[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 130-137.]

Попередня     Головна     Наступна             Див. текст російською





М. І. Костомаров

СПОГАД ПРО ДВОХ МАЛЯРІВ



В одному селі східного малоруського краю була, а може, й зараз живе особа вищою мірою незвичайна. Ця особа здатна збуджувати в душі багато дум і залишати незабутнє враження: то був селянин, на ім’я Грицько, за ремеслом — маляр. Як відомо, в малоруському селянському побуті маляр — явище часте. Малярство — одна із звичайних перших сходинок, на яку підіймається селянин, як тільки власна обдарованість виводить його із землеробської колії. Маляр звичайно разом з тим і грамотний; мистецтво схиляє його до цікавості; маляр малює богородицю, святих мужів і жон, — слід знати, як зобразити того чи іншу, з’являється бажання дізнатися, хто вони були і що з ними діялося в житті, і маляр читає святе письмо, житія святих. Маляр постійно має справу з церквою і тому цікавиться церковними питаннями; таким чином, маляр входить у галузь книжкового світу, яка в селян починається з богослужебних книг, так само, як починалася вона в історії руського народу. Відомо також, що малоросіянин, щойно він стане благочестивою людиною, одразу починає філософствувати; у нього релігійність веде не до тлумачення обрядів і деталей богослужіння, як це буває з великоросом, а звертається або до пієтизму, або до розмірковувань і — в першому випадку — веде до поезії в житті, у другому — до бажання знати природу, людину, одним словом, — до науки. Цьому бажанню звичайно настає край через брак матеріалів, які б живили думку.

Не так, одначе, було з нашим маляром Грицьком.

Він народився кріпаком. У дитинстві втратив батьків і залишився під опікою рідні. Його приставили пасти панську череду, не пам’ятаю яку, /131/ У хлопчищ було щось дивне; селяни вважали його недоумкуватим. Зайвим буде говорити, як уникав він дитячих ігор і як хлопчики за це щипали і термосили його. Інакше довелось би мимоволі повторяти те, що так часто зустрічається в житіях святих при змалюванні їхнього дитинства. Коли безвітря не давало змоги працювати мельникам, Грицько сідав поблизу села під вітряком і малював вуглиною або крейдою на стіні різні фігури; так одного разу він розгубив свою худобу, за що його відшмагали. Те ж саме повторилося і вдруге. Поміщик розсудив, що його дворовий хлопчик недарма креслить зображення і через таке заняття погано відбуває свою службову повинність: з нього швидше вийде маляр, ніж свинар чи вівчар, — подумав поміщик і віддав його в науку до якогось художника у своєму повітовому місті. Поміщик так вчинив з тих міркувань, що хлопчик може вивчитись, почне йому платити оброк і з часом дасть панові більше користі, ніж міг би дати у званні пастуха. І от Грицько живе у господаря, вчиться сумлінно; господар не нахвалиться його тямучістю; його не треба підганяти — доводиться відривати його від роботи; йому не треба десять разів одне і те ж вбивати в голову — він сам запитає і не забуде того, що йому скажуть. Захотілося самому Грицькові навчитися грамоти: господар дав букваря, показав раз, другий — і Грицько за короткий час вивчив склади і почав вільно читати.

Пізніше він признавався, що коли малював на млині фігури, то це були вигадувані ним літери. Грицька займала думка: як-це люди читають? «Я, — казав він, — давно думав над цим і дійшов до того, що, мабуть, яке говориться слово, таке і малюється; і почав подумки сам із собою говорити, та яке слово скажу, таке й намалюю, а потім і пам’ятаю, що ось так я його намалював; після того прийшло мені в голову, що, мабуть, не так: слів багато, — як можна всі пригадати! Тут я почав примічати, що одне слово подібне на друге, а інше відрізняється, так я, які подібні, то на один кшталт і малюю». І наскільки пригадую, в такий спосіб, здається, він пояснював цей шлях. Та хоч би там як, наш Грицько самобутньою дорогою йшов до мети, якої давно досягло людство. Він не дійшов до неї під своїм млином, а досяг звичайним для всіх шляхом за букварем у повітового художника.

