[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 80-82.]

Попередня     Головна     Наступна            





П. Д. Селецький

ЗАПИСКИ

(Уривок)



Настали різдвяні свята, почали вчащати сусіди, я ставав дедалі непривітнішим. Матінка не могла приділяти мені багато часу і просила бути ласкавішим з відвідувачами. Хоч я й намагався виконати її бажання, але вдавалося це не завжди. Нарешті й ми повинні були нанести кілька візитів. Усі були для мене нестерпно нудними, на щастя, їздили тільки на один день до найближчих сусідів. На свята ми всі поїхали до Яготина, до князя Миколи Григоровича Рєпніна. Мої повернулися того ж дня, а я провів там кілька днів.

Після довготривалого перебування за кордоном Рєпніни, князь з княгинею і дочкою, княжною Варварою Миколаївною, оселилися в Яготині. Там же жив тоді й син князя, Василь Миколайович, одружений з Балабіною.

Княгиня, з роду Розумовських, була стара, але привітна і люб’язна. Князь Микола Григорович (Волконський), внук славетного фельдмаршала князя Миколи Васильовича Рєпніна, який прийняв у роду по жіночій лінії прізвище Рєпніних, був ще досить бадьорий і мав незвичайну пам’ять. Дуже освічений, розумний, привітний і гостинний, він після Вітчизняної війни займав важливий пост віце-короля Саксонії і потім довгий час був генерал-губернатором малоросійським.

Управляючи Саксонією, мав надто скромне утримання і витратив на представництво понад мільйон карбованців асигнаціями із власних грошей, внаслідок чого дуже заборгував. Ці гроші обіцяно було сплатити з казни, але, з незрозумілого великодушшя, ми не брали контрибуцій, не стягали воєнних витрат, і гроші, витрачені Рєпніним, не були повернуті. За царювання Миколи Павловича, в 30-х роках, внаслідок доносу Олександра Григоровича Строганова, Рєпнін був усунутий з посади малоросійського генерал-губернатора; на маєток його наклали заборону, призначили слідство, звинуватили князя в незаконному використанні казенних грошей. Борги росли, один із найбільших маєтків князя продано з публічного торгу (Почеп, куплений Клейнміхелем), зрештою виявилось, що князь неправильно позичив з полтавського наказу суспільного догляду дев’ятнадцять тисяч карбованців для того, щоб закінчити спорудження полтавського інституту. Ця справа, що тяглася близько десяти /81/ років, зовсім його розорила, і, якби не досить значні статки княгині, князь не мав би на що жити.

Князь Микола Григорович, часто відвідуючи наш дім по дорозі з Повісів до Яготина і знаючи мене ще дитиною, прийняв мене надзвичайно люб’язно, і я провів у нього два дні в постійних розмовах, переважно зі старим князем у кабінеті. Не було нової книги, хоч трохи вартої уваги, яку б князь не прочитав, розповідь його бувала цікава і повчальна. Любив згадувати і минувшину, але жодного слова про несправедливості, жертвою яких був сам; єдиним виявом його невдоволення щодо цього була роздача добрим знайомим портретів імператорів з його великої і прекрасної картинної галереї. Між іншим, портрет Олександра І на весь зріст, чудова копія Доу, дістався моєму батькові, особливо відданому пам’яті благословенного.

Княжна Варвара Миколаївна, енергійна, схильна захоплюватися дівчина зрілого віку, худа, тоненька, з великими живими, виразними очима, не приховувала свого обурення за невдячність до заслуг свого батька. Спалахувала, як порох, при найменшому натяку на діла минулих літ, але, добра, дотепна, мила і люб’язна, вона заступалася за бідних і нещасних, роздавала, що в неї було, і виявляла найтепліше співчуття до всіх, хто звертався до неї по допомогу чи за порадою.

Із сторонніх жили тоді в Яготині дві особи, які звертали на себе увагу. За домашнього лікаря постійно перебував Фішер, вивезений князем із Саксонії, один із кращих учнів Гуфланда, дуже розумний, освічений, симпатичний чоловік і чудовий медик. Проживав тимчасово в Яготині в одному з численних флігелів Шевченко, живописець за професією і поет за покликанням... Як живописець він мало відомий: малював досить посередньо; як поет привертав увагу чистотою малоросійської мови, плавним, розміреним віршем, звучними строфами, задушевністю, м’якою щирістю; його «Кобзар», особливо «Катерина», може вважатися одним з найкращих творів такого плану. Але в «Гайдамаках» Шевченку не вистачало священного вогню, вияву пристрасті, широкого мазка, захоплюючої дії, що властиво історичній драмі.

