[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 3: Драматичні твори. Повісті. — С. 495-509.]

Попередня     Головна     Наступна

Коментарі

КНЯГИНЯ

Джерело тексту:

чистовий автограф (ІЛ, ф. 1, № 93).

Рукопис на 12-ти аркушах паперу, за авторською нумерацією — на 6-ти складених удвоє аркушах. В автографі є авторські поправки і доповнення, більшість з них зроблено в процесі переписування. Спочатку Шевченко закінчив повість на арк. 6₃, в кінці сторінки під текстом він поставив авторський підпис-псевдонім «К. Дармограй» і дату «1853». Пізніше на арк. 6₄ дописав ще два абзаци — остаточне закінчення твору. В тексті є /496/окремі граматичні неузгодженості, не завжди уніфіковано імена персонажів. На арк. 4₄ — малюнки поета: начерки губ і незакінчений профіль. В автографі повісті — виправлення (переважно стилістичного плану), доповнення чорнилом невідомою рукою, тією самою, що й в автографі «Варнака».

Подається за автографом. Імена персонажів уніфікуються, неузгодженості виправляються за контекстом:

¹ Уніфікується за дальшим текстом повісті.

² Уніфікується за текстом повісті.

Автограф датовано: «1853».

Датується за автографом: 1853 р., Новопетровське укріплення.

Документальних свідчень про роботу Шевченка над твором не збереглося. «Княгиня» — перша з повістей, яку він прагнув опублікувати. Наприкінці 1854 — початку 1855 р. Шевченко переслав через художника М. О. Осипова рукопис повісті до журналу «Отечественные записки». В листі до редактора-видавця А. О. Краєвського, надісланому разом з твором, Шевченко просив надрукувати «Княгиню» під псевдонімом «К. Дармограй»: «Для дебюта посылаю вам мой рассказ „Княгиня“ и прошу вас, если он не противоречит духу вашего журнала, напечатать его. Если же окажется он неудобопечатаемым, то прошу переслать рукопись в г. Оренбург, на имя Бронислава Францевича Залецкого, в баталион № 2. /497/ Если же я увижу напечатанным мой рассказ в вашем журнале, то мне приятно будет сообщить вам и будущие мои произведения. Имею честь быть К. Дармограй».

Сподіваючись на публікацію «Княгини» в «Отечественных записках», Шевченко в листі від 6 квітня 1855 р. просив О. М. Плещеева простежити за травневим і червневим номерами журналу і допомогти надрукувати повість у разі, якщо «Отечественные записки» відхилять ЇЇ: «Еще вот что. У нас не получает никто „Отечественных записок“, а у вас, вероятно, кто-нибудь получает, то просмотрите вы хорошенько май и июнь, не увидите ли там рассказ „Княгиня“, подписанный К. Дармограй. Если нет, то напишите кому-нибудь в Петербург, чтобы получил рукопись в конторе журнала и переслал вам, а вы адресуйте ее в „Современник“, или что найдете лучшим, то с нею и сделайте». Не одержавши відповіді від О. Плещеева, який у той час перебував в Ак-Мечеті, Шевченко з аналогічним проханням щодо «Княгини» звернувся до Бр. Залеського. В листі до нього від 10 червня 1855 р. поет писав: «Я писал Алексею (О. М. Плещееву. — Ред.), чтобы он справился через своих знакомых в Петербурге о рукописи К[обзаря] Дармограя; но так как ему теперь это почти невозможно, то прошу тебя, если ты имеешь знакомого в столице, то чтобы он зашел в контору „Отечественных записок“ и взял (если она только не напечатана) рукопись под названием: „Княгиня“, К[обзаря] Дармограя, и прислал бы ее тебе или передал в другой журнал; если же напечатана, то чтобы сделал условие с редактором, на каком может К[обзарь] Дармограй доставлять в редакцию свои рукописи. У Карла (К. I. Герна. — Ред.) есть брат в Петербурге, попроси его, — у меня никого там знакомых не осталось». У наступному листі до Бр. Залеського від 25 — 26 вересня Шевченко повторив своє прохання: «Если ты можешь как-нибудь узнать о судьбе „Княгини“, то сообщи мне: меня она очень беспокоит». Проте Бр. Залеському, очевидно, не вдалося довідатися про долю повісті.

Не маючи ніяких відомостей про твір з часу пересилки його до А. О. Краєвського, не знаючи навіть, де він знаходиться (М. О. Осипов, на участь якого в справі публікації «Княгини» Шевченко розраховував, виїхав у листопаді 1855 р. з Петербурга і довгий час не відповідав на його листи), поет у квітні 1856 р. вирішив надіслати рукопис «Княгини» до Петербурга вдруге, вдавшись до посередництва Бр. Залеського. В листі до нього від 21 квітня 1856 р. Шевченко писав: «Еще посылаю тебе „Варнака“ и „Княгиню“; прочитай их и поправь, где нужно, отдай переписать и пошли по следующему адресу: „В С.-Петербург, в Академию художеств, художнику Николаю Осиповичу Осипову, на квартире графа Толстого“, — а если имеешь там доброго и надежного человека, то пошли на его имя для известного употребления (для опублікування. — Ред.)».

Отже, після того як рукопис повісті (невідомо, автограф чи копію) Шевченко надіслав А. О. Краєвському, в нього лишився її текст. Найімовірніше, це був автограф, що нині зберігається в ІЛ, з якого твір було переписано для Бр. Залеського. Як відомо, Шевченко переслав йому копію «Варнака»: на «поганого писца», що переписав цю повість з численними помилками і пропусками, нарікав Бр. Залеський у листі до поета від 8 червня 1856 р. Цілком можливо, що й текст «Княгини», надісланий Бр. Залеському разом з «Варнаком», також переписаний не Шевченком. /498/

Тим часом поет не полишав клопотатися про долю рукопису, надісланого в «Отечественные записки». У листі до А. І. Толстої, написаному 22 квітня 1856 р., тобто на другий день після того, як він послав тексти «Варнака» і «Княгини» Бр. Залеському, Шевченко запитував: «Не сообщите ли вы мне насчет „Княгини“ К. Дармограя, о которой я просил Николая Осиповича?»