Грицько почав читати що трапиться: читав і священну історію, читав і романи, читав «Библиотеку для чтения»: там, як говорив він, на нього справили особливе враження життєпис папи Гільдебранда і якась космографічна стаття. Коли він увійшов у читання більше, його почали цікавити вміщені в «Смеси» відомості про різні відкриття в галузі природознавства. Біда тільки, що через велику кількість наукових термінів він розумів там з п’ятого на десяте. Понад усе йому хотілося знати, як цей світ стоїть, як він тримається і як всілякі речі утворилися, як одне з другим в’яжеться. Перед Грицьком поставали численні питання; вони мучили його тому, що він на них не знаходив відповіді ні в тих книжках, які йому попадалися, ні в людей, з якими доводилось йому розмовляти. Грицько надзвичайно полюбив арифметику; йому пояснили лише чотири дії, а далі він уже самотужки збагнув таємницю дробів і складність потрійного правила.

Пробувши кілька років у господаря, Грицько почав платити поміщикові оброк і працювати в навколишніх селах по церквах. Якось на велик-/132/день — це було в 1837 році — він прибув у своє село до родичів. Тут, у церкві, у ніч світлого воскресіння, перед заутренею він читав «Діянія...» Тоді я вперше його побачив. Він повинен був, між іншим, проголосити: «Трудно проти рожна перти». Це були пророчі слова про його долю!

Грицько був невисокий на зріст, чорноволосий, дуже худий, з надзвичайно виразистими і добрими очима і слабкими грудьми, як показував його переривчастий, хоча й гучний, та швидко підупадаючий голос.

У характері його була дивовижна лагідність і м’якість. Він був мовчазний і несміливий; не поспішав сам ні з ким розмовляти, а якщо починав розмову, то для того, щоб запитати про що-небудь і навчитися в інших, і тільки тоді ставав сміливішим, коли бачив, що його люблять. Він прекрасно знав святе письмо і міг позмагатись у біблійних текстах з будь-яким поморським грамотієм. Та помітно було, що не благочестиве почуття вабило його до такого читання: він шукав у нім того, що зветься позитивним знанням. Інтереси Грицька були звернені більше всього до матеріальної природи, і дивно було чути, як він ставив перед собою питання, давно вже вирішені фізикою чи природознавством, і шукав відповіді то в біблії, то в «Иване Выжигине» Булгаріна, то в повістях Марлінського. Один поміщик, який одержав освіту в Харківському університеті, почав давати йому книжки і розширив коло його читання. Грицько читав їх запопадливо. Йому подарували загальну історію абата Міллота, популярну «Астрономію» і курс математики, і він був безмежно радий. Кілька років не бачив я Грицька після того, але випадок дав мені можливість побачити його в тому ж селі у 1845 році. Грицько був уже одружений на селянській дівчині із свого ж села, мав свою власну хату, платив оброк і займався малярством, заробляючи хліб насущний на іконах. Без сторонньої допомоги Грицько збагнув свою книжку — курс математики — і навдивовижу точно і правильно розв’язував важкі алгебраїчні і геометричні задачі. Він прочитав уже фізику, знав викладені в ній закони природи, любив порозмовляти про досліди, якими людський розум дійшов до розуміння тих законів. Але біблії уже не читав, і взагалі його мало приваблювали священні справи. Він, очевидно, був позбавлений поетичного чуття. Його не захоплювала краса природи: він підходив до природи з розсудливим аналізом; його вабило дослідження, а не обожнювання; відвертався він і від усього чудодійного. На першому плані у нього була думка: «Це неможливе, а що неможливе — про те й говорити нема чого». Йому нудні здавалися Пушкін і Жуковський; навіть вірші Шевченка не пробудили в ньому співчуття хоча б тим, що написані рідною мовою. Лише Квітчині повісті зацікавили його, але не художністю, а вірністю зображення селянського малоросійського побуту, серед якого він сам народився і виріс. Колишня лагідність і скромність залишилися в ньому незмінними. Грицько, здавалося, не нарікав і не ремствував на свою долю, та коли йому сказали, що добре було б, якби він народився вільним, він заплакав. Траплялися люди, які хотіли й тоді викупити його у поміщика і давали, на тодішні гроші, п’ятсот карбованців асигнаціями; поміщик не погоджувався: він підрахував, що за кілька років міг одержати з нього більше оброком... І Грицько залишився кріпосним. «Боляче те, — говорив Грицько, — що нас, бідних людей, держать у темноті й неуцтві». /133/

Можливо, неминуча боротьба внутрішнього саморозвитку з гнітючим становищем уже звела його в могилу; можливо, він і зараз платить панам оброк і пише якусь Іродіаду з кинджалом над головою Іоанна Хрестителя... В усякому разі, йому тепер під п’ятдесят років; він згас для всього майбутнього у цьому житті.

