[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 138-145.]
Попередня
Головна
Наступна
Вельмишановний Михайле Івановичу! Ви просили мене розповісти вам про моє знайомство з Т. Г. Шевченком, маючи на увазі близькість мою до покійного поета. Хоч мені доводилося уже в пресі говорити про нього, але й тепер, на ваше бажання, я викладу вам щиру і правдиву історію мого знайомства з цією людиною, надаючи вам право використати, як вам буде завгодно, написане мною. Взагалі, той помилився б, хто б став думати, що я був особливо з ним близький і дружній; навпаки, моя дружба з ним охоплювала невеликий час у нашому житті, і, як виявилося згодом, багато з того, що траплялося з ним, залишалось для мене невідомим, і я довідувався про те від інших його друзів: зі мною він значно менше був дружнім і відвертим, ніж з багатьма іншими. Близькість моя з ним була майже виключно літературна, тоді як деякі були до нього близькі не як до малоруського поета, а просто як до людини. Познайомився я з Тарасом Григоровичем у Києві в 1846 році. Доти я знав про нього, як про поета, надзвичайно цінував його талант, але ніколи не бачив його в очі. Навесні 1846 року жив я у Києві на Хрещатику, на розі Бессарабської площі, в будинку Сухоставського, і навпроти моєї квартири, на 2-й лінії Хрещатика, був трактир з номерами, а в одному з тих номерів з’явився тоді Шевченко: незадовго до того перебрався він з Петербурга в Малоросію, взимку гостював десь у поміщиків Чернігівської і Полтавської губерній і нарешті оселився в Києві. Близько місяця я знав, що навпроти мене живе знаменитий український поет, але якось не випадала нагода зустрітися з ним, а я був надто зайнятий, дорожив часом і день у день відкладав початок нашого знайомства. У квітні, після великодня, не пам’ятаю тепер, хто з моїх знайомих прийшов до мене з Тарасом Григоровичем. З першого разу справив він на мене таке приємне враження, що досить було поговорити з Цією людиною годину, щоб цілком заприязнитися з нею і відчути до неї сердечну прихильність.
Я завжди дуже цінував розумного малороса-простолюдина: його простодушність у поєднанні з проникливістю, його добросердий гумор і безжурну веселість, перемішані з сумом, його ідеалізм з практичною розсудливістю, його готовність самовіддано любити разом з тонким умінням відрізняти щирість від лицемірства, але ці якості в Тарасі Григоровичу, якось одразу виявляючись, відтінялися тією ознакою поезії, яка властива тільки таким натурам, як його. Досить того, що я полюбив, тоді ж Тараса Григоровича. Іншим разом, через кілька днів після першого побачення, Шевченко відвідав мене знову, і ми сиділи в садочку, що був біля будинку Сухоставських. Був чарівний весняний день, цвіли пишним цвітом вишні і сливи, починав розцвітати бузок, зав’язувались квіткові пуп’янки на яблунях і грушах, співали птахи, — ніколи не забуду я цього дня. Шевченко приніс із собою в кишені незшитий зошит своїх ніде ще не надрукованих віршів, читав їх, довів мене до цілковитого захоплення і залишив свої твори в мене. /139/
Відтоді до червня місяця кілька разів бував у мене Шевченко вечорами і дивував тим, що випивав одну за одною більше десяти склянок міцного чаю з чималим доливанням туди ямайського рому і не п’янів... Я про це говорю тут для того, щоб показати, наскільки несправедливі поширені чутки про його пияцтво... У той час мене глибоко полонила ідея слов’янської взаємності, духовного спілкування народів слов’янського племені, і коли я повів розмову з ним про це питання, то почув від нього найзахопленіше співчуття, і це найбільше зблизило мене з Тарасом Григоровичем.