16 травня 1856 р. поет, нарешті, одержав лист від М. О. Осипова, в якому йшлося і про повість «Княгиня»: «Повесть Дармограя после долгих поисков отыскалась, я хотел лично видеть Краевского, но мне не удалось, потому что он был болен в это время. На рукописи пометка „возвратить“. Я прочел рукопись со вниманием, а так как, по-видимому, автор интересует Вас, то выскажу Вам откровенно свое мнение о сочинении. Во-первых, скажу Вам, что я прочел сочинение с удовольствием, тогда как у меня недостает терпения дочесть знаменитую французскую повесть или роман; тем не менее, мне кажется, что в рассказе много недостатков, проистекающих от недостатка отделки подробностей, отрывочности развития. Я очень досадую на свою слабую память, что не могу привести теперь примера [...]. Рукопись я оставил у граф[ини] Толстой, она через знакомых ей литераторов передаст ее в редакцию „Современника“» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 67). Погодившись з М. О. Осиповим щодо недоліків у повісті «Княгиня», Шевченко в листі-відповіді від 20 травня 1856 р. все ж сподівався на її публікацію: «Кстати о Дармограе: вы сделали замечание на его „Княгиню“, совершенно согласное с моим замечанием: недостаток отделки в подробностях, и то большой недостаток. Но этот рассказ — один из первых его ученических этюдов. Попишет еще годок-другой, даст Бог, этот недостаток уничтожится. Покойный Карл Павлович говорил: чем малосложнее картина, тем тщательнее должна быть окончена, и это глубоко верно; а все-таки просите графиню Н[астасию] И[вановну] о напечатании этого незрелого творения: это польстит самолюбию творца и, может быть, из этой шутки выйдут результаты серьезные».

Дізнавшись про те, що рукопис «Княгини» не втрачено, і сподіваючись на публікацію твору, Шевченко відразу ж у листі від 20 травня 1856 р. повідомляв Бр. Залеського: «По известному тебе адресу (тобто до М. О. Осипова. — Ред.) отошли только „Варнака“, а „Княгиню“ оставь у себя, она уже приютилась». Бр. Залеський одержав рукописи повістей «Варнак» і «Княгиня» і в листі від 8 — 9 червня 1856 р. високо оцінив ці твори: «Обе вещи очень хороши, — хороши простотою и глубоким чувством — верностью» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 69). Розповідаючи про вжиті ним заходи щодо публікування «Варнака», Бр. Залеський у листі від 18 вересня 1856 р. згадав і «Княгиню»: «В Москве я познакомился с некоторыми издателями „Русского вестника“, и они желали бы иметь что-нибудь автора „Княгини“» (Там само. — С. 74).

Про інтерес до повісті «Княгиня» з боку російських журналів писала Шевченкові в листі від 8 жовтня 1856 р. А. I. Толстая: «Повесть Дармограя хотят напечатать, только с некоторыми изменениями, но где, в каком журнале, еще не знаю» (Там само. — С. 75). Це повідомлення А. І. Толстої пізніше конкретизував М. О. Осипов у листі до Шевченка від 17 лютого 1858 р.: «Кстати о повести, которую Вы доверили мне: я получил ее перед отъездом из Петербурга и, уезжая, передал графине Н[аста/499/сье] И[вановне]. У нее эту повесть взял Мей для прочтения; она ему очень понравилась. В то время он собирался издавать журнал и под этим предлогом не возвращал ее графине. Когда я вернулся в Петербург, то уже ни малейшего Мея не мог найти [...]. Мне было очень досадно, что посредничество мое не удалось» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 112).

Не маючи і далі конкретних відомостей щодо публікації «Княгини», Шевченко наприкінці 1856 р. просить М. М. Лазаревського з’ясувати стан цієї справи. Надсилаючи йому для надрукування частину повісті «Матрос» (пізніша назва — «Прогулка с удовольствием и не без морали»), поет 8 грудня 1856 р. писав: «Тепер от що я тебе проситиму, друже мій єдиний. Якби ти сам побачився с Писемским (за знакомство з ним не будеш мене лаяти) та спитав його, чи бачився він з графинею Т[олстою] і що вона сказала йому про Осипова і про „Княгиню“ К. Дармограя і чи получила вона мои письма. І що він тобі скаже, напиши мені, друже мій єдиний». З російським письменником О. Ф. Писемським Шевченко познайомився навесні 1856 р. у Новопетровському укріпленні, листувався з ним і, очевидно, просив сприяти надрукуванню «Княгини».