Як людина... та de mortuis aut bene, aut nihil 1, особливо беручи до уваги тяжку долю, що судилася нещасному поетові.



1 Про мертвих слід говорити або добре, або нічого (лат.).



Старі князь і княгиня одразу після вечірнього чаю ішли до своїх кімнат; ми, залишившись з молодими Рєпніними, з княжною, примушували Шевченка читати «Катерину» й недруковані ним вірші; розходилися на світанні. До мене звичайно приходили Фішер і Шевченко, балакали допізна. Розповіді Фішера були дуже цікаві; він побував у Єгипті, на мисі Доброї Надії і знайомив нас з цими віддаленими країнами, Шевченко говорив про своє минуле і, здавалось, був цілком задоволений теперішнім...

Кілька разів я грав на фортепіано в Яготині, і музика моя дуже подобалася; Варвара Миколаївна запропонувала мені написати оперу, за лібретто взявся Шевченко, в основу сюжету поклали життя Мазепи. Сюжет для опери справді багатий. Чимало драматизму, дії, різнорідні елементи: велико- і малоруський, шведський, польський. Та в розробці /82/ драми і в мові лібретто ми розходилися... Варвара Миколаївна і Шевченко хотіли, щоб лібретто було написане малоруською мовою, я був протилежної думки і запевняв, що Шевченко настільки володіє російською мовою, що добре напише лібретто; якщо писати оперу, казав я, то писати оперу серйозну і мовою загальнодоступною, а не якусь «Наталку Полтавку», Кожен залишився при своїй думці, на тому й покінчили в Яготині.

Великий дерев’яний яготинський будинок, оточений парком у півтораста десятин, із звивистою рікою, був зручним і цілком панським приміщенням. Історія цього будинку досить цікава. Він був збудований у Києві гетьманом Кирилом Григоровичем Розумовським, на Печерську, в одному з кращих місць над Дніпром. Приїжджає якось до колишнього гетьмана київський комендант і доповідає йому, що влітку треба чекати напливу військ, які направляються через Крим у Турціго, і просить дозволу призначити в будинку Розумовського тимчасовий постій, нарівні з іншими мешканцями. Кирило Григорович погодився, але потім роздумав; пише наказ у Яготин, щоб негайно вислали до Києва три тисячі підвід і стільки ж селян із сокирами. За кілька днів будинок було розібрано й перевезено до Яготина. Чи не правда, оригінальний спосіб позбутися постою? Будинок, як був, так і поставлений в Яготині, а місце в Києві й флігелі Розумовський подарував Трощинському, Садиба ця належить тепер інженерному відомству.








П. Д. Селецький

ЗАПИСКИ

(Уривок)


Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1884, кн. 8, с. 620-622. Подається за першодруком.

Селецький Петро Дмитрович (1821 — 1880) — поміщик, власник с. Малютинці (Отрада), Пирятинського повіту, у 1858 — 1866 роках — київський віце-губернатор. Познайомився з Шевченком 1843 р. Керував таємним наглядом за Шевченком під час перебування поета в Києві 1859 р.

...син князя, Василь Миколайович, одружений а Балабіною. — Дружина В. М. Рєпніна Єлизавета Петрівна — дочка генерал-лейтенанта П. І. Балабіна. У їхньому маєтку с. Андріївці, Гадяцького повіту, Шевченко побував восени 1843 р. та, ймовірно, 1845 р. В січні 1844 р. в Яготині він написав портрет їхніх дітей.

Строганов Олександр Григорович (1795 — 1891) — член Державної ради, генерал-ад’ютант, граф, у 1836 — 1839 pp. — чернігівський, полтавський і харківський генерал-губернатор, згодом — новоросійський і бессарабський генерал-губернатор.

Клейнміхель Петро Андрійович (1793 — 1869) — головний керуючий шляхами сполучення та громадськими будовами.

Фішер Фердінанд Федорович (1784 — 1859) — доктор медицини, домашній лікар Рєпніних у Яготині. 1843 р. лікував Шевченка.

Розумовський Кирило Григорович (1728 — 1803) — останній гетьман Лівобережної України. Дружина М. Г. Рєпніна Варвара Олексіївна — онука К. Г. Розумовського. Їй перейшов у спадок яготинський маєток Розумовських.












Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.