[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 5. — С. 257-280.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти             Коментарі





ЗАПИСИ НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ



1

Хвалилася Україна, що в нас добре жити,

А не схотів Б[ондаренко] на Вкр[аїні] жити.

Да поїхав до Бих[ова] жид[ів] й лях[ів] бити.

Не багато він постояв на Бишевськом мості

Да поїх[ав] до Грузької до матері в гості.

А Кормінськії козаки — Грузької палити,

А Шевченко із Левченком пошли боронити.

[А] Левченко на дзвоницю міх пор[оху] тягне,

А Шевченко в прав[ій] руці руж[жо] заряжає.

Да як стрелив да гусарин, Шевченка не встрелив,

А Шевч[енко] як стрелив, гусарина забив.

Отамане, от[амане], ой ти батьку наш,

Пусти ж мене в чисте поле конем погуляти

Да тих куцих препоганих з коней поспихати.

Сам не піду й вам не велю у поле гуляти

Да тих [куцих препоганих з коней] іспихати.


2

В Макарові, славнім місті, пророчисте свято,

Вже ж нашого Бонд[аренка] у неволю взято.

Да повезли Б[ондаренка] в Чорноб[иль] до міста,

Поставили Бондаренка да й у чоловіка.

Да послали Б[ондаренк]у солімки в голівки.

Не стеліть мні, вражі сини, сол[імки] в гол[івки],

Да постеліть [мні, вражі сини], жидівські подушки.

Да повезли Б[ондаренка] в поле до криниці,

Ой оддавай, вр[ажий] сине, янчарки й рушниці.

Да вдарився Б[ондаренко] об колоду боком,

Тоді сказав Б[ондаренко]: «Се вже незнароком».

Межигорье. На Днепре, 1843, июня 13.


3

Солодким медом да солодким вином кубки наповняли,

А й у той час Сем[ена] П[алія] й на бенкет зазвали.

Ой як крикн[ув] пес М[азепа] на свої лейтари —

Возьміть, возьм[іть] С[емена] П[алія] й забийте в кайдани.

Ой забив же у кайдани да вкинув в темни[цю], /260/

А сам їде пес Мазепа к осуд[ару] на столицю.

Не я ж тобі, велик осудару, не я тобі змєна,

Змєна ж тобі, велик осудару, [в]ід Пал[ія] Семена.

Ой як зійшов П[алій] С[емен] на високу могилу —

Стійте, молодці, не лякайтесь, ще ж я не загинув.

Ой як крикнув да великий сударь сидя на столиці,

Біжіть, біжіть, випускайте Палія з темниці,

Нехай біжить, не пускає шведа на столицю.

Ой як зійшов П[алій] С[емен] на високу могилу —

Стійте, молодці, не лякайтесь, ще ж я не загинув.

Ой іще хміль зелененький з землі витикався,

А вже Палій Семен з шведом войовався.

Ой уже хміль зелененький з тичини додолу,

Не пускає С[емен] П[алій] а шв[еда] додому.

[13 червня 1843. Межигір’я. На Дніпрі]


4

Гей підтискай, малий хлопче, тісненько й попруги,

Будем же ми [малий хлопче] в великій потузі.

Ой поїхав коз[ак] Неч[ай] з гори да в долину,

За ним, за ним п[ан] Потоцький з коня за чуприну.

[13 червня 1843. Межигір’я. На Дніпрі]


5

Да все луги, все береги, ніде води да напити[ся],

Все чужина, роду нема — ні до кого прихилитися.

Да зі[й]ду ж я на горочку, да гляну я у долиночку,

Ой там козак коня пасе, все кволиться на голівочку:

Ходи к мені, дівча моє, ох мій невінчаний друже!

Зв’яжи мені головочку, нех[ай] вона не болить дуже.

Ох у степу круті гори, ой, не дійти, не докинути,

Проси, серце, за мне Б[ога], щоб у війську не загинути.

Нехай гинуть, нехай гинуть все старії, бородаті,

Ви вертайтесь, козач[еньки], молодії, нежонаті.