У той же рік, коли я бачив востаннє Грицька-маляра, на протилежному, західному краї Малоросії випадок звів мене з іншим малярем. Спочатку його доля була схожа на долю Грицька; проте природа, щедра для обох, обдарувала цього маляра ще й іншими талантами, і тому йому судився інший шлях. Цей маляр називався Тарас Григорович Шевченко. Немає потреби тут викладати повість про його дитинство, про початки його виховання; він сам описав усе це в своїй автобіографії. Цей маляр не застряв у кайданах, які сковували його від народження, його талант порвав їх, вивів його з тісної невідомості для високих дум, тяжких страждань і безсмертя. «Той бє слава днів своїх», — скаже про нього колись Малоросія, як це колись сказано було про одного з її гетьманів.

З Тарасом Григоровичем я познайомився в Києві у 1845 році. Попервах у ньому не видно було нічого привабливого, нічого теплого; навпаки, він був холодний, стриманий, хоча простий і нецеремонний. Він зважував мої слова і рухи з недовір’ям; він поводився, як часто поводиться дуже чесний і добрий малорос, зустрічаючи незнайому людину, і чим ця людина настирливіше намагається викликати його на відвертість і щирість, тим стає він обережнішим. Інакше й бути не може у народу, який дуже часто бачить обман і криводушність. Ця риса змінилася у Шевченка в останні роки, коли ми з ним побачились після довгої розлуки, вона навіть перейшла у нього в другу крайність — зайву довірливість. Але в ті часи, у ту пору його молодості він зберігав цю рису свого народу. Швидко, одначе, ми зійшлись і подружили. Тарас Григорович прочитав мені свої недруковані вірші. Мене охопив страх: враження, яке вони справляли, нагадало мені Шіллерову баладу «Занавішений санський ідол». Я побачив, що муза Шевченка роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було зазирнути туди!!! Поезія завжди йде вперед, завжди зважується на сміливу справу; за нею йдуть історія, наука і практичний труд. Легше бував останнім, але важко першій. Сильний зір, міцні нерви треба мати, щоб не осліпнути чи не знепритомніти від раптового світла істини, сердобольно прихованої від спокійного натовпу, який іде второваною дорбгою повз таємничу завісу і не знає, що таїться за цією завісою! Тарасова муза прорвала якийсь підземний склеп, уже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями, засипаний землею, навмисне зораною і засіяною, щоб сховати від нащадків навіть згадку про місце, де знаходиться підземна порожнеча. Тарасова муза сміливо ввійшла в цю порожнечу зі своїм невгасимим світочем і відкрила за собою шлях і сонячним променям, і свіжому повітрю, і допитливості людській. Легко буде входити в це підземелля, коли туди проникне повітря, але яка людська сила може встояти проти вікових випарів, що вбивають умить усі сили життя, гасять великий земний вогонь! Горе сміливцю поету! Він забуває, що він людина, і якщо перший зважується ступити туди, то може загинути... Але поезія не злякається ніяких згубних випарів, якщо тільки вона справжня /134/ поезія; і не загасить її світоча ніяка історична чи моральна вуглекислота, бо цей світоч горить незгасним вогнем — вогнем Прометея...

Не довго бачив я Тараса-маляра в Києві: обставини нас розлучили... Не мені розповідати його подальшу біографію... У 1858 році ми побачилися знову у стінах Академії мистецтв. Тарас не впізнав мене. Цілу годину я не казав йому свого імені, і він усе ж не назвав його, поки не почув від мене самого. Тоді він заплакав і цим показав, що не тому не впізнав, що забув про мене. Але в ньому все нагадувало колишнього Тараса; його залізна натура багато витримала і не зламалась фізично; чистим він залишився у своїх переконаннях, свіже ще було в ньому поетичне чуття; любов до доброго і прекрасного проривалася у внутрішній боротьбі з впливом зовнішнього розтління, але талант його високої творчості починав слабшати. Тарас відчував це, хоча від страху перед зяючою прірвою хотів відвернутися і запевнити самого себе, що немає того, що йому загрожувало. Читані ним у Петербурзі в останні роки його вірші були слабші від тих вогненних творів, які колись він читав мені в Києві. Невблаганний час бере своє, «зане перстень есть».