У перших числах червня 1846 р. мене обрали одноголосно на кафедру російської історії в університеті св. Володимира, примусивши прочитати пробну лекцію на задану тему. То був для мене радісний і вікопомний день; поділитися своєю радістю довелося мені з першим Тарасом Григоровичем. Виходячи з університету, на пустирі, що відділяв тоді університет від Старого міста, я зустрів Тараса Григоровича; ми пішли з ним удвох містом, і Шевченко, висловивши мені свою радість з приводу того, що радувало мене тоді, заспівав пісню про козака, який повінчався з дівчиною, не знаючи, що ця дівчина була його сестра, і потім обоє перетворились у двоцвітну квітку, за малоруською назвою «брат-і-сестра», а по-великоруськи «Иван-да-Марья». Повз нас проходила публіка, а Шевченко, не звертаючи уваги на те, що навколо нього діялось, виводив свою пісню мало не на все горло. Це був пароксизм дивацтва, що нагадувало давніх запорожців і прохоплювалось у нашого поета, втім, досить рідко. Через добу після того я виїхав з Києва в Одесу на морське купання, а Тарас Григорович подався з професором Іванишевим розкопувати якусь могилу. Після повернення з Одеси, у вересні, я змінив квартиру, перейшовши у Старе місто. Повернувся зі своєї поїздки й Шевченко і прийшов до мене на новосілля з подарунком: то був старий, проте цілком збережений, череп з розритої могили. Я поставив його в себе на полиці книжкової шафи. Восени 1846 року ми бачились не так часто, як раніше, бо я був дуже зайнятий складанням лекцій, що їх читав в університеті, та й Тарас Григорович, поселившись десь неблизько від мене з одним своїм товаришем, здається, Сошенком, художником, був зайнятий своєю спеціальністю. Так було до зимових вакацій, коли у зв’язку з припиненням університетських лекцій у мене тимчасово стало більше вільного часу. У перший день свята різдва Христового сталася подія, що спричинилася до сумних наслідків у долі моїй і Шевченковій. Увечері цього дня зібралися ми в одного нашого спільного приятеля Миколи Івановича Гулака, молодого чоловіка, дуже освіченого і надзвичайно симпатичного. Крім нас, був у нього ще один поміщик Полтавської губернії, колишній вихованець Харківського університету, який відвідав Київ проїздом по Дорозі в чужі краї. Розмовляли про справи слов’янського світу, висловлювались надії на майбутнє об’єднання слов’янських народів в одну федерацію державних суспільств, і я при цьому розвивав думку про те, як було б добре заснувати учене слов’янське товариство, яке б мало широку мету налагодити взаємини між розрізненими і мало одне з одним обізнаними слов’янськими племенами. Думка ця, не раз уже повторювана вами, і цього разу викликала у всіх захоплене схвалення. Розмова наша про це припинилася, і потім почалася нова — про історію Малоросії, /140/ особливо про епоху Хмельниччини, якою я тоді займався вже протягом багатьох років підряд. Тим часом за стіною квартири Гулака була інша квартира, з якої через стіну слухав наші розмови якийсь невідомий мені пан і потім постарався написати і послати куди слід повідомлення про нас, змішавши дивовижним чином в одне ціле наші розмови про слов’янську взаємність і про історію Малоросії і виводячи звідси існування таємного політичного товариства. Не знаючи про підготовку проти нас підкопу, я мав намір купити недалеко від Києва дачу і, довідавшись, що в містечку Броварах продається ділянка землі, десятин на сто, з панською садибою, вирушив туди, запросивши з собою Шевченка. Ми знайшли в садибі, що містилася у вищезазначеному містечку, двох літніх паній, з яких одна виявилась господинею і власницею ділянки, що продавалася. Ми провели там півдня до смерку. Куточок цей мені сподобався, і я тоді ж домовився про ціну, але, не пам’ятаю, через якісь питання, пов’язані з документами