Да брязн[ули] ключі двічі, поуз мої ворота йдучи,

Виплакала дівка очі, козач[енька] виглядаючи.

Ой летіло дві галочки, а третяя да попереду,

Виходила кумпанія з сего села да й у середу.

Чом ти мене, моя мати, рано не будила,

Ой як тая кумп[анія] з села виїздила?

Тим я тебе, моя дон[ю], рано не буди[ла],

Що твій милий попереду, щоб ти за ним не тужила.

Ой ти кажеш, моя мати, що я не журюся,

Ой як вийду за ворота, од вітру валюся.

Чи всі тії сади цвітуть і проч.


1843, іюня 13,

вночі на плиту,

на Днепре, против Межигорского монастыря. /261/


6

Соколе мій, чоловіче,

Третій півень кукуріче,

Чом ти мене не лоскочеш,

Бо я знаю, чого хочеш.


На святках в Яготині.


7

І ворони клю[ю]ть, і сороки клю[ю]ть,

А парубки облизуються.


8

Ой горе, горе!

Який я вдався!

Брів через річеньку

Да й не вмивався,

Брів через річеньку

Да й не вмивався.


Ой завернуся

Та умиюся —

На тебе, серденько,

Хоч подивлюся;

На тебе, серденько,

Хоч подивлюся.


«І не вертайся,

І не вмивайся —

Ти ж мені, серденько,

І так сподобався;

Ти ж мені, серденько,

І так сподобався.


Моя криниця

Край перелазу —

Вмиймося, серденько,

Обоє разом.

Вмиймося, серденько,

Обоє разом!


Моя хустина

Шовками шита —

Утремось, серденько,

Хоч буду бита;

Утремось, серденько,

Хоч буду бита! /262/


Битиме мати —

Знатиму за що:

За тебе, серденько,

Не за ледащо;

За тебе, серденько,

Не за ледащо!»


9

Ой у полі могила з вітром говорила:

«Повій, вітре буйнесенький, щоб я не чорніла!

Щоб я не чорніла, щоб я не марніла,

Щоб на мені трава росла та ще й зеленіла!»

І вітер не віє, і сонце не гріє,

Тільки в степу при дорозі трава зеленіє.

Ой у степу річка, через річку кладка...

Не покидай, козаченьку, рідненького батька!

Як батька покинеш, сам марне загинеш —

Річенькою бистренькою за Дунай заплинеш!

Бодай тая річка риби не плодила —

Вона мого товариша навіки втопила!

Бодай тая річка кошуром заросла —

Вона мого товариша за Дунай занесла.


10

Ой ішов козак з Дону, та із Дону додому,

Та із Дону додому та й сів над водою:

— Доле ж моя, доле, чом ти не такая,

Ой чом не такая, як доля чужая?

Що люди не роблять, та в жупанах ходять,

А я роблю, дбаю і свити не маю.

Що люди гуляють і розкоші мають,

А я роблю, дбаю, нічого не маю!


Обізветься доля по тім боці моря:

— Козаче, бурлаче! дурний розум маєш!

Що ти свою долю марне проклинаєш?

Ой не винна доля, винна твоя воля —

Що ти заробляєш, то все пропиваєш;

Що вдень загорюєш, за ніч прогайнуєш,

А що заталаниш, то музики наймеш.

Ой грайте, музики, із двора до двора —

Та щоб не журилася стара ненька дома!

Як музики грали, то й нас люди знали,

А як перестали, то й лаяти стали!.. /263/


11

Ой із-під гори, та із-під кручі,

Ішли мажі риплючі.

Ішли мажі риплючі.


А за ними йде та чорнявая,

Та плаче й рида ідучи.

Та плаче й рида ідучи.


Ти не плач, не плач, та чорнявая,

Бо така твоя доля,

Бо така твоя доля.


Що полюбила та шмаровоза,

Та при місяцю стоя,

Та при місяцю стоя.


