[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 119-121.]

Попередня     Головна     Наступна            





П. О. Куліш

ЖИЗНЬ КУЛІША

(Уривки)



На той час, як пробував Куліш учителем у Києві, шукав спознання з ним молоденький студент університетський Білозерський Василь. Спознались вони й зробились великими приятелями. До пізньої нічної години розмовляють, було, про свою Україну, та й заночує не раз у Куліша Білозерський або у Білозерського Куліш. На різдвяні святки зазвав приятель Куліша в гостину до свого роду в Борзенщину. По душі прийшлась йому родина Білозерського. Знайшов там приятелів багацько, а між ними і свою дружину, ще тоді молодесеньку панночку. З того часу настав для Куліша новий період життя морального. Кип’яча його вдача незримо складалась у свою стать під любим йому впливом. Слідом з тим йшло спознання з Шевченком та Костомаровим. Перша зустріч Куліша з Шевченком була характерна. Ввіходить хтось до Куліша в полотняному пальті. — «Здорові були!.. А вгадайте — хто?» — «Хто ж, як не Шевченко?!» (А ніколи не бачив його й намальованого). — «Він і є!.. Чи нема в вас чарки горшки?» і т. д. Тут уже й пішло справдешнє січове балакання, а далі й співи. (Шевченко мав голос пречудовий, а Куліш знав незліченну силу пісень). Почали потім їздити навкруги Києва, рисувати, рибу за Дніпром варити. Тільки Куліш не зовсім уподобав Шевченка за його цинізм; зносив його норови ради його таланту, А Шевченкові знов не здалась до смаку та аристократичність Куліша, що про неї ми вже натякнули. Кохавсь Куліш у чистоті й коло своєї особи вродливої, й навкруги себе, кохався у порядкові, як до речей, так і до часу; а вухо в його дівоче, гнилого слова ніхто не чував від його. Можна сказати, що це зійшовся низовий курінник, січовик із городовим козаком-кармазинником. А були справді вони представителі двох половин козаччини. Шевченко репрезентував собою правобережну козаччину, що після Андрусівського договору зосталась без старшини й опинилась під лядською кормигою, що втікала на Січ, а з Січі верталась у панські добра гайдамаками... Куліш походить з того козацтва, що радувало з царськими боярами, спорудило цареві Петру «Малоросійську колегію», помагало цариці Катерині писати «Наказ» і завести на Вкраїні училища замість старих бурс. Один учивсь історії просто від гайдамацьких ватажків, читав її з ураженого серця козацького, що рвалось і томилось у підданстві в козацького ворога ляха; другий дорозумувавсь української бувальщини від такого коліна, що з предку-віку не знало панщини, що стояло колись на узграниччі поруч із лицарями Лянцкоронськими, Претвичами, /120/ Вишневецькими, обороняючи Полуденну Русь, Литву і Польщу, а потім волею пішло обороняти Московщину. Глибиння чуття своєї народності була в обох їх однакова, тільки в Шевченка кров буяла без упину; Куліш уже й тоді шукав рівноваги серця й розуму, рівноваги хочу й мушу. Енергія холодна, мовчазна, а проте необорима ні щастям ні лихом була і в ідеалом його. Найбільш він показав її проти ляхів, що, приязнючись з Грабовськими й Свідзінськими, року 1843-го написав поему «Україна», а року 1861-го поему «Великі проводи». Взнавши історію літератури і освіти польської, як, може, ніхто інший з руських писателів, не схибив і на волосину від своєї мети... Чи диво ж, що руська молодіж узяла його собі за взір, прямуючи до самостійності особистої і громадської?