Промучившись усе життя, Шевченко наприкінці днів своїх був оточений заслуженою славою. Його батьківщина — Малоросія — бачила в ньому свого народного поета; великороси та поляки визнавали в ньому велике поетичне обдаровання. Він не був поетом тільки однієї народності: його поезія була вищого польоту. Це був поет загальноруський, поет народу не малоруського, а взагалі руського, хоча й писав на одній з двох, споконвіку існуючих говірок цього народу, що збереглася в товщі народу, не зазнавши примусових шкільних змін і тому-то найбільш здатній до того, щоб дати Росії істинно народного поета.

Деякі короткозорі цінителі прекрасного порівнювали його з Кольцовим і навіть ставили останнього вище. Це сталося тому, що вони не розуміли, що таке народний поет, і не могли піднестись до усвідомлення його величі і значення. На їхню думку, народний поет — це той, хто може вдало зображувати народ і заговорити в його тоні. Таким і був Кольцов; у деяких своїх творах він чудово впорався з цим завданням, і його ім’я гідно сяє серед славетних імен російської літератури. Не такий був Шевченко, і не таким було його завдання. Шевченко не наслідував народних пісень. Шевченко не мав на меті ні описувати свій народ, ні підладжуватись під народний тон: йому не було потреби підладжуватись, бо він по природі своїй інакше не розмовляв. Шевченко як поет — це був сам народ, що продовжував свою поетичну творчість. Шевченкова пісня була сама по собі народною піснею, тільки новою, такою піснею, яку міг би заспівати тепер увесь народ, яка повинна була вилитись з народної душі відповідно до стану сучасної народної історії. З цього боку Шевченко був обранцем народу в прямому значенні цього слова; народ немовби обрав його співати замість себе. Народні пісенні форми переходили у вірші Шевченка не внаслідок вивчення, не від розмірковування, де що вжити, де який вислів варто поставити, а від природного розвитку в його душі всієї нескінченної нитки народної поезії; не тому, що Шевченко хотів їх ввести і встановити, а тому, що вони, за суттю народної поезії, самі укладалися так, а не інакше. Шевченко висловив те, що висловила б кожна людина з народу, якби її народне єство могло піднестись до здат-/135/ності висловити те, що таїлося в глибинах її душі. Святий скарб, він ховався там під тягарем житейської прози і був для самого народу невидимий, непомітний, доки животворні звуки генія не торкнуться заповітних тайників душі і не порушать безмовності думки своєю чарівною мелодією і не покажуть почуттям того, що становило їх надбання і не відчувалося ними доти. Пробуджена від своєї прозаїчної апатії голосом такої поезії, людина з народу готова вигукнути з трепетом і захопленням: «Це саме я щойно готовий був сказати точнісінько так, як сказано поетом!» Цього не дано було ні Кольцову, ні якомусь іншому російському поету, крім одного Пушкіна (але не для простого народу, а для вищого російського класу). Кольцов промовляє в народному тоні; Шевченко говорить так, як народ ще й не говорив, але як він готовий був уже заговорити і тільки ждав, щоб із його середовища знайшовся творець, який оволодів би його мовою і його тоном; і слідом за таким творцем так само заговорить і весь народ і скаже одноголосно: «Це — мов»; і буде повторювати довго-довго, доки не виникне потреба нової видозміни його поетичної мови. Поезія Шевченка в безпосереднє продовження народної поезії; і недарма з’явилась вона тоді, коли дотеперішні народні пісні почали забуватися. Поезія Шевченка — законна, люба донька давньої української поезії, сформованої в XVI і XVII віці, так само як ця остання була такою ж донькою давньої південноруської поезії, тієї далекої від нас поезії, про яку здогадливо можемо судити з творів Ігоревого співця.