Ой не я ж його полюбила,

Та так казала мати,

Та так казала мати.


12

Чи я тобі не казала

І не говорила


13

Шапувалко — чорна галко,

Шапувале-орле,

А хто мене на сім світі

Без тебе пригорне.


14

У Києві на ринку п’ють козаки горілку.

Ой п’ють вони, гуляють, на шинкарку гукають:

Шинкарочко молода! Повір меду ще й вина.

Не повірю й не продам, бо на тобі жупан дран.

Хоч на мені жупан дран, да у мене грошей збан.

Коли в тебе грошей збан, я за тебе дочку дам.

У суботу змовлялись, а в неділю вінчались.

Пішли вони вінчаться, стали роду питаться:

Скажи, серце, правдоньку, якого ти родоньку?

Я з Києва Карпівна, по батюшці Ванівна.

Скажи, серце, правдоньку, якого ти родоньку?

Я з Києва Карпенко, по батюшці Ваненко.

Бодай попи пропали, сестру з братом звінчали. /264/

Ходім, сестро, горою, розсіймося травою;

Ой ти будеш жовтий цвіт, а я буду синій цвіт,

Будуть люди квітки рвать, а з нас гріхи збирать.

Будуть люди косити, за нас Бога просити:

Оце ж тая травиця, що з братиком сестриця.


Оксана Зорівна.

На Переп’яті — 1846 — іюня 22.


15

Ой горе ж мені та на чужині,

Та що не вкупі та брати мої:

Один у синоді та за сотника,

Другий у Варшаві за полковника,

Третій, молоденький, понад Дністро[м] ходить,

Дев’ятеро коней за собою водить,

А на десятому да сам поїзжає

Да все синій Дністро батьком називає.

Ой ти, синій Дністро, ой рідний батьку,

Скажи мені за цю переправку.

Цяя переправка не що дорогая —

От кожного пана по три золотії, по три червонії.


16

Семене Палію! А що ж бо ти робиш,

Да білії руки да у крові носиш.

Ой і забив, забив сизу голубоньку,

Чтоб не буркотала зверху на дубочку,

Ой коли б же гула да не боркотала,

Мені, молодому, спати не давала.

У неділю рано у всі цвони цвонять,

Семена Палія у кайданах водять.

Цвонили, цвонили да вже й перестали,

А турки Палія у неволю взяли.

Повели Палія та улицею

І зв’язали руки назад сирицею.

Повели Палія аж на ту границю,

Аж на ту границю, да на шибеницю.

Кинули Палія в глубоку криницю;

Отут мені, брате, треба пропадати,

Бляхою криницю треба оббивати,

Чорним оксамитом кругом обстилати.


17

Ой Улито, ой Улито,

В тебе поцька шовком шита —

На єбітьбі прошивалась,

Слізоньками умивалась. /265/


18

Балакучий балакучу

Вивів звечора на кручу,

Єбалися на горі

Аж до самої зорі.


19

В Переп’яті на валу

Єбалися помалу.


20

Ой єбались копачі

З Переп’яті ідучи.

Ой єбались на межі

Попсували [нрзб.].

Хоч карбованця й дали,

Зате ж уже й доп’яли.


21

В Переп’яті у ямі

Копали там хуями.




22

Ой за пана Браницького орали волами,

А за пані Браницької стали коровами,

А за пана Браницького родили густі пашні,

А за цеї Браницької горальні потухли.


23

Ой хвалився Бондаренко,

Що в нас добре жити —

Ой ходімо, пани-брати,

Жидів-ляхів бити.

Ой веліла мені мати

Ляхів-жидів убивати;

Ой збирайтесь, козаченьки,

У Бишів гуляти.

Будем пити і гуляти,

Жидів-ляхів грабувати,

На смерть убивати.

Ой п’є, ой п’є Бондаренко,

Ой п’є та гуляє,

Та до себе козаченьків /266/

Охочих збирає.

Ой дочувся пан Потоцький,

Що Бондар гуляє,

Та до себе пан Потоцький

Козаків збирає.