Живши в столиці, помагав Куліш Плетньову видавати «Современник»; для його приятельки Ішимової написав у дітський журналець її («Звездочка») «Повесть об украинском народе», а тим часом докінчив свою «Чорну раду». Плетньов за пустоту вважав писання по-нашому, та й ні одної людини не мав коло себе Куліш, щоб думала інше, а проте прямував своєю дорогою і пильно дбав про українську будущину. Ще бувши у Києві, звів він докупи скількох приятелів; в цій-то невеличкій громаді народилась перва думка — видання книжок, потрібних до самопізнання українського, і споруди простолюдних шкіл по панських добрах. Думка була нахилити до сього деяких панів гуманістів і тим положити основу народній освіті на Україні. Частенько писав Куліш із столиці до Білозерського, то до Костомарова, то до інших, піддержуючи їх духа. А вони не такі були козаки, щоб їх треба було з боку підпирати. Вони осадили меже себе й Шевченка, здержуючи його завзяте бурлацтво. Раз по раз вони сходились і вели широкі розмови про всю Слов’янщину. Отоді ж то Шевченко понаписував високі свої твори: «До мертвих і живих», «Шафарикові» і інші. Що вони проміж собою науковим способом говорили, то він виповідав поетичними образами, і з одного цього розумно, яким високим духом київська громадка українська дихала... Щоб же всьому мирові було розумно, що тут Україна не поставлена альфою і омегою, признали вони своїми патронами слов’янських апостолів Кирила і Мефодія й назвали свою громаду Кирило-Мефодієвим братством. Найвиразнішим параграфом устави цього братства було приречено — тільки тих приймати до себе, хто був знайомий з непорочного життя й праведної освіти. Другим знов параграфом застережено, щоб у цьому ділі ніколи тим робом не ходжено, як у єзуїтів, що для Своєї мети байдуже їм було про способи. Найкращим способом ширити свою проповідь уважали вони усне й печатне слово й добру науку дівчат, як матірок і сестер тих діятелів, що мали колись вирости серед стуманілого люду й холодного, лінивого панства. Тим-то вони постановили піклуватись, щоб на Вкраїні постало якнайбільш письменного й тямущого жіноцтва. Не в централізоване государство заміряли вони скупити всі слов’янські народи, а в вільний союз під протекторатом російського імператора. А як імперія його доти не згідна була б притулити до себе слов’янські федерації, доки не очистилась би з ганьби кріпацтва, то установлено було помалу-малу підготовляти і панів, і уряд до зрозуміння цеї спасенної громадської потреби на поміччю науки й намови, а простий люд — до нової кращої долі за /121/ поміччю шкіл; розпочати ж це діло повинні були пани гуманісти у своїх селах. Оце ж то те саме, що вславило царя Олександра II вовіки по всьому світові, підняли були на себе люди убогі й незнаємі ще за його панотця царя Миколая. Споглянемо ж, як зрозумів Микола Перший того благого духа, що возніс цих людей так високо.

Опасувались вони писати до свого приятеля Куліша про братство; давали тільки йому знати, що вони почасти розмовляють громадно про всякі поважні речі. А він їм на це відписував: «Хвалитесь мені словами, та не матиме сили ваше слово, поки ви не заходитесь коло діла. Ділом вашим нехай би була щира праця над освітою самих себе і інших. Занедбайте політику. Сам собою настане час, що від нашого слова упадуть стіни єрихонські». Розуміючи, що Куліш туди ж манівцем простує, куди вони широкий шлях прокладають, і що діло їх, як уряд не зрозуміє його, станеться для них небезпечним, змовились вони не показувати Кулішеві устави і до братства його не зазивати. Так же само і Шевченка держали вони оддалік щодо братства.

Тим часом Куліш, добре працюючи над своєю освітою в Петербурзі, звернув на себе увагу не одного Плетньова. Незадовго перед тим умер славіст Прейс, ад’юнкт Русской Академии. Академія, послухавшись Плетньова, наважилась послати своїм коштом Куліша за границю, щоб вернувшись осяг порожнє місце Прейса в академії й порожню кафедру слов’янських літератур в університеті. Отож і поїхав Куліш зимою за границю через Україну. Їхати йому можна б було просто до Львова, Праги і в Німеччину, та бажав він побачитись із панотцем своїм, що лежав у недузі (мати його вмерла ще тоді, як він бідував у Києві), а до того була думка заручитись із сестрою Білозерського, щоб собі запевнити миле подружжя. Так і сталось. Тільки всовітувались приятелі, Куліш із Білозерським, їхати вкупі до чехів, та й панночку, повінчавши, везти з собою, щоб вона світу побачила, поки ще доведеться- жити в столиці. Через Київ і Волинь прямували вони у Варшаву, а за ними вже лиха доля хижим яструбом гналась. Не чуючи біди, вони, дорогою упиваючись непечатаними творами Шевченковими, задумали визвати його за границю, яко художника, щоб його талант іще ширше розпустив там крила. Молода Кулішиха, така ж, як і сам він, ентузіастка, віддавала на його жертву для матері України усе своє віно (три тисячі карбованців). Написали до Тараса, щоб він собі вистарався пашпорт академічний, а грошима вони вже його обмислять... /122/






П. О. Куліш

ЖИЗНЬ КУЛІША

(Уривки)


Вперше надруковано в журн. «Правда», 1868, № 24, с. 283 — 286; № 25, с. 296 — 300, без підпису, з датою: «Писано року божого 1867, місяця серпня 20-го дня». Зміст і характерні особливості мови й стилю не лишають сумніву, що це автобіографія П. О. Куліша.