на володіння, довелося відкласти здійснення купчої до весни. Повертаючись назад до Києва, ми мало не втонули. Пішли навпрошки по кризі через Дніпро, а перед тим була тривала відлига, і крига місцями почала вкриватися водою. Було темно, і ми, збившись з дороги, потрапили в ополонку, але, на щастя, там було мілко, і закінчилося все тим, що ми страшенно вимокли і прибули додому, ледве рухаючись від холоду. Тільки молодість і звичка до погодних змін, чим відзначалися ми обидва, врятували нас від пропасниці. Шевченко незабаром після того виїхав у Чернігівську губернію до знайомих поміщиків. Тим часом влаштований під нас підкоп зробив свою справу. 31 березня 1847 року мене відправили в Петербург. Через кілька днів після того Шевченко повертався до Києва зі своєї поїздки в Чернігівську губернію і ледве зійшов на пором, що ходив під Києвом по Дніпру під час повені від одного берега до другого, як раптом його затримав поліцейський чиновник. Тарас Григорович пізніше у тюрмі жартома говорив, що з дитинства, сам не знаючи чому, не любив він косооких і не терпів зустрічі з ними, і от, ніби як на виправдання такого передчуття, поліцейський чиновник, що арештував його, був косоокий. Не знаємо, чи залишався Шевченко якийсь час у Києві, чи одразу ж з порому його повезли до Петербурга. Але ті, що бачили його по дорозі від Києва до Петербурга, куди він слідував під наглядом поліцейського чиновника, казали, що він був дуже веселий, весь час жартував, реготав, співав пісні і взагалі так поводився, що на одній станції доглядач, записуючи подорожню, у якій значився чиновник з арештованою особою, зауважив, що важко з вигляду розрізнити, хто з подорожніх арештований, а хто везе арештованого. Протягом усього слідства Тарас Григорович був незмінно бадьорий, здавався спокійним і навіть веселим. Перед допитом якийсь жандармський офіцер сказав йому: «Бог милостивий, Тарасе Григоровичу: ви виправдаєтеся, і ось тоді-то заспіває ваша муза». Шевченко відповів по-малоруському: «Не який чорт нас усіх сюди заніс, коли не ся бісова муза!» Після допиту, повертаючись у свій номер і йдучи поруч зі мною, Тарас Григорович сказав до мене по-малоруському: «Не журися, Миколо, доведеться ще нам укупі жити». Ці останні слова, чуті тоді від Шевченка, виявилися пізніше у відношенні до нас обох пророчими. Через кілька днів, саме 30 травня, глянувши у вікно свого номера, я побачив, як вивели /141/ Шевченка і посадили в екіпаж; його відправляли в розпорядження військового відомства. Побачивши мене, він усміхнувся, скинув картуза і привітно кланявся. Тарас Григорович був засланий в оренбурзькі лінійні батальйони рядовим із забороною писати й малювати. Він головним чином постраждав за свої вірші, що ходили в списках по руках і стали відомі уряду. Він вислухав вирок над собою з непохитним спокоєм, заявивши, що відчуває себе достойним покарання і усвідомлює справедливість височайшої волі.
Минуло після того літ немало. Із вступом на престол нині царствуючого государя імператора багато що змінилося. Мене увільнили від обов’язкового перебування в Саратові, і в 1857 році я виїхав за кордон. Після повернення на батьківщину я довідався, що Шевченко, звільнений з Петровського укріплення на березі Каспійського моря, де перебував на військовій службі, плив на пароплаві по Волзі, зупинявся в Саратові, заїздив до моєї матері, яка жила тоді в цьому місті, і пробув у неї кілька годин. Тут він передав їй присвячений мені вірш, написаний ним під час перебування під слідством, з того приводу, що він несподівано побачив з вікна кімнати, у якій сидів арештованим, мою матір, що проходила мимо. Ось цей вірш, безперечно, один з кращих серед творів поета:
МИКОЛІ ІВАНОВИЧУ КОСТОМАРОВУ
Весіннє сонечко ховалось
В широких хмарах весняних.