Ой ходімо, козаченьки, ходім погуляти,

В славне місто до Бишева Бондаря шукати.

Приїхали до Бишева да й стали питати —

А де ж то нам Бондар[енка] у місті шукати?

Ой приходить пан Потоцький да його шукає,

Найшов його малого хлопця да й хлопця питає:

Ой де ж то твій Бондаренко, ой де спочиває?

Нема дома, десь на балі ще п’є да гуляє.

Збирайтеся, козаченьки, ще хлопця питати,

Чи положивсь Бон[даренко] на постелі спати.

Ой нум же ми, козаченьки, оружіє брати.

Ой спить, ой спить Бонд[аренко] на постелі в хаті.

Ой забрали орудію, вернулись до хати,

Ой вже стали Бонд[аренка] да стали в’язати.

Ой зв’язали Б[ондаренка], вивели на місто —

Оце тобі, Б[ондаренку], за твоє подійство.

Ой вивели Б[ондаренка] на високу могилу —

Тепер дивись, Б[ондаренку], на всю Україну.

Ой привели Б[ондаренка] в Соснів міст до броду —

Скидай, скидай, Б[ондаренку], лядське руж’є в воду.

Ой привели Б[ондаренка] в Соснівку до криниці —

Скидай, скидай, Б[ондаренку], лядські лядовниці.

Ой вивели Б[ондаренка] да й стали стреляти,

А приїхав пан Браницький, не звелів стреляти,

Велів йому, молодому, головоньку зняти.

Ой тепер же, моя мати, було [б] научати,

Те[пе]р будеш, моя мати, свій вік проклинати.


От Грицька Демиденка.


24

Під городом під Солидоном

Мазепа гуляє,

Палія Семена на охоту визиває.

Став Семен Палій на охоту прибувати,

Став його проклятий Мазепа медом, вином частовати,

А не знав же Палій Семен, як слави зажити,

Велів вистрілити з ломової пушки двічі.

Сунулась превражая орда осою у вічі,

Крикнув, покрикнув превражий Мазепа на свої янчари:

Возьміть, возьміть Палія Семена да залийте в кайдани. /267/

Взяли, взяли Палія Семена да залили в темницю,

А сам побіг, проклятий Мазепа, аж до царя на столицю.

Казав єси, милостивий царю, що Семен Палій не змінщик,

А Семен Палій хотів шведа піднять да Москву в пень вирубать.

А крикнув-покрикнув Семен Палій, сидячи в темниці:

Брешеш ти, проклятий Мазепа, хоть ти в царя на столиці.

[Н]е чути вражого Мазепи, з столиці не чути,

Тільки чути Палія Семена, [що] сидить у темниці.

Пропала Мазепина слава, навіки пропала,

А Палієві Царство Небесне і довічная слава.


От Мартына Липского.


25

Ой пише, пише наш імператор

До князя Котляренка:

Десь у тебе, князю Котляренку,

Превелика війську воля.

Нехай пише, ох нехай пише,

Да не так воно буде,

А як приїде наш депутат з Москви,

Ще більш війська прибуде.

Ой коториє да к Спасу говіли,

То ті служби дожидали,

А персіяне, превражії сини,

Із куренів виступали.

Везуть, везуть три вози бичеви,

А четвертий віз київ,

Тепер ти нас, князь Котляренку,

Навіки обидив.

Ми за Харка, за батька,

Носили тонке плаття,

Поїзжали на вороних конях,

Як ріднеє браття.

Ми за Харка, ми за батька

Шматок хліба ззіли,

А за Котляренка, превражого сина,

Розтикайся, як у степу звірі.


От Мартына того ж.

1846 — Іюля 15,

у Хвастовці.


26

Ще не світ, ще й не світає,

А вже Гнатко з Кравчиною коники сідлає.

Посідлавши кониченьки, сів горілки пити, /268/

Наїхали вражі ляшки, що нігде й ступити.

І склалося два ляшеньки навкрест шабельками,

Утікав Гнатко з Кравчиною попід рученьками.

