[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 115-119.]

Попередня     Головна     Наступна            

В. І. Аскоченський

І МОЇ СПОГАДИ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА ¹

Ех Тарасе, Тарасе! За що мене огудили люди? За що прогомоніли, що я тебе, орла мого сизого, образив, облаяв?.. Боже ж мій милостивий! Коли ще вони не знали, де ти, і як ти, і що таке, а я вже знав тебе, мого голуба, слухав твого «Івана Гуса», слухав інші твої думи, котрих не видав ти, як бісер перед (нехай вибачають) свиньми.

Випадково познайомився я в Києві з Тарасом Григоровичем Шевченком. Це було 1846 р. в квартирі А-вих у Старому місті. Нас зібралось тоді, як тепер пам’ятаю, щось багато, вечір був такий теплий, вологий, духмяний. Після чаю все наше товариство вийшло в невеликий садок, з великими, однак, фруктовими деревами і розмістилось, хто як міг. Тарас (я ще не знав його тоді) в нанковому півпальті, застебнутому по горло, сів на траві, взяв гітару і, побренькуючи на ній «не до ладу», заспівав «Ой не шуми, луже...». Я припинив розмову з однією з доньок господарів і уважно слухав. Тарас співав фальшиво, навіть погано, чому немало сприяв і кепський акомпанемент, але в кожному звукові вчувалося щось наспівне, щось щемливе, щось таке, що брало за душу.

— Хто це такий? — запитав я дівицю В. А-ву, яка сиділа поруч зі мною.

— Шевченко, — відповіла вона.

¹ Редакція «Основи» (див. лютневу книжку) запросила всіх, хто знав Тараса Григоровича, повідомити читаючому світу різного плану біографічні дані про небіжчика. Охоче ділимося і ми своїми спогадами, тим більше, що нам не менше за інших дорога пам’ять поета, хоча на нас і нападали за християнсько-справедливий докір, який декому не сподобався, що близькі його не зберегли нашого Тараса і допустили його вмерти без благословення на життя вічне. /116/

— Шевченко? — майже скрикнув я і тієї ж миті підвівся і підійшов ближче до улюбленого мого поета, «Кобзар» якого (в препоганому київському виданні) я знав майже напам’ять. Обіпершись об дерево, я стояв і слухав; напевно, помітивши мою увагу, Шевченко раптом вдарив усією п’ятірнею по струнах і заспівав верескливим голосом «Черный цвет, мрачный цвет», пародіюючи провінційних співачок, які закочували очі під лоба. Всі зареготали, але мені стало сумно, навіть прикро, що людина, на яку я дивився з такою повагою, опустилася до ролі балаганного комедіанта. Я відійшов від Шевченка і сів на пеньок зрубаної чи то вишні, чи то черешні. Тарас поклав гітару на траву і, випивши чарку горілки, котру підніс йому (тоді гімназист) П. А-ч, почав закушувати ковбасою, безперервно підхвалюючи її.

Мене оточили дами і попросили «заспівати що-небудь». Тарас це почув і, подаючи мені гітару, сказав: «Ану, заспівайте». Я відмовився тим, що не вмію акомпанувати собі на гітарі. «То ходімо до фортоплясу», — сказав він, підводячись. Ми пішли, за нами розтягнулись пані і панни. Я заспівав «Погляди, родимая». Тарас стояв переді мною, зіпершись на фортеп’яно, і пильно дивився мені в очі.

— А хто це скомпонував ці вірші? — запитав він, коли я перестав співати.

— Я.

— Ви? Спасибі вам, козаче... .

Днів через кілька забрів я якось на узвишшя Михайлівської гори, позаду монастиря, звідкіля відкривається дивовижний краєвид на все Задніпров’я. Над крутим урвищем гори я побачив Шевченка: він сидів на землі, підпершись обома руками, і дивився, як кажуть німці, dahin ¹. Він так заглибився у споглядання чогось, що навіть не помітив, як я підійшов до нього. Я зупинився збоку, не бажаючи переривати дум поета. Тарас Григорович спроквола повернув голову і сказав: «А, будьте здорові! Чого ви тут?»

¹ Туди (нім.).

— Того ж, чого й ви, — відповів я з усмішкою.

— Еге, — сказав він, нібито тоном незгоди. — Ви з якої сторони?