Гостей зачинених своїх
Холодним чаєм напували
І часових переміняли,
Синємундирих часових.
І до дверей, на ключ замкнутих,
І до решотки на вікні
Привик я трохи, і мені
Не жаль було давно одбутих,
Давно похованих, забутих
Моїх тяжких кровавих сльоз.
А їх чимало розлилось
На марне поле... Хоч би рута,
А то нічого не зійшло...
І я згадав своє село,
Кого я там, коли покинув?
І батько й мати в домовині.
І серце тяжко запеклось,
Що нікому мене згадати...
Дивлюсь, аж, брате, твоя мати,
Чорніша чорної землі,
Іде, з хреста неначе знята...
Молюся! Господи, молюсь!
Хвалить тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани!
1847 р.
Травня 19-го
Він слідував тоді з наміром добратися до Петербурга, але змушений був зупинитись на невизначений час у Нижньому Новгороді до одержання дозволу на право в’їзду в обидві столиці, і мені побачитися з поетом не довелося раніше серпня 1858 року. /142/
У той час, живучи в Петербурзі і постійно працюючи в Публічній бібліотеці, довідався я, що Шевченко в Петербурзі, живе в Академії мистецтв, де йому дали майстерню як художнику академії. І ось одного разу після свого звичного купання в Неві, о сьомій годині ранку, зайшов я в академію і знайшов помешкання Шевченка. Я застав його за роботою. «Здоров був, Тарасе!» — гукнув я, заходячи до кімнати. Шевченко, відступивши кроків зо два назад, здивовано окинув мене поглядом з голови до ніг і сказав: «Дозвольте спитати, кого маю честь бачити?» — «Невже не впізнаєш?» — питаю я. «Ні», — була відповідь. «Не може бути, — уперто продовжував я, — придивись гарненько, прислухайся до голосу. Згадай минуле! Київ, Петербург, Ланцюговий міст!» Шевченко почав оглядати мене з усіх боків і нарешті, здвигнувши плечима, сказав: «Ні, вибачте, не можу впізнати». Я ще деякий час змушував його впізнавати мене, проте він, переходячи від холодно-ввічливого тону до дружньо-фамільярного, почав просити не мучити його далі й назвати себе. Я вимовив своє прізвище. Тоді Шевченко, несподівано для мене, заплакав і дружньо обіймав мене та цілував. З того часу протягом двох тижнів ми бачилися щодня, особливо вечорами, у трактирі Старопалкінському, куди я, за домовленістю з ним, приходив після закінчення своїх денних занять у Публічній бібліотеці. В один з таких днів я спостеріг за нашим шановним поетом такий самий вибрик запорозького дивацтва, яким здався мені колись його голосний спів на вулиці у Києві. Домовившись зі мною йти до букініста шукати рідкісну книгу, він прибув і йшов зі мною по Невському проспекту, одягнений у білу напівподерту і дуже виквацяну у фарбу блузу, у благенькому взутті, в поношеному і пом’ятому картузі на голові, так що постать його нагадувала козака Голоту з малоруської думи або вигнаного зі служби чиновника, що спився і звертається до перехожих з проханням: «Пожертвуйте бідному дворянину». Що це було своєрідне дивацтво, підтверджує те, що ні раніше, ні опісля Шевченко так не ходив по вулицях.
Наприкінці того ж серпня 1858 року я виїхав до Саратова, куди був запрошений на посаду діловода у Комітет по звільненню селян, і повернувся до Петербурга уже в травні 1859 року. У цьому самому місяці Шевченко виїхав у Малоросію, звідки повернувся вже восени.