Одна нога у саф’яні, а другая боса;

Став Гнатко з Кравчиною стиха промовляти:

Ходім жидків, ходім ляшків грабовати.

Лядськая віра добра, — нас Бог покарає,

А жидівська проклятая марно пропадає.


27

О Боже наш, Боже, Боже наш єдиний,

Що ми породились такі нещасливі?

Ой служили ми на Чорному морі,

Не ходили ми не босі, не голі,

Хотіли в цариці землю заслужити,

Щоб нам було де віку дожити.

Заслужили землю од Дністра до Бугу,

А границею по Бендерськую дорогу.

Звеліла цариця запорожцям жениться,

Понад лиман-річку слободами селиться.

Нам дала цариця обидва лимани —

Ловіть, хлопці, рибу да справляйте жупани.


28

Пливе щука з Кременчука, тече собі стиха,

Хто не знає закохання, той не знає лиха;

Пливе щука з Кременчука, луска на ней сяє,

Хто не знає закохання, той щастя не знає;

Пливе щука з Кременчука, підстрелена з лука,

А вже ж мені, серце моє, з тобою розлука.

Тече річка невеличка, тече собі стиха,

Хто не знає закохання, той не знає лиха;

Тече річка невеличка, схочу — перескочу,

Оддай мене, моя мати, за кого я схочу;

Тече річка невеличка, кінь не хоче пити,

Приступило до дівчини, не хоче любити.

Як не хочеш, дівчинонько, мні вірною бути,

То дай мені того зілля, щоб тебе забути.

Єсть у мене таке зілля близько перелазу,

Як дам тобі напитися, забудеш одразу.

Буду пити, буду пити, капельки не впущу,

Тогді я тебе забуду, як очі заплющу.


3 окт[ября] 1846 г.

Каменец-Подольский.

П. Чуйкевич. /269/


29

Зійшла зоря ізвечора, да й не назорилася,

Прийшов милий із походу, я й не надивилася.

Переночуй, мій миленький, хоч нічку зі мною.

Ой рад би я ночувати ще й другую з тобою,

Да боюся, моя мила, щоб походу не втерять.

Ти думаєш, мій миленький, що я рано не встаю,

А я тебе, мій миленький, чуть на зорі ізбужу:

Устань, устань, мій миленький, вже на дворі біли[й] день.

А вже ж твої вороні коні поосідлані стоять,

А вже ж твої молоді слуги поубирані сидять.

Ой гиля, сірі гуси, да на жовтий пісок,

Зав’язала головоньку, я ж думала на часок.

Ой гиля, сірі гуси, ой гиля на ріку,

Зав’язала головоньку, не розв’яжу довіку;

Ой гиля, сірі гуси, ой гиля на Дунай,

Зав’язала головоньку, тепер сиди та й думай.

Ой гиля, сірі гуси, ой гиля на море,

Зав’язала головоньку, горе ж мені да й горе!


30

Ой, Кармелюче, по світу ходиш,

Не одну дівчину ти з світу зводиш,

Не одну дівчину, не єдну вдову,

Та білолицю ще й чорноброву.

Ой ти, дівчино, ти чорнявая,

Ой десь ти мене причаровала,

Ой десь ти мені принаду дала!

Бодай ти знав так з сіней до хати,

А як я знаю, чим чаровати;

Єсть в мене чари, оченьки карі,

Єсть в мене трута — в городі рута.

Пішов Кармелюк до куми в гості,

Покидав броню в лісі при мості;

Ой кумцю, кумцю, посвоїмося,

Меду-горілочки та нап’ємося.

Ой рада! рада! ходім до саду!

Нарвемо грушок повен хвартушок;

Сядемо любо під яблунею,

Будемо пити мед з горілкою.

Будемо пити, будем співати,

Прийде чорнява, пійдем гуляти.

Скажи, дівчино, як тебе звати?

Щоб я утрапив до тебе в хату.