Народна українська поезія, очевидно, наближається до згасання. Багато дум козацьких часів, на щастя, записані в 30-і роки і збережені для літератури, нині вже зовсім зникли в народі. Уже й пісні сімейного побуту зникають потроху або псуються: така доля поезії. Поезія згасав не інакше, як підупадаючи у своїх кращих рисах, розтліваючись, і тим-то найновіші переробки старих пісень і найновіші плоди малоруської народної творчості відзначалися браком вишуканості. Народ не може творити всією масою, бо для цього треба було б, щоб яке-небудь сильне потрясіння покликало його до творення нової поезії. А потім і в такі епохи потрясінь всюди бувають особистості, що володіють талантом першотворчості; у сфері побутуючих народних пісень ці творчі особистості зникли в масі: їх заспіви переформувались протягом довгого часу; до них приєднувались нові мотиви; таким чином складалися і перескладалися твори, що існували в нескінченних уривках, з’єднуваних народом за законами народного смаку. Тим часом потреба самооживлення відчувається в народі, народ почуває, мислить; багато чим переповнилась його душа, багато страждань у ній нагромадилось, багато бажань він готовий висловити: він шукає самовираження; він знаходить його у своїх обранцях, поетичних особистостях, які живуть життям народу, стоять вище від кожного, зокрема за обдарованням, і тому здатних висловити належним чином те, що всі відчувають, думають, бажають. Ось такою особистістю був Шевченко.

Ми сказали, що, будучи малоруським поетом за формою і мовою, Шевченко в той же час і поет загальноросійський. Це якраз тому, що він — провісник народних дум, речник народної волі, виразник почуття народного.

Доля зв’язала малоруський народ з великоруським нерозривними /136/ узами. Тільки легковажне ковзання по поверхні політичних подій може знаходити лише державний зв’язок між цими народами, дивитись на Малоросію не більше, як на країну, приєднану до Російської імперії; але, з другого боку, тільки насильницька централізація, що вбиває всяку людську волю і всякий духовний саморозвиток мислячої істоти, може, заплющивши очі, стверджувати цілковиту тотожність руського народу. Поняття, засноване на вивченні історії та етнографії руської, завжди визнає, що руський народ слід розуміти як дві народності; між цими народностями існує кровний, глибокий, нерозривний духовний зв’язок, який ніколи не допустить до порушення між ними політичної і суспільної єдності, той зв’язок, який не загинув під впливом минулих історичних обставин, що силоміць розривали ці народності, той зв’язок, якого не розірвали ні внутрішні чвари, ні татари, ні Литва, ні поляки, той зв’язок, який і досі привертає до нашого російського обрію Червону Русь, що відхилилася уже кілька століть тому до іншої сфери. Ні великороси без малоросів, ні останні без перших не можуть успішно розвиватися. Одні другим необхідні; одна народність доповнює другу; і чим чіткіше, рівноправніше взаємодіятиме така спільність, тим нормальніше піде російське життя. Шевченко, як поет народний, відчував це і розумів, і тим-то його поняття і почуття не були ніколи, навіть у найтяжчі хвилини життя, осквернені ні вузькою, грубою неприязню до великоруської народності, ні донкіхотськими мареннями про місцеву політичну незалежність: найменшої тіні чогось подібного не помічаємо в його поетичних творах. І це, між іншим, є підтвердженням величі його таланту... Поет справді народний, він, природно, повинен був виражати те, що, будучи надбанням малоруського елементу, мало в той же час і загальноросійське значення. Через те поезія Шевченка зрозуміла і рідна великоросам. Для того, щоб співчувати йому і розуміти його талант, не треба бути виключно малоросом, не треба навіть глибоко в деталях вивчати малоруську етнографію, що можна сказати, наприклад, про «Марусю» Квітки, найпрекраснішу, найвірнішу картину народних звичаїв, але погано сприйняту деякими великоруськими критиками саме через недостатнє знайомство їх з особливостями малоруської народності. Шевченкову поезію зрозуміє і оцінить кожен, хто тільки близький взагалі до народу, хто здатний розуміти народні вимоги і спосіб народного висловлювання. Не зрозуміє і не оцінить його тільки той, хто дивиться на народ у лорнет, хто, бажаючи узнати його, неспроможний застосувати інший метод, окрім того, щоб вивчати його життя і побут, як вивчають ентомологічну колекцію; занотовувати в записну книжку схоплені від візника фрази і складати за ними систему народних понять; записувати зі слів панських покоївок пісні, почуті ними в дитинстві на селі, і за такими піснями судити про суть народного поетичного генія; хто, можливо, й справді любить народ і ладен дбати про народне благо, але не знає, чого хоче народ і як він цього хоче; хто зухвало думає виховувати народ, забуваючи, що для цього раніше слід самому повчитися у народу, бути ним обраним і визнаним для такої важливої справи. Такий мудрагель не зрозуміє Шевченка, і природно, що Кольцов здасться йому вищим за своїм поетичним обдарованням, бо Кольцов співає, як народ уже співав, а Шевченко співає так, як народ ще не співав, але як він заспіває за Шевченком. При-/137/родно, для розуміння останнього потрібно чогось трохи більше, ніж для Кольцова: мало вивчення — душі народної треба! До таких же незрілих суджень ми повинні віднести і те, яке кинуто було недавно на свіжу могилу поета, судження, що визначило його громадянином, а не поетом. На ділі виходить навпаки: Шевченко громадянином якраз ніколи й не був і лишався поетом і в літературі, і в житті. Такі вироки не більше ніж виплід запізнілих вузьких теорій, які визнають поезію тільки при дотриманні відомих, засвоєних звичками умов, обов’язкових для того, хто нездатний відчувати поезію. Більшість великоросів дивиться на Шевченка не так. Коли ще Шевченко був мало відомий, деякі люди, які ніколи не бачили Малоросії, з певними труднощами, через незнання мови, прочитали «Кобзаря» (хоча сама мова Шевченка відрізняється від творів інших малоруських письменників легкозрозумілістю), одразу ж сказали: «Це великий поет!» У творах його так багато загальноруського, що великороси читають його навіть у надзвичайно поганих віршованих перекладах: хоч як калічили його перекладачі, все ж не могли зіпсувати так, щоб первородна поезія не проглядала назовні. На нашу думку, перекладати Шевченка зовсім не слід: досить буде надрукувати його з поясненнями слів, незрозумілих великоросам, та й слів таких буде зовсім небагато...