Весною 1859 року я одержав запрошення зайняти кафедру російської історії у Петербурзькому університеті і був затверджений у званні екстраординарного професора в жовтні того ж року. Я жив тоді поряд з Публічною бібліотекою, в будинку Балабіна, у просторій і світлій кімнаті з перегородкою для ліжка; кімната здавалася від трактиру, що містився в цьому ж будинку. Приміщення моє було не зовсім зручне: за стіною, що відгороджувала мою кімнату від трактирного закладу, весь час лунали звуки органу, і найчастіше мучили мій слух арії з «Ріголетто», «Трубадура» і «Травіати». Але, працюючи щодня з ранку до вечора в Публічній бібліотеці та інших книгосховищах, я приходив у своє помешкання тільки на ніч спати і боявся витрачати дорогоцінний час на пошуки зручнішого приміщення, а тому цілий рік терпів набридливу музику.
Шевченко відвідував мене один, а іноді й два рази на тиждень. Подейкували, що під час його останньої поїздки в Малоросію з ним тра-/143/пилась якась неприємність, що до нього чіплялася десь поліція, що на нього був посланий якийсь донос і внаслідок цього він змушений був виїхати з Малоросії раніше, аніж йому самому хотілося б. Та хоч скільки я намагався дізнатися про це від нього самого, він відбувався нічого не значащими фразами, признаючись, проте, що справді до нього чіплявся якийсь становий пристав, але без важливих наслідків. Бачачи, що він у цьому не хоче бути зі мною відвертим, я не став більше допитуватись, а він під час усіх своїх відвідин сам не заводив про це мови. Посміюючись з мого приміщення, він говорив, що моя квартира воістину гусарська, і вже зовсім не професорська, і в ній пристойніше було б побачити купу порожніх пляшок, замість вчених книг і паперів. Одного разу він влаштував з приводу моєї квартири такий жарт. Прийшовши до мене увечері і почувши від мене, що я дуже зайнятий підготовкою до завтрашньої лекції і повинен буду працювати до півночі, він пішов у трактир, застав там якихось своїх знайомих і сів за чай, а половим наказав завести орган і грати саме ті арії, котрі, як він чув від мене, мені особливо набридли. Години дві підряд мучила мене ця музика, нарешті терпець увірвався: розуміючи, що Шевченко навмисне дражнить мене, я вбіг до трактиру і благав його, заради людяності, перестати мучити мене такими тортурами. «А захотілося тобі поселитися в катівні, — сказав він, — зате й терпи тепер муку!» Інші співрозмовники, що чули нашу розмову, наказали половим припинити музику, але Шевченко закричав: «Ні, ні! Давайте з „Трубадура“, „Ріголетто“ і „Травіати“, я це дуже люблю!» Відтоді, одначе, він не приходив до мене інакше як на моє запрошення, знаючи напевне, що я буду вільний, і тоді, чекаючи на гостя, для мене любого і дорогого, я припасав пляшку рому до чаю...
У розмовах про свої літературні заняття він був зі мною довірливішим, ніж про свої колишні житейські пригоди; він часто й охоче ділився своїми віршами, ще не публікованими, дещо читав напам’ять, інше — з власноручного рукопису, і самий рукопис, на моє бажання, залишав у мене ненадовго. Між іншим, показував він мені тоді маленьку книжечку в палітурці, у якій записані були твори того лихого часу, коли він перебував на військовій службі. Йому тоді було заборонено писати, і він тримав цю книжечку не інакше, як за халявою, і, як він сам казав, якби у нього знайшли цю книжечку, то піддали б його найжорстокішій карі вже за те, що насмілився писати наперекір височайшій забороні, не кажучи про те, що більша половина віршів, написаних його рукою в цій книжечці, була за змістом нецензурного характеру. Крім того, в цей час ми часто бачилися у покійного графа Федора Петровича Толстого. Як покійний граф, старезний художник, так і його дружина, й усе сімейство дуже шанували Шевченка і любили його, так само високо цінуючи його подвійний талант — художника і поета, як і його прекрасну, чисту душу, Що випромінювалась в усіх його розмовах і вчинках.