А мене звати Магдалиною, /270/

А моя хата над долиною,

А моя хата в самій долині,

Прийди, Кармелюк, в єдной годині;

А моя хата снопками шита,

Прийди, Кармелюк, хоч буду бита,

Хоч буду бита, знаю за кого,

Пристало серденько моє до твого.

Ой сам я дався з світу згубити,

Що я ісказав кулі святити;

Сама ти дала до двору знати,

Щоб мене вбили у твоїй хаті.


Кам’янець. 1846 літа,

3 октября.

Од Петра Чуйкевича.


31

Ой швець коло мене,

Тебе їбуть, їбуть мене.


32

Гиля-гиля, селезень,

Г[иля]-г[и]ля, білокрилий,

Ох ти, мой милий чорнобривий,

Прибудь зради аж до хати,

Щоб не чули отець, мати.

Селезню...


Ой на тому селезеню

Жупан куций,

І сам селезень

Чорноусий.

Г[иля]-г[иля], селез[ню].


Ой на тому селезню

Та панчішечки,

Ой пристав селезень

Та до душечки.


Ой на тім селезню

Та черевички,

І сам селезень

Та невеличкий.


Ой на тому селезню

Ковпак сивий,

Ой сам селезень

Чорнобривий. /271/


33

Ой пила, вихилила,

Сама себе похвалила.

А я доброго роду,

П’ю горілку, як воду.


34

Ой у саду, саду

Ходила кокошка,

Чорнявая, білявая

Дзюбатая трошки.

Хоча ж я дзюбата,

Таки ж бо я пишна,

Якби мене, серце, любив,

Я б за тебе пішла.

Я б за тебе пішла,

Я б тебе любила,

То б я тобі щосуботи

Кучерики змила.

Ой ізмила б я, змила,

Та ще й розчесала,

Ой я б тебе, моє серце,

Ще й поцілувала.


У Почаєві

1846 ок[тября] 20.


35

Ой у саду, саду

Гуляла кокошка,

Чорнявая, білявая,

Дзюбатая трошки.

Хотя ж я й дзюбата,

Таки ж бо я пишна,

Сватай мене, серце моє,

Я б за тебе вийшла.

Я б за тебе вийшла,

Я б тебе любила,

Ой я б тобі щосуботи

Кучерики змила...

Ой змила б я, змила,

Та ще й розчісала,

Ой я б тебе, серце моє,

Ще й поцілувала.


Ноября 17 —

1849. Оренбург. /272/



36

Ой сидить козак та на дорозі

Та сорочку латає

коло [нрзб.].


37

Ой поздоров, Боже, царя Петра

І царицю Катерину,

Що нам позвольн[о?], панове молодці,

Погуляти на годину —

в Сибіру.


Из песни о Кармилюки.


38

Чи не це ж тая кумася,

Що підтикалася?


39

І в баби душа не з лопуцька,

Того хоче, чого й людська.


40

Полюбила москаля

Та ще й зуби вискаля.

А я кажу: бицю-бицю,

А він мене за спідницю.


41

Налетіла чорна хмара

На білую хмару.


42

Козак козаком

Навіки віком.


43

Ой піду я до Києва

Богу помолиться

Та на свого полковника

Хоча подивиться. /273/


44

Ой хоч маю, пане-брате,

Грошима платити,

А не буду у неділю

Панщини робити.


45

Не разом Краков збудований.


46

Ой піду я до церковці

Та й стану в преділку.

Ой гляну я раз на Бога,

А тричі на дівку.


47

Дітки, дітки!

Гіркі зароб[іт]ки.


48

Зажурився бідний сірома —

Отець-ненька помирає,

Та побила лихая година,

Та побила й не одна.

«Ой запряжу я воли

У всі чотири вози,

Піду на Дін риби брать!»

За ним соцький, ще й отаман,

Хотять у некрути взять...

Ой летіло три голубоньки,

А летячи ще й гудуть:

Пораділи вражі воріженьки,

Що сірому ведуть.