У наш час, коли настала велика епоха оновлення народного життя, з сумом я повертаюся до спогадів про двох малоруських малярів, яких я знав у своєму житті. Звільнення народу не принесе користі моїм бідним малярам. Грицько-маляр надто рано народився і прожив кращі роки під гнітом кріпосного права, яке не дало йому змоги розвинути свій чудовий талант для власної духовної насолоди і на користь іншим. Тарас-маляр рано помер, не доживши лише шести днів до дня, який був би найрадіснішим днем у його страдницькому житті, адже цей день започаткував здійснення того, що було душею Тарасової поезії.

Та чи варто, скажете ви, жалкувати за двома малярами, коли радіють мільйони за себе і за своїх нащадків? Варто, бо із спогадом про двох малярів товпляться в уяві тисячі, мільйони малярів, бондарів, теслярів, пастухів, хліборобів, панської челяді — лакеїв, кучерів, двірників, багато з яких також, мабуть, народжені були природою з правом бути кимось іншим, а не тим, ким вони були насправді; тоді як інші великі мужі слова і діла — книгописці, художники, законники — відповідно до своїх здібностей краще б виконували обов’язки перших. Варто, бо і з усілякими людськими поліпшеннями не знищаться перешкоди до здійснення людиною її природного покликання на землі. Варто, нарешті, тому, що при кожній згадці про людину, яка не досягла в житті того, чого прагнула, мимоволі зупинишся на убивчих питаннях, на які немає відповідії чому ми смертні? Чому ми дурні? Чому ми старіємо?..



14 квітня 1861 р.








М. І. Костомаров

СПОГАД ПРО ДВОХ МАЛЯРІВ


Вперше надруковано в журн. «Основа», 1861, № 4, с. 44 — 56 (дата: «Апреля 14, 1861»), Друкується за цим текстом.

Гільдебранд — прізвище папи Григорія VII (1073 — 1085).