Весною 1860 року перебралась до Петербурга моя покійна мати, і ми найняли квартиру на 9-й лінії Васильєвського острова. Тепер я став жити недалеко від Шевченка, який і далі залишався у своїй майстерні в Академії мистецтв. Він приходив до мене щотижня по вівторках, коли у мене був призначений один вечір на тиждень для прийому знайомих, але іноді заходив і в інші дні. Восени того ж року Тарас Григорович почав бувати /144/ у мене рідше. Приводом до цього, як виявилося потім, було те, що він мав намір одружитися і багато часу витрачав на зустрічі з обраницею. Але він чомусь від мене немовби приховував свій намір, і я чув про нього від інших, так само як і те, що його план одружитися — розладнався. Тоді зустрів я Тараса Григоровича, який уже давно до мене не заходив, у Великому театрі на виставі «Вільгельма Телля», а він, зауважу побіжно, страшенно любив цю оперу і по-дитячому захоплювався співом Тамберліка і де-Бассіні, маючи звичку при цьому вигукувати по-малоруськи: «Матері його сто копанок чортів, як же славно!»
«Чи ти, Тарасе, справді женишся?» — спитав я в нього. «Мабуть, оженюсь тоді, як і ти!» — відповів Шевченко. З того вечора Тарас Григорович знову почав відвідувати мене, але про свої романтичні пригоди не говорив ні слова. Наприкінці 1860 року, а може бути — у січні 1861 року (напевне не пригадаю), Шевченко прийшов до мене у вівторок разом з Павлом Івановичем Якушкіним, відомим збирачем народних великоруських пісень...
Зараз я не можу пригадати, чи був ще хоч раз у мене Тарас Григорович після його приходу до мене з Якушкіним, чи то були його останні відвідини. Достеменно пам’ятаю, що незабаром після того він захворів, чи, правильніше сказати, посилилась і загострилась хвороба, яка вже раніше підточувала його здоров’я. У лютому 1861 року я пішов до нього довідатися про стан його здоров’я. Він сидів за столом, навколо нього були незавершені роботи. Він сказав, що його здоров’я значно покращало і наступного тижня він неодмінно прийде до мене. Між іншим, тоді показав він мені золотого годинника, недавно ним купленого. То був перший годинник, якого він збирався носити: до того часу брак коштів не дозволяв йому й думати про таку розкіш. Тарас Григорович ставився до цього годинника з якимось дитячим захопленням. Я попрощався з ним, взявши з нього обіцянку прийти до мене наступного тижня, а коли нездужатиме, то повідомити мене, і я сам прийду до нього. Це було в п’ятницю. Наступної неділі його не стало. Обставини його смерті і похорону докладно були розказані в «Основі» у свій час. Мій погляд на Шевченка як на поета був уже висловлений частково в «Основі», частково ж у книзі Гербеля «Поэзия славян».
На закінчення розповім про те, що для більшості шанувальників пам’яті поета залишається зовсім невідомим. Уже після його кончини мене повідомили про його твори, власноручно писані по-російському. З них видно, що Тараса Григоровича аж ніяк не можна запідозрити у крайній винятковості, яка доводить любов до своєї місцевої батьківщини до неприхильного ставлення до всієї російської вітчизни, а в цьому, як відомо, звинувачували тих, хто писав народною мовою, недолугі ревнителі общеруської єдності. Тарас Григорович любив російську мову, сам, як виявляється, писав на ній і хотів друкувати написане, але не наважувався на це із скромності, не докладаючись на достатнє знання російської мови і достатність своєї освіти, бо доля для нього від колиски до могили була злою, жорстокою мачухою і все життя завжди так чи інакше унеможливлювала йому розширити розумовий свій горизонт відповідно до його блискучих здібностей. Серед російських творів, що залишилися після нього, в кілька оповідань чи повістей з тим самим змістом, який /145/ зустрічаємо у кількох його малоруських віршах великого розміру, що увійшли до збірки творів Шевченка, виданої під назвою «Кобзар»...