«Розливайся, ти сухий Лимане,

Кругом вода обтекла:

Гей, не радійте, вражі воріженьки,

Вже сірома й утекла, —

Ой утекла бідна сірома,

Та все одно думала:

Як піду я у чужу країну —

Коновоєм приженуть;

Як вернуся я, козак, додому,

То в солдати оддадуть... /274/

Якби мені отець, рідна ненька,

То б порадили мене;

Якби мені ще й вірна дружина,

Щоб розважила мене!»

(Сквира й Жаботин).


49

А в городі в Самарі

Пили чумаки, гуляли,

Пили ж вони, гуляли,

На худобу впували.

Ой там паша й вода

Ще й шинкарочка молода.

«Шинкарочко молода!

Повір меду і вина,

Давай меду й вина,

Давай меду за віру,

Пиши гроші на стіну».

Шинкарочка молода

На сто рублів надала,

На сто рублів надала,

А на тисячу списала,

Да й худобу забрала.

А між ними був парень —

Щира душа, правдива:

Ой він ні пив, ні гуляв —

Собі добрий розум мав:

«Ой нуте, братця, гадайте,

Та по два рублі скидайте,

А по третьому приложим

Та й худобу заберем».


(Сквирский у [езд]).


50

Ой сидить пугач та на могилоньці,

А як пугу, так пугу!

Собирайтеся, вражі чумаченьки,

А зарані до Лугу.

Ой которі та й поспішали —

В Лузі зимували,

А которі пили та гуляли —

То ті в степу пропадали.

Ой як же ми та чумаковали,

То нас пани не знали, —

Та волики сірі-половії /275/

Та докупи парували,

А возики новенькі робили

Та круги малювали.


(Сквирский у [езд]).


51

Чи я ж тобі не казала,

Моє серденько:

Не їдь, не їдь у дорогу,

Нехай їде батько.

Батько старий, батько старий

На світі нажився,

А ти хлопець молоденький —

Та ще й не женився!


(Сквирский у [езд]).


52

Та спасибі батькові,

Та спасибі матері,

Що нас добули.

Як нас добували,

Жито розсипали

Вночі на печі.


53

Упилась я на меду

Та й додому не дійду,

Сини мої, соколи,

Додомоньку довели,

А невістки кохані

Постілоньку послали.

Лягай, мати, і так спати,

Бо нічого вечеряти.


54

Ой піду я не берегом — лугом,

Зострінуся з несуженим другом —

Здоров, здоров, несужений друже,

Любилися ми з тобою дуже,

Любилися, та не побралися,

Тілько жалю-серцю набралися.

Хотять мені світ Божий закрити,

Хотять мене з чужим одружити. /276/

А ти возьмеш нелюбу чужую

Та й згадаєш мене молодую —

Бо ти підеш у поле орати,

Вона ж піде до корчми гуляти.

Ой ореш ти, на шлях поглядаєш,

Чому її з обідом немає.

Ой наженеш воли у долину,

А сам підеш шукати дружину.

Ввійдеш в хату — самі діти в хаті.

Тату, тату, а де наша мати?

Ударишся о поли руками:

Дітки мої, пропав же я з вами.

Іди ж собі, друже, нехай Бог помагає,

А я утоплюся, бо долі немає.


55

Ой на горі по тім боці

Гуляли ми укупочці,

Люди заздрії дознались,

Як пташечок, розігнали —

Пішов милий в Україну,

Пішов милий та й загинув.

А я плачу і ридаю,

Свою долю проклинаю.

Боже, з неба подивися

Та до мене озовися.

А чи мені його ждати,

Чи без його умирати.

Дністре, річко крутояра,

Була в мене моя пара,

Тепер пароньки немає,

А я собі молодая.

Молодая, чорнобрива,

Та вдалася нещаслива,

Марне, марне літа трачу,

Не легшає, хоч і плачу.

Дністре, річко крутогора,

Возьми моє горе, горе,

Нехай люди, люди знають,

Як з кохання умира[ю]ть.


56

Хоть годину посидимо вкупочці з тобою.