17 січня 1857 р. М. М. Лазаревський відповів Шевченкові, що ні він, ні С. С. Гулак-Артемовський не змогли розшукати М. О. Осипова, «Писемский в „Отеч[ественных] записках“ не участвует, да его и в П[етер]б[урге] нет теперь. „Княгиня“, кажется, теперь у Н. Д. Бел[озерского], с которым буду видеться и возьму. Отдал ее Кулиш ему» (Там само. — С. 78). Куліш, імовірно, одержав текст повісті від знойомих А І. Толстої і захопив його із собою в Україну, виїхавши туди в кінці липня 1856 р. 2 серпня він приїхав на хутір Миколаїв (Никольський) під Борзною — маєток Миколи Даниловича Білозерського, де міг залишити рукопис «Княгини», маючи намір забрати його згодом. У листі до дружини Олександри Михайлівни (дівоче прізвище — Білозерська) від 15 вересня 1856 р. з Києва Куліш зазначив: «„Княгиню“ (Шевченка) привезу» (Петров В. П. Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки: Життя. Ідеологія. Творчість. — К., 1929. — Т. 1. — С. 253). На початку жовтня Куліш повернувся до Петербурга, так і не забравши рукопис повісті в М. Д. Білозерського, про що і розповів М. М. Лазаревському (Там само. — С. 252). Одержавши невтішні відомості від М. М. Лазаревського, Шевченко продовжував шукати шляхи для надрукування «Княгини», цього разу покладаючи надії на допомогу П. О. Куліша. В наступному листі від 22 квітня, 8 травня 1857 р. поет писав до М. М. Лазаревського: «Лихий його знає, де той Осипов дівся. І Писемського, кажеш, немає в Петербурге. А „Княгиня“, пишеш, у якогось Н. Д. Не знаю, хто се Н. Д. Якби „Княгиню“ взяв на свої руки Куліш, чи не лучше б було? Та й „Матроса“ прибгав би до „Княгини“, та причепурив би їх гарненько, та й пустив би в люде». Поет був особисто знайомий з початку 1847 р. з поміщиком М. Д. Білозерським, двоюрідним братом члена Кирило-Мефодіївського братства В. М. Білозерського. В зв’язку з тим, що М. М. Лазаревський у листі назвав М. Д. Білозерського скорочено — «Н. Д. Бел.», Шевченко не зрозумів, про кого йдеться.

Проте П. Куліш неприхильно поставився до російських повістей Шевченка. В листі від 20 січня 1858 р. він не радив друкувати повісті: «Не хапайся, братику, друкувати московських повістей. Ні грошей, ні слави за них не добудеш. Адже ж і Данте, і Петрарка думали, що прославляться латинськими своїми книгами. Отак тебе морочить ся москальщина. Цур їй!» (Там само. — С. 103). Різко негативне ставлення П. Куліша до росій/500/ської прози Шевченка особливо відверто відбилося у листі від 1 лютого 1858 р.: «Про московські ж повісті скажу, що зневажиш ти їми себе перед світом, да й більше нічого. Щоб писать тобі по-московськи, треба жити між московськими писателями і багато дечого набратися. [...] Якби в мене гроші, я б у тебе купив їх усі разом да й спалив. Читав я твою „Княгиню“ і „Матроса“. Може, ти мені віри не піймеш, може, скажеш, що я московщини не люблю, тим і ганю. Так от же тобі: ні одна редакція журнальна не схотіла їх друкувати» (Там само. — С. 105).

З цього часу у відомому нам листуванні Шевченка вже не з’являються згадки про «Княгиню». Кількарічні його спроби надрукувати твір закінчилися невдачею.

У повідомленні М. М. Лазаревського про продаж рукописів Шевченкових творів — «Извещение о прозаических сочинениях Т. Гр. Шевченка на великорусском языке» — названо й автограф «Княгини»: «Княгиня, 1853 г. Подписано Дармограй (псевдоним Шевченка); без конца, 3 листа — 1/4 л.» (Основа. — 1862. — № 3. — С. 142). В оголошенні йдеться про автограф, який нині зберігається в ІЛ, зауваження «без конца» в описі автографа виникло внаслідок непорозуміння — як уже відзначалося, Шевченко спочатку закінчив повість на арк. 6₃ і тут поставив дату і підпис, пізніше він дописав два абзаци на зворотному аркуші 6₄, не повторивши кінцевого підпису і дати, які на попередній сторінці лишилися незакресленими.

Вперше два фрагменти з повісті — від слів «Передо мною наша бедная, старая белая хата...» до слів «И, подумавши еще недолго о железных столбах, я заснул» (арк. 1_1-2), від слів «Кто видел хоть издали мачеху...» до слів «...я часто тузил ее тщедушного Степанка» (арк. 1₄) — надруковано за автографом у статті О. М. Лазаревського «Материалы для биографии Т. Гр. Шевченка» (Основа. — 1862. — № 3. — С. 3 — 6). У публікації враховано частину виправлень, зроблених на сторінках Шевченкового рукопису невідомою рукою, внесено невелику кількість нових поправок — переважно пропусків та перестановок окремих слів. Найзначніше відхилення від автографа — пропуск рядків з описом саду поетового дитинства від слів «Да какой сад!» до слів «...другого такого саду нет на всем свете» (арк. 1,).

Вперше повний текст повісті опубліковано в журналі «Киевская старина» (1884. — № 3. — С. 393 — 422). Текст друкувався з писарської копії (зберігається серед матеріалів редакції «Киевской старины», Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, ф. 1, № 500), зробленої, можливо, з надісланої М. П. Драгомановим копії «Княгини», що через рукопис, пересланий Шевченком Бр. Залеському, походить від відомого нині автографа, коли його вже було виправлено іншою рукою. Ці правки в копії «Киевской старины» введено до основного тексту. Про безсумнівний генетичний зв’язок копії «Киевской старины» з відомим нам автографом свідчать також деякі механічно перенесені до неї неузгодженості останнього. Наприклад, речення «Видал я много на своем веку таки порядочные сады» (арк. 1₁) буквально повторює автограф, в якому авторська правка не доведена до кінця: виправивши два останні слова речення «порядочные сады» замість «порядочных садов», Шевченко лишив незакресленим слово «много» (арк. 1₁). У копії, як і в автографі, підпис «К. Дармограй» та рік створення повісті «1853» стоять перед двома останніми абзацами — пізніше дописаним завершенням твору. Кілька особливостей копії «Киевской старины», що потрапили і до публікації, відсутні в автографі й, очевидно, безпосередньо походять від рукопису /501/ Бр. Залеського. Йдеться про написану після заголовка присвяту «Посвящается Б. Ф. Засецкому» (в рукопису, мабуть, було «Залецкому», так іноді писав прізвище Бр. Залеського Шевченко; «Засецкому», найімовірніше, помилка переписувача). В рукопису повісті, що належав Бр. Залеському, очевидно, продовжено зроблене в автографі невідомою особою доповнення до згадки про Чорну раду: в автографі до слів «знаменитая Черная рада» на полях дописано: «вследствие которой Брюховецкий отрубил голову своєму сопернику» (арк. 2₁), в копії додано: «Якову Сомку» (арк. 8₂). У тексті копії — редакторські виправлення олівцем (стилістичного характеру) та виноски з поясненням окремих слів і виразів, що належать видавцеві й редактору «Киевской старины» Ф. Г. Лебединцеву. Всі вони враховані у публікації твору. Публікацію супроводжувала редакційна передмова.

