинської губернії (тепер обласний центр Волинської області).

Merci, monsieur (франц.) — дякую, пане.

Дубно — повітове місто Волинської губернії (тепер районний центр Рівненської області). Шевченко побував у Дубні в жовтні 1846 р. під час подорожі на Волинь і Поділля за завданням Київської археографічної комісії. Кременець — повітове місто Волинської губернії (тепер районний центр Тернопільської області). Шевченко був у Кременці в жовтні 1846 р. під час подорожі по Волині і Поділлю.

...пуститься прямо в Почаев помолиться святой Заступнице Почаевской... — тобто перед іконою Пресвятої Богородиці, що належить Почаївській лаврі і вважається чудотворною. Почаїв — містечко Кременецького повіту Волинської губернії (тепер місто Кременецького району Тернопільської області). Почаївська лавра — православний монастир у Почаєві, заснований у XVI ст. Шевченко приїздив до Почаєва у жовтні 1846 р. з тим, щоб за дорученням Київської археографічної комісії змалювати Почаївську лавру (див.: Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — С. 78). Він виконав тут чотири акварельні малюнки — «Почаївська лавра з півдня», «Почаївська лавра зі сходу», «Собор Почаївської лаври. Внутрішній вигляд», «Вид на околиці з тераси Почаївської лаври», два ескізи й начерк олівцем, 20 жовтня записав три народні пісні. Шевченко згадував Почаїв також у поемах «Слепая», «Сліпий», «Петрусь», «Невольник».

...пошел по дороге к Кременцу, думая сначала зайти в Почаев... — Почаїв розташований за 25 км від Кременця.

...зашел в Кременец посмотреть на королеву Бону... — Бона Сфорца (1493 — 1557) — дружина короля польського і великого князя литовського Сигізмунда І Старого (1467 — 1548), дочка міланського герцога Івана-Галєаццо Сфорци, відігравала важливу роль у державних справах Польщі, мала величезні скарби і маєтки, певний час їй належав Кременець. Шевченко мав на увазі названу її ім’ям гору (інша назва — Замкова гора) поблизу Кременця з руїнами замку-фортеці XII — XVI ст. (зруйнований в жовтні 1648 р. військами Максима Кривоноса під час Національно-визвольної війни українського народу 1648 — 1657 рр.).

...и на воздвигавшиеся в то время палаты, или кляштор, для Кременецкого лицея. — Кляштор — католицький монастир. Кременецький ліцей /495/ (Волинський ліцей) — загальноосвітній заклад, заснований у 1803 — 1805 рр. З 1805 р. існував як Вища Волинська гімназія. В 1819 р. перейменований на Кременецький ліцей. У 1831 р. ліцей було закрито, оскільки більшість його учнів приєдналася до польського повстання 1830 — 1831 рр. проти Росії. Бібліотека та обладнання Кременецького ліцею були передані створеному 1834 р. Київському університету. Під час перебування Шевченка в Кременці у будинку ліцею містилася Волинська семінарія (відкрита 1836 р.).

Мир праху твоєму, благородный Чацкий! Ты любил мир и просвещение! Ты любил человека... — Чацький Тадеуш (1765 — 1813) — польський учений і діяч у галузі освіти й культури. Народився в Україні. Вивчав історію, економіку, сільське господарство Польщі. Один з організаторів Товариства аматорів наук у Варшаві (1800), Комерційного товариства (1803). У 1803 — 1813 рр. працював інспектором шкіл Волинської, Київської та Подільської губерній, розширив мережу народних шкіл. Один із засновників Кременецького ліцею. Під час розробки проекту шкільної мережі на Волині проводив думку, що загальна освіта в початкових і середніх школах повинна відповідати реальним потребам життя, поєднуватися з професійною підготовкою учнів. Постановка шкільної справи у Волинській губернії була на той час зразковою. Помер у Дубні. Похований у своєму родовому маєтку селі Порицьку (тепер село Павлівка Іваничівського району Волинської області). Щорічно в Кременецькому ліцеї, починаючи від 1813 р. до закриття цього закладу 1831 р., відправлялася урочиста церемонія в пам’ять Т. Чацького. Шевченко міг чути про Чацького в Києві, повніше дізнатися про його освітню діяльність у Кременці.

...пошел я через село Вербы в Дубно... — Верба — село Дубнівського повіту Волинської губернії (тепер Дубнівського району Рівненської області), розташоване на лівому березі річки Ікви за 20 км від районного центру, на півдорозі між містами Дубно і Кременець. Шевченко проїздив через Вербу в жовтні 1846 р. під час подорожі по Волині і Поділлю.

Корець — містечко Новоград-Волинського повіту Волинської губернії (тепер районний центр Рівненської області). Шевченко побував у Корці в жовтні 1846 р., коли за завданням Київської археографічної комісії їздив на Волинь і Поділля змальовувати історичні та архітектурні пам’ятки. Згадка про Корець є також у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».

Боже мой! Боже мой! Вскую мя еси оставил! — Вскую (церковнослов.) — для чого; останні слова розіп’ятого Ісуса Христа (Матвія. Гл. 17. В. 46; Марка. Гл. 15. В. 34); початок псалма 21.











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.