Ой остався б, моє серце, хоч поговорити,

Та боюся опізнитись: отаман сердитий. /277/

Ой не бійся, прокинуся до світа, до зорі,

Стоятиме осідланий вороний надворі.

Осідланий, напоєний і нагодований.

Вийдеш, сядеш барвіночком в зеленім жупані.

Оставайся вечеряти сама собі в хаті,

Бо до світа мені треба аж у Січі стати.

Ой гиля, гиля, сірії гуси, гиля на Дунай.


57

Ой біліє в полі трава-тирса край могили —

То ж мені постеля широкая розстелилась.

Широкая, серце, та дарма з шириною —

Холодная буде, як та крига зимою.

Одно хіба сонце, поки вітер не віє, —

Нагріє постелю та без мене нагріє.

А я, моє серце, аж поки не прибудеш,

Журитися буду, неха[й] знатимуть люде.

Як то ми з тобою щире, вірне любилися,

Любилися довго — та як хмара розійшлися.

Ой знать, що ти ідеш у далекую дорогу,

Ведеш за собою коня свого вороного.

Іду я далеко, іду на край світа —

Оставайся, серце, та мій маковий цвіте.


58

Таточко з мамкою

Скрипають лавкою,

Діточки в запічку:

Годі вам, таточку.


59

Собиралась умирать —

Стала саван снаряжать;

Умереть не умерла,

А саван-то пропила.


60

Думаш, думаш — не можно жить,

Подумаш — можно.


61

Шумить, шумить дібровонька,

Плаче, плаче дівчинонька, /278/

Вона плаче і ридає,

Свою долю проклинає —

Чи я така уродилась,

Чи без долі охристилась,

Чи такії куми брали,

Талан-долю одібрали?


62

Ой хоч буду віять —

Не переставати,

Та вже того не одвію,

Що має Бог дати.


63

Ру-дуду, ру-дуду,

Родилася на біду,

Соломою топити,

Горшком воду носити.


64

Через греблю Микитину

Ведуть Варку підтикану.

Кричить Варка, репетує,

Ніхто її не рятує.


Через греблю Шевчину

Ведуть Варку Репчину.

Кричить вона, репетує,

Ніхто її не рятує.


65

Ой розвився край дороги

Явор зелененький,

Помандрував з Керелівки

Козак молоденький.


1859 года, июня 28 дня,

в Корсуни, в воскресенье.


66

Чи бачиш ти, дядьку,

Що дядина робить,

Усіх курей порізала,

Тілько півень ходить.


В Черкасах. /279/


67

Ой п’яна я, п’яна,

Та на порозі впала,

Ой одчини, друже,

Бо п’яна я дуже.

Та милий одчиняє,

Милої питає,

Де ти, мила, була,

Що й хату забула.

Та коли б ти муж добрий,

Та взяв батіг довгий,

Та взяв милу гнати

До самої хати.

Та возьми квартиночку,

Та збери родиночку,

Та дома упийся,

Та не волочися.


27 іюля. Зеленька.


68

В Малороссии родилась

И воспитана была.

Отца-матери лишилась,

Сиротою век жила.

И в бардели очутилась.

На смітнику умерла.


69

Та головонько моя бідна,

Чого моя мила зблідла?

Чи пшеницю жала,

Чи ячмінь в’язала,

Чи в недуженьки лежала?

Була на риночку,

Пила горілочку,

На похміллячко лежала,

З родиною зійшлась,

Горілки напилась.


70

Теши, [си]ну, ясенину —

Гостре кіллячко буде,

Бери, сину, сиротину —

Господаронька буде. /280/

Не з всякої ясенини

Гостре кіллячко буде,

Не з всякої сиротини

Господаронька буде.


71

Іди, іди, претень, не гуди,

Бо засохне лебідонька без води.


72

Очи наш,

Отого єси

Око на небі,

Око на землі,

Як у вас,

Так і в нас,

Як тут,

Так і там,

Од лукавого

Амінь.










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти             Коментарі


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.