— Я — воронезький.

— Сідайте, паничу, — сказав він, посуваючись і підбираючи під себе поли свого пальта.

Я сів.

— То ви, мабуть, козак?

— Був колись, — відповів я. — Предки мої точно були козаками; прапрадідусь, осавул війська донського, називався Кочка-Сохран.

— Який же гаспид перевернув вас на Аскоченського?

— Того вже не знаю.

— Вчення, кажуть, світ, а невчення — тьма; може, й так воно, я не знаю, — з посмішкою сказав він, зовсім не розумію до чого.

Ми обоє замовкли. Я дістав сигару і запалив.

— Ой паничу, москаль надійде, буде вам!

Я засміявся. І довго сиділи ми потім мовчки. Я скоса поглядав на Тараса: обличчя його ставало то суворим, то сумним, то таким світлим /117/ і привабливим, що розцілував би його. Не знаю, чи уява моя допомогла мені цього разу, але мені здавалося, що в голові поета «коїться» щось дивне, компонується, можливо, ціла поема, якій не судилося вийти в світ і яка залишиться невимовленим словом. Хотілось передати Тарасові свою мрію, але я боявся порушити цю споглядальну тишу поета і, здається, добре зробив.

— Ходімо, — сказав він, підводячись.

Ми зійшли з гори на Хрещатик; прощаючись, я просив його заходити до мене.

— А де ви мешкаєте?

Я сказав.

— А, — мовив він, — це великий пан. Нам, мужикам, туди не можна.

— Але у цього пана, — відказав я, — також живуть мужики, — і перший з них — я.

— Правда? — запитав він, міцно стиснувши мою руку.

— Правда, — відповів я.

— Це добре.

Ми розійшлися.

Коли все це було, напевно сказати не можу; знаю лише, що весною 1846 p., бо в щоденнику моєму, звідки я запозичаю все це, дні і місяці не позначені. Травня 26-го Тарас Григорович уперше був у мене з В. П. і Н. П. А-вими, з яких перший (вже покійний) був жандармським, а останній армійським офіцером. Разом з ними був, здається, і О. С. Чужбинський з чотками в руках, серйозний і неговіркий. Незважаючи на це, всі були, як кажуть, в ударі. Тарас, з яким я встиг уже зблизитись, читав різні свої вірші і між іншим уривок із поеми «Іван Гус». Кілька рядків з неї досі не вигубилися з моєї пам’яті:

Народ сумує там ¹ в неволі,

І на апостольськім престолі

Чернець годований сидить:

Людською кровію він шинкує,

У найми царство віддає.

Великий боже! Суд твій всує

І всує царствіе твоє...

¹ В Римі.

Не можу забути поблажливості поета до таких убогих віршомазів, яким був я, грішний, во врем’я оно. Шевченко змушував мене читати мої тоді ще не надруковані вироби, і добре пам’ятаю, що деякими розділами із щоденника, вміщеного в зібранні моїх віршів, залишився дуже задоволений. У мене досі зберігається рукопис цієї сімейної розповіді...

В. П. А-в, гуморист і дотепник, якими бувають тільки малороси, сипав найкумеднішими анекдотами, ми помирали зо сміху. Тарас часто повторював, хапаючись «за боки»: «Та ну-бо, Василю, не бреши!» Після чаю... Тарас, ...сівши до фортеп’яна, почав підбирати акомпанемент, що, однак, йому не вдавалось.

— Паничу, — мовив він нарешті, — чи не втнете нам якої-небудь нашенської?

— Гаразд, — сказав я і. заспівав «Злетів орел попід небо, жалібно голосить»... /118/

— Сучий я син, — сказав Шевченко після закінчення пісні, — коли ви не козак!.. Козак, щирий козак!..

У червні (1846 p.), не пам’ятаю, якого числа, зайшов я до Шевченка в його квартиру на Козиному болоті. Спека була нестерпна. Тарас лежав на дивані в самій сорочці. Знявши з себе верхній одяг, я бухнувся на ліжко. Розмовляти не було ніякої змоги: нас просто розварило. Відпочивши трохи, я почав оглядати все, що мене оточувало: бідність і занехаяність просвічувались у всьому. На великому, нічим не накритому столі валялися найрізноманітніші речі: книги, папір, тютюн, недопалки сигар, тютюновий попіл, подерті рукавички, витерта краватка, хусточки — чого тільки там не було! Поміж цим мотлохом були розкидані мідні й срібні гроші і навіть, на моє здивування, півімперіал. У цей час підійшов до вікна сліпий, засмаглий жебрак з поводирем. Я підвівся і взяв якусь мідну монету, щоб подати.