Вперше введено до збірки творів у виданні: Поэмы, повести и рассказы Т. Г. Шевченка, писанные на русском языке. С. портретом поэта / Издание редакции «Киевской старины». — Киев, 1888. — С. 659 — 690. Текст подано за першодруком. Уперше введено до зібрання творів у виданні: Шевченко Т. Повна збірка творів: У 5 т. — К., 1939. — Т. 3. — С. 125 — 160, де здійснено першу наукову публікацію повісті за автографом.

У творі використано окремі сюжетні мотиви й епізоди написаної 1847 р. на засланні поеми «Княжна» (мотив нерівного шлюбу, епізоди розгульного життя князя, голоду й пожежі на селі тощо). Порівняно з поемою повість — новий варіант історії руйнування і виродження поміщицької родини, теми, що розроблялася у багатьох Шевченкових творах («Петрусь», «Музыкант», «Несчастный» та ін.). Центр розповіді в «Княгине» зміщується з дочки-княжни на матір, життя якої закінчується божевіллям. Сцена божевілля княгині близька до заключних епізодів поем «Слепая» і «Марина». Як і в інших повістях, жорстоким й аморальним поміщикам — князю Мордатову, Катерині Лук’янівні, що занапастила долю єдиної доньки, Шевченко протиставляє «добрих людей» з народу — заможного селянина Степановича, няньку Микитівну, які взяли на себе догляд покинутої доньки княгині. На образі Степановича, як і Якима Гирла (повість «Наймичка»), Тумана (повість «Капитанша»), позначився вплив позитивних героїв повістей Г. Ф. Квітки-Основ’яненка — Наума Дрота («Маруся»), Тихона Бруса («Добре роби — добре й буде») (Білецький О. Російська проза Т. Г. Шевченка // Зібр. творів: У 5 т. — Т. 2. — С. 228 — 229). В описісела й батьківської садиби на початку повісті Шевченка можна побачити зв’язок з оповідною манерою М. В. Гоголя (Багрий А. В. Шевченко в литературной обстановке // Известия Азербайджанского университета: Общественные науки. — [Баку], 1925. — Т. 2/3. — С. 120).

Село! О! сколько милых, очаровательных видений пробуждается в моем старом сердце... — Початок повісті має автобіографічний характер.

И вот стоит передо мною наша бедная, старая белая хата... — Зберігся виконаний Шевченком у вересні 1843 р. малюнок батьківської хати.

...цветник, любимец моей незабвенной сестры, моей терпеливой, моей нежной няньки! — Йдеться про Катерину Григорівну Шевченко (за чоловіком — Красицьку; 1804 — 1848). У 1823 р. вийшла заміж за кріпака з села Зелена Діброва А. Г. Красицького. Після смерті матері 1823 р. Тарас часто приходив до Красицьких (див.: Лобода Ф. [Лебединцев Ф. Г.]. Мимолетное знакомство мое с Т. Гр. Шевченко и мои об нем воспоминания // Киев/502/ская старина. — 1887. — № 11. — С. 566). Поет відвідав Катерину під час приїздів в Україну 1843 і 1845 р., згадував її у листах до брата Микити.

Видал я на своем веку таки порядочные сады, как, например, Уманский и Петергофский... — Уманський сад — ідеться про ландшафтно-архітектурний парк «Софіївка», визначну пам’ятку українського садово-паркового мистецтва доби класицизму. Споруджений у 1796 — 1801 рр. в урочищі Кам’янка — в маєтку графа Ф. Потоцького поблизу Умані — повітового міста Київської губернії (тепер районний центр Черкаської області) для його дружини Софії. З 1929 р. — державний заповідник. Шевченко бував в Умані в дитинстві та 1845 р. Петергофський сад — палацо-парковий ансамбль з фонтанами, водоспадами, скульптурами, визначна пам’ятка російської архітектури XVIII — XIX ст. Заснований у 1709 — 1710 рр. Петром I у Петергофі — повітовому містечку Петербурзької губернії. Про свої відвідини петергофських свят Шевченко згадує у щоденнику (запис 1 липня 1857 р.).

...сегодня одурю Микиту (брата)... — Микита Григорович (1811 — близько 1870) — брат Шевченка, був стельмахом і теслею. Брати жили разом до 1829 р. Поет листувався з М. Г. Шевченком, надсилав йому гроші для допомоги рідним, у 1843, 1845 і 1859 рр. гостював у нього.

Кирилівка, Керелівка — село Звенигородського повіту Київської губернії (тепер село Шевченкове Звенигородського району Черкаської області). Рідне село Шевченкового батька Григорія Івановича (1781 — 1825). Після одруження 1802 р. батьки Шевченка жили в Кирилівці, 1810 р. переїхали до сусіднього села Моринці, в якому 1814 р. народився Тарас. Наприкінці 1815 р. родина Шевченків знову повернулася до Кирилівки, де і минули дитячі роки поета.

Моринці — село Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Звенигородського району Черкаської області), батьківщина матері поета Катерини Якимівни Шевченко (дівоче прізвище — Бойко; 1783 — 1823). Родина Шевченків жила в Моринцях у 1810 — 1815 рр. Після повернення родини до Кирилівки малий Тарас бував у Моринцях у гостях у діда і бабусі.

Мажа — чумацький віз.

