[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 173-174.]

Попередня     Головна     Наступна            





А. Л. Костомарова

[СПОГАДИ]

(Уривок)



...Наступного ранку моя мати, побачивши мої запухлі від сліз очі й лице, покликала мене до себе, приголубила і сказала, що за порадою найдобрішого татуся ми поїдемо в Петербург з Тетяною Петрівною, оскільки було б непростимо залишити її в такому тяжкому горі і відпустити саму в таку далеку дорогу; до того ж ми не лише допоможемо їй швидше довідатись про долю її сина, але й самі не будемо мучитись невідомістю.

Ми пішли до Тетяни Петрівни з такою пропозицією. Вона прийняла її охоче, тим паче, що жандарми і поліція приїздили до неї, зняли печаті з дверей кабінету і забрали всі папери і бібліотеку Миколи Івановича.

Мій вітчим потурбувався про забезпечення нас паспортами і подорожньою, наші чемодани швидко були готові, і ми — дві матері і я, та Хома на передку в ролі лакея — вирушили в дорогу 6 квітня. Прощання наше з вітчимом і сестрою було більш ніж сумним. Ніхто не міг тішити себе надіями на добрий кінець справи Миколи Івановича. Усі (окрім мене, звісно) тоді знали, що адміністрація краю намагалася показати перед вищою урядовою владою свою пильність, своє недремне око і тому-то вважала за потрібне в усіх справах політичного характеру робити з мухи слона; всі знали, що кожному, хто потрапив у халепу в політичній справі, навряд чи можна чекати звільнення, і нас, близьких до Миколи Івановича, ще більше гнітила невідомість, у чому саме його звинувачували.

Весняна повінь на Дніпрі і переправа через нього на. дубі з екіпажем і четвериком поштових коней, які неспокійно переносили качку дуба на хвилях, наводили жах на мою матір: її нервовий стан передавався іншим, що переправлялися з нами на другий берег широкої ріки. Нарешті ми досягли берега; візник з Хомою привели в порядок упряжку, і ми досить швидко доїхали до першої поштової станції — Бровари, бо шлях до неї, /174/щоб уникнути подорожування сипучими пісками, які являли справжню муку під час проїзду лівим берегом Дніпра, віднедавна був шосований. Біля самого під’їзду станції ми застали перекладний візок, у який поквапливо впрягали тройку коней. Біля візка походжав перевальцем подорожній, супроводжуваний двома жандармами. Мимоволі ми в один голос вигукнули: «Ще один арештований!» Тетяна Петрівна додала: «Тарас Григорович Шевченко». За його «Кобзарем» я була вже з ним знайома. Микола Іванович часто читав мені напам’ять поетичні твори Тараса, але в обличчя я його не знала і тут побачила в перший і останній раз у житті. Чи почув він вигук Тетяни Петрівни, чи впізнав її і Хому, але не минуло й хвилини, як Тарас підійшов до нашого екіпажа і з сльозою, що блиснула в його сірих очах, підупалим голосом промовив: «Оце ж бідна Миколина мати, а це, мабуть, його молоденька дружинонька. Ой лихо, лихо тяжке, горенько матерям і дівчині».

Вимовивши ці скорбні слова, Тарас Григорович перецілувався з нами. Жандармський офіцер підійшов і чемно попросив його попрощатися з нами і сідати у візок. Тарас устиг тільки сказати нам, що особисто за себе він не журиться, тому що він одинокий, «бурлака», а «Миколи мені жаль, бо в його є мати й дружинонька і він ні в чому не винен, хіба в тому, що зо мною побратався. Прости ж мене, матінко, і не кляни!» Він знову перецілувався з нами, сів з жандармами у візок, тройка кур’єрських коней взяла з місця навскач, візник хвацько свиснув — і недовго нам довелось бачити візок з незграбною постаттю Тараса, який високо підняв над своєю головою шапку і махав нею на знак прощання з нами. Поки нам запрягали коней, ми мовчали, приголомшені цим несподіваним побаченням з Тарасом, а коли коні наші рушили і теленькання дзвоника, погукування нашого візника і його посвистування могли свідчити, що візник не почує нашої розмови, ми почали і сяк і так міркувати і робити здогади, чому дружнє ставлення до Тараса могло призвести до арешту Миколи Івановича, що саме міг скоїти злочинне цей добродушний народний поет, щоб утягти в біду нашого Миколу Івановича. Зрозуміло, ні до чого ми не додумалися і не добалакалися...








А. Л. Костомарова

[СПОГАДИ]

(Уривок)


Вперше надруковано в журн. «Вестник Европы», 1910, № 8, під заголовком «Николай Иванович Костомаров. Из воспоминаний», з передмовою В. Г. Котельникова (зятя А. Л. Костомарової). Згодом уміщено в кн.: Автобиография Н. И. Костомарова. Под редакцией В. Котельникова. М., Задруга, 1922. Уривок подається за цим виданням.

Костомарова Аліна Леонтіївна (дівоче прізвище — Крагельська, 1830 — 1908) — дружина М. І. Костомарова.

...Наступного ранку... — 31 березня 1847 р.

...за порадою найдобрішого татуся... — Йдеться, про вітчима Аліни Крагельської Миколу Кузьмовича Мазурова, чиновника комісаріатської комісії в Києві (пом. 1858 р.)

...з Тетяною Петрівною... — матір’ю М. І. Костомарова.












Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.