...то в «Иване Выжигине» Булгаріна, то в повістях Марлінського. — Роман російського реакційного письменника і журналіста Тадея Булгаріна «Иван Выжигин» видано 1829 р. Марлінський — псевдонім Олександра Бестужева (1797 — 1837) — популярного белетриста, поета й літературного критика.

Іродіада — онука іудейського царя Ірода Великого (бл. 73 — 4 до н. є.). Домоглася ув’язнення й страти Іоанна Хрестителя, який викрив її зв’язок з братом її чоловіка, галілейським царком Іродом Антипою.

...він сам описав усе це в своїй автобіографії. — Шевченко написав автобіографію 1860 р. на прохання редактора журналу «Народное чтение», де її й опубліковано (1860, № 2, с. 229 — 236) під заголовком «Письмо Т. Г. Шевченко к редактору „Народного чтения“». Того ж року цей видатний публіцистичний твір великої громадсько-політичної ваги був передрукований у газеті «Санкт-Петербургские ведомости» (№ 66), журналі «Современник» (№ 3, с. 92 — 96), книжці «Кобзарь в переводе русских поэтов под ред. Н. В. Гербеля» (СПб., 1860) та ін.

...про одного з її гетьманів — Богдана Хмельницького (бл. 1595 — 1657), еа похороні якого були виголошені слова: «Він був славою свого часу».

З Тарасом Григоровичем я познайомився в Києві у 1845 році. — Рік зазначено тут помилково. В усіх наступних спогадах Костомарова про Шевченка час їхньої першої зустрічі й знайомства уточнено — весна 1846 р.

...обставини нас розлучили... — У березні й квітні 1847 р. Костомарова й Шевченка заарештовано й відправлено до III відділу, де велося слідство в справі Кирило-Мефодіївського товариства. За вироком III відділу, конфірмованим Миколою I, Костомарова ув’язнено на рік у Петропавловській фортеці, а потім заслано в Саратовську губернію; Шевченка віддано в солдати оренбурзьких лінійних батальйонів із «забороною писати й малювати». /436/

Читані ним у Петербурзі в останні роки його вірші були слабші від тих вогненних творів, які колись він читав мені в Києві. — Це суто суб’єктивне й хибне твердження Костомарова. Твори Шевченка періоду після заслання є новим щаблем у розвитку його революційної поезії в умовах та під впливом революційної ситуації в країні кінця 50-х — початку 60-х років XIX ст.

Деякі короткозорі цінителі прекрасного порівнювали його з Кольцовим і навіть ставили останнього вище. — Цей закид адресовано, очевидно, тим із авторів рецензій на «Кобзар» 1860 р. та «Кобзарь в переводе русских поэтов под ред. Н. В. Гербеля», які, слушно відзначаючи споріднені риси поетики двох народних співців — О. Кольцова (1809 — 1842) і Т. Шевченка, не підносилися до розуміння того, що в зображенні самодержавно-поміщицького ладу, у висловленні визвольних прагнень народу поет-революціонер Шевченко пішов значно далі за Кольцова. Погляд передової російської критики на поезію Шевченка й Кольцова добре висловив Добролюбов, який писав: «Він (Шевченко. — Ред.) — поет цілком народний, такий, якого ми не можемо назвати в себе. Навіть Кольцов не йде з ним у порівняння, бо за складом своїх думок і навіть за своїми прагненнями іноді віддаляється від народу. У Шевченка, навпаки, все коло його дум і симпатій перебуває у цілковитій відповідності із змістом і ладом народного життя» («Современник», 1860, № 3, с. 100). В іншому місці статті Костомаров слушно ставить Шевченка як виразника народних інтересів та ідеалів поряд з Пушкіним, хоч суспільну основу й витоки поезії Пушкіна уявляє собі при цьому дещо звужено.

...судити а творів Ігоревого співця — тобто автора «Слова о полку Ігоревім».

...Шевченко громадянином якраз ніколи і не був... — Твердження Костомарова хибне й видає його вузький доктринерський погляд на поезію Шевченка. Воно суперечить фактам громадянської діяльності Шевченка, участі поета в революційному русі, чітким суспільним прагненням та ідеалам, якими пройнята вся його творчість.






Див. також: Н. Костомаров. Воспоминание о двух малярах











Попередня     Головна     Наступна             Див. текст російською


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.