Никита был раз с отцом в Одессе... — Батько поета чумакував, а також возив панську пшеницю до Одеси, Києва та інших міст. Іноді він брав із собою синів. Про одну з таких подорожей Шевченко згадав у повісті «Наймичка».

Через два-три года я уже вижу себя в школе у слепого Совгиря (так назывался наш нестихарный дьячок)... — Восени 1822 р. батьки віддали Тараса вчитися до сільського дяка Павла Хомича Рубана, прозваного Совгирем (1802 — ?). Нестихарний дяк — дяк, що не мав права носити стихар (довгий, з широкими рукавами, звичайно парчевий, одяг дияконів і дяків, який надягають під час церковної відправи), оскільки не був призначений офіційно, а обраний прихожанами. Одним з обов’язків дяка було навчання дітей у школі. Після реформи духовної школи в Україні, що ввела триступеневе навчання священнослужителів, з 20-х років XIX ст. в українські села замість виборних дяків почали посилати стихарних дяків — тих, хто скінчив нижчу духовну школу — духовне училище (бурсу).

...складывающего «тму, мну». И, проскладавши, бывало, до «тля, мля»... — Тму, мну, тля, мля — складові комбінації, що їх завчали напам’ять школярі в школах складового (а не звукового) методу навчання. /503/

...идут два псалтырника... — тобто учні, що навчалися грамоти. Дяки в школах у часи Шевченка вчили дітей по церковнослов’янських книжках. Одним з підручників для читання був Псалтир.

...раз у тытаря на меду захворал... — Титар — церковний староста. На меду — на бенкеті.

Клірос (крилас) — місце для півчих у церкві на підвищенні перед іконостасом, по правий та лівий бік від царських воріт.

...прочитал Апостола... — Апостол — тут церковна книжка, яка містить Діяння Святих Апостолів, їхні Послання та Одкровення Іоана Богослова, або Апокаліпсис; входить до Нового Завіту.

... и аз, невелий... (старослов.) — і я, малий за віком і незаможний.

А в отношении житейских потребностей и вообще комфорта он был настоящий спартанец. — Спартанець — тут у переносному значенні: витривала людина, звична до несприятливих умов, яка веде суворий спосіб життя.

...начнет нас всех, по обыкновению, кормить березовою кашею... — тобто бити різками. Звичай щосуботнього покарання («субітки») учнів різками, незалежно від наявності якоїсь провини, був поширений у тодішніх школах і семінаріях.

...не борзяся... (старослов.) — не поспішаючи.

...явственно читать пятую заповедь. — Ідеться про євангельську п’яту заповідь «Шануй твого батька і матір твою, щоб довголітній був ти на землі, що Господь, Бог твій, дасть тобі» (Вихід. Гл. 20. В. 12; Друга книга Мойсеева. Второзакония. Гл. 5. В. 16).

...кончил «Мал бех», т. е. кончил Псалтырь... — «Мал бех» — початок церковнослов’янського тексту останнього (151) псалма слов’янського Псалтиря — «Я був менший між братами моїми». Як згадував поет в автобіографії, Псалтир — третя книжка (після Граматки, тобто церковнослов’янського букваря, та Часослова — збірника молитов та церковних пісень), опанована ним.

...поставил, по обыкновению, кашу братии с грошами, совершил сей священный обряд неукосненно... — Старовинний народний звичай варити кашу, куди кидали дрібні монети, і розбивати горщик після завершення навчання Шевченко докладно описав у повісті «Наймичка».

...прислали к нам из самого Киева стихарного дьячка. — Йдеться про Петра Федоровича Богорського (1803 — ?), дяка села Кирилівка в 1824 — 1836 рр.

...взял патеры цю в руку... — Патериця — тут: довга палиця, яку звичайно використовували для опори під час ходіння.

...тетрадь из синей бумаги с сковородинскими псалмами... — тобто з віршами українського просвітителя, філософа і поета Григорія Савича Сковороди (1722 — 1794), списки яких були поширені в Україні. У написаному на засланні вірші «А О. Козачковському» Шевченко згадує, що школярем переписував вірші Г. С. Сковороди:

куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І везерунками з квітками

Кругом листочки обведу.

Та й списую Сковороду... /504/

Тяжко противу рожна прати! — Рожен — кіл, вила; перти проти рожна — йти наперекір, домагатися свого всупереч бажанню кого-небудь набагато сильнішого; вираз біблійного походження (Діяння Святих Апостолів. Гл. 9. В. 5).

...взял свое орудие — таблицу, перо, к аламарь с мелом... — Таблиця — тут: дерев’яна, грифельна й т. ін. дощечка, на якій учні писали грифелем або крейдою. Каламар — чорнильниця; в сільських школах звичайно писали розведеною крейдою на дощечках-таблицях, що їх використовували замість зошитів.

Вскоре умирает мать... — К. Я. Шевченко померла 20 серпня 1823 р. (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — С. 8).

...отец женится на молодой вдове и берет с нею троих детей... — Лишившись після смерті дружини з п’ятьма дітьми (найстарша Катерина на той час уже вийшла заміж), Г. І. Шевченко невдовзі (7 жовтня 1823 р.) змушений був одружитися вдруге — з удовою Оксаною Антонівною Терещенко (1786 — ?), яка мала своїх трьох дітей (Там само. — С. 8 — 9).

Того же года отец осенью поехал зачем-то в Киев, занемог в дороге и, возвратясь домой, вскоре умер. — Г. I. Шевченко помер через півтора року після другого одруження — 21 березня 1825 р.

...один из многих моих дядей... предложил мне за ястие и питие пасти летом стадо свиное... — Йдеться про рідного дядька Тараса — Павла Івановича Шевченка (1797 — ?), що після смерті Г. І. Шевченка став опікуном сиріт. Тарас деякий час жив у нього. Ястие (староелов.) — їжа. Питие (старослов.) — напій.

