[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 169-171.]

Попередня     Головна     Наступна            





М. Д. Шигарін

СПОГАДИ КИЯН ПРО ШЕВЧЕНКА ТА ЙОГО ЧАСИ

(Уривки)



Шевченко був у Києві двічі: в середині 40-х років і наприкінці 50-х. І вперше, і вдруге пробув він тут досить довго, і багато хто знав його особисто, інші тільки бачили його, але спогади про цю подію дуже виразно збереглися в їхній пам’яті. Я не безпідставно підняв до високого ступеня подію давню, а інколи і миттєву лише зустріч киянина з рідним і близьким його серцю Тарасом. В очах малоросів батько Тарас, який не так давно ще перебував серед них, тепер став уже чимось великим, неземним, ніби освяченим джерелом любові, добра, світла, і якщо хтось бачив Шевченка, розмовляв з ним, то це надовго освітило його осяйним промінням, і це світило й донині ще в очах малоросів ніби відбивається на щасливцеві й створює ореол навколо нього...

І освічені й малописьменні малороси однаково знають і благоговіють перед батьком Шевченком. Заговоріть лишень із порядним малоросом, звичайно, коли він відпочиває, а до того ще й у доброму гуморі, про його Тараса, і ви неодмінно почуєте тремтіння голосу, побачите особливий блиск в очах, а часто — сльози. Цей збуджений душевний стан наводить на різні думки і навіює поетичні мрії, які часто й виявляються в певних, сильних, яскравих, а іноді й не позбавлених вишуканості формах. Мені не раз доводилося замислюватись над цією зворушливою властивістю наших південних побратимів...

Батько одного з моїх знайомих Г-а був у дружніх стосунках з покійним Шевченком, а сам Г., хоч був тоді, коли знав Шевченка, чотирнадцятирічним хлопчиком, але не один раз розмовляв з ним і добре пам’ятав як його самого, так і багато того, що мало до нього відношення.

Відбувалося це в Києві у 1844 і 1845 роках. За словами Г., Шевченко був учителем у школі малювання в Києві, про що, однак, не згадує ніхто із тих, хто писав свої спогади про Шевченка. Батько Г. був тоді беззмінним черговим поліцейським чиновником при тодішньому київському генерал-губернаторі Дмитрові Гавриловичу Бібікові. Основним приводом для зближення між Шевченком та Г. було те, що останній дуже любив Малоросію, знав багато народних пісень і гарно їх співав... Іноді Шевченко виїздив із Києва за Дніпро у Полтавську губернію, і ці поїздки є свідченням того, що вже тоді Шевченко мав у своїх родичів повсюдну популярність, викликав у них і глибоке співчуття.