Куліш Пантелеймон Олександрович (1819 — 1897) — український буржуазний письменник, критик, фольклорист, історик. Суспільно-політичні погляди /433/ Куліша розвивалися від буржуазного лібералізму до реакційного слов’янофільства, вірнопідданого схиляння перед царизмом, буржуазного націоналізму. Знайомство Шевченка з Кулішем відбулося 1843 р. у Києві. У своїх спогадах Куліш розповів лише про зустрічі з поетом у 1843 — 1847 роках і зовсім не торкнувся стосунків з ним після повернення Шевченка з заслання, коли їхні взаємини особливо загострилися і дійшли цілковитого ідейного та психологічного антагонізму щодо розуміння шляхів і завдань суспільного й культурного розвитку. Спогади багато в чому мають тенденційний характер, особливо в тій частині, що стосується висвітлення ідейно-духовних запитів і шукань київської молоді початку 40-х років XIX ст. та ідейно-програмних засад Кирило-Мефодіївського товариства. Те й друге Куліш подав однобічно й викривлено, у відриві від соціально-визвольних завдань, що їх висували, значною мірою під впливом революційної поезії Шевченка, прогресивні представники демократичної частини української інтелігенції, зокрема ліве, революційно-демократичне крило Кирило-Мефодіївського товариства. Разом з тим спогади містять і цікаві відомості про перебування Шевченка на Україні в 1843 — 1847 роках та його оточення цього часу.

...молоденький студент університетський... — Білозерський Василь Михайлович.

...після Андрусівського договору... — Мирний договір між Росією і Польщею, укладений 3 січня 1667 р. у м. Андрусові, Смоленської губернії, за яким Україна була поділена між Росією і Польщею.

...спорудило... «Малоросійську колегію»... — Малоросійська колегія утворена 1722 р. для управління Україною. Підлягала сенатові й обмежувала гетьманську владу.

...приязнючись з Грабовськими й Свідзінськими, року 1843-го написав поему «Україна», а року 1861-го поему «Великі проводи». — Грабовський Міхал (1804 — 1863) — польський письменник, представник української школи в польській літературі, автор праць з історії України. Ознайомив Куліша з польськими історичними джерелами, мав на нього значний вплив. Шевченко, ймовірно, познайомився з М. Грабовським 1843 р. Поет мав намір залучити М. Грабовського поряд з деякими іншими істориками до участі у виданні серії офортів «Живописная Украина». Свідзінський — польський приятель Куліша, бібліофіл.

...помагав... Плетньову видавати «Современник»... — Плетньов Петро Олександрович (1792 — 1865) — російський критик і поет, ректор Петербурзького університету, друг Пушкіна, після його смерті був редактором журналу «Современник».

...для його приятельки Ішимової... — Ішимова Олександра Йосипівна (1805 — 1881), письменниця, авторка популярних оповідань для дітей. У журналі «Звездочка» (1842 — 1863), який видавала Ішимова, Куліш 1846 р. опублікував свою «Повесть об украинском народе».

Отоді ж то Шевченко понаписував високі свої твори: «До мертвих і жижих», «Шафарикові» і інші. — Насправді ж Шевченко написав свої політичні та історичні поеми «Сон», «Кавказ», «Єретик» (з віршованою посвятою «Шафарикові»), послання «І мертвим, і живим...» та ін. ще до свого знайомства з кириломефодіївцями. М. Костомаров, В. Білозерський, О. Навроцький, Г. Андрузький, О. Тулуб та інші кириломефодіївці в 1846 — 1847 pp. переписували ці твори, і вони справили на них значний вплив. Вплив політичної поезії /434/ Шевченка відбився в «Книгах буття українського народу» та інших документах Кирило-Мефодіївського товариства.

...славіст Прейс... — Прейс Петро Іванович (1810 — 1846), викладач історії, літератур і порівняльної граматики слов’янських мов у Петербурзькому університеті, один із перших російських славістів.

...була думка заручитись із сестрою Білозерського... — У січні 1847 р. Куліш одружився з Олександрою Михайлівною Білозерською (1828 — 1911), згодом українською письменницею буржуазно-ліберального напряму, яка під псевдонімом Ганна Барвінок друкувала оповідання з народного життя.

Написали до Тараса, щоб він собі вистарався пашпорт академічний, а грошима вони вже його обмислять. — Такий лист, як і будь-які непрямі вказівки на його існування, не відомий. Сказане тут Кулішем про цей лист суперечить його твердженню в інших спогадах — «Історичному оповіданні» — про те, що Кулішева пропозиція Шевченкові зробити подорож за кордон була висловлена поетові усно.












Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.