...отправился к пьяному стихарному дьяку в школу и поселился у него в виде школяра и работника. — Тарас був школярем-наймитом у П. Богорського в 1825 — 1826 рр. Про цей період свого життя — перебування у «п’яного дяка в науці» Шевченко писав у вірші «Доля» (1858). У 1860 р. в листі до редактора журналу «Народное чтение» він згадував П. Богорського (не називаючи його прізвища) як «деспота», що вселив у нього «на всю жизнь глубокое отвращение и презрение ко всякому насилию одного человека над другим».

...учитель возьмет в десную посох дебелый, а в шуйцу сосуд скудельный... — Десная, десница (старослов.) — права рука. Шуйца (старослов.) — ліва рука. Скудельний — глиняний.

...воспевать «Богом избранную»... — «Богом избранная Мати, Дева Отроковица» — церковна пісня (кондак) на честь Богородиці.

Книш — біла хлібина із загорнутими всередину краями, змащена салом або олією.

...дал мне какой-то мужик за прочтение Псалтыря на пришвы ременю... — Пришви — нижня частина чобота, яка прикриває ступню.

Так пролетели четыре жалких года над моею детской головою. Потом воспоминания мои принимают еще печальнейшие образы. Далеко, далеко от моей бедной, моей милой родины

Без любви, без радости

Юность пролетела. —

У 1829 р., тобто через чотири роки після смерті батька, коли Шевченкові пішов шістнадцятий рік, його разом з іншими кріпаками відправлено /505/ до Вільна — місця призначення його поміщика П. В. Енгельгардта (1798 — 1849), який мав служити ад’ютантом у віленського військового губернатора. «Без любви, без радости» — неточна цитата з вірша російського поета Олексія Васильовича Кольцова (1809 — 1842) «Горькая доля». У Кольцова:

Соловьем залетным

Юность пролетела...

І далі

Без любви, без счастья

По миру скитаюсь...

(Кольцов А. Стихотворения. — Л., 1978. — С. 154).

И все это длилось ровно 20 лет. [...] После двадцатилетних испытаний я немного оперился и, разумеется, полетел прямо в родимое гнездо. — Шевченко пише про своє безпритульне життя і поневіряння з часу смерті матері 1823 р. до першого приїзду в Україну 1843 р.

В продолжение моего странствования вне моей милой родины... — Шевченко не був в Україні чотирнадцять років — з 1829 по 1843 р.

...я проехал почти всю Черниговскую губернию, нигде не останавливаясь. С города Козельца мне нужно было взять в сторону от почтовой дороги... — У 1843 р. їдучи з Петербурга в Україну Білоруським трактом, Шевченко повернув з нього в Чернігові (тобто не доїхавши до Козельця) і через Ніжин прибув у Качанівку — маєток Г. С. Тарновського (1788 — 1853) (Жур П. Літо перше. — С. 22 — 26). Козелець — повітове місто Чернігівської губернії (тепер селище міського типу, районний центр Чернігівської області). Шевченко був у Козельці кілька разів проїздом. У 1846 р. він, очевидно, відвідав Козелець за завданням Київської археографічної комісії.

...взглянуть поближе на мой эдем... — Едем — за Біблією, місце блаженного існування Адама й Єви; тут в іронічно-переносному значенні: благодатний край.

...здесь была собрана знаменитая Черная рада. — Чорна рада — загальна козацька рада, скликана для обрання гетьмана Лівобережної України 17 — 18 (27 — 28) червня 1663 р. в місті Ніжині (а не в Козельці). Названа «чорною» тому, що поряд з козацтвом — вищим та рядовим городовим і запорозьким — у раді брали участь селяни навколишніх сіл та міська біднота. Всупереч бажанню козацької старшини, завдавши поразки у збройній сутичці прибічникам Я. Сомка та В. Золотаренка, низи обрали гетьманом кошового гетьмана Запорозької Січі Івана Мартиновича Брюховецького (? — 1668). У 1668 р. Брюховецький був забитий натовпом, розлюченим наслідками його відверто промосковської політики, нехтуванням українськими інтересами (зокрема, укладенням 1667 р. Андрусів-

ського перемир’я).

...полюбуется величественным храмом грациозной архитектуры растреллевской... — Йдеться про собор Різдва Богородиці, побудований у Козельці в 1752 — 1764 рр. за проектом архітекторів Андрія Васильовича Квасова (рр. народ, і см. невід.) та Івана Григоровича Григоровича-Барського (1713 — 1785) у стилі бароко растреллівської школи, інтерпретованому в характерних для України формах (Памятники градостроительства и /506/ архитектуры Украинской ССР. — Киев, 1986. — Т. 4. — С. 302 — 303). Растреллі Варфоломій Варфоломійович (Бартоломео-Франческо; 1700 — 1771) — російський архітектор, у 1730 — 1763 рр. був придворним архітектором. Творчість Растреллі відзначається прагненням до просторового розмаху архітектурних ансамблів, чіткості планів, пластичною виразністю фасадів та інтер’єрів, багатством скульптурного оздоблення. За проектами Растреллі у Києві збудовано Андріївську церкву (1749 — 1753) та Маріїнський палац (1750 — 1755).

...воздвигнутым Наталией Розумихою, родоначальницею дома графов Разумовских. — Розумовські — український дворянський рід XVIII — першої половини XIX ст., дістали графський титул 1744 р. Розумиха — Розумовська Наталія Дем’янівна (? — 1762) — дружина городового козака з села Лемеші Козелецького повіту Чернігівської губернії Григорія Яковича Розума (? — 1730), мати російського державного діяча, фельдмаршала, фаворита, а з 1742 р. чоловіка імператриці Єлизавети Петрівни Олексія Григоровича Розумовського (1709 — 1771) та останнього гетьмана Лівобережної України генерал-фельдмаршала Кирила Григоровича Розумовського (1728 — 1803).