Я теж жив тоді у Києві й добре пам’ятаю, що Шевченкові вірші з особливим захопленням читали в багатьох гуртках, найбільше кровні малороси та студенти різних національностей. Дехто вчив тоді малоруську мову власне лише для того, щоб читати й розуміти Шевченка. Крім надрукованої книжки, ходили по руках зошити, що їх Шевченкові шанувальники переписували навперебій один перед одним. Я й сам провів не один вечір над переписуванням віршів для себе й для своїх знайомих, яким посилав зошити в провінцію. Пам’ятаю, як було заарештовано /170/ Шевченка, Костомарова та ще декого, як про це говорили постійно і скрізь, але пошепки, і як після одного вечора в товариша, де цілу ніч розмовляли про цікаву й таємничу історію арешту та про те, що призвело до нього, я потрапив у дуже неприємну історію, і мене, раба божого, наступного ранку потягли до тодішнього київського генерал-губернатора, суворого Дмитра Гавриловича Бібікова, в канцелярії якого я значився. А було це так: відомий тоді на весь Південно-західний край Писарєв керував канцелярією генерал-губернатора і правив самочинно цілим краєм. Не тільки місцеві поміщики поляки, різні засідателі, пристави й справники, але навіть радники, прокурори й голови палат тремтіли перед ним. Дами генеральського рангу, клопочучись про вступ своїх дочок до інституту, чекали його в приймальні по кілька годин, а потім стояли перед грізним правителем струнко. До віце-губернаторів і до самих губернаторів Писарєв ставився також вельми згорда. Я дуже добре пам’ятаю, як після призначення волинським губернатором князя Васильчикова, Писарєв, побоюючись його як сина колишнього голови державної ради, а отже, особи, добре відомої государеві, розпорядився по канцелярії про пом’якшення тону паперів до нього, бо до інших губернаторів писали у формі наказів. У канцелярії генерал-губернатора значилися тоді, хоч нічого й не робили, сини багатьох заможних поміщиків малоросів, поляків, росіян, це було в моді, а серед них також і я. Всі службовці повинні були чергувати по канцелярії, але Писарєв дозволив паничам наймати замість себе військових писарів-аудиторів; ті, що були багатші, користувалися цим дозволом, і я теж платив, здається, по три карбованці за добу мого чергування одному з писарів, прізвища якого не пам’ятаю. Наступного ранку після згадуваного мною вечора, який припадав на день мого чергування, не заходячи до себе додому, напівсонний, невмитий, нечесаний, заходжу в канцелярію і дізнаюся, що вночі була естафета, але оскільки мій писар був п’яний, то поштар відніс пакет генерал-губернаторові додому і пояснив там, що черговий по канцелярії не може язиком повернути. Дійшло це до Бібікова, і він викликав чергового до себе. Оскільки за списком черговим значився я, то мені й належало йти для пояснення. Перед Бібіковим ми всі тремтіли, і я добре знав, що з ним не поговориш, а тому кинувся до Писарєва, щоб просить його пояснити, що я не винен. Але, на мов лихо, тільки я зайшов у кабінет, з моєї кишені вивалився невеликий пошарпаний зошит і впав до ніг Писарєва.

— Що це у вас?

— Нічого... зошит... — зніяковіло відповів я і кинувся піднімати контрабанду, але через незграбність впустив її з рук, і, вже сам не знаю як, вона зробила рикошет і опинилася на столі перед самим носом Писарєва. Я ще й тут сподівався врятуватись і простяг руку до зошита, надало ж Писарєву подивитися, а там були вірші Шевченка, того Шевченка, імені якого тоді в Києві ніхто не смів вимовити без трепету.

— Ідіть до генерал-губернатора, — різко і зловісним тоном наказав мені грізний правитель, і я не смів уже навіть подумати про те, щоб просити про заступництво.

Але ж до генерал-губернатора не можна було йти у куцому піджачку, в якому я був, і мені дав віцмундир один із моїх товаришів.

На лихо, мій товариш був вищий за мене і значно огрядніший, і я ви-/171/глядав у його віцмундирі, як корова в сідлі. Уявіть собі хлопчака років сімнадцяти, блідого, худого, яким я був, наїжаченого, із скуйовдженим волоссям, у несвіжій білизні, а до того ще — мішкуватій, хвостатій халамиді з мідними гудзиками, і ви матимете уявлення про те, в якому вигляді я став перед грізні очі розгніваного начальника.

— Так от воно що! Пиячити! Розпутничати! Ліберальничати! Хлопчисько! Погань! — суворо зустрів мене Дмитро Гаврилович.

— Ваше високопре... — затинаючись, хотів був виправдатись я.

— Мовчати! Без виправдань! — перебив мене грізний голос, і знову посипався град докорів і лайки.

— Ваше високопрево... — у відчаї знов спробував був я, але знову почулося владне «Мовчати!», і я, певна річ, замовк.

— У солдати! — вирішив нарешті Дмитро Гаврилович.

Лише завдяки клопотанню Всеволода Гавриловича Політковського, який був товаришем мого батька по службі — обидва служили в артилерії ще за Олександра I, — а в 40-і роки перебував при Д. Г. Бібікові, який ставився до нього з великою ласкавістю, мене помилували, наказали тільки звільнитися з канцелярії генерал-губернатора.








М. Д. Шигарін

СПОГАДИ КИЯН ПРО ШЕВЧЕНКА ТА ЙОГО ЧАСИ

(Уривки)


Вперше надруковано в журн. «Библиотека западной полосы России», 1880, т. 1, с. 1 — 18. Уривки подаються за першодруком.

Шигарін Микола Д. (нар. 1830 р.) — чиновник канцелярії київського генерал-губернатора. Видавець журналу «Библиотека западной полосы России».












Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.