— Стійте, — сказав Тарас, — що це ви йому даєте?

Я сказав.

— Е, казна-що!

І в ту ж мить встав із дивана, взяв півімперіал і подав його жебракові. Сліпий, помацавши монету і запитавши про щось у свого поводиря, простягнув руку у вікно з одержаним півімперіалом.

— Спасибі вам, пане, — сказав він, — але я такої не візьму, нехай їй всячина! У старців таких грошей не буває. Візьміть її собі, а мені дайте шматок хліба, чи що.

Тарас дав йому півкарбованця; жебрак, постоявши і подумавши трохи, відійшов од вікна, бурмочучи молитви і різні добрі побажання.

— О, бачите! — сказав Тарас. — Що-то значить бідака! І грошей боїться великих, бо то панам тільки можна мати їх. Жарко, паничу! — закінчив він і знову ліг на диван.

Зустрічався я з Тарасом Григоровичем іще кілька разів; бував і він у мене, і я в нього, але, готуючись до переїзду з Києва в Житомир і, головне, зайнятий наступним одруженням, я не занотовував у свій щоденник розмов з Шевченком. Під 26 липня значиться там у мене тільки ось що: «Прегарно проведений вечір, у повному розумінні літературний. Шевченко — чудовий поет. На дозвіллі я розповім про нього».

Але цього дозвілля не випало. Я виїхав у Житомир і через деякий час звістка про долю, що спіткала Тараса Григоровича, вразила мене невимовною скорботою...

Приїхавши в Петербург, я відвідав Шевченка, котрий, як відомо, жив в Академії мистецтв. Він прийняв мене досить привітно, говорив про свій спосіб гравірування, обіцяючи «втерти носа німцям»; майстерня його була наскрізь просякнута якимись дуже їдкими кислотами, і я поквапився розлучитись з дорогим господарем. Під час цього візиту, пам’ятаю, я просив у Шевченка переклади його псалмів, які читав я ще 1856 р. у Києві, в рукописі, зрозуміло. Шевченко послався на С. С. Артемовського, запевняючи, що у нього всі його вірші. Дізнавшись від мене про те, що я видаю «Домашнюю беседу», Тарас сказав: «Добре», але коли я виклав перед ним мої наміри і мету, до якої я вирішив іти не поспішаючи, Тарас став серйозним і, відтягуючи великі свої вуса, промовив: «Важко вам проти рожна перти». Холодно і байдуже слухав він після цього мої спога-/119/ди і кожним рухом показував, що моя присутність ніби обтяжлива для нього. На прощання я попросив його заходити до мене, але Тарас Григорович відповів мені уривчасто: «Я не виходжу нікуди; прощайте».

В. І. Аскоченський

І МОЇ СПОГАДИ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Вперше надруковано в журн. «Домашняя беседа», 1861, № 33, с. 645 — 651. Подається за першодруком.

Аскоченський Віктор Іпатійович (1813 — 1879) — російський журналіст та історик реакційного напряму. Викладав у духовній семінарії в Києві, був гувернером племінника генерал-губернатора Д. Г. Бібікова — Сипягіна. Після переїзду до Петербурга видавав тижневик «Домашняя беседа» (1856 — 1877). Сатиричну згадку про нього містить вірш «Умре муж велій в власяниці».

...«Кобзар»... (в препоганому київському виданні)... — Тут — неточність мемуариста. Всі прижиттєві видання «Кобзаря» вийшли в Петербурзі: у 1840, 1844 та 1860 роках.

Півімперіал — 5 карбованців.

Гулак-Артемовський Семен Степанович (1813 — 1873) — український композитор та оперний співак. Автор першої української опери «Запорожець за Дунаєм» (1862). Один з найближчих друзів Шевченка. Познайомився з ним у Петербурзі 1838 p., листувався з поетом, присвятив йому пісню «Стоїть явір над водою», допомагав у роки заслання матеріально.

Попередня     Головна     Наступна