В шести верстах от г. Козельца, в селе Лемешах, в бедной хатке, на сволоке, или балке, читаешь: «Сей дом соорудила раба Божия Наталия Розумиха, 1710 року Божого». — Батьківщина Розумовських село Лемеші (тепер Козелецького району Чернігівської області) розташоване за 8 км від Козельця. Шевченко побував у Лемешах, очевидно, 1846 р., коли за завданням Київської археографічної комісії їздив описувати історичні й архітектурні пам’ятки Чернігівщини. Вірогідність Шевченкової згадки про хату Розумовських у Лемешах підтверджується іншими джерелами: «Наружным видом не отличалась она (хата Розумовських. — Ред.) ничем от прочих ее окружающих хат, а по величине и чистой обделке окон и дверей можно было ее принять за хату довольно зажиточного крестьянина. Величиной была она — аршин 8 1/2 или 9 в длину и столько же в ширину. [...] Вышины хата была 3 3/4 аршина. Во всем этом в ней ничего не было необыкновенного, потому, во-первых, что она когда-то принадлежала бедному семейству, а отчасти и потому, что ее впоследствии возобновляли; но на стеле (потолке) во всю ее длину был драгоценный сволок с следующею резною надписью под титлами славянскими буквами: Благословением Бога Отца, поспешением Сына (затем обыкновенное изображение креста, а далее), содействием Святого Духа создася дом сей рабою Божией Наталии Розумихи. (Внизу) Року 1711 маия 5 дня. Передавая со всею верностию эту надпись, мы должны заметить, что слова «Наталии Розумихи» приписаны были как бы другим почерком, и притом по грамматическому смыслу они не вязались с остальною фразою; но когда были прибавлены эти слова — неизвестно, и старожилы помнят эту надпись, как и всю хату, всегда в том же виде, в каком застал ее всесокрушающий огонь (хата Розумовських згоріла 16 червня 1854 р. — Ред.)» (Старая хата Разумовских в Лемешах// Москвитянин. — 1855. — № 6. — С. 187 — 188).

Трубіж — річка в Україні, у межах Чернігівської і Київської областей, ліва притока Дніпра, початок бере в Козелецькому районі.

Старушка показалась мне живой картиной Жерар Доу... — Дау (Доу) Герард (1613 — 1675) — голландський живописець. Навчався у Рембрандта, якого наслідував у ранній період творчості. Писав переважно не/507/великі жанрові картини із зображенням куховарок, торговок, лікарів та ін. Його картини, а серед них і портрет старої жінки, що зберігаються в Ермітажі, були, очевидно, відомі Шевченку. Про Дау з характерним для його живописної манери прагненням точно копіювати натуру Шевченко згадував у повісті «Близнецы».

...а дитя — это был херувим Рафаэля. — Рафаель Санті (1483 — 1520) — італійський живописець й архітектор доби Високого Відродження. Найчастіше звертався до зображення мадонни, втілюючи в ній зворушливий образ жінки-матері. Шевченко високо цінував твори італійського художника, називав його «божественным Рафаэлем», згадував його у повістях «Капитанша», «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали», в листі до А. І. Лизогуба від 29 грудня 1849 р.

Чабак — лящ.

...был в погоньцях под французом... — тобто був візником-погоничем під час Вітчизняної війни 1812 р. Український народ брав активну участь у розгромі французької армії. Зокрема, на Чернігівщині, де відбувається дія повісті, було сформовано вісім піхотних полків ополчення та шість регулярних кінних козацьких полків. Загалом в українських губерніях протягом літа 1812 р. в ополчення і в козацькі загони добровільно записалося близько сімдесяти тисяч чоловік, які утримувалися, головним чином, на кошти місцевого населення, яке з власної ініціативи поставляло армії також коней, волів, вози і фураж (див.: Буцик А. К., Стрельський В. І. Великий патріотичний подвиг: Участь українського народу в Вітчизняній війні 1812 р. — К., 1962. — С. 20 — 40).

...воротился с Неметчины... — Українські полки відіграли значну роль у здійсненні контрнаступу російської армії. Деякі з них брали участь у переслідуванні ворога за межами Російської імперії. Зокрема, третій козацький Чернігівський полк був у Франкфурті-на-Майні, а згодом — у Франції, четвертий козацький Чернігівський полк — у Гамбурзі (Там само. — С. 40).

...это случилося давно, еще до француза... — тобто до Вітчизняної війни 1812 р.

...была еще тогда такою стрыгою... — Стрига — людина з коротко підстриженим волоссям; була стригою — була ще дитиною (а не дівчиною, що мала носити косу).

...пришел из-под француза. Они служили в каких-то козаках... — тобто в козацьких полках, сформованих в Україні під час Вітчизняної війни 1812 р. Ці слова Микитівни суперечать її попередньому твердженню («это случилось давно, еще до француза»).

Остер — повітове місто і річка на Чернігівщині.

...покойный Катеринич приедет к нам из Киева... — Тут і далі йдеться про київського цивільного губернатора у 20 — 30-х роках XIX ст. Василя Семеновича Катеринича (1771 — 1847). Перебуваючи у лютому 1846 р. за завданням Київської археографічної комісії на Чернігівщині, Шевченко відвідав село Марківці Козелецького повіту (тепер Бобровицького району Чернігівської області) й виконав вісім портретів членів родини поміщика Петра Андрійовича Катеринича — племінника В. С. Катеринича.

Бровар, броварня — пивоварня.

...запросят покойного отца Куприяна на «Отченаш»... — Запросити на «Отченаш» — запросити на сніданок, обід або вечерю: благословляючи страви, священик читає цю молитву. /508/

Купили и фортепьяны на контрактах. — Контракти — контрактовий ярмарок, на якому укладали контракти (угоди) на гуртову купівлюпродаж ремісничих, пізніше промислових виробів, сільськогосподарських продуктів, на продаж, купівлю та оренду поміщицьких маєтків, оформляли кредитні операції тощо. В повісті йдеться про щорічний (з 1797 по 1927 р., у 1918 — 1922 рр. не проводився) контрактовий ярмарок у Києві, що відбувався взимку на Подолі.