З щирою повагою до вас і глибоко відданий
М, Костомаров
9 грудня 1879 р.
М. І. Костомаров
ЛИСТ ДО ВИДАВЦЯ-РЕДАКТОРА «РУССКОЙ СТАРИНЫ» М. І. СЕМЕВСЬКОГО
Вперше надруковано в журн. «Русская старина», 1880, кн. 3, с. 597 — 610. Того ж року передруковано під назвою «До біографії Шевченка» в журн. «Зоря», № 6, с. 87 — 88. Подається за першодруком.
...подався з професором Іванишевим розкопувати якусь могилу. — У червні — липні 1846 р. Шевченко брав участь у розкопках могили Переп’ят біля Фастова, які провадив професор Київського університету М. Д. Іванишев.
...поселившись десь неблизько від мене з одним своїм товаришем, вдається, Сошенком... — У травні (за іншими джерелами — у квітні) 1846 р. Шевченко оселився в будинку І. І. Житницького на Козиному болоті. Поет мешкав тут не з Сошенком, як помилково зазначив Костомаров, а з художником Сажиним та поетом Афанасьєвим-Чужбинським. Останній лишив про це спогади.
...поміщик... який відвідав Київ проїздом по дорозі в чужі краї. — Йдеться про кириломефодіївця М. І. Савича (1808 — 1892), який, виїхавши незабаром після арешту кириломефодіївців за кордон, передав у Парижі А. Міцкевичу /437/ рукопис поеми Шевченка «Кавказ». Розповідь про це Савича записав і опублікував Л. С. Мацієвич.
...через стіну слухав наші розмови якийсь невідомий мені пан... — Провокатор студент Київського університету Петров Олексій Михайлович (1827 — 1883), який жив у тому ж будинку протоієрея Завадського, що й М. Гулак, про розмову в якого розповідає тут М. Костомаров.
...зупинявся в Саратові, заїздив до моєї матері... — Запис про зустріч з Тетяною Петрівною Костомаровою (1798 — 1875) в Саратові Шевченко зробив у своєму щоденнику (31 серпня 1857 p.).
...з обраницею... — Йдеться про Ликеру Полусмакову, наречену Шевченка.
...про його твори, власноручно писані по-російському — тобто про російські повісті Шевченка. Костомаров не знав про них за життя поета, але саме він після смерті Шевченка придбав і зберігав автографи цих творів. Одну з повістей — «Несчастный» — він передав до журн. «Исторический вестник», де її надруковано в січневій книжці 1881 р. Тоді ж у газ. «Труд», а незабаром і в журн. «Киевская старина» почалася публікація й інших повістей Шевченка.
...хотів друкувати написане, але не наважувався на це із скромності... — Шевченко робив спроби опублікувати в російських журналах деякі з повістей («Княгиня», «Варнак», «Прогулка с удовольствием и не без морали»), проте вони не були надруковані. Стриманий відгук про повісті Шевченка та пораду не друкувати їх висловив у листі до поета від 19 червня 1858 р. С. Т. Аксаков. Думка Аксакова справила враження на Шевченка, і нових спроб опублікувати свої прозові твори він не робив. Подаючи в листі до М. І. Семевського, услід за спогадами про Шевченка, перші відомості про його російські повісті, Костомаров відгукувався про них високо (крім «Повести о безродном Петрусе», яка не збереглася), хоч і недооцінював Шевченкове володіння російською мовою. Високо оцінені повісті Шевченка, їхні ідейно-художні якості в радянський час.
Див. також:
Слова над гробом Шевченка // Основа. — СПб., 1861. — № 3 (март).
Н. И. Костомаров, Письмо к изд.-редактору «Русской старины» М. И. Семевскому // Русская старина. — СПб., 1880. — Т. XXVII. — С. 597-610.