...как ударит горлицю или метелицю... — Горлиця — давній український народний танець і музика до нього. Метелиця — народний танець (український, російський, білоруський) і музика до нього.

«Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці...» — одна з улюблених Шевченком українських народних пісень, яку він згадує й в інших творах — віршах «Перебендя», «До Основ’яненка», поемах «Катерина», «Гайдамаки», «Мар’яна-черниця», повісті «Близнецы» (див.: Собрание малороссийских народных песен. Для одного голоса с аккомпанементом фортепьяно / Аранжировал Алоиз Едличка. — СПб., [1860]. — Ч.1. — № 44; Двісті українських пісень: Співи і слова / Зібрав Марко Вовчок, у ноти завів Едуард Мертке. — Лейпциг і Вінтертур, [1866]. — № 6; Труды этнографическо-статистической экспедиции ... собранные П. П. Чубинским. — СПб., 1874. — Т. 5. — С. 429 та ін. — № 820).

...определил его в какую-то палату. — Тобто в одну з установ губернської адміністрації (казенна палата, контрольна палата тощо). Середохресний — третя неділя Великого посту. Чистий четвер — четвер перед Великоднем.

...вступила драгуния в Козелец... — Драгуни — у тодішній російській і деяких іноземних арміях — вид кавалерії, призначений вести бій у пішому і кінному строю.

А что же в Оглаве? да в Гоголеве? — Гоголів (стара назва — Оглав) — містечко Остерського повіту Чернігівської губернії (тепер село Броварського району Київської області). Шевченко був у Гоголеві до заслання, згадував його в поемі «Сотник».

...книжку читала, да такую жалобную, чуть-чуть не заплакала: про какого-то запорожца Киршу или про Юрия... — Йдеться про популярний роман російського письменника Михайла Миколайовича Загоскіна (1789 — 1852) «Юрий Милославский, или Русские в 1612 году» (1829), високо оцінений, зокрема, О. С. Пушкіним та В. Г. Бєлінським. Поряд з головним героєм — боярином Юрієм Дмитровичем Милославським — у творі діє сміливий і винахідливий запорозький козак Кирша, який у скрутний для Юрія час постійно приходить йому на допомогу.

Вот уже дочиталась она, моя рыбонька, как того Юрия-запорожца закували в кайдани и посадили в темницю... — епізод з третього розділу третьої частини роману М. Загоскіна.

...князь Мордатий! — Прототипом жорстокого визискувача селян, деспота князя Мордатова у повісті «Княгиня» і князя в поемі «Княжна» був чернігівський поміщик князь Микола Іванович Кейкуатов (1806 — 1865), а прототипом Катрусі в повісті «Княгиня» та княгині в поемі «Княжна» — його друга дружина, дочка збіднілої поміщиці М. Я. Бутович Катерина Федорівна (1827 — 1848) (див., зокрема: Хинкулов Л. Тарас Шевченко: Биография. — М., 1960. — С. 254 — 255; Жур П. Дума про Огонь. — С. 345 — 351). Шевченко познайомився з Кейкуатовими 1846 р. в селі Мойсівка у Т. Г. Волховської. У березні — квітні 1847 р. приїздив до се/509/ла Бігач Городнянського повіту Чернігівської губернії (тепер Менського району Чернігівської області) — маєтку М. І. Кейкуатова на його запрошення малювати портрети його дітей та дружини.

...одному разбойнику на исповиди в Киеве чернець задав такую покуту. — Переказ одного з варіантів поширеної у фольклорі та писемній літературі легенди про «великого грішника». Про звернення Шевченка до мотиву розбійника, що покаявся, див. історико-літературний коментар до повісті «Варнак».

...всю зиму просодомили и прогоморрили... — Содом і Гоморра — давньопалестинські міста, зруйновані землетрусом. За Біблією, жителі цих міст були покарані за їхню розбещеність. Звідси вислови «содом», «содом і гоморра», що означають розбещеність, хаос, безладдя.

...Духов день... — п’ятдесятий день після Великодня (понеділок). ...знают одно слово: «Папы! папы!» — Папа — хліб.

На первой неделе Филипповки... — Пилипівка — Різдвяний (Пилипів) піст, починався 15 листопада і тривав до 24 грудня за ст. ст.

Катерина-великомучениця — одна з найбільш шанованих християнських святих. Належала до александрійських греків, походила з царської родини, уславилася розумом, вченістю і красою. Жила під час царювання римського імператора Максиміна (313 — 315), двір якого навернула в християнство. За проповідництво християнства вісімнадцятирічній Катерині відрубали голову. На Заході вважається покровителькою юнацтва. Токовий — особа, відповідальна за роботу на току. ...драгуния, как орда тая за Мамаем, валит. — Мамай (? — 1380) — темник (воєначальник), з 60-х років XIV ст. — фактичний правитель Золотої Орди — феодальної держави, що утворилася на початку 40-х років XIII ст. внаслідок завойовницьких походів монголо-татарських полчищ. У 70-х роках Мамай здійснив ряд походів на східнослов’янські землі, зокрема в Рязанське і Нижегородське князівства. Спроба Мамая вторгнутись у межі Московського великого князівства закінчилася поразкою, і 1380 р. в Куликовській битві його війська було розгромлено.

...повезли ее в Киев, в Кирилловский монастырь. — Йдеться про психіатричну лікарню, що з 1803 р. міститься на території колишнього Кирилівського монастиря у Києві (монастир припинив існування в 1786 р.).

...поклонившись святим угодникам печерским... — тобто відвідавши Києво-Печерську лавру.

Попередня     Головна     Наступна